Легенда про квітозавра. Правдива казка для дорослих дітей

Легенда про квiтозавра. Правдива казка для дорослих дiтей Антiн Мухарський Я давно мрiяв написати казку, яку було б цiкаво читати дiтям та iхнiм батькам. І щоб там неодмiнно були динозаври, iнопланетяни, мiжгалактичнi подорожi, детективнi пригоди та справжне кохання. А ще таку, де всi героi були б упiзнаваними, а сюжет розгортався у нашому чарiвному мiстi саме о тiй порi, коли днiпровськi схили вкривае бузкова пiна, а на старих каштанах запалюються мiльйони свiчок i Киiв стае схожим на справжню казку. Наскiльки це менi вдалося – вже судити читачевi. Але я дуже старався. Із побажанням веселого та корисного читання – Антiн Мухарський Антiн Мухарський Легенда про квiтозавра Усiм моiм дiточкам — Софiйцi, Іванцi, Андрiйчику, Орисi, Іванчику, присвячуеться Правдива казка для дорослих дiтей Частина перша Дивовижна знахiдка Глава 1 Знайомтеся: професор Чудлик Якщо ви нiколи не бували в Киевi, не бачили Софiйського собору, не гуляли Хрещатиком i не пили лимонад у скверику бiля Золотих ворiт, – отже, у вас це все ще попереду. І, якщо ви справдi захочете вiдвiдати наше чарiвне мiсто, то зробiть це неодмiнно в травнi. Адже навiть маленьким дiтям вiдомо, що у травнi, коли розквiтае бузок, а на гiллястих каштанах запалюються мiльйони свiчок, Киiв стае схожим на казку, в якiй вiдбуваються неймовiрнi дива. Ну де ви ще побачите дi-джея, який летить небом у дитячому вiзочку, справжнiх iнопланетян чи волошкового квiтозавра, що, мирно сидячи на лавцi, потайки вiд мами iсть разом iз друзями морозиво? Не вiрите? Приiжджайте самi, знайдiть мене, i я вас обов’язково з ними познайомлю. Історiя, розказана у цiй книжцi, вiдбулася саме в травнi, коли величезнi кущi бузку на днiпровських схилах вкрила бiла й фiолетова пiна. Їi аромат, змiшуючись iз пахощами розквiтлих на клумбах нарцисiв та тюльпанiв, огорнув мiсто i розлився по вулицях духмяними струменями. Вiн приводив у захват бабусь i дiдусiв, iхнiх дiтей, онукiв i, навiть, правнукiв, якi посмiхалися гарячому сонцю зi своiх пелюшок. Повернулися ластiвки, наповнивши щебетом небо, задзвенiли в руках у квiткарок букетики конвалiй, захлюпалися в Днiпрi жирнi лящi та подусти, i навiть мiлiцiонери на вулицях якось подобрiшали i поблажливо поглядали на жвавих пенсiонерiв, якi перебiгали дорогу в недозволених для цього мiсцях. Час починати розповiдь. Отож, жив собi в Киевi один ду-у-же вiдомий професор казковоi заврологii на прiзвище Чудлик. Вiн продовжував знану наукову династiю – адже i його батько, i дiдусь, i навiть прадiдусь також були професорами. Прадiдусь уславився вражаючою знахiдкою: одного разу копав для риболовлi хробакiв у ботанiчному саду i натрапив пiд старезним каштаном на справжне доiсторичне брязкальце, яким матусi-квiтозаврихи забавляли своiх малят, коли тi здiймали галас, вимагаючи чiпсiв та цукровоi вати. Невже ви не знаете, хто такi волошковi квiтозаври? Тодi я наполегливо раджу вам вiдвiдати лекцiю професора Чудлика, яку той читае щосуботи в республiканському планетарii. Рiвно о 15:00, пiсля сеансу пiзнавальних мультфiльмiв, на кафедру пiднiмаеться усмiхнений, сухорлявий дiдусь у незмiнному бiлому халатi, з-пiд якого визирають картатi штани й начищенi до дзеркального блиску гостроносi черевики. Довге сиве волосся дуже смiшно стирчить з-пiд круглоi оксамитовоi шапочки з вишитою на нiй срiблистими нитками лiтерою «Ч». Однак не поспiшайте смiятися, адже професор – справжнiй генiй, а генii зазвичай трохи дивакуватi. Пiднявшись на кафедру, Чудлик огляне з-пiд окулярiв зал, мугикне отак: «гм-хм», поворухне вусами i скаже: – Дорогi друзi, вiтаю вас на науково-казковiй лекцii «Легенди та правда про волошкових квiтозаврiв». По його словах свiтло в залi почне поволi гаснути. Натомiсть на прямокутному екранi спалахне i постане дивовижна картина: величезна галявина, вкрита квiтковим килимом, оточена густими деревами, посеред якоi на березi рiчки граються i водять хороводи кумеднi iстоти волошкового кольору, суцiльно всипанi ромашками, маргаритками, айстрами, жоржинами та соняхами. І поки ви будете розглядати цю картину, приемний баритон професора Чудлика перенесе вас у далеке минуле: – Колись, багато мiльйонiв рокiв тому, територiю сучасноi Украiни населяли добрi, простодушнi та веселi iстоти – волошковi квiтозаври. Здебiльшого вони полюбляли мешкати у наймальовничiших мiсцях поблизу рiчок та озер. Рацiон iхнього харчування мiстив пелюстки троянд, дикий мед, пташине молоко та солодку росу. Але понад усе iм подобалося спiвати, гратися й танцювати. Волошковий квiтозавр легко мiг прожити пiвроку без меду i пташиного молока, три мiсяцi без солодкоi роси, але якщо йому три днi забороняли гратися й танцювати, то вiн занедужував i помирав вiд нудьги. Жили волошковi квiтозаври як одна велика родина. Вони не знали, що таке лихо, зло i пiдступнiсть. Однак… У цьому мiсцi професор клацне пультом i на екранi постане зовсiм iнша картина: випалена земля, зрубанi дерева, висохлi рiчки, чорне камiння та затягнений хмарою диму небокрай. – Пiсля прибуття на нашу землю iнопланетного десанту на чолi з вiдомим лиходiем та розбiйником Пупир-Хамом волошковi квiтозаври були геть знищенi. Спершу iм заборонили спiвати, потiм танцювати й водити хороводи, натомiсть змусили ходити строем, навчали брехати, лаятися й капостити. Невдовзi всi тварини пересварилися мiж собою i зробилися легкою здобиччю для Пупир-Хама та його поплiчникiв – негiдники вiдловлювали чарiвних звiрiв i вивозили на планету Жлобур, аби шити з iхньоi шкури куртки, сумки й гаманцi, що мали шалений попит серед мiсцевоi модноi публiки. Упродовж декiлькох рокiв численна i весела родина волошкових здорованiв скоротилася до кiлькох дивом уцiлiлих осiб. Вони знайшли собi прихисток у печерах, у найнеприступнiших мiсцях Землi. Йдемо далi… Професор знову переключить слайд. На екранi – стародавне мiсто. – З iсторичних джерел стало вiдомо, що в знаменитiй Олександрiйськiй бiблiотецi зберiгався древнiй манускрипт. У ньому червоним чорнилом на жовтому пергаментi написано, що остання волошкова квiтозавриха Клумба дозволила тодiшнiм мольфарам приспати себе та велике розписне, дуже схоже на писанку яйце на невiдомий термiн. Коли Клумба нарештi прокинеться, з цього яйця вилупиться квiтозаврик на iм’я Бузок, i з його народженням у Всесвiтi настала б нова епоха. Бузкове народження мало принести людям усiеi Землi радiсть, любов та щастя. А дiтям – новi iгри, забавки та розваги. На жаль, цей манускрипт згорiв пiд час пожежi, й до нас дiйшло тiльки усне свiдчення. Проте… Далi професор Чудлик розповiсть про свого прадiда-професора, який вiдкопав брязкальце, про свого батька-професора, що дiзнався про давнiй манускрипт, а потiм i про своi досягнення в цiй галузi науки. Слайди змiнюватимуть одне одного, а наприкiнцi лекцii професор пiдсумуе: – Хочеться вiрити, що десь на нашiй планетi у затишнiй печерi мирно спить, пригортаючи до себе розписне яйце, мама Клумба, адже лише легендарнi волошковi квiтозаври здатнi подарувати щиросерднi веселощi, любов та еднання, яких так бракуе нашому свiту. Потому в залi ввiмкнуть свiтло, чутимуться гучнi овацii, а наш професор вдячно вклонятиметься на всi боки. Додому Чудлик повертався на своему педальному «Запорожцi», розмальованому червоно-чорним пiд комашку «сонечко». Вiн пiклувався про довкiлля, а тому крутив педалi й усiляко пiдтримував тих, хто замiсть iздити на жадiбних до бензину автiвках, пересувалися на електромобiлях, велосипедах, самокатах, роликах та скейтбордах, звiльняючи нашу прекрасну планету вiд отруйних вихлопних газiв. Побачити «сонечко» у мiстi й помахати йому рукою вважалося гарною прикметою. У неi вiрили навiть мер Киева i народнi депутати з Верховноi Ради. Тому коли професор проiжджав повз цi солiднi державнi установи, всi, навiть найпихатiшi, державнi мужi вихилялися з вiкон, махаючи професору руками i сподiваючись на краще майбутне. Видатний учений мешкав у невеличкому будиночку з вежею на територii ботанiчного саду Академii казкових наук. Усi кияни знають це мiсце, що потопае в кущах пiвонiй, бузку i жасмину на високому березi Днiпра. У будиночку е вiтальня, спальня, кабiнет, а також кухня i ванна кiмната. Збоку до нього прибудовано дерев’яну башту, чий стародавнiй годинник мелодiйним боем вiтае кожну нову годину. Невисокi сходинки ведуть на широкий ганок, де вечорами так приемно пити чай з лимоном i свiжою булкою, намащеною маслом та вишневим джемом. Глава 2 Чарiвнi мрii Зазвичай перед сном професор любив мрiяти, бо вже давно дiйшов одного важливого наукового висновку: «Мрiяти – корисно для здоров’я!» У той травневий вечiр, коли над обрiем тiльки-но з’явився золотавий колобок повного мiсяця, Чудлик поставив на газонi крiсло-гойдалку i вмостився у ньому обличчям до Днiпра. Погойдуючись у такт солов’iним спiвам, подумки переносився в тi далекi часи, коли до киiвських берегiв причалювали човни варягiв, а в стольному градi правили грiзнi князi та воеводи. Трохи праворуч унизу у вечiрньому свiтлi бринiли хрести та зiрки Видубицького монастиря. Бiльш нiж тисячу рокiв тому саме у цьому мiсцi «видибав» на берег золотовусий язичницький бог Перун, що його першi християни скинули у Днiпро пiсля хрещення Русi киiвським князем Володимиром. А отам, за мостом Патона, знаходився прадавнiй рiчковий перевiз, на якому звичайним поромщиком працював засновник нашоi столицi легендарний Кий. Наукова уява професора легко малювала картини – одну казковiшу за iншу. Вiн уявляв, як iз-за новобудов лiвого берега летiв на Киiв страхiтливий Змiй Горинич, сiдав у тому мiсцi, де нинi Андрiiвська церква, дихав вогнем i вимагав вiд наляканих киян видати йому на поталу найкрасивiшу дiвчину. Звiсно, мiстяни вiдмовляли i хутко посилали якогось жвавого хлопчину за героем-богатирем, що допiру гуляв у чистiм полi. Богатир на своему конi чимдуж мчав до Киева i виходив на герць зi Змiем. Часто-густо у ролi цього героя-богатиря професор Чудлик уявляв себе. Перемiгши Змiя, вiн би йому голiв не рубив, а просто суворо заборонив би хулiганити й розбiйничати. А ще обов’язково поставив би кiлька запитань. Отакi, наприклад: «Чи е щось спiльне у Горинича з волошковими квiтозаврами?» «Ким йому доводиться китайський дракон?» «Чи, бува, знаменита Нессi з озера гiрськоi Шотландii не е тiткою йому?» Рiч у тiм, що професор казковоi заврологii вже давно працював над науковим дослiдженням про спiльне походження цих мiфiчних тварин. Але йому бракувало матерiалiв для пiдтвердження своеi гiпотези. – Добре було б знайти волошкову квiтозавриху i запитати про все це у неi! – примруживши очi, мрiяв професор, солодко потягуючись у крiслi. Отак, гойдаючись, вiн i не помiтив, як заснув. Тим часом небо над Киевом затягла велика дощова хмара. – Будьте обережнi зi своiми мр-р-р-iями! Інколи вони спр-р-р-р-авджуються! – далекими розкатами грому пробуркотiла вона. Але Чудлик спав безпробудним сном. Не прокинувся вiн i тодi, коли першi краплi впали йому на обличчя, а потiм рясний дощ зашелестiв листям лип та каштанiв, зашумiв у ринвах. – Жа-х-х-х! – золотою блискавкою розiрвала дощова хмара небо над Киевом. Вiд цього звуку Чудлик здригнувся i прокинувся. Пiдхопивши крiсло, вiн був побiг до веранди, аж раптом послизнувся на мокрiй травi, упав i покотився униз схилом пагорба. Глава 3 Дивовижна знахiдка Професор прийшов до тями у цiлковитiй темрявi. Якийсь час вiн лежав нерухомо, прислухаючись до звукiв. Десь неподалiк iз рiвним промiжком розбивалася крапля. Трохи осторонь чулося чиесь рiвне сопiння. – Цiкаво, скiльки я пролежав без свiдомостi? – подумав Чудлик i пiднiс до очей годинник. Фосфорнi стрiлки, тьмяно поблискуючи в темрявi, показували о пiв на третю ночi. – І де це я? Якийсь твердий камiнчик неприемно давив ребра. Пiдвiвшись на лiктi, професор вiдкинув його вбiк, а потiм обмацав мiсце, на якому лежав. Схоже було на солом’яну пiдстилку. – Хто ж це там сопе? Усiм вiдомо, що в печерах на високому днiпровському березi живуть не лише добрi гноми, лiсовики та саламандри. Ходять чутки, що тут водиться i нечиста сила. Начебто вона лякае пiзнiх перехожих i водить за нiс стомлених мiлiцiонерiв, ставить пiднiжки лижникам i перевертае санчата в найнебезпечнiших мiсцях. Крiм того, подейкують, що теплими травневими ночами, коли мiсяць уповнi, оте чортовиння набирае сили i боронь боже о цiй порi потрапити до iхнiх лап – залоскочуть до смертi. Не знаю, що б ви робили у цiй ситуацii: тремтiли б вiд страху, кликали б на допомогу чи просто плакали, але професор Чудлик як справжнiй учений рушив, тобто порачкував, назустрiч невiдомому. Було страшно. Гострi камiнчики рiзали долонi й колiна. Але, перемагаючи страх i бiль, Чудлик продовжував свiй шлях. Сопiння чулося все ближче i ближче, i нарештi його оксамитова шапочка буцнулась об щось твердо-м’яке. Це «щось» було значно твердiшим вiд клоунських поролонових носикiв, що продають у цирку, але й набагато м’якшим вiд тугого футбольного м’яча. Обережно обмацуючи свою знахiдку, професор намагався з’ясувати, з ким саме звела його доля у темнiй печерi. З кожним рухом серце Чудлика калатало все дужче. Страх i обачнiсть потроху поступалися мiсцем ще неясному, але радiсному передчуттю великого наукового вiдкриття. Коли обстеження остаточно завершилося, професор ледь чутно прошепотiв: «Це просто неймовiрно!» Та результати його «наукового обмацування» свiдчили самi за себе. По-перше, знайдене «щось» мало досить великi заднi лапи, взутi в теплi домашнi капцi. По-друге, його хвiст був довгий i досить вгодований. По-трете, по спинi й хвосту тягнувся роговий гребiнь, подiбний до гребеня iгуан – сучасних спадкоемцiв давнiх динозаврiв. По-четверте: «щось» мало невелику як на таке тiло голову. Ну, i по-п’яте, воно цупкими лапками притискало до грудей округлоi форми предмет, дуже схожий на велике яйце. Хвилюванню професора не було меж! Аби скоротати час до свiтанку Чудлик улiгся поруч зi своею знахiдкою на солом’янiй пiдстилцi, примостивши голову на кулак. Вiн зовсiм не хотiв спати! Це вийшло якось само собою. Адже люди похилого вiку iнодi люблять засинати у найнепридатнiших для цього мiсцях – у трамваi, у театрi, або ж на врученнi нагород… – та ще й при цьому голосно хропти… Однак невдовзi професора розбудило чиесь позiхання i плямкання: «Мц-а, мц-а-а!». Спершу Чудлик просто лежав i дивився на яскраву пляму свiтла перед собою. Сонячний промiнь, пробившись крiзь коренi могутнього каштана, проникав у печеру, щiльно встелену соломою iз розкиданими по нiй коштовними камiнцями – рубiнами, смарагдами, сапфiрами та аметистами. Вiдбиваючись у iхнiх кольорових гранях, промiнь заливав печеру веселим мерехтливим свiтлом. Аж ось за спиною хтось знову голосно позiхнув, Чудлик обернувся i побачив те, про що мрiяв довгi роки, – у сяйвi кольорових сонячних плям, затишно пiдгорнувши пiд себе соломку, спала мама Клумба, притискаючи до грудей велетенську писанку. Прадавня легенда про квiтозавра виявилася чистiсiнькою правдою! Глава 4 Академiя наук Коли ви приiдете в Киiв i вас повезуть на екскурсiю до ботанiчного саду, екскурсовод неодмiнно розповiсть iсторiю про те, як одного травневого ранку професор Чудлик бiг вулицями мiста i кричав: «Еврика! Еврика!», що в перекладi з давньогрецькоi означае: «Знайшов! Знайшов!» – Я сам був свiдком цiеi знаменноi подii! – додасть екскурсовод наприкiнцi розповiдi. Але касирка, в якоi ви купуватимете квиток, лише посмiхнеться, почувши це, i скаже: – Нiчого подiбного. Все було зовсiм не так! – А як? – запитаете ви. – Того дня професор як обпечений прибiг сюди i кинувся до телефону. Хатнього телефону вiн не мае, мобiльним не користуеться, тому за потреби телефонуе з нашого апарата. У цьому мiсцi касирка обов’язково подивиться на себе в маленьке люстерко на столi, поправить зачiску, цикне золотим зубом, вигне дугою чорну брову i продовжить: – Я запитала в нього: що трапилося? А вiн мовчить, пихкае i тiльки знай собi набирае чийсь номер. А потiм як закричить у слухавку: «Алло, Академiя казкових наук, говорить Чудлик! Сенсацiя: знайдено волошкового квiтозавра!» Тут касирка заллеться смiхом, вiдiрве квиток i, простягнувши його у вiкно, скаже: «З вас десять гривень». – Про Чудлика розповiдала? – поцiкавиться у воротах вусатий дядечко з пов’язкою «контролер» на рукавi. – Ага! – кивнете ви, вiддаючи йому квиток. – Це я перший дiзнався про те, що професор знайшов квiтозавра. І зовсiм вiн не бiгав дзвонити до касирки, i не кричав: «Еврика, еврика!», а просто пiдiйшов до мене i попросив закурити. – Так професор же не курить? – Правильно, не курить, – погодиться з вами контролер, – але того дня закурив «на нервной почве»! Їй-бо, не брешу! А потiм, гуляючи алеями ботанiчного саду, ви обов’язково замислитеся: «Хто ж iз них правий?» Так от, я насправдi знаю, як усе було! Знайшовши Клумбу iз яйцем, професор передусiм дiстав з кишенi олiвець i блокнот, замалював ii сплячу, зазначив точний час знахiдки i поставив свiй пiдпис. Тiльки пiсля цього вiн зважився залишити печеру – сонячний промiнь, пробиваючись пiд землю, вказував йому шлях. Опинившись назовнi, Чудлик помчав до своеi автiвки-«сонечка», сiв у неi i натиснув на педалi з такою силою, що вона стартувала з мiсця, мов той гоночний карт. Бiля Бессарабського ринку машину зупинив старший сержант патрульноi служби Микола Гедзь. – Порушуете, пане Чудлику, майже сто кiлометрiв на годину! – суворо сказав вiн, помахуючи смугастим кийком. Але коли професор розповiв йому про свою знахiдку, старший сержант увiмкнув на патрульному автомобiлi сирену супроводження i за пiвтори хвилини домчав «сонечко» до будинку Академii казкових наук. – Краiна мае пишатися такими людьми, як ви! – сказав професоровi на прощання, взявши пiд козирок. Новина про те, що Чудлик знайшов у ботанiчному саду волошкового квiтозавра, вмить облетiла цитадель вiтчизняноi науки. Величезний будинок перетворився на розтривожений вулик. «Де вiн? Як вiн? Що вiн?» – бiгали коридорами професори, хапаючись за голови. «Це ж незбагненно!» – вигукували вони, здiймаючи руки, i, смикаючи один одного за гудзики, питали: «А ви подробицi знаете?» Подробиць не знав нiхто. Однi казали, нiбито Чудлик знайшов квiтозавра в капустi, iншi запевняли, що його принiс лелека, третi стверджували, що професор провалився в каналiзацiю i там його вкусив жовтогарячий пацюк. Коли ж вiн за ним погнався, то потрапив у палац мишачого короля, який подарував йому квiтозавра. Майстри версiй та гiпотез продукували iх сотнями. І жодна не вiдповiдала дiйсностi. Тим часом Чудлик зачинився в кабiнетi начальника Академii казкових наук академiка Хитренка i мав з ним тривалу й серйозну розмову. Слiд зазначити, що академiк Хитренко був дуже обережною людиною i зазвичай, перш нiж ухвалити серйозне рiшення, обов’язково радився зi своiм начальством. Проте нинi вiн був найголовнiшим науковим начальником i радитися не мав з ким, тому вiдверто нервував. – А може – ну його, почекаемо, – вкрадливо говорив Хитренко до Чудлика. – Та й кому це зараз треба? Грошей на науку видiляють дуже мало i що накажете робити з цим квiтозавром? Чим годувати, де розмiщувати? Адже прикладiв у свiтi не було… На кого нам рiвнятися? – Навiщо ж на когось рiвнятися?! – гарячкував професор. – Довiртеся менi! Про квiтозаврiв я знаю все! – Так-то воно так, – цокав язиком Хитренко, – та нам би хоч якийсь приклад iз закордонноi практики… Чи приiхали б люди, навчили… – Так навiщо ж учити, коли ми самi все вмiемо й усе можемо! – Так то воно так, але б краще пiдстрахуватися. І хоча професор завжди шанобливо ставився до керiвництва, тут вiн не втримався i назвав свого безпосереднього начальника «боягузливим бюрократом». Хитренко вкрився червоними плямами, затрусився i закричав: – Та як ви смiете?! Я, я… Я забороняю вам чiпати знахiдку! Квiтозавриха iз яйцем – це власнiсть держави i питання про ii пробудження ми будемо вирiшувати на з’iздi вчених, за погодження президента i Верховноi Ради, чергове засiдання якоi вiдбудеться за три мiсяцi, бо депутати йдуть у вiдпустки! – За три мiсяцi?! – аж смикнувся Чудлик. – Але на цю подiю Земля чекала мiльйони рокiв! – Почекае ще! – самовдоволено сказав Хитренко. – А тепер ми маемо створити спецiальну наукову комiсiю з вивчення знахiдки, головою якоi я зараз же ж призначаю себе! Бо врештi-решт на менi уся вiдповiдальнiсть за здобутки вiтчизняноi науки. Скажу вам по секрету, пiд час розмови з Чудликом в головi у Хитренка визрiвав пiдступний план, як привласнити вiдкриття нашого професора. «За таке вiдкриття я обов’язково отримаю Нобелiвську премiю i нарештi стану багатим i знаменитим, – мiркував Хитренко. – Збудую собi величезний замiський будинок, заведу там страусiв, а ще куплю дорогущий „Мерседес“, i взагалi…» Тут у нього аж голова пiшла обертом вiд сподiвання на майбутнi статки… – Все, ви вiльнi! – кинув вiн насамкiнець Чудлику. – І попереджаю: не наближайтеся до печери без дозволу спецiальноi науковоi комiсii! Глава 5 Брехлива прес-конференцiя Увечерi того самого дня iнформацiйнi агентства Землi облетiла новина про те, що наукова експедицiя пiд проводом академiка Хитренка знайшла у Киевi волошкову квiтозавриху. Могутнi космiчнi ретранслятори вiдправили це повiдомлення до iнших планет i галактик. Вхiд до печери огородили смугастими стрiчками й виставили охорону, озброену кийками та сльозогiнним газом. Журналiсти збивалися з нiг, щоб узяти iнтерв’ю в головного наукового начальника, який купався в променях чужоi слави i почувався на сьомому небi вiд щастя. – Без коментарiв… Без коментарiв… – вiдмахувався Хитренко вiд докучливих телевiзiйникiв i вдавав, що дуже зайнятий. – Чекаю усiх на прес-конференцii. Величезний зал палацу «Украiна» не змiг вмiстити усiх бажаючих. Вiтчизнянi та iноземнi журналiсти, обвiшанi диктофонами й мiкрофонами, сидiли одне в одного на колiнах, ну зовсiм як маленькi дiти на новорiчних виставах. Деякi з них улаштувалися на люстрах чи прив’язалися мотузками до балконiв. Перед початком конференцii Хитренко заборонив членам науковоi комiсii навiть згадувати iм’я Чудлика в своiх доповiдях, а того, хто намагався опиратися цiй обурливiй вказiвцi, негайно вiдправив на пенсiю. На початку прес-конференцii головний науковий начальник невпинно брехав про те, як тяжко було готувати експедицiю, якi перешкоди мусили здолати… Аж ось справа дiйшла до конкретних питань, i тут бiльш-менш спостережлива людина вiдразу ж помiтила б, що Хитренко знiтився й розгубився. Наприклад, на запитання: «Як ви збираетеся будити Клумбу?» вiн вiдповiв: – За допомогою будильника чи поливаючи ii з чайника холодною водою. Потiм його запитали: – Чим ви збираетеся годувати ii i де розмiщувати? – Годувати ми ii будемо перловою кашею та риб’ячим жиром, а житиме вона в колишньому пiонерському таборi «Червона зiрка». – Господи, вони ж замордують ii! – аж сплеснув руками Чудлик, спостерiгаючи прес-конференцiю по телевiзору. – Вау, не хвилюйтеся, професоре! – намагався заспокоiти його дi-джей Дудка, який того вечора прийшов провiдати свого дядька. – Треба термiново зарадити цьому, мiй юний друже! Але як?! Професор затулив обличчя руками i, ледве стримуючи сльози, похилив голову. Йому було дуже кепсько, адже його мрiя, мама Клумба разом iз дитинчам, потрапила до рук людей байдужих, необiзнаних та корисливих. – А що ви збираетеся робити з розписним яйцем? – сипалися на Хитренка запитання вiд журналiстiв. – Ми вiдправимо його в iнкубатор на висиджування. – Який iнкубатор?! – Чудлик схопився за голову. – Адже навiть малi дiти знають – якщо в мами-квiтозаврихи хоч на п’ять хвилин забрати яйце, то вона помре вiд тривоги! Треба щось робити, мiй юний друже, iнакше ми ii втратимо. – Вау, чекайте, професоре, дайте подумати… Даруйте, ви ж, мабуть, не знайомi з дi-джеем Дудкою. Отже, Дуденко Богдан Сильвестрович (вiн же дi-джей Дудка) народився в мiстi Киевi п’ятнадцять рокiв тому i першим словом, яке вiн промовив, було слово «вау». Якщо ви приiдете до Киева i захочете познайомитися з ним особисто, то обов’язково прийдiть на Хрещатик. Тут у вихiднi днi Дудка зi своiми друзями з 11-i ранку до самого вечора катаеться на скейтi чи роликових ковзанах. Упiзнати його дуже легко. Вiн завжди вбраний у широчезнi, приспущенi штани з безлiччю кишень, довгу майку та куртку з капюшоном. На головi мае яскраву шапочку, у вухах – навушники, а очi обов’язково прикривае окулярами з кольоровими скельцями. Інодi вiн знiмае шапочку, щоб усi могли помилуватися його волоссям майже помаранчевого кольору. Через плече у нього на довгому ременi, десь бiля колiна, висить квадратна сумка, забита модними журналами, вiнiловими дисками та останнiми версiями комп’ютерних iгор. Взуття дi-джей носить рiзне – вiд мiцних вiйськових чобiт до м’яких кросiвок. Дудка не вживае жодних алкогольних напоiв i не курить, проте дуже любить танцювати хiп-хоп з елементами спортивного брейк-дансу. Експериментуючи з музикою, вiн винайшов власний стиль i назвав «заiк-техно-денс». А все тому, що вiн трохи заiкаеться i йому це дуже з-з-зручно пiд час с-с-складання те-те-текстiв. Поки ми знайомилися з Дудкою, подii на прес-конференцii вкрай загострилися. На Хитренка звiдусiль летiли каверзнi запитання. Вiн пiтнiв, тiпався i ладен був усiх покусати. – Так коли ж ви все-таки збираетеся будити квiтозавриху? – не вгамовувався один особливо допитливий репортер Орест Балакучий. – І чи не збираетеся ви залучити найвiдомiшого фахiвця у цiй галузi професора Чудлика? – Нi, його ми залучати не плануемо. А будити квiтозавриху будемо найближчим часом… – Коли? Коли? – зашумiли журналiсти… – Завтра о десятiй ранку! – зненацька бовкнув академiк i вiдразу усвiдомив усю серйознiсть своеi помилки. Вiн нiколи в життi не давав iнтерв’ю в прямому ефiрi, тому звик, що незручну фразу можна «вирiзати», а обiцянку – не виконати. Проте цього разу його слова пiдхопили сотнi телекамер i вмить рознесли по всiх усюдах. За таких обставин удавати iз себе дурника – марна справа. – Усе, прес-конференцiю завершено! – пiдвiвся зi свого мiсця Хитренко i вiдчув, що у нього тремтять колiна. Професор Чудлик довго сидiв у глибокому старовинному крiслi, втупившись у пiдлогу. До слави, якоi так домагався Хитренко, йому було байдуже, але життя мами Клумби та ii синочка перебувало пiд загрозою. – Якщо вони почнуть поливати ii холодною водою чи дзвенiти над вухом будильником, то вона може прокинутися не в гуморi або встати не з тiеi ноги. А це матиме непоправнi наслiдки, – бурмотiв Чудлик собi пiд нiс. – Вiд поганого настрою квiтозавриха занедужае. Вони ii занапастять! Що робити, Дудко? – Вау, здаеться, я в’iхав у те-тему! – вiдповiв дi-джей. – То що? – Пiдкоп… – Як ти сказав?.. – Я с-с-сказав пiдкоп, професоре! Глава 6 Хазяiн планети Жлобур Мiстер Пуп був вельми дiловою людиною. На планетi Жлобур, де вiн жив i мав бiзнес, його вважали неформальним лiдером. Щоправда, колись мiстер Пуп був справжнiм злочинцем i вбивцею, але це ж у минулому… Нинi вiн – голова правлiння банку «Пуптранстрест», власник нафтопереробного «Жирпупкомбiнату» й мережi супермаркетiв «ПупОК», почесний директор кiнокомпанii «Папа Пуп енд компанi», яка випускае серiали про злочинцiв та тупi розважальнi шоу. Мiстер Пуп мае величезний сучасний офiс, iздить вiдпочивати на моднi курорти, скуповуе на аукцiонах антикварнi раритети та твори сучасного мистецтва. А ще вiн – головний меценат конкурсу краси серед елiтних плазунiв та рептилiй «Мiс отрута». Вiднедавна мiстеру Пупу припало до смаку оточувати себе елiтними суперотруйними змiями, плазунами та земноводними, якi робили йому екзотичнi масажi, розважали художнiм шипiнням. До того ж, за потреби, вони могли смертельним укусом знешкодити потенцiйних ворогiв чи конкурентiв. Улюбленицею була гламурна водяна гадюка на iм’я Серпентiна Сваровская, чия лискуча шкура була геть всипана дiамантами й штучними стразами. Серпентiна вмiла вiртуозно брехати, лаятися, пити горiлку та спiвати пiснi у стилi «кримiнальний шансон». Саме вона грiлася на грудях у мiстера Пупа, коли вiн почув у новинах звiстку про дивовижну земну знахiдку. – Нi, цього не може бути! – схопився вiн за голову. – Ш-ш-ш-шо ти сказал, мой толстий пупсiк? – прошипiла розiмлiла вiд тепла Серпентiна. – Пупсик сказав, що на Землi знайшли квiтозавриху Клумбу iз цим проклятим яйцем! «Стоп! – можете сказати ви в цьому мiсцi. – Чи не той це мiстер Пуп, що колись звався Пупир-Хам i який разом зi своiми поплiчниками знищив на Землi усiх квiтозаврiв?» Так, це вiн! Точнiше його клонований двiйник. Зараз поясню. Уже довгi роки на планетi Жлобур iснуе величезний iнститут з проблем клонування. Коли багатий жлобурянин доходить до найквiтучiшого свого вiку, вiн iде в цей iнститут – там у нього пiд мiсцевим наркозом вiдрiзають маленький шматочок пальця або вуха, чи ще чогось i кладуть до спецiальноi морозильноi камери на зберiгання. Коли ж той жлобурянин постарiе, то знову звертаеться до спецiалiстiв iнституту. І ось тодi зi взятого колись маленького шматочка в особливих умовах науковцi вирощують молоду копiю. Саме тому мiстер Пуп i дожив до цього часу. Однак iнколи трапляються певнi генетичнi збоi: примiром, у когось iз клонованих можуть вирости двi голови, чи шiсть носiв, або сорок пальцiв чи по одному вуху. Це у чоловiкiв. А у жiнок здебiльшого при клонуваннi страшенно роздувало губи, груди й iнколи сiдницi. – Мольфари обдурили мене! – бiгав по офiсу мiстер Пуп, розмахуючи чотирма руками. – Сказали, що Клумба померла, а самi приспали ii на тривалий час! Але ж за старовинною легендою, якщо з яйця народиться новий квiтозавр, то я помру! Згину! О-о-о-о, я зараз лусну вiд лютi! І мiстер Пуп почав роздуватися, нiби повiтряна кулька. – Тiш-ш-ше, тi-ш-ше… – зашипiла гадюка на його грудях, – тебе доктора запретiлi валнаваться… Давай бегом к акварiуму… Слiд зазначити, що мiстер Пуп хворiв на рiдкiсну та смертельно небезпечну недугу, що називалася злободинамiею, – людина так роздуваеться вiд лютi, що може запросто луснути. Пiдбiгши до величезного акварiуму, мiстер Пуп зiрвав гадюку з шиi i кинув ii у воду, де плавало десятка пiвтора справжнiх золотих рибок. Одна рибка – одне бажання. На чорному ринку такi чарiвницi коштували шалених грошей. Водяна гадюка вправно впiймала найтовщу i, висунувши з акварiуму вкриту стразами голiвку, виплюнула рибку просто у руки господаревi. – Вiдпусти мене, я виконаю будь-яке твое бажання, – ледь чутно промовила рибка людським голосом. – Жити хочу-у-у-у, – прохрипiв, хапаючи ротом повiтря, мiстер Пуп. – Хай тобi буде. Живи… – промовила рибка, i сталося диво. Жлобурянин просто на очах почав здуватися, меншати i за мить повернувся до своiх звичайних розмiрiв. – Вiдпусти мене, – тепер уже рибка благала свого господаря про милiсть, задихаючись без води. – Ага, зараз… – цинiчно усмiхнувся мiстер Пуп. – Виконала бажання, та й годi. Тепер ти менi не потрiбна, дарма тiльки будеш в акварiумi хвостом махати. Сваровська, тримай! – i кинув свою рятiвницю прямо до пащi водяноi гадюки. – Ш-ш-ш-ш, люблю делiкатеси, стрази i багатих мущ-щ-iн, – зашипiла гламурна змiя, заковтуючи ще живу рибку все глибше i глибше. Тим часом мiстер Пуп, поправляючи розхристаний костюм, пiдiйшов до робочого столу i по селектору наказав секретарцi викликати до нього в офiс Жабуляка i Пукоока. За п’ятнадцять хвилин двiйко бойових пупоноiдiв стояли перед господарем струнко. Той, що звався Жабуляком, був схожий на велику пухирчату жабу з носом-трубою i такими самими вiдстовбурченими вухами. На грудях у нього, почеплений до товстелезного золотого ланцюга, телiпався золотий мобiльний телефон. Інший – Пукоок, був увесь червоний, нiби варений рак, банькуватi виряченi очi пiднiмалися над головою на двох тоненьких, як у равлика, нiжках. Вiн страшенно соромився своiх очей i ховав iх за коштовними золотими окулярами iз затемненими скельцями. – Є справа на мiльярд! – гаркнув до пупоноiдiв мiстер Пуп. – На мiльярд?! – хрюкнув носом Жабуляк, а у Пукоок злегка присвиснув. – Чи вiдомо вам, що сьогоднi на Землi знайдено волошкову квiтозавриху? – Як? – в один голос вигукнули пупоноiди. – Вони ж усi типу вимерли! Ми самi, по ходу, зачищали Землю вiд останнiх квiтозаврiв. – Виходить, що нi! Нас обдурили. А ще при нiй збереглося яйце, з якого мае народитися цей вилупок Бузок, що принесе всiм бiду пiд назвою свобода. Адже свобода – це страшна рiч! Вона руйнуе порядок. Ось чому цей бузовiр страшнiший за фашистiв, гiрший за чуму. Мусите негайно вирушити на Землю, викрасти яйце i доправити його на Жлобур. Ну, а потiм ми влаштуемо показовий судовий процес над цим квiтчастим недомiрком i привселюдно його стратимо! Мамаша помре з горя. А нам вже нiщо не завадить скрiзь заводити власнi правила! Все вiльне i незалежне мае бути знищене. За нами сила! Добробут за нами! – А чи е у вас якийсь план, мiстер Пуп? – обережно спитав Жабуляк. – План щодо викрадення? – уточнив Пукоок. – Безумовно е! Ось тримайте… – i мiстер Пуп тицьнув до рук бойовим пупоноiдам фотокартку з портретом академiка Хитренка. – Це наша людина на Землi. Ми з ним неодноразово спiвпрацювали за програмою «Втеча мiзкiв». Вiн поставляв нам секретнi технологii та забороненi до вивозу з Землi матерiали, адже за грошi маму рiдну продасть. Ось тут два мiльйони доларiв, – вказав мiстер Пуп на двi валiзи, що стояли бiля столу. – Берiть iх, термiново вилiтайте на Землю. Без яйця не повертайтеся. – А який наш гонорар у цiй справi? – м’яко запитав Пукоок, вiд остраху втягнувши очi просто в тiм’ячко. – Як вам не соромно питати про грошi? – гримнув на них мiстер Пуп. – Це благородна корпоративна справа! Де ваша свiдомiсть? Де ваше вiдчуття перспективи? Пупоноiди похнюпилися – якщо вже шеф заговорив про корпоративну свiдомiсть i вiдчуття перспективи, то це означало, що платити за роботу вiн не збирався. Проте вибору не лишалося. Спiльне кримiнальне минуле мiцно пов’язувало пупоноiдiв iз Пупом, котрий будь-коли мiг вiддати iх до рук мiсцевоi полiцii, вiд якоi сам давно вiдкупився. Адже основний закон планети Жлобур проголошував – «багатiям закон не писаний». Отож, узявши валiзи, Жабуляк i Пукоок слухняно вийшли з офiсу i попленталися до космодрому. Там на них чекала срiбляста лiтаюча тарiлка останньоi моделi, яка невдовзi взяла курс на Землю. Глава 7 Операцiя «Пiдкоп» Нiч оповила Киiв непомiтно. Спочатку вона визирнула з-за Днiпра i, переконавшись у тому, що мiсто не звертае на неi жодноi уваги, потроху рушила вперед, тягнучи за собою темне покривало, розшите мерехтливими зiрками. Тим часом у будиночку в ботанiчному саду завершувалася важлива нарада. За столом у свiтлi абрикосового абажура, схиливши голови над планом пiдкопу, сидiли професор i дi-джей Дудка. – Мiй друже, а ви впевненi, що вашi колеги впораються з таким складним завданням? – Пояснюю ще раз, професоре, – гаряче переконував його дi-джей, – у мене на Фейсбук-сторiнцi пi-пi-пiвтори тисячi друзiв. У них, як мiнiмум, пiвтори тисячi молодших братiв i сестер. Якщо цi три тисячi приведуть усiх своiх друзiв, то повiрте, збереться цiла армiя малят, озброена вiдерцями i лопатками. – А як же батьки? Хiба вони можуть вiдпустити дiтей на всю нiч у незнайоме мiсце? – А ми спробуемо не турбувати батькiв, i почнемо дiяти тiльки тодi, коли вони заснуть. Ма-ма-малята виберуться зi своiх лiжечок, сядуть на велосипеди, встануть на самокати, скейти, ролики i пiд наглядом старших братiв i сестер прибудуть на мiсце. – Але ж дозвольте, виходить це – змова?! – Професоре, ви самi говорили, що готовi на все, аби врятувати маму Клумбу вiд загибелi. – Так. Добро мусить умiти захищатися! Я даю згоду на проведення операцii «Пiдкоп»! Уся вiдповiдальнiсть на менi. Викликайте дiтей! Дi-джей миттю видобув iз сумки трохи затертий, але вiрний планшет i на своiй Фейсбук-сторiнцi написав: «Чудлик потрапив у халепу. Йому потрiбна допомога. Берiть iз собою молодших братiв, сестер i приходьте о другiй годинi ночi в ботанiчний сад. Прихопiть вiдерця й лопатки. Збираемося бiля будиночка професора. Все дуже серйозно. Чекаю. Дудка». Рiвно о другiй у призначеному мiсцi зiбралася величезна юрба дiтей i пiдлiткiв. Дi-джей крутився серед них, жваво щось пояснюючи. Незабаром на ганку з’явився Чудлик. Побачивши його, дiти захоплено замахали руками i загудiли… – Тихiше, тихiше, друзi моi! – вгамував iх професор. – Дотримуйте тишi, бо неподалiк чергують мiлiцiянти, якi можуть поцiкавитися, чому дiтвора так пiзно не спить. А зараз дозвольте всiм пояснити, навiщо ми з Дудкою викликали вас сюди. Нам потрiбна допомога. Внизу, он за тими деревами, знаходиться печера, де спить волошкова квiтозавриха. Наше завдання полягае в тому, щоб якнайшвидше вирити тунель вiд будиночка до печери i розбудити ii за допомогою сеансу музичноi терапii, який проведе наш хвацький Дудка. Тодi е шанс, що Мама-Клумба прокинеться в доброму гуморi, встане з правоi ноги i не захворiе. У цьому мiсцi промови з неба впало декiлька важких крапель. – Дощ! – стурбовано сказав Дудка. – Вiн може нам зашкодити. Всi пiдвели голови до неба, яке почала затягувати чорна грозова хмара. Якщо почнеться злива, дiти змокнуть i можуть застудитися. Ситуацiя ставала загрозливою. І тодi Чудлик вдався до справжнього чаклунства, яке застосовував дуже рiдко, бо передусiм вiрив у науку. – Травнева ноче, – гукнув вiн, здiйнявши руки до неба, – будь прихильною до нас! Ти, можливо, сердишся, адже дiти вночi повиннi спати, та дуже прошу, не обливай нас дощем. Почекай трохи, поки ми завершимо роботу. – Хто це зi мною розмовляе? – запитала травнева нiч у пiвденного вiтру. – Це професор Чудлик, – озвався вiтер шелестом дерев. – Вiн за свое життя не вбив жодноi тварини, не поламав жодноi гiлки i не скривдив жодноi людини. – Раз так, то я допоможу йому. Гей, подруго, – звернулася нiч до грозовоi хмари, – вiдступи-но вбiк, не поспiшай розпускати своi мокрi коси. І сталося диво. Хмара вiдступила i на небi знову засяяли зiрки. – Дякуемо тобi, ноче! – неголосно гукнув професор, а дiти вдячно помахали iй руками. – Добре, добре… – пробурмотiла травнева нiч далеким громом, – чого вже там… Природа завжди допомагае добрим людям. – Нумо, друзi моi, увага! – професор знову промовляв до дiтей, розгорнувши перед ними величезний плакат. – Ось план пiдкопу. Копати почнемо вiд мого будиночка, землю будемо виносити й утрамбовувати на клумбах, пiдготовлених для розсади чорнобривцiв. Пропоную працювати за схемою – набрав вiдерце землi й одразу ж поступися мiсцем товаришу. Згоднi? – Так! – дружно закивали головами дiти. – Тодi до роботи! Глава 8 Наукова дискусiя Тiеi ночi в Академii казкових наук також не спали. У великому кабiнетi за довгим столом засiдали вченi, скликанi академiком Хитренком. Найактивнiшими були трое науковцiв – професори Ікс, Ігрек i Зет. – Я вважаю, перед тим як ставити питання про методи пробудження, варто зрозумiти, що собою являють цi волошковi квiтозаври, – авторитетно заявив професор Ікс. – Слушно! – погодився iз ним Хитренко. – То що вони собою являють? – Наскiльки я пам’ятаю, волошковi квiтозаври мають голову, тулуб i хвiст… – Нiчого подiбного, – заперечив зi свого мiсця професор Ігрек, – замiсть хвоста в них букет квiтiв. Вони тому i називаються квiтозаврами. Їхня голова нагадуе формою дiжку для пальми. – Нiяку не дiжку, – заперечив професор Ікс, – а звичайнiсiнький вазон з однiею дiркою замiсть ока… – Нiсенiтницi! – пiдхопився з мiсця професор Зет. – У квiтозавра парна кiлькiсть очей. Їх у нього вiсiм! А спина вкрита травичкою, в якiй ростуть гриби. – І не травичкою, а звичайним мохом, посипаним журавлиною. І нiг у квiтозавра немае! Вiн плазуе на животi… – Якому животi?! Вiн же птах! І мае крила… – Не крила, а крило, що росте посерединi чола, i вiн ним махае, коли радiе… – Коли радiе, то розпускае хвiст iз троянд i пускае ротом бульбашки… – Вiн узагалi мае роги… – Нi, не роги, а бивнi… – Бивнi в нього вiдпадають у дитячому вiцi, i на iхньому мiсцi виростають вуса… – Це в самцiв. А в самок продовжують рости бивнi… – І доки вони в них ростуть? – Доки iм цi бивнi не обламають новонародженi дiти… Наукова суперечка мiж професорами тривала майже три години. За цей час було випито дванадцять графинiв води, поламано шiстнадцять олiвцiв i чотири стiльцi, виплеснуто в атмосферу вiсiм кубометрiв ненавистi та з’iдено сорок шiсть таблеток валiдолу. Коли ж професори втомилися вiд дискусii, Хитренко попросив наукового секретаря пiдбити пiдсумки. Секретар пiдiйшов до дошки, узяв крейду i, вiдповiдно до тверджень професури, намалював п’ятиголове чудовисько, вкрите густою травою, з колесами замiсть нiг i пальмою замiсть хвоста. На кожнiй головi росло по крилу, рот був десь збоку, а вуха телiпалися просто над очима. Одне слово – страховисько. – А тепер з’ясуймо, як ми ii будемо будити? – Хитренко поставив питання руба. – Я кажу тротиловою шашкою ii будити! – наполягав Ікс. – А я кажу, – струменем з пожежного шлангу! – вигукував Ігрек. – Шашкою! – Струменем! – Шашкою! – Струменем! – Шашкою! Здавалося, цьому не буде кiнця. Ікс та Ігрек нiколи не могли домовитися. Теоретичнi науковi суперечки могли тривати вiчно, й усi в залi зажурилися, потайки позiхали в кулачки, роздивлялися на стелi сонних мух i писали рiдним есемески «До ранку не чекати». Нарештi Хитренко не витримав: – Мовчати! – гаркнув вiн. – Пропоную консенсус! Спершу ми пiдiрвемо поблизу печери тротилову шашку, а потiм, коли квiтзавриха вiд страху вискочить з печери, поллемо водою iз пожежного шлангу, щоб заспокоiти. Чи всi згоднi? Рiшення пiдтримали майже одностайно, i тiльки професор Зет був проти: – Це якось негуманно! – заявив вiн, проте Хитренко махнув на нього рукою i поставив наступне запитання: – Чим харчуються волошковi квiтозаври? І знову розгорiлася суперечка. Ікс стверджував, що квiтозаври люблять буженину i салат «Олiв’е», а Ігрек доводив, що найбiльше iм смакуе сиров’ялена ковбаса та оселедець пiд шубою. – Послухайте, – зненацька втрутився в iхнiй диспут професор Зет, – а чого ми тут сидимо i сперечаемося, замiсть того, щоб поiхати до ботанiчного саду i подивитися на цю волошкову квiтозавриху? – Яка практична думка! – здивовано обiзвався Хитренко. – І то правда! Ура, ура… – погодились iз нею iншi, – до ботанiчного саду! Коли ж науковцi вибралися на вулицю, була майже четверта година ночi й на асфальт перед Академiею впали крупнi краплi дощу. – Здаеться, злива починаеться. Куди за такоi погоди iхати? – сказав професор Ікс. – Ну так, нерозумно! – нарештi погодився з ним Ігрек. – А й справдi! – пiдтримав колег Зет. – Вже спати час. Завтра зранку прийдемо у ботсад i подивимося, як виглядае ця Клумба, заодно подумаемо, що з нею робити. – Проте пiдривникiв i пожежний катер неодмiнно треба викликати! Всi згоднi? – Хитренко грiзно оглянув професуру. Заперечень не було. – Тож завтра о дев’ятiй чекаю на всiх у ботанiчному саду. На добранiч, панове! Ледве встигли казковi науковцi розбiгтися по домiвках, як нiчний Киiв накрила тепла травнева злива. Глава 9 Нiчнi дива За пiвтори години безперервноi роботи пiдкоп завдовжки сто метрiв був майже готовий. Працювали весело i дружно. Малеча набирала землю лопатками у вiдерця i виносила нагору, а старшi дiти трамбували ii на клумбах. Тим часом Дудка готувався до сеансу музичноi терапii. На педальному «Запорожцi» професора вiн з’iздив додому i привiз звiдти комп’ютер, дi-джейський пульт, електронний синтезатор, вертушку для вiнiлових дискiв, вiсiм колонок та купу всiлякого причандалля, шнуркiв, кабелiв i розеток. Нашвидкуруч пiдключивши апаратуру в професорському будиночку, Дудка заходився творити черговий музичний шедевр пiд назвою «Пробудження квiтозавра». Над своiм грандiозним задумом вiн працював увесь той час, поки дiти готували пiдкоп. І коли захеканий Чудлик увiрвався до будиночка з криком: «Ходiмо мерщiй! До печери залишилося менше метра!», Дудка, натиснувши на комп’ютерi кнопку «Зберегти», озвався: «Я готовий». Трохи пригнувшись, вони бiгли довгим тунелем, освiтленим новорiчними гiрляндами, що дуже доречно знайшлися на горищi. У кiнцi пiдкопу професор зупинився i приклав палець до вуст: «тш-ш-ш-ш!». Запала тиша, у якiй, майже не приглушене тонким шаром грунту, виразно чулося мирне сопiння волошковоi квiтозаврихи. – Я хочу з тобою порадитися, друже, – пошепки звернувся Чудлик до дi-джея. – Чи вiдпускати нам дiтей додому, чи нехай будять Клумбу разом iз нами? – Вау, професор, звiсно, хай бу-бу-будять разом iз нами! Це бу-буде для них найкращою винагородою за iхню титанiчну працю. Зараз о пiв на четверту. Обiцяю, що о шостiй всi будуть у лiжках. – Але вони такi замурзанi… – То ви попросiть травневу нiч, щоб вона викупала iх теплим дощем. – Чи послухае вона мене вдруге? – засумнiвався професор. – А ви спробуйте! Нiч, зручно вмостившись на киiвських пагорбах, перебувала у глибокiй задумi. Вона нiяк не могла зрозумiти: чому саме в травнi у неi так мало часу, щоб погостювати у цьому чудовому старовинному мiстi. Взимку ж, коли на вулицi лютують морози, а люди сидять по домiвках, вона господарюе бiльшу частину доби. Несправедливо! Вiд цих невеселих думок ii вiдволiк чийсь голос, що долинав iзнизу. То Чудлик знову звертався до неi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ant-n-muharskiy/legenda-pro-kv-tozavra-pravdiva-kazka-dlya-doroslih-d-tey/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.