Пасербки восьмої заповіді

Пасербки восьмоi заповiдi Генри Лайон Олди Злодiйський цикл #1 Не варто грати у пiддавки з Дияволом, коли на кону стоiть твоя душа. Ой, не варто! Бо Нечистий не пробачае боргiв… Вони – злодii i дiти злодiя. Але злодii незвичнi. Їхня мета – не коштовностi й грошi, вони крадуть думки та сподiвання людськi. Й усе, здавалося б, нiчого. Та трагiчне кохання молодшоi, Марти, спонукае ii на вiдчайдушний вчинок. В останню мить вихоплюе вона з-пiд самого носа Великого Здрайци вже продану душу коханого. І тепер тiкае, мчить вiд дияволових поплiчникiв, i немае iй нiде спокою… Чи ж буде колись? Безсумнiвно, роман знаменитого харкiвського дуету, якi разом iменуються Генрi Лайон Олдi, припаде до смаку всiм любителям iсторичноi фентезi, бо, як завжди, порадуе читачiв нетривiальним сюжетом, оригiнальними характерами та майстернiстю написання. Але цього разу – вже украiнською! Генрi Лайон Олдi Пасербки восьмоi заповiдi То було щось вище за нас, То було понад усiх.     Й. Бродський Книга перша Дiти злодiя Самуiла Роздiл перший 1 – Пся крев[1 - Пся крев – досл. «собача кров» (польська лайка).]! Де чорти носять того пройдисвiта-корчмаря! Присягаюся епископським благословенням, ще мить – i я пошаткую весь його проклятий рiд на капусту! Пудовий кулак гупнув об стiльницю з такою силою, що кухлi злякано деренчнули, а найближча тареля крутнулася дзигою i довго не зупинялася, аж поки звернула до горланя злякану морду запеченого з чорносливом поросяти. Корчмар Йошка квапливо й потiшно дрiботiв коротенькими кривими нiжками до столу, захисним жестом виставивши перед собою обидвi руки. У кожнiй був затиснутий глиняний глечик з вистояним угорським вином, щойно нацiдженим з бочки, чоп якоi вiдкривався лише на велике свято, а ще, коли до корчми заходив князь[2 - У шiстнадцятому столiттi в Польщi, а пiзнiше в Речi Посполитiй, було скасовано дворянськi титули (князь, граф тощо), але вони зберiгалися в традицiйних мовних формах та у неформальному спiлкуваннi).] Лентовський, чию паскудну ваду чудово знав не лише корчмар, а й кожен стрiчний по цей бiк Татрiв. Пiсля першого князiвського ковтка корчмаря було прощено, пiсля другого – милостиво обдаровано дружнiм запотиличником, що ледь не вiдправив миршавого Йошку на той свiт, а пiсля третього, найтривалiшого ковтка, що супроводжувався молодецьким крекотом i здоровою вiдрижкою, князь Лентовський геть-чисто забув про корчмаря й взявся перетворювати порося на купу обсмоктаних кiсток i хрящiв. Поруч iз князем сидiв його старший син i спадкоемець Янош Лентовський. Вiн байдуже вертiв у руках куряче стегенце, зрiдка торкався його губами та так нiжно й побiжно, наче то була нiжка його коханоi, а не окiст жилавоi збитошноi ряби Друци, чиi витiвки переповнили сьогоднi вранцi чашу терпiння дружини корчмаря. Утiм, апетит – едине, що вiдрiзняло мiж собою батька й сина Лентовських. Обидва ставнi, мов сокирою витесанi здорованi, червонощокi, мiцнорукi, зачатi на знаменитому дубовому лiжку в родовому замку бiля Череможа, де втрачали цноту всi молодi дружини Лентовських ось уже вiсiмнадцяте поколiння пiдряд. Обое вбранi в темно-лiловi оксамитнi кунтушi з дiамантовими гудзиками, кожен з яких вартий усього статку, надбаного тим же Йошкою за все його корчмарське життя; з-пiд кунтушiв визирали жупани з блакитного едвабу, а на м’язистих литках високошляхетних вельмож красувалися яскраво-червонi шаровари та зухвало яскравi чоботи з фарбованого сап’яну на золочених каблуках. Боляче було дивитися, як старий Лентовський заливае всю цю пишноту патьоками жиру й вина, що струмувало по голеному пiдборiддю, – але навряд чи знайшовся б смiливець, котрий бодай натякнув князевi, що шкода псувати таке добро! Доброзичливець дiстав би в кращому разi ляпаса, здатного звалити бичка-дволiтка, а потiм – ще й батога князiвських гайдукiв; невдаха ж цiлком мiг скуштувати й клинка – родовоi зброi Лентовских; цей клинок гордо виставив над стiльницею бiлий чубчик чаплi, що прикрашала його рукiв’я. – Музику! Гей, слiпий, заснув, чи що?! Невидющий скрипаль, який мовчки перетирав у кутку беззубими яснами свiжу скоринку хлiба, притьмом схопився, вхопив поруч себе скрипку, примостив ii на кощавому старечому плечi й змахнув смичком. Мелодiя запального танка вогнем хлюнула по корчмi, але нiхто з нечисленних вiдвiдувачiв i гадки не мав пройтися гоголем рипучими мостинами – дай Боже, у присутностi старого князя-самодура спокiйно дожувати й допити й непомiтно зникнути з його очей! Хiба що жiнка середнiх рокiв у найвiддаленiшому закутку, незвично смаглява й довгоноса як для тутешнiх мiсць, спершу забарабанила пальцями по столi та весело притупнула – але, оглянувшись, знову заходилася коло баранячоi печенi, що парувала в пузатому горщиковi. Бiля нiг жiнки, уткнувши носа в ii поношенi, але ще мiцнi чобiтки, лежав здоровенний рябий пес. Праве вухо його було вiдiрване в якiйсь давнiй бiйцi, i тепер замiсть нього нервово здригався потiшний волохатий обрубок; зате друге, неушкоджене вухо незалежно стирчало, немов собацi хотiлося почути в тiй музицi щось свое, дуже важливе й незрозумiле для стороннiх. Янош Лентовський пiдсунув батьковi миску зi смаженими в олii пирiжками й огледiвся, нудьгуючи. Погляд княжича ковзнув по двох заiжджих торговцях – тi стиха обговорювали своi гендлярськi справи, – побiжно затримався на слiпому скрипалi, що послужливо скалився в нiкуди, погладив широкi принаднi стегна служницi, яка нагнулася за упалим рушником, i нарештi уперся в смагляву жiнку. Вона пiдвела очi на молодого Лентовського й посмiхнулася до нього спокiйною привiтною усмiшкою. – Циганка? – неголосно спитав княжич Янош, звертаючись бiльше до самого себе. Хоч як дивно, жiнка почула його запитання й заперечно похитала головою. – Тодi хто? Жiнка розвела руками й ще раз посмiхнулася, немов це мало якось пояснити ii походження. Княжич Янош i далi розглядав дивну гостю. Одягнена вона була теж не так, як одягалися мiсцевi жiнки: замiсть багатьох спiдниць, напнутих одна поверх одноi, наче капустяне листя, та бiлоi розшитоi сорочки з безрукавкою, на цiй був чоловiчий чорний каптан, пiдбитий стриженим хутром, iз-пiд якого визирала, знову ж таки, чорна сорочка, заправлена в короткi шкiрянi штани до колiн. І нiяких прикрас, крiм крученого браслета на правому зап’ястку та мiдноi застiбки з трьома короткими ланцюжками на сорочцi бiля комiра. «Нi, не циганка, – упевнився молодий Лентовський. – Тi по пуду всiляких цяцьок на себе чiпляють, а ця… Та й не вiзьметься Йошка циганок у себе пiдгодовувати. Ач, яка чорна! Вiдкiля й узялася така?» Інтерес до жiнки так само швидко згас, як i виник; княжич позiхнув i потягся до глека з вином. Нехай батько наiсться досхочу, тодi можна буде спокiйно рушати в дорогу. У дорогу… Легкi сухi пальцi торкнулися Яношевоi шиi. Вiн здивовано обернувся – чорна жiнка стояла зовсiм поруч, наче миттево перемiстилася вiд свого стола до мiсця князiвськоi трапези. Тонкi губи ворухнулися – жiнка мовила перепрошуючи: – Великодушно прошу пробачити, ваша милосте! Спiткнулася… – Геть звiдси, – недбало кинув молодий Лентовський, наливаючи собi вина в дерев’яний кухоль, i раптом вiдчув, як у нього засвербiли очi. Саме очi, як нiбито вiд потилицi… нi, вiд шиi, де торкнулися Яноша чужi пальцi, потяглися всередину тоненькi нитки-павутинки, швидка метушлива цвiль, кiнчиками невидимих волокон увiйшовши зсередини в зiницi й ворушачись, розтягуючись, розростаючись… Княжич здивовано клiпнув – i вiдчуття зникло. Немов рука досвiдченого кишенькового злодiя, що в останню мить зникае з вiдкритого гаманця, коли розтелепа-хазяiн запiдозрить недобре й роззявить рота, щоб заволати на весь базар: «Тримай злодiя!» Об чобiт Яношевi розчулено терлася корчмарева кiшка Бирка – випрошувала шматочок свининки, боязко поглядаючи на одновухого пса, який усе ще дрiмав. – Пiд гiркою, пiд мостом псуе дiвок чорт хвостом, – завiв на всю корчму старий князь, а скрипаль на ходу спробував пiдхопити мелодiю. – Буде чорту лихо, ой… Забувши слова хвацькоi пiснi, що чув вiд егерiв на минулому полюваннi, Лентовський вилаявсь i пожбурив у скрипаля обгризеною кiсткою. Чорна жiнка уже вiдходила вiд князiвського столу, коли обличчя ii раптом напружилося, у поглядi, зверненому до старого князя, спалахнула шалена ненависть, що блискавицею метнулася пiд густими бровами, але жiнка рiзко присiла, злодiйкувато погладила Бирку, що нявкнула, i обличчя жiнки майже вiдразу набуло попереднього виразу. Ще мить – i нi ii, нi рябого собаки в корчмi вже не було. Йошка побачив поряд з недоiденою печенею срiбний напiвталер, але вирiшив галасу не здiймати i тим бiльше не гнатися за гостею; а невдовзi йому стало не до талерiв i жiнок: найбезневиннiша кiшка Бирка люто засичала, стрибнула на стiл i звiдти живою грудкою кинулася прямо в обличчя старому князевi. І довго потiм розповiдали пастухи Бескидiв один одному, як старий князь Лентовський став однооким, як княжич Янош зi сказу ледь не зарубав корчмаря Йошку, i лише спритнi ноги врятували того, коли горiла корчма, пiдпалена гайдуками Лентовського, а старий князь, притискаючи до розiдраноi очницi закривавлений плат, рикав надiрваним голосом: – Палiть! Усiх палiть, сучi сини!.. О, пся крев… Про жiнку та ii собаку не згадав нiхто. 2 – Не могла я iнакше, Джоше… нiяк не могла. Адже ти й сам злодiй, ти маеш мене розумiти… Нiч застала жiнку з собакою в дорозi, але одновухий пес миттю звернув з битого шляху та неквапливо потрюхикав до лiсу – а жiнка спокiйно пiшла слiдом за ним, чимраз далi заглиблюючись у чагарник, що густiе, мов iз кожним кроком петляла помiж поодиноких бiлих стовбурiв берiз. Так слiпий простуе за надiйним, не раз перевiреним поводирем, так ходять за матiр’ю чи за коханцем, так ходять, не роздумуючи та не сумнiваючись. І справдi: не встигло ще остаточно стемнiти, як вони дiйшли до вiвчарського куреня – добрячого, щiльно застеленого свiжими гiлками, iз вигорiлим кострищем посерединi, над яким на довгому цiпку, причепленому до двох поперечних жердин, висiв закiптюжений казан. Жiнка заходилася коло багаття, iдкий дим незабаром заповнив курiнь, з явним намiром прокоптити незваних постояльцiв до кiнця iхнiх днiв, а пес злився з лiсом, i тiльки зрiдка свiтилися поблизу його настороженi очi. За весь цей час вiн не видав нi звуку, наче був нiмий. Та й жiнка мовчала, вiдколи вони залишили злощасну корчму Йошки Мозеля. Мовчки йшла вона по дорозi, мовчки пробиралася мiж стовбурами, мовчки розпалювала багаття та розбиралася з убогими припасами, добутими з полотняноi дорожньоi сумки з нашитими поверх смугами дубленоi шкiри. Вiвчарський курiнь, а вiн звик до гомiнких, балакучих людей, якi горланили пiснi та далеко за пiвнiч лякали одне одного страшними казками, здивовано дослухався до тишi. Тож коли легкий нiчний дощ зашарудiв i захлюпав по лiсi, проганяючи тишу, то куреню стало спокiйнiше вiд цих затишно-шепiтних звукiв. Листя здригнулося, пiддалося мерзлякуватiй ласцi крапель, глибоко в землi грибниця започаткувала таемне таiнство народження гриба, переполошенно зацокала самотня вивiрка в кронi вiкового бука, i багаття, догоряючи, слабко висвiтило всерединi куреня двi притуленi одна до одноi тiнi: людську й нелюдську. – Не могла я iнакше, Джоше… нiяк не могла. Адже ти й сам злодiй, ти мусиш мене розумiти… Вiдкiля менi було знати, що молодий княжич на батька рiдного замiряеться? Ти, Джоше, теж не завжди знав, що поцупив, але ж таки цупив, га! Отакi були першi слова жiнки. Пес заворушився, хрипко клекочучи горлом. – Хватка губиться, Джоше, – посмiхнулася жiнка, щiльнiше притискаючись до великого кошлатого тiла, i було в цьому ii русi щось непристойне, не схоже на просте бажання одержати якомога побiльше тепла. – Пам’ятаеш, ти менi говорив: пальцi кишенькового злодiя нiжнiшi за соболине хутро! Пам’ятаеш, мабуть… Як тиждень, говорив, не полапаеш чужого гаманця, то на восьмий день i камiнця iз землi не пiдбереш – упустиш! А моя спритнiсть – в iншому, але ж i випробовувати ii частiше доводиться. Суворий був Самуiл-баца, батько мiй названий, тяжко навчав, а таки усiх вивчив; одна я, дурепа, на рожен через тебе поперлася… спи, Джоше, це я так, поскиглити перед сном захотiлося… Жiнка боялася зiзнатися псовi, що iй лячно спати. Перед заплющеними очима весь час поставало суворе лице батька… – Самуiла-турка iз Шафляр, якого шафлярцi прозвали Самуiлом-бацою, що на пiдгальському нарiччi значило «Старший пастух» чи просто «Пастир». Примарний лик супився, хмурив кошлатi брови, в опуклих жаб’ячих очах пломенiв гнiвний вогонь, а через батькiвське плече чомусь визирало, знущально погойдуючись, руде пiвняче перо. Жiнка вже колись бачила хвацько заламаний берет, до якого срiбною пряжкою було пришпилене таке саме перо. Якби вона могла молитися, то молилася б, щоб iй не довелося побачити його вдруге. «Прости, батьку Самуiле, – жiнчинi губи беззвучно ворушилися, змушуючи одновухого пса здригатися та на мить виринати з чуйноi собачоi дрiмоти, – прости неслухнянку… Адже знала, пам’ятала, у душi тавром випекла слова твоi: „Не крадiть, дiти, у диявола, бо диявол бере за правом ошуканства, але все-таки за правом; а ми просто беремо! Остерiгайтеся багатьох, але не бiйтеся нiкого – крiм Великого Здрайцi[3 - Здрайця – по-польському те саме, що й давньоеврейське «Сатан», тобто Сатана: Перекинчик, Зрадник, Супротивець.]!“ От i вийшло так, Самуiл-баца, що твоя дурна дочка Марта, яка була грозою шафлярских хлопчиськ, бiжить тепер зляканою козулею вiд мисливця i немае iй притулку на всьому бiлому свiтi! Ах, Джоше, Джоше-Мовчальнику, що ж ти зробив зi мною!.. Що я сама iз собою зробила…» А проте жiнка, яка називае себе Мартою, все-таки заснула, iй приснився день, коли вона вперше зрозумiла недозрiлим дитячим розумом, що народилася злодiйкою. Того дня вона ледве не вкрала в названого батька задоволення вiд пообiдньоi люльки. А Самуiл-баца пiймав ii, як то мовиться, за руку, i потiм довго реготав, роздуваючи нiздрi орлиного носа та настовбурчуючи твердi сивi вуса. Дощ блукав навколо куреня, i Марта тiснiше притискалася до теплого боку пса, що здригався увi снi. Джошевi снився нiчний лiс, гроза й людина, повiшена на власному паску, прив’язаному до сволока безлюдноi сторожки. Джошевi снився вiн сам. 3 Майже пiввiку минуло вiд тiеi пам’ятноi весни, коли розтанули снiги, i вiд весело зазеленiлоi Магурськоi Громади прибився в Шафляри незнайомий турок. Утiм, турком прозвали його самi шафлярцi за довгу, дивовижно вигнуту люльку, що вiчно кулiла в незнайомця в зубах, та ще за пильнi смолянi витрiшкуватi очi. А вже темною шкiрою та пташиним носом тут важко було кого-небудь здивувати – добра половина бескидських мужикiв була чорнявою та дзьобатою. Оселився гiсть у хатi столiтнього дiдуся Кшися, i всi три з половиною роки, що залишалися старому до приходу кощавоi, не мiг натiшитися самотнiй Кшись своiм постояльцем, якого перед смертю назвав сином. Самi шафлярцi, а вони не шпарко приймали чужинцiв, теж на диво швидко звикли й до прибульця, i до його iменi Самуiл, такого незвичного для мiсцевого слуху, – а працював Самуiл-турок за трьох, на святi образи хрестився справно, пив з розумом, лаятися вмiв так, що найзавзятiшi лихослови щiльнiше натягали баранячi шапки на вуха i хмикали в кучерявi бороди, дiвок без потреби не псував, а замiжнi молодицi частенько бiгали до лiсу до мисливця Самуiла, поки iхнi законнi чоловiки пасли череду за Озерами. Але дiтей вiд турка не родилося, а на гарячому вiн не попадався. Отож усi були задоволенi, бо по цей бiк Татрiв любили мати в домi хазяйку, яка подобаеться iншим, – а якщо зi мною живе, то, виходить, i я не з пустобрехiв. Знову ж таки останнього тижня перед смертю дiдуся Кшися, котрого в роки його молодостi не раз i не двiчi обирали бацою – старшим пастухом, чие слово для решти було головнiше за батькiвське, Самуiл-турок безвилазно сидiв у хатi, напував старого трав’яними напарами й тримав за висохлу руку, забуваючи поiсти та уриваючи клаптики сну, коли старого трохи вiдпускало. А пiсля похорону вперше вирушив iз шафлярськими пастухами в Косцелець, а тi, хто пам’ятав той давнiй випас, переказували: наче дiдусь Кшись устав iз труни i каркаючим голосом Самуiла-турка вiддавав накази: дiйних овець i кiз вiдправити на Крулеву гору, баранiв iз козлами та ярок з ягнятами тут залишити, корiв – до Озер, волiв зiгнати в рiдкий лiс над рiчкою… Так i став з того дня Самуiл-турок Самуiлом-бацою. А до незмiнноi люльки додалася в Самуiлових руках вiвчарська чупага – мала сокирка на довгому ратищi з мiдними кiлечками на кiнцi топорища. Кожен пiдгальський пастух, який поважае себе, вмiе в танку стрибати через свою чупагу, тримаючись руками за лезо та за сокирище, а коли здiймалася вiвчарська сокирка не для розваги, а для чоловiчоi кривавоi забави, то частенько доводилось опiсля збивати домовини для невдах. Отут спочатку зизували односельцi на Самуiла – що-що, а стрибати козлом новий баца був незугарний. Колись заявився до Шафляр Мардула-розбiйник, знамений вiвцекрад, про якого подейкували, що для нього людинi карк зламати – все одно, що висякатися. З’явився й нумо жарти жартувати: мовляв, у старiй чередi новий ватажок, вичищений валух шафлярских баранiв водить! Слово за словом, стали один перед одним Самуiл з Мардулою-розбiйничком на зеленому лузi, заметався шалений Мардула навколо хмурого турка, як грозовий вихор навколо старого стрiмчака, хлюпнула мiдним дзенькотом Мардулина чупага… танцюе Мардула, а в руках у Самуiла-баци вже двi чупаги: i своя, i розбiйницька. Що зробив, коли встиг, як стрiмчак у вихора блискавку з пальцiв викрав – не помiтили того шафлярцi. Схопився Мардула за нiж, рвонув через пояси й завмер на мiсцi, наче забув, що з ножем робити збирався. – Ти чого мою чупагу тримаеш? – запитуе в турка. Незлобиво запитуе, скорiше здивовано. – А ти менi ii подарував, – озиваеться Самуiл-баца. – Щойно. Як побратимовi. Прийми замiсть моеi та й поклонiмося один одному в пояс. Коли шафлярцi пiзнiше розповiдали цю небилицю сусiдам, то наприкiнцi завжди додавали: хочете вiрте, хочете нi, тiльки тим дiло й скiнчилося. Так i жив Самуiл-баца в Шафлярах. На четвертий рiк оженився, узяв за себе нiму Баганту, яка овдовiла ще до його приходу в село, i жив з без’язикою душа в душу. А дiтей не мав. Не хотiв чи не мiг – але на другу зиму пiсля весiлля зник iз Шафляр до середини весни, а пiсля повернення привiв iз собою хлоп’я. Пiдiбрав десь. Баганта прийняла хлопця мов сина рiдного, Самуiл-баца iм’я приймаковi дав – Яном назвали, а поки маленький був, Яносиком звався. З тiеi пори й пiшло: раз на три-чотири зими зникав Самуiл iз Шафляр, бурлакував десь iз пiвроку i повертався з приймаком. Коли з хлопчиком, а коли з дiвчиною. І всi як одне: ледащенькi, чорнявi та гостроносенькi. Галченя й галченя, мов рiднi турковi дiти – а коли мисливець Собек кинув якось зо зла: «Вороняччя!», то назавтра забув iм’я рiдноi матерi. Справдi забув, на тверезу голову. Йому вже хто тiльки не казав: «Матiнку твою Кристою звати!», а вiн кивне, пiвдня проходить, нашiптуючи пiд нiс: «Криста… Криста, матiнко…», а до вечора знову до всiх чiпляеться: «Люди добрi, як ви маму мою звете?!» У самоi матерi запитувати соромився. Росли прийомнi дiти Самуiла-баци та нiмоi Баганти, виростали, виповнився старшому Яновi дев’ятнадцятий рочок – i пiшов Янi iз рiдного дому. Пiшов, то й пiшов, хiба мало чого людинi життя в Шафлярах нелюбим здалося! Овва, не так усе просто: слiдом за Яном через три роки залишила село й сестра Янова, красуня Тереза. Чимало хлопцiв сохло по ставнiй Терезi, тiльки не вибрала вона з них жодного, жила собi нi пава нi чава; такою й пiшла на свiй хлiб. От i узвичаiлося вiдтодi: справить черговий Самуiлiв приймак двiчi дев’ятий день народження – вiдкiля тiльки знав Самуiл-баца, коли народилися його найди?! – i незабаром прощаеться з батькiвською хатою. Куди йшли, де осiдали – не знав нiхто. Хiба що, може, крiм старого Самуiла. Та цей хiба розповiсть?! – простiше нiму Баганту розговорити… І якби сказав хто шафлярцям, що шанований усiма Самуiл-баца потайно навчае своiх прийомних дiтей злодiйському ремеслу, оскiльки сам природний злодiй, i навiть не такий злодiй, яких мало, а такий, яких i зовсiм немае на свiтi, – ох i нам’яли б пастухи базiкалу-всезнайку боки! А даремно. 4 Дорога на Тинець споконвiку вважалася людною. Рипiли вози, запряженi меланхолiйними волами, час вiд часу пролiтав, вигукуючи, що поспiшае, верхiвець, прочани сiрими зграйками прямували до тинецького монастиря, що користуеться славою святого мiсця; узбiччям мiсцевi пастухи гнали на продаж овець, якi безугаву мекали, а мандрiвнi ченцi грайливо чiплялися до молодиць, якi вирушали зранку на торжище. Марта iхала на возi, майже цiлком заставленому рядняними мiшками з борошном. Борошняний пил пудрою осiдав на темних косах жiнки, набивався в рот i в нiс, утрудняючи дихання, але все-таки це було краще, нiж тягтися пiшки. Одновухий Джош перевальцем трюхикав поряд i, висолопивши рожевого язика, скоса позирав на мiрошника, що правив волами, – тихого дрiбненького дiдка з умиротвореним виразом на вицвiлому од вiку обличчi, вiд чого мiрошник скидався на затерту статую святого, яких чимало наставлено клопотами довколишнiх рiзьбярiв у церквах Опiлля й Тенчина. З iншого боку бiля воза ступав мiрошникiв син – невисокий здоровань iз плечима завширшки як стiл. Побачивши його ведмежу статуру мимоволi спадае на думку, що мiрошничиха замолоду скочила в гречку з кимось iз кремезних лицарiв-гуралiв[4 - Гуралi – вiльнi горцi Пiдгалля, чий побут у рiдних горах був схожий на побут запорозьких козакiв.], котрi полюбляли у вiльний вiд розбою час молоти борошно на чужих жорнах. Зрiдка мiрошникiв син вiдставав i, вдаючи, нiбито ловить собi гав, по-звiриному швидко зиркав на собаку Марти, i тодi в його очах спалахували неприемнi зеленi вогники. Марта й сама якось це помiтила, але не надала значення: хтозна, може, на хлопця в дитинствi сiльськi псяки нападали, от i не любить собак! Ряба Джошева морда випромiнювала цiлковиту байдужiсть до всього на свiтi. – До самого Тиньця з нами поiдеш, дочко? – зичливо спитав мiрошник, погладивши долонею зiпрiлу на сонцi лисину. – Думай, бо я ще волiв у Жаб’ячому Джерелi напуватиму… Що ж тобi гаяти час бiля колодязя? – А де той колодязь? – поцiкавилася Марта. – Отут недалечко, за горiлим явором, де поворот до монастиря… як пiд’iжджатимемо, почуеш: жаби там скрекочуть, наче тi солов’i! – Нi, дiдусю, тодi я вас не чекатиму. Менi якраз у монастир i треба, до абата Івонича. – До Яна Івонича? Божа людина, таких на нашiй землi на пальцях перелiчить можна… бiдних надiляе, до монастирських селян милостивий, вiруе чеснiше за святого Павла, чужого шеляга нiколи не взяв… Марта мимоволi посмiхнулася, коли мiрошник сказав щось дуже потiшне, i старий невдоволено засовався, помiтивши краем ока цю посмiшку. – Свята людина ксьондз[5 - Ксьондз – священнослужитель.] Ян, – ще раз повторив вiн iз притиском. – Незабаром, гляди, епископом стане. Люди он уже подейкують: настоятель тинецького монастиря – i не епископ. Не порозумiвся з кимось у Римi, чи що? А ти знайома з ним, дочко, чи як? – Трохи, – Марта обiруч розпушила свое пишне волосся, i бiляста хмарина борошняного пилу заклубочилася над жiнкою. Мiрошник прицмокнул язиком – чи то волiв пiдганяв, чи то дивувався, що його випадкова попутниця знайома з таким богоугодним чоловiком, як Ян Івонич, iгумен тинецького монастиря бенедиктинцiв. Пiд’iжджаючи до Жаб’ячого Джерела, що здалеку кивало до них криничним журавлем, Марта навiть не почула, а, скорiше, вiдчула хрипке Джошеве гарчання. Не встигнувши нiчого змiркувати, вона метнулася з воза на землю i мертвою хваткою вчепилася в густу собачу шерсть за мить до того, як одновухий ледь не рвонув уперед, до колодязя. – Що з тобою, Джоше?! – Марта розумiла: довго втримати iй пса не спромога, та й узагалi Джош-Мочун був не з тих, кого може пересилити жiнка. За що свого часу й поплатився. Пес уперто тяг ii до колодязя. Усе ще утримуючи однiею рукою собаку, Марта дiйшла до повороту й побачила Жаб’яче Джерело. Неподалiк вiд дерев’яного зрубу, що обгороджував колодязь, до розкидистоi яблунi притиснувся спиною молодий циган, скорiше циганча, виставивши перед собою кривий нiж. – Не пiдходь! – мов пiдстрелена рись, сичав хлопчисько й люто блимав очима, а його яскраво-червона сорочка полум’янiла на вiтрi. – Присягаюся мамою, зарiжу! Не пiдходь!.. На товсту яблуневу гiлку був мiцно намотаний шкiряний повiд гнiдого красеня, засiдланого на подив старим i поношеним дерев’яним сiдлом, на яке не сяде жоден самоповажаний вершник, а тим бiльше натуральний циган. Кiнь нервував, трусив головою i форкав. Лiниво, з неквапливим спокоем людей, що вмiють убивати, циганчука оточувало п’ятеро мужикiв. Двое тримали короткi, iз товстим обухом сокири, бiльш зручнi для роботи, нiж легкi вiвчарськi чупаги; третiй дiставав iз пiхов свiй нiж, на вiдмiну вiд циганського широкий та прямий, а четвертий ганчiркою нашвидку перев’язував п’ятому розсiчену руку. Видно, циганча вже постаралося. З облич мужикiв ясно було видно, що жити хлопчиськовi зостаеться лiченi хвилини. Просто нiкому не хотiлося лiзти першим та даремно кривавитися. Джош гарчав, вищиряв страшну пащу й тяг Марту вперед. – Це циган, – заспокiйливо кинула жiнка псовi. – Конокрад. Ти ж нiколи не зв’язувався з конокрадами, Мовчальнику! Та що ти, справдi, адже посiчуть сокирами – i його, i нас iз тобою! Пес не чув. – Не вiзьму я iх, Джоше, – мало не плакала Марта, iз останнiх сил стримуючи пса. – Сам знаеш, надiрвалася я з тобою, багато не зможу… i втомилася з дороги. З княжичем – то так собi, розвага була, як тобi в сiльського дурня яблуко з воза взяти… та постривай же! Бiс iз тобою, Джоше… – На останнiх словах Марта поквапно затулила рота, нашвидку озирнулася навсiбiч i, вiдпустивши собаку, пiшла до гурту й конокрада. Джош нечутно ступав слiдом. – За що хлопця губите, добрi люди? – запитала Марта й пiдступила до пораненого. – Коня взяв, падлюка! – одказав владним голосом той, в якому вiдразу можна було впiзнати сiльського вiйта. – Я вже думав – усе, пропав жеребець, вiдведуть у Сiлезiю чи за Дунай i пиши пропало… А бач, не встигли вiдвести, плем’я египетське! – Не пiдходь! – безнадiйно скрикнуло циганча. – Ай, не пiдходь, життя позбавлю! Марта простягнула руку й легко доторкнулася до передплiччя пораненого, трохи вище нашвидкуруч замотаного ганчiркою порiзу. Чоловiк стрепенувся, хоча порiз був дрiб’язковий, i навiть якби Марта зачепила його – болю особливого не завдала б, потiм часто заклiпав, немов йому в око потрапила смiтинка, потрусив патлатою головою i здивовано вирячився на своiх супутникiв. – Агов, мужики! – гукнув вiн. – Стривайте! А за що ми цигана цього карати зiбралися?! Найближчий власник сокири – кремезний похмурий бородань – повернувся й виразно постукав себе обухом по лобi. Правда, лоб у нього навiть на перший погляд був такий, що можна було стукнути й сильнiше – якщо сокири не шкода. – З глузду з’iхав, Саблику?! Вiн же коня в тебе взяв! – Невже?! – Ну так! Твого гнiдого! Та ти що, ослiп – он же твiй жеребець стоiть! – Це не мiй жеребець! – упевнено мовив поранений Саблик. – Не твiй? – Не мiй. У мене зроду гнiдих не водилося. – Та ти ж сам кричав, коли ми до Джерела пiд’iхали: тримайте, браття, конокрада чортового, вражу силу! От я й примiтив – начебто знайомий гнiдий пiд циганом гарцюе! Ще зрадiв – бачу, спiшився кучерявий, коня напувае, а то пiшов би верхiв’ям!.. – Не мiй кiнь, – Саблик вiдвернувся й знову взявся перев’язувати постраждалу руку, спритно допомагаючи здоровiй руцi зубами. – Зроду не водилося в мене гнiдих. Не люблю. – Тодi за що ми до цигана сiкаемося?! – Не знаю. Може, вiн у твое цебро плюнув. Бородань засунув сокиру за пояс i перевальцем пiдiйшов до Саблика. Постояв, дивлячись на нього з явним бажанням дати тому у вухо, потiм гучно висякався Сабликовi пiд ноги й рушив до колодязя. Іншi, знизуючи плечима, потягнулися за ним. Марта провела iх утомленим поглядом i повернулася до циганчати. – Не пiдходь, – циганчук пiдсунув iй до обличчя нiж, ледь не порiзавши губу, i щiльнiше притиснувся спиною до яблунi. – Уб’ю! Марта не озвалася. – Не пiдходь! – ще раз зойкнув хлопчина, заплакав i сiв на землю. Джош облизав циганчатi мокрi щоки та лiг поруч, покусуючи стебельця трави. – Тiкав би ти звiдси, – Марта витирала з лоба пiт i зрозумiла, що злякалася, – шалено, смертельно злякалася, просто ранiше не встигла це помiтити, а коли помiтила, то не пустила в серце. Якби Джош-навiженець кинувся на мужикiв, лiг би пiд сокирами через дурiсть свою невгамовну… – Друц, – замурмотало циганча, втупившись у землю. – Мене звуть Друц!.. Я для тебе, панi, я за тебе… Наш табiр у Сiлезiю три днi тому пiшов, там ярмарок знатний, а я не встиг!.. Затримався тут… Хочеш, панi, вийми мою душу, топчи ii, дави каблуками – дякуватиму тобi, у нiжки поклонюся! Хочеш?! Золота сережка в його лiвому вусi гойдалася, граючи сонячними зайчиками. – Дурень ти, Друце-конокраде, – зморено вiдгукнулася Марта, здригнувшись при словах Друца про душу. – Стрибай-но лiпше в сiдло та поганяй до своiх у Сiлезiю. Опам’ятаються мужики – нi я, нi Господь Бог тебе вiд iхнiх сокир не врятуе. Зрозумiв? А гнiдого твого Бовуром звати – затям, бо на iнше iм’я вiн не вiдгукнеться. І не треба на мене видивлятися, роззявивши рота, я тобi не iкона Божоi Матерi… Ну, скачи! …Дiдок-мiрошник, що так i не випряг волiв зi свого воза, стояв край дороги та спостерiгав за всiм зоддалiк. Коли за циганом Друцем запурiло, як той помчав, прилипнувши до спини краденого жеребця, мiрошник похитав головою i замислено вiдкопилив нижню губу. – А це часом не та жiнка, про яку вчора вночi нам Пiвняче Перо казав? – запитав вiн у самого себе. І сам собi вiдповiв: – Може, й та. Але ж поспiшати все одно не треба… – Яка жiнка? – поцiкавився його могутнiй син, поглядаючи на припалого до цебра одновухого пса. – А та, що в чорта куплену душу з-пiд носа вкрала. Як циган коня з чужоi стайнi. Мiрошник ще раз похитав головою, усмiхнувся тихою нехитрою посмiшкою i повторив: – Але ж поспiшати все одно не треба… 5 Стiни тинецького монастиря, складенi з ретельно пiдiгнаних одна до одноi брил тесаного каменю, вирасли перед Мартою i Джошем як з-пiд землi. Щойно тiльки ще був лiс, стежина кривуляла мiж замисленими в’язами й древнiми дубами, що не дозволяли бачити нiчого далi найближчих стовбурiв – i раптом лiс якось вiдразу скiнчився, немов обрiзаний велетенським ножем, а над головами вже нависали стрiмкi монастирськi стiни, що бiльше скидалися на фортечнi. Тинецький монастир у смутнi часи й справдi частенько служив фортецею, причому стiни, на якi зараз iз щирим благоговiнням дивилися Марта i Джош, жодного разу не були подоланi ворогом. Чи то Господь оберiгав святих батькiв i мирян, якi ховалися за ними, чи то закутаний у камiнь оплот вiри просто виявився не до снаги нападникам. Утiм, одне одному не перешкода, i навiть навпаки… Зблизька, коли подорожани опинилися перед масивними, окутими залiзом ворiтьми монастиря, вiдчуття величезноi маси суворого каменю, що давить на плечi, тiльки пiдсилилося. І, намагаючись розвiяти це гнiтюче, пiдсилене тишею, що панувала навколо, враження, Марта рiшуче й голосно тричi вдарила у ворота причепленим знадвору чавунним кiльцем. Якийсь час нiчого не вiдбувалося. Потiм по той бiк ворiт почулися неспiшнi кроки. Вони наближалися, i ось у лiвiй стулцi з рипiнням вiдчинилося невелике вiконечко. За мить у ньому з’явилася гостроноса фiзiономiя ченця-воротаря, що свердлив Марту пiдозрiлим поглядом. – Хто така? – непривiтно запитав чернець. – По що прийшла? – Марта Івонич я, сестра iгумена вашого, – скромно опустила очi Марта. – Радитися прийшла до святого батька, брата мого в миру. – Сестра? – у рипучому голосi ченця чулася пiдозра, ладна перейти у впевненiсть. – Щось не пригадаю я, щоб в абата Яна сестри водилися! – А ти його самого запитай, отче, – лагiдно всмiхнулася Марта, провела долонею по гладенькому дереву ворiт i нiби випадково зачепила при цьому довгий чернечий нiс, що стирчав з вiконця. Воротар вiдсахнувся, хотiв був вилаятися, але раптом закляк на мiсцi, немов прагнув щось пригадати. Так i не згадавши, приречено махнув рукою i почав витягати з петель важкий засув. – Заходь, сестро, – винувато пробурмотав вiн i впустив Марту, слiдом за якою шмигнув одновухий пес. – Для тих, хто просить у нас ради й розради, дверi нашi завжди вiдкритi. Зараз пiду, доповiм вiтцевi-iгумену… 6 Мирян, котрi приходили до нього, iгумен Тинецького монастиря ксьондз Ян Івонич волiв приймати не в сповiдальнi й не в абатських покоях, а у вузькiй келii, де, крiм твердоi лежанки, грубоi дерев’яноi лави та низького столу з нефарбованих дубових дощок, нiчого не було. За винятком розп’яття на стiнi, певна рiч. Тут отець Ян молився на самотi, тут-таки вислуховував сповiдi родовитих шляхтичiв i шляхтянок, що претендують на особливу увагу абата, вiдпускав грiхи, давав поради, пiсля яких багато хто йшов з полегшенням на серцi, а дехто невдовзi навiть приймав постриг. Знали б цi люди, ЩО насправдi вiдбувалося в ту невловиму мить, коли тягар грiхiв спадав з iхньоi душi, або коли важливе рiшення, яке ще хвилину тому збурювало безлiч сумнiвiв, раптом виявлялося простим i едино можливим! Але люди йшли з монастиря, абат залишався, i все велося своiм штибом. Вiтця Яна багато хто вважав святим. І хоча прижиттева канонiзацiя йому не загрожувала – навiть святого Станiслава Костку було прилучено до лику лише пiсля того, як оддав Боговi душу – тинецькi отцi-бенедиктинцi та священнослужителi сусiднiх монастирiв були твердо впевненi, що епископський сан таки не мине ксьондза Івонича, причому найближчим часом. І тiльки сам отець Ян, Яносик Івонич, старший iз прийомних дiтей Самуiла-баци, знав щиру цiну своеi святостi. Лагiдний абат був злодiем. Безлiч грiховних думок i прагнень, сумнiвiв i страхiв, вивiданих у сповiдальникiв та мирян, якi прийшли за порадою, дiймали його. Люди виходили вiд нього проясненими та очищеними, вони почували в собi Благодать Божу – люди називали вiтця Яна, святим – а вiн залишався сам на сам з iхньою гординею, хтивiстю та зажерливiстю, дедалi частiше не витримував, зривався i довго потiм замолював власнi – а по сутi чужi – грiхи… Коли молодий Яносик ставав послушником, а потiм приймав постриг i давав обiтницю, вiн навiть уявити не мiг, iз чим йому доведеться зiштовхнутися в стiнах монастиря, цiеi обителi вiри та благочестя! Та коли б вiн справдi був святим – нiколи б не досягти Яну Івоничу не тiльки епископського сану, а й посади настоятеля, яку вiн зараз обiймав. Святе мiсце дарма не пустуе, охочих на нього досить. І плетуться в стiнах монастирiв iнтриги не з гiрш нiж у королiвських палацах та князiвських замках; рiдко, дуже рiдко пускають у хiд святi батьки отруту чи клинок, зате наклепи й наговори отруйнiшi бувають за трунок та гострiшi за крицевого ножа. Будь ти хоч тричi милостивим безсрiбником – епископом до самоi смертi не станеш, бо знайдуться лакузи хитрiшi та спритнiшi за тебе! Усе це ксьондз Ян збагнув швидко. А збагнувши – узявся за дiло. Самуiл-баца мiг пишатися старшим сином: не раз котрийсь iз отцiв-бенедиктинцiв раптом забував, про що саме хотiв доповiсти тодiшньому абату чи прилюдно затинався посеред молитви, забувши слова, якi впродовж рокiв безперешкодно злiтали з язика; а то й сам старий iгумен починав нi з того нi з сього прихилятися до молодого ченця, якого ще недавно вважав юним вискочнем, який зазiхав на його мiсце (i цiлком правильно вважав!)… День за днем, рiк за роком викраденi задля благоi мети чорнi думи, корисливi помисли, заздрiсть, марнославство, доноси й iнтриги слизькою цвiллю осiдали в душi брата (пiзнiше – вiтця) Яна, i час вiд часу Івонич починав задихатися, тонути в цьому брудi, не вiдрiзняючи природженого вiд краденого. Тодi вiн на кiлька тижнiв зникав iз монастиря – нiбито у справах святоi католицькоi церкви – потай мiняв свое вбрання на мирське й пускався берега, з головою поринаючи в безодню пияцтва, обжерливостi, гульби й продажноi любовi, даючи вихiд чужим пристрастям та бажанням, що нагромадилися в ньому. Це траплялося нечасто – лише тодi, коли його душа переповнювалася тiею гидотою, що ii отець Ян вибирав iз чужих. Для блага iнших – i заради власного зиску. Усiляко бувало, i досi мучився сорокалiтнiй абат Ян, що його вважають святим, досi дiймало страшне питання: благо дiе вiн чи зло? Чи бажане Боговi те, що вiн робить, чи вже чекае на нього в пеклi Сатана, у зловтiшному передчуттi потираючи руки?.. Вiдповiдi iгумен усе ще не знайшов. 7 Марта присiла на край вузького чернечого ложа й мовчки спостерiгала, як отець Ян повагом умощуеться на лавi навпроти неi. Строге й блiде абатове обличчя з високим чолом та густо посивiлими скронями справдi скидалося на лик святого, i Марта подумала, що Яносиковi дуже пасував би свiтний нiмб навколо голови. На абатовi була бiла довгопола ряса з пелериною, яку носили всi бенедиктинцi, але навiть не знаючи, хто вiн, Марта нiколи б не сплутала Яна з рядовим ченцем iз ордена св. Бенедикта чи якогось iншого. – Ну, здрастуй, сестро, – стиха мовив абат i подивився iй просто у вiчi. – Здрастуй… святий отче, – ледь посмiхнулася Марта. Посмiшка вийшла сумна, мало чи не вимучена. – Давно ми не бачилися з тобою, Марто. І тому я не вiрю, що ти випадково з’явилася тут. Розповiдай. – Не знаю навiть, iз чого почати, Яне… – З початку, Марто, з початку. Чула, мабуть, що на початку було Слово? – З початку? Я порушила одну з наших Заповiдей, Яносику. – Яку ж? – тонкi абатовi брови ледь помiтно пiднялися, але на обличчi при цьому не здригнувся жоден м’яз. – Я перетнула дорогу Великого Здрайцi. Цього разу Ян не змiг приховати свого хвилювання. – Ти ризикнула помiрятися силою з Нечистим?! – Так. – І… що ж? – Я украла в нього душу. Душу, яку вiн купив; душу, що належала йому за Правом. Вiдтодi вiн шукае мене. Мене – i того, у кому тепер живе належна йому душу. Пiсля цих Мартиних слiв у келii запала тривала дзвiнка тиша – лише коли знадвору долинули приглушенi удари дзвону, отець Ян отямився i тильним боком долонi витер зiпрiлого лоба. – Але це неможливо! Те, що ти розповiдаеш, – це навiть не ересь! Це нiсенiтниця! Цього не може бути згiдно з догматами церкви; цього не може бути з позицiй здорового глузду; якщо в тебе негаразди з церквою i здоровим глуздом – цього не може бути, бо так учив нас наш названий батько Самуiл! У тебе попросту забракло б сили винести назовнi цiлу душу – коли припустити, що взагалi можна украсти загиблу душу в диявола!.. – Цього не може бути. Але це було. Менi справдi забракло сили, брате мiй Яне, i я серйозно надiрвалася пiд час крадiжки. Зараз я не спроможна викрасти нiчого бiльшого, нiж дрiбницю, що лежить на самiсiнькiй поверхнi, але тодi… тодi в мене iншого виходу не було, – просто вiдповiла Марта. – І ти хочеш, щоб я допомiг тобi? Допомiг проти Великого Здрайцi? – Коли я заблукала в Кривому лiсi, саме ти, Яносику, знайшов мене й привiв додому. Коли ти бився iз шафлярськими хлопчиськами, я прикладала до твоiх саден подорожник. Тепер ти абат, багато хто вважае тебе святим, хоч це, напевно, й не так. І ти – наш. До кого менi було ще йти? Батько старий… Якщо ти менi не допоможеш, то бiльше нiхто не допоможе. – Але я не знаю, чим тобi допомогти! Хiба що запропонувати виiхати в Рим чи постригтися в черницi… разом з тим, хто носить украдену тобою душу. Марто, я зроблю все, що зможу, – хоча й сумнiваюся, що хтось iз людей здатен допомогти тобi, навiть Його Святiсть. Але для початку я мушу хоча б довiдатися, ЯК це вiдбулося! – Гаразд, отче Яне. Я все тобi розповiм. Ти слухав сотнi сповiдей – вислухай же й цю. Роздiл другий 1 Баронеса Лаура Айсендорф, дружина Вiльгельма фон Айсендорфа, шалено подобалася чоловiкам. Цього заперечити не мiг нiхто, i сама баронеса чудово це знала; до того ж Лаура була недурна – рiдкiсне поеднання! – i вертiла чоловiком, як хотiла, на словах в усьому погоджуючись iз суворим бароном. Але людей, як правило, охоплюють бажання, котрi лише розростаються в мiру iхнього задоволення, i в першу чергу це стосуеться вродливих жiнок. Лаура Айсендорф була натурою винятково палкою та велелюбною, жарких почуттiв ii з лишком вистачало, крiм чоловiка, ще на двох-трьох гiдних кавалерiв, яких баронеса частенько мiняла. Що, природно, не могло сховатися вiд охочого до плiток вiденського вищого свiту. Втiм, розповiдати про пригоди гулящоi Лаури ii законному чоловiку побоювалися, знаючи запальний характер барона та його репутацiю заповзятого дуелянта. Отож, якийсь час по весiллi барон щасливо не вiдав «примх» своеi дружини, а баронеса, повiривши у власну безкарнiсть, остаточно втратила чуття мiри й пустилася берега, нерiдко усамiтнюючись iз новим обранцем у затишнiй кiмнатi на балу або пiд час прийому. Довго так тривати не могло iз цiлком зрозумiлих причин, i пiд час одного прийому у Хофбурзi все вiдкрилося. Барон не тямив себе, пiзно похопилася баронеса, нажаханий майбутнiм, у передчуттi дуелi невдачливий коханець i гостi якi смакували грандiозний скандал… Але на людях фон Айсендорф, останнiй нащадок шляхетного роду, знайшов у собi сили стриматися, – вирiшив удома дати волю праведному гнiву. Вони з баронесою вже рушили до виходу, коли якась дiвиця, що випадково опинилася на прийомi – судячи з одягу й манер, дочка провiнцiйного не надто заможного дворянина, – шепнула на вухо баронесi: «Не хвилюйтеся, ваша милосте, ваш чоловiк уже все забув. Але надалi благаю – будьте обережнiшi…» Лаура помiтила, що дiвиця, мов ненароком, доторкнулася до руки Вiльгельма – i барон раптом затнувся у дверях, здивовано подивився на дружину, оглянувся на зал поза ними; потiм, схоже, хотiв був повернутися, але передумав – i подружжя Айсендорфiв поiхало у своiй каретi. На великий подив i радiсть баронеси, вдома чоловiк був з нею ласкавий i нiчого не пам’ятав про те, що трапилося на прийомi. Слова дiвицi цiлком пiдтвердилися. Тому, коли на черговому балу Лаура побачила смагляве обличчя, що промайнуло серед гостей, вона згадала його у зв’язку з пам’ятним випадком i вiдразу попрямувала до рятiвницi. До кiнця балу Лаура просто закохалася в Марту, i та наступного ж дня переiхала в маеток Айсендорфiв й одразу ж зробилася товаришкою та довiреною подругою баронеси. Першi сумнiви щодо походження Марти, яка назвалася молодшою дочкою зубожiлого силезького шляхтича, якось самi собою вивiтрилися, так само, як i здивування з приводу того, чому це дiвчина з гарноi родини подорожуе сама, без супроводу; барон, котрий намагався щось заперечити дружинi, невдовзi махнув рукою на ii чергову примху – i молода Марта грунтовно оселилася в маетку Айсендорфiв. Треба сказати, що баронеса, при всiй своiй прихильностi до новоi компаньйонки, трохи побоювалася Марти, хоча не зiзнавалася в цьому навiть сама собi. Недаремно ж розлючений Вiльгельм фон Айсендорф, довiдавшись про новий роман своеi дружини, у присутностi Марти вмить ставав лагiдним як ягня, геть забуваючи як про свою недавню лють, так i про ii причину, поспiшаючи вибачитися перед баронесою за те, що зiрвався так безглуздо – зопалу й казна-чого! «Вiдьма!» – думала часом Лаура про свою товаришку, i гнiв, що пломенiв у Марти в очах, коли вона утихомирювала барона, тiльки переконував баронесу в цiй думцi. Але баронеса була жiнкою рiшучою й не надто набожною, тож вiдьма, яка вiрно служить iй, Лаурi, та справно вiдводить вiд неi гнiв чоловiка, баронесу цiлковито влаштовувала. Отож Марта частенько одержувала в подарунок новi сукнi, а iнодi й перлове намисто, користувалася повною волею й не занадто обтяжувала себе якимись обов’язками, просто супроводжувала подружжя Айсендорфiв на бали й званi вечори. Швидко призвичаiвшись до вищого вiденського свiту, легко переймаючи або крадучи аристократичнi манери, вона без особливих утруднень навчилася носити будь-яке вбрання з гiднiстю королеви, вести свiтськi бесiди та бути в курсi всiх плiток (ну, саме це для пiдгальськоi злодiйки було нйпростiше!). Про таке життя прийомна дочка Самуiла-баци iз Шафляр могла тiльки мрiяти. І Марта з головою поринула у вишуканий вир балiв, карнавалiв, манiрних виiздiв i таемних пристрастей, що кипiли за фасадом зовнiшньоi респектабельностi та благопристойностi. Усвiдомлюючи скромнi достоiнства своеi зовнiшностi, якi тьмянiли поряд зi слiпучою баронесою Айсендорф, Марта була здивована, коли й коло неi почали упадати молодики, серед них i один вiконт. Вигiдно вискочити замiж було дуже принадно, але Марта з цим не квапилася, та й молодих людей цiкавило поки що аж нiяк не весiлля. Прихильно приймаючи залицяння й коштовнi знаки уваги, Марта завбачливо тримала своiх кавалерiв на вiдстанi, перiодично витягаючи з голiв надто завзятих заздалегiдь заготовлену фразу чи згадку про вчорашню розмову – i залицяльники бентежилися, червонiли й на якийсь час давали Мартi спокiй. Оженити на собi одного з цих пихатих жевжикiв Марта могла дуже легко, але те, як жила баронеса Айсендорф, ii аж нiяк не надихало, та й нiхто iз залицяльникiв не подобався Мартi настiльки, аби зважитися пов’язати з ним свое подальше життя. Як часто бувае, все вирiшив випадок; i випадок цей звався Джозефом Воложем. 2 Джозеф Волож був кишеньковим злодiем. Спритним, щасливим, веселим – але кишеньковим злодiем. Із тих, кому тiсно у власнiй шкiрi, хто мимохiдь украде важкий гаманець, набитий золотом, не забувши замiсть нього пiдсунути роззявi-власнику такий же важкий камiнь, загорнутий у хустку, що його здивований та обурений потерпiлий знайде, тiльки-но прийшовши додому; iз тих, хто половину добутого легковажно роздасть злиденним пиякам, на решту щедро почастуе своiх приятелiв, а до ранку знову залишиться нi з чим i, весело насвистуючи, вирушить на промисел. Крав Джозеф переважно в багатих. О, зовсiм не тому, що сумлiння не дозволяло йому обкрадати бiдних – якщо нестатки дошкулять, то дуже навiть дозволяло! Поступливе сумлiння в такому разi замiняв простий i точний розрахунок: у багатих людей грошей бiльше. Отже, вкравши один раз, можна в достатку жити якийсь час, перш нiж доведеться знову вдатися до свого ремесла. А якщо скубти гамани занадто часто, та ще й у тому самому мiстi – зростае ризик попастися. Джозеф не хотiв кидати Вiдня. Вiн йому подобався. Джозеф iз задоволенням ходив в оперу – i не тiльки «працювати», – вiн захоплювався вiденською архiтектурою, йому були до душi тутешнi винарнi й тутешнi жiнки… Джозеф жив у Вiднi вже бiльше року i мав намiр пожити ще – скiльки зможе. Але Джозеф був кишеньковим злодiем. ЛИШЕ кишеньковим злодiем. І дуже скоро з’ясував, що кишеньковий злодiй, на думку вiденського «дна», – аж нiяк не найбiльш привiлейована верства злодiйськоi гiльдii. У Вiднi споконвiку цiнувалися домушники. Саме вони вважалися тут злодiйською елiтою, хоча Джозеф так i не змiг зрозумiти – чому? Такий стан речей зачiпав його професiйну гордiсть, i якось Джозеф зопалу кинув своерiдний виклик Арчибальдовi Шварцу на прiзвисько Грижа – визнаному авторитетовi серед вiденських домушникiв. – А слабо гаманець зрiзати, Грижо?! По особнячках, надто коли господарiв дома немае, а челядь по шинках гуляе, – кожен шастати зумiе! Хоч як дивно, Грижа не образився, не став хапатися за нiж, а тiльки недобре посмiхнувся в пишнi прокуренi вуса. – Чого ж, приятелю? І по будинках шастати нескладно; i гамана в роззяви поцупити не бозна-яке мистецтво! Зрiзав, розпатрав його за рогом, перелiчив убоге дзеленькало, поплакав над долею своею бiдолашною – та й просадив усе за один вечiр! Хiба не так?! В особнячку пiдломленому одним гаманом не обiйдеться! – В деякому гаманцi добра бiльше, нiж у твоему будинку! – у тон Арчибальдовi заперечив Джозеф; за свiй довгий язик вiн мав у злодiйському середовищi прiзвисько Джош-Мовчун. – А пальчики кишенькового злодiя, друже Шварце, вони не твоя тупа вiдмичка! – Отже, домовилися, – ще раз посмiхнувся Грижа, допиваючи пиво. – Я гаманець зрiзую, а ти будинок чистиш. Обидва без обману працюемо, на повну силу. І подивимося, хто в чужому ремеслi бiльше розумiе та чий видобуток цiннiший. Три днi термiну. – Будинок? – сторопiв Джош-Мовчун, який не сподiвався такого повороту справи. – Я?! – Будинок, – весело пiдтвердив Грижа, i кожен, хто добре знав Арчибальда Шварца, зрозумiв би, що жарти скiнчилися. – І саме ти. А ти як думав, базiко?! Ти менi, розумiеш, по честi моiй злодiйськiй ногами тупцюеш, а я – шмарклi витри та слухай?! Усе вже, голубе залiтний, – баш на баш. Ну а хто програе – той у цьому ж трактирi на четвертий день при всiх наших пiд стiл залазить i привселюдно вiдгавкуеться: мовляв, брехав, як собака, i прощення прошу. Ну як, згоден?! У хитрих очах Мовчуна-Джоша спалахнули очманiлi iскорки. – Згоден! Через три днi тут, – i вiн подав руку Арчибальдовi Шварцу. – Дивися, пупа не надiрви! – глузливо кинув Грижа Джозефовi наздогiн, коли той виходив iз трактиру. 3 Багату садибу на околицi Вiдня Джозеф пригледiв ще в перший день вiдпущеного йому термiну. Масивна чавунна огорожа з позолоченими левами на верхiвках полiрованих гранiтних стовпчикiв, широкi вiзерунчастi ворота, посипанi крупним гравiем iдеально прямi дорiжки роздiляють парк одразу за огорожею на правильнi чотирикутники, доглянутi клумби з яскравими квiтами – i триповерховий будинок зi стрiлчастими вiкнами та колонами при входi, з безлiччю флiгелiв i прибудов, iз двома стайнями… Із усього видно, тут було чим поживиться й утерти нiс пихатому Грижi. Без особливих труднощiв добувшись на горище особняка бiднiшого, розташованого саме навпроти садиби, що його цiкавила, Джош-Мовчун витяг завбачливо придбану вранцi пiдзорну трубу, зручнiше влаштувався бiля слухового вiкна та зайнявся спостереженням. До вечерi вiн устиг з’ясувати, де розташована кухня та примiщення для челядi, доволi точно визначив мiсце чорного ходу (хоча самих дверей йому не було видно) i вирiшив, що для початку досить – пiшов пiдкрiпити своi сили доброю склянкою вина i неабиякою порцiею улюбленоi баранячоi печенi. Пристойна винарня знайшлася неподалiк, i отут Джозефовi зненацька поталанило: в одному з вiдвiдувачiв вiн безпомилково впiзнав садiвника з обраного для показового грабунку маетку. Садiвник, рудочубий велетень iз здоровим рум’янцем на щоках та з великою родимкою пiд лiвим оком, од чого здавалося, нiби вiн постiйно щулиться й хитро пiдморгуе, не марнував часу: перед ним на столi стояли два чималi глеки з вином, хоча щоправда, один iз них уже був напiвпорожнiй. Зайве уточнювати, до якого саме столу поквапливо пiдсiв Джош-Мовчун. Садiвник трапився не надто говiркий, та й вiдверто розпитувати його було б небезпечно, але коли в другому з глечикiв з’явилося дно, язик садiвниковi нарештi розв’язався. Тож незабаром Джозеф довiдався i про небезневиннi пригоди Лаури Айсендорф, i про ii дивну компаньйонку Марту, яка жила в маетку вже не перший рiк, i про незбагнену забудькуватiсть самого барона – але тiльки тс-с-с, хто ж буде пановi нагадувати, та ще й про ТАКЕ!.. Собi дорожче обiйдеться… Найбiльше зацiкавило Джоша згадування про колекцiю старовинних ваз iз усiх кiнцiв свiту – iх зiбрав ще покiйний батько барона Вiльгельма. Утiм, про вази садiвник згадав мимохiдь i, зажадавши ще вина для себе та для свого нового друга, почав неслухняним язиком розповiдати Джозефовi про секрети пiдрiзування яблунь, про час висаджування троянд та про iншi премудростi садiвничого ремесла. Джош терпляче слухав, розумiючи кивав i час вiд часу намагався повернути розмову до того, що його цiкавило, але це йому нiяк не вдавалося – садiвник мiцно осiдлав улюбленого коника, i звернути його з уторованоi колii годi було й думати. Нарештi садiвник, – а його, як наприкiнцi iхньоi змiстовноi бесiди з’ясував Джозеф, звали Альбертом, – вирiшив, що час iти додому. Але саме тут з’ясувалося, що на ногах Альберт стоiть дуже непевно, а пересуватися може хiба що тримаючись за щось, а лiпше – за когось. Природно, цим «кимось» радiсно зголосився бути його новий друг Джозеф. Тим бiльше, що до маетку було йти – на заячий скiк. – Н-нi-i, через в-ворота м-ми не пiдемо! – вирiк п’яний, але, з усього видно, досвiдчений у таких пригодах Альберт. – Отут е хв-вiртка, то я крiз н-неi завжди, коли це… як зараз… – i вiн плювком показав Джошевi, куди його треба тягти. Хвiртка замикалася на слабеньку клямку, яку нескладно було вiдкрити з будь-якого боку, i яка навiть не рипнула, коли Альберт, похитнувшись, навалився на неi усiм своiм важким тiлом. Видно, слуги, пiсля черговоi пиятики частенько поверталися в маеток цим шляхом, тому справно змазували петлi. – А собаки нас не порвуть? – занепокоено поцiкавився Джозеф. – Нi-i! – впевнено мотнув головою Альберт. – Їх майн лiбер Гельмут за схiдним флiгелем т-тримае, коло стаень. І на прив’язi. Щоб – анi гу-гу… Коли м-ми, як сьогоднi… Джозеф провiв садiвника до прибудови, що правила Альбертовi за житло, почекав за дверима, поки той захропе, i швидко огледiвся. Мiсяць свiтив яскраво, i Джош майже вiдразу побачив чорний хiд, розташування його визначив ще вдень, спостерiгаючи за слугами. Нечутно сковзнувши в тiнь будинку, що нависав над ним, Джозеф торкнув холодну бронзову ручку та легенько потягнув ii на себе. Дверi трохи пiддалися, але вiдчинятися не хотiли. «Гачок. Ізсередини, – здогадався Джош-Мовчун. – Ножем пiдчепити – тiльки й дiла. Або замка немае, або ним не користаються. Ну, Грижо…» Вiн посмiхнувся вiд задоволення й попрямував до хвiртки. Була чимала спокуса залiзти в будинок негайно, але Джозеф давно вже не був новачком. Спiшити – людей смiшити. 4 Ще один день Джош витратив на вивчення розпорядку дня в будинку, а ввечерi, спостерiгаючи за освiтленими вiкнами, намагався визначити: у якiй кiмнатi може бути колекцiя, котра його цiкавить? Джозефовi здавалося, що йому майже поталанило; в усякому разi, потрiбна кiмната мiстилася, очевидно, у пiвнiчному крилi будинку, найпевнiше, на другому поверсi. Для себе Джош вiдзначив кiлька придатних вiкон i прикинув, у який бiк йому треба буде рухатися. Бiльше за такий короткий час годi було довiдатися, i Джозеф вирiшив покластися на щастя та власну спритнiсть. Обчистити будинок, що поринув у сон, навряд чи буде складнiше, нiж кишенi перехожого. Хвiртка, як i минулого разу, вiдчинилася тихо, i Джош летючою тiнню ковзнув до чорного ходу. Бiля дверей завмер, прислухався. Усе спокiйно. Нiч прозора й умиротворена, мов скромна наречена бiля вiвтаря, що опустила очi долу та чекае, коли залишиться нарештi з нареченим наодинцi, i той зможе взяти ii. Порiвняння, яке спало на думку, дуже сподобалося Мовчану. Вiн глибоко зiтхнув, одним порухом витяг з рукава вузький нiж, який легко вислизнув йому на долоню, акуратно пiдчепив ним гачок i, не виймаючи леза зi щiлини, тихенько повiв руку вниз – щоб гачок не дзвякнув. Не дзвякнув. Дверi ледь чутно рипнули й вiдчинилися. Джош плавно причинив iх за собою. Трохи постояв, звикаючи до темряви. Вiн прихопив iз собою потайну лампу, але вдаватися до неi без особливоi потреби не хотiв. Намацав вiдкинутий гачок, безшумно поставив його на мiсце – якщо комусь заманеться серед ночi перевiрити запори, щоб нiчого не запiдозрив. Сходи вiн устиг мигцем роздивитися ще коли вiдкривав дверi, тож тепер попрямував до них, перед кожним кроком обмацуючи пiдлогу ногою в м’якому замшевому чоботi. Ось i сходинки. Нагору. Майданчик. Промiжний. Ще вище. Другий поверх. Тепер – праворуч. Ручка наступних дверей, неголосно клацнувши, пiддалася, i Джош опинився у величезному коридорi. Тут було помiтно свiтлiше – з високих стрiлчастих вiкон падало примарне мiсячне свiтло, яке пiсля чорнильноi темряви сходiв здалося Джошевi майже слiпучим. Вiн швидко пройшов у кiнець коридора, проминувши кiлька бiчних анфiлад, що вели до покоiв барона, баронеси та тiеi дивноi компаньйонки, про яку згадував Альберт. Дверi, що цiкавили його, теж пiддалися легко; тут знову було темно, i лише вузенька мiсячна смужка вибивалися з-пiд запнутоi штори. «Якщо колекцiя тут, то в такiй темрявi недовго й перебити половину, а заодно i весь будинок розбудити!» – тривожно подумав Джош-Мовчун, але запалити лампу все одно не зважився. Замiсть цього вiн навпомацки рушив до вiкна, маючи намiр розсунути штори та скористатися природним освiтленням, якого йому, напевно, буде цiлком достатньо. Зненацька рука його наткнулася на щось гладке й опукле; предмет похитнувся, але Джош в останню мить устиг пiдхопити його й поставити на мiсце. Ваза! – дiйшло до злодiя, i вiн з подвiйним полегшенням перевiв подих: по-перше, його розрахунки цiлковито пiдтвердилися, а по-друге, вiн чудово уявляв, якого гуркоту щойно уник. Зачекавши, поки серце в грудях заспокоiться, Джозеф щасливо дiстався до вiкна й вiдсунув штору. Потiк мiсячного свiтла хлюпнув усередину кiмнати – й вона вмить змiнилася. Джош задоволено повернувся – вiн хотiв оглянути поле майбутньоi «роботи». Але не величезнi вази з китайськоi порцеляни, не срiбнi турецькi глечики з лебединими шиями й не мiнiатюрнi золотi вазочки роботи iталiйських майстрiв першими впали йому в очi. Бiля дверей стояла смаглява чорноволоса дiвчина в напiвпрозорому пеньюарi – ледь усмiхаючись, вона спостерiгала за ним. 5 Поза всяким сумнiвом – перед Мартою стояв злодiй. І, певна рiч, не крадiй людських помислiв, як вона, а звичайний домушник. Мартi було трохи страшно – у рiдних Шафлярах крали тiльки худобу, тож зi «звичайними» злодiями вона досi не стикалася – але цiкавiсть узяла гору. Свiтське життя добряче вже набридло iй, а тут раптом така пригода! Марта ще сама не знала, що робитиме далi. Найпростiше було зчинити галас, покликати слуг чи самого барона – але злодiевi нiщо не заважало будь-якоi митi висадити шибу та вистрибнути у вiкно, i крiм того… перед нею був своерiдний побратим по професii, бо Марта не мала жодних iлюзiй щодо власноi персони. Та й сам молодик, що злякано закляк бiля вiкна, був iй чимось симпатичний. І замiсть пронизливого вереску або сакраментального й цiлковито iдiотського питання: «Що ви тут робите?!», Марта просто констатувала: – Ви злодiй. І прийшли сюди по бароновi вази. – Так! – розгублений Джозеф не спромiгся на брехню, тому сказав правду. – Тодi я порадила б вам не брати китайськi вази – вони дуже тендiтнi й важкi, навряд чи ви донесете хоч одну цiлою. Крiм того, менi вони дуже подобаються. – Ви, наскiльки я розумiю, Марта, компаньйонка баронеси? – нарештi отямився Джозеф. – О, вам навiть це вiдомо! – Марта оцiнила нахабнiсть молодика й те, як швидко вiн упорався зi своею розгубленiстю. – У такому разi назвiться, оскiльки ви вже знаете мое iм’я, а я вашого – нi. – Джозеф Волож, – Джош злегка уклонився. Вiн i сам не знав, чому назвався своiм справжнiм iм’ям. – Джозеф? І ви певнi, що ваша мама називала вас саме так? – Ну, взагалi-то мама звала мене Юшкою… Юзефом. Але це було так давно… – О, то пан е-сте-м поляк? – вимовила Марта спiвучою говiркою й не здивувалася, коли почула у вiдповiдь: – О, то панi теж полька?! – Панi гуралька, – й обое охоче перейшли на рiдну мову. – І що ж панi Марта менi ще порадить? – поцiкавився Джозеф. З усього видно, дiвчина не збиралася кликати на допомогу, i в Джоша з’явилася надiя, що вiн зумiе виплутатися з цього дурного становища. «А вона, до речi, нiчого собi. І не боiться зовсiм», – вiдзначив вiн мимохiдь. – Думаю, вас цiкавить щось досить коштовне й не занадто велике, щоб його непомiтно можна було винести, – зi знанням справи висловила припущення Марта (саме цим правилом, засвоеним вiд названого батька, вона сама звичайно керувалася, забираючись у схованки чужих душ). – Ви мiркуете напрочуд тверезо. І ви знову маете рацiю, – Джозеф був трохи збитий з пантелику, але поки ця дивна бесiда нiчим йому не загрожувала i навiть складалася дуже вдало; утiм, Джош ще й сам боявся в це вiрити. – Що б то вам запропонувати, милостивий пане? – Марта потiшалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварноi крамницi, який допомагае покупцю вибрати потрiбну рiч, i нишком спостерiгала за симпатичним молодим злодiем. «А якщо спробувати працювати з отаким у парi?» – майнула шалена думка, але Марта вiдразу прогнала ii геть. – Цi iталiйськi дрiбнички, звiсно, дуже гарнi й коштують як добрий маеток, але ви наврядчи зможете iх продати; крiм того, я до них так звикла… Може, оце? – i вона показала достоту отетерiлому Джозефовi незграбно-розкiшну вазу середнiх розмiрiв, що масляно сяйнула в мiсячному свiтлi, коли Марта взяла ii з пiдставки. – Такий несмак! Зате чисте золото. – І ви… пропонуете менi ii взяти? – сторопiв Джош. – А хiба ви не за цим сюди прийшли? – Марта вже твердо вирiшила дозволити Джозефовi-Юзефовi пiти звiдси зi здобиччю, а заодно насолити бароновi, котрий недавно нахабно залицявся до неi пiд час вiдсутностi дружини. Зрозумiло, барон умить забув про своi намiри, але неприемний осад у Мартинiй душi залишився. Липуча противна осуга – так бувае завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б i не дозволити собi маленьку помсту? – Що ж ви стоiте як стовп? – Марта здивовано насупилася. – Берiть те, за чим прийшли, i йдiть. Я не здiйматиму галасу. – Але чому?! – А от «чому» – це вам знати зовсiм необов’язково, – прорекла дiвчина, ступила крок назустрiч Джозефовi й вiддала йому вазу. Джош-Мовчун машинально взяв простягнену рiч, iхнi руки на мить стикнулися. Злодiя пройняв озноб, у нього вперше в життi засвербiли очi – i вiн знову закляк, тримаючи в руцi вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати. – Берiть вазу i йдiть, – ще раз, як маленькому, повторила Марта. – І не забудьте про свое парi. Завтра ввечерi ви маете зустрiтися з цим вашим… Грижею й показати те, що добули. – Так-так, я пам’ятаю, – не дуже тямлячи, що з ним дiеться, вичавив iз себе Джош i рушив до дверей. Бiля порога вiн на мить затримався, востанне глянув на струнку дiвочу постать у легкому, як повiтря, пеньюарi, котра наче плила в потоках мiсячного сяйва – i слова самi злетiли з його губ. – Я… зможу побачити вас iще колись? – Можливо, – лукаво посмiхнулася Марта, адже вона зовсiм легенько доторкнулась до Джоша, iнакше б той назавтра взагалi не згадав би про свое парi з Грижею. – Тiльки ж не приходьте так, як оце зараз – iншим разом вам може не так поталанити. Джош лише кивнув у вiдповiдь i ступнув у коридор. 6 …Цiлий день Джозеф приходив до тями й насилу згадав, де i з ким вiн мае сьогоднi зустрiтися. Коли прийшов до винарнi, Грижа з цеховими старшинами вже чекав на нього. – Щось ти без мiшка, приятелю, – весело реготнув Арчибальд, побачивши Мовчуна. – Бачу, язик у тебе гострiший за все iнше! Пiд стiл просто зараз лiзтимеш, чи як? – Тобi, Грижо, не багатiiв чистити, а в судi служити, – посмiхнувся Джош i сiв на залишене для нього мiсце навпроти Грижi. – Ти б нас усiх за мiсяць перевiшав… – Ач, як виспiвуе! Чи справдi розжився чимось? – Та так, дрiбничка, – мляво махнув рукою Джозеф i вiдкрив дорожню сумку, що висiла в нього на боцi. – Там ще було, тiльки я важкого тягати не люблю. А в тебе що, Грижо? Ваза з червоного золота й гаман з голову дитини, що стиха дзенькнув монетами, опинилися на столi одночасно. Якийсь мент Грижа iз Джошем мовчки порiвнювали вкрадене; решта затаiла подих. Потiм Грижа одним швидким рухом розв’язав принесений гаман, i на стiл потекли жовтi блискучi кружечки. – Непогано, – оцiнив Джош, iз професiйною спритнiстю вивуджуючи з купи монет великий рубiн. – Мiсяць гуляти можна. – А ти хлопець теж не промах, – визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. – Не думав, не думав… По-моему, одне одного варте. Можливо, ваза коштувала бiльше, нiж видобуток Грижi, але в Джозефа був чудовий настрiй, i вiн не хотiв сперечатися. – То що, нiчия? – Мабуть, що так! – Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефовi руку. – А тепер – усiх пригощаю! – гукнув вiн, коли вiдгули привiтання приятелiв, i iх iз Джошем перестали обiймати та ляскати по спинах. – МИ пригощаемо! – пiдняв догори палець Джош. Грижа схвально кивнув. * * * Займався свiтанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У головi добряче шумiло, перед очима плавали сп’янiлi фiзiономii, пики горiлчаних братiв, Арчибальд, який присягався вiчно дружити, розкиданi по столi порожнi глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Вiн довiв цим вiденським самохвалам, чого вартий справжнiй майстер! Тепер… Що «тепер», Джош вiдразу забув – таке воно було неважливе. Важливо було добратися до помешкання, що вiн винаймав, упасти на лiжко i заснути. Джозефовi смертельно хотiлося спати. Вiн уже майже спав, марно намагаючись попасти ключем у замок, i тiльки якийсь спогад усе ще не давав спокою, усе ще проривався в плутанi думки. Коли триклятий замок нарештi клацнув, Джошевi раптом пощастило схопити за хвiст цей вислизаючий спогад. Марта! Струнка дiвоча постать у хвилях мiсячного свiтла. Марта!.. Загадкова компаньйонка баронеси Айсендорф. Та, котра всупереч будь-якiй логiцi не тiльки не здiйняла тривоги, але ще й допомогла йому – злодiевi. Марта… З цiею думкою Джош i заснув. * * * Вони зустрiлися через тиждень, в оперi. Це сталося, здаеться, випадково, але нi Джозеф, нi Марта не вiрили у випадковостi; утiм, не вiрили вони й у Провидiння. Вони просто зустрiлися. – Як ваш заклад, пане Джозеф? – Дякую, панi Марто, все вийшло якнайкраще. У нас iз Арчибальдом склалася нiчия, i тепер вiн у менi душi не чуе. Розмовляли рiдною пiдгальскою говiркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха. – І що, ви тепер працюете разом? – О нi! – розреготався Джозеф, уявивши себе в ролi напарника Грижi. – Все-таки в мене iнший пiдхiд до… роботи. Ось, – i вiн якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звiдкись (Мартi здалося, що прямо з повiтря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Мартi й недбало кинув на пiдлогу. – Пробачте, пане, то не ви впустили? Лiтнiй сивочолий бюргер не знав, як i дякувати, а Марта ледь стримувала регiт. – Та ви просто вiртуоз, пане Джозеф! – Дякую за комплiмент, панi Марто, але не варто про це… – Ну чому ж, пане Джозеф?! Це так цiкаво! Розкажiть менi… І Джозеф, вiдчуваючи, що чинить нерозумно й необачно, що цього робити не слiд, неспроможний вiдмовити, розповiдав Мартi випадки зi свого багатого на пригоди життя, злодiйськi побрехеньки, дещо вигадуючи на ходу; Марта знала, що далеко не все з повiданого Джошем – правда, але все одно слухала його, широко розкривши очi… вона згадувала старого Самуiла-бацу, його напучування, свое власне дитинство, першi спроби зануритися в чужу душу, вищиренi морди «щиросердих» Стражiв, що охороняли схованки пам’ятi; iй пригадувався панiчний страх, безоглядна втеча – i шалена радiсть вiд несподiваного успiху, коли жоден Страж навiть не прокинувся, а Марта безгучною тiнню сковзала по темних коридорах, поспiшала до виходу, несучи те, що iй сподобалося… Пiзнiше вона захоплено вiдчула в собi чужi, украденi нею спогади – свою першу здобич… Як це було схоже на Джозефовi розповiдi – схоже, а водночас зовсiм iнше! Вiдтодi вони бачилися часто, хоча попервах i не щодня. Ходили в оперу, гуляли у вiденських парках, милувалися водограями, годували з рук бiлоснiжних i вугiльно-чорних лебедiв, каталися на конях – баронеса прищепила своiй компаньйонцi смак до iзди верхи, а Джозефа його бурлацьке життя давно змусило стати непоганим наiзником – i якогось дня, мовби ненавмисно, опинилися в помешканнi, що його винаймав Джош. Усе сталося легко, само по собi, i коли Марта нарештi отямилася поруч iз Джошем, котрий спав та усмiхався увi снi, – вона нi про що не жалкувала. Бiльше того, через тиждень-другий вона почала значно лiпше розумiти Лауру Айсендорф. Тiльки одного не могла збагнути Марта – навiщо весь час шукати нових чоловiкiв?! Може, Лаура просто ще не знайшла свого? Але чужа душа – темний лiс, а Марта це знала, як нiхто iнший. Їй i в собi непросто було розiбратися! Скiльки шляхетних кавалерiв з поважних родин упадае за нею – а вона вiддала перевагу Джозефовi Воложу. Кишеньковому злодiевi. 7 Вони були молодi, безтурботнi й щасливi. Живучи сьогоднiшнiм днем, загадуючи майбутне не далi завтрашньоi зустрiчi, вони пурхали, як метелики, i не замислювалися над тим, що життя метелика швидкоплинне, а лiто мае коли-небудь закiнчитися. Баронесу попервах турбувала незвична Мартина поведiнка – дiвчина розквiтала прямо на очах. Але вона легко давала раду своiм звичайним «обов’язкам», i Лаура Айсендорф швидко заспокоiлася – нарештi в ii компаньйонки з’явився коханець, а це, за розумiнням баронеси, було бiльше нiж нормально. Дивно тiльки, що лише один… Багато чого могло трапитися з цiею дивною парою: хтось, дуже ймовiрно, мiг дiзнатися, iз ким зустрiчаеться Марта, i колекцiя плiток вiденського свiту збагатилася б ще на один пiкантний експонат; Джош мiг пiйматися на якiйсь крадiжцi й потрапити до в’язницi чи навiть на шибеницю; але доля майже рiк придивлялася до закоханих, перш нiж посмiхнутися та вдарити навiдлiг. Епiдемiя бубонноi чуми, яка ледь не спустошила Італiю та пiвденнi областi Францii, Вiдень зачепила лише краем чорного крила, що ярилася гноем i страхом, – занедужало не бiльш двох сотень осiб, причому завдяки самовiдданостi сестер-черниць вiденських шпиталiв i вчасно вжитим заходам магiстрату далi хвороба не пiшла. Але однiею з цих небагатьох була Марта. Два днi Джош, як божевiльний, кружляв навколо шпиталю св. Магдалини – любов Лаури Айсендорф до своеi компаньйонки не сягала таких крайнощiв, як догляд за смертельно й небезпечно хворою в баронському маетку. Стражники-добровольцi нiкого не пропускали у ворота шпиталю, i тим бiльше нiкого не випускали звiдти (черницi й лiкарi жили в бiчних прибудiвлях, давши обiтницю не кидати шпиталю, поки в ньому можна врятувати бодай одну живу душу). Нарештi, надвечiр другого дня, змучений лiкар гукнув Мовчановi крiзь грати вирок долi: надii нiякоi, жити хворiй зосталося днi зо три, вiд сили – чотири. Потiм лiкар упав i заснув тут-таки, бiля огорожi, а Джозеф так i стояв серед вулицi, скам’янiвши вiд горя, що впало на нього. Вiн не отямився навiть тодi, коли вiзник карети ледь не наiхав на нього й голосно вилаяв «проклятого п’яницю» на чiм свiт стоiть – Джош-Мовчун просто ступив крок убiк i знову закляк. Так вiн стояв довго. Поодинокi перехожi, що з присмерком квапилися додому, мимоволi зиркали на цей живий пам’ятник скорботи та вiдчаю. Потiм Джоша повiв од шпиталю якийсь доброзичливий м’ясник – вiн усе пропонував Джозефовi полегшити душу, аж поки зрозумiв усю марнiсть своiх спроб, вiдчепився вiд нього й подався пити пиво – коротше, Мовчун трохи отямився лише в знайомiй винарнi, де цiлу вiчнiсть тому вони з Грижею побилися об дивний свiй заклад, а потiм довго обмивали «нiчию». Джош пiдвiв голову й огледiвся: через кiлька столикiв вiд нього сидiв… Грижа з двома приятелями та ще з якимось паном. На мить Джошевi здалося, нiби все це вже було, i вiн просто спить, або навпаки, щойно прокинувся, i Марта жива-здорова, i вони ще тiльки мають зустрiтися в оперi, але цього разу все буде гаразд, i… І тут вiн насилу пригадав, що Арчибальд Шварц на прiзвисько Грижа два тижнi тому попався на черговому «дiлi», забравшись у будинок дуже впливового чиновника, i цими днями його мали повiсити на мiськiй площi. У науку iншим. Але замiсть того, щоб гойдатися в добре намиленому зашморгу чи, принаймнi, чекаючи цього самого зашморгу, гнити у в’язницi та залагоджувати своi складнi вiдносини з Господом – замiсть цього Грижа чомусь сидiв у винарнi, пив вино й посмiхався самими губами, а в темно-сiрих очах Арчибальда Шварца на прiзвисько Грижа… нi, не повинна читатися в очах людини, що раптом опинилася на волi, така смертельна туга й цiлковита безнадiя! Але чому?! Якщо Арчибальд якимось дивом вирвався з в’язницi чи був помилуваний, то вiн мав би радiти… Грижа радiв. У будь-якому разi, збоку все здавалося саме так. Винарня, приятелi, напоi – що ще треба чоловiковi, який уникнув катiв? Але погляд… пiсля почутого в шпиталi св. Магдалини Джош не мiг помилитися! На душi в Арчибальда Шварца було так само тужно й мерзотно, як i в нього самого. Начебто цю саму душу роз’iдав iзсередини невидимий хробак. Джозеф велiв служницi принести вина i пiдсiв за столик до Грижi. – О, Джоше! – щиро зрадiв Грижа, i на мить його очi стали колишнiми, але тiльки на одну мить, не бiльше. – Добре, що ти з’явився! – Вiтаю, Арчi, – вичавив i себе криву посмiшку Джозеф. – Як тобi вдалося уникнути шибеницi? Втiк, чи що? – Майже, – Грижа вiдразу пригас i мовби змалiв у зростi. – Ось, пан Джон Трейтор[6 - Трейтор (англ.) – зрадник.] допомiг… І Шварц кивнув назад, на високого сухорлявого пана з чорною сивуватою еспаньйолкою, косо прилiпленою на чималому пiдборiддi. Незнайомець у багатому темно-зеленому камзолi й такому ж зеленому, з пiвнячим пером, беретi, хвацько насунутому на лiву брову, найбiльше скидався на iспанця, хоча прiзвище та iм’я в нього були швидше англiйськими – у цiй винарнi пановi Трейтору аж нiяк не мiсце. При згадцi свого iменi рятiвник Арчибальда Грижi пiдвiвся й злегка вклонився. Джош вiдповiв йому тим самим. Тодi пан Трейтор пiдхопився i, розшаркавшись, пiдмiв пiвнячим пером свого берета сумнiвно чисту пiдлогу винарнi. Вiдкiля б не взявся цей дивний пан, який у вiльний час рятуе злодiiв од шибеницi, – вiн був сама поштивiсть. – Годi вам люб’язнiсть показувати, хлопцi, – буркнув один iз друзяк Грижi, жилавий здоровань зi шрамом на пожмаканому обличчi. Іменi здорованя нiхто не знав, а йому подобалось, коли його називали просто й невигадливо: Скриня. – Не сьогоднi, то завтра, а зашморгу не минути! Чим-чим, а тактовнiстю Скриня нiколи не вiдзначався. – Та годi тобi, Скрине, – махнув на нього рукою Джош. – Цiкаво все-таки, як це пановi Трейтору вдаеться витягати людей iз в’язницi? Вiн часом не чаклун? Грижа мимоволi здригнувся, розхлюпав вино собi на колiна, а Джон Трейтор ледь помiтно скривився. – У пана Трейтора гарнi зв’язки, – плутано пояснив Арчибальд, бгаючи у своiй ведмежiй лапi окраець житнього хлiба i засипаючи пiдлогу навколо себе крихтами м’якушки. – Крiм того, значна сума грошей, що iх довелося вiддати… Джош глянув у вiчi Шварцу й зрозумiв, що той бреше. Бреше нерозумно й невмiло. Грижа поспiхом одвiв погляд i замовк посеред фрази. – А що ти, Джоше, часом невеселий? – запитався вiн, прагнучи хоч якось виплутатися з цiеi нiяковостi та перевести мову на iнше. – Справи не йдуть, чи жiнки не кохають? – Марта помирае, – це вихлюпнулося несамохiть, як кров iз рани. – Вмирае. Лiкар сказав – не бiльше трьох днiв залишилося… Над столом зависла похмура мовчанка, навiть Скриня затулив рота й опустив очi додолу – плутаний шепiт Мовчуна почули, здаеться, усi: – Я б за неi… душу вiддав… Я б… Джош зронив голову на руки i, наче здалеку, почув здавлений голос Арчибальда Шварца, якого тепер вiденськi злодii називатимуть Вiшальником цiлих пiвтора року, до дня його раптовоi смертi вiд апоплексичного удару: – Ти, хлопче, думай, що кажеш! Душу, ii… ii, тее-то як його… Грижа явно хотiв сказати щось ще, але затнувся, закашлявся й замовк. Джош ледве пам’ятав, що було далi. Вiн довго пив, але не п’янiв, ледь не побився зi Скринею, та iх вчасно розтягли, потiм Мовчун став вiдповiдати на запитання горiлчаних друзiв по-пiдгальськи, дивуючись, чому вони його не розумiють; а попри все вiн ловив на собi пильний доскiпливий погляд Джона Трейтора. Нарештi приятелi Грижi кудись подiлися, слiдом за ними хитлявою ходою пiшов iз винарнi й сам Грижа, а вони з Трейтором залишилися за столом удвох. Схожий на iспанця чоловiк з дивним англiйським прiзвищем вiдсунув кухля з вином, i Джозеф, передчуваючи щось смертельно важливе, зробив так само. Тверезiсть ударила зненацька й пiдступно, неначе нiж у спину. – Отже, ви казали, що не пошкодували б своеi душi в обмiн на життя Марти Івонич? – з ледь помiтною усмiшкою промовив пан Трейтор i смикнув себе за жмутик волосся на пiдборiддi. 8 …Вона бiгла темними заплутаними коридорами, де з горбистоi стелi скрапував слиз, на стiнах збиралися величезнi колонii свiтляноi гусенi, а позаду тупотiли та важко сапали Стражi; Марта мчала з останнiх сил i несла з собою щось… вона й сама не знала що саме, але кинути вкрадене не можна було, нiяк не можна, та й Стражi все одно не дали б iй спокою. Марта вiдчувала, що вже давно заблукала в цьому нескiнченному внутрiшньому лабiринтi, що Стражi женуть ii до Чорного Ходу, до того пульсуючого виру, що роз’iдае жертву, – це про нього iй не раз розповiдав вечорами батько Самуiл. Незважаючи на жах i липучий розпач, що паралiзували волю, вона змусила себе зупинитися i зустрiти Стражiв вiч-на-вiч. Це нiчого не давало, крiм можливостi гiдно померти, але Стражi чомусь i досi не показувалися, а потiм за поворотом коридора почувся якийсь шум i хрипке гарчання. Воно змiнилося затихаючим хиренно-злiсним виттям. Марта кинулася туди i, завернувши за рiг, побачила Джоша, ii Джоша, спокiйного зосередженого Мовчуна, вiн витирав об холошу довгий закривавлений нiж. Поряд тiпалися в агонii три безформнi Стражi й пронизували Марту сповненими ненавистi згасаючими поглядами. Марта мимоволi скрикнула, Джош звiв на неi очi й сумно посмiхнувся. – Ну що ти, маленька, заспокойся… Усе гаразд. Ходiмо. Вiн обняв ii за плечi рукою, вимазаною густою коричневою кров’ю, i вони рушили до виходу. По дорозi Марта все намагалася згадати, що ж тут не так, i коли попереду кволо блимнуло рожево-блакитне свiтло, вона врештi згадала: адже це Лабiринт Душi, чужоi душi, куди вона невiдомо як потрапила – отже, Джоша попросту не може тут бути, а вже тим бiльше вiн не повинен знати дорогу назовнi!.. – Так, не може, – Джош повернувся до неi, немов прочитав ii думки. – Не може й не повинен. Але я тут. Тому що без мене ти б загинула. Ось я й прийшов. Вiн знову сумно посмiхнувся, i тiльки тепер Марта помiтила, що на шиi в Джоша – мотузяна петля, нi, не мотузяна, а скручена з його пояса, а обличчя Мовчунове неживе, застигле, чимось схоже на обличчя убитих Стражiв, i лише в запалих очах, як у вирi Чорного Ходу, куди Марта так i не добiгла, б’еться жива невигойна туга. Мартi захотiлося кричати вiд цiеi туги, що затопила ii, – але тут щось слiпуче вибухнуло перед нею, Джош зник, i все зникло… Марта скрикнула, розплющуючи очi, – й одразу ж замружила iх через яскраве свiтло, що ринуло пiд повiки. – Слава Богу! – наче крiзь вату почула вона голос доглядальницi. – Нарештi ви отямилися! Чудо, справжнiсiньке чудо… * * * Видужувала Марта довго, але й баронеса (з’ясувавши, що ii компаньйонка зовсiм не заразна, практична Лаура негайно наказала перевезти Марту назад у маеток), i слуги все одно дивувалися: з усiх хворих вижила одна Марта. «Боже провидiння! – перешiптувалися слуги, якi любили Марту. – Господь ii не покинув!» «Вiдьма! – остаточно впевнилася баронеса. – Сам диявол iй допомагае!» Утiм, своi мiркування Лаура Айсендорф нiкому звiряти не збиралася. Вiдьма була потрiбна iй самiй для вiдомих справ. На час хвороби Марти Лаура не те щоб зовсiм припинила плекати новi паростки й без того гiллястих чоловiкових рогiв, просто стала обережнiшою, зате тепер, коли компаньйонка знову поруч, вона свое надолужить! Із Джошем Марта побачилася лише через три мiсяцi, коли вперше пiсля хвороби вибралася в мiсто. Тодi iм пощастило перемовитися лише декiлькома словами – Марта була не сама, – але через тиждень Марта зненацька постала на порозi скромного Джозефового житла. З’ясувалося, що iй запропоновано постiльний режим, а валятися в постелi самiй Мартi смертельно набридло, тому… Словом, не тiльки баронеса надолужувала згаяне. …Ще при першiй пiсля хвороби зустрiчi Марту насторожила дивна Джошева поведiнка – веселий кишеньковий злодiй за минулi мiсяцi немов постарiшав на добрий десяток рокiв. Тож збираючись iти, вона довго вдивлялася в його сонне обличчя. Вiдчувши на собi ii погляд, Мовчун вiдкрив очi, сумно посмiхнувся… Уже в маетку Марта згадала: саме такi Джошевi очi бачила вона в чумному кошмарi, коли вiн виводив ii з лабiринту чиеiсь душi. Душi з убитими Стражами; душi, у якiй Джош не мiг бути. * * * Минув майже рiк. Життя ввiйшло у свое рiчище, стало таким, як колись, але поступово Марта чимраз бiльше переконувалася, що з Джозефом дiеться щось недобре. Запитати прямо вона не наважувалася, а по-злодiйському лiзти в душу до коханоi людини вона заборонила собi давно. Джош був болiсно нiжний з нею, вiн угадував першу-лiпшу ii примху, тож Мартi часом здавалося, що Мовчун живе так, немов кожна його мить – остання, немов завтра його чекае ешафот, похмурий кат i прядив’яна мотузка, а отже, вже не буде блакитного неба та довiрливих лебедiв у ставку, не буде грайливих поглядiв удень i палкоi пристрастi вночi, не буде ii, Марти, i самого Джоша незабаром не стане… Нарештi Марта не витримала. Мовчун довго не вiдповiдав, немов заповзявся пiдтвердити слушнiсть свого прiзвиська чи просто не знав, що вiдповiсти на запитання: «Що з тобою, Джоше?» – Я влип у кепську iсторiю, Марто. І дуже сподiваюся викрутитись. Через тиждень усе вирiшиться. Якщо я стану колишнiм – розповiм тобi все. А якщо нi… Я дам тобi лист, але пообiцяй, що прочитаеш його не ранiше, нiж через вiсiм днiв пiсля того, як я не прийду на призначену зустрiч, або спалиш наступного четверга, якщо я скажу тобi, що все гаразд. Обiцяеш? – Обiцяю… Але, Джоше, може, я чимось допоможу? Пам’ятаеш, адже я тобi допомогла тодi… – Нi, Марто. Злодiй повинен умiти самотужки вiдповiдати за своi вчинки. А втiм, до чого тут злодiйство… Минув тиждень тяжкого чекання. Обое намагалися забути про лячну розмову, безоглядно вiддавалися одне одному, але десь на сподi душi кожен вiдчував, як над ними купчаться хмари, готовi от-от пролитися… Чим? Добре, якщо просто зливою! Перед обумовленим четвергом Марта геть змучилася, чекаючи розв’язки. Вона тiльки те й робила, що позирала на лист на столику, але розпечатати його так i не зважилася. Джош примчав додому за пiвгодини до умовленого часу, Марта з невимовним полегшенням побачила сяючого Мовчуна, фрукти, двi пляшки вигроненого бургундського… – Ну? – викрикнула вона прямо з порога. – Минулося! Я живий i здоровий, ти – теж. То давай вiдзначимо це! – посмiхнувся Джош-Мовчун задоволено. – Тодi розповiдай! – А, потiм! – вiдмахнувся Джош. – Давай не псувати вечiр! І вони не стали псувати цей вечiр, потiм не стали псувати наступний i ще один… Лист так i залишився на столику нерозкритий i неспалений, через день-другий Марта запхала його в скриньку i, проходячи мимо, байдуже сковзала по нiй поглядом. А через тиждень Джош не прийшов на ранкове побачення. Надвечiр Марта, яка вже не знаходила собi мiсця, одержала записку, надiслану з хлопчиськом-посланцем. «Прощавай, Марто. Я думав, що менi пощастило обдурити ЙОГО, але я помилився. Щоночi менi сниться, як ти помираеш вiд чуми. Я бiльше не можу бачити тебе вранцi живою, знаючи, що вночi спостерiгатиму знову до найдрiбнiших подробиць твою смерть. Я плутаю сон з дiйснiстю i незабаром збожеволiю. Борги треба сплачувати. Ми бiльше не побачимося. Якщо ти не спалила листа, прочитай його – i все зрозумiеш. Якщо ж спалила… утiм, пусте. Я люблю… Я любив тебе, Марто! Прощавай. Твiй Джош». В очах у Марти на мить потемнiло, iй здалося, що серце зараз не витримае – зупиниться. Потiм вона кинулася до скриньки, де зберiгався лист, тремтячими пальцями розiрвала дебелий вощений папiр… …Пiвняче Перо дав Джозефовi рiвно рiк. Пiсля чого Мовчун мав повiситися опiвночi в занедбанiй хижi на виiздi з мiста, неподалiк вiд окраiни Гюртеля. Слуги ледве встигли вiдкрити ворота, коли Марта на гарячково засiдланому жеребцевi, не розбираючи дороги, промчала розкiшним баронським парком, топчучи iталiйськi троянди та голландськi тюльпани; копита жеребця пiдривали м’яку чорну землю, розкидали навсiбiч пухкi грудки, безжалiсно ранили доглянутi клумби й квiтники – i тiльки вiтер здивовано присвиснув услiд вершницi, яка зникла за поворотом. – Божевiльна! – з прикрiстю й захопленням пробубонiв садiвник Альберт i, зiтхаючи, пiшов виправляти завданi Мартою збитки. 9 «Надто пiзно!» – немов похоронний подзвiн пролунав у Марти в головi гул дзвiницi з церкви Санкт-Марiя-Ам-Гештаде. Вiн сповiщав про пiвнiч. Буквально впавши зi спини храпливого коня, жiнка кинулася через луку до ледь помiтноi в темрявi чорноi плями – до хижi. Неслухнянi пiсля шаленоi гонитви ноги пiдгиналися, заплутувалися в густiй травi. Марта двiчi падала, зачепившись за вузлуватi коренi, що казна-звiдки й узялися на лузi – а у свiдомостi, дедалi наростаючи, усе ще вiдлунював рокiтливий дзвiн, i вторило йому з темноi хижi безнадiйне собаче виття, вiдлякуючи довколишнiх жалких упирiв – чи, може, то Мартi тiльки здалося?.. Вискнули й розчинилися замшiлi дверi, зависли на однiй iржавiй петлi, свiчка, що горiла в кутку хижi, жбурнула жiнцi в обличчя рванi вiдблиски – i Марта побачила: важка колода вiдкотилася вбiк, а вив тут пес на кличку Одновухий, не дуже давно пiдiбраний Джошем у iхньому улюбленому парку бiля ставка з лебедями… А над невтiшним собакою погойдувалося на туго натягнутому поясному ременi тiло людини. Джозеф. Вона спiзнилася. Пес почав стрибати навколо Марти з нiмим благанням в очах – i божевiльна, не людська, скорiше, звiрина надiя кинула Марту вперед. Нечуваним ривком вона пiдтягла колоду, вилiзла на неi, висмикнула з потайних пiхов у рукавi Джоша його вузький нiж i одним рухом – лезо був гострим, як бритва, – перерiзала ремiнь. Мовчун, як той лантух, упав на долiвку, i Марта, утративши рiвновагу, впала зверху. Пропущений через пряжку кiнець ременя защипнуло мiдним язичком, петля нiяк не хотiла розпускатися, руки Марти тремтiли, Одновухий нестямно вилизував рiдне посинiле обличчя з бiлими плямами очей – чумний кошмар обступив Марту зусiбiч i задоволено щирив божевiльну пащу. Цiлковита безвихiдь. Найсправжнiсiнька. Мартi хотiлося завити, як щойно вив пес, а якщо не стане сил навiть на виття – повiситися тут-таки, на тiм же ременi… Але замiсть цього, ще сама не розумiючи, що робить, вона вiдштовхнула пса, взяла в долонi холодiюче обличчя веселого кишенькового злодiя, який загинув через неi, i прикипiла поглядом до мертвих очей. Наступноi митi свiча, жалiбно блимнувши, узялася кiптявою, пес нажахано заскиглив, а з темряви, що скулилася в закутку, почувся глузливий голос: – Ти спiзнилася, жiнко. Вiн виконав домовленiсть. Тепер його душа – моя. Іди й повертайся завтра, якщо хочеш поховати тiло. Утiм, я можу запропонувати тобi доволi вигiдну угоду… Марта Івонич, прийомна дочка Самуiла-турка iз Шафляр, знала, хто говорить зараз iз нею. Зовсiм поруч, невидимий у могильному мороцi хижi, стояв Великий Здрайця – лише зблиснуло рудим полиском пiвняче перо на беретi та ковзнули лепiтки по срiблу пряжки. О, цей мiг пообiцяти багато чого! Може, навiть вiдпустити Джошеву душу в обмiн… «Нiколи не ставайте на шляху у Великого Здрайця, – казав Самуiл-баца. – І нiколи не ймiть йому вiри. Нiколи!» Вiрити не можна. І перетинати йому шляху теж не можна, тим бiльше, що це все одно даремно; але Марта вже затялася: зi звичною вiдстороненiстю потяглася вперед, до мерця, якого вона могла уявити тiльки живим; не простягнувши невидимоi руки, як звичайно, всiею своею iстотою вона кинулася назовнi – i невидимi ворота з брязкотом розчинилися перед жiнкою. Цього разу за ворiтьми не було пiдвалiв, скарбниць i лабiринту. Не було й Стражiв, убитих самим Джошем ще тодi, в ii мареннi, в ту мить, коли Мовчун пiдписав кров’ю диявольський договiр, чим зняв охорону власноi душi, – о, тепер вона розумiла це! – навколо простяглася схожа на вiспяне обличчя рiвнина, вона ледь помiтно мерехтiла в яскравому мiсячному свiтлi, у сивiй просторiнi бродили примарнi тiнi, а прямо перед ворiтьми лежала оголена людина. Джош-Мовчун, шалапутний злодiй, який обiкрав самого себе. Одним рухом Марта стала поруч i спробувала пiдвести лежачого. Джозеф слабко поворухнувся, пробурмотав щось невиразне й знову обм’як. Вiн був важкий, невимовно важкий, але Мартi якимось дивом пощастило взяти неживе тiло на руки; в очах потемнiло – чи, може, навколо справдi запанувала нiч?! – i Марта незграбно ступнула до вiдчинених ворiт. Джошевi ноги волочилися по землi; кров безугаву стугонiла в скронях, але жiнка закусила губу й зробила ще один крок. І тодi пролунав голос. Той самий. Тiльки в ньому вже не було глузування – лише подив та якась зачаена непевнiсть. – Вiн мiй, жiнко! Що ти робиш?! Хто ти? Постривай! Давай поговоримо! Я хочу знати, як ти можеш… Крок. – Стiй! Ще один. – Хто ти?! Нiколи… нiколи не ставайте на шляху у Великого Здрайцi!.. Прости, батьку Самуiле! Прости… Он вони, ворота. Он… вони. І тут Марта вiдчула, як зовсiм поруч з ii плечем у Джошеве горло вп’ялися чиiсь мiцнi пальцi. Тiло на руках жiнки здригнулося й захрипiло, приростаючи до неi, як нерозривно зв’язана з матiр’ю дитина до пологiв; Марта похитнулася, але втрималася на ногах, навiть не встигла злякатися. Джоша повiльно, але невблаганно вiдривали вiд неi, вiдривали разом зi шкiрою – з iхньою спiльною шкiрою! – i Марта закричала вiд болю та вiдчаю, зубами вчепилася в чужi пiтнi пальцi на душi ii коханого… вона рвонулася, гарчала й трусила головою, як дикий звiр, – i в цю мить вони з Джошем просто-таки випали за ворота. Оглушливе ревiння потрясло Всесвiт – немов кричало саме пекло, яке вивертали навиворiт. Нелюдський зойк нелюдського болю навалювався з усiх бокiв, давив, туманив свiдомiсть, застеляв очi кривавою завiсою. Марта, оглухла та ослiпла вiд цього крику та вiд своеi дивовижноi ношi, уже не мала сил пiдвестися, тож вона поповзла, як повзе кiшка з перебитим хребтом, чiпляючись за пожухлу траву, – туди, куди вiв ii iнстинкт, виплеканий строгим батьком Самуiлом, додому, до себе, бо Джош був усе-таки з нею, вона не вiддала його Великому Здрайцi зi скрадливим голосом та жадiбними пальцями, не вiддала, а отже, тепер усе буде… Нi. Не буде. Тягар чужоi душi все-таки був iй не до снаги. Марта вже майже добралася до власного тiла, наполовину втягшися в нього, як черепаха в панцир, несподiвано вiдчула зовсiм поруч щось живе, тепле, воно скиглило, прагло iй допомогти – але невидима пуповина мiж нею та Мовчуном обiрвалася; непритомнiючи, Марта з останнiх сил потяглася до щирого живого тепла й вiдчула, як Мовчунова душа розривае ii та йде геть, падае в цей теплий колодязь, що гостинно промениться лагiдним добрим свiтлом… Вона нiколи не народжувала. Тому не знала, на що це схоже. * * * Здаеться, вона отямилася майже вiдразу. Тiло болiло, наче Марта справдi тягла на собi Джоша, у ротi вiдчувався солонуватий присмак кровi з прокушеноi губи. У кутку хтось хрипко стогнав, видно, теж приходив до тями. «Джош?!» – надiя спалахнула й згасла. Тiло Джозефа Воложа лежало поряд, мертве, заклякле й порожне. А в кутку… у кутку приходив до тями Великий Здрайця! Свiчка немилосердно чадила, але морок трохи розтанув, i стало видно силует худого чоловiка: вiн стояв навколiшках i витирав обличчя своiм беретом. Марта насилу примусила себе встати, похитнулася, непевно ступила до дверей. Щось вологе м’яко тицьнулося iй у руку, Марта ледь не скрикнула, але вiдразу збагнула, що то – собачий нiс. Вона машинально нагнулася, щоб попестити пса по головi, побачила, як судомно стискаеться горло Одновухого, як болiсно клекоче його паща, нiби пес хоче заговорити, хоче, але не може… лапи його розповзалися, як у щойно народженого щеняти, – i божевiльний здогад холодним лезом прохромив Мартину душу. – Джоше, за мною! Ходiмо! – коротко наказала вона й на ватяних ногах пiшла-побiгла до коня, що мирно пасся на луцi. Треба було поспiшати, поки Великий Здрайця не отямився остаточно. Схоже, ТАМ йому теж добряче дiсталося. Услiд жiнцi та собацi летiв стогiн уперемiш iз захопленими прокльонами. 10 Вони залишили Вiдень на свiтанку, потайки, як злодii. Та вони, власне, злодiями й були. Марта не знала, куди вони вирушили, але якийсь iнстинкт погнав ii на пiвнiчний схiд, через рiвнини Словаччини, угорський Лiптов i далi – уздовж лiвого рукава Чорного Дунайця до Нижнiх Татрiв. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genri-layon-oldi/paserbki-vosmoyi-zapovidi/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Пся крев – досл. «собача кров» (польська лайка). 2 У шiстнадцятому столiттi в Польщi, а пiзнiше в Речi Посполитiй, було скасовано дворянськi титули (князь, граф тощо), але вони зберiгалися в традицiйних мовних формах та у неформальному спiлкуваннi). 3 Здрайця – по-польському те саме, що й давньоеврейське «Сатан», тобто Сатана: Перекинчик, Зрадник, Супротивець. 4 Гуралi – вiльнi горцi Пiдгалля, чий побут у рiдних горах був схожий на побут запорозьких козакiв. 5 Ксьондз – священнослужитель. 6 Трейтор (англ.) – зрадник.