Настане день, закінчиться війна…

Настане день, закiнчиться вiйна… Петро Михайлович Лущик Історiя Украiни в романах Роман «Настане день, закiнчиться вiйна…» здобув третю премiю на «Коронацii слова-2015». Подii цiеi сiмейноi хронiки вiдбуваються в галицькому селi Кам’янка Лiсна упродовж першоi половини ХХ столiття. В центрi роману – доля трьох братiв Засмужних, хлiборобiв, людей суто мирноi працi, яким, однак, доводиться воювати. Вiйни не оминули нiкого: Теодор пройшов страшний табiр Талергоф, Першу свiтову i вiйну за незалежнiсть Украiни; зазнав «принад» росiйського полону Іван; повернувся iнвалiдом з польсько-украiнськоi вiйни наймолодший брат Юрiй. Не вiдпустив молох вiйни i наступне поколiння родини. Проте, незважаючи на тяжкi випробування, Засмужнi завжди намагалися зберегти честь i прагнули за будь-яких обставин залишатися людьми. Петро Михайлович Лущик Настане день, закiнчиться вiйна… Освячення церкви Субота 10 червня 1905 року запам’ятаеться жителям Кам’янки Лiсноi надовго. Тiльки благословилося на свiт, а на помiстях вже закипiла домашня робота. Кожен бажав якнайшвидше попорати господарство, щоб не запiзнитися на головне дiйство. У такий день нiхто не хотiв залишатися вдома. Навiть немiчнi старi люди просили своiх домочадцiв узяти iх з собою. Усi хотiли бути учасниками того величного свята, на яке чекали довгих чверть вiку i до якого кожен мав хоч якесь вiдношення. День обiцяв бути погожим i сонячним. Видно, дощi, якi рясно змочили землю упродовж усього травня, нарештi закiнчилися; природа згадала про тепло i старалася компенсувати його селянам. Але цiеi суботи про роботу нiхто не думав не лише у Кам’янцi Лiснiй, але й у навколишнiх селах. Ще мiсяць тому, одразу пiсля Великодня, священики церков виголосили, що в селi освячуватимуть новозбудовану церкву, це дiйство буде надзвичайним й запам’ятаеться надовго. Особливо наголошувалося на тому, що усiх вiрних особливо запрошував парох мiсцевоi церкви. Хоч на цьому священики звично замовкали, вiрнi все ж знали, що отець Іоанн Гавришкевич скоро розмiняе дев’ятий десяток, дуже немiчний, хворий на туберкульоз, а то й на щось страшнiше. Інтерес до освячення церкви багатократно зрiс, як тiльки стало вiдомо, що до Кам’янки Лiсноi прибуде перемишльський епископ Костянтин Чехович. Всi знали, що отець Іоанн та епископ давнi друзi; Божа воля не раз зводила iх разом у справi служiння. Тобто у людей був привiд вiдмовитися вiд звичноi роботи. Єдинi, незадоволенi цим, були корови. Замiсть того, щоб вигнати iх зранку на пасовисько (як це бувало кожного дня), у стайнi нанесли скошеноi напередоднi трави i залишили самих. Це хоч i було смачним, але аж нiяк не могло замiнити блукання вигоном. Худоба то тут то там голосно протестувала, але на неi не звертали уваги. До початку служби Божоi залишалося ще багато часу, а до новозбудованоi церкви вже потягнулися брички i вози. Бiднiшi люди простували пiшки, в надii, що iх хтось пiдбере… Молодий господар Теодор Засмужний приiхав возом, запряженим двома вiдгодованими добротними кiньми, ще за добру годину до вiдправи, але вiльного мiсця перед церквою вже не було. Уся площа була запружена возами i бричками, помiж яких ходили чоловiки, щоб востанне кинути перед кiньми оберемок трави чи перевiрити стан збруi. – Ого, скiльки тут! – захоплено вигукнув дев’ятирiчний брат Юрко, що сидiв поруч. – Нiколи ще не бачив стiльки коней. А ти? – Ну, мене зараз бiльше цiкавить, де припнути коней, – вiдповiв Теодор. – А он, дивись, вiльне мiсце. – Юрко показав на пiдвiс справа вiд входу. – І ти гадаеш, що там тримають мiсце для нас? Теодор пiдвiвся, оглянувся довкола й одразу ж повернув коней до подвiр’я недавно збудованоi школи, де вже стояло з пiвдесятка пiдвiд. Колись на цьому мiсцi мiсцевий жид Ізя тримав корчму, яку любили чоловiки i ненавидiли жiнки. Десять рокiв тому корчма якимсь чином згорiла, й отець Гавришкевич наполiг на тому, щоб замiсть розсадника нещасть i зарази побудувати школу. За чоловiками, як належить, на покладенiй поперек воза дошцi, сидiла мама братiв. Мартi було вже за п’ятдесят. Вона була в мiру огрядна жiнка з майже повнiстю сивим волоссям, у якому лише де-не-де виднiлися чорнi волосинки. – Допоможи мамi злiзти, – кивнув головою назад Теодор. Малий Юрко зiскочив з воза, оббiг його i зняв заднiй борт. Марта обережно, тримаючись за поруччя, зiйшла на землю. Борт зайняв свое мiсце. – Я пiду, може, висповiдаюсь, – сказала мама, поправляючи хустку. – А я? – запитав молодший брат. – А ти будь з братом. – Не вийде, – похитав головою Теодор. – Я буду на хорах, а нинi там не буде мiсця для малих. – Та й внизу людей буде не протовкнутися, – занепокоiлася мама. – Ще затиснуть. – Не бiйтеся, мамо, не затиснуть, – заспокоiв ii старший син. – Буде стояти, як всi. Не маленький. – То я пiшла. Побачимось пiсля служби. Марта попрямувала до церкви. Дорогою вона зустрiла стриечну сестру священика Наталiю, яка провадила його домашне господарство, дiзналася, що i та йде до сповiдi. Так удвох вони i рушили до церкви. Теодор Засмужний повагом злiз з воза, прив’язав поводи до ближчого дерева, кинув перед кiньми траву. Тепер можна i привести себе у належний вигляд. Вiн обтрусив i без того чистий пiджак, почистив шматком тканини чоботи. Це був молодий високий красивий юнак. Буквально декiлька днiв тому йому виповнився двадцять один рiк. Таким чином вiн став повноправним господарем. Але гордiсть, якою переповнювало його ество, виявилося уперемiжку з великою вiдповiдальнiстю: тепер вiн вiдповiдав за матiр i молодшого брата, тим бiльше, що старший брат зараз служить у вiйську i повернеться лише восени. – Дорку! А Дорку! – хникав поруч Юрко. Видно, вiн вже давно кликав брата. – Ну? – Пусти мене до хлопцiв. – А ти гуляти сюди прийшов?! Будь коло мене. – Та ти сам мамi говорив, що менi не можна на хори. – То замiсть того лови бавитись? – Чому лови? – не зрозумiв Юрко. – Ми будемо гарно стояти бiля церкви. Всерединi i так мiсця всiм не вистачить. Що правда, то правда. Теодор захоплено подивився на величну споруду церкви. Так, жителi Кам’янки Лiсноi можуть гордитися, що у iхньому селi е така церква. Побудована у формi рiвного хреста, вона пiднiмаеться куполом вгору на тридцять сажнiв. Теодор гордився з того, що i вiн приложився до ii будови. Правда, мурувати вiн не встиг, зате майстер Якiв Хомик найняв його у свою бригаду для малювання стiн. Церква була велика, але сьогоднiшнього дня навiть вона не в змозi прийняти усiх бажаючих потрапити всередину. – Ну, Дорку! Теодор зверху поглянув у благальнi очi молодшого брата: – Якщо менi чи мамi хтось пожалiеться, що ти поводив себе… – Нiхто не пожалiеться, – перебив його Юрко i прожогом кинувся до знайомих хлопчакiв, слушно припустивши, що дозвiл бути вiльним отримано. Теодор Засмужний оглянувся, серед численних вiрних побачив своiх однолiткiв, якi живо щось обговорювали. Молодий чоловiк направився до них. Привiталися. Вони були знайомi iз самого дитинства – Михайло Березовець, Осип Бучма, Максим Холод та Теодор Засмужний; разом ходили до мiсцевоi школи, правда, Теодор единий закiнчив усi чотири класи; разом пасли почергово корiв та коней; тепер же вони неодноразово зустрiчалися то на косовицi, то десь на весiллi, а найчастiше ось тут бiля церкви. Так вийшло, що цю четвiрку зв’язувала якась невидима нитка. Навiть найближче майбутне обiцяло для них бути спiльним. Розмова в основному точилася навколо сьогоднiшньоi подii, неначе на замовлення погоди. – Отець вже приiхав? – поцiкавився Теодор. – Уже, – вiдповiв Бучма. – Його привiз фiрман. – А владика? – Ще немае. Та й не солiдно йому приiжджати перед iншими отцями i чекати, поки всi позбираються. Тут Березовець торкнувся Засмужному плеча i насмiшливо кивнув: – Дивись! Теодор повернув голову, куди показував друг, i насупив брови. Стрiмголов до нього бiг брат Юрко. Усi з цiкавiстю подивилися на Теодора. Вони знали, який у нього не по роках крутий норов. А вiн спочатку подивився у натовп, сподiваючись побачити принаймнi пiвдюжини хлопчакiв. Але за молодшим братом нiхто не гнався. – Ну? – суворо запитав Теодор, коли Юрко захеканий зупинився перед ним. – Я… бачив… – Хлопець вiд бiгу не мiг зв’язати слова у речення. – Як мiнiмум святого отця, – вставив Максим. – І що ти бачив? – Теодор не полишав надii дiзнатися причину поведiнки брата. Йому було неприемно, що Юрко пiдставив його перед друзями, i все ж вiн не хотiв карати брата тут. – Там… Йван, – нарештi знайшовся той. – Який Іван? – не зрозумiв Теодор. – Говори яснiше. – Наш Йван. Теодор нерозумiюче подивився на хлопцiв, потiм знову перевiв погляд на брата. – Що ти вигадуеш?! Звiдки йому тут бути? Йому ще пiвроку служити. Юрку, я тебе попереджав… – Я говорю правду, – ображено мовив брат. – Я його бачив. – Юрку… – повторив Теодор, але його перебив Осип. – А це не вiн? – запитав, показуючи на одиноку постать. Це був високий молодик у вiйськовому одностроi. – Точно, Іван, – подав голос Бучма. Тим часом вiйськовий окинув поглядом натовп, когось шукаючи, нарештi зупинився на iхнiй групi i направився до них. – Іван, – впевнено повторив Осип. Усi уважнiше придивилися до нього. На Івановi був однобортний мундир темно-синього кольору, на якому вгадувалися шiсть золотих гудзикiв. Невисокий, злегка скошений стоячий комiр мав клапани бордового кольору; такий же колiр мав i обшлаг на рукавi. Чорнi хромовi чоботи виблискували на сонцi. На головi красувалося шако[1 - Інакше чако – головний убiр пiхоти.] такого ж, як мундир, кольору з жовтим двоголовим орлом. Неймовiрним чином, але це дiйсно був старший брат Теодора та Юрiя. Теодор недовiрливо востанне поглянув на прибулого i першим зробив крок назустрiч. Брати обнялися. Вони були дуже рiзними, сини одного батька: старший Іван високий, стрункий, навiть довгов’язий, а Теодор дещо нижчий, кремезнiший, ширший у плечах. Старший на три роки Іван був нiжнiший, обличчям походив на маму на вiдмiну вiд бiльш мужнього Теодора – майже точноi копii батька. Однак присутнi не могли не вiдзначити, що за роки вiйськовоi служби Іван змужнiв, перетворився на справжнього чоловiка. Нарештi брати перестали обнiматися, Іван злегка вiдiпхнув Теодора, щоб уважнiше роздивитися. – Справжнiй чоловiк! – похвалив вiн. – Як вирiс! Нi? Останне слово Іван адресував присутнiм, чекаючи вiд них схвалення. Вони похитали головами. – Ну, а ти, шило! Іван узяв Юрка за притиснутi до тулуба руки i пiднiс вгору. – Чого ж ти побiг? Не признав? Я тебе помiтив одразу, думаю, Юрко це чи нi, а вiн як рвоне вiд мене… З цими словами старший брат поцiлував наймолодшого, але з рук не вiдпустив. – Упiзнав, – заспокоiв його Теодор. – Лише побачив тебе, так бiг до мене сказати, що я заледве не покарав його. – Ну навiщо карати такого хорошого хлопця, – примирливо вiдповiв Іван. – Адже ти хороший? Юрко, не знаючи як реагувати на слова брата, лише кивнув головою. – А де мама? – запитав Іван. – Пiшли до сповiдi. Вийдуть вже пiсля служби. Іване, а чому ти тут? – поцiкавився Теодор. – А, це цiкава iсторiя. – Іван поставив Юрка на землю. – Мiй командир дивiзiону, виявляеться, дуже хороший знайомий владики. Дiзнавшись, що iх преосвященство прибуде на освячення церкви у Кам’янку Лiсну i що я сам звiдси родом, командир дав менi вiдпустку. – Надовго? – До вечора. Тобто до восьмоi години, – уточнив Іван i, поглянувши на середнього брата, розвiв руками: – Служба! – То ти i додому не заiдеш? – Не можу запiзнитися на службу. – Я тебе вiдвезу, – впевнено вирiшив Теодор. Вiн поглянув на Юрка, що не вiдводив очей вiд старшого брата, i уточнив: – Ми тебе вiдвеземо. – Владика! – перебив iх Максим. Усi, наче за командою, подивилися на дорогу. Одразу ж затихли розмови. Запряжена четвiркою добротних гнiдих коней, до церкви, здiймаючи куряву, наближалася чорна карета. На козлах поважно сидiв кучер, тримаючи у витягнутих руках вiжки. Дехто знiмав шапки i низько кланявся владицi, хтось просто оголював голову. У людському натовпi утворився вiльний коридор. У цей живий коридор i направив коней кучер. Ще не встигли конi зупинитися i ще не осiла пилюка, як до карети пiдбiг служка мiсцевоi церкви i вiдкрив дверцята. Присутнi затамували подих. Не кожен день iм доводилося бачити владику, тому всi хотiли розгледiти якнайбiльше. Майже одразу з’явився епископ – шiстдесятирiчний чоловiк, не по лiтах пiдтягнутий, жвавий, у багато оздобленiй сутанi. Вiн ступив на землю, оглянувся i зi словами «Мир вам!» сотворив хресне знамення. Час, певно, пiдпирав, бо епископ не затримуючись попрямував до церкви, а за ним з великим пакунком заспiшив монах, що приiхав разом з владикою. – Зараз почнеться, – порушив мовчанку Теодор. – Пора i менi йти. – Та й нам також, – сказав Холод i, попрощавшись з Іваном, разом з товаришами направився ближче до церкви. – Мушу йти, – повторив Теодор. – А то ще спохватяться мене. – Слухай, Дорку, – зупинив його Іван. – Ти не бачив Настунi? – Настунi? – здивувався середнiй брат i, побачивши обличчя старшого, засмiявся. – Ти чого? – А я-то думав, що ти до нас з мамою приiхав. – То ти не бачив? – сердито повторив Іван. – Ну не сердься, – примирливо сказав Теодор. – Не бачив. Може, вона прийшла ранiше. Принаймнi, дорогою сюди я ii не зустрiчав. Інакше обов’язково пiдiбрав би. – Я бачив, – подав голос Юрко. – Що ти бачив? – здивувався Іван. – Настуню бачив. Вона тут. Разом iз сестрою. Якщо треба, я миттю знайду. Старшi брати перезирнулися. Наймолодший Юрко, виявилося, був у курсi всiх амурних справ старшого. – Не треба шукати, – вiдказав Теодор. – Настуня! Здивований Іван озирнувся i побачив двох дiвчат. Вони були дуже схожi, двi сестри – Настуня та Палазя. Зовнi вони виглядали однолiтками, хоча Настуня була на п’ять рокiв старшою, а Палазi ще не виповнилося п’ятнадцяти. Сестри жили неподалiк оселi Засмужних, брати знали iх усе життя, довгий час сприймали iх лише як сусiдок, але перед мобiлiзацiею в армiю Іван кинув оком на старшу сестру. Цей погляд не залишився непомiченими красивою дiвчиною. Молодша Палазя була ще малою, щоб про таке думати. Іван з несподiванки втратив дар мови, а коли захотiв нарештi щось сказати, невiдомо звiдки з’явився церковний служитель отець Михайло i невдоволено звернувся до Теодора: – Чому ти досi тут? Зараз почнеться свята лiтургiя, а тебе треба ще шукати. – Пробачте, – знiтився Теодор. – Винен. Каюсь. Приiхав на побивку брат Іван. Здалося, що отець Михайло тiльки тепер запримiтив вiйськового. – Слава Ісусу Христу! – привiтався Іван. – Слава навiки! – вiдказав отець. – Гадаю, одразу пiсля служби ти нiкуди не втечеш? – Не втечу. – Тодi пiшли. Останнi слова були звернутi до Теодора. – Побачимось пiсля служби, – кинув Теодор. – Я буду з Іванком, – знову знайшовся Юрко. Теодор усмiхнувся. – Не сумнiваюся. Вiн попрямував за отцем Михайлом до церкви i все ж встиг почути запитання молодшого брата. – А у тебе е рушниця? Що це було перше, але не останне запитання допитливого хлопця, Теодор знав, тому в душi спiвчував старшому братовi. А потiм особистi переживання забулися. Служба почалася незвично. Вже першi слова «Благословенно царство» проспiвав не хто iнший, як перемишльський епископ. Хоч переважна бiльшiсть присутнiх знала слова лiтургii напам’ять, сама присутнiсть таких поважних гостей перетворювала дiйство на щось незвичне, небуденне. Коли ж з хорiв почувся незнайомий могутнiй голос «І Духовi Твоему», присутнi стали перешiптуватися. – Хто це? – запитували однi. – Дорко Засмужний, – вiдповiдали iншi. – Микити середульший син. Того, що конi забили. Хтось скоса кидав поглядом на Марту, яка притихло стояла бiля криласу, хтось уважнiше став слухати, як молодий Засмужний читае Апостола. Так, все незвичне було того дня. Навiть закiнчення служби принесло несподiванку. Коли прозвучали останнi слова лiтургii, коли церковний хор проспiвав усiм присутнiм «Многая лiта», на середину церкви вийшов епископ Костянтин. На ньому була велична епископська митра червоного кольору з чотирма вишитими херувимами i великим дiамантом спереду. Вiн наказав винести крiсло i запропонував пароху Іоанну Гавришкевичу сiсти. Заiнтригованi цим люди затамували подих. А епископ говорив: – Дорогi вiрнi во Христi браття i сестри! З отцiвською радiстю дiзнався я, що ви, веденi духом побожностi i ревностi во славу Божу, слухнянi до закликiв ревного у душпастирськiй працi преподобного о. пароха Іоанна Гавришкевича, побудували i прикрасили цю чудову Божу церкву. Ця ваша праця i з щирим серцем поданi дари е хорошим проявом синiвськоi любовi i вдячностi Всевишньому Богу, чия всемогутня рука благословляе рiльничу вашу працю, а через святу Церкву всiм вiрним щедро подае ласки на спасiння душi. Коли по свiдоцтву Божественного Спасителя Господа нашого Ісуса Христа найменше добро не залишиться без Божоi нагороди, так i ваша праця i жертви зроблять вас гiдними великоi милостi i багатого благословення небесного. Як ви знаете, його святiсть Папа Лев ХІІІ iменував вашого духовного пастиря отця Іоанна своiм шамбеляном. Цим вiн вiдзначив п’ятдесятилiття священства. А я з великою радiстю повiдомляю, його цiсарська величнiсть нагородив отця Іоанна Гавришкевича орденом Франца Йосифа. І я з великим задоволенням виконую цю почесну мiсiю. Дозвольте, отче, привiтати вас з таким визначним днем. І нехай Господь Бог i вас, отче, i тебе, богохранима паство, i всiх вас православних християн пом’яне у Царствi Своему. Во iм’я Отця, i Сина i Святого Духа! Амiнь! З цими словами епископ Костянтин Чехович почепив на груди отця Гавришкевича орден. Розчулений парох пустив скупу сльозу. Йому доходило до вiсiмдесяти, вiн був хворий, побудова церкви пiдiрвала його здоров’я, але отець не здавався, навiть сьогоднi не дозволив нiкому вiдправляти замiсть себе службу. Вiн спробував пiдвестися з крiсла, опершись на руку свого помiчника. Побачивши це, епископ Чехович владним рухом руки зупинив його. – Отче! – сказав вiн. – Дозвольте менi наказати вам сидiти. Сьогоднi ви – вищi вiд мене! Цi слова вiрнi церкви зустрiли оплесками. Теодор Засмужний покинув церкву майже останнiм. Просто ранiше вiн не змiг це зробити. Уся площа перед церквою була вщерть заповнена народом. Слушно припустивши, що брат може знаходитися на тому самому мiсцi, що i перед службою, вiн направився туди. Майже одразу Теодор помiтив маму. Вона стояла разом з сином Іваном i, щаслива, прихилилася до його плеча. Видно, всюдисущий Юрко таки змiг пробратися в натовпi до мами i повiдомити радiсну новину. Марта сьогоднi взагалi вважала себе тричi щасливою. По-перше, вона прийняла причастя з рук самого владики. По-друге, середнiй син Теодор у такий день вперше читав Апостола, а по-трете, старший син Іван прибув у вiдпустку. Вона iз задоволенням ловила заздрiснi погляди односельцiв i ще ближче тулилася до старшого сина. З другого боку вiд Івана не вiдступав малий Юрко. – Я сподiваюся, ви не забули, що у вас ще е середнiй син i брат? – з удаваною образою пiдступив до них Теодор. – Ти ж з нами завжди, – примирливо вiдповiла мама. – А Іванко сьогоднi знову iде. – Нiчого собi Іванко, – засмiявся Теодор. – Я от думаю, чи i мене через три роки хтось назве Теодорко. – Я назву, – подав голос Юрко. – Ой, чого ж ми стоiмо, – похопилася Марта. – Іванковi скоро знову до вiйська. Хоч до хати зайде. Іван запитливо подивився на Теодора. Той зрозумiв його. – Вiдвезу, – вiдповiв вiн. – Обов’язково вiдвезу. – Ну тодi поiхали. Усi четверо попрямували до подвiр’я школи, де на них чекали конi. – Встиг поговорити? – тихо запитав брата Теодор. – Тiльки тодi, коли Юрко бiгав за мамою, – вiдповiв Іван. – А то тiльки i було – де твiй крiс? А де твоi медалi? Останнiм запитанням було, чи маю я шаблю i чи принесу ii додому. – І принесеш? – Імперiя збiднiе, коли кожному вояку видаватимуть додому зброю. На знiмку побачите. З цiею розмовою пiдiйшли до коней. У той час, як Теодор поправляв збрую, Іван допомiг мамi вилiзти на воза. Невдовзi розмiстилися всi: старшi брати сiли на передню лавку, мама з меншим – позаду. Теодор злегка натягнув вiжки i кинув лише: «Вйо!» Слухнянi конi легким кроком направилися додому. Певний час iхали мовчки. Мовчанку порушив Іван. – Бачили митру владики? – запитав вiн. – Звичайно, гарна митра. А що? – А ви знаете, з чого вона виготовлена? – З золота, напевне. А яка рiзниця? – Велика, – вiдповiв Іван. – Митра перемишльського епископа не що iнше, як перероблена корона короля Данила. – Якого Данила? – не зрозумiв Теодор. – Нашого Данила. Нею Папа Римський коронував князя ще шiстсот рокiв тому. – Здорово! – вигукнув Юрко. – А я добре i не розгледiв ii. – А ти багато, я бачу, пропустив, – озвався Теодор. – Ти хоч службу стояв тихо чи весь час бiгав? – Я бiля Йванка був. – Ти не дуже строгий до нього? – запитав Іван. – А хто його виховае, як не я. Наступнi три роки вiн твiй. Вони минули крайню хату i виiхали на польову дорогу. Кам’янка Лiсна не була звичним селом у класичному розумiннi цього поняття. Якщо сусiднi села були компактними утвореннями, то каменюхи (як вони себе називали) волiли селитися дещо поодаль один вiд одного, дотримуючись принципу «серед людей, але без сусiдiв». Тому то там то тут були розкиданi хутори, де серед зеленi ховалися декiлька господарств, а той лише одне. Засмужнi жили вiд церкви на вiдстанi двi милi на хуторi, що налiчував тридцять господарств. Інодi вiдстанi мiж сусiднiми хуторами сягали до милi й бiльше. Але все ж таки це було одне село, i жителi його вважали себе односельцями. Власне Кам’янка Лiсна була складовою частиною бiльшого об’еднання – Кам’янки Волоськоi, вiдомоi ще вiд часiв польсько-румунськоi вiйни. Саме тодi, розказують старожили, на цю територiю прибули, тiкаючи вiд польських вiйськ, п’ятнадцять волохiв i оселилися на цiй мiсцевостi. Пiзнiше вони розчинилися серед мiсцевого населення, i тепер про них нагадують лише деякi назви хуторiв, прiзвища жителiв i назва села. Правда, Кам’янка Волоська офiцiйно зникла з мап ще пiвстолiття тому, розпавшись на чотири самостiйнi гмiни. Однiею з них i була Кам’янка Лiсна. Їхали легким кроком. Старшi брати говорили про щось свое, молодший Юрко сидiв неначе засватаний i уявляв, як вiн хвалитиметься перед сусiдськими хлопцями своiм братом, а коли той приiде з вiйська назовсiм, то випросить у нього вiйськовий кашкет. Ото iншi будуть заздрити йому! Вiд такоi думки Юрковi стало аж млосно. А Марта сидiла i гадки не йняла, чим вона пригощатиме старшого сина. Нi, звичайно, хлiб i до хлiба у хатi е завжди, але у такий день iй хотiлося подати щось особливе. Здiймаючи куряву, iх обiгнала бричка, на якiй розмiстилася родина Панькiв – глава сiм’i Данило з жiнкою сидiли обличчям до коней, дочки Анастасiя та Пелагея дивилися назад. Кiньми правив старший син Дмитро. В знак поваги старий Данило злегка пiдняв капелюха. Іван за звичкою вiддав честь, чим викликав смiх дiвчат. – Ти мене прикриеш? – тихо запитав Іван, ледь помiтно кивнувши назад на матiр. Теодор скоса глянув на брата. – Надовго? – поцiкавився вiн. – Хоча б на годинку. – Ну, добре. Щось придумаемо. Позаду почувся гучний тупiт. Теодор озирнувся. Їх наганяла багато оздоблена бричка, запряжена парою бiлих довгоногих коней. Це додому спiшила родина мiсцевого вiйта. Дебелий сорокап’ятирiчний багатiй гордо сидiв разом з жiнкою, пихатою Меланкою, i час вiд часу щось наказував вiзнику. Пiсля кожного наказу той пiднiмав батiг i пiдганяв коней. Навпроти батькiв сидiв iх единий син Семко, однолiток Теодора. Вiн був вiчно невдоволений, озлоблений на увесь свiт. Важко захворiвши у п’ятнадцятирiчному вiцi на звичайне запалення, вiн чомусь перестав рости, чим викликав насмiшки товаришiв. До всього додалося те, що два роки тому на оглядi медичноi комiсii, яка вiдбирала юнакiв до вiйська, його забракували через менший, нiж належить вiйськовим наказом, зрiст. Тому йому не судилося служити у вiйську разом зi своiми однолiтками, через що вiн дуже комплексував. Порiвнявшись з возом Засмужних, вiйт зневажливо кивнув; його жiнка навiть не повернула голови, а Семко так подивився на братiв, що Івановi стало незатишно. – Що це з ним? – запитав Іван. – Господарi! – сплюнув Теодор. – Що ми йому з нашими нещасними моргами! – А спiшити навiщо? – Семко пiдбивае клин до молодшоi Палазi. Хто знае, може це твiй швагер поiхав! – Борони мене Боже вiд такоi родини! – засмiявся Іван. – Краще вже залишуся сиротою. З такою розмовою незчулися, як пiд’iхали до рiдного села. Польова дорога непомiтно перейшла у гостинець, який одразу ж роздвоiвся. Одна вiтка вела праворуч у власне село, а лiвою вони зигзагом виiхали на об’iзну дорогу, що вела до iхньоi хати. Хата Засмужних стояла на околицi села i мало чим вiдрiзнялася вiд сусiднiх. Вона була дерев’яною, покрита соломою, яка вiд вiку i дощiв почорнiла. Де-не-де виднiлися свiтлiшi снопи, покладенi минулоi осенi. Як i всюди, фасадом вона була повернута на пiвдень i дивилася на свiт двома невеликими вiкнами по обидвi сторони вiд дверей. Все господарство розмiстилося у великому чотирикутнику, оточеному дерев’яними будiвлями. Ззаду до хати стояли комiрчини на дерево, реманент i птицю, стайня для тварин i стодола. Далi за спорудами росла вiльшина, що давала таке-сяке дерево i дрова. Зi сходу до садиби приступав вигiн, на другому кiнцi якого власне i починався сам хутiр. Теодор сказав «Вiсьта!», i конi слухняно взяли влiво, переiхали через ледь помiтну гряду i зупинилися перед дерев’яними ворiтьми. Цю гряду, яка невiдомо звiдки взялася, принаймнi, навiть старожили пам’ятають ii такою ж, у селi називали смугою. Колись вона була природною межею села. Але в незапам’ятнi часи iхнi предки оселилися на цьому мiсцi, побудували свою хату «за смугою», чим i отримали спочатку свое прiзвисько, а потiм i прiзвище. Іван, не чекаючи, коли брат заiде на подвiр’я, зiскочив з воза, швидко вiдкрив ворота i закрив пiсля того, як конi проiхали. – Вдома! – сказав вiн, зняв шако i перехрестився. З буди на пiвнiчно-схiдному кутi подвiр’я вискочив здоровий чорний пес i захлинувся гавканням, але, впiзнавши господаря, якого не бачив рiк (саме тодi Іван приiжджав на побивку), радiсно притулився до землi. – Упiзнав, – зрадiв Іван. Вiн пiдiйшов до собаки i погладив його по спинi. – Ну, брате, як твое собаче життя? Собака лише тявкнув, мовляв, служба е служба. – Як я тебе розумiю! – вiдповiв Іван. – Що ти там iз псом розговорився! – удавано невдоволено сказала мати. – До хати зайшов би. – Зайду, мамо. Для цього i приiхав. Вiн востанне погладив собаку, видно, пообiцявши таким чином ще прийти i не з пустими руками. Їхня хата була типовою для всiеi Кам’янки Волоськоi. Марта з синами увiйшли у великi сiни. Дверi справа вели у комору, злiва – у житлову кiмнату. Одразу ж при дверях знаходилася велика пiч, справа – комин. Довкола стiн стоять лавки, а посерединi стiл, накритий бiлим полотном. На столi Іван побачив старовинну книгу – гордiсть родини Засмужних. Колись батько розповiдав, що iхньому предковi ii особисто подарував перший парох мiсцевоi церкви отець Василь Курдоба з вдячностi за те, що той пiд час нападу татар на село зумiв заховати жителiв, а сам, ризикуючи життям, повiв нападникiв iншою дорогою. Це було бiльше двiстi рокiв тому. Іван пам’ятав, що на першiй сторiнцi книги ще рукою прадiда було написано: «Року 1671» i «Церков заснована 1666 року». Видно, перед тим, як йти до церкви, брат Теодор вчився читати Апостола. Бiля протилежноi стiни стояло дерев’яне лiжко. Дверi навпроти вели до iншоi кiмнати, яка колись також була коморою, але недавно брати переробили ii. Тепер там жив Теодор. Увiйшовши у господу, Марта одразу заметушилася i, навiть не переодягнувшись, начепила на святкову спiдницю запаску. Невдовзi на столi з’явилися бiлий хлiб, ще тепла, вийнята з печi, картопля зi шкварками i навiть запечена качка. Пiсля спiльноi молитви всiлися з чотирьох сторiн столу. Іван, що вже вiдвик вiд домашньоi iжi, iв поволi, зачерпуючи ложкою маленькi порцii картоплi. Зате малий Юрко наминав, здавалося, за двох, аж лящало за вухами. – Не чавкай! – строго попередив Теодор. – Я не чавкаю, – спробував вiдповiсти молодший брат з повним ротом iжi. – І не говори, коли iси! – Що ж ти не iси, Іванку? – стурбовано запитала Марта. – Чи, може, щось несмачне? Чи, може, хворий? – Та нi, мамо, просто не голодний, – заспокоiв ii Іван. – Я ж говорив вам, нас добре годують. – То хоч качку спробуй! Бачиш, яка жирна. І скоринка е, така, як ти любиш. Неначе передчувала, що ти приiдеш. Іван, що дiйсно не хотiв iсти, вирiшив не засмучувати маму i вiдломив вiд качки ногу. Запечене м’ясо було м’яке i смачне. – Ви б женилися, дiти! – сказала, поглянувши на старших братiв, Марта. – А то бачите, я вже стара, немiчна. – Це до нього! – кинув на Івана Теодор i отримав стусана пiд столом. – А що я? Менi восени до вiйська на три роки. А Іван повертаеться. Йому i женитися. Теодор подивився на ехидно усмiхнене обличчя молодшого брата i закiнчив: – А тобi взагалi про це думати рано! Пiсля обiду Іван надiв кепi, струсив з чобiт пилюку i сказав: – Пiду пройдуся! – Не забувай, що я маю тебе ще вiдвезти, – нагадав Теодор. – Не забуду. З цими словами Іван закрив за собою дверi. – Куди це вiн? – стривожилася мати. – Та не переживайте ви, мамо, так! Нехай пройдеться селом. Юрко хотiв вставити i собi, що вiн знае куди попрямував старший брат, але, побачивши кулак Теодора, миттю «забув» i вирiшив, що для нього безпечнiше промовчати. А Іван вийшов з подвiр’я i попрямував вздовж вiльшини на невеличкий пагорб, що здiймався над усiм хутором i був його найвищою точкою. Вiльшина справа буяла зеленню i вiд неi вiяло приемною прохолодою. Колись, ще до армii, вони з Теодором несподiвано наткнулися тут на косулю. Видно, вона випадково приблудилася сюди iз сусiднього лiсу, що виднiвся на пiвночi на вiдстанi двох миль. Цiкаво, чи зустрiчаються тут ще косулi? Треба запитати Дорка. Іван минув вiльшину i вийшов на берег невеличкого озера. Воно дiйсно було маленьке, вiд чого й отримало свою назву – Мале. Звiдки воно з’явилося тут, на самому горбочку, не знав нiхто, принаймнi навiть старожили пам’ятали Мале таким же. Вода з озера нiкуди не витiкала, але ii рiвень залишався майже незмiнним, лише злегка варiювався залежно вiд погоди i пори року. Влiтку Мале кишiло малечею, що купалася; господинi прали бiлизну. Взимку озерце перетворювалося на ковзанку, яка заледве умiщала всiх бажаючих покататися, адже дiтвори у селi було багато, а Мале не могло похвалитися розмiрами – лише двадцять на п’ятдесят метрiв. Іван вийшов на берег i зупинився перед водою. Навкруги де-не-де росли верби. Вiн присiв, зачепив долонею воду. Незабаром вiн почув позаду легкi кроки. Знаючи, кому вони належать, Іван озирнувся. Перед ним стояла Настуня. Пiддавшись мимовiльному пориву, Іван потягнувся до дiвчини i пригорнув ii до себе. Із задоволенням вiн вiдзначив, що Настуня не вiдштовхнула його. Мобiлiзацiя Брат Іван повернувся з вiйська на початку жовтня, а вже найближчого понедiлка пiсля Покрови усiх юнакiв 1884 року народження посадили на пiдводи i повезли до Рави-Руськоi. Їх, новобранцiв, назбиралося зо два десятки. Розмiстилися вони на п’ятьох пiдводах. Нерозлучна четвiрка – Засмужний, Бучма, Березовець i Холод – зручно вмiстилися на возi, яким правив брат Теодора Іван. Як людина, що лише недавно повернулася додому з тоi-таки Рави, вiн згодився завезти iх на комiсiю, прослiдкувати, куди вони будуть направленi для подальшоi служби, i переказати все рiдним. Пiсля молебню у церквi, слiв на дорогу – щирих та добрих отця i високомiрних та зарозумiлих вiйта – кавалькада рушила на захiд, до гостинця. Матерi витирали хустками сльози, батьки похмуро дивилися на синiв i думали, що це вiд’iжджае робоча сила, яку треба кимось замiнити, а хлопчаки ще довго бiгли за возами. Коли вони, зрештою, вiдстали, Іван повернувся до принишклих новобранцiв i усмiхнувся. – То як, хлопцi, дрижаки вiдчуваете? – А ти яким був три роки тому? – вiдказав Теодор. – Можна подумати, тодi ти був спокiйний. – І я хвилювався, – признався Іван. – Не знав, що мене чекае, тому i хвилювався. – То нам нiчого боятися? – подав голос Бучма. – Переживати, звичайно, треба, але боятися не варто. – А що найважче в армii? – поцiкавився Березовець. – Дисциплiна. – А не муштра? – Дисциплiна, – повторив Іван. – Муштра, звичайно. Це i вставати зранку, i цiлий день на плацу, i маневри, але i дотепер ви вставали ще до сходу сонця i увесь день працювали на полi. – А дисциплiна? – Це найважче. Але якщо ви з першого дня зрозумiете, що командир завжди правий, навiть тодi, коли вiн не правий, служити вам буде неважко. – От цiкаво, куди нас направлять, – сказав Холод. – Ясно куди, в пiхоту. У наш вiсiмдесят дев’ятий полк, – вiдповiв Іван. – От добре було б потрапити в кавалерiю, – замрiяно мовив Максим. – В улани. Конi, шабля. А яка у них гарна форма! Помовчали. Служити в уланах було мрiею усiх юнакiв Кам’янки, i не тiльки ii. Вважалося щастям потрапити в один з уланських полкiв. По-перше, саме такi хлопцi були поза конкурсом на серця дiвчат, а по-друге, служба в кавалерii була не така важка, як у пiхотi, принаймнi не треба було добиратися до мiсця маневрiв пiшки. Їх розчарував Іван. – Даремна надiя, хлопцi, – сказав вiн. – Останнi п’ять рокiв нiхто з нас, русинiв я маю на увазi, в кавалерiю не попадали. Лише поляки. – А якщо знаеш польську мову? – запитав Максим i скоса подивився на Теодора. – Їi вам обов’язково треба знати. Або вивчити, – вiдповiв Іван Засмужний. – Всi команди даватимуться нiмецькою, iнодi польською. – А якщо нiмецьку не знаемо? – поцiкавився Йосип. – Також не страшно. Основних команд небагато. Вивчите скоро. – А якщо не вивчимо? – Не хвилюйся – вивчиш. А якщо нi – «допоможуть». Так за розмовою коротали час. Перед Липником вони нагнали таку ж, тiльки бiльшу, кавалькаду з Добросина, а у самому селi до них приедналися мiсцевi новобранцi. У Раву-Руську в’iхав обоз з двадцяти пiдвiд. Іван впевнено правив його до потрiбноi споруди, де працювала комiсiя. Вже перший погляд на площу перед двоповерховим будинком викликав у хлопцiв захоплення. На площi неможливо було протовкнутися, стiльки тут було возiв, бричок i навiть карет. Чiпке око Теодора вiдмiтило, що прибулi юнаки роздiлилися на групки рiзноi чисельностi. Напевне, групувалися за територiальною признакою. Найбiльша група скупчилася на протилежнiй сторонi площi. Вона, здавалося, нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших, але Теодор помiтив, що i брички бiля них кращi, i тримаються вони впевненiше, навiть нахабнiше. – Поляки, – тихо сказав Іван, помiтивши, що брат дивиться саме туди. – І тут вони хочуть командувати, – кинув Йосип. – І командуватимуть, якщо ви не триматиметесь разом. Оскiльки Іван був у вiйськовiй формi, вiн мимоволi став головним помiж тiльки що прибулих i вже хотiв запитати когось, що робити далi, як з будинку вийшов унтер-офiцер i польською мовою сказав, що запускатися всередину будуть громадами за алфавiтом. – Нам ще не скоро, – пiдрахував Іван. У подальшому вiдбувалося так, як i передбачав Іван Засмужний. Всередину будинку запускали по десять чоловiк i не випускали нiкого, поки комiсiю не пройшов останнiй. І ще однi Івановi слова пiдтвердилися: поляки потрапляли служити в улани i пiхоту, а украiнцi лише у тутешнiй пiхотний полк. Лише одному призовниковi з Бутин пощастило, i вiн потрапив до уланiв, чим викликав заздрiсть в украiнцiв i злобу у полякiв. Давно вже пройшла черга хлопцiв з Добросина, а каменюхи все ще чекали. Немае нiчого важчого за чекання. Цю iстину на собi перевiрили призовники з Кам’янки Лiсноi. Але все, навiть осоружне чекання колись минае. Настала i iхня черга. Перша десятка увiйшла у будинок. Іван з iншими чоловiками залишився назовнi. Вони пройшли довгим коридором i зупинилися перед високими дверима, за якими засiдала комiсiя. Той самий унтер-офiцер вишикував iх по алфавiту, назвав першого Березовця, вiдкрив перед ним дверi, а iншим строго наказав не шумiти, щоб не заважати поважнiй комiсii. Теодор разом з iншими замовкли, боячись не лише щось говорити, а навiть дихати. Березовець повернувся досить швидко, на ходу заправляючи комiр сорочки. – Осипе, твоя черга! – лише сказав вiн. Бучма перехрестився i зник за дверима. – Ну як? – тiльки i запитав Теодор. – Пiхота. Вiсiмдесят дев’ятий полк. – Що питали? – поцiкавився ще один призовник. – Сказали роздягнутися, вимiряли зрiст, зважили, запитали, чи знаю я польську мову. – А ти? – А що я? – знизив плечима Березовець. – Сказав правду. Що розумiю, про що говорять, навiть можу сам щось сказати. Теодор Засмужний пiшов лише шостим. Перед тим усi п’ятеро вийшли рекрутами одного полку. Навпроти дверей вiн побачив довгий стiл, за яким сидiли четверо вiйськових i один лiкар у бiлому халатi. Серед вiйськових крайнiм справа сидiв вже знайомий унтер-офiцер, поруч миршавий чоловiк у круглих окулярах, напевне, писар, далi солiдний офiцер з багатьма медалями на грудях i трьома зiрками на червоному комiрi. Четвертий моложавий офiцер мав лише одну зiрку, але на зеленому комiрi. Звичних пiхотинцям погон не було, лише на лiвому плечi жовтiв тонкий шнурок. – Теодор Засмужний, селянин з Кам’янки Лiсноi, – говорив унтер-офiцер. – Попередньою комiсiею признаний годним до вiйськовоi служби. Роздягайтесь! Коли Теодор залишився в одних лише пiдштаниках, з-за столу пiдвiвся лiкар i пiдiйшов до нього. Вiн вийняв iз боковоi кишенi довгу трубку i приставив ii до грудей Теодора. Слухав довго, наказуючи то дихати, то нi. Потiм вiн вимiряв його зрiст, зважив. – Годний! – лише сказав вiн. – Одягайтесь! – наказав унтер-офiцер, а коли той став одягатися, запитав: – Czy znasz dobrze jezyk polski?[2 - Чи розмовляете польською? (пол.)] – Pewnie,[3 - Звичайно (пол.).] – вiдповiв Теодор. Вiн був готовий до такого питання. Раптом стрепенувся офiцер, що до того часу лише iндиферентно мовчав. – Sprechen Sie Deutsch?[4 - Чи розмовляеш нiмецькою? (нiм.)] – запитав вiн. – Ja, – здивовано кивнув Засмужний. – Ich spreche.[5 - Так. Розмовляю (нiм.).] – Gut. Wieviel Klassen Sie beendeten?[6 - Добре. Скiльки закiнчили класiв? (нiм.)] – Vier.[7 - Чотири (нiм.).] – Haben Sie eine Pferde zu Hause?[8 - Чи тримаете вдома коней? (нiм.)] – Іch habe, – вiдповiв Теодор i добавив: – F?nf.[9 - Тримаю. П’ятьох (нiм.).] Засмужний внутрiшньо зiбрався. Невже йому пощастить, i вiн единий з каменюхiв служитиме в уланах? Ото брат здивуеться! А офiцер нахилився вперед i через свого сусiда сказав писарю лише одне слово: – Dragoner![10 - Драгуни! (нiм.)] Драгуни! Невже йому це не причулося? Елiтнi вiйська усього цiсарства! Вiн взагалi не пам’ятав такого, щоб односельцi служили в драгунах. Правда, драгуном був сусiдський дiд Овсiй, але це було ще за прусськоi вiйни, та й помер той вже три роки тому. – Ви вiльнi, – сказав унтер-офiцер. – Почекайте, вас повiдомлять, що робитимете далi. Нехай зайде Камiнецький. Не пам’ятаючи себе, Теодор вийшов з кiмнати. Вiн лише кивнув сусiдньому призовниковi, щоб той зайшов, а сам притулився до стiни. – Ну? – тiльки i запитав Михайло. – Пiхота? Теодор заперечливо похитав головою. – Кавалерiя. В очах друзiв вiн побачив неприховану заздрiсть. – Улани? Вiн усмiхнувся. – Берiть вище, – вiдповiв. – Драгуни! Цього, звичайно, нiхто не чекав. Присутнi навiть не знали, як реагувати на цю новину, а Теодоровi не сидiлося на мiсцi. Йому хотiлося якнайшвидше побачити брата i повiдомити про свое везiння. Але покинути примiщення вiн не мiг: дисциплiна – понад усе! Бiльше нiяких несподiванок не трапилося. Всi решта хлопцiв потрапили у пiхоту. Коли вони вийшли з будинку, то зiткнулися з черговою десяткою, яка саме заходила всередину. Теодор знайшов односельчан, серед них стояв брат. – Як? – запитав вiн. – Кавалерiя, – гордо вiдповiв Теодор i, побачивши кислi обличчя полякiв, що прислухалися до iхньоi розмови, добавив: – Bede sluzyl w dragonach.[11 - Служитиму в драгунах (пол.).] Ця новина виявилася несподiваною не лише для полякiв, але й брата Івана. – Ти не помилився? – недовiрливо перепитав вiн. – Нiмецьку я знаю, – ображено вiдповiв Теодор. – Дивно. – Що саме тобi дивно? – Наскiльки я знаю, русини в драгунах не служать. – Виходить, служать. А якщо нi, то я буду перший. – І все ж дивно. Дверi будинку вiдчинилися, i на подвiр’я вийшов той самий офiцер. Тепер Теодор мiг уважнiше його роздивитися. На офiцеровi були крапового кольору штани, заправленi у хромовi чоботи зi шпорами. Голову офiцера покривало кепi, таке ж, як Івана, але головний убiр був без двоголового орла, лише кокарда. З лiвого боку до ременя крiпилася шабля. Офiцер озирнувся, i, помiтивши Теодора, направився до нього. – Іване, ось цей офiцер. Брат уважно придивився до офiцера. – Це лейтенант. Помiтивши офiцера, люди розступалися, даючи йому дорогу. А вiн зупинився перед Теодором, що не знав, як себе тримати. У правiй руцi лейтенант тримав невеличку папку. – Теодор Засмужний, – по складах сказав вiн. – Ви служитимете пiд моiм керiвництвом. Зараз ми вiдправляемося на мiсце постiйного перебування. – Зрозумiло, – тiльки i спромiгся Теодор. Наперед вийшов Іван. – Гер льойтнант! – звернувся вiн. – Пробачте, я погано розмовляю по-нiмецьки. Можу звернутися до вас польською? Лейтенант дивно подивився на Івана, на його вiйськову форму i кивнув. – Хто ви? – Я брат Теодора. Пiхотинець 89-го пiхотного полку. Демобiлiзований тиждень тому. Дозвольте запитати? – Я вас слухаю. – Менi вiдомо, що русини в драгунах не служать, – говорив Іван. – Вам не все вiдомо, – вiдповiв лейтенант. – Так, загалом драгунськi полки укомплектовуються лише нами, нiмцями. Але iснуе единий полк, де служать нiмцi, румуни та русини. Це 9-й Галицько-Буковинський драгунський полк ерцгерцога Альбрехта. І ви, Теодоре, маете честь служити у ньому. Ви повиннi виправдати велику честь, виявлену вам. – Так, пане офiцер, – вiдказав Теодор, чим викликав усмiшку того. – Нiчого, навчимо. – Ще одне запитання, – не вiдставав Іван i, побачивши невдоволене обличчя офiцера, додав: – Останне. Де служитиме мiй брат? Куди писати листи? – Лемберг, – кинув лейтенант. – Пiшли. Останнi слова були адресованi Теодору. Той похапцем схопив плечовий мiшок, спiшно обняв брата, кивнув друзям i заспiшив за офiцером. Вiн пiдозрiвав, що пiшки до Львова йти не доведеться. Напевне, пан офiцер приiхав сюди каретою, або просто на конi. А лейтенант спокiйно повернув на вуличку, що вела до вокзалу, i Теодор зрозумiв, що йому доведеться вперше iхати поiздом. Помiтивши перемiну у виразi його обличчя, офiцер поцiкавився: – Їздили ранiше? Засмужний спромiгся лише заперечливо кивнути головою. – Нiчого, – заспокоiв його офiцер. – Все в життi доводиться робити вперше. – Пане лейтенант, – звернувся Теодор. – А як вас звати? Той усмiхнувся. – Взагалi-то, драгуне, цього не прийнято питати командира, але оскiльки ви ще не знаете всiх тонкощiв служби, то пробачаю вам. Я лейтенант другого дивiзiону 9-го драгунського полку лейтенант Франц фон Шлосман. Тiльки, рекруте, хочете хорошу пораду? – Так. – Для того, щоб бути драгуном, вам не вистачае однiеi деталi? – Якоi? – здивувався Засмужний. – Вусiв. Теодор мимоволi доторкнувся пальцями до верхньоi губи. – Так-так, – продовжив офiцер. – Драгун без вусiв, це те саме, що драгун без коня. Врахуйте це у подальшому. Вони проминули останнi будинки вулицi й вийшли на вокзальну площу. Вона була заповнена народом – вiйськовими та цивiльними. Останнi здебiльшого трималися купок, але все ж око Теодора вiдзначило, що цi купки майже правильнi чотирикутники. Повз них походжали вiйськовi, напевне, нижчi чини. Усi вони мали однаковi синi мундири iз зеленими комiрами й обшлагами та краповi штани. Рiзнилися вiйськовi лише кiлькiстю шестикутних зiрок на комiрi. Лейтенант фон Шлосман пiдiйшов до групи офiцерiв, що розмовляли бiля входу до споруди вокзалу. Вiн пiдняв руку до козирка i доповiв: – Гер обер-лейтенант! Завдання виконане. Рекрут Теодор Засмужний. Русин. Мiсцевий житель. І подав папку. Старший офiцер (двi зiрочки на комiрi) чомусь недовiрливо подивився на лейтенанта, потiм на Теодора, вiд чого тому стало нiяково, затим вiдкрив папку. – Я так розумiю, ви розмовляете нiмецькою? – запитав вiн. – Так. – А польською? Теодор кивнув. – На запитання офiцера треба вiдповiдати, а не кивати головою як кiнь! – пiдвищив вiн голос. – Так, розмовляю, пане офiцер, – спромiгся на вiдповiдь Засмужний. – Навчимо, – примирливо вставив iнший вiйськовий. – Звiсно, що навчимо, – вiдтаяв обер-лейтенант. – Не таких навчали. Гер лейтенант! Нехай стае у загальний стрiй. Скоро вирушаемо. Лейтенант знову вiддав честь i кинув Теодоровi, мовляв, пiшли. Вiн пiдiйшов до однiеi з груп рекрутiв. При його появi до нього пiдбiг вiйськовий. – Пане кадет! Приймiть новобранця! – наказав лейтенант. – Яволь, пане лейтенант! Кадет змiряв Теодора вiд голови до нiг, прикинув його зрiст i, взявши за рукав, поставив у першу шеренгу. Теодор Засмужний поставив мiшок на землю i випрямився. Ось i почалася його служба! – Ти звiдки? – запитав вiн свого сусiда злiва. Той заперечливо похитав головою. – Kim jestes?[12 - Хто ти? (пол.)] – повторив по-польськи. – Вiн тебе не розумiе, – вiдповiв сусiд справа. – Румун. – А ти? – поцiкавився Теодор. – Дмитро Вiхоть. Мости Великi. Теодор у свою чергу назвав себе. – Care e numele tau?[13 - Як тебе звати? (рум.)] – повторив Теодор запитання, чим його дуже здивував. – Мiрча Бок, – вiдповiв румун. – Звiдки ти знаеш румунську? – поцiкавився Вiхоть. – А я бiльше i не знаю, – признався Засмужний. Тим часом молодшi командири заметушилися, голосними командами, а то просто i легкими поштовхами рук спробували навести лад. Прозвучала команда повернутися праворуч. Через примiщення вокзалу колони рушили до вагонiв. На тiй сторонi вокзалу стояв потяг. Паровоз губився десь спереду; до нього було не менше п’яти вагонiв. Загалом Теодор налiчив одинадцять вагонiв. Для новобранцiв вiдвели три останнi. Так сталося, що за все свое життя Теодор Засмужний так жодного разу i не проiхався потягом. Звичайно, вiн бачив його, i зблизька, але iхати не довелося. Тому вiн з певним острахом схопився за поручнi i пiднявся у вагон. Правда, Теодор побачив, що не лише вiн такий невпевнений; багато iнших бачили поiзд взагалi вперше. Рекрути всiлися на лавках по четверо. Теодору випало сидiти з Вiхтем, румуном i невiдомим пихатим юнаком, що гидливо ставився до всього: i до того, що довелося братися за поручнi, i до не зовсiм чистого одягу рекрутiв. Вершиною його ставлення стало те, що перед тим як сiсти на лавку, вiн пробурмотiв «Пся крев!», вийняв з чемодана бiлу тканину i сiв на неi. – Звiдки тут румуни? – запитав Теодор Дмитра. – Менi розповiдали, що наш полк единий у цiсарствi, де служать румуни, русини i поляки. Найбiльше румун. Офiцери спецiально iздили в Румунiю для набору до вiйська. Поiздом доiхали сюди. Почекали, поки наберуть русинiв i полякiв. Ми взагалi чекали вiдучора. Виходить, чекали тебе одного. Теодор здивовано подивився на нього. Дмитро засмiявся. – Жартую, жартую. Потяг чекали. – А ти, друже, звiдки? – звернувся до поляка Теодор. Той зневажливо оглянув його i вiдказав: – Драп пану не товариш! – Недалеко звiдси, – вiдповiв замiсть нього Вiхоть. – Село Любича Королiвська. – Любича Крулевска, – гордо поправив поляк. – А естем Адам Скавронек. – Ну Адам то Адам. Добре, що не Єва, – вiдказав Вiхоть. У цей момент вагон штовхнуло, i поiзд поволi рушив. Теодор з Дмитром перехрестилися. – З Богом! – тихо сказав Вiхоть. – Ти бував у Львовi? – Два рази, – вiдповiв Засмужний. – А ти? – Жодного. – Тепер будемо там довго. Поiзд проiжджав повз знайомi села. Теодор з сумом дивився на мiсцевiсть, якою вiн неодноразово проiжджав ранiше. Коли тепер доведеться знову побачити цi мiсця?! Поiзд злегка покачувало. Засмужний швидко призвичаiвся до нового вiдчуття i подумав, що любитиме iздити потягом. Дорога до Львова зайняла двi години. Через станцiю Пiдзамче i Клепарiв вони доiхали до щойно збудованого вокзалу. Незвичним для Теодора, та й iнших украiнцiв та й румунiв, було величезне ажурне перекриття перонiв. І взагалi чимось неймовiрним стало електричне освiтлення. Рекрутам не дали можливостi милуватися довго. Їх швидко вишикували в колони по чотири, причому «нерозлучнiй» четвiрцi випало крокувати у першому рядi. Перед ними на певнiй вiдстанi розташувалися три унтер-офiцери. І колона рушила. Йти довелося крiзь частокiл електричних стовпiв, якi ще не свiтили. Напевне, вночi це виглядало вражаюче. Численнi пасажири i просто перехожi з цiкавiстю дивилися на цю рiзношерсту масу, що незабаром мала стати струнким вiйськом. А рекрути думали лише про едине: лише б швидше добратися до мiсця призначення. Йшли невiдомими вулицями, час вiд часу повертаючи на боковi вулицi. Зовсiм не знаючи Львова, Теодор Засмужний невдовзi взагалi загубився у закутках мiських вулиць. Йому здавалося, що йдуть вони вже дуже довго i ця дорога не скоро закiнчиться. Яке ж було його здивування, коли пiсля чергового повороту вони зупинилися перед величезною брамою, яка, проте, одразу вiдчинилася, i колона новобранцiв вступила на великий плац, з трьох сторiн оточений довгими приземистими будiвлями. Унтер-офiцери швидко вишикували колону перед входом у добротний триповерховий будинок. Теодору Засмужному випало стояти у першому ряду справа. Невдовзi офiцери заметушилися, заспiшили зайняти мiсця справа вiд чотирикутникiв новобранцiв. Поруч Теодора став той самий унтер-офiцер, який прийняв його ще у Равi-Руськiй. Всi щось чекали. Погляди офiцерiв були повернутi до дверей будинку. Невдовзi вони вiдкрилися, i на плац вийшли два офiцери, судячи з усього, командири. При iхнiй появi прибулi з рекрутами вiйськовi виструнчились. На вiдмiну вiд вже звичноi Теодору форми, на офiцерах було не кепi, а чорний шолом з золотим гребенем. Крiм того, на боковинах гребеня був рельефний малюнок, що зображав лева. На лобовiй частинi крiпилася блискуча емблема у виглядi державного герба – двоголовий орел. До боковин шлему крiпився позолочений ремiнь. На грудях офiцерiв красувалися численнi ордени. – Хто це такi? – запитав Теодор унтер-офiцера. – Тихо! – прошипiв той. – У строю не розмовляти! – А потiм додав: – Командир нашого полку. Полковник Адольф Фрайгер Гауер фон Еренберг. – Рекрути! – гучним голосом сказав полковник. – Вам випала велика честь: служити у прославленому Дев’ятому Галицько-Буковинському полку ерцгерцога Альбрехта. Ви повиннi виправдати високе довiр’я, що його вам надали. Наш полк iснуе з 1682 року i брав участь у двадцяти вiйнах. І ми зробимо все, щоб ви були гiдними високого звання драгуна Дев’ятого полку. Зараз ви рiзнi – румуни, русини, поляки. Вас об’еднуе лише таке-сяке знання нiмецькоi мови i навички поводження з конями. Вже дуже скоро ви повнiстю переродитесь. Зараз пiд наглядом унтер-офiцерiв ви пiдете у лазню, де ви змиете з себе усе, що зв’язувало вас з цивiльним життям. Гершафтен! Виконуйте, а то я не можу спокiйно дивитися на цей цивiльний набрiд! Унтер-офiцери знову заметушилися. Кадет, що стояв поруч Теодора, скомандував «Rechts» i повiв двадцять чоловiк у напрямку до одинокоi одноповерховоi споруди. – Чого це тебе так пан лейтенант видiлив? – поцiкавився у Теодора унтер-офiцер, крокуючи поруч. – Видiлив? – здивувався Засмужний. – З чого ви це взяли? – Серед великоi кiлькостi рекрутiв вибрав саме тебе. Чи не дивно? – Все це випадок. Просто я пiдiйшов йому, – знизав плечима Теодор. Кадет усмiхнувся. – Випадок. Якби дiйсно не випадок у Ярославi, то пройшов би ти, друже, усi три роки служби пiшки. – А що сталося в Ярославi? – запитав Дмитро Вiхоть, що прислухався до розмови. – Один русин, вже рекрут, потрапив пiд колеса потяга. Ця новина шокувала Засмужного. – Чому це сталося? – Хотiв востанне попрощатися з дiвчиною, – огризнувся кадет. – Попрощався! Ця звiстка заставила замовчати. Так мовчки дiйшли до споруди, над дверима якоi висiла табличка з написом «Bad». Унтер-офiцер зупинив колону i голосно сказав: – Зараз увiйдете всередину. У першiй кiмнатi залишите своi речi. З собою брати лише особисте. Якщо у вас е iжа – залиште. Вона вам тут не потрiбна. Одяг – також. Всiх вас забезпечать. В iншiй кiмнатi ви попрощаетесь з одягом. Пан полковник терпiти не може цивiльного одягу. Там же вас кого треба пiдстрижуть. Пiсля того – лазня. Митися ретельно! Якщо помiчу на комусь хоч якусь плямку, краще зразу просiться у пiхоту. Пiшли! Далi новобранцi точно виконували настанови командира. Заздалегiдь попереджений братом Іваном, Теодор не брав з собою нiяких речей чи iжi, чим засмутив матiр, тому швидко i без жалю попрощався iз не зовсiм новою сумкою. Поки iншi перебирали своi речi, гадаючи, що назвати особистим, вiн перший вiдкрив дверi, що вели в iншу кiмнату. Там побачив двох унтер-офiцерiв i перукаря-жида. – Роздягайся! – наказав один з вiйськових i додав: – До пiдштаникiв. Теодор швидко виконав наказ. Інший унтер-офiцер з однiею зiрочкою на зеленому комiрi досить-таки безцеремонно кинув його одяг у куток кiмнати, а взуття в iнший i показав рукою на крiсло перукаря. Той пiдiйшов до Теодора, ретельно перевiрив волосся, заперечливо похитав головою. Потiм критично оглянув його i знову похитав, мовляв, зiйде i так. – Роздягайся зовсiм! – прозвучала наступна команда. Коли на Теодоровi залишився один лише натiльний хрестик, вiн переступив порiг лазнi. Милися довго та ретельно. Коли хтось з рекрутiв хотiв завершити миття, унтер-офiцер на дверях завертав його назад. Нарештi з миттям було покiнчено, i вся команда опинилася у наступнiй кiмнатi, де на них вже чекав знайомий кадет. На лавках вздовж стiн лежала акуратно складена унiформа: краповi штани, синя блуза, спiднiй одяг, краповi кепi. Хромовi чоботи зi шпорами стояли поруч. – Розбирайте! – просто сказав кадет. – Це ваше! З неприхованим передчуттям перемiн новобранцi розбрелися по кiмнатi. Теодор боявся, що йому випаде форма не за розмiром, але вона виявилася якраз по ньому, як, зрештою, й iншим. Невдовзi спочатку рiзношерста цивiльна, а потiм одноманiтна гола маса, перетворилася на справжне вiйсько. Засмужний надiв на голову кепi, поправив його, i йому захотiлося подивитися на себе у дзеркало. – Швидше! – пiдганяв кадет. – Пани офiцери чекати не будуть! За дверима лазнi почулися голоси: це зайшла митися iнша двадцятка. А новоспеченi драгуни висипали на плац i стали на свое мiсце. Вони виявилися поки що першими i единими. Полковника на плацу не було. Натомiсть iх зустрiв лейтенант. Вiн критично оглянув новобранцiв i залишився задоволений побаченим. – Драгуни! – сказав вiн. – Я ваш командир лейтенант фон Шлосман. Я хочу, щоб ви зрозумiли одне: ваше минуле життя залишилося позаду. Далi ви житимете за наказами, що вам даватиму я i моi помiчники. Я хочу, щоб ви запам’ятали, що вiднинi ваше життя пiдпорядкуватиметься единiй командi: захисту честi i спокою його цiсарськоi величностi Франца Йосифа, його родини й усiеi iмперii. Для цього ми тут. І я зроблю усе, щоб ви стали достойними цiеi великоi мiсii. Запитання е? – Є! – озвався Адам Скавронек. – Коли нам видадуть зброю? – Завтра. Тодi ж отримаете шаблю i куртку. А зараз, пане кадет, вiдведiть новобранцiв на вечерю. Страви, якi побачили перед собою новоспеченi драгуни, справили на них неабияке враження. Справдi, далеко не кожен день тому ж таки Теодоровi доводилося бачити на обiдньому столi м’ясо з картоплею i гербату. Коли ж пiсля вечерi кожному з новобранцiв вручили по 30 гелерiв i сказали, що це на п’ять днiв, це одразу ж у них пiдняло респект до «цiсаря i всiеi Єго родини». Було близько шостоi години, коли новобранцiв завели до казарми – довгоi кiмнати з вузьким проходом посерединi, обабiч якого стояли дерев’янi двояруснi лiжка. Новоприбулих зустрiли досвiдченi драгуни. Бiльшiсть з них не мали нiяких вiдзнак на комiрi i лише деякi по однiй. Одразу ж звiдусiль посипалися запитання румунською, польською й украiнською мовами. Так «мiсцевi» шукали своiх землякiв. У новоспечених драгунiв пiднявся настрiй, i вони розпорошилися, щоб невдовзi згуртуватися за мовною ознакою. Найбiльше, звичайно, було румун, потiм украiнцiв. Поляки, що не звикли бути останнiми, тут опинилися у меншостi. Так сталося, що Теодор Засмужний виявився единим з Равщини, так само як i Вiхоть з Великих Мостiв, тому вони залишилися стояти посерединi проходу. До них пiдiйшов юнак у розстебненому мундирi з двома зiрочками на зеленому комiрi. – Немае компанii? – запитав вiн украiнською мовою. Теодор з Дмитром змушенi були згодитися. – Не сумуйте, земляки, – заспокоiв вiн. – Усi ми тут одна родина. А пiсля першоi муштри ви взагалi забудете, ким були ранiше. Хто ви i звiдки? Вони назвалися. – А я Гнат Бишко з Тернополя, корпораль дивiзiону i ваш безпосереднiй командир. – А унтер-офiцер, що нас привiв сюди? – запитав Дмитро. – Кадет Грегоре Кокулеску, кандидат в офiцери, помiчник пана лейтенанта. Фактично, вiн вищий вiд мене. Зате можете при нагодi поплакатися менi в жилетку. Зрозумiло? – Зрозумiло! – просто вiдповiв Теодор. Корпораль Бишко, задовiльнившись розмовою, голосно скомандував: – Увага, новобранцi! – А коли побачив, що обернулася до нього лише частина, зрозумiв свою помилку i повторив команду по-нiмецьки: – Прошу вас стати ось там, бiля дверей. Вiн почекав, поки новоприбулi виконають його розпорядження, сам застебнув на мундирi усi шiсть жовтих гудзикiв. Решта драгунiв хто стоячи, хто сидячи на лiжках з цiкавiстю спостерiгали за дiйством. – Вам сьогоднi уже неодноразово говорили про ту честь, що випала на вашу долю. Ви служитимете у драгунському полку. І це дiйсно честь. Ви ще не до кiнця усвiдомлюете те довiр’я, що вам надане. У цiсарськiй армii – шiстнадцять драгунських полкiв, у яких переважно служать мадяри. І лише в один полк набирають румунiв, русинiв, полякiв. І це Дев’ятий драгунський полк ерцгерцога Альбрехта. З цими словами корпораль повернувся i показав на два портрети, що висiли на протилежнiй стiнi. Люди на них зображенi у повний зрiст i на обох була вiйськова форма драгунiв. Чоловiка злiва i Теодор, й iншi упiзнали одразу. Це був цiсар Австрii та король Угорщини Франц Йосиф. Його портрети (траплялося i такi самi) висiли в усiх державних установах, школах, а бувало i в оселях. Людина справа – старий бундючний чоловiк стояв, опершись на високу колону – була для новобранцiв незнайома. Це зрозумiв i Бишко, тому пояснив: – Це його свiтлiсть цiсар Франц Йосиф Перший та покровитель нашого полку ерцгерцог Альбрехт Фрiдрiх Рудольф, герцог фон Тешен. – Унтер-офiцер продовжував: – Я корпораль Бишко i ваш безпосереднiй командир. Вже завтра вас офiцiйно розподiлять у наш перший ескадрон. Ви отримаете амунiцiю, гвинтiвку, шаблю, а то драгун без шаблi, що дiвка без приданого. Хто з вас знае, що означае слово «драгун»? Цього нiхто не знав. – Драгун – це дракон по-французьки. І я зроблю все вiд мене залежне, щоб на маневрах, а прийдеться, то й на вiйнi, ви були драконами. – А яка може бути вiйна? – хтось подав голос злiва. Корпораль прищурено подивився на нього. – Ти гадаеш, що немае у свiтi держав, що косо дивляться на наше цiсарство? – запитав вiн. – Буде вiйна чи нi, а ми повиннi бути готовi до неi завжди. І ще одне. Хочу, щоб ви зарубали на своiх носах: я не потерплю непослуху. Попереджаю зразу – у мене важка рука. Гнат Бишко чомусь подивився на драгуна, що стояв бiля крайнього лiжка, той знiтився, а присутнi зареготали. Не знаючи, як реагувати на цей смiх, новобранцi скромно мовчали. За цим смiхом не замiтили, як у казарму зайшов лейтенант Франц фон Шлосман. При його появi усi драгуни пiдвелися i виструнчилися. – Гер лейтенант! – доповiв корпораль. – Проводжу з прибулими ознайомлювальну бесiду. – Мудро! – похвалив лейтенант. – Яке враження? – Навчимо! – невизначено вiдповiв Бишко. – Також вiрно. Я бачу, ви вже познайомилися. Пане корпораль, вкажiть новобранцям iхнi мiсця. І я завтра зранку чекаю вас на плацу. Коли офiцер пiшов, прибулих розподiлили по лiжках, попередивши, що це лише сьогоднi вони так швидко опинилися в казармi. В iншi днi муштра тривала дотемна. Теодор Засмужний хотiв «поселитися» поруч з новим товаришем з Мостiв, але йому довелося дiлити двоярусне лiжко з вже знайомим румуном, причому спати прийшлося на верхньому ярусi. Теодор зняв мундир, чоботи, акуратно склав iх на табуретцi i вилiз нагору. Нi з ким говорити не хотiлося. Лише побути на самотi. Вiн помiтив, що багато прибулих також усамiтнилися, принаймнi думками. Драгуни, що прослужили рiк або й бiльше, розбрелися гуртками i зайнялися своiми справами, в основному грали в карти. Вони розумiли, якi думки рояться у головах нових товаришiв, тому iх не чiпали. А думки у Теодора були тривожнi. Якось одразу його вирвало iз звичного йому життя i кинуло у незнайомий вир. Ще зранку вiн був вдома, востанне нагодував коней, обiйшов господарку, не так, щоб прослiдкувати за чимось, а радше, щоб запам’ятати. Дорогою до вiйська вони з хлопцями будували такi-сякi плани на майбутне. Але Бог розпорядився по-своему. Двояке вiдчуття опанувало Теодора. Йому, звичайно, було шкода опинитися так далеко вiд своiх односельцiв, якi, вiн був певен, триматимуться разом, i це полегшить iхню службу. Вiн же опинився один серед незнайомих йому людей. Йому буде важче. Залишаеться сподiватися лише на власнi сили або знайти собi друзiв серед воякiв. Дмитро Вiхоть, наприклад. Та й корпораль Гнат Бишко порядна людина, здаеться. З iншоi сторони, Теодор не мiг не вiдзначити, що йому дiйсно вдалося видiлитися серед односельцiв. У драгунах з села служили дуже рiдко, тому кожен був вiдомий i навiть пiсля смертi про нього згадували: «це той, що при драгунах був». І кожен знав, про кого йде мова. Теодор Засмужний згадав, що тi, що вiдслужили, як могли вихваляли свiй полк. Бiльшiсть служила у вiсiмдесят дев’ятому полку, лише декiльком довелося три роки вiдбути у тридцятому полку тут, у Львовi. Часом бувало, зберуться старшi чоловiки (а це траплялося зазвичай пiсля вiдправи або на празнику за столом) i почнуть гордитися своiми походеньками. Якщо ж зберуться «тридцятi» з «вiсiмдесят дев’ятими», суперечка iнодi переростала у шарпання, яке, втiм, легко охолоджувалося наливкою. І «тридцятi», i «вiсiмдесят дев’ятi» були пiхотинцями, але i першi, i другi з повагою ставилися до мiзерноi групки уланiв, якi вiдбули службу у Жовквi. Хоч це були з дитинства знайомi хлопи, сам факт служби у кавалерii надавав iхнiм вчинкам i словам якогось особливого значення. Драгуном у селi був один лише, тепер вже покiйний дiд Овсiй. Мало того, що йому вдалося прослужити в елiтнiй кавалерii. Крiм всього iншого Овсiй брав участь у справжнiй вiйнi. І хоч у жоднiй битвi вiн не був, а саму вiйну цiсар програв Пруссii, слухати дiда збиралося багато охочих. Тепер же популярним стане i вiн. Вiд такоi перспективи Теодоровi стало млосно. Вiн незчувся, коли заснув. Подii дня стомили, i його сну не могло завадити нiщо: нi неспокiйнi думки, нi шум у казармi. Драгун Як i казали командири, наступного ранку почалася справжня служба. День почався з крику чергового. Усi – молодi i «старi», простi драгуни й унтер-офiцери – зiрвалися з лiжок. Теодора, правда, ця команда зненацька не застала. Звиклий вставати дуже рано, вiн прокинувся ще до побудки, але продовжував лежати. Не знав, чи можна пiднiматися самовiльно. Чекати довелося недовго, тому коли соннi товаришi зривалися з-пiд теплих ковдр, вiн вже був готовий до усiх несподiванок. Снiданок, на який iх повели пiсля того, як вони одягнулися i привели себе до порядку, приемно вразив. Знову м’ясо i незвичний смак кави. Лише декiлька разiв Теодоровi довелося ii пити. Перший раз його пригостив Петро Чаус. Тодi вона видалася гiркою i несмачною. Тепер же до неi додали бiльше цукру, i Теодор подумав, що полюбить ii. Пiсля снiданку усiх двадцятьох новобранцiв повели до складу, де на них вже чекав кадет Кокулеску. Всерединi будiвлi стояв довгий стiл, на одному краю якого сидiв писар, а iнший поки що залишався порожнiй. Ще один драгун – дебелий вiдгодований солдат – терпляче чекав осторонь. Вздовж протилежноi стiни лежала iхня амунiцiя. – Зараз ви отримуете свое спорядження, – говорив кадет. – Ви повиннi берегти його як зiницю ока. За пошкодження чи втрату зброi вас чекае суворе покарання. Гефрайтере, можете починати! Писар подивився на покладену перед ним книгу i викликав першого драгуна. Ним виявився вже знайомий Теодору Мiрча Бок. Вiн пiдiйшов до столу, i огрядний драгун поклав перед ним його амунiцiю. Поки писар перелiчував i записував у книгу кожний предмет, кадет Кокулеску говорив: – Ви отримаете свое спорядження. Це карабiн «Манлiхер» 1895 року випуску i вiсiмдесят патронiв. Крiм того вам видадуть шаблю з пiхвами. Ви побачите, що вона мае клинок з помiрним вигином. Шабля завдовжки близько 84 см, вширшки бiля ефеса 3,7 см та товщиною близько одного. На вiдстанi 25 см вiд вiстря клинок мае двобiчне заточування, ближче до ефеса – однобiчне. Пiхви сталевi полiрованi. Це ваша зброя, якою ви навчитеся володiти. Крiм того, вам видадуть теплу куртку, драгунський шолом i ранець. Попереджаю: якщо побачу чи менi хтось скаже, що у когось вкрадуть чи помiняють будь-що, я зроблю все, щоб ви самi виказали i наказали злодiя. Наступний! Отримав свое спорядження i Теодор Засмужний. Вiн вiдiйшов убiк (як, зрештою, й iншi, щоб не заважати наступним), приставив гвинтiвку до стiни i найперше оглянув шаблю. Вона була невелика, довжиною не сягала i метра, та легка. Разом з пiхвами шабля важила не бiльше двох кiлограмiв. Теодор обережно вийняв ii з пiхов. Шабля була злегка загнута i звужена на кiнцi. Там же вона виявилася двосiчною, але ближче до середини загострена лише з однiеi сторони. Засмужний спробував припасувати шаблю, але ременя на мундирi не було, а тому Теодор гадки не мав, як це можна зробити. Вiн полишив цю спробу. Гвинтiвка, що ii вiн узяв у руки, виявилася важкою i на перший погляд незручною. Подумалося, що не дуже приемно буде носити ii усi три роки. Зате куртка Теодоровi сподобалася. Трiшки довша за мундир, такого ж кольору, з темною овечою пiдкладкою, вона повинна бути теплою взимку. Але оскiльки до холодiв ще далеко, тому нiхто – нi простi драгуни, нi офiцери, – iх ще не носили. А увечерi усiх новобранцiв завели у конюшню i показали iхнiх коней. Засмужному випало iздити на струнконогiй гнiдiй кобилi, яку звали Карта. З дитинства звиклий до коней, Теодор смiливо пiдiйшов до тварини, дiстав з кишенi штанiв припасений з обiду окраець хлiба i простягнув руку. Кiнь фиркнув недовiрливо, подивився на нову людину, пiсля чого наблизився до поперечини i все ж взяв хлiб. Теодор лагiдно погладив голову коня. Перший контакт пройшов успiшно. І потекли буднi вiйськовоi служби. Десь там, за високими мурами кишiло мiське, незнайоме бiльшостi драгунiв життя, а тут вони жили за наперед написаним строгим розпорядком. Муштра на плацу змiнювалася навчанням володiння шаблею i гвинтiвкою, пiсля чого був декiлькагодинний виiзд коней. Алюр, рись, галоп. Теодор навiть не знав, що iснують такi рухи коней. Вiн взагалi майже не використовував своiх коней для верховоi iзди, лише як тягову силу. Тепер же доводилося звикати i до цього. Деякою вiддушиною були заняття у класнiй кiмнатi, де тричi на тиждень перед ними говорив кадет Кокулеску. Тут звичний унтер-офiцер перетворювався на зарозумiлого професора, адже темою таких занять була цiсарська родина. – Його свiтлiсть цiсар Австрii i король Угорщини Франц Йосиф править нами вже майже шiстдесят рокiв, – говорив проходжаючи мiж столами, за якими сидiли змученi муштрою драгуни, кадет. – Вiн сiв на трон у 1848 роцi, коли йому було лише вiсiмнадцять. Це сталося тому, що його дiд цiсар Фердинанд i батько Франц Кароль вiдмовилися вiд трону. Його жiнка Єлизавета, дочка герцога Баварii, померла в 1898 роцi. Його свiтлiсть мав четверо дiтей: три дочки i сина Рудольфа, престолонаслiдника, але той помер у 1889 роцi. Тому престолонаслiдником цiсар назначив свого племiнника архiкнязя Австрii Франца Фердинанда. Нудотно спокiйним голосом кадет Кокулеску перераховував дiтей, внукiв, братiв i племiнникiв свiтлiшого цiсаря. Пiд такий голос хотiлося спати. Деякi драгуни почали куняти. Тодi унтер-офiцер вдаряв тростиною, з якою не розлучався, по столi i голосно запитував, як звати того чи iншого члена царственоi родини чи перерахувати усi нагороди свiтлiшого цiсаря. Захоплений зненацька драгун зривався з мiсця i лише клiпав очима. Тодi тростина притулялася до спини сонi. А Кокулеску як нi в чому не бувало продовжував: – До цiсарського роду також належать: архiкнязi Райнер, комендант австрiйськоi охорони, Йосиф, комендант угорськоi охорони; Йосиф, Август, Фрiдрiх, Кароль Стефан, Євгенiй, Йосиф Кароль Альбрехт, Леон Кароль, Вiльгельм… Всiх архiкнязiв, у жилах яких текла цiсарська кров, налiчувалося тридцять один, i було дивно, що кадет всiх iх запам’ятав. Але найважче було те, що i вiд драгунiв вимагалося те саме. І все ж, хоч такi заняття i не вимагали фiзичного навантаження, i Теодор, i Дмитро, та й iншi драгуни вiддавали перевагу верховiй iздi. Засмужний якось одразу ж знайшов спiльну мову з Картою, i кобила слухалася його найменшоi команди. Теодоровi достатньо було лише найменшого руху вуздечкою чи шпорами, щоб кiнь одразу ж переходив на алюр чи галоп. Вiдколи Теодор Засмужний прибув до Львова, йому жодного разу не довелося вийти в мiсто. Звичайно, iнодi полк, а то й один чи iнший ескадрон вирушали за мiсто на маневри, але то було органiзовано здебiльшого вночi, щоб своiм рухом не створювати незручностей жителям мiста. Лише навеснi перед Великоднем (а 1906 року украiнська i польська Пасха збiгалися) лейтенант фон Шлосман повiдомив, що деякi драгуни можуть найближчоi недiлi пiти у мiсто. Серед вибраних був i Засмужний. Їм належало привести одяг в належний вигляд, щоб «нiкому не було соромно за те, що ви драгуни». У суботу у казармi щасливчики чистили свiй одяг i взуття. Дмитро Вiхоть, який не потрапив до цього числа, допомагав Теодоровi. Правда, багато робити не довелося: завжди охайний Теодор тримав свiй одяг i зброю у майже iдеальному станi, чого не скажеш про бiльшiсть румун i деяких украiнцiв. За цих пiвроку служби, як i гадалося, Теодор найбiльше зiйшовся лише з мостенським Дмитром. З iншими украiнцями вiн, звичайно, пiдтримував товариськi вiдносини, але до дружби справа не доходила. Румуни i поляки також трималися окремо, не допускаючи у свое коло чужих. Причому, якщо поляки вiдносилися до украiнцiв вороже i з певним презирством, румунам було однаково, i вони не втручалися у не такi вже частi сутички. І ось недiльного дня одразу пiсля снiданку драгун Теодор Засмужний уперше вийшов у мiсто. У кишенi у нього назбиралася певна сума австрiйських корон, тому можна було не економити на дрiбницях. Вiн пройшов сотню метрiв до жовкiвськоi рогатки, сiв у вагон кiнного трамвая. Оскiльки iхати йому потрiбно було до площi Голуховських (а це ближче до центра), Теодор вибрав вагон другого класу, заплативши дванадцять гелерiв. Декiлька разiв Теодор бував у Львовi, але далi Кракiвського ринку його шлях не пролягав. Оскiльки сам ринок розмiщався у колишньому кракiвському передмiстi, а це майже в центрi, Засмужний досить вiльно орiентувався у мiстi. Перша зупинка конки була на Пiдзамчому, тому наступна була його. Кондуктор повiдомив, що конка пiд’iжджае до другоi зупинки, при цьому чомусь дивлячись на Засмужного. Зрозумiвши, що це натяк на те, щоб вийти, Теодор пiдвiвся з крiсла, поправив шаблю i пiдiйшов до виходу. Як тiльки вагон зупинився, вiн легко зiскочив з пiднiжки й озирнувся. Так, площа виявилася знайомою, i через неi дорога вела до Кракiвського базару. Людей у такий час на вулицi було багато, бiльше траплялося одягнутих у святкове панiв i панянок, адже недiля, можна просто пройтися мiстом. Весняне сонце зовсiм по-лiтньому посилало тепло на землю. Цього року дерева зазеленiли рано, тому на наступну Вербну недiлю котикiв на деревах не буде точно. Крамницi вздовж вулицi польською, нiмецькою та еврейською мовами запрошували вiдвiдувачiв завiтати, лише завiтати всередину, а щоб нiхто не залишився без покупки подбае продавець. Теодор, хоч iз цiкавiстю i оглядав вiтрини, твердо вирiшив не пiддаватися спокусi. Вiн перейшов Казимирiвську вулицю i вийшов на величний проспект. На самому його початку стояв великий мiський театр. Виповнилося лише шiсть рокiв, як його побудували, а вiн вже став гордiстю мiста. На невеличкiй площi перед театром було найбiльше людей. Теодор йшов правою стороною широкоi вулицi, що носила назву Гетьманськоi. Посерединi проспект зеленiв першою у цьому роцi зеленню. Засмужний з неприхованою цiкавiстю спостерiгав все. Який неймовiрно разючий контраст з тим, що вiн зустрiчав ранiше! Кам’яницi, брукiвка, електрика. У них у селi кам’яними були лише церква, плебанiя, школа i староство. Навiть будинки багатих господарiв були здебiльшого дерев’яними i мало чим вiдрiзнялися вiд iнших. Про електрику селяни, звичайно, чули, але далi чуток справа не доходила. Брукiвка взагалi була незнайома сiльським людям, тому, бувало, весною чи восени так розвезе дорогу, що i додому не потрапиш i конi не допоможуть. Все це Теодоровi було в диковинку. Хоч за пiвроку служби вiн вже звик до багатьох мiських речей, все ж не переставав дивуватися. Тому, напевне, i виглядав кумедно, постiйно крутячи головою. Зрештою, i на нього озиралися. Найбiльше молодi панянки. Вони, видно, мали мiнiмальнi уявлення про роди вiйськ загалом i про кавалерiю зокрема. Серед усiх вiйськових драгуни стояли на найвищому щаблi, а красивi драгуни були поза конкуренцiею. До таких належав i Теодор. За цих пiвроку вiн змужнiв, став кремезнiший. Дослухавшись поради лейтенанта, Теодор вiдпустив вуса, i тепер вони додали до його образу мужностi. Взагалi форма, яку носили драгуни, була красива i практична, а шабля додавала деякого шарму. На головi Теодора було крапове кепi без козирка з двома жовтими гудзиками i кокардою, на якiй була вирiзана монограма FJI. Повiльно прямуючи вулицею, час вiд часу вiддаючи честь зустрiчним офiцерам, Теодор Засмужний вийшов на площу Фердинанда, посерединi якоi стояв пам’ятник Адаму Мiцкевичу. Як розказували «старожили» казарми, ще рiк тому на цьому мiсцi стояла фiгура Матерi Божоi, але ii посунули, щоб звiльнити мiсце для пам’ятника польському поету. Зараз всiма улюблена фiгура стоiть осторонь, скромно загубившись мiж деревами. Але i тепер вона бiльш популярна, нiж величний монумент Мiцкевичу. Позаду почувся характерний дзенькiт: то Теодора обганяв електричний трамвай. Вiн провiв його поглядом, подумав, що не грiх проiхатися ним на зворотному шляху. Будинок на протилежному кiнцi площi весь був у риштованнi. Це над двома наявними поверхами люкс-готелю «Жорж» добудовували ще два. Теодор Засмужний повернув вправо i вийшов на iншу широку вулицю. Це була Академiчна, менш вiдома i велична, нiж попередня, але така ж широка i красива. Так, розглядаючи незнайоме йому мiсто, драгун повiльно крокував тротуаром. Через деякий час йому набридли широкi вулицi, i вiн звернув у першу ж вуличку. Звернув – i невдовзi переконався, що зробив дурницю. Пiсля чергового повороту вiн зрозумiв, що заблудився. Теодор зупинився в нерiшучостi, озираючись по сторонам. Але людей поблизу не було, вуличка, на яку вiн потрапив, була вузька i безлюдна. Засмужний навiть не пiдозрiвав, що у центрi Львова iснують такi вулички. Враз у якомусь провулку неподалiк вiн почув невизначений шум. Там були люди, i вони про щось розмовляли. Теодор заспiшив на голоси. Звертаючи з вулицi у провулок, вiн зiткнувся з молодим гарно вбраним чоловiком, який стрiмголов вибiг на вулицю, заледве не збивши його. Теодор не встиг задати тому потрiбне йому запитання, як за бiгуном аж курява пiднялася. Заiнтригований побаченим, Теодор зайшов у невеликий внутрiшнiй дворик. Картина, що постала перед ним, одразу ж вивiтрила увесь романтичний настрiй. Бiля протилежноi стiни трое чоловiкiв притиснули молоду панянку, яка з останнiх сил пробувала кликати на допомогу. Але байдужi вiкна навкруги не вiдповiдали. Швидко зорiентувавшись, Засмужний крикнув: «Pusccie ja!»[14 - Вiдпусти ii! (пол.)] i вийняв з пiхов шаблю. Поява новоi людини, до того ж вiйськовоi, до того ж озброеноi, стала для нападникiв повною несподiванкою. Вони застигли в нерiшучостi. Видно, тверезо оцiнивши ситуацiю, цi трое зрозумiли, що зараз не мають нiяких шансiв. Теодор вирiшив допомогти iм. – Wynos sie stad![15 - Забирайтеся звiдси! (пол.)] – строго наказав вiн. Нападники залишили бранку i розбiглися врiзнобiч, щоб не потрапити незнайомцевi на вiстря шаблi. Вже вибiгаючи, один з них прошипiв: «Psia krew![16 - Дiдько! (пол.)]» Але Засмужний вже не звертав на це уваги. Вiн засунув шаблю назад у пiхви, пiдiйшов до переляканоi дiвчини й усмiхнувся. – З вами все гаразд? – поцiкавився. Дiвчина пiдвела очi на свого рятiвника, спробувала i собi усмiхнутися. – Так, дякую, – ледве промовила. – Вам допомогти? – Нi, дякую, зi мною все гаразд. Вона ступила крок, але нога сама пiдвернулася, i дiвчина впала б на землю, якби Теодор не пiдтримав ii. – Нi, все-таки я допоможу вам, – вирiшив вiн. – Де ви живете? – Неподалiк, на вулицi Панськiй. Назва вулицi не говорила Теодоровi нiчого. Це зрозумiла i дiвчина. – То ви заблудилися? – Їй стало весело. Вона одразу, якось миттево, змiнилася, страх покинув ii. Дiвчина смiливо взяла Теодора пiд руку i насмiшливо сказала: – Що ж, пiшли, мiй смiливий драгуне! До вулицi Панськоi дiйсно було недалеко, можна добратися за п’ять хвилин, але вони йшли повiльно, не спiшачи. Дорогою Теодор дiзнався, що звати чарiвну незнайомку Стасею i iй «уже дев’ятнадцять рокiв». – А хто це був за пан, з ким я зiткнувся? – запитав Теодор. На це запитання Стася не вiдповiла, лише послабила руку. Теодор вiдчув це i зрозумiв, що вiдповiдати на нього дiвчинi не хочеться. Вiн хотiв уже вибачитися, але Стася випередила його. – Це був Генрiк Владимирський, подаючий надii скрипаль, – сказала вона. – Це ваш… наречений? – поцiкавився Засмужний. – Так хочуть моi батьки, – була вiдповiдь. Зрозумiвши, що ця тема для дiвчини болюча, Теодор вирiшив до неi не повертатися. На них звертали увагу. Високий красивий драгун i тендiтна юна панянка були чудовою парою. Деякi зустрiчнi поважно кланялися i вiталися. Теодор, що вперше був не лише на цiй вулицi, але й у Львовi взагалi, особливо у цьому районi, розумiв, що це вiтаються з його супутницею, яка тут жила. А ось i ii будинок. Стася повернула у провулок i зупинилася бiля великих дубових дверей. Теодор хотiв було вiдкланятися, але дiвчина зупинила його. – Я прошу вас зайти, Теодоре, – сказала вона. – Я хочу познайомити вас з моiми батьками i розповiсти про ваш героiчний вчинок. Засмужний спробував заперечити i вiдмовитися вiд такоi сумнiвноi честi, але було пiзно. Стася вiдчинила дверi, й обое опинилися у великiй прихожiй. Теодор вперше був у мiськiй квартирi, тим бiльше, що тут жили небiднi люди. Це вiн зрозумiв з багатого одягу на вiшалцi, дзеркал i бiлоi скульптури якогось юнака у кутку. Зi сходiв до них спускалася лiтня жiнка. – Стасю, що сталося? – сплеснула вона руками. – Чому ти так рано? Де Генрiк? І хто цей молодий чоловiк? – Мамо, не хвилюйся, зi мною вже все гаразд, – заспокоiла ii дочка. – Вже гаразд? – перепитала мати. – А що було негаразд? – На мене напали хулiгани. Почувши такi слова, панi однiею рукою схопилася за голову, а другою за перила. – Мамо, не переживай. – пiдбiгла до неi Стася. – Кажу ж, все гаразд. Мене врятував пан Теодор. Дiвчина кинула поглядом на драгуна, вiд чого вiн почервонiв. – А Генрiк? – запитала мати. – О Генрiк! Вiн втiк перший. Мати випросталася, критично оглянула дочку, потiм владним голосом покликала: – Агнежко! Одразу ж з бокових дверей з’явилася покоiвка. – Скажи пановi адвокату, що я його прошу спуститися сюди. – Так, панi! Покоiвка побiгла виконувати наказ, а мати звернулася до дочки. – Стасю! Тобi потрiбно переодягнутися. Цi волоцюги, напевне, не милися декiлька днiв. А пан Теодор почекае. – Добре, мамо! – вiдповiла Стася i, кинувши: – Я зараз! – побiгла нагору. Майже одночасно з бокових дверей з’явився лiтнiй чоловiк у довгому зеленому халатi. Вiн недовiрливо подивився на Теодора i пiдiйшов до дружини. – Що сталося, дорога? – Ти уявляеш, Каролю, на нашу Стасю напали якiсь хулiгани, а цей молодий чоловiк врятував ii. Уявляеш? – Чому не уявляю, – спокiйно вiдповiв чоловiк. – Мене дивуе, що це сталося лише сьогоднi. З усiм тим… Молодий чоловiче, ми з дружиною безмежно вдячнi вам за цей ваш вчинок. Можу я дiзнатися, хто ви? – Теодор Засмужний! – Драгун клацнув пiдборами, вiд чого дзенькнули шпори. – Сподiваюся, пан е поляк? На це запитання Теодор не чекав. Вiн гарячково розмiрковував, що йому вiдповiсти: збрехати i, судячи з усього, не зашкодити Стасi чи сказати правду. – Нi, пане адвокат, я – украiнець! У кiмнатi щось змiнилося. Блаженна усмiшка вмить зникла з обличчя жiнки, адвокат одразу зробився байдужим. Вiн переглянувся з дружиною. – Ми вдячнi вам за порятунок дочки, – повторив вiн. З цими словами чоловiк вийняв з кишенi туго набитий гаманець. – Скажiть, скiльки ми вам виннi? Кров вдарила Теодоровi в обличчя, але вiн швидко опанував себе. – А у скiльки ви оцiнили б честь своеi дочки? – жорстко запитав вiн. – Не вам говорити про честь польки! – гордо сказала мати. – Повiрте, панi, коли ваша дочка звала на допомогу, вона кликала не поляка, а будь-кого. І я рятував не польку, а просто дiвчину, яка потрапила в бiду. А щодо полякiв i честi… Супутник панi Стасi, поляк, втiк, i, до слова, нападники також були поляками. Тому, пане адвокат, не трудiться: Стасю я врятував безплатно. Маю честь! Вiн знову клацнув пiдборами, рiзко повернувся i покинув квартиру. Лише за дверима вiдчув, як йому погано, неначе хтось плюнув йому в душу. Але чому неначе? Плюнули. Плюнули лише через те, що вiн украiнець i не може бути благородним лише з цiеi причини. Нi, негайно звiдси! Швидше залишити цю Панську вулицю. Теодор швидким кроком покинув внутрiшнiй дворик i зiткнувся з двома перехожими, що спокiйно розмовляли мiж собою. – Обережнiше, юначе! – украiнською мовою невдоволено сказав старший – невисокий лiтнiй чоловiк з сивими пишними вусами i злегка навикатi очима. – Пробачте! – пробурмотiв Теодор i замiшався у натовпi перехожих. Якби вiн не був такий сердитий, то, напевне, упiзнав би у цьому немолодому чоловiковi Івана Франка, що разом зi своiм сусiдом Михайлом Грушевським поверталися додому. Але Теодор нiчого не бачив навкруги. Вiн машинально йшов вулицею, повертав на боковi вулички i – о диво! – вийшов на площу Фердинанда, звiдки вже знав, як iти далi. Гуляти мiстом розхотiлося, i Теодор вирiшив повернутися у казарми. Забувши про свою обiцянку (собi ж) прокатитися електричним трамваем, вiн знову сiв у конку i через двi зупинки вийшов на жовкiвськiй рогатцi. Весь залишок недiлi Засмужний не покинув казарми, був мовчазний, i товаришi не рiшалися будь-що розпитувати. А Теодор нетерпляче чекав завтрашнього дня, щоб у муштрi забути про сьогоднiшню образу. Але назавтра до нього пiдiйшов лейтенант Франц фон Шлосман. Це сталося якраз пiсля снiданку, коли Теодор зiбрався направитися до конюшень. – Засмужний, пiдiйдiть сюди! – покликав його лейтенант, а коли той виструнчився перед ним, запитав: – Ви нiчого не хочете менi сказати? – Не розумiю вас, пане лейтенанте, – признався Теодор. – Ви вчора були у мiстi? – Так точно! – З вами не трапилося нiякоi пригоди? Засмужний не знав, що вiдповiсти. – Значить, трапилося, – зробив висновок лейтенант. – Розповiдайте! Теодору Засмужному нiчого не залишилося, як чесно розповiсти командировi про подii вчорашнього дня. Лейтенант вислухав мовчки, не перебиваючи. – Це все правда? – лише запитав. – Як на духу, пане лейтенанте. Все так i було. Можна дiзнатися, що сталося? – Можете. Зараз у пана полковника фон Еренберга сидить адвокат Кароль Новiцький i скаржиться на те, що вчора драгун нашого полку Теодор Засмужний образив його i дружину у нього ж вдома. Але якщо те, що ви розповiли, правда… – Чиста правда, пане лейтенанте! – Не перебивайте, – невдоволено сказав Шлосман. – Якщо те, що ви розповiли, правда, то це докорiнно мiняе справу. Пан полковник понад усе цiнуе у людях доблесть i хоробрiсть незалежно вiд нацiональностi, i якщо вiн дiзнаеться, що його пiдлеглий врятував честь дiвчини, то не зверне увагу на деякi моменти. Гадаю, драгуне, вам не хочеться зустрiтися з розлюченим батьком врятованоi вами дiвчини… Бачу, що не хочеться. Тому iдiть продовжуйте службу. – Дякую, пане лейтенанте, – щиро сказав Теодор. – Ідiть. До речi, як звуть ii? – Кого? – Врятовану вами дiвчину, звичайно. – Стася, – вiдповiв Теодор i знову почервонiв. – Гарне iм’я, – вiдзначив лейтенант. – А вона хоч була варта цих неприемностей? – Тепер вже не впевнений, – серйозно вiдповiв Засмужний, вiддав честь i попрямував до конюшнi, де на нього чекала його Карта. Але неприемностi для Теодора на цьому не закiнчилися. Слова лейтенанта дiйсно справдилися. Полковник фон Еренберг не сказав нiчого, не наказав зухвалого драгуна, але й не похвалив. Тобто з цього боку неприемностей не було. Вони виникли звiдти, звiдки Теодор i не сподiвався. Вiн почав помiчати, що поляки, що служили разом з ним, стали вороже ставитися до нього, i якби не той факт, що украiнцiв було бiльше, простою ворожiстю справа не обмежилася б. Зрозумiвши, що самим з норовливим украiнцем iм не справитися, поляки вирiшили заручитися пiдтримкою найчисельнiшоi спiльноти ескадрону – румунiв. Тому, коли одного вечора, стомлений денним чергуванням Теодор зайшов у казарму, щоб нарештi вiдiспатися, вiн побачив досить велику групу драгунiв на чолi з кадетом Кокулеску. Серед них не було украiнцiв. Саме в цей час вони разом з корпоралем Бишком несли службу на плацу. Зате в казармi були поляки. Побачивши таку зустрiч, Засмужний внутрiшньо змобiлiзувався. В душi вiн сподiвався, що до нього ця зустрiч вiдношення не мае i навiть спробував пройти мимо, але кадет зупинив його. – Засмужний, пiдiйди сюди! – наказав вiн. Теодоровi нiчого не залишалося, як пiдкоритися. А Кокулеску продовжував: – Дiйшли до нас чутки, що ти зневажливо висловлювався про нас, румун, говорячи, що ми даремно служимо у драгунах. Пiхота – найбiльше, чого ми вартi. Це твоi слова? Теодор не спiшив вiдповiдати. Вiн розумiв, що будь-яке заперечення не сприйметься присутнiми i виглядатиме як спроба уникнути вiдповiдальностi. Вiн оглянув поглядом присутнiх, вираз облич яких нiчого хорошого не вiщував, ковзнув по ехидному лицi Адама Скавронека, зупинився на Мiрчi Боку. Рiшення назрiло миттево. – Нi, – смiливо вiдповiв вiн. – Це брехня. – Ти стверджуеш, що я брешу? – запитав Кокулеску. – Я не стверджую. Ви ж самi, пане кадет, казали, що до вас дiйшли чутки. Я навiть знаю, хто ця сорока, що принесла iх на своему хвостi. – То ти цього не говорив? – Нi. – Доведи. – Охоче. За сорок миль звiдси лежить мое село. Зветься воно Кам’янка Волоська. Вам вiдомо, хто такi волохи? – Так у давнину звалися ми, румуни, – здивовано вiдповiв кадет. – Звiдки така назва твого села? – Майже чотириста рокiв тому на нашi терени прийшли п’ятнадцять волохiв, якi i поселилися там, потiм змiшалися з мiсцевим населенням. Вони змушенi були покинути свою землю пiсля того, як на них напали поляки. З цими словами Теодор подивився на принишклого Скавронека. Той знiтився, особливо пiсля того, як Кокулеску зробив те саме. – Пане кадет, цей драп бреше, щоб виправдатися, – пролепетав поляк. – Я сам чув, як вiн ганив вас i усiх румунiв. – Нi, Теодор каже правду, – раптом подав голос Мiрча Бок. – Вiн вмiе говорити по-нашому. – Це правда? – поцiкавився Кокулеску. – Сильно сказано. Лише деякi слова i фрази. В основному навчився вже тут. – То, може, ти румун? – Хто знае! Хоча навряд. Все-таки я русин. Але у нас у селi дiйсно живуть люди, що носять румунськi прiзвища. Принаймнi Джуси i Ромахи е стовiдсотково. Румуни, що мали названi прiзвища, задоволено загомонiли. Поляки принишкли остаточно, зрозумiвши, що цей бiй вони програли. – Тодi звiдки вони (кадет кивнув на Адама) взяли цi слова? – А я звiдки знаю? Може, вiн сам придумав. Може свою думку висловив. – Ми розберемося, – пообiцяв кадет, i у цих словах для полякiв почулися неприемнi нотки. Позаду затупотiли численнi кроки, i у казарму ввалилися украiнцi. Побачивши зiбрання на входi, корпораль Гнат Бишко невдоволено нахмурив брови i, неначе не було старшого вiд нього за званням, запитав: – Що тут вiдбуваеться? Кадет Грегоре Кокулеску вийшов наперед i щиро сказав: – Все гаразд, корпоралю! Ми з драгуном Засмужним шукали спiльних предкiв. – І який результат? – Ви не повiрите, пане корпораль! – поспiшив заспокоiти Теодор. – Знайшли! Зустрiч на польовiй дорозi Восени 1907 року минуло два роки служби Теодора Засмужного у цiсарському вiйську. За цей час вiн встиг отримати свое перше вiйськове звання гефрайтер i тепер красувався трав’янисто-зеленим комiром з зiрочкою на ньому. Чергове звання отримав iхнiй командир фон Шлосман, i тепер вiн уже був обер-лейтенантом. За цих два роки сталися значнi змiни у життi полку. У призначений час демобiлiзувалися Гнат Бишко та Грегоре Кокулеску. Натомiсть прибули новачки, навчати яких випало вже Теодоровi. Пiд його началом було десять драгунiв – «старих» i молодих, ще не навчених. Тому вiн старався навчити iх усього, що знав сам. Так сталося, що за цi два роки йому жодного разу не довелося вiдвiдати рiдних. Лише пару разiв приiжджав у Львiв брат Іван, i час вiд часу з оказiею вдавалося передавати посилку з дому. За цей час Іван встиг одружитися з Настунею, а Теодор не змiг вирватися на весiлля навiть на день. Про Стасю вiн перестав згадувати майже одразу пiсля тоi пам’ятноi розмови з лейтенантом. Тверезо оцiнивши усi можливостi, вiн зрозумiв, що майбутнього у них не було, тому тiшити себе iлюзiями даремно. Якось восени вiн випадково дiзнався про весiлля единоi дочки адвоката i скрипаля Великого мiського театру. Теодор одразу зрозумiв, що це Стася виходить замiж. Вiдтодi дiвчина перестала для нього iснувати. Ближче до жовтня атмосфера в полку почала нагнiтатися. Нiхто не знав про причину цього, але солдатський телеграф розносив чутки – одна неймовiрнiша iншоi. Подейкували, що оберст фон Еренберг чимось не сподобався генералiтету у Вiднi i залишае полк. Говорили, що iх усiх переводять зi Львова чи то у Броди, чи у Кам’янку Струмилову, що невдовзi полк очiкують маневри. Новини нагнiталися, обростали новими подробицями i через це лякали своею невизначенiстю. Це обiцяло вилитися у щось незрозумiле, тому фенрiк Деж, що замiнив демобiлiзованого кадета Кокулеску (також румун), прямо запитав про це обер-лейтенанта Шлосмана. Це сталося пiсля черговоi муштри на плацу. – Гер обер-лейтенант! Дозвольте поцiкавитися. В полку говорять, що пан оберст покидае нас i що ми бiльше не служитимемо у Львовi. А ще кажуть, що скоро у нас будуть маневри. Гер обер-лейтенант, що з цього е правдою? Вiдповiдь фон Шлосмана шокувала усiх. – Все! – коротко вiдповiв нiмець. Вiн оглянув поглядом драгунiв i чомусь тихо продовжив: – Про це, звичайно, не говорять голосно, але воно вже перестало бути таемницею. Принаймнi вона вам вiдома. Тому я вам раджу поменше про це говорити, робити свою справу i тихенько готуватися до переселення. – А куди нас переводять? – запитав Теодор. – У Броди чи Кам’янку Струмилову? – Другий дивiзiон передислоковуеться у Броди, а ми у Кам’янку. Частина поселиться у Коломиi. Новина для Теодора Засмужного була приемною. Вiд Кам’янки Струмиловоi до його села було не бiльше тридцяти миль, майже поруч. Тому якщо бiльшiсть драгунiв похнюпила голови вiд того, що доведеться переiжджати зi Львова у якусь глушину, Теодор цьому навiть зрадiв. Скоро слова обер-лейтенанта пiдтвердилися i стало зрозумiло, що всi подii взаемно зв’язанi. Стало вiдомо навiть iм’я нового командира полку – оберст Леопольд Едлер фон Праген. Сам вiн наполiг на тому, щоб побачити полк на маневрах i цим самим оцiнити його стан. Оскiльки маневри звичайно проводилися поблизу Яворова, то вирiшено було залучити до них не весь полк, а лише перший дивiзiон, а iнша частина одразу вiдправлялася на постiйне мiсце дислокацii – у Броди. Туди ж мав вiдбути i штаб полку на чолi з новим полковником. Першому дивiзiону належало показати свою майстернiсть, пiсля чого попрямувати до Кам’янки Струмиловоi, де на них вже чекали казарми i конюшнi i куди унтер-офiцери направляли нових рекрутiв. Алярм, якого чекали кожноi хвилини, випав на четвер 21 жовтня i застав драгунiв зненацька, але навченi попередньою муштрою i пiдiгнанi наказами унтер-офiцерiв вони швидко зiбралися, упакували у сумки особистi речi i одяг, захопили зброю i покинули назавжди казарми, що вже встигли стати iхнiм домом. Тiльки благословилося, як драгунський полк зацокав пiдковами по брукiвцi, витягнувся у довгу змiевидну колону i попрямував на жовкiвську рогатку. Сонце, що тiльки визирнуло з-за крайнiх хат, освiтило золотi гребенi на шоломах драгунiв. На рогатцi полк роздiлився: перший дивiзiон повернув на пiвнiч, щоб через Куликiв, Жовкву i Магерiв добратися до мiсця маневрiв, а другий дивiзiон, не звертаючи, покинув Львiв схiдною дорогою, що вела до Бродiв. Теодор Засмужний iхав десь всерединi довгоi колони i його ество переповнювала радiсть: з кожним кроком його коня вiн наближався до свого дому. Дивiзiон час вiд часу переходив на легкий бiг (мiж селами), який межував зi звичним кроком (у населених пунктах), тому вiдстань до полiгону подолали до обiду. Особливо серце Теодора защемило, коли вони проiжджали Добросин. Звiдси до Кам’янки Лiсноi було не бiльше милi. На очi драгуна накотилися сльози. – Що з тобою? – запитав Дмитро Вiхоть, побачивши товариша у такому станi. – Там – мiй дiм, – кивнув Теодор. Дивiзiон повернув влiво, щоб через десять кiлометрiв прибути на мiсце маневрiв. Тут стало вiдомо, що самi маневри почнуться лише завтра, а драгунам належить розiпнути намети для себе i панiв офiцерiв, пiдкрiпитися сухим пайком, що його видали напередоднi, i чекати подальших команд. Їх, зрештою, того дня не було, але драгуни вже самi знали, що iм робити. Вони приводили себе, свiй одяг i коней до ладу, де треба зашивали, чистили чи пiдбивали взуття i пiдкови, тому коли прозвучала команда «Zu bereiten!», вояки були готовi до всього. Драгунам пiд командуванням гефрайтера Засмужного належало наступати з лiвого флангу полку найближче до пiдвищення, на якому стояли старшi офiцери. Серед них – невiдомий драгунам оберст, що i був, напевне, iхнiм новим командиром. Вiн уважно, зi знанням справи, спостерiгав за маневрами, час вiд часу пiдносячи до очей бiнокль. Теодор намагався не забути нiчого з того, чого навчився сам i навчив своiх пiдлеглих. Де треба, його драгуни переходили на галоп чи поверталися на рись, махали шаблями i голосно кричали. Опiсля були огляд вiйська i парад. Із задоволеноi усмiшки нового командира полку драгуни зрозумiли, що iспит вони склали добре, чим викликали хороший настрiй полковника. Була вже четверта година, коли прозвучала команда «Вiдставити!», i особовому складу наказали вiдпочивати, привести себе у належний вид i бути готовим завтра iз самого ранку вирушити до мiсця новоi дислокацii. А у великому наметi пани офiцери зiбралися обговорити минулi маневри. Невдовзi ад’ютант командира дивiзiону запросив у намет обер-лейтенанта Франца фон Шлосмана, а ще через деякий час цей же ад’ютант знайшов гефрайтера Засмужного i сказав, що його також чекають у штабному наметi. Здивований Теодор йшов поруч фендрика i губився у здогадках, чого це вiн знадобився обер-офiцерам. Але, зрештою, чого даремно ламати голову, зараз усе з’ясуеться, тим бiльше що вони прийшли. Ад’ютант вiдхилив перед ним тканину, що закривала вхiд, i Теодор увiйшов у намет. Навколо великого столу, повнiстю застеленого мапою, стояли усi старшi офiцери полку на чолi з полковником фон Прагеном. На деякiй вiдстанi вiд них застиг обер-лейтенант фон Шлосман. Теодор Засмужний став поруч i вiдрапортував про свое прибуття. – Гефрайтере! – звернувся до нього полковник. – Гер обер-лейтенант стверджуе, що ваше вiддiлення – найкраще у його ескадронi. Це правда? – Не знаю, гер оберст. Пану обер-лейтенанту виднiше, – вiдповiв Теодор. Офiцери переглянулися. Видно, така вiдповiдь iм сподобалася. – Я бачив вашi дii пiд час маневрiв, – продовжував полковник. – Вони менi сподобалися, i я повнiстю згоден з тою характеристикою, яку вам дав ваш командир. Сьогоднi ви показали себе найкраще. Я задоволений пiдготовкою вашою i всього дивiзiону. Може, у вас е якiсь особистi побажання. Я готовий iх виконати, якщо, звичайно, вони будуть у розумних межах. Теодор Засмужний хотiв було вiдповiсти, що нiчого такого для себе особисто не хоче, але, згадавши свою давню мрiю, випалив: – Яволь, гер оберст! Є! – Я вас слухаю, гефрайтере! – Дозвольте, гер оберст, з’iздити на побивку додому. Полковник здивовано подивився на Теодора, потiм на фон Шлосмана, затим перевiв погляд на принишклого командира дивiзiону. – Вам набридло служити, гефрайтере? – строго запитав вiн. – А вашi драгуни мають освоювати новi казарми без свого командира? – Аж нiяк, гер оберст! – заперечив Засмужний. – В iнший час я не насмiлився б залишити дивiзiон у такiй ситуацii. Мое село Кам’янка Лiсна лежить у декiлькох милях звiдси. Я знаю, що драгуни вiльнi до завтрашнього свiтанку, коли вони вирушатимуть до нового мiсця. Я пiдрахував, що доберуся додому до вечора, переночую в рiднiй хатi, а удосвiта повернуся сюди, щоб з усiма виiхати до Кам’янки Струмиловоi. – Пiдiйдiть сюди, – запросив його полковник. – Покажiть, де знаходиться ваш дiм. Засмужний з деяким острахом пiдiйшов до столу, пару секунд пошукав на мапi i смiливо тицьнув пальцем на свiй хутiр. – Ось тут, гер оберст. Полковник фон Праген прикинув у головi шлях, який доведеться подолати унтер-офiцеру. – Вам зовсiм не залишиться часу побути вдома, – сказав вiн. – Менi хоча б побачити маму, – щиро вiдповiв Теодор. – Ідiть, – кивнув полковник. – Почекайте назовнi. Засмужний вiддав честь, повернувся i залишив намет. Довго чекати не довелося. Не минуло i п’яти хвилин, як поли входу вiдхилилися i з’явився фон Шлосман. Вiн важко зiтхнув. – Ну ви даете, Теодоре, – видихнув вiн. – Ваше щастя, що полковник мае сьогоднi гарний настрiй, а то не знаю, чим би ви вiдбулися. Засмужний скромно мовчав. – Але добре те, що добре закiнчуеться, – продовжив обер-лейтенант. – Вам дозволено вiдвiдати рiдних у межах вiдрiзку часу, який ви самi i назвали. – Дякую, гер обер-лейтенант. – Почекайте! Щодо повернення. Вам вiдоме село Добросин? От i добре. Завтра о дев’ятiй годинi ми проiжджатимемо через нього. – Я зрозумiв. – Кого залишаете замiсть себе? – Драгун Вiхоть, – вiдповiв Засмужний. – Ви вiльнi. І зробiть так, щоб менi не довелося шкодувати за свое рiшення. Теодор Засмужний повернувся i швидкою ходою попрямував до свого намету. Зрештою, зiбрався вiн швидко i не встиг годинник показати п’яту годину, як розташування полку залишив вершник. Вiн пустив коня легким бiгом, перетнув невеличкий потiчок, що був природною пiвнiчною межею табору i зник серед дерев. Теодор час вiд часу пiдганяв кобилу, бо дорога додому була не такою вже i близькою, як вiн переконував полковника. Спочатку Засмужний хотiв пуститися навпростець, але, розумно зваживши, повернув на об’iзну, перевiрену дорогу, що вела через Магерiв. Осiнь цього року виявилася хоч i холодною, але все ж сухою, тому дорога була тверда i iхати нею було легко. Перiодично мiняючи алюр, Теодор досить скоро побачив злiва мiстечко Магерiв. Тепер до рiдного села було недалеко. Але лише бiля сьомоi години Засмужний порiвнявся з церквою. Вiд радостi вiн навiть зупинив коня, зняв з голови шолом i перехрестився. Теодор знав зi слiв брата, що ще пiвроку тому упокоiвся добрий пастор отець Іоанн Гавришкевич i зараз парохом служить Михайло Посiкира. Хоч як хотiлося Теодоровi зайти у таку рiдну церкву, вiн все ж розумiв, що головне, ради чого вiн приiхав, не це. Тим бiльше що вечiрня вже закiнчилася i люди розiйшлися. Тому Теодор надiв шолома, пришпорив Карту i галопом помчав до рiдноi домiвки. Село залишилося позаду, i вершник виiхав на польову дорогу. Обабiч пустували зiбранi поля. Людей на них не було, тому Теодор одразу замiтив попереду самотню дiвочу постать, яка повiльно йшла у тому самому напрямку, що i вiн. Заiнтригований, хто б це мiг бути, драгун пришвидшив крок i невдовзi порiвнявся з дiвчиною, яка вiд несподiванки вiдсахнулася. Обое зупинилися. Дiвчина з деяким острахом дивилася на озброеного вершника, а Теодор напружував пам’ять, намагаючись згадати, де ж вiн ii бачив. Здогадка блиснула миттево. – Провалитися менi на цьому мiсцi, якщо це не Палазя! – вигукнув вiн. Це дiйсно була Пелагея Панько, сестра Настунi. За цi два роки, поки Теодор не бачив ii, дiвчина пiдросла, перетворилася на справжню красуню. Вперше юнак подивився на неi як на жiнку. Палазя зашарiлася i опустила очi. – Невже не впiзнала? – здивувався Теодор. – Чому? Звичайно, я впiзнала вас, – нарештi спромоглася на вiдповiдь дiвчина. Це розвеселило Теодора. – А вiдколи ми перейшли на ви? Вiн зiскочив на землю, перекинув вуздечку коневi через голову. Тепер перед дiвчиною стояв стрункий високий драгун у повному обмундируваннi, тiльки важка гвинтiвка крiпилася до сiдла разом з сумками для iжi i набоiв. Мимоволi Палазя замилувалася сусiдом. – Ми ж з тобою як-не-як рiдня, – продовжував вiн. – Тому давай без твого ви. Згодна? Дiвчина тiльки кивнула головою. – От i чудово! Ти чому сама iдеш? – Я була на вечiрнi, – смiливiше вiдповiла Палазя. – Отець попросив нас декiлькох залишитися, щоб прибрати в церквi. А решта пiшли ранiше. А ви… Ти додому? – Так, нарештi вiдпросився у командирiв. Ранiше нiяк не мiг. – А надовго? – Якби-то. Завтра з самого ранку мушу бути в Добросинi. – Так швидко? – Служба, – скромно, але з деяким значенням вiдповiв Теодор. – Тодi тобi треба спiшити, щоб встигнути побути вдома, – занепокоiлася Палазя. – Це правда, – згодився Засмужний. – Але ми, драгуни, не залишаемо дiвчат одних у чистому полi. Тому якщо ми поспiшимо, то я обов’язково приiду додому ще засвiтла. З цими словами вiн скочив на коня i подав руку дiвчинi. – Я? – здивувалася вона. – Не хочеш же ти, щоб я запiзнився додому!? – посмiхнувся Теодор i протягнув руку. Палазя з деякою недовiрою подивилася на високого коня, нахмурила брови й обережно пiдiйшла до юнака. Той нагнувся i, схопивши ii пiд руки, легко пiдняв i посадив перед собою. – Ой! – злякано вигукнула Палазя i схопилася рукою за куртку Теодора. – Вйо! – легко пiдiгнав коня Теодор, i кобила рушила легким кроком. – Впаду! – А драгуни навiщо? – мимоволi повторив Засмужний полкову поговiрку. Йому було добре вiд того, що вiн повертаеться додому, що поруч сидить мила дiвчина, що, зрештою, навiть погода сприяе цьому настрою. – Коли ваш Йван розказав у селi, що ти служитимеш у драгунах, – говорила Палазя, – тебе одразу ж заповажали старi солдати, адже нiхто з них не служив там, де ти. Казали, що ти далеко пiдеш. – Тiльки не ми, украiнцi, – охолодив ii запал Теодор. – Але що це я? Хiба про це належить говорити з красивою дiвчиною?! Вiн не мiг бачити, але Палазя зашарiлася. Як завжди бувае у таких випадках, дорога проминула непомiтно, i не встиг Теодор опам’ятатися, як в’iхав у село. Бажаючи якнайдовше не вiдпускати дiвчину, Засмужний повернув на головну дорогу i пiдвiз Палазю до самих ворiт. Вiн зiскочив з коня, допомiг злiзти дiвчинi. Їх уже помiтили. То тут, то там з-за ворiт чи паркану дивилися цiкавi очi односельцiв. Краем ока Теодор помiтив не дуже привiтний погляд Семка Процiва. Задоволений тим, що хоч так насолив неприемному сусiдовi, Теодор Засмужний хвацько пiднiс руку до шолома, усмiхнувся, отримав усмiшку у вiдповiдь i легко скочив на коня. – Но, рiдна! – сказав вiн. Карта, звикла розумiти свого наiзника з пiвслова, рушила з мiсця. До рiдних ворiт було зовсiм близько, i Теодор невдовзi спiшився знову. Озирнувся. Палазя стояла на тому самому мiсцi i дивилася на нього. Теодор востанне помахав iй i вiдкрив ворота. Скрегiт дерев’яних ворiт привернув увагу господарiв. Неначе навмисне, на подвiр’i зiбралася вся родина, тому появу несподiваного гостя сприйняли насторожено. Але так тривало недовго. Майже одночасно усi впiзнали Теодора. Брат Іван лише задоволено усмiхнувся, мама, що йшла зi стайнi з цеберком молока, з несподiванки поставила його на землю i сплеснула руками, а молодший брат Юрко з криком «Дорко приiхав!» кинувся до нього. Теодор пiдхопив Юрка на руки i притис до себе. – Вирiс як! Га? – говорив вiн. – Справжнiй Засмужний! Одинадцятирiчний Юрко дiйсно дедалi бiльше ставав схожий на покiйного батька. Теодор поставив молодшого брата на землю, бо в цей час пiдiйшов Іван з мамою. Теодор нахилився i поцiлував маму в руку. Притис до себе. Вiн вiдчув, як сльози мимоволi заслоняють очi: мами ставало щораз менше пiд одягом, здавалося, були лише кiстки. – Повернувся! – тiльки i промовила Марта. Привiтання з братом було стриманим, по-справжньому чоловiчим, але не менш щирим. – Надовго? – запитав Іван. – До ранку, – вiдповiв Теодор. – Ой, та то ж зовсiм мало! – забiдкалася мати. – Зовсiм нiчого! – Служба, мамо! – пояснив Теодор. – Я сьогоднi тут лише тому, що полк зараз на маневрах за Магеровом i до ранку вiдпочивае. – А потiм? – зi знанням справи запитав старший брат. – Знову у Львiв? – Нi. Нас переводять у Кам’янку Струмилову. Там i служитиму. – Та це ж зовсiм близько! – зрадiв Іван. Тим часом на порозi хати з’явилася Настуня. Теодор ще не звик до того, що вона його братова, i продовжував сприймати ii звично, як сусiдку. Правда, досить-таки кругленький животик Настунi пiдказував, що невдовзi i вiн, i малий Юрко стануть дядьками. Драгун захоплено подивився на Івана i пiдморгнув йому. – Чого ж ми стоiмо?! – занепокоiлася мати. – Ти ж навiть не виспишся! – А я не спати приiхав, – вiдповiв Теодор. – Додому! Вiн передав Івановi вуздечку, пiдiйшов до Настунi й обережно поцiлував. – Ну, здрастуй, родино! – З поверненням, Дорку! – Твою сестру бачив, Палазю. Дiвкою стала. Замiж не iде? – Не бере нiхто. – Так вже i не бере? – засумнiвався Теодор. – А сусiд? – Семко? – засмiялася Настуня. – Та вiн же курдупель! – Зате заможнiй курдупель! І батько вiйт! – Не лежить у Палазi до нього душа! – сказала жiнка i, хижо подивившись на дiвера, несподiвано запитала: – То, може, ти оком на неi кинув? – Скажеш таке! – сердито вiдказав Теодор, але Настуня помiтила у його словах награне. Що ж, буде про що поговорити з сестрою завтра! – Іване! – звернувся Теодор, щоб якось закiнчити незручну для себе розмову. – Треба прилаштувати кобилу. – Зробимо. Тiльки забери увесь цей арсенал. Звичними рухами Теодор познiмав з сiдла амунiцiю i зброю, звiльнив Карту вiд сiдла. – Незручне сiдло, – професiйно зауважив Іван. – Натирае коня. – Не ти перший це помiтив, – сказав Теодор. – Тодi чому… – Не мiняють? А хто iх там у Вiднi розбере! Сказали iздити так – ми i iздимо, а що конi терплять при цьому, нiкому до цього дiла немае. Іван повiв Карту до стайнi, де, почувши незнайомця, заржали конi, а Теодор, нарештi, зняв шолом. Вiн пошукав, де можна було б покласти його, i зустрiвся поглядом з благальними очима Юрка. Не кажучи нiчого, почепив шолом на голову молодшого брата. Голова зникла зовсiм. – Дорку, iди до хати! – нагадала мати. – Настуню, допоможи менi поставити щось на стiл. Мама взяла вiдро з молоком i разом з невiсткою зникла за дверима. Теодор почекав Івана. – Господи! Добре як! На цi слова брат вiдповiв: – Почекай, коли приiдеш назовсiм. Тодi зрозумiеш: все, що було з тобою ранiше, залишилося в минулому i вже не повернеться. Вченi називають це депресiею. – А ти? – здивувався Теодор. – І я також пережив це. А тобi, брате, буде важче. – Чому? – Я служив у пiхотi. А ти у драгунах. Тобi важче повертатися до сiльськоi роботи. Тим бiльше зi Львова. – Ну, це ще довго. Ще рiк. Вiн, кажуть, найдовший. – Це точно, – згодився Іван. – То пiшли до господи. А то мама знову розсердиться. Ти вже пробач, але я з Настунею зайняв твою кiмнату. – Пробачив. Живiть поки що. А там розберемось. Юрко несмiливо доторкнувся до його шаблi. – Дорку! – Ну? – Можна, я побiжу до хлопцiв? – благально запитав вiн. Старшi брати переглянулися. – Звичайно, у шоломi, – здогадався Теодор. Юрко кивнув головою, вiд чого шолом накрив обличчя. – Ну, бiжи, – згодився Теодор. – Тiльки поверни його менi до завтра, а то який я драгун без шолома! Пiдтримуючи головний убiр двома руками, Юрко кинувся на вулицю, де на поважнiй вiдстанi вже чекали сусiдськi хлопчаки. – Як вiн? – запитав Теодор. – Нiчого, роботящий, – вiдповiв Іван. – Тiльки вчиться не дуже. Пан вчитель каже, що неуважний на уроках. А я все-таки брат йому, а не батько! Ти б поговорив з ним. Може, тебе хоч послухае! – Спробую, – непевно сказав Теодор. – Пiшли до хати. Брати загрузилися амунiцiею i занесли ii у сiни. Поклали на лавку. Теодор вибрав речовий мiшок i гвинтiвку i з ними зайшов у кiмнату. За час його вiдсутностi тут майже нiчого на змiнилося, лише стало дещо затишнiше i на стiнi з’явилися два портрети. На одному з них (маленькому) Теодор впiзнав себе. Вiн сфотографувався у березнi одразу пiсля того, як став гефрайтером. Мама повiсила знiмок над своiм лiжком. Другий, значно бiльший портрет висiв на протилежнiй стiнi. На ньому у вiйськовiй формi третього драгунського полку цiсар Франц Йосиф Перший споглядав на життя своiх любих пiдданих. (Брат Іван повернувся з вiйська переконаним прихильником цiсарськоi монархii. Видно, унтер-офiцер 89-го пiхотного полку був бiльш переконливим, нiж кадет Грегоре Кокулеску.) – «Боже, буди покровитель, Цiсарю, Єго краям», – прочитав Теодор першi слова гiмну. – Тобi не подобаеться портрет цiсаря у нашiй хатi? – здивувався Іван. – Менi не цiсар не подобаеться, а те, що крiм нього тут вишу i я, i ду-у-уже гублюся поруч з ним, – вiдказав середнiй брат. – Зрештою, менi однаково, поки мене тут немае. – А чого ти таку маленьку знiмку зробив? За цiею суперечкою iх застала мати. Вона з невiсткою ходила до комори, щоб набрати якоiсь iжi. Натомiсть Теодор поставив сумку на стiл i вийняв двi буханки армiйського хлiба. За формою вони дуже вiдрiзнялися вiд тих, що пекли у селi, тому жiнки з цiкавiстю iх оглянули. – І ще… Теодор полiз у внутрiшню кишеню мундира i вийняв декiлька банкнотiв. – Ось! Накопив дещо, – винувато сказав вiн. – Берiть. Це менi на службi не дуже знадобиться, а вам вони бiльше потрiбнi. Час минав непомiтно, але швидко. Вже повернувся з гульок Юрко й урочисто показав братовi неушкоджений шолом; вже запалили гасову лампу, i свiтло вiд неi вiдкидало на стiни великi тiнi; вже пiшла вiдпочити змучена Настуня; вже лягла мама, що не хотiла вiдходити вiд сина, якого не бачила довгих два роки; вже вигнали спати наймолодшого брата, а Іван з Теодором все розмовляли i розмовляли. Здавалося, переговорили все, а щоразу несподiвано виникали новi теми для розмов. Зрештою Іван згадав, що Теодоровi завтра рано вставати i що вiн все-таки старший брат, тому владним жестом завершив розмову й наказав вiдпочивати. Москвофiл Через якiсь незрозумiлi для нього обставини Теодор Засмужний прослужив у вiйську до середини грудня 1908 року. Як йому розповiли потiм, усю осiнь адмiнiстрацiя Львова i командування 9-го драгунського полку (як, зрештою, й iнших вiйськових з’еднань iмперii) готувалися до визначноi дати: другого грудня виповнювалося шiстдесят рокiв правлiння цiсаря Франца Йосифа Першого. Того ж дня усiм вiйськовим 9-го Галицько-Буковинського драгунського полку ерцгерцога Альбрехта урочисто вручили ювiлейний хрест з профiлем цiсаря. А вже десятого грудня його викликав до себе обер-лейтенант фон Шлосман. – От i пiдiйшла до кiнця ваша служба, герфайтер Засмужний, – сказав вiн. – Завтра зранку можете вiдбути додому. Сiдайте! Теодор Засмужний, з цього моменту вже демобiлiзований драгун, сiв на запропоноване крiсло. Вiн ще не звик до новенькоi нагороди на грудях, тому час вiд часу скошував погляд на неi. Через стiл командир ескадрону мав таку ж медаль – золотавий хрест з барельефом цiсаря на трикутнiй бiлiй з червоними смугами колодцi. Правда, на грудях фон Шлосмана красувалася ще пара нагород, i найновiша скромно висiла останньою. – Ви були хорошим драгуном i унтер-офiцером, Теодоре, – сказав фон Шлосман. – Дякую, гер обер-лейтенанте, – вiдповiв Засмужний. – Я вдячний вам за те, що три роки тому ви вибрали серед рекрутiв саме мене. – Я вибирав не вас, а рекрута, що вiдповiдав певним критерiям. Що ж, я радий, що ви не розчарували мене. – Бажаю вам, гер обер-лейтенанте, i надалi таких же рекрутiв, – щиро сказав Теодор, на що фон Шлосман пiдвiвся, обiйшов стiл i зупинився перед вiкном. За склом на замерзлу землю падав лапатий снiг, покриваючи собою глухе провiнцiйне мiстечко, яке чиеюсь високою волею стало iхньою домiвкою. – Не тiльки ви покидаете полк, Теодоре, – пiсля деякоi паузи мовив офiцер. – Я також залишаю Дев’ятку i це мiсто. Це було неймовiрно. За цi три роки Теодор (та й не лише вiн) так звик до того, що перший ескадрон асоцiюеться з обер-лейтенантом Францом фон Шлосманом, що новина його шокувала. З несподiванки герфрайтер пiдвiвся. – І куди… тепер? – запитав вiн. – У Вiдень, – була вiдповiдь. Це могло означати лише одне: обер-лейтенант фон Шлосман отримав пiдвищення. Крiм того, у дивiзiонi говорили, що у столицi офiцер мае багату наречену, едину дочку якогось чиновника з вiйськового мiнiстерства, одного з численних представникiв дуже розгалуженоi вiтки династii Габсбургiв. Тобто обер-лейтенанта можна було привiтати. Але Теодор Засмужний пам’ятав субординацiю i рiзницю мiж ним i офiцером, тому скромно промовчав. Назавтра не лише вiн, але й усi драгуни, мобiлiзованi три роки тому, залишили Кам’янку Струмилову. Востанне попрощавшись, драгуни розiйшлися по своiх домiвках. Румуни разом з Засмужним, Вiхотем i Скавронеком на пiдводах направилися до найближчоi великоi залiзничноi станцii у Жовквi, звiдки потягом вiдправилися на захiд. Правда, Дмитро Вiхоть залишив компанiю перед Жовквою: його подальша путь лежала на пiвнiч. Найпершим зiйшов Теодор Засмужний. У Добросинi вiн попрощався з товаришами i навпростець, як рiк тому, попрямував додому. Правда, тепер пiд ним не було Карти, та й без гвинтiвки, а особливо без шаблi, вiн вiдчував себе незатишно, але душа його спiвала: вiн повертався назавжди. Хоч i була половина грудня i напередоднi випав снiг, морозу не було, але й пiд ногами не хлюпало. Тепла куртка не пропускала холоду, а крапове кепi, як могло, зiгрiвало голову. Теодор зручнiше примостив на плечi речовий мiшок i широкими кроками мiряв дорогу. Хотiлося якнайшвидше побачити рiдних, яких не бачив цiлий рiк. За цей час вiн встиг стати дядьком: Настуня народила дiвчинку, котру назвали Ганною; з листiв, якi вiн отримував вiд брата, Теодор дiзнався, що на мiсце пароха мiсцевоi церкви повернувся отець Лев Саламон. Колись вiн був мiсцевим служителем у Іоанна Гавришкевича, але вони не прижилися через своi полiтичнi погляди. Тепер же пiсля смертi отця Іоанна Саламон очолив парафiю. (Теодор був добре знайомий з о. Левом. Ще будучи служителем, Саламон запримiтив допитливого юнака, а служачи у Кам’янцi Струмиловiй, Теодор Засмужний декiлька разiв заiжджав у примiське село Честинiв, де отець Лев служив парохом.) Проходячи повз церкву, Теодор зауважив, що вона вiдчинена, отже, отець там, але не хотiлося затримуватися й швидше добратися додому. Не заходячи у церкву, лише перехрестившись перед нею, вiн заспiшив дорогою до рiдноi домiвки. Треба так статися, що саме на тому самому мiсцi, де минулого разу вiн зустрiв Палазю, його наздоганяли запряженi двiйкою коней сани. Це додому повертався пан вiйт. На превелике здивування Теодора сани зупинилися. Ілько Процiв повагом обернувся до подорожного, i Теодор побачив на кожусi прикрiплену ювiлейну медаль, таку ж, яку носив i вiн, лише трикутна колонка була червоною – такi вручалися цивiльним чиновникам. – О! – протягнув вiйт. – Здрастуй, дорогий сусiде! Назовсiм повертаешся? – Назовсiм, – вiдповiв Теодор. – От i добре! А то твоiй матерi дедалi важче поратися по господарству. Ну, сiдай, пiдвезу. Все ж швидше, нiж на своiх двох. Здивований такою пропозицiею (ранiше вiйт жодного разу не дозволяв собi такого), Теодор все ж пiднявся на сани i сiв поруч. – Поiхали! – кинув Процiв iздовому, i сани нечутно ковзнули по снiгу. Засмужний сидiв злiва вiд вiйта, який займав цю посаду скiльки вiн пам’ятав, i дивувався метаморфозi, що вiдбулася у ставленнi колись пихатого Процiва до себе. Правда, скоро Засмужний зрозумiв i причину пiсля того, як декiлька разiв скосив погляд на недоречну нагороду на кожусi вiйта. А той, здавалося, цього i чекав. – Ось! – гордо сказав Процiв. – Його цiсарська величнiсть вiдзначив мене за мою багаторiчну працю. У селi нагородили тiльки мене i ксьондза. (Ілько Процiв завжди називав священика на польський манiр.) У вiдповiдь Теодор не вiдповiв нiчого. Йому, звичайно, хотiлося похвалитися своею вiйськовою нагородою, але слушно подумав, що зараз не час псувати винятковiсть вiйта, тим бiльше, що той пiдвозить його. Нiчого, похвалиться пiзнiше. Дорога була чудовою, сани швидко помчали, i невдовзi виникли покритi снiгом крайнi хати. Тут Теодор подякував вiйтовi i злiз iз санiв: до рiдноi домiвки залишилося зовсiм мало. Зустрiч вдома була не менш щирою, нiж минулого року. І знову всi були вдома, у колисцi навiть мирно спав новий член родини. Усi домашнi одразу заметушилися, намагаючись догодити так довго очiкуваному гостю, але Теодор iх зупинив. – Не треба менi догоджати, – говорив вiн. – І, мамо, я не голодний. Лише зранку нас востанне нагодували. Я не голодний. Дванадцятирiчний Юрко, що встиг за цей час закiнчити своi два класи школи i завдяки престижнiй службi середнього брата стати ватажком мiсцевих шибайголiв, запитав: – Дорку! А де твоя щабля? – Залишилася у полку, – пояснив Теодор. – І кiнь там залишився. Нiчого не вдiеш – демобiлiзацiя! – Ой! – сплеснула руками мама. – То ти iз Добросина пiшки йшов! – Ну, скажемо, не всю дорогу пiшки, – заспокоiв Теодор. – Вiд церкви мене пiдвiз сам вiйт. Це дiйсно було новиною. Небагато могли похвалитися такою «честю». – Я оце думаю, що це з ним сталося? Та вiн у нашу сторону навiть не дивився! Брат Іван пояснив: – Тут е два моменти. По-перше, ти зрiс в очах сусiдiв. Як-не-як, служив у драгунах – це престиж. Згадай дiда Овсiя. Коли вiн служив – а повагою користувався до останнього дня. І по-друге, тиждень тому якраз на Введення його пiсля служби Божоi нагородили хрестом цiсаря. Тому вiн може дозволити собi деяку поблажливiсть до iнших. Адже нiкого бiльше не нагородили, лише його та отця Лева. Теодор усмiхнувся. – Нiчого, довго у невiданнi йому не бути, – сказав вiн i, розстебнувши куртку, зняв ii. Усi побачили на мундирi Теодора жовтий хрест. З несподiванки мама аж перехрестилася, неначе до iкони, брат Іван мимоволi випрямив спину, а Юрко так i застиг з вiдкритими очима i ротом. На правому боцi грудей жовтiв круглий значок вiдмiнного кавалериста, що його Теодор отримав ще два роки тому. – І Засмужнi чогось вартi, – гордо мовив Теодор. – Не лише Процiв мае заслуги перед цiсарським троном. На що Іван засмiявся. – Боюся, ти був останнiм, кого пiдвозив Ілько. І, здаеться менi, у його особi ти нажив собi лютого ворога, – сказав вiн. – Чому? – здивувався Теодор. – Здаеться, я не претендую на його винятковiсть. У нього – цивiльна нагорода, у мене – вiйськова. Мама сказала, що з такими людьми як вiйт конфлiктувати не треба, покликала невiстку i, не зважаючи на заперечення сина, почали заставляти стiл наiдками. Як i передбачав Іван, повернення до сiльського життя було важким i тривалим. І хата йому здавалася маленька й сумна (касарнi драгунiв були великi й веселi), i селянський одяг вже не виглядав таким ошатним як вiйськовий мундир, i повсякденна iжа не була такою смачною. Але помалу Теодор змушений був звикати до всього. Роботи в селi було багато завжди, навiть зимою. Іван подiлився з ним своею давньою мрiею: побудувати власну хату. – Ти невдовзi також оженишся, – говорив брат i, зустрiвши здивування Теодора, додав: – Звичайно, женишся. Сам бачиш – хати вже зараз нам не вистачае. А ще Юрко на пiдходi. Теодор змушений був згодитися з доводами старшого брата, й увесь сiчень вони возили з лiсу колоди. Тепер вони лежали за стодолою i сушилися на поки що скупому зимовому сонцi. З Палазею Панько Теодор зустрiчався декiлька разiв, i цi зустрiчi були для нього приемними i багатообiцяючими. В ii очах вiн виглядав людиною освiченою i знатною. Ювiлейний хрест придав йому певного шарму, i оскiльки у селi нагороджених було лише трое, Теодор виявився поза конкуренцiею. Наступноi ж недiлi пiсля повернення вiн пiшов до церкви й одразу пiднявся на хори. Життя поволi поверталося у свое русло. Якось пiд час Великого посту пiсля вiдправи Теодор Засмужний зiбрався вже було залишити церкву, щоб разом з родиною поiхати додому, як священик попросив його залишитись. Оскiльки це було не вперше, Теодор переказав Івановi не чекати його. Додому добереться якось сам. Вiн почекав, поки Лев Саламон переодягнеться. – Зайдемо до мене, – запропонував отець i, не чекаючи вiдповiдi, покинув церкву. Теодоровi нiчого не залишилося, як крокувати поруч. У себе вдома на плебанii отець сказав жiнцi «щось перекусити», а сам, залишивши Теодора самого у великiй кiмнатi, зайшов у сусiдню, звiдки з’явився майже одразу ж, в однiй лише сутанi. – Сiдай, Теодоре! – запропонував вiн крiсло з високою спинкою. Сам сiв на друге. Їх роздiляв невеликий дубовий стiл, на якому лежала якась церковна книга, назви якоi Теодор не прочитав. – Я, Теодоре, знаю тебе давно, – говорив Саламон. – І придивляюся до тебе також давно. – Навiщо? – запитав Засмужний. – Я хочу знати, хто ти? Чим ти дихаеш? – Я вас не розумiю, отче, – признався Теодор. – Зараз поясню. Ти служив у вiйську, у драгунах, нагороджений цiсарем. Зрештою, як i я. Скажи, як тобi служилося? – Нормально… – Почекай, – зупинив його отець. – Як тобi служилося як русиновi? Це дуже тобi допомагало? Теодор знизав плечима, не так вiд незнання того, що вiдповiсти, як вiд того, що вiн не був готовий саме до цiеi розмови. – А чому? – Не знаю. – А задумувався над цим? А треба було. – Я вас не розумiю, отче. Тим часом iмость Юлiана з дочками принесли скоромну iжу. Отець Саламон жестом запросив Теодора пообiдати з ним. За обiдом розмова продовжилася. – Можливо, Теодоре, тобi не доводилося зустрiчатися з ситуацiею, коли тебе обмежували лише через те, що ти русин, коли замiсть тебе видiляли поляка чи румуна. Я вже не кажу про австрiйця чи угорця. – Доводилось, – признався Засмужний. – От бачиш! І що робити? Теодор не знав, що робити. – Ми, русини, потрапили у жорна. З одного боку, австрiйцi, що тримають все в цiсарствi, з iншого, поляки, якi хочуть урвати побiльше. А хто захистить нас? – Може, ми самi? – обережно запитав Теодор. – Ми не настiльки сильнi, щоб захиститися самим. – Але ж i Вiдень нам не допоможе. – І це вiрно. І у чому наш порятунок? – Не знаю, отче. – А я скажу тобi. Є у свiтi сила, що може нас захистити. І ця сила – росiйський цар. Ця заява стала для Теодора несподiванкою. – Але, отче, ми рiзнi. У нас же i мова рiзна. І вiра. – Мова, кажеш? Отець Саламон вiдставив тарiлку, поклав перед собою книгу, вiдкрив ii на потрiбнiй сторiнцi. – А ну почитай. Вiн передав книгу через стiл. Це був Служебник. – Що читати? – здивувався Теодор. – Ось. Теодор Засмужний ще раз подивився на священика i чiтко без заминки прочитав: – «Благословенно царство Отца и Сына и святаго Духа ныне и присно и во веки веков». Вiн пiдняв здивованi очi i запитав: – Отче, навiщо це? Ви сумнiваетесь у моiх здiбностях? – Боже збав! Я не сумнiваюся у тому, що ти вмiеш читати церковнослов’янською. Переверни сторiнку. А тепер прочитай ось звiдси. – «О благочестивейшемъ, самодержавниейшемъ, великом государе нашем императоре Нiколае Александровиче всея России: о супруге его, благочестивейшей государыне императрице Александре Феодоровне…» Здивований Теодор пiдвiв голову. – Це… – Це Служебник, випущений у Киевi для руськоi церкви. От тобi й iнша мова, iнша вiра. От тобi й iнший народ! Теодор був збентежений. – Але, отче, це нiчого не доводить, – почав вiн. – Не доводить? – перебив його Саламон. – Для тебе не е доказом мова, якою написанi святi книги? Цiею мовою користувалися i нашi предки, i руськi сотнi рокiв тому. – Але ж ми заледве розумiемо один одного, – спробував вiдстояти свою думку Засмужний. – Пiд час служби в армii до нас приiжджали драгуни з царськоi Росii. Ми не порозумiлися. – Тому що ми, русини, пiсля монголiв вiддiлилися вiд единого стовбура руського народу. Згадай iсторiю. Кого тiльки не було на нашiй землi! Литвини, ляхи, румуни, австрiйцi. І кожен засмiчував нашу мову. А святi книги залишилися такi самi. Вони незнищеннi, як i мова, якою вони написанi. Крiм того, – продовжував священик, – менi чомусь здаеться, що ти згодишся зi мною, що слова «Отче наш, що еси на небесах» бiльш зрозумiлi русинам, анiж «Pater noster, qui es in coelis…». Отець Саламон пiдвiвся, пiдiйшов до шафи, заставленоi книжками, узяв одну, найменшу, i повернувся до столу. – Цю книгу я даю тобi, – сказав вiн. – Що це? – запитав Теодор. – Календар за 1905 рiк. Його випустило товариство iменi Качковського. Знаеш про це? Теодор кивнув головою. Товариство Михайла Качковського було москвофiльським, повсюдно пропагувало красиве життя в Росii i мiж ним та «Просвiтою» завжди iснували суперечностi, якi час вiд часу навiть переростали у сутички. – Вiзьми ii, – продовжував Лев Саламон. – Почитай, помiркуй. Не спiши з висновками. Але хоч як би ти вирiшив, я наполегливо запрошую тебе прийти наступноi недiлi до школи. – Навiщо? – До нас прибуде адвокат доктор Михаiл Король з Жовкви. – Вiн… – Так, вiн, як i я, належить до руськоi народноi партii. Я гадаю, тобi буде корисно його послухати. Прийдеш? Теодор знизав плечима. – От i добре, – прийняв цей жест за згоду священик. – І, якщо можеш, приведи з собою декiлькох серйозних хлопiв. – Спробую, – непевно сказав Теодор. – Ти не думай, ми не виступаемо проти його цiсарськоi величностi. Зрештою, вiдповiдi на усi запитання ти знайдеш у цiй книзi. Теодор Засмужний вийшов за ворота плебанii, зупинився. Вийняв з кишенi люльку, посипав тютюну, неспiшно запалив. Цю звичку вiн принiс з армii i не збирався вiд неi вiдмовлятися. Правда, на вiдмiну вiд деяких iнших односельцiв вiддавав перевагу не сигаретам, а «файцi». Вiн крокував дорогою додому i роздумував над словами отця. Сьогоднiшня розмова вибила його iз звичноi колii. До цього моменту Теодор не збирався нiчого мiняти у своему звичному життi. Дiм, робота на власному полi, кожноi недiлi у церквi – таке життя готувала йому доля, так жили його предки, так жили односельцi. Звичайно, неспокiйна душа Теодора шукала чогось незвичного, драгуни були саме тим, що вiдповiдало його прагненням. І все ж розмова з отцем стала для Засмужного несподiванкою. У селi не було таемницею, що саме через переконання вiн змушений був залишити цю парафiю i податися в iншу. Яре украiнство Іоанна Гавришкевича не могло ужитися з москвофiльством Лева Саламона. Коли ж у Кам’янцi Лiснiй звiльнилося мiсце, впливовi друзi опального священика змогли його повернути сюди. Теодор не переживав би так, якби не останнi слова отця. Привести з собою iнших. Засмужний нiколи не робив так, щоб своi проблеми вирiшувати за чийсь рахунок. От i зараз вирiшив не спiшити виконувати прохання Саламона. Вiн, звичайно, прийде на зустрiч з високим гостем, але прийде сам. А там подивиться. Не сподобаеться – бiльше його там не побачать, а сподобаеться – нiчого у цьому поганого немае. Та й, зрештою, цiсарський двiр досить-таки лояльно ставиться i до москвофiлiв зокрема, i до Росii в цiлому. Що неприемного можна чекати з цiеi сторони? Вдома на запитання чому вiн затримався, Теодор чесно розповiв про свою розмову з отцем Саламоном i про запрошення того прибути наступноi недiлi до школи. При цьому поклав на стiл подарований священиком календар. Мати, як завжди, схвально похитала головою, мовляв, отця треба слухати, поганого вiн не скаже, а Іван не сказав нiчого, лише узяв у руки принесену книгу i з цiкавiстю погортав сторiнки. – І що ти вирiшив? – запитав вiн. – Пiду. – А навiщо? Ти вважаеш, що нас порятуе цар Микола? – Чому одразу порятуе? – заперечив Теодор. – Вважаю, нiчого поганого немае у тому, щоб бажати добра собi, своiм рiдним i своему багатостраждальному народу. – А при чому тут Микола? – Та вчепився ти Миколи! Вiн тобi хто – сват? Саме тодi вiдбулася перша суперечка братiв. Іван залишився переконаним прихильником габсбурзькоi династii. (На додаток до великого портрету цiсаря в хатi прибавився столичний журнал «Illustrirte Zeitung», присвячений 60-рiччю правлiння Франца Йосифа. Для нього Іван не пошкодував три корони.) Вiн навiть заздрив середньому братовi за те, що саме Теодор, а не вiн, нагороджений ювiлейним хрестом. Але, зрештою, це була не чорна заздрiсть. Теодор остаточно поки що не визначився у своiх уподобаннях, тому навiть з деякою цiкавiстю переступив наступноi недiлi порiг школи. Класна кiмната вже була заповнена ущент знайомими чоловiками. Засмужний iз здивуванням впiзнав своiх друзiв Бучму, Холода i Березовця. Вони сидiли пiд стiною на лавцi i, побачивши його, помахали руками. Теодор, винувато перепросивши, пройшов мiж рядами до хлопцiв, якi при його появi посунулися, i сiв на звiльнене мiсце. – Як ви дiзналися? – тихо спитав вiн. – Я вам не хотiв говорити. – А чому? – запитав Михайло. – Та я i сам не знаю, чи варто було приходити, – признався Теодор. – Не бiда. Зараз побачимо. Не сподобаеться – тiльки мене i бачили. Бучма, виявляеться, думав так же, як i Теодор. А вiн озирнувся i зустрiвся поглядом з Семком Процiвом. Той сидiв у самому кутку. У його руцi Засмужний запримiтив якийсь папiр. Семко, виявляеться, збирався записувати почуте. Розмови тим часом якось само собою припинилися. І вчасно. У вiдкритi дверi зайшов мiсцевий священик Лев Саламон у супроводi незнайомця. Це був старший чоловiк з акуратною борiдкою. Манера триматися, незвичний селянам одяг, струнка постава – все це надавало якоiсь винятковостi цiй подii. – Слава Ісусу Христу! – привiтався священик. – Слава навiки! – не в такт вiдповiли присутнi. – Як ви накурили! – невдоволено похитав головою Саламон. Мов за командою чоловiки замахали руками, наче це могло розiгнати тютюновий дим. Лев Саламон i прибулий сiли за вчительський стiл. – Дорогi во Христi браття! – почав отець. – Я запросив вас прибути сьогоднi у це примiщення i душа моя радiе, що ви послухали мене. Нашу парафiю провiдала знана на теренах повiту людина. Я довго не буду говорити. Натомiсть надаю слово адвокату доктору Михайлу Королю. Прибулий пiдвiвся, окинув поглядом присутнiх i, набравши повнi легенi повiтря, почав: – Коли ваш духовний пастор запросив мене приiхати сюди i виступити перед вами, я спочатку сприйняв це як звичну поiздку i звичний виступ. Але я з подивом i здивуванням вiдзначаю, що помилився. Ви можете сказати, що цей мiй звичний вступ i що так я починаю усi своi виступи. Як на духу кажу, що нi. Не хочу образити iншi парафii й iншi села, але тут я вiдчуваю якусь особливу благодать. Благодать, таку рiдкiсну супутницю нашого життя. Мiсцевих селян було важко запiдозрити у симпатii до котроiсь з багаточисленних партiй. Каменюхи в основнiй своiй масi були аполiтичними, що не заважало iм живо вiдгукуватися на усi полiтичнi подii, якi час вiд часу сколихували Галичину. Незасмiченi партiйними програмами, вони були благодатним грунтом для свiжих iдей. Тому Михайло Король зустрiв тут корисне середовище для своiх iдей. Наприкiнцi виступу адвокат роздав присутнiм книги i пообiцяв i надалi захищати iхнi iнтереси у судi (якщо, не дай Боже, до цього дiйде) i в Галицькому сеймi, послом до якого ось уже десяток рокiв був Михайло Король. На цьому зустрiч з адвокатом завершилася. Присутнi розбилися на окремi групи. Хтось пiдiйшов до прибулого зi своею проблемою, хтось на ходу переглядав отриману книгу, а бiльшiсть поволi покидала кiмнату. З останнiми була i нерозлучна четвiрка. Теодор Засмужний вже нап’яв на голову капелюх i вийняв з кишенi люльку, щоб запалити на дворi, як його окликнув Лев Саламон. – Теодоре! – сказав вiн. – Пiдiйди сюди! Здивований Засмужний заховав люльку назад у кишеню, зняв шапку i зiткнувся з Семком, що саме виходив. Вони деякий час стояли один проти одного, нiхто не хотiв поступатися, аж Саламон владним голосом наказав Процiву вiдiйти. – Прошу, пане адвокат, познайомитися: новий член товариства Теодор Засмужний, – представив Лев Саламон. Теодор хотiв було заперечити, що вiн ще не вирiшив, чи вступатиме до товариства москвофiлiв, але доктор Король живо потиснув йому руку. – Радий, що нашi ряди поповнюються такими людьми, – говорив вiн. – Отець розповiдав про вас багато хорошого, Теодоре. Як, до речi, вас по-батьковi? – Ми не звиклi до цього, – пробурмотiв Теодор. Вiн був спантеличений таким поворотом розмови, коли без нього самого його таки зарахували до поки що незнайомого йому товариства. – Микитович, – пiдказав Лев Саламон. – Отож, Теодоре Микитовичу, радий вiтати у вашiй особi ще одного представника Кам’янки Лiсноi у нашому товариствi. Гадаю, ми ще неодноразово побачимось. Якщо у вас виникнуть якiсь проблеми, ласкаво запрошую вас до себе у контору. Чим зможу – допоможу. Теодоровi нiчого не залишалося, як подякувати i покинути школу. На подвiр’i на нього чекали друзi. – І що ти вирiшив? – запитав Осип. – А ви? – Ми бiльше сюди не прийдемо, – за всiх вiдповiв Михайло. Засмужний кивнув головою. – А ти? Теодор розповiв про останню розмову зi священиком. – І що ти вирiшив? – Менi нiкуди дiватися, – сказав Теодор. – Не можу пiдвести отця. – Ну, дивись, – мовив Максим. – Роби, як знаеш. У мене, примiром, на такi дiла немае часу. Сам знаеш: городи, конi, лiс. Життя, тим часом, протiкало своiм руслом. Вже засiяли спраглу до зерна землю, природа, змучена довгими холодами, якось одразу вибухнула неймовiрною зеленню i, неначе злякавшись цього, завмерла цвiтом. Якось перед Зеленими святами Теодор зустрiв Палазю Панько, яка поверталася додому з городу. Мiж молодими людьми вже давно була симпатiя, яка, однак, не переростала у щось бiльше. Засмужний, згадавши раптом, що йому вже двадцять п’ять рокiв, несподiвано для Палазi, та й для самого себе, сказав: – Палазю! У недiлю я прийду зi сватами. Дiвчина вiд несподiванки вiдкрила рота, враз почервонiла й опустила очi. – Присилати сватiв чи виженеш? Палазя так i стояла з похиленою головою, нiчого не говорячи, лише ледь помiтно кивнула. – От i добре! – зрадiв Теодор. Вiн чомусь боявся, що дiвчина вiдмовить йому. – Іди додому, пiдготуй батькiв. А я скажу своiм. На цьому розiйшлися. Теодор повагом крокував додому, неначе «порадний» господар, а Палазя побiгла подiлитися радiсною звiсткою з мамою. Пробiгаючи повз ворота Процiвих, вона наштовхнулася на Семка. Вiд несподiванки дiвчина скрикнула: – Фу, злякав! Процiв задоволено усмiхнувся. – Куди так спiшиш? – загородив вiн дорогу. – Семку, пусти! – Пущу, якщо прийдеш в недiлю на танцi. Прийдеш? Палазя якщо i ходила на танцi, то не через Семка, i було дивним, що вiн ставив саме таку умову. – Нi, не прийду. – Чому? – удавано здивовано запитав Процiв, хоч на iншу вiдповiдь i не розраховував. – Замiж я виходжу, ось чому. Палазя сказала це i злякалася. Не своiх слiв, а виразу обличчя сусiда. Усмiхнена, дещо зневажлива маска враз неначе спала, i перед дiвчиною з’явилося перекошене гнiвом обличчя. Вiд несподiванки вона аж вiдступила на крок. – Замiж? – прошипiв Семко. – За кого? За цього голодранця? – Нi, за Засмужного, – поправила Палазя. – Та я про нього i говорю. – Засмужнi не бiднi, i ти не маеш права називати iх голодранцями. – А якi вони? Багатi? От ми багатi, а вони… Що iхнi морги проти наших! Та ти у мене купалася б у маслi, а у них будеш гарцювати з ночi до ночi. – Не все, Семене, вимiрюеться моргами. – То ти вже вирiшила? – У недiлю чекаю сватiв. Процiв постояв ще якусь мить, потiм криво усмiхнувся i вiдступив вбiк. – Тодi iди, – сказав вiн. – Але запам’ятай, що мене ви ще згадаете i будете цiлувати менi ноги. Злякана такими словами Палазя мовчки пройшла мимо. На Зеленi свята пiсля вiдправи Теодор Засмужний взяв з собою сусiда Василя – колишнього товариша батька – i з благословення мами попрямували до господи Панькiв. Там на них вже чекали. У великiй кiмнатi за столом сидiли батьки Палазi. Сама дiвчина скромно примостилася у кутку пiд пiччю. Бiльше в хатi нiкого не було. Старшi дочки вже повиходили замiж, а брат Дмитро саме служив у вiйську. – Слава Ісусу Христу! – з порога привiтався дядько Василь. – Навiки слава! – вiдповiв господар. – Запрошуем, дорогi гостi, сiсти за стiл. Теодор, який не любив довго тягнути гуму, переглянувся з дядьком Василем, подивився на принишклу Палазю i з моста у воду випалив: – Дядьку Даниле! Вiддайте за мене вашу дочку! Старий Панько, що приготувався до довгоi словесноi перепалки, усмiхнувся у прокуренi вуса, кивнув своiй жiнцi i лише сказав: – А бери! Тут занепокоiвся вже Теодор. Вiн, зрештою, не сумнiвався, що йому не вiдмовлять, але якось не солiдно було прийти до хати нареченоi i вийти вiд неi одразу. Навiть з позитивною вiдповiддю. Але Засмужний не розгубився. Вiн вийняв з кишенi пляшку купленоi у шинку горiлки, поставив на стiл перед господарем i на правах майже жениха сказав: – Палазю, а ну дiставай чарки! Тут заметушилася i мати. Вона незвично на своi роки швидко пiдвелася i, кивнувши дочцi, зникла за дверима комори. Поки Палазя ставила на стiл три склянки, Данило Панько уважно розглядав принесену горiлку i, видно, залишився задоволений вибором майбутнього зятя. – Ну, – сказав вiн, – поки принесуть щось закусити, давайте спробуемо, що ти принiс, дорогий зятю. Чи, може, не варто тебе так називати. Вiн вiдкоркував пляшку, налив Теодоровi по вiнця. – Пий! Жених пiдвiвся, обережно пiднiс повну чарку, подивився на Палазю i сказав: – За наше майбутне подружне життя, Палазю! З цими словами Теодор випив усю горiлку до дна. Вiн взагалi-то пив мало i нечасто, але сьогоднiшнiй ритуал вимагав. Панько тим часом налив Василевi i собi. – Давай, Василю, вип’емо за наших дiтей. Шкода, що Микита не дожив до цих часiв. Пiсля першоi чарки господиня принесла закуску. Закусувати було незручно, i Данило налив ще по однiй. Пiсля другоi чарки розмова стала невимушеною, зникли умовностi, що iснували до того. – Ох, Теодоре! – говорив Данило. – Через тебе я втрачаю ще одного свата. – Чому? – здивувався Василь. – Ти маеш на увазi вiйта? – Та шляк би його трафив з його вiйтовством! – сплюнув Панько. – Ілько мене вже замучив своiм: «То коли присилати вiд Семена сватiв?» Для своеi дочки я зла не хочу. Лише добра. А те, що iз Засмужним iй буде добре, я знаю. Я про те, що Марта вже е свахою. Навiть випити немае з ким. Остання надiя на Дмитра. У вас вже точно немае сестри. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-luschik/nastane-den-zak-nchitsya-v-yna/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Інакше чако – головний убiр пiхоти. 2 Чи розмовляете польською? (пол.) 3 Звичайно (пол.). 4 Чи розмовляеш нiмецькою? (нiм.) 5 Так. Розмовляю (нiм.). 6 Добре. Скiльки закiнчили класiв? (нiм.) 7 Чотири (нiм.). 8 Чи тримаете вдома коней? (нiм.) 9 Тримаю. П’ятьох (нiм.). 10 Драгуни! (нiм.) 11 Служитиму в драгунах (пол.). 12 Хто ти? (пол.) 13 Як тебе звати? (рум.) 14 Вiдпусти ii! (пол.) 15 Забирайтеся звiдси! (пол.) 16 Дiдько! (пол.)