Ігри Майї

Ігри Майi Делия Стейнберг Гусман «Ігри Майi» – невелика й лаконiчна в суто фiлософiчному сенсi, але нескладна i приступна книга. Ця книга прислужиться читачевi для «грання в Життя», допоможе уникнути зайвих страждань i поставити собi природнi, найголовнiшi питання, що, як ми вже казали, линуть у Небо, мов дим прадавнiх кадил, мов тисячолiтня молитва, повторювана новими устами саме в той час, коли Свiт спраглий Вiри, Щиростi та Життерадiсностi. Делiя Стейнберг Ігри Майi Передмова Якщо сягнути углиб нашого знання минувшини, то ми неодмiнно спiткаемо Людину з природним фiлософiчним зачудуванням довколишньою природою i самою собою. Їi запитання линуть у небо, як дим кадил. Вони породженi пломенистим вогнем i спонукуванi негативним геотропiзмом, притаманним духовостi свого онтологiчного предка. Пильно роззирнувшись довкола, людина розумiе минущiсть усього сущого. І хоча запитання тануть у таiнi, а людина не дiстае конкретноi вiдповiдi, вона певна, що пробувае i пробуватиме поза грою рiзнобарвних скелець у калейдоскопi явлених нам речей. Таким чином виникае гральний аспект життя, в якому все мае значення i водночас його позбавлене. Вiдчуття цiеi метафiзичноi невистачальностi стало спонукою до написання поетичноi i щироi книги – «Ігри Майi». З огляду на те, що автором е моя учениця на шляхах Фiлософii, менi не личить спiвати iй хвалу, але надзвичайно важко говорити про такi незглибимi речi так просто й доступно, як то зробила Делiя Стейнберг Гусман. Вона виписала для завороженого читача не просто слова, а сходинки, якi приведуть його, мов у дитячому танку, до радостi вiдчування Життя i Природи не як ворожих, а як прихильних до себе, що iх Бог поставив на нашому шляху, аби пробудити нашу свiдомiсть. Розмаiття тем складають одне цiле, що надае жвавостi композицii книги. Але автора нiколи не полишае оптимiзм, i на великiй шахiвницi реальностi рухаються туди-сюди фiгурки у великiй грi Майi, в якiй важливо не виграти, а грати. Щоб почуватися живущим i набувати досвiдчення. Власне, «Ігри Майi» – невелика й лаконiчна в суто фiлософiчному сенсi, але нескладна i приступна книга. Ця книга прислужиться читачевi для «грання в Життя», допоможе уникнути зайвих страждань i поставити собi природнi, найголовнiшi питання, що, як ми вже казали, линуть у Небо, мов дим прадавнiх кадил, мов тисячолiтня молитва, повторювана новими устами саме в той час, коли Свiт спраглий Вiри, Щиростi та Життерадiсностi. Професор Доктор Хорхе Анхель Лiврага Рiццi, Кавалер Хреста Паризькоi Академii Мистецтв, Наук i Красного Письменства Передмова до 3-го видання Як то було мовлено в передмовi до першого видання, свiт спраглий вiри, щиростi та життерадiсностi. І нинi, п’ятдесят рокiв по тому, цi iдеi лишаються для нас злободенними. Так само насущнi й iдеi, що лежать в основi «Ігор Майi». МАЙЯ – вiкодавня ласкава богиня – i досi щодень обдаровуе нас iлюзiями. Лихо нам, якщо ми полишаемо цю гру, перестаемо почуватися дiтьми, не ловимо бiльше метелика, що випурхуе з наших рук i здаеться невловним, але вiн веде нас вiд дерева до дерева, заводячи далi й далi в цей зачарований плодоносний лiс, на який ми маемо перетворити свое життя. Ми не можемо вiдмовитися вiд гонитви за iлюзiями, iнакше на нас неминуче чекае старiсть, iнакше наша спина згорбиться, а очi нашi назавжди затуманяться. Бо тодi ми направду постарiемо. З МАЙЄЮ ми вчимося снити життям i жити снами. Сягаемо висот iнтелекту та могуття уяви. Виповнюемо душу любов’ю до всього створеного для нас, що ми не завжди можемо поцiнувати. З нею ми налаштуемося на гармонiйне бринiння Всесвiту i душею зрозумiемо його одвiчну мелодiю. Автор зауважуе, що часом МАЙЯ затуляе нам очi. Ця корисна книга допоможе вiдгорнути оманливу запону, що затуляе нам очi i туманить розум. Велика Вчителька Природа вказуе вiрний шлях помiж пасток i помилок. «Ігри Майi» – наш найкращий дороговказ, аби ми не збилися на манiвцi. МАЙЯ грае з нами, а ми даемося на пiдмову, бо людина – це iстота, що граеться. МАЙЯ грае з людьми, з нашими сумнiвами та безпораднiстю… Вдумливе читання «Ігор Майi» може допомогти урадити рiзнi проблеми i сумнiви. Їi Фiлософiя, екстрагована з найдавнiших джерел, вiчна, як вiчний вибiр та грання людини. Нинi, по п’ятнадцяти роках, професор Делiя Стейнберг Гусман очолюе Мiжнародну Органiзацiю «Новий Акрополь» – культурологiчну iдеалiстичну асоцiацiю гуманiстичного спрямування, засадами i метою дiяльностi та студiй котроi е Фiлософiя класичного зразка. Завдяки Делii Стейнберг Гусман ми маемо в руках цю фiлософську перлину, котра, як писала у передмовi до другого видання професор Марiя Долорес Фернандес Фiгарес, «сповнена оптимiзму та життествердження», що завжди на часi. МАЙЯ веде свою гру вiд початку Часiв i вчить нас такоi важливоi речi, як грання. Гратися. Вкладати в це всю свою душу. Бути дитиною. Вiдшукати шлях поза замкненими дверима. Жити серед iлюзiй по правдi, жити напруго, не боятися ризику i тiшитися життям… Антонiо Альсiна. Мадрид, лютий 1995 р. Вступне слово Наймення цього вiкодавнього схiдного божества означае «iлюзiя». Це суцiльна запона, котрою Природа вкривае все, щоб ми, люди, не могли вiднайти ii прихованi закони. Вiдтак краса Майi та ii численнi iгри вводять в оману, спокушують i допомагають звiкувати, як нам належить. Ілюзiя граеться з нашими вiдчуттями, а ми беремо до певноi мiри свiдому участь у цiй грi. Не можна сказати, що iлюзiя не iснуе, адже ми ii вiдчуваемо. Ігри iлюзii заснованi на певних, але нетривких речах. Це iстини, якi живуть не довше за бульбашку, не довше за iлюзiю. Тим не менш, признаймо, в нашому невiданнi, рацiю цим дочасним iстинам. Вiддаючи нашi сили i покладаючи великi надii на iгри Майi, ми немов пiзнаемо страждання. Усе, чого ми прагнемо, тiкае нам крiзь пальцi, тож ми стаемо слiпими й не бачимо iншого – тривкiшого, надiйнiшого, нетлiннiшого. Чому ми граемося? Чому беззастережно приймаемо iлюзiю Майi? Щоб вiдповiсти на це запитання, треба напевне знати, чому граеться дитина. Дитина граеться, хоча й знае про облуднiсть своеi гри. Але iй потрiбнi експерименти, випроби своiх сил, аби пiдготуватися до iншоi, бiльшоi гри, якою е саме життя. Ми, люди, завжди лишаемося почасти дiтьми. Не бувши певними того, яка доля на нас чекае, ми граемось упродовж життя, намагаючись довести самим собi, що здатнi чогось домогтися. Всi ми – учасники «Ігор Майi»… Гра Жив собi якось вельми розважливий хлопчик, котрий неабияк спiвчував iншим дiтям, що гаяли час за гранням. Цей хлопчик завважив, що ляльки, машинки, маски та iншi iграшки позбавленi реальностi й вартостi для старших людей. Отож вiн не захотiв бути маленьким i вирiшив вiдкинути цi облуди. Тим часом як усi дiтлахи гралися, наш герой усамiтнювався i болiв душею, спостерiгаючи, як його бiдолашнi товаришi розважалися, гуляючи i шукаючи уявних пригод. Самотнiй хлопчик шукав розраду в лектурi, але невдовзi постерiг, що i в книжках переважають фантазii та вигадки. Вiдтак вiн почав споглядати природу, i з жахом упевнився, що й природа гралася, ошукуючи свiтлом i тiнями, формами i запахами… У пошуках вiдповiдi хлопчик подався до своiх товаришiв, що гралися. – Чому ви граетеся? Хiба ви не розумiете, що вашi iграшки облуда i що вони вам не прислужаться в реальному життi? – Ми граемося в дорослих. – Але ж вашi машинки не такi, як у дорослих… Вони не iздять вулицями. А вашi ляльки – це не справжнi дiти. – Та ми це знаемо. Але, граючись цими маленькими автомобiлями i цими ляльками, ми вчимося того, що робитимемо, ставши дорослими чоловiками й жiнками. Тодi нас не лякатимуть анi дiти, яких ми матимемо, анi авта, якi нам доведеться водити. – Отже, ви знаете, що граетеся з iлюзiями? – Звiсно, знаемо, але не думаемо про це. Якби ми не забували, що це лиш iграшки, ми просто не змогли б гратися. Але ми мусимо гратися, мусимо випробовувати себе в тому, що нам доведеться робити навсправжки завтра. Тому ми з головою поринаемо в нашу гру i тiшимося нею, як реальнiстю. Самотнiй хлопчик повернувся до припочатку i, розкинувши розумом, зрозумiв причину своеi безмежноi печалi. Щастя не завжди полягае в знаннi та усвiдомленнi всiх iстин. Жив собi якось чоловiк, котрого всi називали фiлософом. Вiн був не такий, як iншi, не переймався тим, що iншi, а навпаки, цурався щоденних клопотiв так званих нормальних людей. Фiлософ розумiвся в життi i смертi, добрi i злi, в долi та ii законах, i все було для нього марнотою. Тимчасом як люди метушилися, мов працьовитi мурашки, наш фiлософ усамiтнювався в роздумах, не мавши певностi нi в почуттях, нi в думках, нi в будь-чиiх намiрах. Вiн спостерiгав за iншими з iронiчним осмiхом. Невже вони не розумiють, що беруть участь у великiй грi життя? Невже вони не завважують, що всi iхнi зусилля марнi, адже доля людства вже написана на небесах? Хiба можна страждати i смiятися, жадати i бажати, не здаючи собi справи в тому, що нiщо не варте анi усмiху, анi плачу, анi бажання, анi пристрастi? Їжа для «фiлософа» була доконечнiстю, спання – потребою тiла, кохання – недозрiлiстю та браком самодостатностi. Читання – звичайнiсiньке марнування часу; дiяння – щось необов’язкове. Але, попри всю свою фiлософiю, вiн не мiг уникнути страждання. Цим вiн уподiбнювався до всiх iнших… Рiч у тiм, що Майя та ii iгри – це теж закон життя. Одна рiч знати ii пастки, i зовсiм iнша – прагнути iх уникнути. Пiзнати гру Майi означае усвiдомленiсть. Уникнути iгор Майi означае бути на голову вищим вiд простого фiлософа. Це означае сягнути Бога, вийти за рамки суто людських, найпростiших потреб. Доки ми пробуваемо на сучасному етапi еволюцii, доти нас невiдступно супроводить Майя. Вона намагаеться не тiльки ввести нас в оману, а й уприемнити запонами й усмiшками важкi випроби, якi нам судилися, якщо ми справдi прагнемо сягнути висот. У Майi бiльше спочуття, нiж злостивостi, бiльше бажання допомогти, нiж зашкодити. Людина помiчае це i вдячна Природi за намагання зробити милiшим наше життя на землi. Вся рiч у тому, щоб гратися, не забуваючи, що це грання. Готуватися до того часу, коли ми «станемо дорослими», коли вже не потребуватимемо анi iграшок, анi опертя для нашого розвитку. А тим часом маемо змиритися зi своею дитячою природою i прагнути вдосконалення. Побiля Майi, в ii iграх i пiд ii наглядом, з ii чарами та ii пастками, з розумiнням скороминущостi життя i новим важливим досвiдченням. Знання уприемнюе життя. Усвiдомивши все це, iгри Майi стають для нас квiнтесенцiею життя. Нараз менi пригадалося, як, бувши маленькою, мене гнiтила сiра повсякденнiсть i я не раз застановлялася над тим, що все життя – це велика гра, велика вистава на сценi iснування. Вiдтак я бавилась, уявляючи себе актрисою, яка мусила якнайкраще зiграти свою роль на очах тисяч глядачiв. І я грала цю роль, дбаючи про свiй вигляд i жести, погляди i порухи. У пiдлiтковому вiцi я вiдмовилась вiд iлюзii театру та сцени… Життя було надто серйозною i важливою штукою, щоб гратися в нього. А нинi я знову повертаюся до того, чим жила в дитинствi. Все на свiтi велика гра. Майя, ii iграшки, а ми всi – актори. Життя – сцена. Коли опуститься завiса, коли згасне свiтло, вистава видозмiниться, i перед нашi очi постане нова мiстерiя. І я не певна, що й там, за лаштунками, не буде Майi, яка чекатиме на нас з новими iграшками для життя у тому iншому, новому свiтi. Самотнiсть У синусоiдi iснування бувають моменти, якi виокремлюються з повсякденностi. Це миттевостi життя. Натомiсть iншi лишаються поза видноколом. Це ми називаемо смертю. Насправдi, i те, й те е iснуванням по цей чи по той бiк розподiльноi лiнii. Головне, куди веде ця лiнiя, – до народження чи до смертi. Ми i народжуемось, i вмираемо самотнi. Байдуже, скiльки людей побiля нас у цей час. Насправдi ми самотнi. І, найiмовiрнiш, ми будемо самотнi цiле свое життя. Не тому, що ми не можемо прожити його разом з кимсь, а тому, що нiхто не годен продiстатися в нашу душу. Вона самотня з природи. Збагнути таiну життя i смертi непросто. Якщо смерть, через наше невiдання, захоплюе нас зненацька, то життя i причина нашоi появи на свiт не перестають бути майже нерозв’язними проблемами для людського розуму. Можливо, в якийсь момент наша душа вiдокремилась вiд Чогось значно бiльшого. Вона вiдокремилась у пошуках нових досвiдчень, спонукувана щирим потягом невинноi душi до знання. Випавши з небесного лона, вона опинилась на землi – самотня, страшенно самотня. Вiдтодi вона блукае по землi, – iнодi убираючись в матерiю, – у пошуках ключа для повернення до свого первiсного стану, коли вона не була самотня, бо належала до одноцiлого. Цей ключ – Знання. Знати – це Могти. Настане час, i ми, так само, як вiдходимо, зможемо повернутися. Самотнiсть – це найближча подруга Майi. Що самотнiше ми почуваемося, то бiльше прагнемо прихистку в iграх iлюзii, аби позбутися вiдчуття внутрiшньоi тривоги. Починаеться нова драма – драма спiвiснування. Самотнi душi прагнуть жити поруч з iншими самотнiми душами, хоча iм нiколи посправжньому не порозумiтися, адже на кожному познака самотностi. Спiвiснування витворюе рiзнi форми – вiд простого кохання, що еднае двi iстоти, до найскладнiших почуттiв, властивих певному суспiльству, а то й людству. Вiдтак виникають родини, громади, мiста, науковi й культурнi осередки, церкви, полiтичнi партii… Це тенета Майi, потрапивши в котрi, людина вважае, що позбулася нарештi самотностi. Та що бiльше вона в них заплутуеться, то самiтнiшою стае. Згiдно з Платоном, людина мае двi сутностi, i це очевидно. Одна з цих сутностей – неподiльна i внутрiшня. Це самотня душа. Друга – маска, що являе себе свiтовi i прагне, за допомогою рiзноманiтних зв’язкiв, втекти вiд самотностi. Ховаючись за маскою, можна грати рiзнi ролi серед iнших людей. Вiдтак виникае дружба, кохання, синiвська i батькiвська любов, прихильнiсть до всiх людей i тих самих тварин та рослин. На найтонших рiвнях любов сягае пiдхмар’я, i людина навiть здатна вiдчути i полюбити Бога за довершенiсть явленого Ним Свiту. Але скiльки розчаровань на нас чекае! Розриви дружнiх стосункiв, любов, що не витримуе випроби часом, дiти, що зраджують батькiв, батьки, що покидають напризволяще своiх дiтей, люди, яких не обходять iншi… Наука остуджуе романтичне зоряне сяйво, а релiгii, воюють в iм’я одного i того ж Бога, намагаючись його присвоiти собi. То що робити? І людина скидае свою осоружну маску й у вiдчаi замикаеться в собi, вважаючи, що iй нiколи не позбутися самотностi. Аж тут на нас чекае неабияка несподiванка. Справжнього друга, який завжди з тобою, людина знаходить у своему власному Я, у внутрiшньому ествi. Цей друг завжди з нами у стражданнi i в радощах, вiн спостерiгае за нашим життям, не дорiкаючи нам, i пiдбивае нас увиш, завжди увиш, не вимагаючи жодноi винагороди. Що далi, то бiльша дивина. Пiсля вiднайдення цього справжнього друга, батька i брата, все набувае сенсу. Читання, слухання музики, втiха вiд споглядання природи перестають бути ознаками самiтника i вiдлюдника. Це ознака людини, якiй товаришить ii справжне Я. Вiдтак взаемини з iншими людьми перестають бути проблемою, бо кожному товаришить його друге Я з тими самими турботами. Тепер можливе порозумiння та спочуття. Хто не здобувся на самопiзнання, навряд чи доможеться бодай якогось розумiння iнших людей. Пiзнай себе, i пiзнаеш iнших. Це аж нiяк не означае, що самотностi не стане. Це властивiсть душi. Але самотностi можуть еднатися i гратися з опонами Майi упродовж цiлого життя. Роздiлити з кимсь свое горе – це форма еднання. Можливо навiть, що душi шукають еднання, бо вони однаково нещаснi, втративши первiсний стан, i жадають повернутися туди, де не iснуе подiлу. Самотнiсть – це вислiд подiлу. Коли все Єдине, де тодi самотнiсть? Отже, самотнiсть – це вiдокремлення, роз’еднання, подiл. Що бiльше ми дiлимося, то бiльшае самотнiсть, бо ми створили новi часточки, якi самотнi i вiдокремленi вiд iнших. Це теж гра Майi: дiлити й дiлити, примножувати форми i спонукувати нас робити одне й те саме, переконуючи нас, що кiлькiсть е лiками вiд самотностi. Але кiлькiсть не позбавляе самотностi. Вона хiба що додае, втрачаючи тим на якостi i примножуючи присутностi. Слiд шукати малого i доброго, глибокого i високого водночас. Пiзнавши гру Майi, ми, можливо, зможемо позбутись iлюзii i розпiзнати часточки, яких бракуе нашiй душi, часточки, якi вона втратила, сходячи на землю, i якi треба повернути собi, щоб знову стати одноцiлим i нiколи бiльше не почуватися самотнiм. – Ти самотнiй? – Так… – Хочеш бути зi мною? – Атож… Вiдтак вони йдуть удвох, узявшись за руки, злучивши своi тiлеснi оболони, а тим часом в iхнiх очах прозирають подивованi душi, якi шукають в iншiй iстотi свое Я-близнюка, втраченого за первiсного подiлу. Життя i смерть – Яка радiсть! Яке щастя! Дитина народилася! Наш синок побачив свiт! Так святкують появу на землi новоi людини. Усi аж нетямляться перед цим крихiтним створiнням, яке потребуе опiкування й пестощiв. Поцiлунки, дарунки, сльози радостi та розчуленостi знаменують появу на свiт людини. – Лишенько! Як менi болить душа! Я втратив наймилiшу людину! Так люди оплакують вiдхiд у небуття своiх близьких, поринаючи в темну мiстерiю смертi. Сльози журби, жалоба i розпач означують перехiд душi з одного свiту до iншого. Ми рiдко замислюемося над тим, звiдки ми приходимо народжуючись. І це не релiгiйне чи фiлософське питання походження душ. Мова про дещо простiше: якщо ми приходимо на свiт, то звiдкись же приходимо? Чи не огорне нас сум i чи не будемо ми плакати в тому iншому свiтi, полишаючи його i прямуючи на землю живих? А що, коли радiсне свято для батькiв е скорботою для iнших, нематерiальних батькiв, котрi бачать, як вiдходить душа, що тiльки-тiльки була з ними? А куди ми прямуемо, коли помираемо i полишаемо землю? Якщо ми звiдкись iдемо, то, певна рiч, кудись прямуемо. У безмiрi немае визначених меж. Можливо, тимчасом як на землi нас оплакують нашi рiднi, там, куди ми прямуемо, на нас чекають усмiшки й сльози новоi зустрiчi? Життя i смерть – це двi сторони тiеi самоi монети: ЖИТТЯ. Пробуваючи тут, ми звiдкись прийшли i кудись прямуемо, але нiколи не перестаемо бути. Те, що люди називають життям, е явленою в матерii душею на цiй землi. А те, що люди називають смертю, це та сама душа, яка, звiльнившись вiд матерii, не може лишатися в цьому свiтi i прямуе до iншого. Земне життя – це царство форми. Саме тут Майя стае сильною i певною себе. Вона граеться з життям, вона граеться з формами, видозмiнюе iх i пристосовуе, виконуючи свое призначення: якнайбiльше матерiального, якнайбiльше форм, якнайбiльше примноження. Форми, якi виникають у свiтi Майi, спершу невеличкi. Так iлюзiя оберiгае новонароджених. Нiхто не може не вiдчувати спочуття i нiжностi до маленькоi iстоти. Немовля, звiрятко, рослина, що проростае… Усi вони потребують пiклування i ласки. Люди догоджають не тiльки своiм дiткам, а й звiряткам, хоч би якими небезпечними вони стануть згодом. Дорослий тигр – це не те саме, що тигреня. Той лютий i страшний, а дитинча – ласкаве й нiжне. Та й тварини розчулюються перед маленькими дiтками, а хижак, що кидаеться на людей, iхнiх немовлят оберiгае. Це Майя запинае знавiснiлi очi пеленою спочуття. Життя над усе, адже його форми потребували багатьох зусиль i терпiння, аби знищити iх одним ударом лапи. Коли цi форми сягають у свiтi Майi середнього вiку, то стають самодостатнiми, а вiдтак викликають вже не нiжнiсть, а дух суперництва. Це боротьба за iснування, в якiй сильнiший поборюе слабшого. Любов може злагоднити цю боротьбу, та все-таки, головне – сила, хай то фiзична, психiчна, ментальна чи духова. У будь-якiй царинi завжди перемагае сильнiший. Спортивнi змагання, що слугують для людей розвагою, – це лиш замiнник iншоi гри Майi, що полягае в щоденному суперництвi. Перш нiж цi форми занепадуть i змарнiють, вони мусять виконати покладену на них Майею мiсiю: продовжувати свiй вид. Усiлякими каверзами й хитрощами Майя змушуе з’являтися в матерiальному життi новi тiла, для чого послуговуеться вже наявними тiлами. Живущi нiколи б себе не вiдтворювали хоча б з природного егоiзму, якби не гра Майi – омана насолоди та iлюзiя того, що людина сама приймае таке рiшення. Згодом вiдбуваеться занепад форм. Це кiнцевий етап, який люди називають старiстю. Усе старе не викликае прихильностi i не спонукуе до суперництва. Це висохлi й зношенi елементи, якi потребують замiни. Непогане завершення життя, без надмiрного захоплення пишнотою форм. Сама душа просить, аби ii звiльнили вiд зношеноi шкаралупи, щоб вiднайти деiнде легкiсть i чари, якi не по силi обважнiлому тiлу. Майя сама енергiйно прискорюе цей процес чимось подiбним до безвiлля та марення, а старi форми вiдродяться в глибинi землi чи в тлiнних останках. Нiщо не зникае, усе трансформуеться. Життя i смерть – це двi сторони однiеi монети i два моменти невпинноi гри, що повторюе своi митi, витворюючи те, що люди називають циклами. Вся Природа довкола нас граеться: день i нiч, Сонце i Мiсяць, лiто й зима, сон i пильнування, дитинство i старiсть… Якщо все обертаеться, якщо все вертаеться, якщо оголенi дерева знову вкриваються навеснi зеленим листям, якщо море пiсля вiдпливу збурюеться потужним припливом, то чому ми, люди, маемо уникнути цiеi гри? Немае нiякоi випадковостi. Є постiйна гра Майi, яка через закон причинностi зваблюе нас i змушуе виконувати свою волю. Жити i померти в невiданнi, граючись з Майею, чи жити й померти, знаючи правила гри, – ось питання еволюцii. Каменi У Майi багато iгор, якi вона пiдкидае нам, доки ми не втрачаемо iстинний сенс життя i вимушенi повiрити, що вартують лише форми. Так ми ставимося до каменiв. Донедавна, та, власне, й сьогоднi, люди вважали iх безживними елементами i вбачали в них корисний об’ект для рiзноманiтного вжитку. Каменi, що слугують для будiвництва осель i храмiв, каменi для брукування шляхiв; каменi, що мають ужитковий характер, та шлiфованi каменi, що правлять за оздобу для тiла, – вважають холодними й мертвими. Ми користуемося ними, начебто життя подарувало iх нам для наших найрiзноманiтнiших потреб. Тим не менш, каменi живi. Якби ми здавали собi з того справу, то, можливо, ставилися б до них iнакше. Майя приховала кам’яне ество пiд покривом iнерцii, утаiвши тим самим чудовий закон опiрностi. Деякi тiла являють себе зростаючи i розпросторюючись, iншi роблять це чинячи опiр. Насправдi обидва цi закони дiють в усiх тiлах, хоча й у рiзних пропорцiях. Коли переважае закон зростання, ми бачимо рух, а коли закон опiрностi – непорушнiсть. Воля каменю полягае в спротивi. Вона утримуе вкупi його молекули, щоб вони не вiдкололись i не розсипались. Маемо на увазi твердi каменi. Що бiльший опiр, то бiльша твердiсть. Що бiльша твердiсть, то бiльша воля. Що бiльша воля, то бiльше життя. Незважаючи на гру Майi та опону, за якою каменi видаються нам мертвими, iстину добачити легко. Каменi довкола нас зовсiм не однаковi, вони рiзноi природи. Вони бувають, як ми кажемо, м’якiшi i твердiшi, з меншою i бiльшою волею опiрностi. Є бiльш чи менш прозiрнi каменi, з бiльшою чи меншою здатнiстю перепускати через себе свiтло. Деякi мають досконалiшу внутрiшню органiзацiю, тож найорганiзованiшi розташовують своi клiтини у такий математичний спосiб, що нас зачаровують iхнi геометричнi кристали, i ми називаемо iх коштовними каменями. Вони виникають на рiзних теренах. Однi формуються на, так би мовити, родючих землях, де висока i сприятлива енергiя, iншi – будь-де i будь-як. Навiть серед каменiв е бастарди. Існують каменi, рокованi на виконання закону циклiв, тож вiтер дробить iх, доки вони не розсипаються. Призначення iнших полягае у покiрливостi рукам людей та увiчненнi iх у мистецьких витворах. Але i найбiльший камiнь у пiрамiдi, i найчистiший пiсок пустелi мають ту саму природу пасивноi, але стiйкоi опiрностi. Каменi е учасниками гри Майi. Хоча б тому, що мають тiло. Таке тiло, як у тебе i як у мене, хоча й iншоi будови. Твое i мое тiло значною мiрою мае однакову субстанцiю з каменем, який нинi слугуе нам як твердь i опертя. Але тимчасом як у нас пробудилися iншi принципи – психiка, розум, духовiсть, камiнь являе тiльки свое тiло; iншi принципи дрiмають. Вони очiкують нових, прийдешнiх часiв, коли iнерцiя поволi поступиться мiсцем руховi. Тодi камiнь почне розвиватися, розпросторюватися, i для нього настане новий вимiр у вiчнiй iлюзii життя. Кажуть, Сонце нагрiвае каменi i розширюе iх. Придивись i побачиш, що вони живi. Те саме Сонце, що дае життя нам, змiнюе i каменi. Кажуть, нiчний холод стискуе каменi. Неправда. Вони живi, i стискаються, щоб витримати низьку температуру. Розширення i стиснення характеризують так само i роботу серця. Каменi теж мають серце. Ступаючи по них, торкаючись рукою iхньоi поверхнi, пам’ятай, що перед тобою жива iстота, яка мае безмежну незворушнiсть опiрностi та вичiкування. Згадай давнiх мудрецiв, котрi, знавши про внутрiшне життя каменiв та металiв, добирали серед них найбiльш придатнi для виготовлення амулетiв i талiсманiв. Згадай коштовнi прикраси давнiх королiв i жерцiв, що слугували не просто оздобою, а виконували куди складнiшу функцiю нагромадження та вiддачi енергii. Саме тому, що каменi чинять опiр, вони мають здатнiсть зберiгати упродовж багатьох тисяч рокiв внутрiшню силу, одержану вiд матерi-землi та батька-неба. Гомони до каменiв, грайся з ними. Вони навчать тебе прадавньоi цiлiсностi й сили. Вони розкажуть тобi про iншi часи i про iншi свiти. Вони скажуть тобi тремкi слова, що продiстануться до тебе мiж розколин. Своiми кам’яними пальцями, пальцями свого тiла, яке теж е матерiею, погомони з каменями. Рослини Вони теж обдарованi життям i дивовижним началом розуму. Майя граеться i з ними, оскiльки мае продовжити iхне життя i примножити форми зеленого свiту. Як i каменi, рослини е доньками землi i неба. У пошуках таiни землi корiння дiстаеться углиб, а пiд дiею небесних тiл виникае гiлля, квiт i плоди. В рослинах урiвноважуються двi сили: сила опiрностi i сила розростання. Вони ростуть, вiдкриваючись до сонця, i водночас укорiнюються в матiнку-землю, чинячи тим справдешнiй опiр. Завдяки своiй укорiненостi вони опираються вiтрам i буревiям. Взимку вони сплять, скинувши листя, а влiтку листя захищае iх вiд палючого сонячного промiння. Але вони живуть, являють себе, перемiщуються i тiшаться власним iснуванням, подiбно до того, як те роблять у свiй спосiб люди. Рослини всi рiзнi. Навiть у свiтi флори помiтнi значнi вiдмiнностi, зумовленi еволюцiею. Бувають рослини найпростiшi – маленькi й непомiтнi, i рослини великi й могутнi, немов дерева, що прагнуть уподiбнитися до людей. Чи придивлялися ви коли-небудь до котрогось дерева? Його стовбур нагадуе наше тiло. Вiд цього стовбура вiдгалужуються такi собi ноги, що вгрузли в землю, i такi собi руки, що тягнуться до неба. Ноги – це коренi. Ними не ходять, але вони прагнуть укоренитися в свiй свiт вельми розумно. Сьогоднi я бачила дерево, що росте серед скель, пробиваючись корiнням мiж розколин i уникаючи твердiнi каменя. Цi ноги-коренi торують собi шлях, як i нашi ноги, але це шлях стабiльностi, вiд якоi залежить живлення, а вiд живлення – саме життя. Гiлки – це руки з зеленими пальцями. Дерева – рослини, якi сягли вищого стану еволюцii, – завжди перебувають у молитвi. Вони моляться небу, зорям; славлять вiтер, який iх пестить, i гомонять з пташками й комахами, якi iх навiдують. У дерев немае голови… Вони ще не можуть мислити, проте можуть вiдчувати. Попри омани Майi, що не день бiльшае людей, котрi знають, що дерева трiпотять i вiдчувають нас. Краса якоiсь хатньоi рослини великою мiрою залежить вiд нашого догляду i ласкавого поводження. У рослин немае голови, але вони покiрно прийняли вiд Бога розум. Квiтка вбираеться в рiзнi барви, бо вмiе дослухатися до голосу Майi i розумiе, що без цiеi приваби не буде нових квiтiв. Квiтка розчулюе вiтер i пташок, i вiтер та пташки прилучаються до любовноi гри мiж квiтами. Пилок перелiтае туди-сюди; так само – насiння, i повторюеться одвiчна гра життя, аби нiколи не зник з лиця землi зелений розмай. Листочки живляться сонцем; вони обертаються горiлиць до короля свiтил, а легенями – донизу, аби не вдихати пил, що його здiймае вiтер. Листя вмiе жити i вмiе вмирати. Пожовтiвши, воно падае на землю, грацiйно танцюючи, але завжди додержуе мудрого добору, починаючи зi старих i нижчих гiлок задля того, щоб молодi i вищi перетривали. Квiтка теж живиться сонцем, i повсякчас повертаеться до нього своiми пелюстками, щоб збагатитися цим небесним золотом. Потiм, по завершеннi свого циклу квiтування, коли все в нiй немов помирае, вона поступиться мiсцем плодовi, що народиться iз самопожертви квiтки. А коли плiд засохне i почне руйнуватися, з новоi самопожертви виникне чергова насiнина, яка, впавши в землю, пустить новi коренi, новi стебла, новi молитовнi рамена, а квiти i плоди стануть новими молитвами. Рослини криють у собi величезнi таемницi. Вони мають неймовiрнi чесноти, яких ми, люди, заслiпленi грою Майi, не годнi поцiнувати. Ми живимося рослинами, але надто мало знаемо iхнi властивостi. Однi рослини – лiкувальнi, iншi – отруйнi. Вони анi поганi, анi добрi, вони просто мають своi властивостi. Однi дiють як снодiйнi, а iншi пригнiчують; однi плоди солодкi й смачнi, iншi – кислi й несмачнi. Але кожна рослина для чогось слугуе, кожна мае свою функцiю, яку сумлiнно виконуе, а ми навiть уявлення про те не маемо. Давнi мудрецi вмiли розмовляти з рослинами i перейняли вiд них багато чеснот та незвичайних властивостей. Так, вони були мудрецями, а ми – жертви iгор Майi. Так, вони готували дивовижнi зела, а для нас iснуе лише марна самопожертва квiтки в букетi. Рослини не самотнi створiння. Навпаки. Стiльки рiзних iстот живе в них i завдяки iм! Придивившись, ми побачимо сотнi комах, що повзають у гiллi, аж до корiння, i, звiсно, серед барвистих квiтiв та плодiв… Дослухавшись, ми почуемо щебетання пташок, якi ховаються в iхнiх кронах. Та й чи можна уявити дерево без гнiзда? Дерева – це оселя птахiв, i коли заходить Сонце, розпочинаеться теркотiння пташок, якi пурхають у пошуках прихистку на гiлках… Ми, люди, – коли нам дозволяе Майя, – теж прихильно ставимося до рослин. Ми живемо з ними, ми живимося ними, заквiтчуемо себе i напахчуемо ними своi оселi. Гуляемо серед них i шукаемо пiд ними затiнку влiтку, а восени – прихистку вiд дощу. Існують навiть невидимi для нашого ока створiння, що, мов тi нематерiальнi гномики, ховаються серед гiлок, вдячнi iстотi дерева, що прихищае iх. Чи помiчали ви коли-небудь, яке тепле дерево? З дерева роблять колиску, i з дерева роблять труну… У деревi е щось вiд життя i щось вiд смертi, щось вiд руху i щось вiд супокою. Це вiдображення опiрностi та розпросторення рослин… Зупинившись i провiвши руками по своему стiльцю, своему робочому столi, вiдчувши пiд своiми пальцями тепло дерева, пам’ятай, що то була жива iстота, яка вiддала свою силу та опiрнiсть, щоб i далi слугувати не тiльки iграм Майi, а й iграм та потребам людей. Тварини Таки дивовижне це царство Природи, де первиннiсть чуття спричинюе у людей найрiзноманiтнiшi емоцii до тварин! Їх бояться, iх люблять або виявляють до них байдужiсть, але рiдко ними захоплюються, хоча для цього достатньо помiтити те, як Майя зорганiзувала цю осiбну форму життя. Розмiрковуючи про тварин, ми додержуемо двох супротивних поглядiв: або це небезпечнi звiрi, вiд котрих треба тiкати чи спробувати iх вбити; або це нижчi (звiсно, стосовно людей) iстоти, котрих ми можемо упокорити i використовувати без докорiв сумлiння. Десь мiж цими двома поставами – усi iншi можливi варiанти. Тварин убивають вже не тiльки з метою захисту вiд них, а з суто спортивного iнтересу; полюють на них вже не для того, щоб прогодуватися, а задля задоволу стрiляти в живу iстоту. Тварин часто мордують боягузи, котрим бракуе смiливостi помiрятися силою з iншими, дужчими людьми. То чи не означае це, що Природа пустила на цей свiт тварин тiльки для того, щоб вони наганяли на нас жах або, навпаки, служили нам? Може, Майя просто вправляеться, аби дати людям економiчний стимул? Подивiмось, чи за опоною iлюзii не приховуеться ще щось. Вважаеться, що тварини не надiленi розумом i не можуть мислити. Власне, так воно i е, хоча ми й не знаемо, погано це чи добре. Насправдi, вiдсутнiсть розуму тваринам бiльше на користь, нiж на шкоду. Розум лише на завадi розвитковi природним iнстинктам i чуттям тварин. В iнстинктовому планi для тварин головне iжа, самозбереження, вiдтворення свого виду, опiкування упродовж певного часу своiм потомством та вмiння гiдно помирати, коли настае час. Деякi тварини iдять донесхочу. Але не гоже iм дорiкати, адже це такий собi iнстинкт економii, що змушуе iх припасати про «чорний день». Однi ховають харчi в печерах i криiвках, iншi – у власних шлунках або в спецiальних мiшках за щокою. Людська прожерливiсть тваринам не властива. У них природний iстiвний iнстинкт, а не якесь збочення. Якщо тварини й убивають, щоб годуватися, то, принаймнi, роблять це не для свого задоволу; iх спонукуе необхiднiсть. Тварина нападае захищаючись, а не заради самоi сутички. Вона захищае себе або свое дитинча, але, коли не вбачае в людинi якоiсь небезпеки, рiдко нападае на неi чи вбивае. Це iнстинкт саме захисту, а не душогубний спорт. Задля безпеки тварин Майя надала iм тисячу й один спосiб маскування, адаптацii до барв довкiлля. Таким чином вони виживають у середовищi своiх природних ворогiв – iнших тварин, а також вороже налаштованих людей. Хiба ви не бачили комах, якi прибирають забарвлення листя? Або очi пугача, що iх вночi важко вiдрiзнити вiд свiтлякiв? А хiба вам не доводилося бачити, як непомiтно шмигляють у лiсових хащах смугастi тигри й дикi коти? Майя допомагае всiм, i, тим не менш, велика риба поiдае меншу. Скрiзь у природi ми зустрiчаемося з очевидною жорстокiстю – ще однiею iлюзорною грою iснування. Перемагае сила. Але кожна тварина мае щось для захисту вiд сильнiшого напасника; кожна мае свiй спосiб оборони. Просто треба вмiти користатися зi своiх можливостей. Усi тварини – вiд найдрiбнiших комах до найбiльш розвинених ссавцiв – мають основний iнстинкт вiдтворення. Що ж до останнiх, якi найближчi до людськоi природи, то ми можемо ще раз упевнитися, що iм властивий iнстинкт, але в жодному разi не хтивiсть. Тварини паруються i розмножуються в найсприятливiшу для розвитку потомства пору року. У цей час вони шукають собi пару, i немае такоi сили, яка б стала iм на завадi. Але по завершеннi цього перiоду тварини повертаються до звичного життя, бо у них немае потреби в насолодi вiд статевого акту заради самого акту, вiд парування без потомства. Ми могли б навести безлiч прикладiв надзвичайного пiклування тварин про своiх дитинчат. Але самиця пiклуеться про свое дитинча, коли воно ще безпорадне. Ставши самостiйним, воно вважаеться дорослим i «живе своiм життям», а мати повертаеться до свого. Тварини не знають власностi, вони мають тiльки чуття материнства та пiклування, що мае свое логiчне завершення разом з завершенням природного циклу подорослiшання. Усi тварини вмiють помирати, i роблять це покiрно й спокiйно. Бувають, звiсно, якiсь ознаки суму, але не розпачу. Тварини не мислять i, можливо тому, не беруть пiд сумнiв свое власне безсмертя. Вони приймають своi життьовi цикли i проживають iх несвiдомо. Вони «вiдчувають» життя, а не «продумують» його. Тому ми не помiчаемо у них тiеi депресii, вiд якоi так потерпають люди. У тварин iснуе два типи розуму. Перший належить до особистого iнстинктового розвитку i змушуе доцiльно дiяти в кожний момент свого життя, що робить тварин «знавцями» у своiй царинi зроду. І другий – немов запозичений, вищий, нiж зазвичай мае цей вид. Це щось подiбне до «груповоi душi», яка спонукуе до вельми розумного поводження, що викликае подив навiть у людей. Рiч у тiм, що гра Майi досконало зорганiзована. Каменi, у своему свiтi непорушноi матерii, мають певнi ознаки руху, який колись станеться з ними; вiдтак вони стискуються i розширюються. Рослини, укорiненi природою в землю, виказують пiд час цвiтiння бiльшу чи меншу чутливiсть, залежно вiд того, як iх доглядають. І тварини, у своему свiтi емоцiй, мають ознаки розуму, що iм вготувало майбутне. Так само i надiленi розумом люди мають ознаки надрацiональних етапiв, якi стануть можливими в часi постiйноi еволюцii. Можна навести безлiч прикладiв вищого iнтелекту тварин. Чимало вже сказано i написано про життя мурашок або бджiл. Дивовижними виявились i дослiдження польоту птахiв, мiграцiйного iнстинкту, що провадить iх з одного краю планети в iнший… Тварини мають iнтелект, щоб дати раду несподiваним ситуацiям, обiйти перешкоди, загоiти рани, знайти дорогу додому, перебiгати невiдомими для себе шляхами. Вони мають якийсь внутрiшнiй «радар» значно давнiшого походження, нiж iхнiй свiт здорових iнстинктiв i щирих емоцiй. Цей радар е своерiдним архетипом розуму, практичного i необтяженого iнтелекту, трохи вiдмiнного вiд того, який нинi використовуемо ми, люди. Це можна назвати «груповою душею» або «вищим розумом» тваринного свiту. Придiлимо трохи уваги емоцiям тварин, якi вiдiграють у iхньому життi головну роль. Тварини не однаковi. Як i в людей, рослин та каменiв, серед них е бiльш i менш еволюцiонованi. Зазвичай ми вважаемо, що найбiльш еволюцiонованi тi тварини, яких ми маемо за домашнiх. Вони живуть з людьми, додержують iхнiх законiв, шанують людей i люблять. Але мова не про вiрнiсть приручених тварин. Звiсно, ми не заперечуемо iхньоi вiрностi. Адже, коли ми хочемо навести приклад вiрностi, то – який сором! – не можемо не згадати тварин… Але, як на мене, тварини обожнюють людей, бо тi уособлюють для них Бога. Рослина – це бог для каменя, а тварина, до певноi мiри, – для рослини. Вiдтак, людина – це бог тварин, це довершена iстота, до котроi колись можна дорiвнятися. Домашня тварина любить своiх богiв, а коли зустрiчае «свого бога», свого владаря, то навiть слова «любов» замало. Це любов без застережень, без вимог, без досадування. Це просто любов… Хiба ви не бачили, як цi тварини ходять хвостом за своiми владарями? Хiба ви не бачили, як вони захищають iх цiною власного життя? Хiба ви не бачили, як вони фетишують iхне вбрання, iхнi запахи, iхнiй голос, усе, що iм належить? Як вони нашорошують вуха на саме лиш слово господаря? Незважаючи на те, що Майя граеться з нами i нашими чуттями, незважаючи на те, що наш iнтелект досi формуеться, ми маемо добру нагоду для того, щоб повчитись у тварин. Нам досi багато чого бракуе, щоб стати «людьми одомашненими», людьми еволюцiонованими. Нам не так просто схилити чоло перед своiми богами, як то роблять тварини. І хоча цi боги i являють себе нам, ми iх не любимо i не коримося iм. Божi закони для нас е чистiсiнькими абстракцiями, а святе писання – звичайнiсiнькою умовнiстю. Ми не знаемо справжньоi святобливостi i справжньоi вiрностi. І якби нам довелося вибирати, чи жити, як усi живуть, чи покласти свое життя за богiв, людський егоiзм, «прiоритет розуму» змусили б нас обрати перше. У тенетах iлюзii ми не добачаемо iстину. Якщо тварини щирi й природнi у своiх iнстинктах, у своiх емоцiях та в своему початковому iнтелектi, то чому б нам не застановитися над iхньою святою любов’ю до Бога? Чом би й нам не керуватися подiбним iнстинктом, що непомильно шукае вищого? Може тодi, нарештi, розум для чогось придасться… Людина Людина – це iстота, яка, можливо, найбiльше заплуталася в тенетах Майi. Причина в тому, що вона мае, за законом еволюцii, щось вiд каменя, щось вiд рослини, щось вiд тварини i щось, власне людське. Вiд каменiв ми маемо тiло, матерiальна будова якого анiтрохи не рiзниться вiд будови скель та землi. Вiд рослин маемо можливiсть життя i зростання. З тваринами у нас однаковий чуттевий свiт. Натомiсть розмисел властивий тiльки людинi, хоч iй i бракуе досконалостi тiла, життездатностi та емоцiйностi. Розум людини ще молодий i досить немiчний, бо дозволяе легко себе ошукати, потрапляючи в тенета iлюзii. Таким чином, людина мае своi переваги i, водночас, проблеми трьох свiтiв, якi передують iй на шляху еволюцii. До цих трьох проблем долучаеться ii власна проблема – ймовiрнiсть опинитися в пастцi Майi. Людина ловиться в неi, як каменi, як рослини, як тварини i як власне людина. Але ця причетнiсть до знаних нам життьових свiтiв не едина причина того, що людина стае iграшкою iлюзii. Вирiшальну роль тут вiдiграе непевнiсть становища людини. Уявiмо собi людину, яка намагаеться видобутися на гору, i посеред шляху починае втрачати рiвновагу. Їй все одно – чи пiднiматися далi, чи повернутися, бо що позаду, що попереду вiдстань однакова. Але iй тремтять ноги без твердого опертя, а рукам нема за що вхопитися. Анi стати, анi пiднятися. Людина розiпнута в просторi – ногами на землi, а руками в небi – в облуднiй рiвновазi мiжпростор’я. Їй простiше впасти, нiж пiднятися… Вiдтинок подоланого шляху можна порiвняти iз пройденою людиною еволюцiею, з усiма ii набутими досвiдченнями свiту каменiв, рослин, тварин i самоi людини. Вiдтинок, що його ще треба пройти, це завершення еволюцii. Якщо пройдений шлях вважати матерiальним досвiдченням, а подальший шлях – духовим, то стае зрозумiло, чому легше впасти, нiж пiднятися… Для цiеi серединноi людини сила тяжiння матерii бiльша, нiж сила тяжiння духу. Зi свого серединного мiсцезнаходження, але не рiвноваги, людинi ближчий матерiальний стан скелi, дерева чи звiра, нiж прекрасне майбуття одуховленоi iстоти. Хоча вона прагне еволюцii, це вимагае вiд неi неабияких зусиль. Хоча вона прагне стати кращою, iй лячно вiдкинути все те, що досi було ii життям. У своему ослiпi, спричиненому Майею, вона хоче богувати, лишаючись людиною. Це все одно, якби камiнь захотiв стати рослиною, не звiльнившись вiд незрушноi ваги свого тiла, або якби дерево захотiло стати твариною, не позбувшись свого корiння в землi. Дати раду непевнiй рiвновазi означае для людини жертовнiсть з примусу. Щоб здолати решту шляху нагору i мати вiльнi руки, слiд позбутися всього зайвого, бо в час сходження все заважае. Те, що спершу було патерицею, стало тягарем. Щоб бути людиною, не гоже поводитись нi як камiнь, нi як рослина, нi як тварина. Усе це належить минулому, проте може прислужитись i в теперiшньому, але не домiнуючи в ньому… Щоб стати надлюдиною, треба перестати бути людиною. Щоб озватись на прадавнiй поклик душi, поклик, що лунае здалеку i спонукуе нас зробити ще крок, слiд вiдмовитися вiд так званоi рiвноваги хреста у просторi. Одне слово, треба наважитись, треба визначитись, треба вибрати. Тому Майя граеться з людьми – людьми, якi одвiчно вагаються. А для того, щоб грання було цiкавiше, вона щораз побiльшуе вiдчуття непевностi, а плетиво тенет неймовiрноi iлюзii видаеться останнiм порятунком, хоча насправдi це мiцне павутиння. Тому Майя граеться з нашими чуттями i нашим недiйшлим розумом, змушуючи нас бачити те, чого немае. Чуття вводять нас в оману, i не тому, що вони неналежно функцiонують, а тому, що ми надаемо iм бiльшого значення, нiж вони того вартують. Дотик, слух, зiр, смак та нюх кориснi для того, щоб оцiнювати певнi елементи нашого довколишнього свiту i усвiдомлювати iх. Але коли до простого пересилання усвiдомлених чуттiв ми додаемо емоцii – прихильнiсть чи вiдразу, або вдаемося до надмiрного рацiоналiзування, то чуття спотворюються, а образ, що добуваеться до нашого розуму, не вiдповiдае реальностi. Це ще одна iлюзiя, до якоi активно прилучилася Майя. Ми бачимо вже не якийсь певний колiр, а те, що нам подобаеться або нi; ми чуемо не просто звук, а намагаемося визначити його тривалiсть… Хто ж бо так розладнав функцiю чуттiв? Емоцii та розум. Або ще простiше: розум, яким ми, люди, послуговуемося i який важко назвати ясним, розум, упокорений егоiстичними емоцiями. Недарма давнi мудрецi казали, що «розум – це пан над чуттями». Своею «вищiстю» вiн претендуе на панування над усiм, що може осягти у вiтальному планi. Але це розум хисткоi рiвноваги, розум, який досi не забув свого тваринного етапу розвитку, унаслiдок якого вiн пiдвладний пристрастям. Це розум, який ледь-ледь добачае свою вищу майбутнiсть. Вiн пануе, як егоiст. Мавши пана, яким е наше Я, i догоджаючи нам своiм егоiзмом, насправдi вiн слугуе виключно Майi. Пасткам, в якi може втрапити людина, нема лiку. І що бiльше чуття i розум викривлюють наше бачення, то бiльш небезпечними стають пастки. Наше тiло вже не таке просте, як кам’яна брила. Воно мае значно вищi за своi можливостi потреби. Але цi тiла наснажуються пристрастю, а виснажившись, передчасно гинуть. Людина не просто iсть, спить, п’е чи кохаеться, «як тварина», а куди гiрше. Ми живемо в постiйнiй перенапрузi, а з огляду на свою неспроможнiсть бути такими ж щасливими, як рослини, метушимося, задихаемося, потiемо, шарпаемося, не дбаючи про свое здоров’я, яке оплакуемо, лише коли його втрачаемо. Що ж до емоцiй, то вони мають над нами таку владу, що затуманюють нам голову. Посилюючись i примножуючись, заволодiваючи тiлом i обертаючись пристрастями, вони спотворюють ество людини. Вона не годна мислити, розмiрковувати, аналiзувати, зважувати i приймати рiшення. Пристрасть вимагае всього, i так само руйнуе все, навспак використовуючи нашi сили. Розум вважае, що вiн мислить, але iнерцiя матерiального свiту, яка його захопила, робить його обважнiлим i безвiльним. Розум втрачае властивiсть мислити. Вiн пiддаеться громадськiй думцi, сфальшованим iдеям, модi, доки зовсiм не зупиняеться в розвитку. Вiн стае старим, заржавiлим годинником з нерухомими стрiлками, i, тим не менш, завжди якась наiвна, збита з пантелику людина запевнятиме, що це годинник. Але навiщо нам годинник, який не показуе час? І навiщо нам розум, який втратив звичайну здатнiсть спостерiгати, порiвнювати, пiзнавати, розрiзняти? Десь на днi цiеi людини, яка потрапила в пастку iнерцii, глухо скiмлить слабке створiння, навiть слабше за молодий розум – марнославний i гордий своею всевладнiстю. Це iскра духу, яка прагне бути почутою… Це дещо прадавне, що намагаеться скинути опону Майi iз засланих очей… Це iскра духу, що жеврiе, але крие в собi прихованi потенцii для розвитку i справжнього могуття. Це ледь чутний звук, що обернеться ревищем буревiю. «Це струмочок, що провiщае потiк…» Це людина. Природа Для людини немае нiчого природнiшого, нiж сама Природа. Але не в фiлософському сенсi цiлковитоi вiдповiдностi упорядкованому плану еволюцii та вищому законовi. В розумiннi людини природа створена для неi. Все iснуе суто для добра людини або для того, щоб вона мала з того користь. Усi нижчi стосовно людини свiти, з котрими ми спiвiснуемо в межах самоi Природи, – у владi людини. З каменями можна робити що завгодно; рослини добрi в iжу або для виготовлення речей, а тварини, ясна рiч, теж для iжi або для рiзних робiт. Земля iснуе для того, щоб проростало загорнуте в неi насiння, або для того, щоб обдаровувати нас прихованими в ii надрах багатствами. Менi навiть доводилося чути, що зорi на небi слугують з Божоi ласки людям, якi подорожують вночi. Якщо це звичайний поетичний образ, то це прекрасно. Але якщо це утилiтаризм, чого я дуже побоююсь, то виходить, що зорi призначенi для того, щоб свiтити, бо ЛЮДИНА – вiнець творiння – недобачае вночi… Мiркуючи так, ми потрапляемо в тенета Майi i, не вмiючи читати у вiдкритiй книзi Природи, обриваемо ii внутрiшне листя та ii покрив без найменшого жалю, а нинi i без будь-якоi користi. Природа – це сцена, на якiй ми можемо втiлити нашi власнi сьогоденнi досвiдчення. У цьому свiтi живуть, вiдчувають i являють себе не тiльки люди, а й каменi, рослини, тварини, зорi… Людина – ще одна з багатьох сходинок, що утворюють велику драбину еволюцii. І хто знае, чи не iснують у Природi ще якiсь, вищi за людину, iстоти, яких ми не годнi добачити? Якщо ми бачимо так багато, то чом би нам не бачити i все те, що вище за нас? Але матерiя прибирае незлiченних форм. Деякi з них конкретнi й видимi, iншi непомiтнi для нашого ока. Коли на небi яскраво свiтить сонце, заслiплюючи нас, ми не заперечуемо iснування зiр. А коли на землю опускаеться лагiдна нiч i на небi спалахують зорi, хiба ми заперечуемо iснування барв? Часом однi речi видно, а iншi нi. Часом однi речi являють себе, а iншi нi. Але всi вони iснують. Залежить вiд часу i вiд нашоi здатностi бачити, вiд розумiння i навiть вiд еволюцii. Мало бачити, щоб розумiти. Брак розумiння i мудростi неабияк позначаеться на баченнi. Для того, кому життя е питанням матерiального iснування, Природа нiма. Для того, хто почав внутрiшньо пробуджуватися, Природа, як ми вже зазначали, е вiдкритою книгою, що мiстить в собi неосяжнiсть знання. Якщо байдуже дивитися на листок дерева, вiн нiчого не скаже. Але якщо придивитися до нього пильно, нам увиразниться сила-силенна доцiльних деталей форми життя цього листка. Колiр, форма, розмiр, прожилки, спосiб вбирання повiтря й сонця – усе це життьовi покази розуму, який керуе цiею вiтальнiстю. Таким чином, цiлком можливо, що заслiпленi Майею люди не добачають вищих за нашу форм життя, бо ми дивимося на Природу з байдужiстю невiгласа. Варто лиш струсити з себе важкий сон, щоб зрозумiти. Подiбно до того, як у каменi мiститься майбутнiй рух дерева; подiбно до того, як у рослинi дихае майбутня чуттевiсть тварини; подiбно до того, як у тваринi закладений майбутнiй розум людини, так i в людинi присутня майбутня духова мудрiсть надлюдини. Варто лиш струсити з себе важкий сон, i майбутне завiбруе в нас. Варто лиш розплющити очi, i ми побачимо, що людина, обтяжена багатьма вадами, не може бути останньою i довершеною моделлю Природи. Варто лиш захотiти, i ми помiтимо в собi ознаки майбутнього. Це майбутне вже може бути втiлене в якомусь вимiрi, в якомусь ключi нашоi власноi Природи, яку ми на часi не знаемо. Небо i земля – це сцени Природи з нескiнченними формами явленого життя. Вони беруть вiд неба космiчну силу зоряноi мiстерii – мiстерii майбутнього. На землi вони сягають корiнням в iншу, давнiшу мiстерiю матерii. Усi форми життя, згiдно з Платоном, мають в собi трохи вiд того i трохи вiд того, трохи вiд матерii i трохи вiд духу, а ми переживаемо драму досягнення достеменноi рiвноваги мiж ними. Усi форми життя, як i ми, люди, мають матiр i батька. Мати – це горизонтальна земля, щедра i життедайна, яка прихищае нас i жертовно й мовчазно задовольняе нашi потреби. Батько – це вертикальне небо, що кличе нас вгору, змушуючи пiдводити очi. Вiн не прихищае, вiн вимагае вiд нас самопожертви, не попускае, а обiцяе благотворнi випроби. «Через терни до зiрок…» Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/deliya-steynberg-gusman/gri-may/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.