Пригоди барона Мюнхгаузена

Пригоди барона Мюнхгаузена Рудольф Эрих Распе У цiй книжцi зiбранi дивовижно правдивi оповiдi про фантастичнi пригоди вигадника й веселуна барона Мюнхгаузена. Його невимовно смiшнi iсторii полiпшать настрiй та поведуть читачiв у свiтлий i щасливий свiт невтримноi фантазii. Рудольф Эрих Распе Пригоди барона Мюнхгаузена © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2010 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2010 * * * Путiвник для веселих людей Книжка, яку ви тримаете в руках, е унiкальною. Не тiльки тому, що вона посiла почесне мiсце в iсторii европейськоi лiтератури, а й через те, що своiм iснуванням вона завдячуе як автору, так i головному героевi. Обидва вони були реальними людьми, а серед фахiвцiв навiть досi не вщухають суперечки про те, хто ж доклався до створення «Оповiдок барона Мюнхгаузена про його дивовижнi подорожi й кампанii в Росii» бiльшою мiрою: фiлолог, знавець старосвiтства Рудольф Ерiх Распе (1737–1794 рр.) чи барон Карл Фрiдрiх Іеронiм фон Мюнхгаузен (1720–1797 рр.). Так чи iнак, але книжка мала приголомшливий успiх серед сучасникiв i не втратила його з плином часу. Безлiч авторiв ii наслiдували, а в нашi часи – неодноразово екранiзували. І не дивно: зачаровуе та майстернiсть, iз якою написано, а доти, без сумнiву, розказано у товариствi друзiв цi дивовижнi й фантастичнi iсторii про мандрiвки та пригоди, сповненi гумору та динамiки. Таке не могло залишити читачiв байдужими. Хто ж вони, цi двое, добрi знайомi, якi впродовж багатьох рокiв пiдтримували дружнi стосунки, а потiм розсварилися через книжку, що назавжди прославила iхнi iмена? Уже самi долi цих чоловiкiв, як i долi багатьох европейцiв другоi половини бурхливого XVIII ст., можуть стати сюжетом захопливого роману. Карл Фрiдрiх Іеронiм фон Мюнхгаузен був нащадком давнього саксонського лицарського роду. У XII ст. його далекий предок брав участь у хрестовому походi пiд проводом Фрiдрiха Барбаросси. Один iз його синiв утрапив до монастиря, звiдки його випустили за iмператорським указом. Вiд цього чоловiка на прiзвисько Мюнхгаузен (дослiвно – «монастир»), яке пiзнiше стало прiзвищем, почалася нова родовiдна гiлка. На гербi всiх Мюнхгаузенiв вiдтодi почали зображувати монаха з палицею та книгою. Серед них були вельможi, полководцi, мiнiстри, ба навiть засновник славетного Геттiнгенського унiверситету в Нiмеччинi. Карл Фрiдрiх Іеронiм народився у маетку Боденвердер недалеко вiд Ганновера. Коли йому виповнилося п’ятнадцять – вступив пажем на службу до знатного герцога Брауншвайг-Вольфенбюттельського Фердинанда Альбрехта II. Два роки потому син герцога як наречений принцеси Анни Леопольдiвни, котрiй тодiшня безнащадна iмператриця Росii Анна Іванiвна хотiла передати владу, виiхав до Росii. Мюнхгаузеновi натомiсть припало супроводжувати його в цiй краiнi. Одначе сватання затягнулося на кiлька рокiв. Тим часом молодий герцог встиг узяти участь у вiйнах, якi вела тодi Росiйська iмперiя з Туреччиною та Швецiею, а юний паж, звiсно, всюди слiдував за ним. Лише 1739 р. вiдбулося весiлля герцога Антона Ульрiха з Анною Леопольдiвною. А Мюнхгаузен, звiльнений вiд обов’язкiв пажа, вступив корнетом до Брауншвайзького кiрасирського полку i вже за рiк став поручником та командиром першоi елiтноi роти кiрасирiв. Однак 1741 р. владу в Росii захопила Єлизавета, донька Петра I. Принца Антона Ульрiха з дружиною ув’язнили у Ризькому замку. Мюнхгаузеновi, за iронiею долi, довелося бути стражем своiх колишнiх вельможних покровителiв. Його кар’ера, що так блискуче почалася, раптово стала занепадати. Попри репутацiю бездоганного офiцера, наступне вiйськове звання барон iз величезними труднощами здобув лише 1750 р. Але ще задовго до цього Мюнхгаузен мав нагоду командувати почесною вартою, яка зустрiчала наречену спадкоемця росiйського престолу – Софiю- Фрiдерiку Ангальт-Цербстську, майбутню iмператрицю Катерину II. У 1752 р. барон, узявши на рiк вiдпустку вiд служби, повернувся до рiдного Боденвердена – провiнцiйного мiстечка, яке впродовж кiлькох столiть разом з околицями належало родинi Мюнхгаузенiв. Однак вiдпустка затягнулася на кiлька рокiв, отож Карл Фрiдрiх Іеронiм подав у Вiйськову колегiю прохання про вiдставку i до Росii бiльше не повертався. Вiдтодi барон мирно провадив життя заможного землевласника – зустрiчався з сусiдами-помiщиками, полював у навколишнiх лiсах та полях, iнодi подорожував до сусiднiх мiст – Ганновера чи Геттiнгена. У своему маетку Мюнхгаузен звiв спецiальний павiльйон i оздобив його мисливськими трофеями з тiею метою, щоб приймати там друзiв. Уже пiсля його смертi цю будiвлю назвали павiльйоном брехнi. Саме там господар, природжений оповiдач та iмпровiзатор, частував вiдвiдувачiв неймовiрними iсторiями про своi дивовижнi пригоди в Росii. Ось як розповiдав про Мюнхгаузена один iз гостей його павiльйону, де збиралася чимала кiлькiсть охочих послухати побрехеньки барона: «Зазвичай вiн розпочинав своi оповiдки за склянкою пуншу пiсля вечерi, покурюючи величезну люльку з коротким мундштуком… Пiд час розповiдей вiн починав чимраз бурхливiше жестикулювати, крутити на головi свою маленьку франтiвську перуку, обличчя його жвавiшало й розрум’янювалося, i вiн, зазвичай дуже правдивий чоловiк, у цi хвилини майстерно доплiтав своi фантазii до реальностi». Постiйним слухачем барона був його близький приятель iз Ганновера Рудольф Ерiх Распе – один iз найосвiченiших людей свого часу, який вивчав природничi науки й фiлологiю в Геттiнгенi та Ляйпцiгу, знавець фiлософii й археологii, письменник та iсторик лiтератури. У тi роки Распе служив секретарем в унiверситетськiй бiблiотецi, видавав твори фiлософа Ляйбнiца, написав один iз перших нiмецьких лицарських романiв «Гермiн i Гунiльда». Распе у 1767 р. став професором унiверситету «Каролiнум», йому доручили опiкуватись антикварним та монетним кабiнетом. Багато часу вiн витрачав на подорожi нiмецькими землями у пошуках усiляких рiдкiсних речей, монет i стародавнiх рукописiв для колекцii ландграфа Кассельського. При цьому Распе був бiдним, часто- густо влазив у борги. Одного разу вiн таки не встояв – продав частину монет iз колекцii ландграфа, волiючи покращити свое фiнансове становище. За якийсь час зникнення викрили, влада видала ордер на його арешт, i в будинок до професора увiрвалася варта. Аж тут сталася рiч майже неймовiрна. Люди, якi прийшли арештовувати Распе, були просто приголомшенi його даром оповiдача. Вiн неабияк розважив iх своiми надзвичайними iсторiями, а тому вони дали йому змогу втекти з мiста. Таким чином, Распе й Мюнхгаузен вартували один одного – обидва були авторами фантастичних сюжетiв i майстрами усноi розповiдi. Распе переiхав до Лондона, де й далi бiдував, аж поки йому в голову зайшла грандiозна iдея – оприлюднити англiйською мовою iсторii, якi вiн чув вiд свого приятеля Мюнхгаузена. У книжцi, що вийшла друком без зазначення iменi автора, Распе зiбрав кiлька вже вiдомих у Нiмеччинi iсторiй, якi належали Мюнхгаузеновi. Їх опублiкували у збiрцi «Путiвник для веселих людей». Але до цих iсторiй Распе додав ще й кiлька власних, запозичивши сюжети грецьких, римських та схiдних анекдотiв i перетворивши книжку на цiлiсний твiр, об’еднаний постаттю оповiдача. Книжка мала величезний успiх. Одне по одному друкувалися новi видання i приносили авторовi кругленькi суми грошей. Натомiсть iм’я барона Мюнхгаузена згодом в Англii почали часто вживати на позначення вiртуозного оповiдача- побрехайла. Зрозумiло, така слава жодним побитом не втiшила нащадка хрестоносцiв, блискучого офiцера росiйськоi служби – справжнього барона Мюнхгаузена. Терпець бароновi увiрвався остаточно, коли книжку Распе перевидали в Нiмеччинi. У нiмецькому перекладi було названо повне iм’я Мюнхгаузена та були наведенi подробицi його життя. Через таке нахабство барон просто-таки ошалiв вiд лютi. Спочатку вiн вирiшив навiть викликати Распе на дуель. Оскiльки ж письменник залишався недосяжним, проживаючи в iншiй краiнi, Мюнхгаузен заложив проти нього судовий позов за приниження дворянськоi честi. Однак суд вiдхилив позов барона, тому що в книжцi не вказано iм’я автора. А тим часом витвiр Распе набув у нiмецьких землях такоi популярностi, що до Боденвердера почали звiдусiль з’iжджатися люди, волiючи на власнi очi побачити барона- брехунця. Мюнхгаузеновi довелося виставити довкруж маетку слуг, аби тi обороняли його вiд зазiхань надто цiкавих бюргерiв, охочих повитрiщатися. Отак iще за життя, не зробивши нiкому геть нiчого поганого, барон Мюнхгаузен обернувся на лiтературного персонажа, який розчинив його справжню сутнiсть. До нього прилiпилося прiзвисько короля-пустобреха й першого з-посеред брехунiв. Отож навiть найближчi родичi барона зреклися його, звинувативши в тому, що вiн зганьбив iхне iм’я. Реальний Карл Фрiдрiх Іеронiм фон Мюнхгаузен утратив усi своi статки й доживав вiку на самотi в порожньому холодному будинку. Хворого барона доглядала едина служниця. Коли незадовго до його смертi вона допомагала немiчному старому чоловiковi перевзутися й виявила, що у нього немае двох пальцiв на нозi, барон розсмiявся i видав свiй останнiй жарт: «Я позбувся iх пiд час полювання в Росii – моi пальцi вiдкусив бiлий ведмiдь!» А що ж Распе? Вiн покинув цей свiт на три роки ранiше за свого героя. На грошi, заробленi вiд продажу книжок про Мюнхгаузена, письменник придбав шахту в Ірландii, але не встиг навiть почати видобувати вугiлля, оскiльки заразився висипним тифом, проти якого тогочасна медицина залишалася безпорадною. У нашi днi в Боденвердерi iм’ям Мюнхгаузена названо вулицю, ресторан, готель, кiнотеатр i навiть аптеку. Також там установили пам’ятник-фонтан, що зображае барона, котрий сидить на половинi коня, а той жадiбно припав до води. У садибi Мюнхгаузена сьогоднi розмiстилася мерiя, а в примiщеннi школи вiдкрили його музей. За два столiття, що минули, у рiзних краiнах видано близько шестисот книжок iз продовженням пригод Мюнхгаузена й розповiдями про нього самого. Притому деякi з них написали його нащадки – тi, хто колись соромився свояцтва зi славнозвiсним бароном- брехуном. Частина I Пригоди на суходолi Пригода перша Якось я подався в мандри до Росii. Я вирушив зi свого помешкання якраз посеред зими, бо зi свiдчень усiх мандрiвникiв достеменно знав, що на пiвночi Нiмеччини, Польщi, Курляндii та Лiфляндii дороги ще карколомнiшi за тi, що ведуть до храму Чесноти. Лише снiг iз морозом пригладжують iх – без жодного втручання можновладцiв, якi мали б турбуватися про вигоди для населення. Поiхав я верхи. Це найпрактичнiший спосiб подорожувати, якщо, звiсно, йдеться про вiдбiрного коня та вправного наiзника. Верхи на власному конi вже точно не вляпаешся неждано-негадано в суперечку з якимось прискiпливим нiмецьким поштмейстером, та й вимучений спрагою погонич не возитиме тебе вiд шинка до шинка. Одягнувся я в дорогу доволi легко, i холод добряче дошкуляв менi, що далi я просувався на пiвнiчний схiд. Важко собi й уявити, як при такiй холоднечi та негодi почувався нещасний старигань, на якого я випадково натрапив у Польщi. Вiн лежав на голiй землi на узбiччi дороги й безпорадно тремтiв, ледь прикриваючи свою наготу жалюгiдним лахмiттям, нездатним захистити його вiд пронизливого пiвнiчно-схiдного вiтру. Менi стало страшенно шкода бiдолаху. Я й сам уже зовсiм задубiв, одначе накинув на старого свого плаща. Пiсля цього я любiсiнько поiхав далi й не зупинявся, аж доки настала нiч, огорнувши все непроникною темрявою. Навкруги – нi вогника, анi звуку, якi вказували б на близькiсть селища. Усе довкола вкрило снiгом, я збився з дороги й не знав, куди менi iхати далi. До того ж, мене зовсiм виснажила тривала мандрiвка верхи. Довелося злiзти з коня та прив’язати його до якогось мiцного кiлка, що стирчав над снiговим заметом. Прихопивши iз собою, заради безпеки, своi пiстолi, я лiг поблизу на снiг i так непробудно заснув, що продер очi вже аж серед бiлого дня. Як же я здивувався, коли побачив, що прокинувся на церковному подвiр’i! Спочатку я був собi подумав, що за моiм конем i слiд загув. Та раптом почув угорi над собою iржання. Зводжу погляд i ось що бачу: мiй кiнь висить на вуздi, прив’язанiй до шпиля дзвiницi. Отодi я збагнув, що трапилося. Село за нiч цiлком замело снiгом. Коли вже я заснув, погода рiзко змiнилася. Снiг поволi танув, я непомiтно опускався, аж доки опинився на твердинi. А те, що у темрявi видалося менi зламаним деревцем, яке стирчало з кучугури снiгу, насправдi було шпилем дзвiницi з флюгером. От до нього я i прив’язав напередоднi свого коня. Без зайвих зволiкань я схопив пiстоля, вистрiлив у пасок, на якому телiпалася бiдна тварина, i, отримавши неушкодженого коника назад у свое володiння, подався далi. Далi на моему шляху не траплялося пригод, аж поки я приiхав до Росii. А там, виявляеться, узимку взагалi не прийнято iздити верхи. Я маю за правило пристосовуватися до звичаiв тiеi краiни, куди занесе мене доля, а тому придбав однокiннi санчата й весело вирушив до Петербурга. Не можу пригадати, де саме вiдбулася зi мною одна цiкава подiя: в Естляндii чи в Інгерманляндii… Знаю напевно лише те, що все те сталося у непроглядному лiсi. За мною погнався страшний знавiснiлий вiд голоду й холоду вовк. Вiн у два прискоки наздогнав моi сани – i менi, здавалося, вже не було порятунку. В останнiй надii на спасiння кинувся я долiлиць на санчата, даючи волю коневi рятувати нас обох на його власний розсуд. Утiм, трапилося те, чого я потайки бажав, не наважуючись, одначе, сподiватися на такий щасливий кiнець. Вовк справдi не звернув жодноi уваги на мое сухоребре тiло. Перестрибнувши через мене, вiн оскаженiло накинувся на коня, роздер i вмить проковтнув усю задню частину безталанноi тварини. Але мiй кiнь навiть пiсля того не припинив мчати стрiмголов, утiкаючи вiд страху й болю. Отак щасливо уникнувши неминучоi смертi, я тихенько пiдвiв голову i з жахом побачив, як голодний хижак зажерливо вгризаеться у свою здобич. Тiльки-но вiн глибше зарився у нутрощi коня, я щосили вперiщив його батогом. Той iз переляку рвонув уперед так, що тiло коня гепнулося на землю, а вовк опинився в його шкурi та упряжi. Я заповзявся нещадно його шмагати, не зупиняючись анi на хвильку. Таким чином обидва ми, здоровi й неушкодженi, хоча й попри власнi сподiвання та на превеликий подив випадкових перехожих, кулею прилетiли до Петербурга. * * * Не докучатиму вам, панове, порожньою балаканиною, описуючи устрiй розкiшноi росiйськоi столицi, розквiт наук i мистецтв та всiлякi ii визначнi пам’ятки. Ще менше кортiло б менi розповiдати вам про iнтриги й кумеднi iсторii петербурзького добiрного товариства. До слова, там е один милий звичай – господиня будинку, зустрiчаючи гостя, неодмiнно пригощае його власноруч чаркою горiлки i голосно чоломкаеться з ним. Одначе я маю намiр привернути вашу увагу до бiльш достойних та шляхетних речей, таких, наприклад, як собаки й конi, якi завжди були моею слабкiстю. А крiм того, до лисиць, вовкiв i ведмедiв, що водяться в Росii, як i всiляка iнша дичина, в такiй незлiченнiй кiлькостi, яка навiть не снилася мисливцям з iнших краiн. Потiм ми, нарештi, перейдемо до веселих мандрiвок, молодецьких забав та славетних подвигiв, що прикрашають дворянина бiльше, анiж пустi баляндраси грецькою мовою чи латиною, усiлякi там пахощi, коки та локони, придуманi французькими мудрагелями й перукарями. Вступити на службу до вiйська негайно я не мiг. Отож у мене залишалося близько двох мiсяцiв вiльного часу, який я мав нагоду гайнувати у веселому товариствi, витрачаючи своi грошi у найблагороднiший спосiб, як i належить при моему званнi. Ночi ми проводили за грою або гулянками при дзвонi наповнених чарок. Холодний клiмат Росii та народнi звичаi сприяли тому, що пляшка тут мала набагато почеснiше мiсце серед товариських утiх, анiж у нашiй тверезiй Нiмеччинi. Не дивно, що я зустрiчав серед росiян справжнiх вiртуозiв благородного мистецтва чаркування. Однак усiх iх перевершував один сивобородий генерал iз мiдно- червоним обличчям, який частенько приеднувався до наших застiль. Цей старий вояка втратив у битвi з турками верхню частину черепа, тому, щойно в нашому товариствi з’являвся хтось новенький, вiн iз задушевною ввiчливiстю перепрошував за те, що мусить сидiти за столом у капелюсi. За обiдом генерал мав звичку спорожняти по кiлька карафок горiлки, а пiд кiнець запивав цю порцiю зазвичай пляшкою мiцного арака або ж, залежно вiд обставин, подвоював ii. При цьому поважний ветеран анi на крихту не п’янiв. Гадаете таке неможливо? Вибачайте, панове, менi й самому довгенько невтямки було таке дивацтво, аж поки один випадок дав менi в руки ключа до цiеi цiкавоi загадки. Рiч у тому, що цей старий добродiй, випивши чарчину, час до часу нiби за звичкою злегка пiдiймав свого капелюха. Я часто бачив цей жест, не надаючи йому анi найменшого значення. Те, що генераловi вiд випитого ставало гаряче, видавалося так само природним, як i те, що вiн освiжав собi голову. Та одного разу я випадково помiтив, що разом iз капелюхом вiн пiдiймае прироблену до нього срiбну пластинку, якою йому замiнили вiдiрваний верх черепа. При цьому випари вiд випитих мiцних напоiв зникали, злiтаючи догори легкою хмаринкою. Отодi все стало зрозумiло. Я розповiв про це дивовижне вiдкриття кiльком своiм найближчим друзям, пропонуючи пiдтвердити його наочно того ж таки вечора. Тримаючи у руцi запалену люльку, я непомiтно пiдкрався до старого ззаду й зачекав, поки вiн пiднiме капелюха. Тiльки-но генерал це зробив, я вмить пiдпалив вiд люльки клаптик паперу й простягнув його до алкогольних випарiв, що здiймалися над головою ветерана. Перед нами розгорнулося неймовiрно гарне видовище. В одну мить випари над головою нашого героя обернулися на стовп полум’я, а частина пари, що залишалася над волоссям старого, миттево спалахнула, утворивши навколо голови блакитне сяйво у виглядi нiмба. Мiй дослiд, звiсна рiч, не вдалося зробити непомiтно для генерала, проте вiн аж нiяк не розлютився. Що й казати, вiдтодi цей доброзичливий старигань не раз дозволяв нам повторювати такi пустощi. Тепер щоразу, коли до нашого застiлля приеднувалася нова людина, ми поспiшали влаштувати для неi це приголомшливе видовище. А щоб надати вогнищу над генераловою головою ще бiльшого сяйва, починали навперебiй пропонувати йому парi на пляшку його улюбленого арака, намагаючись навмисне програти, i примушували самотужки випити до дна вигране вино. Зрештою ореол над головою ветерана розрiсся до таких розмiрiв, що його власниковi вже не стало бiльше мiсця серед простих смертних. Однiеi прекрасноi днини вiн покинув тлiнний свiт, iмовiрно, для того, щоб переселитись у Валгаллу та бенкетувати там серед героiв, котрi здобули безсмертя. Пригода друга Годi й переповiсти безлiч iнших веселих витiвок, у яких нам, вiдповiдно до обставин, належала роль то дiйових осiб, а то глядачiв. Однак зараз маю на думцi потiшити вас, моi любi слухачi, розповiддю про незрiвнянно дивнiшi й цiкавiшi пригоди – пiд час полювань. Було б зайве, шановне панство, нагадувати про те, що я найбiльше любив товаришувати з людьми, котрi мали пристрасть до шляхетноi мисливськоi забави й розумiлися в нiй. Завжди новi враження вiд полювання, а також несказанний успiх, який супроводжував мене у мисливських пригодах, роблять цi спогади про часи моеi молодостi винятково цiкавими. Одного ранку визирнув я з вiкна своеi спальнi й аж зойкнув: розташований по сусiдству великий став повнiстю вкрила чимала зграя диких качок. Не гаючи часу, схопив я рушницю, яка стояла поруч у кутку, i так стрiмко збiг сходами, що аж трiснувся головою об одвiрок. З очей менi посипалися iскри, одначе, зволiкати я не мiг, отож, тамуючи бiль, побiг далi. Наблизившись до ставка на вiдстань пострiлу, я вже хотiв був прицiлитися, аж тут iз жахом помiтив, що пiд час удару об одвiрок вiд моеi рушницi вiдскочив кремiнь. Що залишалося менi робити? Адже важила кожна хвилина. На щастя, я згадав про iскри, якi щойно сипалися з моiх очей. Хутенько вiдвiвши гачок, я прицiлився у ласу здобич i з усiеi сили гахнув кулаком собi просто в око. Вiд сильного удару з ока знову полетiли iскри, порох запалав, пролунав пострiл, i я вклав на мiсцi п’ять пар качок, чотирьох попелюхiв та двох лисок. * * * Мiцний дух – головне для молодецького завзяття, ось що я вам скажу. Вояки й мореплавцi часто рятували собi життя саме завдяки цiй рисi характеру. Проте й мисливцям стiйкiсть духу не раз i не два стае у пригодi. Пригадую, як одного разу натрапив я на берег якогось озера i там теж побачив iз пiвсотнi диких качок. Та цього разу вони, як на лихо, розпливлися по всьому широчезному плесi, тож годi було сподiватися вполювати одним пострiлом бiльше двох-трьох. На бiду, у моiй рушницi залишився останнiй заряд. Одначе мною заволодiло непереборне бажання неодмiнно забрати додому всю птицю, що злетiлася до озера, позаяк на обiд до мене мало завiтати чимале товариство. Нараз менi зайшла в голову чудова iдея. У моiй мисливськiй сумцi ще лежав шматочок сала – залишок узятоi з дому провiзii. Я взяв собачий мотузок, розпустив його, щоб зробити якомога довшим, прив’язав до кiнця сало i, сховавшись у прибережному очеретi, закинув цю приманку у воду. Незабаром, на мое щастя, ii помiтив один дикий качур. Вiн стрiмголов пiдплив до сала й жадiбно проковтнув таке ласе частування. Іншi качки кинулися слiдом за ним. Та сало було слизьке, воно легко сковзнуло крiзь усi нутрощi качура i, вискочивши з iншого кiнця, знову опинилося у водi. А там його вмить пiдхопила друга качка, а потiм – третя, четверта, i так, по черзi пiдпливаючи, сало на мотузцi заковтнули всi качки до останньоi. За якихось кiлька хвилин моя приманка здiйснила мандрiвку нутрощами всiх качок, причому мотузка не обiрвалася. Нанизанi на неi птахи виглядали, наче намистини на коралях. Я спокiйнiсiнько витягнув на берег цю качину низку, обмотався нею й вирушив додому. Йшов-iшов, аж поки втомився. Шлях був неблизький, i тягти на собi таку велику здобич ставало менi не пiд силу. Я вже навiть почав нарiкати на свою ненаситнiсть. Та раптом моя непосильна ноша зробила менi величезне полегшення. Усi ж качки ще живi! Вiдiйшовши трохи вiд переляку та здивування, вони нараз залопотiли крилами i спробували злетiти у небо. Будь-хто iнший на моему мiсцi розгубився б, я натомiсть скористався такою несподiванкою i, пiднявшись над землею, заповзявся в повiтрi веслувати полами камзола, щоб спрямувати полiт до свого житла. Коли вже ми долетiли, я, щоб спуститися на землю, почав хутенько скручувати шиi моiм качкам. Ця операцiя, зiзнаюся, виявилася вельми клопiткою, тому що я мусив почати з найпершоi качки, i якщо моя вiдчайдушна спроба вдалася, то лише завдяки смiливим вивертам у повiтрi, якi я повторював стiльки разiв, скiльки було у мене птахiв. Скрутивши шию останнiй качцi, я повiльно спустився у комин i приземлився просто в кухонне багаття, яке, на щастя, ще нiхто не розпалив. Важко описати переполох мого кухаря, коли я у такий незвичний спосiб опинився в кухнi. Однак його переляк хутко змiнився радiстю, коли вiн, опрiч свого господаря, побачив таку багату здобич, якою можна досхочу начастувати гостей та челядь. * * * Схожий випадок мав я зi зграею курiпок. Я вирушив на полювання, щоб випробувати нову рушницю, i вже вистрiляв увесь запас шроту. Та, повертаючись додому, угледiв зненацька, як iз мiсця здiйнялася зграя курiпок. Бажання поласувати кiлькома з них пiд час вечерi пiдказало менi один засiб, до якого раджу вдаватися i вам, панове, за схожих обставин. Простеживши, де сiла зграйка, я мерщiй зарядив рушницю замiсть свинцю шомполом, яким чистять зброю, загостривши нашвидкуруч його кiнчик. Тодi пiдкрався до курiпок i вистрiлив по них тiеi митi, коли вони злетiли. І от за кiлька крокiв вiд мене мiй шомпол упав на землю з нанизаними на нього сiмома курiпками, котрi, мабуть, неабияк здивувалися, опинившись аж так несподiвано на рожнi. Недарма кажуть: «Боже, поможи, та й сам не лежи». Але на цьому моя дивна пригода не завершилася. Пiднявши iз землi шомпол iз нанизаною птицею, я вже хотiв був заховати його до своеi мисливськоi сумки. Та враз помiтив, що курiпки, виявляеться, засмажилися на шомполi, який розпiкся вiд пострiлу. Пiр’я з них облетiло, а м’ясо так апетитно зарум’янилося, що зоставалося лише покласти iх на тацю та подавати до столу. До того ж, дичина набула пiкантного присмаку, який припав би до вподоби не одному витонченому гурмановi. Ще iншого разу, коли я полював у густих лiсах Росii, попалася на моему шляху чудова чорно-бура лисиця. Було б шкода зiпсувати ii цiнне хутро кулею або зарядом шроту. Лисиця ж стояла спокiйно, притулившись до дерева. В одну мить я дiстав кулю зi своеi рушницi, вклав на ii мiсце великий теслярський цвях й вистрiлив так влучно, що прибив пухнастого хвоста красунi просто до дерева. Тодi неквапом пiдiйшов до лисицi, взяв свого мисливського ножа, розсiк iй навхрест шкуру на мордi та почав шмагати тварину нагайкою. Лисиця рвучко вискочила зi своеi шкури й чкурнула свiт за очi. Я натомiсть повернувся додому з багатим та неушкодженим трофеем. * * * Бувае таке, що якась випадковiсть або удача виправляють нашi помилки. У цьому я сам переконався незабаром пiсля однiеi подii, про яку вам розповiм. Колись побачив я у лiсовiй гущавинi дике поросятко, за яким бiгла велетенська кабаниця. Я вистрелив у них, але, от лихо, схибив. Аж дивлюся: що за дивина? Вцiлiла пiсля пострiлу звiрина мала б умить дременути у хащi, а свиня ж стоiть на мiсцi як укопана. Пiдiйшов я ближче, придивився до неi, i зрозумiв – вона вже геть ослiпла вiд старостi. От вона й трималася зубами за хвоста свого поросяти, яке чесно виконувало власний синiвський обов’язок, водячи стару за собою. Куля, що пролетiла так успiшно для них i так невдало для мене – мiж свинею та ii дитинчам, – розiтнула цю живу прив’язь. Поранене порося- поводир кинулося навтiкача, а розгублена слiпа свиня, звiсно, зупинилася, не випускаючи з пащi вiдстреленого кiнчика поросячого хвоста. Недовго думавши, я вхопився за цей кiнчик i спокiйнiсiнько повiв слiпу кабаницю до себе додому – без найменшого опору безпорадноi староi тварини. * * * Хоч якi страшнi дикi свинi, проте вепри куди лютiшi й небезпечнiшi за них. Одного разу я, не готовий нi до нападу, анi до захисту, натрапив несподiвано в лiсi на розлюченого вепра. Ледь-ледь пощастило менi сховатися вiд нього за могутнiм дубом. Тодi оскаженiлий звiрюган кинувся за мною i з такою силою вдарив iклами у стовбур дуба, що вони глибоко вп’ялися у дерево й застрягли. «Постривай-но, – подумав я, – тепер тобi не вирватися». Схопивши камiнь, я почав забивати ним iкла вепра ще глибше у твердий дуб. Хай там як пручався кабанисько, лютуючи вiд болю, але його вiдчайдушнi зусилля геть зовсiм йому не допомагали. І довелося цьому хижаку хоч-не-хоч чекати на мое повернення iз сусiднього села, куди я збiгав за мотузками i возом, щоб привезти його живцем до себе додому, що й примудрився зробити без особливих труднощiв. * * * Я певен, панство, що ви чували про святого Губерта – хороброго патрона мисливцiв i лучникiв, а також про благородного оленя, який постав перед ним у лiсi зi святим хрестом мiж рогами. Щороку в товариствi з iншими мисливцями я сумлiнно вiддаю шану та хвалу цьому покровителевi полювання. Разiв сто я мав нагоду бачити того оленя – то намальованого у церквах, то вишитого на гербах лицарiв. Як чесний i правдивий мисливець не беруся стверджувати, чи такi оленi з хрестами жили тiльки в старовину, чи iснують також у нашi днi. Але ось що трапилося менi бачити. Одного разу, коли я на полюваннi вже вистрiляв усi своi набоi, враз передi мною наче вигулькнув iз-пiд землi чудовий олень. Стоiть i дивиться на мене, ще й так смiливо, нiби знае, що менi нiчим у нього стрiляти. Та хiба я мiг прогавити таку здобич?! Отож, я зарядив хутенько рушницю порохом, a замiсть шроту досипав до нього жменю вишневих кiсточок, швидкома зiрвавши з дерева, що росло поруч, i з’iвши кiлька ягiд. Цим зарядом я вистрiлив у оленя i вцiлив йому просто в макiвку мiж рогами. На якусь мить приголомшений звiр похитнувся i впав, одначе враз схопився на ноги – i гайнув щодуху помiж хащi. Якось за рiк чи два полював я знову в тому лiсi. І тут – уявiть собi! Бiжить попри мене красень-олень, а в нього мiж рогами – розкiшне вишневе дерево футiв десять заввишки. Отодi пригадав я свою давню пригоду. Пiсля першоi нашоi зустрiчi я цiлком справедливо вважав цього звiра своею власнiстю, тож цього разу без зайвих роздумiв вклав його на мiсцi влучним пострiлом. Отже, крiм чудовоi оленини, я одержав ще й десерт, бо ж дерево було рясно вкрите такими смачними червонобокими вишнями, що кращих я доти й не куштував. Хто зна, панове моi, можливо, якийсь преподобний Немврод – настоятель монастиря чи епископ, палкий мисливець – отак i прикрасив хрестом мiж рогами оленя святого Губерта… Адже духовнi мужi споконвiку славилися мистецтвом оздоблювати чужi лоби, та й тепер старанно пiдтримують цю славу. А вправний мисливець у вирiшальну хвилину не добирае засобiв i нi перед чим не зупиниться, волiючи отримати ласу здобич. Знаю це з власного багатющого досвiду, бо ж сам не раз пiддавався таким спокусам. У якi халепи я втрапляв через оцю пристрасть, годi й збагнути! * * * Наприклад, як вам сподобаеться ось хоча б така оказiя? Якось у Польщi я так захопився полюванням, що й незчувся, як почало сутенiти. Лiс ураз проковтнула темрява – нi тобi свiтла Божого в небi, анi пороху в порохiвницi! Розвернувся вже я, щоб iти геть, аж бачу – вивалюе з лiсовоi гущавини страшенний ведмiдь iз роззявленою пащекою i суне простiсiнько на мене. Дарма обмацував я спритними пальцями своi кишенi в надii надибати залишки пороху та свинцю. Менi попалися пiд руку тiльки два запаснi кременi для рушницi, якi узяв про всяк випадок. Схопив я одного кременя i з усього розмаху жбурнув його ведмедевi у роззявлену пащу так сильно, що камiнчик залетiв просто йому в горлянку. Не вельми втiшений моiм частуванням ведмiдь почав розвертатися до мене задом, волiючи втекти, i став навкарачки. Цим моментом я скористався, щоб iззаду поцiлити другим кременем йому в нутро. Кинутий з такою самою вправнiстю камiнчик не тiльки потрапив за призначенням, а й у широчезному ведмежому пузi з усiеi сили стукнувся об перший. Пролунав гучний трiск, блиснув вогонь, i звiра розiрвало на кавалки. Кажуть, удало наведений аргумент a posteriore[1 - Апостерiорi – на пiдставi досвiду, з досвiду (лат.).], який до того ж влучно зiткнувся з аргументом a priori[2 - Апрiорi – незалежно вiд досвiду (лат.).], з таким самим успiхом розривав ущерть багатьох запеклих науковцiв та фiлософiв iз ведмежими манерами. Що ж стосуеться мене, то хоч я й вийшов сухим iз води, однак, не волiв би вдруге таке пережити або здибатися знову з ведмедем, не маючи при собi iнших засобiв оборони. Утiм, така вже, мабуть, моя доля – найстрашнiшi та найлютiшi хижаки нападали на мене саме тодi, коли я не мав змоги дати iм вiдсiч, нiби вони здогадувалися про мою беззахиснiсть завдяки своему звiрячому чуттю. Так, одного чудового зимового дня на полюваннi я вiдкрутив був кремiнь вiд своеi рушницi, щоб трохи його нагострити. Щойно я це зробив, як поруч залунало пронизливе ведмеже гарчання. Озираюсь – а кудлате чудовисько вже от-от накинеться на мене! Єдине, що придумав я зробити для свого порятунку, – хутко видертися на найближче дерево. Та й тут мене спiткало лихо: коли я видряпувався на дерево, з моеi руки вискочив мисливський нiж. Тепер менi нiчим було закрiпити тугий гвинт рушничного кременя. А ведмiдь уже зупинився пiд деревом i люто зиркав на мене, тож я мусив готуватися до нападу в будь-яку мить. Вибивати iскри собi з очей я не мав нi найменшого бажання. Ще минулого разу я так пошкодив собi око, що воно болить менi навiть досi. Не кажу вже й про iншi безрадiснi наслiдки такого прийому. А мiй мисливський нiж стирчав зi снiгу й наче пiддражнював мене. Я поглинав його очима, але моi благальнi погляди нiяк не могли зарадити бiдi. Врештi менi спала на думку незвичайна i водночас щаслива iдея: я почав плювати на ручку ножа. На трiскучому морозi моя слина миттево замерзала, i хвилини за двi я вже наплював стiльки, що утворилася довжелезна крижана бурулька, яка досягала нижнiх гiлок дерева. Я примудрився дотягнутися до неi рукою i без особливих зусиль, але дуже обережно, щоб не зламати таке крихке пристосування, дiстав нарештi свого ножа. Ледь устигли моi закоцюблi пальцi мiцно закрутити рушничний кремiнь, як ведмедько уже дерся до мене з вiзитом. «Їй-Богу, – подумав я, – треба бути справжнiм ведмедем, щоб так вдало вибрати момент». За мить iз дерева гримнув такий вiтальний салют на честь шановного гостя, що той злетiв шкереберть додолу i простяг лапи. * * * Ще якогось разу накинувся на мене зненацька величезний вовк. Не маючи пiд руками нiякоi зброi, я iнстинктивним рухом засунув у його роззявлену пащеку свого кулака. Рятуючи власне життя, я пропихав руку щораз глибше, глибше, глибше в горло, аж поки вона майже до плеча опинилася в нутрощах вовка. Та що ж робити далi? Не можу сказати, що таке безпорадне становище було менi до душi. Опинитися вiч-на-вiч iз вовком! Гадаю, це справа неабияка. Ми позирали один на одного вельми непривiтно. Вартувало менi витягти з пащi звiра свою руку, i вiн би накинувся на мене з подвiйною люттю – це було зрозумiло з його скаженого погляду. Тодi я схопив його мiцнiше за кишки, добряче трусонув, вивернув навиворiт, як рукавичку, кинув на землю – та й на тому кiнець. Одначе вдруге я не наважився таке зробити, коли невдовзi в одному вузькому петербурзькому завулку за мною погнався скажений пес. «Нi, тут треба дати драла», – сказав я собi, скинув iз рамен важезну шубу, щоб було легко бiгти, та й шмигонув у першi-лiпшi ворота. А шуба, смiю зауважити, дорога, пiдбита розкiшним хутром iз блакитних полярних лисиць, яких я настрiляв власноруч пiд час наших чудових зимових полювань. Та я не сумнiвався в тому, що шуба не пропаде. Вулицi того дня були порожнiми – всi боялися скаженого псиська, який гасав мiстом, i не наважувалися навiть потикати носа з хати. Трохи згодом я послав за шубою свого слугу. Вiн справдi знайшов ii, принiс додому i сховав за моiм наказом до шафи. Лишень уявiть, як я злякався наступного дня, коли вдосвiта мене розбудив страшний лемент у квартирi. А за хвилю мiй лакей Іван голосно кликав мене до роздягальнi: – Пане бароне, прошу вас сюди, тут ваша шуба сказилася! Прибiгаю я до роздягальнi – а там таке коiться: повсюди валяеться мое подерте на клаптi вбрання. Слуга таки не помилився – моя улюблена шуба зi шкури полярних лисиць просто знавiснiла. Певно, стала-таки жертвою собацюри, от i сказилася. Тож тепер простiсiнько на наших очах вона накинулася на мiй новий парадний камзол, почала немилосердно трiпати його, топтати, возити ним по пiдлозi, не шкодуючи нi оксамиту, анi золотого гаптування! Озвiрiлу шубу ледь удалося вгамувати добрим кийком, пiсля чого у моiх покоях нарештi оселився спокiй. Пригода третя Як бачите, панове, мое життя не раз висiло на волосинi. А рятувало мене з тих смертельних халеп слiпе щастя, яким я вмiв учасно скористатися завдяки власнiй хоробростi й сильному духу. Щасливий випадок – це та умова, що гарантуе успiх мисливцям, воiнам i мореплавцям. Одначе сподiватися у кожнiй ситуацii на свою щасливу зiрку, вiдвагу та спритнiсть, нехтуючи мудрi розрахунки, пiдготовку чи кошти, потрiбнi для успiху справи, може тiльки зовсiм безголовий та необережний мисливець, адмiрал або генерал. От мене, наприклад, важко звинуватити у недбальствi. Можу гордо заявити, що за вiдбiрнiсть моiх коней, мисливських собак, вогнепальноi та холодноi зброi, а також за майстерне володiння нею я давно маю якнайкращу репутацiю серед знавцiв справи. Нi в лiсi, анi у полi не було кращих за мене звiроловiв – так досконало опанував я всi види цiеi шляхетноi забави. Не описуватиму вам у деталях моiх стаень, псарень, домашнього арсеналу. Нехай вихваляються такими речами блазнi-дармограi з дворянським званням, одержимi кiньми, псами й полюванням. Мушу, однак, розповiсти про двох собак, вiддану службу яких я досi згадую з величезною вдячнiстю. Одна з них, вижлиця, називалася Дiанка – навдивовижу розумна, чуйна, невтомна тварина. Менi заздрили всi, хто ii бачив. Із нею можна було полювати i вдень, i вночi. Коли сутенiло, я вiшав iй на хвiст запаленого лiхтаря, i нiчне полювання вдавалося нам iще лiпше за денне. Якось пiсля нашого вiнчання дружина висловила бажання супроводжувати мене на полюваннi. Я поiхав уперед вистежувати дичину, i незабаром моя вижлиця зупинилася перед величезною зграею курiпок. Я вирiшив почекати на баронесу, котра також iхала верхи в супроводi поручника мого полку i грума. Та час минав, а iх усе не було. Стурбований такою тривалою вiдсутнiстю, я повернув назад i приблизно на серединi шляху несподiвано почув протяжнi жалiснi крики. Здавалося, що вони лунали десь поблизу, хоча довкруги я не бачив жодноi душi. Я зiскочив iз коня та припав вухом до землi, i тут не тiльки переконався, що стогони чути з-пiд землi, а й навiть упiзнав при цьому голоси моеi дружини та ii супутникiв. Ураз я помiтив вирву на кам’яновугiльних копальнях, якi чорнiли неподалiк. Усе стало зрозумiло: баронеса, поручник та грум провалилися у глибоку шахту. Спрямувавши коня до кар’еру, я помчав у сусiдне село за копачами. З величезними зусиллями й пiсля тривалих приготувань iм таки вдалося витягнути нещасних iз шахти завглибшки у дев’яносто футiв. Спочатку ми видобули на свiт Божий грума, потiм його коня, потiм молодого офiцера з конем i нарештi баронесу, а за нею – ii маленького клепера[3 - Нiмецька порода коней.]. Найдивнiшим у цiй iсторii е те, що пiд час такого жахливого падiння не постраждали нi люди, анi тварини, якщо не брати до уваги дрiбних синцiв та подряпин. Одначе всi вони страшно перелякалися. Ви, звiсно, розумiете, що далi про полювання не могло бути й мови. Пiдозрюю, що за час моеi розповiдi ви вже й забули про мого чудового собаку. Тож, сподiваюся, поставитеся вибачливо до того, що i я не згадав про нього пiсля такоi моторошноi подii. Наступного ранку я мусив поiхати на два тижнi у службових справах. Повернувшись додому, я одразу кинувся шукати Дiанку. Та нiхто з челядi не згадав за моеi вiдсутностi про неi: прислуга гадала, що вижлиця втекла за мною. Я був у розпачi – ii нiде не могли знайти. І тут мене осяяло – чи не стереже вона й досi знайдених тодi курiпок? Страх i надiя змусили мене тiеi-таки хвилини вирушити до знайомоi галявини. Як же я зрадiв, коли побачив, що й справдi, вiрний пес робив стiйку на тому самому мiсцi, де я залишив його два тижнi тому. – Дiанко! – гукнув я. Зачувши мiй голос, вона кинулася вперед, а я одним влучним пострiлом вклав на мiсцi двадцять п’ять курiпок. Одначе знесилена тварина ледве змогла пiдповзти до мене, так сильно ii зморили голод та втома. Менi довелося взяти ii до себе на коня, щоб довезти додому. І ви, звичайно, розумiете, що я без вагань скорився цiй не вельми зручнiй обставинi. За кiлька днiв дбайливого догляду моя вижлиця оклигала, а незабаром допомогла менi розв’язати загадку, з якою я, можливо, нiколи б не впорався без ii допомоги. * * * Якось я два днi не мiг уполювати одного зайця. Дiанка без перестанку виганяла його, але пiд пострiл вiн нiяк не потрапляв. Я нiколи не вiрив у чаклунство – надто добре знав свiт i бачив чимало дивацтв. Але у тому випадку я вже зовсiм не тямив, що вiдбуваеться. Нарештi заець пiдвернувся- таки менi, i я пустив йому навздогiн свiй заряд. Вухань покотився по травi, та вiдгадайте, що я побачив! Окрiм чотирьох лап пiд черевом, вiн мав iще чотири на спинi. Коли двi нижнi пари втомлювалися, вiн перевертався, немов управний плавальник, який умiе рухатись у водi на животi та спинi, й утiкав знову з подвiйною прудкiстю на двох iнших парах лап, що встигли тим часом вiдпочити. Нiколи пiсля того трапунку не бачив я таких зайцiв, та й тодi нi за що не вдалося б менi це, якби не було в мене такого чудового собаки. Дiанка такою мiрою перевершувала всiх представникiв собачого роду, що я без вагань назвав би ii единою i неповторною. Однак на таке визнання, поза сумнiвом, заслужив другий мiй собака, левретка. Вона була не така вже й красуня, але жвавiшоi за неi тварини я не зустрiчав. Якби ви, панове, побачили ii, то замилувалися б нею i вже не дивувалися б тому, що я так сильно ii любив, завжди брав iз собою на полювання. Щоб вислужитися менi, ця левретка бiгала так стрiмко, так часто i так довго, що стерла собi ноги аж до живота. Вiдтодi ще не один рiк вона слугувала менi на полюваннях за таксу. Проте коли вона була ще молодою i довгоногою, то якось погналася за зайцем, який видався менi пiдозрiло товстим. На мою нещасну левретку шкода було й глянути: вона вже мала от-от ощенитись, але не могла вгамуватися i щосили летiла за здобиччю. Я навiть верхи ледь устигав за нею, аж зрештою взагалi вiдстав. Зненацька до мене долинув гавкiт цiлоi зграi собак, але тихий та нiжний. Я й не знав, що собi думати. Пiд’iжджаю ближче – а передi мною диво-дивина. Зайчиця просто на бiгу привела на свiт зайченят, а моя левретка ощенилася. Та ще й до всього обидвi матусi мали однакову кiлькiсть дитинчат. Зайченята iнстинктивно кинулися втiкати, а цуценята, також вiдрухово, погналися навздогiн за ними i, зрештою, навiть загнали новонароджену дичину. Отак я виiхав на полювання з одним собакою, а повертався з шiстьма, ще й загнавши шiстьох зайцiв. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/rudolf-erih-raspe/prigodi-barona-munhgauzena/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Виноски 1 Апостерiорi – на пiдставi досвiду, з досвiду (лат.). 2 Апрiорi – незалежно вiд досвiду (лат.). 3 Нiмецька порода коней.