Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Смаженi зеленi помiдори в кафе «Зупинка» Феннi Флегг У романi вiдомоi американськоi письменницi Феннi Флегг дивовижно поеднанi долi рiзних людей. У спогадах, газетних статтях та окремих фактах перед читачем постае напрочуд реальна картина життя невеликого мiстечка у штатi Алабама, починаючи вiд першоi половини двадцятого столiття й до сучасностi. Любов i ненависть, расова нетерпимiсть i взаемоповага, честь i пiдлiсть, перемога й поразка, щастя й горе – усе це переплелося в цiкавiй невимушенiй оповiдi та нiби залучае читача стати учасником описаних подiй. Феннi Флегг Смаженi зеленi помiдори в кафе «Зупинка» Вiд видавця Висловлюемо глибоку подяку нижче вказаним компанiям за дозвiл передрукувати попередньо опублiкований матерiал. Корпорацiя «Льюiс Мьюзик Паблiшинг» (Lewis Music Publishing Co., Inc): уривки з тексту пiснi «Перехрестя Таксидо» («Tuxedo Junction»). Автори: Ерскiн Гокiнз (Erskine Hawkins), Вiльям Джонсон (William Johnson) i Джулiан Деш (Julian Dash). Слова Баддi Фейна (Buddy Feyne). © Lewis Music Publishing Co., Inc, 1939. Авторське право поновлено. Усi права захищенi. Корпорацiя «Мьюзик Сейлз» (Music Sales Corporation): уривки з тексту пiснi «Димнi кiлечка» («Smoke Rings»), автор слiв Нед Вашингтон (Ned Washington), автор музики Г. Е. Гiффорд (H. E. Gifford). © «Дорсi Бразерз Мьюзик» (Dorsey Bros. Music), пiдроздiл корпорацii «Мьюзик Сейлз» (Американська асоцiацiя композиторiв, авторiв i видавцiв, ASCAP) i Американськоi музичноi академii (American Academy of Music), 1932 (поновлено). Охороняеться мiжнародним авторським правом. Усi права захищенi. Використовуеться з дозволу правовласника. «Армiя спасiння» (The Salvation Army): уривки зi збiрки «Духовнi гiмни “Армii Спасiння”» («The Salvation Army Songbook»). Авторське право належить «Армii спасiння» («The Salvation Army»), Нью-Йорк, США. Використовуеться з дозволу правовласника. * * * Томмi Томпсону Я хотiла б висловити подяку людям, чиi заохочення i пiдтримка були для мене безцiнними протягом написання цiеi книги: передусiм моему агенту Вендi Вейл, яка нiколи не втрачала вiри; моему видавцевi Сему Вогену за турботу й увагу, якi вiн менi придiляв та який змушував мене смiятися навiть пiд час переписування тексту; i Мартi Левiн, моему першому друговi у видавництвi «Рендом Хаус». Дякую Глорii Сафiер, Лiз Гок, Маргарет Кафареллi, Енн Говард Бейлi, Джулi Флоренс, Джеймсу «Татусевi» Гетчеру, доктору Джону Нiксону, Джеррi Ганна, Джею Сойеру та Френку Селфу. Дякую агентству «Де Томас, Бобо енд Ассошiейтс» за те, що залишалися зi мною в скрутнi часи. Дякую Барнабi та Мерi Конрад i Асоцiацii письменникiв Санта-Барбари, Джо Рою i Бiрмiнгемськiй публiчнiй бiблiотецi, Джеффу Нореллу з Бiрмiнгемського Пiвденного коледжу, Енн Гарвi та Джону Локу з видавництва «Оксмур Хаус Паблiшинг». Щира подяка моiй машинiстцi та першiй помiчницi Лiзi МакДональд i ii донечцi Джессаi за те, що поводилася тихо й дивилася «Вулицю Сезам», доки ми з ii мамою працювали. І моя особиста подяка всiм милим мешканцям Алабами, колишнiм i теперiшнiм. Моему Серцю. Моему Дому. Я можу сидiти тут, у будинку престарiлих «Трояндова тераса», але подумки я все ще в кафе «Зупинка», з тарiлкою смажених зелених помiдорiв.     Мiсiс Клео Тредгуд, червень 1986 року «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 12 червня 1929 р Кафе вiдкрилося Минулого тижня по сусiдству з моiм поштовим вiддiленням вiдкрилося кафе «Зупинка», i, за словами власниць Іджi Тредгуд i Рут Джеймiсон, справи там iдуть добре. Знайомих iз нею людей Іджi просить не боятися бути отруеними – готуе не вона. Усiма стравами займаються двi негритянки, Сипсi та Онзелл, а барбекю готуе Великий Джордж, чоловiк Онзелл. Якщо хтось там iще не бував, Іджi повiдомляе, що години снiданку – з 5:30 до 7:30, коли ви можете скуштувати яечню, кукурудзяну кашу, печиво, бекон, ковбасу, шинку з гострим соусом i каву – все за 25 центiв. На обiд i на вечерю ви можете отримати: смажене курча, свинячi вiдбивнi з пiдливою, сома, курку з кнелями або тарiлку барбекю, а також три види овочiв на ваш вибiр, печиво або кукурудзяний хлiб, а ще напiй i десерт на ваш вибiр – за 35 центiв. Іджi каже, що наявнi такi овочевi страви: кукурудза з вершками; смаженi зеленi помiдори; смажена бамiя; капуста або рiпа; спаржева квасоля; солодкий батат; маслянi боби або лiмська квасоля. І пирiг на десерт. Ми з моею другою половинкою, Вiлбуром, вечеряли там кiлька днiв тому. Було так смачно, що вiн заявив, що нiколи бiльше не iстиме вдома. Ха-ха! Хотiла б я на це сподiватися. А то весь час витрачаеш, готуючи для цього здоровезного боввана, i все нiяк не можеш нагодувати його досхочу. До речi, Іджi каже, що одна з ii курей знесла яйце з десятидоларовою банкнотою всерединi.     Дот Вiмз Будинок престарiлих «Трояндова тераса» Стара траса Монтгомерi. Бiрмiнгем, Алабама 15 грудня 1985 р До «Трояндовоi тераси» Евелiн Кауч приiхала разом iз чоловiком Едом, який вiдвiдував свою матiр, Велику Матусю, – приiхала щойно, та неохоче. Евелiн саме втекла вiд них обох i прослизнула до гостьовоi зали у вiддаленiй частинi будинку, де могла в тишi та спокоi поласувати шоколадним батончиком. Але варто було iй сiсти, як стара жiнка поряд заговорила: – От спитайте мене, хто в якому роцi одружився… з ким одружився… Чи як була вдягнена мати нареченоi, i в дев’ятьох випадках iз десяти я вам вiдповiм. Але, хоч убийте, не можу сказати, коли це менi трапилося так постарiти. Воно якось спiткало мене саме собою. Уперше я помiтила це в червнi цього року, коли лежала в лiкарнi з моiм жовчним мiхуром – вiн i досi в них, чи, може, вони вже викинули його… Хтозна. Ота огрядна медсестра щойно поставила менi одну з тих «швидких клiзм», якi вони там так обожнюють, коли я помiтила, що вони почепили менi на руку. Це була бiла пов’язка з написом: «Мiсiс Клео Тредгуд, жiнка вiсiмдесяти шести рокiв». Уявiть собi! Коли я повернулася додому, я сказала моiй подрузi, мiсiс Отис: гадаю, все, що нам лишилося, це сидiти, склавши руки, готуючись врiзати дуба. Вона зауважила, що iй бiльше подобаеться вислiв «пiти у кращий свiт». Бiдолашна, менi забракло смiливостi сказати iй, що, як це не називай, усi ми однаково врiжемо дуба. Кумедно, коли в дитинствi гадаеш, що час нiколи не спливе, а коли тобi стукае двадцять, час летить, наче ти в швидкому потязi до Мемфiса. Гадаю, усе в життi вiдбуваеться несподiвано. Саме так було зi мною. Одного дня я була маленькою дiвчинкою, а наступного – уже доросла жiнка з грудьми i волоссям на iнтимних частинах тiла. Я й не помiтила, як усе це сталося. Утiм, я нiколи не була особливо кмiтливою, у школi чи будь-де. Ми з мiсiс Отис обидвi з Вiсл-Стоп, маленького мiстечка миль за десять звiдси, бiля залiзничних товарних станцiй. Останнi десь рокiв iз тридцять вона мешкала бiля мене, трохи далi вулицею. А коли ii чоловiк помер, ii сина та невiстку вдарив серцевий напад через те, що вона переiхала жити до будинку престарiлих, i вони попросили мене поiхати з нею. Я сказала iм, що побуду з нею деякий час – вона ще цього не знае, але я збираюся додому, щойно вона тут обживеться. Тут не так уже й погано. Кiлька днiв тому ми отримали рiздвянi бутоньерки, щоб носити на пальтах. На моiй були маленькi блискучi червонi рiздвянi кульки, а мiсiс Отис дiсталася одна з обличчям Санта-Клауса. Але менi сумно було покидати мою кицьку. Тут не дозволено тримати тварин, i я сумую за нею. У мене завжди була кiшка або навiть двi. Я вiддала ii маленькiй сусiдськiй дiвчинцi, тiй, що поливае мою герань. У мене на ганку чотири цементнi вазони, повнi геранi. Моiй подрузi мiсiс Отис лише сiмдесят вiсiм, i вона дуже мила, проте нервова особа. Я тримала своi жовчнi каменi у склянiй банцi бiля лiжка, i вона змусила мене сховати iх. Сказала, що iхнiй вигляд заганяе ii в депресiю. Мiсiс Отис – така дрiбненька, а я, як бачите, велика жiнка. Великi кiстки та iнше. Але я нiколи не водила машину. Усе життя немов на прив’язi. Завжди нiкуди не могла поiхати з дому. Весь час мала чекати, щоб хтось прийшов i вiдвiз мене до магазину, або до лiкаря, або до церкви. Багато рокiв тому можна було сiсти на трамвай i спокiйно пiд’iхати до Бiрмiнгема, але трамваi давно вже не ходять. Єдине, що я зробила б iнакше, якби могла повернутись у часi, це отримала б водiйськi права. Знаете, це дуже кумедно, за чим люди сумують, коли опиняються далеко вiд домiвки. Я зараз сумую за запахом кави… i бекону, що смажиться вранцi. Тут усе, що вони готують, узагалi не пахне, i не можна iсти смажену iжу. Усе варене, без жодноi дрiбки солi! Я за все це варене ламаного гроша не дам, а ви? Стара ледi не чекала на вiдповiдь i продовжила: – Колись я любила своi крекери з маслянкою або маслянку з кукурудзяним хлiбом на другий снiданок. Любила змiшати це все в склянцi та iсти ложкою, але ж на людях не iстимеш, як удома. Хiба можна?… І ще я сумую за деревом. Мiй дiм не бiльший за стару халупку коло залiзницi, з вiтальнею, спальнею i кухнею. Але вiн дерев’яний, з сосновою обшивкою всерединi. Просто як я люблю. Менi не подобаються штукатуренi стiни. Вони здаються… о, не знаю, якимись холодними й порожнiми. Я привезла з дому картину з дiвчиною на гойдалцi, замком i гарненькими блакитними бульбашками на фонi. Хотiла повiсити у себе в кiмнатi. Але тутешня доглядальниця сказала, що дiвчина на картинi по пояс гола й це не прийнятно. Ви знаете, ця картина провисiла в мене п’ятдесят рокiв, i менi й на думку не спадало, що дiвчина гола. Особисто я не думаю, що старi люди, якi тут зiбралися, можуть iз iхнiм зором помiтити ii оголенi перса. Але в цьому притулку – самi моралiсти, тож тепер вона в коморi, разом iз моiми жовчними камiнцями. Я буду рада повернутися додому… Звiсно, у мене в будинку справжнiй безлад. Деякий час я не могла там замести. Якось я вийшла на вулицю i жбурнула щiткою в якихось гамiрливих сойок, що затiяли бiйку. І знаете, моя щiтка застрягла там, на деревi. Коли я повернуся, то муситиму знайти когось, хто зняв би ii. Хай там як, одного вечора, коли син мiсiс Отис забрав нас додому з рiздвяного чаювання, влаштованого в церквi, вiн вiз нас уздовж залiзничних колiй – там, де колись було кафе «Зупинка», i вгору Першою вулицею, просто повз старий будинок Тредгудiв. Звичайно, бiльша частина будинку забита дошками й поступово руйнуеться. Але, коли ми прямували вулицею, фари освiтили вiкна так, що на мить менi здалося: будинок виглядае так само, як i всi тi довгi вечори, десь сiмдесят рокiв тому – весь у вогнях, повний гамору й веселощiв. Я нiби чула людський смiх i як у малiй вiтальнi Ессi Рю гупае по клавiшах пiанiно: «Дiвчата з Буффало, гайда гуляти» або «Великi скелi з карамелi»,[1 - «Buffalo-Gals, Won’t You Come Out Tonight», «The Big Rock Candy Mountain» – популярнi американськi пiснi кiнця ХІХ – початку ХХ ст.] i я майже бачила, як Іджi Тредгуд сидить на iранськiй мелii й по-собачому пiдвивае щоразу, як Ессi Рю намагаеться наспiвувати. Вона завжди казала, що Ессi Рю вмiе спiвати, як корова танцювати. Гадаю, поiздка повз цей будинок i моя туга за домiвкою змусили мене подумки вертатись туди… Так добре пам’ятаю, наче все це вiдбувалося вчора. А втiм, не думаю, що в родинi Тредгудiв було щось, чого б я не пам’ятала. Боже мiй, я маю пам’ятати все, бо жила по сусiдству з ними вiд самого народження й вийшла за одного з iхнiх хлопцiв. У них було дев’ятеро дiтей, i з них трiйко дiвчат – Ессi Рю та близнючки – були бiльш-менш мого вiку, тож я весь час проводила там, бавлячись i розважаючись на вечiрках цiлу нiч. Моя мати померла вiд сухот, коли менi було чотири роки, а коли помер татко, десь у Нешвiллi, я просто залишилася в них назавжди. Мабуть, можна сказати, що нiчна вечiрка для мене нiколи не закiнчувалася… «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 8 жовтня 1929 р Метеорит влучае в житловий будинок Мiсiс Бiддi Луiз Отис, яка мешкае в будинку 401 на Першiй вулицi, повiдомила, що вночi проти четверга кiлограмовий метеорит пробив дах ii будинку i ледь не влучив у неi. Натомiсть поцiлив у радiо, яке вона слухала тiеi митi. Жiнка каже, що сидiла на кушетцi, бо на крiслi лежав пес, i щойно увiмкнула «Кулiнарну годину з Флайшманном», як це сталося. Вона стверджуе, що тепер у ii даху пiвтораметрова дiрка, а ii радiо розбите навпiл. Берта й Гарольд Вiк вiдзначили рiчницю свого весiлля на галявинi перед будинком, щоб усi сусiди бачили. Нашi вiтання також мiстеру Ерлу Едкоку-старшому, виконавчому директоровi залiзничноi компанii «Ел енд Ен Рейлроуд», який щойно отримав звання Великого високоповажного голови Добродiйноi спiлки захисту лосiв (наказ № 37), членом якого е моя друга половинка. До речi, Іджi каже, що, якщо ви хочете щось засмажити, надсилайте це до кафе, i Великий Джордж зготуе вам барбекю. Куряче – за 10 центiв, свиняче – залежно вiд розмiру шматка.     Дот Вiмз Будинок престарiлих «Трояндова тераса» Стара траса Монтгомерi. Бiрмiнгем, Алабама 15 грудня 1985 р Минула година, а мiсiс Тредгуд продовжувала теревенити. Евелiн Кауч прикiнчила вже три «Мiлкi Веi» i саме розгортала другий «Баттерфiнгер», розмiрковуючи, чи ця стара поряд iз нею коли-небудь замовкне. – Знаете, це просто сором, що будинок Тредгудiв аж так занепав. Там стiльки всього трапилося, стiльки дiтей народилося, стiльки щасливих днiв минуло. Це був пречудовий дiм, великий, двоповерховий, з широким ганком уздовж бiлих стiн, i в усiх спальнях були шпалери з трояндовим вiзерунком, якi так гарно виглядали, коли ввечерi вмикалося свiтло. Залiзничнi колii пролягали просто крiзь заднiй двiр, i лiтнiми вечорами у тому дворi було повно свiтлячкiв i стояв запах жимолостi, яка буяла вздовж колiй. Тато засадив заднiй двiр iнжиром та яблунями i збудував мамi красиву бiлу гратчасту альтанку, повнiстю оповиту свiтло-бузковим виноградом. І по всьому задньому двору росли маленькi рожевi троянди. Ох, шкода, що ви iх не бачили. Мама й татко Тредгуди виростили мене як власну доньку, i я любила всю iхню родину. Особливо Баддi. Але одружилася я з Клео, його старшим братом, мануальним терапевтом. І знаете що? Пiзнiше виявилося, що в мене хвора спина, тож усе склалося якнайкраще. Як самi бачите, я все життя трималася поряд з Іджi та iншими Тредгудами. І, скажу вам, це було краще, нiж у кiно, авжеж. А втiм, я завжди була людиною, що тримаеться поряд. Вiрите чи нi, та я нiколи не була балакучою, доки менi не стукнуло п’ятдесят, а пiсля того просто вже не могла зупинитися. Якось Клео сказав менi: «Нiннi, я тiльки й чую: Іджi сказала те, Іджi зробила се! – Мене звати Вiрджинiя, але вони кликали мене Нiннi. А тодi вiн спитав: – Хiба ти не маеш кращих справ, анiж стирчати цiлий день у тому кафе?» Я довго й серйозно думала i сказала: «Нi, не маю…» Жодним чином не хотiла принизити Клео, але то була правда. Я поховала Клео тридцять один рiк тому в лютому, i я завжди гадала, чи не образила його тодi, сказавши це. Але не думаю, бо, врештi-решт, вiн любив Іджi не менше за будь-кого з нас i завжди добряче смiявся з деяких ii викрутасiв. Вона була його маленькою сестричкою i справжньою пустункою. Разом iз Рут вона володiла кафе «Зупинка». Іджi виробляла всi божевiльнi дурощi, якi тiльки можна уявити, просто заради смiху. Якось вона поклала покернi фiшки до кошика збору пожертв у баптистськiй церквi. Характер у неi був ще той, але як хтось мiг справдi подумати, що вона вбила того типа, до мене просто не доходить. Уперше за весь час Евелiн припинила iсти й кинула погляд на цiлком милу стару ледi у вицвiлiй блакитнiй сукнi з квiтчастим малюнком, зi срiблясто-сивими кучериками волосся. Стара тим часом не зволiкала. – Хтось гадае, що це почалося вiд того дня, як вона зустрiла Рут. А я вважаю, що почалося все пiд час недiльного обiду першого квiтня 1919 року – того самого року, коли Леона одружилася з Джоном Джастисом. Можу точно сказати, що то було перше квiтня, бо того дня Іджi вийшла до обiднього столу й показала всiм маленьку бiлу коробочку, в якiй на клаптику бавовни лежав людський палець. Вона заявила, що знайшла його на задньому дворi. Але виявилося, що то був ii власний палець, який вона просунула в дiрку в днi коробочки. З ПЕРШИМ КВІТНЯ! Усiм це здалося смiшним, окрiм Леони. Вона була найстарша й найвродливiша з сестер, i татко Тредгуд непомiрно балував ii… Та й усi iншi теж. На той час Іджi було десять чи одинадцять рокiв. На нiй була нова модна бiла сукня з органдi, i ми всi казали iй, яка вона в нiй гарненька. Ми чудово проводили час i приступили до чорничного пирога, аж раптом, нi сiло нi впало, Іджi пiдскакуе i голосно так каже: «Нiколи в життi бiльше сукню не надягну!» І з цими словами, люба, вона промарширувала нагору й нап’яла старi штани Баддi та сорочку. До сьогоднiшнього дня не знаю, що на неi найшло. Цього нiхто не зрозумiв. Проте Леона, яка знала, що Іджi слiв на вiтер не кидае, почала голосити. Вона репетувала: «Татку, я знаю: Іджi хоче зiпсувати менi весiлля!» Але татко вiдповiв: «Ну ж бо, дитинко, це зовсiм не так. Ти будеш навродливiшою нареченою в усьому штатi Алабама». У татка були такi шикарнi довгi вуса, пiдкрученi догори… потiм вiн глянув на нас i сказав: «Хiба не так, дiти?» І кожен iз нас вставив своi п’ять копiйок, аби вона заспокоiлася й замовкла. Кожен, окрiм Баддi, який просто сидiв i хихикав. Іджi була його улюбленицею, тож жоден ii вчинок не викликав у нього заперечення. Тож так чи iнакше, Леона прикiнчила свiй чорничний пирiг, i коли ми вже думали, що вона цiлком заспокоiлася, вона заверещала так голосно, що Сипсi, негритянка, щось упустила з рук на кухнi. «Ох, татку! – схлипнула Леона. – Що буде, якщо один iз нас помре?» Оце так вигадала, еге ж? Ми всi дивилися на маму, яка просто поклала виделку на стiл. «Ось що, дiти, я впевнена, що ваша сестра зробить одну маленьку поступку i вдягне вiдповiдну сукню, коли настане час – якщо вiн настане. Зрештою, вона вперта, але ж не дурна». Згодом, за пару тижнiв, я почула, як мама каже Ідi Сiммз, кравчинi, яка шила вбрання до весiлля, що буде потрiбен зелений вельветовий костюмчик iз краваткою-метеликом, для Іджi. Іда з веселим подивом глянула на маму й уточнила: «Костюмчик?» І мама промовила: «О, я знаю, Ідо, знаю. Я доклала всiх зусиль, аби змусити ii вдягти щось бiльш вiдповiдне до весiлля, але ця мала на все мае власну думку». І вона справдi мала, навiть у тому вiцi. Особисто я вважаю, що вона хотiла в усьому бути, як Баддi. О, цi двое були ходячою катастрофою! – Стара ледi засмiялася. – Якось вони завели собi енота на iм’я Розумник, i я годинами спостерiгала, як вiн намагаеться помити крекер. Вони виставляли на заднiй двiр маленьку миску з водою й давали йому содових крекерiв, i вiн мив iх, один за одним, i нiяк не мiг збагнути, що сталося, коли черговий крекер зникав. Щоразу вiн дивився на своi порожнi лапки й був такий ошелешений. Нiяк не мiг зрозумiти, куди подiвся його крекер. Бiльшiсть життя вiн тiльки тим i займався, що мив крекери. Вiн мив i печиво також, але це було вже не так кумедно. Якось вiн узявся мити рiжок вiд морозива… Краще менi не згадувати про цього енота. Інакше вони вирiшать, що я божевiльна, як мiсiс Фiлбiм в iншому кiнцi залу. Благослови Боже ii серце, вона гадае, що Човен Кохання несе ii до Аляски. Чимало бiдолашних душ у цьому мiсцi навiть не знають, хто вони. Ед, чоловiк Евелiн, пiдiйшов до дверей гостьовоi зали й нетерпляче махнув рукою. Евелiн зiм’яла обгортки вiд цукерок, поклала iх до сумочки й пiдвелася. – Перепрошую, то мiй чоловiк. Здаеться, вiн готовий iхати. Мiсiс Тредгуд здивовано глянула вгору та промовила: – Ви справдi маете йти? – Так, гадаю, менi час, – вiдповiла Евелiн. – Вiн уже готовий iхати. – Що ж, я була рада побалакати з вами… Як вас звати, люба? – Евелiн. – Що ж, приiздiть ще i навiдайте мене, чуете? Менi сподобалась наша розмова… прощавайте, – гукнула вона вслiд Евелiн i стала чекати на наступного вiдвiдувача. «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 15 жовтня 1929 р Володiння метеоритом оскаржуеться Мiсiс Веста Едкок та ii син, Ерл-молодший, заявили, що вони е повноправними власниками метеорита, бо, як стверджуе Веста, Отиси орендували в неi житло, в яке вiн влучив, а отже, це ii будинок та ii метеорит. Вiдповiдаючи на запитання щодо цiеi справи, мiсiс Бiддi Луiз Отис висунула власнi претензii на метеорит, аргументуючи це тим, що вiн влучив у ii радiо. Їi чоловiк Рой, машинiст «Пiвденноi залiзницi», працював у пiзню змiну й не був удома на момент пригоди. Але вiн вважае, що нiчого надзвичайного не сталося, адже якось 1833 року випало 10 000 метеоритiв за нiч, а тут усього лише один, тож нема чого здiймати галас. Бiддi вiдповiла, що в будь-якому разi збереже його як сувенiр. До речi, це лише гра моеi уяви чи справдi часи стають важчими? Моя друга половинка каже, що минулоi ночi в кафе «Зупинка» об’явилися ще п’ятеро безробiтних, шукаючи чогось попоiсти.     Дот Вiмз Дейвенпорт, Айова Табiр сезонних робiтникiв 15 жовтня 1929 р П’ятеро чоловiкiв сидiли, зiщулившись, навколо вогника, що ледь жеврiв. Рудi й чорнi тiнi танцювали на iхнiх обличчях, доки вони сьорбали слабку каву з консервних бляшанок: Джим Смоукi Фiллiпс, Ельмо Інкi Вiльямз, Бо Довгоносик Джейк, Дойда Секкетт i Рудий Горлань iз Чаттануги – п’ятеро з приблизно двохсот чоловiкiв та хлопчикiв, що поневiрялися краiною того року. Смоукi Фiллiпс пiдвiв очi, але нiчого не сказав, решта так само промовчали. Тiеi ночi вони були втомленi та виснаженi, адже цей холодний кусючий вiтерець уночi сповiщав про прихiд черговоi безжальноi вогкоi зими, i Смоукi знав, що скоро мае вирушати на пiвдень зi зграями диких гусей, як вiн робив уже багато рокiв. Вiн народився одного морозного ранку в далеких Димчастих горах у Теннессi. Його батько, вузлоногий самогонник у другому поколiннi, закоханий у продукт власного виробництва, зробив фатальну помилку, одружившись iз «добропорядною жiнкою» – простою сiльською дiвчиною, чие життя оберталося навколо Пайнгроувськоi баптистськоi церкви «Добра Воля». Бiльшiсть дитинства Смоукi минуло на твердiй дерев’янiй лавi, де вiн годинами просиджував зi своею малою сестричкою Бернiс пiд час безперервних спiвiв та омивань нiг. На регулярних церковних службах його мати була однiею з жiнок, якi раптом вставали й починали белькотiти щось вiд себе незрозумiлою мовою. Згодом, поки вона дедалi бiльше проймалася Святим Духом, батько переймався ним дедалi менше й урештi-решт взагалi припинив ходити до церкви. Вiн казав дiтям: – Я вiрю в Бога, але не думаю, що треба скаженiти, доводячи це. Потiм, однiеi весни, коли Смоукi було вiсiм, стало ще гiрше. Мати оголосила, що ii чоловiк – злий i одержимий дияволом (так iй начебто сповiстив Господь), i здала його податковiй полiцii. Смоукi пам’ятав той день, коли батька вели стежкою вiд гуральнi, приставивши пiстолета до спини. Проходячи повз дружину, вiн глянув на неi, спантеличений, i сказав: – Жiнко, ти хоч розумiеш, що накоiла? Ти вийняла шматок хлiба iз власного рота… Це було востанне, коли Смоукi його бачив. Пiсля того як батько пiшов, мати втратила останню клепку – злигалася з купкою приборкувачiв змiй iз темноi евангельськоi секти. Якось увечерi, годину надриваючись i стукаючи по Бiблii, червонолиций розпатланий проповiдник довiв свою босоногу паству до екстазу. Усi скандували й гупали ногами, аж раптом вiн сунув руку в мiшок з-пiд картоплi, витяг звiдти двох величезних гримучих змiй i почав розмахувати ними, забувшись у релiгiйному захватi. Смоукi завмер на сидiннi, стиснувши руку сестри. Проповiдник пританцьовував, закликаючи вiруючих взяти змiю та очистити душу в Авраамовiй вiрi. І тут мати пiдбiгла до нього, вихопила з його рук одну змiю i глянула iй у морду. Жiнка забелькотiла незрозумiлою мовою, не вiдриваючи погляду вiд жовтих змiiних очей. Усi присутнi завили й почали гойдатися туди-сюди. Коли жiнка рушила кiмнатою зi змiею в руцi, вони стали кидатися на пiдлогу, волаючи, смикаючись, качаючись пiд лавами й у проходах. Юрбу охопило шаленство, а вона тим часом бурмотiла: «ГОССА… ГЕЛАМНА… ГЕССАМІЯ…» Перш нiж Смоукi збагнув, що сталося, його маленька сестричка Бернiс вирвалася вiд нього, пiдбiгла до матерi й смикнула ii за край сукнi. – Мамо, не треба!.. Усе ще в трансi, з дикими очима, мати на якусь частку секунди глянула на свою дитину – i цiеi митi гримуча змiя зробила ривок i вжалила жiнку в обличчя. Та перевела вражений погляд на змiю, i змiя вжалила знову – цього разу швидко й стрiмко, вкусивши ii в шию. Змiiнi iкла прокусили яремну вену. Жiнка випустила розлючену тварину – та впала з глухим стуком i поповзла по проходу. Мати обвела здивованими очима кiмнату, в якiй одразу ж запанувала смертельна тиша. Їi очi заклякли, i вона повiльно осiла на пiдлогу. Менш нiж за хвилину настала смерть. Тiеi митi дядько Смоукi взяв його на руки й попрямував до дверей. Бернiс пiшла жити до сусiдки, а Смоукi залишився в домi дядька. Потiм, коли йому було тринадцять, вiн кудись вирушив залiзничним потягом i бiльше не повертався. Єдина рiч, яку вiн взяв iз собою, була фотографiя – його й сестри. Час вiд часу вiн виймав i роздивлявся ii. На цiй вицвiлiй фотографii з пiдмальованими рожевим губами й щiчками були вони: маленька круглолиця дiвчинка з чубчиком i рожевою стрiчкою навколо голови й тоненьким разочком перлiв на шийцi – i позаду вiн, з прилизаним каштановим волоссям, прихилився до неi щока до щоки. Вiн часто гадав, як справи у Бернiс, i думав якось ii навiдати, якщо коли-небудь дiстанеться додому. У рокiв двадцять вiн загубив фотографiю, коли якийсь залiзничний охоронець бичачоi статури скинув його з вантажного потяга в холодну пiняву рiку десь у Джорджii. Тепер вiн рiдко згадував про сестру, лише коли йому траплялося проiжджати вночi крiзь Димчастi гори, прямуючи кудись далi… Цього ранку Смоукi Фiллiпс був у вантажопасажирському потязi з Джорджii, що прямував до Флориди. Вiн нiчого не iв останнi два днi й згадав, як його друг Ельмо Вiльямз розповiдав про двох жiнок, що тримають кафе на виiздi з Бiрмiнгема й нiколи не вiдмовляють дати тарiлку чи двi iжi. Дорогою йому на очi кiлька разiв натрапила реклама цього кафе, намальована на стiнах критих вагонiв, тож коли вiн помiтив знак «Вiсл-Стоп, Алабама», то зiскочив. Рухаючись уздовж колiй, вiн знайшов те мiсце, як Ельмо й казав. Це був маленький зелений будинок iз бiло-зеленим навiсом пiд знаком кока-коли, на якому було написано: «Кафе “Зупинка”». Вiн обiйшов будинок i постукав у дверi з дротяною сiткою. Усерединi маленька чорна жiнка смажила курча й нарiзала зеленi помiдори. Вона кинула на нього погляд i покликала: – Мiз Іджi! Дуже скоро до дверей пiдiйшла симпатична висока бiлявка з веснянками й кучерявим волоссям, одягнена у чисту бiлу сорочку й чоловiчi штани. На вигляд iй було рокiв двадцять. Вiн зняв капелюха. – Даруйте, мем, я хотiв знати, чи нема у вас разовоi роботи або якихось завдань, що я мiг би виконувати. Останнiм часом у мене суцiльна смуга невдач. Іджi подивилася на чоловiка у бруднiй ношенiй куртцi, витертiй коричневiй сорочцi й потрiсканих шкiряних чоботах без шнуркiв i зрозумiла, що вiн не бреше. Вона вiдчинила дверi й сказала: – Заходь, приятелю. Думаю, ми можемо щось для тебе знайти. Іджi спитала, як його звати. – Смоукi, мем. Вона обернулася до жiнки за прилавком. Мiсяцями Смоукi не зустрiчав таких чистеньких i охайних жiнок, а ця була ще й найвродливiшою з усiх, кого вiн бачив у життi. На нiй була крапчаста сукня з тонкого серпанку, а ii золотаво-каштанове волосся було стягнуте на потилицi червоною стрiчкою. – Рут, це Смоукi, i вiн буде виконувати деякi роботи для нас. Рут глянула на нього й посмiхнулася. – Це буде чудово. Рада вас бачити. Іджi жестом показала на чоловiчу вбиральню. – Чому б вам не пiти туди й не освiжитися, а потiм трохи перекусити? – Так, мем. Ванна кiмната була велика, одна лампочка звисала зi стелi. Увiмкнувши ii, вiн побачив, що в кутку стоiть велика ванна на пiдставках у виглядi пазуристих лап, iз чорною пробкою на ланцюжку. На умивальнику вже було розкладено бритву i блюдце з помазком i пiною для голiння. Вiн глянув на себе в дзеркало – i йому стало соромно за те, що вони бачили його таким брудним. Вiн уже довгий час не торкався мила. Смоукi взяв великий шматок коричневого оксидолу та спробував вiдшкребти всю сажу й вугiльний пил з обличчя i рук. Останнi двадцять чотири години вiн не пив, i його руки трусилися так, що вiн не мiг чисто поголитися. Але вiн зробив усе, що було в його силах. Побризкавшись лосьйоном «Олд Спайс» i причесавшись ейсiвським гребiнцем, знайденим на полицi пiд умивальником, вiн повернувся назад до кафе. Іджi й Рут уже накрили йому стiл. Перед ним стояла тарiлка зi смаженим курчам, а ще спаржева квасоля, рiпа, смаженi зеленi помiдори, кукурудзяний хлiб i чай iз льодом. Вiн узяв виделку й почав iсти. Його руки досi ще тремтiли, i вiн нiяк не мiг покласти шматок до рота. Ще й пролив чай на сорочку. Вiн сподiвався, що жiнки не дивляться, але за хвилину бiлявка сказала: – Смоукi, ходiмо, прогуляемося на свiжому повiтрi. Чоловiк узяв капелюха й обтерся серветкою, гадаючи, що його вже виганяють. – Так, мем. Вона вивела його на заднiй двiр, за яким лежали поля. – Ти дуже нервуешся, приятелю, так? – Вибачте, що розсипав там вашу iжу, мем, але якщо говорити чесно, поклавши руку на серце… що ж… Я просто пiду далi, але дякую вам у будь-якому разi… Іджi видобула з кишенi свого фартуха чверть-лiтрову пляшку вiскi «Олд Джо» i простягла йому. Смоукi був дуже вдячною людиною. – Благослови вас Боже, мем, ви просто свята, – сказав вiн. Вони сiли на повалене дерево бiля сараю. Поки Смоукi заспокоював нерви, вона розмовляла: – Бачиш он той клапоть пустиря? Вiн озирнувся. – Так, мем. – Колись, багато рокiв тому, там було найкрасивiше озерце у Вiсл-Стоп. Улiтку ми купалися в ньому й рибалили. Якщо хотiли, можна було покататися на човнi. Вона з жалем похитала головою. – Я так сумую за ним, дуже сумую. Смоукi дивився на пустир. – І що з ним сталося? Воно висохло? Вона запалила йому цигарку. – Та нi, гiрше. Якось у листопадi велика качина зграя – штук сорок чи бiльше – сiла точнiсiнько посеред озера. І того дня ж, поки вони там сидiли, сталася чудернацька рiч. Температура впала так швидко, що озеро повнiстю замерзло, стало твердим, як скеля, за якихось три секунди. Один, два, три – ось так. Почувши таке, Смоукi здивувався. – Ви це серйозно кажете? – Ага. – Що ж, я впевнений, тi качки загинули. Але Іджi вiдповiла: – Еге, чорта з два. Вони просто злетiли й забрали озеро з собою. Тепер воно, мабуть, десь у Джорджii… Вiн розвернувся i глянув iй в обличчя. А коли вiн зрозумiв, що його розiгрують, у кутках його блакитних очей зiбралися зморшки i вiн зареготав. Так голосно, що одразу ж закашлявся i iй довелося стукати його по спинi. Вiн ще витирав очi, повертаючись з Іджi до кафе, де чекав обiд. Коли Смоукi знову сiв до столу, iжа була тепла. Хтось пiдiгрiв ii для нього в духовцi. О, де блукаеш ти в цю годину, Гордосте матерi, милий мiй сину? Шпали ногами рахуеш, В далях холодних ночуеш, Чи за кермом ти несешся кудись? Де ти, мiй сину? Озвись! «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 22 жовтня 1929 р Метеорит буде виставлено в Кафе «Зупинка» Сьогоднi мiсiс Отис оголосила, що збираеться вiднести метеорит, який пробив iй дах минулого тижня, до кафе, аби люди бiльше не питали про нього – вона дуже заклопотана. За ii словами, це не бiльше, як велика сiра каменюка, але якщо хтось хоче на нього подивитися, то може. Іджi запрошуе приходити, коли забажаете, – вона триматиме його на прилавку. Пробачте, що бiльше новин на цьому тижнi немае, але моя друга половинка, Вiлбур, пiдхопив грип, i весь цей тиждень я добросовiсно чергувала бiля нього. Хiба iснуе щось гiрше за хворого чоловiка? З сумом сповiщаемо, що наша дорога 98-рiчна Бессi Вiк, Бертина свекруха, вчора померла. Причиною смертi вважають старiсть.     Дот Вiмз Будинок престарiлих «Трояндова тераса» Стара траса Монтгомерi. Бiрмiнгем, Алабама 22 грудня 1985 р Наступноi недiлi, коли Евелiн увiйшла до гостьовоi зали, мiсiс Тредгуд уже сидiла в тому самому крiслi, вдягнена в ту саму сукню, i чекала на неi. Зрадiла, мов пташка, вона знову защебетала про будинок Тредгудiв – так, наче вони й не розлучалися. Евелiн нiчого не лишилося, окрiм як розгорнути шоколадний батончик «Мигдалева радiсть» i приготуватися довго слухати. – У нашому дворi росло велике старе дерево – мелiя iранська. Пам’ятаю, як ми весь рiк збирали ii маленькi вишеньки, а на Рiздво нанизували iх i розвiшували на ялинцi, вiд макiвки до низу. Мама завжди попереджала, щоб ми не пхали вишнi в носа, i, звичайно ж, перше, що зробила Іджi, коли навчилася ходити, – пiшла до садка й напхала вишень не тiльки в носа, а ще й у вуха. Тож довелося викликати доктора Гедлi. Вiн сказав мамi: «Мiсiс Тредгуд, здаеться, у вас пiдростае маленька розбiйниця». Ну, звичайно ж, Баддi просто обожнював це чути. Що б вона не робила, вiн завжди йшов iй назустрiч. Але у великiй родинi завжди так: кожен мае свого улюбленця. Насправдi ii звали Імоджин, то Баддi почав називати ii Іджi. Коли вона народилася, йому було вiсiм, i Баддi постiйно тягав ii по всьому мiсту, наче ляльку. А коли вона достатньо пiдросла, щоб ходити, то всюди тупцяла за ним, як маленька качечка, тягаючи за собою дерев’яного пiвника. Той Баддi був хлопцем на мiльйон доларiв – з його темними очима й бiлими зубами… Вiн мiг причарувати миттево. Я не знаю жодноi дiвчини у Вiсл-Стоп, яка не була б закохана в нього в той чи iнший момент свого життя. Кажуть, ми нiколи не забудемо, як святкували шiстнадцятий день народження. І це правда. Я досi пам’ятаю той бiло-рожевий торт iз прикрасою у виглядi каруселi зверху, той блiдий лимонно-зелений пунш у маминому кришталевому келиху. І паперовi лiхтарики, якими був обвiшаний цiлий двiр. Але що закарбувалося в моiй пам’ятi найкраще, то це як Баддi Тредгуд краде в мене цiлунок за виноградною альтанкою. О, так, вiн поцiлував мене! Але я була лише однiею з багатьох… Іджi невтомно передавала любовнi послання вiд Баддi й до Баддi, день i нiч. Ми навiть прозвали ii Купiдоном. Іджi була бiлявка – з коротким свiтлим волоссям, блакитними очима й веснянками. Вдалася у маму. Дiвоче iм’я мами було Елiс Лi Клауд. Вона завжди жартувала: «Я була хмаринкою[2 - У перекладi з англiйськоi «cloud» означае «хмара».] до того, як одружилася». То була дуже приемна людина. Майже кожен у сiм’i мав блакитнi очi, окрiм Баддi й бiдолашноi Ессi Рю, в якоi одне око було карим, а друге блакитним. Мама запевняла ii, що саме через це вона мае такий хист до музики. Звикла бачити добре в усьому. Одного разу Іджi та Баддi поцупили у старигана Соквелла чотири кавуни та сховали iх у них на ожиновiй грядцi. А тодi, люба, наступного ранку, перш нiж вони встигли прибрати звiдти тi кавуни, iх знайшла мама – i була переконана, що вони виросли за нiч. Як казав Клео, вiдтодi не минало й року, коли б мама не засмучувалась, що вони не виросли знову. Нiхто не наважився сказати iй, що кавуни були краденими. Мама була баптистка, а тато – методист. Вiн казав, що занурення у воду викликають у нього вiдразу.[3 - Хрещення в баптистськiй церквi передбачае повне занурення у воду.] Тож щонедiлi тато вирушав лiворуч до Першоi методистськоi церкви, а решта нас чимчикувала праворуч до баптистськоi. Якийсь час Баддi ходив разом iз татом, але згодом припинив. Сказав, що дiвчата-баптистки вродливiшi. Усi завжди зупинялися в будинку Тредгудiв. Одного лiта мама запросила пожити в нас великого товстого баптистського проповiдника, який приiхав у мiсто на виiзну зустрiч. А коли вiн десь вiдлучився, до його кiмнати зайшли близнючки й стали бавитися з парою його штанiв. Петсi Рут залiзла в одну штанину, а Мiлдред у другу. Вони чудово розважалися, допоки не почули, як вiн пiдiймаеться сходами… І так перелякалися, що Мiлдред рвонула в один бiк, а Петсi Рут – в iнший. І роздерли тi штани навпiл. Мама казала, що татко лише тому не всипав iм, що проповiдник був баптистом. Утiм, особливого релiгiйного розколу в нас не було, адже пiсля церкви ми всi збиралися вдома на недiльний обiд. Татко Тредгуд не був багатiем, але в тi часи здавався нам таким. Вiн тримав едину крамницю в мiстi, в якiй можна було знайти що завгодно. Там можна було придбати хоч пральну дошку «Нейшенел», i шнурки, i корсет, i маринований огiрок просто з дiжi. Баддi зазвичай працював там за стiйкою. І я б залюбки вiддала весь китайський чай за полуничну крем-соду, що ii готував Баддi. Увесь Вiсл-Стоп скуповувався там, ось чому ми були такi здивованi, коли в 1922-му крамницю було зачинено. Клео вбачав причину занепаду крамницi в тому, що татко нiкому не мiг вiдмовити, бiлому чи чорному. Хай би що вони просили, хай би чого потребували, вiн усе загортав i давав у борг. Клео казав, що все таткове багатство втекло крiзь дверi в тих паперових пакунках. Але, зрештою, жоден iз Тредгудiв нiколи не вмiв казати «нi». Люба, вони б iз себе останню сорочку зняли, якби iх попросити. І Клео був не кращий вiд решти. Ми з ним нiколи не розкошували в гарних речах, мали лише те, що Господь послав, а проте в нас завжди було все необхiдне. Я вiрю, що бiднi люди – добрi люди, окрiм тих, що е пiдлими. А такi були б пiдлими, навiть якби розбагатiли. Бiльшiсть людей, якi мешкають тут, у «Трояндовiй терасi», бiднi. Тiльки й мають, що свою картку соцiального захисту, i майже кожен тут – за рахунок «Медикейду».[4 - Державна програма безкоштовноi або пiльговоi медичноi допомоги в США.] Вона розвернулася до Евелiн. – Єдина рiч, люба, з якою можна бути впевненою, що все буде гаразд, – це «Медикейд». Нiхто не хоче опинитися без нього, коли раптом щось станеться. Тут е кiлька багатих жiнок. Зо два тижнi тому мiсiс Веста Едкок, моя знайома з Вiсл-Стоп, маленька жiночка з пташиними грудьми, прийшла сюди, обвiшана своiми лисячими хутрами, ще й з вечiрнiми дiамантовими перснями на пальцях. Вона з багатiiв. Та, як на мене, багатi люди не скидаються на щасливих. І скажу вам iще дещо: iхнi дiти приходять сюди не частiше за дiтей iнших. Норрис i Френсис, син i невiстка мiсiс Отис, приiздять до неi щотижня, за будь-якоi погоди. Ось чому щонедiлi я приходжу сюди, до гостьовоi зали, аби дати iм побути самим, щоб поспiлкуватися… Але… Ох, серце рветься, коли бачиш, як деякi з цих людей чекають на своiх вiдвiдувачiв. У суботу роблять зачiску, вранцi в недiлю наряджаються й чекають – а нiхто до них не приходить. Менi так гiрко, але що я можу вдiяти? Якщо у вас е дiти, це ще не гарантуе, що вас буде хтось вiдвiдувати… Нi, не гарантуе. «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 12 липня 1930 р Вiсл-Стоп прогресуе семимильними кроками Опал Тредгуд, дружина Джулiана, орендувала примiщення за два будинки вiд мого поштового вiддiлення та вiдкривае в ньому власний салон краси. Ранiше вона робила людям зачiски в себе на кухнi, але Джулiан попросив ii припинити це, адже стiльки жiнок входило й виходило крiзь чорний хiд, що кури перестали нестися. Опал повiдомляе, що цiни залишаться тi самi: шампунь i укладання – 50 центiв, а перманентна завивка – один долар 50 центiв. Особисто я приемно вражена новим доповненням до нашоi працьовитоi вулицi. Лише подумайте, тепер ви можете вiдправити листа, попоiсти та зробити зачiску в межах одного кварталу. Усе, що тепер треба, це вiдкрити кiнотеатр, i тодi жодному з нас бiльше не знадобиться iздити до Бiрмiнгема. Мiстер i мiсiс Рой Гласс вiдзначили щорiчне возз’еднання родини Глассiв. Церемонiя пройшла на задньому подвiр’i будинку. Усi Гласси штату зiбралися, щоб бути присутнiми, i Вiльма стверджуе, що торт виявився на смак кращим, нiж на вигляд. До речi, нещодавно на риболовлi моя друга половинка поранив собi пальця гачком, тож тепер знову сидить зi мною вдома, ниючи та скиглячи. Дот Вiмз Кафе «Зупинка» Вiсл-Стоп, Алабама 18 листопада 1931 р Наразi назву кафе «Зупинка» можна було бачити на стiнах сотень товарних вагонiв, вiд Сiетла до Флориди. Сплiнтер Беллi Джонс навiть запевняв, що бачив ii не менш як у Канадi. Того року справи йшли особливо кепсько. Уночi лiси навколо Вiсл-Стоп осявалися вогнями таборiв безробiтних, i не було в них жодного, хто хоч раз не годувався б в Іджi й Рут. Клео, брат Іджi, переймався з цього приводу. Вiн приходив до кафе, аби забрати дружину Нiннi та iхнього маленького сина Альберта. Тут вiн випивав горнятко кави й ласував горiшками. – Іджi, кажу тобi, не треба годувати кожного, хто з’явиться на порозi. У тебе тут бiзнес, який треба вести. Джулiан розповiдав, як нещодавно приходив сюди, – iх тут сидiло семеро i iло. Вiн упевнений, що ти готова залишити Рут i малого нi з чим, аби прогодувати цих ледацюг. Іджi лише вiдмахнулася. – Ой, Клео, що вiн знае, твiй Джулiан? Вiн би сам помер вiд голоду, якби Опал не володiла салоном краси. Нащо ти його слухаеш? У нього менше розуму, нiж у цапа. У цьому Клео не мiг з нею не погодитися. – Гаразд, справа не в Джулiанi, серденько. Я турбуюся про тебе. – Я знаю. – Що ж, я лише хочу, аби ти була розумницею, а не дурепою, i не вiдмовлялась вiд усiх своiх заробiткiв. Іджi глянула на нього й посмiхнулася. – Зараз, Клео, я достовiрно знаю, що половина людей у цьому мiстi не платила тобi останнi п’ять рокiв. І я не бачу, щоб ти виставляв iх за дверi. Нiннi, яка зазвичай було тихенькою, докинула: – Це правда, Клео. Клео з’iв горiшок. Іджi пiдвелась i грайливо обiйняла його за шию. – Слухай, ти, старий буркотуне, ти нiколи в життi не прогнав голодного вiд своiх дверей. – Менi нiколи й не доводилося. Усi вони тут, – сказав вiн i висякався. – А тепер серйозно, Іджi. Я не намагаюся замiсть тебе керувати твоiми справами чи ще щось. Я лише хочу знати, чи ти заощаджуеш грошi, от i все. – Навiщо? – здивувалась Іджi. – Послухай, грошi можуть убити, ти ж знаеш. От щойно заходив один хлопець i розповiв менi про свого дядька. Той мав гарно оплачувану роботу – працював у Кентуккi на державному монетному дворi, карбував грошi для уряду, i все було чудово. Допоки одного дня вiн випадково не смикнув не той важiль – i був розчавлений на смерть сьомастами фунтами червiнцiв. Нiннi жахнулася: – Та ти що! Яке жахiття! Клео глянув на неi, як на божевiльну. – Господь з тобою, жiнко. Гадаю, ти б повiрила всьому, що розповiсть моя пришелепкувата сестричка. – Що ж, таке могло статися, хiба нi? Його справдi було вбито червiнцями, Іджi? – Звiсно. Або трьомастами фунтами четвертакiв – забула, чим саме. Але, в будь-якому разi, його точно сплюснуло. Клео похитав головою, й Іджi не втрималася вiд смiху. Будинок престарiлих «Трояндова тераса» Стара траса Монтгомерi. Бiрмiнгем, Алабама 29 сiчня 1986 р Щонедiлi, в день вiдвiдувань, Ед Кауч i його мати, Велика Матуся, сидiли в ii тiснiй маленькiй кiмнатi весь пообiднiй час i дивилися телевiзор. Цього дня Евелiн думала, що як не вибереться звiдси, то скоро криком кричатиме. Вона вибачилася й сказала, що йде до вбиральнi, далi по коридору. Насправдi ж жiнка планувала пiти посидiти в машинi, але забула, що ключi вiд машини в Еда. Тож тепер вона знову сидiла в гостьовiй залi з мiсiс Тредгуд, розгортаючи пакетик кокосових «Снiгових кульок» вiд компанii «Гостесс», поки мiсiс Тредгуд розповiдала iй по вчорашнiй обiд у «Трояндовiй терасi». – Тож, ось вона, люба, сидить на чiльному мiсцi столу, вся набундючена, й вихваляеться. – Хто? – Мiсiс Едкок. – Мiсiс Едкок? – Мiсiс Едкок! Ви ж пам’ятаете мiсiс Едкок – у лисячих хутрах – мiсiс Едкок! Евелiн розмiрковувала десь хвилину. – А, багатiйка. – Саме так, мiсiс Едкок, з вечiрнiми перснями. – Правильно. Евелiн простягнула iй вiдкритий пакетик. – О, дякую вам. Я люблю «Снiговi кульки», – вона вiдкусила трохи й за кiлька хвилин промовила: – Евелiн, а не хочете кока-коли, щоб запити оце? У мене в кiмнатi е трохи дрiбних грошей, i я пригощу вас холодним напоем, якщо бажаете. Тут, у залi, е автомат. – Нi, мiсiс Тредгуд, – вiдповiла Евелiн. – Менi й так добре, та, може, ви хочете? – Нi, люба. Зазвичай я б хотiла, але сьогоднi в мене вiдчуття, нiби гази в шлунку, тож я краще випила б трохи води, якщо вам не важко. Евелiн вийшла iз залу i повернулася з маленькими бiлими конусоподiбними скляночками холодноi води для себе й жiнки. – Щиро вам дякую. – Що там у мiсiс Едкок? Мiсiс Тредгуд глянула на неi. – Мiсiс Едкок? Ви з нею знайомi? – Нi, не знайома, просто ви щойно казали, наче вона чимось вихвалялася. – Ага, так, казала… Ну, вчора за вечерею мiсiс Едкок розповiдала нам, що все в ii будинку – справжнiй антикварiат. Понад п’ятдесят рокiв. Казала, що все, чим вона володiе, коштуе купу грошей. Я сказала мiсiс Отис: «Ось я розпочала життя, не варте взагалi нiчого, а тепер перетворилася на безцiнний антикварiат. Мабуть, теж коштую кругленькоi суми на ринку». Вона засмiялася, задоволена своею вигадкою, а тодi на якусь мить замислилась. – Цiкаво, що сталося з усiма тими маленькими iграшковими порцеляновими тарiлочками й тим маленьким цапиним вiзочком, з якими ми колись гралися? Щосуботи ми каталися на вiзочку, в який запрягали цапа. Цей вiзок змайстрував тато спецiально для нас, дiвчат. Ця розвага здавалася нам бiльш захопливою, нiж подорож до Парижа. Я б не здивувалася, якби виявилося, що той старий цап досi живий. Його звали Гаррi… Гаррi-цап! Вiн iв геть усе! Вона розсмiялася. – Одного разу Іджi згодувала йому цiлий кухоль Леониного дезодоранту для пахв iз запахом хризантеми, i вiн просто злизав його, наче морозиво… Ми грали в усi види iгор – але нiхто не любив костюмованi iгри бiльше за Тредгудiв. Одного року мама перевдягнула нас, чотирьох дiвчат, у чотири костюми рiзних гральних карт, для конкурсу, що проводився у церквi. Я була трефами, близнючки – чирвами й бубнами, а Ессi Рю – виновою мастю, аж тут слiдом за нами входить Іджi як джокер в колодi. Ми здобули перше мiсце! Пам’ятаю одне Четверте липня.[5 - День незалежностi США.] Усi дiвчата були вдягненi в зоряно-смугастi сукнi й паперовi корони. Ми були на задньому дворi, поiдаючи домашне морозиво та очiкуючи, коли почнеться феерверк, аж тут з’являеться Баддi, спускаючись заднiми сходами, вдягнений у матроське вбрання Леони, з великою краваткою-метеликом на головi, i починае манiрно кривлятися. Вiн передражнював Леону, розумiете? А тодi, наче цього було замало, Едвард, чи Джулiан, чи ще хтось iз хлопцiв винiс надвiр патефон i завiв його, поставивши «Арабського шейха», а Баддi витанцьовував по всьому двору щось непристойне. Ми й роки по тому смiялися, згадуючи це. Потiм Баддi щиро розцiлував Леону. Йому можна було пробачити все. Коли стемнiло, тато найняв пiротехнiкiв, аби тi влаштували видовище для всього мiста… Зiбралося все кольорове населення Трутвiлля. Оце була вистава! Феерверки вибухали, освiтлюючи цiле небо. І, звичайно ж, усi нашi хлопцi божеволiли, запускаючи власнi вертушки. Потiм, коли все завершувалося, ми повертались до примiщення, сiдали у малiй вiтальнi й слухали, як Ессi Рю гримить по клавiшах. Вона грала «Слухайте пересмiшника», «Нола» чи ще якусь пiсню, популярну в тому роцi. А Іджi сидiла на деревi та пiдвивала iй. Здаеться, Іджi завжди була у штанях на пiдтяжках i босою. Це теж непогано. Вона зiпсувала б будь-яку гарну сукню, лазячи вгору-вниз по деревах, як вона любила. Також вона завжди ходила на полювання й риболовлю з Баддi та iншими братами. Баддi казав, що Іджi стрiляе не гiрше за будь-кого з хлопцiв. Вона була гарненькою дiвчинкою, от тiльки коли Баддi обстриг ii, можна було присягтися, що перед вами маленький хлопчик. Але всi дiвчата Тредгуди були гарнi. О, я не кажу, що вони не докладали до цього зусиль. Особливо Леона. Вона була найпихатiша з дiвчат, i iй геть бракувало почуття гумору щодо цього. Звичайно ж, я дуже вирiзнялася серед них, як бiла ворона через свiй високий зрiст. Я звикла трохи сутулитися через це, але мама Тредгуд зазвичай казала: «Нiннi, великий Господь створив тебе високою, аби ти була ближчою до небес…» Але зараз я вже не така висока, як була колись. Старiючи, ми якось усихаемо. Хiба не кумедна рiч – волосся? Стiльки людей просто шаленiють через нього. Звiсно, менi це здаеться цiлком природним. Згадка про волосся проходить крiзь усю Бiблiю: i Самсон, i та Савська жiнка, i та дiвчина, що мила Ісусовi ноги своiми косами… Хiба не дивно, що негри прагнуть мати пряме волосся, а ми завжди хочемо кучеряве? Колись я мала каштанове волосся, а тепер використовую фарбу «Сiлк енд Сiлвер» номер п’ятнадцять… Ранiше користувалася номером шiстнадцять, але вiд нього мое волосся було занадто темним, аж явно фарбованим. А тодi я просто скручувала його у вузол i йшла по своiх справах. Але не мiс Леона. Їi волосся завжди було болючою темою мiж нею та Іджi. Здаеться, Іджi було рокiв дев’ять чи десять, коли вона побувала в Трутвiллi, де гралася з дiтьми, i повернулась додому з вошами. Тож нам усiм довелося вимити голови сумiшшю сiрки, гасу й жиру. Нiколи не чула стiльки крику й вереску. Можна було подумати, що Леону живцем спалюють на вогнищi. Пiсля цього Леона не розмовляла з бiдолашною Іджi. У цей час Баддi повернувся додому зi школи i побачив, що Іджi зовсiм засмучена. Вiн мав iти на футбольну гру i перед виходом сказав: «Ходiмо, мала» – i взяв ii з собою на футбол, дозволивши сидiти на лавi серед решти гравцiв. Ось яким був Баддi… Гадаю, Леона так i не пробачила Іджi, поки не вийшла замiж. Леона дуже переймалася власним виглядом, аж до дня своеi смертi. Якось вона прочитала статтю в журналi «МакКоллз», де було сказано, що гнiв i ненависть спричиняють зморшки. Вона постiйно погрожувала Іджi, що вб’е ii, але тепер – з незмiнною усмiшкою на обличчi. Звичайно ж, Леонi дiстався найбагатший чоловiк i в неi було вишукане весiлля. Вона так боялася, що Іджi його зiпсуе! Та дарма – бiльшiсть часу Іджi провела з родиною нареченого й так причарувала iх, що до кiнця дня вони вважали ii наймилiшою з усiх Божих створiнь. Навiть у такому вiцi вона мала особливу чарiвнiсть, властиву Тредгудам. Та нiхто в свiтi не був чарiвнiшим за Баддi. Мiсiс Тредгуд зупинилася на мить, аби сьорбнути зi своеi скляночки, i поринула в роздуми: – Ви знаете, це маленьке кокосове тiстечко нагадало менi про пiкнiк того жахливого дня. Я була вже заручена з Клео, тож на той момент менi виповнилося сiмнадцять. Був червень, субота, друга половина дня. Ми щойно чудово розважилися на пiкнiку, влаштованому церквою Юнацькоi органiзацii баптистiв. На цей захiд приiхала потягом група молодих людей з Андалузькоi баптистськоi церкви. З цiеi нагоди мама й Сипсi напекли з десяток кокосових пирогiв. Хлопцi були в бiлих лiтнiх костюмах, i Клео щойно принiс новомодний солом’яний капелюх iз батькiвськоi крамницi, але Баддi чомусь умовив Клео позичити йому на день того капелюха. Пiсля пiкнiка ми з Ессi Рю понесли додому порожнi тарiлки з-пiд пирога, а всi хлопцi Тредгуди пiшли на залiзничну станцiю проводжати групу з Андалузii, як завжди робили. Мама збирала в миску iнжир на задньому подвiр’i, i я була там разом iз нею, коли це трапилося… Ми чули, як рушив потяг. Не встиг вiн вiд’iхати, як засвистiв свисток. Ми почули, як риплять i скрегочуть колеса потяга перед зупинкою, i тiеi митi до нас долетiли крики дiвчат. Я глянула на маму, яка несподiвано схопилася за серце, упала на колiна та скрикнула: «О нi! Тiльки не моя крихiтка! Боже мiй, тiльки не один iз моiх малят!» Тато Тредгуд почув шум зi своеi крамницi й побiг на станцiю. Я була на ганку з мамою, коли повернулися чоловiки. У мить, коли я побачила в руках у Едварда солом’яний капелюх, я зрозумiла, що це був Баддi. Того дня вiн загравав до гарненькоi Марi Мiллер, i коли потяг рушив з мiсця, вiн вiдступив на колiю, заломив капелюха й послав своiй дамi яскраву посмiшку – саме тiеi митi, як засвистiв свисток. Кажуть, вiн навiть не почув, як наближаеться потяг. О, як я досi шкодую, що Клео вiддав йому того клятого солом’яного капелюха. Жiнка похитала головою. – Ви не можете собi уявити, це просто прибило нас усiх. Але найтяжче переживала Іджi. На той час iй було дванадцять чи тринадцять рокiв. Коли це сталося, вона грала в м’яча у Трутвiллi. Клео мусив поiхати туди й привезти ii. Нечасто побачиш когось, настiльки вбитого горем. Я думала, вона помре одразу ж слiдом за ним. Серце краялося вiд самого погляду на неi. У день похорону вона втекла з дому – просто не витримала. А коли повернулася, то лише пiднялася нагору й годинами сидiла в кiмнатi Баддi, просто в темрявi. Коли ж перебування вдома ставало для неi нестерпним, вона знiмалася з мiсця та йшла до Сипсi у Трутвiлль… Але вона нiколи не плакала. Надто глибоким було горе, щоб плакати… Знаете, серце може розбитися, та продовжуе битися, ось так i тут. Мама Тредгуд нестерпно хвилювалася за неi, але тато сказав облишити ii, i нехай робить що хоче. Авжеж, вона нiколи вже не була такою, як ранiше. Принаймнi поки не зустрiла Рут, лиш тодi стала потроху повертатися до звичного життя. Але я знаю, вона так i не змогла до кiнця пережити втрату Баддi… Нiхто з нас не змiг. Та я не хочу поринати в сумнi спогади. Неправильно це. До речi, як видно з iхньоi з Рут зустрiчi, Господь нiколи не зачиняе дверей, якщо не вiдчиняе iнших. Я вiрю, що того лiта Вiн не дарма послав до нас Рут… «Божий погляд i на горобцiв, тож я знаю – бачить Вiн мене».[6 - Уривок iз духовного гiмну, написаного 1905 р. поетом Сивiллою Мартин i композитором Чарльзом Гебрiелом] «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 1 грудня 1931 р Радiозiрка з Вiсл-Стоп Голлiвуд для нас нiщо! Тепер на радiо АМ-1070 можна почути нашу рiдну Ессi Рю Лаймвей, органiстку баптистськоi церкви та акомпанiатора квартету жiночоi перукарнi «Веселi кралечки». Щоранку о 6:30 цього мiсяця в програмi «Час королiвського печива» вона гратиме на фортепiано в рекламi компанii «Органи та роялi Стенлi Чарльза». Коли мiстер Чарльз каже: «Пам’ятайте, друзi, я збережу ваш орган або рояль до Рiздва» – це Ессi Рю грае фонову тему «Джингл Беллз». Тож не пропустiть i слухайте. Ессi розповiла менi, що цього року Стенлi Чарльз мае на складах повно органiв i роялiв, якi треба швиденько розпродати, i якщо ви прийдете й назвете ii iм’я, отримаете знижку. Магазин розташований у самому центрi Бiрмiнгема, просто перед трамвайною зупинкою, поряд iз «Хот-догами Гаса». До речi, з вивiски «Салону краси Опал» вiдпала лiтера «О» i ледве не влучила в голову Бiддi Луiз Отис. Опал радiе, що клiентка не постраждала, та хiба не дивний збiг, що прiзвище мiсiс Отис теж починаеться на «О»? Джулiан обiцяв на цьому тижнi приставити лiтеру на мiсце, але Бiддi заявила, що вiдтепер ходитиме лише через чорний хiд.     Дот Вiмз P. S. Опал каже, що отримала партiю накладних буклiв… Тож якщо вам у котромусь мiсцi потрiбне додаткове волосся… Вона вас запрошуе. Вулиця Роудс-Сьоркл, 212 Бiрмiнгем, Алабама 5 сiчня 1986 р Евелiн Кауч сидiла, замкнувшись, у своiй кiмнатi для шиття i доiдала другу порцiю морозива з шоколадною стружкою з «Баскiн-Роббiнс». Застиглим поглядом вона дивилась на стiл, завалений горою викройок для шиття з журналу «Баттерiк»[7 - Маеться на увазi модний журнал, який випускало видавництво Ебенезера Баттерiка з 1867 року. Журнал мiстив викрiйки для шиття i новини зi свiту моди.] – колись у поривi добрих намiрiв вона придбала все це i з того дня не торкалася. Ед був у своему лiгвi, зайнятий переглядом футбольноi гри, i це було iй на руку. Останнiм часом, щоразу, як вона iла щось жирне, вiн дивився i з насмiшкою питав: «Це теж входить до твоеi дiети?» Вона збрехала продавцевi в «Баскiн-Роббiнс», сказавши, що морозиво – на свято ii онукам. Вона навiть не мала онукiв. Евелiн було сорок вiсiм рокiв, i вона загубилася десь по дорозi. Усе у свiтi змiнювалося так швидко. Поки вона, як заведено, виховувала двох дiтей – «хлопчика для нього й дiвчинку для неi» – свiт, у якому вона жила, перетворився на мiсце, якого вона зовсiм не знала. Вона розучилася сприймати жарти. Усi вони тепер здавалися такими ницими, а мова просто шокувала ii. Вона в ii вiцi нiколи в життi не промовила слова на букву «б». По телевiзору Евелiн переважно дивилася старi фiльми й повтори «Шоу Люсi». Пiд час вiйни у В’етнамi вона вiрила тому, що казав iй Ед: що це правильна й необхiдна вiйна, а всi, хто проти, – комунiсти. Коли згодом, набагато пiзнiше, вона дiйшла переконання, що вiйна не могла бути такою вже правильною та необхiдною, було пiзно – по телебаченню вже йшла Джейн Фонда зi своiми вправами, i нiкого, зрештою, не цiкавило, що думае Евелiн. Вона досi сердилась на Джейн Фонду та мрiяла, щоб та зникла з телевiзора й припинила вимахувати своiми худющими ногами. Не можна сказати, що Евелiн взагалi не докладала зусиль. Вона намагалася виховувати в синi чутливiсть, але Ед так налякав ii, пригрозивши, що той виросте гомиком, що вона вiддалилася i втратила порозумiння з сином. Навiть тепер вiн здавався iй чужою людиною. Дiти в усьому обiгнали ii. Донька Дженiс у п’ятнадцять рокiв знала про секс бiльше, нiж у той самий час знала Евелiн. Щось пiшло не так. Коли вона навчалася в середнiй школi, усе було так просто. Існували гарнi дiвчата й поганi дiвчата, i кожен знав, хто е хто. Ти або належиш до тiеi чи iншоi компанii, або нi. Евелiн належала до обраних, «вищого суспiльства». Вона не знала жодного iменi осiб, якi входили до шкiльноi банди, жодного з хлопцiв у завужених штанах та iхнiх подружок у прозорих нейлонових блузах i з браслетами на ногах. У ii колi заведенi були армiйська стрижка, застебнутi пiд шию смугастi бавовнянi сорочки, вiдпрасована форма кольору хакi для хлопцiв i блузи-матроски з круглими значками для дiвчат. На зустрiчах iхнього клубу вони з подружками викурювали по однiй цигарцi «Кент», а на пiжамних вечiрках можна було випити пива. І все. Нiяких пестощiв нижче шиi. Пiзнiше вона почувалась дурепою, супроводжуючи доньку, коли тiй пiдбирали протизаплiдний ковпачок. Сама Евелiн берегла себе до шлюбноi ночi. І це було потрясiння. Нiхто не попереджав ii, що буде так боляче. Вона так i не навчилася насолоджуватися сексом. Щоразу, як вона намагалась розслабитись, у ii головi виринав образ поганоi дiвчинки. Вона ж була гарною дiвчинкою, завжди поводилася як ледi, нiколи не пiдвищувала тону, завжди всiм поступалася, з усiм рахувалася тощо. Вона передбачала, що десь за обрiем на неi чекае винагорода, такий собi приз. Та коли донька спитала ii, чи вона коли-небудь кохалася з кимось, окрiм чоловiка, i вона сказала: «Звiсно ж, нi», – вiдповiддю доньки було: «О мамо, як це тупо. Ти навiть не знаеш, чи вiн гарний коханець, чи нi. Який жах!» Це була правда. Вона не знала. Тож у кiнцевому пiдсумку взагалi не важило, була ти гарною чи нi. Дiвчата з середньоi школи, якi «пустилися берега», не опинилися на задвiрках життя в соромi й ганьбi, як заведено було вважати. Вони були так само щасливi – або нещасливi – у шлюбi, як i решта жiнок. Тож уся ця боротьба за власну чистоту, страх, що тебе торкнуться, страх одним недбалим жестом збудити в комусь шалену пристрасть i найбiльший страх – завагiтнiти – усi цi страхи виявились марнування сил. Зараз кiнозiрки масово народжують позашлюбних дiтей i дають iм iмена на кшталт «Мiсячний Промiнь» i «Сонячна Пiр’iнка». А якою була винагорода за ii тверезiсть? Все життя вона тiльки й чула: «Нема нiчого гiршого за п’яну жiнку», – i нiколи не дозволяла собi бiльш як один келих розбавленого вiскi. А тепер увесь бомонд лiкуеться вiд залежностей в Центрi Беттi Форд, фотографуеться там, а потiм розважаеться на нескiнченних вечiрках, влаштованих з нагоди iхньоi появи на публiцi. Евелiн часто гадала, чи в Беттi приймають людей, яким слiд лiкуватися вiд надмiрноi ваги. Їi донька якось дала iй затягнутися цигаркою з марихуаною. Та коли пiдставки пiд гаряче зрушили зi своiх мiсць на столi й поповзли до неi, вона злякалась i бiльше нiколи не пробувала. Тож наркотики вiдпали. Евелiн питала себе, де ж тепер ii «клуб», де те мiсце, до якого вона прийшлася б… Рокiв iз десять тому, коли Ед почав зустрiчатися з жiнкою, з якою разом працював у страховiй компанii, Евелiн записалась до групи пiд назвою «Довершена жiнка». То була спроба врятувати свiй шлюб. Не те щоб вона так сильно любила Еда, та все ж любила достатньо i втратити не хотiла. І що, власне, iй лишалось робити? Вона прожила з ним не менше, нiж iз рiдними батьками. Члени групи вiрили, що жiнки здатнi вiднайти цiлковите щастя, якщо, в свою чергу, покладуть життя на те, аби зробити щасливими чоловiкiв. Лiдерка групи сповiстила, що всi багатi й успiшнi в кар’ерному планi жiнки, якi здаються такими щасливими, насправдi жахливо самотнi, нещаснi й потайки заздрять iхнiм радiсним християнським домiвкам. Довелося напружити фантазiю, аби уявити, що Барбара Волтерс[8 - Популярна американська телеведуча, журналiстка й письменниця.] хотiла б усе покинути заради Еда Кауча, але Евелiн докладала найбiльших зусиль. Хоч вона й не була релiгiйною людиною, iй, звiсно, було приемно знати, що Бiблiя пiдтримуе ii готовнiсть стелитися пiд ноги чоловiковi. Хiба святий апостол Павло не казав, що жiнки не мають зазiхати на владу над чоловiками, але зберiгати мовчання? Тож сподiваючись, що вона на правильному шляху, Евелiн почала втiлювати план «Десять крокiв до повного щастя». Вона спробувала крок номер один i зустрiла Еда бiля вхiдних дверей оголена, загорнувшись у харчову плiвку. Але Ед лише злякався: вiн заскочив у будинок i захряснув дверi. «Господи Ісусе, Евелiн! Ти що, з глузду з’iхала? А якби це був не я, а газетяр!» Тож вона нiколи не зважилася на крок номер два: заявитися до нього на роботу в костюмi повii. Утiм, дуже скоро лiдерка iхньоi групи Надин Фiнгергатт отримала розлучення i мала пiти працювати, тож iхня група, так би мовити, накрилася. За деякий час Ед припинив бачитися з тiею жiнкою i життя владналося само собою. Пiзнiше, усе ще в пошуках щастя, вона спробувала долучитися що Центру жiночоi громадськостi. Їй подобались речi, якi вони вiдстоюють, але потайки Евелiн бажала, аби цi дами хоч трохи фарбували губи та голили ноги. Вона едина серед них була при повному макiяжi, у колготах i сережках. Спочатку iй хотiлося бути серед них, та пiсля того, як одна з жiнок запропонувала за тиждень принести дзеркальце, аби дослiдити своi вагiни, Евелiн бiльше не повернулася. Ед казав, що всi тi жiнки – не бiльш як збiговисько невдоволених старих дiв, занадто потворних, щоб знайти собi мужика. Ось i вона – надто знуджена презентацiями пластикового посуду й надто злякана, щоб зазирнути у власну пiхву. Того вечора, як вони з Едом iшли на iхню тридцяту зустрiч випускникiв, Евелiн сподiвалася, що там знайдеться хтось, кому можна вiдкрити душу. Але решта жiнок були так само збентеженi, як i вона, i трималися ближче до чоловiкiв та напоiв, аби не загубитися. Їхне поколiння нiби сидiло на парканi, не знаючи, в який бiк зiскочити. Пiсля зустрiчi вона годинами сидiла, перебираючи своi шкiльнi фотографii. Вона стала iздити по мiсцях, де жила колись, знову i знову. Вiд Еда не було жодноi допомоги. Останнiм часом вiн дедалi частiше поводився, як його батько, намагаючись триматися, як належало, на його думку, головi родини. З роками вiн дужче замикався у собi. У суботу Ед годинами тинявся на самотi навколо торгiвельного центру «Все для дому», шукаючи чогось, а чого – вiн i сам не знав. Вiн iздив на полювання, рибалив, дивився свiй футбол, як i решта чоловiкiв, – та жiнка починала пiдозрювати, що вiн теж лише грае свою роль. Евелiн зазирала в порожнiй рiжок вiд морозива й гадала, куди подiлася усмiхнена дiвчина зi шкiльних фотографiй. «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 2 листопада 1932 р У мiстi вiдкрито свинарський клуб За пiдтримки Служби розвитку Алабами було сформовано мiсцевий свинарський клуб. Хто бажае дiзнатися бiльше, телефонуйте додому мiсiс Бертi Вiк. Берта каже, що мiс Зула Гайт з Кiттрела в Пiвнiчнiй Каролiнi лише за сiм днiв заробила чистокровну китайську свиню з родоводом, i, за словами Берти, ви здатнi зробити так само, якщо докладете трохи кмiтливостi. Вона стверджуе, що володiння чистокровною свинею – ознака винятковостi вас i вашоi громади, що вiдкривае шлях до заможностi. Це забезпечить вам надiйний прибуток на все життя, аж до того часу, коли вас наздожене старiсть. Іджi щойно принесла до кафе свое новомодне радiо «Флiко» й запрошуе всiх охочих послухати «Еймос та Ендi» чи будь-яку iншу програму. Замовляти при цьому iжу не обов’язково. Іджi каже, звук чудовий, особливо вночi. До речi, нiхто не знае, як позбутися собачих слiдiв на цементi? Якщо знаете, зателефонуйте менi чи заходьте до поштового вiддiлення i розкажiть.     Дот Вiмз Будинок престарiлих «Трояндова тераса» Стара траса Монтгомерi. Бiрмiнгем, Алабама 12 сiчня 1986 р Евелiн розкрила сумочку й дала мiсiс Тредгуд бутерброд iз гострим плавленим сиром – один iз тих, що принесла з дому, загорнувши у вощений папiр. Мiсiс Тредгуд була в захватi. – О, дякую вам! Я люблю смачний бутерброд iз гострим сиром. Насправдi я люблю все, що мае приемний колiр. Вам не здаеться, що плавлений сир мае приемний колiр? Вiн такий «сирний». Я також люблю червоний перець i колись любила зацукрованi яблука, але бiльше не можу iх iсти через моi зуби. Якщо так подумати, менi подобаеться все червоне. На хвилину вона замислилася. – У нас була руда курка на iм’я Сестричка, i щоразу, виходячи на заднiй двiр, я казала: «Сестричко, не смiй дзьобати моi пальцi, дiвчинко, iнакше я тебе з кнелями пiдсмажу». І вона пiднiмала голiвку та вiдходила вiд мене вбiк. Вона дзьобала будь-кого, окрiм мене й мого малюка, Альберта. Ми так i не змогли з’iсти ту курочку, навiть пiд час Великоi депресii. Вона померла вiд старостi. Коли я потраплю до раю, за всiма моiми близькими, я сподiваюся, що Сестричка i енот Розумник будуть там. Я знаю, що стара Сипсi точно на мене чекатиме. Звiдки була родом Сипсi, я навiть гадки не маю… Нiколи не знаеш, звiдки походять негри. Їй було близько десяти чи одинадцяти рокiв, коли вона почала працювати у матiнки Тредгуд. Вона прийшла з Трутвiлля, негритянських кварталiв по той бiк залiзницi, i сказала, що ii звуть Сипсi Пiвi й вона шукае роботу. І мама просто залишила ii в нас. Вона допомагала виростити всiх дiтей Тредгудiв. Сипсi була худа, мiнiатюрна жiночка, до того ж дуже кумедна. Трималась усiх тих вiчних негритянських забобонiв. Їi мати була рабинею, i вона, як смертi, боялася бути зуроченою. Розповiдала мамi, як ii сусiдка в Трутвiллi щоночi сипала заклятий жовтий порошок якомусь чоловiковi в чобiт, i через це в того все вiдмовило. Але чого вона боялася найбiльше в свiтi, то це голiв тварин. Якщо ви приносили iй курча чи рибу або якщо Великий Джордж забивав свиню, вона не готувала й навiть не торкалася ii, допоки не поховае голову в саду. Вона казала, що, коли голову не закопати, дух тварини увiйде до твого тiла й ти зовсiм оскаженiеш. Якось тато забув i принiс у дiм трохи зельцю зi свинячих голiв, i Сипсi втекла додому, несамовито волаючи. І не поверталася, допоки ii подружка не почаклувала над нашим мiсцем. Вона, мабуть, закопала в саду сотнi голiв. Але, знаете, через них ми мали найбiльший врожай помiдорiв, i бамii, i кабачкiв у мiстi! – Вона розсмiялася. – Баддi любив називати це «рибоголовим садом». Та при всiх ii дивацтвах, кращого кухаря в усiй Алабамi годi було знайти. Кажуть, навiть в одинадцять рокiв вона робила найсмачнiше печиво, пiдливу, фруктовi пироги, смажених курчат, рiпу та спаржеву квасолю. А ii кнелi були такi легкi, що, здавалося, зараз злетять i ти ловитимеш iх ротом у повiтрi. Усi рецепти, за якими готували в кафе, були ii. Вона навчила Іджi та Рут усього про приготування iжi. Не знаю, чому Сипсi нiколи не мала власних дiтей. Я не зустрiчала людини, яка любила б дiтей бiльше, нiж вона. Усi негритянки в Трутвiллi залишали в неi на нiч своiх малят, коли хотiли пiти розважитися. Знали, що вона добре про них подбае. Сипсi казала, що нiщо не дае iй бiльшоi радостi, нiж колисати малу дитинку. Вона колисала всiх тих дiточок i спiвала iм цiлу нiч, iнодi двом одразу. І просто знемагала через вiдсутнiсть власного малюка. А тодi, якось у листопадi, на День подяки (мама казала, що надворi мороз i всi дерева голi) Сипсi нагорi стелила лiжка, коли на задньому дворi з’явилася ii подружка з негритянськоi церкви, криком кличучи ii. Схвильованим голосом жiнка розповiла, що на залiзничнiй станцii якась дiвчина з Бiрмiнгема вiддае свою дитину. І радила поквапитись, бо потяг мав от-от вiдiйти. На цьому Сипсi щодуху кинулася вниз сходами, у самiй лише тоненькiй сукнi й фартуху. Коли вона вибiгала через заднi дверi, мама Тредгуд крикнула iй услiд, аби вдягнула пальто. Але та лише гукнула у вiдповiдь: «Нема часу, мiз Тредгуд. Я маю забрати собi це маля». І зникла зi швидкiстю блискавки. Мама стояла на задньому ганку й чекала. Скоро вона побачила, як вiд’iжджае потяг. І от з’явилася Сипсi – з широкою посмiшкою вiд вуха до вуха, з роздертими до кровi ногами вiд бiгу крiзь колючки. А на руках вона тримала опецькуватого чорного карапуза, з голови до нiг сповитого рушником iз написом «Готель «Дiксi», Мемфiс, Теннессi». Сипсi сказала, що та дiвка прямувала додому, та не насмiлювалась показатися там iз дитям, адже ii чоловiк уже три роки перебував у в’язницi. Тож ми нiколи не дiзналися, яким було справжне iм’я маляти. А оскiльки вiн потрапив до неi з потяга, Сипсi вирiшила назвати його Джордж Пульман Пiвi, на честь чоловiка, який винайшов пульманiвський вагон. Але хто б не був його справжнiм татом, напевно, то був кремезний чолов’яга, оскiльки дорослим Джордж мав два метри на зрiст i важив 113 кiлограмiв. Коли вiн був маленький, татко брав його до крамницi й навчав професii м’ясника. У якихось десять рокiв вiн уже рiзав свиней, i Сипсi так ним пишалася… Якби вiн був ii рiдним сином, вона не могла б любити його дужче. Вона часто обiймала його й казала: «Любий, хоч ми й не рiднi, та це не означае, що ти не мiй». А потiм, коли Великий Джордж постав перед судом, вона вдягалася й ходила до того суду, у сонце й дощ… Їй, мабуть було близько дев’яноста рокiв. Хоча нiколи напевне не визначиш, скiльки рокiв негритянським жiнкам. Вона завжди наспiвувала своiх евангельських пiсень. «У багажному вiддiленнi вперед» i «Ранковим потягом додому»… І завжди спiвала про потяги. Уночi перед смертю вона сказала Джорджу, що бачила увi снi Ісуса. Усього в бiлому. Неначе вiн кондуктор у примарному потязi й прийшов, аби забрати ii та вiдвезти на небеса. Але насмiлюся сказати, що вона готувала в кафе, навiть коли iй було за вiсiмдесят. Ось чому приходила бiльшiсть людей – через ii страви. Точно не через вигляд закладу. Коли Іджi й Рут купили його, вiн був не бiльш як величезним розвалищем на одну кiмнату, розташованим через вулицю вiд залiзничних колiй поряд iз поштовим вiддiленням, де працювала Дот Вiмз. Я пам’ятаю той день, коли вони заiхали до кафе. Ми всi були там, допомагали. Сипсi мела пiдлогу, коли побачила, як Рут вiшае на стiну репродукцiю «Таемноi Вечерi». Жiнка припинила мести i деякий час розглядала картину, а потiм спитала: «Мiз Рут, хто там сидить за столом iз мiстером Ісусом?» З усiею ласкою Рут промовила: «Як, Сипсi, це ж мiстер Ісус i його брати». Сипсi здивовано зиркнула на неi та й каже: «О, це ж треба! А я гадала, у мiз Марii був лише один син», – i продовжила мести. Ми так i попадали зо смiху. Сипсi точно знала, хто був зображений на тiй картинi. Вона просто любила кого-небудь розiграти. Джулiан i Клео спорудили всерединi чотири дерев’янi кабiнки, а позаду будинку прибудували кiмнату, яка слугувала житлом для Іджi й Рут. У самому кафе стiни були з вузлуватоi джорджiанськоi сосни, а пiдлога – зi старого однотонного дерева. Рут спробувала привести все до ладу. Вона повiсила картину з кораблем, що пливе у мiсячному сяйвi, але Іджi одразу ж зняла ii й повiсила власну. На цiй було зображено зграю собак, що сидять навколо картярського столу, палять цигарки та грають у покер. А знизу написала: «Клуб “Маринований огiрок”». Так став називатися той божевiльний клуб, заснований Іджi та ii другом Грейдi Кiлгором. Окрiм рiздвяних прикрас, якi вони розвiсили в перший рiк i якi Іджi нiколи не знiмала, та ще старого залiзничного календаря, це був увесь iнтер’ер. Із меблiв було лише чотири столи й купка стiльцiв невiдомоi кiлькостi, – Нiннi розсмiялася. – Нiхто не знав напевне, витримае його стiлець чи нi. А ще вони нiколи не мали касового апарата – просто тримали грошi в коробцi з-пiд сигар «Рой Тен» i з них давали решту. На прилавку в них були картоплянi чипси, свинячi шкури на полицi, гребiнцi й жувальний тютюн, рибальськi блешнi й маленькi трубки з кукурудзяних качанiв. Кафе вiдчинялося на свiтанку й працювало, як казала Іджi, до упору. Двома кварталами нижче розташовувалася велика сортувальна станцiя компанii «Ел енд Ен», i всi залiзничнi робiтники харчувалися в кафе, чорнi й бiлi. Кольорових обслуговували бiля чорного ходу. Звичайно, багатьом не подобалась вигадка Іджi продавати iжу неграм, i через це вона мала певнi труднощi. Але Іджi заявляла, що нiхто не смiе вказувати, що iй можна робити, а чого не можна. За словами Клео, вона сама протистояла цiлому Ку-Клукс-Клану,[9 - Ку-Клукс-Клан, або Невидима Імперiя Пiвдня (англ. Ku Klux Klan) – назва кiлькох расистських та терористичних органiзацiй у США, здебiльшого на пiвднi.] але ii було не зупинити. Вiд природи добросерда, Іджi виявляла неабияку хоробрiсть, коли справа набирала загрозливих обертiв… Кафе «Зупинка» Вiсл-Стоп, Алабама 22 березня 1933 р Іджi пила каву й теревенила нi про що зi своiм другом-блукачем Смоукi. Позаду на кухнi Сипсi та Онзелл смажили порцiю зелених помiдорiв для вiдвiдувачiв, що мали нагрянути приблизно об 11:30, i слухали евангельську передачу «Крила над Йорданом» по радiо АМ-1070, коли в дверi кухнi постукав Осi Смiт. Сипсi вийшла до кафе, витираючи руки фартухом. – Мiз Іджi, там чорний хлопець, вiн просить дозволу побалакати з вами. Іджi пiдiйшла до дверей iз дротяною сiткою. Осi Смiта вона впiзнала одразу – старого друга з Трутвiлля, який теж працював на сортувальнiй станцii. – Здоров був, Осi. Як справи? – Чудово, мiз Іджi. – Чим можу тобi допомогти? – Мiз Іджi, нас у дворi цiла купа робiтникiв, i ми щодня чуемо запах смаженого м’ясця, мiсяцiв зо два, i цей запах просто зводить нас з розуму. Ми хотiли б знати, чи не продасте ви нам трохи тих сендвiчiв зi смажениною. У мене е грошi. Іджi зiтхнула й похитала головою. – Дозволь менi пояснити тобi дещо, Осi. Ти знаеш, що, була б моя воля, я впустила б вас через парадний вхiд i посадила за стiл, але ти ж розумiеш – я не можу цього зробити. – Так, мем. – У мiстi е купка людей, яка нам усе тут спалить, а я ще маю заробляти на життя. – Так, мем, я знаю. – Але я хочу, щоб ти повернувся до свого двору й сказав друзям, що, як iм чогось захочеться, нехай просто пiдходять до дверей на кухню. Вiн усмiхнувся. – Так, мем. – Скажи Сипсi, чого бажаеш, i вона все тобi приготуе. – Так, мем. Дякую, мем. – Сипсi, дай йому барбекю та чого вiн iще хоче. Дай йому також трохи пирога. Сипсi буркнула пiд нiс: – Ви наразитесь на бiду з тим Ку-Клукс-Кланом, а мене просто вб’ють. І бiльше ви мене нiколи не побачите, мем. Та все ж вона зробила сендвiчi, взяла виноградних напоiв та пирога й поклала все це до паперового пакунка для Осi. Днiв за три до кафе, захекавшись, зайшов Грейдi Кiлгор, мiсцевий шериф i залiзничний детектив на пiвставки. Цей кремезний, мов ведмiдь, велетень був другом ii покiйного брата Баддi. Вiн, як завжди, повiсив капелюха на вiшак i сказав Іджi, що мае до неi серйозну розмову. Вона принесла йому каву й сiла. Навалившись лiктями на стiл, Грейдi приступив до свого неприемного завдання. – Отже, так, Іджi, ти не повинна продавати iжу тим нiгерам, i ти чудово це знаеш. Деякi хлопцi в мiстi дуже засмученi через це. Нiхто не хоче iсти там, де обслуговують нiгерiв, це неправильно, i ти просто не маеш цього робити. Іджi задумалась на хвилину i, погоджуючись, закивала. – Ти маеш рацiю, Грейдi, я все добре знаю i справдi не маю цього робити. Грейдi iз задоволеним виглядом вiдкинувся у крiслi. Вона ж продовжила: – Так, Грейдi. Цiкаво, правда ж, як люди постiйно роблять речi, яких не мають робити. Узяти, наприклад, тебе. Гадаю, чимало людей сказали б, що пiсля недiльноi служби в церквi ти не повинен ходити на рiку на побачення з Євою Бейтс. Я впевнена, Гледис вирiшила б, що тобi не слiд цього робити. Грейдi, який на той момент був дияконом баптистськоi церкви i був одружений iз колишньою Гледис Моутс, вiдомою запальним характером, спалахнув. – Іджi, це зовсiм не смiшно. – А я думаю, смiшно. А ще я думаю, що, коли компанiя дорослих чоловiкiв, добряче хильнувши, напинае простирадла на голови, це теж до бiса смiшно. Грейдi закликав на допомогу Рут, яка була за прилавком: – Рут, може, пiдiйдеш сюди й позичиш iй трохи здорового глузду? Мене вона не слухае. Я лише намагаюся вберегти ii вiд бiди, от i все. Зараз, не скажу кому, але деяким людям у мiстi не до душi, що вона продае iжу нiгерам. Іджi запалила цигарку «Кемел» i посмiхнулася. – Ось що я тобi скажу, Грейдi. Наступного разу, як цi «деякi люди» прийдуть сюди – Джек Баттс, наприклад, i Вiлбур Вiмз, i Пiт Тидвелл, я скажу iм, що якщо не хочуть бути впiзнаними, маршируючи на цих дурнуватих парадах, якi ви, хлопцi, влаштовуете, то чому iм бракуе мiзкiв, щоб перевзутися? – Стривай-но, Іджi… – До бiса, Грейдi, ви всi нiкого не надурите. Я цi шльопанцi чотирнадцятого розмiру, якi ти носиш, впiзнаю будь-де. Грейдi глянув униз на своi ноги. Вiн стрiмко програвав битву. – Але, Іджi, я маю iм щось сказати. Ти припиниш це чи нi? Рут, iди сюди й допоможи менi з цiею впертою ослицею. Рут пiдiйшла до столу. – Ой, Грейдi, що поганого в тому, що ми продамо кiлька сендвiчiв з чорного ходу? Вони ж не заходять i не сидять тут iз вами. – Ну, не знаю, Рут… Я маю поговорити з хлопцями. – Вони нiкому не зашкодять, Грейдi. Хвилину вiн розмiрковував. – Гаразд… Поки що чорт з вами, – вiн показав пальцем на Іджi. – Але ви точно не пустите iх далi чорного ходу, чуете? Вiн пiдвiвся, аби вийти, i надягнув капелюха, а потiм знов обернувся до Іджi. – То ми граемо в покер у п’ятницю? – Ага. О восьмiй. І прихопи грошенят побiльше, я передчуваю удачу. – Я скажу Джеку й рештi… Бувай, Рут. – Бувай, Грейдi. Іджi похитала головою, дивлячись йому вслiд. – Шкода, Рут, що ти не бачила цього здорового бика на рiчцi три днi тому. Вiн був п’яний, як чiп, i ридав, мов дитина, тому що Джо, старий негр, який його виховав, помер. Присягаюсь, я вже й не знаю, що в людей тепер замiсть мiзкiв. Уяви собi цих хлопцiв: вони бояться iсти, сидячи поряд iз нiгером, але не бояться iсти яйця, що вийшли прямiсiнько з курячоi дупи. – Ох, Іджi! Іджi засмiялася. – Пробач, але iнодi мене це бiсить. – Я знаю, люба, але не варто так засмучуватися. Така вже людська натура, i ти нiчого не можеш удiяти, аби змiнити ii. Прийми це як належне. Іджi посмiхнулася до неi та подумала, що б вона робила, якби поряд не було Рут, яка завжди дозволяла iй випустити пару. Рут посмiхнулась у вiдповiдь. Обидвi вони знали, що мають вирiшити i як бути далi. І вони вирiшили. Єдиним, що змiнилося наступного дня, були цiни в меню, вивiшеному на дверях чорного ходу – усе стало на десять або на двадцять п’ять центiв дешевше. Якщо вже бути справедливими, то до кiнця… «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 6 квiтня 1933 р Змiна меню в кафе Минулого тижня завсiдники кафе «Зупинка» були дуже здивованi, прочитавши меню. Серед iншого там пропонувалося: «Фiле опосума»… «Реберця тхора»… «Козяча печiнка з цибулею»… «Пудинг iз тигровоi жаби» та «Пирiг iз канюка a la mode». Одна пара, нiчого не пiдозрюючи, подолала довгий шлях iз Гейт-Сiтi, аби повечеряти. Та, побачивши меню, кинулась навтьоки i була вже за пiвквартала звiдти, коли Іджi вiдкрила дверi й крикнула iм: «З першим квiтня!» Потiм пара з Гейт-Сiтi таки зробила замовлення зi звичайного меню й безкоштовно отримала пирiг iз кокосовим кремом – як компенсацiю. До речi, нещодавно моя друга половинка впустив у дiм одного зi своiх старих мисливських собак, а той приволiк iз собою кiстку. І знаете що? Я перечепилася через неi i зламала палець на нозi. Доктор Гедлi наклав менi гiпс, але тепер я маю взувати на роботу хатнi капцi, тож не можу виходити i збирати новини. І якщо у вас е щось новеньке, просто приходьте з цим до мене в поштове вiддiлення.     Дот Вiмз Вулиця Роудс-Сьоркл, 212 Бiрмiнгем, Алабама 19 сiчня 1986 р Настала недiля, i подружжя Кауч знову збиралося до будинку престарiлих. Евелiн вимкнула кавоварку. Вона волiла б зовсiм нiкуди не йти, але Ед був настiльки чутливий у всьому, що стосувалося його матерi, що вона не наважилась вiдмовитись вiд поiздки. Принаймнi вона мала привiтатися зi своею плаксивою, вибагливою свекрухою. Цi поiздки були для неi справжньою мукою, вона ненавидiла запах хвороби, лiзолю та смертi. Це нагадувало iй про власну матiр, про лiкарiв та лiкарнi. Евелiн було сорок, коли померла мати, i пiсля цього вона жила в страху. Тепер, переглядаючи ранкову газету, вона одразу вiдкривала колонку некрологiв, навiть ранiше, нiж свiй гороскоп. Їй завжди бувало приемно, якщо померлому було за сiмдесят чи за вiсiмдесят, особливо приемно, якщо небiжчик виявлявся старшим за дев’яносто рокiв – це чомусь надавало iй вiдчуття безпеки. Але варто було дiзнатися, що хтось помер на п’ятому чи шостому десятку, i вона втрачала спокiй на цiлий день. Особливо якщо наприкiнцi некролога стояло прохання вiд родини покiйного зробити внесок у фонд боротьби з раком. Але найбiльше лякала ii смерть, причину якоi не було вказано. Швидкоплинна хвороба на що? Раптово помер вiд чого? Який саме нещасний випадок? Вона хотiла знати все, до останньоi дрiбницi. Не губитись у здогадках – знати. І ii страшенно дратувало, коли родина просила зробити внесок до спiлки захисту тварин. Що це, взагалi, означало? Сказ… укус собаки… котяча лихоманка? Але останнiм часом просили здебiльшого пожертв у фонд боротьби з раком. Евелiн дивувалася, чому мае жити в тiлi, яке старiе, розладнуеться, болить. Чому вона не могла жити в письмовому столi, великому стiйкому письмовому столi? Або в печi? Або у пральнiй машинi? Краще б над нею працював звичайний майстер, електрик або слюсар, нiж лiкар. Коли вона терпiла пологовi муки, ii акушер доктор Клайд просто стояв i брехав iй в обличчя: – Мiсiс Кауч, ви забудете про цi болi, щойно побачите свою дитину. Тому тужтеся трохи сильнiше. Ви навiть цього не згадаете, повiрте менi. НЕПРАВДА! Пiзнiше вона пам’ятала кожну мить нестерпного болю i нiзащо не стала б народжувати вдруге, якби Ед не наполягав – вiн хотiв хлопчика… Тодi було викрито ще одну брехню: вдруге народжувати не менш боляче, нiж уперше. Може, навiть бiльше, бо цього разу вона вже знала, що ii очiкуе. Вона була люта на Еда цiлих дев’ять мiсяцiв, i дякувати Богу, що на свiт з’явився Томмi, тому що бiльше вiд неi нiчого не вимагалося. Усе життя Евелiн боялася лiкарiв. Ранiше вона ставилась до них з пiдозрою, а тепер просто не терпiла, щиро ненавидiла й зневажала. З того самого дня, як у палату ii матерi увiйшов самовдоволений лiкар iз медичною карткою в руках… Цей дрiбний олив’яний божок у костюмi з полiестру й трипудових чоботах. Пихатий, самовпевнений, в оточеннi медсестер, якi пурхали навколо нього, мов гейшi. Вiн навiть не був лiкарем ii матерi, вiн лише здiйснював ранковий обхiд, пiдмiняючи когось. Евелiн стояла, тримаючи маму за руку. Увiйшов i навiть не потурбувався вiдрекомендуватись. Вона сказала: – Доброго ранку, лiкарю. Я ii донька, Евелiн Кауч. Не вiдриваючи погляду вiд медичноi картки, вiн голосно промовив: – У вашоi матерi швидко прогресуючий рак легень, що дав метастази в печiнку, пiдшлункову залозу й селезiнку, з певними ознаками ураження кiсткового мозку. До цього самого моменту ii мати навiть не знала, що в неi рак. Евелiн не хотiла казати iй, адже мати й так була налякана. Дикий жах на обличчi матерi вона запам’ятала на все життя – як i того лiкаря, що рушив далi з усiм своiм почтом. Через два днi ii мати впала в кому. А ще вона не могла забути ту сiру, стерильну, з бетонними стiнами кiмнату очiкування у вiддiленнi iнтенсивноi терапii, де вона провела наступнi тижнi, налякана й збентежена. Як i решта людей, що чекали тут, знаючи, що iхнi близькi лежать поряд у холоднiй неосвiтленiй кiмнатi, очiкуючи смертi. Абсолютно незнайомi, вони в цьому маленькому просторi подiляли, мабуть, найiнтимнiшу, найболючiшу мить свого життя. Вони не знали, як поводитись чи що сказати в цiй ситуацii. Тут правил етикету не iснувало. Нiхто не пiдготував iх до такого страшного випробування. Бiдолашнi люди, наляканi не менше за неi, пiдбадьорювали себе розмовами про повсякденне життя. Перебуваючи в цiлковитому потрясiннi, вони вперто робили вигляд, що все буде гаразд. Одна родина з переляку навiть вiдмовлялася сприйняти той факт, що жiнка, яка помирае в палатi на тому кiнцi коридору, – iхня мати. Вони постiйно казали про неi як про «свою пацiентку» й запитували Евелiн, як справи в «ii пацiентки». Тiльки б вiдсунути жахливу правду якнайдалi, тiльки б полегшити бiль. Щодня вони чекали разом, знаючи, що мить настане – той жахливий момент, коли iх викличуть для ухвалення «рiшення», вимикати апарат чи нi… – Так буде краще. – Легше iм пiти. – Вони самi б цього хотiли. – Лiкар каже, вони вже померли. – Це лише формальнiсть. Формальнiсть? Спокiйнi, дорослi розмови. Коли все, чого вона насправдi хотiла, це закричати до мами, ii любоi мами – единоi людини в свiтi, яка любила ii, як нiколи нiхто не полюбить. Тiеi суботи лiкар пiдiйшов до кiмнати очiкування й зазирнув усередину. Усi погляди були прикутi до нього, розмова урвалася. Вiн обвiв очима кiмнату. – Мiсiс Кауч, можна вас на хвилинку до мого кабiнету? І поки вона тремтячими руками пiдбирала сумочку, чуючи калатання власного серця, усi iншi дивилися на неi зi спiвчуттям. Одна жiнка лагiдно торкнулась ii руки. Але потай вони всi вiдчули полегшення, що це не по них прийшли. Наче увi снi вона намагалась дослухатися до його слiв. Вiн говорив так просто i так невимушено. – Немае сенсу продовжувати це… Його логiка була бездоганна. Вона пiдвелася, наче зомбi, й пiшла додому. Вона думала, що готова прийняти це i вiдпустити ii. Але, зрештою, нiхто насправдi не бувае готовий вiдiмкнути вiд апарата власну матiр, хто би що про це не казав. Вимкнути свiтло свого дитинства й пiти геть, так, наче вимикаеш лампу i виходиш iз кiмнати. Вона нiколи не змогла пробачити собi, що iй забракло смiливостi повернутися до лiкарнi й бути поряд зi своею матiр’ю. Вона досi прокидалася, ридаючи вiд почуття провини, i для неi не було жодного способу у свiтi пережити це. Може, те, що iй довелося крiзь це пройти, поклало початок страху Евелiн перед усiм, пов’язаним iз лiкарями й лiкарнями. Вона не знала. Знала лише, що вiд самоi думки про вiзит до лiкаря ii буквально кидало в холодний пiт i починало тiпати. А вiд слова «рак» навiть волосся на руках ставало дибки. Вона взагалi припинила торкатися грудей, бо одного разу намацала в себе ущiльнення й ледь не зомлiла. На щастя, виявилося, що це лише паперова серветка, яка застрягла в бюстгальтерi пiд час прання в машинцi. Вона знала, що цей страх безглуздий i що iй дiйсно слiд сходити на огляд. Кажуть, його треба проходити раз на рiк. Вона знала, що мае це зробити, якщо не заради себе, то заради дiтей. Усе вона знала, але це нiчого не змiнювало. У неi траплялися проблиски смiливостi, i вона записувалася на огляд, але завжди все скасовувала в останнiй момент. Минулого разу вона була в лiкаря шiсть рокiв тому, через iнфекцiю жовчного мiхура. Все, чого вона хотiла, це щоб iй призначили антибiотики по телефону, але лiкар змусив ii прийти й наполiг на обстеженнi таза. Лежачи там, з ногами у пiдвiсних петлях, вона гадала, чи iснуе щось гiрше, нiж коли незнайомий чоловiк порпаеться в тобi, шукаючи щось, наче в iграшковому мiшку на ярмарку. Лiкар спитав, скiльки минуло часу вiд останнього обстеження грудей. Евелiн збрехала: – Три мiсяцi. Вiн сказав: – Ну, оскiльки ви вже тут, я можу також провести i цей огляд. Вона щось заторохкотiла, намагаючись його вiдволiкти, але вiн перебив ii: – Так-так, щось менi це не подобаеться. Днi очiкування на результат тесту були для неi майже нестерпними. Вона блукала в туманi нiчних жахiть, молячись i торгуючись iз Богом, хоча навiть не була впевнена, чи вiрить у Нього. Вона обiцяла, якщо Вiн вбереже ii вiд раку, то вже нiколи нi на що не скаржитиметься. А залишок життя проведе, радiючи життю, у добрих справах i щодня ходитиме до церкви. Коли ж виявилось, що з нею все гаразд i найближчим часом вона не помре, як iй уявлялось, Евелiн знов стала сама собою. Але тепер, пiсля пережитих страхiв iй у кожному болю став ввижатися рак. Евелiн була впевнена: варто лише пiти до лiкаря, вiн не лише знайде в неi пухлину, а й прослухае ii зi стетоскопом i призначить операцiю на вiдкритому серцi, перш нiж вона встигне втекти. Вона почувалася однiею ногою в могилi. Їй навiть здавалося, що лiнiя життя на ii долонi стае коротшою. Вона знала, що не витримае стiльки днiв в очiкуваннi результатiв тесту. Тож вирiшила, що насправдi не бажае знати, якщо щось недобре, i краще просто помре одного звичайного дня, нi про що не довiдавшись. Цього ранку дорогою до будинку престарiлих Евелiн усвiдомила, що стае нестерпною. Щоранку вона починала якiсь iгри сама з собою, аби просто пережити день. Так, наприклад, вона казала собi, що цього дня неодмiнно трапиться щось надзвичайне… Що наступним телефонним дзвiнком iй повiдомлять добру новину, вiд якоi життя одразу змiниться… Що в наступному листi на неi чекае приемний сюрприз. Але нiчого не було, окрiм рекламноi розсилки, надокучливих сусiдiв i когось, хто помилився номером. Тиха iстерiя, безнадiйний вiдчай охопили ii, коли вона нарештi зрозумiла, що нiщо не змiниться, нiхто не прийде врятувати ii звiдси. Вона почувалася, нiби перебувае на днi криницi – кричить, але нiхто не чуе. Останнiм часом життя перетворилося на нескiнченну чергу довгих чорних ночей i сiрих ранкiв. Вiдчуття, що все скiнчено, наче велетенська хвиля, з головою накривало ii – Евелiн було страшно. Але не смерть лякала ii. Зазираючи в чорну пащу смертi, вона часто хотiла зiстрибнути туди. Що далi, то бiльш привабливою ставала думка про смерть. Вона навiть знала, як уб’е себе. Срiбною кулею. Круглою й гладкою, наче крижаний блакитний мартiнi. Вона покладе пiстолет на кiлька годин у морозилку, перш нiж зробити це, тож вiн холодно, морозно торкатиметься ii голови. Вона може навiть вiдчути, як крижана куля пронизуе ii гарячий збурений мозок, заморожуючи бiль назавжди. Звук пострiлу буде останнiм, що вона почуе у своему життi. А тодi… нiчого. Може, навiть тихий звук, який чують птахи, лiтаючи в чистому холодному повiтрi над землею. Солодке, чисте повiтря свободи. Нi, вона боялася не смертi. Вона боялася власного життя, яке починало нагадувати iй сiру кiмнату очiкування у вiддiлення iнтенсивноi терапii. «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 16 травня 1934 р У мiстi зафiксовано напад ховраха Берта Вiк повiдомила, що вночi минулоi п’ятницi, десь о 2 ночi, вона пiшла до ванноi кiмнати й була укушена ховрахом, який по трубах потрапив до ii унiтаза. Вона одразу ж утекла й розбудила Гарольда. Той спочатку не повiрив iй, але пiшов i подивився, i, звiсно ж, тварина плавала в унiтазi. Моя друга половинка вважае можливою причиною iнциденту повiнь, через яку звiра винесло по трубах. Берта заявила, що iй байдуже, що саме це спричинило, але тепер вона уважно дивитиметься перед тим, як куди-небудь сiсти. Гарольд замовив опудало з ховраха. Чи комусь iще цього мiсяця приходив великий рахунок за свiтло? Мiй був дуже великий, що вкрай дивно, адже моя друга половинка вiд’iздив на тиждень рибалити зi своiм братом Альтоном, а саме вiн нiколи не вимикае за собою свiтла. Дайте менi знати. До речi, Ессi Рю отримала роботу в Бiрмiнгемi. Вона грае на органi «Життя пiд захистом» у радiопередачi однойменноi страховоi компанii на радiо АМ-1070, тож знайте i слухайте.     Дот Вiмз Будинок престарiлих «Трояндова тераса» Стара траса Монтгомерi. Бiрмiнгем, Алабама 19 сiчня 1986 р Мiсiс Тредгуд гадала, що цiеi недiлi Евелiн не поiхала до будинку престарiлих, i вирiшила прогулятися коридором, у якому зберiгалися ходунки та крiсла-вiзки. Повернувши в коридор, вона побачила Евелiн, яка сидiла на одному з тих крiсел, поiдаючи шоколадний батончик «Бейбi Рут». По ii обличчю рiкою текли сльози. Мiсiс Тредгуд пiдiйшла до неi. – Люба моя, заради Бога, що сталося? Евелiн пiдняла очi на мiсiс Тредгуд i сказала: – Не знаю, – i продовжила плакати та iсти батончик. – Ну ж бо, люба, берiть вашу сумочку та прогуляемося трохи. Мiсiс Тредгуд узяла ii за руку, витягла з крiсла i стала водити по коридору, туди й назад. – А тепер розкажiть менi, люба, що з вами. У чому справа? Чому ви така сумна? Евелiн повторила: – Не знаю, – i знову розридалася. – О серденько, не може бути, щоб усе було так погано. Давайте почнемо, крок за кроком, i ви розповiсте менi щось iз того, що вас турбуе. – Ну… схоже, що вiдтодi, як моi дiти пiшли до коледжу, я почуваюсь нiкому не потрiбною. – Це цiлком зрозумiло, люба, – вiдповiла мiсiс Тредгуд. – Усi через це проходять. Евелiн вела далi: – І ще… Здаеться, я нiяк не можу припинити iсти. Я намагалася й намагалася, щодня прокидаюся й думаю, що сьогоднi буду дотримуватися дiети, i щодня ii порушую. Я ховаю шоколаднi батончики по всьому будинку i в гаражi. Я не знаю, що зi мною не так. Мiсiс Тредгуд сказала: – Ну, люба, один шоколадний батончик вас не вб’е. – Один – можливо, але не шiсть чи вiсiм, – вiдповiла Евелiн. – Хочу вже або остаточно луснути вiд жиру, або мати волю скинути цей жир i стати стрункою. Я немов застрягла… просто посерединi застрягла. Жiноча емансипацiя прийшла занадто пiзно для мене… Я вже мала чоловiка i двох дiтей, коли з’ясувалося, що можна було й не виходити замiж. А я ж гадала, що це необхiдно. Що я знала тодi? А тепер уже пiзно щось змiнювати. Я вiдчуваю, що життя лишило мене за бортом. Вона обернулася до мiсiс Тредгуд. Сльози котилися по ii обличчю. – Мiсiс Тредгуд, я занадто молода, щоб бути старою, i занадто стара, щоб бути молодою. Я просто нi до чого не придатна. Я б хотiла накласти на себе руки, але смiливостi забракне. Мiсiс Тредгуд була обурена. – Іще чого! Евелiн Кауч, не смiйте навiть думати про таке! Це як штрикнути мечем у бiк Ісуса! Усе це лише пустi балачки, люба, ви маете опанувати себе i вiдкрити серце Господу. Вiн допоможе вам. А тепер дозвольте менi спитати. Ви вiдчуваете бiль у грудях? Евелiн здивовано подивилася на неi. – Ну, iнодi. – А спина й ноги болять? – Так. Звiдки ви знаете? – Дуже просто, люба. Ви лише проживаете тяжку форму менопаузи, ось у чому справа. Усе, що вам треба, то це приймати гормони та щодня виходити гуляти на свiжому повiтрi. Треба просто це пережити. Ось що я робила, коли таке вiдбувалося зi мною. Я могла розплакатись, поiдаючи стейк, вiд самоi згадки про бiдолашну корiвку. Я доводила Клео до сказу, ридаючи увесь час, бо вважала, що мене нiхто не любить. І коли я починала дiймати його своiм ремствуванням, вiн казав: «Так, Нiннi, час уживати лiки». І колов менi В-12 нижче спини. Я виходила на прогулянку щодня, уздовж залiзничних колiй, туди й сюди, от як зараз ми робимо. І дуже скоро я подолала цю проблему й повернулась до норми. – Але я гадала, менi ще зарано для цього, – заперечила Евелiн. – Менi щойно виповнилося сорок вiсiм. – О нi, люба, чимало жiнок проходять через це ранiше. Ось у Джорджii була жiнка, якiй виповнилося лише тридцять шiсть. Тож одного дня вона сiла в машину i виiхала на ганок будiвлi окружного суду, опустила вiконне скло i з криком: «Ось, що хотiли, те й майте» – жбурнула в полiцейського голову своеi матерi, яку щойно вiдтяла на кухнi. Та й поiхала собi вниз. Ось що може накоiти рання менопауза, якщо не бути обережною. – Ви справдi вважаете, що проблема в цьому? І через те я останнiм часом така дратiвлива? – Звiсно. О, це гiрше, нiж каруселi… угору-вниз, униз-угору… А щодо вашоi ваги – ви ж не хочете бути худою. Ось погляньте лише на всiх цих старих навколо, бiльшiсть iз них – сама шкiра та кiстки. Чи просто пiдiть до баптистськоi лiкарнi й вiдвiдайте палату ракових хворих – тi люди мрiють погладшати на кiлька кiлограмiв. Бiдолашнi, яких зусиль вони докладають, аби не втрачати вагу. Тож припинiть перейматися цим i дякуйте, що здоровi! Що вам справдi треба, це читати Боже Слово, i обов’язково щоранку Псалом дев’яностий. Це допоможе вам, як допомогло менi. Евелiн спитала мiсiс Тредгуд, чи бувае в неi депресiя. Мiсiс Тредгуд вiдповiла вiдверто: – Нi, люба, останнiм часом нi. У мене просто нема не те часу, я надто зайнята тим, що дякую Господу за Його благословення. Їх так багато було в моему життi, що й не перелiчити. Гаразд, не зрозумiйте мене неправильно, у кожного свiй бiль, i в декого – бiльше, нiж в iнших. – Але ви здаетеся такою щасливою, нiби зроду-вiку не знали турбот. Мiсiс Тредгуд лише засмiялася на те. – Люба, я своiх мертвих уже поховала. І кожного оплакувала не менше за попереднiх. Бували часи, коли я просто не розумiла, навiщо великий Господь вiдмiряв менi стiльки горя – здавалося навiть, що я не витримаю бiльше жодного дня. Але Вiн завжди дае нам рiвно стiльки, скiльки ми можемо витримати, не бiльше… І скажу вам: не можна постiйно перебувати в журбi, це пiдривае здоров’я швидше, нiж будь-що. Евелiн сказала: – Ви маете рацiю. Знаю, що маете. Ед каже, менi не завадить сходити до психiатра, чи щось таке. – Люба, не треба вам нiкуди ходити. Щоразу, як вам захочеться з кимось поговорити, просто приходьте до мене. Я буду рада поспiлкуватися з вами. Щаслива буду мати спiврозмовницю. – Дякую вам, мiсiс Тредгуд, я так i робитиму. Вона глянула на свiй годинник. – Що ж, я краще пiду, бо ще Ед на мене сердитиметься. Вона вiдчинила сумочку i висякалася в серветку, в якiй ранiше тримала горiшки в шоколадi. – А знаете, я почуваюся краще. Менi справдi полегшало! – Що ж, я рада й молитимусь за ваше здоров’я, люба. Вам треба сходити до церкви й попросити Господа полегшити ваш тягар i бути з вами в цей нелегкий перiод, як Вiн не раз бував зi мною. Евелiн вiдповiла: – Дякую вам… Що ж, я зайду до вас наступного тижня, – i пiшла через зал. Мiсiс Тредгуд гукнула iй услiд: – А тим часом приймайте заспокiйливi пiгулки номер десять! – Номер десять! – Так! Номер десять! «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 8 червня 1935 р Трiумф Клубу драматичного мистецтва Увечерi у п’ятницю Клуб драматичного мистецтва мiста ВiслСтоп презентував свою щорiчну п’есу, i я хочу сказати: гарна робота, дiвчатка. П’еса називаеться «Гамлет» англiйського драматурга Вiльяма Шекспiра, вже вiдомого у Вiсл-Стоп – адже торiшню п’есу теж вiн написав. Роль Гамлета зiграв Ерл Едкок-молодший, а його кохану – племiнниця доктора Гедлi, Мерi Бесс, яка приiхала до нас iз мiста. На випадок, якщо ви не бачили вистави, повiдомляю: у кiнцi вона вбивае себе. На жаль, я ледве чула ii; втiм, гадаю, переiзд не найкращим чином позначився на цiй дитинi. Ролi матерi й батька Гамлета виконали преподобний Скроггiнз i Веста Едкок, яка е президентом Клубу драматичного мистецтва i, як ми знаемо, дiйсно доводиться матiр’ю Ерлу-молодшому. Музику для вистави забезпечила наша рiдна Ессi Рю Лаймвей, зробивши сцену битви на мечах ще бiльш захопливою. До речi, Веста каже, що наступного року на нас чекае вистава у живих картинах, сценарiй до якоi напише вона сама. Назва вистави – «Історiя мiста Вiсл-Стоп», тож якщо в когось е цiкавi iсторii, надсилайте iй.     Дот Вiмз Будинок престарiлих «Трояндова тераса» Стара траса Монтгомерi. Бiрмiнгем, Алабама 26 сiчня 1986 р Евелiн затрималась рiвно настiльки, щоб чемно привiтатися зi свекрухою, й одразу ж попрямувала до гостьовоi зали, де на неi чекала ii подруга. – Ну, як ви почуваетеся сьогоднi, люба? – Чудово, мiсiс Тредгуд. А як ви? – Ну, я добре. Ви приймали тi заспокiйливi пiгулки, як я вам казала? – Звiсно ж, приймала. – Вони допомогли? – Знаете, мiсiс Тредгуд, гадаю, що так. – Що ж, я рада це чути. Евелiн почала порпатися в сумочцi. – Гаразд, що у вас сьогоднi? – Три коробки родзинок у шоколадi для нас iз вами, якщо тiльки я iх знайду. – Родзинки в шоколадi? О, це мае бути смачно. Вона дивилась, як Евелiн продовжуе пошуки. – Люба, ви не боiтеся, що у вашiй сумочцi мурахи заведуться? Носите в нiй купу солодощiв, усiлякi цукерки! – Ну, насправдi я нiколи про це не думала, – вiдповiла Евелiн i знайшла нарештi те, що шукала, а на додачу – коробку м’ятних цукерок «Джунiор Мiнтс». – Дякую, люба, я просто обожнюю солодощi. Колись я любила «Тутсi Роллз»,[10 - Цукерки з карамелi, масла й цукру, почали виготовлятися 1896 р.] але, знаете, вiд цих речей у вас можуть зуби випасти, i вiд «Бiт-О-Ханi»[11 - Цукерки, популярнi в Америцi, вiд 1920-х рокiв, складалися зi шматочкiв мигдалю в медовiй нузi.] теж! Увiйшла чорна доглядальниця на iм’я Джинiн – вона шукала мiстера Даневея, аби дати йому його заспокiйливе, але в кiмнатi, як завжди, сидiли лише двi жiнки. Коли вона пiшла, мiсiс Тредгуд подiлилася спостереженням, як багато рiзноманiтних вiдтiнкiв шкiри зустрiчаеться в негрiв. – Хiба це не показово? Ось узяти, наприклад, Онзелл, дружину Великого Джорджа… У цiеi жiнки шкiра була горiхового кольору, а ще руде волосся й веснянки. Вона казала, що ii одруження з Джорджем ледь не розбило серце ii матерi – такий вiн був чорний. Але вона нiчого не могла вдiяти, казала, що кохае великого чорного чоловiка, а Джордж точно був найбiльший i найчорнiший з усiх, кого бачив свiт. Потiм Онзелл народила хлопчикiв-близнят, i Джаспер був схожий на неi, а Артис був такий чорний, що мав синi ясна. Онзелл повiрити не могла, що щось настiльки чорне з’явилося на свiт iз неi. – Синi ясна? – Авжеж, люба, i чорнiшого годi було знайти! А наступним народився Вiллi Бой, так само свiтлий, як i вона, з зеленими очима. Звiсно, його справжне iм’я було Дивний Порадник – iм’я, взяте з Бiблii,[12 - Ідеться про такий уривок: «Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, i влада на раменах Його, i кликнуть iм’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вiчностi, Князь миру» (Ісая 9:5). Тут i далi переклад Бiблii Івана Огiенка 1962 р.] але ми називали його Вiллi Бой. – Дивний Порадник? Я такого не пам’ятаю. Ви впевненi, що то з Бiблii? – Аякже… звiдти. Онзелл i точну цитату нам показала: «І кликнуть iм’я йому: Дивний Порадник». Вона дуже релiгiйна особа була. Завжди казала, що, коли iй важко на душi, варто тiльки згадати любого Ісуса – i душа стае легкою, як ii печиво з маслянки. А тодi народилася Вередлива Пташка, така ж чорна, як i ii батько, з тим самим кумедним патлатим волоссям. Але в неi вже не було синiх ясен… – Тiльки не кажiть менi, що це iм’я теж iз Бiблii! Мiсiс Тредгуд засмiялася. – О Господи, нi, люба. Сипсi часто казала, що вона схожа на дрiбну худу пташку. Маленькою вона завжди забiгала до кухнi та цупила трохи печива, приготовленого матiр’ю, а потiм ховалася пiд кафе i з’iдала його. Тож Сипсi почала називати ii Вередливою Пташкою. Якщо так подумати, вона справдi скидалася на маленького чорного дрозда… Ось такi вони були, двое чорних i двое свiтлих, у тiй самiй родинi. А тепер менi здаеться кумедним, що тут, у «Трояндовiй терасi», зовсiм немае негрiв, окрiм прибиральниць i кiлькох доглядальниць… Одна з них – така розумна, дипломована медсестра. Джинiн звати. Гарненька така й метка жiночка, уважна спiврозмовниця й дотепна. Вона трохи нагадуе менi Сипсi – так само незалежна. Стара Сипсi аж до самоi смертi жила у своему будинку на самотi. Ось де я волiю бути, коли помиратиму, – у своему будинку. Не хочу навiть повертатися до лiкарнi. У моему вiцi, приходячи туди, нiколи не знаеш, чи повернешся взагалi. Я аж нiяк не вважаю, що лiкарнi – безпечне мiсце. Моя сусiдка мiсiс Гартман казала, що в неi кузина працюе в лiкарнi в Атлантi. І та розповiдала iй, як одного разу iхнiй пацiент вийшов з палати, аби подихати свiжим повiтрям, i його знайшли лише за шiсть мiсяцiв, замкненого на даху шостого поверху. Начебто на той момент, як його знайшли, вiд нього нiчого не лишилося, окрiм скелета в лiкарнянiй пiжамi. А мiстер Даневей розповiдав менi, що, коли вiн був у лiкарнi, у нього поцупили вставнi зуби. Просто зi склянки, у той самий час, як його оперували. Ким це треба бути, щоб красти в дiда зуби? – Не знаю, – сказала Евелiн. – Що ж, я теж не знаю. Трутвiлль, Алабама 2 червня 1917 р Коли Сипсi передала Онзелл ii щойно народжених хлопчикiв-близнят, та очам не могла повiрити. Старший син, якого вона назвала Джаспер, був кольору кави з молоком, а другий, що дiстав iм’я Артис, вугiльно-чорний. Пiзнiше, побачивши iх, Великий Джордж ледве не луснув зо смiху. Сипсi тим часом зазирала Артису до рота. – Глянь-но сюди, Джордже, у цього маляти синi ясна, – промовила вона й засмучено захитала головою. – Боже, допоможи нам. Але Великий Джордж, який не мав забобонiв, тiльки смiявся… Десять рокiв по тому йому вже було не до смiху. Вiн щойно добряче вiдшмагав Артиса за те, що той ударив свого брата Джаспера складаним ножем. Артис штрикнув його в руку п’ять разiв, перш нiж старший брат вiдтягнув його вiд себе й кинув через подвiр’я. Джаспер пiдвiвся i побiг до кафе, тримаючись за свою скривавлену руку та кличучи маму. Великий Джордж смажив барбекю на задньому дворi. Вiн побачив Джаспера першим i вiдвiв його до будинку лiкаря. Лiкар Гедлi промив i перев’язав йому рани, i коли Джаспер розповiв, що це зробив його брат, Великий Джордж вiдчув себе зганьбленим. Тiеi ночi обом хлопцям було боляче, i вони не могли заснути. Лежачи в лiжку, вони дивилися у вiкно на повний мiсяць i дослухались до нiчних спiвiв жаб i цвiркунiв. Артис обернувся до брата, який здавався майже бiлим у мiсячному сяйвi. – Я знав, що не повинен цього робити… Але це було так приемно – я просто не мiг зупинитися. «Вiмз вiклi» (Тижневик мiста Вiсл-Стоп, Алабама) 1 липня 1935 р Засiдання Бiблiйного гуртка Минулого тижня вiдбулося засiдання жiночого гуртка з вивчення Бiблii при баптистськiй церквi у Вiсл-Стоп. Захiд пройшов у середу вранцi в будинку мiсiс Вести Едкок. Обговорювалися методи вивчення Бiблii та способи зробити ii легшою для розумiння. Темами зустрiчi були «Ной i ковчег» i «Навiщо Ной узяв на корабель двох змiй, коли мав шанс позбутися iх раз i назавжди?». Якщо хтось знае пояснення, будь ласка, зателефонуйте Вестi. У суботу Рут з Іджi влаштували святкову вечiрку з нагоди Дня народження iхнього малюка. Гостi розважалися, приколюючи хвоста до намальованого вiслюка й поiдаючи торт i морозиво. Кожен отримав скляного паровозика з цукерками-драже всерединi. Іджi каже, що наступноi п’ятницi ввечерi вони збираються в кiно, якщо хтось хоче, нехай приеднуеться. До речi, про кiно: якось увечерi, коли я повернулася з роботи, моя друга половинка так квапився до Бiрмiнгема, аби потрапити в кiно на дешевший сеанс, що схопив свое пальто, i ми разом вибiгли у дверi. Потiм, уже на мiсцi, вiн протягом усього сеансу тiльки й скаржився, як у нього спина болить. Коли ж ми повернулися додому, то виявилося, що вiн тiкав з такою швидкiстю, що навiть забув вийняти плiчка зi свого пальта. Я заявила йому, що наступного разу ми краще переплатимо, адже вiн геть зiпсував менi перегляд фiльму, увесь час соваючись на своему сидiннi. До речi, нiхто не хоче придбати трохи вживаного чоловiка, задешево? Жартую, Вiлбуре.     Дот Вiмз Будинок престарiлих «Трояндова тераса» Стара траса Монтгомерi. Бiрмiнгем, Алабама 2 лютого 1986 р Коли Евелiн увiйшла, ii подруга сказала: – Ох, Евелiн, шкода, що вас не було тут десять хвилин тому. Ви щойно розминулися з моею сусiдкою мiсiс Гартман. Вона заходила й принесла менi ось це. Вона показала Евелiн маленький паросток тещиного язика в маленькому бiлому керамiчному вазонi iз зображенням кокер-спанiеля. – А ще вона подарувала мiсiс Отис найкращу у свiтi нiльську лiлею. Ох, а я так хотiла, щоб ви з нею познайомилися, ви б ii просто полюбили. Це ii донька поливала мою герань. Я iй усе про вас розповiла… Евелiн теж пошкодувала, що не застала цю жiнку, i вiддала мiсiс Тредгуд рожевий кекс, який того ранку купила в пекарнi «Вейтс Бейкерi». Мiсiс Тредгуд щиро подякувала iй i стала iсти, милуючись рослиною. – Я люблю кокер-спанiелiв, а ви? Нiхто так не радiе людям, як вони. Колись у малюка Рут i Іджi був один кокер-спанiель, i щоразу, побачивши когось, вiн починав стрибати вiд радощiв по всiй кiмнатi й метляти хвостом – так, наче роками вас не бачив. Навiть якщо ви тiльки вiдiйшли за рiг i повернулися. А от киця поводитиметься iнакше. Удаватиме, наче ви анiтрiшки ii не цiкавите. Знаете, деякi люди тримаються так само… Тiкають, не дають любити себе. Іджi була такою. Евелiн здивувалася. – Невже? – спитала вона й надкусила свiй кекс. – Так-так, люба. У школi вона просто всiх вражала. Зазвичай навiть на уроки не ходила, а коли ходила, то лише в тих ношених штанях, якi належали Баддi. Половину часу вона проводила в лiсах, полюючи й рибалячи разом iз Джулiаном та його друзями. Але, знаете, ii всi любили. Хлопцi й дiвчата, чорнi й бiлi, однаково. Усi хотiли бути поряд з Іджi. Вона так широко, по-тредгудiвськи посмiхалась i вмiла розсмiшити сама, коли хотiла – о, це вона чудово могла! Я вже згадувала, вона була такою ж чарiвною, як i Баддi… Але в Іджi було щось вiд дикоi тварини. Вона нiкого не пiдпускала дуже близько до себе. Коли iй здавалося, що хтось до неi надто небайдужий, вона просто знiмалася з мiсця й тiкала до лiсу. Розбивала серця налiво й направо. Сипсi стверджувала: причина в тому, що матiнка, коли була вагiтна Іджi, iла дичину. Ось тому вона й поводилась, як дикунка! Та коли в нас оселилася Рут – я зроду не бачила, щоб хтось змiнювався так швидко. Рут була з Вальдости, що в Джорджii. Того лiта вона приiхала, аби допомогти з проведенням заходiв, якi влаштовувала Юнацька баптистська органiзацiя в маминiй церквi. Їй було не бiльш як двадцять один чи двадцять два роки. Вона мала свiтло-каштанове волосся й карi очi з довгими вiями, така мила та приязна, що люди просто закохувалися в неi з першого ж погляду. Просто не можна було втриматися – бувають такi дiвчата, чарiвнi з голови до п’ят. І що довше ви знали ii, то кращою вона здавалась. Вона нiколи ранiше не бувала так далеко вiд дому i спочатку трималася сором’язливо та трохи боязко. Звичайно, в неi не було братiв i сестер. Їi мама й тато були вже в лiтах, коли вона народилася. Тато був священиком десь у Джорджii, i, гадаю, вона була вихована в суворостi. Але з ii появою усi хлопцi в мiстi, якi нiколи не ходили до церкви, почали навiдуватись туди щонедiлi. Здаеться, вона навiть не уявляла, наскiльки була вродлива. Рут ставилася з добром до кожного, i наша Іджi була просто захоплена нею… На той момент Іджi мало бути рокiв п’ятнадцять чи шiстнадцять. Першого тижня, як Рут була в нас, Іджi просто сидiла на iранськiй мелii, спостерiгаючи, як та заходить i виходить з будинку. Потiм дуже скоро Іджi почала хизуватися перед нею: то звисне з дерева вниз головою, то кине м’яч у двiр, а то притягне додому отакенну зв’язку риби через плече – саме в той момент, коли Рут iшла вулицею, повертаючись iз церкви. Джулiан казав, що вона взагалi не рибалила, а купувала ту рибу в якихось негритянських хлопцiв коло рiчки. Вiн зробив помилку, бовкнувши таке перед Рут, i це коштувало йому пари добрих чобiт, якi Іджi тiеi ж ночi набила коров’ячим гноем. Потiм якось мама сказала Рут: «Не були б ви ласкавi пiти й спробувати вмовити мое найменше дитя сiсти з нами по-людському й повечеряти?» Іджi саме сидiла на деревi й читала журнал «Справжнiй детектив». Рут вийшла надвiр i спитала, чи не погодиться вона цього вечора спуститися й повечеряти з усiма. Не глянувши на неi, Іджi вiдповiла, що подумае. Ми вже сiли до столу й закiнчили читати молитву, коли Іджi увiйшла до будинку й попростувала нагору. Ми чули, як вона увiмкнула воду у ваннiй кiмнатi, i за п’ять хвилин Іджi, яка майже нiколи не iла з нами, стала спускатися сходами. Мама подивилася на нас i пошепки промовила: «Так, дiти, у вашоi сестри сердечне захоплення, i я не хочу, щоби хтось смiявся з неi. Зрозумiло?» Ми пообiцяли, що не будемо. І тут входить Іджi, з начисто вiдмитим обличчям, з прямим волоссям, змащеним якимось старим жиром, який вона знайшла в аптечцi. Ми намагалися не пирснути зо смiху, але треба було ii бачити, оце видовище! Рут лише спитала ii, чи не хоче вона ще стручковоi квасолi, – а та так спалахнула, що ii вуха стали червонi, мов помiдори… Петсi Рут не витримала першою i здушено пхикнула. За нею Мiлдред. Я, як уже казала, завжди йшла за всiма, тож я теж хихикнула, а тодi Джулiан, який бiльше не мiг стримуватися нi хвилини, плюнув картопляним пюре в бiдолашну Ессi Рю, котра сидiла напроти нього. Було жахливо, що це сталося, але такi речi траплялися. Мама сказала: «Можете вийти з-за столу, дiти», i ми всi вибiгли до малоi вiтальнi й попадали на пiдлогу, ледь не помираючи зо смiху. Петсi Рут навiть напудила в штанцi. А що найсмiшнiше, Іджi була настiльки оглушена щастям, сидячи поряд з Рут, що навiть не збагнула, чому ми смiялися. Адже, проходячи повз вiтальню, вона зазирнула всередину i сказала: «Гарно ж ви поводитесь, коли в нас у домi гостя». І, звiсно ж, нас розiбрало знову… Дуже скоро Іджi почала поводитись, як приручене цуценя. Здаеться, того лiта Рут теж почувалася самотньо… Іджi вмiла розсмiшити ii – о, чого б не зробила Іджi, щоб тiльки ii розважити. Мама казала, що то був единий перiод у життi Іджi, коли ту можна було змусити робити все, що хочеш, – просто попросивши Рут умовити ii. Іджi радо зiстрибнула б зi скелi, якби ii попросила Рут. Я в цьому не сумнiваюся! Уперше з дня загибелi Баддi вона навiть пiшла до церкви. Де б не була Рут, Іджi знаходилася десь поряд. То було взаемне почуття. Вони просто прикипiли одна до одноi. Часто було чути, як вони сидять на ганку на гойдалцi, хихикаючи цiлу нiч. Навiть Сипсi кепкувала з неi. Щоразу, побачивши ii бiля себе, вона казала: «Стара добра любовна муха вкусила Іджi». Ми чудово проводили час того лiта. Рут, зазвичай досить стримана, вперше навчилася дуркувати i бавитися в iгри. І дуже скоро, коли Ессi Рю грала на пiанiно, вона разом з усiма нами приеднувалася до спiву. Ми всi були щасливi. Та одного вечора мама сказала менi, що iй страшно подумати, що буде, коли лiто закiнчиться i Рут повернеться додому. Вiсл-Стоп, Алабама 18 липня 1924 р Рут провела у Вiсл-Стоп уже близько двох мiсяцiв, i того суботнього ранку о шостiй хтось постукав у ii вiкно. Рут розплющила очi й побачила Іджi, яка сидiла на мелii та жестом просила вiдчинити вiкно. Пiвсонна Рут пiдвелася. – Що це ти затiяла так рано? – Ти обiцяла, що сьогоднi ми пiдемо на пiкнiк. – Знаю, але хiба це мае бути так рано? Сьогоднi субота. – Будь ласка. Ти обiцяла, що пiдеш. Якщо не пiдеш просто зараз, я зiстрибну з даху i вб’юся. І що ти тодi робитимеш? Рут засмiялася. – Ну, а як щодо Петсi Рут, i Мiлдред, i Ессi Рю, вони хiба з нами не пiдуть? – Нi. – Ти не думаеш, що нам слiд iх запросити? – Нi, будь ласка, я хочу побути з тобою сама. Будь ласка. Я хочу показати тобi дещо. – Іджi, я не хочу iх ображати. – Ой, нiкого ти не образиш. Вони все одно не хочуть нiкуди йти. Я вже iх спитала, вони волiють лишитися вдома на випадок, якщо iхнi дурнуватi хлопцi заявляться. – Ти впевнена? – Звiсно, впевнена, – збрехала Іджi. – Як щодо Нiннi та Джулiана? – Вони кажуть, що мають справи на сьогоднi. Ну ж бо, Рут, Сипсi вже приготувала нам закуску, лише для нас двох. Якщо ти не пiдеш, я зiстрибну i моя смерть буде на твоiх руках. Я лежатиму мертва у своiй могилi, i ти шкодуватимеш, що не пiшла зi мною на якийсь маленький пiкнiк. – Ну, добре. Дай менi хоча б одягнутися. – Поквапся! Не треба виряджатися, просто виходь – я чекаю тебе в машинi. – Ми поiдемо на машинi? – Звiсно. Чом би й нi? – Гаразд. Іджi не стала згадувати, що о п’ятiй ранку прокралася до кiмнати Джулiана й викрала ключi вiд його «Моделi Т» з кишенi його штанiв, тож було вкрай важливо вшитися звiдси, перш нiж вiн прокинеться. Вони iхали до мiсця, яке Іджi знайшла вже давно, бiля озера Дабл-Спрингс, iз водоспадом, що впадав у кришталево чистий струмок, наповнений гарними коричневими й сiрими камiнцями, круглими й гладенькими, як яечка. Іджi розстелила ковдру й винесла з машини кошика. У неi був дуже загадковий вигляд. Нарештi вона сказала: – Рут, якщо я покажу тобi дещо, ти присягнешся, що не розповiси про це жоднiй живiй душi? – Покажеш менi що? Що саме? – Ти присягаешся? Нiкому не скажеш? – Присягаюся. То що ж це? – Я покажу тобi. Іджi потяглася до кошика для пiкнiка й дiстала звiдти порожню скляну банку. Сказала: – Ходiмо. Вони йшли майже милю, заглиблюючись у лiс. Нарештi Іджi показала на дерево i мовила: – Ось воно! – Ось що? – Той великий дуб он там. – А. Вона взяла Рут за руку й обвела ii навколо дерева, зупинивши лiворуч, метрiв за п’ятдесят вiд дуба. – А тепер, Рут, ти стiй на мiсцi й, що б не трапилось, не ворушися. – Що ти збираешся робити? – Не зважай, просто спостерiгай за мною, гаразд? І мовчи. Не здiймай галасу, хай там що. Іджi, яка була боса, попрямувала до великого дуба, на пiвшляху обернулася, аби переконатися, що Рут спостерiгае за нею. За п’ять метрiв до дерева вона знову впевнилася, що Рут дивиться. А тодi зробила вражаючу рiч. Дуже повiльно, з тихим дзижчанням вона пiднялася навшпиньки i запхала руку з банкою просто в дупло в дубi. Несподiвано Рут почула звук, схожий на шум циркулярноi пилки, i небо почорнiло вiд хмари розлючених бджiл, що висипали з дупла. За кiлька секунд Іджi була з голови до нiг облiплена тисячами бджiл. Дiвчина просто стояла на мiсцi, а за хвилину обережно витягнула руку з дерева й з тим самим дзижчанням повiльним кроком рушила назад до Рут. Коли вона наблизилася, майже всi бджоли вiдлетiли вiд неi – i те, що було суцiльно чорною фiгурою кiлька хвилин тому, було тепер знову Іджi, яка стояла, посмiхаючись на весь рот, зi склянкою дикого меду в руцi. Вона простягнула ii, пропонуючи Рут. – Ось, мадам, це вам. Перелякана до нестями Рут, похилившись до дерева, сповзла на землю i розридалася. – Я думала, ти вже мертва! Навiщо ти це зробила? Ти ж могла загинути! – Ой, не плач, – розгубилася Іджi. – Пробач менi. Ну ж бо, не хочеш трохи меду? Я здобула його спецiально для тебе… Прошу, не плач. Усе гаразд, я постiйно так роблю. Мене нiколи не жалять. Чесно. Дай допоможу тобi встати, ти вся забруднилася. Вона простягла Рут стару синю строкату хустку, знайдену в кишенi штанiв. Рут усе ще тiпало, але вона пiдвелася, витерла нiс i обтрусила сукню. Іджi намагалася пiдбадьорити ii. – Подумай лише, Рут, я жодного разу не робила цього для когось iще. Нiхто в цiлому свiтi не знае, що я це вмiю, окрiм тебе. Я лише хотiла, щоб у нас з тобою була таемниця, ось i все. Рут не вiдповiла. – Вибач, Рут, будь ласка, не злись на мене. – Злитися? – Рут обiйняла Іджi й промовила: – О Іджi, я на тебе не злюся. Просто я не знаю, що робила б, якби з тобою щось трапилося. Справдi не знаю. Серце Іджi забилося з такою силою, що вона ледве втрималася на ногах. Пiсля того як вони з’iли курча з картопляним салатом i все печиво та майже весь мед, Рут притулилася спиною до дерева, а Іджi поклала голову iй на колiна. – Знаеш, Рут, я б убила заради тебе. Будь-кого, хто завдав би тобi шкоди. Убила б тiеi ж митi й не розмiрковуючи. – Іджi, ти кажеш жахливi речi! – Зовсiм нi. Я краще вб’ю з любовi, нiж iз ненавистi. А ти? – Ну, я не думаю, що ми взагалi маемо вбивати, хай там з якоi причини. – Гаразд, тодi я помру заради тебе. Як щодо цього? Ти не думаеш, що хтось може померти заради любовi? – Нi. – Бiблiя каже, що Ісус Христос так i зробив. – Це iнше. – Зовсiм нi. Я могла б померти просто зараз i не задумуючись. Стала б единим у свiтi трупом з усмiшкою на обличчi. – Не будь дурненькою. – Я могла загинути сьогоднi, хiба нi? Рут узяла ii за руку i посмiхнулася до неi. – Моя Іджi – заклиначка бджiл. – Я справдi така? – Справдi. Я чула, що iснують люди, якi вмiють це робити, але нiколи iх не зустрiчала – до сьогоднiшнього дня. – Це погано? – Та нi. Це чудово. Хiба ти не знаеш? – Ну, я думала, це безумство чи щось таке. – Нi, це дивовижна рiч. Рут схилилася до неi й прошепотiла на вухо: – Стара добра заклиначка бджiл, Іджi Тредгуд, ось хто ти… Іджi посмiхнулася у вiдповiдь i зазирнула у чисте блакитне небо, що вiдбивалося в ii очах, i була щаслива, як тiльки можуть бути щасливi закоханi влiтку. Вiсл-Стоп, Алабама 29 серпня 1924 р Цiкаво, що бiльшiсть людей можуть перебувати поряд iз кимось, а тодi поступово закохатися i вже не знати, коли саме це сталося. Але коли це сталося з нею, Рут знала з точнiстю до секунди. Тiеi митi, як Іджi посмiхнулася до неi й простягнула iй банку з медом, почуття, якi вона намагалася приховати, заполонили дiвчину. І саме тодi вона зрозумiла, що любить Іджi всiм серцем. Ось чому вона плакала того дня. Нiколи в життi вона цього не вiдчувала i знала, що навряд чи вiдчуе знов. А тепер, мiсяць по тому, вона плакала, бо любила ii так сильно, що мала iхати. Іджi – закоханий пiдлiток шiстнадцяти рокiв i, мабуть, не розумiе, що каже. Їй на думку не спадало, про що вона просить, благаючи Рут залишитися разом iз ними. Але Рут усе розумiла й усвiдомлювала, що мусить забиратися звiдси. Вона не знала, чому iй так хотiлося бути з Іджi бiльше, нiж з будь-ким на землi, але це було так. Вона молилася через це, плакала, але не знаходила жодноi вiдповiдi, окрiм як повернутися додому й одружитися з Френком Беннеттом, молодим чоловiком, з яким вона заручена, i намагатися стати доброю дружиною й матiр’ю. Рут була впевнена: що б не казала Іджi, вона переживе цю закоханiсть i повернеться до свого життя. Тож Рут зробила едине, що могла. Коли вона сказала Іджi, що наступного ранку iде додому, Іджi просто збожеволiла. Вона замкнулася в кiмнатi й трощила меблi, здiймаючи такий гамiр, що чути було в усьому будинку. Рут сидiла на своему лiжку, ламаючи руки, коли зайшла матiнка. – Рут, будь ласка, пiдiть туди й поговорiть iз нею. Мене й батька вона до кiмнати не впускае, а решта дiтей бояться поткнутися туди. Прошу вас, люба, я боюся, що вона завдасть собi шкоди. Вони знову почули, як щось розлетiлося на друзки. Матiнка подивилася на Рут i благально сказала: – Рут, вона там – як поранений звiр. Не могли б ви пiти й подивитися, чи не можна ii трохи заспокоiти? До дверей пiдiйшла Нiннi. – Мамо, Ессi Рю каже, що тепер вона розбила лампу. І винувато глянула на Рут. – Гадаю, вона засмучена через те, що ви iдете. Рут довго йшла по коридору. Джулiан, Мiлдред, Петсi Рут i Ессi Рю – усi ховалися за дверима своiх спалень, лише висовуючи голови та дивлячись розширеними очима, як вона проходить повз них. Матiнка й Нiннi стояли в кiнцi коридору. Нiннi затикала пальцями вуха. Рут легенько постукала в дверi Іджi. Зсередини кiмнати Іджi заволала: – ВІДЧЕПІТЬСЯ ВІД МЕНЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ! – i щось кинула, розбивши об дверi. Матiнка кашлянула й солодким голосом промовила: – Дiти, чому б вам усiм не пiти до вiтальнi й не залишити Рут iз нею наодинцi. Усi шестеро швиденько дременули сходами вниз. Рут продовжувала стукати. – Іджi, це я. – Забирайся! – Я хочу поговорити з тобою. – Нi! Дай менi спокiй! – Будь ласка, не треба так. – Забирайся до бiса вiд моiх дверей, я не жартую! Щось знову розбилося об дверi. – Будь ласка, впусти мене. – НІ! – Будь ласка, люба. – НІ! – ІДЖІ, ВІДЧИНИ ЦІ ЧОРТОВІ ДВЕРІ НЕГАЙНО, Я НЕ ЖАРТУЮ! ТИ МЕНЕ ЧУЄШ? На мить запанувала тиша. Дверi повiльно вiдчинилися. Рут увiйшла й прикрила iх за собою. Вона бачила, що Іджi перебила все в кiмнатi. Деякi предмети навiть двiчi. – Навiщо ти так поводишся? Ти ж знала, що одного дня я маю поiхати. – Тодi чому ти не дозволяеш менi поiхати з тобою? – Я тобi казала чому. – Тодi залишися. – Не можу. – ЧОМУ? – щосили закричала Іджi. – Може, припиниш горлати? Ти бентежиш мене й матiр. Увесь дiм тебе чуе. – Начхати. – Гаразд, а менi нi. Навiщо ти поводишся, як мала дитина? – ТОМУ ЩО Я КОХАЮ ТЕБЕ Й НЕ ХОЧУ, ЩОБ ТИ ЇХАЛА! – Іджi, ти несповна розуму? Що подумають люди про велику дорослу дiвчинку, яка поводиться як не знаю хто? – НАЧХАТИ! Рут стала збирати речi, розкиданi по пiдлозi. – Чому ти маеш одружитися з тим чоловiком? – Я тобi казала чому. – ЧОМУ? – Бо я так хочу, ось чому. – Ти його не любиш. – Нi, люблю. – Нi, не любиш. Ти любиш мене… Ти знаеш, що любиш мене. Ти знаеш, що любиш мене! – Іджi, я кохаю його i я одружуся з ним. Тодi Іджi остаточно оскаженiла й почала кричати, волати вiд лютi: – ТИ БРЕХЛО, НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ! ЩОБ ТИ ВМЕРЛА! БІЛЬШЕ НЕ ХОЧУ ТЕБЕ БАЧИТИ, НІКОЛИ В ЖИТТІ! НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ! Рут взяла ii за плечi й щосили труснула. Сльози котилися по щоках Іджi, яка продовжувала кричати: – НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ! ЩОБ ТОБІ ГНИТИ В ПЕКЛІ! Рут сказала: – Припини це! Ти мене чуеш? І, перш нiж зрозумiти, що вiдбуваеться, вона з усiею мiццю ляснула Іджi в обличчя. Іджi глянула на Рут, вражена й мовчазна. Вони стояли, дивлячись одна на одну, i тiеi митi Рут бiльше за все на свiтi бажала схопити ii та притиснути до себе якнаймiцнiше; але вона знала, що якщо зробить це, то вже нiколи не поiде. Тож Рут вчинила найтяжче у своему життi: вона просто розвернулася й пiшла, зачинивши за собою дверi. Будинок престарiлих «Трояндова тераса» Стара траса Монтгомерi. Бiрмiнгем, Алабама 9 лютого 1986 р Цього разу Евелiн принесла коробку тако[13 - Мексиканський маiсовий корж iз начинкою.] з магазину «Тако Белл», за три квартали вiд свого будинку. Мiсiс Тредгуд була в захватi. – Це я вперше в життi куштую страву iноземноi кухнi, якщо не враховувати франко-американських спагетi. І менi подобаеться, – вона подивилася на свiй тако. – Розмiром десь iз гамбургер з «Кристала»,[14 - Американська мережа ресторанiв швидкоi iжi, iснуе з 1932 р.] еге ж? Евелiн кортiло бiльше дiзнатися про Рут, тож вона квапливо змiнила тему. – Мiсiс Тредгуд, то Рут поiхала того лiта з Вiсл-Стоп чи лишилася? – Тi були завбiльшки як печиво i з такою тоненько нарiзаною цибулькою всерединi. – Хто? – Гамбургери з «Кристала». – Атож, у них е нарiзана цибуля, але що там iз Рут? – А що з нею? – Я так розумiю, що вона повернулася, але чи поiхала вона додому того лiта? – Так, звiсно, поiхала. Знаете, ранiше за четвертак iх можна було п’ять купити. А чи тепер можна? – Не знаю. Коли вона поiхала? – Коли? Дайте згадати, то був або липень, або серпень. Нi, точно серпень. Я згадала. Ви впевненi, що хочете слухати про неi? Я нiколи не даю вам i слова вставити. Все говорю, говорю. – Нi, мiсiс Тредгуд, усе чудово. Розповiдайте! – Ви справдi хочете слухати про всi тi давно минулi справи? – Так. – Що ж, коли серпень добiг кiнця, мама й татко благали Рут залишитися i допомогти iм з Іджi, аби та закiнчила останнiй клас у школi. Обiцяли заплатити, скiльки забажае. Але Рут вiдповiдала, що не може. Казала, що заручена з чоловiком iз Вальдости i тiеi осенi мае одружитися. Але Сипсi запевняла маму, що, хай там що те дiвча каже, воно не хоче повертатися до Джорджii. Щоранку Сипсi знаходила ii подушку мокрою вiд слiз – вона плакала цiлу нiч. Не знаю, що саме Рут казала Іджi напередоднi вiд’iзду, але ми чули, як Іджi повернулася до кiмнати, i за кiлька хвилин – люди добрi, я зроду не чула такого грюкоту. Це було так, наче вiслюка замкнули в олив’янiй стайнi. Вона взяла один iз футбольних призiв Баддi й вибила ним усi вiкна у своiй кiмнатi. Розтрощила все, що пiд руку пiдвернулося. Це було жахливо. Нi за якi грошi я не наважилась би пiдiйти до ii кiмнати. Наступного ранку Іджi навiть не вийшла на ганок попрощатися. Спершу Баддi, тепер Рут – вона просто не могла пережити це. Наступного ж дня Іджi зникла. До школи вона бiльше не повернулася. Один рiк до випуску не довчилася. Час вiд часу вона все ж з’являлася вдома… Коли в тата стався серцевий напад i коли Джулiан i дiвчатка одружувалися. Один лише Великий Джордж знав, де вона, i вiн нiколи б ii не виказав. Якщо вона потрiбна була матерi, та говорила про це Великому Джорджу, а вiн вiдповiдав, що передасть Іджi, якщо раптом ii зустрiне. І вона завжди отримувала звiстку та приходила додому. Звiсно ж, у мене е власнi думки щодо того, де вона переховувалася… Рiчковий рибальський клуб «Фургонне колесо» Рiка Воррiор-Ривер, Алабама. Дж. Бейтс, власник 30 серпня 1924 р Якщо вiд’iхати на вiсiм миль на пiвдень вiд Вiсл-Стоп, повернути лiворуч на дорогу до рiчки i проiхати ще двi милi, можна побачити прибиту до дерева дошку, всю посiчену мисливським дробом. На нiй пишаеться напис «Клуб i табiр “Фургонне колесо”» з намальованою стрiлкою, що вказуе на пiщану стежку. З восьми рокiв Іджi бувала тут разом iз Баддi. Саме вона примчала сюди сповiстити Єву про загибель Баддi, бо знала, що Баддi кохав цю жiнку. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/fenny-flegg/smazhen-zelen-pom-dori-v-kafe-zupinka/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 «Buffalo-Gals, Won’t You Come Out Tonight», «The Big Rock Candy Mountain» – популярнi американськi пiснi кiнця ХІХ – початку ХХ ст. 2 У перекладi з англiйськоi «cloud» означае «хмара». 3 Хрещення в баптистськiй церквi передбачае повне занурення у воду. 4 Державна програма безкоштовноi або пiльговоi медичноi допомоги в США. 5 День незалежностi США. 6 Уривок iз духовного гiмну, написаного 1905 р. поетом Сивiллою Мартин i композитором Чарльзом Гебрiелом 7 Маеться на увазi модний журнал, який випускало видавництво Ебенезера Баттерiка з 1867 року. Журнал мiстив викрiйки для шиття i новини зi свiту моди. 8 Популярна американська телеведуча, журналiстка й письменниця. 9 Ку-Клукс-Клан, або Невидима Імперiя Пiвдня (англ. Ku Klux Klan) – назва кiлькох расистських та терористичних органiзацiй у США, здебiльшого на пiвднi. 10 Цукерки з карамелi, масла й цукру, почали виготовлятися 1896 р. 11 Цукерки, популярнi в Америцi, вiд 1920-х рокiв, складалися зi шматочкiв мигдалю в медовiй нузi. 12 Ідеться про такий уривок: «Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, i влада на раменах Його, i кликнуть iм’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вiчностi, Князь миру» (Ісая 9:5). Тут i далi переклад Бiблii Івана Огiенка 1962 р. 13 Мексиканський маiсовий корж iз начинкою. 14 Американська мережа ресторанiв швидкоi iжi, iснуе з 1932 р.