Тамплієри короля Данила

Тамплiери короля Данила Петро Михайлович Лущик Читай про Львiв! Петро Лущик народився 1963 р. на Львiвщинi. Закiнчив фiзичний факультет Львiвського державного унiверситету iм. Івана Франка. Працюе вчителем фiзики та iнформатики у Сопошинськiй школi. Лауреат конкурсiв «Коронацiя слова-2003» (роман «Полювання на дрохв») та «Коронацiя слова-2014» (роман «Тамплiери короля Данила»). Дiя роману вiдбуваеться у XIII столiттi. Папа Римський Інокентiй IV вiдправляе до галицького князя Данила Романовича свого посла. Охороняти важливу особу доручено загону воiнiв-тамплiерiв на чолi з командором Гiйомом де Пардо. Храмовникам доведеться вступити у сутичку не лише з монголами, що захопили руськi землi, але й зi своiми одвiчними суперниками госпiтальерами i навiть з ассасинами. Петро Михайлович Лущик Тамплiери короля Данила Пролог Восени 6761 року вiд створення свiту стольний град Холм нагадував розтривожений вулик. Ще вчора, здавалося, життя протiкало своiм неквапним руслом: кожен жив своiми турботами, бояри нарiкали на лiнощi смердiв, а тi, у свою чергу, проклинали бояр за надмiрнi побори, але навiть такi вiдхiлення вiд спокiйного розмiреного русла якось укладалися у звичайний ритм. Навiть зранку того пам’ятного дня нiщо не вiщувало нiчого незвичного. Воевода Костянтин пiсля того, як особисто перевiрив боездатнiсть дружини, одразу навiдався до жони вельможного князя, як це вiн робив кожного ранку. Хоч князь i поставив його на час власноi вiдсутностi головним у столицi, воевода все ж пам’ятав, що у мiстi залишилися князева жона i жони старших синiв. Мало того (хоч це i не головне, але Костянтин все ж не забував), князь Данило Романович вирушив iз синами на чолi великоi дружини на допомогу братам своеi жони. Князь полоцький Тевтiвiлл i князь смоленський Едiвiд несподiвано постали проти iхнього дядька Мiндовга i звернулися за допомогою до свого могутнього родича. Руський князь не заставив себе ждати. Саме у палатах княгинi i почув воевода цю звiстку. Їi принiс гонець, висланий князем перед виступом вiйська. Княгиня лише подивилася на Костянтина, i той одразу зрозумiв. Дорогою вiддаючи необхiднi накази, вiн попрямував до свого будинку. Вже там покликав до себе гiнця i вивiдав у нього головне: чи здобули перемогу? чи е втрати? І коли чекати приiзду князя? Отримавши втiшнi вiдповiдi на першi два запитання i дiзнавшись, що князь прибуде не ранiше нiж опiвднi наступного дня, воевода полегшено зiтхнув. Час на пiдготовку гiдноi зустрiчi господаря мiста ще е, пiдготуватися встигне, не вперше. Взагалi-то Костянтин не любив своеi посади, йому звичнiше було рубати ворогiв на полi бранi, але князь помiтив у нього задатки господаря i залишав замiсть себе керувати спочатку Галичем, а пiсля того, як покинув нелюбий йому град i з усiм двором перебрався сюди, у власноруч збудований Холм, поставив керувати й ним. Уперше Костянтин замiнив князя у час ганебний, який i вiн, i тим бiльше Данило, хотiли б забути. Саме тодi князь змушений був поiхати у далеку путь на поклiн до хана Батия. Замiсть себе Данило поставив його, Костянтина, довiривши йому, а не молодшому братовi Васильку, владу над столицею. Господарювання Костянтина було належно оцiнене князем, що повернувся додому приниженим, осоромленим, але все ж господарем своiх-таки земель. Впевнившись у чесностi воеводи, Данило тепер спокiйно залишав столицю пiд охороною Костянтина, не побоюючись якогось пiдступу. Сини князя, у яких душа не лежала до буденних клопотiв, не заперечували. Невдовзi усе мiсто заворушилося. Найперше нарiзали й напатрали усiлякоi птицi, щоб назавтра приготувати до урочистоi учти. З пiдвалiв холопи викотили бочки iз квашениною, принесли воеводi на пробу настоянi меди i вино. Сам воевода сидiв у своiх у покоях спокiйний, здавалося, його зовсiм не турбувала метушня за стiнами будинку. Причина цього спокою була проста: у мiстi кожен знав, що мае робити у таких випадках. Тут влада князя була тверда i мiцна; тут усi були вiдданi йому. Це не Галич, де навiть смерд мiг не послухатися, не кажучи вже про бояр, що неодноразово повставали проти князя. Тому воевода не став перевiряти особисто, як iде пiдготовка до зустрiчi великого князя, i спокiйно чекав завтрашнього дня. І Невiдомо, хто перший кинув довгоочiкуване «Їдуть!». Чи це були вартовi на високих мiських мурах, чи вiстовi, висланi заздалегiдь назустрiч, а швидше за все, всюдисущi хлопчаки невiдомо яким чином першi прочули про наближення князевого почту i миттю рознесли цю звiстку мiстом. Вона, щомитi поширюючись, пронеслась вiд храму Святого Іоанна Златоуста головними вулицями дерев’яного мiста аж до церкви Богородицi i повернулася на головний майдан. Здавалося, все мiсто зiбралося тут, перед церквою покровителя мiста. Живий коридор простягнувся аж до схiдноi брами, а меткi хлопчаки, попри всi заборони, розташувалися на прилеглих горбах, обсiли примiськi дерева, дехто навiть пробрався на мiськi стiни до вартових, щоб не пропустити головного. Воевода Костянтин разом з княгинею, жонами княжичiв Лева i Романа, наймолодшим сином Данила Мстиславом та митрополитом Кирилом стояв у кiнцi довгого людського коридора, пильно вдивляючись наперед, щоб не пропустити митi, коли з’явиться князь. Було видно, що всi присутнi – i воевода, i жiнки, i бояри – помiтно хвилюються. Ще б пак! Майже пiвроку не було князя у столицi! До його вiдсутностi вже почали звикати, хоч час вiд часу вiн i нагадував про себе – то звiсткою, то наказом укрiпити стiни мiста чи прислати на пiдмогу ще один загiн кiнноти. Зрештою, так було не вперше. Враз багатоголосий шум юрби посилився i всi, неначе за командою, повернули своi голови. Тi, що стояли ближче до площi, ще нiчого не бачили, але радiснi вигуки попереду сповiстили, що господар мiста повернувся. Врештi воевода побачив князя. Вiн iхав на улюбленому вороному конi. На князевi була дорога опанча, прикрашена хутром i золотою тасьмою, на ногах – сап’янцi, гаптованi золотом. Голова князева була без шолома, i вiтер ворушив посрiблене волосся. Навiть з такоi вiдстанi Костянтин вiдзначив, що князь стомився, якось змарнiв. Що ж, це i не дивно, якщо врахувати, що за пiвстолiття свого життя бiльшу частину Данило провiв у походах. Поруч iз Данилом iхав його брат Василько, на три роки молодший. Зовсiм позбавлений найменшоi заздростi до успiхiв старшого брата, вiн ще з дитинства визнав верховенство Данила i став йому надiйною опорою. У своему братовi князь був упевнений повнiстю i в усьому йому довiряв. Василько був надiйним тилом, на нього можна було покластися у найскрутнiшi часи. Це розумiли всi. А вороги у своiх планах скинути Данила iз князювання навiть не розраховували на Василька. Ця братова вiдданiсть була чимось неймовiрним, бо зазвичай схiднi князi зовсiм не зважали на родиннi зв’язки i в боротьбi за владу йшли на все: на зраду, вбивство кровних родичiв, обмовляння iх перед ханом, аби лише отримати заповiтний ярлик на князювання. Трохи оддалiк вiд князя i Василька в один ряд iхали три вершники, що могли бути лише братами, такими схожими один на одного вони видавалися. Це сини князя – Лев, Роман i Шварно. Останнiм часом князь постiйно брав iх iз собою у походи. Старший син Лев – точна копiя Данила, яким воевода пам’ятав його у битвi на рiчцi Калцi: такий же коренастий, свiтло-русявий; йому передалася вiд батька навiть спадкова риса – меч вiн тримав у лiвiй руцi. Не дивно, що Лев був улюбленцем князя, його наступником. Плануючи передати Леву трон, Данило оженив його на Констанцii, дочцi угорського короля Бели. Другий син Данила Роман – повна протилежнiсть братовi. Вищий вiд нього, худорлявий, чорнявий красень – усi цi риси вiн успадкував вiд матерi, дочки Мстислава Удалого. Майже одночасно зi старшим сином Данило оженив i Романа на племiнницi австрiйського герцога Гертрудi. Зараз обидвi жiнки стояли поруч з Костянтином i захоплено позирали на чоловiкiв. Третьому брату Шварну заледве виповнилося двадцять рокiв, але вiн старався не вiдставати вiд старших братiв i вже багато чого досяг. Лише поки що був неодружений. Інших двох вершникiв, що iхали майже одразу за братами, присутнi бачили вперше. Це були юнак i дiвчина, обое свiтловолосi, деяка схожiсть iхнiх облич виказувала iхнiй кревний зв’язок. Одягнутi вони були не у руську одiж, а в литовську, тому можна було припустити, що цi двое – полоненi князя, як це часто бувало у подiбних походах, але чiпке око Костянтина не вловило скутостi чи страху у iхнiх рухах. Навпаки, обое трималися гiдно, усiею своею поставою пiдкреслюючи свое незалежне становище. Одразу за ними iхали тисяцькi та iншi зверхники, кожен на чолi свого загону. Князь Данило ледь помiтним рухом зупинив коня. Миттю поруч вирiс слуга, обома руками вхопив повiд. Данило легко зiскочив на землю i, не чекаючи iнших, пiдiйшов до зустрiчаючих. Воевода Костянтин на знак поваги опустився на колiно; жiнки низько схилили голови. – Устань, вiрний друже! – пролунав такий знайомий голос князя. Воевода пiдвiвся. – Вiтаю iз щасливим поверненням, князю! – сказав вiн. – Щасливим – це точно! – вiдзначив Данило. Вiн повернувся до митрополита, схилив голову, мовчки прийняв благословення, поцiлував простягнутий хрест. – З Божою помiччю ми перемогли. Лише пiсля того князь пiдiйшов до княгинi Юрате i нiжно пригорнув ii до себе. – Ну здрастуй, люба моя! Нудьгувала без мене? – Дуже, мiй князю! – iз сильним акцентом вiдповiла вона. – Нiчого, – заспокоiв Данило. – Тепер я надовго залишуся тут. Ще набридну. А щоб тобi було не нудно, я дещо привiз тобi в подарунок. Данило Романович повернувся i кивнув головою. За цим знаком вiд княжичiв вiддiлилися двое незнайомцiв i пiдiйшли ближче. Лише тепер Юрате змогла як слiд iх роздивитися. На ii обличчi швидко промайнули здивування, острах i?радiсть. А дивуватися було чому, адже перед княгинею стояли дiти ii дядька Мiндовга – Воiшелк i Рамуне. Подив був такий великий, що вона лише спромоглася спитати розгублено: – А що ви тут робите? Це трохи розвеселило князя, i вiн, пiдвищивши голос, щоб почули присутнi, сказав: – Твiй дядько зрозумiв, що його союз iз тевтонцями нi до чого доброго не приведе, лише до поневолення, як це сталося колись iз прусами, отож вiн прислав до мене сина i забажав помиритися. А щоб нiхто не сумнiвався у його чесних намiрах, погодився вiддати свою дочку за Шварна. Отак славно, без жодного бою, закiнчився цей похiд. У натовпi прокотився шум, у якому вiдчувалося загальне захоплення. – Ну що ж, воеводо! – повернувся Данило до Костянтина. – Кепський, бачу, з тебе господар! – Чому, князю? – здивувався той. – Та тому, що тримаеш князя на площi i не ведеш у покоi, – голосно засмiявся Данило. – Невже навiть трапези не пiдготував до мого приiзду? – Приготував, князю, – полегшено зiтхнув Костянтин. – Залишишся задоволеним! – Що ж, веди. Отче! – звернувся Данило до митрополита. – Завтра вiдправте подячну службу за щасливе повернення, а зараз запрошую скуштувати, що Бог послав. – Обов’язково прийду, – пообiцяв Кирило. – От тiльки вiддам останнi настанови. – От i добре, отче! – усмiхнувся князь. – А ми поки що опорядкуемося з дороги. Костянтин уклонився. – Лазня готова. – Чудово! – вигукнув князь. – Ходiмо, воеводо!.. Сонце вже пiдбилося височенько, коли князь Данило з жоною та з усiею челяддю з’явився у трапезнiй. Бояри i знать вже сидiли обабiч довгих, заставлених наiдками столiв. Були тут i намiсники ближчих мiст, пiдлеглих князю. Деякi з них довгий час вели з Данилом вiйну за верховенство, але були розбитi. Дехто не захотiв змиритися з поразкою: хтось утiк в iншi землi; когось князь наказав стратити. Тi ж, хто прийшов до Данила Романовича з покутою, були великодушно прощенi й отримали землi та мiста, тiльки за умови бiльше нiколи не пiднiмати меча на брата. Отже, держава Данила Романовича була велика i мiцна. Здавалося, немае таких ворогiв, що здатнi повалити ii, i князь мiг бути спокiйний. Принаймнi сьогоднi. Данило i Василько сiли на чолi великого столу. Злiва вiд князя сидiла княгиня Юрате, справа – Василько з Костянтином, якого Данило всадовив ближче до себе. Далi вперемiжку – княжичi з жонами. Майбутню невiстку Рамуне Данило посадив мiж Шварном i Воiшелком. І трапеза почалася. Гостi пили i iли. Слуги не встигали носити перемiни. Костянтин, який сидiв не на своему мiсцi i не мiг керувати слугами, був як на голках, помiчаючи прорахунки своiх помiчникiв. Це впало в око Даниловi, вiн поспiшив заспокоiти вiрного слугу. – Та чого ти весь час роззираешся? – спитав князь. – Нехай трохи без тебе поклопочуться, щоб догодити князю! А то бачу, розпустив ти iх. Кроку не можуть зробити без того, щоб не оглянутися на тебе. Якби я весь час отак оглядався, то не досяг би нiчого. Твое здоров’я, воеводо! Костянтин розслабився, лише краем ока стежив за дiями слуг, Василько звернувся до нього i запитав, киваючи головою на намiсникiв: – Клопотiв не було? – Та нi, сидять тихо, – вiдповiв воевода. – Принишкли? Чи надовго? – допитувався Василько. – Гадаю тiльки зовсiм божевiльний може сподiватися на те, що повалить князя. Ти сам знаеш, що нi мадяри, нi австрiйцi, нi вже литвини проти Данила Романовича не виступлять. – А хан? Ти його забув? – запитав Василько. – А ярлик на князювання, будь вiн неладний? Нi, звiдси небезпеки немае. – А звiдки ii сподiватись? – Не знаю, – вiдказав Костянтин. – Вiд когось iз княжого роду? Василько махнув рукою i перевiв розмову на iнше. – Про сина мого щось чув? – Княжить у Луцьку. Подать платить вчасно, якщо саме це тебе цiкавить. – І це також, – поважно вiдповiв Василько. – У державi мае бути одна голова. Лише тодi вона мiцна. – Твоi слова, князю, та до вух рокiв двадцять назад, – пiдтримав його воевода. – І не було б цiеi ганьби на землi руськiй. Їхню розмову перебив Данило, прислухавшись до них. – Чую, е про що поговорити. Пiсля трапези чекаю вас до себе. Там нашу розмову i продовжимо. Тут звичний хiд трапези порушила поява несподiваного гостя. У низенькому середнього вiку чоловiковi всi впiзнали воеводу Бакоти Милiя. Його поява виявилася несподiваною навiть для князя, якщо врахувати вiдстань, яка вiддаляла це прикордонне мiсто вiд столицi. Милiй пiдiйшов до столу i опустився на одне колiно. – Пiдiйди, воеводо! – прогримiв у тишi голос Данила. – По правдi, я не сподiвався побачити тебе тут. Прошу сiдати до столу. – Пробач, князю, – вiдказав, пiдводячись, Милiй, – але бачить Бог, не з власноi волi я подолав далеку вiдстань. Не сам я прибув до тебе. – Не сам? – здивувався князь. – Хто ж iще з тобою? Де твоi супутники? – Не думаю, що iхня поява звеселить твое серце, князю, – похмуро промовив Милiй. Вiн обернувся i махнув комусь рукою. Великi дверi прочинилися, i у трапезну тихо увiйшли двое чоловiкiв. При iхнiй появi замовкли всi. Пишнi, розшитi орнаментом халати, пiдперезанi широкими поясами, гостроверхi шапки з хутра, легкi чоботи iз задертими носами i вузенькi щiлини очей на позбавлених будь якоi рослинностi жовтих обличчях. Монголи! Воевода Костянтин бачив, як спохмурнiв Данило Ро-манович, як стиснув кулак Лев, напевне, шкодуючи, що немае при собi меча, як докiрливо похитав головою митрополит Кирило. А несподiванi гостi упевнено йшли вздовж столiв, за якими принишкла знать. Так iдуть господарi у своему будинку. На два кроки вiд них простував третiй прибулець, одягнутий у монгольську одiж, але риси мав слов’янськi. За ними двое iнших монголiв несли чималеньку скриню. Процесiя зупинилася перед князем. Їх роздiляв не лише широкий стiл, а, здавалося, широкий Днiпро вiдмежовував iх одне вiд одного. Пам’ятаючи днi, проведенi у Батия, Данило хотiв пiдвестися зi свого мiсця, як тодi, два роки тому, але тут на нього дивилися його пiдлеглi, i князь опанував себе i рiвним голосом, який нiчого не виражав, запитав: – Хто твоi супутники, Милiю? – Посланцi хана Бату Куремса i Темуч вiтають тебе, великий князю! – сказав тлумач. Цi слова сподобалися Даниловi, i вiн уже теплiше запитав: – Що заставило великого хана вiдправити до мене у таку далеку дорогу своiх людей? Тлумач почекав, поки закiнчить говорити Куремса, i продовжив знову: – Достойнi посланцi прямували до короля Бели iз особистим листом великого хана. Знаючи твою, князю, вiдданiсть господаревi, вони вирiшили вiдхилитися вiд прямоi дороги i висловити свою пошану до могутнього князя русiв i принести тобi подарунки. З цими словами двое монголiв винесли наперед скриню i поставили перед Данилом, не вiдкриваючи ii. Монголи знали, що подарунки призначенi лише для князя, тому iншим бачити iх не личить. Данило кивнув головою. – Подарунки прийнятi! – сказав вiн. – Запрошую вас роздiлити з нами трапезу. Перекладач передав монголам слова Данила. Вони перезирнулися, i наперед виступив Куремса. – Коли ти був у нас в Сараi, – сказав вiн, – ти вiдмовився пити наш кумис. Ми на тебе не образилися, бо не до душi тобi наше питво. Дозволь же i нам не пити ваше вино. – Що ж, це мудрi слова, – похвалив князь. – Тодi дозволь, моi люди проведуть вас до покоiв, де ви зможете вiдпочити перед далекою дорогою. Монголи вклонилися i так же мовчки покинули трапезну. Коли за ними зачинилися дверi, присутнi неначе за командою повернули своi голови до Данила. Вiн пiдвiвся, помахом руки наказавши усiм залишатися на своiх мiсцях. – Я маю поговорити з Милiем, – пояснив вiн. – Пiшли, воеводо! Милiй задрiботiв за князем i зник за бiчними дверима. – Причини щiльнiше! – наказав Данило. Милiй зачинив дверi i подивився на князя. Його вразила та змiна, що вiдбулася iз Данилом; здавалося, вiн скинув з себе маску величi i сили й перетворився на немолоду стомлену людину, змучену обов’язками, що на неi звалилися. Данило сiв на високий трон. – Розповiдай! – Немае тут моеi вини, – запально почав Милiй. – Вони прибули до мене несподiвано i запитали, де нинi князь. Я iм пояснив, що ти, князю, воюеш на пiвночi, проти литвинiв, i у Холмi тебе немае. Куремсу (а вiн головний у них) зацiкавило, чи не замишляеш ти чого проти Сарая. Я одказав, що свою силу мiй князь зазвичай направляе на пiвнiч i на захiд i аж нiяк не на схiд. Не знаю, чи переконав я iх, але монголи вирiшили поiхати сюди. – Тобто намiр поiхати у Холм виник несподiвано, а не був запланований? – допитувався Данило. – Атож, думаю, що Куремса вирiшив заодно розвiдати нашi укрiплення. – І що? – Я повiв iх обхiдним шляхом, – повiдомив Милiй. – Нi у Белз, нi в Луцьк ми не заiжджали. – Це добре, – похвалив намiсника Данило. – Гаразд. Що вони збираються робити далi? – Звiдси поiдуть до волохiв. Мене великодушно вiдпускають. Про це менi говорив тлумач. – Вiн русич? – Так. Володар. Десь iз Чернiгiвського князiвства, чи що там вiд нього залишилося. Вiн проявив себе здiбним пiд час оборони Чернiгова, отож Батий, вражений його звитягою, звелiв пощадити. – І вiн iз вдячностi став служити хановi? – грiзно промовив князь. – Тисяцького Дмитра пiсля взяття Киева також Батий вiдпустив, але це не змусило його зрадити свою вiру. Добре, з перевертнями розберемося потiм. Скажи краще, як сприйняв Куремса побачене? – Вiн був задоволений, – вiдказав Милiй. – Ще б пак! – протягнув Данило. – Їм милiше бачити мiста без стiн. Ну нiчого, все до пори до часу. Дякую, Милiю, за вiрну службу. Переночуй нiч у Холмi, а завтра зранку вiдправляйся назад. Бакота – ворота до всього князiвства, i вони мають бути на замку. Завжди. – Я зрозумiв тебе, князю! – вклонився Милiй. – Зроблю так, як волiеш. Князь Данило залишився сам. Ось уже п’ятнадцять рокiв, вiдтодi як пiд Дорогочином вiн наголову розбив тевтонцiв i в бою отримав пiдступний удар булавою у тiм’я, зiр його поволi тьмянiшав. Бували митi (коли вiн був особливо стомлений чи напружений), i тодi очi розрiзняли лише свiтло i тiнь. Правда, потiм зiр вiдновлювався, але князь боявся, що настане мить, коли все бачене остаточно поглине темрява. І все ж Данило сподiвався, що не доживе до цього. Поява посланцiв хана Батия нагадала Даниловi його поiздку в Сарай два роки тому. Авжеж, тодi, зайнятий безупинними вiйнами зi своiми суперниками, вiн не встиг укрiпити мiста i вони залишилися беззахисними проти пiдступного ворога. Як би у нього тодi було бiльше часу, то зумiв би пiдготуватися до зустрiчi непроханих гостей, i хто знае, може, i не пропустив на своi землi монгольську навалу. Дверi покою тихо вiдчинилися, i князь побачив на порозi Костянтина. – Запроси сюди брата, синiв i сам приходь! – сказав Данило. Невдовзi Василько, Лев, Роман, Шварно i Костянтин сидiли пiвколом перед троном князя. Данило обвiв усiх поглядом, зупинився на наймолодшому, Шварновi. – Я не хотiв говорити при всiх, – почав вiн. – Особливо не хотiв, щоб нашу розмову чув його святiсть. А поговорити нам е про що. Гадав вiдкласти ii на пiзнiше, хоча б на завтра, але непроханi гостi переконали мене, що вiдкладати далi вже нiкуди. Хоч i ранiше ця розмова також не могла вiдбутися. Я вам не вiдкрию нiчого нового, коли опишу наше становище. Князь угорський Бела, який довго тривожив нашi кордони, зрозумiв усю марнiсть боротьби, породичався з нами i перестав бути нам небезпечним. Пiсля смертi короля кракiвського Лестка Польща теж перестала бути для нас загрозою. Тевтонцi ще не забули Дорогочин i сюди бiльше не поткнуться. За литовцiв поручиться Шварно, тим бiльше, що Мiндовг сам вiддав нам Чорну Русь. Таким чином, за цi кордони я спокiйний. Присутнi уважно слухали князя; Костянтин час вiд часу на знак згоди кивав головою. – Але е сусiд, з яким неможливо домовитись, – продовжував Данило. – Батию не потрiбна сильна Русь, i будь-якi перемовини з цього приводу розпочинати безглуздо. Але i нам далi терпiти зверхнiсть хана бiльше несила. Я не починав цю розмову, поки у нас на кордонi стояли ворожi нам володарi. Зараз же, гадаю, настав час дiяти. Я готовий вислухати кожного з вас, порадьте, що нам зробити, щоб позбутися нестерпноi опiки. Воеводо, що ти скажеш? Костянтин здивовано пiдвiвся. – Чому я, князю? – Хочу, щоб ти сказав свою думку першим, щоб на тебе не вплинули нашi слова. – Що ж, як скажеш, князю. Тут i думати нiчого. Монголи сильнi, у них багато вiйська, залiзна дисциплiна, i вони вiрять своiм зверхникам. Але це не головна причина, чому вони сильнi. Адже ми були роз’еднанi. Якби чернiгiвський князь прийшов на допомогу рязанському, а не став чекати, гадаючи, пiде на нього Батий чи поверне на пiвнiч, якби Переяслав вiдправив дружину на рать не на своiй землi, а ранiше, монголи не перетнули б Дон. Отак сталося те, що маемо тепер. – Я знаю, до чого ти хилиш, воеводо, – вставив Данило. – Так, князю, ти мене правильно зрозумiв: однi ми з монголами не впораемося, – пiдтвердив Костянтин. – Що ти пропонуеш? – запитав Василько. – Ти, князю, перерахував королiв, якi перестали бути нашими ворогами i породичалися з тобою. Кинь клич, i Бела, Мiндовг, Болеслав пришлють вiйська на допомогу. – А чи пришлють? – засумнiвався Василько. – Батий не обклав iх даниною. – І нас нi. – Так, але вони не мають спiльних земель з Ордою, – пiдтримав брата Данило. – До того ж Бела останнiм часом змiнив своi плани щодо Романа. Вiн вiдмовив йому у пiдтримцi на володiння Австрiею. Навiть якщо Мiндовг захоче нам допомогти, вiн таким чином оголить своi пiвнiчнi землi перед Тевтонським орденом. – Та вони ж його королем зробили! – вигукнув воевода. – Ти iм вiриш? Ось бачиш, i Мiндовг також не вiрить. І правильно робить. – Що ти пропонуеш, батьку? – подав голос Лев. – Бачу, у тебе вже визрiло рiшення. – Визрiло, i давно, – вiдповiв Данило. – І яке воно? – Все те, що тiльки-но сказав воевода. – Але ж ти сам згодився, що це нереально, – вставив Роман. – Нiчого нереального немае, – поважно вiдказав Данило. – Можливо все, тiльки треба знайти пiдхiд. – Тобто ти хочеш пiдняти проти Батия сумiжнi з нами князiвства i водночас втримати тих, хто не приеднаеться до нас, вiд спокуси захопити незахищенi землi? – не вгавав Лев. – Саме так. – Але це нереально! – повторив Роман. – Пробач, батьку, але навiть з тевтонцями у нас не мир, лише перемир’я. Як ти зможеш втримати нiмцiв вiд спокуси? – Я iх не втримаю, але до нападу на Литву чи Польщу справа не дiйде, – продовжив Данило Романович. – І знаете чому? Не через раптову милiсть тевтонцiв. Для них не iснуе такого слова, як жалiсть. Менi розповiдали, що у хрестовому походi тевтонцi усiх вразили своею жорстокiстю щодо ворога, полонених, жiнок i дiтей. Хоч iнших рицарiв також важко було запiдозрити у жалощах. Але мова не про це. Тевтонцi не нападуть нi на Мiндовга, нi на Болеслава з дуже простоi причини: вони просто не залишать своi землi без вiйська. – Тодi навiщо ця розмова? – запитав Шварно, який досi мовчав. – Ти ж не можеш заставити Белу полюбити Болеслава, а iх обох – гросмейстера! – Я – нi, але е людина, якiй це пiд силу, – вiдповiв князь. Вiн не сказав, про кого йдеться, але Костянтин одразу вiдгадав думку князя. Безумовно, Данило мав на увазi Папу Римського. – Інокентiй? – Запитання Лева пiдтвердило, що не один лише воевода здогадався, кого мав на увазi Данило. – Саме вiн. – Але ж, батьку, Папа вже вiдправляв до тебе своiх послiв. А ти iх вигнав. – Це було шiсть рокiв тому, – нагадав князь. – Тодi Папа хотiв лише одного – приеднати руськi землi до Риму. – А хiба нинi вiн цього не хоче? – запитав Роман. – Хоче. Не думаю, що Папа вiдмовиться вiд свого. – Ти пiдеш на це? Данило подивився на Василька, який це запитав. – Пiду! Заради того, щоб вигнати з Руськоi землi монголiв, пiду. Бог дав i iхню вiру, i нашу. І до недавнього часу ми були – одно! – Не думаю, що бояри та навiть i холопи приймуть вiру тевтонцiв, особливо пiсля того, що вони чинили у Лiвонii чи Пруссii. – А що нашi ж таки робили зi своiми? – пiдвищив голос Данило. – Той-таки Ростислав чи Судич? Але ж нiчого, забулося. – Добре, – згодився Василько. – Бачимо ми, що ти все продумав. Скажи, що у тебе на думцi? Що ти тримаеш такого, про що ми ще не знаемо? Данило Романович усмiхнувся, розгадавши хитрий намiр брата вивiдати, що вiн тримае наостанок. – Гаразд, слухайте, – згодився князь. – Князь угорський повiдомив мене, що Папа Інокентiй видав буллу до всiх християн Богемii, Моравii i Померанii, в якiй закликав iх до хрестового походу проти монголiв. – Цього мало, – засумнiвався Василько. – Що вони можуть нам дати? Лише декiлька тисяч воiнiв. – Це ще не все, – заспокоiв Данило. – Це лише початок. Бела дав менi знати, що проти татар пiднiметься увесь християнський свiт, якщо я пристану на умови Папи. – І що це за умови? – Я визнаю верховенство Риму як у релiгiйному, так i у владному вiдношеннi. Мало того, Папа передасть менi владу над усiм християнським воiнством, але для цього я маю коронуватися. Інакше iншi королi просто не стануть мене слухатись. – А ти? – От саме для цього я i зiбрав вас тут, щоб разом вирiшити, що нам робити. У кiмнатi запала мовчанка. Рiшення, яке мали ухвалити присутнi, було непросте. Кожен розумiв ту небезпеку, на яку, можливо, наражав рiдну землю у разi приходу сюди хрестоносцiв. У людей ще не загоiлися спогади про безчинства угорцiв, полякiв i тевтонцiв; з iншого боку, монгольська навала була незрiвнянно кривавiшою. У той же час монголи не чiпали руськоi вiри, до неi у них не було нiяких претензiй; заступництво ж Папи Римського означало змiну деяких елементiв грецькоi вiри, невелику, але все ж змiну. І невiдомо, як до цього поставиться Константинополь. – Що на це скаже Кирило? – подав голос Костянтин, маючи на увазi митрополита. – Його серед нас немае, – нагадав Данило. – Але вiн дiзнаеться рано чи пiзно! – Краще вже пiзно, – вставив Василько. – Тодi поставимо його перед фактом. – Значить, ти згоден зi мною? – запитав Данило брата. – Принаймнi iншого виходу я не бачу. – Леве! – звернувся Данило до старшого сина. – Батьку, ти ж знаеш, що ми завжди тебе пiдтримаемо! – за усiх братiв вiдповiв той. – Дякую вам, синове! – щиро сказав батько i повернув голову до Костянтина. – А ти? – Я також? – здивувався той. – Не думай, що це – лише княжа справа. Вiд того, що ми вирiшимо, багато залежатиме: жити пiд татарами чи молитися католицькому Боговi будуть не лише тут присутнi, але й бояри i смерди також. Я знаю, що ти завжди стояв осторонь бояр, якi ворогували мiж собою за бiльший вплив на князя. За це тебе не любили, але й поважали водночас. Вважаю, що ти заслужив на те, щоб тебе вислухали. – Зрештою, я не вiдмовляюся, – спробував виправдатися Костянтин. – Ти правий, князю, держава сильна дружиною i боярами. Як вони вирiшать, так i буде. Я цiлком на твоему боцi, князю. Цю сарану зупинити можна лише гуртома. А Римський Папа – едина людина, яка здатна згуртувати всiх. – Отже, усi – за, – зробив пiдсумок Василько. – Що далi? – А далi я напишу листа Інокентiю i передам його у Рим. – Як? – поцiкавився Василько. – Дорога неблизька. Не дай Боже, про лист хтось дiзнаеться! А якщо звiстка про це дiйде до Сарая… – Ну, це не так важко, як може здатися, – заспокоiв усiх Данило. – Як вам вiдомо, князь литовський Мiндовг вихрестився у гросмейстера нiмецького ордену i став християнином, хоч у душi, впевнений, вiн залишився язичником. Але Папi Римському цього знати не обов’язково, йому не терпиться прийняти пiд свiй омофор ще один народ сходу. Тому посольство неофiта Мiндовга вирушить у Святе мiсто наступного мiсяця. Я домовився з Мiндовгом, що дорогою до святого престолу його люди зайдуть сюди, у Холм, i вiзьмуть мою людину. – Кого? – поцiкавився Костянтин. – Гадаю, у тебе е надiйна людина, котру можна посвятити у нашу таемницю. – Подумаемо. – Воеводо, я доручаю це тобi. Часу тобi на все – двадцять днiв. Треба, щоб вiн знав латину. Розмова дiйшла свого завершення, тому князь Данило вiдпустив усiх, залишивши лише брата Василька. II Величне мiсто на Тибрi прокидалося. Червоний сонячний диск пiднiмався над Святим мiстом. Його вранiшнi променi освiтили палаци i храми, що височiли над усiма будiвлями. Їхнi дахи ставали золотавими i червонуватими вiд гри свiтла i барв. Вже згодом, неначе намилувавшись храмами, сонце заглянуло в низини, де один до одного тулилися невеличкi будиночки простолюду. В описуванi часи столиця не могла похвалитися нi величчю, нi смиреннiстю нечисленного населення. Римляни, пiдбурюванi усiлякими авантюристами, останнiм часом неодноразово виганяли главу церкви зi свого мiста, потрапляли пiд владу тих же авантюристiв, метою яких було едине – побiльше урвати iз залишкiв пирога багатого колись Риму i при слушнiй нагодi вчасно зникнути. Так траплялося ранiше; це сталося i на початку понтифiкату теперiшнього Папи. Бачить Бог, кардинал Сiнiбальдо Фiескi не хотiв надягати подвiйну корону i ставати Інокентiем IV. Майже два роки святий престол був порожнiй пiсля того, як пiшов у засвiти його попередник Целестiн IV, два роки не мiг зiбратися конклав кардиналiв, щоб обрати нового слугу слуг Божих. Лише пiсля того, як король Фрiдрiх намагався незаконно посадити на папський престол свого ставленика, кардинали нарештi змогли майже одноголосно проголосувати за нього, епископа Альбенгi Сiнiбальдо Фiескi. Мало того, що конклав вiдбувався не у Святому мiстi, а у невеличкiй Ананьi, новообраний Римський Папа протягом десяти рокiв не мiг повернутися у мiсто Петра. За цi роки було все: i приниження вигнанням, i страх за власне життя, i непосильна робота з укрiплення позицiй Церкви, якi вже похитнулися, i вiдчайдушний крок з вiдлученням непокiрного Фрiдрiха вiд церкви, i, врештi-решт, примирення. І лише пiзньоi осенi минулого року Папа Інокентiй змiг повернутися до себе додому, в апостольську столицю, у Рим. Невесела, безрадiсна картина постала перед його очима. Коли Сiнiбальдо Фiескi ще був кардиналом, служив у курii, а потiм як епископ Альбенгi неодноразово приiжджав сюди, вiн нiколи не зустрiчав такого запустiння. Колись чистi широкi вулицi, забрукованi ще за часiв перших римських епископiв, поросли травою i бур’яном, ними текли потоки нечистот; деякi церкви були зачиненi, i лише бродячi коти та собаки порушували тишу пiд склепiнням Божих храмiв. У тi церкви, де ще правилося, людей ходило мало. Здавалося, мiсто, де апостол Петро почав свою проповiдницьку мiсiю i де прийняв мученицьку смерть, перестало бути християнським i повернулося у язичницькi часи. Врештi мiсто прокинулося. Його шум досяг палацу Святого Ангела i застав Інокентiя за робочим столом, де вiн слухав доповiдь свого секретаря. Папа сидiв за масивним дубовим столом, за яким працювали його попередники ще вiд часiв Григорiя VII. Інокентiй був одягнутий у традицiйну бiлу сутану, котру папи зазвичай носили вдома, тiльки поверх неi була сукняна накидка – зима цього року виявилася морозною i снiжною, i печi не нагрiвали як слiд усi зали палацу. Інокентiй сидiв пiд великим фамiльним гербом сiм’i де Фiескi: на щитi чергувалися косi бiлi i синi смуги. Лише недавно Папа Римський змiг помiстити його на вежу замку Святого Ангела, i, судячи з усього, ненадовго, бо декан священноi колегii кардиналiв Рiнальдо Контi принiс невтiшнi новини. З його слiв Інокентiй зрозумiв, що хтось у мiстi пiдбурюе проти нього народ. – Дiзналися, хто це? – запитав Папа. – Ми спiймали декiлькох призвiдникiв, – повiдомив декан. – На допитi вони лише пiдтвердили те, про що ми самi здогадувалися. Все це люди Манфреда. – Манфред, – похитав Інокентiй. – Що ж, недостойне сiм’я достойного батька. Чого вiн добиваеться? Я ж йому фактично вiддав владу над усiею Сицилiею! Не думаю, щоб Манфред переймався такою дрiбницею, як регентство при Конрадi. – Ваша Cвятосте! – майже з докором сказав кардинал. – Та що йому з цих Сицилiй! Рим – ось його мета! І вiн зробить усе, щоб повернути мiсто. І не зупиниться нi перед чим. – Монсеньйоре, не лякайте мене. – А я i не лякаю. Просто боюся, щоб моi найпохмурiшi передбачення не виявилися дрiбницею перед дiйснiстю. Папа Інокентiй IV слухав кардинала i в душi погоджувався з його словами. Так, iсторiя повторюеться. Багатьох його попередникiв не прийняло Cвяте мiсто; довелося випити гiрку чашу вигнання i йому. Неначе насмiшкою над титулом примаса Італii був той факт, що його влада закiнчувалася за стiнами цього замку. Зовнi панували iншi закони, зовсiм не схожi на тi, що проповiдувалися у церквах. – Все? – Інокентiй вирiшив закiнчити неприемну для себе розмову. – Що ще? – Вчора до Риму прибуло литовське посольство князя Мiндовга, – повiдомив кардинал. – Мiндовга? – здивувався Папа. – Щось знайоме. Пригадайте, де я мiг чути про нього. – Про нього писав гросмейстер ордену Святоi Марii Тевтонськоi. – Так-так! – згадав Інокентiй. – Цей дикун прийняв святе хрещення вiд магiстра Бруно. Що ж, гросмейстер вчинив мудро, як розсудливий державний муж. Якщо не вдаеться завоювати Литву мечем, варто спробувати це зробити хрестом. Рiнальдо Контi обережно кашлянув. – Що таке? – невдоволено запитав Папа. – Я не знаю, наскiльки правдивi цi вiдомостi, але до мене дiйшли чутки, що Мiндовг вже встиг порвати з орденом i пристати до руського володаря Даниiла. Почувши це iм’я, Папа Інокентiй пiдвiвся з-за столу, обiйшов його i зупинився перед великим вiкном. Надворi падав великий лапатий снiг, який почався ще звечора. Вiн покривав рiвним пухким покривалом усе мiсто, вiд чого воно здавалося мирним i блаженним. Йому згадалися подii 1246 року, коли, перебуваючи пiд охороною короля Генуi, вiн вiдрядив до Даниiла легатiв з пропозицiею коронувати руського князя i повернути його пiд благословення римського епископа. Якби тодi це вдалося, то вплив римського престолу простягнувся б аж до диких орд Батия. На жаль, зiрвалося. Хоч i виправдовував своi дii Інокентiй IV, але все ж згодився з тим, що у цьому була провина обох. І вiн, i Даниiл переслiдували лише свою мету: Рим намагався приеднати руськi землi пiд свое покровительство, Галич старався лише використати вплив Папи для боротьби з монголами. Все закiнчилося тим, що запальний князь вигнав вiд себе домiнiканського монаха Олексiя Геселона i припинив будь-якi зносини зi Святим престолом. Зрештою, це було навiть доречно. Усi цi роки римський престол у Римi не перебував. – Ваша Святосте? – обережно озвався кардинал, коли мовчанка затягнулася. – Даниiл – моя найбiльша надiя i мое поки що найбiльше розчарування. Інокентiй зiтхнув i повернувся на свое мiсце. – Де вони зупинилися? – поцiкавився вiн. – Неподалiк. Зараз вони чекають аудiенцii Вашоi святостi. – Скiльки iх? – П’ятеро. – Вони тут? – Так, у залi для гостей. – Що ж, не будемо iх заставляти чекати. Через чверть години проведи iх до мене. З цими словами Папа пiдвiвся i зник за бiчними дверима, де знаходилася тронна зала. Коли п’ятеро литвинiв у супроводi секретаря предстали перед Римським Папою, вiн сидiв на високому тронi у тiй же бiлiй сутанi, тiльки на шиi у нього висiла шерстяна широка стрiчка – палiй. Один ii кiнець опускався на груди, а iнший перекидався через плече на спину. На палii були нашитi декiлька хрестiв iз чорного сукна. Голову первосвященика покривала невисока бiла тiара iз бiлоi цупкоi тканини з подвiйною золотою дiадемою. Прибулi зупинилися перед людиною, яку вважали намiсником святого Петра десятки мiльйонiв вiрян Європи. А взагалi це була вже лiтня людина, стомлена життям i вiдповiдальнiстю за покладену на неi мiсiю. Вони бачили, що тiара була заважкою для нього – i в буквальному розумiннi, i в переносному. Сам же Папа вiдкинувся на спинку трону i в свою чергу також розглядав прибулих. Усi вони були лiтнi люди, за винятком молодого хлопця, юнака, що стояв крайнiм злiва. Хоч головним серед тiеi п’ятiрки був сорокарiчний здоровань посерединi, чiпке око Інокентiя помiтило, що юнак тримаеться зовсiм не так, як повинен пiдлеглий поводитися у подiбних ситуацiях. – Я поiнформований про мету вашого посольства, – повiдомив Папа. Наперед вийшов старший, уклонив шанобливо голову i пристойною латиною сказав: – Ми прибули з посланням нашого короля Мiндовга, великого князя Литовського. Вiн запнувся, щось згадуючи, але кардинал Контi прийшов йому на допомогу. – Ваша Святiсть, – пiдказав вiн. – Ваша Святiсть, – повторив литвин. – Можу я дiзнатися, як вас звати i якою була ваша дорога? – Так, Ваша Святiсть, – похилив голову старший. – Мене звати Девмонд. Король Мiндовг доручив менi очолити це посольство. Зi мною прибули поважнi мужi Литви Вiкiнтас, Вольмар i Волквiн. – А хто ваш п’ятий попутник? – поцiкавився Папа. Не чекаючи, коли його представлять, молодий чоловiк вийшов наперед. – Воiшелк, син короля Мiндовга, – гордо вiдповiв вiн. Вiд здивування брови у епископа пiдскочили вгору. – Мiй король покладае на цю мiсiю великi сподiвання, отож послав свого старшого сина у таку небезпечну подорож, – сказав Девмонд. – Я цiную це. Хiба ваша подорож була небезпечною? – Будь-яка дорога е небезпечною. Тим бiльше – така далека. Землi ще не оговталися вiд нашестя орд Батия, i дуже часто на колись населених мiсцях можна зустрiти лише голодних вовкiв i розбiйникiв. На жаль, один з нас загинув у волоськiй землi. – Нехай Господь прийме його душу! – пiднiс очi до стелi Інокентiй. – Ми привезли Вашiй Святостi особисте послання мого короля, – сказав Девмонд. Вiн вийняв зi складок пишного одягу згорнутий пергамент i простягнув Папi. Секретар швидко подався вперед, вихопив з рук литвина сувiй i став збоку. – Ми прочитаемо його i дамо вам вiдповiдь, – повiдомив Інокентiй, даючи знати, що аудiенцiя закiнчилася. Це зрозумiли i прибулi. Вони вклонилися i задкуючи вiддалялися вiд трону. На подив Папи i кардинала Воiшелк залишився стояти на мiсцi. А четверо його попутникiв, неначе нiчого не трапилося, позадкували до дверей. Коли у троннiй залi залишилися лише Папа iз кардиналом i Воiшелк, Інокентiй запитав: – Я так розумiю, що у вас до мене справа, не призначена для стороннiх вух. – Саме так, Ваша Святiсть, – вiдповiв Воiшелк. – Що ж, мудро, – похвалив Інокентiй. – Я вас уважно слухаю. – Пробачте, Ваша Святосте, але я хотiв би поговорити лише з вами. Справа надто конфiденцiйна. Інокентiй кивнув головою, i декан негайно зник за ближнiми дверима. – Ось ми й самi, отож можете говорити не криючись. Я розумiю, що синовi короля Литви е що таiти вiд своiх пiдлеглих. – Буду вiдвертий, Ваша Святосте, – почав Воiшелк. – Великий магiстр Нiмецького ордену охрестив мого батька i матiр, але не мене. Я завжди був проти цього. Мало того, я бiльше схиляюся до традицiй грецькоi вiри, нiж римськоi. І я нiколи б не згодився приiхати сюди, у Рим. Хоч цi слова i неприемно вразили Папу, вiн, тим не менше, спокiйно вiдповiв: – І все ж ви тут. – За iнших обставин мене тут би не було. – Що ж це за обставини? – Дозвольте, Ваша Святосте, я коротко опишу обстановку, яка склалася у нашiй землi. – Що ж, менi буде цiкаво. – Два роки тому мiй батько Мiндовг заснував мiсто на руських землях, зробив його своею столицею, тим самим кинувши виклик руському князевi. Не знаю, що було на думцi у батька, принаймнi мене вiн у своi плани не посвячував, чи хотiв вiн вiйни, чи сподiвався, що князю Даниловi, стурбованому появою на його схiдних кордонах Золотоi Орди, буде не до нього, але вiйна почалася. І тодi батько зрозумiв, що по сутi воювати йому просто нiчим, тим бiльше що навiть його власнi племiнники виступили проти свого дядька. А тут ще могутне вiйсько Данила. Щоб отримати хоч якусь пiдтримку хоч вiд когось, Мiндовг i згодився прийняти хрещення вiд ворогiв Данила, нiмецьких рицарiв. Але замiсть того, щоб допомагати йому у боротьбi з Данилом, тевтонцi поспiшили розсипатися по нашiй землi, маючи твердий намiр там залишитися. Тому мiй батько i помирився з Данилом. – Даниiл, – перебив його Інокентiй. – Щось дуже часто сьогоднi я чую це iм’я. Чи не дивно це? – Гадаю, ви ще бiльше здивуетесь, Ваша Святосте, коли скажу, що тут я лише через одну причину: мене до вас прислав особисто руський князь Данило Романович. Почуте збентежило римського епископа. Вiн недовiрливо подивився на спокiйне обличчя юнака i зрозумiв, що той не жартуе. – Даниiл? – перепитав вiн. – А яке ви маете до нього вiдношення? – Мою сестру батько вiддав у жони синовi руського князя, i я особисто вiдвiз ii у столицю Холм. – Продовжуйте! – заохотив заiнтригований Папа. – Знаючи, що Мiндовг висилае у Рим посольство, Данило написав вам послання i попросив мене передати його вам особисто в руки. Саме тому така пересторога щодо нашоi розмови. Князь не хотiв, щоб про його послання дiзналися чужi вуха. – І ви згодилися? – здивувався Інокентiй. – Як я розумiю, Даниiл не е нi вашим родичем, нi, тим бiльше, вашим сеньйором. Тодi чому ви згодилися на цю небезпечну мiсiю? – Ви питаете, чому я пiдтримую не батька, а його колишнього ворога? Та тому, що вважаю дii Мiндовга неправильними, навiть згубними для мого народу. – А Даниiл? – Руський князь встановив на своiх землях порядок. Я впевнений, що князь Данило таке ж зробить i у нас. – Даниiл – ваш iдеал? – Я не думаю, що у цьому свiтi е щось iдеальне, – вiдповiв Воiшелк. – То ви грецькоi вiри? – Нi. – Тодi нашоi? – Нi. Я не хрещений. Це ще бiльше здивувало Інокентiя. – Так, незбагненнi шляхи Господнi, – сказав вiн. – Послання у вас? Замiсть вiдповiдi Воiшелк вийняв з-пiд поли пергамент, скрiплений печаткою на шнурку, i подав папi. Той з цiкавiстю розглянув зображення на печатцi, звичним рухом розламав сургуч. Залишивши Воiшелка без уваги, Інокентiй заглибився у читання адресованого йому послання. Вiн не мiг не вiдзначити вишуканий стиль написаного калiграфiчним почерком листа. Латина далекого писця була бездоганною. Інокентiй не знайшов жодноi помилки. Зрештою, не до правопису зараз. Руський князь повiдомляв римського епископа про те, що заради великоi мети – визволення руських земель вiд золотоординського iга – вiн згоден прийняти вiд Інокентiя корону i вiддати себе разом з усiма пiдданими пiд опiку римського престолу. Прочитавши послання до кiнця, Інокентiй вiдчув, як приемна тепла хвиля заповнюе його тiло. Ось вона, мить трiумфу! Дiйсно, незбагненнi Твоi помисли, Господи! Може, так i треба було тодi, сiм рокiв тому, зазнати гiркоти поразки, щоб солодшим здавався смак перемоги. Інокентiй вiдiрвав погляд вiд такого приемного йому тексту i подивився на мовчазного Воiшелка. Королевич стояв спокiйний, неначе те, що вiдбуваеться, його зовсiм не стосуеться. – Менi приемно читати цi рядки, – зiзнався Папа. – Гадаю, що князь Даниiл розраховував саме на таку мою реакцiю. Хочу запитати. Що далi? У листi немае нi слова про вiдповiдь. – Князь Данило просив переказати на словах, що чекатиме на неi, – повiдомив Воiшелк. – А ви? – Ми не затримаемося у Римi. Як тiльки дозволить погода, ми вiдправимося у зворотну дорогу. – Я вас розумiю. Ще одне. Хто знае про це послання? – У Римi лише ми з вами. Девмонд поiнформований, що я везу iз собою якийсь лист князя Данила Вашiй свiтлостi, але про деталi вiн не здогадуеться. У Холмi, столицi князя, про нього знають лише наближенi. – Що ж, мудро! – похвалив Папа. – Коли вирiшите вiд’iжджати, я хочу зустрiтися з вами знову. Папа Інокентiй вже пiдняв руку для поцiлунку, але вчасно згадав, що цей язичник не зрозумiе цього жесту, тому лише махнув нею. Тим не менше Воiшелк вклонився так, як пiдказував йому власний розум, i, обернувшись, гордо попрямував до дверей. Коли вони за ним зачинилися, майже одразу з’явився декан Рiнальдо Контi. – Ви чули все? – запитав Папа i, отримавши ствердну вiдповiдь, простягнув листа. – Тодi ознайомтесь iз цим. Вiн терпляче чекав, коли той прочитае послання до кiнця, i, вгадавши момент, поцiкавився: – Якоi ви про це думки, монсеньйоре? – Господь почув нашi молитви, – вiдповiв той. – Так, i тепер справа за нами, грiшними. Монсеньйоре, зробiть так, щоб про це послання знало найменше людей. Наразi достатньо лише нас. Це одне. Цю розмову ми продовжимо завтра. А зараз мене чекае меса. Папа Інокентiй пiдвiвся i в супроводi кардинала попрямував до внутрiшньоi церкви замку Святого Ангела. Наступного дня нагальнi справи не дозволили Папi обговорити з кардиналом Контi цю тему. Заворушення, що виникли у мiстi за Тибром, несподiвано переросли у погроми, якi рано чи пiзно могли закiнчитися кровопролиттям. Папськi вiйська поки що не втручалися у хiд подiй, але були напоготовi; агенти Інокентiя розчинилися у натовпi, вишукували зачинщикiв, бунтарiв ловили, саджали у темницi, але iх не меншало. Вiдчувалося, що усiма подiями у мiстi керуе якась невидима вмiла рука. Що це була рука Манфреда – у цьому нiхто не сумнiвався, але довести Папа нiчого не мiг. Ось у такiй обстановцi вже пiд вечiр вiн знову зустрiвся у монсеньйором. За вiкнами трiщав лютий мороз, який прийшов на змiну вчорашньому снiгопаду. Ця обставина дещо заспокоiла Інокентiя: невелике задоволення бунтувати на вулицях голодними (як вони самi говорять), та ще й на трiскучому морозi. Продовжуючи вчорашню розмову, неначе i не було перерви, Папа сказав: – Послання Даниiла, хоч i довгоочiкуване, все ж поставило нас у непевне становище. Найкраще було б, звичайно, вiдправити до Рутенii християнське воiнство, коронувати князя i одразу пiти на Батия. Ви розумiете, що ми матимемо з цього? – Так, це було б найбiльшою подiею пiсля визволення Святоi Землi вiд сарацинiв, – згодився декан. – Бiльшою, монсеньйоре. Незрiвнянно бiльшою. І на вiдмiну вiд Святоi Землi, Рутенii ми не втратили б. Але… – Папа зiтхнув. – Це лише мрii, якi, дай Бог, колись, може, здiйсняться. – Чому? – Ви забули, що майже усi рицарi зараз або сидять у темницях Айбека, або чекають в Палестинi невiдомо чого разом з цим недоумком Людовиком, або, стомленi походом, зализують рани у себе в замках. Тому нинi говорити про будь-який похiд проти Орди передчасно. – Тодi що ж, не будемо зараз вiдповiдати на послання Даниiла? – запитав декан. – А якщо князь знову передумае? Нi, ми не можемо чекати наступного разу. Невiдомо, чи вiн наступить. – Але i допомогти не можемо. – А навiщо? Даниiл згоден прийняти корону i очолити похiд проти монголiв. Ми так i зробимо. Коронуемо князя, а на похiд потрiбен час, щоб приготуватися. Для нас головне – повернути Рутенiю у лоно Риму. Похiд – потiм. Кардинал Рiнальдо Контi кивнув головою, повнiстю погоджуючись зi словами епископа. – Тому я хочу, щоб ви продумали усi деталi цiеi справи. – Слухаю. – Скiльки вам потрiбно часу на це? – Щоб детально розiбратися з ситуацiею, продумати усi можливi несподiванки, дайте менi десять днiв. – Тиждень, – швидко вiдповiв Інокентiй. – Не забувайте, що нам ще потрiбно знайти надiйних людей. На Рим опускалася ще одна нiч. III Хитавиця на морi не припинялася протягом усiеi подорожi, тому Великий магiстр, донесхочу наблювавшись, проклинав ту годину, коли вирiшив добиратися до Риму водним шляхом, а не сушею. Особливо важкими були останнi днi, коли, здавалося, всерединi не залишилося нiчого, а морська хвороба не вiдступала. Не дивно, що бiльшу половину шляху Великий магiстр ордену бiдних рицарiв Христа i храму Соломона Рено де Вiш’е провiв бiля борту галери, не зважаючи на холодну погоду з ii штормами i майже невмовкаючим завиванням вiтру. Це була вже лiтня людина, яка усвiдомлювала усю вiдповiдальнiсть, покладену на неi. Одягнутий Великий магiстр був у традицiйний для ордену одяг. На теплу зимову куртку, так званий гаубергеон, надiта довга до колiн кольчуга, сплетена з невеликих залiзних кiлець. Кольчуга покривала i голову, але тепер, поза боем, каптур звисав на спину. Таким чином гаубергеон захищав тiло i вiд холоду, i вiд поранення гострими кiльцями кольчуги. Поверх кольчуги була дещо коротша за неi лляна бiла сутана, пiдперезана такого ж кольору поясом. На плечi був накинутий бiлий плащ. На грудях сутани i на лiвому плечi плаща видiлявся криваво-червоний рiвностороннiй восьмиконечний хрест. Ноги Великого Магiстра були захищенi шкiряними чоботами. До пояса крiпився довгий дворучний меч. Зовсiм недавно, лише три роки тому, маршал ордену Рено де Вiш’е став Великим магiстром. Це сталося пiсля того, як пiд час битви поблизу Дiмiетти, через бездарнiсть короля Людовика i зраду Фрiдрiха, загинув його попередник Гiйом де Соннак. Мало того, що братiв звинуватили у зрадi, вiн ще змушений був вiддати iз скарбницi ордену 30 тисяч лiврiв на викуп цього нездари. Але життя – надто непередбачувана рiч, тому, забувши усi попереднi образи, заховавши гординю – найперший смертний грiх – у найдальшi лабiринти пам’ятi, Великий магiстр був з королем франкiв навiть пiсля того, коли той вирiшив залишитися у Святiй Землi на невизначений термiн. Безглуздiсть цього рiшення була очевидною, але тим не менше де Вiш’е тримався короля до кiнця. Коли ж навiть Людовик зрозумiв, що справа програна i на сьомому хрестовому походi можна ставити хрест, вiн вiдправив Великого магiстра Рено де Вiш’е повiдомити цю неприемну новину Римському Папi. Як здавалося Рено де Вiш’е, за мiсяць подорожi у нього зовсiм не залишилося нутрощiв. За спиною Великого магiстра почулися кроки, за якими вiн упiзнав маршала Гуго де Жюя. – Мессiр! Ми входимо у гирло Тибру, – повiдомив вiн. – Слава Всевишньому! – полегшено вiдказав Великий магiстр. – Ми сходимо на берег одразу ж. – Так, мессiр! От i закiнчуеться ця жахлива подорож. Але хоч магiстр i не любив подорожувати морем, все ж погоджувався, що iншого шляху добратися з Акки до Європи не було. Не сушею ж iхати! Через сплюндрований пiвстолiття тому Константинополь? І що з того, що тамплiери не брали участi у його захопленнi? Коли ненависть i ворожнеча переповнюють твое ество, i ти бачиш перед собою рицаря, найменше звертаеш увагу на те, який на ньому плащ – бiлий з червоним хрестом, червоний з бiлим чи бiлий з чорним. На березi на Великого магiстра вже чекав невеликий загiн рицарiв на чолi з командором. – Хто ви, брате? – запитав Рено де Вiш’е, сiдаючи на запропонованого йому вороного коня. – Гiйом де Пардо, мессiр! – вiдповiв той. – Ми з вами зустрiчалися? – Саме так. Три роки тому в Мансурi. – Нагадайте менi. – Пiд час штурму мiста ви, ще будучи маршалом, отримали звiстку про смерть мессiра Гiйома де Сонника i, не бажаючи залишати тiло Великого магiстра, вiдправили до мiсця його загибелi мене. – Згадав. – Рено де Вiш’е натягнув поводи коня, перевiрив його i, задоволений з того, що вiн слухаеться кожного поруху, зауважив: – Менi здавалося, що у вас було темнiше обличчя. – Це була засмага, – пояснив Гiйом де Пардо. – Крiм того, у тому бою мене поранили. Хвороба висмоктала мою кров i сили. – Ви хоробрий рицар, брате, i ревний християнин, – похвалив командора Великий магiстр. – В iм’я Бога, мессiр! – Поiхали! – Дозвольте запитати, мессiр! – обережно звернувся де Пардо. – Запитуйте. – Куди нам iхати? – У командорство. Не хочу предстати перед понтифiком у такому виглядi. Де Пардо в знак покори схилив голову. Неначе чекаючи цього, рицарi вишикувалися в колону по двое, помiстивши прибулих всередину, i у такому порядку рушили вiд берегiв Тибру на пiвдень, де край дороги розмiстилося одне з командорств ордену. Враховуючи те, що крiм десяти рицарiв у бiлих плащах, з ними прибули стiльки ж зброеносцiв i п’ятеро сержантiв, загiн виявився могутньою бойовою одиницею. Великий магiстр не вiдпустив вiд себе командора i наказав iхати поруч. Хоч стояла зима i снiг вкрив землю пухкою периною, Гiйом де Пардо пiд’iхав до мессiра з пiдвiтряноi сторони. – Яка тут обстановка? – поцiкавився Магiстр. – Його святiсть уже в Римi? – Ще в Римi, – уточнив командор, зробивши помiтний наголос на першому словi. – Прошу пояснити. – Лише чотири мiсяцi тому Його Святiсть повернувся з вигнання в апостольську столицю. Вiрнiше, це йому дозволив зробити син Фрiдрiха Манфред. Дозволив i одразу ж пожалкував про це. Зараз люди Манфреда пiдбурюють римлян, щоб вигнати епископа знову. Його Святiсть зачинився у замку Святого Ангела i чекае на подальший розвиток подiй. «Так, – подумав Великий магiстр, – з усього видно, звiстка про провал хрестового походу буде не найгiршою звiсткою для понтифiкату. Тим бiльше, що похiд провалився ще три роки тому». Вiн повернув голову до маршала i сказав: – А я думав, що стану причиною поганого настрою Його Святостi. – Господь послав на землю випробовування, – вiдповiв Гуго де Жюй, – щоб ми стали сильнiшими у своiй вiрi. – Якщо я до цього моменту не спiшив предстати перед понтифiком, то тепер це i не зовсiм доречно. Перечекаемо у командорствi сьогоднiшнiй день, а завтра зранку брат наш де Пардо супроводить нас до апостольськоi столицi. Що ще сталося такого, про що ми не знаемо, але знати повиннi? – Вчора до Риму прибули рицарi-госпiтальери на чолi з магiстром Гiйомом де Шатонефом, – повiдомив Гiйом де Пардо. Вiд несподiванки Рено де Вiш’е аж вiдпустив поводи. Вiдчувши несподiвану свободу, бойовий кiнь не знав, що робити, i зупинився. – Уявляю, як ми виглядатимемо в очах святого отця, коли вiн почув правду про хрестовий похiд зi слiв Гiйома де Шатонефа. Вiн звернувся до командора. – Святiйший отець вже прийняв магiстра? – запитав Рено де Вiш’е. – Повинен сьогоднi. – У Рим! – скомандував Великий магiстр i негайно повернув коня на пiвнiч. Прокладенi ще за перших епископiв дороги були в чудовому станi. Пiдкованi конi, дружно цокаючи брукiвкою, за двi години домчали тамплiерiв до апостольськоi столицi. Вже на Апiевiй дорозi Великий магiстр вiдчув напругу, що, неначе густий туман, нависла над мiстом. Невдовзi з’явилися i першi бродяги i жебраки, але у iхнiх дiях i манерi не було тiеi покiрностi i байдужостi до всього навкруги, лише б хтось кинув на прожиття. Правда, тамплiерам вони не принесли неприемностей. Поява десятка вершникiв у бiлих як снiг плащах з червоними хрестами на них i стiлькох же в чорних накидках одразу заставила замовкнути усiх i дати iм дорогу. Ось що значить репутацiя! Великий магiстр не мав нi часу, нi бажання звертати увагу на це. На чолi невеликого загону вiн мчав до замку Святого Ангела, що виднiвся вдалинi. Чим ближче наближалися до кiнцевоi мети тамплiери, тим частiше попадалися iм на шляху натовпи людей, не таких мирних, як спочатку. Але грiзний вид загону не обiцяв римлянам нiчого хорошого, тому до резиденцii Папи Римського добралися швидко i без проблем. Охоронцi, побачивши на прибулих плащi тамплiерiв, не стали затримувати iх, i загiн опинився у внутрiшньому дворi замку. Спiшилися. Рено де Вiш’е кивнув маршалу: «Пiшли!» – i швидкими кроками попрямував до вхiдних дверей. Гiйом де Пардо з iншими рицарями залишився у дворi. В довгому коридорi, котрим жваво крокували тамплiери, Великий магiстр зустрiв кардинала Колонну, свого давнього знайомого. Пiсля традицiйних привiтань де Вiш’е поцiкавився, де зараз Святiйший отець. – Зараз Його Святiсть зайнятий, – повiдомив кардинал. – Скажiть, монсеньйоре, Святiйший отець уже прийняв магiстра ордену святого Іоанна? – запитав тамплiер. – Вони зараз чекають на аудiенцiю, – почув вiн приемну для себе новину. Великий магiстр перезирнувся з маршалом. – Ще не все втрачено, – сказав вiн i, попрощавшись з кардиналом, направився до кабiнету понтифiка. У переднiй залi бiля великого вiкна стояли трое госпiтальерiв: магiстр Гiйом де Шатонеф i два лейтенанти. З ними Рено де Вiш’е зустрiчався ще на Святiй Землi. Майже завжди цi зустрiчi були неприемними, iнодi навiть переходили у ворожiсть, а то й закiнчувалися кровопролиттям. Здавалося, лише пiд час битви – не вiйни, а саме битви – рицарi забували про такi стосунки i билися плiч-о-плiч, захищаючи Святий Хрест, свое життя та життя iншого. Стихала битва – i твiй недавнiй побратим, якого ти врятував вiд неминучоi смертi, знову перетворювався у твого заклятого ворога. Поява Великого магiстра конкуруючого ордену стала для головного госпiтальера повною несподiванкою. Вiн навiть не старався приховати свого невдоволення, лише сухо вiдповiв порухом голови на привiтання де Вiш’е. Стали чекати разом. А за дверима Папа Інокентiй IV, не знаючи, що вiдбуваеться у сусiдньому покоi, слухав свого секретаря кардинала Контi, який розповiдав про свiй план. – Ми зробимо так, як ви визначили, Ваша Святiсть: роздiлимо мiсiю. Оскiльки спочатку у будь-якому разi потрiбно коронувати Даниiла, а вже потiм органiзовувати хрестовий похiд на монголiв, найперше вiдправимо до князя посольство. Наш легат коронуе Даниiла, отримае вiд нього пiдтвердження того, що вiн з усiею землею повертаеться в лоно Церкви. – Ви подумали, хто може виконати цю мiсiю? – запитав Папа Інокентiй. – Брат домiнiканець Олексiй. – Чому саме вiн? – Брат Олексiй особисто знайомий з Даниiлом, знае обстановку в Рутенii, адже вже був легатом Вашоi Святостi. Вiн декiлька рокiв перебував поблизу князя, знае його звички й уподобання. – Ви забули, що у свiй час брата Олексiя Даниiл прогнав вiд себе. Це було. Для руського князя брат Олексiй – людина, яка не змогла його переконати у своiй правотi. Те, що Даниiл цього не прагнув, зараз не береться до уваги. А тепер уявiть, що до князя знову з’являеться Олексiй. Що вiн подумае про мене? Та лише те, що я не цiную його. Нi, Олексiя Геселона треба кимось замiнити. Далi? – Для того, щоб князь вiдчув, що ми ставимося до його коронацii з усiею серйознiстю, потрiбна вiдповiдна корона, – сказав кардинал. – Ви викликали ювелiра? – Вiн чекае. – Покличте його. Рiнальдо Контi пiдiйшов до бiчних дверей, прочинив iх. В кабiнет увiйшов особистий ювелiр римського епископа. Це був середнього вiку i зросту худий чоловiк з рiдким волоссям на головi i бородi. Вiн пiдiйшов до Інокентiя i поцiлував простягнуту руку. – От що, Джузеппе! – сказав Папа. – Я хочу, щоб ви виконали для мене термiнову роботу. – Я весь увага, Ваша Святiсть! – пролепетав ювелiр. – Я хочу, щоб ви виготовили королiвську корону. – Так, Ваша Святiсть. Можу я знати, кому вона призначена? – Навiщо? – запитав Папа. – Щоб знати смаки цього достойного мужа. – Нi, цього вам знати не обов’язково. А щодо вигляду – то бажаю, щоб вона нагадувала тiару, яку ви виготовили для мене. Але тiльки нагадувала. – Так, Ваша Святiсть, – вклонився ювелiр. – Який термiн ви менi даете? – Десять днiв. – Але Ваша Святiсть! – злякано вiдсахнувся Джузеппе. – Цей термiн нереальний. За декаду просто неможливо виконати таку роботу! – Джузеппе, ви хочете, щоб я у вас розчарувався? – хитро запитав Інокентiй IV. – Чи, може, ви бажаете вiддати це замовлення комусь iншому? Це був заборонений прийом, але вiн спрацював безпомилково. – Так, Ваша Святiсть! Пробачте, я погарячкував. – Ідiть i одразу приступайте до роботи. Необхiдними матерiалами вас забезпечать. Пiсля цих слiв Папа Інокентiй IV подав ювелiру руку для цiлування, провiв поглядом до дверей i лише опiсля звернувся до декана. – Тепер найголовнiше – супровiд. До Рутенii неблизька дорога. Голоднi вовки i розбiйники, як говорили литвини. Кому ви доручите охороняти легата? – Я багато думав над цим питанням, – вiдповiв кардинал. – І що ви надумали? – Це повиннi бути рицарi, вiдданi нашiй вiрi, безжальнi до ii ворогiв i безстрашнi у бою. Я знаю таких. Це рицарi ордену святоi Марii Тевтонськоi. Сказавши це, Контi замовк, чекаючи на реакцiю понтифiка. Інокентiй не спiшив. Йому не здався дивним вибiр кардинала. Вибравши серед наймогутнiших рицарсько-чернечих орденiв Тевтонський, декан, безумовно, намагався догодити йому, римському епископу, адже Інокентiй симпатизував цим рицарям i покладав на них великi сподiвання. Колись справа заледве не закiнчилася його вступом в ряди Тевтонського ордену, але з об’ективних причин цього не сталося. Все ж кардинал Сiнiбальдо Фiескi зробив усе можливе, щоб два близькi ордени – Тевтонський та мечоносцiв – об’едналися, тим самим збiльшивши свою мiць. Правда, тодi ж сталася подiя, яка повнiстю перекреслила плани Святого престолу поширити свiй вплив на руськi землi. Молодий князь Даниiл (так, той самий, прихильностi якого добиваеться вселенський епископ), невдоволений тим, що мазовецький князь Конрад вiддав об’еднаному ордену мiсто Дорогичин, зiбрав велике вiйсько i наголову розбив найдобiрнiших рицарiв – тевтонцiв та мечоносцiв i полонив магiстра Бруно. Вiдтодi рицарi-тевтонцi вiдвернули своi погляди вiд схiдноруських земель i направили експансiю на пiвнiч. Через чотири роки пiсля Дорогичина просування Тевтонського ордену на слов’янськi землi остаточно припинилося. – Не пiдiйде, – сказав Інокентiй. – Чому, Ваша Святосте? – З усього видно, декан не чекав вiд Папи такого. – Я, як i ви, монсеньйоре, вважаю рицарiв ордену найревнiшими послiдовниками вiри на схiдних теренах, – говорив Папа. – Але я не думаю, що Даниiл забув про Дорогочин, коли зiйшовся з ними у герцi i розбив. Припускаю, що князь, можливо, й не покаже, що незадоволений появою бiлих плащiв з чорним хрестом на своiй землi, але його оточення, впевнений, сприйме тевтонцiв вороже. Нi, я не хочу ризикувати. Запропонуйте когось iншого. – Тодi, Ваша святосте, рицарi ордену святого Іоанна Єрусалимського. Зараз магiстр ордену з двома рицарями чекае вашоi аудiенцii. Гадаю, що ми зможемо iм довiрити цю мiсiю. – Нехай вони увiйдуть! – розпорядився Інокентiй. Рiнальдо Контi вдарив у долонi. Миттю дверi вiдчинилися, i з’явився монах. – Перекажiть тим, хто чекае за дверима, що Святiйший отець запрошуе iх до себе, – сказав кардинал. Коли великi вхiднi дверi розчинилися навстiж, Папа Інокентiй IV побачив таке, що заставило його аж пiдвести з-за столу. До нього наближалися два великих магiстри ворогуючих орденiв. Лише тепер Папа помiтив, що вони дуже схожi – Рено де Вiш’е i Гiйом де Шатонеф. Здавалося, едине, що iх роз’еднувало, були рiзного кольору плащi. Вони йшли гордо, чiтко карбуючи кроки плитками кабiнету. І тамплiер, i госпiтальер одночасно зупинилися i опустилися на колiно. – Встаньте, моi вiрнi слуги! – озвався Інокентiй, оговтавшись вiд потрясiння. – Що заставило вас з’явитися тут одночасно? Рено де Вiш’е поривався сказати першим, але вчасно спохватився. Новина, з якою вiн i магiстр iоаннiтiв прибули до Риму, не була приемною, та й новиною для понтифiка також не була. Крiм того, де Вiш’е не боявся, що Гiйом де Шатонеф спробуе сказати про тамплiерiв щось погане чи очорнити iх в присутностi самого Великого магiстра. – Ваша Святосте! – почав вiн. – Хоч ми з братом Гiйомом де Шатонефом прибули з однаковою новиною, все ж брат добрався до Апостольського престолу першим, тому я поступаюся перед ним правом. – Це благородно, – похвалив Папа. – Брате, я слухаю вас! Гiйом де Шатонеф спочатку подивився на тамплiера, потiм перевiв погляд на понтифiка. Вiн вже зрозумiв, що Великий магiстр вибив з його рук найголовнiший козир. – Ваша Святосте, – мовив вiн. – Ми з братом де Вiш’е принесли вам недобру новину. Християнському воiнству не вдалося вiдбити у сарацинiв Господнiй Гроб. Його величнiсть Людовик вважае, що подальше перебування на Святiй Землi недоречне. Вiн вважае за доцiльне повернутися до Європи i одразу ж почати пiдготовку до нового походу. На цей раз Його величнiсть збере усiх найкращих рицарiв з усiеi Європи. – Це добре, що у християнського короля залишилася надiя i бажання визволити Святе мiсто, – промовив Інокентiй. – Брате Рено, ви, гадаю, роздiляете впевненiсть брата Гiйома де Шатонефа? – Так, Ваша Святосте, – вiдповiв де Вiш’е. – Побожностi Його Величностi Людовика може позаздрити будь-хто, за винятком Вашоi Святостi, звичайно. Але якби у Його Величностi на додачу його побожностi була хоча б третина до бойового таланту – не потрiбно було б починати новий похiд. – А може, Господь призначив Людовику бути святим i прославити Його у молитвах, а не на полi бою? – запитав Інокентiй. – Хiба ми, грiшнi, зможемо збагнути Його промисел? Ви мене нiчим не здивували. Про рiшення короля Людовика я знаю. Мало того, я його очiкував уже давно, дивно лише, що вiн так довго тягнув. Інокентiй замовк, схвильований думкою, яка щойно спала йому. Вiн уважно подивився на обох магiстрiв i запитав: – Хто з вас може виконати мое завдання? Наперед виступив Гiйом де Шатонеф. – Ваша святосте! – сказав вiн. – Рицарi ордену святого Іоанна Єрусалимського готовi це зробити. – Менi потрiбно з десяток рицарiв, яким я хочу доручити поiхати за людиною до монастиря Святого Павла у Мессiнi i супроводити ii сюди. – Необхiднi Вашiй Святостi люди через годину будуть тут, – уклонився госпiтальер. – Дозвольте, я вiддам необхiднi розпорядження? – Ваша Святосте! – озвався Рено де Вiш’е, який до цього часу мовчав. – Дозволите? Не варто братовi Гiйому де Шатонефу затрудняти себе. Достойний брат Гiйом де Пардо зараз на чолi десяти братiв чекае за стiнами замку i готовий негайно вiдправитися за першим же вашим наказом. Інокентiй IV хижо подивився на Великого магiстра, який ледь утримав посмiшку. Вiн зрозумiв, що храмовники в черговий раз обiйшли госпiтальерiв. – Брате магiстре, я нiколи не сумнiвався у вашiй вiдданостi менi, рiвно як у вiдданостi усiх братiв, – мовив Папа до Гiйома де Шатонефа. – Я завжди пам’ятаю про це. Але брат Рено правий. Не варто турбувати iнших братiв, якщо хтось уже готовий виконати завдання. Адже робимо ми спiльну справу. Я вам дякую. Брате Рено, я хочу бачити цього достойного рицаря. – Так, Ваша Святосте, – схилив голову Великий Магiстр. – Гiйом де Пардо буде у вас через п’ять хвилин. – Я чекаю. Кардинал Контi став поруч Папи. – Панове, аудiенцiя закiнчена, – сказав вiн. Обидва магiстри вклонилися i покинули кабiнет. – Монастир Святого Павла? – перепитав кардинал, коли вони залишилися удвох. – Так. Це я повертаюся до нашоi розмови. Олексiя Гесенна потрiбно кимось замiнити. – А до чого тут Мессiна? – Абатом бенедиктинського монастиря там брат Опiзо. – Ви вважаете… – Я вважаю, що брат Опiзо – саме та людина, яка менi потрiбна. – Абат Опiзо? – перепитав декан. – Пробачте, Ваша Святосте, але мене здивувало ваше рiшення. Абат Опiзо не дипломат. – Менi це вiдомо, але брат Опiзо одного разу зробив менi послугу, i я вважаю, що зможу довiритися йому ще раз, – вiдповiв Папа. – Все у руках Божих, – схилив голову кардинал. – Але чому тамплiери? – Я не сумнiваюся в можливостях iоаннiтiв, як i тевтонцiв, але для досягнення мети менi потрiбнi пронири. А храмовники Великого магiстра саме такими i е. Зрештою, я повторюся, але робимо ми спiльну справу. І якщо мiж служителями Христа е суперництво, то воно лише допоможе усiм нам. У цей час у кабiнет понтифiка увiйшов рицар. Це була вже зрiла людина, яка багато зазнала на своему шляху. Про перенесенi тривоги i незгоди говорило посрiблене волосся, хоч на вигляд рицаревi було не бiльше тридцяти. З його ходи i манери триматися Папа Інокентiй IV зробив висновок, що перед ним саме рицар, а не монах ордену бiдних рицарiв Христа i Храму Соломона. IV Римська iмперiя, яка наводила жах на увесь тодiшнiй свiт, володiння якоi простяглися вiд гiр Шотландii аж до гiр Лiвану, свого часу породила на своiх теренах релiгiю, що стала причиною ii занепаду i, зрештою, падiння. На колишнiх територiях колись могутньоi единоi iмперii виникали i зникали держави, деякi – звичайнi одноденки, iншi протрималися довше, але досягти колишнiх величi i могутi не змiг нiхто. Феодальна роздробленiсть, що охопила усю Європу i була причиною незлiченних негараздiв i поразок, не оминула й Італiю. Це вiдчув на собi рицар ордену тамплiерiв Гiйом де Пардо, мандруючи на чолi десяти воiнiв i стiлькох же зброеносцiв з Риму до Сицилii, на виконання доручення Папи Римського. Знадобилося дев’ять днiв, щоб, долаючи рiзноманiтнi перешкоди, а то й звичайну ворожiсть мiсцевих правителiв, подолати цю вiдстань. Ще пiвдня вони втратили, чекаючи на судно, щоб переправитися через протоку, хоч сицилiйський берег виднiвся вдалинi i був зовсiм поруч. І ще година знадобилася, щоб добратися до монастиря Святого Павла. За переказами, його побудували на тому мiсцi, де зiйшов на берег апостол Павло пiд час своеi поiздки до Риму. Правда це чи нi, нiхто сказати не мiг. Зрештою, нiхто i не старався нi пiдтвердити, нi спростувати це. Монастир, обнесений високою кам’яною стiною, розташувався осторонь мiста Мессiни i був повнiстю незалежний вiд його господаря. Вiн належав до бенедиктинського ордену, вiдомого своiми суворими правилами, тому монахи користувалися повагою i авторитетом у населення. Так у понедiлок 23 лютого 1254 року у перший день Великого посту рицар-тамплiер Гiйом де Пардо стукав у почорнiлi вiд часу дубовi ворота монастиря Святого Павла у Мессiнi. Стукати довелося довго, нiхто не пiдходив до ворiт i не цiкавився, кого це принiс нечистий у такий день. Декiлька разiв гримнувши у ворота рукiв’ям короткого меча, Гiйом де Пардо повернувся до рицарiв, що спокiйно спостерiгали за дiями командора. – Не вистачало ще, щоб проникнути у цю святу обитель, брати ii штурмом! – сказав вiн. – Це Боже мiсце, на яке зiйшла благодать Господа нашого! – почувся з-за ворiт чийсь низький голос. – Негоже ревнителям вiри Христовоi грiшити думками про насилля. Пiсля цих слiв загримiли засови, i хвiртка у брамi прочинилася. У проходi стояв лiтнiй монах могутньоi статури у поношенiй чорнiй сутанi, пiдперезанiй звичайною мотузкою. Незважаючи на зиму, на монаховi бiльше нiчого не було, не рахуючи шкiряних сандалiв, але вони не дуже зiгрiвали. – Менi дивно, що ревнителi Христовоi вiри змушують монахiв переривати месу, – сказав вiн. – Повiрте, за iнших обставин ми нiколи не вчинили б такого, – спробував виправдатись тамплiер. – У мене iз собою послання Святiйшого отця до абата Опiзо. Почувши таке, монах знiтився, сховався за хвiрткою, чим здивував рицарiв, але одразу загримiв засов, i ворота вiдчинилися навстiж. Тамплiери в’iхали на заснiжене подвiр’я монастиря. – Де абат? – запитав де Пардо, спiшившись. – Абат вiдправляе месу, – повiдомив монах. – Якщо вам не спiшно, почекайте ii закiнчення. – Нам спiшно, але ми почекаемо, – вiдповiв командор. – Тодi прошу пройти за мною у трапезну i там почекати настоятеля. Рицарi залишили коней на зброеносцiв i попрямували за монахом всередину приземистоi будiвлi, що служила трапезною. Сьогоднi, у перший день посту, тут було порожньо i порiвняно тепло. – Прошу почекати тут, – сказав монах i показав на лави обабiч довгого столу. Сказав i зник, залишивши рицарiв самих. – Що ж, розмiщуйтесь, – махнув рукою де Пардо i першим сiв край столу. Вiн звичним рухом зняв з голови кольчугу i подивився на рицарiв, яких з повним правом мiг називати своiми. Минуло три роки вiдтодi, як вiн прийняв командорство. Це сталося пiсля того, як пiд час штурму воiнами султана Муаззама Туран-шаха Мансурi у боротьбi за знамено наклав головою тодiшнiй командор Нуаро. Тодi вiн, двадцятисемирiчний рицар, коли, здавалося, перемога остаточно покинула iх, зумiв пiдняти чорно-бiле знамено ордену. Побачивши, що «босеан» знову замаяв над полем бою, до нього потягнулися вцiлiлi тамплiери. Їх було десятеро. Вже пiзнiше, коли його, пораненого у плече сарацинською стрiлою, винесли на собi рицарi i вiдправили на лiкування в Акру, пiсля одужання Гiйом де Пардо знову з’явився перед капiтулом ордену i несподiвано для самого себе був призначений командором саме тих десяти рицарiв-монахiв, з якими бився тодi бiля Мансури. Хоч за единим винятком усi рицарi були старшi вiд нього за вiком i титулами, вони беззаперечно прийняли цей вибiр. Ось найближче до нього сидить граф Роже де Обер. Найстарший серед рицарiв, вiн з повним правом мiг претендувати на командорство. Мiг, але з готовнiстю прийняв рiшення капiтулу. Командор мiг у будь-який момент звернутися за порадою до графа де Обера i завжди отримував допомогу. Такоi ж готовнiстi допомогти йому i слухатись Гiйом де Пардо чекав i вiд Етьена де Гiмора, Роберта Фунье, шевалье Гвiдо де Артуа, Бернара Рiдфора, П’ера де Мореля. Лише Жак Роне був молодший за свого командора. Усi вони були франками, як i Гiйом де Пардо. Едуард Бомон народився в Англii, але як потрапив сюди, командор не знав. Уго делла Барбо був iталiйцем i походив з Беневенто. Усi вони вступили до ордену вже давно, тiльки ставши рицарями, а Роберт Фунье став ним уже тут. За приписами статуту ордену сидiли мовчки, хоч у такому вузькому колi не так суворо дотримувалися цього. Звичкою (i обов’язком) для тамплiерiв стала молитва, якщо поруч вiдбуваеться вiдправа, а самi вони не мають можливостi бути присутнiми на нiй. Так у мовчазнiй молитвi вони не помiтили, як дверi трапезноi вiдчинилися. У примiщення увiйшов лiтнiй монах, напевне, сам настоятель. Визначити, що це сам абат, було неможливо, принаймнi вiн нiчим не вiдрiзнявся вiд монаха, що зустрiв iх бiля брами: така ж поношена чорна сутана, пiдперезана мотузкою, сандалi. Навiть виголений на головi круг – тонзура – була такою ж, як i в iнших монахiв. – Пробачте, що ми не можемо прийняти вас, як належне, – з порога почав вiн. – У перший день посту сюди нiхто не заходить, а дехто з братiв не бере в рот навiть води, хоч свята Церква i не вимагае такоi жертви. – Повiрте, падре, едине, про що ми шкодуемо, це про те, що запiзнилися на вiдправу, – пiдвiвся зi свого мiсця де Пардо. – Що привело вас у нашу скромну обитель? – поцiкавився абат, зупинившись перед командором. Гiйом де Пардо мовчки вийняв з торбинки на поясi довгий скручений пергамент i подав настоятелю. – Про це ви дiзнаетесь звiдси. Абат Опiзо недовiрливо подивився на печатку, впiзнав вiдтиск Папи Інокентiя IV, розгорнув документ i заглибився у читання. Вiн дочитав до кiнця, подивився на дату i особистий пiдпис Папи, знову скрутив пергамент. – Святiйший отець не пише, навiщо я йому потрiбен, – сказав вiн. – Вам нiчого про це не вiдомо? – Наше завдання – забезпечити вашу подорож до апостольського престолу, – повiдомив командор. – Зрозумiло. Коли ми можемо вирушати? – Негайно, – вiдповiв де Пардо. – Менi потрiбен якийсь час, щоб зiбратися i владнати справи, – повiдомив Опiзо. – Гадаю, що до вечора я буду готовий. – Тодi не варто спiшити. На нiч недоцiльно вирушати в дорогу. Найкраще це зробити завтра зранку. – Що ж, нехай буде так. Брат Бартоломео покаже вам вашi келii. Абат Опiзо схилив голову. Зрозумiвши, що розмова закiнчена, командор на знак поваги також поклонився. …Нiчне небо ще не встигло посiрiти, як ворота монастиря Святого Павла вiдчинилися i випустили два десятки вершникiв. На землю тихо, неначе боячись розбудити ii, ще сонну, падав великий лапатий снiг. Того року зима взагалi була багатоснiжною i морозною, i все ж не такою лютою, як столiття тому, коли, за переказами, замерзло Руське море. Хоч цьогорiчнiй зимi далеко до цього, командор де Пардо порекомендував падре Опiзо одягнутися теплiше. Зрештою, абат i без нагадування з’явився перед тамплiерами у довгому овечому кожусi. Вiн легко скочив на запропонованого коня, натягнув вiжки. – Поiхали! – сказав вiн. Гiйом де Пардо вислав наперед Фунье i Бомона разом з трьома зброеносцями, щоб розвiдати дорогу i повiдомити власника судна, що переправляв iх сюди, про свое наближення, а сам на чолi невеликоi колони неспiшно рушив слiдом. Поволi розвиднювалося. Десь там, на сходi, куди вони iхали, затягнуте низькими снiжними хмарами, несмiливо засiрiло небо. Сонце ще не зiйшло, невiдомо, чи взагалi вигляне воно сьогоднi з-за хмар, але нiчна темрява остаточно втрачала силу. Абат Опiзо iхав ближче до голови колони, весь час пориваючись заговорити з мовчазним командором тамплiерiв, про яких вiн багато чув, але так вийшло, що зустрiчатися ранiше не доводилося, але оцiнивши ситуацiю, вiдмовився вiд цього. Вiд монастиря до порту зовсiм небагато iхати, дороги вистачить лише на початок розмови. Нiчого, вiн надолужить свое пiсля переправи, дорогою до Риму. Порт мiста поволi прокидався. Вантажники вже встигли поснiдати нехитрими харчами i першими взялися за залишену звечора роботу. То тут, то там чулися голоснi команди i звичнi погуки. Тамплiери в’iхали на територiю порту i попрямували до причалу, де iх мало чекати судно. Саме тут де Пардо i помiтив зброеносця, котрий щосили бiг назустрiч. – Сiр! – випалив той. – Прошу вас, покваптесь! Для такого знехтування правилами статуту, що дозволив собi цей слуга, повиннi бути серйознi причини, отож командор поцiкавився: – Що сталося, Джованнi? – Поспiшайте! Може, ще встигнете. Мiй пан Бомон добивае власника судна, – пролепетав зброеносець i додав ще раз: – Поспiшайте! Гiйом де Пардо пришпорив коня i поскакав по замерзлiй землi туди, куди показував Джованнi i звiдки чулися крики. Картина, що вiдкрилася перед зором тамплiерiв, переконала Гiйома, що служка мав серйознi пiдстави занепокоiтись. До стiни будинку притулився миршавий в’юнкий чоловiчок, у якому всi упiзнали хазяiна орендованого судна, а перед ним стояв громило Бомон i напирав на нього. У руках тамплiера блиснуло лезо меча. Його гострий кiнець торкався горлянки нещасного. Поруч стояв Фунье i спокiйно, неначе не вiдбувалося нiчого незвичайного, спостерiгав за тим, що вiдбувалося. – Що сталося, Едуарде? – поцiкавився де Пардо. Побачивши командора, бiдолашний хазяiн смикнувся до нього, але вiстря меча глибше увiйшло у шкiру. З’явилася кров. – Сiр! Врятуйте мене! – благав вiн. – Едуарде, прошу пояснити! – наполягав командор. – Це порiддя диявола вночi вiдправив до Генуi корабель, яким ми мали переправитися через протоку! – гаркнув англiець. – Та за таке я намотаю твоi кишки на шию i заставлю з’iсти власну печiнку! Видно, попередне спiлкування з розлюченим тамплiером було дуже емоцiйним, бо сицилiець повiрив одразу. – Пане, пощадiть мене! – благав вiн, все ще пориваючись до де Пардо. – Хто тобi наказав вивести судно з порту? – запитав Гiйом, вже зрозумiвши, що з переправою через протоку доведеться зачекати. – Нiхто, – пролепетав власник судна. – Це я винен. Нечистий поплутав. – Вiн спробував перехреститися, але цьому завадив меч Бомона. – Пробачте, але все це клятi грошi. Як тiльки ви вчора вiд’iхали, у порт увiйшло генуезьке судно, що прямувало з Кiпру. З його вигляду було видно, що воно натерпiлося у морськiй подорожi i далi не попливе. До мене пiдiйшов купець i сказав, що йому конче потрiбно вiдправити схiднi прянощi до Генуi. Пане, скажiть цьому достойному рицарю, щоб вiн забрав свого меча. Я дуже боюся, що вiн не стримае свого гнiву. – І правильно робиш, що боiшся! – проревiв Бомон. – Едуарде! – звернувся до Бомона командор. – Забери меча. Англiець знехотя опустив меч. – Що було далi? – запитав де Пардо. – Повiр, нам просто кортить дослухати твою розповiдь до кiнця. – Я не обманюю вас, – виправдовувався судновласник. – Купець дуже мене просив, бiдкався, що через поломку судна не встигне доставити товар. – І ти пожалiв бiдолашного генуезця, – промовив де Пардо. – Але ж ти знав, що ми замовили твое судно на сьогоднi! – Знав, пане, звичайно, знав. Але я думав, що нiчого не станеться, коли мое судно допоможе тим, хто зазнав аварii, а сам я до вашоi появи знайду iнше. – Знайшов? – Не встиг. Приiхав достойний рицар i… – Можеш не продовжувати, – зупинив його Гiйом. – І де це бiдне розбите генуезьке судно? Щось я не бачу, щоб на водi плавали розiрванi вiтрила i зламанi щогли? – Генуезцi не хотiли залишатися тут, i як тiльки мiй корабель вiдплив, вони також покинули порт. Купець говорив, що iм потрiбно стати на ремонт, але вони не хочуть цього робити в Королiвствi Обох Сицилiй. Гiйом де Пардо пильно подивився на замовклого власника судна. – Ти знаеш, у чому твоя проблема? – запитав вiн. – Твоя проблема у тому, що я не вiрю жодному твоему слову. А якщо я комусь не вiрю, це для нього погано закiнчуеться. Падре! – звернувся командор до абата, який мовчки спостерiгав за усiею розмовою. – Висповiдайте цю грiшну душу перед смертю, бо вже сьогоднi вона предстане перед Богом. Абат Опiзо здивовано подивився на де Пардо i з серйозного виразу його обличчя зрозумiв, що той не жартуе. Зрештою, це дiйшло i до власника судна. Вiн не на жарт перелякався i вмить гепнувся на колiна. – Прошу, не вбивайте! – проскiмлив вiн. – Бачить Бог, я не винен! – Хто це був? – допитувався тамплiер. – Я iх не знаю. Вони зiйшли на берег одразу ж пiсля вас. Коли ви поiхали до монастиря, вони пiдiйшли до мене i запитали, скiльки ви менi заплатили. Я не хотiв говорити, але один з них, з вигляду благородний рицар, хоч i мав неприемне лице i права повiка у нього постiйно тремтiла, сказав менi, що заплатить втричi бiльше, якщо мое судно негайно покине порт. – Достатньо! – зупинив потiк слiв Гiйом. – Едуарде, заберiть у цього мiшка з лайном нашi грошi i цi срiбняки Юди. Але не калiчите. А тобi, негiднику, я рекомендую все ж таки висповiдатися. Смерть вiдкладаеться, але на душi полегшае. Вiн обернувся до Роже де Обера. – Графе! – сказав командор. – Тремтяча повiка! Той кивнув головою. Звичайно, вiн згадав той епiзод поблизу Дамiетти, коли невеликий загiн тамплiерiв i госпiтальерiв потрапив у засiдку переважаючих сил сарацинiв. З тридцяти храмовникiв пiсля пiдходу пiдмоги вцiлiли лише Гiйом де Пардо i граф де Обер, а з чотирнадцяти iоаннiтiв лише шевалье Руерг. Характерною рисою мужнього воiна було сiпання правоi повiки. Як вiн сам пояснював тамплiерам, це тремтiння у нього – наслiдок невдалого турнiру у Неверi, коли вiн, ще не будучи рицарем ордену вершникiв госпiталя святого Іоанна Єрусалимського, бiльшу частину свого часу проводив у безглуздих змаганнях. Тодi, бiля Демiетти, мужнiсть шевалье врятувала iх. Що ж, вiйна закiнчилася, i колишнi союзники знову стали ворогами. – Ви знаете, хто це був? – запитав абат Опiзо де Пардо. Той лише кивнув головою. – Хто? – допитувався настоятель. – Цього, падре, вам знати не варто, – ухилився вiд прямоi вiдповiдi командор. – Повiрте, ми не хочемо розчаровувати вас. – У чому? – не зрозумiв бенедиктинець. – У твердостi християнськоi вiри. Така вiдповiдь заiнтригувала Опiзо, але вiн зрозумiв, що дiзнатися щось у мовчазних тамплiерiв йому навряд чи вдасться. Натомiсть вiн сказав: – Не розумiю вашоi тривоги, брате. Невже так важливо переправитися до Реджо саме зараз? Це можна зробити i пiзнiше. Навiть завтра. – Ми обмеженi часом, – пояснив де Пардо. – Зранку двадцять шостого лютого ви повиннi чекати прийому Святiйшого отця. Я не люблю наздоганяти згаяний час. З цих перегонiв нiчого доброго не вийде. Тим часом Едуард Бомон задоволено крякнув i пiдкинув на долонi чималенький шкiряний мiшечок, у якому дзенькнули монети. – Ось вони, сiр! Тридцять срiбнякiв продажного Юди! – Та бачу, iх там бiльше, – вiдповiв командор. – Едуарде! Разом з Етьеном вiдправляйтеся i знайдiть судно. Лише до Реджо. На всю суму. Гадаю, що вона не залишить байдужим хоч якого судновласника. Бомон разом з де Грiмором залишили коней зброеносцям i подалися до найближчого судна, яке, прив’язане до масивного стовпа, хиталося на хвилях. – Геть з моiх очей! – гримнув Гiйом де Пардо на оторопiлого судновласника, який усвiдомив нарештi, що життя йому подарували, правда, одночасно забравши усi грошi. – І постарайся бiльше на них не потрапляти. А то iншим разом я не буду таким поблажливим. Власник, ще не вiрячи своiм вухам i боячись, що грiзнi тамплiери передумають, обернувся, щоб зникнути у першому ж провулку, але отримав копняка, гепнувся у брудний снiг, чим викликав дружний смiх зброеносцiв. – Брате Гiйом! – озвався абат Опiзо. – Дозвольте вас запитати. – Звичайно, падре! – з готовнiстю вiдповiв командор. – Ви хочете запитати, чи виконав би я свою погрозу? – Ви читаете моi думки, брате Гiйом, – здивувався Опiзо. – То як? – Виконав би. – Дивно. А як же обiтниця ордену не кривдити християнську душу? Адже ви навiть вiдмовилися вiд участi у штурмi Константинополя, хоча там були схизматики, а тут же людина, що вiрить так само, як i ви! – А користi з того, що цей негiдник впевнений, що Дух Святий сходить не лише вiд Отця, але й вiд Сина? – вiдказав де Пардо. – Це йому не завадило зрадити нас такому ж вiрному ревнителю вiри. А це, падре, набагато гiрше. Абат Опiзо не став сперечатися з командором тамплiерiв, хоч i мав щодо цього свою думку, тим бiльше, що в цей момент повернулися Бомон з де Грiмором. Шкiряного мiшечка у руках англiйця не було, зате його заросле обличчя свiтилося вiд задоволення. – Що у тебе, Едуарде? – запитав де Гiйом. – Сiр! Корабель готовий переправити нас через протоку негайно, – вiдповiв Бомон. – Чудово, Едуарде! – похвалив рицаря командор. – Поспiшiмо ж, а то знову, не доведи Господи, з’явиться якийсь потрiпаний корабель з товаром, якого потрiбно буде рятувати. Власник найнятого Бомоном судна виявився бородатим чоловiком могутньоi статури у добротному зимовому одязi i був з Венецii. Сума, отримана ним за таку незначну роботу, враз заставила його демонструвати саму люб’язнiсть i бажання якнайбiльше догодити таким щедрим клiентам. – Я щасливий бути корисним таким шановним панам, – розплився вiн в усмiшцi. – Коли ми можемо вiдплисти? – запитав де Пардо. – Як тiльки шановнi пани зiйдуть на мiй корабель. – Тодi почнемо одразу ж, – сказав командор i спiшився. До нього пiдбiг його зброеносець i притримав коня за вуздечку. Зiскочили з коней й iншi рицарi. Їхнi служки одразу ж взялися за роботу. Абат Опiзо також спiшився. Вiн задоволено спостерiгав за злагодженою роботою зброеносцiв. Вони смiливо переводили коней трапом i прив’язували до довгого бруса посерединi палуби. Навченi, звиклi до подiбних подорожей конi були спокiйнi i не проявляли нiякого занепокоення. Вже через годину капiтан судна вiддав швартовi. Зрештою, переправа через протоку тривала менше, анiж саме вантаження, i невдовзi судно входило у порт Реджо. Одразу ж iз причалу подорожнi вiдправилися далi. Командор де Пардо мав намiр прибути до Папи вчасно, тому не хотiв втрачати жодноi хвилини. Увесь шлях вiн розбив на дев’ять денних переходiв ще дорогою сюди. Принаймнi першу нiч командор хотiв переночувати в Тропеа, а це добрих сорок?лье. Зрештою, абат Опiзо зробив висновок, що Папа Інокентiй не помилився, доручивши цю вiдповiдальну мiсiю Гiйому де Пардо. Мало того, що загiн за день встигав проскакати наперед визначений шлях. Вже пiд час першоi ж ночiвлi падре зрозумiв, чому тамплiери спiшили саме сюди: дорогою до Мессiни де Пардо домовився про нiчлiг у конкретному дворi, i на подорожнiх чекали постiль i iжа. Пiсля трьох вдалих денних переходiв абат Опiзо переконав себе, що у такого органiзатора, як де Пардо, усе передбачено, iхня подорож закiнчиться вчасно, без ускладнень, i единими неприемностями будуть вiдсидженi сiдницi i ниюча спина у незвиклого до таких переходiв монаха. Неприемнiсть трапилася саме там, де ii найменше чекали. Всi попереднi днi тамплiери зупинялися у сицилiйських мiстах, а цього разу на iхньому шляху виникло мiсто Беневенто. Невiдомо яким чином воно, оточене звiдусiль Королiвством Обох Сицилiй, далеко вiд Риму, змогло встояти перед могутнiм сусiдом i, хоч номiнально, все ж зберегло вiдданiсть Папi Римському. Хоч Беневенто лежало дещо осторонь шляху (легше було проiхати через Неаполь чи Капую), Гiйом де Пардо спецiально заiхав сюди. Тут була батькiвщина Уго делла Барбо, й iталiець переконав командора у доцiльностi заночувати саме тут. Зрештою Гiйом згодився. Їхнiй невеликий загiн випереджав графiк, тому переживати, що вони вчасно не приiдуть до Риму, не варто. Нiч у тавернi пройшла спокiйно, як i попереднi. Зранку, нашвидкуруч скоромно поснiдавши, подорожнi покинули межi мiста. Дорога пролягла заснiженими полями, лише де-не-де зустрiчалися невеликi лiски. Саме в одному такому лiсi загiн i потрапив у засiдку. З обох бокiв дороги з-за дерев з’явилися озброенi, одягнутi у поношений одяг люди i оточили рицарiв. Нападникiв було бiльше п’ятдесяти, з першого разу командор точнiше порахувати не мiг. Озброенням розбiйники, як i одягом, також не могли похвалитися – лише довгi списи, у декого в руках блищали леза коротких мечiв. Тамплiери насамперед були рицарями, що стали монахами, а не навпаки, i до подiбних ситуацiй були готовi завжди. Тому вони миттю згрупувалися, i бойовий клич тамплiерiв «босеан» тут виявився зайвим. Зрештою, храмовники нiколи не застосовували його у подiбних ситуацiях – це була команда для бою з невiрними, сарацинами. – Рiдфор! Шевалье! Ви охороняете падре! – тiльки i встиг крикнути де Пардо i, вийнявши з пiхов довгого меча, кинувся на групу розбiйникiв, що опинилися найближче до нього. Його кiнь, звиклий до подiбних битв, збив грудьми першого розбiйника i з усiеi сили опустився на вже поверженого переднiми ногами. Почувся трiск продавленоi грудноi клiтки. Його почув де Пардо, наносячи у той час смертельний удар наступному ворогу. Той устиг прикритися невеликим круглим щитом, на вигляд надiйним, але могутнiй удар мечем розкраяв прикриття навпiл, i щит впав на землю разом з вiдрубаною по лiкоть лiвою рукою. Поранений розбiйник вiд болю дико заволав, i його крик потонув в iнших криках i дзенькотi зброi. Хоч на одного рицаря-тамплiера i припадало п’ятеро розбiйникiв, враховуючи зброеносцiв, перевага нападникiв не була вже такою очевидною, i великоi загрози для загону не становила. Ненавченi веденню бою розбiйники були приреченi. З власного досвiду Гiйом знав, що ватажки розбiйникiв уникають нападати на рицарiв орденiв, а на добре озброений загiн i поготiв. Тим часом нападники спробували застосувати коронний для всiх розбiйникiв прийом: довгим гаком зачепили за лати П’ера де Мореля i намагалися скинути його з коня. Цей прийом був дiйовим, але лише тодi, коли рицар подорожував сам. Тут же держак гака розломився вiд удару де Артуа, а Жак прикiнчив i двох «воякiв», що вчинили цю спробу. Успiх подiбних засад був у несподiванцi i чисельнiй перевазi. І те, й iнше в розбiйникiв було, але супротивник виявився не таким слабким, як здавалося спершу. Тому розбiйники швидко зрозумiли, що битва програна i що единим шансом на порятунок е якнайшвидше вiдступити. Що вони й зробили, залишивши на закривавленому снiгу зо два десятки порубаних тiл – мертвих i поранених. – Втрати? Це було перше, чим поцiкавився Гiйом де Пардо пiсля завершення бою. Втрат не було, лише у зброеносця Едуарда Бомона виявилася глибока рана у лiвому плечi. – Нiчого, – заспокоiв усiх Бомон. – Це не смертельно. Швидше рицарем стане. Незважаючи на нестерпний бiль, Джузеппе спробував усмiхнутися на такий незграбний, але все ж комплiмент рицаря. Інших поранених не було. Абат Опiзо тим часом зiскочив з коня. – Ви куди, падре? – запитав командир. – Може, серед цих нещасних е умираючi, – просто вiдповiв абат. – Мiй обов’язок iх висповiдати. З цими словами вiн пiдiйшов до першого пораненого. Про його важкий стан говорив уламок списа у животi. До Гiйома пiд’iхав Роже де Обер. Командор помiтив у нього на грудях кров. – Поранений? – запитав вiн. – Це не моя кров, – заспокоiв граф. – Слухай, Гiйоме, тобi нiчого не видаеться дивним у цьому нападi? – Видаеться. – Що? – Сам напад, – вiдповiв командор. – Це ж треба бути абсолютним iдiотом, щоб майже голiруч напасти на загiн рицарiв! – Або iм ду-уже добре заплатили, – згодився де Обер. – Запитаемо? – Звичайно. Залишимо вмираючих падре, а самi займемося не такими безнадiйними. Ось хоча б моiм «похресником». Гiйом показав на притихлого однорукого розбiйника, який вже встиг перев’язати рану. Поруч абат читав якусь молитву над тiлом задавленого конем його товариша. Гiйом i Роже спiшилися i пiдiйшли до пораненого. Вiд iхнього виду у того одразу почалася гикавка. – Попереджаю одразу: не брехати! – без вступу почав де Обер. – Неправду вiдчую зразу. Скажеш все, як було – будеш жити далi хоча б iз однiею рукою. Нi – втратиш i другу. Зрозумiв? Вiд такоi перспективи у нещасного гикавка пропала. – Зрозумiв, – побачив де Обер. – Хто ватажок? – Одновухий Карло, – вiдказав поранений. – Де вiн? – Його з нами не було. – Послав своiх людей на смерть, а сам дивився з-за дерев? Хто наказав напасти на нас? – Вiн i наказав. – Ну, це я знаю. Хто була та людина, що приходила до Одновухого Карло? – запитав Роже. Почувши вiд рицаря таке, про що той знати не мав, розбiйник знов почав гикати. – Я н-не бачив його ранiше… – вичавив вiн iз себе. – Як вiн виглядав? – Нормально… виг-глядав. – Хто це був: розбiйник, мiщанин?… Хто? – Не р-розбiйник. І не мiщанин. Цiлком благородний сеньйор. Приiхав учора ввечерi на конi, одразу зайшов до Карло. Вони довго про щось говорили, а потiм вiн поiхав. – Прикмети ти якiсь запам’ятав? – запитав Гiйом. – Не було прик…мет. Кажу ж, благородний сеньйор. От тiльки обличчя у нього весь час сiпалося. Тамплiери переглянулися. – Що ви повиннi були зробити з падре? – поцiкавився Роже. – Монах за будь-яку цiну повинен залишитися живим, – була вiдповiдь. Розпитування цiлком задовольнило рицарiв, i вони залишили пораненого самого. Скоро до них приеднався абат Опiзо. – П’ятеро ще сьогоднi предстануть на вищий суд, – повiдомив вiн. – Брате Гiйом! Я вловив частину вашоi розмови з цим нещасним. І знову почув про благородного рицаря з нервовим тиком. Минулого разу ви вiдмовилися назвати його. Зараз я вимагаю вiдповiдi. Гiйом де Пардо неспiшно витер закривавленого меча об снiг, засунув його у пiхви. – Хто це був? – не вгавав абат. – Я так розумiю, ви з ним зустрiчалися пiд час походу на Святу Землю. Це був сарацин? – Нi, падре, не сарацин, – вiдповiв де Пардо. – Я не хотiв вам говорити це у Мессiнi, щоб не травмувати вас. Благородний сеньйор з тремтячою повiкою – член християнського ордену святого Іоанна Єрусалимського шевалье Руерг. – Госпiтальер? – здивуванню Опiзо не було меж. – Але навiщо благородному рицарю потрiбна ваша смерть? – Їм потрiбнi ви, падре. Перед Святiйшим отцем стояв вибiр: кого послати за вами? Нас Святiйший вважав надiйнiшими. Видно, магiстр госпiтальерiв не захотiв змиритися з цим i зробив усе можливе, щоб нас затримати. – А цей напад? – Я не знаю, про що домовилися Руерг з Одновухим Карло, але пiдозрюю, що вас вони захопили б у полон, а вже хоробрi рицарi ордену iоаннiтiв зумiли б звiльнити вас iз рук кровожерних розбiйникiв. – Ви говорите жахливi речi, – сказав на це Опiзо. – Життя таке, падре. Як бачите, воно дещо вiдрiзняеться вiд того, що ви звикли бачити за стiнами монастиря. Гiйом де Пардо наказав сiсти на коней, i невдовзi загiн продовжив свою подорож. V Декан Священноi колегii кардиналiв Рiнальдо Контi не любив тамплiерiв всiма фiбрами своеi душi. Нi, вiн, звичайно, вiддавав належне хоробростi рицарiв ордену Храму, але перевагу все ж вiддавав тевтонцям чи, на крайнiй випадок, госпiтальерам. Рiшення Папи Інокентiя вiдправити за настоятелем монастиря Святого Павла саме тамплiерiв лише з тоi причини, що Рено де Вiш’е виявився прудкiшим за де Шатонефа, кардинал не схвалював, хоч вголос свого незадоволення не висловив. Що ж, поiздка до Мессiни – це лише поiздка до Мессiни, не бiльше, думав кардинал. Значно важливiшою буде дорога до Рутенii. Ось тут потрiбно зробити все, щоб легата супроводжували рицарi ордену iоаннiтiв, якщо римський епископ не хоче, щоб це були тевтонцi. Нi, вiн погоджуеться з доводами Святiйшого отця, що посилати до дикого Даниiла тевтонцiв – це те саме, що дражнити розлюченого бика червоним плащем. Нехай вже краще це буде червоний плащ госпiтальерiв. Увесь час, поки Гiйом де Пардо перебував у дорозi до Мессiни i повертався назад, кардинал Контi не переривав зв’язку з магiстром де Шатонефом, який поселився неподалiк в церквi Святого Марка. Тому коли розвiдники доповiли, що до мiста наближаються вершники у бiлих плащах з червоними хрестами, кардинал негайно послав надiйну людину до магiстра, щоб той прибув до замку Святого Ангела. У Ватиканi нiчого не вiдбувалося, щоб це пройшло мимо двох ворогуючих мiж собою орденiв – Храму i Госпiталя. І однi, й другi мали своiх людей у протилежних станах, тому коли Великому магiстру Рено де Вiш’е доповiли, що iз замку Святого Ангела вiд’iхав монах i вирушив до тимчасовоi резиденцii глави госпiтальерiв, вiн одразу ж зрозумiв: пора дiяти. Поки посланець долав цю вiдстань, де Вiш’е з усiх сил мчав до замку Святого Ангела, де перебував Папа Інокентiй. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-luschik/tampl-ri-korolya-danila/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.