Конотопська відьма. Вибрані твори

Конотопська вiдьма. Вибранi твори Григорiй Федорович Квiтка-Основ’яненко До збiрки увiйшли «Конотопська вiдьма», «Салдацький патрет», «Маруся», «Мертвецький Великдень» та iн. Твори будуть корисними учням, iхнiм батькам та викладачам. Також у виданнi запропоновано вибранi листи з листування Квiтки-Основ'яненка i Шевченка. Григорiй Квiтка-Основ'яненко Конотопська вiдьма Вибранi твори Батько украiнськоi прози Рiзнi бiографи по-рiзному творили життепис письменника Григорiя Федоровича Квiтки-Основ’яненка: радянськi дослiдники зазвичай уникали чи не дуже «голосно» говорили про його аристократичне козацьке походження, про релiгiйнiсть, яка не була навiть близькою до фанатизму, про його активну громадську роботу й службову дiяльнiсть – предводитель дворянства, совiсний суддя… Остання посада – офiцiйна. От би в наш час, коли iснують суддi-«колядники», запровадити таку посаду, яка вже iснувала в украiнськiй юриспруденцii в першiй половинi ХІХ ст., – совiсний суддя. Бiблiографiя праць про життевий i творчий шлях Г. Квiтки-Основ’яненка досить велика, але далека вiд вичерпностi й завершеностi. Очевидно, сучасним i майбутнiм дослiдникам ще належить по-новому прочитати його спадщину i, можливо, створити навiть iгровий фiльм, який може бути наповнений як цiкавими епiзодами бiографii, так i свiтом героiв його прозових i драматичних творiв. А поки що коротко, бодай схематично окреслимо те основне, без чого не можна обiйтися в нашому виданнi. Григорiй Федорович Квiтка народився 18 (за новим стилем – 29) листопада 1778 р. в с. Основа на околицi Харкова, який згодом поглинув це мальовниче передмiстя. За мiсцем народження й проживанням i був обраний провiдний псевдонiм – Грицько Основ’яненко. А, крiм нього, були й такi: Земляк ваш Основьяненко, Аверьян Любопытный, состоящий не у дел коллежский протоколист…, Фалалей (Фалурден) Повинухин, штаб-лекарь Пампушкин, Евстратий Мякушкин та iн. Але в лiтературi залишився тiльки один – Грицько Основ’яненко. Батьки Г. Квiтки успадкували вiд своiх попередникiв не лише статки, але й чесноти, якi були притаманнi украiнським козацьким родам. Вони не хизувалися своiм багатством, але любили говорити, яку роль вiдiграли Квiтки у становленнi Харкова як адмiнiстративного й культурного центру Слобожанщини. Любили також переповiдати схожу на легенду бувальщину, як нiбито колись росiйський iмператор Олександр І пiсля огляду iхнього будинку в Основi запитав: «Не во дворце ли я?» Оглядаючи нинi тодiшне зображення будинку Квiток в Основi, можна сказати, що то була добротна оселя заможного сiльського господаря. У ранньому дитинствi Грицько зазнав серйозноi фiзичноi й психiчноi травми, пiсля подолання якоi хлопець почав виявляти надзвичайну схильнiсть до релiгii, яка збереглася в нього впродовж усього життя. Якось його нянька досить необережно зняла з повiки дитячого ока ячмiнь, пiсля чого почалося ускладнення хвороби (золотухи) i розвинулася слiпота, яка тривала кiлька рокiв. Вiн чув, як спiвають пташки i дзвонять дзвони, вiдчував, яким прекрасним е навколишнiй свiт. «Але Бог не без милостi, а козак не без долi», – як любив повторювати Тарас Шевченко. У шестирiчному вiцi мати поiхала з хлопчиком до Курязького монастиря, де можна було поклонитися чудотворнiй iконi Озерянськоi Божоi Матерi. І сталося диво: дитина побачила образ Богородицi – й очi ii просвiтлiли. Дядько Грицька Наркiз був iеромонахом Курязького монастиря, i тому в подальшому вихованнi юнака брав безпосередню участь – надiсланий ним iз монастиря чернець розпочав навчання. Дотримання християнських чеснот було головним принципом життя Г. Квiтки. У груднi 1773 р. Г. Квiтку записали на вiйськову службу вахмiстром лейб-гвардii кiнного полку; iз жовтня 1796 р. вiн ротмiстр Сiверського карабiнерного полку, а згодом – Харкiвського полку кiрасирiв, але в сiчнi 1797 р. звiльнений у вiдставку в чинi капiтана. Г. Ф. Квiтка-Основ’яненко. Сторiнка автографа вiрша «На день моего рождения» («Ударил час! – и мне уж сорок лет»). Серпухов, 18 листопада 1818 р. (1 стор.) І тут (не раптом!) вiдставний капiтан Григорiй Квiтка стае послушником Курязького монастиря, де впродовж чотирьох рокiв при суворому дотриманнi строгого уставу готуеться до постригу в чернецтво. Але, очевидно, сiмейне коло, яке знало про паростки таланту вчорашнього вiдставного офiцера й нинiшнього послушника, зробило все, щоб не втратити творчу особистiсть, яка могла багато зробити у своему свiтському життi. Але свiтське життя й релiгiйнi захоплення не перешкоджали одне одному. Один iз забутих дослiдникiв творчостi Г. Квiтки-Основ’яненка П. Петренко наводить такi факти, зафiксованi в книжцi Г. Данилевського: «По выходе из монастыря Основьяненко мало-помалу опять пригляделся к свету. Сперва, впрочем, он собою во многом напоминал отшельника; ходил в Основе с церковными ключами, благовестил к обедне по праздникам и, по словам Н. Ю. Квитки, большую часть времени проводил в молитве. До конца жизни в его комнате стоял аналой с молитвенником и постоянно теплилась лампадка… (потом) он начал появляться в обществе, которого вначале, по возвращению в свет, дичился. Играя на флейте, просиживал он тогда по целым ночам в тени сада, в Основе» [1 - Петренко П. Григорiй Квiтка // Лiтература i мистецтво. – 1931. – С. 150.]. Сучасники письменника й дослiдники його творчостi досить повно окреслили риси його характеру: за наявностi християнського свiтогляду й моралiзаторства «в нього нi краплi не було претенсiйности та наставницького тону. До старости зберiг вiн гнучкiсть та свiжiсть характеру, вмiння легко пристосовуватись до всякого товариства. Вiн гаряче любив дiтей, майстерно оповiдав своiм малим слухачам казки й анекдоти – дорослим. А естетичне його почуття кохалося не тiльки в церковних дзвонах, а в огнi ракет, в феерверках: на феерверочних вправах вiн навiть позбувся одного ока» [2 - Зеров М. Григорiй Основ’яненко // Ізмарагд. – 1938. – С. 9.]. Захоплення домашнiм театром в Основi, яке проявилося в Квiтки в двадцятирiчному вiцi, дало можливiсть чи навiть i спонукало до того, що в 1812–1816 рр. вiн обiйняв посаду директора Харкiвського театру, а одночасно з цим брав активну участь у пiдготовцi до вiдкриття Харкiвського унiверситету й Інституту шляхетних дiвчат, у виданнi журналу «Украинский вестник» (1816–1817) i альманаху «Утренняя звезда» (1833). На сорок третьому роцi життя Г. Квiтка одружився з Ганною Григорiвною Вульф, i iхнiй щасливий шлюб тривав 22 роки. Вона пережила свого чоловiка, який помер 8 (20) серпня 1843 р., на 9 рокiв i, як згадували рiднi, кожного дня чекала тiеi хвилини, коли зможе зустрiтися зi своiм коханим вже в iнших свiтах. Першу свою комедiю «Приезжий из столицы, или суматоха в уездном городе» Г. Квiтка-Основ’яненко написав у 1827 р. «Ревiзор» М. Гоголя було написано через дев’ять рокiв, i iхнi сучасники робили навiть спроби говорити про якесь наслiдування чи повторення сюжетiв, що викликало велике невдоволення Григорiя Федоровича. Вiн, без сумнiву, вiдчував силу таланту М. Гоголя i тому не мiг допустити наявностi якихось запозичень. А далi виходять комедii «Дворянские выборы» i «Турецкая шаль» (1829), «Шельменко – волостной писарь» (1831). У 1834 р. з’являеться перша книжка пiд назвою «Малороссийские повести, рассказываемые Грицьком Основьяненком», на якi вiдгукнулися «неистовый», а за словами Квiтки, «грозный Виссарион Белинский» i «луганський козак» Володимир Даль. Пiзнiше В. Белiнський дав рiзко негативну характеристику повiстi «Сердешна Оксана», в якiй вiн побачив елементи релiгiйноi проповiдi. Але В. Даль чимдалi бiльше захоплювався украiнськими повiстями Г. Квiтки i навiть переклав «Салдацький патрет» росiйською мовою. У Вiддiлi рукописних фондiв та текстологii Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка Нацiональноi академii наук Украiни в особовому фондi Г. Квiтки зберiгаеться рукописний список (писарська копiя) цього перекладу названого твору, пiдписаного псевдонiмом «В. Луганскiй», i така примiтка перекладача внизу першого аркуша i на його зворотi: «Одна из повестей Грицка Основьяненка. Повести эти со временем без сомнения будут оценены по достоинству: поныне, кажется, украинское наречие, на котором они написаны, пугало наших читателей и читательниц. А жаль, очень немного таких вещей написано у нас по-русски. Перевод – всегда только тень подлинника; перевод народной украинской повести на русский язык – менее полутени. Я желаю только возбудить, хотя бы в немногих, охоту прочесть подлинник – вот почему решился я на перевод. Я уверился по опыту, что всякий, кто потрудится прочитать две страницы повестей Основьяненко с помощью человека знающего украинское наречие, третью страницу будет уже понимать сам. В. Луганский» [3 - Інститут лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, вiддiл рукописiв // Фонд № 67.]. Цiкавi спостереження того, чому письменник почав писати своi твори украiнською мовою (майже до кiнця життя не перестаючи творити навiть романи росiйською – «Пан Халявський» – 1840 р., «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова…» – 1841 р.), висловив вiдомий украiнський лiтературознавець i бiблiограф Микола Антонович Плевако: «Квiтка теж почав писати по-росiйськи, проте життя його протiкало за iнших умов (у порiвняннi з Гоголем), лiтературна дiяльнiсть його пiддавалась iншим впливам – вiн не виiжджав з Украiни, виховувався на украiнськiй лiтературi, все життя був близьким до народу… Квiтка повинен був стати украiнським письменником, – i вiн ним став. Росiйськi твори Квiтки – це лише данина часу. Правда, i вони користувалися свого часу успiхом, i навiть Белiнський назива iх “скарбом” для журналiв. Пояснюеться це просто. Існуючi в той час у Великоросii журнали вимагали матерiалу. Повiстi й оповiдання Квiтки, не позбавленi захоплення, подобались публiцi особливо тим, що описували життя i звичаi далекоi провiнцii, Украiни, – i Квiтка писав. Але значення його не тут. Лише в своiх “малоросiйських повiстях” Квiтка знайшов свое покликання, i в них вiн вирiс iз провiнцiйного спiвробiтника столичних журналiв у першокласного художника. Квiтка – бiльша величина в украiнськiй художнiй лiтературi. Вiн створив реальну украiнську повiсть i продовжив розпочате Котляревським вироблення лiтературноi украiнськоi мови» [4 - Плевако Н. О стиле и языке повести Г. Ф. Квитки «Маруся» // Харьков: Типография А. М. Суханова и А. М. Иванова. – 1916. – С. 2–3.]. Дехто з дореволюцiйних i радянських дослiдникiв звинувачував Г. Квiтку-Основ’яненка в наявностi в його творах надмiрного сентименталiзму, релiгiйного моралiзаторства й проповiдництва, у покорi тогочасному царському режиму, униканнi проблем соцiальних i нацiональних тощо. Але першому украiнському повiстяревi не так легко було вiдiйти вiд «котляревщини» (лiтературноi травестii). Спочатку вiн зумiв заявити про себе в гумористичному жанрi, що пiсля славнозвiсного І. Котляревського привернуло увагу насамперед «великосвiтського» читача, i це дало йому змогу писати твори незнищенною мовою украiнського народу, якою наприкiнцi 1830-х рокiв залунав голос Тараса Шевченка (перший «Кобзар» вийшов у Санкт-Петербурзi в 1840 р.). Заочне знайомство Т. Шевченка з Г. Квiткою розпочалося з листа Є. Гребiнки вiд 18 листопада 1838 р. Пiзнiше Е. Шевченко надiслав до Харкова рукопис свого поетичного послання «До Основ’яненка» (1839), написаного пiд враженням Квiтчиного нарису «Головатий». У листi вiд 19 лютого 1841 р. Т. Шевченко писав до Г. Квiтки: «Тiлько й рiднi, що ви днi… Не цурайтеся ж, любiть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, нiхто на всiм свiтi. Ваша “Маруся” так менi вас розказала, що я вас навилiт знаю» [5 - Шевченко Т. Повне зiбрання творiв в 12-ти томах.: Т. 6. – К., Наук. думка. – 2003. – С. 14.]. Т. Шевченко просив надiслати йому з Украiни «сорочку, плахту i стрiчок зо двi», необхiдних для написання картин (можливо, задумуваних як iлюстрацii до «Марусi», «Сердешноi Оксани» i «Панни сотникiвни»). Слiд вiдзначити, що Т. Шевченко таки виконав iлюстрацii до Квiтчиних творiв «Знахар» i «Панна сотникiвна». У цьому виданнi передаються у факсимiльному вiдтвореннi й оригiнали листiв обох письменникiв, що зберiгаються у вiддiлi рукописiв Інституту лiтератури. Квiтку назвали «батьком украiнськоi прози», але такий почесний титул для кожного справдi талановитого письменника не е головним, чого вiн прагне досягти в лiтературi. Ще за життя Г. Квiтки-Основ’яненка, у 1838 р., росiйський критик i поет, а протягом 1840–1861 рр. – ректор Московського унiверситету Петро Плетньов, з яким Г. Квiтка вiв тривале листування, зiзнавався в журналi «Современник», що цей украiнський письменник е «одним з перших талантiв, навiть i не для Росii тiльки». Згодом Іван Франко назвав Г. Квiтку-Основ’яненка одним iз першорядних европейських письменникiв. Можливо, далеко не всi нашi сучасники iз захопленням читають оповiдання й повiстi Г. Квiтки-Основ’яненка, але двi комедii, – «Сватання на Гончарiвцi» (1836) i «Шельменко-денщик» (1837), – героi яких вже кiлька десятилiть живуть у сценiчному й екранному втiленнях, мають вдячного театрального й кiноглядача. Сергiй Гальченко Проза Салдацький патрет Латинська побрехенька [6 - Латинськапобрехенька – iдеться про новелу-анекдот про художника Апеллеса (II пол. IV ст. до н. е.) та про невiгласа-шевця, який вирiшив покритикувати твiр знаменитого живописця. Апеллес вiдповiв йому: Nе sutor ultra (supra) crepidam («Не вище сандалiй, шевчику!»). Оскiльки Квiтка знав цю новелу ще зi шкiльних текстiв, вiн, звертаючись до читача в «Суплiцi до пана iздателя», писав: «Ти, може, приятелю, не позабував того, що змалу у школi вчив, так i згадаеш якусь латинську побрехеньку, що я тобi по-своему розкажу» (Квiтка-Основ’яненко Г. Ф. Зiбр. творiв. У 7-ми т., т. 7, с. 113).], по-нашому розказана Був собi колись-то якийсь-то маляр… ось на умi мотаеться, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно мальовав! Чи ви, братики, що читаете або слухаете сюю книжку, думаете, що вiн так мальовав собi просто, абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько воно й е; тiльки посвистиш, та й годi! А ще, було, як намалюе що-небудь та пiдпише – бо й письменний був собi – що се не кавун, а слива, так-таки точнiсiнька слива. Раз… (о! смiху було! Хлопцi аж кишки порвали вiд реготу) змальовав вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив – так навдивовижу! Ну, намальовавши, та й каже нам: «Тепер, хлопцi, дивiтеся, що за кумедiя буде». А ми кажемо: «Ану-ну, що там буде?» А вiн каже: «А йдiть лишень за мною та й несiть патрет поповоi кобили». От ми, узявши, та й пiшли, та по його наущенiю i постановили бiля панотцевого двора; пiдперли ii гарненько; таки точнiсiнько як кобила стоiть: i на одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра iй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили ii, а самi, узявши, та й поприсiдали попiд плотом, у бур’янах, та й ждемо батюшку, а самi тулимося якомога, щоб не реготатися. Аж ось зирк! iде наш отець Микита (та ще, мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс «Всемирну» [7 - «Всемирна» – молитва на честь богородицi «Всемирна слава», яка виконуеться пiд час суботньоi церковноi вiдправи.] мугиче; а далi i вздрiв кобилу та й каже: «Що за ледащо мiй Охрiм!» (а його батрака та звали Охрiмом). «Кобила, – каже, – зiйшла против ночi з двора, а вiн i байдуже; коли б то менi ii пiймати!» А далi зняв з себе пояс, зав’язав петлю та й став до неi пiдкрадатись, та знай цмока та приговорюе: «Тпрусьо, ряба, тпрусьо!», а далi як пiдiйшов близенько, як закине iй на шию пояс, як крикне «тпру!», як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так i зареготались та навтiкача! А отець Микита i зоставсь; стоiть як укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед ним лежить догори ногами; i пiдпiрки не вдержали, як потягнув ii до себе, щоб не втекла. Та вже опiсля розказовав, що й довго б стояв, та попадя побачила та й не знала, що з ним i робити: i вiддувала, i водою бризкала, та на превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, – каже, – цiлiсiньку нiч трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхвеi напився. Солдатскiй портретъ. 1838. Переклад з украiнськоi на росiйську мову В. Луганського (В. І. Даля). Писарська копiя (2 стор. – титульна стор. + 1-а стор. перекладу) Так ось такий-то був скусний маляр… те, те, те! Тепер згадав: його звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх китаева черкеска; на шиi, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок пов’язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь, так борода усегда, як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кунпанii, так не проливав; добре, було, на криласi спiва i гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк; тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не iстиме, а без тii поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом – коли чували – з Борисiвки, Курськоi губернii; а у тiй слободi щонайлуччi богомази, iконописцi й усякii малярi; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в нас у селi зеленив нову дзвiницю. І таки нiгде правди дiти: що вже нiхто лучче не намалюе, нi розмалюе, як богомаз з Борисiвки; вже не жалко i грошей! Як же москаль озьметься за сее дiло, ну! – тiльки почухайся та й вiдiйди. Торгуеться i требуе багацько: дай йому i кошту, i грошей, скiльки забажа, а як удереть! гай, гай! Йому кажеш – блакитна, а вiн товче: «Синя-ста». Йому кажеш – не годиться, а вiн чухаеться та каже: «Нiчаво-ста; для хахлов i такий Бог бряде [8 - …i такий Бог бряде – i така iкона гарна.]». Тьфу! на iх голову! Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже кохавсь ув огородах; так, бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе, що вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму Трохимовича та й поеднав його, щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб i горобцi боялися. «А буде яка хвальш, прикину, – каже, – тобi». От i сторжились за десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змальовав вiн салдата, та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тiльки горобцевi, та й чоловiковi страшний. Мундер на ньому лепський, гудзиками позащипований, що аж сяе. А оружжо? – так погибель його зна, як то живо списав! Оттак, бачиться, i стрельне, що й приступитись страшно! А як задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима поводить, i руками дьорга, i ногами дрига, таки так i думаеш: «От побiжить… от битиметь!» Так-то скусно був намальований! Ну, змальовавши, Кузьма Трохимович i дума: «Може, не вгоджу пановi; тогдi пропали i грошi, i робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на базарi i буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись i лякатись, тогдi певно: бери, Кузьмо, грошi; коли ж огудять, то ще пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу». Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата – коли хто зна – аж в Липцi. От у саму глуху пiвнiч, як ще усi, i ярмарковi бiля возiв, i хазяйство по хатам, спали, i по шинкам народ порозходився, i свiтло погасили, вiн i поставив той патрет на самiй ярманцi i попiдпирав ще лучче, чим попiвську кобилу, щоб нi вiтер не звалив i щоб який п’яний, як поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап’яв яточку та й сiв, щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата: та тут же наклав на палiтру красок, що «коли, – каже, – що не так, то я й пiдмалюю». Упоравшись зо всiм, присiв, понурив голову та й задрiмав собi трохи, поки ще до дiла. Аж ось стало i на свiт заньматься. Іще не попритухали усi зiрочки, а вже наш Кузьма Трохимович i скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер очi полою, бо вже тут пак нiколи було по воду йти, щоб вмитись, пiдперезавсь знову i пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий нiс та й рукавички достав, – бо се, знаете, було об перших п’ятiнках, так вже зорi холоднi були, – i сiв у своiй ятцi, щоб прислухатись. Перш усього блиснуло свiтло у кабацi… Гай, гай! Вже i в Липцях завелися кабаки, неначе – нехай Бог милуе – у Расеi. Вiдкiля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас, хто не здужа, зносив грошi у подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а – таки нiчого грiха таiти – знайшовсь iз наших, хрещених людей, що уступив у iх вiру та, як той Юда, узявсь держать i Липцi, i другii слободи на московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак, i там вже уся московська натура, там усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та усе народ проворний: нi доiсть, нi доспить, усе об тiм тiльки i дума, щоб заробить копiйку. Така вже iх московська поведенцiя! А як тiльки нашого братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скiльки треба горiлки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не долле повноi мiри, та мерщiй i всипа у твою посудину, i вже хоч спор, хоч лайся, а вiн тебе випровадить геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцiмто й добрий: за гривню зачеркне iз дiжки таки повнiсiньку; тут станеш уси розгладжувати, та втираешся, та поцмокаеш хорошенько i збираешся, як то гарненько натощака вип’еш, та тiльки що руку пiдняв, та ще i до рота не донiс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що… дух свят при нашiй хатi!.. Пiдбiжить, пiдтовкне – плюсь! – бiльш половина чарки назад у дiжку! Лихо, та й годi! П’еш мерщiй, бо розливальщик ще стане i чарку вiднiмати. Випив… так що ж бо?… Як там кажуть: по бородi потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пiшло; нiчого було гаразд i проковтнуть. Оттака-то iх московська вiра, щоб зо всякого зiдрати; так куди iм i спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то i де б то поживитись. Так от, як засвiтили у кабацi, то й вислали надвiр пiд товкачку, чи не вздрить кого на вулицi, щоб заманити у кабак. Вибiгло чортя i озираеться… Подивiтесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому голову гарненько пiд чубчик пiдстригти, як i в людей? а то патлатий-патлатий! Спереду аж у вiчi йому волосся лiзе, уха закривае, по потилицi шльопаеться, аж, сердека, усе знай головою потряхуе, щоб тii патли не мотались. І сорочка на ньому – не як у людей; замiсть бiлоi, як закон повелiва, вона в нього або червона, або синя, та без комiра, а з гапликом, та на плечi i защiбне; так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно й е. От такий-то став бiля кабацьких дверей, поглядав, поглядав – i вздрiв, що стоiть салдат на калавурi з оружжом, та й став гукати на нього: «Служба! – каже. – Пайди-ка сюда! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде драка, так не дай нас ув абеду; а порцiя ад нас буде». Стоiть салдат, не ворушиться! Москальча крикнуло удруге, кричить i утрете – салдат нi з мiсця! Далi москальча злякалось, щоб вiн не розсердивсь та не дав би йому щипки, покинув його, та мерщiй у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович чув сее все, усмiхнувсь, моргнув усом та й подумав собi: «Побачимо, що то дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!» Затим виткнулось i сонечко. Тут стали рушати й нашi, що з борошном понаiжджали то з Деркачiв, то з Вiльшаноi, та були аж iз Коломака. Що то, батечку, iз яких-то мiсць на той ярмарок не понавозили усякого хлiба! Таки видимо-невидимо iх тут стояло! Коли сказать, що пiдвiд двадцять iх тут було, то, ей же то Богу моему! бiльш: хмара хмарою. Тут i жито, i овес, i ячмiнь, i пшениця, i гречка, i усе, усе було. Знаете, прийшло урем’я подушне зносить, так усякому грошi треба. Наш братчик не бабак; вiн жде пори. Слава тобi Господи! вiн, нехай Бог боронить, не москаль, щоб йому, покинувши жiнку, дiточок i худобоньку, та за тiею бiдною копiйчиною шлятись по усiм усюдам i швандяти аж на край свiту та кровавим потом ii заробляти. Та чого тут i вередовать? Коли вродив Бог хлiба та дав його зiбрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькi у волость потягнуть за подушне i за общественне, а тут жiнка забажа льону, щоб на сорочки прясти, та нового очiпка, та дочкам плахiт або свит, та й усяка напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогдi вже нiгде дiтись: вези хоч верстов за двадцять, та чи стала цiна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й розщитуй собi, щоб i сюди, i туди стало. А як удоволив усiх, от тогдi вже справний козак! Лежи собi на печi, у просi, поки до новоi нужди: тогдi ж будемо й думати, де що узяти. Так оттакi-то там були. І iх i сон не брав. Сонечко зiйшло, вони й посхоплювались, щоб, знаете, купця не втерять. От то гарненько повстававши, помолились до церков Богу та й послали одного з табору по воду, бо вже пора була i кашi варити. Потяг Охрiм з двома баклагами до криницi, аж геть пiд гору, та йде вулицею… Луп очима! стоiть салдат… Охрiм був собi парень звичайненький, зняв шапку, поклонивсь та й каже: «Добридень, господа служивий!» А салдат мовчить… От Охрiм i пiшов своею дорогою, а Кузьма Трохимович i всмiхнувсь та й подумав: «Одурив i своiх! що то дальш буде?» Ну! Набравши Охрiм води та вертаючись до табору, дума: «Отже ж тут е постой! А що, як спитаю, чи не треба iм, бува, коням овса або якогось борошна?» Та як порiвнявсь против салдацького патрета та й каже: «Господа москаль! А скажiть, будьте ласкавi, вашому командерству: коли треба вiвса або якого борошна, то нехай прийдуть ось до табору та спитають Охрiма Супоню; а в мене овесець важненький, дешево вiддам, i мiра людська: вiсiм з верхом i тричi по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич наш буде. А на почин, нате лишень, понюхаймо кабаки». Сее кажучи, достав з халяви рiжок, постукав об каблук i витрусив на долоню; сам понюхав, покректав, пiднiс салдату та ще й приговорюе: «Кабака гарна, терла жiнка Ганна! стара мати вчила ii мняти; дочки розтирали, у рiжки насипали. Ось подозвольте лишень!» Салдат нiчичирк! i усом не моргне. Неборак Охрiм узяв собi на розум: «Цур йому! – каже собi на думцi. – Щоб ще по пицi не дав, бо вiн на те салдат…» Пiднявши баклаги, та мерщiй до табору, не оглядаючись… А Кузьма Трохимович, сее чувши, та «ких, ких, ких, ких!», та аж за боки брався, регочучи. Поки ж сее дiялось, пiднялися на мiсто йти бублейницi, палянишницi i тi, що кухликами пшоно, а ложками олiю продають. За ними пiдтюпцем поспiшали з пирiжками, з печеним мнясом, з вареними хляками, горохвяниками i усякими ласощами, чого тiльки душа забажа на снiдання. А танок вела Явдоха Колупайчиха, молодиця гарна, не узяв ii кат: чорнява, мордата, трошки кирпатенька та й рум’яна, як рожа; та таки й одягнена: очiпок, хоч вiн собi i зовсiм витертий, самi нитки, а був колись парчевий; кожух бiлих смушкiв пiд тяжиною i бабаком обложений, тiльки що скрiзь на ньому дiрки, i попiд руками, i на боках, так що видна була i уся одежа, i таки не проста, а мiщанська, бо вона узята була у Липцi аж iз самiсiнького Харкова, i не простого, а мiщанського роду: шушун набойчатий, спiдниця каламайкова; тiльки що не можна було угадати, якого воно е цвiту, бо дуже замазано олiею, вона-бо пекла i бублики, i сластьони, а коло сього дiла не можна чисто ходити; зараз випачкаешся, як той чорт, що до вiдьми через трубу лазить. От молодицi i кричать Явдосi: «Ану, паньматко! вибирай мiсце на щасливу продажу. Ти в нас голова: де ти сядеш, то i ми бiля тебе». Явдоха i узяла з чужоi коробки паляницю, стала на сход сонця, тричi перехрестилась та й покотила паляницю навпаки сонця. Котилась тая паляниця, котилась та й не зопинилась нiгде, а прямiсiнько плюснула бiля салдацького патрета. «Ох, менi лихо! – сказала Явдоха, пiднявши тую паляницю, та мерщiй пхнула ii мiж свiй товар. – Як таки бiля москаля сiдати? Вiн нам такого лиха наробить, що не то що! Ув одноi щипне, у другоi хватне… та тут таке буде, що й коробок не позбираемо…» – Вибирай же друге мiсце, – гукнули молодицi, – може й не з так щасливе буде, та усе-таки лучче, чим дати москалю орудовати над нашим крамом». Перевела Явдоха свiй цех через дорогу; поворожила вп’ять другою, теж чужою булкою, i меж своi положила; а де паляниця впала, там сама з своiм товаром сiла, а молодиць розсадила, де якiй як по черзi припало, а чергу зробила сама ж таки Явдоха: якi були побагатiлi, так до себе ближче, а бiдну на товар, так на самий хвiст, у куток, де й школяр, що з малими грiшми купуе самий дешевий товар, ii не знайде; та за чергу кожен базар i лупить з них, що зможе. О! та баба ж козир була! Одно вже те, що харкiвська родом, а цокотуха та й цокотуха! Узялася над усiми перекупками отаманувати i вiд десяцьких, вiд голови та й вiд самого писаря оборонять; тiльки щоб усi перекупки ii слухали i що скаже, щоб сповняли, i чого потребуе, щоб поставляли. Та нехай би i не послухав ii хто? Так зараз i нашлеть: або свиня бублики похвата, або собака олiю вип’е, або п’яний поточиться та коробку переверне, а вже даром не пройде. Тiльки що молодицi любенько посiдали i кожна з своiм крамом розташовалась, аж… тю! Москаля нечистий i вродив з стовпцями бiля них. Як же напустяться на нього перекупки! «Зачим тут став? Пiди собi геть; стань де iнше, не мiшай православний товар продавати, а сам iди хоч до чортiв, опрiч хлiба святого». От як затуркали, затуркали – бо звiсно, як нашi молодицi, скiльки iх не буде, та як заговорять разом усi ув один голос, так нiчого i не второпаеш: мов на лотоках вода шумить, аж у вухах лящить! – а москаль i байдуже, а знай собi кричить: «Гречишники гарячii!» Що тут на свiтi робити? От бачать молодицi, що непереливки, пристали до Явдохи: «Роби, що знаеш роби, а москаля збудь!» Нiчого Явдосi робити, узяла – та усе-таки не з своеi коробки – три в’язки бубликiв i пiшла до патрета, та й… далебi що правда! поклонилась йому, мов живому, та й просить: «Ваше благородiе, господа салдатство! будьте ласкавi, зведiть з нашого мiсця оттого навiженого, католицького, бусурменського москаля, що став бiля бублейниць з стовпцями». Сее кажучи, бачить, що салдат i не дивиться на неi, та й стала йому совати бублики в руку, та й приговорюе: «Кете, озьмiть, ваше благородiе! Пожалуйте, дома здасться». Салдат – нi пари з уст. Як же роздивиться наша Явдоха, що се мана, що се не справжнiй салдат, а тiльки його парсуна, – засоромилась, почервонiла як рак та швидше, не оглядаючись, – вiд нього, та бублики – у свою коробку, i сiла. Що вже не питали ii молодицi, що iй там було вiд москаля, так мовчить та й мовчить i каже: «Адже збула москаля? чого ж вам бiльш…» Бо москаль, справдi, ще як побачив, що Явдоха пiшла жалiтись на нього, злякавсь та й щез з стовпцями своiми. А Кузьма Трохимович, дивившись на сее, посмiявсь собi нищечком та й каже: «Оттак нашi, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами ходять, неначе до засiдателя!» А тим часом позiсходилося народу вже чимало! Таки куди оком не глянеш, то усе люди, як сарана у полi. І чого-то туди не понаносили або не понавозили? Таки такий ярманок, що неначе у Харковi об Пречистiй: усякого товару, якого тiльки подумаеш, – усе е. Чи груш? Так i на возах грушi, i в мiшках грушi, i купами грушi: прийди, торгуй скiльки тобi треба та з якоi хоч купи i скiльки хоч куштуй, нiхто тобi не поборонить. А там москва з лаптями та з ликами; були в них i миски, ложки i тарiлки розмальованi; були й решета, i ночовки, дiжi, лопати, сiвцi, черевики, чоботи з пiдковами й нiмецькi, тiльки гвiздочками попiдбивуванi. Тут суздальцi з богами та з книжками завалящими, а побiля iх сластьониця з грубкою: тiльки спитай, на скiльки тобi треба сластьоних, так живо поднiме пелену та й знiме стару онучу, що нею горщик з тiстом накритий, щоб, знаете, тiсто на холодi не простивало, i затим пiд пеленою у себе держить; от пальцi послине, щоб тiсто не приставало, то й вщипне тiста, та на сковороду ув олiю – аж шкварчить! – та зараз i пряжеть, i подае, а вже олiею не скупиться, бо так з пальцiв i тече, тiльки знай обсмоктуе. Тут же бiля неi продавалася терта кабака i тютюн у папушах; а там – залiзний товар: пiдкови, гвiздочки, сокири, пiдiски, ухналi i усе, чого треба. А тут вже – лавки з красним товаром для панiв: струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, усякii сливи, горiхи, мило, медянички, свiчки, тараня, ще повеснi з Дону навезеная, i суха, i солона; кав’яр, оселедцi, яловичина, нiжки, шпильки, голки, гаплики i для нашого брата свинина. Дьоготь i в шерiтвасах, i в мазницях; продавались i самi квачi; а побiля iх стояли бублики, буханцi, горохвяники, гречаники; носили у ночовочках печеню, шматками покраяну: на скiльки тобi треба, на стiльки й бери. А там купами капуста, буряки, морква огородня – а хатньоi нашi жiнки не продають, держать про нужду на нашу голову [9 - …морква огородня – ахатньоi нашi жiнки непродають, держать про нужду на нашу голову… – маються на увазi сварки мiж чоловiком i жiнкою; бурчання.] – цур iй! Тут же був хрiн, рiпа, картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть. А тут з Водолаги горшки, кахлi, миски, покришки, глечики, кухлики… та я ж кажу: нема того на свiтi, чого не було на тому ярмарку, i якби грошей до сина, то накупив би усього та й iв би цiлiсiнький год! А що ще обiддя, колiс! вiйя, двiйла, люшнi! Були й свити простого уразiвського i мильного сукна; були кожухи, усякi пояси, шапки i козацькi, i каплоухi. Був i дiвчачий товар: стрiчки, скиндячки, серги, баевi юпки, плахти, шитi рукава i хустки; жiноцькi очiпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, i шитi i з мережками, щiтки, гребнi, днища, веретена, сiль товчена, глина жовта, запанки голов’янi; перснi, черевики… аж утомишся, розказуючи. Чого то там не було! А промеж такоi пропастi товару що то народу було! Крий Мати Божа! Ще трохи чи не бiльш, нiж на воскресенiе у вутренi, як Христа дочитуються, або на Іорданi; так що й протовпитись не можна. Той купуе, той торгуе, той божиться, той прицiняеться, той спорить, той товариство склика; той на жiнку гука, тi лаються, тi йдуть могоричi запивати; жiноцтво щебече, усi разом розказують i нi одна не слуха, старцi спiвають Лазаря [10 - …старцi спiвають Лазаря… – тобто пiсню-псалом про бiдного Лазаря.], кобили ржуть, колеса скриплять; той возом iде та кричить: «По глину, по глину!», а назустрiч йому викрикуе: «По горшки, по горшки!» Дiти, погубивши матерiв, пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вищить на весь базар, а свиня, хрюкаючи, пробираеться промеж народом; там перекупки хватають за поли парубкiв та школярiв: «Ходи сюди, дядюшка! – кричать. – Вiзьми в мене, паниченьку! От бублики гаряченькi, з мачком… От паляниця легесенька, тiльки що з печi…» Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони там i кричать, бо усюди гомонять, стукотять, кричать… точнiсiнько, як у млинi, як на всi меле i товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами: Матвiй Шпонь та продав сiль, розщитавсь i грошики вчистив, та й найняв троiсту i водиться з нею по ярманцi. Вже й шапки катма, десь кинув ii на когось та й вiдбiг. Іде й спiвае, а де калюжа, тут i вдарить тропака. Забризкався, захлюстався… Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля! Ув однiй руцi пляшка, а у другiй чарка; кого не зострiне: «Пий, сучий сине, дядюшка любезний! пий! Матвiй Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь! Будь здоров на многii лiта!» Вип’е i поштуе його; коли той не схоче, так додолу горiлку вилле, а його лае-лае та й стане другого поштувати; отсе ж ще не зовсiм допив з пляшки, зараз пляшку об землю i гука: «Шинкарю! подавай Шпоню знова. Музика, грай!» – та й пiшов дальш. Іде i побачив дiгтярiв. Шубовсь у шерiтвас з чоботами зовсiм i кричить: «Дiгтярю, не журись! Шпонь вiдвiча грошами». Та й викине йому з кишенi повнiсiньку жменю грошей, а сам знову кричить: «Не абедно? Не мiшай же! Музика, грай!» Та й стане хлюпаться у дьогтевi, як мала дитина у калюжi. Що то, як чоловiк у щастi та у радостi. Чого то вiн не видума? Нiчого не жалуе i нi об чiм не жалкуе! А там, чути, ведмiдь реве i танцюе, а циган викрикуе: «Ану, Гаврилку, як старii баби п’янi валяються?…» Циганка ворожить та приговорюе: «І щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбиваеться; положи ж п’ятачка на рученьку – усю правду скажу…» Циганчата танцюють халяндри та кричать не своiм голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж з своею шкапою. Знай божиться i жiнкою, i дiтьми та проклина свою душу, i батька, i матiр, а усе затим, щоб стару, слiпу, сапату й з вибитою ногою кобилу продати замiсть молодоi, здоровоi. Та як обступлять нашого брата циганське навожденiе, так не знаеш, що й робить. Як напустять мару, так i сам бачиш, що шкапа трьох денежок не стоiть, та тiльки дивишся та лупаеш очима i не знаеш, куди вiд них дiтись. Той божиться, другий суне тобi у руку оброть з шкапою, третiй тягне з твоеi кишенi хустку, де гаманець з грошами зав’язаний, а сей вже i здачi дае, та усi гуртом волочуть тебе пiд ятку могоричi запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотiв свое ледащо продати, а проклятi цигани усунули тобi у руку таку патику, що й скiпками гидко узяти; та за таку цiну вiддали, що можна б, бува, i вола купити; та ще ж за моi грошi i горiлку куповали, i пили: а далi, замiсть дяки, у вiчi насмiялись: «Шкапа твоя, – кажуть, – трохи, чоловiче, недобача; так купи iй окуляри та й почепи на вiчi, як паничi у городi носять, то ще потягне…» Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. І усякий народ, хто там не був, що йде бiля того салдацького патрета, усяк шапку знiме та й скаже або: «Добридень», або «Здрастуйте, господа служба!» А служба нiчичирк: стоiть собi гарненько i пальцем не кивне, i очима не поведе, i усом не моргне. Таки нiхто, нiхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма Трохимович, сидячи у своiй ятцi, бачив сее все та й дума: «Добре наше дiло; побачимо, що дальш буде». Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький, от як ми з вами. Ходить вiн по базару, визира, визира… i вже один рушничок у молодички з купи i вчистив i у кишеню запаковав; стягнув у чугуiвськоi перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шiсть стоiть; вiдрiзав з воза i вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що нi жоден хазяiн i незчувсь. Далi прийшов, де грушi продають, бачить, що при возах самi хлопцi, та й тi роти пороззявляли i дивляться на ведмедiв. Вiн таки й положив руку на мiшок – нiхто не баче; потягнув його до себе – нiхто не баче; положив гарненько на плече – нiхто не баче… та, не озираючись, i чкурнув куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнiсiнький мiшок груш та й преть його, мов свое, разом гукнули на нього та й побiгли за ним у догоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок з грушами несе та й мугиче собi пiд нiс пiсеньку. А тут його за мiшок – сiп! «Нащо ти грушi узяв? сякий-такий сину!» – питаються його ув один голос. Стоiть, сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: «Нешта то вашi грушi-ста?» – «Адже ж не чиi, як нашi». А вiн як крикне на них: «Ах, ви хахли безмозглii…» (а зараз лаятись! що б то перше розпитати, та тогдi б вже лаявсь, скiльки хотiв). «А зачим ви, – каже, – менi тагда не сказали, как я з воза мiшок узяв?» – Та до них з пенею: «Ви, – каже, – зiваете по старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку». Наше хазяйство щоб то сюди-туди, так де ж! Нi приступу, та ще й лае. А далi ухватив за комiр, i тягне, i кричить: «Давай на вичистку та за праходку; я казьонний мундер патьор i сапоги таптал, давай да i только!» Нашi нi вiдхрестяться, нi вiдмоляться: «Цур тобi, – кажуть, – батечку! здiлай милость, господа служба, озьми собi i грушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i пусти!» Так де! Так реп’яхом i узявсь i каже: «Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!..» Що тут на свiтi робити? Іще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя, так москаль не тii спiва: «Вон моя команда! – та й показуе на салдацький патрет. – Пайдьом iк ньому». Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п’ятиалтинного – так нi: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нiчого робити, поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжом стоiть. Як же опiсля розслухали та роздивились i вiдгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та – фiть, фiть! – посвистали та й пiшли до возiв. А Кузьма Трохимович у своiй ятцi смiявсь-смiявсь, що аж качаеться, а далi каже: «Ох!» – та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за кумедiя. Уже було геть-геть. Ось i дiвчата зiбралися iти на ярманок, бо усе пiджидали, щоб порiдшало народу на мiсцi; а то як у тiснотi, так думали, що iх не так i розглядають. Ось i тягнеться низка iх, та усе на пiдбор: одна вiд другоi чорнявiша, одна вiд другоi краща. Порозряджуванi так, що господи! Середу дня сонечко пригрiло, так воно й тепленько: от вони i повихоплювались без свиток, в самих баевих червоних юпках, що так, як мак, цвiте! Скиндячки на головах усе по-харкiвськи положенi, коси у дрiбушки позаплiтованi i жовтими гвоздиками та барвiнком позаквiтчуванi; у сорочок i рукава, i ляхiвки повишиванi та повимережуванi; на шиях намиста у кожноi разкiв по десять, коли ще не бiльш: аж голову гне! Золотi дукати та срiбнi хрести так i сяють; плахти картацькi, запаски i шовковi, i колiсчастi, пояси каламайковi; та усi як одна у червоних черевичках i у бiлих та у синiх панчiшках. А за дiлом же вони й вийшли? А як же? Витришкiв куповати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звiсна дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi. От ходять по ярманку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна – зирк! та й каже нищечком: «Дiвчатка! дивiтесь: у нас постой, салдати!» – «Брешеш! Де ти iх уздрiла?» – питаються i розглядають усюди. «Та онде, онде, бiля дiгтярноi лавки стоiть з оружжом калавурний…» – «Так i е» – гукнули усi та й почали щебетати та смiятись, з мiсця на мiсце переходять, та одна одну i пха, то буцiм спотикаються; а самi знай озираються та, як тii пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би iм i лахва, тут би вони й стали його розпитовати, чи тут проходом, чи постоем? От тут i сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже давно бачили що путне, а своi парубки остили i обридли. От i визвалася з них Домаха та й каже: «А тривайте лишень, я пiду побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене». От i пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс собi мугиче, то хусточкою помахуе, то нахилиться пiдв’язку пiдв’язовати… от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: «Де то тут шпалери та шумиха продаеться?… Коли б менi хто показав?…» Та й заспiва собi нишком. О! що то вже за дiвка!.. Вона не знала, як пiд кого пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! І проворна, i жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам заробляла, так ii вже не вчити: усе знала. Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн ii ще й не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неi разом: «А куди ти, Домахо, пiшла?» А вона бiля салдата стоiть i хусточкою махае та голосно i кричить: «Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине». А наш салдат стоiть, нi зачiпляе, нi перепиняе i нiчим ii не займае! «Що за недобра мати, – думае Домаха, – таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн мене i не займа. Хiба не смiе, чи що? Та вже ж вернусь ще…» От i вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде… i впустила хустку, буцiм загубила, думаючи, що салдат гукне на неi, щоб вернулася i пiдняла хустку; от вона тут з ним i заговорила б, i пожартовала, а там би i пiшли лади… Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат i волосом не двига. Стала наша Домаха та й оглядаеться i каже голосно: «От менi лихо! загубила хустку… Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як би йому подяковала!» Озираеться, сердешна, i погляда iспiдлiб’я, та ба! Стоiть салдат i на хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiтись, треба вертатись… От би то i пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: «От бiда! лежить моя хусточка бiля самiсiнького салдата… Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив…» Пiдiйшла – i нахиляеться, i бере б то й не бере… а усе вижида салдата… Так що ж бо: не на такiвського наскочила! Далi нахилилась i простяга руку, неначе не iвши, а сама усе дивиться на нього… а далi як придивилась… як зарегочеться на усю вулицю… А дiвчата i вiдозвалися до неi: «А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що вiн говорить?» – «Але, говорить…» – кричить Домаха, та скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить. «Що… що таке?… Що вiн тобi сказав?…» – обступивши, дiвчата Домаху ув один голос випитують. «Еге! що казав? – каже Домаха. – То не живий салдат, а то його парсуна!» – «Йо!» – гукнули дiвчата i пiдбiгли розглядати: аж справдi намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пiшли геть по ярмарку. А сее чувши, i багато дехто пiдходили, вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть: «Так i е, що намальований!» – та й пiдуть собi. Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже пора знiмати свого салдата та укладатись на вiз i чухрати додому… Аж ось почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку… та мерщiй i присiв у ятцi. То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i зо усякого ремества бурлацтво, наньмити вiд хазяйства, батьковi сини – зiбралися на ярмарок погулять. Іще зранку хто попродав свiй товар, а хто, покупивши чого кому треба i попивши могоричi, тепер, попiдголювавшись любенько, понадiвали хто нову свиту, хто китаеву юпку, хто ще батькiвський, хоч i старий, та жупан, попiдперiзовавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали на пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з червоними, то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а хто й у шкапових, та так повимазованих, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови троха не на п’ядь. От, позакручувавши уси, iдуть лавою, з боку на бiк перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що е голосу, аж кривляться та жмуряться, спiваючи московськоi пiснi: «При далiнусцi стояла»; i де йдуть, то так вiд них люди й розступаються, бо вже не попадайсь iм на дорозi нiхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи слiпцi з поводатарем, чи баба стара, чи дiвка молода iм назустрiч, – нiкому нема розбору, не вважають нiкого, так усякого прямо лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й байдуже; неначе i не бачать нiчого i буцiмто й не вони. Отсе-то вони, заздрiвши дiвчат, потягнули за ними, щоб так стiною на них i наперти; а як вони розбiжаться, так тут i ловити, i пожартовать, i поженихатись… Звiсно, молодецьке, парубоцьке дiло! А щоб iх хто мiг зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз i самому писарю давали такоi пинхви, що насилу прочухавсь; а десяцькi так так вiд них i ховаються по бур’янам та за плотами. Так тут вже нiчого!.. Усяк iм поважа: «Нехай, – каже, – хлопцi нагуляються: бiльш копи лиха не нароблять». От iдуть, i як накинули воком на дiвчат, i пiшли побiля мальованого салдата, а iх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: «Здрастуйте, господа служба!..» Тут як зарегочеться народ, i перекупки, i купцi, i тi, що при возах, та як крикнуть на нього: «Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хiба тобi повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!..» Напiк же пан Терешко ракiв, як i сам розглядiв, що справдi салдат намальований i що увесь базар з нього глузуе! «Тепер, – дума сердека, – не буде менi просвiтку; будуть менi смiятись i через сее не знать що будуть прикладати. Йо не йо! Що тут менi на свiтi робити!» Стоiть, зажурившись, та й дума. А далi схаменувся, зареготавсь та й каже: «Буцiм я й не бачив, що се не живий, а що се тiльки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб подратовать з маляра!.. Чи так же то й малюють! О, бодай його мара малювала! Се й слiпий розглядить, що се патрет, а не живий чоловiк… Хiба тут були такi дурнi, що приймали його за живого? Не знаю… Тьфу! Чортзна-що й надряпано. Дивiтесь, люди добрi, хiба так ш’еться чобiт? Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряповати), от i в пiдборах брехня; та й пiдйом не так… та таки i усе не так. Цур йому! пайдьом, хлопцi, дальш; намальовав же якийсь-то дурень!..» От i пiшли своею дорогою, i Терешко дуже радий був, що спокутовав iз себе бiду. Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хрiну понюхав! З бiса-бо йому досадно стало, що увесь ярманок, i що то на мiсцi народу було, таки, мабуть, душ п’ятдесят, коли iще не бiльш, та усi ж то до единого, усi не пiзнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а тут, чорт його зна, вiдкiля узявся швець та й закепковав його роботу нiнащо. «Се вже, – каже собi, – курам буде на смiх. Я таки, правда, об чоботах не дуже й доглядавсь; може, воно що-небудь i не так. Я тiльки й старавсь, щоб йому твар, i щоб вiн увесь, i мундер, i оружжо, щоб так було неначе живе, а об чоботах i байдуже; бо не думав, щоб хто вже туди став пильно доглядатись, де й нужди мало, i куди не усяк i дивиться. Нехай же так буде, як швець каже: перемалюю, щоб i його уконтентовати i щоб нiякого хвальшу не було у моiй роботi». Вилiз iз своеi ятки, достав палiтру з красками i пензель, пiдмальовав, як там швець надряпав, та й уп’ять полiз та й каже: «Нехай пiдожду, поки краска пiдсохне, а там вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобiт намальований». Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дiвчат, вернулись навперейми i йдуть вп’ять побiля салдацького патрета. От один парубок розглядiв його та й каже: «Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемальовав чобiт, як ти сказав». – «Еге! iще б то й не послухав? – сказав Терешко, пiдсунувши шапку на саме тiм’я i узявшись у боки. – Я вже силу знаю i зараз побачу, що не до шмиги!» А як йому i досi досадно було на маляра i на патрет, що через них йому люди смiялися, от i думав ще таки занехаять, щоб маляра зовсiм збити з пантелику i щоб народ думав, що вiн велику силу у малярствi зна; посвиставши, й каже: «От i сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер як чоботи, як я навчив; так мундер не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось так…» «А зась, не знаеш? – обiзвався Кузьма Трохимович з своеi ятки. – Швець знай свое шевство, а у кравецтво не мiшайся!» Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю кумедiю i що Кузьма Трохимович так вiдрiзав Терешку-шевцю! Як пiдняли Терешка на смiх! Реготались з нього, реготались, та так же то, далебi, що не то що, що аж за рiчкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як потягне, не оглядаючись, та аж забiг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собi посмiявшись та зiбравшись з патретом i з усiм своiм крамом, поiхав до свого пана та по уговору грошики й горiлочку з нього зчистив, та й прав. Ярмарок розiйшовсь. Тiльки вже Терешковi ввiрвалась нитка верховодити хоч на вулицi, або на вечорницях, або i у шинку. Тiльки що забалянтрасить, а тут йому хто-небудь i вiдрiже: «Швець знай свое шевство, а у кравецтво не мiшайся!» – то так язик i прикусить, i вже нiчичирк. От i вся. Маруся Посвящается Анне Григорьевне Квитке [11 - Квiтка (Вульф) Анна Григорiвна (1800–1852) – дружина письменника. Пiсля закiнчення Смольного iнституту в Петербурзi працювала класною дамою в Харкiвському iнститутi шляхетних дiвчат. Г. Ф. Квiтка-Основ’яненко завжди дiлився з нею творчими планами. «Я и Анна Григорьевна – один человек, одинаково чувствующий, одинаково мыслящий, одинаково действующий, – писав вiн у листi до П. О. Плетньова вiд 1 лютого 1841 р. (Квiтка-Основ’яненко Г. Ф. Зiбр. творiв. У 7-ми т., т. 7, с. 284).] Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якоi вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? І що е у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобонька, у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра – що Бог дасть! Адже ж живучи промеж людей, тiльки i чуеш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють старцям обiд… Що в Бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти i не оглядишся i незчуешся, як зоставсь сам собi на свiтi; хоч i з людьми, i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i зовсiм не звiснi; та воно тобi усе равно, що блукаеш у дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями були – i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили – i той вмер, з тим парубковали – i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, усi повмирали. Коли ж се так е, так i пам’ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв? А пiсля такоi думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе Бог щастям, що батько й мати твоi живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти iх при старостi i кохаеш, i поважаеш, або жiнкою, до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними – хвали за се Бога i лягаючи, i устаючи, а iх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам’ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, – чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи личман. Коли Отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у «Отченашi» читаеш: «Господи, буде воля твоя з нами, грiшними!» І не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, – i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам’ятуй, що ти ховаеш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi у Господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякоi розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне. Іще ж i се ми думаемо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз своеi сiм’i або i родичiв, то буцiмто сее чоловiковi приходить за його грiхи й неправди прежнii. Нi, не так се е! Ось слухайте лишень, як нам панотець у церквi чита, що Господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати та будуть промеж ними шалiсливi, та усе б то iм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покiрна i що усяк ii може зобiдити. Адже правда, що батько тiеi дитини, щоб вона не перейняла худа вiд своевольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до себе, i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе, та й приголубить, i понiжить, i чого воно забажа, усього iй дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалковати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отця дуже-дуже добре! От так i небесний наш Отець з нами робить: бережеть нас вiд усякоi бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де е таке добро, таке добро… що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так думаймо: чуствуеш ти, чоловiче, що се Бог за грiхи твоi послав бiду? Так же i розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли? Усякий, усякий отець стараеться навчити дiтей усьому доброму; а неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи i пожалуе. Недурно сказано: ледача та дитина, котороi батько не вчив! Се ж люди так з своiми дiтьми роблять, а то Отець Небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилуе! Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам Бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: «Господи! навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!» – то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде. Так робив Наум Дрот… От його-то постигла лихая бiда! Що ж вiн? Нiчого. Хвалив Бога i з тим прожив вiк, що не вдався в тугу; а письменний не стерпiв… От як се було. Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п’яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн, – вiн вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло: коли прочуе яку бiднiсть, надiлить по своiй силi й совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i Бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому Господь i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що, було, Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так ii звали) ночi не поспить, усюди стараеться, б’еться, достае i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн ii скiльки мiг i любив ii, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякоi лайки. Щодень хвалили Бога за його милостi. Ув однiм тiльки була в них журба: не давав iм Бог дiточок. Так що ж? Настя, як здума про се, то зараз у сльози та вголос; а Наум перехреститься, прочита «Отченаш», – то йому i стане на серцi веселiш i пiшов за своiм дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду, або до батракiв, бо був собi заможненький: було й воликiв пар з п’ять, була й шкапа, були й батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим орудовати. Оттим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому то воно, каже, пiсля нас достанеться? Не буде нам нi слави, нi пам’ятi; хто нас поховае, хто нас пом’яне? Розтратять, що ми зiбрали, а нам i спасибi не скажуть. А Наум iй, було, i каже: «Чоловiковi треба трудитися до самоi смертi; дасть Бог дiточок, дiткам зостанеться, а не дасть – його воля святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо не наше, усе боже. Достанеться наше добрее доброму, вiн за нас i на часточку подасть, i мисочку поставить, i старцям роздасть. А коли буде наслiдовати недобрий, йому грiх буде, а нас усе-таки Бог милосердний пом’яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобi: вона наша, а не ми ii. Стережись, щоб вона тобi не перепинила дороги до Царства Небесного. Сатана зна, чим пiдштрикнути; молися Богу, читай «Ізбави нас од лукавого», то усе гаразд буде». Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав iм Бог i дочечку. Та й радi ж були обое, i Наум i Настя; таки з рук ii не спускали. Коли ж, було, куди дитина побiжить, чи до сусiдiв, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слiдком за нею i ходять. Та й що то за дитина була! Ще малесеньке було, а знала i «Отченаш», i «Богородицю», i «Святий Боже», i половину «Вiрую». А тiльки, було, зачуе дзвiн, то вже нi заграеться, нi засидиться дома й каже: «Мамо, пiду до церкви, бач, дзвонять; грiшка не йти; тату, дай шажок на свiчечку, а другий старцю божому подати». І в церквi вже не запустуе i нi до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б’е. От i виросла iм на втiху. Та що то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi, як терновi ягiдки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки, неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли, було, заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопiлочка заграе стиха, що тiльки б ii i слухав; а як усмiхнеться та очицями поведе, а сама зачервонiеться, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнii уста. Коси у неi, як смоль, чорнii та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч i в недiленьку так гарно iх повбира, дрiбушка за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе iх на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть порозпуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червiнцями, так що разкiв двадцять буде, коли i не бiльш, а на шиi… та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такоi-то шиi на чорнiй бархатцi, широкiй, так що пальця, мабуть, у два, золотий еднус i у кольцi зверху камiнець червоненький… так так i сяе! Та як вирядиться у баеву червону юпку, застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було, що незвичайно… вже ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв понавчались: цур iм! Зогрiшиш тiльки, дивлячись на таких! Не так було у нашоi Марусi, Наумовоi та Настиноi дочки, ось що я розказую, а ii, знаете, звали Марусею. Що й було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для дiвчини чепурнiш, i хто на неi дивиться, i хто з нею говорить, то все-таки звичайнiш. Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнii рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата, ще материнська – придана; тепер вже таких не роблять. І яких-то цвiтiв там не було? Батечку мiй, та й годi! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i обхватиш, – ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами i ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконнi i червонi черевички. От така як вийде, та що i твоя панночка! Іде як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здоровi, тiтусю!» І таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться i ласково заговорить. А щоб який парубок та посмiв би ii зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, – хто ii зна, як то вона там згляне, – так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько i нi пари з уст не мовить i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна. На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було, мати стане iй казати: «Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала». Так де ж! «Лучче я, – каже, – на те мiсце, упоравшись, так ляжу спати i зате раньше устану, замiню твою старiсть: обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Іграшки та пустота та, гляди, станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай iм виясниться, не пiду!» А про вечорницi так i не споминай! Було, i других дiвчат вiдводить, та аж плаче, та просить: «Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на тее прокляте зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихее! Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлку пити; вiд матерiв курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiеться, що сором i казати. Чи мало ж то своеi слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiтеся ж – i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви, ходячи». Оттак, було, говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп’ять силу озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi. Тiльки, було, наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцьовати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею, було, нiколи не поспiшиться. Оттак раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у своеi подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Против дружечок, звичайно, сидiли бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений, чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаева юпка, поясом з аглицькоi каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами. Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора, i той п’ять шагiв положив, що усi здивовались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там-таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав, та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж i спiвати перестали. А вiн собi i дарма: потряс патлами та за ложку i став локшину доiдати, буцiм тiльки копiйку дав. От, сидячи за столом, як вже поприньмали страву, давай тогдi Василь дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було ii де нi просять, нiколи не хоче: «Нехай, – каже, – другi сiдають, а менi i тут добре». Став наш Василь i сам не свiй i, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади – поперед усiх: тiльки його й чути, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб. Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого i нi до кого нема йому нiякого дiла. Що ж Маруся? І вона, сердешна, щось змiнилась: то була, як i завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то iй стало млосно i нудно, i як подивиться на Василя, так так iй його жаль стане! А чого? І сама не зна. Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i озьме, i все б вона плакала, а Василь – мов у самiй душнiй хатi, неначе його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напова. От мерщiй i вiдвернуться один вiд другого, i, бачиться, i не дивляться; то й, гляди, Василь тiльки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервонiла, i вп’ять i ззирнуться меж собою. Думае сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей iй стало, та й каже собi: пiду лишень додому; так думка така нападе: «Он той боярин, що у синiм жупанi, чи вiн чи недуж, чи що? То як пiду, то щоб вiн ще гiрш не занедужав, i нiхто йому не поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i буцiмто й просить: будь ласкава, Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре, зостанусь!» А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: «Ке лишень, поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить смутна, невесела». Тiльки сердека протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: «Не заньмай ii, ще розсердиться; бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче». Поблiднiе наш Василь та вп’ять i похмуриться. Далi збиравсь, збиравсь, та як дружечки дужче почали спiвати, а весiльний батько з матiр’ю частiш стали горiлочкою поштувать, i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi: «Чи чiт, чи лишка?» Та як се промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь овсi. Та й Марусi ж добре було! Як заговорив до неi Василь, так вона так злякалась, як тогдi, як мати на неi розсердилась; а се тiльки одним один раз i було на ii вiку, як, принiсши вона вiд рiчки плаття, загубила материну хустку, що ще вiд ii покiйноi матерi, так за те-то на неi мати сердилась, було, i хоч не довго, та вона, крий Боже! – як, було, злякалась. Отже, i тепер так iй було прийшло: якби можна, скрiзь землю б провалилась або забiгла куди, щоб i не дивитись на сього боярина. Та й що йому казати? Як скажу «нечiт», то вiн подума, що я чванна i не хочу бiльш з ним цятатись, а вiн так, чи смутний, чи сердитий, а тiльки жалко на нього дивитись. Скажу «чiт». Що ж? Як стала силоватись, щоб промовить слово, так нi жодною мiрою не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев’яний, а дух так i захватило. Дивиться, що й Василь з неi очей не спустить, i горiхи у жменi держить, i жде, що вона йому скаже; от iй його жалко стало, на велику силу, та тихесенько, так що нiхто й не чув, промовила: «Чiт!» – та ззирнулась з ним. І сама вже нестямилась, як узяла з Василевоi жменi горiхи, та як схаменулась, як засоромилась!.. Крий Мати Божа!.. Аж ось, на щастя iй, крикнув дружко: «Старости, пани пiдстарости, благословiте молодих вивести iз хати, надвiр погуляти!» Тут i усi рушили iз-за стола та, хто куди попав, мерщiй надвiр, дивитися, як будуть танцьовати. От i Марусi i Василевi неначе свiт пiднявсь, полегшало на душi, вийшли й вони з хати. Троiста музика гра, що е духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замiсть баса сам скрипник скрiзь зуби гуде та прицмокуе. От i розколихались нашi дiвчата: вийшла пара, а там друга пiшли у дрiбушки. Нiжками тупотять, пiдкiвками бряжчать, побравшись за рученьки, виворочуються, то вп’ять розiйдуться, та як утiнки плавно пливуть, тiльки головками поводжують; то вп’ять у дрiбушки… Вже й потомились, вже i хусточками утираються, вже б iм i годi, вже i другим хочеться потанцювать… так що ж бо? – музика гра та й гра! Вже одна iз дiвчат, Одарка Макотрусiвна, ледве ноги волочить, пiт з неi так i тече, притьмом просить музику: «Та годi-бо, дядьку!.. та перестаньте-бо… ось уже не здужаю!» Та що ж? Музика гра та й гра!.. Далi скрипник закiнчав i пити скрипочкою попросив… От дiвчатам годi, поклонились музицi i пiшли до гурту. – Ану, горлицi! – гукнув з кучi Денис Деканенко, розтовкав людей кулаччям, потяг до себе з кучi Пазьку Левусiвну i став з нею i дожидаеться, поки почастують музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка висока, сiрих смушкiв, з червоним сукняним верхом, набiк йому похилилась, усами поморгуе, на всiх погляда й приговорюе: «Отже, узявся танцьовати, та, може, i не вмiю! Повчитись було у кривого Хоми, що на дерев’янцi ходить». Як се почули люди так i зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той i каже: «Оттак! Оттой навчить добре, сам ходячи на однiй нозi». А Юхим Перепелиця смiявсь, смiявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: «Отцей не вигада! Ну, вже так!» А Денис стоiть, неначе i не вiн, i не всмiхнеться. Напившись горiлки, музика i вчистила горлицi. Як же розходивсь наш Денис, так що батечки! Там його морока зна, як то мудро тогдi танцьовав! Як же вдрав навприсядку, так ногами до землi не доторкуеться, – то поповзе навколiшки, то через голову перекинеться, скакне, у долошки плесне, свисне, що аж у вухах залящить, та вп’ять в боки, та тропака-тропака, що аж земля гуде; а там стане викидовати ногами, неначе вони йому повиломлюванi; а далi пiдскочить та вп’ять навприсядку, та около Пазьки так кругом i в’еться та приговорюе: Ой, дiвчина-горлиця, До козака горнеться; А козак, як орел, Як побачив, та й вмер… Добре було Денисовi так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у танцях, чи так у речах або в молодецтвi, бо вiн собi був на те уродливий. Коли, було, озьметься за танцi, так i не кажи, що годi: перетанцюе яку хоч музику; коли ж пiдвернеться до дiвчат, то вже нi на кого бiльш i не дивляться, тiльки на нього i його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж пiдсяде до старiших та стане загинати iм своi балянтраси, так усi, i старi i молодi, сидять та, пороззявлявши роти, слухають хоч до пiзньоi ночi. Такий-то був наш Василь до сього часу. Тепер же вiн мов остуджений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та, взявши дiвчину, туди б i собi танцьовати; нi, пiшов собi, сердека, стороною вiд людей, схиливсь на плiт, та й дума: «Що се менi сталось? Таки нiчого не чую, нiчого й не бачу, тiльки одну сю чорняву дiвчину! Вона в мене i перед очима, i на думцi!.. Чому ж не займу ii? Але! Бачиться, i не смiю або i боюсь, щоб i не розсердилась… Я як здумаю, що вона на мене мусить розсердитись, i коли пiдiйду до неi, то вона вiдвернеться вiд мене i прожене, то вiд сii думки i свiт менi немилий, i сам не знаю, що з собою робити!.. Пiшов би й додому, так оттут неначе прикований. Нудно менi на сее весiлля i дивитись; а очей не вiдведу вiд тiеi хати, що он на приспi сидить моя дiвчина та щось з подругою розговорюе та, чи менi так вже здаеться, чи таки справдi, що на мене поглядають, може, про мене…» – Чого так зажуривсь, Семенович? – сказав йому Левко Цьомкал, пiдстарший боярин, та й вдарив його по плечах. – На дiвчат заглядiвсь, чи що? На лиш, потягни люльки, то повеселiшаеш, та й ходiм танцьовать. Бач, якi бойкi дiвчата з города понаходили. – Не хочу люльки, – каже Василь, – трохи не вона менi i завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утiкати, або що? Кiнчай тут за мене порядок. – Цур йому, – каже Левко, – ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобi чого з очей? То проходись по вулицi, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дiвчата танцюють. Ну, що вже Кубракiвна вдрала, так там вже за всiх. Що за танцюра! Та й дiвка, брат, важна! Коли б до осенi не втекла, то не мине моiх рук. Мов лихоманка стрепенула Василя; поблiд як полотно та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти вiд журби. Вiн-бо думав, що се його дiвчину Левко вихваля; бо, звiсно, коли хто котру любить, то й дума, що вона i усiм така хороша i люб’язна здаеться, як i йому. Послухав трохи чмелiв, далi схаменувсь i на хитрощi пiднявсь, давай його випитувати. – Ке Кубракiвна? – каже. – Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (Себто Маруся). – Нi, – каже Левко, – нам до тiеi далеко. Моя, он бач, русява, що трошки кирпатенька, у свитi та рушником пiдперезана. Полегшало нашому Василевi; аж здохнув; i очицi як ясочки заграли, як почув, що не його дiвчину Левко любить. Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи тут вона, чи де, а давай мерщiй допитуватись про свою та й каже Левковi: – А то про яку ти кажеш, що до неi тобi далеко? Хiба тут е попiвна або прикажчикiвна? – Нi, – каже Левко, – тут усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю. – А що ж то за Маруся? – спитавсь Василь та й очi понурив у землю, буцiм йому i дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а вiн, сердешний, i дух притаiв, i боiться, щоб нi жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказовати. От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який ii батько багатий, i як вiн свою дочку кохае; а далi й про Марусину натуру: як вона усiх жахаеться, що нiхто ii не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! i на батька, i на матiр, i на себе пряде, шие, мие, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить, ручки склавши. Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi, сумуючи, на приспi бiля хати та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неi на думцi, того й сама не розбере. То часом стане iй весело, так, що зараз бiгла б до матерi та й приголубилась би до неi, то вп’ять засумуе, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб розвiв ii тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й додому iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить на весiллi з дружками, та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя iти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неi на думцi було: «Коли б оттой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначе б менi на душi легше стало». Як же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила. Отто й прийшла до неi Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неi вiддихати. – Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що? – Нi, не плачу, – каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не знае, що й казати. – Отсе iм, – каже, – моченi кислицi, та було подавилась. А ти чого так засапалась? – Та перетанцьовалась собi на лихо, – каже Олена. – Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестае; так не тiльки ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема. Я казала своiм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю. От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що iй так у душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще ii парубка i на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього випитовать: – А який же боярин, чи не старший? – І вже старший, – забормотала Олена, – сидить собi як понура, нi на кого i не дивиться i дiвчат нi котроi не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл, вже не я буду, щоб не приспiвала йому: Старший боярин – як болван: Витрiщив очi, як баран. Обручами голова збита, Мочулою свитка зшита, Личком пiдперезався, У бояри прибрався. От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють танцьовати? Ну-ну! Ще його батька навчать. – А може, вiн i не вмiе? – спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться. – Хто? Василь не вмiе? – аж скрикнула Олена. – Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмiе танцьовати, чи не вмiе, я не знаю; та й його зовсiм не знаю. Сказавши сее, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо iй крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла випитати, аж тут Олену розносило з своiм боярином: давай вп’ять жалiться, як вiн iй руки повикручував, як ii вморив, i се i те, i довго усе про нього говорила. Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона розказуе, та й каже: – Приспiвай же йому вже добре, та добре. – Та се не йому! Хiба не чуеш? – крикнула до неi Олена. – Се я Василевi хочу приспiвати. – Та що там за Василь тобi дався? – каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то знарошне стане корити, щоб другi його похваляли). – От, не видала твого Василя, – каже, – вiдкiля вiн тут узявсь? І з якоi слободи забрiв сюди? – Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. І танцьовати, i жартовати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як вихиляеться, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач, по-купечеському… – Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, – ледве промовила Маруся, ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв. – Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не подивиться. Кажуть, що його хазяiн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; оттак i усюди вiн робить. Вже якби не було… Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила: потяг та й потяг. А iй пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв наговоритися. Зосталася Маруся сама. Узяли ii думки та гадки: а як згадала, що Олена казала, що його хазяiн та бере його у прийми i що вiддае дочку i красиву, i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла iх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: «Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата… у них i парубки своi, не такi, як у нас, що нi на що i дивитись… Пiду швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю, так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам’ять. Хоч би на смiх вони менi сказали…» Та, сее думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й промовила: «Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка?» – Чiт! i любить тебе вiд щирого серця! – обiзвавсь Василь, що вже давно стояв бiля неi i дививсь на ii смуту, та не знав, як зайняти. – Ох, менi лишенько! – скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятiр. – Хто такий? Про кого ви говорите? – пита й сама не зна, для чого i об чiм. – Той тебе любить… про кого… ти думала… – казав Василь, задихаючись вiд несмiлостi i з ляку, як почув, що вона ма когось на думцi. – Та я… нi про кого… не думала… я так… – сказала бiдна дiвка та й злякалася грiха, що зроду вперше збрехала; а опiсля й каже. – Хто б то мене й полюбив?… – Марусю, Марусю! – каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп’ять насилу дух перевiв i каже: – Я знаю такого… – Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! – так кликнула ii та ж Олена. Маруся нi жива нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорюе, а опiсля i смiятиметься iй; а що найбiльш те iй було страшно i жалко, i нiби досадно, що Василь каже про когось другого, що ii любить; а iй би хотiлось, щоб вiн iй сказав, що вiн сам ii любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може i ступить: а Олена знай ii кличе: «Та йди сюди, ось-осьде я». А Василь теж став як укопаний i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого е, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума i що йому нiчого тут убиватися; а тут ще Олена збила його з товку… От i стоять вони обое, сердешнi, i не знають, на яку ступити, i чи йти iм куди, чи що робити? Вже сама Олена прийшла до Марусi й питаеться: чи вона тутечки довго буде? – Нi, – каже Маруся, – уже менi пора додому. Нiчого бiльш тут дожидатись. – Та, сее кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа! – І я отсе йду додому, – каже iй Олена, – мати прислала за мною. Чи знаеш що? Ходiм завтра укупi на мiсто; мати казала дещо куповати, так ходiм зо мною; ти таки усе лучче знаеш. – Добре, ходiм. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю; заходь тiльки за мною, – сказала iй Маруся. – Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходiм же тепер укупi додому та в перекупки купим кисличок. От подруженьки, побравшись за руки, i пiшли собi. Зоставсь Василь i стоiть сам не свiй. По його думцi, вiн, бачиться, закинув Марусi надогад, що се вiн ii любить, i дума: «Коли б вона не мала кого на приметi та щоб його хоч трохи любила, то бiльш би йому нiчого i не треба; не хотiв би нi грошей, нi панства. Так-бо почервонiла, як я iй став закидати, що ii полюбив, i очицi опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже, вiрно, з серця; а як пiшла за Оленою, то не тiльки йому i словця не сказала, та i не глянула на нього». Сумувавши, пiшов вiн назирцем за Марусею i бачив, що вона аж поки ввiйшла у другу вулицю, то аж тричi оглядалась, – а чого? Хто ii зна! Дiвчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцiмто i не люблять, хто iх займае, i буцiмто й сердяться, а там собi, нишком, так його люблять, що й сказати не можна! Та таки i тii правди нiгде дiти, що iнша дiвочка, ще молоденька, що зроду вперше побачить такого парубка, що iй прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що з нею дiеться. На думцi, так би на нього усе i дивилась би, i говорила б усе з ним з одним, i сiла б бiля нього, та чогось-то усе стидно; хоч нi душi нема близько, а iй здаеться, буцiмто усi люди так на неi i дивляться: або хоч i не дивляться, так по очам пiзнають, що вона з парубком говорила. Оттим-то така i жахаеться, i втiкае, нi слова не сказавши парубковi, що залицяеться до неi; як же вiдбiжить вiд нього, то й сама жалкуе, та ба! вже не можна дiла поправити! Добре ж, коли парубок не розсердиться та ще удруге стане ляси пiдпускати, так ще не зовсiм бiда; а як же подума: «Лихо ii матерi, яка пишна! Цур iй!» – та й пiдвернеться до другоi, так тогдi вже зовсiм лихо! І сумуе, сердешна, i нишком поплаче, та притьмом нiчого робить! І вже ж самiй його не заньмати, щоб не сказав: «Сама, каже, на шию вiшаеться». Смутна прийшла додому наша Маруся, та тiльки не об тiм. Вона думала, що Василь ii не любить, а коли б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про когось другого казав, а об собi нi пiвслова. «Та й Олена ж казала, що хазяiн бере його у прийми, та се вже певно, що вiн любить хазяйську дочку. Та як ii i не любить? Вона собi городянка, мiщанка, та, кажуть, хороша та й хороша! А, думаю, як убереться, так намиста ще бiльш, чим у мене; а скриня з добром мала? Та ще, думаю, i не одна; там, може, такi великi, та розмальованi, та на колесах; а подушок, подушок! так, може, пiд саму стелю… Так куди вже йому до мене! Вiн на таких i не подивиться». Ось так думала Маруся, прийшовши додому i сiвши у хатi на лавi. Дивилася стара Настя, мати ii, лежачи на полу та стогнучи вiд недуги, що дочка ii сидить смутна i невесела, i нiчого про весiлля не розказуе, i за дiло не приньмаеться; дивилася довго, а далi стала питати: – Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай Бог боронить? Гляди лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо, що в тебе болить? – Нiчого, мамо! – каже Маруся. – Чи не порвала намиста, жартуючи на весiллi? – пита Настя. – Нi, мамо! – Чи не зобидив тебе хто? То батьковi скажи, вiн зараз уступиться. – Нi, мамо. – Так коли ж нема нiчого, так чого так сидiти? Ішла б по воду: пора наставляти вечеряти. – Зараз, мамо! – сказала Маруся, а сама нi з мiсця. Дожидала мати, дожидала, далi вп’ять за неi: i уговорювала ii, а далi i сварилась на неi; так вже насилу та на превелику силу розколихала ii, що вона роздяглась i, не поховавши гаразд нi скиндячок, нi намиста i нiякоi одежi, узяла кошик, щоб то ув огородi зiлля нарвати, та замiсть огорода пiшла до криницi по воду, неначе з вiдрами; iде i байдуже; та вже як прийшла до криницi i як стали над нею люди там смiятись, так вона тогдi схаменулась i мерщiй додому. Що ж? І додому вернувшись, не лучча була; затопила у печi i приставля горшки порожнi; замiсть пшона, щоб замняти борщ, вона сiль тре у макортетi та пiдлива борщу… І що нi озьме, до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги, так що i старий Наум, вернувшись додому i дивлячись на таке ii порання, аж сам дивовавсь. Сяк-так вiддавши вечерю, Маруся пiшла до коров, а Настя стала журитися i каже Наумовi: – Ох, менi лишенько тяжке! Шо ж отсе з Марусею дiеться? Каже – зовсiм здорова, а за що не приньметься, що не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собi чи журиться, чи що? Нехай Бог боронить, чи не з очей iй сталось? – У вас, у жiнок, усе з очей, – заворчав Наум. – Чи дитина змерзла на холодi, чи дитинi душно в хатi, ви кажете: з очей; голодна, iсти просить – з очей; наiвшись, не хоче – i то з очей; чи засмiялась, чи зажурилась, чи сiла, чи встала – усе з очей, усе про все у вас очi. А що очi можуть зробити? Нiчого; дивляться собi на свiт божий, та й годi. Рукою чоловiковi бiду зробиш, а язиком ще й гiршу, а очi нiчому непривиннi. – А чому ж баби, котрi знають, та й злизують i шепчуть? Якби воно нiчого, то нiчого б i не робили, а то… – На те шепчуть i злизують, щоб таких дурникiв дурити, як ти i прочii. Потурай тiльки iм: вони, пожалуй, радi, щоб тобi за все, про все шептати, аби б грошики лупити. А хто що може чоловiковi зробити, опрiч Бога милосердного? Вiн нашле бiду, вiн i помилуе; тiльки молись i його одного знай; а з тою бiсовщиною, з ворожками та знахурами не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, Богу, коли не здужаеш пiдвестись; i я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсiм здорова буде. Мовчи ж, он вона iде. Маруся, зовсiм упоравшись i поприбиравши, розпитовала матiр, чого треба на мiстi купити, i узяла у батька скiльки треба грошей, послалась на лавi, помолилась Богу i зверх усього ударила три поклони, щоб вже бiльш не думати про Василя. Їi так батько вчив: «Коли, – каже, – тобi чого треба або журба тебе озьме, зараз до Бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобi нужда, i жди певно вiд нього милостi. Вiн наш отець, вiн зна, що кому i у якое урем’я послать». От з такою думкою лягла Маруся. Так що ж? І сон ii не бере. Те й дiло, що дума… та не об Василевi, де то вже! Вона його i знати не хоче… Та й нащо iй вiн… «Вiн досi вже посватаний; адже i хусточка у нього, що з кишенi виньмав, то не хлоп’яча, а притьмом дiвоча, i вже, вiрно, вона йому подаровала… та вiн же невеселий на весiллi був… отто, мабуть, скучав за своею голубкою… та ще щоб я об ньому думала? Як би не так! Вiн собi i сидiв, неначе один у лiсi, нi на кого i не дививсь…» Далi здохнула i дума: «І мене заняв тими горiхами, аби б то вже так!.. Нi, Василю, не нашим дiвчатам об тобi думати, у тебе е своя… От уже любить ii, думаю?… Бачиться, усе об нiй так i думав, бо ув очах так i видко були слiзоньки… тепер вже вони досi укупочцi… i вона вже, вiрно, цiлуе його у тii оченьки, що як блискавка як загляне, так i сяе… от вже не цiлуе вона iх!.. Того ж то вiн по нiй мав плакати… Чого ж я отсе плачу?… Ох, горечко менi тяжке!.. Коли б, було, знала, не ходила б на те весiлля!.. Нащо було розпитовати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсiм про нього i не думаю… та й вiн же про мене теж. Може, вiн думав, що… тее-то… я б то… що, каже: я знаю такого, що тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже вiн посватаний… Бог з тобою! Нехай тобi Бог помага! І оженися, i любися… Та чого ж я усе плачу?… От того i туга така, що зачим я на те весiлля ходила… Тепер засну вже… Завтра чим свiт устану, пiду на торг та й розiб’ю свою тугу. Коли ж з ним зострiчусь на мiстi, то буцiм його i не знаю, i не буду на нього i дивитись… А вже вiн, вiрно, з нею ходитиме по базару та дещо куповатимуть… бо, мабуть, i весiлля швидко буде… То-то вже вiн буде рад, як ожениться!.. А вона?… Чого ж я заливаюсь слiзоньками?… Ох, бiдонька моя!.. Ох, горечко мое! Чого-таки я на те весiлля ходила?…» От так-то бiдна Маруся, не хотiвши i споминати про Василя, тiльки об нiм однiм i думала, i хоч би тобi на часиночку очицями звела; плакала та журилась цiлiсiньку нiч. А й довга нiч у нас на клечальнiй недiлi? Вечiрня зоря ще не погасне, а свiтова вже й заньмаеться; блисне Вiз [12 - Вiз – сузiр’я Великоi Ведмедицi.], та вже докотившись до сход сонця. От i тепер. Тiльки що зiрочки засяли у Бога милосердного на небесах, тiльки що розсвiтились; та й то не зовсiм ясно, а неначе скрiзь серпанок… Соловейко стих бiля своеi самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вiтерець заснув, i гiлочки по садках, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i мов хто нищечком казку каже, що так i дрiмаеться, а то усюди тихесенько… Аж ось – недовго: зiрочка покотилась… далi друга… третя – i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от вiд iх слiзоньок пала роса на землю. Канула ii крапелька, зашелестiла у аерi – i прокинувся вiтерець та й поколихав тихенько гiлочки по садкам та по лiскам… От i попрокидались птичi самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз iх самчики, що бiля них дрiмали, попробуркувались i з радощiв – що настае вп’ять божий день i вони будуть з своiми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i яечко знесе – з таких-то радощiв заспiвали своiх пiсеньок, що рано й вечiр хвалять Господа небесного, Отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш. А не хто уже виспiвувать, як соловейко! Защебетав, залящав, зачиркав, засвистав, затрiщав… то стихне, нiби пошепче своiй самочцi, як ii любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить i похваля його пiсеньки, то з радощiв i гукне на увесь садок… а як промiж того ще й носичками поцiлуються… тут вiн вже i нестямиться… зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрiбоче, що аж дух йому запираеться… Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душi весело! От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть красоватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила ii небесна росочка; пiднялись стебелинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки своi, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе i тiльки, здихнувши, подумаеш: «Боже милосердний! Отець наш небесний! І усе се, що тiльки е на землi, у водi, пiд небесами, се усе ти тiльки по единому милосердiю своему для чоловiка сотворив еси? А вiн, сее мiзернее созданiе, ся билина, ся пиль i порошина, чи вiн же тобi благодарить? І як?… О Боже праведний! Буди i усегда милостив нам, грiшним!..» Бiльш сього не вмiемо що i сказать!.. От i рiдесенький туманець пав на рiченьку, мов парубок приголубивсь до дiвчиноньки i укупi з нею побiгли ховатись меж крутими берегами. Далi i хмарочки стали розходитись, порiдшали i стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, нiби царя якого, дiющого добро усьому миру, i покотились геть-геть за крутii гори, щоб тiльки вiдтiля дивитися на те, що тут буде! Ось i зачервонiло на тiй дорозi, де йому треба йти, i розiслалось мов сукно, як кармазин красне; далi неначе срiбнi цвiтки по ньому хто посипав; а тут i увесь путь став мов золотим пiском по червоному полю посипаний… Зазолотились i верхiв’я дерева по лiсам… i ось золотий по них пiсок сиплеться по дереву нижче, усе нижче… нижче… Усе стихло… Чогось жде!.. Стало винирять з-за землi… що? І свiт, i огонь, i краса… І вже i на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?… І золотi променi вiд нього обсипали усю землю, i самii небеса стали нiби краще. Усе мовчить, жажда, щоб швидше явилася у повнотi краса миру!.. Ідеть… викотилось зовсiм… озирнуло землю i… неначе повелiвало: «Хвалiте Господа, що создав i мене, i вас, i кожний день посила мене давать усьому миру свiт i усякому диханiю жисть…» Тут знова пташечки, неначе по чиему наученiю защебетали, усе мов знова ожило, чоловiк знов прийнявсь за дiло свое… i що то: увесь мир iзрадовався!.. …………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………… Ось вийшов i Василь iз садка. Вiн добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупi йти на мiсто, так вiн i не пiшов вже додому у город, а у тiм же селi, вiд города верстов з чотири, скитався усю нiч, i як стало свiтати, то вiн вже i берiг iх. Визиравши iз садочка, побачив, що двi дiвчини геть-геть вiдстали вiд прочого народу, тихенько iдуть собi i розговорюють; вiн зараз вiдгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звiстку; ото вiн i пiшов буцiмто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, i дух йому захватуе вiд радощiв, що ще побачить Марусю i поговорить з нею. От iдуть дiвчата; Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцiмто i слуха, та усе про свое гада… аж зирк!.. i пiзнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i сама нi з мiсця. – Та йди-бо швидше! – крикнула на неi Олена. – Чого ти зопиняешся? І так опiзнились. – Та хто його зна, чи спiткнулась чи що, – каже Маруся, сама ж нi з мiсця, хоч так би i летiла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, вiн не ii любить, що вiн вже посватаний на хазяйськiй дочцi… усе забула, а тiльки того й бажа, щоб бути укупцi з своiм Василечком. От як почув Василь, що дiвчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь i каже: – Добридень, дiвчата. Боже вам помагай! – Спасибi! Нехай i вам Бог помага! – казали йому ув один голос дiвчата. От iм i каже Василь: – Чи не бiгла проти вас яка собака? – Цур iй, пек вiд нас! – каже Олена. – Ми ii не бачили; хiба де бiга? – Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, – казав Василь, – то проженуть ii, а вона вiдтiля забiжить, та й не знаеш, вiдкiля ii стерегтись. Та така сердита, на усiх так i кидаеться. Так я отсе виломив собi коляку та йду i озираюсь. – Ох, лишенько, я ii боюсь! Вернiмось, Марусю! – каже Олена. – Не бiйтесь, дiвчатка; адже ви у город i я у город; то я з вами буду йти, а коли набiжить, то вас обороню. – От за се спасибi! Тепер нам, Марусю, не страшно, – сказала Олена, а сама радiсiнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Оттак i пiшли собi укупцi. Зовсiм же то наш Василь збрехав, що будто там бiгла яка б то собака. Се вiн знарошне iх налякав, щоб вони припросили його проводити iх i щоб не церемонилися з ним йти. Ось як йдуть, i Василь iх попереджа – звiсно вже, молодецька походка проти дiвчачоi – та й пiджида iх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далi й каже: – Бачите, як ми тихенько йдемо i ви нас пiджидаете. Може, ми вам боронимо? – А чим? – каже Василь. А Маруся каже: – Тим, що, може, вам… пильно треба у городi бути? Може, вас хазя… хазяiн жде? – Себто надогад бурякiв, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку. – І вже менi тепер город! Забув про його i думати, – сказав Василь, а далi, тяжко здохнувши, i каже: – Одно в мене на думцi: коли б то Бог помiг! Тiльки за тим i пiду до хазяiна, щоб… – А чому ви учора на весiллi не танцьовали? – перебила йому Олена та й почала з ним пащековати. Вiн iй слово нехотя чи скаже, чи не скаже, а вона йому десять: та так i стриже, так i стриже, та вигадуе, та докладае, та придираеться, що вже Василь нiяким побитом i не вiдчепиться вiд неi. А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, – тепер i сама не рада. Вже ж тепер вiн, не таючись, сказав, що у нього щось е на думцi i що за тим тiльки i йде до хазяiна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватаннi на його дочцi. От у таких думках та гадках йде не йде, i ноги не служать; i сердиться на себе, чого вона на торг пiшла; сердиться на Василя, чого вiн iм назустрiч попався, i вже мов засватаний, а з чужими дiвчатами ходитиме по базару; сердиться i на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекуе; сердиться на усiх i за все, а сама не зна на кого i за що. От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила усе, що треба iй було, а Маруся тiльки ходить за нею та свiтом нудить i усе нападаеться на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе з ними ходить та – як той мiхоноша у колядцi – носить Марусин кошик та склада, що Олена купуе. Далi осмiливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться) та й пита: – А ти, Марусю, чом нiчого не купуеш? – Та менi небагацько… дечого й куповати… – каже Маруся та й вiдвернулась вiд нього, щоб не дивитись на чужого жениха, – тiльки й треба купити матерi… кресало на люльку… а батьковi… ниток красних… на мережки до хусток… та яловичини… на Петрiвку. Оттак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь iй у вiчi не насмiявсь; ще то добре, що не чула сього Олена торгуючи у перекупки шпильки. Василь тiльки собi тихесенько усмiхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно е, та й узявсь, що треба було Марусi, купити. Покупивши i поскладавши у кошик усе докупи, каже: – Вже ж як хочете, дiвчатка, а я вас опроводжу аж додому, щоб оборонити вас вiд собаки; та й менi таки у вашiм селi е до чоловiка дiло. Оп’ять-таки Василь збрехав: не було йому нiякого дiла нi до якого чоловiка, а хотiлось йому… та побачимо, що буде дальш. От i пiшли вони собi вп’ять укупцi з города. Тiльки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне: – Ох, я дурна та божевiльна! Забула зайти до шевця по батьковi чоботи. Що тут менi на свiтi робити? Потолковавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко i у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався бiля Марусi i щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись. От як зосталися удвох Василь з Марусею, то й посiдали собi на горбику; зараз Василь iй i каже: – Марусю, хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш вiд себе, хоч не звелиш нiколи на очi попадатись, а я таки тобi тепер договорю, що учора хотiв сказати… – Що там таке? – спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого. – Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю тебе, Марусенько, усiм серцем моiм, люблю тебе бiльш усього на свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоiх бiлою рученькою; дай ii менi сюди, нехай пригорну ii до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?… Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки про мене що-небудь i добре почуеш. Тiльки що став так Василь говорити, то Маруся i нестямилась; серденько в неi так i б’еться, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; боiться i сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й… Василя потягнула б за собою; коли б iй крила, полетiла б на край свiту… та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж iй робити? Земля не розступаеться, крил у неi нема, ноги неначе не ii, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а воно так же колотиться, як i в неi; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила iх та й питаеться Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула: – Адже ж ти просватаний? – Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiеi пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе? – А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми? – сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi iй не так вже важко стало. – Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, – не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно мое щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий год ждатиму, тiльки… – Е, годi!.. Так довго-бо… – Скiльки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене вiд себе, не сердься… – Та я й не серджусь… – Чого ж ти закриваешся, чого вiдвертаешся вiд мене! Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима! – Нi-бо… я другого не люблю… – Так зглянь же на мене, не закривайся! – Але! Ще б i не закриватись… Менi-бо стидно. – Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу… – А то ж i не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нiзащо у свiтi не скажу… – та, сее сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: – Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi незмилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити. – Марусенько, моя лебiдочко, зiрочко моя, рибочко, перепiлочко! – приговорював Василь, обнiмаючи свою Марусю. – Я ж землi пiд собою не чую – я мов у раю! Чи не сплю лишень я?… Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менi, правда? – Не скажу, Василечку, ей-богу, не скажу! – Чом же не хочеш завiрити об моiм щастi? – Стидно-бо. – Марусю, отже поцiлую, коли не скажеш. – Та хоч десять раз цiлуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу… – Оттак же… оттак… оттак же!.. – приговорював Василь, цiлуючи ii раз по п’ять, не вiддихаючи, та вп’ять знову за те ж… та аж вже не змiг i слова промовити… А Маруся лежить у нього на руках i сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так iй хороше було! Хоче щось сказати – i слова не промовить; хоче вiд нього вирватися, так неначе прикована до Василевоi шиi; хоче заплющитись, так очi проти ii волi так i зазирають у Василевi очi, що, як угiлля на вогнi, палають; хоче вiд нього вiдвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього… А вiн?… Вiн тiльки розгляда ii, неначе iсть ii очима; забув увесь свiт; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, – нiчим би не вважив, тiльки що розгляда свою Марусеньку, держачи ii на своiх руках. Далi схаменулась вона, здохнула тяжко i скрiзь сльози сказала: – Василечку, що це зо мною сталось? Нiчого не тямлю, не знаю сама себе; тiльки у мене й на думцi, що ти мене любиш, що ти мiй… та бiльш менi нiчого i не треба!.. Боюсь тiльки, чи нема менi за те грiха? – За що, моя Марусенько? – сказав Василь, пригорнувши ii до своего серденька, i поцiловав щиро. – Ох, не цiлуй мене, мiй сизий голубоньку! Менi усе здаеться, що грiх нам за се… Боюсь прогнiвити Бога! – Так я ж тобi, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому нiякого грiха. Вiн повелiв бути мужу й жонi; заповiдав, щоб вони любили один одного i щоб до смертi не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть Бог, сполним святий закон, тогдi не розлучимося на вiк наш, а до того часу як зiйдемося, нам можна без грiха i любитися, i голубитися… – А не дай Боже, як… – сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; i не доказала, i боiться зглянути на нього. – Не доведи до того Боже! – аж скрикнув Василь i аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тiльки нагадовати стала. – Буду, – каже, – тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Нiяка скверная, бiсовська думка i на серцi не буде. Не бiйсь мене; я знаю Бога небесного! Вiн покара за злее дiло, усе рiвно, що за душогубство. Не бiйся, кажу, мене; i коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати i Бога, i стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю… – Братику мiй милесенький! – скрикнула Маруся i обняла його рученятами; довго дивилася йому у вiчi, як тая ясочка, а далi й каже: – Тепер я сама тебе поцiлую аж тричi, бо знаю, що й в тебе на думцi нема нiякого худа. – Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вiчi, та так пильно, нiби той баранчик, що його хотять рiзати, а вiн жалiбно дивиться, так i вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росочка на цвiточку, так у неi в очицях засяла; та так жалiбно, як тая сопiлочка заграла, так вона його спитала: – Як же ти мене пiсля сього покинеш? – Не говори менi сього, Маню! І не думай об сiм, моя кришечко! Грiх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли менi не вiриш… – Вiрю, вiрю, мiй соколику, мiй лебедику! І що б ти менi не сказав, усьому вiрити буду… Багато розказовати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь свiт, i де вони е, i що кругом них, i якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, пiдкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорють-поговорють та й знова цiлуються. Як же почули Олену, так зараз i розрiзнилися, неначе i не вони: Василь став, буцiм мала дитина, пiсочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самi i не ззирнуться меж собою. От пiшли усi укупi додому. Олена подумала: «Що се сталося з нашою Марусею? Нiколи не була вона така весела i говорлива, та ще з парубком, що, було, iх жахаеться, як не знать чого, а тепер сама заговорюе, жартуе, вигадуе i знай смiеться з Василем, а мене буцiм i нема з нею. Уранцi, як iшли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить нi на часинку; уранцi насилу йшла i на мене нападалась, чого я спiшу, а тут поперед усiх бiжить, землi пiд собою не чуе та знай кида на Василя то пiсочком, то скiпочками, а вiн ii ловить, а пiймавши… аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень ти, смирна, що нас, було, за iграшки з парубками кориш; я тобi вiддячу…» Стали доходити до села, от Василь i каже: – Тепер же прощайте, дiвчатка. Менi так весело було з вами; спасибi вам i дуже спасибi за все, за все, за все. Не знаю, коли то з вами побачусь? (А у Марусi аж слiзоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцiмто пiсеньку мугикати i неначе пiдтанцюе пiд неi, а сама пильно дивиться у вiчi Василю). Нате ж усе, – каже Василь, – ваше добро; вибирайте з кошика; може, чи не загубив я чого? А я вже пiду своею дорогою. От дiвчата стали вибирати. Олена усе забрала i поклала за пазуху, а Маруся, переглядiвши, поскладала у кошик, i пiшли собi. Тiльки що вiдiйшов вiд них Василь чимало, аж Маруся, буцiмто схаменулась i згадала, i каже: – Отак же! усе позабирала, а синiй камiнець, що батько звелiв купити, я й не взяла у Василя. Побiжу дожену його! – Доганя, а сама знай кричить, щоб вiн пiдождав. Вже ж щоб то Василь та не почув би Марусиного голосу? Не знаю! Стоiть як на шпичках i дожида, щоб Маруся пiдбiгла до нього, i що то вона йому скаже? Ось вона, догнавши його, сказала: – Я знарошне, буцiмто забула у тебе синiй камiнець, щоб тобi нишком сказати: приходь сьогоднi на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камiнець i прощай, мiй соколику милий! Приходь же! – сказавши, та скiльки е духу до Олени. Олена ж усе пiдглядала та й дума собi: «Добре ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти». Прийшла Маруся додому: батечку! Весела, моторна, i говорить, i розказуе, i пораеться за трьох, так що мати, дивлячись на неi, аж повеселiшала, i iй полегшало. Хотiла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла около неi леститись, i приговорювати, i розважати ii, а сама пiч топити, зiлля кришити, горшки наставляти, так що горить у неi дiло. Не вспiла мати оглянутись, вже у Марусi i готов обiд; сiла, ручки зложила i знай матерi розказуе, як то iй добре було йти на базар холодком, що бачила на мiстi, як торговалась, як куповала; i кого бачила, i з ким говорила, i яка проява лучалась: усе-усе до послiднього раз по п’ять розказовала; тiльки про Василя нiчичирк! Вона б то й хотiла матерi розказати, та не знала, з якого кiнця узятись, та й подумала: «Нехай же спитаюсь у Василя; вiн мене навчить, як про се розказати». Т. Г. Шевченко. Знахар. Ілюстрацiя до однойменного твору Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка [1841. С.-Петербург]. Папiр, олiвець, туш, перо, пензель (ПЗТ, т. 7, № 34. – С. 80) Прийшов i старий Наум; обiда i дума: «Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогоднi; i мнясо добре спечене, i усе таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька i усе вигадуе, i жартуе». Далi i каже Настi: – Бач, я ж казав, що не треба нi злизовати, нi шептати, само минеться. Пiсля обiд, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщiй вхопила глечичок та й каже: – Пiду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарi було, i нашi дiвчата горщечками так i носять. І вам назбираю i, може, дещо i продам. Ще мати iй нiчого на се i не сказала, а вона вже i за воротами, i прямо поспiша у бiр на озера. Хоч i бачить по дорозi суницi, та не збира, а дума: «Василь мене вже, мабуть, жде; пiду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогдi i ягiдок назбираю». Недовго шукала вона своего Василя: тут зараз i е. Як же зiйшлись, так дарма, що тiльки, може, часiв три не бачились, а так неначе десять год разно були. Обнiмаються, цiлуе один одного, розговорюють, розказують; то, побравшися за рученьки, ходять, то вп’ять посiдають, то вп’ять за те ж. І незчулись, як вже стало вечерiти. І то ж бо правда, що коли будеш укупцi з тим, кого любиш, то день так швидко пробiжить, як часиночка. От Маруся перша крикнула: – Ох, менi лишенько! Чи бач, де вже сонце? – Так що ж? – питае Василь. – А те, – каже Маруся, – як я додому пiду? – Не бiйсь нiчого, я тебе опроводжу. – Не те, щоб я боялась, а те, що ягiдок не збирала: а я за ними i просилась у матерi. Що менi тут на свiтi робити? Розкажу матерi, що заговорилась з тобою, та й забула. – Нi, Марусенько, потривай ще матерi об менi говорити. – А чому ж? – Ще, мое серденько, не урем’я. Треба пiдождати. – А як се можна? Матерi i батьковi треба усе зараз розказовати й нiколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок? – Що хоч, Маню, те й скажи, тiльки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу. – Так грiх же брехати i перед ким-небудь, а не тiльки… – Се не буде брехня, i iм треба усе розказати; тiльки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тiльки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись i будуть нас розлучати. Потерп, моя рибочко, хоч через Петрiвку; я так наведу, що вони про мене будуть знати i чути що-небудь непогане; тогдi пришлю людей, тогдi iм усе i розкажеш. То брехня i грiх, як зовсiм потаiти, а то ми тiльки прежде якого часу iм нiчого не скажемо. Чи так, моя паняночко? – спитав та й поцiловав ii щиро, вiд серця. – Може, воно i так, – довго подумавши, Маруся сказала. – Я вже нiчого не знаю, а усе робитиму, що менi скажеш. Тiльки вже, Василечку, мiй козаченьку! як собi хочеш, а я вже бiльш до тебе не вийду нi сюди, нi на вулицю, нi на базар, нiкуди. – А се ж то чому? – спитавсь Василь, злякавшись. – Як собi хоч, а тiльки, по моiй думцi, се вже грiх, коли чого не можна матерi сказати та тее i робити нишком вiд неi. Хоч розсердись зовсiм, не тiльки так насупся, як тепер, тiльки вже я не прийду, i не дожидай мене, i не шукай мене. Інше дiло, якби я посватана була, тогдi б i нiчого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава пiде? Не хочу, не хочу! Нехай Бог боронить! Менi тепер i Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, i усе щось собi пiд нiс бормотала. Зараз же, прийшовши, пiду до неi i усе iй розкажу i попрошу, щоб до часу нiкому не говорила. Прощай же, мiй соколику, мiй Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостiв? От ми ненадовго розлучаемось. Скiльки не просив, як то не молив ii Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так нiзащо на свiтi не захотiла, i з тим пiшла додому, не звелiвши йому йти за собою. Вiн пiшов, понуривши голову, горою додому, а вона бором та й здумала, щоб не так-то перед матiр’ю у брехухах зостатись, пiшла против череди, знавши, що й Олена кожного вечора тож виходить. От i хотiла iй усе про Василя розказати i просити, щоб мовчала. Олена не вийшла проти череди, i дiвчата сказали, що сьогоднi ранком, поки вона була на мiстi, приiхали старости й жених аж з хуторiв; та не подивились нi на закон i нi на що, бо чоловiк крiпко хороший, i рушники ранком подавали, далi звiнчали i, узявши ii, з батьком i матiр’ю поiхали, i там на хуторах, аж верстов за двадцять, i весiлля будуть справляти. Агу! Нашiй Марусi трошки легше стало, що не буде свiдителя, як вона подружила з Василем. Прийшовши додому, тяжко iй було вiдбрехуватись перед матiр’ю, що не принесла ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i викрутитись i що сказати? Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам’яла дiло – i кiнцi у воду. Поки поралась та прибирала i була з матiр’ю, так iй i весело було, а тим бiльш, що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж веселий i ласковий був до неi; от вона не тiльки не журилась, та ще сама собi дяковала, що так з Василем зробила; i ходячи i пораючись, усе думала: «Коли б швидше можна було iм розказати про Василя, то як би грiх з душi». Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшов iй на думку Василь, як то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як i iй бути? як, не бачившись з Василем недiлю або, може, нехай Бог боронить! i двi, як i жити на свiтi… «Іще таки учора, – дума собi, – ще я не так його любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн сказав, що мене любить, та ще… як поцiловав!» Та, здумавши се, як засоромилась! i поночi чуе, що вид у неi як жар горить! «Що ж отсе я наробила? – дума собi. – Чи се ж я, що i слухати не хотiла об хлопцях? Скрiзь землю б пiшла вiд стида i сорому! А що як ще Василь надо мною смiеться?» Тут iй ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм не такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що ii крiпко любить, то i утихомирилась i тiльки того соромилась, що… цiловалася з ним i у бору довго з ним сидiла. «Та се ж вже, – так дума, – i вперше, i востанне. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов – як сон: нi заiси, нi заспиш, i що робиш, не знаеш, мов ввi снi. Борони, Мати Божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартовати нi з ким буде. Добре ж я зробила i сама собi дякую, що не звелiла йому до себе ходити». Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доiть, а сама озираеться, чи не йде Василь. По воду пiшла, оглядаеться на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда, чи не Василь iх вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. І жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i боiться, щоб не прийшов. Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: «Коли б не ввiйшов! Пiду на вдвiр’я». Надвiр вийде: «Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив; пiду лучче у хату». І так знай свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе iй те на думцi, що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним розлучатись. І Василь не луччий був ii. Не тiльки роботу, покинув хазяiна i город; знай блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над озерами, де з нею сидiв, сяде – нема Марусi, не йде Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де ii хата, не зна, як i батька ii зовуть i прозивають. Маруся та й Маруся, бiльш йому нiчого не треба було знати; i вiн ii не питав, затим, що нiколи було: усе iй розказував, як ii любить, або слухав, як вона розказовала, що як вона його любить. От вже i пущення пройшло, тиждень Петрiвки минаеться; ходить наш Василь i не зна, що вже йому i робити. Аж ось, iде своею дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв’язати як-небудь, так шкапа не стоiть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був. От Василь, парень-друзяка, побачивши сее, пiдiйшов до нього, поздоровкався i каже: – Ке лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з твоею силою справитись з мiшками i з шкапою. – Чоловiк той подяковав i попросив помогти. Василь як принявся, разом справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було доiхати. Чоловiк ще бiльш дяковав Василевi i просив, коли по дорозi, проводити його до двора, щоб часом не порозв’язовалося; тодi вiн вп’ять не здужа справити, а вже й вечорiло. Василь пiшов за ним помалу i нiчого не розпитовав, бо йому до всього було байдуже, тiльки знай об Марусi й думав. От iде та iде за возом, – бачить, чоловiк у тiм селi, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадовався: «От, – дума, – тут пробуду, то, може, що-небудь прочую про Марусю, як то вона, моя галочка, поживае». Аж от заiжджае чоловiк на двiр. Василь зирк! бiжить його Маруся назустрiч до чоловiка i кричить: – Де се ви, тату, були? Ми вже вас… – та й замовкла, як уздрiла свого лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься i не зна, що й казати. Наум (се-то вiн i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й упоравши усе з Василем, ввiйшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; звичайний був проти Настi, а на Марусю, що тут микалась то в кiмнату, то в хату, то з хати у сiни, то з сiней вп’ять у хату, i не дививсь зовсiм i буцiмто й не вiн. І вона собi дарма, неначе його зроду вперше бачить. Посидiвши Василь i наговорившись, став збиратись додому. Наум i каже: – Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обiдати; недiленька свята, iще наговоримось. Василь сказав, що прийде, поклонивсь i пiшов з хати, а Наум кликнув: – А де ти, Марусю? Проведи Василя вiд собаки за ворота. Марусi на руку ковiнька: мерщiй з хати, i ще Василь не вийшов iз сiней, вона вже i бiля нього, i зчепились рученьками. Вона йому й каже: – Василечку, якби ще тебе не побачила хоч день, то б i вмерла. – Завтра, Масю, i я тобi розкажу, як страждав без тебе. Тепер здiлай милость, прислухайся, що старi про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш менi, щоб я знав, як наше дiло начинати. – А ось що я зроблю, Василечку: коли моi старi будуть тебе хвалити, то я пов’яжу на голову червону скиндячку i коси покладу; коли ж, не дай боже, що нi, то пов’яжу чорну стрiчку, без кiс. Ти тiльки прийдеш, так на мене i дивись, то й знатимеш. Прощай же, мiй лебедику, до завтрього. Увесь вечiр Маруся хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, пiч мазала, милася, та все так тихенько робила, що ii не чути було вовсi; боялась-бо вона, щоб через свiй шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а тi знай його хвалять. Настя те й дiло розказуе, який вiн звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то вiн розумний, неначе письменний. – Я, – каже, – знаю його весь рiд; рiд чесний, дядьки заможненькi, хоч вiн собi сирота, та ба! i отцевський син не буде такий бравий козак, нiчого казать. Маруся не пропустила нi жодного словечка i ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, i з веселiстю, i з радiстю лягла спати; тiльки того вже не можна вiрно сказати, чи спала вона ту нiч хоч часинку? Уранцi вирядилась щонайкраще: поплела коси у самi мiленькi дрiбушки i вiнком на голову поклала, пов’язала якi були луччi скиндячки, а зверх усiх положила червону й квiточками заквiтчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже i обiдати у неi поспiло: борщик з живою рибкою (бiгала сама звечора до сусiда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олii, солона тараня з пшенишними галушечками та вареники з сiм’яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила. Тiльки що вернулись з церкви, Маруся зирк у вiкно, аж Василь уже i йде; зараз вибiгла буцiм боронити його вiд собаки, а бiльш за тим, щоб подививсь, що на нiй червона скиндячка. От вибiгла та мерщiй i кричить: «Не бiйсь, не бiйсь!», а рукою поводить по лобовi, неначе каже: «Не бiйсь, ось бач, що червона скиндячка!» Ну, як там було, пообiдали гарненько i наговорились. Пiсля обiд Наум лiг до Настi ськатись та й заснув, а далi i Настя схилилась та й собi заснула. А молодi знай собi голубляться та милуються. Далi, як старi проснулися, та й сидiли то в хатi, то пiд коморою у холодку, аж поки зовсiм увечерi Василь пiшов додому. Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то дiло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловiка приходив за дiлом, та усякий раз i зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; i так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, i той i та кажуть: «Нема ж нашого Василя! не йде обiдати». Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обiдати. А Маруся? Маруся себе не тямила вiд радощiв. Василь прийде, то вона вже знайде мiстечко, де з ним обо всiм тихенько переговорить i намилуеться; а коли i без нього, то тiльки й чуе, що старi його вихваляють. От дождались i Петра, розговiлись. На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбiгла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить: – Науме, Науме! Либонь старости йдуть. – До кого? – Та до нас, до нас; от вже у дворi. Сiдай швидше на лаву; а ти, Марусю, бiжи хутко у кiмнату та вбирайся. Маруся як тiльки почула про старостiв, то що було у руках, усе попускала i нестямиться, що й робити, тiльки дивиться на матiр, а очицi як жар, так i горять; а сама була рум’яна, а то почервонiла, як калина. От мати мерщiй пхнула ii у кiмнату i стала ii убирати у нову плахту i усе, що треба, по-дiвчачи. Затим ось стукнуло пiд двер’ю палицею тричi. Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягаеться, пiдперiзуеться, а сам труситься, неначе з переляку, i каже собi нищечком: – Господи милосердний, дай моiй дочечцi доброго чоловiка; не за моi грiхи, а за ii добрiсть пошли iй щастя. От вже стукнули i вдруге, теж тричi, палицею. Наум, одягшись зовсiм, iзмiв iз скатертi, що на столi, i, посунувши хлiб, що завсегда лежить на столi, к покутю (а затим Настя засвiтила свiчечку перед Богами), сiв на лавку в кiнцi стола й дожидаеться. Аж ось стукнули пiд дверима i втрете, теж тричi. Тодi Наум перехрестився i каже до них: – Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте, iди ж сiдай i ти! От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла i, перехрестившись тричi, сiла бiля Наума. За Наумовим словом ввiйшли в хату двое старостiв, люди хорошi, мiщани, у синiх жупанах, аглицькоi каламайки, поясами попiдперезуванi, з паличками, i у старшого старости хлiб святий у руках. За ними ввiйшов Василь… крий Матiр Божа! – нi живий нi мертвий: бiлий як стiна. Пришедши у хату, старости помолились Богу святому i поклонились хазяiну i хазяйцi. Зараз Наум (хоч i знав iх дуже добре, а тiльки для закону) пита: – Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас Бог принiс? Старший староста й каже: – Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом прислужитись. Не позгнущайтесь вислухать нас; i коли буде тее, то ми i онее; коли ж наше слово буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди чеснii i без худоi науки, то от вам хлiб святий у руки. Наум, узявши хлiб, поцiловав i, положивши на стiл край свого хлiба, каже: – Хлiб святий приймаемо, а вас послухаемо. Сiдайте, люди добрi! До чого ще дiйдеться, а ви своiх нiг не турбуйте, може, й так здалека йшли. А з якого царства, з якого государства? Старший староста i каже: – Ми е люди нiмецькii, а йдемо з землi турецькоi. Ми собi ловцi, удалii молодцi. Раз, дома, у нашiй землi, випала пороша… Я i кажу товаришу: «Чого нам дивитись на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю» – i пiшли, iздили, слiдили i нiчого не получили. Назустрiч нам якраз iде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяеться, бо се про нього говорили). От пiсля зустрiчi вiн каже-говорить нам такii речi: «Ей, ви, ловцi, добрi молодцi! услужiте менi службу, покажiте дружбу: ось якраз попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи не красна дiвиця. Їсти, пити не жалаю, достати ii жалаю. Поможiте, пiймайте; чого душа захоче, усього вiд мене бажайте. Десять городiв вам дам i скирту хлiба». От ловцям-молодцям того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд пiшов у Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шукаемо, а ii не пiймаемо. Усi царства-государства пройшли, а ii не знайшли; от i кажемо князю: «Не тiльки звiря в полi, що куниця; пошукаемо деiнде, знайдеться й красная дiвиця». Так наш князь затявсь, при своiй думцi зоставсь. «Скiльки, – каже-говорить, – по свiту не iжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такоi куницi, нiби красноi дiвицi, не видав». От ми усе по слiду йшли та в се село – як зоветься, не знаемо, – прийшли. Тут вп’ять пала пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить, давай слiдить; сьогоднi рано устали i зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до вас у двiр, i з двора до хати; тепер жалаемо його пiймати. Певно, вже наша куниця – у вас у хатi красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу вiнець. Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай пiдросте? Поки, староста се законне слово казав, Маруся у кiмнатi усе поклони била, щоб батько вiддав ii за Василя, а вiн, сидячи на лавцi, скрiзь дверi дивиться на неi та тож то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав i прийшлося батьковi одвiтне слово казати, вона так i припала до дверей i слуха. От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далi i каже: – Не вмiю я до прикладу у сiм дiлi сказати… Спасибi вам за вашу працю. Ідете ви з дальноi дороги, то, може б, випили по чарцi? Маруся, як се почула, та вголос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула: – Ох, менi лихо! А чому ж се так? А Василь так об землю i кинувся, та аж приповз навколiшках до Наумових нiг, та цiлуе iх, та гiрко плаче i просить: – Будьте менi батеньком рiдненьким! не гнушайтесь бiдним сиротою!.. За що в мене душу вiднiмаете?… Не можу без вашоi Марусi жити! Буду вам за батрака вiчно служити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що хотiть, те й робiть зо мною! Дайте сиротиночцi ще на свiтi прожити!.. Тут i Маруся, забувши, що iй гоже i що нi, вибiгла тож собi i впала до нiг отцевських, i просить, i плаче, то кинеться до матерi i руки iх цiлуе, i приговорюе: – Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матiнко моя рiднесенька! Утiнко моя, перепiлочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте менi, бiдненькiй, ще на свiтi пожити! Не розлучайте мене з моiм Василечком. Не держiть мене як дочку, нехай я буду вам замiсть наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити i не охну. Не давайте менi нiякоi худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати i шановати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте менi з Василечком прожити, щоб i я знала, що то за радiсть на свiтi!.. Оттак i Маруся, i Василь один перед одним усе просили своiх старих, та так жалiбно, що старости обидва повставали i знай полами сльози утирають. Далi старший староста не втерпiв i каже: – Ох, панове-сватове! Не слiд менi, бувши у сьому важному чину, лишне слово говорить; мое дiло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвiту; що почуеш, з тим назад iди. Сказано, дать нам по чарцi, так вже тут нiчого доброго ждати. Одначе, видячи iх сльози i убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексiйовичу? нiде дiтись: благослови дiток, нехай Маруся нас пов’яже. Наум тiльки покрутнув головою, обтер слiзку рукавом та й вп’ять понурив голову i мовчить. Староста каже: – Може, стара мати сее усе вередуе? – О батечки моi! – зараз каже стара Настя. – Чи я ж би не хотiла щастя своему дитятi? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Вiн дитина розумна, покiрна; усяк би нам позавидовав. Та хiба ж я не жона своему мужу, щоб не мала його слухати? У нас iде по-божому та по-старосвiтськи; вiн менi закон, а не я йому. А чому вiн не вiддае, я не знаю; вiн Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш? Тут знову приступили i дiти плачучи, i стара Настя голосячи, i старости кланяючись, та знай просять Наума. Мовчав вiн, мовчав, тiльки знай сльози ковта, далi устав, здохнув жалiбно, перехрестивсь перед Господом милосердним та й каже: – Одна в мене на свiтi радiсть, моя Марусенька! Що божий день молюсь, щоб вона була щаслива; та як же, молившись об однiм, буду сам робити друге; молившись об ii щастi, сам буду ii топити? Прощайте, панове-сватове! Коли хочете, то справдi випийте по чарцi; коли ж нi, то не здивуйте, дайте i менi покой, бо… Ох, не хотiлось було сього казати, та ви мене розжалобили!.. бо менi дуже жалко, що рiшаюся Василя, та нiгде дiтись! Прощайте, люди добрi, iдiть собi, не здивуйте. Тут вп’ять усi приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не вiддаеш за нього Марусi? Маруся ж так i повисла йому на шию i обмива його слiзоньками, а Василь тож припав навколiшки, та гiрко плаче, та знай просить. – Але чому не вiддаю? – сказав Наум, здохнувши. – Бо жаль свого рожденiя. Не той час; при такому важному дiлi, як е сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, без людей; оттут я тобi усе розкажу. Бiльш нiчого i говорити; прощайте! от вам ваш i хлiб святий. Чи хотiли, чи не хотiли старости, узявши хлiб назад, пiшли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо вiн сам не здужав i йти. Зостався Наум iз своею сiм’ею, сiв собi i сумуе. Маруся аж звалилася на пiл вiд слiз, i Настя плачучи сидiла над нею i дивовалася, що се старому сталося, що разом загудив Василя? Об вечерi нiхто й не думав: нiкому було поратись, i нiхто не хотiв нiчого iсти. От сидiв Наум, сидiв; думав та думав, а далi обiзвався: – Годi плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму. Не той був Наум батько, щоб його мусила Маруся не послухати. Чи здужала, чи не здужала, а коли батько каже без жартiв та троха чи й не сердитий, то треба устати. Устала i втерла слiзоньки, i жде, що вiн iй скаже. – Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привiв? – Знала, панотченьку! – i затрусилася, як осиковий листочок, i опустила своi довгii вii на очi, щоб не бачив батько, як iй стало стидно. – Як же се було? – спитав вiн грiзно. Тут Маруся, хоч i запинаючись, а розказала йому усе: як побачила його уперш на весiллi, як iй стало його жалко, як вiн цятався горiшками, як вона його соромилась, i усе-усе розказала: як i на базар iдучи зiйшлися, як з базару верталися, що говорили i – нiгде було правди дiти! – як i цiловалися… – Ну, ну, що дальш, а почин хороший, – каже Наум, а сам i видно, що як на ножах сидить. От Маруся, сплакнувши, веселiше стала було розказувати, як змовилися з ним зiйтися у бiр на озера, i як зiйшлися, i як… – Годi, годi! – закричав не своiм голосом з серця Наум. – То вже розказуй матерi, що не вмiла тебе берегти i вiд худа вiдводити, – а сам, схопивши шапку, хотiв було втiкати надвiр, так Маруся так i вчепилася йому на шию i каже: – Нi, таточку, нi, мiй сизий голубчику! Не погубила себе твоя дочка i не погубить. Матiночко моя рiднесенька! Лучче менi усяку муку прийняти, на смерть пiду… а не принесу тобi нiякого безчестя нi для якого пана, нi для якого однорала; я пам’ятаю вашi молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можна, щоб я на свою погибель iшла? А ось як у нас було… – Тут вона й розказала, що собi з Василем говорили i як у них там було, i як вона запретила Василевi ходити до себе i для чого. Розказала й те, як скучала i журилась без нього, усе розказала до послiднього часу, як що було. Наум ще таки спитався: – Гляди лишень, чи все сьому правда i чи не потаiла ти чого? – Усю правду вам сказала, i що нiчого не потаiла, так коли велиш, тату, щоб побожилась, то як хоч, так i побожусь. – Грiх великий, – каже Наум, – божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобi i без божби вiрю. Тепер слухай мене, Марусю: не раз тобi казав, що дiвкою тобi зоставатись не можна, треба замiж йти. Приказовав тобi, що тiльки кого полюбиш, зараз менi скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке е, так би дiло i кiнчав; коли б менi не годивсь, то я б тобi сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб i ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас нiякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя i твое, i наше з Настею, що Василь такий чесний i богобоязний, а другий, i незчулася б, як би нав’язав тобi камiнь на шию, що й повiк би його не зняла, хiба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василевi, то я б тобi сказав, зачим не вiддам за нього; i ти б так не пристала до нього, i тобi легше було б його забувати. А тепер як хоч, так i терпи, бо не вiддам. Тут Маруся, як розказала перед своiми усю правду, то й стало iй на душi веселiше i на серцi полегшало; почала знова просити батька, щоб таки вiддав за Василя, а що вона хоч вiк у дiвках сидiтиме, а нi за кого не пiде, опрiч його. – Говори! – каже Наум. – А знаеш ти, голово, що батько лучче бачить твое щастя, чим ти? Ти молода, дурна! Лягай же, дiвко, спати; завтра будеш старiша, чим сьогоднi, а вiд того умнiша. – Перехрестив ii та й пiшов собi вiд неi. Нi свiт нi зоря, а вже Василь i в Наума. То сяк, то так пробули до обiд. І варивши обiд, i подававши на стiл, Маруся заливалася слiзоньками, вiдгадовавши, певно, що востанне бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так i усi невеселi сидiли, а за обiдом до страви нiхто й не приймавсь. От, як позбирали з стола, Наум i каже жiнцi i дочцi: – Ідiть собi або в кiмнату, або пiд комору, на простор шити, а нам тут з Василем не мiшайте. От, як повиходили вони, Наум i каже: – Василю, сядь лишень бiля мене та слухай, не перебиваючи, що я тобi скажу. Не по моiй правдi, бо у мене опрiч грiхiв нема нiчого, а за отцевськi i материнськi молитви наградив мене Бог милосердний жiнкою доброю, роботящою, покiрною i несварливою. Батькiвщини ми з нею не розтратили, а потроху, Бог благословляе, усе добавляемо. Велика милость божа! Утро й вечiр дякую за наше неоставленiе, а що найбiльша милость божая до нас, грiшних, у тiм, що наградив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловiк, се янгол святий… – Ох, правда, дядечку… – перебив йому Василь, а вiн його зараз зопинив i каже: – Цить-бо Василю, мовчи та слухай i не перебивай мене. Се ти, бачивши ii очi або щоки, i що вона во всiм собою красивенька, та й хвалиш ii; а я не про ii тiло, я кажу про ii душу. Яка-то вона тихая, слухняная; Бога небесного зна, i любить, i боiться прогнiвить його; нас шануе i бережеться якомога, щоб нi в чiм нас не прогнiвити. Жалослива не то що до чоловiка, та аж до манiсiнькоi комашечки. Худа нiякого i по духу не зна i боiться самоi думки об нiм. Яка сама добра i незлобна, так i про усiх дума, усякому повiрить; i Бог ii сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на вiки вiчнii. Та й ти ii, сердешну, збив, було, з пантелику; знаю усе. Ох! Грiх так робити! – Дядьку! – обiзвавсь, було, Василь. – Мовчи, племiннику; ти розкажеш опiсля. Такую-то дитину нам Бог милосердний дав; хоч я i батько ii, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаемося за родителi, щоб не думати об щастi свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже i сяка i така, ну так би й бить. А за ii добрiсть, за ii смирноту, покiрнiсть треба iй такого мужика, щоб iй був як отець; щоб вiн ii кохав, жаловав, щоб – не дай Бог! – коли i трапилось якее худо, чи дiлом, чи думкою, так вiн би ii вiдводив, вчив би ii на усе добре, не давав би ii кому зря зобижати; а покiрну та смирну, як вона, хто захоче, той i зобидить. Чим нас Бог благословив у сiм свiтi, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятевi, затим, що я хочу зятя, коли Бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чие, як мое дiло, глядiти дуже пильно, щоб вiн був хазяiн добрий, щоб хоть би вже не розтратив i не розтеряв, що вiд нас прийме, i щоб i ii не довiв нi до якоi нужди; а коли Бог благословить дiточками, так щоб i iх до пуття через науку довести i дещо i iм зоставить. Тепер скажи менi, Василю, не правду я кажу? – Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуете. – Не можна, Василю: не будеш ти iй таким мужем i хазяiном, як хочеш, бо се не вiд тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, i бачу свою Марусю, що зовсiм розум погубила, полюбивши тебе… вона тепер рада за тобою хоч на край свiту; iще-то Господь ii не зовсiм покинув, а то думаю… Крий Мати Божа! (аж скрикнув Наум i перехрестився). От по сьому-то прошу тебе ласкою та й приказую, як отець мого дитяти: покинь ii, забудь, не ходи до нас i не знай ii, хоч би вона тобi де i повстрiчалась. Не погубляй ii i душi ii та й нас не пхай живих у яму, прошу тебе об сiм… (сказав i гiрко заплакав), дай нам спокiйно вiку дожити й не доведи нас вiдвiчати за неi на тiм свiтi! – Та чом же ви, Наум Семенович, думаете, що я не буду добрим iй мужем i хорошим хазяiном? – Ти ж менi розказував про себе. Ти сирота; у дядькiв твоiх по два, по три сини; i ти iз ними у однiй сказцi [13 - Сказка – iдеться про ревiзькi казки (реестри) – iменнi списки населення Росiйськоi iмперii XVIII–XIX ст., якi складалися помiщиками або iхнiми управителями. Ревiзькi казки давали вiдомостi не лише про чисельнiсть населення, а й про його вiк, сiмейне становище. Ними користувалися при обкладаннi податками, рекрутському наборi тощо.]. Сказка ваша дев’ятидушна, дядьковi хлопцi малi; а як прийде набор, то певно тобi лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нiкому заступитись; i дядьки скажуть: «Ми тебе поiли, зодягали i до розуму довели, служи за нашу чергу». А що тогдi буде з Марусею? Нi жiнка, нi удова; звiсно, як салдаток шанують: як саму послiдню паплюгу, i нiхто i не вiрить, щоб була салдатка, та й чесна. Та й троха чи й не так! Де iй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злее. Худобу розтаскають, повiднiмають, хто ii защитить? Дiточки без доглядання, у бiдностi, у нищетi, без науки, без усього помруть або – не дай Боже! – бездiльниками стануть. А вона затим iзстарiеться, немощi одолiють, бiднiсть, калiчество… тiльки що в шпиталь, до старцiв! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, Господи, i ворогу нашому такоi судьби!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правдi: так я тебе полюбив, так менi тебе жалко, як рiдного сина! – а не хочу загубити своеi дочки, i такоi, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти. Довго Василь думав, похиливши голову, а далi аж повеселiв та й каже: – А як я найму за себе найомщика? «Найомщика?» – подумав Наум, а далi й каже: – А з чого ж ти наймеш, коли тiльки получаеш вiд хазяiна вiсiмдесят рублiв у год, а батьковоi копiйчини нема? – Дядьки поможуть. – Не потурай на те, Василю: поможуть, та не тобi, а собi. До чого дiйдеться, тобi за тебе лоб забриють, а найомщик опiсля пiде за дядькових хлопцiв. Рад би i я тобi помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жiнка багата, то так тягнутимуть, що тiльки держись, i усе до кiнця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своею копiйкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобi образ Царя Небесного, i його Матерi пречистоi, i Миколая святого! принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе i за твоi грошi – от тобi зараз, обома руками вiддам Марусю. Як ударить Василь, вислухавши усе, руками об груди, як припаде на стiл, як заплаче, а далi, сказавши: «Усьому кiнець», – кинувся на шию, обняв Наума крiпко i каже: – Прощай, мiй!.. Коли ж тобi хоч трохи жаль бiдного Василя, будь ласкав, будь жалiслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобi попрощаюсь з нею! – Добре, Василю, – каже Наум, – та гляди ж: попрощайся! Чи розумiеш? – Усе знаю i усе зроблю, як менi кажете. От ввiйшла Маруся, а за нею i Настя. Василь, узявши Марусю за руку, i каже: – Марусенько! Правду, велику правду сказав менi твiй батько. Треба нам розлучитись. – І навiки? – через велику силу спитала Маруся. – Побачимось… i будеш ти моею, коли не на сiм свiтi, так на тiм! Прощай, моя Ма… – i не договорив, як вона зомлiла й покотилась йому на руки. Вiн ii пригорнув до серця крiпко, поцiловав, вiддав ii нечувственну батьковi на руки, поцiловав руку йому i Настi… i пiшов швидко, не оглядаючись… Не будемо розказовати, як крiпко i як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна, з журби не вмерла. Скiльки вже батько з матiр’ю ii не розважали, усе нiчого; а тим iще пуще, що не знала вона, зачим i куди Василь ii дiвався; чи надовго вiн скрився, чи вернеться i коли ще то буде? Питалася не раз i батька, – що ж? – не знаю та й не знаю. Бо й справдi вiн не знав, з якою думкою i куди вiн скрився. Що божий день перебере горiшки, що ще на весiллi, як побачились уперше, та вiн iй дав, перебере, перецiлуе та вп’ять до серця i положить. Або коли, гулящим днем, пiде у бiр на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче i з тим i додому вернеться. Мати не дуже ii заставляла поратись i робити, так сама бралась за все: «Менi, – каже, – не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю». З подругами нiколи не грала i вже овсi до них i не виходила. Одробилися у полi, стали вiд Семена звечора сидiти, Маруся прийнялася прясти; а з Покрови удосвiта встае, пряде, шие, пораеться i все журиться, i частенько, як забереться куди-небудь сама собi, то плаче-плаче, так що й господи! бо об Василевi нi чутки, нi вiсточки; як у воду впав. От i Пилипiвка; от i Ганнино зачатiе; зачали парубки засилати старостiв до дiвчат. Знай люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: iдуть двое поперев’язуванi рушниками, бодряться, вихваляються; от там i там таку-то за такого просватали. А iншi свинячою стежкою, попiд плотами мовчки собi iдуть i пiд плечем, замiсть хлiба святого, несуть… гарбуз! Еге! нiгде дiтись: як заробили, так i вiдвiчать. Не однi старости заходили i до старого Дрота сватати Марусю, – так що ж? – Таточку мiй рiднесенький! Я iм, – каже, – пiднесу по чарцi! Старий, було, гримне на неi: – Чи ти дурна та божевiльна? Чом ти не йдеш! люди хорошi, чесного роду, парень бойкий; чи тобi поповича, чи купця треба? – Василя, а коли не Василя, то й нiкого!.. – каже, було, Маруся. Мати ii у сльози, а батько, було, аж розсердиться та й крикне: – Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураешся, а там стануть i тебе люди цуратись, i досидишся до сiдоi коси. – Дарма, таточку! Без Василя не страшна менi i домовина, не то сiдая коса. Здвигне тiльки плечима Наум, подума: «Нехай ще до того году», – та й замовчить. І йому жалко було, що про Василя не було нiякоi чутки: бо вiн його дуже любив i усе надiявсь, що вiн з собою що-небудь до пуття зробить. От i м’ясницi пройшли, i усюди пiшла слава, що Дротiвна Маруся i горда, i пишна; за тутешнiх парубкiв не хоче, а жде собi панича iз-за моря. Вона про сюю славу знала, смiялась i каже, було: «Дарма! І пiдожду». Парубкам же хоч i крiпко досадно було, що така красива i багата дiвка улад не даеться, та нiчого було робити; силою не озьмеш. Пройшов i пiст, вiдговiлись i – слава тобi господи! – дождались Воскресенiя. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яечок, iмберю, бiбкiв, шапрану, i спеклася паска i висока, i жовта, i ще у печi зарум’янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранцi з батраками понесла до церкви на посвященiе паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало i грудку солi i, розiславши на цвинтарi у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як ii мати навчила, бо Настя пiсля недуги не пiшла з двора. Наум же став у церквi божiй i молиться. Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справдi молився, а не ловив вiтрiв, не розглядав i сюди i туди, а стояв як треба, неначе перед самим Господом, Царем Небесним, i тiльки слухав, що читають i спiвають. А сьогоднi, у такий великий празник, вiн ще бiльш молився, i на серцi так йому було весело, як i усякому богобоязному, кого приведе Бог дождатись Великодня. От, як вiн стоiть i молиться, служба божая спiваеться, вийшов насеред церкви читати «Апостола» [14 - «Апостол» – церковна книга, у якiй розповiдаеться про дiяння апостолiв.]… i хто ж? Василь!.. Наум дивиться – i сам собi не вiрить, чи се вiн, чи не вiн? Розглядiв хорошенько – аж зовсiм вiн! «Та вiн же овсi неписьменний! Як же вiн буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам’ять? Побачим!» От Василь вже i «Павла чтенiе» сказав та й почав… та що за голос важний! Чистий голосний пiдбасок та понятний!.. От Наум i дума: «Бачив я слiпорожденного, що читав Псалтир [15 - Псалтир – одна з книг Бiблii, у якiй зiбрано 150 псалмiв – pелiгiйних пiсень, молитов.] так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться… хiба чи не хваста? Може, напам’ять вiд дяка перейняв, та буцiмто й письменний?… Так, отже, за титлу було зачепився, та й розiбрав потроху… от i дочитав без помилки; от i алiлуйю по закладкам знайшов… Нi! якби неписьменний, то не зумiв би «Апостола», та ще й на самий Великдень, прочитати!» Прислухаеться Наум, Василь спiва. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умiв улад узяти, а Василь без запинки так усi голоси i покрива, i переводи виводить, сам i кiнча, сам вп’ять i почина. Тогдi вже Наум зовсiм положивсь, що Василь став письменним: та коли ж вiн справився, i де пробував? «Нехай, – дума собi, – опiсля знатиму». Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитовати, i народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз i каже: – Христос воскресе! От, похристосувавшись з ним, як довг велить, i каже йому Наум: – Чи ще ти нас, Василю, не забув? – Нехай мене Бог забуде, коли… – Добре ж, добре, сину! Тепер не до того. Приходь до нас розговiтись: а хоч i пообiдаеш, коли не пiдеш додому. – Ви менi i дом, ви i родителi… – Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму. Сказавши сее, Наум поспiшав додому i дорогою собi дума: «Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що вiн i що з ним, та й покликав його до себе. Може, вiн вже об Марусi i не дума, а може, вже i жонат, а я тiльки потурбую Марусю i знову розважу ii тоску. Та хоч би i не те; так, може, ще вiн не вiдкупився вiд некрутщини, так що тогдi робити! Та вже ж побачу. Дасть Бог розговiтись, а там буду поправляти, що напортив з радощiв, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Вiдкiля йому Бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тiльки дяком бути». З такою думкою прийшов додому i не каже жiнцi нiчого, що кого вiн бачив. Прийшла й Маруся i принесла усе свячене, i байдуже! бо вона як не стояла у церквi, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столi як треба, i налагодила, та й дивуеться з матiр’ю, що батько не сiда розговлятись, а ходить собi по хатi та дума. Аж ось дверi – рип! – i Василь у хату. Маруся так i нестямилась i крикнула не своiм голосом: «Ох, мiй Василечку!» – та й стала як укопана. Стара Настя тож зрадувалась, неначе Бог зна чому, i кинулась до Василя, i похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять i тiльки поглядають, вiн на неi, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от i каже iм: – Чом же ви не христосуетесь? А Василь i каже: – Не смiю, панотче! – Чом не смiти? – каже Наум. – Закон повелiва христосуваться зо всяким i хоч би з смертельним урагом. Похристосуйтесь же по закону утричi, та нехай вас Бог боронить вiд усякоi поганоi думки! Тяжкий грiх у такому святому дiлi думати лукаве! От i похристосувались гарненько. Маруся кинулась до нього з розпросами: – Де се ти, Василечку, був?… – Знай-бо урем’я, – перебив ii Наум, – одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник i паску свячену; дякуючи Бога милосердного, треба розрiшати без усяких хлопiт i з веселою душею, а говорити будемо опiсля. Сiдайте лишень. Господи благослови! Стара Настя сiла за столом на лавi, а Маруся бiля неi скраю, щоб ближче поратись, Василь сiв на ослонi, старий на покутi, а батраки концi столу. От, перехрестившись, Наум прочитавши тричi «Христос воскрес з мертвих», зараз вiдрiзав паски свяченоi i положив перед усяким по куску. Покуштовавши ii бережно, щоб крихот не розсипати пiд стiл, усяк перехрестивсь i сказав: «Спасибi Богу милосердному! Дай Боже i на той год дiждати!» Тут вже прийнялися за печене: поiли баранця, поросятини; а кiсточок пiд стiл не кидали, а клали на стiл, щоб опiсля покидати у пiч. Далi iли ковбасу, сала кусочками нарiзали i крашанок облупили i порiзали на тарiлочцi. От сее скiнчивши, Маруся усе прибрала i з стола тож бережно змела, i усi крихти, i кiсточки, i лушпиння з яець повкидала у пiч, та тогдi вже стала подавати страву. Старий Наум випив чарку горiлки перед обiдом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав ii пити. От i подали борщ, а далi яловичину, покришили на дерев’янiй тарiлочцi, посолили та й iли – вже звiсно що не по-панськи, бо виделок не водиться – пальцями. Опiсля подали юшку з хляками, печене було, баранина, а там молошна каша, та й годi, бiльш i нiчого. Маруся чи iла що, чи не iла; iй лучче усяких розговiн – опрiч празника святого – те, що Василь вернувся i жив i здоров. Захилившись за матiр, щоб батько не бачив, як ясочка дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достае з миски, аби б то неначе i вона iсть. Куди iй вже iсти! У неi одно на думцi, як i у Василя! Так той вже через силу iв, бо бiля Наума сидiв, i не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю. Пообiдавши i подяковавши Богу i батьковi з матiр’ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум i каже: – А в нас новий дяк сьогоднi «Апостола» читав. Настя зараз i питаеться: – А хто такий i вiдкiля? – Осьде вiн, пан Василь, – сказав Наум та й всмiхнувся. – Хiба ж Василь письменний, щоб йому «Апостола» читати? – спитала Настя; а Маруся так уха i насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити. – Був неписьменний, а тепер Бог йому розум послав, а як i що – я й сам не знаю. Розкажи менi, здiлай милость, Василю, як се тобi свiт вiдкрився? Се менi навдивовижу: ще й году нема, як ти пiшов вiд нас, а навчився письма i спiвати вмiеш, як i сам дяк. Де ти побував? – Я, дядьку, не був дуже далеко, – став розказовати Василь. – От як ви менi вiдкрили свiт i розтолковали менi, що й я буду пропащий i чужий вiк заiм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав i трохи з ума не зiйшов. Правду ви казали, що за грошi вiсiмдесят рублiв, що я вiд хазяiна брав? Тiльки що на одежу. Що ж тут менi було робити? Як-то Бог послав на думку: пiди до купцiв, у них хороший заробiток. Прийшов я до залiзняка: вiн мене трохи знав, розказав йому усе свое лихо. Вiн, подумавши, прийняв мене за п’ятдесят рублiв на год з тим, що коли буду у своiм дiлi справний, то вiн менi i бiльш прибавить, i усе буде прибавляти, бачивши мое старанiе. Я зрадувався, почувши, що бiльш нiчого не треба, щоб грошi заробити, як тiльки бути чесним i свое дiло не лiнуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалi були, зараз поладнав. Тiльки бачу, що вони усi письменнi i хто бiльш чого зна, бiльш получа жалования. От як сiв, як сiв… i правду вам, дядюшка, скажу, що нiч i день вчивсь, i Бог менi дарованiе послав; i те таки правду сказать, що нашого братчика куди нi пiткни, хоч у науку, хоч у яке ремество, то з нього путь буде; не пропащi за нього грошi. Отто я вiд Спасiвки та до Рiздва вивчивсь читати i церковне, i гражданське, писати потроху вмiю, цихвiру знаю i на щотах хоч тисяч десять пудiв уроздрiб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщикiв розщитаю i хазяйського добра гляжу як ока, щоб i копiйка нiгде даром не дiвалась. Товаришi, знаете, охотники на криласi спiвати замiсть пiвчеськоi; от i мене, як побачили, що голос е, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; i як не тяжко менi було, не бачивши Марусi, та, пам’ятаючи вашее слово, сам себе морив i не ходив сюди. І то ж таки, що хазяiн, знавши мою чеснiсть, посилав мене не за великими дiлами по маленьких ярмарках; а пiсля Хрещенiя посилав уже i дальш, i я тiльки що перед празником отце привiз йому немалу суму грошей. Як же вiн мене потiшив добрим словом i розвiв мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увiрилися, що я не зледащiв, от i став я на криласi спiвати i «Апостола» прочитав. Наум, вислухавши його, не стерпiв та аж поцiловав його у голову i дума: «Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде». Далi i пита: – Скiльки ж ти жаловання получаеш тепер? – Жаловання не щот, – каже Василь, – аби б стало на одежду, а те важнiш усього, що хазяiн, знавши мою нужду, чого я боюся i через що ви не вiддаете за мене Марусi, сам хлопоче об менi: тепер посила мене з хурою ув Одесу, а вiдтiля пiду у Москву i на заводи, i тiльки вернусь сюди iк Пречистiй, а вiн менi сискае найомщика, каже, хоч п’ятсот рублiв потеряю; увосени, як скажуть набор, сам i вiддасть, а грошi, каже, будеш одслужовати. – Нехай тобi Бог помога! – сказав Наум; а далi, подумавши, й каже: – Чого ж бiльше думати? Присилай у вiвторок, пiслязавтра, людей, бери рушники; i тобi веселiше буде у дорозi, i Маруся тут свiтом не нудитиме. Тепер нiчого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть Бог, вернешся, увосени i весiлля. Не можна й розказати, як зрадощiли i Василь, i Маруся! Зараз кинулися аж до нiг батькових, i цiлують iх, i руки йому цiлують, i самi обнiмуться, i знов до нього кинуться, i дякують йому, то до матерi, то вп’ять до нього, i не тямлять себе, i що робити не знають. Довго дивився на них Наум, та все нишком смiеться та дума: «То-то дiти!» Далi й каже: – Годi ж, годi! Пустiте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо я усю нiч стояв на одiянii, аж поки Христа дочитались – а ви, хочете, дома сидiте або гуляти йдiте до колисок; та тiльки самi не качайтесь, бо грiх для такого празника з сею пустотою возитись. Як вже той день у Василя та в Марусi було, нам нужди мало, бо, звiсно, чи ходили, чи сидiли, а усе об однiм говорили: як один без одного скучав, коли, що i як думав; як нi думано нi гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються, – оттаке усе говорили, та голубилися, та милувалися. Запис украiнськоi народноi пiснi «Грицю, Грицю до роботи…». Автограф Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка. Без дати Г. Ф. Квiтка-Основ’яненко. Панна Сотникiвна. Перша сторiнка рукопису повiстi. Автограф [1840] Отже, i вiвторок настав. Ік вечеру стали дожидати старостiв: прибрали хату, засвiтили свiчечку перед Богами; старi нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нiчого й казати. От постукали i раз, i вдруге, i утрете, i ввiйшли старости, i подали хлiб, i говорили старости законнi речi про куницю, як i поперед сього було. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/grigor-y-kv-tka-osnov-yanenko/konotopska-v-dma-vibran-tvori/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Петренко П. Григорiй Квiтка // Лiтература i мистецтво. – 1931. – С. 150. 2 Зеров М. Григорiй Основ’яненко // Ізмарагд. – 1938. – С. 9. 3 Інститут лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, вiддiл рукописiв // Фонд № 67. 4 Плевако Н. О стиле и языке повести Г. Ф. Квитки «Маруся» // Харьков: Типография А. М. Суханова и А. М. Иванова. – 1916. – С. 2–3. 5 Шевченко Т. Повне зiбрання творiв в 12-ти томах.: Т. 6. – К., Наук. думка. – 2003. – С. 14. 6 Латинськапобрехенька – iдеться про новелу-анекдот про художника Апеллеса (II пол. IV ст. до н. е.) та про невiгласа-шевця, який вирiшив покритикувати твiр знаменитого живописця. Апеллес вiдповiв йому: Nе sutor ultra (supra) crepidam («Не вище сандалiй, шевчику!»). Оскiльки Квiтка знав цю новелу ще зi шкiльних текстiв, вiн, звертаючись до читача в «Суплiцi до пана iздателя», писав: «Ти, може, приятелю, не позабував того, що змалу у школi вчив, так i згадаеш якусь латинську побрехеньку, що я тобi по-своему розкажу» (Квiтка-Основ’яненко Г. Ф. Зiбр. творiв. У 7-ми т., т. 7, с. 113). 7 «Всемирна» – молитва на честь богородицi «Всемирна слава», яка виконуеться пiд час суботньоi церковноi вiдправи. 8 …i такий Бог бряде – i така iкона гарна. 9 …морква огородня – ахатньоi нашi жiнки непродають, держать про нужду на нашу голову… – маються на увазi сварки мiж чоловiком i жiнкою; бурчання. 10 …старцi спiвають Лазаря… – тобто пiсню-псалом про бiдного Лазаря. 11 Квiтка (Вульф) Анна Григорiвна (1800–1852) – дружина письменника. Пiсля закiнчення Смольного iнституту в Петербурзi працювала класною дамою в Харкiвському iнститутi шляхетних дiвчат. Г. Ф. Квiтка-Основ’яненко завжди дiлився з нею творчими планами. «Я и Анна Григорьевна – один человек, одинаково чувствующий, одинаково мыслящий, одинаково действующий, – писав вiн у листi до П. О. Плетньова вiд 1 лютого 1841 р. (Квiтка-Основ’яненко Г. Ф. Зiбр. творiв. У 7-ми т., т. 7, с. 284). 12 Вiз – сузiр’я Великоi Ведмедицi. 13 Сказка – iдеться про ревiзькi казки (реестри) – iменнi списки населення Росiйськоi iмперii XVIII–XIX ст., якi складалися помiщиками або iхнiми управителями. Ревiзькi казки давали вiдомостi не лише про чисельнiсть населення, а й про його вiк, сiмейне становище. Ними користувалися при обкладаннi податками, рекрутському наборi тощо. 14 «Апостол» – церковна книга, у якiй розповiдаеться про дiяння апостолiв. 15 Псалтир – одна з книг Бiблii, у якiй зiбрано 150 псалмiв – pелiгiйних пiсень, молитов.