Кава-сутра

Кава-сутра Василь Врублевський Сюжет цього твору нiби й невибагливий – в його основу покладено традицiйний любовний трикутник: чоловiк – дружина – коханка. І сама дiя розгортаеться нiбито тривiально, не обiцяючи якихось особливих чи карколомних перипетiй, але нагла смерть чоловiка зводить жiнок-суперниць докупи. Негадано стосунки, якi виникають мiж ними, переростають у щось бiльше, нiж дружба. Василь Врублевський Кава-сутра трАКТат Персонажi Роман. Ната. Маргарита (вона ж Марго). А К Т перший Кiмнатка. Вiкно. Телевiзор. На телевiзорi – кришталева ваза. У вазi – трiйко гвоздик. Шафа. Журнальний столик. Два стiльцi. Крiсло-гойдалка. Диван. Чоловiк рокiв сорока (iз невеликим доважком). Сидить на диванi i гортае журнальчика. Гортае мляво, нiби знiчев’я. Вряди-годи, одначе, на обличчi його з’являеться щось вiддалено подiбне на зацiкавленiсть. Але й направду – лише вiддалено подiбне. Схоже, цим гортанням вiн просто збавляе час. Думки його (i це вже не здогад, а очевиднiсть) кошлатяться деiнде. Найвiрогiднiше – вони невловимi навiть для нього самого, й навряд чи змiг би вiн iз певнiстю сказати, де вони саме, якi вони i про що… Та ось раптом чоловiк мiниться в очах, брови смикаються, губи стискаються. Подив? Збентега? Неймовiрнiсть негаданого вiдкриття? Враженiсть i ураженiсть тим вiдкриттям? Спалах? Так, спалах. Але: чого? Не банального ж прозрiння!.. Вiн i сам нiчого з того не розумiе, йому несила те збагнути. Якби змiг, якби здужав збагнути – то й насправдi було б… нiщо iнше, як банальне прозрiння… Поволi, неквапно плине час. Поволi, неквапно сiпаються чоловiковi вуста. І здаеться, немовби все в ньому тiльки й чекало цього заледве помiтного поруху, бо одразу ж по тому чоловiк рвучко смикае плечем (нiби стрiпуе зацiпенiння), вiдкладае убiк чтиво i тихо, умиротворено, навдивовиж рiвним голосом промовляе: «Жiнкам, котрi люблять мене, Це безумне безумство прощаю, — Бо ж не вiдають, що творять!» Якийсь (зовсiм недовгий) час сидить у задумi. Затим на вуста набiгае посмiшка, в якiй однаковою мiрою можна розгледiти i зверхнiсть, i розгубленiсть, i… i… Та все що завгодно! Побiч, iз дверей, виставивши поперед себе тацю, з’являеться («Випливае лебiдочка бiла на плесо, де лебiдь чека…») Ната. НАТА. А ось i я! РОМАН. Нарештi! НАТА. Що, знудився? РОМАН. А як ти гадаеш? НАТА. Я не циганка, щоб гадати. Я знаю, що знудився. Але, погодься, моеi вини у цьому нiц нема – ти ж прийшов так несподiвано, без попередження! (Ставить тацю на стiл). На жаль, нiчого не вдiеш: хочеш не хочеш, а доведеться ще трiшечки понудьгувати – я знову щезаю у напрямку кухнi. РОМАН. Це зайве! Не треба нiчого видумувати, я не голодний. НАТА. Мене це не обходить. Маю гандж приймати гостей як годиться. РОМАН. Облиш, який ще гiсть! Зайшов просто посидiти з тобою, побалакати… НАТА. Що, тiльки побалакати? Сiдае з протилежного краю дивана, розгладжуе на колiнах квiтчастий халат. РОМАН. Ну… Не тiльки… НАТА. Цiкаво-цiкаво! А що ще? РОМАН. Давно не бачилися… Скучив… НАТА. Навiть так? РОМАН. Так… НАТА. Ох, який пасаж! Ще трохи – i повiрю. РОМАН(здивовано). Про що це ти? НАТА. Та все про те ж! Закидае голову, заплющуе очi i, схрестивши долонi внизу живота, декламуе: А лiбiдо пiсля обiду Втамування, либонь, вимагае. Втамувати лiбiдо пiсля обiду — Все одно що утрапить до раю! РОМАН(розгублено). О!.. Ти… Ти… НАТА. Ну-ну, не затинайся! Це не в твоему стилi! РОМАН. Ти непередбачувана… НАТА. Хiба це погано? Кажуть же: чим бiльше в жiнцi непередбачуваного, тим вона бажанiша… РОМАН(робить спробу перейнятися ii настроем). Так-то воно так, одначе… НАТА. Що – одначе? РОМАН. Дивно! Цей вiрш… З яких це пiр ти стала захоплюватися поезiею? НАТА. А що, це кепсько? РОМАН. Кепсько? Нi! Але… Ти змiнилася… НАТА. На краще? На гiрше? РОМАН. Розкутiшою стала… НАТА. Тобi це не подобаеться? РОМАН. Та нi, нi… Тобто, навряд… НАТА. Тебе не збагнути! Не погано, але й не добре… Якась суцiльна невизначенiсть. Зате ти не змiнився. Анiскiлечки! Нi на граминку! РОМАН. А що ж ти хочеш? Я вже давно не хлопчик. У моему вiцi належить остерiгатися рiзких рухiв… НАТА. Твоя дотепнiсть, любий, не вражае! Власне, це й не дотепнiсть навiть, а лише намагання виглядати дотепним. Цiлковито даремне, зауваж, намагання. РОМАН. Даремне? НАТА. Атож, даремне! Бо годi сподiватися на успiх: нещира, награна бадьорiсть не викличе в моiй душi нiчого з того, на що ти сподiвався б! РОМАН(збентежено). Схаменися, поки у мене дах не зсунувся! Шекспiра начиталася? НАТА. Шекспiр? При чому тут Шекспiр? РОМАН. При чому? А ти послухала б себе! (Намагаеться iмiтувати Натин голос.) «Годi сподiватися на успiх, бо награна твоя бадьорiсть в моiй душi не викличе нiчого»… Майже Офелiя! НАТА. О, це так мило iз твого боку! Офелiя… Що ж, я втiшена. Їй-бо, втiшена. Все-таки Офелiя – це лiпше, анiж Дунька для забав. РОМАН. Облиш! НАТА. Що – облишити? РОМАН. Усе! НАТА. Усе? РОМАН. Нато! Ти ж розумна жiнка. Навiщо цi балачки про старi болячки? Ми ж домовилися бiльше не торкатися цiеi теми… Анi тобi, анi менi такi розмови не потрiбнi, це ж очевидно! НАТА. Оче-видно! Тобто: те, що бачиш. Так? Але ж ти дивишся на свiт своiми очима, а я – своiми. Отже, ми й бачимо усе по-рiзному… РОМАН. Ну!.. Це ти вже заглибилась у хащi. Вiдкинь ти, бога ради, це свое фiлософствування. До життя треба ставитися простiше! НАТА. Так-так. Але менi здаеться, що я й так все спрощую. Далi вже просто нiкуди. Ось ти говориш, що я нiбито розкутiшою стала. Але ж нi, Романе, нi! Не розкутiшою я стала, а брутальнiшою. Брутальнiшою, розумiеш? Я для себе усе вже до того спростила, загнала у такi примiтивнi схеми, що на часi вжахнутися… РОМАН. Цiкаво, цiкаво. НАТА. Нiчого цiкавого! РОМАН. Цiкаво: куди ти хилиш? У мене таке враження, нiби ти запосяглася наговорити менi добрячу кiпу бридкостей про себе, викликати в менi зневагу i у такий спосiб здихатися мене. НАТА. Отакоi! Мiй любий ловеласе, запам’ятай одну важливу рiч: коли приходиш до коханки – головне не налякати ii тим, що ти залишишся назавжди. РОМАН(ошелешено). Нато!.. Ради бога!.. Звiдки цей цинiзм? НАТА(нiяк не реагуючи на Романову реплiку). Невже ти думаеш, що коли б я хотiла тебе здихатися, то не знайшла б iншого, не настiльки примiтивного, способу? Думаеш, не змогла б обiйтися без зайвих слiв? Та я б просто не вiдчинила тобi дверi – от i все. РОМАН. Ну, дверi… Це несерйозно… Хоча! Ти жiнка. А це у манерi жiноцтва взагалi: набрид чоловiк, законний чи коханець, – ату його, нiчого з ним панькатися… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vasil-vrublevskiy/kava-sutra/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.