Захребетник

Захребетник Генри Лайон Олди Три повiстi про чудеса #1 Повесть "Захребетник" на украинском языке Генри Лайон Олди Захребетник CAPUT I у якому хлюпають хвилi й цвiтуть дикi абрикоси, кричать чайки й гендлярi, гояться сердечнi рани й вiдбуваються випадковi знайомства, а також з’ясовуеться, що вiд смаку халви до дзенькоту клинкiв – дев’ять iз половиною крокiв навпростець Сонце сiяло. Море шумiло. Життя на бульварi ДжуджанМаджудж вирувало. – Фiсташки! Смаженi фiсташки! – Шербет! Солодший за поцiлунок красунi! Густiший вiд кровi героя! Дешевший за чуже горе! Налiтай, набирай… – Ай, кебаб! Вай, кебаб! – Дай кебаб! – Сувенiри! На згадку! На добру пам’ять, на вiчну пам’ять!.. – Перснi iз джинами! Лампи iз джинами! Кому мiсто зруйнувати? Кому палац побудувати? Кому в Дангопею злiтати? – Халва! Проходиш мимо – вже солодко… – Агов, гавироззяви! Вирушайте з КейКубадом Колишнiм у хадж по визначних пам’ятках! Палац султана Цимаха! Руiни Паленого Покляпця! Зiбрання мумiй Бейлербея! Хто не бачив, марно життя прожив! – І ось цей кисломордий iблiс, чия душа – темний лiс, чие серце – смердюча яма, а руки схожi на гаки гробаря, й каже менi своiм бридким голосом: «Кралечко, якщо ви погодитеся вийти за мене замiж, я буду найщасливiшим чоловiком на свiтi…» – А ти? – А що я? Замiжто хочеться… На сходi, як на сходi, особливо в Баданденi. А ще як повагом простувати знаменитим бульваром ДжуджанМаджудж, отуди вниз, до моря… Їйправо, шановнi, нiчого у свiтi не знайдеш схiднiшого, хоч сто рокiв скачи верхи у потрiбному напрямку. Тiльки даремно час гаятимеш… Помiркуйте самi! Родимки на щiчках красунь схожi тут простотаки на грудочки амбри. Тюрбани на лисинах мудрецiв вивищуються, мов кипариси в передгiр’ях адСамум. Звитяга воiнiв сягае пiднебесся, млiсть гаремiв стелиться запашним димом кальяну; цiкавiсть приiжджих розцвiтае червоною трояндою в райському саду. Юнаки в Баданденi стрункi, як лалангський спис, хлопчики прекраснi, як пiсня солов’я, а зрiлi чоловiки розважливi, як цiлий диван вiзирiв, кинутих до зiндану через iхнi дурнi голови. Про халву вже можна й не згадувати. – Халва! Горiхова! – Халвааа! Фiсташкова! – Соняшникова! – Морквяна! – Із кунжутом! Із сабзою! – По вусах стiкае, душа радiсть мае… – …ваааа! У вируваннi пристрастей, у хмарi ароматiв, пiд крики торговцiв i плiтки вiдпочивальникiв, iшов бульваром парубок у камзолi кольору корицi, стрункий та замислений. Панi рiзного вiку, здатнi на легкий флiрт або на любов до смертi, проводжали його поглядами, за якi iнший ловелас пожертвував би фамiльним спадком. Але об’ект жiночого iнтересу крокував далi. Молодиковi було трохи за двадцять, i вiн вважав себе цинiком. Цинiком у такi роки стають, якщо зазнають краху в романтичному захопленнi, розтринькають казеннi грошi або розчаруються в iдеалах. Джеймс Рiвердейл, вiконт де Треццо – а саме так звали нашого парубка – припав до втiшливих соскiв цинiзму з причини третього варiанту. Ще недавно в нього були iдеали. Чудовi й пiднесенi. І от вони рухнули, наразившись на голу дiйснiсть. Ледь отямившись вiд ран, зокрема вiд перелому щелепи – на жаль, найчастiше iдеали, трощачись, вцiляють iдеалiстовi по зубах! – вiн зрiкся колишнiх соратникiв, про що повiдомив iх письмово; чекав виклику на дуель – не дочекався; добу вибирав мiж мотузкою та отрутою – не вибрав; купив собi два камзоли: чорний зi срiблом i кольору корицi, з позолоченими гачками; i нарештi попросив поради у безмежно любого дiдуся: «Як бути далi?» Дiд, Ернест Рiвердейл, граф ле Бреттен, що брав якнайжвавiшу участь у долi улюбленого внука й чимало сприяв поваленню iдеалiв, дати пораду не вiдмовився. Курорт, сказав дiд, пиятика та коханка. Коханок краще двi: молоденьку для куражу та зрiлу для престижу. Ще краще три, але тодi весь вiдпочинок пiде грифоновi пiд хвiст. – Але куди менi поiхати? Вибiр курорту для парубка був куди складнiший од вибору мiж мотузкою та отрутою. – Їдь до Бадандена, Джеймсе. Там, де сонце кипить у кровi, душа лiкуеться сама собою… Патрiарх родини хотiв додати, що у двадцять чотири роки новi крила в душi вiдростають швидше, нiж хвiст у ящiрки, але посмiхнувся й промовчав. Вiн був мудрим чоловiком, Ернест Рiвердейл, мудрим, а головне, делiкатним. Рiдкiсна риса як на близького родича. А як на родича похилого вiку – подвiйно рiдкiсна. * * * Дiд мав рацiю. Якщо по дорозi з Реттii до кордонiв Баданденскоi тиранii Джеймс удався до самоiдства i думав, що з життям покiнчено, то вже проiжджаючи над бухтою АбульФаварiс, вiн одержав запрошення вiд вусанябахадура, героя Шейбубськоi баталii, роздiлити з левами пустелi казан плову. Тут, на чудесному лонi природи, для военачальникiв, поранених у битвах за вiтчизну, указом тирана Салiма iбн Салiма XXVI було обладнано райський закуток iз казенними красунями та юними виночерпiями. А ветерани, кайфуючи, мучилися непогамованим почуття гостинностi. Казан плову розтягся на тиждень. Казеннi красунi досхочу надiлили пестощами гостя й не взяли з нього нi гроша. Дiдiв заповiт про лiкувальну пиятику втiлився в життя аж занадто. І далi Джеймс поiхав неабияк утiшений, вихваляючи принади курорту в карбованих бейтах, узвичаених серед левiв пустелi. До левiв вiн однедавна вирiшив зачисляти й себе. Голова болiла, рима накульгувала, зате в серцi панувала весна. Добравшись до Бадандена, вiн зупинився в пансiонатi Ахмета Гюльнарi. Цiни за постiй були цiлком помiрнi, а привiтнiсть хазяiна й моторнiсть прислуги – над усяку хвалу. Так не бувае, – пiдказував здоровий глузд. Що ж, виходить, це чудо, – вiдповiдав Джеймс. Хiба пiсля всiх поневiрянь я не заслужив на маленьке диво? Скептично пхикнувши, здоровий глузд поступився мiсцем здоровому ситому неробству. Життя стало вiдчутно налагоджуватися. З коханками Джеймс вирiшив зачекати, стомлений бурхливим тижнем у бухтi АбульФаварiс. Вiн ледарював, спав до обiду, без мети тинявся по бульварi саме в тi години, коли сонце було милосердне до приiжджого; приймав цiлющi грязевi ванни; затiвав розмови з незнайомими людьми, теревенячи про дрiбницi та сьорбаючи червоне вино iз глиняних чаш; уклiнно вiтався з привабливими дiвчатами i робив замiтки на майбутне. Словом, iз користю витрачав години дозвiлля. Тричi на день вiн iв люлякебаб, загорнутий у найтонший корж, шишкебаб на рожнi, политий кислим молоком, джуджакебаб iз курчати, смаженого над ялiвцевим вугiллям, хлебтав «чорну» юшку на баранячiй кровi з кардамоном. Мiж цими трапезами вiн споживав у розумних кiлькостях нугу, рахатлукум, козинаки й, звiсно ж, халву. О, халва! Виникало побоювання, що новi камзоли доведеться розширяти в талii. Якось вiн заглянув у публiчний диспутарiй, де з насолодою послухав суперечку тридцяти улемiв у смугастих халатах iз тридцятьма улемами в халатах iз гаптованого шовком кашемiру. Мудрецi сперечалися про рiзницю мiж високим i ницим – як удавану величину. Усе закiнчилося загальною бiйкою. Джеймс одержав величезне задоволення, вгамовуючи улемiв. Один iз них, найосвiченiший, а може, найупертiший, одiрвав йому з камзола кольору корицi позолочений гачок. Потiм, охолонувши, мудрець вибачився, дiстав голку з ниткою й пришив гачок власноруч. Та так, що будьякий кравець позаздрив би. Пiсля вiзиту до диспутарiю Джеймс вiдчув, що дозрiв для найвищих висот мудростi. Затiваючи розмови пiд червоне винце, вiн облишив дрiбницi, не вартi доброi бiйки, а заходився вдаватися до обговорення речей пiднесених, можна сказати, фiлософських. Немае щироi дружби на землi. Добро та зло – яскравi брязкальця для наiвних простакiв. Пiсля мене – хоч потоп. Живи сьогоднiшнiм днем. Усi жiнки… Ну гаразд, не всi. Ви, панi, щасливий виняток. Але в цiлому ви зi мною згоднi? Із ним погоджувалися. Або сперечалися, що, по сутi, лише збiльшувало кiлькiсть мудростi на землi. Схоже, не тiльки в Джеймса Рiвердейла нещодавно рухнули iдеали. На бульварi ДжуджанМаджудж вистачало цинiкiвскороспiлок, випадкових мiзантропiв i дорослих, досвiдчених осiб вiком вiд п’ятнадцяти до двадцяти п’яти рокiв, якi вже добряче пожили на бiлому свiтi та яким прописали лiкування курортом. – Хаммам! Лазневий день! Паримо, миемо! Шкребемо п’яти, вправляемо кiстки… – Пенали! Калами! Чорнильницi! – Кому древнiй артефакт? Із Паленого Покляпця?! З Квiтучоi Пустелi?! – Халва! – Публiчнi страти! Усi на Площу Щироi Спокути! – І ось ця фея, зi стегнами, мов пiщанi бархани, зi станом, як гнучка верба, похитуючись та бентежачи розум, каже менi голосом нiжним, наче сопiлка: «П’ять дхармiв, iшачку, – i стели килимок хоч тут…» – А ти? – А що я? Постелив… – Халвааааа! – Рустенськi клинки! Лалангськi списи! Самi колють, самi рубають! Вiд носiя халви до найманого заманювача, який дер горлянку перед кожною крамницею зброi, було якраз дев’ять iз половиною крокiв. Це якщо йти навпростець. Навiщо Джеймс лiчив кроки – невiдомо. І навiщо вирiшив зайти до зброяра, теж зосталося загадкою – насамперед, для нього самого. Купувати спис, отой, що, прислухаючись до рекомендацiй, сам коле – горiхи, чи що? – вiн не збирався. Перед будьяким списомсамоколом Джеймс Рiвердейл вiддав би перевагу рапiрi в правiй руцi та дагу – в лiвiй. Але нащадок родини, котра вiд поколiння до поколiння народжувала учителiв фехтування; сам чудовий боець; улюбленець маестро Франтiшека Челлiнi; молодик, що пройшов повний курс вiйськовоi гiпноконвертацii в гомобестiарii храму Шестирукого Крi; людина зброi до останньоi кiстки… Дивно, що вiн не помчав у цю крамницю вiдразу по прибуттю до Бадандена. Мабуть, квiтучi абрикоси вiдволiкли увагу. Наявнiсть заманювача викликала смутнi роздуми. Гарний клинок не потребуе, щоб про нього репетували на цiлий свiт. Справжнiй булат iз Рустена любить тишу, бо його, як правило, провозять контрабандою. Але, переступивши порiг та обвiвши поглядом виставлений товар, призначений завдавати поранення рiзного ступеня важкостi, Джеймс зрозумiв: усе не так уже й погано. Цiлком пристойнi криси з Мальтану. Можна дещо дiбрати зi стилетiв. Списи – лайно. Широкий вибiр ятаганiв для аматорiв. Рустенськi шаблi – пiдробка. Є непоганi брети iз чашкою в «пiв’яйця». Углибинi крамницi хазяiн, жвавий товстунець, обговорював iз клiентом достоiнства мисливськоi шпаги. Клiентовi подобався довгий i мiцний клинок, що розширювався до вiстря на зразок лопаточки. І рукiв’я подобалось. Але поперечна чека, вставлена в отвiр лопаточки, йому здавалася недостатньо надiйною. Хазяiн однак запевняв, що чека нездоланна, як Овал Небес. – Слона втримае! Дракона! – Так уже й дракона… – сумнiвався клiент. – Левiафана! Мисливська шпага мало зацiкавила Джеймса. Такi в Реттii називали «свинячими мечами», i ходили з ними не на слона, а тим бiльше не на дракона, а на вепра. Мабуть, клiент – палкий любитель кабанячоi печiнки… Молодик повертiв у руках важкий палашзульфiкар iз роздвоеним вiстрям i повернув назад на стiйку. Палаш не надихнув, незважаючи на екзотичнiсть «жала». Розчарував i легкий фламберж iз хвилястим лезом – головним чином, через цiну. Метнувши в мiшень один за одним три кинджали бахарськоi роботи, Джеймс кисло скривився. І нарештi взяв ту брету, на яку накинув оком, щойно зайшов. «Нiколи не варто явно демонструвати свiй iнтерес, – навчав його дiд. – Хоч би хто на тебе дивився, вiдкрито чи нишком, ворог чи торгiвець, будь незворушний. Утiм, любий онучку, це поки що не для нашого коня паша. Такi речi розумiеш тiльки з роками…» Джеймс тайкома посмiхнувся. Ми, цинiки, i в молодому вiцi безпристраснi, як скеля. Вiн зробив двiйко пробних випадiв, глибоких i зумисне повiльних. Взяв ряд недбалих парадiв: приму, терцiю, кругову секунду. Збоку могло здатися, що хлопця атакують шквалом сiчних ударiв. Завершилася серiя вiдхиленням одночасно з найглибшим passado sotto, при якому лiва рука обперлася об пiдлогу. Вийшло непогано. Дуже довгий i важкий клинок брети дозволяв на рипостi вдало зiграти корпусом, висмикуючи зброю в iншу площину. – Не вельми… – зауважили позаду. Не обертаючись, Джеймс повторив усю серiю – вiд першого випаду до завершального рипоста з passado sotto. Цього разу вiн у фiналi довiв справу до крайностi, буквально стелячись над землею та далеко вiдвiвши назад лiву ногу. Вiстря брети вдарило в опору стiйки з кинджалами. – І все одно, – сказали за спиною. – Я не про вас, пане. Ви чудово володiете клинком. Але ця брета занадто важка для таких iгор. Є ризик вхопити по головi. Або по руцi. Швидкiсть – велике дiло. – Може, я дiстану по головi, – спокiйно вiдповiв Джеймс. – А може, дехто отримае вправний укол у лiкоть. Або удар мiцноi крицi в правий бiк. На вашому мiсцi, я не був би таким категоричним… І молодик повернувся до непроханого порадника. * * * Зрозумiло, то не був хазяiн крамницi. Хазяiн нiколи не дозволив би собi панiбратства. То був клiент. Якоюсь мiрою, висловлюючись мовою трубадурiв, Джеймс дивився в дзеркало. Аматор «свинячих мечiв» мав такий же зрiст, як i вiн. Та й поставою був схожий: сухорлявий, гнучкий, рухливий. «Дзвiночок», жартував дiдусь Ернест, коли бував у доброму гуморi. Одягався клiент не побаданденському – скорiше за пiвденноанхуеською модою. Хубон на волосянiй пiдкладцi, схожий за формою на обладунок; широкi, цупко простьобанi штани до колiн. На плечi «мисливець», як подумки назвав його Джеймс, накинув короткий плащ. Убрання довершував капелюх iз вузькими крисами. Що ж до лиця, то дзеркало виявилося кривим. Обличчя пiд капелюхом пасувало швидше бюргеровiброварниковi, мало гармонуючи зi статурою завзятого дуелiста. Буркотливий рот, одутлi щоки. Набряки пiд очима. На скронях – скiснi залисини; на потилицi волосся зiбране в чепуристий пук – срiбний, як перший iз двох нових Джеймсових камзолiв. Щоки в ряботиннi – слiди вiспи або нашкiрноi хвороби. Шрамик на лiвiй вилицi: зiрка на сiм променiв. Пiд кущуватими бровами, сховавшись у нори очниць, блищали двi вишнi – вологi, дуже темнi. А ще – орлиний нiс iз нервовими нiздрями. Перед тим, розмовляючи з хазяiном, «мисливець» стояв до Джеймса спиною. Хлопець не мiг бачити його лиця. Хiба що мигцем, коли «мисливець» трохи повертав голову, вивчаючи вподобану зброю. Та все ж здавалося, що в нього було iнше, бiльш пiдходяще обличчя. А це йому припасували вiд випадкового чужинця, нашвидкуруч. Ради забави. «Що за дурнi думки?!» – осмикнув себе Джеймс. Справдi, для випускника гомобестiарiю Шестирукого Крi, чоловiка, однiею з трьох бойових iпостасей якого був гнолльпесиголовець, вiн мислив занадто вiдстало. Якщо ти бачив людськi обличчя в птахiв, левiв i козлiв, або бичачу морду над потужними плечима богатиря, як в Іржека Чапи, найдобрiшого борцямiнотавра, з яким довелося вихилити пiсля занять чимало солодкого мускателю… – Бажаете спробувати? У Джеймсових словах зачаiвся виклик. Хазяiн крамницi завбачливо зник, навiть не вагаючись. Нащо заважати шляхетним панам дiлитися один з одним секретами майстерностi? Мабуть, не вперше траплялися йому подiбнi випадки. Може, й мав од цього якусь вигоду. Але недовiрливий спiврозмовник раптом посмiхнувся, i тим одразу згладив напруженiсть ситуацii. Коли рябий посмiхався, обличчя його ставало куди симпатичнiшим, – воно прямотаки випромiнювало чарiвнiсть. – Я не хотiв скривдити вас, пане. Пробачте, якщо мiй коментар здався вам образливим. Звiсно ж, я хочу спробувати. Тiльки, благаю вас, давайте повiльнiше… Менi би хотiлося збагнути суть прийому, а не провокувати сварку. Гадаю, ви теж не прихильник рейнконтру? Джеймс кивнув, миттево вiдтанувши. Рейнконтром у школах фехтування називали бiй без правил. – Агов, хазяiне! – рябий оглядiвся. – Дайно нам зо два шовкових гудзики! – Навiщо? – поморщився Джеймс. Вiн не був шанувальником гудзикiв, обтягнутих шовком, – iх надягали на вiстря шпаг пiд час навчальних двобоiв. – Смiю сподiватися, пане, ми з вами цiлком досвiдченi? На знак згоди рябий оголив шпагу, що висiла в нього на поясi, та вiдсалютував нею Джеймсовi. У вiдповiдь юнак привiтав «мисливця» бретою, яку все ще тримав у руцi, та без попередження перейшов до дiй, рухаючись пiдкреслено неквапливо. Фiнтом у кварту «мисливець» змусив суперника зробити крок назад. Потiм, удавши, нiбито забарився iз продовженням, спровокував серiю ударiв у вiдповiдь, коротких i швидких, мовби завдано iх у справжньому, а не договiрному двобоi. Цiй атацi, в якiй вiдчувалася школа, Джеймс протиставив ряд академiчно чiтких, вивiрених, як то кажуть, «до кiнчикiв нiгтiв», парадiв. І в ту мить, коли дзенькiт клинкiв досяг апогею – так досвiдчений диригент серцем вiдчувае наростаюче крещендо оркестру – хлопець провiв, як i вимагалося, passado sotto. Не дуже глибокий, але цiлком достатнiй. Кiнчик брети легенько торкнув лiкоть «мисливця». – Туше! – Чудово! Зiзнаюсь, я був не зовсiм правий, сперечаючись iз вами… Похвала, скажемо чесно, приемна навiть найзапеклiшим цинiкам. Джеймс подумав, що помилився з початковою оцiнкою «мисливця». Поза сумнiвом, гiдний добродiй. Вельми гiдний. І ладен визнати свою помилку вiдверто, а це вже ознака шляхетностi. – Ще раз? – Звичайно! Що ви скажете, коли я… Рябий спробував наприкiнцi серii дiстати клинком Джеймову голову, однак той ухилився, – i суперник його не зачепив. Замiсть цього довга брета ледь чутно вколола рябого в правий бiк. Якби рапiра ввiйшла серйозно, в «мисливця» був би привiд побоюватися за свою дорогоцiнну печiнку. – Неперевершено! – Ви менi лестите… – Анiтрохи! Дозвольте, я ризикну повторити слiдом за вами… Джеймс кивнув i помiнявся з «мисливцем» ролями, перейшовши в атаку. Паради рябого мали бiльш нiж пристойний вигляд; правда, iм бракувало лоску. Повторюючи passado sotto, вiн застосував той самий найглибший варiант iз опорою лiвоi руки об пiдлогу. Вийшло непогано, але в останню мить лiва нога «мисливця» трiшки поiхала. Утримуючи рiвновагу, вiн бiльше, нiж треба було би, нахилився вперед. Випад вийшов довший вiд задуманого, i вiстря шпаги розпороло камзол на боцi Джеймса Рiвердейла. Камзол кольору корицi, з позолоченими гачками. Болю Джеймс не вiдчув. Подряпина, яка з’явилася через невправнiсть рябого, навряд чи була небезпечна. Замiсть роздратування – камзолатаки жаль, як не крути! – у серце закралося гордовите задоволення. Прийомто ви, пане, повторили, але, самi бачите, – в руках майстра й цiпок гору наскрiзь проткне, а пiдмайстровi накажи поклони бити, то вiн i лоба розтрощить… – Ах! До чого ж я невправний! Пане, благаю вас… Рябий вибачався без угаву. Вигляд у нього був зворушливий: переляк, схвилювання, готовнiсть пiти на все, аби тiльки поранений не вважав його похибку навмисною провокацiею. Вiд грошовоi компенсацii Джеймс вiдмовився, незважаючи на те, що рябий наполягав; пропозицiю оплатити допомогу лiкаря також вiдхилив. Подряпина вiдразу перестала кровити, не забруднивши одягу. А камзол, як з’ясувалося при уважному оглядi, цiлком мiг обiйтися ниткою, голкою та немудрящими послугами кравця. За задоволення треба платити. Ми, цинiки, це знаемо. Дiрка в камзолi та подряпаний бiк – невеликий плата за радiсть схрестити клинки з гiдним супротивником. Ви, пане, так i сприймiть: образи не тримаю, цiлком задоволений, вибачення прийняв. Рекомендую домогтися при тренуваннях, щоб кисть i лiкоть руки йшли вниз одночасно. Так, цiлком правильно. Ще попрацюйте ногами, стежте, щоб вас не пiймали на укол з опозицiею. І будете незрiвняннi. Дозвольте попрощатися? Брету Джеймс роздумав брати. Всетаки затяжка. Втiм, якщо в день вiд’iзду з Бадандена залишаться зайвi грошi, а хазяiн крамницi не знайде на неi iншого покупця… Мiркуючи таким чином, вiн вийшов на бульвар, зробив дев’ять iз половиною крокiв вiд збройовоi крамницi до носiя халви, потiм ще двадцять чотири кроки до чайхани «Пiд небом голубим», – а там сiв за найближчий столик i незабаром вiддав належне люлякебабу, загорнутому в найтонший корж, шишкебабу на рожнi, политому кислим молоком, джуджакебабу з курчати, смаженого над ялiвцевим жаром, i «чорнiй» юшцi на баранячiй кровi з кардамоном. На десерт вiн узяв нугу, рахатлукум, козинаки й, зрозумiло, халву. У прийнятнiй кiлькостi. А потiм запитав у чайханника: – Шановний, де можна знайти поблизу вправного кравця? CAPUT II у якому все залишаеться, як i ранiше: хлюпання хвиль i цвiтiння абрикосiв, лементи чайок i гендлярiв, але вiд рогу вулицi до дзенькоту клинкiв цього разу – сто двадцять чотири кроки навпростець, а далi – як кому пощастить… – Кальян у дев’ятий номер! – Пелюстки троянд для обмивання! Номер вiсiмнадцять! – Слiпого масажиста Назiра – до панi з номера три! – Кави панi Вiвiан! Хутко! – Перемiнити штори в тридцять дев’ятому! – Прийняти речi в сонцесяйного гостя! Агов, гуляме! – Не переймайся, Ахмете. Моя поклажа не потребуе носiя… Свого часу, тiлькино приiхавши на навчання до храму Шестирукого Крi, Джеймс серйозно вважав, що Крiстобальд Скуна, засновник храму, справдi шестирукий. І був дуже здивований, коли, вручаючи маговi листа вiд дiда, вiн виявив, що уславлений гiпнотконверер – такий же, як усi, а шестирукiсть – лише художнiй образ. Зате в Баданденi, дивуючись iз моторностi Ахмета, хлопець анi крапельки б не здивувався шестирукостi, восьминогостi й двоязикостi власника пансiонату. Мабуть, Ахмет мiг би сказати без крихти перебiльшення: «Пансiонат – це я!» Зараз Ахмет, не перестаючи сипати наказами праворуч i лiворуч, реестрував у книзi пару нових гостей, з усього видно, подружжя. Скрiзь у дворi вирувало життя – бурхливе, але доволi тихе, щоб не потурбувати постояльцiв, якi в цей час iще вiдпочивали. Як це виходило, Джеймс не знав. І знати не хотiв. Зворотнiй бiк будьякого мистецтва – мало привабливий, на вiдмiну вiд фасаду. Одягнутi новi гостi були пореттiйському. Спершу Джеймс вирiшив, що перед ним – не дуже заможний аристократ iз дружиною. Гiсть, чоловiк удвiчi старший за Джеймса, вiдзначався елегантнiстю вбрання та вишуканiстю манер. Дорожня перука до плiч, борiдка клинцем, роздiлена посерединi сивим пасмом; у правiй руцi – чорна тростина з набалдашником у виглядi пучка мiдних цвяхiв. При шпазi, проте вiн не справляв враження чоловiка, який часто оголюе клинок. Але iронiчний прищур i твердiсть погляду ясно промовляли: чiпати цього пана – все одно що пiд сокиру пiдставлятися. А коли б якомусь забiяцi здалося замало цих прикмет, то нахабу зупинив би багаж гостей. Купа валiз, баулiв, капелюшних коробочок i саквояжiв дрiботiла на павукових нiжках слiдом за власником, хижо клацаючи замками – й, без сумнiву, вiдважно кинулася б його захищати, якби маг потребував допомоги. Дружини мага Джеймс не запам’ятав. Не личить дворянину витрiщатися на панi, наче вуличному роззявi. Ну, руденька, середнiх рокiв. Станом пишна, але з талiею. На любителя. Напевно, провiнцiалка, що зумiла за допомогою шлюбу перебратися до столицi. Теж чародiйка? Навряд… Занадто простецька на вигляд. Залишивши Ахмета влаштовувати новоприбулих з усiма мислимими й немислимими зручностями, вiн покинув двiр пансiонату. Минув конов’язь – точнiше, верблюдов’язь, якщо судити з кiлькостi горбатих велетнiв, що меланхолiчно жували жуйку. Мимохiдь пiдморгнув гарненькiй служницi – та несла повний глечик так, щоб пiдкреслити крутi стегна; у вiдповiдь пiймав грайливу посмiшку… І пiшов вiдпочивати далi. Вiдпочинок, кажучи по честi, – заняття надзвичайно втомливе. Хтось охоче вiддасть перевагу суворiй долi цiлодобового лiсоруба, аби тiльки не прилягти на тахту серед невiльниць та солодкоголосих чангирiв. На тахту, панове моi, раз ляжеш, два ляжеш, i не встанеш, i лiс рубати не схочеш; дивишся, а життя пролетiло повз тебе. Так i проциндриш увесь свiй вiк, сунувши троянду за вухо. Нi тобi солоного поту, нi пальця, необачно вiдтятого сокирою, нi докорiв дружини, нi плачу малих дiтей, нi болю в спинi, нi безсоння, нi безкiнечного зведення кiнцiв з кiнцями, нi чесноi вбогостi на старiсть, нi спiльноi могили, залитоi вапном… Жах! А що вдiеш?! – iнодi доводиться й вiдпочивати, хай йому грець… От i Джеймс Рiвердейл iз усiею вiдповiдальнiстю ринувся в запашну купiль кайфу. Вiн затесався в юрбу цiнителiв бiля будинку суду, близько години милувався дервiшемкрутьком. Коли Джеймс пiдiйшов, дервiш уже крутився; коли вiдходив, той iще крутився. Схоже, до еднання з Абсолютом дервiшу залишалося рокiв двадцять. Поли одягу святоi людини кружляли з механiчною рiвномiрнiстю, повстяна шапка стояла сторчма. На шапцi сидiв голуб i чистив дзьобом пiр’я. На декого з глядачiв це видовище почало навiювати гiпнотичний транс, – вони розповiдали сусiдам соромiтнi iсторii зi свого дитинства й благали простити грiхи. Таких били цiпками й проганяли геть. Із веранди духана «Сльози гуля» Джеймс якийсь час видивлявся на палац Салiма I, замолоду – погонича мулiв, на старостi – застрашника Всесвiту й засновника баданденськоi тиранii. Палац цього року почали реставрувати, i на стiнах метушилися люди з iнструментами. Користi вiд iхнiх дiй на позiр не було видно. Послухавши рекомендацii балакучого духанника, молодик змiнив звичнi правила й замiсть кебабiв почастувався пловом iз зернятками граната, смаженим тельбухом та вогненногострою кюфтою з горохом. Трапезу Джеймс запивав крижаним джаджиком – пiдсоленим кисляком, куди кухар дрiбно накришив огiркiв, часнику, фенхелю, чебрецю i м’яти. Потiм розкинувся на килимi, що покривав нари, i двi години дрiмав. Снилися ратнi подвиги. Багато. Прокинувшись, вiн спустився до набережноi, де царював старецьмакамбер, оповiдач шахрайських побрехеньокмакам. Навколо старця ойкали та реготали слухачi, здебiльшого приiжджi. – Перекинув я чашу дрiмоти, iхав я по горах i драговинах, на китi плив по морю, на орловi ширяв у пiднебессi, – торохтiв макамбер без угаву, – почорнiлий вiд горя, заклопотаний хлiбом насущним… Джеймс не без задоволення вислухав iсторiю про хитромудрого злодiя та трьох красунь, про хитромудрого злодiя та пекаря, про султана Цимаха та хитромудрого злодiя, а також про вiсьмох хитромудрих крадiiв, що похвалялися своiми подвигами в темницi. Наприкiнцi останньоi маками вiн пiймав за руку юного кишенькового злодюжку, судячи iз зовнiшностi, онука самого макамбера, насолодився його благаннями, заримованими в стилi «луби», i вiдпустив. Слухачi плескали в долонi, схвалюючи його доброту. А старецьоповiдач склав експромт про хитромудрого злодiя та шляхетного героя. Настав вечiр. Срiбний шейхмiсяць виплив над Баданденом серед вiрних мюридiвзiрок. Пахощi квiтiв надвечiр’я пiдсилились i лоскотали нiздрi. Служники з жердинами бiгали вiд лiхтаря до лiхтаря; носii халви сипiли зiрваними голосами, розпродуючи залишки товару. На площi Щироi Спокути навколо ешафота, де вдень вiдбувалися публiчнi страти, дiти спiвали й водили танок. Спустившись у портову частину мiста, Джеймс вiдвiдав харчевню «Осел i троянда», за якою водилася погана слава. Там вiн ситно повечеряв, потай очiкуючи пригод, але не дочекався, тож попростував у квартал Шовкових Вiй, до салону Берберiханум. * * * Неподалiк од кварталу бродили нiчнi сторожi з калаталами, маракасами й кастаньетами i здiймали страшенний галас. Кожнi двi хвилини вони сповiщали басом, якому позаздрив би заклопотаний продовженням роду iшак: – Спiть, жителi славного Бадандена! У мiстi все спокiйно! На думку Джеймса, спати за таких умов мiг хiба мрець, та й то не всякий. Але поблизу Ахметового пансiонату сторожi, на щастя, не бродили. А тут – нехай кричать. Робота важка й шкiдлива: он, на вусатого горланя вже вихлюпнули горщик помий, бородатому скинули на голову кiшку, лисого затягли в пiдворiття, здерли чалму та, здаеться, лупцюють… А потерпiлi на бойовому посту знай покрикували: – Спiть, мешканцi славного Бадандена! – Спiть, кому сказано! – На добранiч! Помешкання для приiжджих у цьому районi коштувало разiв у п’ятеро дорожче, нiж на околицях. Напевно, через неповторний мiсцевий колорит. Дорогою до салону Берберiханум Джеймс заздалегiдь смакував тамтешнi втiхи. Салон йому рекомендував Ахмет, який знав про Баданден все чи навiть бiльше. Якщо вiрити Ахметовi, колись салон був гаремом поета Мушрiфи Хаммарi, улюбленця вiзира Назима Справедливого. Бажаючи пiдлеститися до всемогутнього вiзира, всякий прохач спершу дарував поетовi гарну невiльницю, навчену рiзноманiтних мистецтв: грi на лютнi й чанзi, спiву, танцям, а також умiнню вести втiшнi бесiди. Але одного разу поет помер вiд чорноi заздростi, почувши «Касиду сяйва» альСамедi, а вiзира зарiзав хтось iз прохачiв, розлючений славнозвiсною Назимовою справедливiстю, – тож гарем залишився без чоловiка й заступника. Становище врятувала головна дружина на ймення Берберiханум. Жiнка дiяльна й заповзятлива, вона змастила рипучi колеса влади медом хабарiв – i пiд ii керiвництвом учорашнiй гарем перетворився на салон та одержав лiцензiю на проведення розважальних симпозiумiв. Для особливо «просунутих» гостей при входi до салону встановили двi меморiальнi статуi – поета Мушрiфи та вiзира Назима. За окрему плату живописецьпортретист мiг зобразити охочих у обiймах великих людей минулого. Невдовзi салон зажив слави. Модний вiн i донинi. Згадуючи минулi вiзити до Берберiханум i злегка шарiючись, Джеймс завернув на вулицю Малих Карбувальникiв. Уже вiд рогу вiн заходився лiчити кроки – знiчев’я, щоб на хвилинку вiдволiкти увагу вiд приемних, але доволi пiкантних спогадiв. Один, два… чотирнадцять, п’ятнадцять… Негоже переконаному цинiковi, позбавленому iдеалiв, червонiти, мов хлопчисько. П’ятдесят три, п’ятдесят чотири… Нiщо нам не чуже, все робить нас дужчими. Сто десять, сто одинадцять… Сто двадцять чотири. – Радий знову бачити вас, пане! Перед Джеймсом поперек дороги стояв рябий «мисливець» зi зброярськоi крамницi. По правдi кажучи, хлопець устиг забути про той iнцидент. І, на вiдмiну вiд рябого, не надто зрадiв зустрiчi. – Добрий вечiр, пане! Вибачте, я поспiшаю… Рябий неприемно посмiхнувся: – А я, знаете, нiкуди не кваплюся. І вам не раджу. Обличчя «мисливця» хижо витяглося, глибоко посадженi очi тьмяно блищали, як у клiентiв опiумноi курильнi. Брукiвка при свiтлi мiсяця блищала так само, пiдсилюючи непереборну вiдразу, що без причини спалахнула у Джеймсовiй душi. – Що вам треба, пане? – Менi? Власне, дрiбниця. – Яка? – Я бажаю, щоб ви ще раз показали менi ваш чудесний прийом. – Саме зараз? – Саме зараз. Анi хвилиною пiзнiше. – А якщо я не бажаю? – Що ж, забажайте. Буду вам дуже вдячний. Рябий вiдверто провокуе сварку, – це без сумнiву. – Пане, ваша наполегливiсть мене стомлюе, – Джеймс намагався говорити спокiйно й доброзичливо. Всетаки крах iдеалiв дечого навчив молодика. – Якщо вам запраглося схрестити iз мною клинки, я до ваших послуг. Завтра вдень – там, де ви запропонуете. А тепер дайте менi пройти. Рябий усе ще заступав дорогу. Рука «мисливця» лежала на ефесi шпаги, а поза ясно виказувала готовнiсть вихопити зброю будьякоi митi. Поведiнку настирливого любителя «свинячих мечiв» можна було витлумачити в одинединий спосiб. – Ви – найманий убивця? Професiйний браво? Запитуючи це, Джеймс посмiхався. Терплячiсть не значилася серед достоiнств колишнього iдеалiста. – Нi. – Грабiжник? – Нi. – Просто забiяка? – Нi. – Дурень? – Навряд. – Дуже добре. – Чому ж це добре? – уперше стриманiсть рябого дала трiщину. Зпiд нахабноi маски визирнуло здивування, немов злодiй iзза рогу сплячого будинку. – Що ви бачите тут хорошого? Джеймс Рiвердейл, серед предкiв якого значилися граф Роберт Швидкий, близнюки Сайрус i Сайлас Непереможнi, Клайв Гроза Шарлатанiв i, нарештi, улюблений дiдусь Ернест, розреготався, вiдчуваючи приплив бадьоростi. – Куди вже краще, пане! Виходить, менi буде не так огидно заколоти вас! Хлопець вiдстрибнув назад i вихопив iз пiхов рапiру, подаровану йому дiдом на минулий день народження. Клинок був трохи коротший, нiж у вчорашньоi брети, але рукiв’я бiльше пасувало Джеймсовiй манерi фехтувати. Замiсть традицiйноi чашки, гарда рапiри формувалася дужками та кiльцями. Двi подвiйнi дужки, стикуючись, утворювали pas d’ane – друге бiчне кiльце гарди. А бiчнi заглибини у звуженiй i затупленiй частинi клинка мiж кiльцями полегшували прохiд пальцiв у pas d’ane. Це дозволяло активнiше дiяти плечем. – Не заперечуете, пане, якщо ми ускладнимо завдання? Лiвою рукою Джеймс оголив дагу. – Будь ласка. Мiсяць щедро хлюпнув ртутним полиском на шпагу та на довгий кинджал рябого. Вулиця Малих Карбувальникiв спала або вдавала, що спить. Зрештою, якщо мирнi баданденцi здатнi спочивати пiд заспокiйливi вигуки сторожiв, чи може iм завадити дзенькiт клинкiв? А якщо й завадить, то чи захоче мирний баданденець цiкавитися таким характерним дзенькотом, що неминуче наводить на маловтiшнi мiркування? Вiдповiдь в обох випадках одна: нi. * * * Хвилина вечора, який переходить у нiч. Хвилина життя, що переходить у смерть. Хвилина. Мiзерiя для розтринькувача, але для двобою – вiчнiсть. Рiвно через шiсть десяткiв секунд, ущерть наповнених найенергiйнiшими спробами вразити один одного, Джеймс запримiтив у дiях рябого дивну закономiрнiсть. Серед вихру passado i punto riverso, зi всiх рипостiв, ремiзiв, парадiв i фланконад, з купе й ангаже, вольтiв i батманiв, знизу й зверху, лiворуч i праворуч – звiдусюди рябий нахаба намагався вийти на одинединий, до болю знайомий випад. У правий бiк. Туди, де в камзолi красувалася ретельно зашита кравцем дiрка. Вiн колов у цю мiшень iз прими й секунди, терцii та кварти, ба навiть iз геть неможливоi сексти вiн вивертався, показуючи свiтовi чудеса гнучкостi, й знову колов у трикляту мiшень. Вiн «ступав у мiру» i «виходив з мiри», батуючи та нарощуючи дистанцiю, як скажена вiверна, – й знову вiстря шпаги спрямовувалося до заповiтноi мети. Вiн фiнтив i легував, немов поклавши собi за мету перепробувати на практицi всi роздiли книги «Парадокси зброi» пiд авторством Волтера Рiвердейла, Джеймсового пращура. Складалося враження, що рябий збожеволiв. Що цiлий день метався по Бадандену та шукав учорашнього знайомого, одержимий настирливою iдеею повторення. Що всiею його iстотою заволодiла однаедина пристрасть, схожа на палаючий вогонь, – i ця жага прагла вгамуватися й не бажала охолонути, перш нiж досягне задуманого. Така непохитнiсть пасуе в коханнi, бо е ознакою вiрностi душi, як сказав поет Мушрiфа Хаммарi, у чий гарем Джеймс прямував, але так i не дiйшов. Але у двобоi… Нападаючи та вiдбиваючись, Джеймс раз у раз ловив себе на вiдстороненнi, на холодному поглядi збоку. Вiн рiшуче був неспроможний сприймати цю ненормальну сутичку як смертельно небезпечне заняття. Усе занадто скидалося на навчання у фехтувальнiй залi. І навiть не на asso, про яке сказано в пiдручнику пана Валтасара Фейшера: «Asso – це вдавання двобою на шпагах, в якому витрачаеш на супротивника всi удари та всi вiдбивання, яких тiльки навчився, та намагаешся обманювати фiнтами, щоб торкнутися або вiдбити удари». Двобiй на вулицi Малих Карбувальникiв глупоi ночi, наскрiзь пронизаноi клинками зiрок, найбiльше був схожий на виконання конкретного завдання, поставленого учневi строгим маестро. Учень, будемо чеснi, старався щосили. Маестроневидимець мiг би пишатися ретельнiстю рябого та його винахiдливiстю в спробах виконати урок якою завгодно цiною. А Джеймс одержував щиру насолоду вiд того, що раз по раз пiдводив «мисливця» до можливостi застромити шпагу в жаданий бiк, – а проте уникав уколу. Той факт, що рябий користувався кинджалом винятково для захисту, маючи намiр уразити його саме шпагою, лише пiдсилював «навчальнiсть» подii. Мiсяць завис над дахом будинку. Зiрки перешiптувалися мiж собою. Тiнi металися по стiнах. Рапiра ковзнула праворуч, наразившись на кинджал. Дага зустрiла шпагу, завертiла у витонченому танку та й повела вбiк – вiдпочивати. Технiцi рябого, загалом доволi пристойнiй, усетаки бракувало блиску. Занадто педантично, занадто правильно. Особистий почерк щойно почав прокльовуватися крiзь залiзнi грати класики. Але брак оригiнальностi рябий з успiхом компенсував швидкiстю та миттевою реакцiею. Подумки Джеймс йому аплодував i пророкував славетне майбутне. Якщо, звiсно, в рябого взагалi е майбутне. Якщо воно не закiнчиться просто тут. Ось зараз. Легiньвiтер, сприйнявши мiсяць за казан iз пловом, вiд душi сипонув туди шафрану. Серпик, ще недавно срiбний, налився соковитою жовтизною. Ювелiрканiч заходилася гранувати зiрки, знiмаючи шлiфувальним колом карат за каратом. Густосинi сутiнки оповили Баданден. Будинки вздовж вулицi стали схожi на руiни стародавнiх поселень. Глинобитнi дували розпливлися в жовтому сяйвi, й обриси iхнi нагадували тепер бархани пустелi. Здавалося, цi бархани мають людськi профiлi. Проте Джеймс нiчого не помiчав. Йому й без того вистачало клопоту. Бiй, коли кожен iз супротивникiв озброений двома клинками рiзноi довжини, – о, такий бiй рiдко бувае елегантним до кiнця. Дуже часто, якщо двое сходяться вiчнавiч, крiзь мереживну завiсу майстерностi на сцену видираеться груба сила. Цей вайло поганенько знаеться на красi, зате напролом рветься через усi перешкоди. Що ж, свiт недосконалий. Але стiйкий. Опинившись упритул i не маючи змоги без утрат вивiльнити зброю, рябий буцнув Джеймса лобом у лице. А коли збагнув, що промахнувся, то без зайвих докорiв сумлiння стусонув суперника ногою в низ живота й рiзко штовхнув обома руками. Хлопець вiдлетiв назад i на мить утратив рiвновагу – на коротку, скороминущу, невагому мить… Цього було досить. Бiль шмагонув по грудях, з лiвого боку. Джеймс навiть здивувався попервах. Як же так? Якщо рябому був потрiбний правий бiк, то при чому тут груди? Сiчний удар розпоров тканину камзола й шкiру, хоч i не заподiяв вiдчутноi шкоди. Але за ним пiшов випад i добряче подряпав стегно. А потiм умiле пiдсiчення. Поспiшаючи добити лежачого, рябий «мисливець» знову повернувся до попереднього намiру всетаки застромити шпагу в залатану кравцем дiру – й нарештi дати собi спокiй. Чи варто казати, що Джеймса це не влаштовувало? Чорний згусток – неначе якась тiнь, – стиснув грудкою, стрибнув зi стiни на брукiвку й качався по землi, огорнувши себе сталевою заволокою. Чорна примара – нiби жмуток ночi, – впала з неба й бовванiла зверху, блискаючи парою зiркових променiв. Синi руiни юрмилися навкруги. Жовте сяйво переливалося в чорнило й розрiджувало пiтьму до мертвотноi зеленi. Жували губами людськi обличчя барханiвдувалiв. Запитували: чи скоро? – Спiть, мешканцi славного Бадандена! – У мiстi все спокiйно! – У мiстi… Агов! Що ви робите? – Варта! Сюди! Колишня срiблястiсть повернулася до мiсяця. Синява дала вулицi спокiй. Будинки як будинки. І хто б мiг подумати, що це руiни? Жодних барханiв – просто глинянi дували. Жодних профiлiв – i не шукай. І вже немае двох. Є – багато. Нiчнi сторожi з калаталками, збройнi стражники зi списами, Джеймс Рiвердейл, весь у пилюцi й у кровi; найцiкавiшi з мешканцiв видираються на дахи будинкiв, щоб побачити, валують якiсь собаки, вискакуючи з дiр; шум, гармидер, метушня… – Лiкаря! – Не треба лiкаря… – А де другий? – Утiк… – Касим iз людьми вирушили в погоню… – Є лiкар! Хабiб альБасанi живе за рогом!.. – Не треба, кажу… – Що ви! Ви ж бо – гiсть Бадандена… Салон Берберiханум не дочекався сьогоднi Джеймса Рiвердейла. А жаль! Ханум казала, що такого приемного парубка вона нiколи ранiше не зустрiчала, i якби не ii поважнi роки… Що ж, смаку Берберiханум можна було довiряти. CAPUT III у якому ми знайомимося з одним хайльбашi, з будьякого погляду чудовою людиною, пишаемося любов’ю, що ii влада Бадандена проявляе до гостей мiста, i розумiемо, що вiд будинку хабiба до жаданоi помсти вороговi – значно бiльше крокiв, нiж хотiлося б… Першi променi ласкавого зранку сонця прорвалися крiзь листя староi чинари навпроти вiкна. Вiдшукавши прогалину в нещiльно запнутiй шторi, вони проникли в кiмнату – й розiтнули сутiнок золотаворожевими клинками небесних воiнiвармигерiв iз почту Вiчного Мандрiвця. Якби iстота, що лежала на величезному квадратному лiжкупуфi пiд шовковим балдахiном, була упирем чи, примiром, iгiсомсисунцем – вона б зо страху кинулася геть iз кiмнати, поспiшила би забитися пiд лiжко, або, спiзнившись, розпачливо завила б i обернулася на попiл, зiйшовши смердючим димом. Однак зазначене створiння аж нiяк не було нiчною нежиттю. Сонячного свiтла воно не боялося. Хлопець заворушився в постелi, зiщулився, протираючи заспанi очi. Безбоязно, а радше iз задоволенням, пiдставив обличчя пiд тепле пещення свiтила, потягнувся, хруснувши суглобами, – й скорчив болiсну гримасу. Вчорашнi порiзи давалися взнаки. Те, що рана безпечна, аж нiяк не означае, що вона не болiтиме при необережному руховi. Немов зачувши пробудження хворого, до кiмнати зайшов хабiб альБасанi. При свiтлi дня вiн виявився ще зовсiм не старою людиною. Сивина в цапинiй борiдцi лiкаря здавалося штучною. З ii допомогою хабiб явно намагався додати собi поважностi. – Як спалося? Рани не турбували? Рiдною Джеймсовою мовою лiкар володiв бездоганно, майже без характерного баданденського акценту. Мабуть, навчався в Реттii. – Дякую вам, шановний. Я спав чудово. – От i прекрасно! А все ж дозвольте вас оглянути. Хлопець жартiвливо розвiв руками, пiдкоряючись лiкаревi. І ще раз поморщився. Хабiб картинно ляснув пальцями. У дверях з’явився його помiчник – хлопчисько, схожий на шпака, обтяженого почуттям важливостi власноi мiсii. У руках шпак тримав широченну тацю, на якiй парувала срiбна чаша з гарячою водою. Навколо чашi двома стосами лежали чистi бинти й рушники, громадилися флакони з мазями, зловiсно поблискував метал хiрургiчних iнструментiв. – Розпочнемо? Джеймсовi закралася пiдозра про найгiрше. Варто було вижити на вулицi Малих Карбувальникiв, щоб тебе з якнайкращих поривань залiкували до смертi… На щастя, ланцети й обценьки не знадобилися. Хiба що вузький шпатель для цiлющоi мазi. Лiкар оглянув рани, – вони вже почали гоiтися, задоволено покивав, бурмочучи собi пiд нiс якусь абракадабру, i ретельно видалив стару мазь. Потiм вiн покрив Джеймсовi порiзи шаром свiжоi – гострий запах зела заглушив аромат квiтiв, що долiтав крiзь вiдчинене вiкно. Наклавши новi пов’язки, альБасанi дозволив пацiентовi одягтися. – На постiльному режимi я не наполягаю, – поважно сповiстив вiн. І раптом став дуже схожий на хлопчиськапомiчника. З апетитом наминаючи поданий шпаком снiданок: гарячi коржi, козячий сир iз кiндзою i чудова кава, у якiй плавав збитий жовток, – Джеймс був би цiлком задоволений життям, якби не двi обставини. Першою та головною з них безумовно був рябий нахабазадерiй, який уник, – точнiше, ганебно втiк! – вiд справедливоi вiдплати. Другим же було очiкування рахунку, який виставить турботливий хабiб за своi дорогоцiннi послуги. Ще й снiданок додасть, можна не сумнiватися. Причому за цiнами найдорожчоi в Баданденi ресторацii. Не сказати, щоби хлопцевi було сутужно з грошима, а все ж… – До вас гiсть. Хабiб значливо здiйняв палець до стелi й додав: – Офiцiйний гiсть. – Запрошуйте, – кивнув Джеймс, допиваючи каву. * * * «Офiцiйний гiсть» мав вигляд, на Джеймсову думку, аж нiяк не офiцiйний. Так одягаються чепуруни: малиновий халат iз золотими драконами, синiй черес iз китицями, темнолiловий тюрбан, шовковi шаровари того ж кольору та франтувата, гаптована бiсером узуванка з довгими загнутими носками. При чересi – кривий шамшер у пiхвах, iнкрустованих яшмою. На головi – чалма з ометом, що падае на лiве плече. У правицi франт тримав агатовi чотки, що виказували в гостевi шанувальника творчостi альСамедi Проникливого. Кожна намистина вервицi вiдрiзнялася вiдтiнком вiд iнших – це символiзувало один iз бейтiв знаменитоi «Касиди про Джерело Життя» уславленого баданденця: – Роки шмагають, наче плiть, за спиною – мовчанка лiт. Збирався вiчно я спiвати, та не помiтив, як замовк – Тепер мене здушила клiть; зi шляху збився, впав у глiд. Старий, дивлюся – смiх дитячий; бреду в юрбi – самотнiй вовк. О, де надiя? Долi кпини! Колоди – ноги, сам – шкапина. Зашпортуюсь, течуть сльозини, а все ж покручена стежина У нiч веде, – початись хочу, та вже завершений. Без сил. На вiтрi, наче стяг, трiпочу, – ох, тiльки б встигнути!.. Не встиг. Отак вiн писав. Високий, ставний, смаглявий, густа кучерява борода, фарбована хною, – вiзитер справляв враження сильноi особи. Люди цього типу почуваються господарями ситуацii за будьяких обставин. Вольовi вилицi, на лiвiй – ледь помiтний застарiлий шрам (як у рябого!), тонкi губи, орлиний нiс (знову! Джеймсе, любий, перестань дурiти…) – й уважний, чiпкий погляд карих, ледь зизуватих очей. Раз зустрiвши – запам’ятаеш надовго. Хижак. Небезпечний, швидкий i знае собi цiну. – Ассалямалейкум, – привiтався гiсть, галантно описавши чотками в повiтрi бездоганну «вiсiмку». Жест нагадав Джеймсовi фехтувальний прийом однiеi з турристанських шкiл бою на шаблях. – Дозвольте вiдрекомендуватися: Азiзбей Фатлах iбнХасан альШох Мазандеранi. Хайльбашi Другого спецiального вiддiлу дiзнань Канцелярii Припинення Бадандена. Помiтивши, як повiльно мiняеться хлопцевi обличчя, гiсть зглянувся над приiжджим, не здатним з першого разу запам’ятати настiльки просте iм’я, i милостиво додав: – Але ви можете називати мене просто Азiзбеем. – Алейкумассалям, – Джеймс пiдвiвся й додав до свого поклонавiдповiдi посмiшку, достатньо привiтну, аби Азiзбей не вважав себе приниженим. – Джеймс Рiвердейл, вiконт де Треццо. Прошу сiдати. Чим можу бути корисний? «Хайльбашi? Одначе! Серйозний чин до нас прийшов! В армii Бадандена хайльбашi командуе подвiйною тисячею. А в Канцелярii Припинення? Двома сотнями мушерифiв?» Перш нiж легко вмоститися в крiсло, Азiзбей продемонстрував спiврозмовниковi шестикутний значокперсоналiй з руною Порядку – на ньому був каральний меч та баданденська зiрка. Значок спалахнув зеленим полум’ям, над ним спливло об’емне Азiзове лице, пiдтверджуючи повноваження хайльбашi. Якби значком заволодiв самозванець, у його руцi той сяйнув би червоним вогнем, миттево розжарився б i залишив би на долонi злодiя нiчим не змиване тавро: «Син шакала». – Наскiльки нам вiдомо, вчора ввечерi на вулицi Малих Карбувальникiв на вас було скоено пiдступний напад. Унаслiдок цього вас було поранено й доставлено сюди, а сам нападник утiк. Менi доручено зробити дiзнання в цiй справi, з’ясувати всi обставини й встановити, чи е в цьому склад злочину. Ви пiдтверджуете факт нападу? Джеймс пiдвiвся з лiжка й пересiв у друге крiсло, намагаючись триматися так само невимушено. Бути вiдвертим iз цим високоповажним нишпоркою вiн не збирався. Але й заперечувати очевидне – нерозумно. – Пiдтверджую. І маю заяву. – Я слухаю. – Це був чесний двобiй, а не пiдступний напад. – Дуель? – Загалом, так. Один на один, iз оголошенням намiрiв. – Дуже цiкаво. І хто ж, дозвольте запитати, був вашим супротивником? – Вiн не назвався. Втiм, мого iменi вiн теж не запитував. – У вас були секунданти? – Нi. – Отже, правил дуелi не було дотримано. Цей випадок можна класифiкувати, як… – Даруйте, шановний Азiзбею, – урвав його Джеймс, як i ранiше посмiхаючись, але куди стриманiше. Класифiкацiя хайльбашi, ще не почавшись, йому вже не подобалася. – В пунктi 7b Мiжнародного Дуельного кодексу, ратифiкованого, у тому числi, Реттiею та Баданденом… – Я пам’ятаю кодекс, о велемудрий вiконте, – теж посмiхнувся хайльбашi. І якщо Джеймсова посмiшка була крижана, то посмiшка Азiзбея нагадувала ковану крицю. – В особливих випадках, таких, як нагальний захист честi… Вибачите за нескромне запитання, але що ж було приводом для вашого двобою? Зрозумiло, Джеймс мав повне право не вiдповiдати. Але навiщо сваритися з представником Канцелярii Припинення? З Азiзбеем узагалi не виникало жодного бажання сваритися, навiть коли б вiн не був «офiцiйним гостем». Навпаки, народжувалося палке бажання опинитися вiд нього якнайдалi. І нiколи бiльше не бачити цього обличчя – вродливого, але начебто витесаного з мореного дуба, зi старим шрамом i сталевою привiтнiстю. Чи боявся хлопець хайльбашi? О, нi! Чого б то?! – нехай його злочинцi бояться. Але в присутностi баданденця Джеймс почувавсь якось незатишно. – Ми засперечалися через один фехтувальний прийом. І щоб розв’язати нашу суперечку, оголили шпаги. Ну, а потiм… Трохи захопилися. – Розумiю. Цього разу посмiшка в Азiзбея була цiлком людяна. Джеймс навiть вiдчув крихту симпатii до хайльбашi. Можливо, поза службою баданденець – наймилiший чоловiк i найприемнiший спiврозмовник, любитель поезii та полювання на фазанiв. На вiдмiну вiд робочих годин, коли вiн – «при виконаннi». * * * У дверi сунувся хабiб – вiн хотiв сказати хайльбашi, що пораненому потрiбен спокiй. Справа, мабуть, полягала не так у спокоi для пораненого, як у бажаннi лiкаря нагадати про свое iснування. Але Азiзбей, хоча й сидiв спиною до альБасанi, значущо насупився й мовчки теребив чотки – тож козлобородому султану цiлителiв довелося зникнути, немов росi пiд промiнням сонця. Певно, вирiшив зазирнути пiзнiше. – Чому ж ваш суперник, у такому разi, втiк? Якщо то була чесна дуель чи просто суперечка двох фехтувальникiв? – Не знаю. Джеймс знизав плечима й закинув ногу на ногу. – У вас е припущення щодо цього? – Можливо, мiй опонент побоювався, що його зопалу приймуть за грабiжника чи вбивцю? Азiзбей погладив свою чудесну бороду, пропускаючи кучерi мiж пальцями. – Це було би недалеко вiд iстини. Саме вiн наполiг на з’ясуваннi вашоi суперечки у двобоi? – Так, – не дуже охоче пiдтвердив хлопець. Назватися призвiдником i зводити на себе наклеп, вигороджуючи «мисливця», – то вже геть нерозумно. – Затiяна суперечка могла бути просто зачiпкою, чи не так? – Зачiпкою до чого? – До виклику вас на двобiй з метою вбити й пограбувати. – Звичаем грабiжники чинять iнакше. – І вбивцi теж, – серйозно кивнув хайльбашi. – Але в зграi, як мовиться, не без бiлоi ворони. Були випадки. От ви, дворянин i чесна людина, – хiба стали б ви нариватися на двобiй iз незнайомцем тiльки задля того, щоб перевiрити на практицi дiевiсть фехтувального прийому? – Я – нi. Але знаю не одного чоловiка шляхетного походження, котрий цiлком мiг би бути на мiсцi мого опонента. У мене до нього немае жодних претензiй. Поранення незначнi, мене, як бачите, не прикуто до лiжка. А суперечка наша вийшла доволi цiкавою. Залишаеться тiльки знайти супротивника та подякувати за те, що потiшив душу. Джеймса мало обходило, зрозумiе хайльбашi його натяк чи сприйме за браваду. Вiн сам вiдшукае рябого. Сам! І сповна розрахуеться з нахабою. Це справа честi! Нiчого вплутувати сюди баданденську владу. Зрештою, вони билися один на один. Негiдно дворянина… – Ви офiцiйно вiдмовляетеся вiд претензiй до нападника? – Вiдмовляюся. – Ви можете пiдтвердити свою вiдмову письмово? – Хоч зараз. – Чи е у вас претензii до влади Бадандена? – Анi найменших. – Дуже добре. Мене вповноважено виплатити вам компенсацiю за фiзичнi, моральнi та матерiальнi збитки пiд час перебування в нашому мiстi. От, не вiдмовтеся прийняти: сiмдесят золотих дхармiв. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genri-layon-oldi/zahrebetnik-171900/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.