Українська драматургія. Золота збiрка

Украiнська драматургiя. Золота збiрка Іван Якович Франко Тарас Григорьевич Шевченко Михайло Петрович Старицький Степан Васильович Васильченко Іван Карпович Карпенко-Карий Иван Петрович Котляревский Григорiй Квiтка-Основ’яненко До збiрки увiйшли найкращi твори украiнських драматургiв XVIII–XX столiть. Кожна з цих п’ес зробила вагомий внесок у становлення нацiонального украiнського театру. Книжка буде цiкавою як школярам, так i усiм тим, хто любить украiнську лiтературу. Украiнська драматургiя Золота збiрка Передмова Два столiття украiнськоi драми Виникнення i становлення украiнськоi класичноi драматургii припадае на першу половину ХІХ ст., коли в передових украiнських колах почало розвиднюватись на розвиток рiдноi культури, зростання нацiональноi гiдностi, вивчення iсторii свого народу, його мови тощо. Тенденцii такого поступу мали здебiльшого фольклорний характер, дозволений iмперським урядом для малоросiйських аборигенiв, хоча першi в Украiнi журнали на кшталт «Украинского вестника» i «Харьковского Демокрита» (почали видаватися 1816 р.), а також «Украинский журнал» (виходив вiд 1824 р.), крiм iсторичних, географiчних та етнографiчних, мiстили також лiтературнi матерiали. Так само в «Кратком очерке истории Харьковского университета» Дмитро Багалiй, згадуючи науково-лiтературний рух в Харковi 1840-х рр., i вирiзняючи з-помiж iнших професорiв Гулака-Артемовського, Метлинського, Срезневського, Квiтку-Основ’яненка i Костомарова, а також видавцiв Н. Бецького та О. Корсуна, значить зокрема про останнього з них: «Корсун издал малорусский литературный сборник «Снiп», в котором, между прочим, помещена трагедия Костомарова «Переяславська нiч» и его же переводы из Байрона». Це було у Харковi 1841-го р. – вiд того часу темний перiод репресiй та туподумства тривав аж до початку ХХ ст. майже сiмдесят рокiв. Що ж до питомо украiнськоi драми, то, власне, як твiр для театру, вона з’явилася фактично лише в 90-х рр. XIX ст., починаючи з п’ес тодiшнiх корифеiв – М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобiлевича (Карпенка-Карого), оскiльки розмiрене iмперське життя цього перiоду пред’явило своi вимоги i до таких суспiльно значимих галузей мистецтва, як театр i драматургiя. Тож у Киевi, Харковi, Полтавi, Одесi та iнших мiстах Росiйськоi iмперii засновуються професiйнi театри, що, порiвняно з iснуючим до того часу вертепним театром та шкiльною драмою, було рiшучим кроком на шляху подальшого розвитку народного театру. Зрозумiло, що про нацiональну украiнську виставу ще не йшлося, оскiльки усе це було явищем загальноросiйського сценiчного мистецтва, в якому мiшанi росiйсько-украiнськi та польсько-украiнськi театральнi трупи ставили переважно росiйськi п’еси. Але важливо, що заснування таких театрiв певною мiрою сприяло створенню украiнського нацiонального репертуару. Отже, не все так просто було з розвитком саме украiнського професiйного театру, а не самодiяльноi забави на поталу розвеселенiй слобiдськiй публiцi. Звiсно, постави п’ес рiзних напрямiв i стилiв вимагали також рiзноi манери гри, натомiсть у тогочасному «украiнському» театрi переважало «водевiльне» й «фарсове» виконання етнографiчного репертуару. Втiм, саме завдяки йому закладалися пiдвалини для украiнського нацiонального театру, до того ж втiленi у творчостi таких виконавцiв, як Соленик, Дрейсiг, Зелiнський, Угаров, Зубович. «Для розвою справжньоi, високоi драми потрiбнi дуже вигiднi, сприятливi умови, – наголошував у 1913 р. Микола Вороний, – насамперед треба, щоб народ мав мiцне полiтичне становище, високу своерiдну культуру, вiльну нацiональну освiту, яка б могла розвивати найрiзноманiтнiшi ознаки народного життя, i, нарештi, повну можливiсть черпати поетичний матерiал з усiх своiх нацiональних i iсторичних скарбiв. Коли сих умов не буде, то драматична творчiсть не вийде за межi п’ес етнографiчного характеру…» Чи iснували такi умови в украiнському суспiльствi? І яким взагалi було «украiнство» за описуваних часiв? Чи виховували це чуття у тодiшнiх «украiнських» шляхетних родинах? Як взагалi вiдбувалась не примусова, немов у майбутнiх 1920-х, а природна «украiнiзацiя» у малоросiйських родинах iмперii? «Смуток молодоi душi – се мов той цвiт лiлii, / котру всi люблять, а нiхто в дiйсностi / до грудей не припне», – цi рядки О. Кобилянськоi, присвяченi Христi Алчевськiй, можуть бути рефреном до тодiшнього стану «внутрiшнього» украiнства в душах принишклих малоросiв. Отже, сприятливих умов на розвиток нацiональноi естетики тодiшня украiнська драматургiя не мала, тому початок ii професiйного iснування був позначений етнографiзмом. Воно й не дивно, адже за згадуваних часiв у Росiйськiй iмперii годi було мрiяти про будь-яке оприлюднення лiтературного твору того чи iншого жанру украiнською мовою, адже така була «об’ективна данiсть», накинута владою. Так, наприклад, Валуевський циркуляр 1863-го р. разом iз «таемним актом» 1876 р., якими, по сутi, заборонялося «все украiнське», дiяли аж до початку XX ст. Самий лише часопис «Киевская старина» (1882–1906), що вiд 1902 р. виходив пiд редакцiею В. Науменка як «Украiна», залишався единим нацiональним друкованим виданням, яке вмiщувало на своiх шпальтах твори украiнського письменства рiдною мовою. Проте навiть з оприлюдненням «царських вольностей» становище украiнськоi культури не полiпшилося, оскiльки вже 24 листопада 1906 р. виходять «Тимчасовi правила про друк», якими було приборкано стихiйну хвилю дiяльностi украiнських видань. Тому не вiльно забувати, що вiдносно лiберальне ставлення царського уряду на початку ХХ ст. до соцiально-економiчних зрушень в iмперii не мало нiякого вiдношення до Украiни. Хоча й почала iснувати державна Дума, а цензуру було загалом скасовано – щодо суспiльно-полiтичного життя в Украiнi можна сказати, що жорстоке приборкання «всього украiнського» пiд цю пору навiть посилилось. Навiть радикали не йшли у своiх вимогах далi заснування украiнськоi преси та украiнiзацii шкiл. Також серед ширшого загалу росiйськоi iнтелiгенцii в Украiнi набувала сили полiтика додаткiв до платнi за «обрусiння краю». Але хiба лише в самiй Украiнi бракувало «нацiональноi свiдомостi» у широких верствах населення? Попри офiцiйно-iмперський, але виключно росiйський нацiоналiзм, що межував iз шовiнiзмом, посполите людство Росiйськоi iмперii 1900-х рр. перебувало у зручних тенетах «нацiональних» стереотипiв колонiального зразка i вульгарно-етнiчного наповнення. «Девяностые годы слагаются в моем представлении из картин разорванных, но внутренне связанных тихим убожеством и болезненной, обреченной провинциальностью умирающей жизни», – журився Осип Мандельштам. Тому не дивно, що боротьба iндивiда iз самим собою на тлi загальноiмперського «все благоденствуе» i водночас внутрiшньо-суспiльних катаклiзмiв вiдбувалась саме в драматургii. «Нова драма, – значив Микола Вороний, – малюе боротьбу iндивiдуума з самим собою; се драма почувань, передчувань, докорiв сумлiння, драма неспокою, вагання волi, ляку i жаху; се страшливий образ кривавого побоiща в душi людини». Втiм, особливо «кривавими» цi душевнi «побоiща» не були хоча б через брак нацiональноi свiдомостi в душах як авторiв, так i виконавцiв тодiшнього «украiнського» театру. Загалом його природi, естетицi, а також нацiональним засадам рiдко щастило на гiдних iнтерпретаторiв в галузi вiдповiдного репертуару. З часом малоросiйськi водевiлi змiнилися хiба що на iсторичнi фарси й бурлескну iнтерпретацiю героiчноi минувшини. При цьому будь-яка освiчена людина в ХІХ ст. вважала за потрiбне описати милi «етнографiчному» серцю зойки наймитiв на панщинi, або спiви приблудних кобзарiв пiд парканом рiдноi садиби. Так уже повелося, що не самi лише дурнi з поганими дорогами, по яких мчалася гоголiвська птиця-трiйка, звели до фольклорного блазнювання украiнську культуру. Горезвiсне малоросiйське дилетантство надiйно всадовили ii в мiщанську кибитку Чичикова, пустивши свiтом з дурною славою жебрачки, оскiльки украiнськi етнографи-романтики не допускали у своiх iдеалiстичних iлюзiях, щоби святий образ «кобзаря» здавався слiпим дiдом у супроводi поводиря. І хапалися самостiйно вiдроджувати фольклорну майстернiсть в однiй окремо узятiй утопiчнiй Украiнi, чи пак Малоросii. Таким чином, лише черговi варяги у виглядi Ібсена, Метерлiнка, Гауптмана, Стрiндберга, Шоу, Чехова, якi представляли нову европейську драму, вплинули на розвиток украiнськоi драматургii вже за часiв модерну, себто на межi ХІХ – ХХ ст., отримавши для себе додаткову модифiкацiю у виглядi творчостi таких украiнських митцiв, як Леся Украiнка та В. Винниченко. З одного боку, вважаеться, що першi паростки нового украiнського театру нерозривно пов’язанi ще з творчiстю І. Котляревського, який визначив характернi шляхи розвитку вiтчизняноi драматургii, коли рiвно через двiстi рокiв пiсля першоi украiнськоi вистави в Кам’янцi Струмиловiй (двi iнтермедii до драми Якуба Гаватовича), в 1819 р. на сценi Полтавського театру з’явилася його «Наталка Полтавка». З iншого боку, попри успiшне варiювання сюжетiв свого великого попередника, такi менш уславленi автори, як В. Гоголь, Я. Кухаренко i особливо Т. Шевченко й Г. Квiтка-Основ’яненко, якi вiдображали реальне життя, з часом сприяли розширенню iдейно-тематичного дiапазону всiеi украiнськоi культури. Хоч як не дивно, але саме прагнення пов’язати твiр iз конкретними, баченими автором фактами, наповнити його елементами побутовоi сатири сприяло активному втручанню мистецтва в життя, витворивши аутентичний стиль «украiнськоi драматургii». Ним виявилась звичайнiсiнька трагiкомедiя, себто мiлка «нацiональна» фiлософiя на глибоких «малоросiйських» мiсцях. Утiм, навiть усупереч улюбленим традицiям бурлеску з його поглядом на народну мову як на щось придатне тiльки для низьких жанрiв, у драматургii, починаючи з Котляревського, все частiше виявляеться прагнення до бiльш широкого, фiлософського застосування украiнськоi лiтературноi мови. Звiсно, спочатку це була таки глибша фiлософiя, зокрема в соцiально-психологiчнiй драмi «Украдене щастя» (1894), сюжет якоi І. Франко побудував на живих джерелах народноi творчостi – численнi пiснi про жiночу долю, що iх автор називав «жiночими невольничими псалмами», лягли в основу сюжету. Але по тому будь-яку «фiлософiю» заступила iдеологiя тiеi чи iншоi верстви, до якоi належав автор певного твору. Так, вважаеться, що нову украiнську драму характеризуе в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралi, iнтересiв селянина – найбiльш численноi тодi верстви трудящих. Мовляв, на сценi з’являються картини реальноi дiйсностi, образи живих людей; представники народу стають позитивними персонажами лiтератури. І жодноi тобi фiлософii! Але, спитаймося, чи була в Украiнi власна фiлософiя театру? І розгублено розведемо руками: а таки не було! В украiнськiй традицii взагалi прийнято вишукувати iсторичнi свiдоцтва нацiональних трагедiй де завгодно, тiльки не у себе за пазухою, себто в душi. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенцiйних основ гуманiтарноi практики. Та й звiдки цим основам узятися? В Украiнi нiколи не було власноi фiлософськоi традицii, не було i не могло бути публiцистики в европейському сенсi слова, адже обговорення полiтичного питання завжди заборонялося владою. Натомiсть побутував специфiчний дискурс – фiлософування, в основi якого – проблеми призначення Украiни, майбутне украiнського народу i т. iн. У сутi речi, основна методологiя малоросiйського фiлософування зокрема в театрi – це самопiзнання i самоаналiз, грунтованi на матерiалi всесвiтньоi iсторii. Саме ця методологiя була виведена свого часу з фiлософii Г. Шелiнга i запроваджена в украiнських гуманiтарних колах в якостi унiверсального засобу пiзнання свiту. Вiдтак, обмiлiння фiлософсько-лiтературного дискурсу розпочалося набагато ранiше. Слiдом за епохою класицизму з ii звинуваченнями панам-глитаям, модерна украiнська драма часiв символiзму кiнця ХІХ ст., як i будь-яка велика «гуманiтарна» форма, втрачае епiчну точнiсть. Головним завданням автора-риторика стае утворення певного словесного й образного марева. Новий свiт сам повинен скластися у цьому первородному хаосi слiв, ну й викристалiзуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також вiдчуттю вичерпаностi психологiчноi сюжетноi драми була модернiстська вакханалiя нових форм у театрi. У глядача залишалося враження риторичноi музики, але загальноприйнятою така фiлософiя «нацiонального» театру, як заклик до дii, звичайно ж, не ставала. Натомiсть найпопулярнiшим жанром, викликаним катастрофiзмом мислення епохи модерну, стала трагiкомедiя, себто смiх крiзь сльози – цей споконвiчний прояв малоросiйськоi вдачi й загалом культурноi естетики, втiлений, нарештi, у театрi. «Комедiя ця дуже серйозна, – чи не даремно бiдкався Карпенко-Карий щодо своеi п’еси «Хазяiн», – i я боюся, що буде скучна для публiки, котра вiд комедii жде тiльки смiху». Мовляв, чи потрiбна фiлософська трагедiя свинопасам i гречкосiям, для яких жування i мовчанка за столом стають космосом, а не бенкетом риторичноi уяви? Таким чином, для класичноi украiнськоi драми важив виключно такий тип художнього мислення, як реалiзм, що вирiзняв людину насамперед як невiд’емного складника природного й соцiального середовища, обмежуючи на рiзний штиб модернiстськi, чи пак «фрейдистськi», пiдходи й засоби в зображеннi ii внутрiшньо-психологiчного свiту. Мабуть, саме тому так довго й тавтологiчно тривала драма украiнськоi класичноi драматургii. Ігор Бондар-Терещенко Iван Котляревський Наталка Полтавка Опера малороссийская в 2-х действиях Действующие лица: Возный Тетерваковский. Горпина Терпилиха – вдова старуха. Наталка – дочь ее. Петро – любовник Наталки. Микола – дальний родственник Терпилихи. Макогоненко – выборный села. Действие I Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи. Явление 1 Наталка (выходит из хаты с ведрами на коромысле, подойдя к реке, ставит ведра на берегу, подходит на край сцены в задумчивости и поет). № 1 Вiють вiтри, вiють буйнi, аж дерева гнуться; О, як мое болить серце, а сльози не ллються. (2) Трачу лiта в лютiм горi i кiнця не бачу, Тiлько тогдi i полегша, як нишком поплачу. (2) Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде, Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде. (2) Єсть же люди, що i моiй завидують долi, Чи щаслива та билинка, що ростеть на полi? (2) Що на полi, що на пiсках, без роси, на сонцi? Тяжко жити без милого i в своiй сторонцi. (2) Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бiдна, тут горюю, прийди подивися. (2) Полетiла б я до тебе, та крилля не маю, Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю. (2) До кого я пригорнуся, i хто приголубить? Коли тепер того нема, який мене любить. (2) Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаешся в нуждi i горi i проклинаеш свою долю; проклинаеш Наталку, що через неi утеряв пристанище; а може (плачет), забув, що я живу i на свiтi. Ти був бiдним, любив мене – i за те потерпiв i мусив мене оставити; я тебе любила i тепер люблю. Ми тепер рiвня з тобою: i я стала така бiдна, як i ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очi моi на тебе iще раз i навiки закриються… Явление 2 Наталка и возный. Возный. Благоденственного i мирного пребиванiя! (В сторону.) Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенiе на самотi. Наталка (кланяясь). Здоровi були, добродiю, пане возний! Возный. «Добродiю»! «Добродiю»! Я хотiв би, щоб ти звала мене – тее-то як його – не вишепом’янутим iм’ярек. Наталка. Я вас зову так, як все село наше величае, шануючи ваше письменство i розум. Возный. Не о сем, галочко, – тее-то як його – хлопочу я, но желаю iз медових уст твоiх слишати умилительное названiе, сообразное моему чувствiю. Послушай: № 2 От юних лiт не знал я любовi, Не ощущал возженiя в кровi; Как вдруг предстал Наталки вид ясний, Как райский крин, душистий, прекрасний; Утробу всю потряс; Кров взволновалась, Душа смiшалась; Настал мой час! Настал мой час; i серце все стонеть; Как камень, дух в пучину зол тонеть. Безмiрно, ах! люблю тя, дiвицю, Как жадний волк младую ягницю. Твой предвiщаеть зрак Мнi жизнь дражайшу, Для чувств сладчайшу, Как з медом мак. Противнi мнi Статут i роздiли, Позви i копи страх надоiли; Несносен мнi сингклiт весь бумажний, Противен тож i чин мой преважний. Утiху ти подай Душi смятенной, Моей письменной, О ти, мой рай! Не в состоянii поставить на вид тобi сили любвi моей. Когда би я iмiл – тее-то як його – столько язиков, сколько артикулов в Статутi iлi сколько зап’ятих в Магдебурзьком правi, то i сих не довлiло би навосхваленiе лiпоти твоей! Єй-ей, люблю тебе до безконечностi. Наталка. Бог з вами, добродiю! Що ви говорите! Я рiчi вашей в толк собi не возьму. Возный. Лукавиш – тее-то як його – моя галочко! i добре все розумiеш. Ну, коли так, я тобi коротенько скажу: я тебе люблю i женитись на тобi хочу. Наталка. Грiх вам над бiдною дiвкою глумитися; чи я вам рiвня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бiдна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не пiд пару. Возный. Iзложенниi в отвiтних рiчах твоiх резони суть – тее-то як його – для любовi ничтожнi. Уязвленное частореченною любовiю серце, по всiм божеським i чоловiчеським законам, не взираеть нi на породу, нi на лiта, нi на состоянiе. Оная любов все – тее-то як його – ровняеть. Рци одно слово: «Люблю вас, пане возний!» – i аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вiрном i вiчном союзi з тобою. Наталка. У вас есть пословиця: «Знайся кiнь з конем, а вiл з волом»; шукайте собi, добродiю, в городi панночки; чи там трохи есть суддiвен, писарiвен i гарних попiвен? Любую вибирайте… Ось пiдiть лиш в недiлю або в празник по Полтавi, то побачите таких гарних, що i розказати не можна. Возный. Бачив я многих – i лiпообразних, i багатих, но серце мое не iмiеть – тее-то як його – к ним поползновенiя. Ти одна заложила ему позов на вiчнii роки, i душа моя ежечасно волаеть тебе i послi нишпорной даже години. Наталка. Воля ваша, добродiю, а ви так з-письменна говорите, що я того i не зрозумiю; та i не вiрю, щоб так швидко i дуже залюбитись можна. Возный. Не вiриш? Так знай же, що я тебе давно уже – тее-то як його – полюбив, як тiлько ви перейшли жити в нашее село. Моiх дiл околичностi, возникающii iз неудобних обстоятельств, удерживали содiлати признанiе пред тобою; тепер же, читая – тее-то як його – благость в очах твоiх, до формального опредiленiя о моей участi, открой мнi, хотя в термiнi, партикулярно, резолюцiю: могу лi – тее-то як його – без отсрочок, волокити, проторов i убитков получити во вiчное i потомственное владiнiе тебе – движимое i недвижимое iмiнiе для душi моей – з правом владiти тобою спокойно, безпрекословно i по своей волi – тее-то як його – розпоряджать? Скажи, говори, отвiчай, отвiтствуй, могу лi бить – тее-то як його – мужем пристойним i угодним душi твоей i тiлу? Наталка (поет). Видно шляхи полтавськii i славну Полтаву, Пошануйте сиротину i не вводьте в славу. Не багата я i проста, но чесного роду, Не стиджуся прясти, шити i носити воду. Ти в жупанах i письменний, i рiвня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими дiвками? Єсть багацько городянок, вибирай любую; Ти пан возний – тобi треба не мене, сiльськую. (По окончании пения говорит.) Так, добродiю, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Мое все багатство есть мое добре iм’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дiвки, коли об нiй люди зашепчуть… Музыка начинает играть прелюдиум. Наталка задумывается, а возный рассуждает и смешные показывает мины на лице. Явление 3 Наталка и возный. И после выборный, показавшись на сцену, поет. № 4 Дiд рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда, Дядько рудий, тiтка руда, Брат рудий, сестра руда, I я рудий, руду взяв, Бо рудую сподобав. Ой по горi по Панянцi В понедiлок дуже вранцi Iшли нашi новобранцi; Поклонилися шинкарцi; А шинкарка на них – морг: «Iду, братики, на торг». Iшли ляхи на три шляхи, А татари на чотири, Шведи-враги поле вкрили; Козак в лузi окликнувся — Швед, татарин, лях здригнувся, В дугу всякий iзiгнувся. По мере приближения выборного к оркестру, Наталка подходит к ведрам, берет их и уходит домой. Возный. Чи се – тее-то як його – нова пiсня, пане виборний? Выборный. Та се, добродiю (кланяется), не пiсня, а нiсенiтниця. Я спiваю iногдi, що в голову лiзе, – вибачайте, будьте ласкавi, я не добачив вас. Возный. Нiчого, нiчого. Вiдкiль се так? Чи з гостей iдете – тее-то як його?… Выборный. Я iду iз дому. Випроводжав гостя: до мене заiжджав засiдатель наш, пан Щипавка; так уже, знаете, не без того, – випили по однiй, по другiй, по третiй, холодцем та ковбасою закусили, та вишнiвки з кварту укутали, та й, як то кажуть, i пiдкрiпилися. Возный. Не розказовав же пан Щипавка якоi новини? Выборный. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тiлько засiдателям, но самому комiсаровi уже не те, як давно було… Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити. Возный. Ох! правда, правда; даже i в повiтовом судi, i во всiх присутственних мiстах унинiе воспослiдовало; малiйшая проволочка iлi прижимочка просителю, як водилось перше, почитаеться за уголовное преступленiе; а взяточок, сирiч – винуждений подарочок, весьма-очень iскусно у iстця iлi отвiтчика треба виканючити. Та що i говорить! Тепер i при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на свiтi. Выборный. Зате нам, простому народовi, добре, коли старшина, богобоязлива i справедлива, не допуска письменним п’явкам кров iз нас смоктати… Та куди ви, добродiю, налагодились? Возный. Я намiревал – тее-то як його – посiтити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (вздыхает), остановився побалакати з нею. Выборный (лукаво). Наталку? А де ж (осматривается) вона? Возный. Може, пiшла додому. Выборный. Золото – не дiвка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромi того, що красива, розумна, моторна i до всякого дiла дотепна, – яке у неi добре серце, як вона поважае матiр свою; шануе всiх старших себе; яка трудяща, яка рукодiльниця; себе i матiр свою на свiтi держить. Возный. Нiчого сказати – тее-то як його – хороша, хороша i уже в такiм возрастi… Выборный. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та iще i бiдна. Нiхто i не квапиться. Возный. Однако ж я чув, що Наталцi траплялись женихи, i весьма пристойнii, наприклад, тахтауловський дячок, чоловiк знаменитий басом своiм, iзучен ярмолоя i дуже знаеть печерсько-лаврський напiв; другий волосний – тее-то як його – писар iз Восьмачок, молодець не убогий i продолжающий службу свою безпорочно скоро год; третiй – пiдканцелярист iз суда по iменi Скоробреха i многii другii, но Наталка… Выборный. Що? Одказала? Добре зробила. Тахтауловський дяк п’е горiлки багато i уже спада з голосу; волосний писар i пiдканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевжики обидва i голi, вашецi проше, як хлистики, а Наталцi треба не письменного, а хазяiна доброго, щоб умiв хлiб робити i щоб жiнку свою з матiр’ю годовав i зодiгав. Возный. Для чего же неписьменного? Наука – тее-то як його – в лiс не йде; письменство не есть преткновенiе iлi помiха ко вступленiю в законний брак. Я скажу за себе: правда, я – тее-то як його – письменний, но по благостi всевишнього есмь чоловiк, а по милостi дворян – возний, i живу хоть не так, як люди, а хоть побiля людей; копiйка волочиться i про чорний день iмiеться. Признаюсь тобi, як приятелю, буде чим i жiнку – тее-то як його – i другого кого годовати i зодiгати. Выборный. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здаеться, пора. Хiба в ченцi постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очi не нависла? Хiба хочете, щоб вам на весiллi сю пiсню спiвали? Ось слухайте. (Выборный поет.) № 5 Ой пiд вишнею, пiд черешнею Стояв старий з молодою, як iз ягодою. (2) I просилася, i молилася: «Пусти мене, старий дiду, на улицю погулять!» (2) «Ой я й сам не пiду, i тебе не пущу: Хочеш мене, старенького, да покинути. (2) Ой не кидай мене, моя голубочко, Куплю тобi хатку, i ще сiна жатку, I ставок, i млинок, i вишневий садок». (2) «Ой не хочу хатки, анi сiна жатки, Нi ставка, нi млинка, нi вишневого садка. (2) Ой ти, старий дiдура, i зогнувся, як дуга, А я, молоденька, гуляти раденька». (2) Возный. Коли другii облизня поймають, то i ми остерегаемся. Наталка многим женихам пiднесла печеного кабака; глядя на сiе, i я собi на умi. Выборный. А вам що до Наталки? Будто всi дiвки на неi похожi? Не тiлько свiта, що в вiкнi; сього дива повно на свiтi! Та до такого пана, як ви, у iншоi аж жижка задрижить! Возный (в сторону). Признаюсь йому в моей любвi к Наталцi. Послухай, пане виборний! Нiгде – тее-то як його – правди дiвати, я люблю Наталку всею душею, всею мислiю i всiм серцем моiм, не могу без неi жити, так ii образ – тее-то як його – за мною i слiдить. Як ти думаеш? Як совiтуеш в таковом моем припадцi? Выборный. А що тут довго думати? Старостiв посилати за рушниками, та й кiнець. Стара Терпилиха не зсунулась iще з глузду, щоб вам одказати. Возный. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже iй говорив, як то кажуть, надогад бурякiв – тее-то як його – так де! Нi приступу! Выборный. Що ж вона говорить, чим одговорюеться i що каже? Возный. Она iзлагаеть нерезоннii – тее-то як його – причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаеть себе сиротою, а мене паном; себе бiдною, а мене багатим; себе простою – тее-то як його – а мене возним; i рiшительний приговор учинила – що я iй, а она мнi не рiвня – тее-то як його. Выборный. А ви ж iй що? Возный. Я iй пояснил, що любов все равняеть. Выборный. А вона ж вам що? Возный. Що для мене благопристойнiе панночка, нiж простая селянка. Выборный. А ви ж iй що? Возный. Що она – тее-то як його – одна моя госпожа. Выборный. А вона ж вам що? Возный. Що она не вiрить, щоб так дуже – тее-то як його – можна полюбити. Выборный. А ви ж iй що? Возный. Що я ii давно люблю. Выборный. А вона ж вам що? Возный. Щоб я одв’язався од неi. Выборный. А ви ж iй що? Возный (с жаром). Що? Нiчого!.. Тебе чорт принiс – тее-то як його – Наталка утекла, а я з тобою остався. Выборный. Ой ви, письменнi! Вгору деретеся, а пiд носом нiчого не бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви iй не рiвня. У неi не те на серцi… Возный. Не те? А що ж би такее? Выборный. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтавi i покiйний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець вирiс славний, гарний, добрий, проворний i роботящий; вiн од Наталки старший був годiв три або чотири; з нею вигодовавсь i зрiс вкупi. Терпило i Терпилиха любили годованця свого, як рiдного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з сестрою. Но Терпило, понадiявшись на свое багатство, зачав знакомитись не з рiвнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями i цехмистрами – пив, гуляв i шахровав грошi; покинув свiй промисел i мало-помалу розточив свое добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра i вигнав його iз свого дому; послi, як не стало i послiднього сього робiтника, Терпило зовсiм iзвiвся; в бiдностi умер i без куска хлiба оставив жiнку i дочку. Возный. Яким же побитом – тее-то як його – Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селi? Выборный. У Терпила в городi на Мазурiвцi був двiр – гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом i садком. Терпилиха по смертi свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собi хатку i тепер живе, як ви знаете. Возный. А вишереченний Петро де – тее-то як його – обрiтаеться? Выборный. Бог же його зна. Як пiшов з двора, то мов в воду упав, i чутки нема. Наталка без душi його любить, через його всiм женихам одказуе, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадуе. Возный. Наталка неблагорозумна: любить такого чоловiка, которго – тее-то як його – можеть бить, i кiстки погнили. Лучче синиця в жменi, як журавель в небi. Выборный. Або, як той грек мовляв: «Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник»… А я все-таки думаю, коли б чоловiк добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество iх таке велике, що невмоготу становиться. Возный. Сердечний приятелю! Вiзьмися у Наталки i матерi хожденiе iмiти по моему сердечному дiлу. Єжелi виiграеш – тее-то як його – любов ко мнi Наталки i убiдиш ii доводами сильними довести ii до брачного моего ложа на законном основанii, то не пожалiю – тее-то як його – нiчого для тебе. Вiр – без данi, без пошлини, кому хочеш, позов заложу i контроверсii сочиню, – божусь в том – еже-ей! ей! Выборный (немного подумав). Що ж? Спрос не бiда. Тут зла нiякого нема. Тiлько Наталка не промах!.. О, розумна i догадлива дiвка! Возный. Осмiлься! Ти умiеш увернутись – тее-то як його – хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна i брехнути для обману, приязнi ради. Выборный. Для обману? Спасибi за се! Брехать i обманьовать других – од Бога грiх, а од людей сором. Возный. О, простота, простота! Хто тепер – тее-то як його – не брешеть i хто не обманиваеть? Повiр мнi: ежелi б здесь собралося много народу i зненацька ангел з неба з огненною рiзкою злетiв i воскликнул: «Брехуни i обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!..» – ей-ей, всi присiли би к землi совiстi ради. Блаженна лож, когда биваеть в пользу ближнiх, а то бiда – тее-то як його – що часто лжем iлi ради своей вигоди, iлi на упад других. Выборный. Воно так, конечне, всi люди грiшнi, однако ж… Возный. Що «однако ж»? Всi грiшнi, та iще i як!.. I один другого так обманюють, як того треба, i як не верти, а виходить – кругова порука. Слухай. (Поет.) № 6 Всякому городу нрав i права, Всяка iмiеть свой ум голова, Всякого прихотi водять за нiс, Всякого манить к наживi свiй бiс. (2) Лев роздираеть там волка в куски, Тут же волк цапа скубе за виски; Цап в огородi капусту псуе: Всякий з другого бере за свое. (2) Всякий, хто вище, то нижчого гне, — Дужий безсильного давить i жме, Бiдний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. (2) Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха — Хто ж есть на свiтi, щоб був без грiха? (2) Выборный. Воно так! Тiлько великим грiшникам часто i даром проходить, а маленьким грiшникам такого задають бешкету, що i старикам невпам’ятку. Добре, пане возний, я вас поважаю i зараз iду до староi Терпилихи. Бог зна, до чого веде, – може, воно i добре буде, коли ваша доля щаслива. № 7 Возный и выборний. Ой доля людськая – доля есть слiпая! Часто служить злим, негiдним i iм помагае. (2) Добрi терплять нужду, по миру товчуться, I все не в лад iм приходить, за що не возьмуться. (2) До кого ж ласкава ся доля лукава, Такий живе як сир в маслi, спустивши рукава. (2) Без розума люди в свiтi живуть гарно, А з розумом та в недолi вiк проходить марно. (2) Ой доле людськая, чом ти не правдива, Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива. (2) (По окончании пения уходят.) Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи. Явление 4 Терпилиха прядет, Наталка шьет. Терпилиха. Ти оп’ять чогось сумуеш, Наталко! Оп’ять щось тобi на думку спало?… Наталка. Менi з думки не йде наше безталання. Терпилиха. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своему продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього. Наталка. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват. Терпилиха. Лучче б була я умерла: не терпiла б такоi бiди, а бiльше через твою непокорность. Наталка (оставляя работу). Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо! Терпилиха. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе – розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду? Наталка. В надежду на Бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать – хорошi люди! Терпилиха. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко – чому не люди? Кого ж ти думаеш – може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, – мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею. Наталка. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце мое не лежить до iх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi – нехай вони собi тямляться! Терпилиха. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаеш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя. Наталка. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чуе, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятуе об нас, та боiться вернуться. Терпилиха. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твое з ним замужество; так i мого нiколи не буде. Наталка (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет). № 8 Ой мати, мати! Серце не вважае, Кого раз полюбить, з тим i умирае. (2) Лучче умерти, як з немилим жити, Сохнуть з печалi, щодень сльози лити. (2) Бiдность i багатство – есть то Божа воля; З милим iх дiлити – есть щаслива доля. (2) Ой хiба ж я, мати, не твоя дитина, Коли моя мука тобi буде мила? (2) I до мого горя ти жалю не маеш, Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляеш!.. (2) (Пропевши, говорит.) О мамо, мамо! Не погуби дочки своей! (Плачет.) Терпилиха (с чувством). Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество мое, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдае – може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так бувае, що одну нiбито любить, а о другiй думае. Наталка. Петро не такий; серце мое за його ручаеться, i воно менi вiщуе, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi – о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ. Терпилиха. Не дуже довiряй своему серцю: сей вiщун часто обманюе. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала. № 9 Чи я тобi, дочко, не добра желаю, Коли кого зятем собi вибираю? Ой дочко, дочко! що ж мнi начати? Де ж люб’язного зятя достати? Петро десь блукае, може, оженився, Може, за тобою не довго журився. Ой дочко, дочко! що ж мнi начати, Де ж люб’язного зятя достати? По старостi моiй живу через силу, Не дождавшись Петра, пiду i в могилу. Ой дочко, дочко… и проч. Тебе ж без приюту, молоду дитину, На кого оставлю, бiдну сиротину? Ой дочко, дочко… и проч. Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твое упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твоi положать мене в домовину. (Плачет.) Наталка. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу свое горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати. Терпилиха. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови – i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас? (Уходит.) Явление 5 Наталка (одна). Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж – для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце свое, перестану журитись, осушу сльози своi i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здаеться, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце мое чогось щемить… (Приметя приближение к двери, садится за работу.) Явление 6 Наталка, Терпилиха и выборный. Выборный. Помагай-бi, Наталко! Як ся маеш, як поживаеш? Наталка. Ат, живемо i маемося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне. Терпилиха. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть. Выборный. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мала, хто вас обороняв би. Терпилиха. Я сього тiлько i хочу, так що ж… Выборный. А що такее? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?… Терпилиха. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: «Не хочу та й не хочу!» Выборный. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од ii розуму сього не ждав. Наталка. Так то вам здаеться, а нiхто не вiда, хто як обiда. Терпилиха. От так все вона – приговорками та одговорками i вивертаеться; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки опущу. Выборный. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не дитя. Кого ж ти дожидаешся? Чи не iз города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не военний, та коли i военний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на iх нiхто не гляне. Наталка. Не рiвняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую i не перебираю женихами. Ви знаете, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене iз мосту та в воду? Выборный. Правда, замуж вийти – не дощову годину пересидiти; але менi здаеться, якби чоловiк надежний трапився, то б не треба нi для себе, нi для матерi йому одказовать; ви люди не багатi. Терпилиха. Не багатi! Та така бiднiсть, таке убожество, що я не знаю, як дальше i на свiтi жити! Наталка. Мамо! Бог нас не оставить: есть i бiднiйшi од нас, а живуть же. Терпилиха. Запевне, що живуть, але яка жизнь iх! Наталка. Хто живе чесно i годуеться трудами своiми, тому i кусок черствого хлiба смачнiший од м’ягкой булки, неправдою нажитоi. Терпилиха. Говори, говори! А на старостi гiрко терпiти нужду i во всiм недостаток. (К выборному.) Хоть i не годиться своеi дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обiщала для мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж. Выборный. Об розумi i добрiм серцi Наталки нiчого i говорити; всi матерi примiром ставлять ii своiм дочкам. Тiлько нiгде правди дiвати, трудненько тепер убогiй дiвцi замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудрiйша од царя Соломона, а краща од прекрасного Iосифа, то може умерти сiдою панною. Терпилиха. Наталко! Чуеш, що говорять? Жалiй послi на себе, а не на другого кого. Наталка (вздыхает). Я i так терплю горе! Выборный. Та можна вашому горю i пособити; (лукаво) у мене есть на примiтi чолов’яга i поважний, i багатий, i Наталку дуже собi уподобав. Наталка (в сторону). От i бiда менi! Терпилиха. Жартуете, пане виборний! Выборный. Без жартiв, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я i прийшов за його поговорити з вами, панi Терпилихо. Наталка (с нетерпением). А хто такий той жених? Выборный. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаете… Чим же не чоловiк? Наталка. Возний? Чи вiн же менi рiвня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний! Терпилиха. Я так привикла к своему безталанню, що боюся i вiрити, щоб була сьому правда. Выборный. З якого ж побиту менi вас обманьовати? Возний Наталку полюбив i хоче на нiй женитись; що ж тут за диво? Ну, скажiте ж хутенько, як ви думаете? Терпилиха. Я душею рада такому затевi. Выборный. А ти, Наталко? Наталка. Бога бiйтесь, пане виборний! Менi страшно i подумати, щоб такий пан – письменний, розумний i поважний – хотiв на менi женитись. Скажiте менi перше, для чого люди женяться? Выборный. Для чого? Для того… а ти буцiм не знаеш? Наталка. Менi здаеться, для того, щоб завести хазяйство i сiмейство; жити люб’язно i дружно; бути вiрними до смертi i помагати одно другому. А пан, которий жениться на простiй дiвцi, чи буде ii вiрно любити? Чи буде iй щирим другом до смертi? Йому в головi i буде все роiтися, що вiн ii виручив iз бiдностi, вивiв в люди i що вона йому не рiвня; буде на неi дивитися з презирством i обходитися з неповагою, i у пана така жiнка буде гiрше наймички… буде крепачкою. Терпилиха. От так вона всякий раз i занесе, та й справляйся з нею. Коли на те пiшло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкова. Выборный. Петро? Де ж вiн? А скiлько рокiв, як вiн пропада? Терпилиха. Уже рокiв трохи не з чотири. Выборный. I Наталка так обезглуздiла, що любить за пропастившогося Петра? I Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рiдну свою при старостi, в убожествi, всякий час з заплаканими очима i туж-туж умираючу од голодноi смертi, – не зжалиться над матiр’ю? А ради кого? Ради пройдисвiта, ланця, що, може, де в острозi сидить, може, умер або в москалi завербовався!.. В продолжение сего монолога мать и дочь плачут. № 10 Выборный. Ей, Наталко, не дрочися! Терпилиха. Та пожалiй рiдной, Мене, старой, бiдной, Схаменися! Наталка. Не плач, мамо, не журися! Выборный. Забудь Петра-ланця, Пройдоху-поганця, — Покорися! Терпилиха. Будь же дочко, мнi неслушна! Наталка. Тобi покоряюсь, На все соглащаюсь Прямодушно. Все трое. Де згода в сiмействi, де мир i тишина, Щасливi там люди, блаженна сторона. Їх Бог благословляеть, Добро iм посилаеть, I з ними вiк живеть. Терпилиха. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця, покорность твоя жизнi i здоров’я менi придаеть. За твою повагу i любов до мене Бог тебе не оставить, мое дитятко! Наталка. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, i коли менi Бог поможеть осушити твоi сльози, то я найщасливiша буду на свiтi, тiлько… Выборный. А все-таки «тiлько»! Вже куда не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, – мовчи та диш! Терпилиха. Так, дочко моя! Коли тобi що i наверзеться на ум, то подумай, для кого i для чого виходиш за возного замуж. Наталка. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тiлько щоб не спiшили з весiллям. Выборный. А нащо ж i одкладовать в довгий ящик; адже ми не суддi. Терпилиха. Да треба ж таки прибраться к весiллю: хоть рушники i есть готовi, так iще дечого треба. Выборный. Аби рушники були, а за прибори на весiлля не турбуйтеся: наш возний – чоловiк, не взяв його кат – на свiй кошт таке бундючне весiлля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо сватання, i ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собi з паном женихом i за весiлля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам’ятуй, що ти обiщала матерi. Прощайте, прощайте! Терпилиха. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас Бог за вашу приязнь. (Уходит вместе с выборным.) Явление 7 Наталка (одна). Не минула мене лиха година; возний гiрше реп’яха причепився. А здаеться, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер. (Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит.) Боже! Коли уже воля твоя есть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки… (Встает и поет.) Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила? Чого ж i я смутна тепер, чи не мати била? (2) Мене ж мати та не била – самi сльози ллються; Од милого людей нема, од нелюба шлються. (2) Прийди, милий, подивися, яку терплю муку! Ти хоть в серцi, но од тебе беруть мою руку. (2) Спiши, милий, спаси мене од лютой напастi! За нелюбом коли буду, то мушу пропасти. (2) Действие II Театр представляет прежнюю улицу. Явление 1 Микола (один). Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота – без роду, без племенi, без талану i без приюту. Що робить – i сам не знаю. Був у городi, шукав мiста, но скрiзь опiзнився. (Думает.) Одважусь в пекло на три днi! Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак буде, та есть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за iх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню iх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив. № 12 Гомiн, гомiн, гомiн, гомiн по дiбровi, Туман поле покривае, мати сина виганяе. «Iди, сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме». «Мене, мати, мене, мати, орда знае, В чистiм полi об’iжджае, в чистiм полi об’iжджае». «Iди, сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть». «Мене, мати, мене, мати, ляхи знають, Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають». «Iди сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме». «Мене, мати, мене, мати, турчин знае, Срiблом, злотом надiляе, срiблом, злотом надiляе». «Iди, сину, iди, сину, прiч од мене, Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме». «Пiду, мати, москаль мене добре знае, Давно уже пiдмовляе, давно мене пiдмовляе. У москаля, у москаля добре жити, Будем татар, туркiв бити, будем татар, туркiв бити». Так i я з чорноморцями буду тетерю iсти, горiлку пити, люльку курити i черкес бити. Тiлько там треба утаiти, що я письменний: у них, кажуть, iз розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно прикинутись. Явление 2 Петро и Микола. Петро (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет). № 13 Сонце низенько, Вечiр близенько, Спiшу до тебе, Лечу до тебе, Мое серденько! Ти обiщалась Мене вiк любити, Нi з ким не знаться I всiх цураться, А для мене жити. Серденько мое, Колись ми обое Любились вiрно, Чесно, примiрно I жили в покоi. Ой, як я прийду, Тебе не застану, Згорну я рученьки Згорну я бiлii Та й нежив стану… Микола (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий. Петро (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту. Микола (подходя к Петру). Здоров, пане брате! Ти, здаеться, не тутешнiй. Петро. Нi, пане брате. Микола. Вiдкiль же ти? Петро. Я?… (С улыбкою.) Не знаю, як би тобi i сказати – вiдкiль хочеш… Микола. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився? Петро. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю. Микола. Та що ж ти за чоловiк? Петро. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер iду в Полтаву. Микола. Може, у тебе родичi есть в Полтавi або знакомi? Петро. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або родичi у сироти? Микола. Так ти, бачу, такий, як i я – безприютний. Петро. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут. Микола. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити. Петро. Правда твоя, брате; но я, благодаренiе Богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце мое до тебе склоняеться, як до рiдного брата. Будь моiм приятелем… Явление 3 Те же и возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком. Выборный – в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье. Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною. Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборный громко говорит в дверь Терпилихи. Выборный. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло есть. Терпилиха (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумаеться. Выборный. Та надворi швидше провiтриться. Терпилиха. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить. Выборный. За всi голови! (Отходит от двери.) Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянноi варенухи. (Увидя Миколу.) Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города? Возный. Не обрiтаеться лi в городi новинок каких курйозних? Выборный. Адже ти був на базарi – що там чути? Микола. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило. Возный. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi? Выборный. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаете, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що iм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись. Возный. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строiть. Микола. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своiх хазяiнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримае на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави! Возный. По крайнiй мiрi – тее-то як його – чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i – тее-то як його – о жалобах i позвах? Выборный. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (К Миколе.) Чом ти, йолопе, не кланяешся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш – вiн заручився. Микола. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же Бог привiв? Возный. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею. Выборный. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя.) А се що за парубок? Микола. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток. Возный. Хiба-развi – тее-то як його – iз Коломака через наше село дорога в город? Петро. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись. Выборный и возный уходят. Явление 4 Петро и Микола. Петро. Се старший в вашiм селi? Микола. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний – так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить! Петро. А то, другий? Микола. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда – хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотаеться; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже. Петро. Так вiн штука! Кого ж вони висватали? Микола. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неi багато женихiв залицялись. Петро (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь.) Но Наталка не одна на свiтi. (К Миколе.) Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна? Микола. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий iх родич i знаю iх бiдне поживання. Петро. Де ж вони перше жили? Микола. В Полтавi. Петро (с ужасом). В Полтавi!.. Микола. Чого ж ти не своiм голосом крикнув? Петро. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр’ю тут живуть i як вони прозиваються? Микола. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно, как будто в мыслях рассчитывает время.) Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька. Петро (вскрикивает). Так вiн умер! Микола. Що з тобою робиться? Петро. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються? Микола. Стара прозиваеться Терпилиха Горпина, а дочка – Наталка. Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно. Микола (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит). Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай: № 14 Вiтер вiе горою, Любивсь Петрусь зо мною, Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! Полюбила Петруся I сказати боюся, Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! А за того Петруся Била мене матуся, Ой, лихо, не Петрусь… Де ж блукае мiй Петрусь, Що i досi не вернувсь? Ой, лихо, не Петрусь… Я хоть дiвка молода, Та вже знаю, що бiда. Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра.) Петро. Так, угадав!.. Я – той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер… Микола. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаемо, може, i не ii засватали. Петро. Но серце мое замирае, начуваеться для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти iх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю. Микола. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут? Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо iй вспоминати об тiм, якого так легко забула! Микола. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю ii, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе.) Явление 5 Петро (один). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здаеться, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удаеться, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет.) № 15 У сосiда хата бiла, У сосiда жiнка мила, А у мене нi хатинки, Нема щастя анi жiнки. За сосiдом молодицi, За сосiдом i вдовицi, I дiвчата поглядають, — Всi сосiда полюбляють. Сосiд ранше мене сiе, — У сосiда зеленiе, А у мене не орано I нiчого не сiяно. Всi сосiда вихваляють, Всi сосiда поважаюсь; А я марно часи трачу, Один в свiтi – тiлько плачу. Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит. Явление 6 Петро и выборный. Выборный. Ти, небоже, i спiвака добрий. Петро. Не так, щоб дуже – от аби-то. Выборный. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк? Петро. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву. Выборный. Де ж ти бував, що ти видав i що чував? Петро. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнii, заходив i в Харков. Выборный. I в Харковi був? Лепський то десь город? Петро. Гарний город; там всього доброго есть, я i в театрi був. Выборный. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко? Петро. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроений великий будинок. Туда ввечерi з’iжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю. Выборный. На комедiю (знак удивления). Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона? Петро. I не раз бачив. Се таке диво – як побачиш раз, то i вдруге схочеться. Явление 7 Те же и возный. Возный. Що ти тут, старосто мiй, – тее-то як його – розглагольствуеш з пришельцем? Выборный. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили. Возный. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру.) Продолжай, вашець… Петро. На комедii однi виходять – поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть – те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б’ються, стрiляються, колються i умирають. Выборный. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай iй всячина!.. Возный. Они не убиваються i не умирають – тее-то як його – настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити! Выборный. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство? Возный. Не лицемiрство, а лицедiйство. Выборный. Ну, ну! Лицедiйство… Петро. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько. Выборный. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили. Петро. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова. Выборный. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою. Петро. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталii з шведами пiд нашою Полтавою. Возный. В полку пана Кочубея? Но в славнii полтавськii времена – тее-то як його – Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником. Выборный. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи Бога i вас. Возный. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сiе малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту. Петро. Там i Iскру почитують. Возный. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i пострадал вмiстi з Кочубеем, мало не за год до Полтавськой баталii; то думать треба, що i полк не ему принадлежал во врем’я сраженiя при Полтавi. Петро. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нiбито царську казну затаiли. Возный. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм’i не без виродка – тее-то як його. Хiба есть яка земля, праведними Iовами населена? Два плута в селi i селу безчестя не роблять, а не тiлько цiлому краевi. Выборный. От то тiлько нечепурно, що москаль взявся по-нашому i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обичаiв i повiр’я нашого. Коли не пiп… Возный (перебивая). Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущоi моеi тещi. (Уходят.) Явление 8 Петро (один). Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для котороi одважовав жизнь свою на всi бiди, для котороi стогнав пiд тяжкою роботою, для котороi скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку своею вiчно! I коли сам Бог благословив моi труди, Наталка тогдi достаеться другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (Поет.) № 16 Та йшов козак з Дону, та з Дону додому, Та з Дону додому, та сiв над водою. Сiвши над водою, проклинае долю: Ой доле, ти, доле, доле моя злая! Доле моя злая, чом ти не такая! Чом ти не такая, як доля чужая? Другим даеш лишне, мене ж обижаеш, I що менi миле, i те однiмаеш. Не спасибi долi, коли козак в полi, Бо коли вiн в полi, тогдi вiн на волi. Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мнi в поле, Тогдi б ти згадала, кого обижала. Явление 9 Петро и Микола. Петро. А що, Миколо! яка чутка? Микола. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба притаiтись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти. Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу? Микола. Я кликну тебе, коли треба буде. Петро прячется. Явление 10 Микола и Наталка. Наталка (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються. Микола. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного? Наталка (печально). Посватана… Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала ii своiм одказом. Микола. Ну, що ж? Возний – не взяв його враг – завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже? Наталка (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалiв би i мене, i його. Микола. Петра? (Поет.) Що за того Петруся Била мене матуся. Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус. Наталка (заплакав). Що ти менi згадав! Ти роздираеш мое серце. О, я бiдна! (Помолчав, указывает на реку.) Бачиш Ворскло?… Або там, або нi за ким. Микола (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш. Наталка. Ти, менi здаеться, побувавши довго в городi, ошалiв i совсiм не тим став, що був. Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що тепер. Наталка. Ти чорт знаеть що верзеш, пiду лучче додому. (Хочет уйти.) Микола (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв’яжись од мене. Наталка. Говори ж – що такее? Микола. Хочеш бачити Петра? Наталка. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся? Микола. Вiн тут, та боiться показатись тобi, потому що ти посватана за возного. Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не вiнчана… Та ти обманюеш!.. Микола. Не обманюю – приглядайся! Петре, явись! Наталка при появлении Петра вскрикивает: «Петро!» Петро вскрикивает: «Наталка!», оба стремятся друг к другу, обнимаются. Немая сцена. Микола (поет). Поблукавши, мiй Петрусь До мене оп’ять вернувсь. Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус. Петро. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько побачились, щоб навiки розлучитись. Наталка. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе – божусь… Микола (перебивает). Об любовi поговорите другим разом, лiпшим часом; а тепер поговорiте, як з возним розв’язаться. Наталка. Не довго з ним розв’язаться: не хочу, не пiду, та й кiнцi в воду! Петро. Чи добре так буде? Твоя мати… Наталка (перебивает). Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися. Петро. Возний – пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з матiр’ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не помощ подам. Наталка. Петре! Не так ти думав, як одходив! Петро. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного. Микола. Трохи Петро неправду говорить. Наталка. Одгадую свое нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi! № 17 Наталка. Пiдеш, Петре, до тiеi, яку тепер любиш, Перед нею мене, бiдну, за любов осудиш. Петро. Я другоi не полюбив i любить не буду, Тебе ж, мое серденятко, по смерть не забуду. Оба вместе. Наталка. Коли б любив по-прежньому, То б не мав цураться; Не попустив свою милу Другому достаться. Петро. Люблю тебе по-прежньому, Не думав цураться; Не попущу мою милу Другому достаться. Наталка. Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладiю, Коли Петро мiй не буде, то смерть заподiю. Петро. Коли вiрно Петра любиш, так живи для його, Молись Богу, моя мила, не страшись нiкого. Оба. Бог поможе серцям вiрним пережити муки; Душi нашi з’единились, з’единить i руки. Микола. Так, Наталко! Молись Богу i надiйся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обое незчуетесь, як i щастя на вашiй сторонi буде. Наталка. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi за ким не буду. У мене рiдна мати – не мачуха, не схоче своеi дитини погубити. Петро. Дай Боже, щоб ii природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя. Наталка. Петре! Любиш ти мене? Петро. Ти все-таки не довiряеш? Люблю тебе бiльше, як самого себе. Наталка. Дай же менi свою руку! (Взявши руки.) Будь же бодрим i менi вiрним, а я навiк твоя. Микола. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержуе. (К Наталке.) За се заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно i без тебе славне. (Поет.) № 18 Ворскло рiчка Невеличка, Тече здавна, Дуже славна Не водою, а войною, Де швед полiг головою. Ворскло зрiло Славне дiло: Як цар бiлий, Мудрий, смiлий, Побив шведську вражу силу I насипав iм могилу. Козаченьки З москалями Потiшились Над врагами, Добре бившись за Полтаву Всiй Росii в вiчну славу! Петро. Отже iдуть… Микола. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступае хмара, i буде великий грiм. Явление 11 Те же, возный, выборный и Терпилиха. Выборный. Що ви тут так довго роздабарюете? Возный. О чем ви – тее-то як його – бесiдуете? Терпилиха (увидя Петра). Ох, менi лихо! Наталка. Чого ви лякаетесь, мамо? Се Петро. Терпилиха. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара! Петро. Нi, се не мара, а се я – Петро, i тiлом, i душею. Возный (к виборному). Що се за Петро? Выборный. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець. Возный (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б – тее-то як його – убиратись своею дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здаеться, меж нами лишнiй. Наталка. Почому ж вiн лишнiй? Терпилиха. I вiдомо – лишнiй, коли не в час пришов хати холодити. Петро. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з Богом те, що начали. Наталка. Не так-то легко можна окончити те, що вони начали. Возный. А по какой би то такой резонной причинi? Наталка. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю. Возный. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч – тее-то як його – ти одружилася зо мною. Наталка. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать. Возный (к Терпилихе). Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя – тее-то як його – нарушаеть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного ея согласiя бить моею сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi. Выборный. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду. Терпилиха (со страхом). Батечки моi, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжiте i до вiнця ведiте. Наталка. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду. Микола. Що то тепер скажуть? Выборный. От вам i Полтавка! Люблю за обичай! Терпилиха. Вислухайте мене, моi рiднii! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала. Возный и выборный (вместе). Вон, розбишако, iз нашого села зараз… I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять. Терпилиха. Зслизни, маро! Петро. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i Богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiе в сiм’i – нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своiй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! (Отворачивается и утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный.) Терпилиха (в сторону). Добрий Петро! Серце мое против волi за його вступаеться! Наталка плачет, возный рассуждает. Выборный. Що не говори, а менi жаль його. Микола. На чiм то все се окошиться? Возный (Петру). Ти, вашець, – тее-то як його – куда тепер помандруеш? Петро. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не вертатись… Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли i згодовалися вкупi у твоеi матерi, нiхто не воспретить менi почитати тебе своею сестрою. Що я нажив – все твое: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги.) Щоб пан возний нiколи не попрекнув тебе, що взяв бiдну i на тебе iздержався. Прощай! Шануй матiр нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду. Наталка. Петре! Нещастя мое не таке, щоб грiшми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце.) Не треба менi грошей твоiх. Вони менi не поможуть. Но бiдою нашою не потiшаться вороги нашi… I моiй жизнi конець недалеко… (Склоняется на плечо Петру.) Терпилиха (подбегает и обнимает Петра). Петре! Наталка (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теряемо! Микола (выборному). А тобi як вiн здаеться? Выборный. Такого чоловiка, як Петро, я зроду не бачив! Возный (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, i нашел, что великодушной поступок всякii страстi в нас пересиливаеть. Я – возний i признаюсь, что от рожденiя моего расположен к добрим дiлам; но, за недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не здiлал. Поступок Петра, толiко усердний i без примiсу ухищренiя, подвигаеть мене на нижеслiдующее… (К Терпилихе.) Ветхая деньми! благословиши лi на благое дiло? Терпилиха. Воля ваша, добродiю! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний. Возный. Добрий Петре i бойкая Наталко! Приступiте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит.) Благослови дiтей своiх щастям i здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки i уступаю Петру во вiчное i потомственное владiнiе з тим, щоб зробив ii благополучною. (К зрителям.) Поелiку же я – возний, то по привiлегii, Статутом мнi наданой, заповiдаю всiм: «Где два б’ються – третiй не мiшайсь!» i твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш. Петро и Наталка (когда возный говорит к зрителям, обнимают мать, а по окончании говорят). Мати наша рiдная, благослови нас! Терпилиха. Бог з’еднаеть вас чудом, нехай вас i благословить своею благостiю… Микола. От таковi-то нашi полтавцi! Коли дiло пiде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються. Выборный. Наталка – по всьому полтавка, Петро – полтавець, та й возний, здаеться, не з другой губернii. Петро. Наталко! Тепер ми нiколи не розлучимося. Бог нам помiг перенести бiди i напастi, вiн поможе нам вiрною любовiю i порядочною жизнiю буть примiром для других i заслужить прозвище добрих полтавцiв. Заспiвай же, коли не забула, свою пiсню, що я найбiльше люблю. Наталка. Коли кого любиш, того нiчого не забудеш. № 19 Ой я дiвчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дiвка проста, не красива, З добрим серцем, не спесива. Коло мене хлопцi в’ються I за мене часто б’ються, Но я люблю Петра дуже, А до других мнi байдуже. Моi подруги пустують I зо всякими жартують, А я без Петра скучаю I веселостi не знаю. Я з Петром моiм щаслива, I весела, i жартлива, Я Петра люблю душею, Вiн один владiеть нею. Хор Начинаймо веселиться, Час нам сльози осушити; Доки лиха нам страшиться, Не до смертi ж в горi жити. Нехай злii однi плачуть, Бо недобре замишляють; А полтавцi добрi скачуть, Не на зло другим гуляють. Коли хочеш буть щасливим, То на Бога полагайся; Перенось все терпеливо I на бiдних оглядайся. Григорiй Квiтка-основ'яненко Сватання на Гончарiвцi Малороссийская опера в трех действиях Действующие лица: Прокип Шкурат – обыватель из-за Лопани. Одарка – жена его. Уляна – дочь их. Олексий – помещичий крестьянин. Павло Кандзюба – обыватель из-за Харькова. Стецько – сын его. Осип Скорик – отставной солдат. Тымиш – обыватель из Заиковки. Девки, подруги Ульяны. Действие в городе, на Гончаровке. Действие первое Улица на Гончаровке. Вдали видна Холодная гора. Явление первое Прокiп (в расхмель, выходит из своего двора без пояса и шапки, свиту несет на плече и поет): Спить жiнка, не чуе, Що мужик ii мандруе. Спи, жiнко, спи! Я тим часом одягнуся Та на вольну заберуся, А ти, жiнко, спи! Хоч немае нi алтина, Вiдвiчатиме свитина, А ти, жiнко, спи! Як заставлю я свитину, То i вип’ю четвертину, А ти, жiнко, спи! О, та мудра ж i сивуха! А ти, жiнко, псяюха, Спи крiпко, спи! Як уволю я нап’юся, Чорта й жiнки не боюся, — Нехай вона спить! (Крадется через театр.) Одарка (выходит из избы, не выходя со двора). А куди-то вже потяг, йолопе? Чи то вп’ять на вольну? Вернися лишень сюди! Прокiп (с неудовольствием, в сторону). От чортова доглядачка! Таки i вздрiла! (Кричит ей с досадою.) Чого там вертатися? Нiколи! Одарка. Яке там нiколи припало? Вернися, бузовiре! (Он ее не слушает, она ему грозит кулаками.) Вернись, кажу тобi, вернись! Чи хоч, щоб за патли вп’ять притягла? (Он хочет идти; она, разозлясь, выбегает из-за ворот и кричит.) Вернись, вернись, вернись! Прокiп (с досадою возвращается). Т’адже i вернувсь! Ну, чого там так пильно припало? Одарка. А кажи, куди було помандрував? Прокiп (все с сердцем). Та де тобi помандрував? Тiльки хотiв було йти до шевця, щоб чобiт залатав. Одарка. Яке тепер латання? Недiленька свята; забув еси, католиче? Чи з глузду спився? Ще добрi люди i з церков не повиходили, а ти вже i на вольну швандяв! Знаю я тебе! оце було б так, як позавчора: п’ятiнка свята, люди нi рiсочки у рот не беруть, а вiн на вольнiй, та так впився, що не змiг i додому дiйти. Ввалився у провалля оттам на Холоднiй горi та й спав цiлу нiч. Ще то навдивовижу, як тебе москалi не обiдрали? Чи то ж не стид та й не сором? Гай, гай! Побила мене лиха година та нещаслива! Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! Тiльки б йому по вольним i шлятись!.. Прокiп. Оттак пак! А чому вольну зробили далеко? Постановили б ii ось тут, на нашiй вулицi, так би я випив та й додому потрапив би, а то бiда! Iдеш, iдеш, поки до тiеi вольноi дiйдеш! Одарка. А, дурний та божевiльний! А про те не кажуть, що нащо б то пити? Ось коли б кабатчики та вiдмежували б геть по Залютин, то-то б я спасибi сказала! Прокiп. Холодком i туди недалеко. Аби б туди дiйти, а то й байдуже! Одарка. Бач, п’яницi море по колiно! Вiн знай свое товче! Я тобi кажу, нащо ти п’еш? Чи мало ти худоби пропив? Був хазяiн як хазяiн; були волики, була й коровка. Була й одежа, неначе у якого мiщанина; усе позбував, усе попропивав, звiвся нiнащо. Одним одна свитина, а пояса i шапки катма! Прокiп. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка i тепер цiлiсiнька у тебе у скринi, а пояс застановив. Одарка. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв? Прокiп. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар у борг не дае? Одарка. Та нащо ти п’еш? Прокiп. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опiвночi прийду, то й вiдчиня; та таки i горiлка не розведена. Вже пак до кабатчикiв не пiду. Та нащо i горiлку вигадали, коли ii не пити? Якби ii не було на свiтi, то я б i не пив. Тогдi б послухав тебе. Одарка. Ох, моя головонька бiдна! Що менi з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже й пити? Коли б не своiми бубликами торгувала, то досi усi б з голоду попухли! Який мене гаспид понiс за сього п’яницю? – Була козир-дiвка: чи на вулицi, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядцi, – усiм була голова; на жарти, на скоки, – усiм була приводниця! А й казала покiйнiй матерi: «Не вiддавай мене, мамо, за мужика, за хлiбороба, я собi дiвка не проста: мiй дiдусь та був на Iванiвцi попом; та його мати – що вона протiв мене? Вона сластьоним торгувала, а я собi бублейниця, та ще й перва по базарю. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленiя». Так-таки iди та iди! От же i пiшла; от i живу! Люди у щастi та у багацтвi i не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де моi молодii лiта? Де моя дiвичая краса? Усе заiв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло… (Увидев, что Прокип между тем все тихо пробирался и чуть было не ушел, бежит за ним.) А куди-то, куди? Тривай лишень! (Тащит его из-за кулис за чуб.) Ось так же, коли честю не слухав. ДУЭТ Одарка. Чи я ж тобi не говорила? Чи я ж тобi та не велiла? Щоб ти дома сидiв I на вольну не ходив? Прокiп (кланяясь). Ой ти, жiнко моя! Ти, голубко моя! Пусти ж мене прогулятись, Коли ласка твоя! Одарка (толкая его во двор и затворяя ворота). Ой, тут гуляй, мiй миленький! Мов той цуцик кривенький, Сиди там, пропадай I нiкуди не втiкай! Прокiп (из-за ворот). Та тут же я скучатиму, Усiм, усiм казатиму: Била жiнка мужика, Била, била i товкла! (Вместе.) Не брешу я, не брешу: Била жiнка i товкла! Брешеш, брешеш, песька донько, Била мене i товкла. Одарка. Брешеш, брешеш, вражий сину! Я не била, не товкла. Потягла я за чуприну, Тiльки страху задала. Одарка. Сиди, сиди собi там, мандрований цуцику! Та й гляди: ось тiльки хоч ногою вийдеш, то не побоюся грiха, битиму, кажу тобi, що битиму. Коли б менi знати, як то у панiв бува? Адже розказувала клюшниця отого пана, що у великих хоромах з зеленим верхом живе, так, каже, панi так над паном вередуе, що i крий Боже! I чого б то нi забажала, – чи мочених кисличок, чи нiмецьких медяничкiв, чи якоi хустки або одежi, то усе i е: хоч опiвночi забажа чого, то усе iй i поставля, i без ii волi з хати не iде. Через що-небудь же вона так iм овладала? Вже ж не приходиться жiнцi мужика бити; хiба у панiв така мода? А дуже б добре було, якби ми по-панськи вередували над мужиками! Явление второе Те же и Кандзюба. Кандзюба. Дай Боже день добрий! З недiлею будьте здоровi. Одарка. Спасибi, будьте i ви здоровi. Як ся маете? Кандзюба. Та до якого часу, ще б то i не тее. Одарка. А вашi за-харкiвцi, чи усi живi? Кандзюба. Та вже нашим за-харкiвцям така прийшла бiда, що й сказати не можна. Одарка. А що там за бiда? Кандзюба. Там таких салдатiв найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватерi. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро iх, кажуть, прийшло. Така бiда! – А старий ваш дома? Одарка. Та через силу дома. Оце тiльки спинила мандрувати. Кандзюба. А куди ж то? Одарка. Та ви знаете його натуру? Йому нi празника, нi недiленьки; усе б йому шваньдять по шинкам. Кандзюба. Ось, знаете, що я вам посовiтую: така була в мене перша жiнка, п’яниця непросипенна. От же я ii i повiз до знахура; вiн i дав iй якоiсь води, та й побожився, що вже, каже, не буде бiльш пити. Що ж? мабуть би, i перестала, та не до горiлки iй було; пробi кричала, що у животi пече, та до вечора i вмерла. Ось повезiте лишень i ви по знахурам, то й вам таке щастя буде. Одарка. Та я ж возила, i де то вже не була! Була i у Тишках, була i у Деркачах, об правiй середi аж у Водолагу iздила; так що ж? Усi ув один голос кажуть: «Починено та й починено». Та, спасибi, вже у Островерхiвцi ворожка, так та заочi вiдгадала; каже, що любощiв давано, та, не вмiючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неi хата з немазаним верхом. От як ув око улiпила! Чи знаете Грициху, старого Пискавки невiстку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та й верх на хатi немазаний. Я ще ii, падлюку, буду позивати, щоб не вiдбивала мужика. – Ну, одже ж то ворожка i дала менi зiлля та й каже: «Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху пiвнiч, як першi пiвнi заспiвають», а я, собi на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що перших пiвнiв не почула та дала, як другi заспiвали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю, а там як чкурне, так аж ляпотить; та й поченчекував аж на Косолапiвку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та вiд того часу ще гiрш п’е. Та вже хiба крадькома вирветься, а то як того цуцика на верьовцi держу. Кандзюба. Де ж вiн тепер? Одарка. Оттам заперла, нехай висидиться. Прокiп (за воротами поет). Била жiнка мужика, за чуприну взявши… Кандзюба. Бач, де обiзвався! – Здоров, приятелю; а ходи ке сюда! Прокiп. Рада б душа в рай, так грiхи не пускають. Як жiнка скаже. Кандзюба (Одарке). Випустiть-бо його, будьте ласкавi. Маю до вас дiло. Одарка. Ану вже iди сюди, iди! (Прокип выходит.) ТЕРЦЕТ Кандзюба. Послухайте мене. Ось будьмо ми сватами! Одарка. Кажiть, кажiть, у чiм? Сьому ми радi сами. Прокiп. На вольну щоб сходить? Горiлки принести? Одарка. Та годi тобi, дурню, Не знать про що товкти! Вiн, знай, свое. (Кандзюбе.) Кажiть, а що таке? Кандзюба. А що? Дочка в вас е? Прокiп i Одарка. Є, е! Кандзюба. Така, що треба годувати? Одарка. Хоч сьогоднi вiддавати. Кандзюба. Сина маю. Прокiп i Одарка. Знаю. Кандзюба. Так вiддайте! Одарка. Потурайте! Чи вiн нам рiвня? Прокiп. От i треба добувати. Та на вольну швидш чухрати. А де твоя гривня? Одарка (мужу). Вiдв’яжися; врагова дитина! (Кандзюбе.) Усяк зна, Що в вашого сина Та клепки нема! Кандзюба. Щоб то як? Одарка. Та так: Прибитий на цвiту. Кандзюба. Тю-тю! Та ще фiть, фiть! Ви дiло тут кажiть: Чи вiддасте? (С насмешкою.) Чи нехай ще пiдросте? Мене ви не держiть. (Вместе.) Кандзюба. А чому ж i не вiддати? В нього всього е. Прокiп. Як же можна i вiддати, Коли горiлки вiн не п’е? Одарка. Як же можна i вiддати? Дурний! його всяк б’е. Кандзюба. Гай, гай! Товкуете не знать об чiм! Горшка окропу не стоiть. Та хоч би i зовсiм дурний був, так не узяв його кат, буде багатий пiсля моеi смерти; аж розумнiй жiнцi за ним i добре буде. Слава тобi, господи! Є воликiв пар, може, двадцятеро; ходимо у Крим за сiллю i за рибою на Дiн, i усякую хуру беремо, чи у Кирсон, чи ув Одесу. Є й коров’ят з п’ятнадцятеро, та овечат там чи двi сотнi, чи й бiльш; батракiв дома з десяток, та при скотинi на бразi скiльки е. Буде чим орудувати; перепадатиме копiйка. А мiй же Стецько та не зовсiм i дурний: вiн, собi на лихо, трошки непам’ятливий та нерозсудливий, та до сьома не налiчить, та не зна, що руб, а що гривня; а то зовсiм парень друзяка. Та й яка нужда, що нiчого не зна; жiнка навчить i усьому товк дасть, та й буде панею жити. Коли схоче яке ремество держати, чи коцарювати, чи по-вашому бублейничати… Прокiп. Або й шинкарювати; i то дiло дуже добре! Кандзюба. Та що захоче, то вже не пiде до людей позичати. Нуте, чого тут думати? Так чи не так, так я пiду по других; бачите, вже не рано. Одарка (с явным удовольствием слушала его). А що, Прокопе, як думаеш? Прокiп. Ти думай, а я вже за тобою. Поют. Кандзюба. Так будьмо ж ми сватами! Одарка. Сьому ми радi сами. (Вместе.) Кандзюба. Пришлю, пришлю людей, Свати моi любезнi! Стецька свого пришлю. Прокiп. Пришлiть, пришлiть людей, Ой сватушко любезний! Горiлки накуплю. Одарка. Пришлiть, пришлiть людей, Ой сватушко любезний! Я хустку почеплю. Обнявшись, приплясывают. Одарка. Е! тривайте лишень: ще треба дiвки спитати, як-то вона ще скаже? Кандзюба. Хiба вона часом i не туди? Одарка. Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варiте з салом, а з яловичиною; то м’яса не схоче, а сала забажа; то тараня солона, та що-небудь i вигадуе; така вже собi нiжна! То щоб i з женихами не стала вередувати. Кандзюба. Та вона ж не панянка! Нехай вже тi вередують, поки довередуються до свого. Та нiчого грiха таiти, тепер i усюди така мода: нашi мужички – так усе б то за мiщан; а мiщанка вже i об купцевi не дуже дума, а щоб вискочити за палатського або за скубента! то i гляди: дiвують, сердешнi, до того, що можна буде iми на Донцi греблю загатити. – А з своею як хочете, а я людей пришлю. Не наробiть тiльки бешкету. Одарка. Та не бiйтесь, не бiйтесь, присилайте-таки старостiв; вже ж вона не без розуму, вмiе розсудити. Кандзюба. Спасибi ж за ласку. Ждiть вiд нас людей по закону, увечерi; а я Стецька пришлю, нехай з дiвкою… Я щось ii не знаю; а як ii зовуть? Одарка. Та Уляна ж i досi. Прокiп. Та ще й Прокiпiвна. Кандзюба. Так нехай мiй Стецько з Уляною, як там треба, поговорють; а ви ii навчiть, щоб часом не брикалась. Прощайте до якого часу. Повторяют последний куплет. (Вместе.) Кандзюба. Пришлю, пришлю людей, Свати моi любезнi! Стецька свого пришлю. Прокiп. Пришлiть, пришлiть людей, Мiй сватушко любезний! Горiлки накуплю. Одарка. Пришлiть, пришлiть людей, Мiй сватушко любезний! Я хустку почеплю. Обнявшись, приплясывают, потом Кандзюба уходит. Прокiп. От же скверно, що свата без чарки горiлки вiдпустили! Чому б то дома про нужду не держати? Тепер треба збiгати на вольну та на сватання придбати. Одарка. А вже ти менi з тою вольною остив та споганiв! I як би то ти пронiс вiд об’iздчикiв? Прокiп. Але! будьто i первина! Через лiсок, та через ярок, та вскочив у садок, та й дома, от iм i дуля пiд нiс! Так посилай же. Одарка. Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило! Iди лишень додому, я пiдожду Уляни, та й прийду, i сядемо обiдати. Прокiп (неохотно). Та вже i пiду. Таки-то i урвався на вольну! (Уходит.) Явление третье Одарка и Уляна. Уляна. Здоровi, мамо, були! 3 недiленькою будьте здоровi. Одарка. Спасибi, будь i ти здорова! Де-то ти так рано ходила? Поки я упоралась, дивлюсь, вже тебе i нема. Уляна. Ходила, мамо, на базар, поки до ранньоi, та купила дещо. Ось скиндячки у коси, а оце шпалерiв купила на голуби та на квiтки. А оце, бач, так обiщалась: на тi грошi, що по п’ятинкам заробляла, так вiдкладала, та, зiбравши, от i купила, платок. Бач, який? (Разворачивает платок.) I не гарний, скажеш? Великий та модний, з квiтками; тепер усюди такi на мiщанках. Одарка (рассматривает платок). Нащо було тратитись? Мабуть, i дорогий? Уляна. Дала я за нього сiм кiп та золотого з п’ятаком; та вже торгувалась, торгувалась! Морока та й годi! Бiля круглого трахтиря чугуевська перекупка, так аж забожилась, що не можна дешевше. Та ще там смiх: вона узяла, та на мою голову примiряе i каже: виш, як тобi к лицю! – А тут де узявсь пан, таки справжнiй пан; тут хрест (указывая на грудь), а тут кавалерiя (указывая на шею), та й каже: «От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!» – А я як засоромилась. Ув очах почервонiло, та не знаю, куди й дивитись; а вiн усе хвалить та смiеться. Одарка. Потурай панам, чого вони не набрешуть! То вiн над тобою глузував. Уляна. Будто б то пани i брешуть? Вони сього не вмiють i над дiвкою не будуть гнущатись. Вони письменнi. Одарка. Та знаю я i письменних. Є, душко, з них усяковi. Чи мало тут на Гончарiвцi дiвчат з ума позводили i письменнi, i купцi, i усякi? Хто молодого чоловiка зупинить! Уляна. Та сей, мамо, вже пiдтоптаний. Одарка. Потурай, потурай! Такий ще бiльш лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я такiвських! – Та скажи ж ти менi, нащо тобi сей платок? Уляна. Оттак, нащо? Лучиться чоловiк, от у мене i хустка. Рушники е, хустки не було, тепер пiде йому на хустку, а як вийду замiж, так буду сама пов’язуватись. Тепер вже така мода, що очiпкiв не носють, i на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очiпцi, по-старосвiтськи. Одарка. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Покинули свiй закон, та усе б то по-панськи, то й нашi будуть, як паннi з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть. Уляна (жеманно). Якi там старости? Вiд кого б то? Одарка. Чи знаеш iз-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакуе? Вiн колись до нас заходив з монастиря на спаса. Уляна. От за того старого? Лисого? Одарка. Тю-тю, дурна! – За Стецька, його сина, коли знаеш. Уляна. За того божевiльного? Се ще краще! Та вiн, мамо, зовсiм дурний! Одарка. Дурний! – Так багатий. Уляна. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема. Одарка. Глузду нема, так багатий. Уляна. Як i по нашiй вулицi йде, то малi дiти з нього смiються. Одарка. Нехай смiються, а вiн собi багатий. Уляна. А як прийшов раз до нас на Оснiв’янську мойку, так там такий з нього регiт був, що вже хазяiн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого iти; неначе усi люди повимирали. Одарка. Так кажу тобi, що багатий! Скiльки пар волiв чи усякоi худоби! У нього будеш у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на свiтi луччого щастя, як з дурнем жити! Вiн тебе не б’е, не вередуе; а коли там здуру хоч i налае, так тiльки крикни на нього, то вiн i замовче. Куди схочеш, пiдеш; як задумаеш, так i худобою орудуеш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобi воленьки; нi погуляти, нi в хорошi походити. А сварка, а лайка, а бiйка!.. Ось i мiй п’яниця: що з нього, що вiн не дурний? Коли б пак одурiв, то я б зрадувалась. Уляна. Та вже, мамо, що хочете, кажiте, а я за того дурня, за того бецмана не пiду та й не пiду. Одарка. Нiчого вередувати. За такого багатого не пiдеш, так кого ще тобi треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе i содержати? Бач, батько п’яниця непросипенний; я своiми бубликами тiльки вас i содержу, та вже i в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годувати? Уляна. Чим я тобi, мамо, у тягiсть? Лiтом на мойцi – слава тобi, господи, – скiльки заробляю? А зимою пряду; та й зiбрала чимало: повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки у дiвоцтвi зiбрала, то можу себе i содержувати, i зодягати i без мужика-дурня. Одарка. Те-таки, що зiбрала, то гаразд, а що за багатим мужиком бiльш збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! Не дрочись! Iди за Стецька, даром що дурний. Бач, нiхто не трапляеться. За кого ж тебе i вiддати? Де тi люди? Уляна (застенчиво). Мамо!.. Я б вам… щось сказала… Одарка. Ану, кажи. Уляна. Адже ви знаете Олексiя? Одарка. Якого се? Уляна (смелее). Коваля. Ось чи впам’ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплiю зробив? Одарка (вспоминая). Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума вiн? Уляна (стыдливо). Атож! Одарка. Нехай собi i у головi не доклада. Чи можна, щоб я за нього вiддала? Хiба вiн тобi казав? Уляна. Еге! Одарка. А ти що? А ти йому i не плюнула межи очi? Уляна. От так пак! А за що? Одарка. Щоб не сiкався за нерiвню. Чи не думаеш ти за нього? Уляна. Атож! Одарка. Та що се ти узяла у голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’е, з бурлаками не гуля, протiв мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак! Уляна. Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрi, про них усюди така чутка iде. Одарка. Та хоч вони i добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та у неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою! Уляна. Де б я нi була, чим би я нi стала, то менi i байдуже. Менi за ним буде усюди добре, бо я люблю його! Одарка. А того i не подумаеш, як тебе поженуть на панщину?… Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину! Уляна. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десятських, нi хвонарних; усе то пани за своiх людей платють. Та i на мойцi – чи мало там панських? Так усi-то, крий Боже, як то хвалються, що як добре за панами жити! Одарка. Та вже ж, Улясю, як собi хоч, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiш в мене на долонi волосся виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя. Та вже тут нiчого патякати: я вже старому Кандзюбi казала, щоб сьогоднi i старостiв присилали. Уляна. Ох, менi лихо! сьогоднi?… Одарка. Сьогоднi, сьогоднi. Чого тут вiдкладати? Постiй же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собi любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна… Уляна. Об чiм з таким дурнем i говорити? Я не вмiю… Одарка. Потурай! Дiвка з парубком аби б зiйшлись, а то найдуть, об чiм говорити, а часом i мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. – Посидь же за воротами, а я пiду лагодити обiдати. (Уходит.) Уляна (одна). Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругаеться над моею русою косою? Що менi у його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, i усякоi страви, та як воно буде розведено моiми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде i одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексiем пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап’юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiечко, менi подав! Коли ж горе i бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то i усю бiдоньку забуду. (Развертывает купленный платок и, рассматривая его, поет.) Хусточко ж моя шовковая! Чи на те ж я заробляла, Щоб нелюбу, та й немилому, Та ii я почiпляла? Хусточко моя шовковая! Обiтри моi слiзоньки! Нехай же, нехай же вiд них Полиняють квiтоньки! Хусточко моя шовковая! Прийшлось тебе заховати. З плiточкою та i дротяною Тепер треба привикати! Хусточко моя шовковая! Не доставайся ворогу. Покрий моi яснii очi, Як я ляжу у гробу! Явление четвертое Уляна и Стецько выходит скоро; разинув рот и размахивая руками, идет и, увидев Уляну, останавливается, сам с собой смеется, охорашивается; подходит и боится; осматривает Уляну сзади и с восторгом говорит. Стецько. Та й патлата! (Смеется громко и, подошел к Уляне, вдруг перестает и, долго подумав, говорит.) А що в вас варили? Уляна (стоя на месте, не обращает на него внимания и печально отвечает). Нiчого! Стецько (долго вспоминая). Ну!.. ну!.. а тепер… що? Уляна. Що? Стецько. Що? Уляна. Що? Стецько. Що? Уляна. Що? Нiчого. Стецько. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай ii обо всiм. А чорт ii зна, об чiм ii розпитувати! Я усе позабував. Уляна. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував еси! Стецько. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неi, поки обо всiм не домовишся. Уляна. Нi об чiм нам домовлятися. Стецько. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш? Уляна. Нi, голубчику, сього нiколи не буде. Стецько. А чом не буде? Уляна. Тим, що я за тебе не пiду. Стецько. А чом не пiдеш? Уляна. Тим, що не хочу. Стецько. Та чому не хочеш? Уляна. А не хочу – тим, що не хочу. Стецько. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш. Уляна. Не пiду. Стецько. Ну, а батько казав: не потурай iй, поженихайся, та пiсеньки заспiвай, то вона i пiде. От я i заспiваю: На курочцi пiр’ячко рябое; Любимося, серденько, обое. Диб, диб на село, Кив, морг на нього. Я не дiвка його. Не пiду я за нього. Ой полола дiвчина пастернак Та сколола нiженьку на будяк. Диб, диб на село… и проч. Не так болить нiженька з будяка, Ой як болить серденько вiд дяка. Диб, диб… и проч. Ой, чия ти, дiвчино, чия ти? Чи ти вийдеш на вулицю гуляти? Диб, диб… и проч. А що? чи хороша моя пiсня? Уляна. Така точнiсiнько, як ти, що нiчого i не второпаеш. Ось слухай, яку я тобi заспiваю. (Поет.) В мене думка не така, Щоб пiшла я за Стецька. Стецько стидкий! Стецько бридкий! Цур тобi, не в’яжися! Пек тобi, вiдчепися! Божевiльний! Не дурна я i не п’яна, Щоб пiшла я за Степана. Стецько стидкий… и проч. Лучче впасти менi з дубу, Чим йти замiж за Кандзюбу. Стецько стидкий… и проч. Лучче менi з мосту в воду, Чим достатися уроду! Стецько стидкий… и проч. А що, Стецю, чи хороша моя пiсенька? Стецько (долго смотрит на нее молча, потом вдруг вскрикивает). Погана! Який тебе нечистий такоi навчив? Як я ii розслухав, так вона дуже погана! Зачим ти ii спiваеш? Га? Уляна. Та я тобi i спiваю i кажу, що не люблю тебе i не пiду за тебе. Стецько. Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тiльки скажи йому, що вiн бреше, то так по пицi ляпанця i дасть. (Вздохнув.) Я вже пробував. Уляна. Так що ж? То батько твiй, а то я тобi кажу, що не хочу. Стецько. Не треба менi твого хотiння, пiдеш i без нього. Батько ще казав, щоб ти не дрочилась. Уляна. А чого менi дрочитись? Я не скотина, нехай Бог милуе! А щоб я пiшла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами писане. Стецько. Ей!.. чи Прiсько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай, та iди. Ось коли б ти вже була моя жiнка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б’е; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер не можна. Дарма! я i пiдожду. А поки ще ласкою просю: пiди за мене! Уляна (в сторону). Що менi з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь та буду його пiддурювати. Явление пятое Те же и Олексий, увидев их вместе, тихо подходит и подслушивает. Стецько. Оце ж увечерi i старостiв пришлемо. Чи присилать? Уляна. А як же? присилай, присилай. (В сторону.) Побачиш, якого облизня пiньмають. Стецько. А пiч колупатимеш? Уляна. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (Дерет его по лицу пальцами.) Стецько (оправляясь, хохочет). Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити? Уляна. Затим, що я тебе шаную (тихо), – як ту собаку рудую! Олексий (в сторону, с огорчением). От тобi i правда на свiтi! Послухаю, що дальш буде. Стецько. Ну! Кажи ж ти менi: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи. Уляна. Ти знаеш, а я не знаю. Стецько. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаеш? Уляна. Та не знаю. Ну тебе зовсiм. Стецько (смеясь). Еге! так я тобi усе розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Более смеется.) Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаемо з медом, та й посiдаемо, та й iстимемо. I не мудро, скажеш? (Увидя у нее шелковый платок.) А що то в тебе? Хустка? Чи не менi то? Уляна. Кому ж, як не тобi, мiй вороне чорнесенький! (Тихо.) Твоiй пицi вона i пристала. Стецько. А ке сюди, я примiряю. Уляна. Та нехай же увечерi, сама тобi почеплю (тихо), що i у дверi не потовпишся. Стецько. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаеш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усi ж то, усi, куди оком закинеш, усi женються. Будеш же менi головоньку мити i голубити? Уляна. Змию, змию (тихо), що тебе i чорт не пiзна. Цур вже йому! прожену його вiдсiля та й втечу додому. (Ему.) А приголублю ось так: ось ходи сюди. (Протягивает к нему руки, а он, разнежась и охорашиваясь, хочет подойти к ней.) Олексий (с сердцем становится между ними). Здорова, Уляно! Нехай тобi Бог помага! Уляна (обрадовавшись, бросается к нему). А, мiй Олексiечку! Де ти узявся? Я тебе цiлий ранок бажала. Олексий (сердито и отворачиваясь от нее). Дурний, що i прийшов, не чув би об своiм нещастi. Уляна (испугавшись). Ох, менi лихо! А що там за нещастя? Олексий. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись! Стецько (важно). Спасибi. Олексий. Так оце увечерi до Уляни i за рушниками пришлеш? Стецько. Пришлемо. Олексий. Боже ж вам помагай! (Медленно идет.) Стецько. Спасибi. Олексий (все уходя, горестно). Прощай, Уляно! Стецько. Iди здоров! Уляна (в сторону). О батечки! що менi робити? Вiн нiчого не зна, та й сердиться i утiка, коли менi свiт не милий. Як би його зупинити? (Громко.) Олексiю! Олексий (в сторону). Схаменулась! Нехай покортить! (Будто не слышит и все идет.) Уляна. Олексiю-бо! Олексий (останавливаясь). А чого там? Уляна. Чого-бо ти сердишся? Олексий (возвращаясь к ней). Чи се ж таки правда, що ти iдеш за його? Уляна. Так що ж, що правда? Олексий (поет). Чи се ж тая криниченька, що голуб купався? Чи се ж тая дiвчинонька, що я женихався? Женихався, не смiявся, хотiв ii взяти, Уродила товариша, нечистая мати! Чи ждав же я бiдиноньки такоi на себе, Щоб почути в дiвчиноньки, що не йде за мене, Не за мене, за другого йде моя дiвчина! Що робити? Тiльки iти свiт за очима! Уляно, Уляно! як же менi не сердитись? Як менi стояти i слухати, що ти, забувши, як десять разiв божилася, ген там, на Холоднiй горi, у лiску, як з тобою за горiхами ходили, що нi за кого не пiдеш, опрiч мене, а тут при менi кажеш, щоб присилав за рушниками… Грiх тобi, Уляно! Занапастила ти мене! Я ж кажу: коли се правда, що ти iдеш за Стецька, що у посмiх на увесь город за навiженного, за дурня… Стецько (зевавший по сторонам, наконец вслушался в последние слова). Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Тривай лишень: я ще не зовсiм дурний, а батько каже, коли ще й вiн не бреше, що в мене не усi дома. Та дарма: хоч би i дурний, так хiба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю. Олексий. Так що ж у тiм, що оженишся, та як не вмiтимеш жiнку содержать? Треба ii годувати. Нiякоi худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмiеш ти що робити? Стецько. Робити, пожалуй, вмiю, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тiк. Дарма, я i пiшов, узяв цiп i молотю з дядьком Панасом, а вiн ще, братику, лисiший, чим мiй батько. Я чи вдарив раз по сноповi, чи нi, а його як учищу замiсть снопа та по лисинi, а вiн як гепне об землю, так сторчака i дав! (Смеется.) А я собi: ких, ких, ких! кишки порвав регочачись. Годi пiсля того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити. Олексий. Ходив же ти у дорогу? Стецько. Ходив. Олексий. А куди? Стецько. З хурою, до моря. Олексий. До якого мiсця? Стецько. Аж до Основи. Олексий (смеется). Крий Боже, як далеко! Аж двi верстви! Уляна. О, щоб тебе, Стецю! i мене розсмiшив. Олексий. За чим же ти ув Основу з хурою ходив? Чи не в бiр по шишки? Стецько. По шишки! Тю-тю! ще й смiеться. Кажуть тобi, пiшла хура до моря, за рибою. От i менi батько дав пару волiв: нехай, каже, хлоп’я привчаеться. От ми iдемо, iдемо, усе iдемо, усе iдемо… аж гульк! прийшли ув Основу. Там чорт надай дядькiв, Диканi, коли знаеш; та й закликали мене обiдати. От я й сiв та й обiдаю, усе обiдаю… та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я усе обiдаю, усе обiдаю… та як пообiдав, та й потяг у солому, таки до дядькiв на тiк, та як дав хропака, так аж геть-геть до вечора. Ну, знаеш, батько побiг провiдати хури, та й нагнав, та й питаеться: а де Стецько? А Стецька катма! (Смеется.) Хропе, сердега, у соломi, мов пан на подушках. Аж гульк батько у солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюсь, як побiжу та через городи! А батько як гукне: хлопцi, сюди! Тут, брат, неначе з псюрнi хорти до дертi, так хлопцi повибiгали, та мене ловити, та й пiймали, узяли менi руки скрутили, та зв’язали гарненько, та у город, та до волосного правленiя, та у колоду, а уранцi i у привод… Олексий. Так тебе i у привод водили? Я сього i не чув. Стецько. Водили, голубчику! Сказано, слухай батька, та не втiкай. Олексий. Що ж тобi було у приводi? Стецько. Потилицю виголили та й пустили. Не що! Олексий. Через що тебе не прийняли у салдати? Стецько. Та так, бiда сталася: не зумiв пальцiв перелiчити. (Перебирает пальцы.) Та й до бiса ж iх на руках. Станеш iх лiчити, та так один одного i попережа. Ось бач! (Перебирая пальцы, задумался.) На якого гаспида так багацько пальцiв? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собi дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна. Одарка (из-за ворот кричит). Уляно, Уляно! А iди обiдати! Уляна. Зараз, мамо, прийду. Одарка. Коли Стецько тут, клич i його. Стецько. Ось-осьдечки я. Обiдати? Зараз. Що то вже я люблю обiдати! Я б i вдень i вночi усе б обiдав. (Уходит во двор.) Олексий. Що, Уляно, чула? От за якого дурня iдеш! Уляна. Чи я ж сама за нього iду, чи що? Олексий. А як же? коли i за рушниками велiла присилати? Я сам чув. Прощай, Уляно! Бог з тобою! Тiльки мене i бачила. Сам собi смерть заподiю. Уляна (бросаясь к нему). Олексiечку, мiй голубчику! I я без тебе не хочу на бiлiм свiтi жити! Не вмирай без мене, озьми i мене з собою! Не покинь мене сиротинкою! Олексий (стоит, не обнимая ее). Так се правда? Де ж твоя божба, Уляно? Тяжко моему серцю, коли вже й ти не держиш правди i мiняеш того, хто тебе любив, вiд щирого серця… дуже, дуже любив… i мiняеш на кого? Не боiшся ж ти Бога, га? Уляна (все обнимая его). Бога я боюсь, люблю тебе, мiй лебедику, мiй сизий голубоньку; час вiд часу бiльш люблю, чим уперш на вулицi зiйшлися. Не покинула б я тебе нiзащо на свiтi; що ж будеш робити? Не моя воленька: мати силуе! Олексий. Ти ж iй казала, що мене любиш? Уляна. Казала усе: казала, що не хочу за Стецька, казала, що коли не за тебе, то й нi за кого не пiду; так i говорити не дае. Та вже ж: на усе пiду, а за Стецьком не буду. Приголуб же мене у останнiй разочок! (Обнимаются.) ДУЭТ Уляна. Горе, лихо i бiда! Не дають за тебе! Олексiю, серце мое, Не покинь ти мене! Олексий. Не вбивайсь, моя Уляно! Буду вiчно я любити, Бо нiяк менi не можна Без тебе на свiтi жити! Уляна. Я боюся зоставатись; Вже i мати скоро вийде. Олексий. Тяжко, важко розставатись! Що ж? Нехай же хоч i прийде. В ноги iй оттут впаду. Слiзоньками обiллю. Уляна. Станьмо ми ii молити, Станьмо жалiбно просити: (Вместе.) Не розлучай нас, мамо рiдна! Ой, дай пожити ще нам, бiдним! Не пий, не пий ти нашой кровi, Не розривай мiж нас любовi! Уляна. Умру без тебе, Олексiю! Олексiй. Собi я смерть заподiю! (Вместе.) Олексiй. Горе, лихо i бiда! Не дають за мене! Ой Улясю, серце мое, Не забудь ти мене! Уляна. Горе, лихо i бiда! Не дають за тебе! Олексiю, серце мое, Не покинь ти мене! Обнимаются. Стецько (выходя из-за ворот). Чи то тебе довго ждати? Вже й борщ поiли, i яловичину покришили, а вона i не iде. (Увидев, что любовники обнимаются.) Бач, з ким тут, вона! Мати не збрехала, казала, що вона, мабуть, з Олексiем розмовля; а вона добре розмовля, що женихаеться! Iди ж, iди. Казала мати, що коли, каже, честю не послуха, то жени ii у потилицю! Уляна. Та iду, зараз iду. – Олексiечку! не втiкай вiдсiля; я швидко вийду. За слiзоньками i не iстиму нiчого та й поспiшу до тебе. Послiдня наша годинонька, тiльки i наговоритися з тобою. (Плача, уходит во двор.) Стецько. Вийдеш, вийдеш, коли-то ще пущу. (Подходит к Олексию.) А ти чого тут, пробишака? Олексий. Чого? Я до Уляни приходив. Стецько. До Уляни? А зась не знаеш? До Уляни! Олексий. Що? ще i сей став на мене гримати! Стецько. А то ж i не гримати? Одарка казала: прожени його. Олексий. Ти мене проженеш? О, вражий сину? Через тебе така напасть! (Бросается к нему. Стецько, испуганный, бежит; Олексий, поймав его, схватывает за грудь и трясет.) Задушу, анахтемську вiру! О, якби не боявсь грiха, тут би i амiнь моему супостатовi! (Отталкивает его от себя.) Згинь з очей, католиче! Стецько до чрезвычайности испуганный, не может кричать, а стоит в углу и во все время стонет и дрожит. Олексий (успокоившись). Дурний i я, що з дурнем зв’язався. Що менi робити? Де ськати помочi? Тяжко моему серцю! Сам би на себе руки пiдняв! Похожу по горi, поки Уляна вийде; чи не придумаю чого? (Уходит.) Стецько (осматривается во все стороны и, не видя Олексия, бегает и кричит). Пробi, ратуйте, ратуйте! Хто в Бога вiруе, ратуйте! Ой, ратуйте!.. Явление шестое Стецько и Прокип с Одаркою выбегают. Одарка (бросаясь к Стецьку). Що, що тут таке? Чого ти кричиш? Прокiп. Чи не об’iздчики кого з горiлкою злапали? ТЕРЦЕТ Стецько. Харцизяка мене бив! А я й кашi ще не iв… Одарка. Ось внесу тобi я кашi… (Уходит.) Стецько (плачет). Ги, ги, ги, ги, ги! Кашi хочу, кашi, кашi! Прокiп. Ой, ходiм ми за лiсок, Там новенький е шинок, Купимо горiлки глек… Стецько. Цур тобi iз нею, пек! Кашi хочу, кашi, кашi! Одарка (приносит ему большой кусок каши). Одже й кашi на шматок. Їж же, сину, та не плач. Стецько. Его! Ось побач: Я хоч i зовсiм Оцю грудку з’iм, А плакати ще буду. Ще-бо м’яса я не iв: Так сього я не забуду. Одарка. Ходiм до хати ми, ходiм! Тобi м’яса я добуду. Стецько. Та я i м’ясо хоч поiм, А плакати таки все буду. Прокiп. От лихо, лихо i зовсiм, Нiгде горiлки не добуду! Уводят Стецька с собою. Действие второе Та же улица. Явление первое Скорик (выходит с другой стороны дома Прокопа). Што за прiятной оцей Харков! Єй, iстинно! i за границею таково не видал! Таки што хозяiн, то i доброй чалавек. Той тебя просiт абедать, другой на кунпанiю; та всьо с потчиванньом та з ласковим словом. Вот усю Туреччину, Францiю i Рассею прахадiли, а нетуте такого приятного города! То-то Харковская Русь матушка! Та так усi нашаво брата поважають! Нi хрестини, нi свадьба у знайомих не буваiть, штоб без меня то абашлось. Правда i то, што уж нiхто так парядка не дасть, как я. (Нюхает табак из тавлинки и вздыхает.) Павидав-таки свiту я на свайом вiку! I где-то не пабував? Так куди мужику протiв нашаво брата справиться-та, хоч у дружках iлi у старостах, алi у кумах. Все закони знаю, аттаво i усе ка мне. Вот i у вечеру пайдьом старастаю девку сватать; так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та i старой Кандзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-та. Вот i будет на табак (Смеется.) В светi только живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (Поет.) Лиш умей за дело взяться, Можно всюди поживляться; В поле бий, коли, руби, — Дома денежки бери. Подпускай девчатам ляси, Старим бабам балянтраси; Сам же в оба лишь смотри Да з них денежки бери. В светi много чудаков; Ох! i не без дураков; Только iм не говори, Молча деньги з них бери. Не один на светi я — Лекар, купчик i судья Правдой в светi не живьот — I, где можно, знай берьот. Явление второе Скорик и Олексий. Олексий (выходит в задумчивости). Ходив, ходив – а все-таки не знайшов свого щастя. Був i на кладбищi, позавидував покiйникам: iм-то нi печалi, нi воздиханiя, як спiвають дяки. Лежать собi i вже нi об чiм не думають; а наш братчик терпи! Думай собi та гадай, та нiчого не видумаеш. (Поет.) Горе, лихо, пропадаю! Де сховатись вiд бiди? Смерть найти я де, не знаю; Вiд людей куди втекти? Ой, хожу я i блукаю, Як те сонце в крузi! Куди iду – що шукаю? А все серце в тузi! Горо крута – розступися, Лiсу темний – розiйдися, Рiчко бистра – пiднiмися, Вся звiряка – iзбiжися… Погубiть мене мерщiй. Коли хочеш, щоб пропасти, То живи серед людей. Вiд iх бiд i вiд напастi Швидче вмреш, чим вiд звiрей! (Подходя к двору Прокипа.) Обiщала ж Уляна пiсля обiда вийти; пiдожду, коли не збреше. Що ж iй скажу? Що ж я видумав? Нiчого. Зiйдемось, посумуемо, поплачемо… та й тiльки; а увечерi гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися! Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же. Алексiй! (Ему.) Паслушай, маладец! Олексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.) Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.) Скорик. Алексiй! Ти меня i не познал? Олексий (подходя к нему, всматривается). Нi, щось не пiзнаю. А вiдкiля ви? Скорик. Та вiдтiля, вiдкiля i ви… Та што тут, негде детись: я Осип, дядюшка твой. Олексий (узнав). А! так i е. (Обнимаются.) Здоровi ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас та й не пiзнав. А що? годiв чотири е? Скорик. Та так-таки што есть. Втямки тебе, как ми з палком iшли на Туреччину через Харков i я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут i тебя видав. Олексий. Та знаю ж, знаю. Тодi мене привезли вiддавать у ремество. Скорик. Так ти усьо у городе i живьош? Што ж я з табой нiгде не пастречался? А у каком ремествi? Олексий. Та в ковалях, i вже в роботниках, на заводi куби делаемо. Сто двадцать рублiв беру у год. Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твоi батюшка i мать, сестра моя, живенькi? Олексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава Богу, ще жива! Брати поженились, а меньшу сестру у двiр узяли за баришнею, а тi повиходили у наше ж таки село. Я там заговiвши був. Що ж ви до нас не навiдаетесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як? Скорик. Iз палявих, був у нехвалитах, а далi чистую палучил. Хател, штоб таки навiдатись до сваiх; хоч би сестру павiдать. Десять гадов, как ii видав; було замиренiе, так у отпуск прихадiл. Ти iщо був махенький, не помнiш. Тепер хател, штоб не буть без служби, паiскать себе местечка, так што-то не то. Саветовали до аткупщика на заставу, так я, брат, салдат i чесную душу iмею; нам туда не рука. Олексий. От вже думаю, походили по свiту, навидались усячини! Скорик (хвастливо). Уж я то не пахадiл? Єсть лi такая старана, где б я не пабувал? Були ми i у Францii, усю Нiмецiю прайшли, у Рассеi стояли, та i у Туреччину завертали-ста! Што то, батюшки, свет великий! Как ви живьоте сдеся у глушi, так i думаете, што только i света, што над вами? Нет, брат! Пайди вот, как ми-та, так, господи, сколька, гадов надобно, штоб увесь ево прайти! вот как ми iсхадили-ста. Олексий. Набачились, мабуте, усякого дива! Що то, якби коди гуляючи послухати! Скорик. Вот как даждьом ражественських свят, так пайду у ваше село i тебя азьму з сабой, там уж буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиi землi. Усяк, хто нi разказуе, усяк брешет, усьо не так; я до всево приглядался. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прийдьош у Францiю, так там усьо француз нагало; а у Нiмецii – другой народ, немец до единого, а уж нашаво i не спращуй; у Туреччину прийди, так куда нi абернись, усьо турки, усьо турки; аж сумно! А во всякой землi гаворят не по-нашому. А как? вот видиш, я тебе i ето разталкую. Вот у нас, примером сказать, хлеб: вот i я, i ти, i усяк знает, щто то хлеб, а у них так iначе завьоться. Алi вот i вода; ну, малая дитина у нас назавьот воду водою, у них – так i не вмеют так назвать. Умново в них нiчаво не спрашуй, усьо па-своему i савсем не так, как у нас. Олексий. Господи милостивий. Яких-то людей на свiтi нема! Де ви, дядюшка, на хватерi? Я б до вас прийшов колись би послухати. Скорик. Та я так – то у аднаво приятеля паживу, то у другова, та дечем i прамишляю. Спасiба харковцам, палюбили меня! Де христини, де сватьба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случае падать, i где какое слово приставить, i где набрехеньку випустить. Та i к тому ж, как стаяли з палком у Ягатинi, так там старик хазяiн, та i палюбил меня i паказал дешто; так я i знаю алi кров замовить, алi от гадюки загаварiть, скотину iсправiть, когда ведьма, доiвши, iспортить, i прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Фрацii i по Туреччинi, чавото чалавек не навчиться? А ат таво i хлебушка перепадает. Вот i сей вечер, прахал адин приятель висватать сина; та хоч он i дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу пабольш брехать, как абнаковенно при сватанье… Олексий (нетерпеливо). До кого ж се ви iдете старостою? Скорик. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут i живьот; а девка, брат, важная! Олексий. Та що се ви зо мною робите?… Се ви мене, дядюшка, буцiм живого рiжете!.. Се ви менi смерть заподiваете! Скорик. Што ти гавориш? Нешта девка тебе приглянулась? Олексий. Та не то що приглянулася, а ми вже бiльш пiвгоду з нею любимося, i побожилися, i заприсяглися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що ii силують за Стецька Кандзюбенка, так нам i свiт не змилився! Поможiть, будате ласковi! Не iдiть сватать за Стецька, а ходiм зо мною до Шкуратiв та поговорiте об менi. Ви таки свiту навидались; знаете i хранцюзьке слово, i турецьке; зробiть так, щоб Уляну за мене вiддали i щоб не дали менi з журби пропасти, та щоб не загубили i ii! Бачите, яка ходить! Явление третье Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика застыдилась и хочет воротиться. Олексий. А iди, Улясю; а iди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мiй рiдний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику.) Ось розкажи йому, як ти мене любиш. Уляна. Здiлайте милость, уступiтесь за мене, бiдную, нещасную! Хотять менi свiт зав’язати, хотять мене силою вiддати за Стецька, за того дурного… Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францiю, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччинi – марушка, а у Рассеi – девушка-зазнобушка! Я усе iх язики знаю. Ну, как тебя аддать за Стецька, кагда ти любиш маво племянника!.. Уляна. Ох, батечку! Як ясе ви оце вiдгадали, що я його люблю? Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили таки па паходам, видали свету, та дешто i знаем. Ну, так ти любиш ево? Уляна (стыдливо). Менi стидно сказати! Адже ви знаете? Скорик. Ну, Алексiй тебя любiт? Уляна (скоро). О! про його скажу: вiн мене любить так, що i сказати не можна, i каже, що краще мене нема нi меж селянами, нi меж городянами. Я б i про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тiльки матерi сказала, що люблю його дуже-дуже i що краще його i у всiм Харковi нема. А вам сього не скажу. Скорик. Што ж матушка? Каково чорта вона ретируеться-та? Уляна. Каже, що крепак. Боiться, щоб мене у селi не обiждали. Скорик. Крепак? Та што ж за бiда? Вана не хадила по свету, так нiчаво i не знает. А вот как я хадил па паходам, так видал, што i у Францii, i у Туреччинi, i у Рассеi за памещиками крепакам житьйо доброе. Вот i Алексiев барин доброй, честная душа! А што меня у салдати атдалi, так ета по нагаворкам прикажчика. Так што ж? Наслужил Богу i государю, пахадил па паходам, навидался свету i у Францii, i у Нiмечине, i у Рассеi, i у Туреччине; та i стал чалавеком, та i горюшки мне мало-ста. Олексий. Постарайтеся ж i об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходiм до Шкуратки, та поговорiть, нехай не губить нас. Уляна (поет). Ой дядечку, Голубчику, Змилуйся надо мною! Не дай менi, Сиротинi, У яму iти живою! Як рибонька без водицi, Так я, сердешна, б’юся! За дурного за Кандзюбу Силуе матуся! З Олексiем розлучають, Не дають пожити, Лучче смерть я заподiю, Коли не любити. Ой дядечку, Голубчику, Не дай менi пропасти! Прошу тебе, Ратуй мене, Защити вiд напасти! Озьми свое ружжо страшне Та стрельни в Уляну. Ой, чим iти за нелюба, Лучче лягти в яму. Озьми свою шаблю гостру, Зрубай мене разом! Без милого Олексiя Вмру одним я часом. Ой дядечку, Голубчику, Прошу тебе, Ратуй мене, Не дай менi пропасти! Скорик. Нет, сево не магу сделать. Я присяжной чалавек, абещал Павлу Кандзюбе iтить за рушниками i довжон сдержать слово. Только вот што: на сватаньi впалавiну буду брехать i разхвалювать дурного Стецька, а так, з военнаво артикулу, закину i усьо дело около пальця зверну; а завтра прийду та й буду атакувать стару Шкуратку; я знаю, у ней уся сила. А когда што не то, так ми i наговорною водицею попоштуем, татчас сдасться i думкою налево кругом! (Поет.) Уж недаром ми хадiлi, Скрозь в паходах iзследiлi, Знаю, знаю весь обряд, Дело всьо зведу да лад. Бул у немцов на родинах I у турков на хрестинах, У французов бил дружком, Там хадiл я с рушником. От гадюки отчитаю, Стару девку просватаю, Лихоманку зашепчу I злодiя проучу. Все зроблю я, што вам нужно; Ворожить тепер досужно. Знаю, знаю весь обряд, Дело всьо зведу на лад. Олексий. I, вже, до завтрього! Лучче б сьогоднi! Пожалуста, дядюшка. (Уляне.) Адже мати дома? Уляна. Нема! пiшла у рiзницi яловичини купувати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. I я ж кажу: лучче б сьогоднi, як паньматка вернеться, та й поговорили б, або, може, i вiдшептали б ii вiд Стецька; а то як рушники подаю, то й побоiться вiдкидатись, щоб не платити Кандзюбi безчестя за наругательство. Скорик. Вота, а я ж у вас на што? Севоднi нiкак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу принiмал, щоб стоять i у словi, i у делi, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, насмотрим i на зорi i што кому присниться. Может-таки Осип Скорик што-небудь да знает-та. Уж он лi света не бачил? не учить ево. Разведьот беду i не такую. Потерпiть до завтрього. Авось! Уляна. До завтрього? Може, мене завтра на столi побачите! Олексий. Як тiльки здумаю, що Уляна чiпляе хустку оттому навiженому Стецьковi, то мене так трясця i трусить. (Стецько за кулисами поет.) О! бач, який iде! Скорик. Жалко мне вас, детушки! А по другой команде вот што: не только свету, што у вакне, я й сам думал, што только его i есть, што у нас, а как пашол па усем гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так i ви, не тужiть. Паiськай другой девки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час места дожидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (Уходит.) Явление четвертое Уляна, Олексий и Стецько поет и грызет орехи. Стецько (поет без музыки). Iшов Стецько льодом, Свинка огородом; Подай минi, моя мила, Свою бiлу ручку! Бач, де вона! А я собi сидiв, сидiв, аж спати захотiлося. I що робить, не знаю; чи iти додому, чи тут старостiв дожидатись? Нiкого i спитатись. Мати повiялась кудись, а старий усе кликав мене на вольну, далi i захрiп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я полiз на полицю, та й намацав горiхи, та й трощу iх. Анумо, Уляно, цятатись! А кажи: чи цiт, чи лишка? От у жменi держу. Уляна. Та пiди собi геть! Цiт, – тiльки вiдчепись. Стецько (считает орехи). Так, вiдгадала. Оце один, два iх, п’ять, десять, три, усi! Олексий (ударив его по руке, выбивает орехи). А ти, бачу, i лiчити не вмiеш? Оттакий козак! Стецько (оглянувшись и тут только увидев его). А ти чого тут, пробишака? Чого ти з моею дiвчиною стоiш? Чого дивишся на неi, та ще, може, i говориш з нею? Гляди, щоб я не дав тобi щипки! Геть вiдсiля, кажу, тобi! (Олексий подходит к нему, а он пятится от него.) Цур тобi! Не заньмай мене, я тобi кажу! А то побачиш, що я тобi зроблю. Олексий (все подступая к нему). Ану, ну! Що ти менi зробиш? Стецько (отступая). Що зроблю? Ось побач; ось тiльки хоч пальцем доторкнешся до мене, то як скажений закричу пробi! Ще дужче, чим тогдi. Олексий. Цур дурня, та масла грудка! Чуеш, я тобi кажу: не в’яжись до людей, то й я тебе не заньматиму. Стецько. А до яких же я людей в’яжусь? А казки, кажи! Олексий. Чого ти в’яжешся до Уляни, йолопе? Вона за тебе не хоче. Стецько (подобрав орехи, продолжает их грызть). Дарма. Олексий. Вона каже: лучче iй з мосту та у воду. Стецько. Дарма. Олексий. Вона каже, що за тобою буде пропаща. Стецько. Дарма. Олексий Вона каже: лучче iй свiт за очима пiти, чим за тебе. Стецько. Дарма. Олексий. Вона каже: цур тобi, пек тобi, осина тобi, дурний, божевiльний, навiжений, католиче, бузовiре… Стецько. Дарма, дарма, дарма! Хоч ти менi що хоч кажи, а я тобi усе казатиму: дарма, затим що дарма. Хоч вона i не хоче, хоч вона плакатиме i вбиватиметься, хоч здохне, то менi дарма, аби б тiльки пiшла за мене. Олексий. Що ти будеш з таким дурнем робити! Вiн усе свое товче. Ну, ще ласкою попрошу тебе: Павлович, Степанку, голубчику! Вiдкинься вiд Уляни, не заiдай iй вiку, дай iй ще на свiтi пожити з ким другим, а не з тобою! Не бери ii, я тобi спасибi скажу! Стецько. Так i я ж тобi, братику, ласкою скажу, що я б тебе послухав, так що ж будеш робити з моiм батьком? Оженись, каже, дурню, таки оженись; та вже аж обрид менi з сим оженiнням; так оце тiльки затим я i женитися хочу. Олексий. Та шукай собi другоi дiвчини; се вже не твоя i не хоче за тебе. Стецько. Та де iх у ураговоi матерi знайдеш? Вже я раз ходив з старостами; ходили по усьому за-Харкову i усю Заiкiвку i Москалiвку виходили; де хоч поганенька дiвка була, усюди заходили, так нi одна не iде, як затялись. Уляна. Чом же вони за такого парубка та не iдуть? Стецько. Без сорома казка: кажуть, що дурний. «Дурний, цур йому»! – ось як кажуть. Се вже урагова мода стала, що усе за розумних хотять. Вiд сього i люди на свiтi переведуться. За дурних не iдуть, а розумних нiгде узяти, от усi люди i повиздихають, а нових людей – тпррру! – нiгде буде взяти! Уляна. Та й я ж тим за тебе не хочу, що ти дурний, i тобi у вiчi кажу. Стецько (молча смотрел на нее быстро и долго, потом вдруг вскрикивает). Тю на твою голову! Ти тiльки сама кажеш; а мати каже, що я не зовсiм би то i дурний; так хто вас зна, хто з вас бреше. А там i дiвка каже, батько каже, i мати каже, брати кажуть, сестри кажуть, що буцiм я дурний, так вже нiгде дiтись! Олексий. Оттак казали за-харкiвцi, а як прийдеш свататись на Гончарiвку, то й за-лопанцi те ж скажуть. Стецько. Матерi трясця за-харкiвцям i за-лопанцям, коли так скажуть. А купцi так не те кажуть. Олексий. Хiба ж тебе i купцi знають? Як же ти до них попав? Стецько. Ось бач як. Послав раз батько, – та й близенький свiт! – аж за Нетечу, а я й не потрапив, та й блукаю по вулицям, та розглядаю. А тут шусть на мене конi! Машталiр як урiже мене у се плече кнутом, як гикне: падi! Я сюди; а мене другий по сьому плечу; я бачу, що непереливки: вiдсiля конi, вiдтiля пани, так я шморг у лавку, та й дивлюсь, що там робитця. А там купцi, та так обдурюють панiв, що на! (Смеется.) Олексий. Чим же вони обдурюють? Стецько. Еге! ось як. Увiйде панi у лавку, уся така цвяхована, як мак у полi. Бриль на нiй… тiльки що ув огород горобцiв полохати, та шовкове рядно нап’ято, а скрiзь так i свiтиться… (Смеется.) Вже я, братику, надивився!.. От купець i подасть шовковоi ганчiрки шматок або хусточку дiряву, що менi i на онучi ii не треба, та i лупить грошики, скiльки видно. А вона i хвалиться, що добро купила; а я бачу, та регочусь собi, та думаю собi: купила добро, що i на пiдтичку не годиться. Аж ось мене купець i здрiв та i каже: чаво тебе, маладець, нада? А я кажу: я не молодець, а Стецько. Тут, знаiш, скинулись по слову та i стали приятелi. Далi зiбралось iх чимало: i старi, i молодi, i лисi, i пiдслiпуватi, i усякоi мастi. Регочуться з мене, а я з них регочуся та дещо вигадую. Далi заставили танцювати; як же я iм учистив гопака, так аж полягали регочучись. А далi i надавали: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку, та прохали, щоб ще прийшов… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-karpenko-kariy/ukrayinska-dramaturgiya-zolota-zbirka/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.