Вуличний художник

Прошу пана, а чи не могли б ви намалювати портрета не з натури, а з фото? Будь ласка, це мій шеф. Тільки, пане добродію – намалюйте, його, будь ласка, не сидячи, а так би мовити, лежачи. А навколо нього квіточки, квіточки, музичка грає. Іване Петровичу, що ж ви так скоропістижно... здохли. А зараз – оцього. Красень, мати його.. Атлет. Бігун. Я як на роботу йду, він і біга. До моєї жінки. Тільки дуже прошу ясновельможного пана – намалюйте йому замість ноги – дерев’яну. Замісць цього – теж. Ну, Пінокіо, зараз тобі жоден лікар не допоможе! А зараз - оцю малюй. Це моя жінка. Тільки, прошу – рота ій взагалі не малюй, хай хоч тут помовчить. Я виступаю з трибуни Білого дому, а вона сидить у першому рядку. Мій виступ транслюють по Сі – Ен-Ен, Бі Бі Сі, та житомирському радіо. Я кажу:- Ну, стерво, зараз ти зрозуміла, хто я, а хто він, а? А зараз намалюй мого золотого бюста у лавровім вінці, на білому коні прямо посеред нашого житомирського базару. Усі до мого підніжжя кладуть квіти и ридають. А я нахиляюся з коня :- А, сучі діти, де ви раніш були, коли я сидів у своїй сраній канторі за копійки? А зараз бери якнайбільшого листа, та не тягни, бо вже часу нема. Малюй мене у перуці, у профіль, на тлі Білого дому, Верховної ради, Кнесету та Кремлю. Зверху пиши:„Один мільон долярів” Це тобі за роботу, малярику. А я мушу вже бігти – бо шеф не полюбляє, коли на роботу запізнюються.