Рапсодія у Ре мінорі

Рапсодiя у Ре мiнорi Ярослав Трiнчук Мучиться, не може померти старий мольфар. Не до кiнця виконав мiсiю. Мучиться життям молодий юнак. Вiн так образився через несправедливiсть людства, що мае намiр пiти з життя. Посланець Небес доручае мольфару «вправити мiзки» екзальтованому хлопцевi. Тимофiй (юнак) вирушае в мандрiвку з метою вiдшукати вiдповiдь. Перед ним з’являеться Стiна. Спроби обiйти цю Стiну обертаються для юнака численними пригодами. І з’являеться ще одна хвилююча таемниця – хто та жiнка, яка розкривае Тимофiевi багатогранний змiст кохання? Ярослав Трiнчук Рапсодiя у Ре мiнорi ІНТРОДУКЦІЯ Десь там у небесних глибинах блукають тiнi – душi полiтикiв продажних, убивць, гестапiвцiв i кагебiстiв – усiх, хто чинив зло. Вони ждуть суду. Їм важко – несуть бо на собi весь тягар лиха, що вчинили самi, та вчинено з подачi iхньоi i потурання. Вони хотiли би звiльнитися вiд того тягаря – не можуть; вони хотiли б, щоб iх стерли, щоб iх не було зовсiм – Вищий Закон не дозволяе. Був вчинок – буде плата. Старий Микола, характерник, що мучиться й не може вмерти, зна про це. Вiн просить Велеса – той час вiд часу опускаеться на землю: тут вiн куратор над персонами, що прагнуть забуття, – забрати його душу: – Я же служив тобi, як мiг, – говорить, – вiзьми мене до себе, позбав страждань. – Ти знаеш, що таке страждання? Наiвний! Можливо, це остання твоя радiсть, – каже Велес. – Лякаеш? Хiба це Велесу пасуе? – Ти зi мною розмовляеш, як з людиною, що вимагае лестощiв, наче не розумiеш, що таке пекло. – Пекло, кажеш? А що було тут? Перед ним? – Ти грався в життя. Робив там фокуси якiсь, зводив жiнок, дурив чоловiкiв, вiдвертав бурю, хмари розсував. Але ж це iграшки дитячi. – Зате я зла великого не коiв. – Зла не бувае маленького – воно не замикаеться в собi. – Я цього збагнути не годен. – Не розумiти зла – це е найбiльше зло. – Так, великий Велесе. А як на мене, найбiльше зло – порушувати заповiдi Отця. – Сперечаешся? А я прийшов спитати: ти прагнеш кiнця, чи хочеш утекти вiд себе? – Але ж нi те, нi те для мене неможливе. Мiй кiнець – початок твоiх знущань надi мною. А утекти вiд себе, значить, вiддатися тобi. Теж для знущань. Я ж хочу суду Найвищого Суддi. – Гаразд, лукавий старче, даю тобi пару годин i волю над силами природи. Там мучиться життям один молодик, можеш йому дещо показати, але в його розум i душу не лiзь. Як тiльки вiн повернеться обличчям до життя, я заберу тебе до себе. Іди. ЖІНКА І СКРИПКА Тимофiй любив мрiяти. Вимальовував собi дивнi свiти, незвичайних людей, чудернацькi дерева; у його фантазiях квiти вмiли говорити, спiвати, усмiхатися, музика звучала з кущiв, а янголи спiвали, гойдаючись на бiлих хмарах. Усi випромiнюють добро, живуть разом, спiлкуються, розмовляють, танцюють, ведуть хороводи, одним словом – гармонiя. Вимальовував собi мiста, де будiвлi не тиснуть на людину, а милують око, де кожен дiм, кожна деталь продуманi, де все гармонуе з ландшафтом i е його органiчним доповненням, де погляд людини вiдпочивае, а мешканцi такого мiста не знають злоби, ненавистi. Інколи про своi марення дiлився з ровесниками. Над ним кепкували, насмiхалися, та вiн не переймався тим. Якось ще в школi замiсть контрольноi роботи намалював у зошитi будинок. З фонтанчиком, зi скульптурною групою, довкола живоплiт, сад, яскравi сонячнi плями, песик бiгае. Ну й що з того, що вiн пояснював, що хотiв би бачити свiт саме таким – отримав двiйку, пiд затильника вiд батька, хоча, якщо чесно, батько руку нiколи не прикладав, просто учителька допекла, i вiн ляпнув, розсердившись; але Тимофiй знав, що це без злоби, i не образився. Не можна ображатися на батька. Все одно нiчого не допомогло. Вiн час вiд часу виводив у зошитах якiсь лiнii, комбiнував кольоровими олiвцями незрозумiлi рiзнобарвнi фiгури i тiшився, коли виходило до ладу. – Якби вiд мене залежало, то свiт був би iншим, – кинув насмiшникам, подивився кожному в вiчi й додав: – І ви теж. Сказав i пiшов геть. У самотнiсть. Потiм над ним кепкували в унiверситетi. – Ти архiтектор, – говорили, – а бавишся, як дитина. Усе б то нiчого, та вiн не вмiв порозумiтися з дiвчатами. Нi, нi, вони вiддавалися йому – проблем на цьому фронтi не було. Та справа в тому, що вiн весь час думав – не знае, звiдки воно, – що жiнка – лялечка для потреби чоловiка; а виявляеться, тi лялечки переконанi, що саме чоловiки створенi для iхньоi потреби. Одна така – коли вiн, постаравшись у своему чоловiчому досвiдi, спитав, як iй, – насмiшливо вiдповiла: «Так як дома. З чоловiком». Такоi нищiвноi критики не знав ще. Саме ця фраза поставила крапку у роздумах, чи потрiбно йому женитись. Тепер – нi. Хоч би курси удосконалення придумав хтось… Потiм, начитавшись всiляких схiдних книжок, зробив висновок: всi отi «Кама сутри» «Дао…» i «Тантри…» для обдiлених. У нормальноi людини мусить бути обов’язок i якiсь вищi духовнi запити. Безперечно, секс мае велике значення – без нього на землi не було б живоi билинки, – та для людини вiн повинен iснувати тiльки у рамках кохання. Тiльки у рамках кохання! – Ви що не чули?! – кричав на товаришiв у гуртожитку, коли iх заносило у цiй темi. – Секс повноцiнний може бути тiльки у рамках кохання! – Теорiя гарна, – сказав Григорiй, сусiд по гуртожитку, – але на практицi не здiйсненна – плоть могутнiша за почуття. Плоть могутнiша навiть за розум. Тимофiй це розумiе. І знае чому. – Ти правий, – говорить Григорiю. – Тисячолiттям людське почуття руйнуеться iдеологiею. Де пануе iдеологiя, там почуття скалiчене. На мить стало тихо, а потiм хтось iз студентiв спитав: – А церква? Студент, очевидно, мав на увазi, що у церкви iдеологiя гуманiстичного наповнення i вона не руйнуе почуття. – Церква, – крикнув Григорiй, – начисто заполiтизована. А де полiтика, там iдеологiя. – Церква винна у тому, що об’еднавшись з полiтичними ворохобниками, стала для них iдеологiчним прикриттям i втратила здатнiсть виконувати своi функцii, – сказав Тимофiй спокiйно. – Церква мала би пiклуватися про нашi душi, викультивовувати почуття – любов, повагу до людини, гiднiсть, смиреннiсть. А заiдеологiзований свiт та свiт, що позбавлений iдеологii, але проникнутий iдеею збагачення, становиться рабом фiзiологii. А де фiзiологiя бере верх, звiдти ерос виганяе кохання. Ось чому плоть могутнiша за почуття. З ним не сперечалися – за винятком Григорiя – не тому, що погоджувались, – Тимофiй умiв знаходити пiдтвердження, а студентам не хотiлося проникати у глибину питання i шукати контраргументи. Якось вiн захопився однiею красунею. Сильно. Можна сказати – полюбив. Танцював з нею, i так йому добре було, а потiм пiдiйшов до них сильнiший за нього i забрав ii. Взяв за руку i повiв. Вона лиш повернула голову i винувато посмiхнулась. Це було на першому курсi. Дiвчина зустрiчалася з тим лобурякою весь час, а Тимофiй ходив до спортзалу. І дуже сумував – дiвчину вiн покохав. По справжньому. Так, у всякому разi, переконував себе. Уже на п’ятому курсi вони зустрiчаються. Той лоботряс – очевидно, щоб похвастатися перед пасiею – образив Тимофiя. Тимофiй майже непомiтно – у пiдборiддя, – i образник падае. Тодi вiн бере дiвчину за руку, i та йде з ним. Пройшовши метрiв двадцять, несподiвано вiдчув: вона йому чужа. Чужа до болю! Вiн вiдпустив ii руку, сказав «до побачення» i пiшов. Оглянувся, а дiвчина стоiть i плаче. Дивнi створiння отi дiвчата, подумав, дивнi. Вiн мрiяв про щось таке романтичне, пiднесене, щоб пристрасть була, ну, хоча б якесь там почуття, щоб гарнi слова звучали, аби поезiя вiдчувалася, а то голий секс. Нi, нi, це теж гарна штука – особливо, коли маеш справу з Яною: до неi торкнешся, а вона тремтить; не тремтить – вiбруе, – перса тужавiють, очi iскряться, але того замало. Кажу вам: замало. Тож Тимофiй був катастрофiчно самiтнiм. Нi з ким не мiг порозумiтися, нi з ким не вмiв дружити. Мав недругiв, але не розумiв, чому вони ставляться до нього вороже; а тi, кого вважав друзями, жартували над ним i кепкували над його, як говорили, причудами. Та дiдько з ними. Єдине мiсце, де вiн почувався затишно i, як не дивно, захищеним, це кiмната Яни. Особливо комфортно тодi, коли вона вивчае свою партiю – дiвчина грае у симфонiчному оркестрi. Вiн влаштовуеться зручно в крiслi й сидить тихо-тихо. Інодi щось читае, iнодi роздивляеться альбоми, але в такi хвилини завжди вiдчувае себе умиротвореним. Скрипочка виспiвуе, вiн фантазуе; i хоча десь там люди намагаються надурити один одного, що йому до того – той свiт далеко-далеко звiдси. Майже не видно. І не цiкавий. Для нього вартi щось лише двi речi – дiвчина i скрипка… У цьому словосполученнi вiн вгадуе – яскраво, зримо, до болю в шлунку – ество вселенського трагiзму… та вiдчувае еднiсть дiвчини i скрипки. Вона, Яна, людинi так не розкриеться, як розкриваеться цiй дерев’янцi з натягнутими жилами. І отi звуки то не музика, нi – це сповiдь беззахисноi самотньоi душi. Його, безробiтного Тимофiя, можна обманути в словах, але не в почуттях – та вiн не винен, що почуття в нього загострене… Але е речi, на яких вiн розумiеться добре. Скажiмо, для диригента – як i для композитора – iснуе партiя – скрипки, вiолончелi, духових, ударних та iншого причандалля, але нi для диригента, нi для композитора не iснуе людини. Є iнструмент, i е для нього партiя. Важливо едине – музика. А вона можлива, коли добре функцiонуе цiлiсний органiзм – оркестр. У ньому ж мiсця для особистостi немае. Правда, вiн також розумiе, що оркестрант отримуе винагороду – вiдчуття участi в мiстерii творiння, вiдчуття участi в мiстичному священнодiйствi, коли ти не особистiсть – це нiщо, – а провiдник високоi iдеi – i байдуже, звертае хтось на тебе увагу чи нi. Музика – понад усе. А потiм… та це вже проза… Тож коли Яна закiнчила грати, вiн розчаровано спитав: – Вже все? Дiвчина поклала скрипку, помовчала хвилинку, потiм спiвчутливо сказала: – Все. – Шкода, менi так гарно було. – Шкода. – Зiграй ще. – Іншим разом. – Коли ти граеш, я втрачаю себе. – Чому? – У мене тодi загострюеться не тiльки гастрит, а й вина перед людством. – Тимофiю, ти якийсь дивний. – Я знаю. – Чому ти не такий, як усi? – Помиляешся, Яно, то усi не такi, як я, – сказав абсолютно серйозно. – Але ж усi мають сiм’i, постiйнi заробiтки, тобi ж уже пiд тридцять, а поводишся, як розбещений юнак. – Де у моiй поведiнцi розбещенiсть? – То свiт не такий, то депутати дурнi, то влада – злодiйчуки, то народи тратять ресурси даремно, а самi остаються убогим – ось чим ти переймаешся. А менi ще й разу не сказав, що любиш, – i ображено вiдвернулася. – Яно! – Тимофiй зробив вигляд, що здивувався. – А що я роблю час вiд часу?! – Пошляк… Пошляк… – Дякую. Бачиш, як просто стати таким, як усi. Дiвчина здивовано глянула на нього. Чорти б його забрали, та вiн же все розумiе. Просто граеться, поганець. А реагуе швидко – iнодi речення ще не закiнчиш, а в нього вiдповiдь уже готова, та ще й така, що може образити. Поганець, таки поганець… Якийсь час дiвчина мовчала, потiм пiдiйшла i, дивлячись йому в вiчi, повiльно вимовила: – У нормальних жiнки, дiти… – Не можу я мати нi жiнки, нi дитини. – Чому? – Я маю намiр померти. – Ти що, дурний?! – Яно моя гарненька, я й справдi не хочу жити… Свiт чужий менi, я чужий свiтовi – i все, ми квити. Тут навiть без психiатричних ускладнень. – Ти жорстокий. – Можливо. Але, щоб ти знала, для мене вже вiдсутня проблема життя i смертi. Тому такi категорii як милiсть, жорстокiсть i таке iнше мене вже не цiкавлять. Питання стоiть, як померти. – Тимофiю, перестань говорити дурницi. – Бачиш, i ти розумiеш, що життя то дурниця. – Не чiпляйся до фраз, якi нiчого не значать. – Вiрно, Яночко, вiрно. Та не тiльки те, про що ми говоримо, нiчого не значить, не значить нiчого саме життя. У всякому разi, для мене. Тепер я лише думаю, який кiнець обрати. Стрiлятися – банально. Мабуть, поiду на Кавказ, викопаю у льодовику яму, прийму снотворне, напишу записку «Найближчi сто рокiв прошу не будити» i засну собi спокiйно. – Ти жорстокий i безсердечний егоiст. – Знаеш, як вiдрiзнити егоiста вiд альтруiста? – Якась дурниця? – Цiлком серйозно. – Нi, не знаю. – Того, хто хотiв би знати, хто вiн, треба скинути з сьомого поверху. Якщо кричить «Рятуйте!» – закiнчений егоiст, якщо застерiгае: «Бережiться там внизу!», то альтруiст. – Тобi тiльки б жартувати. – Моя добра дiвчинко, менi здаеться, найбiльшим жартом е те, що я прийшов у цей свiт. Я тут чужий. Я не вписуюся у суспiльство. У мене жодна справа не виходить добре. За що б не брався, що б не робив – усе не так. – Не говори такого. Ти прекрасний архiтектор. Нiхто не мае стiльки замовникiв. – Так, багачi наймають мене, i я будую iм гарнi «хатинки». Водночас спостерiгаю, як опаскуджуються нашi мiста безглуздими спорудами. – Тимофiю, не можна мучити себе тiльки тому, що ти не головний архiтектор держави. – Не тiльки. Менi здаеться, що передi мною якась стiна, i я не знаю, як обiйти ii, а пробити нема сили. – То стiна мiж тобою i людьми. Але ти сам ii звiв. – Можливо… Очевидно, я не можу жити в брудi. – Тимофiю – яке у тебе гарне iм’я! – ти витворив собi уявний свiт, а що там iншим важко перебувати, або навiть неможливо, то вони не виннi. – Тобi зi мною важко? – Інодi – нестерпно. – Я у цьому причина? – Нi. – Тодi хто? – Тут винуватого не може бути… Є те, що е… А знаеш, чому музика така прекрасна? – Не знаю. – Тому, що музика це гармонiя, а те, що довкола – хаос. Ти прагнеш гармонii мiж собою й суспiльством, але хаос у ньому визнавати не хочеш. Але вiн е, i буде вiчно. – Маеш рацiю. А далi? – А далi – постав собi завдання, яке годен виконати. Замахнись аж на неможливе, тiльки не шукай того, чого бути не може. – Ти розумно говориш. Розумно… А не здогадуешся, чому люди охоче дають поради? – Нi. – Бо iм не треба iх виконувати. Яке завдання може собi ставити безробiтний архiтектор… Яно, я знаю, як зробити мiста прекрасними, а надi мною насмiхаються… Розумiеш, насмiхаються, як над ненормальним. Скажи, я нормальна людина? – Тимофiю, що за питання дитяче. – Ти мене визнаеш. Спасибi i на тому. Але ж ти хочеш, аби я був iншим… – Та не хочу, щоб ти був iншим, я хочу бути з тобою. – Мабуть, у мене все вже прийняло незворотнiй характер. Не осуджуй дуже. Надiюся, «там» буде якось iнакше… Дiвчина спочатку подумала, що вiн дражнить ii, та коли переконалася, що це серйозно – прочитала в його хижому безжалiсному поглядi, – злякалася. Потiм розплакалася i крiзь сльози вигукнула: – То вiзьми й мене з собою. Це його вразило. Вразило i здивувало. – Навiщо? Ти така гарна, пишна, тобi дiтей народжувати, а не думати про дурне. – Тимофiю, ти нiчого не розумiеш. – І додала з болем: – Абсолютно нiчого. Вiн хотiв перевести розмову на жарт, та вона розплакалася дужче, кинулася на нього з кулачками, вiн став захищатися, у штовханинi вони розпалилися – i попадали в лiжко… І так iм добре стало… А на небi розсунулися хмари, i сонце поставило посеред кiмнати злотисту пляму. Раптом ударив бубон, зарипiли труби, заскавулiли флейти – грали жалобний марш. – Сусiда ховають! – скрикнула Яна. – А ми собi таке дозволили… СПОВІДЬ ПІД ШЕПІТ КАЛИНИ Суiциднi настроi нападали на нього ще в школi. Окрiм всього, його цiкавила смерть як сам акт. Що ж воно таке? Що за цим? Тим бiльше: оце життя не iнтересне. Не iнтересне до слiз! Усi намагаються його образити; штовхають, обзивають, iнодi б’ють. Правда, вiн довго побоi не терпiв. Якось узяв у кулак камiнь i вдарив у нiс хлопця, який його перед тим побив. Ударив сильно, а коли той уже заливався юшкою, вiн дав йому ще пiд око. І сховав у кишеню камiнь. Не благородно. Але що зробиш, бити слабших теж не благородно. Тепер образник бiльше чiплятися не буде. І справдi, його уже потiм нiхто не кривдив. Його сторонилися. Обзивали здалеку. В унiверситетi вже не бився нi з ким. Там хлопцi розумнiшi. Але ж без фантазii, без великих прагнень. Поiсти, випити, переспати з дiвкою i отримати залiк. Все. – А що ще треба?! – запитували здивовано, коли вiн допiкав iм. – Тимофiю, та це ж i е життя. – Це не життя, це iснування приматiв. – Запропонуй щось iнше. – Чорт би вас забрав! – крикнув; треба сказати, що у цей момент вони всi вже понапивалися пива. – Що б я не запропонував, вам нiчого не потрiбно. Жерти – i не бiльше. Ідiть у полiтику! Бачите, там однi iдiоти. – То ти i нас вважаеш за iдiотiв? Гарноi думки про друзiв, нiчого не скажеш. – Хтось мусить мiняти все в державi. – Не турбуйся, якось воно буде. Ще не було, аби нiяк не було. – Оце найтрагiчнiша наша помилка. Ми завжди надiемося, що якось буде. Але тодi буде так, як плануе ворог. Бачите – вони у всiх державних структурах, вони захопили iнформацiйний, культурний, освiтнiй, полiтичний простiр. Вони скрiзь. Куди не кинь оком – скрiзь ворог. Вони захоплюють нашi нацiональнi ресурси! Вони витiсняють з нашого життевого простору наш iнтелект, нашу культуру, а ми варнякаемо, що якось буде. – Тимофiю, вихiд е. Вiн зрадiв. – Який? – спитав з надiею. – По одному вiдстрiлювати. – Ви жартуете, сучi сини, та я згоден i на це. Тут вiн злукавив. Був переконаний, що людину вбити не змiг би. Просто не вистачило б духу. Хiба що в станi афекту. А так, замисливши наперед… Нi, нi. Але ж… убивають. Щоденно. Спокiйно. Зважено. Сплановано. За якусь там копiйчину. Убивають за грошi! Убивають зi страху. Убивають просто так. Потiм дехто потрапляе до тюрми, iншi – на шибеницю, а найбiльш верткi – як в Украiнi – беруть владу. І крутиться це колесо вже тисячолiття. У своiх сумнiвах Тимофiй якось зiзнався товаришам, на що Григорiй сказав: – Я iншоi думки. У мене е Батькiвщина, у мене е мiй життевий простiр, е тi, кого я люблю i тi, хто мене любить, тож якщо хтось посягне на них, я без вагання у’бю його – й жодних питань. – Але ж я маю на увазi не военний час. – Якщо на тебе або на тих, кого ти любиш, посягають, то для тебе це военний час. Очевидно, ти нiкого любиш. – Можливо… – Я люблю. І, не дай Боже, щоб хтось зазiхнув на те. Уб’ю без найменшого зволiкання. – Недосконала людина, Григорiю, недосконала. Вона про вбивство думае. – Недосконала, – погодився Григорiй. – Вона у скаженостi своiй зазiхае на мое i прагне вiдняти його в мене, а я, щоб захиститись, мушу думати про вбивство. Але я, Тимофiю, не розумiю, чому воно так. – Я теж не розумiю, та переконаний: ти лиш подумав, що ближнього убити можна – ти вже згрiшив. – Якщо для того, щоб оборонити тих, хто дорогий менi, я маю згрiшити, то я зроблю це. Без тiнi сумнiву. На тому свiтi скажу суддi: «Ви дали менi життя, значить, я повинен був його захищати». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yaroslav-tr-nchuk/rapsod-ya-u-re-m-nor/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.