Локшина

Я чоловік аполітичний. Партії, вибори цікавлять мене менше, ніж більмо на оці китайського імператора династії тан.
Але, попри такий здоровий імунітет до політичних питань, страшне лихо спіткало мене саме на політичному ґрунті.

Зіткнувся я на сходинках свого під’їзду з сусідом, великим спеціалістом у партійних справах. Він мені і бовкнув:
- Сьогодні в наше Шокове приїжджає кандидат у депутати Іван Хазаров. Буде роздавати локшину. Безкоштовно.
Хто такий Хазаров, я не знав і, відверто кажучи, знати бажання не мав. А от прізвище кандидата викликало у мене якісь неприємні передчуття. Пригадалися шкільні уроки і князь Олег, що збирався помститися «нерозумним хазарам» за пакості, які ті чинили на кордоні.

Треба було б прислухатися до цього сигналу підсвідомості і ні в якому разі не йти на зустріч з хазаром. Але паскудна зажерливість взяла гору. Маячила дармова локшина.

Я взяв каструльку і попрямував до клубу Карла Маркса, де мала відбуватися акція. На мій подив, людей у залі зібралося мало, чоловік сто. Та й тих наполовину привезли автобусами з навколишніх сел. Цім селянам повезло, кожному дали по двадцять гривень «підйомних».

Сів я у першому ряду, щоб отримати локшину та скоріше податися додому, бо вже вечоріло.

Довготелесий чоловік в окулярах, це був Хазаров, говорив довго і нудно. Я його не слухав. Знервовано чекав, коли він перестане базікати і почне роздавати локшину.
Аж раптом, зовсім несподівано, я відчув на вухах щось мокре і тепле. Вхопився за вуха. Це була локшина!

І почалося. Не встигав я скинути в каструлю одну порцію слизьких стьожок, як на вухах вже висіла нова. Ніколи б не повірив, що такі фокуси здатні вдчубучувати політики. Це ж рівень майстерності ілюзіоніста Гудині або Кіо!

Дуже швидко каструля наповнилася вщерть. Залишатися далі не було сенсу. Я сховав посудину у сумку і рушив додому, щоб скоріше відмити вуха від огидної слизоти.

Місто огорнули сутінки. Іду вулицею Перемоги. Народу мало, бо з весняним потеплінням почастішали пограбування перехожих. По радіо навіть застерігали, щоб мешканці вночі без особливої потреби на вулицю не виходили. Іду,озираюсь, по спині повзають мурашки.

Ось площа Леніна. На ній також безлюдно. Дарма, що тут розташована міська рада і стовбичить бронзова постать вождя світового пролетаріату. Передчуття небезпеки посилилося.

Щоб розігнати тривогу, намагаюсь пригадати щось радісне. Саме тут рік тому співала, танцювала і агітувала за кандидата в президенти Бандюковича весела гопкомпанія на чолі з російським маестро Басковим. Натхненно підспівував Баскову міський голова, який завжди вгадував, хто переможе на виборах і завчасно ставав його прихильником. Закінчилося все це грандіозним феєрверком, який здійснило місцеве оборонне підприємство, що раніш випускало бойові ракети, а тепер виробляє «шутіхи» і ракети для феєрверків.

Спогади настрою не поліпшили. Навпаки, ще тяжче стало на душі.

Вийшов на вулицю Комуністичну. Вона коротенька, ряд п’ятиповерхівок з червоної цегли. Колись це були сімейні общаги. На кожному поверсі по тридцять кімнат, одна кухня і два туалети - для жінок і чоловіків. Чим не комуна? Зараз верхні поверхи пустують, а на перших сила-силенна крамниць, приватних лікарів, хіромантів, косметологів, секонхендів, адвокатів і ще бозна чого.

Недобра слава ходить про ці будинки. Начебто двічі на рік вночі 7 листопада і 22 квітня збирається тут нечиста сила. Скриплять двері, чути моторошний стогін, у вікнах блимають вогники, неначе літають світлячки. Дехто стверджує, що то зовсім не нечиста сила, а чисті душі померлих будівників комунізму. Кажуть, що це продовжуватиметься доти, доки вулицю не перейменують. І треба зробити це невідкладно, бо одного психіатра, у якого тут була практика, вже відвезли до психлікарні в якості пацієнта.

Розумні люди оминають Комуністичну сьомою дорогою, але я пішов нею, бо так було ближче додому.

Раптом позад мене почулося багатоголосе скавучання, яке наче шпильками штиркнуло мене в серце. Я озирнувся і похолов – за мною йшли собаки. Шість чи навіть більше.
Худі, голодні, вони не спускали з мене очей, що світилися, мов жарини. Я прискорив кроки. Скавучання переросло в злісне гарчання. Мене охопив жах. Ноги стали важкими, але я спробував бігти. І тут на мої плечі ззаду скочили ці тварини. Їх гострі щелепи зімкнулися на моїх вухах. Я зомлів.

Не знаю, через який час до мене повернулась свідомість. Туло, темно, тихо і холодно. Здалося, що я вже на тому світі… Ні, не може бути, щоб так ні за що, ні про що…Це лише сон…