Крадійка книжок

Крадiйка книжок Маркус Зузак Болючi спогади своiх батькiв-емiгрантiв про такi несумiснi речi, як дитинство, вiйна й Голокост, сучасний австралiйський письменник Маркус Зузак поклав в основу iсторii про маленьку дiвчинку Лiзель Мемiнгер, яка в страшнi роки Другоi свiтовоi, навчившись читати за посiбником гробаря, збагнула силу Слiв i, втративши все iнше, вижила – завдяки лише цiй силi. Маркус Зузак Крадiйка книжок © Markus Zusak, 2005 © 2013 Twentieth Century Fox Film corporation, film artwork, обкладинка © Trudy White, iлюстрацii, 2005 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 * * * Присвячуеться Елiзабет i Гельмуту Зузакам. З любов’ю i захватом Пролог Гiрський хребет з уламкiв каменю Тут оповiдач знайомить нас: iз собою – кольорами – i крадiйкою книжок Смерть i шоколад Спершу кольори. Потiм люди. Так я зазвичай бачу свiт. Чи, принаймнi, намагаюся. ОСЬ МАЛЕНЬКИЙ ФАКТ Одного дня ви помрете. Я направду стараюся зробити все, щоб ця тема не була для вас такою песимiстичною, хоча бiльшiсть людей заледве чи вiрять менi i не звертають на моi заперечення жодноi уваги. Прошу вас, повiрте. Я насправдi можу бути оптимiстичним. Я можу бути приязним. Поштивим. Привiтним. І це лише на одну лiтеру. Єдине – не просiть мене бути милим. Це аж нiяк не про мене. РЕАКЦІЯ НА ВИЩЕЗГАДАНИЙ ФАКТ Це вас тривожить? Закликаю вас – не бiйтеся. Я, передусiм, справедливий. Звiсно, менi слiд вiдрекомендуватися. Вступ, так би мовити. Як же це я мiг забути про своi гарнi манери? Я мiг би належним чином вiдрекомендуватися, але, насправдi, у цьому немае необхiдностi. Незабаром ми з вами добре зазнайомимося – й у пригодi нам стануть найрiзноманiтнiшi ситуацii. Досить зазначити, що одного дня я привiтно схилюся над вами. На моiх руках спочине ваша душа. На моему плечi влаштуеться якийсь колiр. Я обережно вiднесу вас. А в цей час ви лежатимете (дуже рiдко я застаю людей на ногах). Ваше тiло задерев’янiе. Можливо, вас хтось знайде; крик розсиплеться у повiтрi дрiбними бризками. Опiсля я почую лише свiй подих, звук запаху i своiх крокiв. Питання в тому, якою барвою буде зафарбовано усе навколо, коли я прийду по вас. Яким буде небо? Менi, примiром, подобаеться небо кольору шоколаду. Темного, темного шоколаду. Кажуть, що вiн менi личить. Я ж, проте, намагаюся насолоджуватися усiма кольорами, що потрапляють менi на очi, – усiм спектром. Мiльярд, а то й бiльше, вiдтiнкiв, усi вони такi рiзнi, i небо – я його повiльно втягую. Це дещо полегшуе мiй тягар. Допомагае менi розслабитися. КОРОТЕНЬКА ТЕОРІЯ Люди помiчають колiр дня лише на свiтанку i при заходi сонця, а я добре знаю, що кожноi секунди день пронизують мiрiади вiдтiнкiв та iнтонацiй. Навiть одна година може мiстити в собi тисячi рiзних кольорiв. Жовтих, як вiск, забризканих крапельками кольору блакитного марева. Похмурих, як темрява. Така вже у мене робота, що я вирiшив для себе iх помiчати. Як я i натякав, мене рятуе лише вiдволiкання. Це допомагае не з’iхати з глузду. Допомагае з усiм впоратися – зважаючи на те, як довго я виконую цю роботу. Цiкаво, чи зможе хто-небудь замiнити мене? Хто зможе зайняти мое мiсце, коли менi захочеться взяти вiдпустку i провести ii на якомусь iз ваших стандартних курортiв – чи то на пляжi, чи то в горах? Вiдповiдь, звичайно ж, – нiхто, i це пiдштовхнуло мене до цiлком свiдомого i зваженого рiшення: вiдволiкання – це i буде моею вiдпусткою. Не варто й казати, що моя вiдпустка – це фрагменти. Це кольори. Хоча, ви можете запитати, навiщо йому взагалi потрiбна вiдпустка? Вiд чого б це йому вiдволiкатися? Це наближае нас до наступного пункту. Люди, якi залишилися. Якi вижили. Саме iх я не терплю, не можу на них дивитися, проте частенько таки не втримуюсь i дивлюсь. Я навмисне вишукую кольори, щоб не думати про них, але то тут, то там я помiчаю тих, хто залишився, я бачу, як вони подаються пiд тягарем загадок усвiдомлення, вiдчаю i подиву. У них проколотi серця. У них пробитi легенi. Це, своею чергою, наближае мене до того, про що я розповiм вам сьогоднi ввечерi, чи вдень, чи хоч якою б там була година або колiр. Це iсторiя про одного з тих, хто завжди залишаеться, – про умiльця виживати. Це коротка iсторiя, у якiй також iтиметься про: • дiвчинку; • деякi слова; • акордеонiста; • деяких фанатичних нiмцiв; • еврейського кулачного бiйця; • i безлiч крадiжок. Крадiйку книжок я бачив тричi. Поблизу залiзничноi колii Спершу виринуло щось бiле. Слiпучого рiзновиду. Напевне, дехто з вас вважае, що бiлий – це нiякий не колiр, та вiрить у всiлякi iншi, далеко не новi, нiсенiтницi. Так от, я тут для того, щоб сказати, що ви помиляетесь. Бiлий – це, безперечно, колiр, i особисто я думаю, що вам не хотiлося б зi мною сперечатися. ЗАСПОКІЙЛИВА ЗАЯВА Будь ласка, заспокойтеся i не зважайте на попередню погрозу. Я просто вихвалявся — Я зовсiм не страшний. Я зовсiм не злий. Я – пiдсумок. Справдi, усе бiле. Здавалося, нiби весь свiт зодягнувся у снiг. Нiби натягнув його на себе, як ви надягаете светра. Поблизу колii – слiди нiг, що занурилися в снiг ледь не по колiна. Дерева були вкритi снiговими покривалами. Як ви уже зрозумiли – хтось помер. Вони не могли просто залишити його на землi. На даний момент у цьому не було великоi проблеми, але невдовзi дорогу попереду розчистять i поiзд рушить далi. Там було двое кондукторiв. Там були одна мама i ii донька. Один труп. Мама, дiвчинка i труп були впертими i мовчазними. – Ну, то чого ти вiд мене хочеш? Один кондуктор був високим, другий – низьким. Високий завжди говорив першим, хоча й не був головним. Вiн подивився на меншого i круглiшого. У того ще було м’ясисте червоне обличчя. – Ну, – вiдповiв низький, – ми ж не можемо просто залишити iх тут, так? Високому вривався терпець. – А чом би й нi? Низький страшенно розлютився, аж ледь не вибухнув вiд гнiву. Вiн втупився у пiдборiддя високого i прокричав: – Spinnst du?! Ти геть дурний? З кожною секундою на його щоках густiла огида. Шкiра натягнулася. – Ходи, – продираючись крiзь снiг, сказав вiн. – Ми занесемо усiх трьох досередини, якщо доведеться. Повiдомимо наступну станцiю. А от я вже встиг припуститися найелементарнiшоi помилки. Та не знаю, як пояснити вам глибину свого розчарування в самому собi. Загалом я зробив усе правильно. Я уважно роздивився слiпуче снiжно-бiле небо, яке пропливало у вiкнах потяга, що вже рушив. Я майже вдихнув його, проте все одно вагався – я зацiкавився. Дiвчинкою. Допитливiсть заволодiла мною, тож я вирiшив залишитися довше – наскiльки це дозволяв мiй графiк, i поспостерiгати. За двадцять три хвилини потяг зупинився, i я вийшов разом з ними. На моiх руках лежала маленька душа. Я стояв трохи праворуч. Дует енергiйних кондукторiв рушив до мами, дiвчинки i трупа маленького хлопчика. Добре пам’ятаю, що того дня я голосно дихав. Дивно, що кондуктори не помiтили мене, коли проходили поряд. А свiт уже прогинався пiд вагою усього того снiгу. Злiва, десь за десять метрiв вiд мене, стояла блiда i голодна дiвчинка i тремтiла вiд холоду. Вона цокотiла зубами. Вона обiймала себе холодними руками. На обличчi крадiйки книжок замерзли сльози. Затемнення Далi були чорнi завитки – щоб продемонструвати вам, так би мовити, полюси моеi рiзнобiчностi. Це був найтемнiший час перед свiтанком. Цього разу я прийшов по молодого чоловiка – йому було не бiльше нiж двадцять чотири роки. Лiтак досi чмихав. Дим струменiв iз обох його легень. Розбиваючись, вiн залишив на землi три глибокi рани. Крила скидалися на вiдпилянi руки. Вони бiльше не зможуть змахнути. Ця маленька металева пташка бiльше не полетить. ЩЕ ДЕКІЛЬКА МАЛЕНЬКИХ ФАКТІВ Інколи я приходжу занадто рано. Я поспiшаю, i деякi люди тримаються за життя довше, нiж мали б. Минуло декiлька хвилин, i диму не стало. Вже не було, що вiддавати. Першим прибiг хлопчик – важко дихаючи, з чимось, схожим на ящичок для iнструментiв, у руцi. Страшенно хвилюючись, вiн пiдiйшов до кабiни i глянув на пiлота, вагаючись, чи той iще живий (пiлот iще був живий). Десь за тридцять секунд прибiгла крадiйка книжок. Минуло багато рокiв, та я впiзнав ii. Вона важко дихала. Із ящичка хлопчик витягнув – що б ви подумали? – плюшевого ведмедика. Тодi просунув руку крiзь розбите вiтрове скло i поклав ведмедика пiлотовi на груди. Посеред румовища з людських уламкiв i кровi сидiв усмiхнений ведмедик. Декiлька хвилин по тому я вирiшив ризикнути. Час настав. Я пiдiйшов, вийняв його душу й обережно вiднiс ii. У кабiнi залишилися тiльки тiло, ледь вловимий запах диму й усмiхнений плюшевий ведмедик. Коли навколо зiбралася юрба, усе, звiсно ж, змiнилося. Обрiй почав зафарбовуватися сiрим, як сажа, кольором. Вiд чорноти над головою не залишилося нiчого, окрiм якихось закарлючок, та й тi швидко зникали. Чоловiк, натомiсть, був кiсткового кольору. Його шкiра набула скелетного вiдтiнку. Пошарпана унiформа. Очi – холоднi i бурi, як плями вiд кави, а остання закарлючка, що досi висiла в небi, мала, як на мене, незвичну, проте таку знайому форму. Пiдпис. Юрба поводилась так, як поводиться зазвичай. Поки я пробирався крiзь неi, кожен, хто там стояв, пiдсилював тишу своею присутнiстю. Це була ледь концентрована сумiш безладних рухiв руками, приглушених розмов i мовчазних, тривожних обертiв навкруги. Коли я кинув погляд на лiтак, менi здалося, що пiлот усмiхаеться вiдкритим ротом. Такий собi останнiй соромiцький жарт. Ще одна кульмiнацiя людського життя. Пiлот лежав, загорнутий у свою унiформу, а дедалi сивiше свiтло боролося з небом. Як i в багатьох iнших випадках, коли я розвертався, щоб пiти геть, якась тiнь з’явилася на мить, нiби останнiй подих затемнення, нiби знамення того, що вiдiйшла ще одна душа. Знаете, незважаючи на усi барви, яких торкаюся, якi вишукую в усьому, що е в цьому свiтi, я завжди ловлю затемнення, коли помирае людина, нехай навiть це лише мить. Я бачив мiльйони таких затемнень. Я бачив iх стiльки, що всiх уже й не пригадаю. Прапор Коли я востанне ii бачив, усе було багряним. Небо скидалося на суп, воно кипiло i вирувало. А в деяких мiсцях воно пригорiло. Багрянець був поцяткований чорними крихтами i зернами перцю. Колись дiти тут грали у «класики» – на вулицi, схожiй на засмальцьовану олiею сторiнку. Коли я прибув, iще була луна. Кроки стукотiли по дорозi. Дзвiнкими голосами смiялись дiти, а усмiшки – солонi, та вони швидко танули. А тодi – бомби. Цього разу було вже запiзно. Сирени. Зозуля репетуе по радiо. Та вже занадто пiзно. За лiченi хвилини виросли, нагромадилися насипи з бетону i землi. Вулицi перетворилися на розiрванi вени. Кров лилася, доки земля не ввiбрала ii, а тiла в’язнули в нiй, як колоди пiсля повенi. Приклеенi до землi. Всi до одного. Сила-силенна душ. Це була доля? А може, погана вдача? Невже саме це приклеiло iх до землi? Нi, аж нiяк. Будьмо справедливими. Напевне, винними у цьому були бомби, скинутi людьми, що ховалися десь у хмарах. А небо – тепер воно було схожим на домашнiй суп якогось нестерпно-пекельного багряного кольору. Маленьке нiмецьке мiстечко знову розiрвало на шматки. Снiжинки попелу чарiвливо кружляли над головою, аж так i хотiлося висолопити язика i ловити iх, куштувати iх. Та цi снiжинки обпекли б вашi губи. Вони б спопелили ваш рот. Я добре усе пам’ятаю. Я саме збирався йти, коли помiтив ii – вона стояла навколiшки. Виписаний, окреслений гiрський хребет iз уламкiв каменю пiдiймався довкола неi. В руках вона стискала книжку. Окрiм усього iншого, крадiйка книжок вiдчайдушно прагнула повернутися до пiдвалу, писати, або перечитати свою iсторiю ще один, останнiй раз. Вона згадувала минуле, цi спогади чiтко вiдбивалися на ii обличчi. Бiльше за життя вона хотiла опинитися в пiдвалi – там безпечно, там дiм, – але не могла зрушити з мiсця. Та й пiдвалу бiльше не було. Вiн став частиною пошматованого краевиду. Знову прошу вас, повiрте менi. Я хотiв спинитися. Присiсти бiля неi. Я хотiв сказати: «Пробач, дитино». Але це заборонено. Я не присiв бiля неi. Нiчого не сказав. Натомiсть я певний час спостерiгав за нею. Коли вона спромоглася зрушити з мiсця, я пiшов за нею. Вона впустила книжку. Вона опустилась на колiна. Крадiйка книжок завила. Поки розбирали завали, на ii книжку декiлька разiв наступили, i, хоча була команда розчищати лише уламки бетону, найцiннiше, що було в дiвчинки, теж закинули до вантажiвки зi смiттям, i тут я не втримався. Я залiз до вантажiвки i взяв книжку, не пiдозрюючи, що збережу ii й тисячi разiв звертатиму на неi погляд протягом усiх цих рокiв. Я переглядатиму тi мiсця, у яких ми перетиналися, i дивуватимусь, що дiвчинка тодi бачила i як вона вижила. Це найкраще, що менi до снаги, – дивитися, як усе стае на своi мiсця в тiй iсторii, яку я спостерiгав увесь цей час. Згадуючи ii, я бачу довгий перелiк кольорiв, та найбiльше врiзалися в пам’ять тi три кольори, у яких вона постала передi мною наживо. Інодi менi вдаеться злетiти i ширяти високо над цими трьома миттевостями. Я зависаю в повiтрi, а гнила правда кровоточить, доки не приходить прозрiння. От тодi вони й складаються у формулу: КОЛЬОРИ ЧЕРВОНИЙ:  БІЛИЙ:  ЧОРНИЙ: Вони накладаються один на одний. Чорна закарлючка на слiпучо-бiлу кулю i на густу супово-багряну барву. Так, менi частенько доводилося згадувати ii, i в незлiченнiй кiлькостi своiх кишень я носив ii iсторiю – щоб розповiсти. Вона – одна з небагатьох, якi я ношу з собою. Кожна з тих iсторiй – це спроба, це неабияка спроба довести собi, що ви i ваше земне iснування маете значення. Ось вона. Одна iз пригорщi. Крадiйка книжок. Якщо маете бажання, ходiть зi мною. Я розповiм вам iсторiю. Я вам щось покажу. Частина 1 «Посiбник гробаря» а також: Небесна вулиця – мистецтво бути saumensch – жiнка з прасковим кулаком – спроба поцiлунку – Джессi Овенс – наждачний папiр – запах дружби – чемпiонка у важкiй вазi – та неабияка watschen. Прибуття на Небесну вулицю Востанне. Це багряне небо… Що ж сталося, чому крадiйка книжок стояла навколiшки i вила, зусiбiч оточена купою безглуздих, запилюжених, обпалених рукотворних уламкiв? За декiлька рокiв до того усе почалося зi снiгу. Час настав. Для когось. ПРИГОЛОМШЛИВО ТРАГІЧНИЙ МОМЕНТ Потяг швидко мчав. Вiн був напханий людьми. У третьому вагонi помер шестирiчний хлопчик. Крадiйка книжок i ii братик iхали до Мюнхена, де iх незабаром мали передати прийомним батькам. Тепер ви, звiсно ж, знаете, що хлопчик не доiхав. ЯК УСЕ СТАЛОСЯ Сильний напад кашлю. Майже натхненний напад кашлю. А тодi – нiчого. Коли кашель припинився, не залишилось нiчого, окрiм нiкчемностi життя, що iз шелестом пронеслося повз, чи ледь чутноi судоми. Тодi несподiванка дiсталася до його вуст – вони були iржаво-коричневого кольору i лущилися, як стара фарба. Вже давно потребували ремонту. Їхня мама спала. Я увiйшов до потяга. Моi ноги крокували захаращеним проходом, моя долоня миттево прикрила його губи. Нiхто й не помiтив. Поiзд стрiмголов мчав у далечiнь. Крiм дiвчинки. Одне око розплющене, друге ще досi дрiмае – крадiйка книжок, також вiдома як Лiзель Мемiнгер, – зрозумiла, у цьому немае сумнiву, що ii молодший братик, Вернер, лежав на боцi мертвий. Його блакитнi очi втупилися в пiдлогу. Але нiчого не бачили. До того як прокинутись, крадiйка книжок бачила сон про фюрера – Адольфа Гiтлера. У снi вона була на мiтингу, де вiн виступав, i дивилась на продiл черепового кольору та бездоганний квадратик вусiв. Вона iз задоволенням слухала слова, що потоком ринули з його рота. Тi фрази виблискували на свiтлi. У якийсь, трохи спокiйнiший момент, вiн навiть схилився й усмiхнувся iй. Вона усмiхнулась у вiдповiдь i промовила: «Gutten Tag, Herr F?hrer. Wie geht’s dir heut?»[1 - Добрий день, пане фюрере. Як ся маете сьогоднi? (нiм.) – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.] Вона ще не навчилася добре говорити чи бодай читати нiмецькою, бо нечасто бувала у школi. Причину цього вона дiзнаеться пiзнiше – всьому свiй час. Вона прокинулась саме тодi, коли фюрер збирався iй щось вiдповiсти. Ішов сiчень 1939 року. Їй було дев’ять рокiв, незабаром мало виповнитись десять. Їi братик помер. Одне око розплющене. Одне ще досi дрiмае. Гадаю, краще б вона мiцно спала, але, правду кажучи, на це я не маю жодного впливу. Друге око вмить розплющилося, i вона впiймала мене на гарячому, я певен у цьому. Я саме опустився на колiна i вийняв його душу, що безсило повисла на моiх набряклих руках. Потiм душа швиденько зiгрiлась, та, коли я тiльки-но вийняв ii, вона була м’якою i холодною, як морозиво. Хлопчик почав танути на моiх руках. А тодi повнiстю зiгрiвся. Зцiлився. А на Лiзель Мемiнгер навалилася безвольна нерухомiсть, ii охопили заплутанi i суперечливi думки. Es stimmt nicht. Цього не може бути. Цього не може бути. І тряска. Чому вони завжди трясуть iх? А, так, знаю, знаю. Припускаю, що це пов’язано з iнстинктом. Щоб стримати наплив усвiдомлення правди. Тiеi митi ii серце було слизьким, i гарячим, i гучним, таким гучним, таким гучним. Я вчинив по-дурному – я залишився. І спостерiгав. Тепер мама. Дiвчинка розбудила ii такою ж несамовитою тряскою. Якщо вам важко це уявити, подумайте про незграбну тишу. Про шматки й уривки вiдчаю, що пропливають повз. Про те, як воно – потонути в потязi. Снiг безперестанку падав, i мюнхенський потяг мусив зупинитися через ремонт пошкодженоi колii. Голосила жiнка. Бiля неi стояла зацiпенiла дiвчинка. У нестямi жiнка вiдчинила дверi. Тримаючи маленьке тiльце, вона зiйшла у снiг. Дiвчинка рушила за нею – а що ще iй залишалося? Як ви вже знаете, двое кондукторiв також зiйшли з потяга. Вони вирiшували, що робити, i сперечалися. Ситуацiя була щонайменше неприемною. Врештi-решт було вирiшено довезти усiх трьох до наступноi станцii, i нехай уже там iз цим розбираються. Тепер потяг плентався заснiженою дорогою. А тодi спiткнувся i зупинився. Вони зiйшли на перон – тiло хлопчика на маминих руках. Вони стояли. Хлопчик ставав усе важчим. Лiзель i гадки не мала, де вона. Навколо усе було бiлим, i, доки вони були на станцii, вона могла споглядати лише вицвiлий напис на вказiвнику напроти. Назва мiста нiчого iй не говорила, але саме тут, два днi по тому, поховають ii братика Вернера. Серед свiдкiв – священик i двое гробарiв, що тремтiли вiд холоду. СПОСТЕРЕЖЕННЯ Двое кондукторiв. Двое гробарiв. Коли дiйшло до дiла, один iз них вiддавав накази. А iнший робив те, що йому наказували. Питання: а що, як iнший – це бiльше, нiж один? Помилки, помилки – здаеться, iнодi це едине, на що я спроможний. Два днi я займався своiми справами. Я подорожував свiтом i переносив душi на конвеер вiчностi. Я дивився, як вони безвольно котилися вдалину. Декiлька разiв я застерiгав себе триматися подалi вiд мiсця поховання братика Лiзель Мемiнгер. Але знехтував своею ж порадою. Уже за декiлька миль[2 - Миля – мiра довжини, приблизно дорiвнюе 1,6 км.], поки наближався до них, я змiг розгледiти маленьку групку людей, що заклякли посеред неосяжного заснiженого простору. Кладовище зустрiло мене, як друга, i невдовзi я стояв поряд iз ними. Я схилив голову. Лiворуч вiд Лiзель стояли двое гробарiв, вони терли руки i жалiлися на снiг та поганi умови для копання в таку погоду. «Так важко розкопати весь той лiд» – i таке iнше. Одному з них було не бiльше чотирнадцяти. Учень. Коли вiн трохи вiдiйшов, десь крокiв на двадцять, iз кишенi його куртки безневинно випала чорна книжка, а вiн цього навiть не помiтив. Декiлька хвилин по тому мама Лiзель рушила зi священиком. Вона дякувала йому за поховання сина. А от дiвчинка залишилася. Їi колiна вгрузли у землю. Прийшов ii час. Досi не вiрячи, вона почала копати. Вiн не мiг померти. Вiн не мiг померти. Вiн не мiг… За лiченi секунди снiг вгризся в ii шкiру. На руках розтрiскалася замерзла кров. Десь там, пiд усiм тим снiгом, вона бачила свое серце, розбите на два шматки. Обидва горiли i билися пiд цим бiлим покровом. Вона зрозумiла, що мама прийшла по неi, тiльки тодi, коли мамина кiстлява рука опустилась на ii плече. Їi потягнули геть. Гарячий крик заповнив ii горло. МАЛЕНЬКА КАРТИНКА, ДЕСЬ МЕТРІВ ЗА ДВАДЦЯТЬ Коли дiвчинку нарештi вiдтягнули, вони з мамою стояли i переводили подих. Щось чорне i квадратне виднiлося посеред снiгу. Тiльки дiвчинка помiтила це. Вона схилилась, пiдняла ту рiч i мiцно вчепилася в неi пальцями. На обкладинцi був срiблястий напис. Вони трималися за руки. Вiдпустили останне, заплакане прощання i вийшли з кладовища, озирнувшись кiлька разiв. А от я залишився трохи довше. Я махав рукою. Але нiхто не помахав менi у вiдповiдь. Мама й донька покинули кладовище i попрямували до наступного мюнхенського потяга. Обидвi були худi й блiдi. В обох потрiскалися губи. Лiзель помiтила це у брудному, запилюженому вiкнi потяга, на який вони сiли якраз перед полуднем. Як згодом написала сама крадiйка книжок, ця подорож продовжилася так, нiби усе вже сталося. Коли потяг прибув на мюнхенський вокзал, люди висипали з нього, як iз розiрваного пакунка. Там були люди рiзного гатунку, але серед цiеi юрби найлегше було розпiзнати бiднякiв. Злидарi завжди в русi, нiби змiна мiсця може чимось iм допомогти. Вони не розумiють, що наприкiнцi мандрiвки iх все одно чекае та сама бiда, хiба що в новiй обгортцi – як осоружний родич. Думаю, мама дiвчинки добре це розумiла. Їi дитину не чекали в елiтних сiм’ях Мюнхена, але прийомних батькiв iй таки знайшли, тож вони, принаймнi, зможуть трохи краще годувати дiвчинку i хлопчика та дадуть iм нормальну освiту. Хлопчик. Лiзель не сумнiвалася, що мама несе пам’ять про нього, що вона звалила ii собi на плечi. Ось вона впустила його. Дiвчинка бачить, як його п’яти, його ноги й усе тiло вдаряються об перон. Як ця жiнка може йти? Як вона може рухатися? Це те, чого я нiколи не знав, нiколи не мiг збагнути, – на що здатнi люди. Вона пiдняла його i пiшла далi, а дiвчинка припала до неi збоку. Вiдбулася зустрiч iз чиновниками, пiдняли своi вразливi голови питання про те, чому вони спiзнилися i що сталося з хлопчиком. Доки ii мама, iз зацiпенiлими думками, сидiла на жорсткому стiльцi, Лiзель забилася в куток маленького запилюженого офiсу. Тодi – безладнi прощання. Одне було плаксивим. Дiвчинка зарилася обличчям у мамине зношене шерстяне пальто. Їi знову вiдтягували. На деякiй вiдстанi, серед околиць Мюнхена, заховалося мiстечко пiд назвою Molching, а нам iз вами краще вимовляти «Молькiнг». Саме туди везли дiвчинку – на вулицю, що називалася Himmel. ПЕРЕКЛАД Himmel – Небеса Той, хто вибрав назву для Небесноi вулицi, безперечно мав здорове почуття гумору. Не скажу, що там було пекло на землi. Нi. Проте там не було й раю. Хоч як би там було, прийомнi батьки вже чекали на Лiзель. Губерманни. Вони чекали на дiвчинку i хлопчика i мали отримувати невелику допомогу на iх утримання. Ви б не хотiли бути тим, хто принесе Розi Губерманн новину про те, що хлопчик не пережив поiздку. Правду кажучи, нiхто взагалi не хотiв щось iй казати. Коли вже зайшла мова про характери, то в Рози вiн був не з кращих, але в минулому iй вдавалося гарно виховувати прийомних дiтей. Декiлькох вона, без сумнiву, перевиховала. Лiзель iхала туди на машинi. Ранiше вона нiколи не iздила на машинi. Їi шлунок то пiдскакував, то опускався донизу, вона марно сподiвалася, що вони зiб’ються з дороги чи передумають. Серед цих думок вона незмiнно поверталася до мами, що залишилась на вокзалi й чекала наступного потяга. Вона тремтить. Закуталася в те нiкудишне пальто. Очiкуючи на той потяг, вона гризтиме нiгтi. Довгий i неприемний перон – шматок холодного цементу. Коли повертатиметься назад, чи виглядатиме те мiсце, де поховали ii сина? Чи ii здолае важкий сон? Машина все iхала, а Лiзель боялася останнього, смертельного повороту. День був сiрим – кольору Європи. Машину зусiбiч обступила заслона дощу. – Майже приiхали. – Чиновниця з державного управлiння опiки, панi Гайнрiх, обернулася до дiвчинки й усмiхнулася. – Dein neues Haus. Твiй новий дiм. Лiзель витерла круг на запiтнiлому вiкнi i визирнула. ФОТОГРАФІЯ НЕБЕСНОЇ ВУЛИЦІ Здавалося, що будiвлi приклеенi одна до одноi, а це здебiльшого маленькi будинки i житловi блоки, якi почуваються геть некомфортно. Темний снiг простелився, як килим. Бетон, голi дерева, що скидаються на вiшаки, i сiре повiтря. У машинi також був чоловiк. Вiн залишився з дiвчинкою, поки панi Гайнрiх була у будинку. Вiн не промовив нi слова. Лiзель вирiшила, що вiн тут для того, щоб вона не втекла, або заштовхае ii досередини, якщо з нею виникнуть якiсь проблеми. Але згодом, коли проблеми таки виникли, вiн просто сидiв i спостерiгав. Напевне, вiн був крайнiм заходом, останнiм способом. За декiлька хвилин вийшов високий чоловiк. Ганс Губерманн, прийомний батько Лiзель. З одного боку бiля нього стояла середнього зросту панi Гайнрiх. З iншого – приземкувата Роза Губерманн, що скидалася на маленьку шафу, з накинутим поверх пальтом. Було помiтно, що вона ходить перевальцем. Майже симпатична, якби не обличчя з пом’ятого картону i такий роздратований вираз на ньому, нiби вона ледве може усе це стерпiти. Їi чоловiк крокував прямо, у його пальцях тлiла цигарка. Вiн сам iх скручував. Дiло було так. Лiзель вiдмовлялась виходити з машини. – Was ist loss mit dem Kind? – запитала Роза Губерманн. Повторила запитання знову. – Що це з дитиною? – Тодi просунула обличчя в машину i сказала: – Na, komm. Komm[3 - Ну, виходь. Виходь. (нiм.).]. Сидiння попереду вiдсунули. Коридор холодного повiтря запрошував вийти. Дiвчинка не зрушила з мiсця. Назовнi, крiзь круг, який вона витерла, Лiзель бачила пальцi високого чоловiка, якi тримали цигарку. Попiл оступився з ii кiнця, декiлька разiв крутнувся i пiдлетiв, а тодi розсипався по землi. П’ятнадцять хвилин ii вмовляли вийти з машини. Це вдалося високому чоловiковi. Спокiйно. Далi була хвiртка, дiвчинка вчепилася за неi. З очей лилися струмки слiз, а вона трималася за хвiртку i вiдмовлялася заходити на подвiр’я. На вулицi збиралися люди, доки Роза Губерманн iх не збештала i вони не розiйшлися хто куди. ПЕРЕКЛАД ТОГО, ЩО ПОВІДОМИЛА ЇМ РОЗА ГУБЕРМАНН «Чого повитрiщалися, недоумки?» Врештi Лiзель боязко зайшла в будинок. Ганс Губерманн тримав ii за одну руку. За другу ii тримала маленька валiза. У валiзi, пiд шаром складеного одягу, заховалася маленька чорна книжка, що ii, як ми можемо лише здогадуватися, уже декiлька годин шукав чотирнадцятирiчний гробар iз невiдомого мiста. Уявляю, як вiн каже своему начальнику: «Чесне слово, я не знаю, де вона. Я вже все обшукав. Все обшукав!» Я впевнений, що вiн нiколи б не запiдозрив дiвчинку, проте ось вона – чорна книжка зi срiблястими лiтерами, пiд куполом ii одягу. «ПОСІБНИК ГРОБАРЯ Дванадцятикрокова iнструкцiя з Успiшного копання могил. Видана Баварською асоцiацiею кладовищ» Перша здобич крадiйки книжок – початок ii видатноi кар’ери. Перетворення на Saumensch[4 - Можна перекласти як «свинючка» (нiм.).] Так, видатна кар’ера. Покваплюся зазначити, проте, що мiж крадiжкою першоi i другоi книжки минуло чимало часу. Іншим, не менш важливим фактом е те, що першу книжку вона вкрала у снiгу, а другу – у вогню. Також не варто забувати, що деякi книжки iй дали. Загалом у неi було чотирнадцять книжок, та вона вважала, що здебiльшого ii iсторiю створили десять книжок. Із тих десяти шiсть вона вкрала, одна з’явилася на кухонному столi, двi написав для неi схований еврей, а ще одну принiс лагiдний, зодягнений у жовте вечiр. Вирiшивши написати свою iсторiю, вона дивуватиметься, коли саме книжки i слова не просто почали мати якесь значення, а стали для неi всiм. Може, тодi, коли вона вперше побачила кiмнату, де були цiлi стелажi з книжками? Або тодi, коли на Небеснiй вулицi з’явився Макс Ванденбург iз пригорщею страждань i «Mein Kampf»[5 - «Моя боротьба» – книжка Адольфа Гiтлера, яка стала iдеологiчною основою нiмецького нацiонал-соцiалiзму. Вперше опублiкована 1925 року. Перша частина е автобiографiею Гiтлера, де вiн описав, зокрема, своi погляди на соцiально-полiтичнi проблеми Австро-Угорщини та Нiмеччини. Головними ворогами вiн бачив свiтове еврейство, iнтернацiоналiзм i комунiстичний рух. Друга частина була полiтичною пропагандою його партii, НСРПН. Нацисти проголосили «Мою боротьбу» головною книжкою для населення Третього рейху.] Гiтлера? А може, це через читання в бомбосховищi? Чи через останнiй марш у Дахау? Чи «Струшувачку слiв»? Мабуть, точноi вiдповiдi, коли i де це сталося, ми з вами так i не отримаемо. А втiм, я не забiгатиму наперед. Перш нiж дiстатися до котрогось iз цих варiантiв, нам слiд подивитися, як почалося життя Лiзель Мемiнгер на Небеснiй вулицi, й дiзнатися про мистецтво бути saumensch. Коли вона прибула, на ii руках iще виднiлися слiди вiд укусiв снiгу, а з пальцiв iще не стерлася замерзла кров. Вона вся здавалася якоюсь недогодованою. Дротянi ноги. Руки, як вiшаки для пальта. Це iй далося нелегко, але коли таки далося, то вийшла якась зголоднiла усмiшка. Кольором ii волосся майже не вiдрiзнялося вiд бiлявого нiмецького сорту, але в неi були небезпечнi очi. Темно-карi. На той час у Нiмеччинi вам не хотiлося б мати карих очей. Напевне, вона успадкувала iх вiд тата, однак достеменно цього не знала, бо зовсiм його не пам’ятала. Насправдi про тата вона знала лише одне. Це був ярлик, якого вона не розумiла. ДИВНЕ СЛОВО Комунiст Не один раз вона чула його в минулому. «Комунiст». Пансiони були напханi людьми, кiмнати переповненi запитаннями. І це слово. Це дивне слово завжди було десь там, у кутку, воно визирало з темряви. Воно носило костюми, унiформи. Хоч куди б вони подалися, воно було там, щойно згадували ii тата. Вона могла вловити його запах, вiдчути його на смак. А от вимовити чи зрозумiти не могла. Коли дiвчинка спитала маму, що воно означае, та вiдповiла, що це не мае значення, тож iй не слiд цим перейматися. В одному з пансiонiв була здоровiша жiнка, яка намагалася навчити дiтей писати, виводячи щось вуглиною на стiнi. Лiзель кортiло спитати значення того слова, але вона так цього й не зробила. Одного дня ту жiнку забрали на допит. Вона бiльше не повернулася. Прибувши до Молькiнга, Лiзель таки усвiдомлювала, що тут ii порятунок, але це ii зовсiм не тiшило. Якщо мама любить ii, то чому залишила на чужому порозi? Чому? Чому? Чому? Той факт, що вiдповiдь була iй вiдома – нехай навiть на елементарному рiвнi, – здавалося, не мав жодного значення. Мама постiйно хворiла, а на лiкування завжди бракувало грошей. Лiзель про це знала. Та це зовсiм не означало, що вона мусить iз цим змиритися. Хоч скiльки б разiв iй казали, що ii люблять, дiвчинка не вiрила, що доказ любовi – це рiшення залишити ii. Нiщо не мiняло тiеi обставини, що вона була загубленою худорлявою дитиною в чужому мiсцi, з чужими людьми. Сама-самiсiнька. Губерманни жили в одному з маленьких коробкоподiбних будинкiв на Небеснiй вулицi. Декiлька кiмнат, кухня i спiльний iз сусiдами туалет надворi. Дах був пласким, а пiд будинком розташовувався неглибокий пiдвал для зберiгання всякоi всячини. Вважалося, що пiдвал недостатньо глибокий. У 1939 роцi це нiкого не турбувало. А от згодом, у 1942-му i 1943-му, з цим уже виникли проблеми. Пiд час бомбардувань доводилося бiгти вулицею до кращого укриття. На початку дiвчинку найбiльше ошелешила лайка. Вона була такою рясною i запальною. Буквально через слово вона чула Saumensch, Saukerl або Arschloch. Для тих, кому цi слова незнайомi, варто iх пояснити. «Sau – це, звичайно ж, свиня. Слово Saumensch вживалося для того, щоб обiзвати, вилаяти чи просто принизити жiнку. Saukerl[6 - Можна перекласти як «свинтус» (нiм.).] (вимовляеться як «заукерль») – те саме, тiльки для чоловiкiв. Arschloch можна перекласти як «недоумок». Проте це слово не мае статевоi приналежностi. Воно просто е. – Saumensch, du dreckiges![7 - Свинючко, ти брудна! (нiм.)] – прокричала прийомна мама того вечора, коли дiвчинка вiдмовилася прийняти ванну. – Ти, брудна свиня! Чого не роздягаешся? Вона добре вмiла лютувати. Насправдi можна сказати, що обличчя Рози Губерманн незмiнно прикрашала лють. Саме тому на ii картоннiй шкiрi з’являлися зморшки. Лiзель, ясна рiч, купалася – у тривозi. Нiзащо вона не полiзе нi до якоi ванни, та й лягати в лiжко вона теж не мала намiру. Вона забилася в куток схожоi на комiрчину умивальнi, чiпляючись за вiдсутнi ручки на стiнах, щоб опертися бодай на щось. Та навколо не було нiчого, крiм сухоi фарби, забитого подиху i потоку лайки, що виливався з Рози. – Вiдчепися вiд неi. – У сварку втрутився Ганс Губерманн. Нiби протиснувшись крiзь натовп, його лагiдний голос прослизнув досередини. – Я сам. Вiн наблизився до дiвчинки i сiв на пiдлогу, обпершись на стiну. Плитка була холодною i непривiтною. – Ти вмiеш скручувати цигарки? – запитав вiн, i наступну годину, а може й бiльше, вони сидiли в калюжi темряви, яка все бiльше заповнювала кiмнату, забавляючись цигарковим папером i тютюном, який Ганс Губерманн потiм скурював. За годину Лiзель уже могла скручувати непоганi цигарки. Але досi не скупалася. ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО ГАНСА ГУБЕРМАННА Вiн любив курити. Найбiльше у цьому заняттi йому подобалося скручувати цигарки. За професiею вiн був малярем i грав на акордеонi. Це його вмiння стало у пригодi, особливо взимку, коли вiн мiг заробити трохи грошей, граючи у пивних Молькiнга, на кшталт «Кноллера». Вiн уже обдурив мене на однiй вiйнi, згодом потрапить на iншу (якась безглузда винагорода), але йому знову якось вдасться мене уникнути. Бiльшiсть людей заледве чи помiчали Ганса Губерманна. Вiн був непоказним. Безперечно, маляр iз нього був чудовий. Його музичнi вмiння – вище середнього. Проте якимось чином – упевнений, що вам доводилося зустрiчати таких людей, – йому завжди вдавалося зливатися з тлом, навiть якщо вiн був першим у черзi. Вiн просто був там. Непримiтний. Неважливий i не вельми цiнний. Найсумнiшою в такiй зовнiшностi була, як ви можете собi уявити, ii цiлковита, так би мовити, невiдповiднiсть. Безперечно, у Ганса була цiннiсть, i Лiзель Мемiнгер помiтила ii. (Дiти iнодi бувають набагато мудрiшими за хвалькуватих i нудних дорослих.) Вона одразу це розгледiла. Його поведiнку. Спокiй, що його оточував. Коли вiн увiмкнув свiтло в маленькiй бездушнiй умивальнi, Лiзель помiтила, якi в ii прийомного тата незвичнi очi. Вони були зробленi з доброти i срiбла. М’якого срiбла, що плавиться. Побачивши його очi, Лiзель зрозумiла, що Ганс Губерманн мае неабияку цiннiсть. ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО РОЗУ ГУБЕРМАНН Вона мала п’ять футiв[8 - Фут – мiра довжини, приблизно 30 см.] i один дюйм[9 - Дюйм – мiра довжини, приблизно 2,5 см.] зросту, а свое туге, каштанове з сивими пасмами волосся збирала у пучок. Щоб поповнити сiмейний бюджет Губерманнiв, вона прала i прасувала для п’яти заможних сiмей Молькiнга. Куховарила вона жахливо. Вона мала унiкальне вмiння дратувати майже всiх, кого зустрiчала. Але вона направду любила Лiзель Мемiнгер. Просто якось дивно виявляла своi почуття. Як-от, лупцювала ii дерев’яною ложкою i кидалася словами – поперемiнно, з рiзною частотою. Коли Лiзель таки покупалася, за два тижнi пiсля свого прибуття на Небесну вулицю, Роза стиснула ii в сильних, ледь не травматичних, обiймах. Майже розчавивши ii, вона промовила: – Saumensch, du dreckiges – пора купатися! За декiлька мiсяцiв бiльше не було пана i панi Губерманнiв. Послуговуючись звичною пригоршнею слiв, Роза сказала: – Послухай-но Лiзель, вiд сьогоднi ти називатимеш мене «мама». – Вона на хвилинку замислилась. – Як ти називала свою справжню маму? Лiзель швиденько вiдповiла: – Auch Mama – також мама. – Ну, тодi я твоя друга мама. – Вона подивилася на чоловiка. – А той, отам. – Здавалося, вона зiбрала слова у жменю, зiм’яла iх i шпурнула через стiл. – Той Saukerl, той брудний свинтус, – називатимеш його тато, verstehst? Зрозумiла? – Так, – одразу погодилась Лiзель. У цьому домi цiнувалися швидкi вiдповiдi. – Так, мамо, – виправила ii Роза. – Saumensch. Називай мене мамою, коли звертаешся до мене. Тiеi митi Ганс Губерманн саме закiнчив скручувати цигарку, облизав папiр i склеiв його. Подивився на Лiзель i пiдморгнув iй. Вона залюбки називатиме його татом. Жiнка з прасковим кулаком Кiлька перших мiсяцiв були, звичайно ж, найважчими. Лiзель щоночi снилися кошмари. Обличчя брата. Що втупилося у пiдлогу. Прокидаючись, вона борсалася в лiжку, кричала i тонула у вирi простирадл. Навпроти, з iншого боку кiмнати, братове лiжко пливло, наче човен, у темрявi. Лiзель повiльно приходила до тями, а лiжко, здавалося, осiдало на пiдлогу. Це видiння ii не вельми заспокоювало, тож минало ще трохи часу, перш нiж дiвчинка припиняла кричати. Чи не единим плюсом кошмарiв було те, що до ii кiмнати приходив Ганс Губерманн, новий тато, щоб заспокоiти ii, щоб подарувати свою любов. Вiн приходив щоночi i сидiв бiля неi. Декiлька разiв на початку вiн просто був там – стороння людина, що проганяла ii самотнiсть. За декiлька ночей вiн уже шепотiв: «Тихенько, я тут, усе добре». За три тижнi вiн обiйняв ii. Мiж ними зростала довiра, головним чином через грубу силу його лагiдностi, його присутностi. Вiд самого початку дiвчинка знала, що Ганс Губерманн прийде посеред крику i не покине ii. ВИЗНАЧЕННЯ, ЯКОГО НЕ ЗНАЙДЕТЕ У СЛОВНИКУ Непокидання – вияв довiри i любовi, який часто розпiзнають дiти. Ганс Губерманн, iз заспаними очима, сидiв на лiжку, а Лiзель плакала в його рукав i вдихала його запах. Кожного разу пiсля другоi години ночi вона знову засинала, огорнута цим запахом. Це була сумiш викурених цигарок, староi фарби i людськоi шкiри. Спочатку вона втягувала цей запах, потiм дихала ним, доки не тонула в ньому. Щоранку Ганс сидiв у крiслi за декiлька футiв вiд неi, з опущеною головою, зiгнутий ледь не навпiл. Вiн нiколи не лягав на сусiдне лiжко. Лiзель злазила з лiжка й обережно цiлувала його в щоку, а вiн прокидався й усмiхався iй. Інодi тато казав iй залiзти на лiжко i почекати хвилинку, а тодi повертався з акордеоном i грав для неi. Лiзель сидiла, щось наспiвувала, вiд задоволення стиснувши холоднi пальцi на ногах. Нiколи ранiше для неi не грали. Вона по-дурному сама до себе усмiхалася, i спостерiгала, як на татовому обличчi вимальовуються лiнii, i вдивлялася в розплавлений метал його очей – доки з кухнi не долинали прокльони. – ДОСИТЬ БРИНЬКАТИ, SAUKERL! Тато ще трохи грав. А тодi пiдморгував iй, i вона незграбно пiдморгувала йому. Декiлька разiв, просто щоб iще бiльше розiзлити маму, вiн приносив акордеон на кухню i грав пiд час снiданку. Татовий хлiб iз джемом лежав напiвз’iдений на тарiлцi, вигнутий у формi укусiв, а музика вдивлялася в обличчя Лiзель. Знаю, це звучить дивно, та саме такi були в неi вiдчуття. Татова права рука мандрувала клавiшами зубного кольору. Лiва рука натискала кнопки. (Найбiльше Лiзель подобалося дивитися, як вiн торкався срiблястоi блискучоi кнопки – до мажор). Подряпанi, та досi лискучi чорнi боки акордеона рухалися туди-сюди, коли татовi руки стискали запилюженi мiхи, примушуючи iх втягувати повiтря, а потiм виштовхувати його назад. У такi ранки на кухнi тато оживляв свого акордеона. Менi здаеться, що це не так уже й безглуздо, якщо добре подумати. Як визначити, чи хтось живий? Перевiрити, чи дихае. Звук акордеона, зрештою, був ознакою безпеки. Денне свiтло. Вдень не мiг приснитися брат. Вона сумувала за ним i частенько ледь чутно плакала у крихiтнiй умивальнi, проте радiла, що не спить. У першу нiч перебування в домi Губерманнiв Лiзель заховала останню рiч, яка пов’язувала ii з братом, – «Посiбник гробаря» – пiд матрацом i час вiд часу витягала книжку, щоб потримати в руках. Вона розглядала напис на обкладинцi, торкалася пальцями букв усерединi, але й гадки не мала, що там написано. Насправдi iй було байдуже, про що ця книжка. Важливiшим було те, що вона означала. ЗНАЧЕННЯ КНИЖКИ 1. Останнiй раз, коли вона бачила братика. 2. Останнiй раз, коли вона бачила маму. Інодi вона шепотiла «мама» – i згадувала мамине обличчя сотню разiв на день. Та цi страждання здавалися дрiб’язковими порiвняно з нiчними жахiттями. Там, на неосяжних просторах снiв, вона почувалася як нiколи самотньою. Впевнений, ви вже помiтили, що в домi не було iнших дiтей. Губерманни мали двох рiдних дiтей, але вони були дорослi i жили окремо. Ганс-молодший працював у центрi Мюнхена, а Трудi пiдробляла покоiвкою й нянею. Незабаром обох поглине вiйна. Вона виготовлятиме патрони, вiн ними стрiлятиме. Школа, як ви можете здогадатися, була жахливим провалом. Хоча вона i була державною, там вiдчувався сильний католицький вплив, а Лiзель була лютеранкою. Не найкращий початок, еге ж? А тодi виявилося, що вона не вмiе читати й писати. Яка ганьба – Лiзель перевели до найменших дiтей, якi тiльки починали вчити абетку. Нехай вона й була худорлявою i блiдою, серед тiеi малечi почувалася просто гiгантською i частенько хотiла поблiднути настiльки, щоб зовсiм розчинитися в повiтрi. Та й удома не було кому ii вчити. – Ти навiть не питай його, – зауважила мама. – Той Saukerl. – Тато виглядав у вiкно – така у нього була звичка. – Вiн кинув школу в четвертому класi. Не обертаючись, тато м’яко, але ущипливо вiдповiв: – Ну, ii можеш теж не питати. – Вiн струсив дрiбку попелу через вiкно. – Вона кинула школу в третьому. У домi не було книжок (крiм однiеi, захованоi пiд матрацом), i Лiзель могла хiба повторювати абетку собi пiд нiс, доки iй не велiли замовкнути вельми недвозначними фразами. Саме лише бурмотiння… А вже згодом, пiсля жахливого випадку з обпiсяним лiжком, почалися уроки читання. Неофiцiйно iх прозвали опiвнiчними уроками, хоча зазвичай вони починалися близько другоi години ночi. Та про це потiм. У серединi лютого, коли iй виповнилося десять, Лiзель отримала в подарунок стару ляльку з жовтим волоссям i без однiеi ноги. – Це найкраще, що в нас е, – вибачився тато. – Що ти таке верзеш? Та iй пощастило мати хоча б це, – дорiкнула мама. Ганс розглядав наявну в ляльки ногу, а Лiзель примiряла нову форму. Десять рокiв означало «Гiтлер’югенд». А «Гiтлер’югенд» – це маленька коричнева форма. Оскiльки Лiзель була дiвчинкою, то належала до того, що називалося БДМ. ПОЯСНЕННЯ АБРЕВІАТУРИ Bund Deutscher M?dchen – Союз нiмецьких дiвчат. Найперше, на що там звертали увагу, – це правильне виконання привiтання «heil Hitler»[10 - «Слава Гiтлеру» або «Хай живе Гiтлер» (нiм.).]. Тодi iх вчили марширувати строем, робити перев’язку i зашивати одяг. Вони також ходили в походи i займалися iншими, схожими заняттями. На середу i суботу завжди призначалися збори, якi тривали з третьоi до п’ятоi. Щосереди i щосуботи тато вiдводив туди Лiзель, а за двi години забирав. Вони майже нiколи про це не говорили. Вони просто трималися за руки i прислухалися до власних крокiв, а тато ще й викурював одну або двi цигарки. Єдине тривожило Лiзель – тато завжди кудись iшов. Дуже часто ввечерi вiн заходив до вiтальнi (яка також правила Губерманнам за спальню), витягав зi старого серванту акордеона i протискувався кухнею в напрямку вхiдних дверей. Вiн iшов Небесною вулицею, а мама вiдчиняла вiкно i викрикувала: – Не засиджуйся допiзна! – Може, крикнеш iще голоснiше? – обертався i вигукував тато у вiдповiдь. – Saukerl! Поцiлуй мене в дупу! Буду кричати так голосно, як захочу! Вiдлуння ii лайки неслося за ним вулицею. Тато нiколи не оглядався, ну, принаймнi доти, доки не був упевнений, що його дружина вже не визирае з вiкна. Такими вечорами, iз акордеоном у руках, у кiнцi вулицi, якраз на розi перед крамницею панi Дiллер, вiн озирався i бачив постать, що замiнила Розу у вiкнi. На мить його довга, примарна рука пiдiймалася, а тодi вiн розвертався i помаленьку йшов далi. Коли Лiзель бачила його знову, була вже друга година ночi, i тато лагiдно висмикував ii з обiймiв нiчного кошмару. Вечорами в маленькiй кухнi завжди було гамiрно. Роза Губерманн без угаву говорила, а бесiда в ii розумiннi – це schimpfen. Вона постiйно сперечалася i нарiкала. Насправдi сперечатися не було з ким, а тому мама користалася кожною нагодою. На кухнi вона могла сперечатися з усiм свiтом, i майже щовечора вона так i робила. Пiсля вечерi, коли тато йшов, Лiзель i Роза зазвичай залишалися на кухнi, i мама бралася прасувати. [11 - Лаятися (нiм.).]Декiлька разiв на тиждень, коли Лiзель поверталася зi школи, вони з мамою простували вулицями Молькiнга – забирали i розносили випраний та випрасуваний одяг найзаможнiшим мешканцям мiста. На вулицю Кнаупта, на Верескову вулицю. На декiлька iнших вулиць. Мама вiддавала i забирала одяг iз удаваною посмiшкою, та щойно зачинялися дверi i вона трохи вiдходила вiд будинку, то починала бештати усiх цих багатiiв разом iз усiма iхнiми грошима i лiнощами. – Ну такi вже g’schtinkerdt[12 - Ледацюга (нiм.).], що не можуть самi собi попрати, – завжди повторювала мама, незважаючи на те що залежала вiд цих людей. – Отой, – ганила вона пана Фогеля з Вересковоi вулицi, – всi грошi дiсталися йому вiд батька. А вiн тринькае iх на жiнок i пиятику. І на прання з прасуванням, звiсно. Це було щось на кшталт в’iдливоi переклички. Пан Фогель, пан i панi Пфаффельгюрвери, Хелена Шмiдт, сiм’я Вайнгартнерiв. Усi вони були у чомусь виннi. Окрiм пияцтва i тринькання грошей на розпусту Ернст Фогель, за словами Рози, постiйно шкрябав свою облiплену вошами голову, облизував пальцi i лише тодi давав iй грошi. – Їх треба прати, перш нiж приносити додому, – пiдсумувала вона. Пфаффельгюрвери ретельно перевiряли ii роботу. – «Будь ласка, щоб на цих сорочках не було жодноi складки, – передражнювала Роза. – І жодноi зморщечки на цьому костюмi». І вони стоять там, оглядають, простiсiнько передi мною. Простiсiнько в мене пiд носом. Gsindel! Погань! Вайнгартнери, очевидно, були людьми геть недалекими, та ще й iз линючою кiшкою, що ii Роза теж величала Saumensch. – Ти знаеш, скiльки часу менi треба, щоб здих[13 - Наволоч (нiм.).]атися тiеi шерстi? Вона усюди! Хелена Шмiдт була заможною вдовою. – Та стара шкапа – сидить там i нидiе. За все життя вона нi дня не працювала. Проте найбiльше презирства Роза приберегла для будинку пiд номером вiсiм по вулицi Гранде. Цей великий особняк стояв на пагорбi у верхнiй частинi Молькiнга. – Оце, – вказала вона, коли вперше привела туди Лiзель, – будинок мера. Того пройдисвiта. Його дружина цiлими днями не виходить з дому, до того ж вона така скупа, що навiть вогню не розведе, – у них там холод собачий. Вона схиблена. – Роза повторила, наголошуючи на кожному словi: – Геть схиблена. На всю голову. Бiля хвiртки вона махнула дiвчинцi рукою: – Ти йди. Лiзель страшенно перелякалася. Величезнi коричневi дверi з мiдним молотком нависали над схiдцями. – Що? – Ти менi не щокай, Saumensch. Рухайся! Лiзель пiшла. Вона минула стежку, пiднялася схiдцями на ганок, трохи повагалася, а тодi постукала. Дверi вiдчинив купальний халат. А в ньому – жiнка з переляканими очима, волоссям, що скидалося на пух, у позi загнаного звiра. Вона помiтила маму бiля хвiртки i вiддала дiвчинцi мiшок iз бiлизною. – Дякую, – промовила Лiзель, але вiдповiдi не отримала. Лише дверi. Вони зачинилися. – Бачиш? – сказала Роза, коли дiвчинка пiдiйшла до хвiртки. – Отаке менi доводиться терпiти. Всiх тих багатих паршивцiв, тих ледачих свиней… Уже йдучи з мiшком у руках, Лiзель озирнулася. Мiдний молоток на дверях не зводив з неi погляду. Закiнчивши бештати людей, на яких вона працювала, Роза Губерманн, за своею звичкою, переходила до iншоi улюбленоi теми для презирства. Свого чоловiка. Вона дивилася на мiшок з одягом i похилi будинки i говорила, говорила, говорила. – Якби з твого тата була хоч якась користь, – казала вона дiвчинцi щоразу, коли вони проходили через Молькiнг, – то менi не довелося б цим займатися. – І вона глузливо фиркала. – Маляр! І нащо менi здався той Arschloch? І чого я вийшла за нього? Вони менi так i казали – моi батьки себто. – Їхнi кроки хрускотiли на стежцi. – І що я тепер – плентаюся вулицями i гну спину на кухнi, бо той Saukerl нiколи не мае роботи? Справжньоi роботи. Тiльки того жалюгiдного акордеона i щовечора тi бруднi гадючники. – Так, мамо. – І це все, що ти можеш сказати? – Маминi очi були схожi на блiдо-блакитнi латки, приклеенi до обличчя. Вони йшли далi. Лiзель несла мiшок. Удома всю бiлизну прали у титанi[14 - Титан – великий кип’ятильник.] бiля плити, розвiшували бiля камiна у вiтальнi, а тодi прасували на кухнi. Вся робота кипiла на кухнi. – Ти це чула? – запитувала мама майже щовечора. У руцi вона тримала праску, нагрiту на плитi. Свiтло в усьому будинку було тьмяним, i Лiзель сидiла за кухонним столом, вдивляючись у щiлини мiж язиками полум’я. – Що? – вiдповiдала дiвчинка. – Що таке? – Це була Гольцапфель! – Роза уже зiрвалася зi стiльця. – Та Saumensch щойно знову плюнула на нашi дверi. Для панi Гольцапфель, однiеi з сусiдок, плювання на дверi Губерманнiв щоразу, коли вона проходила повз, було традицiею. Вхiднi дверi були за якийсь метр вiд хвiртки, тож можна стверджувати, що вона була досить вправною i влучною. Плювання на дверi було наслiдком того, що вони з Розою Губерманн ось уже понад десять рокiв перебували у якомусь словесному конфлiктi. Нiхто не знав, як той конфлiкт виник. Та вони й самi, ймовiрно, цього вже не пам’ятали. Панi Гольцапфель була жiнкою дротяною й, очевидно, досить недоброзичливою. Вона не була замiжньою, проте мала двох синiв, на декiлька рокiв старших за сина Губерманнiв. Обое були в армii, й обое, в епiзодичних ролях, iще з’являться на цих сторiнках, я вам обiцяю. А щодо плювання мушу зазначити, що панi Гольцапфель виконувала свiй обов’язок дуже ретельно. Жодного разу, коли проходила повз, вона не забувала spuck[15 - Плюнути (нiм.).] на дверi будинку пiд номером тридцять три i крикнути Schweine![16 - Свиня (нiм.).]. Про нiмцiв я дiзнався одну цiкаву рiч. Скидаеться на те, що вони дуже люблять свиней. НЕВЕЛИЧКЕ ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДЬ НА НЬОГО Кому, на вашу думку, доводилося щовечора витирати слину з дверей? Так – ви вгадали. Коли жiнка iз прасковим кулаком каже вам iти надвiр i витирати слину з дверей, ви так i робите. Особливо тодi, коли праска паруе. Насправдi це було частиною щоденних обов’язкiв. Щовечора Лiзель виходила на ганок, витирала дверi i дивилася на небо. Зазвичай воно нагадувало iй калабаню – холодну i густу, слизьку i сiру, – та iнодi декiлька зiрок знаходили смiливiсть висунутися i затриматися на поверхнi, нехай навiть на кiлька хвилин. Такими вечорами дiвчинка залишалася надворi трохи довше i чекала. – Привiт, зiрочки! Очiкування. На голос iз кухнi. Чи доки зiрки не скотяться донизу, у хвилi нiмецького неба. Поцiлунок (Дитячий спосiб приймати рiшення) Як i бiльшiсть маленьких мiстечок, Молькiнг населяло багато дивакiв. Жменька таких жила на Небеснiй вулицi. Панi Гольцапфель була лише однiею з них. Серед iнших були: • Рудi Штайнер – хлопчик, що жив по сусiдству i був схиблений на темношкiрому американському легкоатлетi Джессi Овенсi[17 - Джессi Овенс – темношкiрий легкоатлет, що виграв чотири золотi медалi (бiг на сто i двiстi метрiв, стрибки в довжину, естафета 4 х 100 метрiв) i побив два свiтовi рекорди на Олiмпiадi 1936 року в Берлiнi. Таким чином вiн показав абсурднiсть теорii Гiтлера про переваги арiйськоi раси над усiма iншими расами свiту.]. • Панi Дiллер – непохитна арiйка, власниця крамницi на розi. • Томмi Мюллер – хлопчик iз хронiчною iнфекцiею вуха, що призвела до декiлькох операцiй, рожевого струмка шкiри, що пробiгав через його обличчя, i звички смикатися. • Чоловiк, здебiльшого знаний як Пфiффiкус, – порiвняно з його лайкою Роза Губерманн здавалася святою, та ще й вельми красномовною. Загалом вулицю населяли переважно бiднi люди, незважаючи на значний рiст економiки Нiмеччини за часiв Гiтлера. Бiднi райони мiста нiкуди не зникли. Як я вже казав, будинок по сусiдству вiд Губерманнiв орендувала сiм’я Штайнерiв. У них було шестеро дiтей. Один iз них, сумнозвiсний Рудi, незабаром стане найкращим другом Лiзель, а пiзнiше i спiвучасником, а iнколи й пiдбурювачем ii злочинiв. Вони познайомилися на вулицi. За декiлька днiв пiсля першого прийому ванни мама дозволила Лiзель вийти надвiр i погратися з сусiдськими дiтьми. На Небеснiй вулицi друзiв знаходили надворi, хоч би якою була погода. Дiти рiдко ходили одне до одного в гостi, бо будинки здебiльшого були невеликими i в них мало що було. До того ж вони займалися своею улюбленою розвагою, як професiонали, на вулицi. Футболом. Команди вже були набранi. Баки для смiття слугували воротами. Оскiльки Лiзель була новенькою, ii одразу ж запхали помiж баки (i нарештi звiльнили Томмi Мюллера, хоч вiн i був найжалюгiднiшим футболiстом Небесноi вулицi). Спершу все було добре, а тодi Томмi Мюллер збив Рудi Штайнера в снiг, вiдчайдушно намагаючись забрати в нього м’яча. – Що?! – вигукнув Томмi. Його обличчя посмикувалося вiд обурення. – Що я зробив?! Усi гравцi команди Рудi виступили за пенальтi, й Рудi Штайнер став навпроти новенькоi, Лiзель Мемiнгер. Вiн розмiстив м’яча на купцi брудного снiгу, упевнений у звичному результатi. Зрештою Рудi забив усi вiсiмнадцять пенальтi, i навiть тодi, коли суперники випхали з ворiт Томмi Мюллера. Та хоч ким би його замiнили, Рудi все одно заб’е. Цього разу вони намагалися випхати з ворiт Лiзель. Як ви вже здогадалися, вона не погодилася, та й Рудi був не проти. – Нi, нi. – Вiн посмiхнувся. – Нехай стоiть. – Вiн потирав руки. Снiг уже не падав на брудну вулицю, i мiж ними згромадилися багнистi слiди. Рудi доплентав до м’яча, вдарив, а Лiзель стрибнула i якось вiдбила його лiктем. Тодi, iз самовдоволеною посмiшкою, вона пiднялася на ноги, та в обличчя одразу ж полетiла снiжка. Наполовину з грязюки. І нестерпно пекла. – Ну що, сподобалось? – вишкiрився хлопчик i побiг по м’яча. – Saukerl, – прошепотiла Лiзель. Вона швидко засвоювала мову новоi сiм’i. ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО РУДІ ШТАЙНЕРА Вiн був на вiсiм мiсяцiв старший за Лiзель, у нього були худi ноги, гострi зуби, витрiшкуватi блакитнi очi i волосся лимонного кольору. Один iз шести дiтей Штайнерiв, вiн завжди був голодним. На Небеснiй вулицi його вважали трохи схибленим. А все через подiю, про яку мало хто говорив, але усi чули, – «випадок iз Джессi Овенсом», – коли Рудi вимазався вугiллям i вночi прийшов на мiсцевий стадiон, щоб пробiгти стометрiвку. Схиблений вiн чи нi, Рудi завжди судилося стати найкращим другом Лiзель. А снiжка в обличчя – це, безсумнiвно, бездоганний початок тривалоi дружби. За декiлька днiв Лiзель ходила до школи зi Штайнерами. Мама Рудi, Барбара, примусила його пообiцяти, що вiн супроводжуватиме нову дiвчинку – примусила, перш за все, через те, що дiзналася про снiжку. Вiддаючи належне Рудi, слiд сказати, що вiн iз задоволенням погодився. Вiн не був iз тих хлопцiв, що ненавидять дiвчат. Йому дiвчата подобалися, i Лiзель зокрема (звiдси й снiжка). Насправдi Рудi Штайнер був одним iз тих зухвалих маленьких негiдникiв, що мрiють про дiвчат. Напевне, серед марева i перипетiй кожного дитинства знайдеться такий хлопчина. Вiн не боiться протилежноi статi лише тому, що iншi хлопцi сповненi такого страху. Вiн належить до тих, хто не боiться приймати рiшення. І щодо Лiзель Мемiнгер Рудi вже все вирiшив. По дорозi до школи вiн намагався показувати iй мiсцевi цiкавинки, чи, принаймнi, втиснути iх помiж криками на своiх молодших братiв i сестер, щоб тi заткнули пельку, i криками старших, якi велiли заткнути пельку йому. Найпершою цiкавинкою в його перелiку було маленьке вiконце на другому поверсi житлового блоку. – Там живе Томмi Мюллер. – Вiн побачив, що Лiзель не пам’ятае. – Ну, той, що смикаеться. Коли йому було п’ять, вiн загубився на ринку, а тодi був найхолоднiший день усього року. Коли його знайшли за три години, вiн перетворився на бурульку, а вiд холоду в нього страшенно болiло вухо. За певний час у вусi з’явилася iнфекцiя, йому зробили три чи чотири операцii й пошкодили нерви. От вiн тепер i смикаеться. – І погано грае у футбол, – докинула Лiзель. – Найгiрше зi всiх. Далi була крамничка на розi, наприкiнцi Небесноi вулицi. Вона належала панi Дiллер. ВАЖЛИВЕ ЗАУВАЖЕННЯ ПРО ПАНІ ДІЛЛЕР У неi було одне золоте правило. Панi Дiллер була кутастою жiнкою з товстими окулярами i лиховiсним поглядом. Такий зловiсний вигляд вона виробила для того, щоб нi в кого не було навiть найменшого бажання вкрасти щось iз ii крамницi, якою вона керувала з вiйськовою поставою i крижаним голосом – навiть ii подих пахнув як «heil Hitler». Крамниця була бiлою, холодною i зовсiм неживою. Маленький будиночок, що притиснувся до крамницi, тремтiв бiльше за iншi будинки на Небеснiй вулицi. Саме панi Дiллер вселяла це тремтiння – вона роздавала його, як единий свiй безкоштовний товар. Вона жила для своеi крамницi, а ii крамниця жила для Третього рейху. І навiть тодi, коли пiзнiше того року ввели продуктовi картки, казали, що панi Дiллер продае з-пiд прилавка деякi важкодоступнi товари i жертвуе грошi нацистськiй партii. На стiнi, позаду того мiсця, де вона зазвичай сидiла, висiло фото фюрера в рамочцi. Якщо ви зайдете до ii крамницi i забудете сказати «heil Hitler», то панi Дiллер нiчого вам не продасть. Проходячи повз, Рудi показав Лiзель куленепробивнi очi, що скоса поглядали на них iз вiкна крамницi. – Кажи heil, коли заходиш туди, – застерiг вiн. – Якщо не хочеш шукати якусь iншу крамницю. Коли вони вже проминули панi Дiллер, Лiзель iще раз озирнулася, та збiльшенi очi досi були там, приклеенi до вiкна. За рогом була Мюнхенська вулиця (головна дорога в Молькiнг i з Молькiнга), заляпана грязюкою. Як це тепер часто бувало, вулицею на тренування марширували солдати. Струнко крокувала iхня унiформа, а чорнi черевики ще бiльше бруднили снiг. Їхнi обличчя зосереджено вдивлялися вперед. Коли солдати зникли з виду, Лiзель i групка Штайнерiв проминули ще декiлька вiтрин i приголомшливу ратушу, яку пiзнiше обрубають на колiнi й закопають у землю. Декiлька крамниць були порожнiми, а iх стiни вкривали жовтi зiрки i принизливi слова про евреiв. Далi по вулицi була церква, що тягнулася до неба, а ii дах скидався на малюнок зi старанно викладеноi черепицi. Вулиця була схожа на довгий сiрий тунель – вогкий коридор, де люди зiщулюються вiд холоду, а кроки вiдлунюють так, нiби ви йдете по водi. Раптом Рудi помчав уперед, тягнучи за собою Лiзель. Вiн постукав у вiкно кравецькоi крамницi. Якби дiвчинка зумiла прочитати вивiску, то зрозумiла б, що крамниця належить татовi Рудi. Вона ще не вiдчинилася, та чоловiк усерединi вже розкладав на прилавку якийсь одяг. Вiн пiдвiв голову i помахав рукою. – Мiй тато, – повiдомив Рудi, i невдовзi вони опинилися серед Штайнерiв рiзного штибу, якi махали татовi, чи посилали йому повiтрянi поцiлунки, або просто стояли i кивали головою (як це робили старшi), а тодi почимчикували далi, до останньоi цiкавинки на шляху до школи. ОСТАННЯ ЗУПИНКА Дорога жовтих зiрок. Нiхто не хотiв тут затримуватися, проте майже всi зупинялися й озиралися. Дорога – наче довга зламана рука, а на нiй – декiлька будинкiв iз пошматованими вiкнами i пощербленими стiнами. На дверях намальованi зiрки Давида. Тi будинки стояли там, як прокаженi. Гнiйнi виразки на зраненому тiлi нiмецькоi землi – це щонайменше. – Вулиця Шиллера, – сказав Рудi. – Дорога жовтих зiрок. Внизу вулицею снували якiсь люди. Через мряку вони скидалися на привидiв. Не люди – лише тiнi, що метушаться пiд свинцевими хмарами. – Ходiть, ви двое, – покликав Курт (найстарший iз дiтей Штайнерiв), i Рудi та Лiзель швиденько пiдiйшли до нього. У школi Рудi навмисне вишукував Лiзель пiд час перерви. Йому було байдуже, що там казали iншi про тупiсть новенькоi. Вiн був iз нею вiд самого початку i буде з нею потiм, коли вона вибухне образою. Проте вiн не буде безкорисливим. ГІРШИМ ЗА ХЛОПЦЯ, ЯКИЙ ВАС НЕНАВИДИТЬ, може бути хiба хлопець, який вас любить. Наприкiнцi квiтня, повернувшись зi школи, Рудi i Лiзель вешталися Небесною вулицею i чекали, поки усi зберуться, щоб пограти у футбол. Вони прийшли трохи ранiше, тож iнших дiтей iще не було. На вулицi був лише лайливий Пфiффiкус. – Дивись! – показав Рудi. ПОРТРЕТ ПФІФФІКУСА Хирлявий. Бiле волосся. Чорний дощовик, бурi штани, розлiзлi черевики i язик – та ще й неабиякий. – Гей, Пфiффiкусе! Коли фiгура вiддалiк озирнулася, Рудi засвистiв. Старигань випростався й одразу ж взявся лаятися, i то з такою люттю, що ii грiх не назвати винятковим талантом. Нiхто не знав, яке було його справжне iм’я, а якщо й знали, то нiколи його не називали. Всi кликали його Пфiффiкус, бо таке iм’я пасуе тому, хто полюбляе свистiти, а Пфiффiкус свистiти таки любив. Вiн постiйно насвистував мелодiю, вiдому як «Марш Радецького»[18 - Марш Радецького – популярний марш, написаний 1848 року Йоганном Штраусом на честь фельдмаршала графа Радецького.], i всi дiти Молькiнга, викрикнувши його iм’я, починали насвистувати ту мелодiю. Отодi Пфiффiкус забував про свою звичну манеру ходити (нахил уперед, великi розмашистi кроки, руки за спиною дощовика) i, вмить випроставшись, заходився сипати лайкою. Вiдтак iлюзiя сумирностi розбивалася на друзки, а його голос вивергав лють. Цього разу Лiзель автоматично повторила кепкування Рудi. – Пфiффiкус! – вигукнула вона, миттево опановуючи вiдповiдну жорстокiсть, якоi, скидаеться на те, потребуе дитинство. Свистiла вона жахливо, та зараз не було часу вчитися. Вiн побiг за ними, викрикуючи прокльони. Почав вiн iз Geh-scheissen[19 - Засранець (нiм.).], а далi пiшли мiцнiшi слiвця. Спершу всю свою лайку вiн спрямував на хлопчика, а тодi перейшов i до Лiзель. – Ти, мала шльондра! – ревiв вiн. Його слова врiзалися iй у спину. – Ранiше я тебе тут не бачив! Уявiть собi: назвати десятилiтню дiвчинку шльондрою. Отакий вiн був, той Пфiффiкус. Багато хто вважав, що вони з панi Гольцапфель були б пречудовою парою. – Ану повернiться! – останнi слова, якi долетiли до них, коли вони бiгли. А добiгли вони аж до Мюнхенськоi вулицi. – Бiжiмо, – промовив Рудi, щойно перевiв подих. – Он туди, вже недалеко. Вiн привiв ii на «Овал Губерта», де стався випадок iз Джессi Овенсом, i вони стояли там, запхавши руки в кишенi. Бiгова дорiжка витягнулася перед ними. Тут могло статися лише одне. І Рудi почав. – Сто метрiв, – пiд’юджував вiн. – Б’юся об заклад, що я тебе пережену. Лiзель iз ним не погодилася. – А я кажу, що не переженеш. – То на що закладемося, мала Saumensch? Маеш якiсь грошi? – Звiдки? А ти маеш? – Не маю. – Але в Рудi вже з’явилася iдея. У ньому прокинувся ловелас. – Якщо я переможу, то я тебе поцiлую. – Вiн схилився i почав закочувати штани. Лiзель, м’яко кажучи, стривожилась. – Нащо тобi мене цiлувати? Я ж брудна. – І я брудний. – Рудi справдi не розумiв, чому трохи грязюки мае стати йому на завадi. Вони обое вже давненько не купалися. Дiвчинка думала про це, оглядаючи худi ноги свого суперника. Вони були такими ж худими, як i ii власнi. Йому нiзащо мене не перегнати, подумала вона. І серйозно кивнула. Домовились. – Ти можеш поцiлувати мене, якщо виграеш. Але якщо виграю я, то менi бiльше не доведеться стояти на воротах. Рудi обдумав пропозицiю. – Справедливо. – І вони потисли руки. Небо було темним, його затягнуло iмлою, а на землю вже опускалися дрiбнi крупинки дощу. Бiгова дорiжка була болотистiшою, нiж здавалася на перший погляд. Бiгуни приготувалися. Замiсть стартового пострiлу Рудi пiдкинув камiнця. Коли той упав на землю, обое побiгли. – Я навiть не бачу, де фiнiш, – поскаржилась Лiзель. – А я бачу? Камiнь вгруз у землю. Вони бiгли плiч-о-плiч, штовхаючись лiктями, намагаючись вирватися вперед. Слизька земля чвакотiла пiд ногами, а за якихось двадцять метрiв до фiнiшу обое розпласталися у грязюцi. – Ісус, Марiя i Йосип! – викрикнув Рудi. – Я весь у цьому лайнi. – Це не лайно, – виправила Лiзель, – це грязюка. – Проте вона теж не була цiлком певна. Вони проiхали ще метрiв зо п’ять до фiнiшу. – То що, нiчия? Рудi глянув на неi – усюди його гострi зуби i витрiшкуватi блакитнi очi. Пiвобличчя вимазано грязюкою. – Якщо нiчия, я все одно отримаю свiй поцiлунок? – Ще чого! – Лiзель пiдвелася i змахнула трохи грязюки зi своеi куртки. – Я не поставлю тебе на ворота. – Та пропади ти з тими воротами! Вони поверталися на Небесну вулицю, i Рудi застерiг ii. – Колись, Лiзель, – сказав вiн, – тобi самiй страшенно захочеться мене поцiлувати. Та Лiзель знала свое. Вона поклялася. Допоки вони з Рудi Штайнером житимуть на цьому свiтi, вона нiколи не поцiлуе того жалюгiдного брудного Saukerl’я. Не сьогоднi – це точно. Зараз у неi важливiшi справи. Вона оглянула свою заболочену одежу i констатувала очевидне: – Вона мене вб’е. Вона – це, звичайно ж, Роза Губерманн, також вiдома як мама, i вона таки справдi ледь ii не вбила. Слово Saumensch нi на мить не покидало дiвчинку у процесi здiйснення покарання. Роза перемолола ii на фарш. Випадок iз Джессi Овенсом Як ми з вами знаемо, Лiзель iще не було на Небеснiй вулицi, коли Рудi витворив свiй ганебний дитячий подвиг. Одначе, коли вона озиралася, iй здавалося, що вона таки була там. У своiх спогадах Лiзель якимось дивом стояла серед уявних вболiвальникiв. Нiхто не розповiдав iй про той випадок, та Рудi, безперечно, компенсував це з надлишком, тож, коли вона почала пригадувати свою iсторiю, випадок iз Джессi Овенсом був такою ж частиною розповiдi, як i все, що вона бачила на власнi очi. Був 1936 рiк. Олiмпiйськi iгри. Ігри Гiтлера. Джессi Овенс щойно закiнчив естафету 4 х 100 метрiв i виграв свою четверту золоту медаль. По всьому свiту гомонiли про те, що вiн неповноцiнна людина, бо темношкiрий, i саме тому Гiтлер вiдмовився потиснути йому руку. Та навiть найзатятiшi расисти Нiмеччини захоплювалися досягненнями Овенса, i слава про його перемоги просочилася крiзь шпарини. Але нiхто не захоплювався ним так, як Рудi Штайнер. Усе його сiмейство зiбралося у вiтальнi, а вiн прошмигнув повз i вийшов на кухню. Там вигрiб трохи вугiлля з печi i заповнив ним своi невеликi долонi. – Ось так. – Вiн усмiхнувся. Прийшов його час. Рудi намазував вугiлля рiвним i товстим шаром, доки повнiстю не почорнiв. Вiн втер його навiть у волосся. Подивився на свое вiдображення у вiкнi, вишкiрився наче навiжений i, в самих трусах i майцi, тихенько викотив братового велосипеда й помчав вулицею до «Овалу Губерта». В однiй кишенi вiн приберiг декiлька вуглинок, на випадок якщо його забарвлення зiтреться. Лiзель уявляла, що тоi ночi мiсяць був пришпилений до неба, а навколо були пришитi хмари. Іржавий велосипед увiгнався в огорожу стадiону, i Рудi перелiз через неi. Вiн приземлився по iнший бiк i несмiливим кроком подрiботiв до старту стометрiвки. Трохи пожвавiшавши, вiн взявся незграбно розминатися. Вишпортав з землi стартову позначку. Очiкуючи своеi митi, вiн походжав по стадiону, намагаючись зосередитися пiд чорнотою неба, а мiсяць i зiрки дивилися на нього прискiпливо. – Овенс у гарнiй формi, – почав Рудi коментувати. – Це може бути його найбiльша перемога за всi… Вiн потис уявнi руки iнших бiгунiв i побажав iм удачi, хоча й знав: у них не було жодного шансу. Стартовий пострiл скомандував iм бiгти. Весь стадiон, кожний його дюйм, заполонили вболiвальники. Усi вони скандували одне. Вони вигукували iм’я Рудi Штайнера, а його звати Джессi Овенс. Усе стихло. Босi ноги вросли в землю. Вiн вiдчував ii мiж пальцями. За командою «приготуватися» вiн взяв низький старт, i пострiл продiрявив нiчне повiтря. Третину дистанцii вiн пробiг нарiвнi з iншими, та незабаром вугiльний Овенс вирвався вперед i вiдiрвався вiд суперникiв. – Овенс вирвався вперед, – пролунав пронизливий голос Рудi, поки вiн мчав порожнiм стадiоном, простiсiнько в обiйми бурхливих овацiй олiмпiйського трiумфу. Вiн навiть вiдчув, як на грудях розiрвалася фiнiшна стрiчка. Вiн прибiг першим. Найшвидша у свiтi людина. І лише на колi пошани його спiткала неприемнiсть. Серед натовпу, якраз на фiнiшi, стояв, нiби страховисько, тато. Якщо точнiше, то страховисько було в костюмi. (Як я казав ранiше, тато Рудi був кравцем. Вкрай рiдко вiн виходив з дому без костюма i краватки. Цього разу на ньому були тiльки костюм i розхристана сорочка.) – Was ist los? – запитав вiн сина, коли той пiдiйшов у всiй своiй вугiльнiй красi. – Що тут, в бiса, вiдбуваеться? Натовп вболiвальникiв розчинився у повiтрi. Подув легенький вiтерець. – Я спав у крiслi, коли Курт помiтив, що ти кудись зник. Усi тебе шукають. За нормальних обставин пан Штайнер був надзвичайно ввiчливим. Але те, що один iз його синiв лiтньоi ночi вимазався вугiллям, вiн аж нiяк не вважав нормальним. – Хлопець збожеволiв, – пробурмотiв вiн, хоча, зважаючи на те, що мав шестеро дiтей, вiн завжди припускав таку можливiсть. Принаймнi один мiг виявитися непутящим. І ось тато дивиться на того непутящого, очiкуючи пояснення. – Я слухаю. Рудi зiгнувся, вперся долонями в колiна i важко дихав. – Я був Джессi Овенсом, – сказав вiн так, нiби це було найзвичайнiсiньким заняттям. У голосi навiть вчувалося якесь роздратування, от нiби вiн хотiв додати: «А на що це, в бiса, схоже?» Проте роздратування зникло, щойно вiн помiтив, як напружилися недоспанi мiшки пiд татовими очима. – Джессi Овенсом? – Пан Штайнер належав до тих людей, яких можна назвати дерев’яними. Його голос був твердим i суворим. Його тiло було високим i важким, як дуб. Його волосся скидалося на скалки. – І що там з ним? – Тату, ти ж знаеш – Чорне Диво. – Зараз я тобi покажу чорне диво. – І вiн двома пальцями схопив сина за вухо. Рудi поморщився. – Ай, болить. – Та невже? – Тато бiльше переймався тим, що в’язке вугiлля повимазуе йому пальцi. «Обмазався з голови до п’ят, – подумав вiн. – Боже, i навiть про вуха не забув». – Ходи. По дорозi додому пан Штайнер вирiшив поговорити з хлопчиком про полiтику i якомога доступнiше усе пояснити. Лише декiлька рокiв по тому Рудi зрозумiе – та буде вже занадто пiзно, щоб цим перейматися. СУПЕРЕЧЛИВА ПОЛІТИКА АЛЕКСА ШТАЙНЕРА Пункт перший: Вiн був членом нацистськоi партii, але не вiдчував ненавистi до евреiв чи ще когось, якщо вже зайшла про це мова. Пункт другий: Проте таемно вiн таки вiдчував якусь частку полегшення (чи навiть гiрше – радостi!) вiд того, що торговцiв-евреiв позбавили бiзнесу, адже пропаганда запевнила його, що навала кравцiв-евреiв, якi переманять усiх його клiентiв, – це лише справа часу. Пункт третiй: Але невже це означае, що iх слiд прогнати назавжди? Пункт четвертий: Його сiм’я. Вiн, звичайно ж, мусить робити усе, щоб ii забезпечити. Якщо це означае, що вiн мусить вступити в партiю, вiн мусить вступити в партiю. Пункт п’ятий: Десь там, на самому днi його серця, щось свербiло, та вiн наказав собi нiчого не шкрябати. Вiн боявся того, що могло звiдти витекти. Коли, звернувши декiлька разiв, вони вийшли на Небесну вулицю, Алекс промовив: – Синку, не можна ходити по вулицi, вимазавшись чорним, чуеш мене? Рудi було цiкаво, але в той же час вiн розгубився. Мiсяць уже вiдпороли, i вiн мiг вiльно рухатися небом, то вверх, то вниз, i стiкати хлопчиковi на обличчя, яке стало серйозним i похмурим, як його думки. – Тату, а чому не можна? – Тому що тебе заберуть. – Чому? – Тому що не треба намагатися стати чорним, чи евреем, чи ще кимось, хто… не такий, як ми. – А хто такi евреi? – Пам’ятаеш пана Кауфманна, мого давнього клiента? У нього ми купили тобi черевики. – Ага. – Так от, вiн еврей. – Я не знав. Щоб бути евреем, треба платити? Треба мати дозвiл? – Нi, Рудi. – Однiею рукою пан Штайнер тягнув велосипеда, другою – Рудi. Йому було нелегко розмовляти. Вiн досi не вiдпустив синове вухо. Вiн геть про це забув. – Це те саме, що бути нiмцем чи католиком. – О. А Джессi Овенс – католик? – Я не знаю! – Вiн перечепився через педаль велосипеда i вiдпустив хлопчикове вухо. Якийсь час вони йшли мовчки, а тодi Рудi сказав: – Тату, я хотiв би бути таким, як Джессi Овенс. Пан Штайнер опустив руку синовi на голову i пояснив: – Я знаю, Рудi. Але ти маеш гарне свiтле волосся й великi блакитнi очi. Радiй тому, що е, зрозумiв? Та нiчого не було зрозумiло. Рудi не зрозумiв нiчого, а та нiч була лише початком того, що мало статися. За два з половиною роки вiд взуттевоi крамницi Кауфманна залишаться тiльки друзки, а всi черевики, ще у коробках, полетять до кузова вантажiвки. Зворотний бiк наждачного паперу Припускаю, що в людей трапляються вирiшальнi моменти, особливо у дитинствi. Для одних це випадок iз Джессi Овенсом. Для iнших – iстерика з обмоченим лiжком. Це було наприкiнцi травня 1939 року, i той вечiр нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших вечорiв. Мама вимахувала прасковим кулаком. Тата знову не було вдома. Лiзель витерла вхiднi дверi i споглядала небо над Небесною вулицею. Перед тим був парад. Мюнхенською вулицею в брунатних сорочках йшли радикали з НСРПН[20 - НСРПН – Нацiонал-соцiалiстична робiтнича партiя Нiмеччини.] (також знаноi як нацистська партiя), гордо тримаючи своi знамена, високо, нiби на палицях, несучи своi голови. Їхнi голоси лунали пiснями, а насамкiнець вони гучно завели «Deutschland ?ber Alles». «Нiмеччина понад усе». Як завжди, iм аплодували. Пришпоренi, вони прямували невiдь-куди. Люди стояли на вулицi i спостерiгали, хто – салютуючи жестом «heil Hitler», хто – з долонями, що горiли вiд аплодисментiв. У декого обличчя було серйозним i гордим, як у панi Дiллер, а мiсцями траплялися поодинокi, якiсь чужi тут, люди – такi, як Алекс Штайнер, що стояв там, нiби людиноподiбна дерев’яна колода, i плескав у долонi, розмiрено i старанно. І прекрасно. Покора. Лiзель, разом iз татом i Рудi, стояла на тротуарi. Обличчя Ганса Губерманна затьмарювали сутiнки. ДЕКІЛЬКА ДОЛЕНОСНИХ ЧИСЕЛ У 1933 роцi близько дев’яноста вiдсоткiв нiмцiв рiшуче пiдтримали Адольфа Гiтлера. Залишаеться десять вiдсоткiв тих, хто його не пiдтримав. Ганс Губерманн належав до них. На це вiн мав причину. Уночi Лiзель снилися уже звичнi сни. Спершу вона побачила, як крокують брунатнi сорочки, а невдовзi вони привели ii до потяга, де чекало незмiнне вiдкриття. Їi братик знову втупився в пiдлогу. Із криком прокинувшись, дiвчинка одразу збагнула, що цього разу щось не так. Із-пiд простирадл пробивався запах, теплий i нудотний. Спочатку Лiзель намагалася переконати себе, що нiчого не сталося, та, коли тато наблизився й обiйняв ii, вона розплакалася i зiзналася йому на вухо. – Тату, – прошепотiла вона, – тату, – i бiльше нiчого. Напевне, вiн уже вiдчув запах. Вiн обережно взяв ii на руки i вiднiс до умивальнi. Все сталося за декiлька хвилин. – Ми знiмемо простирадла, – сказав тато, i, щойно вiн запхав руку пiд матрац та потягнув тканину, звiдти щось випало i вдарилося об пiдлогу. Чорна книжка зi срiблястим написом на обкладинцi вислизнула i приземлилася на пiдлозi мiж Гансовими ступнями. Вiн глянув на книжку. Перевiв погляд на дiвчинку, що нiяково здвигнула плечима. А тодi прочитав назву – зосереджено i вголос: – «Посiбник гробаря». То ось як вона називаеться, подумала Лiзель. Тепер помiж них простелилася латка мовчання. Чоловiк, дiвчинка i книжка. Вiн пiдняв ii i заговорив м’яко, як вата. РОЗМОВА О ДРУГІЙ ГОДИНІ НОЧІ – Це твое? – Так, тату. – Хочеш ii почитати? Знову «так, тату». Втомлена усмiшка. Металевi очi, що плавляться. – Що ж, тодi будемо читати. Чотири роки по тому, коли Лiзель писа`тиме в пiдвалi, у неi з’являться двi думки про травму з обмоченим лiжком. По-перше, вона зрозумiе, як неймовiрно iй пощастило, що саме тато знайшов тодi книжку. (На щастя, коли простирадла прали ранiше, Роза примушувала ii знiмати i застеляти iх самостiйно. «Рухайся, Saumensch! Думаеш цiлий день вовтузитись?») По-друге, вона дуже пишалася вкладом Ганса Губерманна в ii освiту. Хто б мiг подумати, – писала вона, – що читати я навчуся далеко не в школi. Мене навчив тато. Люди не вважають його дуже розумним, i вiн справдi читае не надто швидко, але незабаром я дiзналася, що слова i iх написання якось урятували йому життя. Чи, принаймнi, слова i той чоловiк, що навчив його грати на акордеонi… – Все по порядку, – сказав тiеi ночi Ганс Губерманн. Вiн виправ простирадла i розвiсив iх сушитися. – Ось так, – повернувшись, повiдомив вiн. – А тепер можна розпочати наш опiвнiчний урок. У жовтому свiтлi роiлися пилинки. Лiзель сидiла на чистих i прохолодних простирадлах, присоромлена i щаслива. Згадка про обмочене лiжко досi iй дошкуляла, але зараз вона читатиме. Вона читатиме книжку. В нiй наростала тривога. Яскраво спалахнули картинки обдарованоi десятилiтньоi дiвчинки, яка вмiе читати. От тiльки б це було так просто. – Чесно кажучи, – щиро зiзнався тато, – я й сам не дуже вмiлий читач. Нехай вiн i читав повiльно – це не мало жодного значення. Зрештою, швидкiсть читання Ганса була нижче середнього. Може, буде менше дивуватися, що дiвчинка поки небагато вмiе. Втiм, спочатку Ганс почувався нiяково, тримаючи в руках книжку, гортаючи сторiнки. Вiн пiдiйшов i сiв на лiжко поряд iз дiвчинкою, вiдкинувся назад i звiсив зiгнутi ноги. Тодi знову оглянув книжку i поклав ii на простирадло. – Чому така хороша дiвчинка, як ти, хоче читати таку книжку? Лiзель знову знизала плечима. Якби учень гробаря читав повне зiбрання творiв Гете чи ще когось iз генiiв лiтератури, то зараз перед ними лежала б зовсiм iнша книжка. Вона спробувала пояснити. – Я… коли… вона лежала на снiгу, i… – ледь чутнi слова злетiли з лiжка й осипалися на пiдлогу, наче пилинки. Але тато знав, що сказати. Вiн завжди знав, що треба говорити. Вiн погладив ii заспане волосся i промовив: – Що ж, Лiзель, тодi пообiцяй менi дещо. Якщо я незабаром помру, простеж, щоб мене поховали так, як пише книжка. Вона кивнула – дуже щиро. – Дивися, щоб не пропустили шостого роздiлу i четвертого пункту роздiлу дев’ятого. – Вiн усмiхнувся, а з ним i лiжкова замазура. – Радий, що ми дiйшли згоди. А тепер можемо братися до читання. Вiн вмостився зручнiше, i його кiстки заскрипiли, як шкряботливi дошки на пiдлозi. – А тепер починаються розваги! У глибокiй нiчнiй тишi розгорнулася книжка, нiби подув вiтерця. Озираючись назад, Лiзель точно знае, про що думав тато, коли його очi пробiгли першою сторiнкою «Посiбника гробаря». Вiн побачив, що текст не з легких, i добре знав, що книжка далеко не бездоганна. Там були слова, яких вiн i сам не знав. Не кажучи вже про невеселу тему. А от у дiвчинки виникло несподiване бажання прочитати книжку, i вона навiть не намагалася зрозумiти, звiдки воно взялося. З одного боку, вона хотiла пересвiдчитися, що ii братика поховали правильно. Хоч би якою була причина, Лiзель так нестерпно хотiлось ii почитати, як тiльки може кортiти десятилiтнiй дитинi. Перший роздiл називався «Крок перший: вибiр правильного iнструменту». У короткому вступному абзацi перелiчувалося те, про що розповiдатимуть наступнi двадцять сторiнок. Описувалося, яких видiв бувають лопати, кайла, рукавицi i таке iнше, а також iшлося про те, що надзвичайно важливо належно за ними доглядати. Копання могил – це вам не абищо. Ганс перегортав сторiнки i вiдчував, що Лiзель не вiдривае вiд нього очей. Вони тягнулися до нього, чiплялися за нього, чекали, поки щось, хоч що-небудь, злетить з його губ. – Так. – Вiн знову пiдсунувся i вiддав книжку Лiзель. – Подивись на цю сторiнку i скажи, скiльки слiв ти можеш прочитати. Вона подивилася на слова – i збрехала: – Десь половину. – Почитай iх для мене. – Звiсно ж, вона не могла. Коли тато попросив показати слова, якi вона може прочитати, таких виявилося лише три – три основнi нiмецькi займенники. А на всiй сторiнцi було зо двi сотнi слiв. «Це може бути важче, нiж я думав». Дiвчинка спiймала його на цiй думцi, лише на мить. Ганс випростався, пiдвiвся з лiжка i вийшов. Повернувшись, вiн сказав: – Знаеш, у мене е краща iдея. – У руцi вiн тримав грубого малярського олiвця i купку наждачного паперу. – Почнемо вiд самого початку. У Лiзель не було причин не погодитися. У лiвому кутi зворотного боку наждачного аркуша вiн намалював маленький квадрат i написав усерединi велику лiтеру А. У протилежному кутi притулилася маленька а. – А, – сказала Лiзель. – Яке ти знаеш слово на букву А? – Apfel, – усмiхнулась Лiзель. Тато написав слово великими лiтерами, а пiд ним намалював кривобоке яблуко. Вiн був малярем, не художником. Домалювавши яблуко, вiн змiряв його поглядом i сказав: – А тепер наступна. Вони проходили абетку, i очi дiвчинки все бiльше круглiшали. Вона вивчала ii в школi, у початковому класi, та цього разу все було набагато краще. Тут була лише вона, i вона не почувалася переростком. Їй подобалося спостерiгати, як татова рука виводить слова i повiльно малюе простенькi iлюстрацii. – Ну ж бо, Лiзель, – сказав тато, коли в неi виникли труднощi зi словами. – Що починаеться на лiтеру S? Це ж так просто. Ти мене розчаровуеш. Вона не могла пригадати жодного слова. – Ну ж бо! – Його голос жартував з нею. – Подумай про маму. Аж раптом слово трiснуло ii по обличчю, нiби хтось дав ляпаса. Мимовiльна усмiшка. – SAUMENSCH! – прокричала Лiзель, а тато вибухнув смiхом i одразу ж стих. – Ш-ш-ш-ш, не треба так шумiти. – Та вiн знову розсмiявся, а тодi написав слово, доповнивши його малюнком. ТИПОВА ІЛЮСТРАЦІЯ ГАНСА ГУБЕРМАННА – Тату! – прошепотiла дiвчинка. – У мене немае очей! Ганс погладив ii по головi. Вона втрапила у його пастку. – З такою усмiшкою, як у тебе, – сказав вiн, – не потрiбнi очi. – Вiн обiйняв ii i знову подивився на малюнок, його обличчя – тепле срiбло. – А тепер лiтера Т. Коли вони завершили з алфавiтом, а потiм переглянули його ще з десяток разiв, тато схилився до Лiзель i промовив: – На сьогоднi досить. – А може, ще декiлька слiв? Але тато стояв на своему. – Досить. Коли ти прокинешся, я зiграю тобi на акордеонi. – Дякую, тату. – Добранiч. – Тихенький, коротенький смiшок. – Добранiч, Saumensch. – Добранiч, тату. Вiн вимкнув свiтло, повернувся i сiв у крiсло. У темрявi Лiзель не заплющувала очей. Вона дивилася на слова. Запах дружби Навчання тривало. Декiлька наступних тижнiв, а потiм i влiтку, опiвнiчнi уроки починалися одразу пiсля чергового нiчного кошмару. За той час трапилося ще два випадки обмоченого лiжка, та Ганс Губерманн, як це було ранiше, героiчно прав простирадла, а тодi брався до читання, малювання i розповiдання. Перед ранком тихенькi голоси лунали голосно. У вiвторок, пiсля третьоi, мама звелiла Лiзель зiбратися i разом з нею вiднести готове прання. У тата ж були iншi плани. Вiн зайшов до кухнi i сказав: – Вибачай, мамо, та сьогоднi вона з тобою не пiде. Мама не зволила навiть очей вiдiрвати вiд мiшка з пранням. – Тебе хтось питав, Arschloch? Лiзель, ходiмо! – Вона читае, – вiдповiв вiн. Тато подарував дiвчинцi пiдбадьорливу усмiшку i пiдморгнув. – Зi мною. Я ii вчу. Ми йдемо до Амперу, вверх за течiею, – туди, де я колись вчився грати на акордеонi. Ось тепер Роза на нього подивилася. Вона поставила прання на стiл i хвацько налаштувалася на вiдповiдний рiвень цинiзму. – Що ти сказав? – Я думаю, ти добре мене почула, Розо. Мама розсмiялася. – Чого, в бiса, ти можеш ii навчити? – Картонна посмiшка. Слова нижче пояса. – Нiби сам вмiеш добре читати, Saukerl. Кухня застигла в очiкуваннi. Тато завдав удару у вiдповiдь: – Ми вiднесемо твое прання. – Ти, брудний… – Роза затнулася. Слова застрягли в неi в горлi, вона зважувала сказане. – Щоб до смерку були вдома. – Ми не можемо читати в темрявi, мамо, – промовила Лiзель. – Що ти сказала, Saumensch? – Нiчого, мамо. Тато усмiхнувся i показав пальцем на дiвчинку. – Книжку, наждачку, олiвець, – скомандував вiн, – i акордеон! – коли вона уже вийшла. Незабаром вони опинилися на Небеснiй вулицi. Несучи слова, музику i випрану бiлизну. По дорозi до крамницi панi Дiллер вони декiлька разiв озиралися, щоб перевiрити, чи мама досi стоiть бiля хвiртки i спостерiгае за ними. Вона таки стояла. В якийсь момент вона вигукнула: – Лiзель, тримай мiшок рiвно! Дивись менi, щоб жодноi складочки! – Так, мамо. Вони зробили ще декiлька крокiв. – Лiзель, ти тепло вдягнулася?! – Що, мамо? – Saumensch dreckiges, ти нiколи нiчого не чуеш! Ти тепло вдягнулася? Ввечерi може похолоднiти! За рогом тато присiв, щоб зав’язати шнурiвки. – Лiзель, можеш скрутити менi цигарку? Для неi не могло бути бiльшоi втiхи. Вони рознесли прання i попрямували до рiчки Ампер, що огинала мiсто. Вона бiгла поряд, несучи своi води у напрямку Дахау, концентрацiйного табору. Через рiчку перекинувся дерев’яний мiст. Вони примостилися на травi, десь за тридцять метрiв вiд мосту вниз за течiею, i писали слова, i читали iх уголос, а коли почало смеркатися, Ганс узяв акордеона. Лiзель дивилася на нього i слухала, хоча й не одразу помiтила спантеличений вираз його обличчя, коли вiн грав того вечора. ТАТОВЕ ОБЛИЧЧЯ Воно блукало i чудувалося, але не виказало жодноi вiдповiдi. Не зараз. У ньому сталася якась змiна. Маленький злам. Дiвчинка помiтила це, але не усвiдомлювала доти, доки всi iсторii не зiйшлися в одну. Вона не помiтила, що, граючи на акордеонi, тато кудись вдивлявся, адже гадки не мала, що акордеон Ганса Губерманна – це теж iсторiя. Але настане день, коли ця iсторiя раннього ранку з’явиться на Небеснiй вулицi, на порозi будинку пiд номером тридцять три, з розкуйовдженими плечима i в тремтячiй куртцi. Вона принесе валiзу, книжку i два запитання. А ще – iсторiю. Історiю за iсторiею. Історiю всерединi iсторii. А зараз, наскiльки було вiдомо Лiзель, iсторiя була одна, i вона iй дуже подобалась. Дiвчинка лягла на спину i поринула в неосяжнi обiйми трави. Вона заплющила очi, а ii вуха вбирали мелодiю. Траплялися, звичайно ж, i певнi труднощi. Декiлька разiв тато ледь стримувався, щоб не крикнути на неi. – Ну ж бо, Лiзель! – казав вiн. – Ти знаеш це слово, ти знаеш його! Тодi, коли здавалося, що справи у них iдуть неймовiрно добре, вони наштовхувалися на якiсь перепони. Якщо випадала гарна погода, пiсля обiду вони ходили до рiчки. Коли погода iм не сприяла, вони спускалися в пiдвал. Здебiльшого через маму. Спершу вони намагалися читати на кухнi, та це iм не дуже вдавалося. – Розо, – якось звернувся до дружини Ганс. Його слова тихенько вклинилися помiж ii реченнями. – Чи не могла б ти зробити менi одну послугу? Вона обернулася бiля плити. – Яку? – Я тебе прошу, я тебе благаю, будь ласка, хоч на п’ять хвилин закрий свого рота. Можете собi уявити ii реакцiю. Саме так вони опинилися в пiдвалi. Там не було свiтла, тож вони принесли гасову лампу, i, крок за кроком, мiж школою i домом, вiд рiчки до пiдвалу, вiд поганих днiв до хороших, Лiзель вчилася читати i писати. – Незабаром, – запевнив тато, – ти зможеш прочитати ту жахливу книжку для трунарiв, навiть iз заплющеними очима. – І мене переведуть iз класу для малявок. Вона промовила цi слова, як рiшуча господиня. Пiд час одного з пiдвальних урокiв тато вiдклав наждачний папiр (запаси швидко закiнчувалися) i витягнув пензлика. У Губерманнiв не було розкошiв, але в пiдвалi зберiгалося багато фарби, i вона стала у пригодi для навчання Лiзель. Тато казав слово, i дiвчинка вимовляла його по буквах, а тодi малювала його на стiнi, доки не виходило правильно. Щомiсяця стiну перефарбовували. Новий цементний аркуш. Інодi ввечерi, пiсля урокiв у пiдвалi, Лiзель зiщулювалася у ваннi i слухала слова, щоразу тi самi, якi лунали з кухнi. – Вiд тебе тхне, – говорила мама Гансовi. – Цигарками i гасом. Дiвчинка сидiла у водi i уявляла той запах, що осiв на татовому одязi. Це, перш за все, був запах дружби, i вона теж ним пахла. Лiзель обожнювала той запах. Вона нюхала свою руку й усмiхалася, а вода навколо неi вистигала. Чемпiонка шкiльного двору у важкiй вазi Лiто 1939 року квапилося, чи, можливо, квапилася Лiзель. Вона грала у футбол з Рудi та iншими дiтьми з Небесноi вулицi (цiлорiчна розвага), розносила з мамою прання по всьому мiсту i вчила слова. Здавалося, що минуло лише декiлька днiв, а лiто вже закiнчилося. Восени сталися двi подii. ВЕРЕСЕНЬ—ЛИСТОПАД 1939 РОКУ 1. Почалася Друга свiтова вiйна. 2. Лiзель Мемiнгер стала чемпiонкою шкiльного двору у важкiй вазi. Початок вересня. Того дня, коли почалася вiйна i роботи менi додалося, у Молькiнгу було прохолодно. Весь свiт говорив про вiйну. Шпальти газет смакували ii. Голос фюрера рикав iз нiмецьких радiоприймачiв. Ми не вiдступимо. Ми не покладатимемо рук. Ми переможемо. Наш час прийшов. Розпочалася нiмецька окупацiя Польщi, i всюди збиралися люди, щоб дiзнатися останнi новини. Мюнхенська вулиця, як i iншi центральнi вулицi нiмецьких мiст, жила вiйною. Запах, голос. Декiлька днiв перед тим ввели продуктовi картки – написом на стiнi, – а зараз нововведення стало офiцiйним. Велика Британiя i Францiя оголосили вiйну Нiмеччинi. Якщо сказати словами Ганса Губерманна — А тепер починаються розваги. У день оголошення вiйни татовi пощастило бути на роботi. По дорозi додому вiн пiдняв на вулицi газету, але не зупинився, щоб запхати ii помiж банки з фарбою, якi тягнув у вiзочку, а склав i сховав за пазуху. Доки дiйшов додому i вийняв ii, його пiт перебив чорнило на шкiру. Газета опустилася на стiл, та новини були викарбуванi у Ганса на грудях. Татуювання. Вiн розстебнув сорочку й оглядав себе в непевному освiтленнi кухнi. – Що там написано? – запитала Лiзель. Вона водила очима то в один, то в iнший бiк, вiд чорних обрисiв на татовiй шкiрi до газети. – Гiтлер захопив Польщу, – вiдповiв вiн i важко опустився в крiсло. – Deutschland ?ber Alles, – прошепотiв Ганс, i в його голосi не було навiть натяку на патрiотизм. Знову з’явилося те його обличчя – акордеонове. Так почалася одна вiйна. Незабаром Лiзель потрапить на iншу. Десь за мiсяць пiсля початку навчального року ii перевели до класу, що вiдповiдав ii вiку. Ви можете подумати, це сталося тому, що Лiзель стала краще читати, але рiч не в цьому. Незважаючи на усi успiхи, у дiвчинки досi були труднощi з читанням. Усюди були розкиданi речення. Слова вводили в оману. Причиною переведення, здебiльшого, була ii погана поведiнка в молодшому класi. Лiзель вiдповiдала, коли питали iнших учнiв, i викрикувала з мiсця. Декiлька разiв ii виганяли в коридор для вiдбування Watschen (вимовляеться «варчен»). ВИЗНАЧЕННЯ Watschen = гарна прочуханка. Учителька, яка до того ж була черницею, викликала ii, садила за окрему парту i наказувала стулити рота. З iншого кiнця класу Рудi махав iй рукою. Лiзель махала у вiдповiдь i стримувалася, щоб не засмiятися. Удома вони з татом прочитали вже чималу частину «Посiбника гробаря». Вони обводили слова, якi дiвчинка не розумiла, i наступного дня записували iх на стiнi у пiдвалi. Лiзель думала, що цього достатньо. Але вона помилялася. Десь на початку листопада у школi перевiряли знання. Одним iз завдань було читання. Кожен учень мав вийти на середину i прочитати вказаний учителем уривок. Ранок видався морозним, але яскраво-сонячним. Дiти iз хрускотом мружили очi. Над сестрою Марiею, невблаганним женцем, виблискував нiмб. (Менi, до речi, подобаеться уявлення людей про невблаганного женця. Менi подобаеться коса. Вона розважае мене.) В обважнiлому вiд сонця класi безладно вистрiлювали прiзвища: – Вальденгайм, Леманн, Штайнер. Усi вони виходили i читали, в мiру своiх можливостей. Рудi читав напрочуд непогано. Поки тривала перевiрка, Лiзель охоплювали то гаряча нетерплячка, то нестерпний переляк. Вона страшенно хотiла перевiрити своi вмiння, дiзнатися, раз i назавжди, чи вона чогось навчилася. Чи це iй буде до снаги? Чи вона зрiвняеться з Рудi та iншими учнями? Щоразу, коли сестра Марiя заглядала до списку учнiв, нерви, наче струни, натягувалися у дiвчинки пiд ребрами. Вони брали початок у ii животi i рухалися вгору. Незабаром вони мотузкою стиснуться на горлi. Коли Томмi Мюллер завершив свое, далеко не блискуче, читання, Лiзель обвела поглядом клас. Усi вже читали. Залишилась тiльки вона. – Чудово, – кивнула сестра Марiя, уважно розглядаючи список. – Нiкого не пропустила. Як це так? – Нi! Голос майже матерiалiзувався з iншого кiнця класу. За ним виринув хлопчик з волоссям лимонного кольору, чиi худорлявi колiна у штанях стукалися одне об одне пiд партою. Вiн пiдняв руку i сказав: – Сестро Марiе, здаеться, ви пропустили Лiзель. Сестру Марiю це не вразило. Вона тряснула папку на стiл перед собою i пильно глянула на Рудi, iз тужливим несхваленням. Майже скорботним. Ну чому, бiдкалась вона, чому iй доводиться панькатися з Рудi Штайнером? Чому вiн не може просто не розтуляти рота? Чому, Боже, ну чому? – Нi, – безкомпромiсно вiдповiла черниця. Їi невеликий живiт разом з усiм тiлом подався вперед. – Боюся, Рудi, Лiзель ще не зможе. – Вчителька перевела погляд убiк, нiби за пiдтвердженням. – Вона почитае для мене пiзнiше. Дiвчинка кашлянула i промовила спокiйно, проте зухвало: – Сестро Марiе, я зможу. Бiльшiсть учнiв мовчки спостерiгали. Декiлька вдалися до майстерного дитячого вмiння – хiхiкання. Сестрi Марii вривався терпець. – Нi, ти не зможеш! Що ти робиш? Лiзель уже встала з крiсла i повiльно, затерплими ногами, йшла до середини класу. Вона взяла книжку i розкрила ii навмання. – Ну добре, – сказала сестра Марiя. – Хочеш читати? Читай. – Так, сестро. Кинувши швидкий погляд на Рудi, Лiзель опустила очi i проглянула сторiнку. Кола вона пiдняла голову, клас розiрвало на двi частини, а тодi знову стиснуло докупи. Усi дiти перемiшалися в неi на очах, i в якусь блискучу мить вона уявила, як iз трiумфом прочитае цiлу сторiнку, виразно, без жодноi помилки. ОСНОВНЕ СЛОВО Уявила – Давай, Лiзель! Голос Рудi пронизав тишу. Крадiйка книжок знову опустила очi i глянула на слова. Давай. Цього разу нечутно промовив Рудi. Давай, Лiзель. Кров гудiла. Речення розпливалися перед очима. Зненацька виявилося, що бiлий аркуш списаний невiдомою мовою, i сльози, що вже бринiли в очах, лише заважали. Тепер вона навiть слiв не могла розiбрати. А ще сонце. Жахливе сонце. Воно ввiрвалося крiзь вiкно – всюди скло – i свiтило простiсiнько на бездарну дiвчинку. Воно кричало iй в обличчя: – Ти можеш вкрасти книжку, але ти не можеш ii прочитати! Їi осяяло, як можна викрутитись. Вдихаючи i видихаючи, вдихаючи i видихаючи, вона почала читати, але не з тiеi книжки, яку тримала перед очима. Вона цитувала «Посiбник гробаря». Роздiл третiй: «У разi снiгу». Вона вивчила його з татового голосу. – У разi снiгу, – промовила Лiзель, – слiд подбати про те, щоб лопата була мiцною. Треба копати глибоко; не можна лiнуватися. Не можна робити абияк. – Вона знову втягнула великий шматок повiтря. – Звичайно ж, простiше дочекатися, доки потеплiе, коли… Усе закiнчилося. Книжку вирвали з ii рук i скомандували: – Лiзель – у коридор. Вiдбуваючи невелику Watschen, вона чула, як у класi, помiж плесканням рук сестри Марii, усi смiються. Вона бачила iх. Усiх тих перемiшаних дiтей. Вони шкiряться i смiються. Залитi сонцем. Смiються усi, крiм Рудi. На перервi з неi глузували. Хлопчик на iм’я Людвiг Шмайкль пiдiйшов до неi з книжкою. – Агов, Лiзель, – сказав вiн, – я не можу прочитати це слово. Можеш прочитати його для мене? – Вiн розреготався – самовдоволеним смiхом десятилiтнього. – Dummkopf. Дурепа. Вервечкою тягнулися хмари, великi i незграбнi, i все бiльше дiтей окликали ii, спостерiгаючи, як вона закипае. – Не слухай iх, – порадив Рудi. – Тобi легко казати. Не ти ж у нас дурепа. До кiнця перерви кiлькiсть насмiшок досягла дев’ятнадцяти. На двадцятiй Лiзель вибухнула. Їй попався Шмайкль, якому було мало. – Ну, Лiзель, – вiн тицьнув книжкою iй в обличчя. – Допоможеш менi прочитати? Лiзель допомогла йому, аякже. Вона встала, i взяла у нього книжку, i, поки вiн посмiхався iншим дiтям через плече, вiдкинула ii i з усiеi сили копнула його кудись у пах. Отож, як ви можете собi уявити, Людвiг Шмайкль, безперечно, зiгнувся, а згинаючись, iще й отримав у вухо. Коли вiн упав на землю, на нього сiли. А коли на нього сiли, вiн отримав ляпасiв, подряпин та синякiв вiд дiвчинки, повнiстю охопленоi люттю. Його шкiра була такою теплою i м’якою… Їi кулаки i нiгтi, хоча й маленькi, були навдивовижу твердими. – Saukerl. – Їi голос теж дряпався. – Arschloch. Можеш сказати Arschloch по буквах? О, як тi хмари перечiпалися i дурнуватою зграйкою збивалися докупи… Великi товстi хмари. Темнi й одутлi. Вони налiтали одна на одну. Перепрошували. Рухалися далi i шукали вiльного мiсця. Дiтей набiгло як, ну, як дiтей, що iх притягуе бiйка. Мiшанина рук i нiг, вигукiв i оплескiв, що все густiшала. Вони дивилися, як Лiзель Мемiнгер влаштувала Людвiгу Шмайклю неабияку прочуханку. – Ісус, Марiя i Йосип! – пронизливо завищала якась дiвчинка. – Вона його вб’е! Лiзель його не вбила. Але цiлком могла. Зрештою, чи не единим, що ii зупинило, було вишкiрене обличчя Томмi Мюллера, яке жалюгiдно посмикувалося. Досi переповнена адреналiном, Лiзель помiтила його таку безглузду посмiшку i, поваливши хлопчика на землю, почала бити i його. – Що ти робиш?! – голосив Томмi, i лише пiсля третього чи четвертого удару i цiвки яскраво-червоноi кровi з його носа вона спинилася. Досi навколiшках, Лiзель втягнула повiтря i прислухалася до бурмотiння за спиною. Вона оглянула круговерть облич, злiва i справа, i оголосила: – Я не дурепа. Нiхто iй не суперечив. Лише тодi, коли всi розiйшлися по класах i сестра Марiя побачила, у якому станi Людвiг Шмайкль, бiйка отримала свое продовження. Спершу усi пiдозри впали на Рудi та ще кiлькох хлопцiв. Вони завжди сварилися мiж собою. – Руки, – скомандували кожному з них, проте на жоднiй парi рук не було доказiв. – Не вiрю, – пробурмотiла сестра. – Не може бути. – Адже, коли Лiзель вийшла вперед i показала своi руки, вони, нiчого в цьому дивного, були заляпанi Людвiгом Шмайклем, що вже почав засихати. – У коридор! – звелiла сестра вже вдруге цього дня. Якщо бути точним, то вдруге за останню годину. Та цього разу то не була невелика Watschen. Чи навiть середня. Цього разу то була найбiльша зi всiх коридорових Watschen’iв, рiзка раз за разом жалила ii, i дiвчинка цiлий тиждень не могла нормально сидiти. І в класi бiльше нiхто не смiявся. Звук бiльше нагадував перелякано нашорошенi вуха. Пiсля урокiв Лiзель поверталася додому разом iз Рудi та iншими дiтьми Штайнерiв. Бiля Небесноi вулицi, у поспiху думок, на неi навалився неймовiрний вiдчай – невдала спроба переказати уривок iз «Посiбника гробаря», ii зруйнована сiм’я, нiчнi кошмари, сьогоднiшне приниження, – вона зiщулилась у канавi i заплакала. Усе це ii сюди й привело. Рудi теж стояв у канавi, бiля неi. Почався дощ, сильний i рясний. Курт Штайнер покликав iх, але нi хлопчик, нi дiвчинка не зрушили з мiсця. Вона, переборюючи бiль, сидiла пiд клаптями дощу, що сипалися з неба, а вiн стояв поряд i чекав. – Чому вiн помер? – запитала Лiзель, та Рудi все одно не поворухнувся i нiчого не вiдповiв. Коли вона нарештi заспокоiлась i пiдвелася, вiн обiйняв ii за плечi, як найкращого друзяку, i вони пiшли додому. Вiн не вимагав поцiлунку. Нiчого такого. Можете любити Рудi за це, якщо хочете. Тiльки не копай мене по яйцях. Ось що вiн подумав, але не промовив уголос. Лише чотири роки по тому вiн подiлився з нею цими думками. А зараз Рудi i Лiзель пiд дощем прямували до Небесноi вулицi. Вiн був тим схибленим, що вимазався чорним вугiллям i кинув виклик свiтовi. Вона була крадiйкою книжок, що залишилася без слiв. Але, повiрте, слова були вже в дорозi, i, коли вони прибудуть, Лiзель упiймае iх руками, нiби хмаринки, i викрутить до сухого, нiби краплинки дощу. Частина 2 «Знизування плечима» а також: дiвчинка, створена з темряви – радiсть вiд цигарок – обхiдниця мiста – деякi мертвi листи – день народження Гiтлера – стовiдсотковий чистий нiмецький пiт – хвiртка до крадiжок – i книжка з вогню Дiвчинка, створена з темряви ТРОХИ СТАТИСТИКИ Перша вкрадена книжка: 13 сiчня 1939 року Друга вкрадена книжка: 20 квiтня 1940 року Перiод мiж крадiжками зазначених книжок: 463 днi Коли б ви поставилися до цього легковажно, то сказали б, що для продовження знадобилося лише трiшки вогню i декiлька людських вигукiв. Ви б сказали, що Лiзель, щоб заволодiти своею другою книжкою, цього було достатньо, хоч та i димiла в ii руках. І навiть обпiкала iй ребра. Одначе ось у чому рiч: Зараз не час легковажити. Зараз не час дивитися лише одним оком, оглядатися чи перевiряти плиту – бо коли крадiйка книжок поцупила свою другу книжку, не тiльки багато факторiв сприяли ii жаданню зробити це, а й сам вчинок запустив у дiю те, що мало статися згодом. Ця крадiжка вкаже iй шлях до наступних книжок. Вона надихне Ганса Губерманна на складання плану допомоги молодому еврейському кулачному бiйцю. А ще вона покаже менi, вже укотре, що одна можливiсть веде простiсiнько до наступноi, як ризик веде до бiльшого ризику, життя – до нового життя, а смерть – до ще бiльших смертей. Можна навiть сказати, що це доля. Розумiете, хтось, може, думае, що нацистська Нiмеччина спиралася на iдею антисемiтизму, дещо надмiру ревного лiдера i нацiю фанатикiв, вихованих на ненавистi до iнших, проте нiчого з цього не вийшло б, якби нiмцi не любили одну справу. Палити. Нiмцi любили палити. Крамницi, синагоги, рейхстаги, будинки, особистi речi, вони любили палити вбитих людей i, звiсно ж, книжки. Вони були у захватi вiд гарного багаття з книжок, а тим, хто був небайдужий до книжок, це давало можливiсть заволодiти тим виданням, якого б вони нiзащо не отримали, якби не багаття. Однiею зi схильних до такого була, як ви вже знаете, худорлява дiвчинка на iм’я Лiзель Мемiнгер. Нехай iй i довелося прочекати аж чотириста шiстдесят три днi, воно того вартувало. Наприкiнцi дня, сповненого безлiчi переживань, багатьох прекрасних капостей, однiеi закривавленоi щиколотки i ляпасу рiдноi руки, Лiзель Мемiнгер здiйснила свою другу успiшну крадiжку. «Знизування плечима». То була блакитна книжка з червоними лiтерами на обкладинцi, пiд якими було зображення маленькоi зозулi, теж червоноi. Озираючись назад, Лiзель не соромилася того, що ii вкрала. Навпаки, той вир вiдчуттiв, що крутився в животi, бiльше скидався на гордiсть. А бажання поцупити книжку пiдживлювалося люттю i чорною ненавистю. Насправдi 20 квiтня – в день народження фюрера, – вихоплюючи книжку з паруючого попелища, Лiзель була дiвчинкою, створеною з темряви. Звичайно ж, виникае запитання – чому? Чого б це iй лютувати? Що такого сталося за минулi чотири чи п’ять мiсяцiв, що спонукало ii вибухнути такими емоцiями? Якщо коротко, то вiдповiдь на це запитання переходить вiд Небесноi вулицi до фюрера, тодi до недосяжного мiсця перебування ii мами i повертаеться назад. Як i бiльшiсть нещасть, це почалося з гаданого щастя. Радiсть вiд цигарок Пiд кiнець 1939 року Лiзель уже непогано призвичаiлася до життя в Молькiнгу. У неi досi траплялися нiчнi кошмари за участi братика, i вона сумувала за мамою, але тепер ii було кому втiшити. Вона любила тата, Ганса Губерманна, i навiть прийомну маму, хоча та й розсипалася прокльонами i лайливими словами. Вона любила й ненавидiла свого найкращого друга, Рудi Штайнера, i це було нормально. А ще вона любила те, що, попри невдачу пiд час перевiрки знань, вмiння читати i писати, без сумнiву, покращувались i невдовзi вона досягне якогось пристойного рiвня. Усе це викликало бодай трiшки задоволення i скоро нагромадиться такою купою, що на горизонтi завиднiе щось на кшталт щастя. КЛЮЧІ ДО ЩАСТЯ 1. Дочитаний «Посiбник гробаря». 2. Порятунок вiд гнiву сестри Марii. 3. Отримання двох книжок на Рiздво. 17 грудня. Вона добре запам’ятала дату, адже це було якраз за тиждень до Рiздва. Як уже звиклося, кошмар обiрвав ii сон i Ганс Губерманн привiв ii до тями. Його рука вчепилася в ii спiтнiлу пiжаму. – Потяг? – прошепотiв вiн. Лiзель пiдтвердила. – Потяг. Вона ковтала повiтря, доки не заспокоiлася, а тодi почала читати одинадцятий роздiл «Посiбника гробаря». Минула третя ночi, коли вони закiнчили, i iм залишився тiльки останнiй роздiл – «Повага до кладовища». Тато – його срiблястi очi пiдпухли вiд утоми, а обличчя затопила борода – закрив книжку, сподiваючись отримати залишки сну. Але йому нiчого не дiсталося. Заледве чи пройшла хвилина, вiдколи погасили свiтло, а Лiзель уже заговорила до нього у темрявi: – Тату, ти не спиш? Вiн видав тiльки звук, якийсь гортанний: – Ja[21 - Так (нiм.).]. Вона пiднялася на лiктi. – Може, дочитаемо книжку, будь ласка? Довге зiтхання, скрипуче дряпання нiгтями по щетинi, i свiтло увiмкнулося. Тато розгорнув книжку i почав читати: – Роздiл дванадцятий. «Повага до кладовища». Вони читали до самого свiтанку, обводячи i виписуючи слова, яких дiвчинка не розумiла, i перегортали сторiнки, доки до кiмнати не пробилося сонячне промiння. Декiлька разiв тато майже засинав, поступаючись перед сверблячим вiдчуттям утоми в очах i знесиленим киванням власноi голови. Лiзель щоразу ловила його на гарячому, проте в неi не було анi безкорисливостi, щоб дозволити йому заснути, анi зухвалостi, щоб на нього образитися. Вона була дiвчинкою, якiй iще треба здолати гору. Врештi-решт, коли темрява за вiкном дала трiщину, вони дочитали книжку. Останнiй абзац звучав так: Ми, вiд iменi Баварськоi асоцiацii кладовищ, сподiваемося, що змогли розважити вас i ознайомити з роботою, заходами безпеки й обов’язками гробарiв. Ми щиро бажаемо вам успiху у вашому заняттi похоронним мистецтвом i маемо надiю, що цей посiбник став вам у пригодi. Коли книжка згорнулася, обое перезирнулися спiдлоба. Тато заговорив першим: – Ми зробили це, еге ж. Лiзель, наполовину закутана у простирадло, тримала книжку в руках i оглядала чорну обкладинку зi срiблястим написом. Вона кивнула – з пересохлим ротом i ранковим голодом. Це була одна з тих митей бездоганноi втоми, коли вдалося подолати не лише заплановану роботу, а ще й нiч, яка перегородила шлях. Зi скреготом заплющивши очi i стиснувши кулаки, тато потягнувся, i настав ранок, який не посмiв бути дощовим. Обое пiдвелися, спустилися на кухню i крiзь затуманенi й розмальованi морозом вiкна розгледiли рожевi смуги свiтла, що падали на заснiженi дахи Небесноi вулицi. – Поглянь на кольори, – сказав тато. Просто неможливо не любити чоловiка, який не лише помiчае кольори, а й говорить ними. Лiзель досi тримала книжку. Вона стискала ii все сильнiше, а снiг забарвлювався помаранчевим. На одному з дахiв дiвчинка помiтила хлопчика, який сидiв i також споглядав небо. – Його звали Вернер, – промовила вона. Слова вилетiли самi, мимовiльно. – Так, – вiдповiв тато. На той час у школi бiльше не перевiряли читання, проте Лiзель, поступово набираючись упевненостi, якось перед уроками взяла залишений кимось пiдручник, щоб перевiрити, чи зможе прочитати його без жодноi помилки. Вона змогла прочитати кожнiсiньке слово, але читала набагато повiльнiше за однокласникiв. Набагато легше, думала вона, бути за крок вiд чогось, нiж цього досягти. Треба ще трохи попрацювати. Одного дня iй закортiло поцупити книжку з класноi полицi, але, чесно кажучи, перспектива ще однiеi коридоровоi Watschen вiд рук сестри Марii таки вiдлякала ii. Бiльше того, у дiвчинки насправдi не було найменшого бажання красти книжки зi школи. Швидше за все, причиною ii небажання була листопадова невдача, але Лiзель не була цiлком певна. Вона лише знала, що не хоче цього робити. На уроках Лiзель не розмовляла. Вона навiть не наважувалась глянути не в той бiк. Прийшла зима, i Лiзель бiльше не потрапляла пiд гарячу руку сестри Марii, а сама спостерiгала за тим, як iншi дiти виходили до коридору й отримували заслужену винагороду. Звуки поневiрянь учнiв, що долинали звiдти, були не вельми приемними, але той факт, що там був хтось iнший, хоча й не тiшив ii, але приносив полегшення. Коли у школi розпочалися канiкули у зв’язку iз Weihnachten[22 - Рiздво (нiм.).], Лiзель, перш нiж вийти з класу, навiть спромоглася побажати сестрi Марii «щасливого Рiздва». Вона знала, що Губерманни не мають грошей, що вони досi вiддають борги i, щойно у них з’являються якiсь копiйки, iм уже треба платити за оренду, тож навiть не сподiвалася отримати подарунок. Ну, можливо, трохи кращу iжу. Яким же було ii здивування, коли у Святвечiр, пiсля опiвнiчноi вiдправи у церквi, де Лiзель була з мамою, татом, Гансом-молодшим i Трудi, вона знайшла пiд ялинкою подарунок, загорнутий у газету. – Вiд святого Нiклауса, – сказав тато, та Лiзель йому не повiрила. Вона обiйняла обох своiх прийомних батькiв, а на ii плечах досi лежав снiг. Дiвчинка розгорнула подарунок i знайшла двi невеликi книжки. Першу з них, «Собака на iм’я Фауст», написав Маттеус Оттлеберг. Загалом Лiзель прочитала ii тринадцять разiв. У Святвечiр, сидячи за кухонним столом, вона прочитала першi двадцять сторiнок, у той час як тато i Ганс-молодший сперечалися про речi, яких вона не розумiла. Про якусь полiтику. Згодом вони з татом iще трохи читали перед сном, дотримуючись звичаю обводити i виписувати слова, яких дiвчинка не знала. У «Собацi на iм’я Фауст» також були картинки – чарiвнi завитушки, вуха i кумеднi зображення нiмецькоi вiвчарки, що вельми паскудно слинилася i вмiла розмовляти. Друга книжка називалася «Маяк», а написала ii жiнка, Інгрiд Рiппiнштайн. Ця книжка була трохи довшою, тому Лiзель змогла прочитати ii лише дев’ять разiв, i щоразу ii старання приносили своi плоди – вона читала все краще i краще. Через декiлька днiв пiсля Рiздва Лiзель запитала про книжки. Вони iли на кухнi. Спостерiгаючи, як у маминому ротi ложка за ложкою зникае гороховий суп, вона вирiшила перевести погляд на тата. – Я хочу дещо запитати. Спершу всi мовчали. – Що? Це озвалася мама, ще не проковтнувши суп. – Скажiть, звiдки ви взяли грошi, щоб купити менi книжки? Над татовою ложкою промайнула коротенька усмiшка. – Тобi справдi цiкаво? – Звичайно. Ганс дiстав з кишенi залишки своеi порцii тютюну i взявся скручувати цигарки, а Лiзель ставала дедалi нетерплячiшою. – То ти скажеш чи нi? Тато засмiявся. – Та я ж розповiдаю, дитино. – Вiн закiнчив одну цигарку, жбурнув ii на стiл i почав скручувати нову. – Ось так. Тiеi митi мама з дзенькотом доiла суп, стримала картонну вiдрижку i вiдповiла замiсть Ганса. – Той Saukerl, – сказала вона. – Знаеш, що вiн зробив? Вiн скрутив увесь той бридкий тютюн, пiшов на ярмарок, коли той був у мiстi, i вимiняв iх у якогось цигана. – Вiсiм цигарок за книжку. – Тато урочисто запхав одну до рота. Прикурив i втягнув дим. – Хвала Богу, що е цигарки, еге ж, мамо? Але мама тiльки кинула на нього один зi своiх фiрмових невдоволених поглядiв, який супроводжувався найвживанiшою порцiею лайки: – Saukerl. Лiзель обмiнялася з татом уже звичним пiдморгуванням i доiла свiй суп. Одна з ii книжок лежала поряд, як завжди. Вона не могла не погодитись, що вiдповiдь на запитання iй бiльше нiж сподобалась. Небагато людей можуть похвалитися тим, що за iхню освiту платили цигарками. А от мама сказала, що якби Ганс Губерманн мав хоч трохи розуму, то вiн обмiняв би своi цигарки на нове плаття, якого вона вже давно потребувала, чи якiсь кращi туфлi. – Аякже… – Вона вилила слова в умивальник. – Коли йдеться про мене, ти краще викуриш увесь свiй запас, правда? І ще назичиш у сусiдiв. Проте за декiлька днiв Ганс принiс коробку яець. – Вибачай, мамо. – Вiн поставив iх на стiл. – Туфлi вже розiбрали. Мама не скаржилася. Вона навiть щось наспiвувала, поки смажила яйця, аж мало iх не спалила. Виявилося, що цигарки приносили багато радостi, i в домi Губерманнiв настали щасливi днi. Вони закiнчилися декiлька тижнiв по тому. Обхiдниця мiста Проблеми почалися з прання, а згодом iх лише додалося. Якось, коли Лiзель iз Розою розносили мiстом бiлизну, один iз iхнiх клiентiв, Ернст Фогель, повiдомив, що прання i прасування йому бiльше не по кишенi. – Такi часи, – вибачився вiн, – що тут скажеш? Стае все важче. Вiйна примушуе затягувати паски. – Вiн глянув на дiвчинку. – Ви, напевне, отримуете допомогу на утримання цiеi крихiтки? На страшенний подив Лiзель, мама не промовила й слова. Вона тримала порожнiй мiшок. Ходiмо, Лiзель. Вона не сказала цього. Вона шарпнула – важкою рукою. Фогель вигукнув зi свого ганку. Вiн мав близько шести футiв зросту, а його жирне волосся неживими клаптями звисало над чолом. – Менi шкода, панi Губерманн. Лiзель помахала йому. Вiн помахав у вiдповiдь. Мама дорiкнула: – Не махай тому Arschl’ochовi, – сказала вона. – Ну, рухайся. Коли Лiзель того вечора приймала ванну, мама терла ii особливо ретельно, весь час бурмотiла щось про Saukerl’я-Фогеля, i що двi хвилини його передражнювала: – Ви, напевне, отримуете допомогу на дiвчинку… Вона все терла i сварила голi груди Лiзель. – За тебе дають аж так багато, Saumensch. Вiд цього я не розбагатiю, аж нiяк. Лiзель сидiла у ваннi i слухала. Десь за тиждень пiсля того випадку Роза покликала дiвчинку до кухнi. – Отже, Лiзель. – Вона посадила ii за стiл. – Якщо вже ти пiвдня на вулицi, граеш у футбол, то можеш зробити i щось корисне. Для рiзноманiтностi. Лiзель вивчала своi руки. – Що я маю зробити, мамо? – Вiд сьогоднiшнього дня ти будеш забирати i вiдносити прання. Може, тi багатii не поспiшатимуть нас звiльняти, якщо на порозi стоятимеш ти. Якщо запитають, де я, скажеш iм, що я захворiла. І щоб була засмученою, коли будеш говорити. Ти така худа i блiда, вони можуть тебе пожалiти. – Пан Фогель мене не пожалiв. – Ну… – Їi збентеження кидалося в очi. – Іншi можуть пожалiти. Тож не переч менi. – Так, мамо. На мить дiвчинцi здалося, що зараз прийомна мама втiшить ii i поплескае по плечу. Молодчинка, Лiзель. Молодчинка. Плеск, плеск, плеск. Нiчого подiбного. Натомiсть Роза Губерманн встала, взяла дерев’яну ложку i тицьнула нею в дiвчинки перед носом. Вона вважала, що це необхiдно. – Коли будеш у мiстi, обiйдеш усiх iз мiшком i повернешся прямiсiнько додому, iз грошима, нехай навiть iх буде як кiт наплакав. Не пiдеш до тата, навiть якщо вiн, бодай не наврочила, буде мати якусь роботу. Не будеш вештатися з тим малим Sauker’лем, Рудi Штайнером. Пiдеш додому. Прямiсiнько додому. – Так, мамо. – Як будеш нести мiшок, щоб тримала його обережно. Не розмахувала, не пiдкидала, не м’яла i не закидала його на плече. – Так, мамо. – Так, мамо. – Роза Губерманн мала талант до передражнювань i робила це iз великим задоволенням. – Ти тiльки спробуй, Saumensch. Я про все дiзнаюся, можеш навiть не сумнiватися. – Так, мамо. Дуже часто саме цi два слова, а також виконання всього, що iй велiли, були порятунком для Лiзель, тож вiдтодi вона обходила вулицi Молькiнга, вiд бiдних до багатих його мешканцiв – забирала i розносила прання. Спершу робота була досить самотньою, проте дiвчинка не скаржилась. Зрештою, коли Лiзель уперше понесла мiшка з бiлизною, щойно завернувши за рiг Мюнхенськоi вулицi, вона роззирнулася на два боки i щосили замахнулася ним, так що мiшок описав широке коло – таке собi бунтарство, – а тодi перевiрила, що там з одягом. На щастя, жодних складочок. Жодних зморщечок. Лише усмiшка й обiцянка бiльше нiколи не розмахувати мiшком. Загалом можна сказати, що Лiзель ii робота навiть подобалася. Грошима Роза з нею не дiлилася, але дiвчинка мала змогу вирватися з дому, та й гуляти мiстом без мами – хiба не щастя? Бiльше нiхто не тикае пальцями i не лаеться. Люди бiльше не витрiщаються на них, коли мама вiдчитуе ii за те, що вона неправильно тримае мiшок. Нiчого, тiльки спокiй. З часом Лiзель почали подобатися i люди. • Пфаффельгюрвери, що ретельно перевiряють одяг i примовляють: «Ja, ja, sehr gut, sehr gut»[23 - Так, так, дуже добре, дуже добре (нiм.).]. Дiвчинка чомусь уявляла, що вони усе роблять двiчi. • Лагiдна Хелена Шмiдт, що передае грошi покрученою артритом рукою. • Вайнгартнери, чия кривовуса кiшка вiдчиняла дверi разом з ними. Маленький Геббельс, так ii назвали, на честь правоi руки Гiтлера. • І панi Германн, дружина мера, що стояла, пухнастокоса, i тремтiла у своему величезному обвiтреному коридорi. Завжди мовчазна. Завжди така самотня. Жодного слова, нi разу. Інодi з нею ходив Рудi. – Скiльки в тебе там грошей? – якось запитав вiн. Уже сутенiло, i вони прямували до Небесноi вулицi, минаючи крамницю. – Ти ж чула про панi Дiллер, правда? Кажуть, що у неi десь захованi цукерки i за гарну плату… – Навiть не мрiй. – Лiзель, як завжди, мiцно стискала грошi. – Тобi-то воно байдуже – то ж не ти будеш вiдповiдати перед моею мамою. Рудi здвигнув плечима: – Принаймнi я спробував. Усерединi сiчня школа вирiшила звернути увагу на написання листiв. Коли учнi ознайомилися з основами, кожен з них отримав завдання написати два листи – друговi i якомусь учневi з iншого класу. Лiзель отримала вiд Рудi ось такого листа: Люба Saumensch, ти досi така ж бездарна у футболi, як пiд час нашоi минулоi гри? Сподiваюсь на це. Бо тодi я зможу знову обiгнати тебе, як Джессi Овенс на Олiмпiадi… Сестра Марiя прочитала його i дуже люб’язно запитала Рудi: ПРОПОЗИЦІЯ СЕСТРИ МАРІЇ «Маете бажання вiдвiдати коридор, пане Штайнер?» Думаю, ви здогадалися, що вiдповiдь Рудi була негативною, а листа пошматували, тож вiн почав нового. Другий лист був адресований дiвчинцi на iм’я Лiзель, i цiкавився вiн ii захопленнями. Уже вдома, коли Лiзель взялася за листа, якого iм задали на домашне завдання, дiвчинка вирiшила, що писати його Рудi чи ще якомусь Saukerl’ю геть безглуздо. Який у цьому сенс? Пишучи в пiдвалi, вона звернулася до тата, який знову перефарбовував стiну. Вiн обернувся разом з випарами вiд фарби. – Was wuistz?[24 - Щось на кшталт «чого тобi», тiльки в грубiй формi (нiм.).] – Це була найгрубiша форма нiмецькоi, яку тiльки можна вжити, але сказано це було з виразом цiлковитоi насолоди. – Ну, що там? – Можна менi написати листа до мами? Пауза. – І чому б це тобi захотiлося писати до неi? Тобi ж i так доводиться щодня ii терпiти. – Тато показав iй Schmunzeln[25 - Посмiшка (нiм.).] – лукаво усмiхнувся. – Невже тобi й цього мало? – Не до тоi мами, – вона важко ковтнула. – А. – Тато повернувся до стiни i продовжив фарбувати стiну. – Ну, думаю, можеш. Надiшлеш iх цiй, як там ii, – тiй жiнцi, що привезла тебе до нас i декiлька разiв вiдвiдувала, – з управлiння опiки. – Панi Гайнрiх. – Точно. Надiшлеш листа iй. Можливо, вона зможе переслати його твоiй мамi. – Це прозвучало якось непереконливо, нiби вiн чогось iй не договорював. Пiд час своiх вiзитiв панi Гайнрiх теж майже не згадувала про ii маму. Замiсть того щоб спитати в тата, у чому рiч, Лiзель одразу взялася писати листа, не звертаючи уваги на поганi передчуття, якi не забарилися поселитися в ii серцi. Вона витратила три години i шiсть чернеток, доки написала правильного листа, у якому розповiдала мамi про Молькiнг, тата з його акордеоном, дивнi, але справедливi погляди Рудi Штайнера i подвиги Рози Губерманн. Вона також написала, що дуже пишаеться тим, що навчилася читати i трохи писати. Наступного дня, разом з маркою, яку вона знайшла в кухоннiй шухлядi, дiвчинка вiднесла його до панi Дiллер. І стала чекати. Тiеi ночi, коли вона написала листа, Лiзель пiдслухала розмову Ганса i Рози. – Навiщо вона пише до мами? – запитала Роза. Їi голос був навдивовижу спокiйним i турботливим. Як ви можете собi уявити, це дуже схвилювало дiвчинку. Як на Лiзель, то краще б вони сварилися. Дорослi, що перешiптуються, – не вельми заспокiйливо. – Вона запитала, – вiдповiв тато, – i я не мiг iй вiдмовити. Я не мiг! – Ісус, Марiя i Йосип. – Знову шепiт. – Лiзель слiд забути про неi. Хтозна, де вона зараз? Хтозна, що вони зробили з нею? У лiжку дiвчинка мiцно обхопила себе руками. Вона скрутилася калачиком. Вона подумала про маму i повторила запитання Рози. Де вона? Що вони зробили з нею? І врештi-решт, хто такi тi вони? Мертвi листи Зазирнiмо в майбутне. Пiдвал, вересень, 1943 рiк. Чотирнадцятирiчна дiвчинка щось пише у книжцi з темною обкладинкою. Вона худорлява, але сильна, i в своему життi бачила чимало. Тато сидить з акордеоном у ногах. Вiн каже: – Знаеш що, Лiзель? Я збирався написати тобi вiдповiдь вiд iменi твоеi мами. – Вiн пошкрябав ногу у тому мiсцi, де ранiше був гiпс. – Але не змiг. Не змiг примусити себе. Декiлька разiв, наприкiнцi сiчня i на початку лютого 1940 року, коли Лiзель зазирала до поштовоi скриньки, сподiваючись отримати вiдповiдь вiд мами, серце ii прийомного тата ледь не розривалося. – Менi шкода, – казав вiн. – Не сьогоднi, так? Уже згодом Лiзель зрозумiла, що вся ця затiя з листом була безглуздою. Якби мама могла, то уже давно б зв’язалася з управлiнням опiки, чи навiть з нею самою, чи з Губерманнами. Але вiд неi не було жодноi звiстки. На додачу до попереднiх злигоднiв усерединi лютого Лiзель отримала листа вiд одного з iх клiентiв, Пфаффельгюрверiв iз Вересовоi вулицi. Обое височiли на порозi i зажурено поглядали на дiвчинку. – Це для твоеi мами, – промовив пан Пфаффельгюрвер, протягуючи листа. – Скажи iй, що нам шкода. Скажи iй, що нам шкода. Та нiч у домi Губерманнiв була неспокiйною. Навiть у пiдвалi, куди Лiзель втекла, щоб написати вже п’ятого листа до мами (iх усiх, окрiм першого, ще треба було надiслати), до неi долинали Розинi прокльони i бештання тих Arschloch’iв Пфаффельгюрверiв i того вошивого Ернста Фогеля. – Feuer soll’n’s brunzen f?r einen Monat![26 - Щоб вони цiлий мiсяць вогнем сцяли! (нiм.)] – вигукнула мама. Лiзель писала. Коли настав день ii народження, дiвчинка не отримала подарунка. Не отримала, бо не було грошей, а до того часу у тата ще й закiнчився тютюн. – А що я тобi казала? – Мама тицьнула в нього пальцем. – Не треба було дарувати iй на Рiздво обидвi книжки. Але ж нi. Хто мене слухав? Нiхто не слухав! – Та знаю! – Тато безшумно обернувся до дiвчинки. – Пробач, Лiзель. Нам це не по кишенi. Лiзель не сперечалася. Вона не скиглила, не плакала i не тупала ногами. Вона лише проковтнула свое розчарування i зважилася на один, уже спланований, ризик – подарунок самiй собi. Вона вiзьме усi написанi до мами листи, запхае iх до одного конверта i потратить малесеньку частинку грошей за прання, щоб iх надiслати. Тодi, звiсно ж, вона вiдбуде Watschen, швидше за все на кухнi, але не промовить жодного слова. Через три днi вона здiйснила свiй задум. – Тут бракуе. – Мама вже вчетверте перераховувала грошi, поки Лiзель стояла бiля плити. Плита була теплою i ще бiльше пришвидшувала й так швидкий плин ii кровi. – Лiзель, що сталося? Вона збрехала: – Вони, напевне, заплатили менше, нiж завжди. – Ти перераховувала? Дiвчинка здалася: – Я iх витратила, мамо. Роза наблизилась до неi. А це недобрий знак. Неподалiк лежали дерев’янi ложки. – Що ти зробила? Лiзель ще не встигла вiдповiсти, як дерев’яна ложка вже досягла ii шкiри, нiби п’ята Господня. Червонi вiдбитки, мов слiди вiд нiг, та ще й пекучi. З пiдлоги, коли все вже завершилося, дiвчинка глянула вгору i пояснила. Пульсацiя i спалахи жовтого свiтла, усе разом. Вона мружилася. – Я надiслала своi листи. І тут до неi дiйшло – запилюжена пiдлога, вiдчуття, що одяг не на нiй, а десь бiля неi, i раптове усвiдомлення того, що ii старання були марними – мама нiколи iй не вiдпише i вона нiколи ii не побачить. Ця дiйснiсть стала для неi новою Watschen. Вона пекла ii i не минала декiлька довгих хвилин. Роза над нею трохи розпливалася та незабаром прояснiла, а ii картонне обличчя замаячило ближче. Пригнiчена, вона стояла у всiй своiй повнотi, тримаючи, нiби дрючка, дерев’яну ложку. Вона зiгнулася i трохи полагiднiшала: – Пробач, Лiзель. Дiвчинка досить добре знала Розу, щоб зрозумiти, що це не через прочуханку. Червонi вiдбитки клаптями набрякали на ii шкiрi, а вона лежала на пiдлозi – запилюженiй, бруднiй, залитiй тьмяним свiтлом. Їi дихання заспокоiлося, i самотня жовта сльоза збiгла по щоцi. Вона вiдчувала пiдлогу. Рукою i колiном. Лiктем. Щокою. Литкою. Пiдлога була холодною, особливо пiд щокою, але дiвчинка не могла зрушити з мiсця. Майже годину Лiзель лежала пiд кухонним столом, доки не прийшов тато i не почав грати на акордеонi. Лише тодi вона пiднялася i почала приходити до тями. Коли згодом Лiзель писала про той день, вона не тримала зла нi на Розу, нi на свою маму. Для неi вони були заручницями обставин. Їi думки не покидала лише жовта сльоза. Якби було темно, подумала вона, та сльоза була б чорною. – Але тодi було темно, – мовила сама до себе. Скiльки б разiв Лiзель не намагалася уявити ту сцену з жовтим свiтлом, яке, жодних сумнiвiв, було там, iй доводилося докладати зусиль, щоб побачити ii знову. Їi вiдлупцювали в темрявi, i вона залишилась лежати в кухнi, на холоднiй i темнiй пiдлозi. Навiть татова музика мала колiр темряви. Навiть татова музика. Дивно, але дiвчинку ця думка не розтривожила, а, радше, якось незрозумiло заспокоiла. Темрява, свiтло. Яка мiж ними рiзниця? Нiчнi кошмари поселилися i тут, i там, коли крадiйка книжок насправдi почала усвiдомлювати, що вiдбуваеться i як тепер буде завжди. Вона, принаймнi, може пiдготуватися. Можливо, саме тому, коли у день народження фюрера вiдповiдь на усi маминi страждання постала перед дiвчинкою без прикрас, вона змогла вiдповiсти, незважаючи на свою розгубленiсть i свiй вiк. Лiзель Мемiнгер була готова. Із днем народження, пане Гiтлер. Довгих рокiв життя. День народження Гiтлера, 1940 рiк Усупереч усiй безнадiйностi Лiзель щодня зазирала до поштовоi скриньки – цiлий березень i майже половину квiтня. Навiть попри те, що панi Гайнрiх, яку викликав Ганс, повiдомила Губерманнам, що управлiння опiки втратило зв’язок з Паулою Мемiнгер. Дiвчинка все одно не здавалася, проте, як ви можете здогадатися, щодня перевiряючи пошту, вона нiчого не знаходила. Молькiнг, як i вся Нiмеччина, був заклопотаний пiдготовкою до дня народження Гiтлера. Цього року, зважаючи на перебiг вiйни i нинiшню виграшну позицiю Гiтлера, мiсцевi нацистськi радикали прагнули органiзувати особливо гiдне святкування. Буде парад. Марш. Музика. Спiви. А ще – багаття. Поки Лiзель обходила Молькiнг, забираючи i розносячи прання, члени нацистськоi партii збирали поживу для вогню. Декiлька разiв вона бачила, як чоловiки i жiнки стукали в дверi i запитували мешканцiв, чи тi, бува, не мають речей, яких варто позбутися чи знищити. Татовий примiрник «Молькiнг Експресс» оголошував, що на головнiй площi мiста буде святкове багаття, i всi члени мiсцевих пiдроздiлiв «Гiтлер’югенд» мають бути присутнi. Це багаття вшануе не тiльки день народження фюрера, а й перемогу над ворогами i перешкодами, що стримували Нiмеччину з часу закiнчення Першоi свiтовоi вiйни. «Будь-якi речi, – вимагала газета, – з тих часiв – газети, плакати, книжки, прапори та iншу ворожу пропаганду – необхiдно вiднести до вiддiлення Нацистськоi партii на Мюнхенськiй вулицi». Навiть вулицю Шиллера – дорогу жовтих зiрок, що досi чекала реконструкцii, – ще раз обнишпорили у пошуках чого-небудь, будь-чого, що можна спалити на славу фюрера. Не було б нiчого дивного, якби деякi партiйцi кудись зникли, щоб надрукувати тисячу-двi книжок чи плакатiв морально-згубного змiсту, лише для того, щоб потiм iх спалити. Усе було готово до неперевершеного 20 квiтня. Цей день стане днем багать i схвальних вигукiв. І книжкових крадiжок. У домi Губерманнiв цей ранок був цiлком звичним. – Той Saukerl знову виглядае з вiкна, – сварилася Роза Губерманн. – Щодня, – продовжувала вона. – На що ти там весь час витрiщаешся? – Ооох, – задоволено протягнув тато. Згори йому на спину спадав прапор. – Ти тiльки глянь на цю жiнку. – Вiн глянув через плече i лукаво посмiхнувся Лiзель. – От зараз вибiжу i наздожену ii. Тобi до неi далеко, мамо. – Schwein![27 - Свиня (нiм.).] – вона помахала на нього дерев’яною ложкою. Тато не вiдривав погляду вiд вiкна, уявноi жiнки i дуже реального коридору нiмецьких прапорiв. Того дня усi вiкна на вулицях Молькiнга були прикрашенi для фюрера. У декого, як у панi Дiллер, вiкна були ретельно вимитi, а свастика, наче дiамант, майорiла на червоно-бiлому полотнищi. А в когось прапор звисав з вiкна, як мокра бiлизна. Але вiн таки висiв. Перед тим трапилася невеличка катастрофа. Губерманни не могли знайти свого прапора. – Вони прийдуть по нас, – застерiгала мама. – Вони прийдуть i заберуть нас. – Вони. – Ми мусимо його знайти! Якоiсь митi здалося, що тато спуститься до пiдвалу i намалюе прапор на одному iз полотен. На щастя, той знайшовся, заритий десь у сервантi, позаду акордеона. – Той клятий акордеон, через нього я нiчого не бачила! – Мама рiзко обернулася. – Лiзель! Дiвчинцi випала честь прикрiпити прапор до вiконноi рами. Ганс-молодший i Трудi прибули додому на обiд, як це зазвичай бувало на Рiздво i Великдень. Здаеться, саме час, щоб краще вас познайомити з ними. Ганс-молодший мав татовi очi i татовий зрiст. Однак срiбло його очей не було таким теплим, як татове, – iх уже торкнувся фюрер. До того ж на його костях було бiльше м’яса, його бiляве волосся було колючим, а шкiра була сiруватого вiдтiнку. Трудi, або Трудель, як ii часто називали, була всього лиш на декiлька дюймiв вищою за маму. Вона успадкувала мамину невдатну манеру ходити, але в усьому iншому була набагато приемнiшою за Розу. Оскiльки Трудi жила i працювала покоiвкою в багатому районi Мюнхена, вона, напевне, уже втомилася вiд дiтей, але спромоглася декiлька разiв звернутися до Лiзель усмiхненим словом. У неi були м’якi губи. І тихий голос. Брат iз сестрою разом приiхали додому мюнхенським потягом, i вже незабаром прокинулися старi протирiччя. КОРОТКА ОПОВІДЬ ПРО СУПЕРЕЧКУ ГАНСА ГУБЕРМАННА ТА ЙОГО СИНА Молодий чоловiк був нацистом. На думку Ганса-молодшого, його батько належав до поколiння староi зношеноi Нiмеччини – тiеi, що дозволила, так би мовити, вилiзти собi на голову, в той час як ii народ страждав. Уже у пiдлiтковому вiцi вiн знав, що його батька називають «Der Juden Maler» – еврейський маляр – за те, що вiн фарбував будинки евреiв. А тодi сталося те, що я невдовзi опишу вам у всiх подробицях – той день, коли Ганс провалився за крок вiд вступу до партii. Усiм було вiдомо, що не слiд замальовувати прокльони, написанi на фасадi еврейськоi крамницi. Вважалося, що така поведiнка шкодить Нiмеччинi, а ще вона була шкiдливою i для самого правопорушника. – То що, вони тебе прийняли? – Ганс-молодший продовжив з того мiсця, де вони закiнчили на Рiздво. – Прийняли куди? – Здогадайся – в партiю. – Нi, вони, напевне, забули про мене. – А ти хоч звертався до них ще раз? Ти не можеш просто сидiти i чекати, поки тебе поглине новий свiт. Ти мусиш вiдiрватися вiд крiсла i стати його частиною – попри твоi попереднi помилки. Тато глянув на нього: – Помилки? У своему життi я зробив чимало помилок, але те, що не вступив до Нацистськоi партii, я помилкою не вважаю. У них е моя заява – i ти знаеш про це, – але я не пiду знову проситися. Я просто… Саме тодi iх охопило сильне тремтiння. Воно прослизнуло у вiкно разом з протягом. Може, це був подих Третього рейху, що накопичував ще бiльшу силу. А може, це Європа знову вдихнула. Що б це не було, воно пронеслося помiж батьком i сином, коли iхнi металевi очi зiштовхнулися, як двi бляшанки. – Тобi завжди було начхати на цю краiну, – сказав Ганс-молодший. – Тобi байдуже! Татовi очi почали iржавiти. Та це не зупинило його сина. Тепер вiн шукав причину, щоб присiкатися до дiвчинки. Розставивши сторч усi три своi книжки на столi, нiби на офiцiйних переговорах, Лiзель беззвучно ворушила губами, читаючи одну з них. – Що за непотрiб читае це дiвчисько? Їй слiд читати «Mein Kampf». Лiзель пiдняла очi. – Не хвилюйся, Лiзель, – промовив тато. – Читай. Вiн не розумiе, що каже. Та Ганс-молодший ще не закiнчив. Вiн наблизився i сказав: – Ти або з фюрером, або проти нього – i менi здаеться, що ти проти нього. І завжди був. Лiзель вивчала обличчя Ганса-молодшого, ii погляд прикували його тонкi губи i мiцний ряд нижнiх зубiв. – Це жалюгiдно – щоб хтось стояв осторонь i навiть пальцем не поворухнув, поки вся нацiя розгрiбае смiття на шляху до своеi величi. Трудi i мама сидiли тихенько, перелякано, як i Лiзель. Кухню сповнював запах горохового супу, чогось пiдгорiлого i протистояння. Усi чекали наступних слiв. Їх вимовив син. Лише два слова. – Ти – боягуз! – вiн швиргонув ними татовi в обличчя i рвучко вийшов з кухнi i з будинку. Хоч це й було марно, тато вийшов на порiг i вигукнув, звертаючись до сина: – Боягуз? Це я боягуз?! А тодi пiдбiг до хвiртки i кинувся наздоганяти його. Мама поспiшила до вiкна, зiрвала прапора i вiдчинила його. Вона, Трудi та Лiзель, усi трое збилися докупи i спостерiгали, як тато наздогнав сина i вчепився в нього, благаючи зупинитися. Вони не могли розiбрати слiв, але те, як Ганс-молодший скинув татову руку, промовляло голоснiше за будь-якi слова. Постать тата, що дивився, як його син йшов геть, волала до них з вулицi. – Гансi! – нарештi вигукнула мама. Трудi i Лiзель здригнулися вiд ii голосу. – Повернись! Хлопець пiшов. Так, вiн пiшов, i менi б дуже хотiлося запевнити вас, що у молодшого Ганса Губерманна усе склалося якнайкраще, але це не так. Коли того дня, в iм’я фюрера, вiн вивiтрився з Небесноi вулицi, його закинуло до iншоi iсторii, подii якоi, крок за кроком, приводили його все ближче до Росii. До Сталiнграда. ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО СТАЛІНГРАД 1. У 1942 роцi i на початку 1943 року небо над тим мiстом щоранку затягувало кольором бiлого простирадла. 2. Весь день я носив небом душi, а простирадло забризкувало кров’ю, доки воно просякало нею наскрiзь i обвисало до землi. 3. Ввечерi його викручували i знову вибiлювали, готуючи до наступного свiтанку. 4. І це лише тодi, коли боi йшли вдень. Його син уже зник за обрiем, а Ганс Губерманн затримався ще на декiлька хвилин. Вулиця здавалася такою широкою. Коли вiн повернувся до будинку, мама втупилася в нього, але не промовила жодного слова. Вона не докоряла йому, зовсiм, а це, як ви знаете, дуже незвично. Напевне, вона вирiшила, що Ганс уже настраждався, отримавши ярлик боягуза вiд свого власного сина. Пiсля закiнчення обiду вiн ще деякий час мовчки сидiв за столом. Чи справдi вiн був боягузом, на що так жорстоко вказав йому син? Звiсно, пiд час Першоi свiтовоi вiйни вiн вважав себе таким. Саме боягузтву вiн завдячував своiм життям. Але визнання свого страху – хiба це боягузтво? Хiба це боягузливо – радiти з того, що вижив? Його думки виводили плутанi узори на поверхнi столу, а вiн не мiг вiдiрвати вiд нього погляду. – Тату! – покликала Лiзель, та вiн не глянув на неi. – Про що вiн говорив? Що вiн хотiв сказати, коли… – Нiчого, – вiдказав тато. Вiн говорив тихим i спокiйним голосом, до столу. – Нiчого. Забудь про нього, Лiзель. – Мабуть, минула цiла хвилина, доки вiн спромiгся заговорити знову. – Хiба тобi не треба збиратися? – Цього разу вiн подивився на дiвчинку. – Хiба тобi не треба йти до багаття? – Так, тату. Крадiйка книжок пiшла i переодягнулася у форму «Гiтлер’югенд», а через пiвгодини вони з татом вийшли з дому i попрямували до вiддiлення БДМ. Звiдти дiтей пiдроздiлами вiдведуть на мiську площу. Лунатимуть промови. Спалахне багаття. Буде вкрадено книжку. Стовiдсотковий чистий нiмецький пiт Люди вишикувалися на вулицях, а нiмецька молодь марширувала до ратушi i мiськоi площi. Декiлька разiв Лiзель забувала про свою маму та iншi проблеми, якi вона тодi мала. Коли люди плескали iм, у неi в грудях щось наростало. Деякi дiти махали своiм батькам, але швиденько – у них були чiткi вказiвки марширувати прямо, не озиратися i не махати юрбi. Коли пiдроздiл Рудi зайшов на площу й отримав наказ зупинитися, щось пiшло не так. Томмi Мюллер. Усi вже зупинилися, i Томмi наштовхнувся на хлопчика, що стояв перед ним. – Dummkopf[28 - Дурень (нiм.).]! – сплюнув хлопець перед тим, як обернутися. – Вибач, – промовив Томмi i нiяково здвигнув плечима. Його обличчя несамовито пересмикувалося. – Я не чув. – Лише мить, що була провiсницею майбутнiх прикрощiв. Для Томмi. Для Рудi. Коли марш закiнчився, пiдроздiлам «Гiтлер’югенд» дозволили розiйтись. Втримати усiх вкупi, коли в iхнiх очах уже палае багаття, коли воно так п’янить, було майже неможливо. Усi разом дiти дружно вигукнули «heil Hitler» i отримали дозвiл розiйтися хто куди. Лiзель шукала Рудi, та щойно дитяча юрба розпорошилась, ii оточила мiшанина бурих форм i гучних вигукiв. Дiти перегукувалися мiж собою. О пiв на п’яту повiтря вiдчутно похолоднiшало. Люди жартували, що iм треба зiгрiтися. – З того непотребу i так жодноi користi. Усе це звозили тачками. Складали на купу посеред площi i поливали чимось солодким. Книжки, газети та iншi речi сповзали або падали додолу, а iх пiдбирали i знову кидали на купу. Здалеку вона нагадувала щось вулканiчне. Або щось вигадливе i позаземне, що, якимось дивом, опинилося посеред мiста i його треба негайно i швиденько позбутися. Вилитий згори запах навалювався на юрбу, яку тримали на чималiй вiдстанi вiд багаття. Кiлькiсть глядачiв добряче перевалила за тисячу – вони були на вулицях, на схiдцях ратушi, на дахах будинкiв, що оточували площу. Коли Лiзель спробувала протиснутися крiзь натовп, трiскучий звук наштовхнув ii на думку, що ту купу уже пiдпалили. Але нi. Так звучала жвава юрба, бурхлива i бадьора. Почали без мене! Хоча всерединi щось пiдказувало iй, що це злочин, – зрештою, три книжки були найцiннiшим з усього, що у неi було, – дiвчинцi кортiло побачити, як пiдпалять ту купу. І вона не могла нiчого з собою вдiяти. Гадаю, люди полюбляють споглядати невеликi руйнацii. Пiщанi замки, картковi будинки – з цього все й починаеться. Велике вмiння людини – це здатнiсть рости. Тривога, що вона усе прогавила, трохи вiдпустила Лiзель, коли вона виявила просвiт мiж тiлами i змогла розгледiти той грiховний курган, досi нiким не торкнутий. Його штурхали, обливали, навiть плювали на нього. Вiн нагадував дiвчинцi маленького невдаху, самотнього i спантеличеного, безсилого змiнити свою долю. Вiн нiкому не подобався. Похнюплений. Руки в кишенях. Навiки. Амiнь. Дрiбки i крихти опускалися обабiч його схилiв, а Лiзель шукала Рудi. Куди ж подiвся той Saukerl? Кола вона пiдняла голову, небо зiщулилось. Обрiй затягнули нацистськi прапори, довкола височiли брунатнi одностроi, якi заступали iй огляд щоразу, коли вона намагалася розгледiти бодай щось понад головою нижчоi дитини. Усе марно. Юрба поводилася як завжди. Вам ii не розштовхати, не протиснутися помiж нею, не переконати. Ви дихаете з нею i спiваете ii пiснi. Ви очiкуете ii багаття. Чоловiк на трибунi вимагав тишi. Його бура форма аж вилискувала. Здавалося, що вiд неi ще не вiдiрвали праску. Усе стихло. Його першi слова: – Heil Hitler! Його перша дiя: салютування фюреру. – Сьогоднi чудовий день, – продовжив вiн. – Це не лише день народження нашого великого вождя, й день, коли ми зупинили наших ворогiв, знову. Ми не дозволили iм проникнути в нашу свiдомiсть… Лiзель, як i ранiше, намагалася вибратися з натовпу. – Ми покiнчили iз напастю, що ширилася Нiмеччиною останнi двадцять рокiв, якщо не бiльше! – Тепер вiн вдався до прийому, що називався Schreierei[29 - Крик (нiм.).], – вiртуозноi демонстрацii запальних вигукiв, – застерiгаючи людей бути пильними, бути насторожi, вишукувати i присiкати усi пiдступнi iнтриги, що мають на метi заразити Батькiвщину своiми мерзенними iдеями. – Негiдники! Kommunisten! – Знову це слово. Старе знайоме слово. Темнi кiмнати. Люди у костюмах. – Die Juden – евреi! Десь на серединi промови Лiзель не витримала. Коли в неi вп’ялося слово «комунiст», усi iншi слова нацистськоi пропаганди пролетiли обабiч i розсипалися навколо, десь пiд ногами натовпу нiмцiв. Водоспади слiв. Дiвчинка ступала по водi. Вона знову замислилась. Kommunisten. Досi на зустрiчах БДМ iм вбивали в голову, що нiмцi – це вища раса, проте iнших рас конкретно не називали. Звiсно ж, усi знали про евреiв i про те, що вони найбiльше шкодили Нiмеччинi й оскверняли iдеали нацистiв. Але жодного разу, принаймнi до сьогоднiшнього дня, нiхто не згадував комунiстiв, хоча люди з такими полiтичними гаслами, безперечно, теж заслуговували на покарання. Їй необхiдно вибратися. Перед нею голова з продiлом посерединi i двома коротенькими косичками непорушно трималася на плечах. Лiзель вдивлялася в неi i знову перенеслася до темних кiмнат свого минулого, до своеi мами, що вiдповiдала на запитання з одного слова. Перед Лiзель постала чiтка картина. Їi виснажена голодом мама, ii тато, який зник безвiсти. Kommunisten. Їi мертвий братик. – А зараз ми розпрощаемося з цим непотребом, з цiею отрутою. Якраз перед тим, як Лiзель з огидою вiдвернулась, щоб протиснутись крiзь юрбу, лискуча буросорочкова iстота зiйшла з трибуни. Вiн взяв у пiдлеглого факела i пiдпалив курган, що навис над ним усiею своею провиною. – Heil Hitler! Юрба вiдповiла: – Heil Hitler! Зграя чоловiкiв зiйшла з пiдвищення i оточила купу, теж ii пiдпалюючи, – усе на потiху глядачiв. Голоси видиралися на плечi, i запах чистого нiмецького поту, що спершу ледь пробивався, тепер розлився навколо. Вiн ширився, рiг за рогом затоплюючи все мiсто. Усi плавали в ньому. Слова, пiт. Усмiшки. Не варто забувати про усмiшки. Далi прозвучали безлiч веселих коментарiв i ще один залп «heil Hitler». Знаете, менi iнодi дуже цiкаво, чи усе це, бува, не вибрало комусь око, не поранило руку чи зап’ястя. Вам треба, всього-на-всього, опинитися не в тому мiсцi не в той час, або, щонайменше, стати занадто близько бiля iншоi людини. Хтозна, може когось це й поранило. Вiд себе можу запевнити, що вiд цього нiхто не помер, ну, принаймнi фiзично. Окрiм сорока мiльйонiв душ, якi я зiбрав, доки уся ця колотнеча скiнчилася, але це уже метафори. Однак пропоную повернутися до багаття. Жовтогаряче полум’я махало юрбi, поки у ньому розчинялися папiр i лiтери. Охопленi вогнем лiтери виривало з речень. По iнший бiк, помiж розмитого жару, можна було розгледiти брунатнi сорочки i свастики, що взялися за руки. Не було видно людей. Лише одностроi i емблеми. Птахи кружляли над головами. Вони облiтали площу, iх притягувала заграва – доки не пiдлiтали надто близько до вогню. А може, це були люди? Жар, звичайно ж, нi до чого. Дiвчинка намагалася вибратись з натовпу, коли ii настиг голос. – Лiзель! Вiн продерся до неi, i вона впiзнала його. Це був не Рудi, але вона знала його. Вона вивернулася з юрби i побачила обличчя, якому належав голос. О нi. Людвiг Шмайкль. Проте вiн, попри ii очiкування, не став глузувати i жартувати чи бодай щось говорити. Вiн лише спромiгся притягнути ii до себе i вказати на свою щиколотку. Їi розтовкли в загальному сум’яттi, i тепер рана лиховiсно плямувала темною кров’ю шкарпетку. На його обличчi, пiд плутаним бiлявим волоссям, застиг безпорадний вираз. Тварина. Не олень, заслiплений фарами. Нiчого типового чи характерного. Вiн нагадував звичайну тварину, що поранилася в загальнiй колотнечi таких, як вiн сам, i вони от-от його затопчуть. Лiзель так-сяк допомогла йому пiднятися i потягла у кiнець юрби. На свiже повiтря. Обое, похитуючись, поплентались до схiдцiв обабiч церкви. Знайшли вiльне мiсце i примостилися там з полегшенням. Зi Шмайклевого рота виривався подих. Ковзав донизу, у горло. Нарештi вiн заговорив. Опустившись на сходинку, вiн вхопив свою щиколотку i поглядом знайшов обличчя Лiзель Мемiнгер. – Дякую, – промовив вiн, звертаючись радше до ii губ, анiж до очей. Вдихнув ще декiлька шматкiв повiтря. – І… – Перед ними постали картини глузувань на шкiльному дворi, що закiнчилися бiйкою – теж на шкiльному дворi. – Вибач – ну, ти знаеш. Лiзель знову почула те слово. Kommunisten. Вона, проте, повернулась до Людвiга Шмайкля. – І ти мене. Тодi обое зосередились на диханнi, бо бiльше не знали, що сказати. Їхнi справи закiнчилися. Кров розтеклася по щиколотцi хлопця. На дiвчинку навалювалося одне-едине слово. А лiворуч вiд них юрба вiтала багаття i палаючi книжки, немов героiв. Хвiртка до крадiжок Лiзель залишилася на сходах в очiкуваннi тата i дивилася на ширяння попелу i трупи нагромаджених книжок. Видовище було невтiшне. Жовтогарячi i багрянi жарини скидалися на викинутi льодяники. Бiльшiсть людей уже розiйшлися. Вона бачила, як iшли панi Дiллер (вельми задоволена) i Пфiффiкус (бiле волосся, нацистська форма, тi самi розлiзлi черевики i трiумфальний свист). Залишилося тiльки прибрати, i незабаром нiкому й на думку не спаде, що тут щось вiдбувалося. Але запах нiкуди не зникне. – Що ти тут робиш? Ганс Губерманн пiдiйшов до церковних схiдцiв. – Привiт, тату. – Ти мала бути бiля ратушi. – Вибач, тату. Вiн опустився на схiдцi бiля неi, зiгнувши свiй зрiст навпiл на бетонi, i взяв пасмо ii волосся. Лагiдними пальцями вiн обережно заправив його дiвчинцi за вухо. – Лiзель, що сталося? Деякий час вона мовчала. Вона пiдраховувала, хоча й знала вiдповiдь. Про одинадцятирiчну дiвчинку можна сказати багато, але дурною вона аж нiяк не була. НЕВЕЛИЧКЕ ДОДАВАННЯ Слово комунiст + велике багаття + колекцiя мертвих листiв + страждання ii мами + смерть ii братика = фюрер. Фюрер. Це вiн – тi вони, про яких говорили Ганс з Розою того вечора, коли Лiзель написала першого листа до мами. Вона знала, але мусила запитати. – Моя мама комунiстка? – Погляд. У порожнечу. – Перед тим як я прибула сюди, вони питали ii про всякi речi. Тато нахилився трохи вперед, роздумуючи, з чого розпочати свою брехню. – Я не знаю, я ii нiколи не зустрiчав. – Їi забрав фюрер? Запитання спантеличило обох, а тато навiть пiдвiвся. Вiн глянув на буросорочкових чоловiкiв, що з лопатами пiдступали до купи попелу. Вiн чув, як лопати врiзалися в неi. Нова брехня уже крутилася йому на язицi, але вiн не змiг ii озвучити. – Так, думаю, вiн мiг. – Я так i знала. Слова полетiли на схiдцi, i Лiзель вiдчула, як у животi гаряче завирувала калюжа гнiву. – Я ненавиджу фюрера. – сказала вона. – Я ненавиджу його. А що Ганс Губерманн? Що вiн зробив? Що вiн вiдповiв? Схилився й обiйняв свою прийомну дочку, як i хотiв? Чи сказав, що йому дуже шкода дiвчинку, ii маму i братика? Не зовсiм. Вiн зажмурився. Розплющив очi. І дав Лiзель Мемiнгер нiчогенького ляпаса. – Бiльше нiколи такого не говори! – Його голос був тихим, але суворим. Дiвчинка похитнулася й осiла на сходах, а Ганс сидiв бiля неi, затуливши обличчя долонями. Комусь могло здатися, що на церковних схiдцях примостився собi якийсь високий, зсутулений i обтяжений проблемами чоловiк, але це було не так. За той час Лiзель i гадки не мала, що ii прийомний тато, Ганс Губерманн, ламав собi голову над однiею з найнебезпечнiших для нiмця дилем. Бiльше того, ця дилема займала його думки ось уже майже рiк. – Тату? Здивування, що звучало у ii голосi, напливло на дiвчинку i скувало. Вона хотiла втекти, але не могла. Watschen вiд черниць i Рози вона ще могла стерпiти, але татова прочуханка нестерпно iй болiла. Руки вiдiрвалися вiд татового обличчя, i вiн знайшов у собi сили знову заговорити: – Ти можеш казати це вдома, – промовив вiн, сумовито оглядаючи щоку Лiзель. – Але нiколи не говори такого на вулицi, в школi, в БДМ – нiколи! – Вiн став перед нею i пiдняв за плечi. Потрусив. – Ти чуеш мене? З широко розплющеними очима, нiби вона потрапила у капкан, Лiзель покiрно кивнула. Правду кажучи, це була репетицiя майбутньоi лекцii, коли найгiршi страхи Ганса Губерманна, трохи пiзнiше того ж року, раннього листопадового ранку прибудуть на Небесну вулицю. – От i добре. – Вiн опустив ii на мiсце. – А тепер давай-но спробуемо… – Бiля пiднiжжя схiдцiв тато виструнчився i витягнув руку. Сорок п’ять градусiв. – «Heil Hitler». Лiзель пiдвелася i теж витягнула руку. З великою мукою вона повторила за татом «Heil Hitler». Це було неабияке видовище – одинадцятирiчна дiвчинка на схiдцях церкви, з усiх сил намагаючись не заплакати, салютуе фюреру, а голоси у тата за плечима кришать i шматують темну купу на задньому планi. – Ми все ще друзi? Десь за чверть години тато, на знак примирення, простягнув дiвчинцi руку з папером i тютюном, який нещодавно отримав. Не промовивши й слова, Лiзель понуро простягнула свою i взялася скручувати цигарки. Вони просидiли там ще якийсь час, разом. Дим звивався татовi поза плечi. Через якихось десять хвилин хвiртка до крадiжок ледь-ледь прочиниться, а Лiзель Мемiнгер ще трохи ii вiдхилить i прослизне досередини. ДВА ПИТАННЯ Чи хвiртка зачиниться за нею? Чи, може, буде такою люб’язною, що дозволить iй вийти? Як згодом довiдаеться Лiзель, гарнiй крадiйцi потрiбно багато вмiнь. Вправнiсть. Рiшучiсть. Швидкiсть. Проте куди важливiшою за попереднi була ще одна, остання вимога. Удача. А втiм. Забудьте про десять хвилин. Хвiртка уже прочиняеться. Книжка з вогню Темрява опустилася шматками, i, щойно догорiла цигарка, Лiзель i Ганс Губерманн пiдвелися, щоб iти додому. Аби покинути площу, iм слiд було оминути згарище i маленьким бiчним провулком вийти на Мюнхенську вулицю. Вони туди не дiйшли. Їх покликав пiдстаркуватий тесля на iм’я Вольфганг Едель. Вiн зводив трибуну, на якiй стояли i милувалися багаттям великi цабе з Нацистськоi партii, а тепер вiн ii розбирав. – Ганс Губерманн? – У нього були довгi бакенбарди, що тягнулися до самого рота, i темний голос. – Гансi! – Здоров, Вольфгангу, – вiдповiв Ганс. Далi було знайомство з дiвчинкою i «heil Hitler». – Молодчинка, Лiзель. Перших декiлька хвилин Лiзель була у радiусi п’яти метрiв вiд розмови. Повз неi пролiтали якiсь уривки, але вона не звертала на них жодноi уваги. – Маеш багато роботи? – Та де там, нинi скрутнi часи. Знаеш, як воно, особливо якщо ти не в партii. – Ти ж казав, що вступаеш, Гансi. – Я спробував, але зробив помилку – мабуть, вони досi роздумують. Лiзель побрела до гори попелу. Вона стояла там як магнiт, як посмiховисько. Притягувала погляд, як i вулиця жовтих зiрок. Як ранiше iй кортiло побачити займання кургану, так i зараз вона не могла вiдiрвати вiд нього погляду. Лiзель залишилася з ним наодинцi, i iй забракло сили волi, щоб триматися вiддалiк. Курган вабив ii, i дiвчинка почала його обходити. Небо у неi над головою майже повнiстю зафарбувалося темрявою, але вдалинi, за плечима гори, ще не зникли блiдi рештки свiтла. – Pass auf, Kind, – зненацька кинув iй однострiй. – Обережно, дитино, – насипаючи ще одну лопату попелу у тачку. Недалеко вiд ратушi пiд лiхтарем стояли якiсь тiнi i розмовляли – напевне, потiшалися удатним багаттям. До Лiзель долинали лише звуки. Жодних слiв. Декiлька хвилин вона спостерiгала, як чоловiки згрiбають купу, пiдкопуючи з бокiв, щоб бiльше обсипалося згори. Вони ходили туди-сюди, вiд купи до вантажiвки, i, пiсля трьох таких мандрiвок, коли на сподi поменшало попелу, звiдти висунулося щось вцiлiле. ВЦІЛІЛЕ Половинка червоного прапора, два плакати з iнформацiею про еврейського поета, три книжки i дерев’яний знак iз якимось написом на iвритi. Можливо, вони були вогкi. Можливо, багаття горiло недостатньо довго, i полум’я не проникло у той закуток, де вони лежали. Та, хоч як би там було, вони збилися докупи серед попелу i тремтiли. Вцiлiлi. – Три книжки, – тихесенько промовила Лiзель i глянула на спини чоловiкiв. – Ну ж бо, – сказав один з них. – Рухайтесь там. Я помираю з голоду. Вони пiдiйшли до вантажiвки. Трiйко книжок вистромили з попелу своi носи. Лiзель наблизилась. Жар досi парував i грiв дiвчинку, яка стояла бiля пiднiжжя попiльноi купи. Простягнула руку – i ii вжалило, та за другим разом вона постаралася зробити усе якомога швидше. Лiзель вчепилася в найближчу книжку. Та була гарячою, а також вогкою. Обгорiли лише краi, досередини полум’я не дiсталося. Книжка була блакитного кольору. На дотик обкладинка була немов сплетена з сотень туго натягнутих i спресованих ниток. Поверх ниток було викарбувано червонi лiтери. Єдине слово, яке Лiзель встигла прочитати – «плечима». На iншi слова не було часу, до того ж виникла проблема. Дим. Обкладинка димiла, поки Лiзель, перекидаючи ii в руках, квапилася геть. Вона опустила голову, а хвороблива привабливiсть адреналiну з кожним кроком ставала небезпечнiшою. Дiвчинка встигла зробити чотирнадцять крокiв, коли пролунав голос. Вiн гримнув позаду. – Агов! Вона вже хотiла побiгти назад i кинути книжку на купу, але не змогла. Єдине, на що вона спромоглася, – озирнутися. – Тут ще не все згорiло! – це озвався один з прибиральникiв. Вiн не дивився на дiвчинку, його погляд, радше, був звернений до людей бiля ратушi. – То ще раз пiдпали! – пролунало у вiдповiдь. – І простеж, щоб цього разу згорiло все. – Здаеться, воно вiдсирiло. – Ісус, Марiя i Йосип, невже менi доведеться все робити самому? – Поряд пролунали кроки. Це був мер, у чорному плащi поверх нацистськоi форми. Вiн не помiтив дiвчинки, яка застигла неподалiк. УЯВЛЕННЯ На площi стояла статуя крадiйки книжок… Рiдкiсне явище, хiба нi, щоб статуя з’явилася ще до того, як прославилась ii натхненниця. Їй вiдлягло вiд серця. Захват вiд того, що ii не помiтили! Книжка трохи охолола, i ii вже можна заховати пiд форму. Спершу на грудях було тепло i приемно. Та щойно дiвчинка зробила декiлька крокiв, книжка почала знову нагрiватися. Поки Лiзель дiйшла до тата i Вольфганга Еделя, книжка почала ii обпалювати. Здавалося, що вона спалахнула. Двое чоловiкiв глянули на дiвчинку. Вона усмiхнулась. Тiеi митi, коли усмiшка сповзла з ii губ, Лiзель вiдчула ще щось. Вiрнiше – когось. Вона не могла помилитися – за нею стежили. Вiдчуття оповило ii, а всi тривоги пiдтвердилися, коли дiвчинка насмiлилась глянути на тiнi бiля ратушi. Бiля зграйки силуетiв, збоку, трохи вiддалiк, стояв ще один, i Лiзель усвiдомила двi речi. ДЕКІЛЬКА ШМАТОЧКІВ УСВІДОМЛЕННЯ 1. Власник тiнi. 2. Той факт, що вiн усе бачив. Тiнь сховала руки в кишенях пальта. У неi було пухнасте волосся. Якби було обличчя, воно б виражало бiль. – Gottverdammt, – промовила Лiзель так, щоб нiхто, крiм неi, не почув. – Прокляття. – Можемо йти? В мить найбiльшоi небезпеки тато розпрощався з Вольфгангом Еделем i приготувався вiдвести дiвчинку додому. – Можемо, – вiдповiв тато. Вони почали вiддалятися вiд мiсця злочину, а книжка уже по-справжньому, добряче обпiкала ii. «Знизування плечима» припеклася до ii ребер. Вони минали лиховiснi тiнi бiля ратушi, i крадiйка книжок стрепенулася. – Що сталося? – запитав тато. – Нiчого. Втiм, дещо було не так. З-пiд комiра Лiзель просочувався дим. Крапельки поту намистом проступили на шиi. Пiд сорочкою книжка пожирала ii. Частина 3 «Mein Kampf» а також: дорога додому – зламана жiнка – боець – хитрун – ознаки лiта – арiйська крамарка – храпунка – двое спритникiв – i помста у виглядi сумiшi льодяникiв Дорога додому «Mein Kampf». Книжка, написана рукою самого фюрера. Це була третя надзвичайно важлива книжка, що потрапила до Лiзель Мемiнгер, тiльки цього разу вона ii не крала. Вона нагрянула за адресою Небесна вулиця, 33, десь за годину пiсля того, як Лiзель, прокинувшись вiд звичного кошмару, знову поринула в сон. Хтось може сказати – це диво, що книжка взагалi у неi з’явилася. Їi подорож почалася з дороги додому того вечора, коли палало багаття. Лiзель з татом пройшли уже пiвдороги до Небесноi вулицi, i тут дiвчинка уже не мала сили терпiти. Вона зiгнулася i вийняла книжку, що димiла, дозволивши iй боязко перестрибувати з руки на руку. Коли вона достатньо охолола, обое якусь мить дивилися на неi, очiкуючи слiв. Тато: – Що це, в бiса, таке? Вiн простягнув руку i вихопив «Знизування плечима». Не було потреби щось пояснювати. Було очевидним, що дiвчинка поцупила ii з вогню. Книжка була теплою i вогкою, блакитною i червоною – спантеличеною, – i Ганс Губерманн розгорнув ii. Сторiнки тридцять вiсiм i тридцять дев’ять. – Ще одна? Лiзель потерла ребра. Так. Ще одна. – Скидаеться на те, – припустив тато, – що менi бiльше не доведеться обмiнювати цигарки, еге ж? Ти встигаеш красти iх частiше, нiж я – купляти. Лiзель, натомiсть, мовчала. Можливо, вона вперше усвiдомила, що злочин промовляе сам за себе. Неспростовно. Тато розглядав назву, ймовiрно дивуючись, чим саме ця книжка загрожувала душам i мiзкам нiмцiв. Тодi вiддав ii дiвчинцi. Щось сталося. – Ісус, Марiя i Йосип. – Кожне слово облущувалося по краях. Тодi вiдламувалось i утворювало наступне. Крадiйка бiльше не могла стримуватися: – Що, тату? Що таке? – Звiсно. Як i бiльшiсть людей на порозi вiдкриття, Ганс Губерманн зацiпенiв. Наступнi слова вiн або викрикне, або вони не продеруться крiзь його зуби. Або, швидше за все, стануть повторенням того, що вiн уже сказав секунду тому. – Звiсно. Цього разу його голос звучав як кулак, який тiльки-но стукнув по столу. Чоловiк щось бачив. Перед його очима, швиденько, наче на перегонах, одна за одною мiнялися картинки, але видiння було надто високо i надто далеко, тож Лiзель не могла його бачити. Вона просила: – Тату, ну скажи, що таке? – Дiвчинка стривожилась, що вiн розповiсть мамi про книжку. Як це зазвичай бувае у людей, Лiзель переймалася тiльки цим. – Ти розкажеш iй? – Що? – Ти знаеш. Ти розкажеш мамi? Ганс Губерман досi переглядав картинки – високий i далекий. – Про що? Вона пiдняла книжку. – Про це. – Лiзель помахала нею в повiтрi, нiби револьвером. Тато здивувався. – Чого б це? Вона ненавидiла такi запитання. Вони примушували ii визнати огидну правду, показати свою мерзенну крадiйську природу. – Бо я знову вкрала. Тато зiгнувся i присiв навпочiпки, а тодi знову пiдвiвся й опустив руку дiвчинцi на голову. Погладив ii волосся довгими шорсткими пальцями i промовив: – Звичайно ж, не розкажу. Не бiйся. – А що ти зробиш? Оце було питання. Яку дивовижну вiдповiдь Ганс Губерманн знайде у розрiдженому повiтрi Небесноi вулицi? Перед тим як дiзнаетесь, хотiв би показати вам, що промайнуло у його головi перед прийняттям рiшення. ТАТОВІ ШВИДКОПЛИННІ ВИДІННЯ: Спершу вiн побачив книжки Лiзель: «Посiбник гробаря», «Собака на iм’я Фауст», «Маяк», а тепер i «Знизування плечима». Далi – кухню i запального Ганса-молодшого, що читае тi книжки за столом, де iх часто читае дiвчинка. Вiн каже: «Що за непотрiб читае це дiвчисько?» Син повторюе те саме питання тричi, а тодi пропонуе годящу лiтературу. – Послухай, Лiзель, – тато обiйняв ii за плечi, i вони продовжили йти. – Ця книжка – наша таемниця. Ми читатимемо ii вночi або в пiдвалi, як iншi книжки, але ти мусиш менi дещо пообiцяти. – Будь-що, тату. Нiч була спокiйною i нечутною. Усе прислухалося. – Якщо я коли-небудь попрошу тебе зберегти для мене таемницю, ти нiкому не розкажеш. – Обiцяю. – От i добре. Ходiмо. Якщо ми запiзнимось, мама нас уб’е, а ми цього не хочемо, правда? Як тодi красти книжки, еге ж? Лiзель усмiхнулась. Лише згодом вона дiзналася, що через декiлька днiв ii прийомному татовi вдалося обмiняти трохи цигарок на iншу книжку, яка, втiм, була не для неi. Вiн постукав у дверi Молькiнзького вiддiлення Нацистськоi партii i насмiлився запитати про свою заявку на членство. Коли це питання обговорили, вiн простягнув iм своi останнi копiйки i дюжину цигарок. За це вiн отримав вживаний примiрник «Mein Kampf». – Приемного читання, – сказав один iз членiв партii. – Дякую, – кивнув Ганс. Вiн уже вийшов на вулицю, та все одно почув розмову чоловiкiв за дверима. Один голос лунав особливо виразно. – Його нiколи не приймуть, – сказав вiн, – навiть якщо вiн купить сотню примiрникiв «Mein Kampf». Цю заяву пiдтримали одноголосно. Ганс тримав книжку у правiй руцi i мiркував про поштовi витрати, безцигаркове iснування i прийомну дочку, яка пiдкинула йому генiальну iдею. – Дякую, – повторив вiн, а перехожий перепитав, що вiн сказав. З притаманною йому привiтнiстю Ганс вiдповiв: – Нiчого, друже, це пусте. Heil Hitler! – i попрямував уздовж Мюнхенськоi вулицi зi сторiнками фюрера в руцi. Мабуть, у ту мить у нього була добра пригоршня суперечливих почуттiв, адже iдею йому пiдказала не лише Лiзель, а й його син. Можливо, вiн справдi боявся, що вже нiколи його не побачить? А з iншого боку, вiн був у захват вiд цiеi захопливоi iдеi, поки не насмiлюючись уявити усi складнощi, ризики i лиховiснi дурницi. Зараз самоi iдеi було достатньо. Вона була незнищенною. Втiлити ii в життя – ну, це вже зовсiм iнше. А сьогоднi нехай уже вiн порадiе. Дамо йому сiм мiсяцiв. А тодi прийдемо по нього. О, ще й як прийдемо. Мерова бiблiотека На Небесну вулицю, 33, без сумнiву, насувалося щось надзвичайне, та Лiзель про це ще не знала. Трохи перекручу вiдомий людський вислiв – дiвчинку обсiли куди нагальнiшi клопоти. Вона поцупила книжку. Хтось це бачив. Крадiйка книжок вiдреагувала. Належним чином. Хвилину за хвилиною, годину за годиною, дiвчинку не вiдпускала тривога чи, вiрнiше, параноя. Ось що крадiйство може зробити з людиною, а що вже казати про дитину. Одразу уявляються розмаiтi способи пiймання на гарячому. Декiлька прикладiв. Люди, що вискакують з провулкiв. Вчителi, яким, не знати звiдки, вiдомо про всi вашi грiхи. Шелесне листок чи десь поблизу грюкне хвiртка, а на порозi уже ввижаеться полiцiя. Сама параноя була покаранням для Лiзель, бо дiвчинка боялася вiдносити прання до мерового будинку. Думаю, ви зрозумiли – коли цей день настав, Лiзель не просто так оминула будинок на вулицi Гранде. Вона вiднесла бiлизну покрученiй артритом Хеленi Шмiдт i забрала прання вiд котолюбiв Вайнгартнерiв, але не навiдалася до будинку, де мешкали B..urgermeister Хайнц Германн i його дружина Ільза. ЩЕ ОДИН ШВИДЕНЬКИЙ ПЕРЕКЛАД B?rgermeister = мер Спершу Лiзель сказала, що просто забула про них, – найжалюгiднiша вiдмовка з усiх, що я чув, адже будинок стоiть на пагорбi, здiймаючись над усiм мiстом, i не помiтити його просто неможливо. Коли вона знову пiшла до мера i вкотре повернулася з порожнiми руками, то збрехала, що нiкого не було вдома. – Нiкого не було вдома? – недовiрливо перепитала мама. А вiд недовiрливостi у неi свербiли руки взятися за дерев’яну ложку. Вона помахала нею до дiвчинки i сказала: – Негайно повертайся туди, а якщо прийдеш з порожнiми руками, можеш взагалi не приходити додому. – Так i сказала? Це Рудi перепитував Лiзель, коли та розповiла йому про маму. – Хочеш, втечемо разом? – Ми помремо з голоду. – Та я й так помираю. – Обое засмiялися. – Нi, – сказала Лiзель. – Я мушу це зробити. Вони йшли мiстом, як завжди, коли Рудi ii супроводжував. Вiн намагався бути джентльменом i нести мiшок, але дiвчинка завжди вiдмовлялася. Загроза Watschen’у нависала тiльки над ii головою, тож лише вона могла правильно нести мiшка. Хтось iнший мiг пiдкидати його, крутити ним чи зробити з ним ще якусь необачну манiпуляцiю, нехай навiть найнезначнiшу, тому дiвчинка не хотiла ризикувати. А ще вона пiдозрювала, що, коли дозволить Рудi нести мiшка, за свою допомогу той вимагатиме поцiлунку, а це теж неприпустимо. До того ж Лiзель уже звикла до своеi ношi. Вона переносила ii з одного плеча на iнше, поперемiнно, десь через кожних сто крокiв. Лiзель йшла злiва, Рудi простував справа. Майже всю дорогу вiн базiкав – про останнiй футбольний матч на Небеснiй вулицi, про роботу в татовiй кравецькiй крамницi, i ще про рiзну всячину, що спадала йому на думку. Лiзель намагалася слухати, але iй не вдавалося. Усе, що вона чула – це страх, який дзвенiв у вухах, i з кожним кроком до вулицi Гранде вiн усе бiльше наростав. – Що ти робиш? Це хiба не тут? Лiзель кивнула на пiдтвердження його слiв, бо перед цим намагалася оминути мерiв будинок i виграти ще трохи часу. – Ну, то йди, – поквапив ii Рудi. Молькiнг огортала темрява. З-пiд землi виповзав холод. – Рухайся, Saumensch. – Вiн залишився бiля хвiртки. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/markus-zusak-2/kradiyka-knizhok/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Добрий день, пане фюрере. Як ся маете сьогоднi? (нiм.) – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше. 2 Миля – мiра довжини, приблизно дорiвнюе 1,6 км. 3 Ну, виходь. Виходь. (нiм.). 4 Можна перекласти як «свинючка» (нiм.). 5 «Моя боротьба» – книжка Адольфа Гiтлера, яка стала iдеологiчною основою нiмецького нацiонал-соцiалiзму. Вперше опублiкована 1925 року. Перша частина е автобiографiею Гiтлера, де вiн описав, зокрема, своi погляди на соцiально-полiтичнi проблеми Австро-Угорщини та Нiмеччини. Головними ворогами вiн бачив свiтове еврейство, iнтернацiоналiзм i комунiстичний рух. Друга частина була полiтичною пропагандою його партii, НСРПН. Нацисти проголосили «Мою боротьбу» головною книжкою для населення Третього рейху. 6 Можна перекласти як «свинтус» (нiм.). 7 Свинючко, ти брудна! (нiм.) 8 Фут – мiра довжини, приблизно 30 см. 9 Дюйм – мiра довжини, приблизно 2,5 см. 10 «Слава Гiтлеру» або «Хай живе Гiтлер» (нiм.). 11 Лаятися (нiм.). 12 Ледацюга (нiм.). 13 Наволоч (нiм.). 14 Титан – великий кип’ятильник. 15 Плюнути (нiм.). 16 Свиня (нiм.). 17 Джессi Овенс – темношкiрий легкоатлет, що виграв чотири золотi медалi (бiг на сто i двiстi метрiв, стрибки в довжину, естафета 4 х 100 метрiв) i побив два свiтовi рекорди на Олiмпiадi 1936 року в Берлiнi. Таким чином вiн показав абсурднiсть теорii Гiтлера про переваги арiйськоi раси над усiма iншими расами свiту. 18 Марш Радецького – популярний марш, написаний 1848 року Йоганном Штраусом на честь фельдмаршала графа Радецького. 19 Засранець (нiм.). 20 НСРПН – Нацiонал-соцiалiстична робiтнича партiя Нiмеччини. 21 Так (нiм.). 22 Рiздво (нiм.). 23 Так, так, дуже добре, дуже добре (нiм.). 24 Щось на кшталт «чого тобi», тiльки в грубiй формi (нiм.). 25 Посмiшка (нiм.). 26 Щоб вони цiлий мiсяць вогнем сцяли! (нiм.) 27 Свиня (нiм.). 28 Дурень (нiм.). 29 Крик (нiм.).