Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборi Вiктор Емiль Франкл Вiктор Франкл – всесвiтньо вiдомий психiатр, психотерапевт, фiлософ. 1942 року вiн потрапив до концтабору, де на нього чекали голод, приниження, хвороби, постiйна загроза життю. Аналiзуючи свою поведiнку та поведiнку iнших в’язнiв, Франкл вiднайшов стратегii, що утримують людину над прiрвою, захищають розум вiд божевiлля та надають сенс життю. Свiй жахливий досвiд виживання вiн описав у книжцi, яка допомогла мiльйонам людей вiднайти себе та змiнити життя. Вiктор Франкл доводить, що тiльки-но людина знаходить сенс свого iснування, вона отримуе сили, щоб здолати будь-якi випробування. Поради людини, яка зазнала нелюдських випробувань, вартi того, щоб бути почутими. Вiктор Франкл Людина в пошуках справжнього сенсу Психолог у концтаборi Про автора Вiктор Емiль Франкл був професором неврологii й психiатрii у медичнiй школi Вiденського унiверситету. Вiн заснував метод, який пiзнiше назвуть Третьою вiденською школою психотерапii – школу логотерапii. Сер Сирiл Барт, колишнiй президент Британського психологiчного товариства, назвав його працi «найважливiшим внеском у царину психотерапii з часiв Фройда, Адлера i Юнга». Франкл народився 1905 року. Мав докторськi ступенi в медицинi й фiлософii. Протягом Другоi свiтовоi вiйни вiн провiв три роки в Освенцимi, Дахау та iнших концентрацiйних таборах. Доктор Франкл 1924 року оприлюднив свою першу працю у «Мiжнародному журналi психоаналiзу», а вiдтодi написав тридцять книжок, якi були перекладенi двадцятьма трьома мовами, включно з японською i китайською. Вiн був почесним професором Гарварду, а також унiверситетiв у Пiттсбургу, Сан-Дiего i Далласi. Двадцять дев’ять унiверситетiв присвоiли йому почеснi докторськi ступенi, i вiн виступав iз лекцiями в унiверситетах усього свiту. Помер 1997 року. Схвальнi вiдгуки на книжку «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборi» Болiснi свiдчення поедналися з проникливими спостереженнями… Вiктор Франкл виголошуе, що зло й нудьга врештi не можуть нас знищити. Ця глибоко емоцiйна книга виступае одним iз головних будiвельних блокiв людськоi свiдомостi. Це гiмн фенiкса, який воскресае у кожному з нас, хто обирае життя перед вiдльотом.     Брайан Кiнан, автор книжки «Колиска зла» Впливово й красномовно.     Jewish Chronicle Погляди, якi доктор Франкл пропонуе у своiй працi, е найважливiшим внеском у галузь психотерапii iз часiв Фройда, Адлера та Юнга. Його стиль значно простiший для сприйняття.     Сер Сирил Барт, екс-президент Британського психологiчного товариства Позачасова формула виживання Вiктора Франкла. Один iз класичних психiатричних текстiв нашого часу, «Людина в пошуках справжнього сенсу» – це роздуми на тему нездоланного дару захистити себе перед лицем невимовного страждання, а також нагадування про вiдповiдальнiсть кожного з нас за те, щоб цiнувати спiвтовариство людей. Небагато знайдеться мудрiших, добрiших або бiльш заспокiйливих завдань, анiж Франклове.     Патрицiя Вiльямс, автор книжки «Бачення байдужого до кольорiв майбутнього: Парадокс раси» Слова доктора Франкла звучать надзвичайно щиро, позаяк спираються на досвiд, надто глибокий для iлюзiй… Самоцвiт драматичноi оповiдi, зосереджений на найглибших проблемах людства.     Гордон В. Оллпорт, у передмовi «Людину в пошуках справжнього сенсу» можна також порадити кожному, хто хотiв би зрозумiти наш час.     Journal of Individual Psychology Натхненний документ надзвичайноi людини, спроможноi знайти щось добре в настiльки плачевному досвiдi… Щиро рекомендуемо.     Library Journal ПРИСВЯЧУЮ ПАМ’ЯТІ МОЄЇ МАТЕРІ Передмова Доктор Франкл, письменник-психiатр, iнколи запитуе своiх пацiентiв, що потерпають вiд численних важких та легких порушень: «Чому ви не вчинили самогубство?» У iхнiх вiдповiдях вiн часто знаходить пiдказку до психотерапii: в одному випадку людина тримаеться за життя через любов до дiтей; в iншому – за ще не втiлений талант; у третьому, iмовiрно, е тiльки спогади, вартi збереження. Виплести iз цих тонких мотузочок поламаного життя стiйку структуру сенсу та вiдповiдальностi – завдання i виклик логотерапii, створеноi доктором Франклом версii сучасного екзистенцiйного аналiзу. У цiй книжцi доктор Франкл пояснюе досвiд, який привiв його до вiдкриття логотерапii. Пiд час довготривалого ув’язнення в нелюдських умовах концентрацiйних таборiв вiн позбувся всього, окрiм оголеного iснування. Його батько, мати, брат i дружина померли в таборах або були вiдправленi до газових камер, отож уся його родина, окрiм сестри, у цих таборах загинула. Як вдалося йому, позбавленому всього, втративши все цiнне, потерпаючи вiд голоду, холоду та жорстокостi, щогодини очiкуючи знищення, – як вдалося йому вважати життя вартим збереження? Психiатр, який особисто досвiдчив такi крайнощi, е психiатром, до якого варто прислухатися. Вiн, як нiхто iнший, здатен подивитися на людське iснування мудро й спiвчутливо. Слова доктора Франкла звучать глибоко щиро, позаяк спираються на надто глибокий досвiд, щоб бути оманливими. Сказане ним також пiдкрiплене його престижною позицiею на медичному факультетi Вiденського унiверситету та репутацiею логотерапевтичних клiнiк, якi сьогоднi набувають поширення в багатьох краiнах, за зразком його власноi вiдомоi неврологiчноi полiклiнiки у Вiднi. Важко втриматися вiд порiвняння пiдходу до теорii та терапii Вiктора Франкла з працею його попередника, Зигмунда Фройда. Обидва психiатри спочатку займалися походженням i лiкуванням неврозiв. Фройд вбачав корiння невротичних розладiв у тривозi, спричиненiй конфлiктними й неусвiдомленими мотивами. Франкл розрiзняв кiлька видiв неврозiв i пояснював деякi з них (ноогеннi неврози) нездатнiстю особи знайти значення i сенс власного iснування. Фройд наголошуе на фрустрацii в сексуальному життi; Франкл – на фрустрацii «волi до сенсу». Нинi в Європi спостерiгаеться вiдхiд вiд Фройда i поширення екзистенцiйного аналiзу, який виступае в кiлькох пов’язаних мiж собою формах, однiею з яких е школа логотерапii. Для толерантних поглядiв Франкла характерно, що вiн не вiдкидае вiдкриття Фройда, але вибудовуе на них своi висновки; вiн також не зрiкаеться iнших форм екзистенцiйноi терапii, але вiтае близькiсть iз ними. Представлена розповiдь, за ii стислостi, майстерно вибудувана й захоплива. Я двiчi прочитав ii, не пiдводячись iз крiсла, нездатний перевести подих вiд захоплення. Десь на серединi iсторii доктор Франкл презентуе власну теорiю логотерапii. Вiн так делiкатно вводить ii в оповiдь, що, лише закiнчивши читати книгу, читач усвiдомлюе, що це глибокодумне есе, а не ще одна жорстока iсторiя про концентрацiйнi табори. Читач багато чого навчиться iз цього автобiографiчного фрагмента. Вiн дiзнаеться, що вiдбуваеться з людиною, яка раптово усвiдомлюе, що iй «нiчого втрачати, окрiм свого смiховинно оголеного життя». Описана Франклом сумiш потоку емоцiй та апатii захоплюе. Спочатку на допомогу врятованому приходить холодна, вiдчужена цiкавiсть до своеi долi. Незабаром виникають стратегii, покликанi врятувати життя, хоча шанси на виживання е мiзерними. Голод, приниження, страх i глибоку злiсть на несправедливiсть можна витримати завдяки ретельно збереженим образам коханих людей, релiгii, чорному гумору i навiть побiжно побаченiй цiлющiй красi природи – дереву чи заходу сонця. Одначе цi заспокiйливi моменти не змiцнюють волю до життя, якщо не допомагають в’язню знайти сенс у його, на перший погляд, беззмiстовному стражданнi. Саме в цьому полягае центральна тема екзистенцiалiзму: жити означае страждати, вижити означае знайти сенс у стражданнi. Якщо життя взагалi мае сенс, мае бути сенс у стражданнi й смертi. Та жодна людина не може сказати iншiй, у чому цей сенс полягае. Кожен повинен з’ясувати його для себе i взяти на себе вiдповiдальнiсть, передбачену цiею вiдповiддю. Упоравшись iз цим, людина буде рости, попри всi приниження. Франкл захоплюеться цитуванням Нiцше: «Той, хто знае, навiщо жити, може витримати майже будь-яке як». У концентрацiйному таборi всi обставини складаються так, щоб в’язень втратив опору. Усi знайомi життевi цiлi вiдкидаються. Єдине, що залишаеться, – це «остання людська свобода» – здатнiсть «обирати власний пiдхiд до iснуючих обставин». Ця остання свобода, визнана давнiми стоiками та сучасними екзистенцiалiстами, набувае важливостi в iсторii Франкла. Ув’язненi були лише пересiчними людьми, однак принаймнi деякi з них, вирiшивши стати «вартими своiх страждань», довели людську здатнiсть пiднятися над накресленою наперед долею. Як психотерапевт автор, звiсно, прагне дiзнатися, як допомогти людинi досягнути цiеi величi духу. Як розбудити в пацiентовi вiдчуття, що вiн мае обов’язок жити для чогось попри важкi обставини, у яких вiн опинився? Франкл наводить зворушливий опис одного колективного терапевтичного сеансу, проведеного своiм товаришам по ув’язненню. На прохання видавця доктор Франкл додав до книжки виклад основних принципiв логотерапii. До сьогоднi бiльшiсть публiкацiй цiеi «Третьоi вiденськоi школи психотерапii» (попередницями якоi були школи Фройда та Адлера) виходили нiмецькою. Отож, читач радiтиме цьому додатку до його особистоi оповiдi. На вiдмiну вiд багатьох европейських екзистенцiалiстiв Франкл не е анi песимiстом, анi антирелiгiйним. Автор, який стикаеться iз повсюднiстю страждання й силами зла, демонструе на диво оптимiстичний погляд на людську здатнiсть трансцендувати свое важке становище та знаходити адекватну провiдну iстину. Я раджу цю невеличку книжку вiд щирого серця, позаяк це самоцвiт драматичноi оповiдi, зосередженоi на найглибших людських проблемах. Вона мае лiтературнi й фiлософськi чесноти i е цiкавим вступом до найбiльш видатного напряму психологii нашого часу. Гордон В. Оллпорт[1 - Гордона В. Оллпорта, у минулому професора психологii Гарвардського унiверситету, вважають одним iз найпомiтнiших письменникiв i педагогiв галузi в цiй земнiй пiвкулi. Вiн написав велику кiлькiсть праць iз психологii i редагував «Журнал психопатологii й соцiальноi психологii». Завдяки новаторськiй працi професора Оллпорта важлива теорiя доктора Франкла отримала визнання в Сполучених Штатах. Бiльше за те, саме завдяки йому зацiкавленiсть логотерапiею зростае з часом.] Передмова до видання 1992 року Ця книжка побачила близько ста друкованих перевидань англiйською, а також була перекладена двадцятьма однiею мовою. Тiльки англомовний наклад склав понад три мiльйони примiрникiв. Це сухi факти, i вони пояснюють, чому журналiсти з американських газет й особливо з американських телеканалiв перед початком iнтерв’ю, почувши iх, вигукують: «Докторе Франкле, ваша книжка стала справжнiм бестселером – що ви вiдчуваете з приводу цього успiху?» Я пояснюю, що насамперед зовсiм не бачу в статусi бестселера моеi книжки досягнення i свого завдання, а радше свiдчення поширеностi страждань у нашi часи: якщо сотнi тисяч людей сягають по книжку, у назвi якоi закладена обiцянка вiдповiдi на питання про сенс життя, це питання мае бути дуже болiсним для них. Напевно, вплив цiеi книжки спричинений також iншим: друга, теоретична частина («Основи логотерапii») зводиться до уроку, який можна почерпнути з першоi, автобiографiчноi частини «Досвiд життя в концентрацiйному таборi», у той час як перша частина е екзистенцiйною перевiркою моiх теорiй. Таким чином, обидвi частини взаемно пiдтримують iхню ймовiрнiсть. Я не думав про це, коли писав книжку в 1945 роцi. Я створив ii протягом дев’яти плiдних днiв, абсолютно переконаний, що книжка повинна бути видана анонiмно. Справдi, на обкладинцi першого нiмецького видання немае мого прiзвища, хоч в останню мить, незадовго до друку, друзi переконали мене надрукувати книжку з моiм iм’ям хоча б на титульнiй сторiнцi. Спочатку, однак, книжка писалася з абсолютним переконанням, що побачить свiт як анонiмний опус, який не принесе авторовi лiтературноi слави. Я хотiв лише показати читачу конкретними прикладами, що життя мае потенцiйний сенс за будь-яких обставин, навiть за найбiльш жалюгiдних. І я вважав, якщо iдею проiлюструвати ситуацiею настiльки екстремальною, як-от перебування в концентрацiйному таборi, закладенi в книжцi думки будуть почутi. Отож, я почувався вiдповiдальним, записуючи те, що пережив, оскiльки вважав, що це може допомогти людям на межi вiдчаю. І це водночас дивно й неймовiрно для мене, що – серед кiлькох десяткiв книжок, написаних мною, – саме ця, яку я мав намiр опублiкувати анонiмно, щоб вона не спиралася на авторитет автора, стала успiшною. Знову i знову я попереджав моiх студентiв як у Європi, так i в Америцi: «Не шукайте успiху – що бiльше ви нацiленi на нього i ставите його за мету, то бiльшi шанси його не здобути. Коли йдеться про успiшнiсть, ii не можна придбати; ii можна тiльки прагнути. І во-на приходить лише як неочiкуваний побiчний ефект посвяти людини справi бiльшiй, нiж сама вона, або як додатковий продукт присвяти однiеi людини iншим. Щастя приходить неочiкувано, i те саме стосуеться успiху. Я хочу, щоб ви прислухалися до вказiвок вашоi iнтуiцii i далi керувались ними, удосконалюючись. А потiм ви житимете, щоб побачити, як у вiддаленому часi – у вiддаленому часi, кажу я! – успiх неодмiнно прийде, тому що ви забули й думати про нього». Читач може запитати мене, чому я не намагався втекти, що тримало мене, коли Гiтлер окупував Австрiю. Дозвольте менi вiдповiсти, розповiвши одну iсторiю. Невдовзi перед тим, як Сполученi Штати почали брати участь у Другiй свiтовiй вiйнi, мене запросили до Американського консульства у Вiднi – забрати iммiграцiйну вiзу. Моi старенькi батьки були в захватi, оскiльки сподiвалися, що менi невдовзi дозволять залишити Австрiю. Однак я завагався. На мене напосiдало питання: чи можу я залишити моiх батькiв на поталу долi, дозволити iм бути висланими, ранiше чи пiзнiше, до концентрацiйного табору або навiть до так званого екстермiнацiйного табору? Чи зможу я взяти на себе таку вiдповiдальнiсть? Чи повинен я випестити дитя мого розуму, логотерапiю, емiгруючи на родючий грунт, де зможу написати свою книжку? Чи повинен я зосередитися на своiх обов’язках сина, дитини моiх батькiв, i зробити все можливе, щоб захистити iх? Я розглядав проблему таким i сяким чином, але не мiг знайти вирiшення; це був рiзновид дилеми, що змушуе людину благати «пiдказки з небес», як кажуть. А тодi я помiтив уламок мармуру, що лежав на столi у мене вдома. Я запитав батька про нього. Вiн пояснив, що знайшов цей камiнчик на згарищi найбiльшоi Вiденськоi синагоги, спаленоi нацiонал-соцiалiстами, i взяв цей уламок додому, оскiльки той був частиною таблички, на якiй були записанi Десять заповiдей. На уламку збереглася позолочена гебрейська лiтера; батько пояснив, що ця лiтера означала одну iз заповiдей. Я жадiбно запитав: «Яку саме?» Вiн вiдповiв: «Шануй батька свого й матiр свою, щоб довгими були днi твоi на землi». Тiеi митi я вирiшив залишитися iз моiми батьком та матiр’ю, вiдмовившись вiд американськоi вiзи. Вiктор Е. Франкл Вiдень, 1992 Частина 1 Досвiд життя в концентрацiйному таборi Ця книжка покликана не звiтувати про факти та подii, але розповiсти про особистий досвiд, досвiд, який мiльйони ув’язнених переживали тодi i зараз. Це внутрiшня iсторiя про життя концентрацiйного табору, як сказала одна особа з тих, що вижили. Це iсторiя не про тi неймовiрнi страхiття, якi доволi часто добре описанi (хоч у них не так уже й часто вiрять), але про безлiч маленьких знущань. Інакше кажучи, книга намагаеться вiдповiсти на питання: як буденне життя в концентрацiйному таборi вiдбилося на душевному станi звичайного в’язня. Бiльшiсть описаних тут подiй вiдбувалися не у великих i вiдомих таборах, а в маленьких, де переважно й знищували бiльшiсть людей. Це iсторiя не про страждання i смерть великих героiв i стражденникiв, не про знаменитих «капо»[2 - Капо (вiд iтал. capo – шеф) – привiлейований актив концентрацiйних таборiв, до обов’язкiв якого входили функцii старост барака або наглядачiв. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначене iнше.)] – в’язнiв, якi стали довiреними особами керiвництва й мали особливi привiлеi, i не про вiдомих в’язнiв. Вона присвячена не стражданням видатних людей, а жертвi, стражданням i смертi величезноi армii невiдомих i незареестрованих жертв. Саме цих звичайних в’язнiв, без розпiзнавальних знакiв на рукавах, по-справжньому зневажали капо. У той час як цi звичайнi в’язнi отримували дуже мало, або й зовсiм не отримували iжi, капо нiколи не були голодними; насправдi чимало капо в концентрацiйному таборi жили краще, анiж у звичайному життi. Часто вони ставилися до в’язнiв суворiше, нiж охорона, i били iх жорстокiше за есесiвцiв. Цих капо, звiсно ж, вiдбирали серед в’язнiв, чиi риси характеру робили iх придатними для цiеi ролi. І якщо вони виявлялися неефективними, iх негайно усували з посади. Невдовзi капо уподiбнювалися до есесiвцiв й охорони табору, i iх можна аналiзувати з подiбного психологiчного пiдходу. Сторонньому спостерiгачу легко скласти помилкове враження про табiрне життя, створити концепцiю, пройняту сентиментами й жалем. Але вiн не знае майже нiчого про сувору боротьбу за iснування, яку вели ув’язненi. Це була безупинна щоденна боротьба за шматок хлiба й за саме життя, заради себе й заради близького товариша. Розгляньмо приклад транспортування, яке офiцiйно називали перемiщенням певноi кiлькостi ув’язнених до iншого табору; але з бiльшою ймовiрнiстю фiнальним пунктом призначення ставали газовi камери. Вiдiбраних хворих або не здатних до працi в’язнiв вiдсилали до одного з великих концентрацiйних таборiв, оснащених газовими камерами та крематорiями. Процес вiдбору був сигналом для битви без правил серед усiх в’язнiв або однiеi групи проти iншоi. Важило тiльки те, щоб власне iм’я або iм’я близького товариша викреслили iз перелiку жертв, хоч кожен знав, що замiсть одного врятованого жертвою стане iнший. Із кожним транспортом мусили вiдправити певну кiлькiсть в’язнiв. Не надто важливо, кого саме, адже кожен iз них був лише номером. При надходженнi до табору (принаймнi так дiяли в Освенцимi) усi документи забирали, разом з iншим майном. Кожен в’язень, таким чином, мiг назвати видумане iм’я або професiю; iз певних причин чимало людей так i вчинили. Керiвництво табору цiкавив тiльки номер ув’язненого. Цi номери часто витатуйовували на шкiрi i пришивали на штани, жакет або пальто. Будь-який охоронець, яких хотiв покарати ув’язненого, зиркав на його номер (як ми боялися цих поглядiв!); вiн нiколи не запитував iменi. Повернiмося до вiдправки транспорту. Не було анi часу, анi бажання зважати на моральнi чи етичнi аспекти. Кожна людина керувалася лише однiею думкою: вижити заради родини, яка чекала вдома, i врятувати своiх друзiв. Без вагань вона вдавалася до будь-яких заходiв, аби iнший в’язень, iнший «номер» посiв ii мiсце у транспортi. Як я вже згадував, у процесi вiдбору капо зважали на негативнi риси: лише найбрутальнiших в’язнiв обирали для цiеi працi (хоча було кiлька щасливих виняткiв). Але, окрiм цього вiдбору капо, проведеного есесiвцями, iснував iще один процес самовiдбору, який безперервно тривав серед в’язнiв. Зазвичай виживали лише тi особи, котрi пiсля довгих рокiв перекидань iз табору до табору втратили рештки сумлiння в боротьбi за iснування; вони були ладнi вдатися до будь-яких засобiв, чесних i нечесних, навiть до грубоi сили, крадiжки i зради друзiв, щоб урятувати себе. Ми, що вижили, завдяки збiгу маленьких випадковостей або дива, – як би це хтось не назвав – знаемо: найкращi з нас не повернулися. Уже записано багато фактiв про концентрацiйнi табори. Тут факти будуть iстотними тiльки тодi, коли вони е частиною людського iснування. Саме пережите е темою цiеi розповiдi. Для тих, хто був у таборi, я спробую пояснити iхнiй досвiд у свiтлi нинiшнiх знань. Тим, хто не був у таборi, книжка допоможе краще збагнути i насамперед зрозумiти досвiд тоi мiзерноi частини ув’язнених, якi вижили i яким досi непросто живеться. Цi колишнi ув’язненi часто кажуть: «Ми не любимо розмовляти про пережите. Тим, хто був у таборах, не потрiбно нiчого пояснювати, а iншi не зрозумiють анi того, що ми вiдчували тодi, анi того, що вiдчуваемо зараз». Спроба методичного висвiтлення теми е дуже важкою, позаяк психологiя вимагае певноi науковоi неупередженостi. Хiба ж людина, яка зробила своi спостереження в ув’язненнi, набувае необхiдноi безсторонностi? Лише спостерiгач зовнi володiе такою безстороннiстю, але вiн надто мало знае про тему, щоб виносити судження, вартi уваги. Тiльки людина зсередини володiе необхiдними знаннями. Їi судження можуть бути необ’ективними, ii оцiнки можуть бути неспiврозмiрними. Це неминуче. Потрiбно спробувати уникнути будь-якоi особистоi упередженостi, i це досить непросто пiд час написання подiбноi книжки. Інодi необхiдно знайти смiливiсть розповiсти про дуже особистий досвiд. Я мав намiр написати цю книжку анонiмно, подавши лише мiй табiрний номер. Коли закiнчив рукопис, усвiдомив, що анонiмна публiкацiя втратить половину своеi цiнностi, i я повинен знайти смiливiсть вiдкрито розповiсти про своi переконання. Тому я утримався вiд усунення деяких епiзодiв, хоча не терплю ексгiбiцiонiзму. Я залишу iншим право дистилювати вмiст цiеi книжки в суху теорiю. Це може стати внеском у психологiю тюремного життя, яка почала розвиватися пiсля Першоi свiтовоi вiйни i яка познайомила нас iз синдромом «хвороби колючого дроту». Ми зобов’язанi Другiй свiтовiй вiйнi збагаченням наших знань щодо «масовоi психопатологii» (якщо я можу перефразувати цитату й назву книжки Лебона[3 - Автор мае на увазi працю французького соцiального психолога Гюстава Лебона «Психологiя народiв i мас».]), вiйнi, що дала нам вiйну нервiв i концтабори. Оскiльки ця книжка про моi власнi переживання звичайного в’язня, зауважу, не без гордощiв, що я не працював у таборi анi як психолог, анi як лiкар, якщо не враховувати кiлькох останнiх тижнiв. Кiльком моiм колегам пощастило отримати роботу в холодних пунктах невiдкладноi допомоги, де за перев’язувальний матерiал слугували клаптi паперу. Але я був номером 119 104 i тривалий час копав землю або прокладав рейки для залiзничноi колii. Якось менi довелося без жодноi допомоги прокопати тунель для прокладення водогону пiд дорогою. Цей подвиг не залишився без нагороди; незадовго до Рiздва 1944 року мене обдарували так званими «премiальними купонами». Їх випускала будiвельна фiрма, якiй нас продавали, наче рабiв: фiрма платила керiвництву табору фiксовану цiну за кожен людино-день. Кожен купон коштував компанii п’ятдесят пфенiгiв, i його можна було обмiняти на шiсть сигарет, часто через кiлька тижнiв пiсля отримання, коли вони втрачали чиннiсть. Я став гордим володарем купона, вартого дванадцяти сигарет. Але найважливiше, що сигарети можна було обмiняти на дванадцять тарiлок супу, це часто рятувало вiд голодноi смертi. Насправдi лише капо могли дозволити собi палити, позаяк щотижня отримували гарантовану кiлькiсть купонiв; в’язень, який працював бригадиром на складi чи в майстернi, отримував кiлька сигарет за небезпечну роботу. Єдиним винятком ставали люди, якi втратили волю до життя та хотiли «насолодитися» своiми останнiми днями. Отже, коли ми бачили товариша, який курив власнi сигарети, ми знали, що вiн втратив волю до життя, i, втрачена одного разу, вона поверталася рiдко. Вивчаючи величезну кiлькiсть матерiалу, зiбраного внаслiдок спостережень i досвiду багатьох ув’язнених, можна виокремити три фази душевноi реакцii на життя в концтаборi: перiод пiсля прибуття до табору; перiод глибокого занурення в буденне життя табору i перiод пiсля звiльнення. Симптом, характерний для першоi фази, – це шок. За деяких обставин шок може навiть передувати формальному потраплянню до табору. Наведу приклад мого власного прибуття. Пiвтори тисячi людей декiлька днiв та ночей iхали в потязi: у кожному вагонi було вiсiмдесят осiб. Доводилося лежати на власних речах, жалюгiдних рештках особистого майна. Вагони були напханi так, що тiльки крiзь верхню частину вiкон можна було угледiти сiрий свiтанок. Усi сподiвалися, що потяг везе нас на одну з вiйськових фабрик, де нас використовуватимуть як робочу силу. Ми й гадки не мали, перебуваемо ще в Сiлезii чи вже в Польщi. Свисток потяга звучав моторошно, наче спiвчутливий крик про допомогу для нещасного вантажу, який потяг приречено вiз у небуття. Потiм потяг перейшов на запасну колiю, очевидно неподалiк головноi станцii. Раптом занепокоенi пасажири закричали: «Дивiться, напис “Освенцим”!» Серце кожного з нас у ту мить завмерло. Освенцим – сама ця назва означала страхiття: газовi камери, крематорii, масове знищення. Потяг пiд’iжджав поволi, майже нерiшуче, наче хотiв якнайдовше вберегти своiх пасажирiв вiд жахливого усвiдомлення: Освенцим! Тьмяний свiтанок прояснив обриси величезного табору: довгi лiнii кiлькох рядiв колючого дроту, сторожовi вежi, прожектори й довгi колони вбраних у лахмiття людських фiгур, сiрих у сiрому свiтлi свiтанку, що прямували розбитими дорогами в невiдомому нам напрямку. Інколи лунали вигуки й крики-команди. Ми не знали, що вони означають. Моя уява змальовувала шибеницi з повiшеними людьми. Я був нажаханий, але це було навiть краще, тому що крок за кроком ми повиннi були звикати до нескiнченного та неосяжного жахiття. Нарештi ми пiд’iхали до станцii. Первозданну тишу розiтнули команднi вигуки. Вiдтодi ми чули цi грубi, пронизливi iнтонацii постiйно, знову i знову у всiх таборах. Вони звучали наче останнiй крик жертви, хоча й вiдрiзнялися вiд нього. У них була деренчлива охриплiсть, наче вони виходили iз горлянки людини, що безперервно кричала, людини, яку вбивали знову i знов. Дверi вагонiв вiдчинилися, i досередини увiйшла купка ув’язнених. Вони носили смугастi унiформи, мали поголенi голови, але виглядали добряче вiдгодованими. Вони розмовляли всiма европейськими мовами i навiть трохи жартували, що скидалося на гротеск у цих обставинах. Наче людина, що тоне та хапаеться за соломинку, мiй вроджений оптимiзм (який часто керуе моiми почуттями навiть у безнадiйних ситуацiях) навiв мене на думку: цi в’язнi виглядають доволi непогано, вони начебто в гарному настроi i навiть регочуть. Хто знае? Можливо, i я подiлю iхне привiлейоване становище. У психiатрii цей стан вiдомий пiд назвою «iлюзiя вiдтермiнування». Засуджена людина незадовго до страти впадае в iлюзiю, що може дiстати помилування в останню хвилину. Ми також ухопилися за клаптики надii i до останньоi митi вiрили, що буде не так вже й погано. Самий лише вигляд рум’яних щiчок i круглих облич цих в’язнiв вселяв у нас вiдвагу. Ми не знали, що тi в’язнi належать до спецiально вiдiбраноi елiти, яка роками приймала новi транспорти, що день за днем приiжджали на станцiю. Вони брали на себе опiку над новими в’язнями i iхнiм багажем, включно з дефiцитними речами та коштовностями. В останнi роки вiйни Освенцим став дивним мiсцем у Європi. Тут зберiгалися унiкальнi скарби – золото та срiбло, платина та дiаманти – не тiльки на величезних складах, але також у руках есесiвцiв. Пiвтори тисячi в’язнiв скупчилися в ангарах, розрахованих на розмiщення щонайбiльше двох сотень осiб. Нам було холодно й голодно, не було вдосталь мiсця, щоб навiть присiсти навпочiпки, що вже казати про те, щоб лягти. Стоп’ятдесятиграмова скибочка хлiба була нашою единою iжею протягом чотирьох днiв. Однак я почув, як старший в’язень, приставлений для нагляду за ангаром, торгувався з одним членом приймальноi команди щодо платиновоi булавки для краватки, оздобленоi дiамантами. Бiльшiсть здобичi невдовзi вимiняють на шнапс. Я бiльше не пригадую, скiльки тисяч марок коштувала кiлькiсть шнапсу для «веселоi вечiрки», але знаю, що цi в’язнi-старожили потребували шнапсу. Хто звинуватить iх, що в цих обставинах вони намагалися одурманити себе? Існувала й iнша категорiя в’язнiв, яка в майже необмежених кiлькостях отримувала алкоголь вiд есесiвцiв: люди, котрi працювали в газових камерах та крематорiях i котрi чудово знали, що одного дня вони перестануть бути катами з примусу i самi стануть жертвами. Майже кожен у нашому транспортi мав iлюзiю, що його помилують, що все завершиться добре. Ми не зрозумiли значення сцени, свiдками якоi стали. Нам наказали залишити наш багаж у вагонах i вишикуватися у двi лiнii – з одного боку чоловiки, з iншого жiнки, i пройти повз старшого офiцера СС. Як не дивно, менi пощастило сховати пiд пальтом мiй наплiчник. Моя шеренга, один за одним, минала офiцера. Я зрозумiв, що менi буде непереливки, якщо вiн помiтить мiй наплiчник. Вiн щонайменше зiб’е мене з нiг; я знав це з попереднього досвiду. Інстинктивно я виструнчився, наближаючись до офiцера, щоб вiн не помiтив мого важкого вантажу. Потiм я опинився перед ним – обличчя до обличчя. Це був високий чоловiк, вiн виглядав струнким i пiдтягнутим у своiй бездоганнiй унiформi. Який контраст iз нами, неохайними й замурзаними пiсля довгоi подорожi! Вiн мав набундючений i зарозумiлий вигляд i стояв, пiдтримуючи правий лiкоть лiвою рукою. Права рука була пiднята, i вказiвним пальцем цiеi руки вiн ледаче вказував праворуч чи лiворуч. Жоден iз нас i найменшоi гадки не мав про лиховiсне значення цього недбалого руху пальцем, що вказував то праворуч, то лiворуч, але лiворуч найчастiше. Надiйшла моя черга. Хтось прошепотiв менi, що вислання праворуч означатиме працю, лiворуч вiдрядять хворих i не здатних працювати, якi вирушать до особливого табору. Я просто чекав, що станеться; перша iз багатьох подiбних ситуацiй. Мiй заплiчний мiшок тягнув мене трохи лiворуч, але я намагався виструнчитися. Есесiвець поглянув на мене, начебто завагався, а потiм поклав руки менi на плечi. Я щосили намагався виглядати зухом, вiн дуже повiльно повернув мене праворуч, i я вирушив у цьому напрямку. Значення руху пальцем нам пояснили ввечерi. Це був перший вiдбiр, перший вирок щодо нашого iснування чи не-iснування. Бiльшiсть привезених у нашому транспортi, близько 90 %, прирекли на смерть. Їхнiй вирок було здiйснено протягом наступних кiлькох годин. Вiдiсланi налiво просто зi станцii вирушили до крематорiю. На дверях цiеi будiвлi, як розповiв менi один iз тамтешнiх працiвникiв, кiлькома европейськими мовами було написано «Баня». Заходячи досередини, кожен в’язень отримував шматок мила, а потiм – iз милосердя я не буду розповiдати, що було далi. Про це страхiття написали вже чимало. Ми, врятованi, меншiсть пасажирiв потяга, дiзналися правду ввечерi. Я запитав у в’язнiв, якi перебували тут уже деякий час, куди вiдiслали мого колегу й товариша Р. – Його вiдправили налiво? – Так, – вiдповiв я. – Тодi ти зможеш побачити його там, – вiдповiли менi. – Де? Рука вказала на димар за кiлька сотень метрiв вiд нас, з якого в сiре небо Польщi жбухав стовп вогню, перетворюючись на лиховiсну хмару диму. – Ось там ваш товариш, лине до неба, – вiдповiли менi. Але я доти не розумiв, доки менi не пояснили прямо. Однак я збився з розповiдi. Із погляду психологii перед нами був ще довгий, дуже довгий день вiд свiтанку на станцii до нашого першого нiчного вiдпочинку в таборi. Оточенi есесiвською озброеною охороною, ми були змушенi бiгти зi станцii, повз колючий дрiт пiд напругою, до табору, до санiтарного пункту; для тих iз нас, якi благополучно вiдбули перший вiдбiр, це була справжня баня. Знову ж таки, iлюзiя порятунку знайшла свое пiдтвердження. Есесiвцi були майже чарiвнi. Невдовзi ми з’ясували причину. Вони люб’язно ставилися до нас, бо побачили годинники на наших руках i могли переконати нас вiддати iх. Якщо ми мусимо вiддати все наше майно в будь-якому випадку, то чому цi порiвняно милi люди не можуть отримати годинники? Можливо, одного дня вони також прислужаться нам. Ми чекали в ангарi, який вочевидь вiв до дезiнфекцiйноi камери. Увiйшли есесiвцi i розклали на пiдлозi ковдри, на якi ми повиннi були скласти все наше майно, усi годинники i коштовностi. Серед нас усе ще були наiвнi в’язнi, якi запитували, розважаючи старожилiв, котрi допомагали, чи можуть вони залишити собi обручку, медаль чи талiсман на щастя. Нiхто ще не мiг повiрити до кiнця, що доведеться вiддати все. Я спробував втаемничити одного зi старих ув’язнених. Нишком пiдiйшовши до нього, я вказав на паперовий згорток у внутрiшнiй кишенi мого пальта й мовив: «Погляньте, це рукопис науковоi книжки. Я знаю, що ви скажете; я маю дякувати за порятунок власного життя, бо це все, на що я можу сподiватися. Але я не можу нiчого вдiяти. Я повинен зберегти цей рукопис за будь-яку цiну, у ньому праця мого життя. Ви розумiете?» Авжеж, вiн почав розумiти. На його обличчi повiльно розпливлася посмiшка, спочатку жалiслива, потiм бiльш знущальна, образлива, аж поки вiн не виплюнув лише одне слово у вiдповiдь на мое прохання, слово, яке постiйно присутне в словнику табiрних в’язнiв: «Лайно!» Тоi митi я усвiдомив просту правду i зробив те, що означало кульмiнацiю першоi фази моеi психологiчноi реакцii: перекреслив усе мое колишне життя. Раптом моi попутники, якi стояли зi зблiдлими, переляканими обличчями, безпомiчно розмовляючи з охороною, почали непокоiтися. Ми знову почули хрипкi команди. Ударами нас позаганяли до передбанника. Там нас зiбрали навколо есесiвця, який очiкував, поки ми всi не увiйдемо. Потiм вiн сказав: «Даю вам двi хвилини, я слiдкуватиму за часом на моему годиннику. Протягом цих двох хвилин ви повиннi повнiстю роздягнутися i скинути одяг на пiдлогу – там, де стоiте. Ви не вiзьмете iз собою нiчого, окрiм черевикiв, ременя або пiдтяжок, чи, можливо, бандажу. Я починаю вiдлiк». У неймовiрному поспiху люди здирали iз себе одяг. Що менше залишалося часу, то бiльше вони нервували й незграбно шпорталися у своiй одежi, пасках i шнурiвках черевикiв. Потiм ми уперше почули свист нагайки; шкiрянi канчуки хльостали оголенi тiла. Згодом нас загнали до iншоi кiмнати, де нас поголили – не тiльки голови, але й не залишили жодноi волосини на тiлi. Потiм – до душовоi, де знову вишикували. Ми заледве впiзнавали одне одного; але iз величезним полегшенням деякi люди зауважили, що з отворiв душу крапала справжня вода. Очiкуючи своеi черги помитися, ми почали усвiдомлювати свою оголенiсть: у нас насправдi нiчого не залишилося, окрiм наших голих тiл, навiть волосся; усе, чим ми володiли, – це наше, образно кажучи, голе iснування. Що ще залишилося в нас як матерiальний зв’язок iз нашими колишнiми життями? У мене – окуляри i пасок, друге я вимiняв пiзнiше на кусень хлiба. Власники бандажiв мали ще один додатковий привiд для хвилювання. Увечерi черговий привiтав нас промовою, пообiцявши повiсити «на оцiй балцi» кожного (вiн тицьнув у перекладину), хто сховав грошi або коштовнi каменi у бандажах. Вiн пихато пояснив, що йому, як вiдповiдальнiй особi, табiрне право це дозволяе. Щодо нашого взуття, то все було не так просто. Хоча ми мали залишити його собi, власники хороших черевикiв мусили вiддати iх й отримали натомiсть черевики не за розмiром. Справжнi клопоти мали тi в’язнi, якi дослухалися до начебто доброзичливих порад (у передбаннику) старших в’язнiв i вкоротили своi чоботи, змащуючи краi милом, щоб приховати акт саботажу. Есесiвцi, як здавалося, тiльки й чекали на це. Усiм пiдозрюваним в злочинi звелiли зайти до кiмнати поруч. Незабаром ми почули свист нагайки i крики покараних. Це тривало досить довго. Таким чином, iлюзii, за якi досi трималися деякi з нас, одна за одною нищилися, а потiм, доволi несподiвано, бiльшiсть iз нас охопило зловiсне почуття гумору. Ми знали, що нам нiчого втрачати, окрiм наших кумедно оголених життiв. Коли з душiв потекла вода, ми вiдчайдушно намагалися жартувати над собою та один над одним. Урештi, з душових отворiв дзюркотiла справжня вода! Окрiм цих дивних веселощiв, нас охопило ще одне почуття: цiкавiсть. Я досвiдчував таку цiкавiсть ранiше як основну реакцiю на певнi дивнi обставини. Одного разу мое життя опинилося пiд загрозою пiд час сходження в гори, i в критичну мить я вiдчував лише одне: цiкавiсть, цiкавiсть щодо того, чи залишуся живим, чи розтрощу собi череп або отримаю iншi пошкодження. Холодна цiкавiсть переважала навiть в Освенцимi, якось вiдволiкаючи нашi думки вiд оточення, на яке можна було поглянути об’ективно. У той час такий стан духу культивували з метою захисту. Ми хотiли знати, що трапиться з нами далi i якi, наприклад, будуть наслiдки вiд того, що нас вигнали на вулицю, у прохолоду пiзньоi осенi, цiлком голими й усе ще мокрими пiсля душу. Протягом кiлькох наступних днiв наша цiкавiсть перетворилася на здивування: нiхто навiть не застудився. На новоприбульцiв чекало ще багато сюрпризiв. Медики серед нас невдовзi дiзналися: пiдручники брешуть! Десь написано, що людина не може iснувати без певноi кiлькостi годин сну. Нiчого подiбного! Я був упевнений, що iснують деякi речi, на якi я просто не здатний: не можу заснути без того, iснувати без сього. Першу нiч в Освенцимi ми спали на кiлькаярусних нарах. На кожному ярусi (розмiром близько два на два з половиною метри) спали дев’ятеро чоловiкiв, просто на дошках. На дев’ятьох осiб припадало двi ковдри. Звiсно, ми могли лежати тiльки на боцi, щiльно притулившись один до одного, що мало своi переваги в дошкульний холод. Хоч нам забороняли брати взуття на нари, дехто потай використовував черевики за подушку, хай навiть вони були заляпанi брудом. У iншому випадку доводилося пiдкладати пiд голову руку, майже вивихнувши ii. Але сон приносив забуття та полегшення на кiлька годин. Я хотiв би згадати ще кiлька подiбних дивовижних моментiв: ми не мали змоги чистити зуби, але, незважаючи на це й очевидний брак вiтамiнiв, мали здоровiшi ясна, нiж будь-коли ранiше. Ми носили ту саму сорочку по пiвроку, поки вона не втрачала будь-яку подiбнiсть до одягу. Цiлими днями ми не могли помитися, бодай частково, тому що замерзли водопровiднi труби, i все ж рани та мозолi на наших брудних вiд роботи руках не гноiлися (якщо не були обмороженими). Або, наприклад, люди iз чутливим сном, якi ранiше прокидалися вiд найменшого шереху в сусiднiй кiмнатi, зараз лежали, притиснувшись до товариша, який голосно хропiв у кiлькох сантиметрах вiд iхнього вуха, i спали доволi мiцно попри шум. Якщо б зараз нас запитали, чи мав рацiю Достоевський, який називав людину iстотою, яка може пристосуватися до всього, ми б вiдповiли: «Так, людина може звикнути до всього, але не питайте нас як». Одначе нашi психологiчнi дослiдження ще не сягнули так далеко; ми, в’язнi, ще не досягнули цього стану. Ми все ще перебували в першiй фазi наших психологiчних реакцiй. Думка про самогубство навiдувала майже кожного, хоча б на нетривалий час. Вона виникала вiд безвиходi, постiйноi загрози смертi, що тяжiла над нами щодня й щогодини, i численних смертей поруч iз нами. Із особистих мiркувань, про якi я згадаю згодом, я рiшуче пообiцяв собi, що не «кидатимусь на дрiт». Це словосполучення вживали в таборi для опису найпопулярнiшого способу самогубства – доторкнутися до колючого дроту огорожi пiд напругою. Менi не складно було зважитися на це рiшення. Немае сенсу накладати на себе руки, оскiльки середньостатистичнi шанси на життя в’язня, об’ективно обчисленi з усiма ймовiрностями, були мiзерними. Марно було очiкувати, що опинишся серед маленького вiдсотка людей, якi переживуть усi вiдбори. В’язень Освенцима в першiй фазi шоку не боявся смертi. Навiть газовi камери за кiлька днiв втрачали свiй жах для нього – урештi, вони звiльняли його вiд необхiдностi накладати на себе руки. Друзi, якi з’явились у мене пiзнiше, розповiдали, що я не мав пригнiченого вигляду пiсля приiзду до табору. Я лише посмiхався, i доволi щиро, коли наступного ранку пiсля першоi ночiвлi в Освенцимi стався такий епiзод. Попри суворi накази не залишати своiх «блокiв», мiй колега, який прибув до Освенцима кiлькома тижнями ранiше, прокрався до нашого барака. Вiн хотiв заспокоiти, утiшити нас i дати кiлька порад. Вiн так схуд, що спочатку ми не впiзнали його. Демонструючи почуття гумору i легковажнiсть, вiн поспiхом прошепотiв нам кiлька пiдказок: «Не бiйтеся! Не лякайтеся селекцii! Доктор М. (головний лiкар-есесiвець) жалiе лiкарiв». (Це виявилося неправдою; мiй товариш помилявся. Один в’язень, лiкар у бараку, чоловiк рокiв шiстдесяти, розповiв менi, як благав лiкаря М. звiльнити сина, приреченого на газову камеру. Доктор М. iз байдужiстю вiдмовив.) «Але благаю вас про одне, – вiв далi товариш, – щоденно голiться, якщо це взагалi можливо, навiть якщо вам доведеться використати для цього уламок скла… навiть якщо ви повиннi вiддати за нього останнiй кусень хлiба. Ви виглядатимете молодшими, а шкребiння зробить щоки червонiшими. Якщо хочете вижити, iснуе лише один спосiб: мати вигляд здатного до роботи. Якщо ви шкутильгаете, тому що, скажiмо, натерли мозоль на п’ятi, й есесiвець це зауважить, вiн витягне вас iз колони, i наступного дня ви напевно потрапите до газовоi камери. Ви знаете, кого в таборi називають «мусульманином»? Людину, яка мае жалюгiдний, виснажений i хворий вигляд, пригнiчену та бiльше не здатну фiзично працювати… Це i е «мусульманин». Ранiше чи пiзнiше, радше швидше, кожен «мусульманин» потрапляе до газовоi камери. Отже, пам’ятайте: голитися, стояти i ходити бадьоро; тодi ви можете не боятися газу. Увесь час, поки ви тут, навiть якщо ви тут лише двадцять чотири години, нiхто з вас не повинен боятися газу, за винятком, мабуть, тебе». Вiн вказав на мене й промовив: «Я сподiваюся, ти не проти моеi вiдвертостi!» Іншим вiн повторив: «Із усiх вас лише вiн один повинен боятися наступноi селекцii. Отож, не хвилюйтеся!» А я посмiхнувся. Думаю, що будь-хто на моему мiсцi вчинив би так само. Здаеться, Лессiнг одного разу сказав: «Є речi, вiд яких ви можете втратити глузд, якщо вам е що втрачати». Аномальна реакцiя на аномальну ситуацiю – це нормальна поведiнка. Навiть ми, психiатри, очiкуемо, що реакцiя людини на аномальну ситуацiю, як-от потрапляння до психiатричноi лiкарнi, буде аномальною пропорцiйно до ступеня ii нормальностi. Реакцiя людини на потрапляння до концентрацiйного табору також е виявом аномального стану свiдомостi, але, коли судити об’ективно, е нормальною i, як буде показано далi, типовою за цих обставин. Реакцii, якi я описав, змiнюються протягом кiлькох наступних днiв. В’язень переходить вiд першоi до другоi фази; фази вiдносноi апатii, у якiй вiдбуваеться щось на кшталт емоцiйноi смертi. Крiм уже описаних реакцiй, новоприбулий в’язень потерпае вiд тортур iнших болiсних емоцiй, якi намагаеться притлумити. Насамперед, це його безмежна туга за домiвкою та родиною. Вона часто може бути такою пронизливою, що поглинае його. Потiм вiдраза; вiдраза до потворностi, яка оточуе, навiть у дрiбницях. Бiльшiсть в’язнiв отримала унiформу з лахмiття, порiвняно з якою навiть ганчiрки опудала правили б за елегантне вбрання. Мiж бараками лежали купи смiття, i що бiльше ми намагалися iх прибрати, то бiльше забруднювалися вiд них. Улюбленим заняттям керiвництва було призначати новоприбулих до робочоi групи, завданням якоi було вичищати вбиральнi та вивозити екскременти. Якщо, як це зазвичай траплялося, екскременти хлюпали в обличчя пiд час транспортування iх вибоiстим полем, будь-який вираз вiдрази на обличчi в’язня або будь-яку спробу втертися капо карали ударом. І це прискорювало помирання емоцiй. Спочатку в’язень вiдвертався, побачивши показове покарання iншоi групи; вiн не мiг знести видовища, коли ув’язненi годинами марширували туди й назад по сльотi, а iх пiдганяли ударами. За кiлька днiв чи тижнiв ситуацiя змiнювалася. Рано-вранцi, коли ще темно, в’язень стоiть бiля ворiт разом зi своею групою, готовий вирушати. Вiн чуе крик i бачить, як товариша збивають з нiг, наказують пiдвестися i збивають знову – чому? У нього лихоманка. Але вiн не повiдомив про це вчасно. Його покарали за незаконну спробу ухилитися вiд обов’язкiв. Однак в’язень, який перейшов на другу фазу психiчних реакцiй, бiльше не вiдводитиме очей. Його почуття притлумленi, i вiн незворушно дивиться. Інший приклад: вiн опиняеться у шпиталi, сподiваючись отримати два днi легкоi роботи в таборi через травму, набряк чи лихоманку. Вiн стоiть незворушно, коли вносять дванадцятирiчного хлопчика, якого примусили годинами стояти непорушно на снiгу або працювати на вулицi босонiж, тому що в таборi не знайшлося для нього взуття. Вiн вiдморозив пальцi нiг, i черговий лiкар обценьками вiдтинае почорнiлi гангренознi обрубки, один за одним. Вiдраза, жах i жалiсть – це емоцii, яких наш глядач уже не здатен вiдчувати. Стражденнi, помираючi та мертвi за кiлька тижнiв табiрного життя стають таким звичним явищем, що не зворушують його бiльше. Я провiв певний час у блоцi для тифозних пацiентiв, якi мали дуже високу температуру й часто марили, дехто перебував на межi смертi. Коли один iз них помер, я без жодних емоцiй спостерiгав сцену, яка повторювалася знову й знову пiсля кожноi смертi. Один за одним в’язнi пiдходили до все ще теплого тiла. Один хапав залишки брудноi картоплi у мисцi, iнший вирiшив, що дерев’янi черевики померлого були кращими за його власнi, i перевзувся. Третiй чоловiк зробив те саме iз курткою мерця. А iнший тiшився, заволодiвши – лише уявiть собi! – пристойною мотузкою. Усе це я спостерiгав байдуже. Потiм просив «санiтара» забрати тiло. Вiн брав мерця за ноги, тягнув у вузький прохiд мiж двома рядами дощок, якi слугували лiжками для п’ятдесяти тифозних пацiентiв, i волочив його горбкуватою земляною пiдлогою до дверей. Двi сходинки вгору, якi вели назовнi, завжди створювали для нас проблему. Адже ми були виснаженi постiйним недоiданням. Пiсля кiлькох мiсяцiв перебування в таборi ми не могли подолати цi сходинки, кожна заввишки п’ятнадцять сантиметрiв, не ухопившись за одвiрок i не пiдтягнувшись руками вгору. Чоловiк iз трупом дiйшов до сходинок i заледве пiдтягнув себе вгору. Потiм санiтар почав витягати назовнi й тiло: спочатку ноги, потiм тулуб, i нарештi – лячний стукiт – голова мерця вдаряла по сходинках. Мое мiсце було бiля iншоi стiни барака, неподалiк маленького пiдвального вiконця урiвень iз землею. Коли я схопив холодними руками миску гарячого супу i хлебтав його жадiбно, випадково зиркнув у вiкно. Труп, який щойно винесли, дивився на мене застиглим поглядом. Двi години тому я розмовляв iз цим чоловiком. Зараз я продовжував хлебтати свiй суп. Якщо брак емоцiй не здивував би мене з професiйного погляду, я б не згадав цей випадок зараз, оскiльки вiн майже не зачепив моi почуття. Апатiя, вигоряння емоцiй i нестерпна байдужiсть були симптомами, що виникали пiд час другоi стадii психологiчних реакцiй в’язня i врештi робили його нечутливим до щоденних та щогодинних фiзичних знущань. Завдяки цiй нечутливостi в’язень невдовзi оточував себе дуже необхiдною захисною шкаралупою. Покарання через побиття вiдбувалися з найменшого приводу, часом зовсiм без приводу. Наприклад, пайки хлiба нам видавали на робочому мiсцi й ми повиннi були шикуватися в чергу для iх отримання. Якось один чоловiк за мною трохи вiдступив убiк, i порушення симетрii не сподобалося охоронцю-есесiвцю. Я не знав, що вiдбулося в шерензi позаду мене й у головi охоронця, та несподiвано отримав два сильних удари по головi. Тiльки тодi я помiтив охоронця з палицею. У такi моменти найбiльше ранить не фiзичний бiль (це стосуеться як дорослих, так i покараних дiтей), але душевна агонiя, спричинена несправедливiстю i безпричиннiстю покарання. Як не дивно, удар, який навiть не залишае вiдмiтин, за певних обставин е болючiшим, нiж той, що залишае слiди. Якось у снiгову заметiль я стояв на залiзничнiй колii. Незважаючи на погоду, наш пiдроздiл мусив i далi працювати. Я старанно трамбував гравiй, оскiльки це був единий спосiб зiгрiтися. Зупинився лише на мить, щоб перевести дух, i сперся на лопату. На нещастя, охоронець повернувся в мiй бiк i вирiшив, що я ледарюю. Бiль, якого вiн завдав менi, не був спричинений анi образами, анi ударами. Охоронець не вважав за потрiбне казати будь-що, навiть лайливi слова, одягнутiй у лахмiття, зморенiй постатi перед ним, яка, очевидно, лише вiддалено нагадувала обрисами людське створiння. Натомiсть вiн, розважаючись, ухопив камiнь i пожбурив його в мене. Це, як на мене, нагадало спосiб, яким привертають увагу звiрини або закликають до послуху домашню тваринку, з якою ви маете так мало спiльного, що навiть не караете ii. Найболiснiша складова побиття – це образа, закладена в ньому. Якось ми повиннi були нести довгi, важкi балки по вкритiй кригою дорозi. Якщо хтось пiдсковзувався, це було небезпечно не лише для нього, але й для всiх, хто нiс цю балку. Один мiй давнiй товариш мав вроджений вивих стегна. Вiн тiшився, що може попри це працювати, позаяк фiзична неповносправнiсть майже напевно означала смерть пiд час селекцii. Вiн шкутильгав дорогою, несучи особливо важку балку, i видавалося, що ось-ось впаде й потягне за собою iнших. Я не нiс у ту мить балку, тому без вагань пiдскочив до нього, щоб допомогти. Мене негайно вдарили по спинi, грубо насварили й наказали повернутися на свое мiсце. За кiлька хвилин до того той самий охоронець, який вдарив мене, з осудом розповiдав нам, що ми «свинi», позбавленi духу дружби. Іншим разом, у лiсi, за температури близько -17 °C, ми почали розкопувати верхнiй шар сильно промерзлого грунту, щоб прокласти труби водогону. До того часу я дуже ослабнув фiзично. До мене пiдiйшов бригадир iз пухкими рожевими щiчками. Його обличчя виразно нагадувало свиняче рило. Я помiтив, що вiн у цей лютий холод носить прегарнi теплi рукавицi. Якийсь час вiн мовчки спостерiгав за мною. Я вiдчував, що назрiвають неприемностi, бо передi мною височiла гiрка землi, яка показувала, скiльки я викопав. Вiн заверещав: «Ти свиня, я увесь час спостерiгаю за тобою! Я ще навчу тебе працювати! Ти дочекаешся, що будеш вигризати землю зубами – ти помреш, наче тварюка! За два днi я покiнчу з тобою! Ти нiколи в життi не працював! Ким ти був, свиня? Бiзнесменом?» Я не переймався образами. Але повинен був поважно поставитися до обiцянки вбити мене, тому виструнчився i подивився йому просто у вiчi. – Я був лiкарем-фахiвцем. – Що? Лiкар? Можу закластися, що ти висмоктав чимало грошей iз людей. – Так сталося, що переважно я працював безкоштовно, у лiкарнях для бiдних. Але виявилося, що я сказав забагато. Вiн кинувся на мене i збив з нiг, заверещавши як божевiльний. Я не пам’ятаю вже, що саме вiн кричав. Цiею тривiальною iсторiею я хотiв показати, що в певнi хвилини навiть найстiйкiший на позiр в’язень може вибухнути обуренням – обуренням, викликаним не жорстоким поводженням та болем, але образою, пов’язаною з ними. Того разу кров ударила менi в голову, оскiльки я був змушений вислуховувати чоловiка, який судив мое життя, нiчого не знаючи про нього, чоловiка (мушу визнати: наступну ремарку я адресував моiм товаришам пiсля цiеi сцени, бо вона дала менi дитинне задоволення), «який виглядав таким вульгарним та огидним, що медсестра у вестибюлi моеi лiкарнi не пустила б його навiть до приймального вiддiлення». На щастя, капо в моiй робочiй бригадi був менi завдячений: я подобався йому, тому що вислуховував його любовнi iсторii й оповiдi про сiмейнi неприемностi, якi вiн виливав на мене пiд час довгих переходiв до мiсця роботи. Я справив враження на нього моiм дiагнозом його характеру та психотерапевтичними порадами. Пiсля цього вiн перейнявся вдячнiстю до мене, i це було дуже цiнним. Щойно виникала нагода, вiн резервував менi мiсце бiля себе в одному з перших п’яти рядiв нашого пiдроздiлу, який зазвичай складався iз двохсот вiсiмдесяти осiб. Це була важлива послуга. Ми мусили вишиковуватися в шереги ще в передсвiтанковiй темрявi. Кожен боявся запiзнитися й потрапити до заднiх лав. Якщо були потрiбнi працiвники на неприемну роботу, з’являвся старший капо та зазвичай вiдбирав потрiбних йому людей iз заднiх лав. Цi чоловiки вирушали на iншу, особливо огидну роботу пiд керiвництвом незнайомих охоронцiв. Інодi старший капо обирав людей iз перших п’яти рядiв, просто щоб покарати тих, якi вважали себе розумниками. Усi протести й прохання вщухали пiсля кiлькох влучних ударiв, й обранi жертви бiгли на призначене мiсце без крикiв i спонукань. Однак, поки мiй капо вiдчував потребу виливати свою душу, зi мною цього не траплялося. Я мав забезпечене почесне мiсце бiля нього. Була й iнша перевага. Як майже всi товаришi по табору, я потерпав вiд набрякiв. Моi ноги так розпухли i шкiра на них напнулася так туго, що я заледве згинав колiна. Я не мiг шнурувати черевикiв, щоб вони налiзали на моi набряклi ноги. Для шкарпеток мiсця не залишалося, навiть якби я iх мав. Отож моi напiвбосi ноги завжди намокали, а в черевики набивалося повно снiгу. Це, звiсно, викликало задубiння й обмороження. Кожен крок перетворювався на справжнi тортури. Пiд час переходiв заснiженими полями наше взуття вкривалося грудками льоду. Знову й знову люди пiдсковзувалися, i тi, що йшли за ними, падали на них. Колона затримувалася, але не надовго. Один з охоронцiв негайно вживав заходiв i, працюючи прикладом, змушував людей швидко пiднiматися. Що ближче до початку колони ви йшли, тим менше доводилося зупинятися й надолужувати згаяний час, бiжучи на болючих ногах. Менi дуже поталанило, що я став особистим лiкарем Його Ясновельможностi Капо й неквапливо крокував у перших рядах. Я мiг бути впевненим у додатковiй платi за моi послуги: якщо на обiд давали суп, коли надходила моя черга отримати порцiю, капо сягав черпаком дна каструлi й виловлював кiлька горошин. Цей чоловiк, у минулому вiйськовий офiцер, навiть наважився шепнути бригадиру, з яким я конфлiктував, що знае мене як надзвичайно старанного робiтника. Це не покращило ситуацii, але вiн усе одно врятував мое життя (один iз багатьох випадкiв, коли його треба було рятувати). Наступного дня пiсля конфлiкту з бригадиром вiн засунув мене в iншу робочу партiю. Були бригадири, якi жалiли нас i робили все залежне вiд них, щоб хоча б трохи полегшити наше становище. Та навiть вони безперервно нагадували нам, що звичайний працiвник робить у кiлька разiв бiльше i за менший час. Але вони знали, що звичайний працiвник не виживе, отримуючи щодня 300 грамiв хлiба (теоретично; насправдi ми часто отримували менше) i 0,8 лiтра рiдкого супу; що звичайний працiвник не перебувае у такiй душевнiй напрузi, як ми, не отримуючи звiсток вiд рiдних, якi були вiдiсланi до iнших таборiв або одразу до газових камер; що нормальному працiвнику повсякчас, щодня й щогодини, не загрожуе смерть. Одного разу я навiть зважився сказати доброму бригадиру: «Якби ви навчилися в мене робити операцii на мозку так само швидко, як я навчився будувати дороги, я вiдчув би до вас величезну повагу». І вiн вишкiрився. Апатiя, основний симптом другоi фази, була необхiдним механiзмом самозахисту. Реальнiсть зблякла, i всi зусилля й емоцii зосередилися на одному завданнi: зберегти власне життя i життя свого товариша. Зазвичай, коли ув’язнених вели увечерi з роботи до табору, можна було почути полегшене зiтхання i слова: «Гаразд, ще один день минув». Можна з легкiстю зрозумiти, що такий стан напруги, поеднаний iз постiйною необхiднiстю зосереджуватися на завданнi залишитися в живих, зводив внутрiшне життя в’язнiв до примiтивного рiвня. Кiлька моiх колег у таборi, навчених психоаналiзу, часто говорили про «регресiю» табiрних в’язнiв – повернення до примiтивного способу духовного життя. Їхнi бажання i надii виринали лише у снах. Про що найчастiше снив в’язень? Про сигарети, хлiб, печиво i приемну теплу ванну. Брак задоволення цих простих бажань змушував шукати iхнього здiйснення увi снi. Чи були цi сни корисними – iнше питання; сновидець мусив прокидатись у реальностi табiрного життя, що разюче контрастувала з iлюзiями увi снi. Я нiколи не забуду, як однiеi ночi прокинувся вiд стогонiв iншого в’язня, котрий кидався увi снi, очевидно переживаючи страшне жахiття. Оскiльки я завжди вiдчував особливий жаль до людей, що потерпають вiд жахливих сновидiнь, то вирiшив розбудити бiдолашного. Але я рвучко вiдсмикнув руку, уже простягнуту, щоб поторсати його, переляканий тим, що збираюся зробити. Тоi митi я ясно усвiдомив той факт, що жодне сновидiння, яким би жахливим не було, не могло бути гiршим за реальнiсть табору, де ми перебували, до якоi я мало його не повернув. Через явне недоiдання, що вiд нього потерпали в’язнi, бажання поiсти стало основним примiтивним iнстинктом, навколо якого зосередилося духовне життя. Погляньмо на бiльшiсть в’язнiв, коли iм доводилося працювати плiч-о-плiч i за ними не надто уважно стежили. Вони негайно розпочинали обговорювати iжу. Один розпитуе товариша, який працюе поруч, про улюбленi страви. Потiм вони починають обмiнюватися рецептами i планують меню на день, коли знову зустрiнуться, – день у вiддаленому майбутньому, коли вони звiльняться i повернуться додому. Вони говорять i говорять, змальовуючи все в деталях, доки раптове попередження не пронесеться над траншеею, зазвичай у формi особливого пароля або цифри: «Охорона пiдходить». Я завжди вважав розмови про iжу небезпечними. Хiба правильно провокувати органiзм докладними i сильнодiючими картинками делiкатесiв, коли йому доводиться адаптуватися до вкрай маленьких пайок i низькоi калорiйностi? Попри миттеве психологiчне полегшення ця iлюзiя, з погляду психологii, напевно, може бути небезпечною. Протягом останньоi частини термiну нашого ув’язнення денна пайка складалася з дуже рiдкого супу, що його давали раз на день, i зазвичай маленькоi порцii хлiба. На додачу до цього були так званi «додатковi пайки», що складалися з двадцяти грамiв маргарину, або шматочка ковбаси поганоi якостi, або маленького шматочка сиру, кiлькох краплин синтетичного меду, чайноi ложки рiдкого джему, залежно вiд дня. Калорiйнiсть цiеi дiети абсолютно не обговорюеться, особливо зважаючи на нашу важку фiзичну працю та постiйне перебування на холодi в невiдповiдному одязi. Хворим, якi були «пiд особливою опiкою», – тим, кому дозволили полежати в бараку замiсть того, щоб вийти на роботу, доводилося навiть гiрше. Коли щезли останнi шари пiдшкiрного жиру й ми уподiбнилися до скелетiв, обтягнутих шкiрою й лахмiттям, то помiтили, що нашi тiла починають пожирати себе. Органiзм почав перетравлювати власний протеiн, i м’язи зникли. Залишилося тiло, яке не мало сили опиратися. Один за одним помирали члени маленькоi комуни нашого барака. Кожен iз нас мiг iз точнiстю вирахувати, чия черга наступна й коли прийде власна смерть. Пiсля багатьох спостережень ми добре розпiзнавали ознаки, що робило нашi прогнози досить певними. «Вiн не протягне довго» або «Це наступний», – шепотiли ми один одному, а коли, пiд час щовечiрнiх пошукiв вошей, ми бачили нашi оголенi тiла, думали приблизно так: «Це тiло тут, мое тiло, майже стало трупом. Що сталося з нами? Я нiщо, лише маленька частинка маси людськоi плотi… плотi, захованоi за колючим дротом, скупченоi у кiлькох земляних бараках; маса, певна частина якоi щоденно розкладаеться, тому що мертвiе». Я згадував вище, якими неминучими були думки про iжу й улюбленi страви, що полонили свiдомiсть в’язня, щойно в нього з’являлася вiльна хвилька. Імовiрно, це можна зрозумiти, адже навiть найсильнiшi з нас тужили за часом, коли знову матимуть вдосталь хорошоi iжi, не заради самоi iжi, а заради знання, що нелюдське iснування, яке унеможливило нам iншi думки, окрiм iжi, колись скiнчиться. Тi з нас, хто не мае подiбного життевого досвiду, навряд чи зрозумiють конфлiкт, руйнiвний для душi i сили волi, що вiдбуваеться в душi виголоднiлоi людини. Вони навряд чи зможуть уявити, що означае копати траншеi, вслухаючись лише у звук сирени, яка сповiщае 9:30 або 10:00 – пiвгодинну перерву на iжу – пiд час якоi роздаватимуть хлiб (поки вiн не закiнчиться); постiйно перепитувати бригадира – якщо вiн не заперечував – котра година, i нiжно торкатися кусня хлiба в кишенi куртки, спочатку погладжуючи його задубiлими голими пальцями, потiм вiдламуючи крихти, вкидаючи iх до рота й обiцяючи собi цього ранку протриматися до обiду. Ми могли провадити нескiнченнi суперечки про сенсовнiсть чи безсенсовнiсть певних методiв поводження з маленькими пайками хлiба, який в останнiй перiод нашого ув’язнення давали лише раз на день. Існувало двi фiлософських школи. Перша виступала за те, щоб з’iдати пайку негайно. Це мало подвiйнi переваги: угамування найгострiших голодних нападiв болю принаймнi раз на день i захист вiд iмовiрноi крадiжки або втрати пайки. Інша група, яка вiдстоювала розподiлення пайки на кiлька порцiй, вдавалася до iнших аргументiв. Урештi до неi я й приеднався. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/viktor-emil-frankl/ludina-v-poshukah-spravzhnogo-sensu-psiholog-u-konctabor/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Гордона В. Оллпорта, у минулому професора психологii Гарвардського унiверситету, вважають одним iз найпомiтнiших письменникiв i педагогiв галузi в цiй земнiй пiвкулi. Вiн написав велику кiлькiсть праць iз психологii i редагував «Журнал психопатологii й соцiальноi психологii». Завдяки новаторськiй працi професора Оллпорта важлива теорiя доктора Франкла отримала визнання в Сполучених Штатах. Бiльше за те, саме завдяки йому зацiкавленiсть логотерапiею зростае з часом. 2 Капо (вiд iтал. capo – шеф) – привiлейований актив концентрацiйних таборiв, до обов’язкiв якого входили функцii старост барака або наглядачiв. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначене iнше.) 3 Автор мае на увазi працю французького соцiального психолога Гюстава Лебона «Психологiя народiв i мас».