Зелений Генріх

Зелений Генрiх Готфрид Келлер Готфрiд Келлер (1819–1890) – швейцарський письменник, класик нiмецькомовноi швейцарськоi лiтератури. Вiн отримав визнання ще за життя, вiдразу ж знайшовши захоплених читачiв у Швейцарii i в усiх нiмецькомовних краiнах. Роман «Зелений Генрiх» (1885) належить до тих небагатьох творiв свiтовоi лiтератури, якi супроводжують письменника протягом усього творчого життя. Досить сказати, що вiд виникнення задуму до його остаточного втiлення минуло понад сорок рокiв. Це так званий класичний «роман виховання». Так називають твори про життевий шлях людини, найчастiше молодоi, вiд колиски до здобуття зрiлостi. Дослiдники життя та творчостi письменника вважають, що роман цей багато в чому автобiографiчний. Герой Келлера, якого називають Зеленим Генрiхом тому, що у дитинствi вiн носив перешитий з батькiвськоi вiйськовоi форми одяг, проходить шлях пiзнання свiту i пошукiв свого мiсця в життi. Поступово звiльняючись вiд романтичних iлюзiй, багато поiздивши свiтом, Генрiх стае сумлiнним чиновником зi стiйким переконанням, що краще за Швейцарiю краiни немае. Готфрiд Келлер Зелений Генрiх Частина перша Роздiл перший Похвала предкам Мiй дiд був селянином, i батько мiй народився у старовинному селi, що дiстало свою назву вiд iменi того алемана, який за часiв подiлу рiллi увiткнув у землю свiй спис i збудував тут перший двiр. Минули вiки, i коли згас рiд, що дав селу його назву, якийсь феодал зробив цю назву своiм титулом i збудував замок, про який нiхто не знае тепер, де вiн стояв; невiдомо також, коли помер останнiй нащадок цього благородного роду. Саме ж село стоiть i до цього дня i зробилося навiть iще велелюднiшим i жвавiшим, анiж ранiше; декiлька десяткiв одних i тих же родових iмен, що були в ходу ще у далеких прадiдiв, незмiнно переходять iз поколiння в поколiння i слугують усе бiльш численним онукам i правнукам. Маленьке кладовище, що розкинулося навколо давньоi, але завжди ошатно побiленоi церкви, за весь час жодного разу не розширювалось, i тепер його земля складаеться буквально з самих зiтлiлих кiсток померлих поколiнь; навряд чи знайдеться хоч одна грудочка на глибинi до десяти футiв, яка не була б свого часу плоттю людини, можливо, плоттю одного з тих орачiв, що столiття за столiттям зорювали навколишнi поля. Втiм, я дещо захопився й зовсiм забув про тi чотири ялиновi дошки, що кожного разу опускаються в землю разом iз небiжчиком i ведуть свiй рiд вiд таких же давнiх, як i саме село, зелених велетнiв, що зростають на навколишнiх горах; я забув далi згадати про грубе, але добротне полотно, що йде на саван; втiм, i воно виросло на тих же рiдних полях, тут його i ткали i бiлили, а тому воно так само предмет сiмейного ужитку, як i ялиновi дошки, i не заважае землi нашого кладовища бути такою ж прохолодною та чорною, як i всяка земля. Вона суцiльно вкрита найсоковитiшою зеленою травою, а троянди та жасмин розрослися тут так шалено i в такiй дикiй привабливостi, що свiжу могилу не треба прикрашати окремими кущиками, – ii просто прорубують у квiтучiй гущавинi, i тiльки могильник зможе знайти в цих чагарниках мiсце, яке можна перекопувати наново. Село не налiчуе i двох тисяч жителiв; великi групи односельцiв, по декiлька сот душ кожна, носять однаковi прiзвища, але всього лише двадцять – тридцять iз них вважають одне одного родичами, бо рiдко хто пам’ятае спорiдненiсть далi прадiда. Потрапивши з незбагненноi пiтьми небуття на яскраве свiтло сонця, цi люди грiються його теплом i прагнуть узяти вiд життя що можуть, щось роблять, за щось борються i знову йдуть пiд могильний покров, коли настае iх черга. Вражаюча схожiсть iх носiв достатньо красномовно говорить про те, що у них неодмiнно мае бути не менше тридцяти двох спiльних предкiв, якi утворюють безперервну родовiдну лiнiю, але, переконавшись у цьому, вони зовсiм не прагнуть з’ясувати, в якому порядку iх предки йшли один за одним, а вважають за краще потурбуватися про те, щоб цей живий ланцюг не обiрвався на них самих. Тому-то вони знають усiлякi мiсцевi перекази та дивовижнi iсторii й можуть розповiсти iх в усiх подробицях, зате не знають, як i чому iх дiд одружився саме з iх бабцею. Кожне вважае, що воно само собi мае завдячувати всiма своiми доброчесностями або принаймнi тими якостями, якi – вiдповiдно до його способу життя – уявляються йому доброчесностями; що ж до вад, то у селянина не менше причин бажати, щоб вади його батькiв було забуто, нiж у пана, бо, незважаючи на свою зарозумiлiсть, останнiй часом така ж грiшна людина, як i всi ми. Село оточують з усiх бокiв великi польовi та лiсовi угiддя, що становлять багате, невичерпне джерело достатку для його мешканцiв. Розмiри цих володiнь здавна коливалися приблизно в одних i тих же межах; щоправда, час вiд часу яка-небудь видана на сторону дiвчина вiдносить iз собою частину багатств, зате сiльськi женихи нерiдко йдуть добувати собi наречених миль за вiсiм в окрузi, прагнучи не лише повнiстю вiдшкодувати втрачене, але i сприяти тому, щоб населення села зберiгало належну рiзноманiтнiсть характерiв i рис обличчя, i виявляють при цьому глибшу та мудрiшу турботу про здорове продовження роду, нiж патрицii або купцi iнших багатих мiст або монархи Європи. Та все ж розподiл власностi зазнае з року в рiк деяких змiн, а за кожнi пiвстолiття змiнюеться до невпiзнання. Дiти тих, хто вчора був убогим, нинi – сiльськi багачi, а назавтра iх нащадки насилу прагнуть утриматися в межах середнього достатку, щоб потiм або збiднiти остаточно, або знову вознестися. Мiй батько помер дуже рано, i менi не довелося почути вiд нього, що являв собою мiй дiд; тому я знаю про цю людину тiльки те, що в тi часи i для нашоi сiм’i настала черга впасти в чесну бiднiсть. Менi не хотiлося б звинувачувати в цьому мого прадiда, про якого я вже й зовсiм нiчого не знаю, i я далекий вiд думки, що вiн був який-небудь вiтрогон, найскорiше причина в тому, що його статок виявився роздробленим мiж численними спадкоемцями; i справдi, у мене е безлiч троюрiдних i чотириюрiдних братiв, у яких я сам насилу розбираюся; чiпкi, як мурашки, вони тепер уже видерлися з нужди i збираються знову заволодiти бiльшою частиною своiх спадкових земель, неодноразово порiзаних межами. Деякi з них, тi, що старшi, встигли за цей час розбагатiти, а iх дiти – знову впасти в убогiсть. У ту пору Швейцарiя вже зовсiм не була схожа на ту краiну, яку секретар посольства Вертер побачив свого часу такою жалюгiдною, i якщо веснянi сходи французьких iдей сховалися пiд нескiнченним снiгопадом австрiйських, росiйських i навiть французьких ордерiв на постiй, то наполеонiвська конституцiя принесла з собою м’яке пiзне лiто i не перешкодила моему батьку, який пас тодi корiв, одного прекрасного дня розлучитися з ними й вирушити в мiсто, щоб вивчитися там чесному ремеслу. Вiдтодi односельцi надовго спустили його з очей, бо, з честю завершивши нелегкi роки навчання i ставши майстерним каменярем, вiн вiддався смiливим мрiянням молодостi, що все бiльш владно кликали його в незвiдану далечiнь, i, пустившись у мандри, побачив чимало чужих краiв. Тим часом битва пiд Ватерлоо вже вiдшумiла, i пiд тихий шелест зроблених iз паперу бурбонських лiлiй у Європi зажеврiла блакитнуватим мерехтiнням церковних свiчок зоря новоi епохи, що поступово осяяла своiм тьмяним свiтлом також i всi куточки Швейцарii. Село, де народився мiй батько, не уникнуло загальноi долi: ще так нещодавно, в дев’яностих роках, його жителi раптом виявили, що з незапам’ятних часiв вони теж живуть у республiцi, а тепер до них урочисто в’iхала поважна мадам Реставрацiя з усiма своiми коробками та шабатурками i влаштувалась у цьому гнiздечку якнайзручнiше. Тiнистi лiси, гори та долини, чарiвнi куточки, нiби створенi для звеселянь, прозорi води багатоi рибою рiчки, а навкруги – привiльнi простори, де принади цього живописного ландшафту повторюються ще i ще раз i де досi ще красуеться декiлька населених замкiв, – усе це притягало натовпи гостей, якi наiжджали з мiста в будинки мiсцевих панiв, аби пополювати, половити рибу, поспiвати, потанцювати, попоiсти й попити вина. Панi не були тепер обмеженi у своiх рухах, оскiльки розсудливо вирiшили не згадувати бiльше про тi моди, якi революцiя здала в архiв, i замiсть кринолiнiв i перук стали носити, – щоправда, в тих мiсцях iз деяким запiзненням, – грецьке вбрання часiв Імперii. Селяни зi здивуванням дивилися на своiх знатних спiввiтчизниць, одягнених у бiлi прозорi хiтони богинь, на iх дивовижнi капелюшки та не менш дивнi талii, що починалися вiдразу ж пiд пахвами. Цi аристократичнi порядки процвiтали особливо в домi пастора. Сiльськi священики реформованоi швейцарськоi церкви нiтрохи не скидалися на тих боязких i жалюгiдних бiднякiв, якими були iх побратими по сану на протестантськiй Пiвночi. У Швейцарii, де всi прибутковi церковнi посади займали майже виключно жителi найбiльших мiст, сан священика був почесним i входив до iерархii можновладцiв, доповнюючи свiтськi чини, i пастори, брати яких тримали у своiх руках меч i терези, теж були причетнi до iх слави та могутностi й поплiч iз усiею iншою владою й у цiлковитiй згодi з ними енергiйно правили у своiй сферi або ж удавалися до радощiв привiльного та безтурботного життя. Багато сiльських пасторiв були вихiдцями з багатих сiмей, i iх домiвки нагадували великi панськi маетки; нерiдко священик був за походженням дворянин, i тодi селянам доводилося величати свого пастиря «паном». Щоправда, в моему рiдному селi пастор не належав до iх числа; вiн був зовсiм не багатий, але народився в поважнiй сiм’i старих городян, так що вiн сам i ввесь його домашнiй устрiй вiдбивали сукупнiсть рис, властивих патрiархальному мiському середовищу: гордiсть, кастовий дух i вмiння повеселитися. Вважаючи себе аристократом, вiн немало пишався цим i дуже природно поеднував гiднiсть, що личить духовнiй особi, з грубуватим виглядом офiцера-помiщика; бо в тi часи люди не лише не знали ще, що таке сучаснi консерватори, трактати, що партачать, але навiть i слiв таких не чували. В оселi в нього завжди бувало гамiрно i весело; дiти пастора, що вiдали його великими полями й огрядними стадами, привiтно пригощали приiжджих чим Бог послав, та й самi гостi старанно добували собi в лiсi зайцiв, вальдшнепiв i курiпок, а замiсть того, щоб полювати з собаками, що в тих мiсцях було не заведено, полюбовно змовлялися з селянами i влаштовували з iх допомогою великi риболовецькi походи, якi кожного разу перетворювалися на справжне свято, так що в пасторському домi нiколи не стихало веселе пожвавлення. Друзi та знайомi раз у раз вiдвiдували одне одного, i сiмейство пастора теж невпинно iздило до кого-небудь у гостi й само приймало у себе сусiдiв з усiеi округи; при цьому влаштовувалися танцi пiд шатрами, або ж над чистим гiрським струмком напинався намет, i, скинувши свое грецьке одiяння, панi купалися пiд ним; незчисленнi натовпи гостей здiйснювали набiг на який-небудь млин у безлюдному прохолодному куточку або ж виiжджали в переповнених човнах на озеро чи на рiчку, причому сам пастор зазвичай iхав попереду, з рушницею за спиною або з величезною палицею в руках. Духовнi запити цього кола були дуже скромнi. Зi свiтських книг у бiблiотецi пастора, яка збереглася ще до мого часу, було декiлька старофранцузьких пасторальних романiв, iдилii Геснера, комедii Геллерта i сильно зачитаний «Мюнхгаузен». Два чи три розрiзненi томи Вiланда було, мабуть, колись узято в мiстi, та так i не повернено власниковi. В оселi спiвали пiсень Хельтi, i тiльки кого-небудь iз молодi можна було iнодi побачити з Матiссоном у руках. Що ж до самого пастора, то кожного разу, коли протягом останнiх тридцяти рокiв мова заходила про такi предмети, вiн незмiнно запитував спiврозмовника: «Чи читали ви “Мессiаду” Клопштока» – i, дiставши, як правило, ствердну вiдповiдь, обережно замовкав. Втiм, i його гостi також не належали до тих витончених людей, якi прагнуть своею благородною вченiстю й iнтенсивною розумовою дiяльнiстю розширити i збагатити панiвну в iх середовищi культуру; вони вiдносилися скорiше до того споживчого класу, який не полюбляе утруднювати себе довгими роздумами, а обмежуеться тим, що куштуе плоди праць своiх i веселиться, поки молодий душею. Але вся ця пишнiсть уже таiла в собi червоточину, що провiщала ii кiнець. У пастора були син i дочка, i схильностi iх сильно вiдрiзнялися вiд схильностей iх однолiткiв. Син, який теж був священиком i мав успадкувати вiд батька його парафiю, завiв дiловi знайомства iз селянськими хлопцями, цiлими днями пропадав iз ними десь у полi або iздив на ярмарки, де продавалася худоба, i з виглядом знавця обмацував телят. Дочка, що була рада будь-якому випадку розлучитися зi своiм грецьким вбранням i вiддалитися на кухню чи в сад, охоче брала на себе турботу про те, щоб неспокiйний натовп голодних гостей, повернувшись iз черговоi прогулянки, змiг би смачно пообiдати. І справдi, кухня в домi пастора була чи не найсильнiшою приманкою для мiських гурманiв, а великий i ретельно оброблений сад, що перебував у зразковому порядку, свiдчив про те, що його хазяйка доглядала його з любов’ю i з терплячою стараннiстю. Захоплення пасторського сина завершилися тим, що вiн одружився зi здоровою сiльською дiвчиною iз заможноi сiм’i, переiхав жити до неi й заходився обробляти ii поля та доглядати ii корiв, вiддаючи цим заняттям шiсть днiв на тиждень. Пам’ятаючи про те, що йому вготовано вищу долю, вiн вчився сiяти божественне насiння добра, обачливо розкидаючи по борознах зерно з козуба, i викорiнював зло, виполюючи плевели на своему власному полi. Такий хiд справи викликав чималий переполох серед домочадцiв пастора, й усi вони особливо гнiвалися при думцi про те, що молода селянка коли-небудь увiйде в дiм повновладною хазяйкою i що в нiм розпоряджатиметься жiнка, яка не лише не вмiе з належною грацiею нiжитися на лужку, але навiть не знае, як потрiбно засмажити зайця та подати його на стiл згiдно зi становими традицiями. Тому всiм хотiлося, щоб дочка пастора, перша молодiсть якоi тим часом якось непомiтно вiдквiтла, привела б у дiм молодого священика, вiрного звичаям свого стану, або ж залишилася надовго, хоч би i незамiжньою, в оселi батька як опора сiм’i, що рушилась. Але i цим надiям не судилося було збутися. Роздiл другий Батько i мати Рiч у тому, що одного прекрасного дня все село було схвильоване приiздом якогось незнайомця, стрункого i красивого молодика, одягненого в зелений сюртук iз тонкого сукна, зшитий за останньою модою, бiлi облиплi панталони та взутого в лакованi чоботи з жовтими закотами, якi нашивали свого часу офiцери Суворова. У похмуру погоду вiн носив iз собою червону шовкову парасольку, а масивний золотий годинник тонкоi роботи надавав йому ще бiльше поважностi в очах селян. Молодик неспiшно i з гiднiстю прогулювався вулицями села, чемно розкланюючись, заходив у скромнi будиночки селян i привiтно заводив розмову iз сiльськими людьми похилого вiку та старими. Це був не хто iнший, як майстер Лее, що пройшов славний шлях вiд скромного пiдмайстра до майстерного каменяра i повертався тепер на батькiвщину пiсля довгих мандрiв у чужих краях. Та i як не назвати славним шлях людини, що дванадцять рокiв тому пiшла з рiдного села чотирнадцятирiчним хлопчиськом, голодним i босим, i, вiдпрацювавши у майстра декiлька довгих рокiв, аби розплатитися з ним за навчання, вирушила на чужину, маючи за душею всього лише торбинку iз жалюгiдним манаттям та трохи грошей, а тепер поверталася додому справжнiм паном, як ii називали земляки. Ще б пак, адже майстер Лее привiз iз собою у скромний будиночок своiх родичiв двi величезнi скринi, одна з яких була доверху наповнена одягом i тонкою бiлизною, а iнша – зразками його мистецтва, кресленнями та книгами. Йому було тодi двадцять шiсть рокiв, i в усьому його виглядi вiдчувалося молоде завзяття; очi його раз у раз спалахували теплим блиском, що видавав добре i захоплене серце, говорив вiн завжди вишуканою нiмецькою мовою й умiв знайти прекрасне навiть у явищах повсякденних i незначних. Вiн об’iздив усю Нiмеччину, побувавши i на пiвднi й на пiвночi, й устиг попрацювати в усiх ii великих мiстах; роки його мандрiв повнiстю збiглися з епохою визвольних воен, i вiн сприйняв iдеi i сам дух того часу, наскiльки вони йому були зрозумiлi та доступнi; найбiльше йому припали до серця переконання тих людей середнього достатку, якi вiдкрито i простодушно мрiяли про новi, кращi часи, завжди залишаючись у своiх сподiваннях на тверезому грунтi дiйсностi; що ж до хворобливого захоплення надприродним i тих витончених розумувань, до яких удавалися тодi деякi кола вищого свiту, то вони були йому абсолютно чужi. Такi люди, як вiн сам i його однодумцi, на той час були ще рiдкiсним явищем у середовищi ремiсникiв; iх iдеали були першим прихованим зародком того благородного прагнення до самовдосконалення та освiти, яке через двадцять рокiв охопило ввесь стан мандрiвних пiдмайстрiв. Вони вважали честю для себе бути кращими майстрами своеi справи i пишалися тим, що iх мистецтво цiнувалося високо, а оскiльки працювали вони старанно й були до того ж помiркованi та бережливi, то все це дозволяло iм займатись i своею освiтою, так що вже в роки учнiвства вони стали в усiх вiдношеннях зрiлими та поважними людьми. Крiм того, у каменяра Лее була ще i своя провiдна зiрка, яку вiн знайшов, вивчаючи великi твори давньонiмецькоi архiтектури, i вона свiтила йому ще яскравiше в його шуканнях, пробуджуючи в його душi радiсне передчуття, що вiн народжений художником, тож вiн бачив тепер, що не помилився, рушивши свого часу за незбагненним закликом долi та промiнявши зеленi пасовища на творче життя городянина. Із залiзною завзятiстю вчився вiн малювати, проводив цiлi ночi та святковi днi за перемальовуванням рiзноманiтних зразкiв i моделей; навчившись висiкати своiм рiзцем найхимернiшi фiгури та прикраси i досягнувши досконалостi у своiй майстерностi, вiн i на цьому не заспокоiвся, а став опановувати теорiю рiзьблення по каменю i навiть вивчати науки, що вiдносяться до iнших галузей будiвельного мистецтва. Всюди вiн прагнув потрапити на спорудження великих державних будiвель, де було на що подивитись i чому навчитись, i так уважно помiчав усе, що незабаром архiтектори стали все частiше вiдкликати його з лiсiв у свiй кабiнет, аби дати йому роботу за креслярським чи за письмовим столом. Зрозумiло, вiн i там не витрачав часу даремно i не раз вiдмовлявся вiд обiду, щоб устигнути скопiювати яке-небудь креслення або переписати для себе який-небудь розрахунок, що потрапляв йому до рук. І хоча йому не довелося здобути всебiчну художню освiту, вiн усе ж зумiв стати настiльки дiловим будiвельником, що, прийнявши смiливе рiшення пробувати щастя у столицi своеi батькiвщини, вiн мiг iз повним правом розраховувати на успiх. Заявивши про цей намiр перед усiм селом, вiн здивував свою рiдню, але всi подивувалися ще бiльше, коли, надiвши ошатну сорочку з манжетами та висловлюючись чистiсiнькою нiмецькою мовою, вiн увiйшов до товариства греко-французьких красунь у домi пастора i заходився свататись до його дочки. Можливо, брат нареченоi з його схильнiстю до сiльського життя вiдiграв тут роль посередника або, в усякому разi, пiдбадьорююче подiяв на сестру своiм власним прикладом; так чи iнакше, дiвчина незабаром вiддала свое серце молодому красеневi, а сiмейнi негаразди, якi спричинило ii рiшення, вiдпали самi собою, оскiльки батьки лише ненабагато пережили заручини дочки й померли незабаром одне за одним. Весiлля було сумним, i молодята вiдразу ж переселилися в мiсто, анiтрохи не жалкуючи про блискуче минуле покинутоi ними домiвки, куди незабаром в’iхав молодий пастор iз цiлим обозом пiдвiд, доверху навантажених серпами, косами, цiпами, граблями та вилами, з лiжком пiд величезною запоною, з прядками та веретенами й зi жвавою на язик молодою дружиною, яка своiм копченим салом i грубими галушками скоро витiснила з оселi й саду всi муслiновi сукенки, вiяла та парасольки. І лише одна з кiмнат зi стiною, суцiльно обвiшаною мисливськими рушницями, з яких умiв стрiляти i молодий хазяiн, притягала ще декого з мисливцiв, якi наiжджали восени в село, i до деякоi мiри вiдрiзняла житло пастора вiд селянського будинку. Приiхавши в мiсто, молодий архiтектор працював з ранку до вечора; вiн почав iз того, що найняв декiлькох робiтникiв i почав брати рiзноманiтнi дрiбнi замовлення, причому виявив себе таким умiлим i сумлiнним майстром, що не пройшло i року, як його пiдприемство розширилось i зажило мiцноi репутацii. Вiн був невичерпний на вигадки, ввiчливий iз замовниками, умiв доходити до iх бажання та завжди мав напоготiв дiлову раду, так що багато городян охоче запитували його думку щодо того, як iм виробити ту чи iншу перебудову в своему житлi або збудувати що-небудь наново, i навперебiй прагнули вiддати замовлення в його майстерню. До того ж вiн завжди старався поеднувати корисне з приемним i бував особливо задоволений, коли замовник надавав йому свободу дiй; такому клiентовi вiн пiдносив на додаток який-небудь лiпний наличник або карниз, виконанi зi смаком i витриманi в благородних пропорцiях, i не вимагав за це нiякоi додатковоi плати. Дружина його з воiстину фанатичним завзяттям вела свое домашне господарство, яке незабаром розширилося за рахунок робiтникiв i слуг, якi харчувались у неi. З невичерпною енергiею та знанням справи вона розпоряджалася цiлим загоном величезних кошикiв для провiзii, що спорожнялись у неi на кухнi та знову наповнювалися на ринку, де вона була грозою торговок; але iстинною карою Божою вона була для м’ясникiв, яким доводилося з боем вiдстоювати свое стародавне право разом зi шматком м’яса класти на чашку ваг хоча б одну кiсточку. У майстра Лее не було майже нiяких особистих примх, i серед його життевих правил на першому мiсцi стояла ощадливiсть, але це не заважало йому бути людиною безкорисливою та великодушною, i грошi мали для нього цiннiсть лише остiльки, оскiльки на них можна було що-небудь зробити для себе чи для iнших або зробити кому-небудь послугу; тiльки завдяки дружинi, що не витрачала жодного пфенiга даремно й завжди пишалася своiм умiнням нiкого нi на волос не скривдити, але й не заплатити нiкому лишку, майстровi вдалося вже через два-три роки зробити деякi заощадження. Тепер вiн мiг розпоряджатися ними так само вiльно, як i наданим йому в той час кредитом, i щедрiше вкладати грошi в проекти, що роiлися в його заповзятливiй головi. Вiн скуповував за свiй рахунок старi будiвлi, зносив iх i зводив на iхньому мiсцi добротнi житловi будинки для городян, застосовуючи при цьому рiзноманiтнi нововведення щодо зручностей, iнодi власного винаходу. Цi будинки вiн продавав бiльш-менш вигiдно i вiдразу ж брався за новi пiдприемства; хоч що б вiн будував, усi його споруди вирiзняло багатство думки й турбота про рiзноманiтнiсть форм. Якщо вченi знавцi архiтектури iнколи губилися, не знаючи, до якого стилю вiднести тi або iншi частковостi, i по праву докоряли авторовi в тому, що окремi його iдеi неяснi, а загальний задум нестрункий, вони все ж вимушенi були визнати, що цей задум сам по собi цiкавий, i розсипали хвалу благородному прагненню до краси, яке вигiдно вiдрiзняло творiння майстра вiд тих плоских i убогих духом творiв, якими була повна тодiшня архiтектура, далека вiд iстинного мистецтва. Кипуче i дiяльне життя, в якому жив цей невгамонний чоловiк, зiштовхнуло його, на грунтi загальних дiлових iнтересiв, iз багатьма городянами, i, зустрiвши серед них однодумцiв, людей чуйних i добросердих, вiн зумiв захопити це тiснiше дружне коло своiм невтомним прагненням до добра та краси. Це було приблизно в серединi двадцятих рокiв, коли i самi панiвнi класи Швейцарii теж висунули зi свого середовища цiлу плеяду славних дiячiв, людей освiчених i гуманних, якi являли собою наступникiв i продовжувачiв iдей великоi революцii в iх новiй, пом’якшенiй i ушляхетненiй формi, дiячiв, якi готували благодатний грунт для липневих днiв i присвятили себе служiнню високим iдеалам освiти i прав людини. Майстер Лее i його друзi були iх гiдними послiдовниками серед трудящого середнього стану, здавна пов’язаного глибоким корiнням iз народом, iз вiддаленими селами та мiстечками, звiдки в нього вливався приплив свiжих сил. І якщо просвiтники, люди знатнi та вченi, сперечалися про новi форми держави, про проблеми фiлософськi та правовi й узагалi ставили своiм завданням удосконалення роду людського, то ремiсники з iх живим i практичним складом розуму дiяли тим часом у вужчому колi свого стану й далi в низах, прагнучи передусiм на дiлi полiпшити свое становище. Вони заснували цiлий ряд союзiв, нерiдко перших у своему родi, метою яких найчастiше були тi або iншi матерiальнi вигоди для членiв такого союзу i iх сiмей. Вони збирали громадськi кошти i вiдкривали школи, щоб простий трудiвник мiг трохи краще виховати своiх дiтей; коротше кажучи, у цих славних людей була безлiч таких справ, i всi цi рiзноманiтнi обов’язки, тодi ще новi й почеснi, завдавали iм чимало клопоту, але в той же час допомагали iм духовно розвинутись i пiднятися вище; адже тепер iм доводилося скликати збори, розробляти, обговорювати i приймати рiзнi статути, вибирати голiв i роз’яснювати членам цих союзiв iх права, а також iх обов’язки по вiдношенню одне до одного та до суспiльства. До всього того, що iх зацiкавлювало та захоплювало, приедналася ще i визвольна боротьба в Грецii, що оволодiла тодi всiма iх помислами; звiстка про неi дiйшла i сюди, пробудивши нарештi, як i всюди, такi уми, що довго животiли в бездiяльностi, й знову нагадавши людям, що боротьба за свободу завжди була спiльною справою всього людства. Участь у допомозi патрiотам Еллади ще бiльше надихнула цих простих майстрових, людей, якi частенько були дуже далекими вiд фiлологii, зате вмiли захоплюватись, i надало iх благородному напряму думок усесвiтнього розмаху, остаточно очистивши iх дiяльнiсть вiд нальоту фiлiстерства та провiнцiйноi обмеженостi. Майстер Лее в усякiй справi був першим серед своiх товаришiв; вiн був надiйним i вiдданим другом, i всi поважали його i навiть схилялися перед ним за його вiдкритий, чесний характер i пiднесений напрям думок. Його можна було назвати щасливим в усiх вiдношеннях, оскiльки при усiх своiх достоiнствах вiн не був до того ж нiтрохи не пихатий i дуже скромний; якраз у той час вiн зрозумiв, що знае ще дуже мало, i почав учитися наново, вирiшивши надолужити прогаяне. Друзiв своiх вiн теж переконував наслiдувати його приклад, i незабаром серед них не було жодного, хто не зiбрав би бiблiотечки праць iз природничих наук та iсторичних творiв. Майже всi вони здобули в молодостi вельми убогу освiту, але тепер, коли iм довелося прилучитися до знань, i, зокрема, ближче познайомитися з iсторiею, перед iх допитливою думкою розкривалися новi неосяжнi простори, i не було для них бiльшоi радостi, нiж проникати все глибше i глибше в цю незвiдану галузь. По недiлях вони вже зранку збирались у кого-небудь удома, так що в кiмнатах бувало тiсно, сперечались i дiлилися новими думками, що виникли в них за тиждень, на зразок того, що схожi причини завжди викликають схожi наслiдки; такi вiдкриття вони робили нерiдко. Висоти фiлософських творiв Шиллера були для них недоступнi, зате вони зачитувалися його iсторичними працями; що ж до його драматургii, то i вона теж говорила бiльше iх серцю, нiж розуму: вони так безпосередньо переживали хiд дii кожноi драми, немов самi були ii учасниками, i насолоджувалися вiд душi, хоча й не могли проникнути в задум великого поета й осягнути естетичне завдання, яке вiн завжди ставив перед собою. Вони захоплювалися його героями та ставили iх вище за всi лiтературнi образи, створенi iншими письменниками. Його полум’яна, але завжди ясна думка, його чиста i прозора мова якось краще гармонiювали зi скромними справами цих простих людей, анiж iз галасливими претензiями iнших прихильникiв Шиллера з нинiшнього вченого свiту. Але вони були практики i звикли дiяти, а тому не могли задовольнятися тим, аби читати великого драматурга перед сном, одягнувшись у халат, – iм треба було бачити цi величнi подii своiми очима, в усiй iх життевiй повнотi й барвистостi, й позаяк у тi часи в мiстах Швейцарii нiхто й на оцi не мав постiйного театру, то, не довго думаючи, вони наважилися випробувати своi сили на кону, причому душею цiеi справи був знову-таки майстер Лее. Щоправда, будова й устаткування сцени вiдняли у них значно менше часу й уподобались iм куди легше, нiж розучування ролей, i багато хто з них, побоюючись грандiозностi завдання, втiшав себе тим, що з подвiйною стараннiстю забивав цвяхи або розпилював дошки; але все-таки слiд визнати, що вони дуже й дуже багато чим завдячують цим сценiчним заняттям: останнi головним чином i прищепили нашим аматорам умiння правильно та жваво викладати своi думки i з гiднiстю тримати себе в товариствi, досi властиве бiльшостi з них. З роками вони потроху залишили цi захоплення, але назавжди зберегли смак до повчального та прекрасного в усiх його виявах. Наш сучасник запитае, мабуть, як же вони знаходили час на все це, не закидаючи при цьому своеi роботи i свого будинку; йому можна було б вiдповiсти, що, по-перше, вони були нехитрi люди, здоровi й тiлом i духом, не рiвня тим розумникам, якi не можуть зробити жодноi справи, тим бiльше справи незвичайноi, не вбивши на це сили-силенноi дорогоцiнного часу: адже цi тугодуми подiбнi до немiчного старигана, який не може з’iсти нi шматочка, поки не подрiбнить його гарненько та не розмаже по тарiлцi; по-друге, три години, з сьомоi до десятоi вечора щодня, – та ще коли iх спожити з розумом, – становлять зовсiм не так мало часу, як це здаеться нинiшньому обивателевi, звиклому проводити цi години в безплiдних роздумах, сидячи за склянкою вина у хмарах тютюнового диму. У той час люди не платили ще данини цiлiй зграi шинкарiв, а самi збирали восени сiк благородних лоз, вважаючи за краще мати власний льох, i серед товаришiв майстра Лее не було жодного, багатого чи бiдного, хто не згорiв би з сорому, коли б не змiг почастувати присутнiх у нього ввечерi друзiв склянкою мiцного столового вина або якби йому довелося посилати за ним до шинку. Друзi зустрiчалися вечорами; якщо ж зрiдка кому-небудь iз них i траплялося заглянути на хвилинку в чужу майстерню серед дня, то вiн робив це потайки, а принесену ним книгу або згорнутий у рурку зошит iз переписаною в нiй роллю вiддавав приятелевi з-пiд поли, щоб не помiтили пiдмайстри, i обое вони мали вигляд тодi школярiв, передаючи один одному пiд партами план якоi-небудь славноi вiйськовоi кампанii. Але, живучи цим неспокiйним життям, майстер Лее накликав на себе неждану бiду. Завалений замовленнями, вiн працював багато й напружено; одного разу вiн сильно спiтнiв, але, захоплений своею справою, не звернув на це уваги i застудився; з того часу його таемно пiдточувала небезпечна хвороба. Тепер йому потрiбно було поберегти себе i по можливостi щадити своi сили, але вiн i слухати про це не хотiв: як i ранiше, вiн вiчно був чимось зайнятий i старався сам вникнути в кожну дрiбницю й устигнути скрiзь, де була потрiбна його допомога. Справи його пiдприемства були тепер настiльки рiзноманiтнi та складнi, що тiльки вони вже вимагали вiд нього напруги всiх сил, i вiн вважав, що не мае права якось раптом ослабити свою енергiю. Вiн займався пiдрахунками i мiркуваннями, укладав угоди, iздив робити закупiвлi по всiй окрузi, встигав побувати в одну i ту ж хвилину вгорi, на риштованнях, i внизу, пiд зводом льоху; брав лопату з рук землекопа i робив нею декiлька повновагих кидкiв, нетерпляче хапався за важiль, допомагаючи перевертати яку-небудь важку кам’яну плиту, пiдходив до якоi-небудь балки, що лежить на землi, й якщо йому здавалося, що люди баряться пiдняти ii, сам брав цю балку на плече i, важко дихаючи, вiдносив на мiсце; а коли наставав вечiр, вiн поспiшав, не даючи собi перепочинку, на збори якого-небудь товариства, щоб виступити там iз палкою промовою, або ж пiднiмався, схвильований i пiднесений, на пiдмостки i залишався там до пiзньоi ночi, прагнучи здолати незвичну для нього мову високих iдеалiв, i ця боротьба пристрастей коштувала йому, можливо, бiльших зусиль, анiж трудовий день. Усе це кiнчилося тим, що смерть наздогнала його несподiвано, i вiн помер у розквiтi сил, у тому вiцi, коли iншi тiльки ще готуються здiйснити справу свого життя, помер, сповнений нездiйснених задумiв i надiй, так i не побачивши початку нового часу, якого вiн i його друзi чекали з такою впевненiстю. Дружина його залишилася сама з iх единим сином, хлопчиком п’яти рокiв, i цим хлопчиком був я. Якщо людина в чомусь обдiлена долею, те, чого бракуе, здаеться iй удвiчi дорожчим того, чим вона насправдi володiе; так було й зi мною, коли, слухаючи довгi оповiдi матерi про батька, я починав усе бiльше й бiльше сумувати за ним, хоча я його так мало знав. Мiй найвиразнiший спогад про нього вiдноситься чомусь до часу за цiлий рiк до його смертi й пов’язаний усього лише з однiею короткою, але прекрасною миттю, з однiею недiльною прогулянкою, коли ми йшли, вже надвечiр, по полях, i вiн узяв мене на руки i, висмикнувши iз землi картопляний кущик, почав менi показувати бульби, що набрякали, прагнучи вже тодi вселити менi поняття про Творця Всевишнього та пробудити почуття вдячностi до нього. Я бачу, як зараз, його зелений сюртук, свiтлi металевi гудзики бiля самоi моеi щоки та його сяючi очi: пам’ятаю, що я зi здивуванням заглядав у них, зовсiм забувши про зелену стеблинку, яку вiн високо тримав у витягнутiй руцi. Згодом мати часто згадувала цю сцену i з гордiстю за чоловiка розповiдала менi, як зворушливо та прекрасно вiн тодi говорив i яке глибоке враження справили його слова на неi й на служницю, що супроводжувала нас. Образ батька вiдображався в моiй пам’ятi й у бiльш ранню пору: одного дня вранцi, вирушаючи на декiлька днiв на навчання, вiн несподiвано з’явився передi мною в зеленому мундирi стрiльця, при повному похiдному спорядженнi, вельми здивувавши мене своiм дивним i незвичним виглядом; так i цього разу його вигляд злився в моiй уявi з милим моему серцю зеленим кольором i з веселим блиском металу. Про останнiй час його життя в мене збереглися тiльки дуже смутнi спогади, а риси його обличчя й зовсiм стерлися в моiй пам’ятi. Інодi я замислююся над тим, яка гаряча та незмiнна любов батька й матерi, що назавжди зберiгають прихильнiсть навiть до своiх заблудлих дiтей i не можуть вигнати iх зi свого серця, – i якою ж протиприродно жорстокою здаеться менi тодi мораль так званих чесних i порядних людей, здатних забути тих, хто створив iх, вiдректися вiд них, виправдовуючись тим, що iх батьки – поганi люди, що зганьбили свое iм’я, i тодi менi хочеться прославити любов сина, який не вiдкине i не покине батька, навiть якщо той одягнений у дрантя й усi його зневажають, i менi зрозумiла благородна скорбота дочки, яка зi спiвчуття готова зiйти на ешафот разом зi своею злочинною матiр’ю. Тому я нiколи не мiг зрозумiти, чому право пишатися своiм походженням неодмiнно мае бути долею тiльки людей знатних? Що стосуеться мене, то, не будучи аристократом, я все ж почуваюся щасливим подвiйно: адже я можу любити й шанувати своiх батькiв не лише як син, але й за те, що вони були чесними та дуже шанованими людьми, й не соромлюся того, що щоки моi червонiли вiд радiсного знiяковiння, коли вже дорослою людиною, – а я вступив у громадянськi права у скрутний i тривожний час, – я не раз зустрiчав на зборах людей набагато старших за мене, i то один iз них, то iнший поспiшав пiдiйти до мене, щоб потиснути менi руку та сказати, що вiн був колись другом мого батька й дуже радий бачити тепер на цьому мiсцi його сина; пам’ятаю, як до мене пiдходили ще багато й багато iнших, i кожен iз них незмiнно говорив: «Як же, i я знав його», – i бажав менi з честю носити його iм’я. Хоча я прекрасно розумiю, як безглуздо будувати повiтрянi замки, але iнодi я все ж мимоволi вiддаюся мрiям i намагаюсь уявити собi, як склалася б моя доля, якби батько був iще живий: ось вiн знайомить мене з силами природи, i весь навколишнiй свiт розкриваеться передi мною вже в пiдлiтковi роки; як мудрий наставник вiн крок за кроком виводить мене на життевий шлях i сам переживае зi мною свою другу молодiсть. Дружба мiж зростаючими разом братами, якоi менi не вдалося зазнати, вселяе менi заздрiсть, i я не можу зрозумiти, чому в багатьох сiм’ях вони цураються один одного i шукають друзiв на сторонi; так i стосунки мiж батьком i дорослим сином теж здаються менi, хоча я i спостерiгаю iх щодня, чимось новим i незбагненним, якимсь вищим блаженством, i, не зазнавши цього почуття, я лише заледве можу намалювати його у своiй уявi. Тепер, коли я вступаю в пору зрiлостi, коли мiй життевий шлях визначився, я все рiдше мрiю про батька та все частiше обмежуюся тим, що пiдводжу пiдсумок пережитому i лише iнодi, десь у глибинi душi, ставлю собi питання: як учинив би вiн, якби був зараз на моему мiсцi? що сказав би вiн про моi вчинки, якби був зараз живий? Ледве досягнувши полудня свого життя, вiн пiшов назад, у таемничу безодню вiчностi, залишивши в моiх слабких руках сприйняту ним золоту нитку життя, початок якоi приховано вiд усiх, i менi залишаеться тiльки з честю продовжити ii, зв’язавши ii з темним для мене майбутнiм, а можливо, назавжди ii обiрвати – коли й я помру. Вже через багато, багато рокiв пiсля його смертi матiнка часто бачила один i той же сон – наче батько раптом повернувся з далеких мандрiв по чужих краях i знову принiс iз собою радiсть i щастя; вона завжди розповiдала цей сон уранцi й потiм занурювалася в глибокий роздум i в спогади, а я, охоплений священним трепетом, намагався уявити собi в усiх подробицях, як поглянув би на мене батько, коли б одного прекрасного дня вiн i справдi з’явився серед нас; i як ми стали б тодi жити далi. Якщо про його зовнiшнiй вигляд я зберiг лише дуже невиразний спогад, то образ його чистоi та свiтлоi душi давно вже виразно з’явився передi мною, i цей благородний образ став для мене часткою великого, нескiнченного свiту природи, до якоi врештi-решт ведуть мене всi моi роздуми, i я вiрю, що вона захищае мене на моему життевому шляху. Роздiл третiй Дитинство. – Першi уроки богослов’я. – Школа Першi мiсяцi пiсля смертi батька були для його вдови важким часом скорботи i турбот. Вiн залишив iй безлiч незавершених справ, i, щоб навести в них лад, потрiбнi були довгi та складнi переговори. Роботи за замовленнями, що надiйшли, припинились, укладенi договори не могли бути виконанi, поточнi рахунки часто-густо не були закритi, й iх потрiбно було сплачувати або отримати великi суми; запаси будiвельних матерiалiв доводилося продавати зi збитком, i тодiшнiй стан справ уселяв сумнiв, чи залишиться у нещасноi, пригнiченоi горем жiнки хоч один пфенiг на харчування. Суддiвськi чиновники приходили накладати печатi, а потiм знову знiмали iх; друзi покiйного та його численнi знайомi з дiлового свiту раз у раз вiдвiдували нас, аби допомогти улагодити справи; у конторi йшла перевiрка книг, пiдбивалися пiдсумки, i частина майна продавалася з торгiв. Покупцi прагнули збити цiни, кредитори, до яких переходили пiдприемства батька, норовили увiрвати бiльше, нiж iм належало, в будинку вiчно стояв гамiр, i не було нi хвилини спокою, так що матiнка, що ввесь час пильно стежила за ходом справ, урештi-решт розгубилась i не знала, що iй робити. Але ось гармидер улiгся, з усiма справами було мало-помалу покiнчено, кредитори були задоволенi, а боржники визнали своi зобов’язання, й тодi з’ясувалося, що вiд усього нашого статку залишився тiльки будинок, у якому ми жили останнiм часом. Цей будинок був високою старою спорудою з безлiччю кiмнат, населеною знизу доверху, як вулик. Батько купив його, маючи намiр спорудити на його мiсцi новий будинок; але оскiльки це була старовинна будiвля, яка зберегла на дверних рамах i наличниках вiкон залишки майстерного рiзьблення, що мало велику цiннiсть, то батько все не наважувався знести будинок i продовжував жити в нiм, здаючи велику частину кiмнат мешканцям. Правда, у колишнього власника були деякi борговi зобов’язання, якi батьковi довелось узяти на себе; але батько виявився спритнiшим хазяiном i так швидко привiв будинок до ладу i здав його внайми, що дуже скоро розплатився з боргами, i залишена ним сiм’я могла скромно прожити на щорiчний дохiд вiд мешканцiв. Матiнка почала з того, що рiшуче обмежила або зовсiм скасувала всяку зайву розкiш i в першу чергу вiдмовилася вiд будь-яких чужих послуг. В лонi цiеi тихоi обителi вдови я вперше ясно усвiдомив себе як мисляча iстота i почав випробовувати своi сили, деручись угору i вниз по внутрiшнiх сходах будинку. У нижнiх поверхах було темно, оскiльки вулиця, куди виходили вiкна житлових кiмнат, була дуже вузька, а на сходах i в передпокоях вiкон зовсiм не було. Коридори з бiчними розгалуженнями та нiшами надавали цим поверхам схожiсть iз якимось похмурим лабiринтом i приховували чимало ще не вiдкритих мною таемниць; але чим вище пiднiмаешся, тим свiтлiшим i привiтнiшим стае примiщення, тому що останнiй поверх, де жили ми самi, височiе над сусiднiми будiвлями. Через високе вiкно потоком ллються сонячнi променi, яскраво висвiтлюючи крученi сходи з безлiччю майданчикiв i химернi дерев’янi галереi простороi та свiтлоi мансарди, що являе рiзкий контраст iз прохолодними сутiнками в глибинах нижнiх поверхiв. Із вiкон нашоi кiмнати видно було безлiч маленьких дворикiв, якi часто зустрiчаються всерединi замкнутих кварталiв; вони живуть своiм вiдособленим, прихованим вiд очей перехожих життям, i в них не змовкае якийсь особливий, властивий обжитому будинку, неголосний i приемний гамiр, якого нiколи не почуеш на вулицi. Я цiлими годинами спостерiгав за внутрiшнiм життям цих дворикiв; зеленi садки, розбитi в них, здавалися менi маленькими райськими кущами, особливо пiсля полудня, коли в них з’являлося сонце, а розвiшанi там бiлоснiжнi простирадла тихо майорiли пiд легким вiтерцем, i коли мешканцi та сусiди, яких я звик бачити завжди десь далеко внизу, заходили до нас, аби поговорити з матiнкою, в них було щось дивно чуже, i хоча я впiзнавав iх, але все ж не мiг зрозумiти, як цi люди раптом опинилися в нашiй кiмнатi. У нас теж був свiй дворик, затиснутий мiж високими кам’яними стiнами, з малесенькою галявиною, на якiй росли двi маленькi горобини; цiвка джерела, що без угаву жебонiла, падала в позеленiлу вiд часу чашу з пiщанику, i в цьому тiсному куточку завжди було прохолодно й навiть трохи моторошно, якщо не брати до уваги лiтнiх мiсяцiв, коли по кiлька годин на день вiн був весь залитий сонцем. Якщо в цi години вiдчинити вхiднi дверi, то крiзь напiвморок сiней його затаена краса стане помiтною з вулицi, й тодi його свiтла зелень мае такий ошатний вигляд у цiй темнiй рамi, що навiть випадкового перехожого так i тягне зайти туди. Восени сонце все рiдше навiдуеться у дворик, i погляд його стае м’якшим i нiжнiшим, а коли листя на деревцях пожовтiе, а ягоди зробляться яскраво-червоними, коли старi стiни сумно одягнуться в скупу позолоту, а джерельце додасть до неi срiбла, – тодi цей безлюдний куточок набувае своеi неповторноi краси, яка налаштовуе на меланхолiйний лад i говорить нашому серцю не менше, нiж найвеличнiший ландшафт. Проте до вечора, коли сонце сiдало, мою увагу все бiльше починали привертати стiни будинкiв, i погляд мiй перебiгав по них iз поверху на поверх i спрямовувався все вище, в пiднебесся, позаяк море дахiв, що далеко розкинулося пiд моiм вiкном, розгорялося в цей час червоним полум’ям i оживлялося дивовижною грою барв. За цими дахами мiй свiт поки що й закiнчувався, бо повiтряне пiвколо снiгових гiр, ледь видиме над гребенями останнiх дахiв, завжди здавалося менi таким, що нiби витае в небесах i не пов’язане iз землею, i я тривалий час вважав, що це просто хмари. Згодом, коли я вперше забрався на величезний крутий дах нашого будинку i, сiвши верхи на найвищому його гребенi, окинув поглядом усю чудову панораму широкого озера, над яким поставали такi чiткi обриси гiр iз iх зеленими пiднiжжями, – тодi-то я, звичайно, вже знав, що це таке, бо в той час я подовгу блукав за мiстом; але це було набагато пiзнiше, а поки що матiнцi доводилося довго пояснювати менi, що це гори i що, створивши цих могутнiх велетнiв, Господь Бог залишив нам найкращий доказ своеi всемогутностi, – я слухав ii, але так i не вмiв вiдрiзняти iх од хмар. Незабаром хмари цiлком заволодiли моею уявою: найулюбленiшим моiм заняттям було тепер спостерiгати за тим, як вони пливуть вечiрнiм небом, химерно змiнюючи своi обриси, хоча саме слово «хмара» було для мене таким же порожнiм звуком, як i слово «гора». Далекi снiжнi вершини поставали передi мною щоразу в новiй подобi, то оповитi серпанком, то трохи свiтлiшi або темнiшi, то бiлi, то червонi, тому вони здавалися менi якимись живими, чудесними i могутнiми iстотами, як i хмари, i я нерiдко називав хмарою або горою також i все те, що вселяло менi повагу чи цiкавiсть. Так, наприклад, одну сусiдську дiвчину, першу жiнку, яка менi сподобалася, я назвав, – менi часто розповiдали про це згодом, та й сам я досi ще невиразно чую це слово, – бiлою хмаркою, по першому враженню, яке вона справила на мене в своему бiлому платтi. Довгий i високий дах церкви я видiляв зi всiх iнших дахiв i полюбляв називати його горою, на що в мене було, мабуть, бiльше пiдстав, оскiльки вiн i справдi рiзко здiймався над усiма будiвлями. Я полюбляв подовгу дивитися на нього, особливо в тi години, коли над мiстом уже опускалися сутiнки, а величезна похила площина його зверненого на захiд схилу все ще палала в червоних призахiдних променях i здавалася менi чимось на зразок блаженних полiв праведникiв, як iх малюе собi наша уява. Над цим дахом височiла струнка, тонка, як голка, вежа, всерединi якоi висiв невеликий дзвiн, а на ii шпилi крутився флюгер у виглядi блискучого золотого пiвня. Перед заходом сонця, коли дзвiн дзвонив, мати говорила зi мною про Бога та вчила мене молитись; я запитував: «Хто такий Бог? Вiн людина?» – А вона вiдповiдала: «Нi, Бог – це дух!» Церковний дах помалу занурювалася в сiру тiнь, свiтло здiймалося все вище по вежi, й, насамкiнець, сам тiльки золотий пiвень iскрився в останньому промiннi, так що одного вечора я твердо увiрував у те, що цей пiвень i е Бог. Вiн вiдiгравав якусь невизначену роль i в моiх коротких дитячих молитвах, якi я знав напам’ять i читав iз найбiльшим задоволенням, у всякому разi, вiн у них якось непомiтно був присутнiй. Але одного разу менi подарували книгу з картинками, в нiй було зображено чудово забарвленого тигра, який сидить у вельми показнiй позi, й поступово вiн витiснив усi iншi моi уявлення про Бога; щоправда, я нiколи нiкому не говорив про це, так само, втiм, як i про пiвня. Я вiрив у це несвiдомо, десь у глибинi душi, i образ блискучого птаха, а пiзнiше – красеня тигра поставав у моiй уявi тiльки тодi, коли я чув слово «Бог». Щоправда, з часом я почав подумки пов’язувати з Богом якщо не бiльш ясний образ, то, в усякому разi, бiльш пiднесене поняття. Я дуже легко завчив «Отче наш», запам’ятавши спочатку окремi частини, а потiм з’еднавши iх разом, пiсля чого повторення було для мене лише приемною вправою пам’ятi, i я читав це зi своерiдною вiртуознiстю й на рiзнi лади: повторював якусь частину двiчi або тричi або, сказавши одне речення тихою скоромовкою, вирiзняв наступне, вимовляючи його протяжно i з наголосом, а потiм починав читати молитву з кiнця, завершуючи ii початковими словами: «наш отче». Ця молитва вселила менi невиразний здогад про те, що Бог мае бути iстотою розумною, у всякому разi, з ним-то вже напевно можна розмовляти звичайною людською мовою, не те що з мертвими зображеннями звiрiв. Так я i жив у невиннiй i задушевнiй дружбi зi Всевишнiм, не вимагав од нього нiчого i не вiдчував почуття подяки до нього, не вiдав, що праведно i що грiшно, i негайно ж забував про нього, як тiльки що-небудь вiдволiкало вiд нього мою увагу. Однак незабаром обставини спонукали мене бiльш ясно усвiдомити мое ставлення до Бога i вперше звернутися до нього з проханням захистити моi людськi права. Це сталося на сьомому роцi мого життя, коли одного прекрасного ранку я опинився у великiй нуднiй кiмнатi, в якiй навчалося приблизно п’ятдесят – шiстдесят маленьких хлопчикiв i дiвчаток. Сiм учнiв стояли пiвколом перед дошкою, на якiй красувалися величезнi лiтери, i я тихенько стояв iз ними, уважно слухаючи та чекаючи, що буде далi. Позаяк усi ми були новачками, то вчитель, лiтнiй чоловiк iз великою незграбною головою, побажав сам направити нашi початковi кроки i тепер давав нам перший урок, змушуючи називати в розбивку мудрi фiгури на дошцi. Ще дуже давно я почув слово «пумпернiкель», i воно менi чомусь дуже сподобалося, тiльки я нiяк не мiг пiдшукати для нього який-небудь зоровий образ, i нiхто не мiг менi сказати, який вигляд мае предмет, що носить цю назву: адже у нас його немае, а батькiвщина його – за кiлька сотень миль. І ось зовсiм несподiвано на мою долю дiсталося заголовне готичне «П», яке здалося менi особливо дивовижним i кожною своею рискою нагадувало щось забавне; тут я прозрiв i прорiк вельми рiшуче: «А це пумпернiкель»! У той момент я нiтрохи не сумнiвався, що життя прекрасне, що сам я – молодець i що пумпернiкель е пумпернiкель, i на душi в мене було радiсно й легко, але саме мiй серйозний i самовдоволений вигляд i вселив учителю думку, що я – зiпсований хлопчисько, який надумався зухвало пожартувати з нього. Намiрившись негайно ж переламати мiй поганий норов, вiн накинувся на мене i з хвилину тiпав мене за волосся з такою люттю, що менi свiт потьмарився. Ставши жертвою настiльки раптового нападу, я спочатку нiяк не мiг прийти до тями; менi здавалося, нiби все це якийсь поганий сон, я втратив дар мови i навiть не заплакав, а тiльки все дивився в якомусь дивному зацiпенiннi на мого мучителя. Я все життя терпiти не мiг тих дiтей, що як вогню бояться покарання i, напакостивши або розсердивши старших, не дають навiть доторкнутися до себе; а часом варто тiльки пiдiйти до них ближче, як вони вже починають кричати, наче iх рiжуть, так що вухам боляче слухати, i якщо такi дiти часто накликають на себе покарання саме своiм криком (причому iм дiстаеться ще бiльше, нiж iншим), то я страждав iншою крайнiстю: щоразу, коли менi доводилося давати одповiдь перед дорослими за яку-небудь витiвку, я псував собi справу тим, що не мiг проронити перед ними жодноi сльозинки. Так було i цього разу; помiтивши, що я не плачу, а тiльки здивовано тримаюся за голову, вчитель витлумачив це як упертiсть i знову взявся за мене, щоб раз i назавжди зламати в менi норовливий дух. Тепер менi й справдi було боляче, але я й тут не розплакавсь, а тiльки злякано й жалiбно вигукнув: «І визволи нас вiд лукавого!» Це благання я посилав до Бога, про якого так часто чув, що вiн захищае гнаних, як люблячий батько. Але тут мiй мудрий наставник вирiшив, що це вже занадто; справа повернула на занадто серйозне, тому вiн одразу ж вiдпустив мене, щиро дивуючись i вдаючись до роздумiв про те, як йому слiд поводитися зi мною. Нас вiдпустили на обiд, i вiн сам вiдвiв мене додому. Лише тепер я дав волю сльозам i поплакав крадькома: вiдвернувшись, я стояв бiля вiкна, стираючи з лоба прилипле до нього вирване волосся, i прислухався до слiв учителя. Цей чоловiк, який видався менi ще бiльш чужим i ненависним тут, бiля нашого домашнього вогнища, яке вiн немов опоганював своею присутнiстю, вiв серйозну розмову з матiр’ю, намагаючись переконати ii в тому, що ii син, як видно, вже вiд природи зiпсована дитина. Вислухавши його, вона була здивована не менше, нiж я, i сказала, що досi я поводився сумирно, що я весь час рiс у неi на очах i вона не знае за мною нiяких серйозних провин. Щоправда, часом у мене бувають дивнi фантазii, але серце у мене добре; мабуть, я ще не зрозумiв, що таке школа, i менi просто треба трохи звикнути до неi. Учитель погодився для годиться з цим поясненням, але все ж похитав головою, i згодом я не раз мав нагоду переконатися, що в глибинi душi вiн залишався при своiй думцi та, як i ранiше, пiдозрював у менi небезпечнi схильностi. Прощаючись iз нами, вiн дуже багатозначно сказав, що в тихому болотi зазвичай водяться чорти. Вiдтодi менi нерiдко доводилося чути в моему життi цi слова, i це завжди мене ображало, тому що навряд чи знайдеться на свiтi людина, яка так полюбляла б поговорити в хвилину вiдвертостi, як я. Втiм, я не раз помiчав, що балакуни, що задають тон у компанii, нiколи не можуть зрозумiти, чому мовчать люди, яким самi ж вони слова не дають сказати. Вдосталь насолодившись своiм красномовством i побачивши, що розмова все-таки не клеiться, цi балакуни поспiшно складають собi невтiшне судження про своiх спiврозмовникiв. Якщо ж iх мовчазнi слухачi раптом заговорять, то це здаеться iм iще бiльш пiдозрiлим. А якщо таким людям доводиться мати справу з тихими, небалакучими дiтьми, то це вже справжне нещастя, бо цi дорослi базiки не знаходять нiчого кращого, нiж звiльнитися вiд них вульгарною фразою: «У тихому болотi чорти водяться». Пiсля обiду мати знову послала мене до школи, i я з великою недовiрою ступив пiд склепiння цього небезпечного будинку, в якому я почувався, немов у якомусь важкому i страшному снi. Але грiзного наставника не було видно; вiн перебував у маленькiй комiрчинi за дощаною перегородкою, що слугувала йому чимось на зразок потайного кабiнету, куди вiн час вiд часу вiддалявся, щоб трохи пiдкрiпитися. На дверях комiрчини було кругле вiконечко, через яке цей шкiльний тиран висовувався щоразу, коли в класнiй кiмнатi ставало гамiрно. У вiконечку давно вже не було скла, так що, просунувши голову крiзь порожню раму, вiн мiг чудово бачити все, що робилося в класi. Сталося так, що саме в той нещасливий день шкiльне начальство розпорядилося вставити скло, i якраз коли я проходив повз вiконечко, боязко скосивши на нього очi, скло з веселим брязкотом розлетiлось, i в отворi показалася незграбна голова мого недруга. Першим вiдчуттям у той момент було вiдчуття радiсного трiумфування, але потiм я помiтив, що вiн не на жарт порiзався i що по обличчю його тече кров; тодi я знiяковiв, i втрете менi вiдкрилась iстина, i я зрозумiв, що означають слова: «І прости нам провини нашi, як i ми прощаемо винуватцям нашим!» Таким чином, цього першого шкiльного дня я багато чому навчився; одначе я так i не дiзнався, що таке пумпернiкель, але зате зрозумiв, що в бiдi треба звертатися до Бога, що Бог справедливий, але в той же час навчае нас не думати про ненависть i помсту. Виконуючи заповiдь, що вимагае прощати наших кривдникiв, ми тим самим набуваемо i внутрiшньоi сили, потрiбноi для того, щоб полюбити наших ворогiв, бо нам бувае нелегко перебороти себе, i нам хочеться, щоб нашi зусилля було винагороджено, а тi добрi почуття, якi ми маемо до ворога, – адже вiн однаково не може нам бути байдужий, – якраз i е для нас найкращою нагородою. Добрi почуття пiдносять, а любов облагороджуе люблячого, особливо коли вiн мае цi добрi почуття до того, кого ми називаемо ворогом, i коли вiн любить недруга свого. До цього догмата, одного з найбiльш своерiдних у християнському вiровченнi, я виявився особливо сприйнятливим, позаяк я був образливий i мiг легко спалахнути, але так само швидко вiдходив i був готовий усе забути i пробачити; згодом, коли я почав сумнiватись у вченнi про божественне одкровення, мене дуже зацiкавило питання про те, чи не е цей догмат у якiйсь мiрi лише вiдображенням потреби, закладеноi в самiй природi людини та потiм пiзнаноi нею, бо я помiчав, що далеко не всi дотримуються цiеi заповiдi з чистих i безкорисливих намiрiв; по-справжньому, вiд усього серця, ii виконуе тiльки той, хто вже вiд природи незлобивий i схильний прощати. Що ж до людей, якi дiйсно ненавидять своiх кривдникiв, але, переборовши себе, все ж утримуються вiд помсти, то вони, на мiй погляд, знаходять при цьому таку перевагу над ворогом, що нiяк не в’яжеться з iдеею справжнього самозречення; справдi, адже той, хто прощае образу, доводить цим свою розсудливiсть i мудрiсть, у той час як супротивник, який продовжуе стояти на своему, нерозважливо витрачае своi сили i лише губить себе в своiй слiпiй i безплiднiй злобi. Так i в великих iсторичних битвах вмiння забути ворожнечу пiдтверджуе перевагу переможця, розв’язати свою суперечку з ворогом у довгiй i тяжкiй боротьбi, та свiдчить про те, що i в моральному вiдношеннi вiн стоiть вище переможеного. Таким чином, великодушний переможець, який щадить поваленого на землю супротивника й допомагае йому пiднятися, теж керуеться звичайною життевою мудрiстю; що ж стосуеться справжньоi любовi до свого ворога, тобто любовi до ворога непереможеного, що перебувае в розквiтi сил i ще здатного завдати нам зло, – то такоi любовi я нiколи не зустрiчав. Роздiл четвертий Похвала Всевишньому. – Похвала матiнцi. – Про молитви Протягом перших шкiльних рокiв менi все частiше доводилося вступати в спiлкування з Богом, оскiльки життя мое стало тепер багатшим на рiзнi дитячi переживання. Пiдкорившись необхiдностi, я незабаром пристосувався до нових обставин i, як усi моi однолiтки, робив те, що менi хотiлось, i не робив того, що менi не подобалося. Таким чином я пiзнав мiнливостi долi: часом день тривав мирно, часом менi випадало потрапити в бiду, – це залежало вiд того, чи вiв я себе благопристойно, чи, закинувши своi шкiльнi обов’язки, вiддавався рiзноманiтним дитячим витiвкам. Коли справи моi були кепськi й над моею головою збиралася гроза, я щоразу закликав на помiч Бога, подумки звертаючись до нього з небагатослiвною молитвою, в якiй просив його вирiшити справу на мою користь i виручити мене з бiди, та, на сором менi, доводиться зiзнатися, що моi прохання завжди були або нездiйсненнi, або незаконнi. Нерiдко бувало й так, що моi грiхи сходили менi з рук, i тодi я щедро приносив Богу тут же складенi мною подячнi молитви та радiв вiд усiеi душi, бо в той час я ще не розумiв, що моi вчинки заслуговують покарання, й навчився усвiдомлювати свою провину лише набагато пiзнiше. Тому я звертався до Бога з рiзних питань i з найрiзноманiтнiшими проханнями: часом я просив, щоб розв’язана мною важка арифметична задача зiйшлася з вiдповiддю або щоб пляма в моему зошитi виявилася невидимою для вчителя; iншим разом, запiзнюючись до школи, я благав, як колись Ісус Навин, щоб сонце зупинилося на небi, а iнодi, побачивши у товариша який-небудь смачний пирiжок, просив, щоб вiн дiстався менi. Одного разу, коли я вже лежав у постелi, але ще не спав, до нас прийшла та сама дiвчина, яку я колись назвав бiлою хмаркою; почувши, що вона надовго iде кудись i зайшла попрощатися з матiнкою, я почав гаряче молитися Отцю небесному, благаючи його зробити так, аби вона не забула заглянути пiд мою запону i ще раз мiцно поцiлувала мене. Повторюючи слова моеi короткоi молитви, я непомiтно заснув i досi не знаю, чи було ii почуто. Одного разу мене було за щось покарано; мене не вiдпустили на обiд i замкнули в школi, так що менi вдалося попоiсти лише надвечiр. Того дня я вперше дiзнався, що таке голод, i до речi утямив повчання матiнки, яка вихваляла Бога насамперед за те, що вiн пiклуеться про кожну свою iстоту й пiклуеться про ii прожиток, i вселяла менi, що це вiн створив смачний домашнiй хлiб, послухавши наше прохання: «Хлiб наш щоденний дай нам сьогоднi!» Взагалi у мене прокинувся iнтерес до речей iстiвних, i я навiть навчився розбиратися в iх властивостi, позаяк мене оточували майже виключно жiнки, а головним предметом iх розмов була закупiвля провiзii та обговорення ii якостей. Блукаючи по будинку, я поступово все глибше вникав у секрети домашнього господарства наших мешканцiв, якi нерiдко пригощали мене за своiм столом, i я був настiльки невдячним сином, що всi чужi страви здавалися менi смачнiшими, нiж матусинi обiди. Всяка господиня варить по-своему, – навiть якщо вона готуе за тими ж рецептами, що й усi iншi, – i цей особливий спосiб приготування надае ii куховарству своерiдний смак, вiдповiдний ii характеру. Навiть саме помiрна перевага, що вiддаеться тiй чи iншiй приправi, яким-небудь корiнцям i спецiям, пристрасть до страв трохи жирнiших або пiснiших, розваристiших або жорсткiших – все це накладае на ii страви певний вiдбиток, красномовно говорить про те, що вона собою являе: любить вона поласувати чи помiркована в iжi, володiе вдачею м’якою чи крутою, запальною чи холодною, марнотратна вона чи скупа; таким чином, уже за тими небагатьма улюбленими стравами, якi бувають у ходу в городян, завжди можна безпомилково визначити характер господинi дому, в усякому разi, я сам дуже рано став таким знавцем i навчився iнстинктивно дiзнаватися за самим тiльки бульйоном, як менi слiд поводитися з тiею жiнкою, що його зварила. Стосовно ж моеi матерi, то ii страви були, так би мовити, позбавленi будь-якоi своерiдностi. Їi супи були не жирнi, але й не пiснi, кава не мiцна, але й не слабка, вона не клала жодноi зайвоi крупинки солi, але i жодноi менше, нiж треба; вона варила попросту, без витiвок, без манiрностi, як кажуть художники, в найчистiших пропорцiях; ii страви можна було споживати у великих кiлькостях, не ризикуючи зiпсувати собi шлунок. Їi руки володiли мудрим почуттям мiри, i, стоячи бiля кухонного вогнища, вона, здавалося, повсякденно втiлювала вислiв: «Людина не для того живе, щоб iсти, а iсть для того, щоб жити!» Нiколи й нi в чому вона не знала надмiрностi й у рiвнiй мiрi не дозволяла нi в чому нестачi. Ця звичка триматися золотоi середини iнодi починала менi набридати, тим бiльше що час вiд часу я ублажав себе бiльш ласими стравами на сторонi, й тодi я був не проти досить рiзко покритикувати ii куховарство, – щоправда, вже пiсля того, як останню ложку бувало виiдено i я був ситий. Ми завжди сiдали за стiл самi, а щоб за iжею не було нудно, матiнка сама полюбляла говорити зi мною, нехтуючи заради цього всiма правилами виховання; тому вона нiколи не карала мене за моi капризи, а замiсть того, щоб суворо осмикнути мене, волiла терпляче спростовувати моi причiпки, красномовно доводячи менi, що людина нiколи не може сказати, як складеться ii доля; як знати, можливо, настане день, коли менi дуже захочеться сiсти за наш стiл i попоiсти разом з нею, та тiльки тодi ii чи не буде на свiтi. Хоча в той час менi не вiрилося, що щось таке i справдi може коли-небудь статися, проте кожного разу, коли матiнка говорила це, я вiдчував жалiсть до неi i таемний страх за себе i вiдразу ж визнавав себе переможеним. Інодi вона не обмежувалася цим i вселяла менi, що бути розбiрливим у iжi – значить платити невдячнiстю за тi чудовi дари, якi посилае нам Творець, – i тодi мене охоплював священний трепет перед Всемогутнiм давцем, i, побоюючись образити його моiми промовами, я замовкав i занурювався в роздуми про його чудесну силi та велич. Час минав, i мое уявлення про Бога поступово ставало виразнiшим, а спiлкування з ним усе бiльш необхiдним i благотворним для мене, але саме в той час я почав сором’язливо приховувати вiд людей свое ставлення до нього, а коли моi молитви стали бiльш осмисленими, в душу мою все частiше закрадалась якась боязкiсть, i я нiяк не мiг змусити себе молитися вголос. Матiнка була жiнка нехитра i розсудлива; аж нiяк не вiдносячись до числа тих, про кого кажуть, що вони вiрять гаряче, вона була попросту людиною вiруючою. Вона вважала, що Бог iснуе не для того, щоб задовольняти неясне ловлення людського серця та суетнi бажання людей; його призначення здавалось iй простим i ясним: вiн був мудрий i дбайливий батько всiх живих iстот, саме провидiння. Вона полюбляла повторювати прислiв’я: «Хто Бога забувае, того й Бог забуде», – але я нiколи не чув, щоб вона говорила про гарячу любов до Бога. Тим бiльш ревно дотримувалася вона своеi вiри; ми були самотнi, та, думаючи про вiддалене майбутне, поки ще темне i неясне для нас, матiнка почитала неабияким своiм обов’язком подбати про те, щоб я нiколи не розлучався з думкою про Господа, годувальника й заступника нашого, i своiми невпинними турботами вона прищепила менi життедайне почуття надii на Бога. Спонукувана цiею зворушливою турботою про мене, а почасти пiддавшись умовлянням однiеi пустоi й лицемiрноi жiнки, вона задумала ввести звичай молитися перед обiдом, що в нашому домi ранiше не було заведено, i в один iз недiльних днiв, коли ми тiльки-но сiли за стiл, вона прочитала для початку коротку старовинну молитву в простонародному дусi, звелiвши менi повторювати цю молитву вслiд за нею i надалi читати ii щодня перед iдою. Яким же було ii здивування, коли, байдуже промовивши кiлька перших фраз, я раптом замовк i бiльше не мiг вимовити нi слова! Обiд холонув на столi, в кiмнатi було тихо, матiнка вичiкувала, але я не видавав жодного звуку. Вона повторила свiй наказ, але безуспiшно; я, як i ранiше, мовчав зi скорботним i пригнiченим виглядом, i вона вирiшила цього разу вiдступитися, визнавши мою поведiнку за звичайний дитячий каприз. Наступного дня вся ця сцена розiгралася ще раз, i тодi матiнка не на жарт засмутилась i запитала мене: «Чому ти не хочеш молитися? Ти, здаеться, соромишся чогось?» Так воно й було насправдi, але я був не в змозi зiзнатися в цьому, знаючи, що таке визнання однаково було б тiльки напiвправдою, позаяк матiнка явно мала на увазi не той сором, який я тодi вiдчував. Накритий стiл здавався менi якимось жертовником, i я не мiг змусити себе скласти руки, як у церквi, й урочисто читати молитву перед стравами, що смачно пахли, бо вiдразу ж вiдчув непереборну вiдразу до всiеi цiеi церемонii. Це був не той сором, який духовнi особи зазвичай називають соромом перед суетною думкою свiту. Та й кого менi було соромитись? Адже в кiмнатi була тiльки матiнка, вiд якоi я звик нiчого не приховувати, бо знав ii доброту. То був сором перед самим собою; менi просто був неприемний звук свого власного голосу, та й згодом я так i не навчився молитися вголос, навiть у цiлковитiй самотi й тишi. – Я не дам тобi iсти, поки ти не прочитаеш молитву! – сказала матiнка, i я пiдвiвся з-за столу i пiшов у куток; менi стало дуже сумно, хоча в цьому смутку була i якась частка впертостi. Матiнка залишилася за столом й удала, нiби збираеться iсти, але iй не йшов шматок у горло, i тодi мiж нами похмурою тiнню пробiгла якась неприязнь одне до одного; я нiколи ще не вiдчував цього почуття, i воно було таким тяжким i болiсним, що у мене защемiло серце. Матiнка мовчки ходила по кiмнатi, прибираючи зi столу, а проте через деякий час, згадавши, що менi пора повертатися в школу, вона знову принесла мiй обiд i сказала, витираючи очi, немов у них щось потрапило: «На, попоiж, упертий хлопчиську!» Тут я теж розплакався i, сiвши за стiл, довго ще схлипував i ковтав сльози, але, тiльки-но мое хвилювання трохи вляглося, з’iв усе з завидним апетитом. По дорозi до школи я з полегшенням зiтхнув, i це зiтхання було знаком вдячностi за благополучний рятунок од усiх напастей i за щасливе примирення з матiнкою. Багато рокiв по тому цей випадок знову ожив у моiй пам’ятi, коли, заiхавши погостювати у рiдне село, я почув там один переказ, який сильно вразив мою уяву, – iсторiю дитини, що жила у тих мiсцях бiльше ста рокiв тому. В одному з кутiв цвинтарноi стiни я знайшов невелику кам’яну плиту без усякого напису; на нiй виднiвся тiльки напiвстертий герб i дата: 1713. Люди називали це мiсце могилою маленькоi вiдьми i розповiдали про неi всiлякi дивнi й неправдоподiбнi iсторii: говорили, нiбито ця дiвчинка, яка народилася в сiм’i знатних городян, iще в дитячому вiцi виявила незрозумiлу схильнiсть до невiри та спiзналася з нечистою силою, так що батькам довелося вiдвезти ii в наше село i вiддати пiд нагляд тутешнього пастора, вiдомого своею суворiстю й твердiстю в справах вiри, з тим щоб вiн вилiкував ii вiд мани. Однак пастору так i не вдалося нiчого добитися: дiвчинка вiдмовлялася вимовити саме iм’я Боже, а про Святу Трiйцю i слухати нiчого не хотiла; вона продовжувала наполягати на своему безбожництвi й померла жалюгiдною смертю. Менi розповiдали, що вона була на рiдкiсть розумна i гарна собою, але, незважаючи на свiй нiжний вiк, – iй було всього лише сiм рокiв, – це була найпiдступнiша вiдьма. Особливо вправно вона зваблювала дорослих чоловiкiв; вона вмiла приворожити iх одним поглядом, так що вони до смертi закохувалися в прекрасне дитя i не раз затiвали через неi суперечки та бiйки. Крiм того, вона насилала наслання на домашню птицю, особливо на голубiв, яких вона манила зi всього села в пасторський будинок, i зачарувала навiть самого пастора, так що цей благочестивий чоловiк частенько не повертав голубiв господарям, а смажив i поiдав iх на шкоду своiй безсмертнiй душi. Я чув також, нiби сила ii чарiв поширювалася навiть на водяних створiнь i нiбито вона цiлими днями сидiла на рiчцi й замовляла форелей, так що цi старi, розумнi риби збиралися зграйкою бiля берега й весело гралися бiля ii нiг, виблискуючи лускою на сонцi. Сiльськi баби любили лякати цими вигадками неслухняних хлопцiв i приточували до цiеi iсторii ще багато дивних i фантастичних подробиць. Але хай там як, у будинку пастора дiйсно висiла стара потемнiла картина, що являла собою портрет цiеi дивноi дитини. Це була дiвчинка надзвичайно тендiтноi статури, у блiдо-зеленому шовковому платтi з таким пишним кринолiном, що не було видно навiть кiнчикiв ii туфельок. Їi стрункий i нiжний стан обвивав золотий ланцюг, який звисав спереду до самоi землi. На головi в неi був убiр у виглядi корони з блискучих золотих i срiбних пластинок, переплетених шовковими шнурами та нитками перлiв. У руках вона тримала дитячий череп i бiлу троянду. Я нiколи не бачив бiльш прекрасного, милого i розумного дитячого обличчя, нiж блiде личко цiеi дiвчинки; воно було не кругле, а дещо подовжене, в ньому був розлитий глибокий смуток, блискучi темнi очi дивилися сумно i немов благали про допомогу, а на зiмкнутих устах грала ледь помiтна усмiшка, яка висловлювала чи то лукавство, чи то гiрку образу. В цьому обличчi були риси якоiсь ранньоi зрiлостi й жiночностi, немов тяжкi страждання залишили на ньому свою печать, i всякому, хто на неi дивився, мимоволi приходило бажання зустрiтися з цiею дiвчинкою, щоб пригорнути i приголубити ii. Та й жителi старого села згадували про неi з незбагненною теплотою i любов’ю, та в iхнiх розповiдях забобонний страх переплiтався з мимовiльним спiвчуттям до бiдолашноi дитини. Вiрогiдним у цiй iсторii було те, що ця маленька дiвчинка, що походила з родовитоi, гордоi своiми предками i суворо релiгiйноi родини, мала вперту вiдразу до всього, що пов’язано з релiгiею та богослужiннями, рвала молитовники, якi iй давали, ховала голову пiд ковдру, коли iй читали молитву перед сном, а коли ii приводили в похмуру та холодну церкву, вона починала жалiбно кричати й запевняла, буцiм вона боiться чорноi людини на кафедрi. Вона народилася вiд першого нещасливого шлюбу свого батька i, напевно, була перешкодою для його новоi сiм’i. І от, коли всi спроби вiдучити ii вiд незрозумiлоi впертостi скiнчилися невдало, вирiшено було випробувати останнiй засiб i вiддати ii на виховання нашому пастору, що славився своiм суворим благочестям. Якщо навiть самi батьки дiвчинки розглядали все, що вiдбувалося з нею, як неочiкувану бiду та безчестя для сiм’i, то пастор, людина бездушна i суха, побачив у цьому нi бiльше нi менше, як згубнi пiдступи сатани, i вважав своiм обов’язком дати iм найрiшучiшу вiдсiч. У цьому дусi вiн почав дiяти, i старий пожовклий щоденник, що написаний його рукою i зберiгся в пасторському домi, мiстить його нотатки, якi проливають достатньо яскраве свiтло як на його виховну методу, так i на подальшу долю нещасноi дiвчинки. Окремi мiсця здалися менi примiтними; я списав iх i маю намiр включити цi уривки до нижчезазначених сторiнок моiх спогадiв i зберегти таким чином пам’ять про цю дитину, щоб вона не зникла назавжди. Роздiл п’ятий Дiвчинка Мерет «Сьогоднi прийшов лист вiд ii високоблагородiя благочестивоi панi фон М, яка шле менi, згiдно з нашою домовленiстю, грошi на утримання дочки; тепер за першi три мiсяцi все отримано сповна. Негайно ж вiдiслав розписку i до речi повiдомив про те, яких заходiв мною вжито. Потiм зайнявся маленькою Мерет (Емеренцiею), якiй щотижня роблю тiлесне навiювання, причому цього разу вирiшив бути з нею суворiшим i, поклавши ii на лаву, повчив свiжоi лозою, гiрко зiтхаючи та благаючи Всевишнього допомогти менi завершити сей скорботний труд на благо виховуваноi. Маленька негiдниця прежалiбно кричала, гiрко плакала i смиренно просила вибачення, проте ж упертостi своеi все ще не полишила i заданi мною псалми вчити не побажала. Тому, давши iй трохи вiддихатися, вiдправив ii в карцер – у темну комору, де вона довго ридала й нарiкала на свою долю; потiм притихла i раптом зрадiла, аки три святi мученики в пащi вогненнiй, i радiсно заспiвала, i, приклавши вухо до замковоi щiлини, я почув, що спiвае вона тi самi псалми, що допiру вiдмовлялася вчити, але спiвае непристойно, на суетний мирський лад, немовби це були не благолiпнi вiршi, а недоладнi пiсеньки, якими дурнi та безглуздi няньки тiшать немовлят; iз чого я змушений дiйти висновку, що все це не що iнше, як новi викрутнi сатани, що вселився в неi». «Отримав послання вiд панi фон М, сповнене гiркими жалкуваннями. Я все бiльше переконуюся, що мадам – прекрасноi душi людина i справжня християнка. У згаданому листi, якого сторiнки зберiгають слiди ii слiз, вона повiдомляе, що ii високоповажний чоловiк також вельми стурбований поведiнкою маленькоi Мерет, яка вперто не хоче виправлятися. Все це воiстину сумно, i я багато думав про те, як могло таке нещастя спiткати сiмейство настiльки високошляхетне i славетне, i при всьому моему до оного вшануваннi все ж схильний вважати, що бiдолаха багато успадкувала вiд свого дiда з батькiвського боку, чоловiка буйного й аморального, до того ж безбожника, якого грiхи над нею тяжiють. Од тiлесних навiювань пуття мало, i хочу тепер випробувати, чи не допоможе iй суворий пiст. Крiм того, звелiв дружинi зшити для неi сорочечку з суворого полотна, замiсть волосяницi, та iншого вбрання одягати iй не дозволяю, бо се одiяння покаянноi грiшницi iй носити всього бiльш пристойно. Впертостi не поменшало нi на волос». «Сьогоднi довелося вiддалити панночку вiд сiльських дiтей, суворо заборонивши iй гратись i навiть розмовляти з ними, тому що вона втекла з ними ж у лiс, купалася там у ставку, i, знявши волосяницю, яку iй велено було носити, повiсила ii на сук деревний, i стрибала й танцювала перед нею зовсiм гола, i супутникiв своiх на зухвалi насмiшки та розпусту пiдбурювала. Вчинено добряче тiлесне навiювання». «Нинi була в моему будинку неприемна сцена. Приходив мiрошникiв син Ганс, здоровенний хлопчина, i пристав до мене щодо Мерет, – говорив, нiбито вiн щодня чуе ii крики i плач, i вiн, мовляв, цього так не залишить; поки я з ним сперечався, з’явився учитель, цей простак погрожував донести на мене владi, а побачивши паскудницю Мерет, весь розтанув i давай ii пестити й цiлувати. Вчителя звелiв негайно затримати i вiдправити до ландфогта. До мiрошникового сина я теж iще доберуся, хоча останнiй дуже багатий, нiкого не боiться i, тiльки що, вiдразу лiзе в бiйку. Тепер я i сам був би готовий повiрити тому, що говорять на селi, а саме, нiбито дитина ця е вiдьма, якби судження це не було огидне доказам розуму. Втiм, я впевнений, що в нiй сидить сам сатана, i взяв я на себе обов’язок многотрудний». «Весь минулий тиждень довелося харчувати за своiм столом живописця, якого прислала мадам М, аби вiн написав портрет iз панянки. У пригнiченнi своему батьки не мають намiру брати се жалюгiдне чадо Господне до себе в дiм i бажають зберегти лише ii зображення, щоб споглядати його, вiддаючись сумним спогадам i покаянним роздумiв, а також хочеться iм вiдобразити ii дивовижну красу. Особливо наполягае на цьому його високоблагородiе. Дружина моя щодня переводить на живописця два глечики вина, але цього йому, як видно, мало, тому що вiн щовечора сидить бiля «Червоного лева» i грае там у карти з нашим костоправом. Живописець тримаеться досить гордовито i поважно, а тому я вважав за краще ублаготворяти його, i жiнка подае йому на стiл то бекаса, то вiдварну щуку, що треба буде неухильно поставити в мiй щомiсячний рахунок мадам М. Виявив себе справжнiм селадоном i пустився було упадати за Мерет, i вона зараз до нього прив’язалась, але потiм я йому оголосив, щоб вiн у мое виховання не втручався. Як побачила Мерет своi старi туалети (вони зберiгалися у мене в шафi), так як приодягли ii в ошатне платтячко з шапочкою i паском, то зрадiла невимовно i навiть у танок пустилась. Одначе радiсть ii незабаром було затьмарено, бо мадам побажала, щоб Мерет зобразили з черепом у руцi, цей череп (новий, чоловiчий, 1 шт.) я i розпорядився принести i дав Мерет, хоча вона нi за що не хотiла його брати, та й потiм весь час тремтiла i плакала, немовби тримала розпечене залiзо. Живописець пустився в запевнення, що вiн нiбито може намалювати череп по пам’ятi, бо сей предмет становить одну з перших статей його мистецтва, проте я того не дозволив, бо пам’ятав, що писала менi мадам М.: «Усi страждання та муки, котрих зазнае дитя наше, суть нашi власнi муки та страждання, i, посилаючи iх Мерет, Всевишнiй дае i нам нагоду спокутувати грiхи нашi й тим допомогти iй; а тому прошу ваше преподобiе не робити нiяких послаблень i не полишати ваших турбот про ii вихованнi. Якщо небу буде завгодно послати нашiй донi просвiтлення i врятувати ii для нашого тлiнного свiту чи для свiту кращого, – на що я, пам’ятаючи про милосердя Всемогутнього, невпинно уповаю, – як вiдрадно буде iй тодi знати, що вона спокутувала бiльшу частину своiх грiхiв i спокутувала ii саме завдяки своему наполегливому невiрству, в яке вона впала з волi того, чиi шляхи несповiдимi!» Маючи перед очима сей приклад душевноi мужностi, явлений слабкою жiнкою, я зрозумiв, що не мушу упускати зручного випадку накласти на маленьку Мерет iще одну сувору епитимiю, вклавши в ii немовлятськi персти сей страшний предмет. Втiм, iй дали зовсiм легкий дитячий череп, бо живописець поскаржився, що великий череп чоловiка мае занадто незграбний вигляд у ii маленьких ручках, що незгiдно iз законами його мистецтва, i тримала вона його потiм уже куди охочiше; до того ж вiн дав iй в iншу руку бiлу трояндочку, на що я виявив свою згоду, бо це може бути витлумачено як благий символ». «Сьогоднi панi фон М. несподiвано скасувала свое розпорядження стосовно портрета, i звелено менi сей портрет у мiсто не посилати, а залишити тут. Шкода все-таки, як подумаеш, скiльки працi поклав на нього живописець, який був у чималому захопленнi вiд ii миловидних рис. Якби знати менi про це ранiше, так, справдi ж, вiн мiг би за тi ж грошi зафiксувати для нащадкiв мiй вигляд, а то он скiльки всякого добра на нього винищили, та ще грошi заплатили, i все даремно». «Дiстав новий наказ: усi свiтськi заняття вiдтепер припинити, особливо уроки французькоi, затим що все це визнано тепер зайвим, так само як i дружинi моiй наказано гри на клавiкордах паче не навчати, чим дiвчинка, як видно, вельми засмучена. І звелено менi надалi утримувати ii запросто, як годованку, i тiльки наглядати, щоб не було вiд неi якоiсь незручностi або спокуси для стороннiх». «Позавчора маленька Мерет пустилася в мандри, i великого ми за неi страху натерпiлись, але сьогоднi опiвднi ii нарештi вистежили в Бухенло, на самiй вершинi пагорба, де вона на волосяницi своiй оголена сидiла й на сонцi грiлася. Волосся розпущене, на головi вiнок iз букового листя, а через плече з такого ж листя перев’язь, i лежало перед нею не менше фунта великоi суницi, якою вона вже встигла насититися. Угледiвши нас, вона хотiла було вислизнути, але, видно, наготи своеi засоромилась i почала одягати свою волосяницю, за яким заняттям ми ii без зайвого клопоту зловили. Зараз вона хвора, лежить у постелi й немовби не в собi, тому що людей не впiзнае й говорить незв’язно». «Отроковицi Мерет тепер полегшало, проте вона сильно змiнилася, весь час мовчить i нiби зовсiм з глузду зсунулася. Покликаний нами медик оголосив свiй висновок, який зводиться до того, що вона i справдi може позбутися розуму i треба утримувати ii пiд невсипущим наглядом лiкаря; вiн сам зголосився доглядати за нею й обiцяв поставити на ноги, якщо хвору буде помiщено в його домi. Однак я тут зметикував, що цього поважного ескулапа щонайпаче всього спокушае гарна винагорода i презенти вiд мадам, а тому й описав iй усю справу так, як я сам ii мислю, а гадаю я, що премудрий задум Творця близький до завершення, i коли незабаром побажав вiн прийняти дитя в свое лоно, то ми, смертнi, волю його змiнити не в силах, що було б до того ж i грiшно. Словом, описав усе так, як воно i е насправдi». Тут у щоденнику пропуск, i лише через п’ять – шiсть мiсяцiв iдуть подальшi записи: «Незважаючи на свое недоумство, дитина перебувае, як здаеться, в повному здоров’i й нагуляла собi пресвiжi рожевi щiчки. Цiлими днями сидить у горосi, де ii не видно i не чутно, i пустили ii гуляти на волю, бо нiякого занепокоення вiд неi немае». «Нещодавно почув цiкаву новину: Мерет влаштувала собi посеред горохового поля вiтальню в куренi, де приймала, як поважна дама, вiзити сiльських хлопцiв, i понаносили вони iй фруктiв i всякого наiдку, що iх вона пресправно в землю закопала i про запас тримала. Там же знайдено заритим той самий череп, що пропав iще в перебування тут художника, чому я i не мiг повернути його кiстеру. А також приманила вона до себе горобцiв та iнших птахiв i приручила iх, чим завдала моему полю чималу шкоду, а стрiляти по них iз рушницi я не мiг, оскiльки боявся потрапити в грiховодницю. На довершення всього подружилася з отруйною змiею, яка заповзла звiдкись iз кущiв i вгнiздилися в ii домiвку; отже, довелося знову взяти ii до себе в дiм i тримати пiд замком». «Мерет знову спала з лиця, зблiдла, i лiкар оголосив, що вона не жилець на цьому свiтi. Сповiстив батькiв». «Сьогоднi бiдолаха Мерет вибралася зi своеi постельки, втекла в горох i там померла; мабуть, iще до свiтанку, оскiльки ми спохватились ii вранцi, коли ж знайшли ii на полi, вона вже лежала бездиханною в невеликiй ямцi, нею самою виритiй, i здаеться, нiби хотiла вона перед смертю в землi сховатися. Була вона вся в пилу, волосся i сорочечка мокрi та важкi вiд роси, щiчки ще зовсiм рум’янi, й на них теж краплi роси, такi великi й чистi, точнiсiнько яблуневий цвiт рано-вранцi. І були ми всi в страху чималому, я ж, грiшний, сьогоднi весь день у сум’яттi й мiсця собi не знаходжу, бо з мiста зволили прибути панi М. з чоловiком, а жiнка моя, як навмисне, виiхала до К, щоб купити чогось делiкатнiшого до столу й на десерт, тому що ми хотiли трохи краще почастувати iх ясновельможностi. Вiд клопоту голова йде обертом, у будинку метушня i бiганина, служницi не знають, чи то обряджати покiйницю, чи то готувати закуски. Зрештою звелiв засмажити окiст, який дружина тиждень тому поклала на оцет, – вiн був уже з душком, – так Якоб зловив у рiчцi три форелi, видно, з тих, що приручила блаженноi (?!) пам’ятi Мерет: вони нi-нi та й пiдпливуть до самого берега, хоча я давно вже не пiдпускав ii до води. На щастя, здаеться, не осоромився, i iла мадам цi страви iз задоволенням. Були всi ми у великому горi й двi години з лишком провели в молитвах i роздумах про смерть, а також у меланхолiйнiй бесiдi про злощасну недугу покiйноi, – бо ми втiшаемо себе тим, що ii невiра було не що iнше, як недуга, котроi причини таяться у фатальнiй схильностi ii тiлесноi природи, у кровi та в мозку. Говорили також i про великi обдаровання, котрими надiлив ii Господь, згадали всi ii милi примхи та експромти, часом досить дотепнi, й не мiг суетний розум наш у слiпотi своiй оцi крайностi мiж собою узгодити. Завтра вранцi дитя буде поховано за обрядом християнським, i присутнiсть високородних батькiв у цьому разi досить до речi, бо, коли б не було iх тут, селяни могли б стати проти». «Сей день е воiстину дивовижний i найстрашнiший iз усiх, якi менi пережити довелось, i не тiльки звiдтодi, як зв’язався я, собi на погибель, iз цим жалюгiдним створiнням Божим, а й за все мое життя, що досi настiльки мирно проходило. В урочний час, тiльки-но пробило десять, ми рушили в дорогу i пiшли за маленькою труною на кладовище; дзвонарю велено було дзвонити в малий дзвiн, одначе робив вiн це досить недбало, так що часом слухати було нудно, до того ж гру дзвона вiдносило сильним вiтром, який пiднявся пiд ту пору та свистiв пресердито. І небо було все у важких хмарах, i на кладовищi нi душi, тiльки наша маленька процесiя; зате з-за цвинтарноi стiни виднiлися голови селян, яких привернула сюди порожня цiкавiсть. Як тiльки почали труну в могилу опускати, раптом чуемо звiдти дивний крик, так що всiх охопив страх i жах, а могильник мотузки кинув i тiльки його й бачили. Тут наш лiкар, який прибiг на крик, поспiшно цвяхи витягнув i вiко пiдняв, i покiйниця ожила, сiла, з могили своеi хутко вибралась i на нас глянула. А як у ту саму мить Фебовi променi крiзь хмари пробились i яскраво заграли, то була вона у своiй жовтiй парчi та з блискучою дiадемою у волоссi точнiсiнько фея або маленька ельфа. Панi фон М. негайно впала в сильну непритомнiсть, а пан фон М. з риданнями звалився як пiдкошений на землю. Сам я вiд подиву та страху з мiсця не мiг зрушити i в ту мить остаточно впевнився в тому, що все це е вiдьомство. Отроковиця незабаром пiдвелась i кинулася навтiкача через цвинтар у бiк села, та так спритно, наче кiшка, так що люди з жаху розбiгалися по домiвках i зачиняли дверi на засув. Якраз у ту пору в школi скiнчилися заняття, школярi купою висипали на вулицю, i як побачили дiти Мерет, так тут уже iх нiчим стримати було неможливо: всi натовпом кинулися навздогiн за покiйною, а за ними й сам учитель зi своею палицею. Одначе вона весь час мчала крокiв на двадцять попереду всiх i не зупинилася доти, доки не добiгла до Бухенло, де i впала замертво, а пiдоспiлi дiти довго ще метушилися навколо неi, i пестили, i гладили, i цiлували, але все марно. Про це дiзналися ми вже пiзнiше, тому що були тодi у великому сум’яттi та, знайшовши собi притулок у пасторському домi, сидiли там у скорботному мовчаннi, поки тiло покiйноi не було знову принесено до нас. Його поклали на матрац, а безутiшнi батьки Мерет незабаром поiхали, залишивши невелику кам’яну плиту, на якiй викарбовано лише iх фамiльний герб i напис «Anno Domini MDCCXIII».[1 - 1713 вiд Рiздва Христового» (лат.).] Тепер лежить вона непорушно, зовсiм як мертва, i нiхто в домi за всю нiч очей не заплющив зi страху. Втiм, лiкар сидить бiля неi i сказав, що тепер вона спочила сном вiчним». «Сьогоднi лiкар довго робив усiлякi експерименти й нарештi оголосив, що дiвчинка точно вмерла; сьогоднi ж ii й поховали, потихеньку, щоб не було шуму, i поки що бiльше нiчого не сталося». Роздiл шостий Іще раз про Бога. – Панi Маргрет i ii улюбленцi З якогось часу в мене остаточно склалося чiтке, але зате дещо абстрактне й розсудливе уявлення про Бога як про нашого годувальника та заступника, i я не сказав би, що цей новий Бог збудив у моiй душi бiльш тонкi почуття або бiльш глибокi й радiснi роздуми, – адже тепер вiн утратив той сяючий ореол iз призахiдних хмар, яким я подумки оточував його ранiше, й тiльки через багато рокiв вiн знову постав перед моiм внутрiшнiм поглядом саме в цьому образi. Говорячи зi мною про Бога i про божественнi предмети, матiнка подовгу затримувалася на Старому Завiтi, вважаючи за краще такi теми, як поневiряння дiтей iзраiльських у пустелi, iсторiя Йосифа i його братiв, лепта вдовицi тощо, або як виняток розповiдала менi притчу з Нового Завiту про те, як Христос нагодував одним хлiбом п’ять тисяч людей. Усi цi подii надзвичайно подобались iй самiй, i вона зображувала iх iз теплим почуттям i дуже красномовно, але коли вона переходила до хвилюючоi, кривавоi драми страстей Христових, ii барвистi розповiдi змiнювалися бiльш стриманим i як би з обов’язку благочестивою оповiддю. І хоча я шанував Господа Бога i завжди пам’ятав про нього, мiй розум i моя уява подовгу були нiчим не зайнятi доти, доки я знову не отримував поживи для роздумiв, додаючи що-небудь нове до моiх колишнiх знань; i коли нiщо не спонукало мене звернутися до Бога у справi, щоб викласти йому яке-небудь чергове прохання, вiн був для мене просто безбарвною i нудною iстотою, яка наводила мене на рiзноманiтнi пустi та химернi фантазii, тим бiльше що я часто залишався наодинцi з самим собою й тому нiяк не мiг прогнати цi думки з голови. Так, протягом деякого часу я вельми страждав од того, що в мене з’явилося хворобливе бажання давати Богу грубi прiзвиська та навiть шпетити його лайливими словами, на зразок тих, якi я чув на вулицi. Зазвичай усе починалося з того, що мене охоплювало якесь приемне завзяте почуття вiдчайдушноi смiливостi; пiсля тривалоi боротьби я нарештi пiддавався спокусi та, чiтко усвiдомлюючи, що здiйснюю богохульство, одним духом вимовляв яке-небудь iз тих заборонених слiв, пiсля чого вiдразу ж брався благати Бога, щоб вiн не сприймав цього всерйоз, i просив у нього вибачення; але менi так i кортiло ризикнути ще разок, i я проробляв усе спочатку та знову скрушно каявся у скоеному – поки не проходило мое дивне збудження. Найчастiше цей болiсний стан наставав перед сном; втiм, пiсля цього я не вiдчував занепокоення або невдоволення собою. Згодом я розмiрковував над цим i дiйшов висновку, що, мабуть, це був своерiдний експеримент, несвiдоме бажання перевiрити, всюдисущий Бог чи нi; справа в тому, що ця його властивiсть дуже цiкавила мене в той час, i, очевидно, саме тодi у мене вперше ворухнулася непевна здогадка: якщо Бог справдi е живою iстотою, якою ми його вважаемо, то жодна мить нашого внутрiшнього життя не може бути прихована вiд нього, так що вiн може покарати нас навiть за нашi думки. Але незабаром я завiв нове знайомство, яке позбавило мене марних мук i допомогло моiй неспокiйноi фантазii знайти ту поживу, якоi iй бракувало в домiвцi моеi матерi з ii простим i тверезим поглядом на життя; ця дружба замiнила менi балакучих бабусь i няньок, чиi вигадки зазвичай живлять ненаситну уяву дiтей. У будинку навпроти нас було просторе напiвтемне примiщення, яке виходило просто на вулицю i було цiлком заповнене уживаними речами. Його стiни були обвiшанi старомодними шовковими сукнями, всiлякими тканинами та килимами. Вхiднi дверi та вся зовнiшня стiна будинку обабiч них були суцiльно обвiшанi заiржавленою зброею, iнструментами, приладами та почорнiлими вiд часу картинами iз рваним полотном; у крамницi стояло кiлька столiв i скринь старовинноi роботи, на яких громадився дивовижний скляний i порцеляновий посуд уперемiж iз глиняними та дерев’яними статуетками. У глибинi цього дивного складу височiли гори складених одне на одне лiжок та iнших меблiв, а на плоских вершинах i уступах цього хребта, iнодi на самому краю якоiсь грiзно навислоi самотньоi скелi, там i сям виднiлися то вигадливий годинник, то розп’яття, то восковий ангел, то ще що-небудь на кшталт цього. І, нарештi, в найдальшому кутку кiмнати, де панувала похмура напiвтемрява, незмiнно сидiла товста, похилого вiку жiнка в старовинному селянському вбраннi, що спостерiгала за тим, як миршавий сивий чоловiчок iще бiльш похилого вiку, що мав пiд своею рукою декiлькох пiдлеглих, метушився, зустрiчаючи вiдвiдувачiв, якi раз у раз заходили до крамницi. Ця жiнка й була душею закладу, i всi накази та розпорядження йшли вiд неi, незважаючи на те, що вона зовсiм майже не рухалася зi свого мiсця, а на вулицю й зовсiм нiколи не виходила. Руки у неi завжди були голi, бо вона носила плаття з короткими рукавами та з бiлоснiжними, майстерно збитими буфами, якi були в модi рокiв сто тому, за наших бабусь, i яких я бiльше нi на кому не бачив. Це була надзвичайно оригiнальна жiнка. Сорок рокiв тому, темна i убога, вона приiхала зi своiм чоловiком у мiсто, щоб заробити собi на шматок хлiба. Пiсля довгих рокiв важкоi та невдячноi поденноi працi iй усе ж вдалося вибитися з нужди; тодi вона почала торгувати мотлохом i завдяки своiй успiшностi та вмiлому веденню справ склала собi з часом непоганий статок, яким розпоряджалася вельми своерiдно. Вона ледве розбирала друкованi лiтери, зовсiм не вмiла писати i не знала лiчби арабськими цифрами, якi iй нiяк не давалися; всi ii пiзнання в арифметицi обмежувалися римськими одиницею, п’ятiркою, десяткою та сотнею. У тiй вiддаленiй i глухiй мiсцевостi, де вона провела свою ранню молодiсть, люди здавна вмiли обходитися тiльки цими чотирма цифрами, i, перейнявши ще тодi цi своерiднi, освяченi тисячолiтньою традицiею прийоми лiчби, вона дотепер користувалася ними з вражаючою вправнiстю. Вона не вела нiяких книг i не робила нiяких записiв, але могла в будь-який час вiдтворити повну картину оборотiв свого закладу, якi часто виражалися в тисячах i складалися з безлiчi окремих дрiбних статей; для цього вона брала шматочок крейди, що завжди зберiгався про запас в ii кишенi, i починала швидко писати на столi, вкриваючи його поверхню показними колонками зi своiх чотирьох цифр. Написавши на такий манер всi окремi статтi, якi вона знала напам’ять, вона досягала своеi мети попросту тим, що слинила палець i так само спритно стирала один стовпчик за одним, пiдраховуючи при цьому стертi знаки й записуючи збоку отриманi результати. Так виникали новi, вже меншi, групи цифр, значення i назви яких не знав нiхто, крiм неi самоi, тому що це були все тi ж самi чотири цифри, що здавалися невтаемниченим якимись чарiвними язичницькими письменами. До того ж вона була зовсiм неспроможна провести цi дii на паперi, пером або олiвцем, або хоча б грифелем на учнiвськiй дошцi, тому що, по-перше, iй потрiбен був принаймнi цiлий стiл, аби було де розвернутись, а по-друге, вона вмiла накидати своi розмашистi каракулi тiльки за допомогою м’якоi крейди. Вона часто скаржилася на те, що ii нетривкi записи не можна зберiгати, але саме цiй обставинi вона i завдячувала своею незвичайною пам’яттю, що зберiгала всi цi незлiченнi полчища чисел, якi так раптово оживали пiд ii рукою, наповнюючись значенням i змiстом, а потiм так само швидко зникали. Про спiввiдношення приходу i витрат вона не особливо турбувалась, адже всi витрати на домашнi та iншi потреби вона однаково покривала з того ж гамана, з якого брався i основний капiтал для ii оборотiв, i коли набiгала зайва сума, вона негайно ж обмiнювала цi грошi на золото i клала iх на збереження до скриньки зi своiми скарбами, де вони й залишалися лежати назавжди, якщо частина з них не виймалася звiдти знову i не йшла в яке-небудь особливе дiло або на те, щоб надати кому-небудь позику, – втiм, останне робилося лише як виняток, бо зазвичай вона не позичала грошi пiд вiдсотки. Їi постiйними клiентами були переважно селяни з усiх околиць, якi купували у неi рiзнi речi для своiх домашнiх потреб, i будь-кому з них вона давала своi товари в борг, часто з чималою вигодою, але нерiдко i зi збитком для себе. Таким чином вона пiдтримувала зв’язки з безлiччю людей, так чи iнакше залежних вiд неi; однi були iй вдячнi, а iншi перебували з нею у ворожих вiдносинах, так що ii невпинно облягали боржники, якi просили почекати або приходили розплатитись, i всi вони, – хто у виглядi попереднього заохочення, хто на знак вдячностi за вже надану послугу, – пiдносили iй найрiзноманiтнiшi дари, слiвце намiснику або настоятельцi якогось монастиря. Всiлякi овочi та фрукти, молоко, мед, виноград, шинка та ковбаси – все це доставлялось iй цiлими кошиками i становило мiцну основу заможностi й достатку в ii господарствi, якi дозволяли iй жити в свое задоволення. Це приемне домашне життя вступала у своi права вечорами, коли гамiр пiд склепiннями крамницi стихав, дверi зачинялись i мешканцi будинку переходили на житлову половину, що мала ще бiльш дивний i незвичний вигляд, нiж сама крамниця. Тут панi Маргрет зiбрала всi тi предмети, якi свого часу потрапили до ii рук i особливо сподобались iй; вона нiколи не обмежувала себе в цьому вiдношеннi, й якщо яка-небудь рiч здавалась iй цiкавою, вона зберiгала ii напам’ять i прикрашала нею свое житло. На стiнах висiли старовиннi образи на золотому тлi, а у вiкна були вставленi вiтражi, й усiм цим творам мистецтва вона приписувала яке-небудь незвичайне минуле або навiть таемну чудодiйну силу, так що в ii очах вони були святинею i вона не наважувалася розлучитись iз ними, хоча знавцi дiйсно визнавали за деякими з них художню цiннiсть i всiляко намагалися видурити цi речi в iх неосвiченоi власницi. У скриньцi з чорного дерева у неi зберiгалися золотi медалi, рiдкiснi монети, фiлiграннi прикраси та iншi коштовнi дрiбнички; до них вона мала особливу пристрасть i продавала iх тiльки тодi, коли це обiцяло iй особливо велику вигоду. І, нарештi, на полицях бiля стiни було складено цiлi купи величезних, грубезних фолiантiв, якi вона вже давно ретельно збирала. Тут були всiлякi Бiблii, старовиннi космографii з незлiченними гравюрами на деревi, описи подорожей, сповненi рiзних чудес i чудасiй, курйознi книги з мiфологii, якi були в ходу в минулому столiттi, з величезними, складеними в кiлька разiв кольоровими гравюрами, що вже встигли добряче розшарпатися; цi наiвно написанi книги вона попросту називала язичницькими житiями. Крiм того, у неi була цiла бiблiотека простонародних лубкiв, iз яких можна було дiзнатися про п’ятого евангелiста, про молодi роки Ісуса, про його пригоди в пустелi, дотепер iще не вiдомi, про те, що його тiло нiбито збереглось i згодом було знайдене разом iз якимись грамотами; про страшнi зiзнання одного вiльнодумця, що з’явився з того свiту, аби розповiсти про своi муки в пеклi; це зiбрання доповнювали кiлька лiтописiв, сонникiв i книг з описами цiлющих трав. Усяке друковане слово, – хоч про що б iшлося, – завжди мiстило в очах панi Маргрет частку правди, так само як i будь-якi уснi перекази, що ходили в народi; та свiт Божий, вiдбитий в усiх цих книгах i легендах, далеке i близьке, i навiть свое власне життя, – все здавалось iй рiвною мiрою чудесним i сповненим глибокого змiсту; в нiй усе ще жила старожитня, простодушна вiра в чудеса, не схожа на витончене марновiрство сучасних освiчених людей. Усе надруковане в книгах i почуте вiд людей давало багату поживу ii невгамовнiй фантазii, i, зi жвавою цiкавiстю вбираючи всi цi новi враження, вона брала iх на вiру i негайно ж висловлювала iх у тi властивi мисленню народу вiдчуванi форми, що, як старий бронзовий посуд, тим яскравiше блищать, чим довше вони були у вжитку. Всi боги та божества стародавнiх i сучасних язичницьких народiв, легенди про них i iх зображення в книгах дуже цiкавили ii, тим бiльше що вона вiрила в реальнiсть iхнього iснування i думала, що iстинний Бог бореться з ними, намагаючись iзжити iх зi свiту; ця нечисть, iще не цiлком пiдвладна Господу Богу i яка не вiдмовилася вiд своiх пiдступiв, викликала у неi гарячий iнтерес до себе, змiшаний iз забобонним страхом, так само як i безбожники, чию поведiнку вона могла пояснити собi тiльки тим, що, заперечуючи iснування Бога, цi жахливi люди дiють не за своiм внутрiшнiм переконанням, а всупереч йому, просто з упертостi. Величезнi мавпи та iншi чудовиська, що мешкають у лiсах пiвденних краiн, про якi писано було в цих старовинних книгах, казковi водянi та русалки – всi вони були в ii очах не що iнше, як цiлi народи, що потонули в невiрi та опустилися до тваринного стану, або просто покаранi богохульники; тепер вони то каються, то злобують, i iх жалюгiдна доля – живе свiдчення руйнiвного гнiву Господнього, хоча часом вони не проти зле пожартувати над людиною. Отже, вечорами, коли вогонь у печi панi Маргрет весело потрiскував, над горщиками здiймалася пара, на столi з’являлися поживнi сiльськi наiдки, а сама господиня сидiла в своему спокiйному, прикрашеному iнкрустацiями крiслi, – до ii кiмнати починали сходитися гостi, аж нiяк не схожi на тих людей, яких можна було побачити пiд склепiннями ii лавки в денний час. Усi цi друзi та знайомi були бiдняки, яких приваблював сюди i апетитний запах страв, приготованих гостинною господинею, i можливiсть поговорити про вищi матерii; вони шукали вiдпочинку пiсля денних справ i турбот та знаходили його в тих жвавих розмовах, якi тут велися. За винятком небагатьох лицемiрiв, що приходили тiльки заради дармового частування, всi вони дiйсно вiдчували потребу в таких задушевних бесiдах i зi щирим захопленням тлумачили про речi, що виходили за межi повсякденного, особливо про релiгiю та про таемничi, загадковi сторони життя, а позаяк у вiдповiдь на такi запити тогочасне суспiльство могло запропонувати iм лише вельми прiсну iжу, то вони намагалися самi вiдшукати розгадки цих пекучих таемниць. Внутрiшня невдоволенiсть, невгамована жага пiзнання iстини, спiльнiсть долi цих людей, все те, що вони пережили, прагнучи задовольнити цi своi пориви в суетному свiтi пристрастей, – ось що приводило iх сюди, а також спонукало вступати в рiзнi дивнi секти, про внутрiшне життя яких панi Маргрет постiйно дiзнавалася через своiх друзiв, бо вона не полюбляла утруднювати себе i взагалi була занадто мирською людиною, щоб займатися такими справами самiй. Бiльш того, вона рiзко шпетила малодушних i злiсно висмiювала тих, хто схильний був надто вдаватися в мiстику. Щоправда, вона й сама жити не могла без таемничого та чудесного, але ii захоплювали таемницi реального, чуттевого свiту, самого життя в його рiзноманiтних зовнiшнiх виявах i загадковi долi окремих людей; про такi речi, як чудесне душевне прозрiння, послання благодатi, обранництво i тому подiбне, вона й слухати не хотiла, i якщо хто-небудь iз ii гостей заводив мову про це, вона давала йому гарну вiдсiч. Бога вона вшановувала насамперед за те, що вiн був мудрим i майстерним творцем усього чудесного, що е на цьому свiтi, але, крiм того, вiн володiв у ii очах iще однiею властивiстю, що викликало в неi особливе здивування та захоплення: вона вважала його покровителем усiх тих, хто енергiйний i смiливий, хто сам коваль свого щастя i, не маючи гроша ламаного за душею, своiм розумом прокладае собi дорогу i виходить у люди. Тому нiщо не тiшило ii так, як успiхи молодих людей, народжених бiдними i незнаними, але якi зумiли завдяки своiм здiбностям, ощадливостi й розуму вибитися з нужди, посiсти високе становище в суспiльствi, та ще й придбати повагу i довiру високопоставлених осiб. Із жвавою участю, нiби справа стосувалась ii самоi, стежила вона за тим, як процвiтали ii улюбленцi, а коли iх добробут зростав настiльки, що вони вже могли зi спокiйною совiстю дозволити собi деяку розкiш, – вона щедро обдаровувала iх ще й вiд себе i подiляла з ними iх перемогу. Великодушна за вдачею, вона охоче допомагала ближнiм, причому не стiльки тим, хто вiк свiй жив у злиднях, – iм вона давала не менше й не бiльше як було заведено, – скiльки тим, хто починав заводити деяке майно, – iх вона воiстину обсипала своiми щедротами, хоча така марнотратнiсть була iй не по кишенi. Зазвичай такi вискочнi мали бiльш солiднi зв’язки на сторонi, але за своею природною розважливiстю намагалися не втрачати прихильностi також i цiеi дивноi жiнки та пiдтримували з нею добрi стосунки, поки нарештi iх не витiсняло нове поколiння фаворитiв; таким чином, серед гостей панi Маргрет нерiдко можна було зустрiти якогось добре одягненого пана, що завдавав клопоту цим бiднякам своею присутнiстю i наводив на них боязкiсть своею статечною манерою триматись. А коли такий гiсть iшов, благочестивi друзi господинi дорiкали iй у прихильностi до суети мирськоi та до земних благ, що завжди викликало розбiжнiсть у думках i запеклi суперечки. Люди дiяльнi та працьовитi, що вмiли вести своi справи успiшно i з вигодою, завжди були iй до душi, i, ймовiрно, саме тому в ii дiм були вхожi також i деякi евреi-перекупники. Невичерпна енергiя та незмiнна ввiчливiсть цих людей, якi частенько заiжджали до неi, залишали в неi важкi тюки з товаром, витягали з-пiд своiх засмальцьованих каптанiв туго набитi гаманцi та, нi слова не кажучи, не вимагаючи навiть розписки, вручали iх iй на збереження, iх ненастирлива цiкавiсть i добродушна поступливiсть (що, втiм, анiтрохи не заважало iм бути незгiдливими i меткими, коли справа стосувалася торгiвлi), iх релiгiйнi обряди, якi вони так суворо виконували, iх походження, пов’язане з бiблiйними переказами, та навiть iх вороже ставлення до християн i тяжка провина, що лежить на iх пращурах, – усе це викликало жвавий iнтерес славноi панi Маргрет, i вона охоче приймала у себе цих багатостраждальних i всiма зневажених мандрiвцiв, коли вони з’являлися на ii вечiрнiх зборах, i дозволяла iм варити каву або смажити рибу на ii вогнищi. Інодi благочестивi християнки були не проти беззлобно пожартувати над ними i дорiкали iх у тому, що ось iще ж зовсiм недавно iх предки були запеклими лиходiями, що вони, мовляв, викрадали та вбивали християнських немовлят i отруювали колодязi, а панi Маргрет запевняла, нiби вiчний жид Агасфер рокiв дванадцять тому ночував у «Чорному ведмедi» й вона двi години пiдстерiгала бiля дверей, щоб побачити його вiд’iзд, та тiльки даремно втратила час, бо вiн вирушив далi ще до свiтанку; у вiдповiдь на це евреi тiльки всмiхалися добродушно й лукаво i, як i ранiше, перебували в найкращому настроi. Але хай там як, вони теж по-своему шанували Бога та дотримувалися певних, чiтко виражених релiгiйних переконань, а отже, мали набагато бiльше прав належати до цього гуртка вiрян, нiж два iнших його завсiдники, чия присутнiсть була б доречною де завгодно, але тiльки не тут; усi дивувалися, зустрiчаючи iх у цьому будинку, i все-таки строкате i дивне товариство, що збиралося тут, очевидно, не могло обiйтися без них, як не можна обiйтися без солi, що додае всьому своеi гостроти. Роздiл сьомий Продовження розповiдi про Панi Маргрет То були два запеклi безбожники. Один iз них, трунар, що виготовив i власноруч забив на своему вiку вже не одну сотню трун, був простий i славний, хоча i мовчазний чоловiк, час вiд часу спокiйно i небагатослiвно заявляв, що не вiрить нi у вiчне життя, нi в Бога, про якого, на його думку, ми просто нiчого не можемо знати. Втiм, вiн нiколи не насмiхався над вiрянами, i нiхто не чув од нього якихось зухвалих промов; навiть коли набожнi кумасi нападали на нього, намагаючись навернути його на шлях iстинний, вiн тiльки незворушно покурював свою люльку i покiрно вислуховував iх красномовнi проповiдi. Інший безбожник був кравець, чоловiк уже не першоi молодостi, з сивиною у волоссi, але володiв нiсенiтним, нестерпним характером i, як видно, здатний при нагодi влаштувати своему ближньому якусь капость. Якщо трунар поводився скромно, терпляче зносив усi нападки i лише зрiдка й досить несмiливо висловлював свое суворе кредо, то кравець постiйно готовий був сам перейти в наступ i знаходив якесь задоволення в тому, щоб зачiпати почуття вiрян грубим жартом i мiцним слiвцем, змушував iх здригатися вiд жаху, безжально пiддаючи сумнiву, заперечуючи i опошляючи все те, що було для них святим, передражнював, як справжнiй Уленшпiгель, кожне слово цих простодушних бiдолах i викликав у них своiм балаганним гумором грiховне бажання посмiятися над тим, що не смiшно. У нього не було нi глибоких думок, нi поваги до будь-чого, навiть до природи, а единою його потребою було заперечувати iснування Бога, вiрнiше, нарiкати, навiщо вiн усе-таки iснуе, в той час як трунар уважав, що це для нього не так уже й важливо; зате останнiй був чоловiком бувалим, iще пiдмайстром, мандруючи мiстами, звик дивитися на свiт Божий широко розкритими очима, та й згодом продовжував просвiщати свiй розум i, якщо був в ударi, любив побалакати про рiзнi дивовижi. Кравцю ж подобалися тiльки плiтки, та бешкети, та галасливi лайки з балакучими прочанками; його ставлення до евреiв теж видавало його безглуздий характер. Якщо трунар, який вважав iх такими ж людьми, як i вiн сам, ставився до них доброзичливо i був привiтний iз ними, то кравець усiляко дражнив i мучив iх i знущався над ними з воiстину християнською зарозумiлiстю, пускаючи в хiд усi вiдомi йому заяложенi жарти, якими дражнять евреiв, так що часом бiдолахи i справдi ображались i спересердя йшли з кiмнати. Зазвичай справа закiнчувалася тим, що у панi Маргрет уривався терпець i вона проганяла цього злого демона зi свого будинку; але незабаром вiн знову з’являвся там, якийсь час тримався трохи обережнiше, говорив тихо i вкрадливо, i всi терпiли його, хоча й знали, що все це ненадовго i що незабаром вiн знову вiзьметься за старе. Мабуть, усi цi люди, що так полюбляли поговорити й посперечатися, мали потребу в ньому як у живiй iлюстрацii iх власних уявлень про те, яким мусить бути безбожник; втiм, його атеiзм i насправдi вельми точно вiдповiдав цим уявленням; зрештою, всiм стало цiлком ясно, що вiн жене вiд себе думки про Бога i про безсмертя головним чином тому, що вони заважають йому вiддаватися порожнiй i гультяйськiй життевiй суетi, а згодом, коли йому настала пора вмирати, вiн так скиглив i голосив, тремтiв усiм тiлом i скреготав зубами i так жадав полегшити свою душу покаянною молитвою, що добрi християни могли тепер торжествувати свою повну перемогу i що ж стосуеться трунаря, то вiн перед смертю встиг iще сам виготовити собi труну, причому вистругав ii з таким же незворушним спокоем, як i ту, з якоi вiн колись почав свою роботу. Ось що являло собою це товариство, що так часто – особливо взимку – збиралося на вечiрнi розмови в будинку панi Маргрет, i не пам’ятаю вже, як усе це почалось, але тiльки з певного часу я став усе частiше проводити своi днi в ii дивовижному закладi, серед заклопотаного снування покупцiв i продавцiв, а вечорами сидiв бiля нiг самоi господинi, яка дуже була прихильна до мене. Їi ставлення я заслужив тим, що слухав розмови дорослих iз незмiнною увагою, хоч про якi б дивнi та химернi речi йшлося. Щоправда, iх пошукiв у галузi теологii та моралi, – хоча вони нерiдко були дуже i дуже наiвними, – я тодi ще не розумiв, але так як i самi спiврозмовники не любили довго затримуватися на цих матерiях i зазвичай вiдразу ж переходили до того, що вони дiйсно бачили та пережили, то бесiда звертала тим самим в iнше русло, в галузь натурфiлософii, де i я дещо тямив. Сперечальникiв цiкавили насамперед явища духовного життя, такi, як сни, передчуття тощо, для яких вони намагалися знайти пояснення в повсякденному життi, але iх допитливий розум намагався проникнути також i в таемничi сфери зоряного неба, в глибини моря та в надра вогнедишних гiр, про якi iм доводилося чути, – i все це вони зводили так чи iнакше до релiгiйних поглядiв. Вони читали одкровення ясновидцiв, описи дивовижних подорожей на рiзнi вiддаленi свiтила й iншi повчальнi книжки такого штибу, придбанi панi Маргрет за iхньою порадою, а потiм сперечалися про них, висловлюючи при цьому найсмiливiшi здогадки, якi виникли в iх розпаленiй уявi. Часом хтось iз них пiдкрiплював своi доводи деякими науковими вiдомостями, випадково почерпнутими ним де-небудь, наприклад, у розмовi зi слугою одного астролога, який стверджував, нiби через пiдзорну трубу його пана видно якiсь живi iстоти на Мiсяцi та щоcь на зразок палаючих кораблiв на Сонцi. Але найяскравiшу уяву мала панi Маргрет, у якоi усякий вимисел здобував плоть i кров. У неi була звичка по кiлька разiв на нiч вставати з лiжка i пiдходити до вiкна, подивитися, що вiдбуваеться у свiтi пiд покровом темряви та нiчноi тишi, причому кожного разу вона дiйсно що-небудь помiчала: то якусь пiдозрiлу зiрку, що мала вигляд не такий, як завжди, то комету, то який-небудь червонуватий вiдблиск у небi, й для всiх цих явищ вона негайно ж знаходила особливу назву. Усi навколишнi предмети жили в ii очах своiм життям, сповненим глибоким змiстом; коли сонячний промiнь потрапляв у склянку з водою i, пройшовши крiзь неi, падав на гладенько вiдполiровану поверхню столу, грайлива веселка з ii сiмома кольорами здавалася iй безпосереднiм вiдображенням тiеi пишноти, яка бувае тiльки на небесах, у самому раю. «Дивiться, дивiться, – казала вона, – хiба ви не бачите, якi там чудовi дерева та квiти? а зеленi ганочки та червонi шовковi хустки? а цi золотi дзвiночки i срiблястi фонтани?» – i щоразу, коли сонце заглядало до ii кiмнати, вона проробляла цей досвiд, «щоб хоч одним оком заглянути на небеса». Чоловiк називав ii за це старою зайдиголовою i разом iз кравцем нещадно висмiював ii. Зате коли мова заходила про привидiв, вона вiдчувала куди бiльш твердий грунт пiд ногами, бо вже щодо цього, безсумнiвно, мала чималий досвiд, який дався iй нелегко; та й у всiх iнших було що розповiсти на цей рахунок. Щоправда, вiдтодi як вона перестала виходити з дому, з нею не траплялося бiльше нiчого особливого, якщо не брати до уваги того, що вона частенько чула метушню та стукiт у старiй коморi й iнодi, стоячи опiвночi або вдосвiта на своему звичайному спостережному посту бiля вiкна, бачила, як у темрявi ночi по вулицi бродить чорна вiвця. А iншого разу бiля вхiдних дверей стояв карлик, i поки вона пильно розглядала його, бажаючи переконатися, що це не сон, вiн раптом починав рости на ii очах, усе вище й вище, i вже майже дiставав до пiдвiконня, так що вона ледве встигала зачинити вiкно та сховатися пiд ковдру. Але все це не йшло в порiвняння з тим, що iй довелося пережити в молодостi, особливо в тi роки, коли вона ще жила в селi й iй доводилося в будь-яку пору доби ходити й полем i через лiс. Бувало, ii переслiдували якiсь безголовi люди, що цiлими годинами крокували поруч iз нею по дорозi й не вiдставали, хоч як би старанно вона молилася; душi померлих селян, якi не знайшли собi спокою i приходили ночами на свое поле, з благанням простягали до неi руки; повiшенi зривалися з високих ялинок i з диким завиванням бiгли слiдом за нею, щоб полегшити своi страждання, побувши поблизу доброi християнки; мороз пробiгав по шкiрi, коли вона описувала свое тодiшне безвихiдне становище: iй так i кортiло поглянути хоч одним оком на цi моторошнi постатi, а в той же час вона чудово знала, як шкiдливо i небезпечно дивитися на них. Якось у неi навiть розпухав весь бiк, лiвий або правий, зважаючи на те, з якого боку йшли за нею мерцi, й iй доводилося посилати за лiкарем. Вона розповiдала також про чаклунство та чорнокнижництво й запевняла, що ще наприкiнцi минулого столiття, в роки ii юностi, в селi часто-густо займалися такими речами. Так, наприклад, в ii рiдних краях у деяких заможних селян, якi жили великими сiм’ями, були давнi язичницькi книги, за допомогою яких вони творили надзвичайнi справи. Вони пiдносили полум’я до стогу i пропалювали в ньому дiрку, причому сам стiг залишався цiлим, умiли заговорювати воду i управляти димом, змушуючи його здiйматися з димаря в будь-якому напрямку й утворювати рiзнi кумеднi фiгури, але все це були ще безневиннi жарти. Набагато страшнiше було потрапити в число iх недругiв, яких вони безжалiсно зводили зi свiту, – для цього вони вбивали в стовбур верби три цвяхи, щось шепотiли над ними, i людина починала повiльно марнiти (батько Маргрет довго мучився з iх милостi якоюсь хворобою, але iх пiдступи були вчасно розкрито, i його врятували капуцини), або ж насилали наслання на поля своiх ворогiв, так що зерно в колосках перегоряло, а потiм самi ж знущалися над нещасними, коли тi голодували i терпiли нужду. Щоправда, люди втiшали себе тим, що коли хто-небудь iз цих чаклунiв дозрiвав для пекла, за ним з’являвся чорт i пiсля нелегкоi боротьби нiс iз собою його душу, а проте все це знову-таки наганяло страх на добрих християн, i самiй оповiдачцi доводилося бачити закривавлений снiг i клаптi волосся на мiсцi подii, що навряд чи можна назвати приемним видовищем. У таких селян завжди було багато грошей, i коли траплялося весiлля чи похорон, вони вiдмiряли iх гарнцем i переносили у великих цебрах. Весiлля в той час грали з великою пишнiстю, як у давнину. Вона ще пам’ятала одне таке весiлля, на яке зiбралося душ сто гостей, i всi вони, чоловiки й жiнки, приiхали верхи. На жiнках були корони з сусального золота, шовковi сукнi та намиста зi згорнених у рурку дукатiв у три, а то i в чотири ряди; але i тут справа не обiйшлася без чорта: вiн непомiтно прискакав iз усiма гостями, i пiсля вечерi там творилося таке, що й сказати незручно. У сiмдесятих роках, коли стався великий неврожай i був голод, цi селяни бавилися тим, що широко вiдчиняли дверi своiх комор i молотили в дванадцять цiпiв, та ще запрошували якогось слiпого скрипаля, щоб вiн пiдiгравав працiвникам, причому сидiти вiн мусив на великому короваi, а потiм, коли перед коморою збиралася цiла юрба голодних жебракiв, спускали на беззахисних людей злих собак. Цiкаво, що народ вважав усiх цих сiльських багатiiв, якi тиранили селян, опрощеними нащадками давнiх феодалiв, колишнiх власникiв численних замкiв i фортець, розкиданих по всiй краiнi. Невичерпним джерелом для вигадок i небилиць був також католицизм; навколо нашого мiста було чимало порожнiх i покинутих обителей, а деякi мiсцевостi по сусiдству взагалi залишилися католицькими, i в тамтешнiх монастирях iще жили ченцi. Про духiвництво цих монастирiв поширювалися дивовижнi легенди, особливо про капуцинiв, якi досi дiють рука об руку з катами, переслiдуючи нечисту силу та займаючись знахарством серед забобонних селян-протестантiв. У деяких вiддалених мiсцевостях краiни протестантизм прийшов на той час у занепад, i люди сповiдували його якось несвiдомо; замiсть того щоб дивитися на католикiв зверху вниз, як на темних, обдурених людей, якi вiрять у рiзнi бреднi, селяни самi подiляли всi iх забобони, хоча й вважали, що все це е грiшним i негiдним, i не смiялися над католицизмом, а скорiше боялися його, вбачаючи в ньому якусь страшну язичницьку ересь. І якщо вони нiяк не могли уявити собi, що вiльнодумець – це така людина, яка в глибинi душi дiйсно нi в що не вiрить, то не менш незрозумiлими здавались iм i тi люди, якi вiрять навiть бiльше, нiж треба, самi ж вони трималися середини, тобто вiрували тiльки в те, що, на iх думку, являло добре, а не зле начало. Чоловiк панi Маргрет, якого всi звали дiдусем Якобом, а сама Маргрет попросту татусем, був старший за неi на п’ятнадцять рокiв i вже доживав свiй сьомий десяток. Щодо вигадки та фантазii вiн мало в чому поступався своiй дружинi, а його спогади йшли ще далi в глиб повного чудесних переказiв минулого, проте в кожнiй подii вiн перш за все бачив ii смiшну сторону, позаяк увесь вiк свiй тiльки те й робив, що жартував iз когось, i взагалi був чоловiком досить нiкчемним; якщо його дружина любила побалакати про речi серйознi та волiла розповiдати про страшне, то вiн знав безлiч прекумедних iсторiй про витiвки нечистоi сили, а також чимало справжнiх пригод, що трапилися зi знайомими йому людьми, якi вiн, одначе, теж безбожно перебрiхував. У раннiй молодостi йому довелося побачити останнi вiдьомськi процеси, i його сповненi гумору оповiдання про шабашi та гулянки вiдьом, почерпнутi ним iз усних переказiв, живо нагадували описи таких процесiв iз iх просторовими обвинувальними висновками та вимушеними зiзнаннями пiдсудних, якi можна прочитати в старовинних документах. Це був його коник, i вiн присягався та божився, що деякi знайомi йому жiнки, вiдомi своiми дивацтвами, чудово вмiють iздити на мiтлi, й не раз обiцяв, що днями роздобуде в одного знайомого чаклуна ту мазь, якою вiдьми змащують ручку мiтли, i неодмiнно спробуе, поки вiн iще живий, влаштувати виiзд iз димаря. Його слова викликали в мене бурхливе захоплення, тим бiльше що вiн збирався взяти з собою й мене, – якщо буде гарна погода, – i малював передi мною найпринаднiшi картини цiеi веселоi поiздки, пiд час якоi я сидiтиму на держаку мiтли перед ним, а вiн мiцно мене триматиме. Вiн навiть намiтив мiсця, де можна зробити привал, i називав менi то пагорб, де, за його вiдомостями, росло прекрасне вишневе деревце, то чудову сливу, де ми зможемо добряче поласувати, то яку-небудь лiсову галявину з найсолодшою суницею, де ми влаштуемо цiлий бенкет, попередньо прив’язавши мiтлу до якоi-небудь ялини. Вирiшено було, що ми навiдаемося також i на сусiднi ярмарки, – адже в будь-який балаган ми могли потрапити безкоштовно, просто через дах. Ми збиралися заiхати навiть до одного сiльського священика, друга дiдуся Якоба, щоб покуштувати його знаменитих домашнiх ковбас, але для цього нам довелося б, звичайно, завчасно заховати мiтлу де-небудь у кущах i удати, нiби ми давно вже хотiли вiдвiдати пана пастора, та ось нарештi й зiбрались, а прийшли ж ми пiшки, добре що погода чудова; зате в будинок однiеi багатоi вiдьми-шинкарки, що жила в iншiм селi, ми вирiшили смiливо в’iхати просто через димар, розраховуючи на те, що вона здуру прийме нас за початкiвцiв чаклунiв, але таких, що вже подають надii, та на славу пригостить своiми смачними коржиками з салом i свiжим медом зi своiх вуликiв. А по дорозi треба було неодмiнно подивитись, як живуть тi рiдкiснi птахи, що в’ють своi гнiзда на високих деревах i скелях, i вiдiбрати найкращих пташенят, – це було вже справою вирiшеною. Як зробити це без будь-якоi шкоди для себе, на це у нього був свiй секрет, вiн знав заклинання, за допомогою якого можна було повеселитися собi на втiху, а насамкiнець залишити чорта в дурнях. Щодо примар i привидiв вiн теж був великий знавець, але й тут у нього все оберталося своею смiшною стороною. Якщо iсторiя, про яку вiн розповiдав, була страшною, то i в нiй однаково було щось найвищою мiрою комiчне, а ще частiше справа закiнчувалося тим, що йому вдавалось обдурити нечисту силу, що мучила його, та зiграти з нею якийсь веселий жарт. Словом, вiн чудово доповнював свою дружину, теж захоплювався рiзними фантазiями, i таким чином менi довелося почерпнути з самого першоджерела все те, що дiти освiчених батькiв зазвичай дiзнаються з навмисно для них оброблених книжок iз казками. Нехай духовна пожива, яку я там знаходив, була не такою невинною, як у цих книжках, i не завжди розрахована на моральнi поняття невинноi дитини, – зате в нiй незмiнно була якась мораль, яка-небудь глибоко людська iстина, а зiбранi панi Маргрет старовиннi речi були для мене справжньою скарбницею в значеннi багатства зорових вiдчуттiв. Цiлком зрозумiло, що пiд впливом усього цього моя уява дещо передчасно дозрiла i стала бiльш сприйнятливою до сильних вражень, подiбно до того як дiти з простолюддя рано звикають до мiцних напоiв, якi п’ють дорослi. Справа в тому, що в домi панi Маргрет я чув не тiльки розмови про чудеса надчуттевого свiту; нерiдко ii гостi вели в моiй присутностi палкi суперечки про життевi справи, про життя людське взагалi та про свою власну долю, i особливо цiкаво було послухати саме господиню та ii чоловiка, бо на своему довгому вiку вони побачили так багато сумного i смiшного, так багато заслужено пiднесених долею та незаслужено скривджених нею людей i самi зазнали так багато небезпек, поневiрянь i труднощiв, iз яких вони все ж виплутувалися, що iх досвiд був нiби зiбранням прикладiв на всi випадки життя; вони пережили все – i голод, i вiйну, i заколоти, а проте цiкавiше всього було iхне ставлення одне до одного, в якому вiдчувався елемент драматизму, i часом проривалися назовнi якiсь глибоко захованi первiснi, демонiчнi сили, так що, дивлячись на цю бурхливу гру пристрастей людських, я по-дитячому дивувався, i в душi моiй вiдкладалися глибокi враження. Бо якщо панi Маргрет була живою душею й опорою дому, якщо вона заклала саме основу нинiшнього добробуту сiм’i та завжди тримала кермо влади в своiх руках, то чоловiк ii був iз тих людей, якi нiяк не можуть знайти собi заняття до душi й нiчого не вмiють робити i яким не залишаеться нiчого, як стати хлопчиком на побiгеньках у дружини (якщо такому дiстанеться в дружини жiнка енергiйна) i пiд покровом ii влади без дiла безславно животiти. Якщо панi Маргрет, що зумiла, – особливо в першi роки замiжжя, – смiливо використовувати сприятливi обставини того часу, завдяки своiй вражаючiй спритностi в буквальному значеннi слова загрiбала грошi купами, то чоловiк ii вiдiгравав скромну роль послужливого домового, що допомагав iй по господарству, був вiд душi радий тому, що йому перепадало вiд дружини, i смiшив усiх своiми кумедними витiвками. Знаючи його безпосереднiсть i якусь аж нiяк не чоловiчу безпораднiсть i на досвiдi переконавшись у тому, що у важкi хвилини вона не знаходить у ньому надiйноi опори, панi Маргрет не помiчала iнших його позитивних якостей, а тому, не довго думаючи, вирiшила не пiдпускати його до заповiтноi скриньки та почала розпоряджатися грошима единовладно. Тривалий час жоден з них не бачив у цьому якогось збитку для себе, але потiм деякi наклепники, в тому числi й iнтриган-кравець, розкрили чоловiковi очi на те, яким принизливим е його становище, i почали намовляти його, щоб вiн нарештi зажадав подiлу майна та повного визнання свого права розпоряджатися ним. Бiдолаха негайно ж страшенно розбундючився i, пiдбурюваний своiми непрошеними порадниками, почав погрожувати розгубленiй дружинi судом, якщо вона не видасть його частку «спiльно нажитого статку». Вона прекрасно розумiла, що все це скорiше насильство та пограбування, нiж чесна тяжба, що единою опорою дому була й завжди буде тiльки вона сама, й опиралася його вимогам з усiх сил. Одначе закони були не на ii боцi, тому що суд не змiг би розiбратись, який внесок зробило кожне з подружжiв, а крiм того, чоловiк висував проти неi цiлу низку брехливих обвинувачень i заявляв, що пiсля подiлу майна мае намiр розлучитися з нею. Збита з пантелику раптовим ударом i ставши предметом плiток, вона мало не захворiла вiд засмучення i, вже не розумiючи, що робить, вiддала йому половину статку. Ставши власником всiеi цiеi блискучоi купи золота, вiн негайно ж зашив його в довгi, схожi на ковбаси мiшечки рiзноi товщини, за розмiром монет, склав цi ковбаски в свою скриню, прибив ii до пiдлоги, мiцно сiв на нiй i славно обдурив своiх доброхiтних помiчникiв, якi сподiвалися, що й iм удасться урвати хоч малу дещицю його багатства. Жити вiн залишився в будинку дружини, та так вiк свiй i прожив бiля неi й за ii рахунок, i згадував про свiй скарб тiльки тодi, коли хотiв задовольнити яку-небудь примху. Тим часом вона оговталася вiд удару i знову поповнила залишену iй частину, а з часом навiть подвоiла ii; але з дня подiлу вона думала тiльки про те, як би знову заволодiти викраденим у неi добром, а це можна було зробити тiльки пiсля смертi чоловiка. Тому кожна розмiняна ним монета була для неi, як нiж у серце, i вона не могла дочекатися, коли ж вiн нарештi помре. Чоловiк, у свою чергу, настiльки ж нетерпляче чекав ii смертi, щоб стати неподiльним володарем усього статку й пожити на схилi рокiв у цiлковитiй незалежностi. Щоправда, на перший погляд нiкому б i на думку не спало, що на iхнiх стосунках лежить така похмура тiнь, тому що вони жили, як живе любляче подружжя похилого вiку, i називали одне одного не iнакше, як «татусь» i «матуся». Це було особливо помiтно у Маргрет, яка ставилася до чоловiка загалом iз тiею ж теплотою та великодушнiстю, як i до всiх людей, i не тiльки терпляче зносила всi його блазнiвськi замашки, але, напевно, не змогла б прожити i дня без цiеi людини, колишнього ii супутника впродовж ось уже сорока рокiв; та й вiн сам теж вiдчував, що йому не так уже погано живеться з нею, а iнодi навiть брав на себе господарськi турботи i з комiчно дiловим виглядом порався на кухнi, поки його дружина в колi своiх захоплених однодумцiв мчала вдалину на крилах фантазii. Але через кожнi три-чотири мiсяцi, з настанням однiеi з чотирьох пiр року, коли сама природа, що так рiзко змiнюеться в цей час, нагадувала старим, яким е недовговiчним життя людське, а iх тiлеснi недуги частiше давали знати про себе, – iх давня ворожнеча знову прокидалась, i мiж ними спалахувала вiдчайдушна суперечка. Зазвичай це траплялося темноi ночi, коли iх мучило безсоння, – i тодi, сидячи у своему старовинному широкому лiжку пiд спiльною строкато розфарбованою запоною, вони до самого свiтанку, не звертаючи уваги на вiдчиненi вiкна, кидали одне одному в обличчя тяжкi звинувачення та образливi лайливi слова, так що соннi вулицi прокидалися вiд iх крикiв. Вони дорiкали одне одному за грiхи давно минулi молодостi, прожитоi в чуттевих утiхах, i будили тишу ночi, голосно сперечаючись про справи минулих, про те, що сталося ще до настання нашого столiття, далеко в горах i долинах, де встигли вiдтодi вирости або, навпаки, зникнути цiлi густi лiси, i згадуючи учасникiв цих подiй, якi давним-давно зотлiли в своiх могилах. Потiм чоловiк вимагав у дружини, щоб вона пояснила, чому вона, власне, сподiваеться пережити його, або дружина вимагала того ж вiд чоловiка, i мiж ними починалася вельми неприемна суперечка про те, хто ж iз них усе-таки буде мати задоволення поховати iншого. Цi огиднi сцени тривали й наступного дня, на очах у всiх, хто приходив у iх будинок, чи то знайомi, чи чужi, так що бiдолашна жiнка зрештою вибивалася з сил i починала плакати й молитися; що ж стосуеться ii чоловiка, то вiн тримався начебто навiть бадьорiше, нiж зазвичай: весело насвистував або ж заходився пекти собi оладки, невпинно бурмочучи щось пiд нiс. Вiдпустивши якусь шпильку, вiн мiг цiлий ранок повторювати одне й те ж, так що вiд нього тiльки й чути було: «П’ятдесят один! П’ятдесят один! П’ятдесят один!» – Або ж додавав для рiзноманiтностi: «Не знаю, не знаю, здаеться менi, що стара баба з будинку навпроти знову вирушила сьогоднi з раннього ранку на прогулянку! Недарма вона купила вчора нову мiтлу! Тож я бачив, як у повiтрi щось таке промайнуло… певно, ii червона спiдниця; дивно! гм! П’ятдесят один», – i так далi. При цьому в серцi у нього все так i кипiло вiд злостi, й вiн норовив дошкульнiше уразити дружину, знаючи, що своiми жартами вiн завдае iй iще бiльших страждань: адже ii запас злостi швидко вичерпувався, i в неi не було бiльше сил продовжувати цю тяжку сварку. Зате i вона i вiн мали iнший засiб, аби насолити одне одному: цей засiб полягав у тому, що пiсля кожноi такоi сварки обое ставали до марнотратства щедрими й обсипали подарунками всiх, хто потрапляв пiд руку, немов кожне з них хотiло прожити на очах в iншого свiй статок, якого те домагалося. Чоловiк Маргрет був не те щоб невiруючим, але оскiльки i в Бога i в рай вiн вiрив вельми своерiдно, тобто так само, як у духiв та вiдьом, то Бог у нього був якось сам по собi, а життя саме по собi, тож йому дiла не було до тих моральних принципiв, якi неминуче випливають iз вiри в Бога; вiн тiльки й знав, що iв та пив, смiявся i лихословив, базiкав i дивачив, навiть i не думаючи про те, щоб узгодити свiй легковажний спосiб життя iз суворими вимогами моралi. Втiм, i його дружинi теж жодного разу не спало на думку, що ii земнi пристрастi якось не личать людинi вiруючiй, а тому вона нiколи не приневолювала себе i прямо висловлювала все, що ii хвилювало, вигiдно вiдрiзняючись у цьому вiдношеннi вiд своiх лицемiрних нахлiбникiв. Вона любила й ненавидiла, благословляла i проклинала, нi в чому не обмежуючи себе i нi вiд кого не приховуючи своiх душевних поривiв, нiколи не думала про те, що й сама вона далеко не безгрiшна, i, не вiдаючи сумнiвiв, завжди смiливо посилалася на Бога та його всемогутнiсть. У кожного з подружжiв було безлiч напiвзлиденних родичiв, що жили в усiх куточках округи. Всi вони в рiвнiй мiрi тiшили себе надiею отримати вiдому частку солiдноi спадщини, тим бiльше що панi Маргрет, яка пiдживлювала непереборну неприязнь до тих, хто безнадiйно загруз у злиднях, придiляла iм вiд своiх щедрот лише дуже вбогi подачки та пригощала iх за своiм столом тiльки по святах. У цi днi в ii будинку з’являлися двоюрiднi брати i сестри, старi тiтки i дядьки з чоловiкового та з ii боку, зi своiми змарнiлими довгоносими дочками i сухотними синами, i всi цi бiдняки несли мiшечки та кошики з жалюгiдними пiдношеннями, розраховуючи придбати таким чином прихильнiсть примхливих старих i понести додому щедрiшi вiдповiднi подарунки. Ця велика рiдня рiзко розпадалася на два табори, кожен iз яких примикав до однiеi iз ворогуючих сторiн i подiляв з нею надii на те, що ii недруг помре ранiше i спадок з часом збiльшиться. Вони ненавидiли одне одного так само пристрасно i ворогували так само непримиренно, як i сама Маргрет i ii чоловiк, що слугували iм прикладом, i коли, наситившись i вiдiгрiвшись за незвично щедрою трапезою, все це боязке спочатку збiговисько смiливiшало та починало почуватися вiльнiше, тодi мiж обома партiями щоразу розгорялася палка суперечка. Чоловiки, що пiдбирали зi столу недоiденi окости, били ними один одного по головах, перш нiж сховати iх у свiй мiшок, а iхнi дружини обсипали одна одну лайкою, пiдносячи кулак просто до блiдого, загостреного носа суперницi, i вирушали геть iз приемним вiдчуттям у шлунку, але зате зi злiстю та заздрiстю в серцi. Взявши пiд пахву туго набитi вузлики, вони неквапливими кроками виходили з мiських ворiт, аби пуститися в далеку дорогу до своiх хат, а коли вони – все ще спересердя – розлучалися де-небудь на роздорiжжi, очi iх шпурляли колючi погляди з-пiд недiльних чiпцiв, прикрашених жалюгiдними стрiчками. Усе це тривало довгi роки, поки нарештi стара Маргрет не вирiшила подати приклад своему чоловiковi, сама вирушивши в царство духiв i привидiв, яке настiльки займало колись ii мрii. Залишений нею заповiт виявився цiлковитою несподiванкою для всiх, тому що в ньому вона вiдказала весь свiй статок однiй людинi: цим единим спадкоемцем був останнiй i наймолодший iз числа ii фаворитiв, якi так тiшили ii серце своею спритнiстю та успiхами в справах, i вона померла у твердiй впевненостi, що ii грошики не дiстануться бевзям, а славно послугують людям путнiм, у чиiх руках вони стануть силою. На ii похорон зiйшлися всi родичi подружжя, i, побачивши, як вони обдуренi у своiх сподiваннях, всi здiйняли страшенний крик i плач. Вони одностайно зненавидiли щасливого спадкоемця, який спокiйнiсiнько склав свое добро на великий вiз, одiбравши все те, з чого ще можна було витягти якусь користь. Вiн залишив нещасним бiднякам тiльки готiвковий запас провiзii та зiбранi покiйною книги i старовиннi речi, за винятком тих, якi були з золота чи срiбла або ж являли собою хоч якусь цiннiсть. Натовп родичiв небiжчицi, що гiрко ремствували, не покидав ii будинку три доби, поки не було роздроблено останню кiсточку i видобутий iз неi мозок не було пiд’iдено за допомогою останньоi скоринки хлiба. Пiсля цього вони почали поступово розходитися, причому кожне встигло прихопити на пам’ять iще який-небудь трофей. Один вiдносив на плечi стос «язичницьких книг», пов’язаних товстою мотузкою i притиснутих для мiцностi полiном, а пiд пахвою – вузлик iз сушеними сливами; в iншого за спиною висiла на цiпку iкона Богоматерi, а на головi погойдувалася рiзьблена скринька майстерноi роботи, в усiх шухлядках якого були спритно укладенi картоплини. Худi довготелесi дiвицi несли витонченi старомоднi корзини з вербових прутiв i строкато розфарбованi коробки, заповненi штучними квiтами та збляклою мiшурою; дiти тягли воскових янголят або яку-небудь китайську вазу; i все це дуже скидалося на натовп iконоборцiв, який тiльки-но вийшов iз розграбованоi церкви. І все ж кожне з них пригадало зрештою, скiльки добра зробила йому покiйна, i, вирiшивши зберегти свою здобич як пам’ять про неi, поверталося додому з сумом у серцi; головний же спадкоемець недовго крокував за своею пiдводою, – вiн раптом зупинився, постояв у нерiшучостi, а потiм звернув до першого лiпшого лахмiтника i збув йому все свое добро до останнього цвяха. Потiм вiн вирушив до ювелiра, продав медалi, чашi та ланцюги i, не оглядаючись, бадьорим кроком вийшов iз мiста, захопивши з собою тiльки свiй набряклий капшук i костур. У нього був задоволений вигляд, як у людини, що покiнчила нарештi з неприемною i клопiткою справою. Тепер у будинку залишився тiльки осиротiлий старий, що жив на залишки тих грошей, якi дiсталися йому вiд колишнього подiлу i вже встигли з тих пiр сильно пiдтанути. Вiн прожив iще три роки i помер у той самий день, коли йому довелося розмiняти свою останню монету. Всi цi роки вiн витрачав час на те, що намагався уявити собi в усiх подробицях, як вiн зустрiнеться на тому свiтi з дружиною, з якою вiн збирався серйозно поговорити, – якщо вона i там «носиться зi своiми навiженими вигадками», – i як влучно вiн висмiе ii, на потiху всiм дiдуганам – апостолам i пророкам. Вiн згадував i багатьох iнших уже померлих приятелiв i радiв, передчуваючи зустрiч iз ними, коли вони згадають своi молодi лiта i своi колишнi пустощi. Я не чув, аби вiн говорив про загробне життя iнакше, як у цьому веселому тонi. Але скоро йому мало стукнути дев’яносто, вiн ослiп, усе частiше починав сумувати i нарiкати на своi прикрощi, на докучливi недуги та старечу немiч, тепер йому було не до жартiв, i вiн тiльки гiрко вигукував, що людей треба просто вбивати, поки вони не встигли стати такою жалюгiдною старою руiною. Нарештi вiн згас, як гасне лампада, коли в нiй вичерпаеться остання крапля оливи; люди забули його ще за життя, i я, тодi вже пiдлiток, був, мабуть, единим iз його колишнiх знайомих, якi побажали провести до могили цю жалюгiдну грудочку праху. Роздiл восьмий Перший злочин Із раннього отроцтва я уважно стежив за всiма подiями в життi цього будинку i, подiбно до хору в трагедiях стародавнiх, був не тiльки свiдком, але нерiдко i втручався в дiю. Я то походжав по кiмнатi, то сiдав десь у куточку, а коли при менi розiгрувалась якась гучна сцена, я завжди стояв у самiсiнькiй гущi дiйових осiб. Я дiставав книги з полиць i вимагав, аби менi пояснили якусь дивину, що зацiкавила мене, або ж грався дрiбничками панi Маргрет. Серед безлiчi людей, якi бували в цьому будинку, не було нiкого, хто не знав би мене, i всi вони були привiтнi зi мною, тому що це подобалося моiй покровительцi. Що стосуеться мене самого, то я намагався менше говорити, але зате трохи краще прислухатись i придивлятися до того, що на моiх очах вiдбувалося, аби не упустити жодноi подробицi. Переповнений усiма цими враженнями, я брiв через вулицю додому, i там, у нашiй тихiй кiмнатi, починав ткати нескiнченну химерну тканину мрii, а моя збуджена уява сновигала по нiй, як човник, скрашуючи ii все новими i новими вiзерунками. Цi фантастичнi образи переплiталися в моiй головi зi справжнiм життям, так що я насилу вiдрiзняв одне вiд другого. Мабуть, тiльки цiею останньою обставиною й можна пояснити деякi моi тодiшнi вчинки, в тому числi одну абсолютно незрозумiлу витiвку, яку я утнув у вiцi близько семи рокiв, – бо навiть я сам не мiг би пiдшукати для неi якогось iншого пояснення. Одного разу я сидiв за столом, захоплений якоюсь грою, i вимовляв пiвголосом непристойнi лайливi слова, не усвiдомлюючи того, що вони означають; мабуть, я почув iх де-небудь на вулицi. Сусiдка, що сидiла в цей час тут же, в кiмнатi, й базiкала з матiнкою, була вражена цими словами i звернула ii увагу на те, що я говорю. Обличчя матiнки набуло суворого виразу, й вона запитала, хто мене цьому навчив, а сусiдка почала розпитувати мене ще наполегливiше; я був здивований усiм цим, на хвилину замислився i назвав хлопчика, якого я часто бачив у школi. До його прiзвища я негайно ж додав ще два чи три, причому все це були пiдлiтки рокiв по дванадцять – тринадцять, iз якими я досi навiть i не розмовляв. На мiй подив, через кiлька днiв учитель звелiв менi залишитися пiсля урокiв, залишивши в класi також i чотирьох названих мною хлопчикiв, що здалися менi мало не дорослими чоловiками: всi вони були набагато старшi, нiж я, i вищi за мене майже на цiлу голову. Потiм з’явився священик, один iз опiкунiв школи, що зазвичай викладав нам Закон Божий; вiн сiв за стiл, де сидiв учитель, а менi звелiв сiсти поруч iз собою. Хлопчикiв же змусили стати в ряд перед столом, i вони чекали, що буде далi. Потiм священик урочисто поставив iм запитання, чи правда, що вони вимовляли в моiй присутностi якiсь лайливi слова; вони дуже здивувались i не знали, що iм вiдповiдати. Тодi священик запитав мене: «Де ти чув од них усе це?» Тут мене знову понесло, i, не довго думаючи, я вiдповiв iз лаконiчною певнiстю: «У Братцевому гайку!» Так називалася гай за годину ходьби вiд мiста, в якому я зроду не бував, я тiльки чув, що ii часто згадують у розмовi. «Як же все це сталось i як ви туди потрапили?» – звучало наступне запитання. Я почав розповiдати, нiбито хлопчики вмовили мене пiти з ними в лiс, i докладно описав усе те, що зазвичай вiдбуваеться, коли старшi дiти вигадують якусь витiвку, йдуть далеко вiд дому i беруть iз собою зовсiм маленького хлопчика. Обвинуваченi були обуренi й зi слiзьми на очах запевняли, однi – що вони були там дуже вже давно, а iншi – що вони i зовсiм нiколи там не бували, тим бiльше зi мною! При цьому вони дивилися на мене з боязкою ненавистю, немов на якесь злобливе гадюченя, i взялися було обсипати мене докорами та осаджувати запитаннями, але iм звелiли помовчати, а менi запропонували описати дорогу, по якiй ми туди йшли. Я негайно ж жваво уявив собi цю дорогу, нiби побачив ii своiми очима, а оскiльки хлопчики не бажали визнавати мою вигадку, в яку я тепер сам увiрував (адже якщо нiчого цього не було, нас не викликали б на допит), то iхнi заперечення тiльки розохотили мене, i я докладно описав дорогу, що веде до гаю. Я знав тi мiсця тiльки з чуток i нiколи не звертав особливоi уваги на те, що про них говорилось, але в той момент усе почуте слово по слову спливло в моiй пам’ятi, й опис вийшов якось сам собою. Потiм я розповiв, нiби по дорозi ми збивали з кущiв горiхи, розвели багаття i смажили на ньому крадену картоплю, а потiм грунтовно вiдлупцювали сiльського хлопчиська, який намагався нас зупинити. Прийшовши в лiс, моi супутники здерлися на високi ялини та здiйняли там нагорi страшний галас, нагороджуючи при цьому священика i вчителя рiзними прiзвиськами. Розмiрковуючи над зовнiшнiстю наших наставникiв, я давно вже сам придумав для них цi прiзвиська, але досi тримав iх при собi; тепер, коли менi випала нагода, я приточив iх до моеi розповiдi, чим i викликав сильне обурення цих поважних людей i страшенне здивування нi в чому не винуватих хлопчикiв. Я запевняв, що, спустившись iз дерев, вони нарiзали довгих прутiв i зажадали, щоб я теж забрався на маленьку ялинку i голосно прокричав звiдти всi цi клички. Коли ж я вiдмовився, вони прив’язали мене до стовбура i доти хльостали мене прутами, поки я не погодився сказати все, що вони вимагали, навiть тi непристойнi слова. Поки я викрикував цi лайки, вони встигли втекти у мене за спиною, i в ту ж хвилину до мене пiдiйшов якийсь селянин; вiн почув моi безсоромнi слова i взявся скубти мене за вуха. «Ну постривайте ж, паскуднi хлопчиська, – вигукнув вiн, – одного-то я зловив», – i дав менi кiлька ляпасiв. Потiм вiн теж пiшов, залишивши мене стояти пiд деревом, i в цей час уже почало смеркати. З великими труднощами вирвавшись iз пут, я почав шукати в темному лiсi дорогу додому. Але тут я заблукав, звалився в якусь глибоку рiчку i, просуваючись уздовж неi наполовину вплав, наполовину вбрiд, вибрався таким чином iз лiсу i, зазнавши чимало небезпек, нарештi-таки знайшов дорогу. На довершення всього на мене напав величезний цап, але я вiдбився вiд нього, спритно виламавши кiлок iз тину, i змусив його тiкати. Нiхто в школi ще жодного разу не помiчав за мною такого красномовства, яке я виявив, розповiдаючи цю iсторiю. Нiкому навiть на думку не спало розпитати у моеi матерi, чи був коли-небудь такий випадок, щоб я повернувся додому весь промоклий, та до того ж у нiчний час. Зате коли вдалося довести, що дехто з хлопчикiв прогуляв уроки, притому, як навмисне, приблизно в зазначенi мною днi, – у цьому побачили безсумнiвний зв’язок iз моiми пригодами. Менi повiрили, як вiрять словам невинного немовляти; моя розповiдь, що прозвучала вельми природно, була для всiх, як грiм iз ясного неба, оскiльки досi я був вiдомий своею мовчазливiстю. Обвинуваченi були невинно засудженi, як молодi, але вже запеклi лиходii, бо iх дружне заперечування, iх справедливе обурення та навiть iх вiдчай були витлумаченi як обставини, що лише збiльшують iх провину; в школi iх пiддали найсуворiшим покаранням i посадили на ганебну лаву, а на додачу iм перепало ще й вiд батькiв: iх вiдшмагали й довго не випускали гуляти. Судячи з моiх невиразних спогадiв про той час, менi було не лише байдуже, що я накоiв стiльки лиха, але я навiть вiдчував якесь задоволення вiд того, що моя вигадка знайшла настiльки реальне втiлення в, здавалось би, цiлком справедливому вироку наших суддiв; я пишався тим, що в свiтi сталося щось надзвичайне, що люди щось роблять i вiд чогось страждають, – i всьому цьому причиною магiчна сила мого слова. Я нiяк не мiг зрозумiти, на що, власне, скаржаться вiдшмаганi хлопчики i за що вони так сердяться на мене, – адже весь хiд подiй у моiй розповiдi був настiльки достовiрний, що розв’язка була зрозумiла з самого початку, i тут уже я нiчого не мiг вдiяти, точно так само, як боги стародавнiх людей не в силах були змiнити велiння фатуму. Постраждалi належали до тих дiтей, яких уже в юнацькi роки можна назвати чесними людьми, – всi вони були тихi, статечнi хлопчики, за якими нiхто досi не помiчав нiчого негожого, i стали згодом працьовитими молодими людьми та поважними членами суспiльства. Тим глибше затамували вони спогад про мою сатанинську жорстокiсть i про перенесену ними образу, так що через багато рокiв менi все ще доводилося вислуховувати iх докори, i щоразу, коли менi згадувалася ця забута iсторiя, кожне слово моеi розповiдi знову оживало в моiй пам’ятi. Лише тодi все, що сталося, почало мучити мене, але зате тепер я страждав подвiйно, вiдчуваючи по вiдношенню до самого себе шалене неминуще обурення; варто було менi подумати про це, як кров кидалася менi в голову, i менi хотiлося звалити весь тягар провини на легковiрних iнквiзиторiв i навiть звинуватити в усьому ту балакучу сусiдку, яка першою розчула забороненi слова i не вiдступилася доти, поки не було точно доведено, з якого джерела я iх почерпнув. Трое з моiх колишнiх шкiльних товаришiв пробачили менi й тiльки смiялися з того, що все це ще досi мене турбуе; вони iз задоволенням слухали мене, коли я на iх прохання розповiдав цю iсторiю, яку я пам’ятав до найменших подробиць. І тiльки четвертий, чие життя складалося нелегко, так i не змiг побачити рiзницi мiж дитинством i зрiлим вiком i злопам’ятно не прощав пережиту ним образу, нiби я завдав ii зовсiм недавно, вже дорослою людиною, що зважуе своi вчинки. Вiн вiдчував до мене страшенну ненависть, i коли, зустрiчаючись зi мною, вiн кидав на мене образливi, сповненi презирством погляди, я був не в змозi вiдповiсти йому тим же, бо несправедливiсть, вчинена мною в ранньому дитинствi, все ще тяжiла надi мною, i я розумiв, що такi образи не забуваються. Роздiл дев’ятий Сутiнки школи Тепер я зовсiм освоiвся в школi, й менi було там добре, тому що попервах уроки швидко летiли один за одним i кожен день був кроком уперед. Та й у самих шкiльних порядках було багато цiкавого; я вiдвiдував школу старанно та з охотою i вiдчував, що там я перебуваю в суспiльствi, – словом, вона вiдiгравала в моему життi приблизно ту ж роль, яку в життi стародавнiх людей вiдiгравали iхнi публiчнi судилища й театральнi вистави. Ця школа була казенна, ii було засновано одним iз товариств узаемодопомоги, i позаяк хороших народних шкiл на той час не вистачало, ii призначення якраз i полягало в тому, що вона допомагала дiтям незаможних батькiв здобувати пристойну освiту, а тому ii називали школою для бiднякiв. У нiй навчали за системою Песталоццi-Ланкастера, причому цю систему застосовували завзято i з такою ретельнiстю, на яку зазвичай бувають здатнi тiльки пристрасно захопленi своею справою вчителi приватних шкiл. Мiй покiйний батько, який iнодi навiдувався в цю школу i придивлявся до неi, був свого часу захопленим шанувальником порядкiв, якi панували в нiй, очiкував од них хороших результатiв i не раз висловлював свiй твердий намiр вiддати мене в цей заклад, де я мав провести моi першi шкiльнi роки, вiн вважав, якщо з самого раннього дитинства я буду перебувати в товариствi найбiднiших дiтей мiста, то це буде тiльки корисно для мого виховання i вб’е вже в зародку дух кастовоi замкнутостi й зарозумiлостi. Матiнка визнала своiм священним обов’язком виконати волю батька, i це полегшило iй вибiр першоi школи, де я мав навчатися. В однiй великiй залi займалося близько ста дiтей вiком вiд п’яти до дванадцяти рокiв, серед яких одну половину становили хлопчики, а iншу – дiвчатка. Посерединi стояло шiсть довгих лавок, зайнятих представниками однiеi статi, причому кожну з них було призначено для дiтей одного вiку i ввiрено старшому учневi, рокiв одинадцяти – дванадцяти, який стояв перед лавкою i навчав усiх сидiти на нiй, в той час як представники iншоi статi займалися, стоячи пiвколом бiля одного з шести пюпiтрiв, розташованих по стiнах. У кожнiй групi теж був учень або учениця, що виконували обов’язки вчителя й сидiли на стiльчику всерединi пiвкола. Старший учитель сидiв за кафедрою на пiдвищеннi та спостерiгав за всiм класом, у чому йому сприяли два помiчники, що ходили дозором по всiй досить похмурiй залi; там i сям вони втручалися в хiд уроку, пiдправляли юних викладачiв, а iнодi й самi роз’яснювали нам яке-небудь хитромудре питання. Через кожнi пiвгодини один предмет вивчення змiнювався iншим; старший учитель подавав сигнал дзвiночком, i тодi клас починав виконувати чудово злагоджений маневр, по ходу якого всi сто дiтей, суворо дотримуючись запропонованих правил i дiючи весь час за дзвiнком, вставали, робили поворот кругом, заходили правим або лiвим плечем уперед i, зробивши точно розрахований перехiд, що тривав усього одну хвилину, змiнювали своi позицii, так що п’ятдесят учнiв, якi ранiше стояли, займали тепер сидячi мiсця i навпаки. Нам надзвичайно подобалися цi паузи, i ми були щасливi, коли, заклавши за шкiльним статутом руки за спину, одна половина класу строем проходила повз iнший i хлопчики хизувалися своiм по-солдатськи чiтким кроком перед дiвчатками, що дрiботiли, мов кури. Не пам’ятаю, чим пояснити те, що в школу дозволялося приносити квiти i навiть тримати iх у руках пiд час уроку: чи то цей зворушливий звичай був просто поблажкою, чи то вiн був уведений iз якимось намiром, але, в усякому разi, я не зустрiчав цiеi милоi маленькоi вольностi нi в однiй iншiй школi; пам’ятаю тiльки, як приемно було дивитися на дiтей, коли вони весело крокували по залi й майже кожна дiвчинка несла троянду чи гвоздику, тримаючи ii мiж пальцями складених за спиною рук, у той час як хлопчики тримали свою квiтку в зубах, як люльку, або ж хвацько закладали ii за вухо. Всi вони були дiти дроворубiв, поденникiв, бiдних кравцiв, шевцiв i людей, якi жили на кошти громадського пiклування. Багатшi ремiсники, у званнi майстра, в котрих були певнi статки, не мали права вiддавати своiх дiтей у цю школу. Тому я був одягнений краще i охайнiше, нiж усi моi товаришi, та вважався серед них мало не аристократом, що, втiм, не завадило менi досить швидко зiйтися з нещасними хлопчаками, що красувалися в строкатих латках, i засвоiти iх звичаi та навички, принаймнi тi, якi не здавалися менi занадто дивними та неприемними. Бо у дiтей бiднякiв, – хоча вони зовсiм не гiршi й не зiпсованiшi, а скорiше навпаки, чистiшi та незлобивiшi серцем, нiж дiти людей багатих або взагалi забезпечених, – все ж iнодi бувае якась зовнiшня грубiсть, i деякi з моiх однокашникiв вiдштовхували мене своiми зумисне зухвалими замашками. У той час я ходив у всьому зеленому, тому що обидва новi костюмчики, подарованi менi матiнкою, один недiльний i один на кожен день, були перешитi з вiйськовоi форми батька. Майже все цивiльне вбрання, що залишилося вiд нього, теж було зеленого кольору, а позаяк матiнка дуже уважно та суворо стежила за тим, аби я берiг одяг i тримав його в порядку та чистотi, й перекроених iз його спадщини курток i сюртучкiв менi вистачило до двадцятирiчного вiку, то за моi незмiнно одноколiрнi наряди мене ще в ранньому дитинствi прозвали «Зеленим Генрiхом», i вiдтодi нiхто в нашому мiстi не називав мене iнакше. Саме пiд цим барвистим прiзвиськом я незабаром став вiдомою особою в школi та на вулицi й скористався своею популярнiстю для того, щоб продовжувати моi спостереження i брати участь у всiх подiях, якi вiдбувалися навколо мене на манер античного хору. Я знав майже всiх дiтей i став таким чином вхожий i в оселi iх батькiв; усi радо приймали мене, тому що я уславився як тихий, добропорядний хлопчик, проте, придивившись до домашнього укладу i звичок цих осель, я бiльше вже не з’являвся у них, а вiддалявся в свою штаб-квартиру в панi Маргрет, оскiльки найцiкавiшi речi можна було побачити, мабуть, усе-таки там. Вона радiла тому, що незабаром я не тiльки навчився швидко читати вголос по-нiмецьки, але й мiг пояснювати iй латинськi лiтери, що так часто зустрiчалися в ii книгах, i вчив ii арабських цифр, яких вона нiяк не могла второпати. Крiм того, я складав для неi рiзнi пам’ятки, записуючи iх готичними лiтерами на окремих аркушах, якi вона могла зберiгати й при нагодi легко прочитати, i став таким чином чимось на зразок секретаря при ii персонi. Вважаючи мене генiальною головою, вона вже тодi бачила в менi одного з тих успiшних розумникiв, якi завжди були ii улюбленцями, пророкувала менi блискуче майбутне та заздалегiдь радiла за мене. І справдi, навчання не тiльки давалося менi без зусиль, але навiть приносило задоволення, i якось непомiтно для самого себе я настiльки досяг успiху в науках, що дiстав почесне право навчати моiх молодших однолiткiв. Це стало для мене джерелом нових радощiв, головним чином тому, що тепер я був надiлений владою карати й нагороджувати i, отже, мiг по своiй волi розпоряджатися долями ввiрених менi маленьких пiдданих i одним своiм словом викликати iх усмiшку i сльози, дружбу i ворожнечу. Навiть першi проблиски любовi до жiнки пробiгали iнодi, наче легенькi досвiтнi хмарки, над усiма цими почуттями. Коли я сидiв на своему стiльцi, оточений зграйкою з дев’яти-десяти маленьких дiвчаток, мiсце поруч зi мною виявлялося то першим, найпочеснiшим, то останнiм мiсцем, – залежно вiд того, в якiй частинi величезноi зали ми займалися. Це i вирiшувало долю вподобаних мною дiвчаток, яких я або постiйно тримав нагорi, у свiтлому сонмi славних i доброчесних, або надовго виганяв у похмурi низи, де животiли грiшники та знедоленi, намагаючись i в тому i в iншому випадку наблизити iх до мого деспотичного серця. Однак i на його долю теж дiставалося чимало хвилювань, бо яка-небудь не по заслугах пiднесена красуня часто вже не вважала за потрiбне хоча б усмiхнутися менi на знак подяки, брала незаслужену вiдзнаку як належне й, анiтрохи не рахуючись iз моiми планами, починала так вiдчайдушно пустувати, що я не мiг пiдтримувати ii й надалi на слизькiй вершинi слави, якщо не хотiв чинити явноi несправедливостi. І лише двi речi в цiй школi були менi тяжкi й осоружнi та залишили по собi недобрi спогади. По-перше, це була похмура манера творити суд над провинниками-учнями, що нагадувала полiцейський розшук. Це пояснювалося частково тим, що ми жили в перехiдний час, коли ще давався взнаки дух старовини, що вiдходила, почасти особистою схильнiстю наших наставникiв, i все це якось не в’язалося з тим загалом здоровим духом, що панував у школi. До дiтей настiльки нiжного вiку застосовувалися витончено суворi й ганебнi покарання, i майже жоден мiсяць не проходив без того, щоб якого-небудь бiдолашного грiшника не було пiддано урочисто обставленiй екзекуцii. Щоправда, найчастiше дiставалося тим, хто i справдi скоiв що-небудь погане; i все-таки в цих покараннях було щось протиприродне, позаяк вони змалку привчали дiтей пiддавати постраждалих опалi; дивно й незрозумiло тут уже те, що дiти, навiть якщо вони вiдчувають за собою ту ж провину, але уникли кари, зневажають i переслiдують покараного та позначеного ганебним клеймом товариша i принижують його своiми насмiшками доти, поки не замовкнуть останнi вiдлуння того, що сталося, або його гонителi самi не потраплять у тенета. Поки не настав «золотий вiк», хлопчакiв треба шмагати; але як огидно було дивитися, коли невдалого грiшника вiдводили, прочитавши йому попередньо вiдповiдну проповiдь, в окрему кiмнату, де його роздягали, клали на лаву й давали йому хлосту; або коли одну досить велику дiвчинку змусили якось просидiти весь день на високiй шафi, повiсивши iй на шию дощечку з ганебним для неi написом. Менi було шкода ii до глибини душi, хоча, здаеться, вона i справдi дуже тяжко завинила. Втiм, можливо, ii й невинно засудили! Через кiлька рокiв ця сама дiвчинка втопилася незадовго до конфiрмацii, не пам’ятаю вже через що, пам’ятаю тiльки скорботне почуття жалю до померлоi, що охопило мене на похоронi, коли я побачив цiлу юрму одягнених у бiле дiвчаток вiд п’ятнадцяти до шiстнадцяти рокiв, якi йшли за труною з квiтами в руках. Незважаючи на те, що вона померла грiховною, негiдною християнки смертю, на знак поблажливостi до ii юностi iй усе ж таки не вiдмовили в скромних останнiх почестях, бажаючи тим самим трохи заглушити i стримати галас, викликаний цiею гучною справою. Інший неприемний спогад, що залишився в мене вiд тих далеких шкiльних рокiв, – це катехiзис i уроки, на яких ми займалися цим предметом. Його було викладено в невеликiй книжцi, заповненiй сухими, мертвими питаннями та вiдповiдями, вiдiрваними вiд живих, повнокровних образiв Святого Письма i здатними зацiкавити хiба тiльки лiтнiх, зачерствiлих людей iз iх холодним розумом, i протягом багатьох рокiв, – якi здаються в юностi такими довгими, – ми тiльки те й робили, що вiчно жували та пережовували цю книжку, заучували ii слово в слово i переказували всi цi дiалоги напам’ять, без нiякого розумiння. Грiзнi окрики та суворi покарання просвiщали нас у нашому невiданнi, а гнiтючий страх, як би не забути хоч одне з усiх цих темних слiв, пiдстьобував нашу стараннiсть, i до цього зводилося наше релiгiйне життя. Окремi вiршованi уривки та строфи, настiльки ж безладно вихопленi з псалмiв i духовних пiсень, а тому такi, що не бажали вкладатись у головi, як укладаеться цiлий доладний вiрш, який вчиш легко i з охотою, не допомагали розвивати пам’ять, а тiльки обтяжували ii. Вiд цих незграбно прямолiнiйних, сумовитих заповiдей, покликаних викорiнювати заскнiлу невiру цiлком сформованих, дорослих грiшникiв, i вiд надчуттевих i незбагненних догматiв, що стояли в одному ряду з ними, вiяло не лагiдним духом поваги до людськоi особистостi та ii розвитку, а сморiдним диханням дикого i вiдсталого варварства, яке бачить мету виховання лише в тому, щоб швидше пропустити юне поколiння через якийсь знеособлюючий прес для моральноi обробки й якомога ранiше покласти на нього вiдповiдальнiсть за всi його думки i вчинки в сьогоденнi i навiть у майбутньому. Час вiд часу уроки катехiзису ставали для мене справжнiми тортурами; це траплялося по кiлька разiв на рiк, коли надходила моя черга прислужувати пастору пiд час недiльноi служби та вести з ним той же безглуздий дiалог, але вже в присутностi всiеi парафii, причому священик стояв на кафедрi на великiй вiдстанi вiд мене, так що менi доводилося говорити гучним, виразним голосом; а найменша обмовка або хоч одне забуте слово вважалося мало не оскверненням церкви. Щоправда, деяким жвавим на язик хлопчикам подобався цей обряд, оскiльки саме вiн давав iм привiд похизуватися своiм мистецтвом, вiдповiвши на всi питання з елейною благолiпнiстю, але в той же час iз якоюсь вiдчайдушною хоробрiстю, i кожен iз таких недiльних днiв був для них радiсним днем iх торжества. Однак саме такi дiти завжди доводили своiм подальшим життям, що всi завченi ними слова так i залишилися для них порожнiм звуком. Деякi люди бувають бунтарями вiд народження, i до iх числа я, мабуть, вiднiс би й самого себе, не тому, що менi було чужим релiгiйне почуття взагалi, нi, менi тiльки було гидким вiдвiдування церкви, i виною тому була, – хоча я цього й не усвiдомлював, – та остання тоненька цiвка диму вiд багать середньовiччя, що пiшли в минуле, вона незримо пливла пiд лунким склепiнням храму щоразу, коли там монотонно лунали авторитарнi запитання та вiдповiдi. Я аж нiяк не збираюся сказати, що я був якоюсь надприродно розумною дитиною, а моя вiдраза – свiдомим протестом; просто в менi говорило своерiдне вроджене почуття. Таким чином, менi мимоволi доводилось обмежуватися своiм особистим спiлкуванням iз Богом, i я, як i ранiше, наполегливо дотримувався звички молитися поодинцi й самостiйно звертатися до нього в рiзних справах, притому лише тодi, коли я вiдчував потребу в цьому. Тiльки «Отче наш» я читав регулярно, вранцi й увечерi, та й то не вголос, а подумки. Бiльш того, Господь Бог зовсiм зник не тiльки з мого внутрiшнього, духовного життя, але й iз життя зовнiшнього, з моiх дитячих iгор та розваг, i, незважаючи на всi зусилля матiнки й панi Маргрет, я нiяк не мiг знайти мiсця для нього. На довгi роки сама думка про Бога стала для мене чимось прозаiчним у тому сенсi, який вкладають у це слово поганi поети, якi вважають прозаiчним справжне життя, на вiдмiну вiд вигадки та казки. Моiм казковим поетичним свiтом було, хоч як це дивно, саме життя i навколишня природа, i саме там я шукав радостей, в той час як Бог став для мене неминучою, але сiрою i нудною, як прописна iстина, дiйснiстю, вiд якоi я намагався скорiше звiльнитися, згадуючи про неi лише мимоволi, як дитина, що вдосталь напустувалась i зголоднiла, згадуе про буденний суп, який очiкуе ii вдома. Все це було наслiдком тiеi методи, яка силомiць залучае дiтей до релiгii та яку я випробував на собi. В усякому разi, я не можу пригадати, – хоча i бачу ясно, як у дзеркалi, ту далеку пору мого життя, коли в менi ще не прокинулося зрiле мислення, – щоб менi хоч раз довелося вiдчути благочестивий молитовний трепет, нехай навiть у тiй наiвнiй формi, в якiй його вiдчувають дiти. Ця пора ранньоi, але майже повноi невiри, що збiглася саме з тим вiком, коли душа дитини така податлива та сприйнятлива, i тривала рокiв сiм-вiсiм, видаеться менi тепер безвiдрадним i похмурим лихолiттям, i я звинувачую в цьому цiлком катехiзис та його проповiдникiв. Бо пильнiше вдивляючись у сутiнки, в яких дрiмала моя душа, я все бiльше переконуюся, що не любив Бога моiх дитячих рокiв, а тiльки звертався до нього в нуждi. Лише тепер я зрозумiв до кiнця, що в тi далекi роки я жив немов пiд якимось похмурим i холодним покровом, що приховував вiд мене добру половину навколишнього свiту, отупляв мiй розум i робив мене покiрним i боязким, так що я не розумiв людей i не вмiв висловити того, що я сам думав i вiдчував, а моi наставники бачили в менi загадку i, не знаючи, як до неi пiдступитися, твердили: «Дивний овоч росте в нашому городi, – не знаеш, що з ним i робити!» Роздiл десятий Дитячi iгри Тим охочiше я проводив час наодинцi з самим собою, у своему таемному дитячому маленькому свiтi, який я мимоволi змушений був сам для себе створити. Матiнка дуже рiдко купувала менi iграшки, думаючи лише про те, як би приберегти кожен зайвий грiш на майбутне, коли я виросту, i вважала непотрiбними всякi витрати, якщо тiльки вони не призначалися на найнеобхiднiше. Замiсть цього вона намагалася розважити мене тривалими розмовами, розповiдаючи менi всiлякi iсторii зi свого життя та з життя iнших людей, а позаяк жили ми усамiтнено, ця звичка полюбилась i iй самiй. Проте нi бесiди з матiнкою, нi години, проведенi в дивовижному домi нашоi сусiдки, все-таки не могли заповнити мого дозвiлля; я вiдчував потребу в якiйсь бiльш живiй справi, хотiв чимось зайняти своi руки, але все це знову-таки залежало вiд мого вмiння майструвати. Незабаром я зрозумiв, що не можу розраховувати на допомогу зi сторони, i заходився сам виготовляти собi iграшки. Папiр i дерево, незмiннi помiчники в таких випадках, скоро набридли менi, тим бiльше що у мене не було ментора, який навчив би мене прийомам цього мистецтва. Тодi безмовна природа сама дала менi те, що я марно шукав у людей. Придивляючись здалеку до моiх однолiткiв, я помiтив, що деякi хлопчики е володарями невеликоi колекцii, що складалася головним чином iз мiнералiв i метеликiв, i що, гуляючи за мiстом, вони самi поповнюють своi зiбрання за вказiвками вчителя або батька. Наслiдуючи iх, я зайнявся колекцiонуванням за власним розумiнням i зробив низку ризикованих експедицiй на струмок i вздовж рiчки, де виблискували пiд сонцем наноси зi строкатоi прибережноi гальки. Незабаром я зiбрав чималу колекцiю рiзнобарвних мiнералiв – блискучих шматочкiв слюди та кварцу i ще якихось камiнчикiв, що привернули мою увагу своею незвичайною формою. Шматки шлаку, викинутi в рiчку де-небудь на гiрському заводi, я теж брав за зразки рiдкiсних порiд, злитки скла – за коштовне камiння, а старий мотлох, подiбний до осколкiв полiрованого мармуру та завиткiв свiтлопрозорого алебастру, що перепадав менi вiд панi Маргрет, був у моiх очах чимось надзвичайно стародавнiм i рiдкiсним, наче його було знайдено у розкопках. Я наготував ящикiв i коробок на всю колекцiю та забезпечив кожен предмет ярличком iз красномовним написом. Коли в нашому дворику з’являлося сонце, я зносив усi моi скарби вниз, перемивав камiнчик за камiнчиком у струменi джерела, пiсля чого розкладав iх на сонцi, щоб вони просохли, i довго милувався iх блиском. Потiм я укладав iх у попередньому порядку по коробочках, а найцiннiшi екземпляри ретельно обгортав шматочком бавовни, насмиканоi з величезних тюкiв на пристанi або коло торгового складу. Цього заняття менi вистачило надовго, одначе мене цiкавив тiльки зовнiшнiй бiк справи, i коли я помiтив, що iншi хлопчики знають назву кожного каменю, що в iх колекцiях е чимало дивовиж, абсолютно для мене недоступних, таких, як кристали та зразки рiзних руд, коли менi стало ясно, що всi вони вже дещо тямлять у цих речах, у той час як я нiчого в них не тямлю, – тодi у мене пропав усякий iнтерес до гри, i я тiльки засмучувався, дивлячись на моi камiнчики. Занедбанi iграшки були для мене в той час якимось мертвим вантажем, i я не мiг спокiйно дивитися на них; якщо рiч ставала менi непотрiбною, я поспiшав ii спалити або заховати кудись подалi, i ось одного прекрасного дня я навантажив на себе всi своi каменi, з чималим зусиллям вiднiс iх до рiчки, кинув у хвилi й, сумний i зажурений, побрiв додому. Тепер я вирiшив взятися за жукiв i метеликiв. Матiнка зробила менi сачок i часто сама ходила зi мною на луки; вона схвалювала мою нову затiю, позаяк вона явно не вимагала нi складних пристосувань, нi будь-яких витрат. Я ловив усе, що тiльки потрапляло менi на очi, i незабаром незлiченна безлiч гусениць знемагали у мене в неволi. Але я не знав, чим iх годувати, та й узагалi не вмiв iз ними поводитись, i жодна з моiх вихованок не перетворилася на метелика. Крiм того, я ловив i живих метеликiв, i блискучих жукiв, яких треба було умертвляти i зберiгати в iх природному виглядi, i це теж приносило менi чимало клопоту i прикрощiв, бо, потрапивши в моi безжальнi руки, цi тендiтнi божi створiння наполегливо чiплялися за свое життя. Коли ж вони нарештi вмирали, вiд iх забарвлення i природноi принади не залишалося й слiду, i на моiх шпильках красувалося збiговисько розтерзаних мученикiв, що викликали жалiсть. Та й сама процедура умертвiння втомлювала та збуджувала мене, бо я не мiг спокiйно дивитися на муки цих тендiтних маленьких iстот. Не можна сказати, що то була якась невластива дитинi чутливiсть; неприемних чи байдужих менi тварин я здатний був мучити, як це роблять усi дiти; просто я був несправедливо упереджений до цих строкатих створiнь i жалiв iх скорiше тому, що вони красивiшi за iнших. Їх тлiннi останки незмiнно налаштовували мене на меланхолiйний лад, тим бiльше що з кожним iз нещасних страждальцiв у мене було пов’язано спогад про щасливий день, проведений на лонi природи, або про яку-небудь пригоду. Кожен iз них вiдтодi, як став моiм в’язнем, i до мученицькоi смертi випив свою чашу страждань, до яких був причетний i я, i iх безмовний прах був для мене красномовним докором. Однак i це захоплення було забуто, коли я вперше побачив великий звiринець. Я негайно ж намiрився завести у себе такий же i набудував безлiч клiток i клiточок. Із бiльшою ретельнiстю я пристосовував пiд них ящики та коробки, виготовляючи iх iз картону й дерева та приробляючи до них решiтки з дроту та ниток, залежно вiд сили звiра, для якого призначалася клiтка. Першим мешканцем звiринця була миша, що потрапила до мишоловки, звiдки я перевiв ii в заздалегiдь виготовлену камеру, дiючи при цьому настiльки повiльно й обачно, нiби менi треба оселити за грати щонайменше ведмедя. За нею пiшов молоденький кролик; кiлька горобцiв, досить великий вуж, мiдянка i ще кiлька ящiрок рiзноi величини та забарвлення; незабаром з’явився величезний жук-рогач, який знемагав разом з iншими жуками в акуратно поставлених один на одного коробочках. Кiлька великих павукiв з успiхом замiнювали менi лютих тигрiв, бо, по правдi сказати, я страшенно iх боявся i зловив iх у свiй час iз великими пересторогами. Тепер вони були в моiй владi, i я вiдчував моторошно-приемне почуття, спостерiгаючи за ними, поки в один прекрасний день один iз них не вирвався з клiтки i, несамовито перебираючи лапками, забiгав у мене по руцi та по одягу. Я дуже злякався, але це тiльки посилило мiй iнтерес до звiринця, i я годував своiх звiряток вельми регулярно та навiть зазивав до себе iнших дiтей, iз поважним виглядом даючи iм пояснення з приводу кожноi iстоти. Пташеня шулiки, якого менi вдалося придбати, я видавав за королiвського орла, ящiрок – за крокодилiв, а вужiв обережно виймав iз купи ганчiрок, де вони лежали, i обвивав iх кiльцями навколо тiла ляльки. Інший раз я цiлими годинами сидiв один бiля журних у неволi звiрiв i спостерiгав за iхнiми рухами. Миша давно вже прогризла дiрку i вислизнула, у мiдянки був зламаний хребет, хвости всiх крокодилiв теж були вiдламанi, кролик до того охляв, що був схожий на скелет, i все ж не вмiщувався у своiй клiтцi, всi iншi iстоти дохли одна за одною, i це наводило мене на сумнi роздуми, так що я вирiшив убити i поховати всiх пiдряд. Я взяв тонкий i довгий залiзний прут, розжарив один кiнець i, просовуючи його тремтячою рукою то в одну, то в iншу клiтку, мало не влаштував страшне кровопролиття. Проте моi звiрята встигли вже менi полюбитися, i, побачивши здригання руйнованого живого тiла, я перелякався й не змiг довести справу до кiнця. Я побiг у двiр, викопав пiд горобинами яму, покидав туди абияк усiх моiх вихованцiв, мертвих, напiвмертвих i живих, i квапливо закопав iх разом iз клiтками. Побачивши мене за цим заняттям, матiнка сказала, що я мiг би просто вiднести звiрiв подалi вiд дому i випустити iх на волю, – можливо, там вони вiдiйшли б. Я зрозумiв, що вона мае рацiю, i каявся у вчиненому; лужок пiд горобинами довго ще вселяв менi жах, i я так нiколи й не наважився пiддатися тiй дитячiй цiкавостi, яка завжди спонукае дiтей знову викопувати те, що вони одного разу закопали, аби подивитися, що вийшло. У будинку панi Маргрет я знайшов собi нову забаву. Виявивши серед ii книг на рiдкiсть безглуздий порадник iз теософii, що мiстив проiлюстрованi описи рiзноманiтних наiвних експериментiв, я вичитав там мiж iншим повчання для влаштування дослiду, який дозволяе наочно показати всi чотири стихii. Дотримуючись цих вказiвок, я взяв велику колбу i наповнив ii на чверть пiском, на чверть водою, потiм олiею, а останню чверть залишив порожньою, тобто наповненою повiтрям. Речовини вiдокремилися одна вiд одноi й розмiстилися в колбi згiдно зi своею питомою вагою, так що я мiг на власнi очi бачити чотири стихii, замкнутi в обмеженому просторi: землю, воду, вогонь (горюча олiя) i повiтря. Гарненько збовтавши вмiст колби, я перемiшував речовини, в результатi чого виникав хаос, потiм вiн незмiнно прояснявся, i це високовчене заняття приносило менi чимале задоволення. Потiм я брав аркушi паперу та малював на них за зразком, узятим iз тiеi ж книги, величезнi сфери, покресленi вздовж i впоперек колами та лiнiями, облямованi кольоровими смугами i поцяткованi цифрами та латинськими лiтерами. Чотири сторони свiту, зони та полюси, зiрки й туманностi, стихii, темпераменти, чесноти i вади, люди i духи, земля, пекло, чистилище, сiм небесних сфер – усе це було безладно, але все ж у деякiй послiдовностi навалено в одну купу, так що розбиратися в цiй премудростi було справою головоломною, але захоплюючою. Всi сфери були населенi людськими душами, що дiлилися на розряди, кожен iз яких мiг процвiтати тiльки в певнiй сферi. Я позначав iх зiрочками, а зiрочкам давав iмена: вищого блаженства зазнавав мiй батько, душа якого мешкала всерединi трикутника, що зображував око Господне, бiля самiсiнькоi зiницi; через це всевидюще око вона, здавалося, дивилась на матiнку й на мене, що гуляли в найкрасивiших мiсцевостях, якi тiльки е на землi. Зате моi недруги всi до одного знемагали в пеклi, в товариствi нечистого, якого я зобразив iз довжелезним хвостом. Зважаючи на те, як поводились окремi люди, я змiнював iх мiсцеперебування, переселяв iх у виглядi заохочення в тi сфери, де жила публiка чистiша, або виганяв iх туди, де стоiть плач i скрегiт зубовний. Інших я пiддавав випробуванню, i вони витали у мене мiж небом i землею; iнодi я навiть зводив разом душi двох людей, якi за життя терпiти один одного не могли, i прирiкав iх на спiльне ув’язнення в якiй-небудь вiддаленiй сферi або, навпаки, розлучав двох люблячих, насилав на них багато рiзних негараздiв, а потiм улаштовував iм радiсну зустрiч в iншому, блаженному свiтi. Таким чином я тримав пiд наглядом усiх вiдомих менi людей, старих i молодих, i в цiлковитiй таемницi вiд них розпоряджався iхнiми долями. Далi в теософii рекомендувалося зайнятися виливанням у воду розтопленого воску, – не пам’ятаю вже, що саме був покликаний продемонструвати цей експеримент. Наповнивши водою кiлька аптечних склянок, я почав бавитися, роздивляючись химернi форми, яких набував застигаючий вiск, а потiм закупорив склянки i поповнив ними моi науковi колекцii. Цi манiпуляцii зi склянками припали менi до смаку, а коли я набрiв на анатомiчний музей при лiкарнi та, завмираючи вiд страху, нашвидку пробiг по його залах, у мене виникла нова iдея на цей рахунок. Справа в тому, що тi посудини з ембрiонами та виродками, якi я все-таки встиг розгледiти, викликали у мене жвавий iнтерес, i, побачивши в них чудовi зразки для моеi колекцii, я вирiшив вилiпити щось подiбне. В однiй iз шаф у матiнки зберiгалися шматки суворого, а також i вибiленого полотна, натканого нею в години дозвiлля, i в тiй же шафi було приховано, а потiм забуто кiлька плиток чистого воску, якi свiдчили, що багато рокiв тому господиня будинку старанно займалася бджiльництвом. Вiдламуючи вiд цих плиток усе бiльшi шматки, я почав лiпити курйозних великоголових чоловiчкiв, точнiсiнько таких, як у музеi, тiльки трохи менших, i прагнув усiляко урiзноманiтнити iх i без того фантастичний вигляд. Я намагався роздобути якомога бiльше склянок усiлякоi форми i величини та пiдганяв пiд них моi фiгурки. У високих та вузьких флаконах iз-пiд одеколону, в яких я вiдбивав шийку, бовталися на ниточцi довготелесi та худi суб’екти, в плоских i широких банках iз-пiд мазi тулилися роздутi, як пузир, карлики. Замiсть спирту я наповнював судини водою i давав кожному з iхнiх мешканцiв яке-небудь кумедне прiзвисько, позаяк лiплення фiгурок виявилася превеселим заняттям, i мiй спочатку суворо науковий iнтерес непомiтно змiнився iнтересом до гумористичного боку справи. Коли у мене набралося десяткiв три таких красенiв i кiнчався вiск, я вирiшив охрестити всю чесну компанiю i забезпечив моi творiння кличками на кшталт Пташиний Нiс, Кривонiжка, Кравчик, Круглопузик, Ганс Пупок, Воскогриз, Восковик, Медовий Чортик та iншими подiбними до цих iменами. Я тут же склав для кожного з них короткий життепис i довго ще з захопленням придумував подробицi iх минулого життя, яке вони провели в тiй горi, звiдки, за розповiдями наших нянечок, беруться маленькi дiти. Я навiть виготовив для кожного особливу таблицю зi сферами, де зазначав усi його добродiйнi або поганi вчинки, i якщо хто-небудь iз них викликав на себе мое невдоволення, я чинив iз ним точно так само, як iз живою людиною, i вiдправляв його на помешкання в яку-небудь гiршу мiсцевiсть. Усе це я проробляв у однiй вiддаленiй кiмнатцi, де стояв мiй улюблений потемнiлий вiд часу стiл iз кiлькома висувними шухлядками. Одного вечора, коли вже сутенiло, я розставив на ньому всi моi склянки, так що утворилося коло, всерединi якого красувалися чотири стихii, i, розклавши яскраво розфарбованi таблицi, освiтлюванi восковими чоловiчками, що тримали в руках запаленi гноти, занурився у вивчення сузiр’iв на картах, викликаючи зi строю та пiддаючи огляду по черзi то Восковика, то Кривонiжку, то Пташиного Носа, зважаючи на те, чий гороскоп я складав. Раптом я ненавмисно штовхнув стiл, так що склянки дзвякнули, а восковi чоловiчки захитались i засмикалися. Це менi сподобалось, i я почав ритмiчно постукувати по столу, а вся компанiя затанцювала в такт ударам; тодi я заспiвав i затарабанив по столу ще голоснiше й несамовитiше, так що склянки вiдчайдушно задеренчали, стукаючись одна об одну. Як раптом за моею спиною хтось пирхнув, i в кутку блиснули двое яскравих очей. Це була якась чужа, дуже велика кiшка, що виявилася замкненою в кiмнатцi, вона досi сидiла тихенько, а тепер злякалася шуму. Я хотiв прогнати ii, але вона погрозливо вигнула спину, наiжачилась i з гучним бурчанням витрiщилася на мене; злякавшись, я вiдчинив вiкно i кинув у неi склянку; кiшка спробувала скочити на пiдвiконня, але зiрвалась i знову перейшла в наступ. Тут я взявся шпурляти в неi одну фiгурку за одною; спочатку вона забилася в страшних судомах, потiм скрутилась у клубок, готуючись до стрибка, а коли я нарештi метнув iй просто в голову всi чотири стихii, вона опинилась у мене на грудях i запустила кiгтi в мою шию. Я звалився пiд стiл, свiчки погасли, i, опинившись у темрявi, я почав кричати i кликати на допомогу, хоча кiшка вже втекла. Матiнка, що ввiйшла в кiмнату саме в той момент, коли кiшка вибиралася на волю, застала мене лежачим на пiдлозi майже непритомного, а навколо мене струмками текла вода i всюди валялися осколки скла та страшнi потвори. Вона нiколи не звертала уваги на мою метушню в комiрчинi, радiючи з того, що я поводжуся тихо й не сумую, i тепер iз подивом слухала мою плутану розповiдь про подiю. Попутно вона виявила, що ii запас воску сильно пiдтанув, i вже з деякими ознаками гнiву почала розглядати руiни мого загиблого свiту. Це подiя наробила чимало галасу. Панi Маргрет попросила розповiсти, як було дiло, побажала особисто оглянути розфарбованi карти та iншi слiди того, що сталось i дiйшла висновку, що тут явно щось негаразд. Вона побоювалася, що, читаючи ii книги, я мiг, чого доброго, набратись якихось небезпечних секретiв, що залишилися недоступними для неi самоi через ii невмiння читати як слiд, i урочисто, мовби даючи зрозумiти, що вважае справу вельми серйозною, замкнула найбiльш пiдозрiлi книги в шафу. У той же час вона потай вiдчувала певне задоволення, – адже вона давно вже говорила, що все це зовсiм не такi нешкiдливi речi, як думають iншi, i, як видно, була ii правда. Вона була твердо переконана в тому, що завдяки ii книгам я ледве не став чарiвником-початкiвцем. Роздiл одинадцятий Театральнi пригоди. – Гретхен i мавпа Пiсля всiх цих невдач мое самiтництво й тихi iгри наодинцi з самим собою обридли менi, i я зiйшовся з компанiею хлопчакiв, якi весело проводили час, влаштовуючи театральнi вистави у великiй старiй бочцi. Вони повiсили перед бочкою завiсу, й тi деякi щасливцi, яким вони милостиво дозволяли бути глядачами, змушенi були шанобливо очiкувати, поки актори закiнчать своi таемничi приготування. Потiм завiса перед святилищем мистецтва вiдкривалася, кiлька лицарiв у паперових обладунках нашвидку обмiнювалися досить мiцними лайливими промовами, а покiнчивши з цим, вiдразу ж починали дубасити один одного й падали замертво в той момент, коли опускалася дiрява завiса, зроблена зi старого килима. Побачивши, що я тямущий хлопчина, вони незабаром вiдкрили менi доступ у бочку, i з моiм приходом репертуар вiдразу ж набув бiльш визначеного характеру, позаяк я почав пiдбирати короткi сценки зi Священного Писання або з народних книг, списуючи слово в слово дiалоги, на якi натрапляв там, i вставляючи мiж ними кiлька сполучних реплiк вiд себе. Крiм того, я висловив побажання, щоб у акторiв був окремий вхiд, що дозволило б iм не показуватися публiцi до початку вистави. З цiею метою ми довго пиляли, рубали та буравили днище бочки, поки не вийшла дiра, через яку сяк-так мiг пролiзти воiн у повному озброеннi, й не можна було без смiху дивитись, як вiн починае виконувати свiй ефектний монолог iз трагiчними завиваннями, ще не встигнувши виповзти з дiри i стати на весь зрiст. Потiм ми натягали зелених гiлок, аби перетворити середину бочки на лiс; я утикав ними всi стiнки, залишивши вiльним тiльки зверху отвiр для затички, звiдки мали лунати голоси небожителiв. Один iз хлопчикiв принiс добрячий кульок сценiчноi пудри, що вельми пожвавило нашi вистави та додало iм деякого блиску. Одного разу ми розiгрували iсторiю про Давида i Голiафа. На початку п’еси на сценi показалися фiлiстимляни, якi поводились як справжнi язичники; поштовхавшись у бочцi, вони вийшли назовнi, на просценiум. Потiм почали виповзати дiти iзраiльськi; вони були у великiй тузi й, гiрко нарiкаючи, стали по iнший бiк бочки, i тут з’явився Голiаф, довготелесий старший хлопчисько, що викликав своiми смiховинними кривляннями дружний смiх обох ворогуючих сторiн i всiеi публiки; вiн довго ще куражився, як раптом Давид, миршавий, але лиходiйний хлопчина, вирiшив покласти край його хвастощам i, взявши свою пращу – зброя, якою вiн володiв досконало, – метнув у нього великий каштан i влучив просто в лоб. Не бажаючи залишатися в боргу, розлючений Голiаф з усiеi сили стукнув Давида по головi, й тут героi вчепилися один в одного й затiяли вiдчайдушну бiйку. Глядачi та обидва бездiяльнi вiйська гучними оплесками висловлювали своi симпатii до того чи iншого з супротивникiв; я ж сидiв верхи на бочцi з недогарком свiчки в однiй руцi та з набитою канiфоллю глиняною люлькою в iншiй i зображував Зевса, метаючи крiзь дiрку величезнi блискавки, так що в зелених гiлках невпинно звивалися язики полум’я, а срiбний папiр на шоломi Голiафа таемничо мерехтiв у iх трепетному свiтлi. Час вiд часу я на хвилинку заглядав у бочку, а потiм знову брався розсипати блискавки, щоб iще бiльше роздратувати доблесних бiйцiв, i щиросердо вважав себе володарем свiту, як раптом мое царство захиталося, перевернулось, i я злетiв iз мого захмарного трону, бо врештi-решт Голiаф здолав-таки Давида i з силою жбурнув його об стiнку. Тут здiйнявся страшенний крик, на мiсце подii наспiв власник бочки, i, виявивши самовiльно виробленi нами переробки, оголосив наш iмпровiзований театр закритим, причому не обiйшлося без лайки та запотиличникiв. Одначе, ми не дуже-то горювали про наш утрачений рай, оскiльки незабаром пiсля цього в мiсто приiхала трупа нiмецьких акторiв, аби з дозволу начальства спорудити перед його жителями храм пристрастей людських, набагато бiльш досконалий, нiж усе те, що досi створили нашi любителi, дорослi й дiти. Мандрiвнi артисти влаштувалися в однiм iз мiських готелiв, перетворивши його простору танцювальну залу на театральне примiщення, i зняли ще й усi вiльнi кiмнати та кутки скромнiшi, заповнивши iх своiми чадами i домочадцями. Тiльки директор трупи жив на широку ногу i мав у своему розпорядженнi бiльш iмпозантне житло. Готель, перетворений на театр, iз його гамiрним життям вабив нас не лише вечорами, коли давалися вистави, – в денний час там теж було на що подивитись, i ми простоювали перед ним цiлими годинами, аби ближче роздивитися героiв дня – королiв i принцес, що час вiд часу з’являлися бiля пiд’iзду й викликали наше захоплення смiливiстю та витонченiстю свого вбрання та манер, – i, до речi, не пропустити жодного з робiтникiв, якi переносили то приладдя для облаштування сцени, то кошики з червоними плащами, шпагами та iншим реквiзитом. Але найчастiше ми проводили час бiля прибудованого ззаду вiдкритого навiсу, де працював художник; оточений батареею вiдер iз фарбами, недбало засунувши одну руку в кишеню, вiн творив справжнi дива над розкладеними перед ним полотнищами та смугами картону, перетворював з кожним помахом його без мiри довгого пензля. Я чiтко пам’ятаю, яке глибоке враження справили на мене легкi та впевненi рухи його руки, коли вiн розписував кiмнату з червоними шпалерами й обабiч вiкна, як за помахом чарiвноi палички з’явилися легкi, майже прозорi бiлi гардини; побачивши цi вмiло нанесенi штрихи та цяточки, бiлi на червоному тлi, я немов прозрiв: адже я завжди дивився на такi речi як на диво, не розумiючи, в чому тут секрет, тим бiльше що досi менi доводилося бачити iх тiльки у вечiрньому освiтленнi. У той момент у мене зародилося перше невиразне поняття про те, що становить сутнiсть живопису; густi фарби, що вiльно наносяться на прозору матерiю та щiльно вкривають ii, роз’яснили менi багато чого; пiсля цього я почав уважно розглядати кожну картину, що потрапляла менi на очi, намагаючись визначити, де проходить межа, що роздiляе цi двi сфери, i зробленi мною вiдкриття допомогли менi стати вище наiвного уявлення про мистецтво як про щось надприродне, чого я сам так нiколи й не навчуся, стати вище забобону, перед яким iншi люди безпораднi. Вечорами, перед спектаклем, ми були незмiнно на своему мiсцi, всi, як один, i шастали навколо будiвлi, як кiт бiля комори. Знаючи ощадливiсть матiнки, я й думати не смiв про те, щоб потрапити до храму мистецтва законним шляхом, i почувався якнайкраще в компанii моiх приятелiв зi школи бiднякiв, якi змушенi були проникати туди так само, як i я, тобто надаючи дрiбнi послуги або ж пускаючись на рiзнi вiдчайдушнi хитрощi. Менi самому вже не раз вдавалось iз завмиранням серця прослизнути в переповнену залу; коли завiса пiднiмалась, я спочатку iз задоволенням зупинявся очима на декорацiях, потiм на костюмах виконавцiв, i тiльки пропустивши неабияку частину дii, занурювався у вивчення фабули. Незабаром я уявив себе великим знавцем театру i вiв тривалi суперечки з друзями, намагаючись при цьому здаватися байдужим. Ця роздвоенiсть – напускна байдужiсть знавця i захоплене здивування будь-якою, навiть найпосереднiшою п’есою – вже починала дратувати мене, i я палко мрiяв зробити щось таке, що вiдразу ж вiдкрило б менi доступ за лаштунки, щоб побачити ближче звабливе видовище та його учасникiв i зрозумiти, якими засобами вони цього досягають; менi думалося, що це найкраще мiсце на землi й нiде не живеться так добре, як там, де люди – вищi iстоти, якi не знають суетних земних пристрастей. Я зовсiм не сподiвався, що мое бажання коли-небудь здiйсниться, як раптом менi допомiг несподiваний щасливий випадок. Одного разу, – того вечора якраз давали «Фауста», – ми стояли бiля бiчного входу i зовсiм було зневiрилися потрапити до зали. Ми знали, що сьогоднi в театрi покажуть преславного доктора Фауста, з яким ми встигли досить добре познайомитись, а також сатану в усiй його красi, але всi нашi звичайнi лазiвки були на цей раз закритi й перешкоди, котрi стали на нашому шляху, здавалися нездоланними. Засмученi, ми слухали звуки увертюри, яку виконували аматори з числа поважних городян, i ламали голову над тим, чи не можна все ж як-небудь пробратися до зали. Був темний осiннiй вечiр, холодний дощ накрапав не перестаючи. Я змерз i вже подумував, чи не пiти менi додому, тим бiльше, що матiнка не раз лаяла мене за моi вечiрнi прогулянки, як раптом у потемках вiдчинилися дверi, i вискочив звiдти добрий дух в особi капельдинера i крикнув: «Гей ви, шибеники! Завiтайте сюди! Трое чи четверо з вас будуть сьогоднi грати на сценi!» Почувши цi слова, що пролунали як якесь чарiвне заклинання, ми негайно ж кинулися в дверi, й найсильнiшi протиснулись уперед, – адже в таких випадках кожен мае право думати тiльки про самого себе. Одначе капельдинер прогнав iх, заявивши, що вони занадто високi й товстi, оглянув заднi ряди, де стояли малюки, якi не дуже-то сподiвалися на успiх, пiдкликав мене i сказав: «Ось цей пiдiйде, з нього вийде прекрасна мавпа!» Потiм вiн вихопив iще двох iнших таких же хирлявих хлопчакiв, замкнув за нами дверi й повiв нас за собою до невеликоi зали, який слугував костюмерною. Ми навiть не встигли розгледiти купи костюмiв, обладункiв та зброi, що лежали там, бо нас швидко роздягли i зашили в дивовижнi шкури, якi сховали все тiло з нiг до голови. Маска з мавпячою мордочкою, що вiдкидалась, як капюшон, i довгi хвости, якi ми тримали в руках, зовсiм змiнили нас, i лише тепер, побачивши себе в цьому новому образi, ми зрозумiли, як нам пощастило, просяяли вiд захоплення й почали вiтати один одного. Потiм нас провели на сцену, де нас радо зустрiли двi великi «мавпи», якi нашвидку пояснили нам, у чому полягатимуть нашi обов’язки. Ми швидко зрозумiли, що вiд нас вимагаеться, й успiшно довели свое вмiння ходити колесом i стрибати, як мавпи, а також грацiозно качати кулю, пiсля чого нас вiдпустили до початку нашого виступу. Ми розгулювали з поважним виглядом серед строкатого збiговиська людей, якi безладно товпились у вузькому проходi мiж справжнiми та намальованими стiнами; я дивився, не зводячи очей, то на сцену, то за лаштунки i з захватом спостерiгав за тим, як iз безликого хаосу, що глухо та неспокiйно гудiв, безшумно i непомiтно виникали стрункi живi картини та окремi фiгури, якi раптово з’являлись у просторiй, яскраво освiтленiй рамi й розмiрено рухалися там, немов у якомусь потойбiчному свiтi, а потiм так само загадково знову зникали в темрявi. Артисти смiялись i жартували, мило базiкали та сварились один з одним: але от хто-небудь iз них несподiвано покидае своiх спiврозмовникiв; одна мить – i вiн уже стоiть в урочистiй позi один на один зi знадливими чудесами чарiвного царства, i його обличчя, звернене до моря невидимих для мене глядачiв, виявляе таку смиреннiсть, немов перед ним зiбралася рада богiв. Не встигну я озирнутись, як вiн знову з’являеться серед нас i, як нiчого не сталося, продовжуе перервану розмову та знову розводить нiжнi розмови або свариться з ким-небудь, а в цей час вiд натовпу артистiв уже вiдокремився хтось iнший, аби знову виконати те ж саме. У цих людей було два життя, й одне з них, напевно, тiльки марилось iм; однак я нiяк не мiг зрозумiти, яка з двох сторiн цього подвiйного життя була для них сном i яка – самою дiйснiстю. І в тiй i в iншiй були, як видно, своi радощi та прикрощi, змiшанi однi з одними порiвну, але та частина сцени, яку було видно публiцi, уявлялася менi свiтлим царством розуму та людськоi доблестi, де вiчно свiтить сонце, i, поки не опускали завiсу, це царство жило повним, справжнiм життям; як тiльки вона падала, все знову розпливалось у невиразний примарний хаос. Деякi мешканцi цього похмурого, схожого на заплутаний сон свiту справляли на мене враження людей поривчастих i пристрасних, i менi здавалося, що там, у кращiй половинi iхнього життя, вони були найблагороднiшими i незабутнiми героями; що ж до тих, хто зблизька мав спокiйний, байдужий i миролюбний вигляд, то там, на тлi всiеi цiеi пишноти, iх роль була досить жалюгiдною. Текст п’еси був нiби музикою, яка оживляла все, що вiдбувалося на сценi. Тiльки-но вона замовкала, дiя припинялась, як годинник, коли в ньому закiнчуеться завод. Поезiя «Фауста», що викликае трепет у кожного нiмця, тiльки-но вiн почуе хоч один рядок, цю вражаюче вiрно схоплену соковиту народну мову, лилася безперервно, як прекрасна пiсня, i я радiв i дивувався разом з усiма ii красi, хоча сенс усього почутого доходив до мене так важко, нiби я й справдi був мавпою. Раптом я вiдчув, що мене схопили за хвiст i тягнуть спиною вперед на сцену, перетворену на кухню вiдьми, де вже весело скакали всi iншi мавпи. З партеру смутно бiлiла та виблискувала незлiченна кiлькiсть облич i очей. Захоплений моiми спостереженнями, я й не помiтив, як на сценi з’явилися декорацii, що зображували кухню вiдьми, й упустив так багато цiкавого, що тепер не знав, на що менi й дивитися: чи то на навколишню фантастичну обстановку, на страшнi пики та примари, чи то на витiвки Мефiстофеля, вiдьми та моiх товаришiв-мавп. Зовсiм забувши, що й сам я теж мавпа i мушу грати свою роль, забувши розученi кривляння та стрибки i все на свiтi, я спокiйнiсiнько почав спостерiгати за тим, що робили iншi. У цей час Фауст захоплено дивився в чарiвне дзеркало, i мене розбирала цiкавiсть, що ж таке там можна побачити. Наслiдуючи йому, я подивився в той же бiк; мигцем ковзнувши по порожньому, намальованому дзеркалу, мiй погляд спрямувався далi, й там, у штовханинi закулiсного життя, передi мною постало те бачення, про яке говорив Фауст. Гретхен саме готувалася до виходу; мабуть, вона була чимось глибоко схвильована, позаяк довго i ретельно витирала обличчя бiлою хусткою, немов бажаючи приховати слiди слiз, а потiм почала накладати останнi мазки гриму, час вiд часу обертаючись, аби кинути уривчасту фразу комусь, хто стояв позаду неi. Вона була дуже гарна собою, i я весь вечiр очей iз неi не зводив, незважаючи на те, що моi стараннi побратими-мавпи пiвголосом лаяли мене i навiть намагалися непомiтно дати менi стусана. І ось, опинившись нарештi в тих вищих сферах, куди я ще недавно так мрiяв потрапити, я пристрасно бажав тепер одного: скорiше повернутися туди, де виднiлася огрядна фiгура моеi красунi. Нарештi термiн нашого перебування на сценi закiнчився, i я безславно зiйшов або, вiрнiше, в нетерпiннi зiстрибнув iз пiдмосткiв, зробивши тим самим мiй перший i останнiй вдалий стрибок, i постарався стати так, аби бути якомога ближче до прекрасного видива. Але тут наспiв вихiд Гретхен, i через хвилину вона була на сценi, наодинцi з публiкою, так що i цього разу я мiг бачити ii тiльки здалеку. Вона була, як видно, чимось сильно розчарована, а тому ii гра являла собою дивну сумiш грацii та явного гнiву. Це поеднання погано в’язалося з образом Гретхен, але зате воно надавало виконавицi своерiдноi принадностi, я вiд усiеi душi спiвчував iй, ненавидiв ii ворогiв, невiдомих менi, i, здогадуючись, що вона тут головна героiня, щойно склав про неi цiлу романтичну iсторiю. Однак подальша доля Гретхен складалася трагiчно, i незабаром швидкоплинне породження моеi фантазii стало розпливатися й непомiтно для мене злилося з дiею самоi п’еси. Сцену в темницi, коли Гретхен лежить на соломi й говорить як у мареннi, актриса грала з такою досконалiстю, що мене вiд страху кидало в тремтiння, i все-таки, весь палаючи вiд хвилювання, я жадiбно насолоджувався прекрасними рисами цiеi вкрай нещасноi жiнки; адже я думав, що вона i справдi нещасна, i був вражений i в той же час глибоко задоволений цiею сценою, сильнiше якоi я досi нiчого не бачив i не чув. Завiса опустилась, i за лаштунками почалася метушлива, безладна бiганина, а я нишпорив у всiх пiд ногами в пошуках аркушiв паперу, якi я ще ранiше помiтив у руках директора трупи i в акторiв; нарештi я знайшов iх у куточку за однiею з бутафорських стiн. Менi не терпiлося заглянути в цi списанi аркушi, що таiли в собi таку величезну силу впливу, i незабаром я весь поринув у читання ролей. Але хоча я вже збагнув i вiдчув зовнiшню, тiлесну оболонку трагедii в особi ii героiв, написанi на паперi слова, ця мова знакiв, якою великий поет висловлював свою зрiлу, мужньо-сувору думку, були абсолютно недоступнi нерозвиненому розуму дитини; самовпевнений юнак, який дерзнув проникнути у вищi сфери, змирився, знову побачивши себе перед замкненими дверима, i незабаром я мiцно заснув над моiми вченими заняттями. Коли я прокинувся, в театрi було тихо й безлюдно, вогнi були погашено, i мiсяць-повня лив свое свiтло через кулiси на сцену, де панував химерний безлад. Я не мiг збагнути, що зi мною i де я перебуваю, а проте, коли я усвiдомив свое становище, мене охопив страх, i я почав шукати вихiд, але дверi, через якi я увiйшов, виявилися замкненими. Тодi я примирився зi своею долею й вирiшив iще раз оглянути примiщення та всi дивовижi, що були в ньому. Я торкав усю цю паперову пишнiсть, яка шарудiла пiд руками, i, помiтивши коротенький плащ та шпагу Мефiстофеля, що лежали на стiльцi, надiв iх поверх моеi мавпячоi шкури. Вбравшись таким чином, я почав ходити туди й сюди в яскравому свiтлi мiсяця, час вiд часу оголюючи шпагу та роблячи випади. Потiм я виявив блоки, на яких було закрiплено завiсу, i менi вдалося пiдняти ii. Передi мною вiдкрилася темна, чорна зала для глядачiв, що дивилася на мене, як око слiпого; я спустився в оркестр, де безладно лежали iнструменти; тiльки скрипки були дбайливо укладенi в своi футляри. На литаврах лежали витонченi точенi палички; я взяв iх у руки i нерiшуче вдарив по туго натягнутiй шкiрi, яка видала приглушений рокiтливий звук. Тодi я осмiлiв i вдарив сильнiше, потiм iще сильнiше, так що врештi-решт вибухнула цiла буря звукiв, якi розiгнали нiчну безмовнiсть порожньоi зали. З моеi примхи гуркiт то наростав, то завмирав, а моторошнi, повнi очiкування паузи, коли вiн стихав зовсiм, подобалися менi ще бiльше. Я тарабанив доти, поки сам не злякався; тодi я кинув палички, вилiз iз оркестру i, не наважуючись пiдвести голову, пробiг по лавках, якi стояли в партерi, й забився в найдальший куток. У порожнiй залi було холодно i страшно, й менi захотiлося додому. У цьому кiнцi зали вiкна були щiльно зачиненi, так що таемниче свiтло мiсяця осявало тiльки сцену, де все ще стояли декорацii темницi. Дверцята на задньому планi так i залишилася вiдчиненими, i блiдий промiнь мiсяця падав на постелену бiля неi солому, де було ложе Маргарити; менi згадалася красуня Гретхен та страта, що загрожуе iй, i, дивлячись на безмовну, залиту чарiвним сяйвом темницю, я вiдчував iще бiльше благоговiння, нiж Фауст, коли вiн вперше увiйшов до спаленьки Гретхен. Пiдперши щоки обома руками, я почав iз тихим смутком дивитися на сцену, особливо часто зупиняючись поглядом на напiвосвiтленiй нiшi, де лежала солома. Як раптом у темрявi щось заворушилося; затамувавши подих, я подивився в той бiк, – у нiшi стояла бiла фiгура; це була Гретхен, точнiсiнько така, якою я бачив ii востанне. Холодне тремтiння пробiгло по моему тiлу, зуби у мене зацокотiли, але в той же час серце сильно стислося вiд несподiваноi радостi, й на душi стало тепло. Так, це була Гретхен або, можливо, ii привид, хоча здалеку я й не мiг розгледiти риси ii обличчя, вiд чого вона здавалася менi ще бiльш схожою на привид. Вона напружено вдивлялася в темряву, наче шукала когось у залi. Я встав i з серцем, що голосно калатало, попрямував до сцени; переступаючи через лавки, я раз у раз зупинявся, але потiм знову йшов далi, немов якась невидима рука владно штовхала мене вперед. Хутро, в яке я був зашитий, робило моi кроки нечутними, так що вона помiтила мене лише тодi, коли, вилазячи iз суфлерськоi будки на сцену, я потрапив у смугу мiсячного свiтла i постав перед нею в моему дивному вбраннi. Я помiтив, як вона з жаху повернула на мене своi очi, що яскраво блищали, а потiм вiдсахнулася, хоча й не видала жодного звуку. Я тихенько наблизився на крок i знову зупинився; очi моi були широко розкритi, простягненi до неi руки тремтiли, але гаряча хвиля радостi, що захльостувала мене, пiдiгрiвала мою мужнiсть, i я смiливо пiшов просто назустрiч примарi. Але тут вона вигукнула: «Стiй! Звiдки ти такий узявся?» – i в ii голосi й у загрозливо витягнутiй руцi було так багато владноi сили, що я негайно ж зупинився, як заворожений. Ми пильно дивились одне на одного; тепер я добре впiзнавав ii риси; на нiй був бiлий пеньюар, шия i плечi були оголенi та м’яко свiтились, як снiг у зимову нiч. Я вiдразу ж вiдчув, що передi мною жива людина, i показна хоробрiсть, яку я напустив на себе, думаючи, що маю справу з привидом, перетворилася на природну боязкiсть, на збентеження хлопчика, що ненароком побачив так близько жiноче тiло. Що ж до ii самоi, то вона все ще не вирiшила, чи слiд приписати мою появу нечистiй силi, та про всяк випадок запитала ще раз: – Хто ти, хлопчику? Я смиренно вiдповiв: – Мене звуть Генрiх Лее, я грав у вас мавпу, i мене тут замкнули! Тодi вона пiдiйшла до мене, вiдкинула мою маску, взяла мое обличчя в своi долонi i сказала з гучним смiхом: – Ах ти, Господи Боже мiй! Та це та сама мавпа, що цiлий вечiр очей з мене не зводила! Ах ти пустун! Так ось хто наробив тут такого шуму! А я-то подумала, що це грiм гримить! – Так! – вiдповiв я, не зводячи очей iз вирiзу ii сорочки, де бiлiли ii груди, i душу мою знову охопив радiсний молитовний настрiй, якого я не знав уже давно, з того часу, коли я дивився в роззолоченi заходом небеснi далi й менi здавалося, що я бачу там самого Господа Бога. Я довго ще спокiйно i неквапливо розглядав ii гарне обличчя, з наiвною вiдвертiстю замилувавшись чарiвними лiнiями губ, якi дихали нiжнiстю. Деякий час вона мовчки i серйозно дивилася на мене, потiм промовила: – А ти, як видно, славний хлопчина, та тiльки ось виростеш i станеш таким же негiдником, як i всi. З цими словами вона пригорнула мене до себе й кiлька разiв поцiлувала в губи, так що вони завмерли й тiльки в промiжках мiж ii поцiлунками тихо ворушилися, шепочучи молитву, яку я таемно посилав до Бога, вiд усiеi душi дякуючи йому за казкову пригоду, що випала на мою долю. Потiм вона сказала: – А тепер залишайся-но ти у мене, поки не розвидниться, це буде найрозумнiше: адже зараз уже далеко за пiвнiч! – І, взявши мене за руку, провела у вiддалену кiмнату; пiсля закiнчення вистави вона влаштувалася тут на нiчлiг i спала, поки ii не розбудив учинений мною нiчний переполох. Вона перестелила свое лiжко, залишивши мiсце в ногах для мене, i, почекавши, поки я там влаштуюся, щiльно закуталася в оксамитову королiвську мантiю й уляглася так, що ступнi ii маленьких нiг легко спиралися на моi груди, вiд чого мое серце радiсно закалатало. Так ми й поснули, точнiсiнько в тiй же позi, як тi кам’янi фiгури на стародавнiх надгробках, де зображено на повний зрiст лицаря, що спить зi своiм вiрним псом у ногах. Роздiл дванадцятий Любителi читання. – Брехня Не з’явившись додому до ночi, я завдав матiнцi стiльки занепокоення та клопоту, що вона суворо заборонила менi гуляти вечорами й вiдвiдувати театр; та й в денний час вона наглядала за мною бiльш ретельно, нiж ранiше, i не дозволяла менi водитися з дiтьми бiднякiв, яких чомусь було заведено вважати поганими та розбещеними хлопчаками. І от приiжджi актори закiнчили своi гастролi в нашому мiстi, а я так i не побачив свою нову знайому, яка остаточно заволодiла тепер моiм серцем. Почувши, що трупа поiхала, я сильно засумував i досить довго був невтiшним. Чим менше я знав про ту краiну, куди вони верстали дорогу, тим бiльш бажаним уявлявся менi свiт, який лежав по той бiк гiр, – заповiтний край туманних мрiй i невиразноi туги. Приблизно в цей час я близько зiйшовся з одним хлопчиком, сестри якого, вже дорослi дiвицi, були великi любительки читання i зiбрали у себе вдома безлiч поганих романiв. Зачитанi томи з платних бiблiотек, жалюгiдний мотлох, який дiстався у подарунок вiд подруг зi знатних родин або придбаний у лахмiтника, – всi цi досить бруднi на вигляд книги валялись у них на пiдвiконнях, лавках i столах; по недiлях усе сiмейство вiддавалося читанню, причому за цим заняттям можна було застати не тiльки дiвчат i iх кавалерiв, а й батька i матiр, усiх iнших мешканцiв будинку i навiть випадкових гостей. Старi батьки були люди пустi й бачили в читаннi забаву, яка давала iм привiд поплескати язиками, а молодь пiдiгрiвала цими вульгарними, позбавленими смаку книжечками свою уяву або, вiрнiше, шукала в них якийсь iнший, прекрасний свiт, не схожий на навколишню дiйснiсть. У будинку були книги двох сортiв. Однi носили на собi печатку розбещених вдач минулого сторiччя: листування закоханих, амурнi пригоди; iншi являли собою грубуватi лицарськi романи. Для дiвчат головний iнтерес становили романи любовнi, якi вони читали зi своiми шанувальниками, на кожному словi дозволяючи iм то потиснути собi ручку, то поцiлувати себе; ми ж, хлопчаки, на щастя, були ще абсолютно байдужi до цих книг, сповнених вiдверто чуттевими сценами найгiршого штибу, якi нiчого не говорили нашiй уявi та здавалися нам нудними; зате, поцупивши ту чи iншу книжку про пригоди лицарiв, ми були дуже задоволенi своею здобиччю i негайно ж вiддалялися в який-небудь затишний куточок. Цi вульгарнi твори, де всi мрii та бажання героiв були такi виразнi й настiльки легко збувалися, прийшлися менi дуже до ладу, позаяк там говорилося про любов, i я знайшов у них назву для моiх неясних поривiв, якi я досi сам не зумiв би визначити. Найцiкавiшi iсторii ми незабаром запам’ятали слово в слово i довго, з неослабним iнтересом розiгрували iх в особах; ми давали нашi вистави всюди – то на кам’яних плитах дворiв, то в лiсi, то в горах, – а склад виконавцiв поповнювався просто по ходу дii, за рахунок поступливих малюкiв, яким ми в двох словах пояснювали, що iм треба робити. У ходi цiеi гри ми помалу приточили вiд себе так багато нових епiзодiв i пригод, що вiд первiсного сюжету не залишилось i слiду, – тепер лицарями були вже ми самi, й один iз найсерйознiшим виглядом розповiдав iншому довгу, нескiнченну iсторiю свого кохання i скоених ним подвигiв; зрештою, ми самi безнадiйно заплуталися в сплетенiй нами жахливiй сiтi брехнi: адже, оповiдаючи про своi вигаданi пригоди, кожен iз нас удавав, нiби вiн розраховуе на цiлковиту довiру слухача, а той у своiх же iнтересах прикидався, нiби й справдi вiрить оповiдачевi. Менi було неважко пiдтримувати цю видимiсть правдоподiбностi, оскiльки головну роль у наших оповiдках неодмiнно грала якась блискуча красуня з числа найбiльш знатних дам нашого мiста, i незабаром я й справдi став щирим прихильником i обожнювачем моеi обраницi – тiеi дами, яку я зробив героiнею мого вигаданого роману. Були у нас i могутнi вороги, i небезпечнi суперники, – так ми називали мiж собою поважних, по-лицарськи галантних офiцерiв, яких ми нерiдко бачили на вулицях гордо гарцюючими на своiх конях. У схованках у нас лежали величезнi багатства, ми повновладно розпоряджалися ними, будували чудовi замки у вiддалених куточках краiни, i то один, то iнший з важливим i заклопотаним виглядом заявляв, що iде оглядати своi володiння. Одначе помисли мого приятеля були спрямованi скорiше на збагачення та свое особисте благополуччя, i його уява було зайнята рiзноманiтними хитромудрими планами на цей рахунок, на якi вiн був надзвичайно винахiдливий, у той час як я зосередив усю силу фантазii на своiй дамi серця; що ж стосуеться тих дрiб’язкових турбот про грошовi справи, якi вiн невпинно вигадував, то я вирiшив перевершити його та розправився з ними раз i назавжди, пустивши в хiд iще одну грандiозну брехню – нiбито я знайшов скарб iз незлiченним багатством. Мабуть, це його дратувало, в усякому разi, якщо я був задоволений породженим моею фантазiею свiтом i не дуже-то турбувався про те, наскiльки достовiрнi його хвалькуватi вигадки, то вiн уже почав сумнiватися в достовiрностi того, що розповiдав я, i приставав до мене, вимагаючи доказiв. Одного разу, коли я мимохiдь зауважив, нiби у нас в погребi стоiть цiла скриня, набита золотом i срiблом, йому загорiлося зараз же побачити ii, i вiн довго наполягав на цьому. Я звелiв йому прийти в певний, зручний для мене день i годину, вiн з’явився точно в призначений час, i лише тодi, в останню хвилину, я раптом зрозумiв, у яке делiкатне становище вiн мене поставив. Не розгубившись, я вiдразу ж попросив його почекати бiля дверей, а сам побiг у ту кiмнату, де у матiнки була захована в письмовому столi дерев’яна скринька зi скромними коштовностями у виглядi старовинних i сучасних срiбних монет i декiлькох золотих дукатiв. Ця скарбниця складалася наполовину з сувенiрiв, подарованих колись матiнцi ii хрещеними, наполовину з подарункiв моiх хрещених, i ii повноправним власником вважався я. Кращою прикрасою колекцii була масивна золота медаль завбiльшки з талер, яка становила значну цiннiсть; ii пiднесла менi в нападi щедростi панi Маргрет, наказавши вiддати ii на збереження матiнцi та не забувати мою благодiйницю, коли я виросту i коли ii вже, напевно, не буде на свiтi. Користуючись даним менi правом у будь-який час самому вiдчиняти цю скриньку, я частенько милувався яскравим блиском моiх скарбiв i не раз уже показував iх iншим мешканцям нашого будинку. Тепер я взяв iх iз собою, знiс шкатулку в льох i поклав ii в порожнiй ящик, де лежала тiльки солома. Потiм я впустив мого скептика, з таемничим виглядом пiдняв кришку ящика i вийняв скриньку. Я вiдчинив ii, й перед ним яскраво засяяли блискучi срiбнi монети; а коли я став показувати йому золотi дукати i вийняв нарештi велику медаль, яка засяяла в напiвтемрявi дивним переливчастим свiтлом, так що можна було розгледiти вибитого на нiй стародавнього швейцарця з прапором у руцi та обрамленням з вiнка iз геральдичних щитiв з гербами, – тодi вiн витрiщив очi й простягнув руку, збираючись схопити пригорщу монет. Але я вiдразу ж зачинив шкатулку i сказав, ховаючи ii в ящик: «Ну що, бачив? Весь ящик наповнений такими штучками!» З цими словами я випровадив його з льоху i замкнув дверi на ключ. Тепер-то йому довелося здатися: вiн, щоправда, вiдмiнно знав, що всi нашi баляндраси – суцiльний вимисел, але тон взаемноi довiри, якого ми досi дотримувалися, не дозволяв йому пускатися в подальшi розпитування, – адже i на цей раз житейський такт i ввiчливiсть вимагали вiд нього, щоб вiн не спростовував так спритно i вмiло пiднесену йому брехню. Але якщо зараз вiн великодушно прийняв моi слова на вiру, то це було зроблено тiльки для того, щоб прискiпливо вимагати вiд мене надалi все нових i нових доказiв i змусити мене ще бiльше заплутатися в брехнi. Незабаром пiсля цього, – в той час якраз був ярмарок, – ми зустрiлися, тиняючись по берегу озера, де вишикувалися цiлi вулицi дрiб’язкових крамничок, i, як макбетiвськi вiдьми, вiтали один одного запитанням: «Що зроблено вiдтодi, як бачились?» Ми зупинилися перед крамницею iталiйця, розклали у вiкнi свого закладу ласощi пiвденних краiн разом iз блискучими ювелiрними штучками та дрiбничками. Інжир, мигдаль i фiнiки, ящики з бiлоснiжними макаронами та особливо цiлi гори величезних ковбас викликали у мого приятеля нестримну гру уяви, а я розглядав тим часом витонченi дамськi гребiнцi, флакончики iз запашними олiями та чорнi свiчки для обкурювання, розмiрковуючи про те, як мае бути добре там, де люди користуються цими речами. – Я щойно купив таку ось ковбасу, – заговорив мiй партнер по брехнi, – я ж скоро влаштовую банкет, так от хотiв скуштувати, чи не закупити менi цiлий ящик. Препогана ковбаса – я тiльки вiдкусив шматочок, i вiдразу ж викинув ii в озеро; вона там, напевно, ще плавае, я ii щойно бачив. Ми обидва подивилися на блискучу водну гладь, де тихо погойдувалися ярмарковi барки, а мiж ними там i сям плавали то яблуко, то салатний лист; одначе ковбаси щось не було видно. – Та ну ii, мусила бути, ii щука проковтнула! – добродушно зауважив я. Вiн погодився з цим припущенням i запитав мене, чи не збираюсь я щось придбати. – Аякже! Я, мабуть, куплю ось це намисто для моеi коханоi, – вiдповiв я, показуючи йому на намисто з фальшивих каменiв у яскравiй позолоченiй оправi. Тепер вiн зловив мене на словi та, обплутаний цiлою сiткою лестощiв i погроз, змусив негайно виконати мiй намiр; а цiкавiсть, – чи дiйсно я можу вiльно розпоряджатися моiм таемничим скарбом, – пiдiгрiвала його красномовство. Менi довелося збiгати додому i звернутися за допомогою до моеi скарбничцi, бо iншого виходу в мене не було. Через кiлька хвилин я знову вийшов iз дому i, мiцно затиснувши в кулацi кiлька блискучих срiбних монет, з калатанням серця пiдiйшов до ринку, де мене пiдстерiгав мiй злий демон. Ми зiбралися було поторгуватись, але все-таки сплатили за намисто стiльки, скiльки запросив iталiець; крiм того, я обрав iще браслет з агатовими пластинками i перстень iз червоною печаткою; торговець iз подивом дивився то на мене, то на моi новенькi гульдени, але все ж таки прийняв iх; не встиг я розплатитись, як мiй приятель уже потягнув мене у напрямку до тiеi вулицi, де жила моя дама серця. У вiдокремленому глухому кутi стояло п’ять чи шiсть особнякiв, власники яких, нащадки знатних родин, вели успiшну торгiвлю шовковими тканинами, що дозволяло iм зберiгати спосiб життя, гiдний iх славних предкiв. Нi корчем, нi будь-яких торгових закладiв не було видно в цьому охайному кварталi, що нiби дрiмали в тишi та самотностi; брукiвка була чистiша й рiвнiша, нiж на iнших вулицях, i була вiддiлена вiд тротуару вигадливими чавунними перильцями. У найбiльшому солiдному будинку жила героiня вигаданих мною небилиць, одна з тих юних, чарiвних дам, якi полонять рiшуче всiм – i своею стрункою, витонченою фiгурою, i рожевими щiчками, i великими усмiхненими очима, i чарiвними устами, i пишними локонами, i своею легкою, повiтряною вуаллю, i шовками, якi облягають iх стан, пiдкоряючи недосвiдчених молодикiв, розгладжуючи суворi складки на чолi старигана та являючи собою саме красу в ii, так би мовити, чистому виглядi. Ми вже пiдiйшли до прекрасного пiд’iзду, i мiй супутник довго умовляв мене передати подарунки володарцi мого серця, – я мусив зробити це зараз же або нiколи, – зрештою зухвало взявся за яскраво начищену ручку дзвiнка i потягнув за неi. Однак, незважаючи на його плебейське нахабство, – як сказав би в цьому разi аристократ, – у нього все ж не вистачило рiшучостi дати довгий i енергiйний дзвiнок; пролунав тiльки боязкий, ледве чутний звук, який одразу ж завмер у глибинi величезного будинку. Через кiлька хвилин одна стулка дверей ледь помiтно прочинилися, мiй супутник заштовхнув мене всередину, i я безмовно пiддався йому, бо найбiльше боявся наробити шуму. І ось я стояв у невимовному сум’яттi перед широкими кам’яними сходами, якi йшли високо вгору i губилися там серед просторих галерей. Браслет i перстень я затиснув у руцi, а намисто не вмiщалося в нiй i визирало мiж пальцями. Нагорi почулися кроки, вiдданi гучною луною зусiбiч, i чийсь голос голосно запитав: «Хто там?» Але я не вiдгукувався, зверху мене не було видно, i людина, що поставила запитання, знову вiддалилася, зачиняючи за собою дверi. Тодi я почав повiльно пiднiматися сходами, обережно озираючись на всi боки; по всiх стiнах висiли картини – величезнi полотна з химерними ландшафтами та незграбними натюрмортами; бiлi стелi лiпноi роботи були мiсцями прикрашенi фресками, а праворуч i лiворуч од мене, на рiвних вiдстанях однi вiд одних, виднiлися високi дверi з темного, гладко вiдполiрованого горiхового дерева, обрамленi однаковими колонами та фронтонами з того ж матерiалу. Кожен мiй крок будив вiдгомiн пiд склепiннями будiвлi, я йшов, насилу долаючи страх, i так i не знав, що менi сказати, якщо мене тут застануть. Перед усiма дверима лежали простi солом’янi постилки, i тiльки перед одними з них постелено особливо дорогий, майстерно сплетений килимок iз рiзнокольоровоi соломи; тут же стояв старовинний позолочений столик, а на ньому корзинка, в якiй лежало плетiння, кiлька яблук i красивий срiбний ножик; вона стояла бiля самого краю, нiби ii щойно сюди поставили. Я здогадався, що панночка, мабуть, перебувае за цими дверима, i, думаючи в ту хвилину тiльки про неi, залишив моi коштовностi просто на килимку, лише перстень я сховав на саме дно корзинки, поклавши його на тонку маленьку рукавичку. Пiсля цього я вiдразу ж кинувся вниз по сходах i вибiг на вулицю, де мене з нетерпiнням чекав мiй мучитель. – Ну як, вiддав? – крикнув вiн менi назустрiч. – Звичайно, – вiдповiв я, вiдчуваючи, як на душi в мене стае легше. – Неправда, – знову заговорив вiн, – вона весь час сидiла он бiля того вiкна i навiть iз мiсця не вставала. І справдi, глянувши на сяючi проти сонця вiкна, я побачив у одному з них мою красуню, причому вiкно було розташоване саме в тiй частинi будинку, де я щойно побував. Я сильно перелякався, та все ж хоробро збрехав: – Присягаюся тобi, я поклав намисто та браслет до ii нiг, а перстень надiв iй на палець! – Побожись! – Присягаюся Богом! – вигукнув я. – А тепер пошли iй поцiлунок рукою, якщо побоiшся, – значить, ти дав неправдиву клятву; дивись, дивись, вона якраз виглянула з вiкна! Вiн мав рацiю: вона дiйсно перевела погляд, i ii яснi очi були спрямованi просто на нас, одначе вигадане моiм приятелем випробування виявилося диявольськи жорстоким, бо я радше погодився б плюнути в обличчя самому сатанi, нiж виконати цю абсолютно непосильну для мене вимогу. Але iншого виходу в мене не було: адже своею лицемiрною клятвою я сам же вiдрiзав собi останнi шляхи до вiдступу. Я швидко поцiлував свою руку i помахав нею перед вiкном красунi. Дiвчина, що весь час уважно спостерiгала за нами, дзвiнко зареготала i привiтно закивала нам; але я вже щодуху кинувся навтьоки. Чаша мого терпiння переповнилась, i коли я вибiг на сусiдню вулицю i мiй товариш наздогнав мене, я пiдiйшов до нього впритул i сказав: – Ну, що ти тепер скажеш про свою ковбасу? Чи ти думаеш, що ми квити? Адже твоя жалюгiдна iсторiя з ковбасою i в порiвняння не йде з моею, з тим, що я тобi довiв! – З цими словами я, сам того не очiкуючи, раптом повалив його на землю i почав бити кулаком по обличчю, поки випадковий перехожий не розняв нас, вигукнувши: – Цi бiсенята хлопчаки тiльки й знають, що б’ються! За всi моi дитячi роки не було ще випадку, щоб я вдарив когось iз моiх однолiткiв у школi чи на вулицi, цей приятель був першим, i вiдтодi я не мiг на нього спокiйно дивитись, а до речi раз i назавжди вилiкувався вiд брехнi. Тим часом купи поганих романiв у домi мого приятеля виростали все вище, а разом iз ними росла i нерозсудливiсть завзятих любителiв читання. Хоч як це дивно, але старi наче радiли, дивлячись на своiх бiдолашних дочок, якi все бiльше впадали в якусь наiвну розпусту, невпинно змiнювали коханцiв i все-таки нiяк не могли вийти замiж, та так i залишилися сидiти вдома, оточенi цiлоi бiблiотекою засмальцьованих, смердючих книжчин i оравою немовлят, якi гралися цими книжками i немилосердно рвали iх i без того розшарпанi сторiнки. Одначе всi в домi, як i ранiше, читали як одержимi й навiть з iще бiльшим завзяттям, нiж ранiше, – адже тепер це заняття допомагало iм забути вiчнi сварки, нужду й турботи, тож перше, що впадало у вiчi в iх житлi, були книги, розвiшанi всюди пелюшки та всякi сувенiри, що залишилися на пам’ять вiд галантних, але невiрних шанувальникiв; малюночки з гiрляндою з квiтiв, що обрамляли який-небудь вислiв, альбоми з любовними вiршиками та храмами дружби, дерев’янi великоднi яечка, в яких був захований амурчик, та iншi дурницi. Ця злощасна пристрасть, а також iнша крайнiсть – захоплення рiзноманiтними релiгiйними теорiями та фанатичнi суперечки про тлумачення Бiблii, якi вели присутнi в домi панi Маргрет бiдняки, – все це було, як менi здаеться, лише вiдлунням усе тих же неясних поривiв серця, пошуками iншого, кращого життя. Що ж до мого приятеля, молодшого сина цiеi сiм’i, то його з дитинства витончена уява з роками почала виявлятися вже зовсiм по-iншому, штовхаючи його на все бiльш ризикований шлях. Вiн шукав у життi тiльки задоволень; ледве почавши навчатися ремесла прикажчика, вже заходився старанно вiдвiдувати шинки, де цiлими днями сидiв за картами, i не пропускав жодного з мiських святкувань i веселощiв. Для цього йому потрiбно було багато грошей, i, щоб роздобути iх, вiн пускався на найнеймовiрнiшi вигадки, дрiбне обдурювання i шахрайство, в яких вiн сам не бачив нiчого поганого, вважаючи iх просто продовженням свого колишнього романтичного фантазерства. Спочатку вiн обмежувався лише порiвняно безневинними витiвками, але це тривало недовго, i незабаром, немов зрозумiвши, що йому на роду написано стати злодiем, вiн взявся хапати все, що йому потрапляло пiд руку. Адже вiн був одним iз тих людей, якi нiтрохи не схильнi стримувати свою невгамовну жадiбнiсть i настiльки низькi душею, що готовi взяти хитрiстю або силою все те, з чим iх ближнiй не хоче розлучитися добровiльно. Цей ниций хiд думок породжуе цiлий ряд життевих явищ, на перший погляд зовсiм одне з одним не схожих. Вiн живить упертiсть нелюбого володаря, який давно вже став тягарем для кожного пiдданого своеi краiни, але все ще не бажае поступитися своiм мiсцем iншому та, вiдкинувши гордiсть i сором, живе по5том i кров’ю народу, хоча сам же зневажае i ненавидить його; вiн розпалюе похмурий запал закоханого, який отримав недвозначну вiдмову, але не хоче змиритися з тим, що його любов вiдкинуто, i довго ще затьмарюе чуже життя своею грубою нав’язливiстю; як i в усiх цих темних пристрастях, ми знаходимо його, нарештi, й у черствому егоiзмi рiзних ошуканцiв та злодiiв, великих i маленьких; i хоч би в якому виглядi цей ниций хiд думок виступав, суть його завжди одна; це те ж безсоромне прагнення заволодiвати чужим, якому вiддався мiй колишнiй приятель. Мало-помалу я зовсiм спустив його з уваги i знав тiльки, що вiн устиг уже кiлька разiв побувати за гратами; одного разу, коли я й думати про нього забув, менi випадково зустрiвся на вулицi обшарпаний волоцюга в супроводi двох стражникiв, якi вели його до в’язницi. Це був мiй давнiй знайомий, i пiзнiше я дiзнався, що вiн помер якраз у цiй в’язницi. Роздiл тринадцятий Веснянi маневри. – Юний злочинець Менi вже виповнилося дванадцять рокiв, i матiнцi довелося задуматися над тим, де менi вчитися далi. Планам батька, який мрiяв, що я навчатимусь у приватних школах, якi заснованi товариствами взаемодопомоги та доповнюють одна одну, не судилося здiйснитись, оскiльки вiдкритi в той час добре обладнанi державнi школи зробили цi заклади непотрiбними; уряд знову возз’еднаноi Швейцарii з самого початку придiляв цьому питанню велику увагу. Старий склад професорiв i вчителiв мiських шкiл поповнився за рахунок викладачiв, виписаних iз Нiмеччини, i був розподiлений по нових навчальних закладах, якi були заснованi в бiльшостi кантонiв i дiлилися на гiмназii та реальнi училища. Пiсля довгих ходiнь по урядових установах i нарад зi знайомими матiнка визначила мене в реальне училище, й успiхи, досягнутi мною в моiй скромнiй школi для бiднякiв, яку я покинув iз сумним i водночас радiсним почуттям, виявилися настiльки задовiльними, що я витримав вступний iспит нiтрохи не гiрше вихованцiв старих мiських шкiл, якi зажили доброi слави. Адже, згiдно з новими порядками, й цi сини заможних городян теж мусили вчитися на загальних пiдставах. Таким чином, я потрапив у зовсiм нове для мене середовище. Якщо ранiше я був одягнений краще за всiх моiх однолiткiв i вважався першим серед цих бiднякiв, то тепер, убраний у моi вiчно зеленi курточки, якi я змушений був доношувати до дiрок, я виявився одним iз найскромнiших i найбiльш непомiтних учнiв у класi, – причому не тiльки щодо одягу, але i стосовно моеi поведiнки. Бiльшiсть хлопчикiв належало до старовинних родин потомственого бюргерства; деякi виглядали пещеними паничами i були дiтьми знатних батькiв, деякi – синами сiльських багатiiв; але всi вони поводилися однаково самовпевнено, вирiзнялися розв’язнiшими манерами, а в iграх i розмовах один з одним користувались якимось мiцно сформованим жаргоном, який приводив мене в цiлковите здивування i розгубленiсть. Посварившись, вони вiдразу ж пускали в хiд руки, нагороджуючи один одного дзвiнкими ляпасами, так що менi було куди легше засвоювати новi знання, нiж освоюватися з цими новими звичаями, – а незнайомство з ними загрожувало менi всiлякими негараздами та халепами. Лише тодi я зрозумiв, наскiльки сердечнiшими були моi стосунки з тихими та лагiдними дiтьми бiднякiв, i я довго ще потайки навiдувався в компанiю моiх колишнiх друзiв, що iз заздрiстю i в той же час зi спiвчуттям слухали моi розповiдi про нову школу i тамтешнi порядки. І справдi, кожен день вносив усе новi змiни в мiй колишнiй спосiб життя. Вже здавна мiську молодь вчили володiти зброею, починаючи навчання з десяти рокiв i закiнчуючи його майже що в тому вiцi, коли юнаки йдуть на дiйсну службу; проте досi цi заняття були справою скорiше добровiльною, i якщо хтось не хотiв, аби його дiти iх вiдвiдували, нiхто його до цього не примушував. Тепер же вiйськове навчання було за законом поставлено в обов’язок усiеi учнiвськоi молодi, так що кожна кантональна школа одночасно являла собою вiйськову частину. У зв’язку з цими войовничими вправами нас змушували також займатися гiмнастикою, один вечiр був присвячений розучуванню рушничних прийомiв i маршируванню, а iнший – стрибкам, лазiнню та плаванню. Досi я рiс, як трава в полi, схиляючись i пригинаючись тiльки з волi примхливого вiтерцю моiх бажань i настроiв; нiхто не говорив менi, щоб я тримався прямо, не було в мене нi брата, нi батька, щоб зводити мене на рiчку або на озеро i дати менi там побовтатися; лише деколи, збуджений чим-небудь, я стрибав i скакав вiд радостi, але нiколи не зумiв би повторити цi стрибки у спокiйну хвилину. Та мене i не тягнуло займатися такими речами, позаяк, на вiдмiну вiд iнших хлопчикiв, що росли, як i я, без батька, я не надавав iм нiякого значення i вже за своiм темпераментом був занадто схильний до споглядальностi. Зате всi моi новi однокашники, аж до найменших, стрибали, лазили по деревах, плавали, як риби, проводили цiлi години на озерi, й головною причиною, що змусила мене набути певноi виправки та деяких навичок у гiмнастицi, були, мабуть, iх глузування, – якби не вони, мое завзяття охололо б дуже скоро. Але менi судилося пережити ще бiльш глибокi змiни в моему життi. У колi моiх нових приятелiв не було жодного, хто не одержував би вдома кишенькових грошей, як правило, досить значних, – одним батькам це дозволяв iх достаток, iншi просто трималися здавна заведеного звичаю i легковажно робили це напоказ. А привiд до того, щоб витрачати грошi, знаходився завжди, оскiльки навiть пiд час наших звичайних навчань та iгор, якi вiдбувалися де-небудь на площi в iншiй частинi мiста, заведено було купувати фрукти i пирiжки, – не кажучи вже про великi замiськi прогулянки i вiйськовi походи з музикою та барабанним боем, коли ми зупинялися на вiдпочинок у якому-небудь вiддаленому селi й кожен вважав своiм обов’язком сiсти за стiл i випити склянку вина, як то личить справжньому чоловiковi. Крiм того, у нас були й iншi витрати – на складанi ножички, пенали та iншi дрiбницi, якi ми раз у раз оновлювали, посилаючись на те, що вони нiбито потрiбнi для занять (хоча насправдi всi цi дрiбнички були просто черговим модним захопленням); кожен з нас намагався не пропустити жодноi екскурсii в сусiднi мiста, де ми оглядали всiлякi пам’ятки, i той, хто не мiг собi цього дозволити й весь час тримався осторонь, ризикував опинитися в нестерпнiй самотi й назавжди стати вiдомим як найжалюгiднiший бiдняк. Матiнка сумлiнно сплачувала всi надзвичайнi витрати на пiдручники, письмове приладдя та iншi потреби, i в цьому вiдношеннi готова була задовольнити навiть моi забаганки. На уроках креслення я користувався циркулями з прекрасноi готовальнi батька, проколюючи ними найдобротнiший папiр, якого не було нi у кого в класi; за кожноi нагоди я заводив новий зошит, а моi книги завжди були одягненi в мiцнi палiтурки. Що ж стосуеться всього того, без чого можна було хоча б так-сяк обiйтися, то матiнка вперто наполягала на своему принципi не витрачати жодного пфенiга даремно i старалася, щоб i я якомога ранiше взяв собi це за правило. Виняток вона робила лише в рiдкiсних випадках, коли затiвались якi-небудь особливо цiкавi поiздки та прогулянки, знаючи, що вiдмовитися вiд них було б для мене занадто великою прикрiстю, i видавала менi скупо вiдраховану суму, яка завжди випаровувалася вже до середини цього радiсного дня. До того ж зi своiм жiночим незнанням життя вона не втримувала мене в нашому тiсному домашньому маленькому свiтi – чого можна було б очiкувати при ii суворiй ощадливостi, – а волiла, щоб я проводив весь свiй час у компанii товаришiв, наiвно вважаючи, що спiлкування з вихованими хлопчиками, та ще й пiд наглядом цiлого штату поважних наставникiв, пiде менi тiльки на користь; тим часом саме це постiйне спiлкування з однолiтками неминуче змушувало мене у всьому тягнутися за ними i вело до невигiдних для мене порiвнянь, так що я на кожному кроцi потрапляв у найнезручнiше й навiть фальшиве становище. Пройшовши прямий i ясний життевий шлях i зберiгши при цьому дитячу чистоту i простодушнiсть, вона й гадки не мала про той отруйний злак, що зветься фальшивим соромом i розпускаеться вже на зорi нашого життя, тим бiльше що iншi старi люди по своiй дуростi дбайливо плекають цей бур’ян, замiсть того щоб його виполювати. Серед тисяч педагогiв, якi iменують себе друзями юнацтва та перебувають у товариствах пам’ятi Песталоццi, навряд чи знайдеться хоча б десяток людей, якi пам’ятали б iз власного досвiду, що становить ази психологii дитини, й уявляли б собi, до яких фатальних наслiдкiв може призвести iх незнання; мало того, навiть вказати iм на це було б великою необережнiстю, – а то вони, чого доброго, накинуться на цю думку i негайно ж виведуть iз неi якусь нову прописну iстину. Якось раз нам було оголошено, що на Трiйцю ми вирушимо в далекий похiд; весь наш невеликий гарнiзон, кiлька сот школярiв, мав бути у строю та з музикою виступити з мiста i, проробивши марш через гори i долини, провiдати юних ратникiв сусiднього мiстечка, де намiчалося влаштувати спiльнi навчання та паради. Ця звiстка схвилювала всiх нас, а радiсть очiкування та веселi клопоти й приготування хвилювали нас iще бiльше. Ми споряджали за всiма вимогами статуту нашi маленькi похiднi ранцi, набивали патрони, причому наготували iх набагато бiльше покладеного числа, прикрашали гiрляндами квiтiв нашi двофунтовi гармати i древка прапорiв, а тут iще стали ходити чутки про те, що нашi сусiди не тiльки славляться своею солдатськоi виучкою та виправкою, але понад те гострi на язик, люблять весело побенкетувати й горою стоять один за одного, так що кожен з нас мусить не тiльки причепуритись i триматись якомога бiльш хвацько, а й прихопити з собою бiльше кишенькових грошей, аби нi в чому не спасувати перед хваленими сусiдами. До того ж ми знали, що в урочистостях братимуть участь також i представницi прекрасноi статi, що вони зустрiчатимуть нас у святкових вбраннях i вiнках при нашому вступi в мiсто i що пiсля обiду буде влаштовано танцi. Стосовно цього ми теж не були схильнi поступитися своiм суперникам; вирiшено було, що кожен роздобуде собi бiлi рукавички, щоб з’явитися на балу галантним i в той же час по-вiйськовому пiдтягнутим кавалером; всi цi важливi питання обговорювалися за спиною в наших вихователiв, i притому з такою серйознiстю, що мене мучив страх, чи зумiю я дiстати все те, що вiд мене вимагалося. Щоправда, рукавичками я змiг похвалитись один iз перших, оскiльки матiнка зглянулася на моi благання i, порившись у своiх потаемних запасах, знайшла там серед забутих речей, свiдкiв ii далекоi молодостi, пару довгих дамських рукавичок iз тонкоi бiлоi шкiри, в яких вона, не довго думаючи, вiдрiзала верхню частину, пiсля чого вони прийшлися менi саме враз. Зате щодо грошей я не очiкував нiчого гарного i з сумом думав про те, що менi належить зiграти принизливу роль людини, вимушеноi утримуватися вiд усiх задоволень. Напередоднi радiсного дня я сидiв у куточку, поринувши в цi невеселi роздуми, як раптом у мене майнула нова думка. Я дочекався, поки матiнка вийшла з дому, а потiм швидко пiдiйшов до заповiтного столика, де стояла моя скарбничка. Я прочинив кришку i, не дивлячись, вийняв монету, що лежала зверху; при цьому я зачепив i всi iншi, так що вони видали тихий срiблястий дзвiн, i хоча цей звук був чистий i мелодiйний, менi все ж почулася в ньому якась владна сила, вiд якоi мене кинуло в дрож. Я поспiшив приховати свою здобич, але мною тут же опанувало якесь дивне почуття; тепер я вiдчував боязкiсть перед матiнкою i майже зовсiм перестав розмовляти з нею. Адже якщо першого разу я посягнув на шкатулку пiд тиском iззовнi, лише на мить пiдкорившись чужiй волi, та не вiдчував пiсля цього докорiв совiстi, то мiй теперiшнiй вiдчайдушний вчинок було здiйснено з власного бажання i навмисно; я вчинив його, знаючи, що матiнка нiколи не дозволила б цього; до того ж i сама монета, така красива та новенька, здавалося, всiм своiм виглядом говорила, що розмiняти ii було б святотатством. І все-таки я не вiдчував себе злодiем у повному розумiннi цього слова: мою провину пом’якшувала та обставина, що я обiкрав тiльки самого себе, та й то лише з огляду на крайню необхiднiсть, бажаючи самого ж себе виручити з критичного становища. Це можна було б скорiше порiвняти з тим невиразним почуттям, яке, напевно, несвiдомо мав блудний син у той день, коли вiн залишав отчий дiм, забравши свою частку спадщини, щоб самому витратити ii. На Трiйцю я вже з самого ранку був на ногах. Нашi барабанщики, найменшi, а тому й найметкiшi хлоп’ята, давно вже прокинулись i, склавши значний загiн, проходили по вулицях, збираючи навколо себе натовпи старших школярiв, якi з нетерпiнням чекали виступу, й менi теж кортiло примкнути до них. Але матiнка все ще поралася навколо мене; вона поклала в ранець припаси на дорогу, повiсила менi через плече похiдну фляжку, наповнену вином, раз у раз пхала менi ще щось у кишенi й давала материнськi настанови, як менi слiд поводитись. Я давно вже взяв рушницю на плече, пристебнув патронташ, у якому серед патронiв був захований мiй великий талер, i хотiв було вислизнути з ii рук, але тут вона здивовано сказала, що менi, напевно, хочеться взяти з собою хоч трохи грошей. Із цими словами вона дiстала заздалегiдь вiдрахованi грошi та стала наказувати, як менi ними краще розпорядитись. Їх було, щоправда, не так уже й багато, але все ж цiлком достатньо, – це була пристойна сума, розрахована не тiльки на найнеобхiднiше, але навiть на непередбаченi витрати. Крiм того, в особливiм папiрцi було загорнуто ще одну монету, – ii я мав дати на чай прислузi в тому гостинному домi, де я зупинюся на нiчлiг. Гарненько помiркувавши, я зрозумiв, у чому тут рiч: адже це був, по сутi, перший випадок у моему життi, коли така щедра видача виявилась i справдi необхiдною, i ось матiнка зробила все, що вiд неi залежало. І все-таки це було для мене несподiванкою; я був дуже збентежений i схвильований, а коли я спускався сходами, з очей моiх бризнули сльози, чого зi мною давненько вже не траплялося. Менi довелося затриматись перед дверима, щоб утерти iх, i лише пiсля цього я вийшов на вулицю та приеднався до веселого натовпу товаришiв. Радiсне збудження, що охопило всiх, знайшло б гарячий вiдгук у моiй душi, зiгрiтiй зворушливими турботами матiнки, якби не захований у патронташi талер, що каменем лежав у мене на совiстi. Але ось весь загiн був у зборi, пролунали слова команди, ми вишикувались i рушили в дорогу, i тодi моi похмурi думки мимоволi почали розсiюватися. Мене призначили в авангард, i ми найпершими увiйшли в гори, а внизу, бiля наших нiг, колихалися строкатi ряди колони, що далеко розтягнулася та з пiснею i з розгорнутим прапором крокувала слiдом за нами; тут, на вiльних просторах гiр, пiд ясним ранковим небом, я остаточно забув про все на свiтi, цiлком вiддавшись враженням теперiшнього часу, який дарував менi одну чудову мить за одною, i нетерпляче очiкуючи, яка нова перлина зiсковзне зараз iз золотоi нитки часу. Наш передовий загiн жив веселим похiдним життям; старий вояка, посивiлий на службi в чужих краях, а тепер приставлений до нас, жовторотих пташенят, аби навчати нас свого ремесла, сам був не проти попустувати з нами, прихильно прислухався до наших невiдступних прохань зробити ковток iз чиеi-небудь фляжки та безупинно прикладався то до однiеi то до iншоi, засуджуючи, втiм, iх вмiст. Гордi тим, що з нами немае нiкого з вихователiв, – вони супроводжували основний загiн, – ми з побожнiстю слухали розповiдi старого солдата про походи та боi, в яких вiн побував. Опiвднi загiн зупинився на привал у залитiй сонцем безлюднiй улоговинi; у цьому дикому куточку росли дуби, що стояли на деякiй вiдстанi один вiд одного, i наше юне воiнство розташувалося пiд ними. Що ж до нас, солдатiв передового загону, то ми стояли на однiй з вершин i з задоволенням поглядали вниз, на веселий гамiрний табiр. Ми принишкли i впивалися тишею та яскравим блиском чудового весняного дня; старий фельдфебель iз насолодою розтягнувся на землi та, примружившись, вдивлявся в мирнi далi, що дихали спокоем, край гiрських потокiв i блакитних озер. Хоча ми ще не вмiли судити про красоти ландшафту (а деякi, можливо, так нiколи й не навчилися цьому), в ту хвилину кожен iз нас усiею душею вiдчував принаднiсть природи, тим бiльше що наша радiсна хода вельми вдало оживляла й урiзноманiтнювало пейзаж, який розгорнувся перед нами; ми самi виступали як живi, дiючi персонажi цiеi картини й були, таким чином, позбавленi захопленоi чутливостi, властивоi людям, що милуються природою лише як бездiяльнi спостерiгачi. Тодi я ще не вiдчував цiеi рiзницi, але згодом на власному досвiдi переконався в тому, що дозвiльне милування могутньою природою один на один iз нею розпещуе душу людини та розслабляе ii, не насичуючи; мiць i краса природи змiцнюють i живлять нашi духовнi сили, тiльки якщо ми самi – хоча б зовнi – вiдiграемо в нiй якусь дiяльну, осмислену роль. І навiть тодi ii величава безмовнiсть усе ще пригнiчуе нас; там, де людина не чуе плескоту хвиль, не бачить навiть бiгу хмар, iй хочеться розвести вогонь, аби змусити ii струсити свiй сон i хоч на хвилину знову почути живе дихання природи. Так ми i вчинили: зiбравши трохи хмизу, ми розпалили багаття; червонi вуглинки так тихо i приемно потрiскували, що навiть наш сивочолий суворий командир iз задоволенням дивився у вогонь, а блакитний стовп диму слугував для розташованого в долинi вiйська сигналом про те, що наш бiвуак знаходиться саме тут; незважаючи на гарячi променi полуденного сонця, ми з задоволенням грiлися бiля жаркого полум’я багаття, i коли ми рушали в дорогу, нам не хотiлося гасити його. З якою насолодою порушили б ми навколишню тишу кiлькома пострiлами в повiтря, якби це не було найсуворiше заборонено! Один iз хлопчикiв уже зарядив свою рушницю, проте його вiдразу ж змусили знову витягти заряд iз патронника, що вiн i зробив за всiма правилами мистецтва, але з таким же незадоволенням, iз яким балакун перемагае себе, щоб не вибовкати довiрений йому секрет. Але от вечiрня зоря позолотила небо, i тодi перед нами постало нарештi дружне мiсто; iз його старовинних ворiт, прикрашених квiтами та зеленими гiлками, вже рухався нам назустрiч загiн хлопчикiв, озброених точно так само, як i ми, i супроводжуваних своiми братами, сестрами та батьками; деякi приедналися до тих, хто зустрiчав, з цiкавостi, iншi – з обов’язку гостинностi. Їх артилерiя вiддала в нашу честь салют iз декiлькох залпiв, i ми прискiпливо розглядали маленьких канонiрiв, якi стояли бiля жерла гармат, що з тим же грацiозним вивертом вiдкидалися назад, коли заряджаючий прикладав гнiт до запалу, а пiсля кожного пострiлу так само хвацько салютували банником, смикаючись, як дерев’янi паяци, тобто проробляли все те ж, що було в ходу i в нас. Але ще бiльш вагомою причиною для заздростi були новенькi курковi карабiни, якими були озброенi нашi друзi, – адже у нас були тiльки старi крем’янi рушницi, що час вiд часу дозволяли собi давати осiчку. Уряд цього кантону був вiдомий тим, що у своему прагненнi якомога швидше перейняти всi найкращi й найкориснiшi нововведення вiн нерiдко витрачав бiльше, нiж може собi дозволити обачний i ощадливий господар, i, вiрний цiй звичцi, закупив для учнiв своiх шкiл новiтнi зразки вогнепальноi зброi, – хоча навiть великi, розвиненi у вiйськовому вiдношеннi держави в той час тiльки ще починали вводити iх у себе. І от поки нашi друзi з поблажливою люб’язнiстю пояснювали нам, що команда «порох на полицю» у них бiльше не вiддаеться i заряджання вiдбуваеться тепер набагато швидше, ми почули, як дорослi, що супроводжували нас, пiвголосом висловлювали свое несхвалення з приводу настiльки нерозумною марнотратства. Зрештою ми вiдчули втому i з задоволенням прийняли запрошення батькiв, якi так завзято сперечалися одне з одним за право прихистити нас у себе i так радо розкривали нам своi обiйми, що весь наш загiн негайно ж зник у iх натовпi, як швидкоплинна злива, котру миттево всотала гаряча спрагла земля. Потiм вони повели нас поодинцi в своi будинки, де ми були урочисто прийнятi та обiгрiтi теплом домашнього затишку, i за всю цю гостиннiсть ми вiдплатили тим, що кожен з нас, вирушаючи до спальнi, брав iз собою свою рушничку, – наче вiн перебував у станi ворогiв, – ставив ii в узголiв’i приготовленого для нього лiжка та лише пiсля цього починав пiдiйматися на нього, для чого йому доводилося пускати в хiд усi своi гiмнастичнi навички, позаяк лiжка в оселях наших господарiв були надзвичайно високi. Розпочатi на наступний день святкування виправдали найсмiливiшi очiкування. Пiдхльоснутi духом змагання, обидвi партii змагальникiв закiнчили навчання на плацу з однаково хорошим результатом; зате проти куркових карабiнiв наших суперникiв у нас було припасено iнший козир. Якщо iх артилерiю було навчено тiльки холостоi стрiльби i вона зовсiм не вмiла поводитися з ядрами, то наша так майстерно била по цiлi, що слова, якi годиться казати в таких випадках: «А справдi ж, хлопчаки знають свою справу краще за дорослих!» – цього разу не були позбавленi пiдстави, й нашi сусiди дiйсно з подивом дивилися на те, з якою серйозною зосередженiстю ми наводимо своi гармати. Великий святковий обiд, у якому взяло участь кiлька тисяч осiб, молодих i старих, було влаштовано на зеленому лузi. Популярнi серед мiсцевоi молодi громадяни мiста виголошували застiльнi промови та зумiли взяти в них вiрний тон, не заохочуючи нашого дурного хлоп’ячого прагнення здаватися дорослими, вони стали необразливо жартувати з нас, що вiдразу ж додало бесiдi невимушеного характеру, самi забули про своi роки, але й не впали при цьому в дитинство i таким чином показали нам наочний приклад того, як можна веселитися, не втрачаючи голови. Потiм iз мiських ворiт пара за парою почали з’являтись ошатно одягненi дiвчатка, зi спiвом проходили повз нас, запрошуючи пiти за ними на рiвну, чисто скошену галявину, щоб почати iгри й танцi. Всi вони були в бiлих платтячках iз червоною оздобою i являли собою чарiвне видовище всiх вiдтiнкiв квiтучоi юностi – вiд кучерявого маленького дiвчатка до пiдлiтка з першими рисами дорослоi дiвчини; тепер вони стояли широким пiвколом, iз-за якого там i сям виднiлася гордо пiднесена голова зрiлоi красунi, щасливоi матерi, що прийшла сюди, щоб наглянути за своiми нiжними нащадками, а до речi, й самiй покружляти в легкому танцi та, користуючись нагодою, хоч ненадовго вiдчути себе вiльнiшою i молодшою, нiж у звичайнi днi. Адже й чоловiки теж не упустили цього зручного випадку i, заявивши, що вони не можуть стояти осторонь, коли iхнi дiти веселяться, вже встигли скрiпити свою дружбу з нами пляшкою-другою доброго вина. Наш доблесний загiн наближався зiмкнутим строем до хороводу красунь, якi шепотiлись одна з одною, нiхто не виявляв особливого бажання йти на приступ першим; ми так старалися здаватись холодними i байдужими, що дивилися на них похмуро, майже вороже, i тiльки мелькання та блиск наших бiлих рукавичок, якi ми почали надягати майже одночасно, надали нашiй шерензi дещо бiльш святкового вигляду. Одначе незабаром нам стало ясно, що добра половина нашого загону цiлком змогла б обiйтись i без рукавичок. Справа в тому, що ми вiдразу ж рiзко роздiлилися на двi абсолютно рiзнi групи, а саме, на тих, у кого вдома були старшi сестри, i тих, хто не мав цiеi приемноi переваги. Якщо першi всi до одного виявилися спритними танцюристами й незабаром привернули до себе увагу дам, якi хотiли танцювати тiльки з ними, то останнi тупцювали на галявинi незграбно, як ведмедi, i пiсля декiлькох безуспiшних спроб зав’язати знайомство потихеньку втекли з майданчика та зiбралися за заставленим пляшками столом. Там ми затягнули хвацьку пiсню i вiддалися розгульному солдатському життю, уявляючи себе суворими вояками та жiнконенависниками i намагаючись переконати один одного в тому, що наше молодецтво все ж справляе враження на дiвчаток i що вони частенько поглядають крадькома в наш бiк. Ми бенкетували досить несмiливо та скромно, скорiше з прагнення наслiдувати старших, i не могли подолати настiльки природноi в нашому вiцi вiдрази до надмiрностi; й усе-таки цiеi гулянки було цiлком достатньо для того, щоб у нас заговорили нашi дитячi пристрастi. Виноробство в тiй мiсцевостi було бiльш розвинене, й тамтешнi вина були кращi за нашi; тому нашi юнi сусiди зовсiм iнакше уявляли собi святковi веселощi й дiйсно могли випити бiльше, нiж ми, що повнiстю пiдтверджувало iх репутацiю. Тут-то менi й випала нагода вiдзначитись, i я стрiмголов вiддався цьому бажанню; я був при грошах, i це давало менi необхiдну в таких справах смiливiсть i впевненiсть у собi, так що незабаром моi спiвтрапезники вiдчули до мене певну повагу. Взявши один одного пiд руки, ми пiшли блукати по мiсту i його околицях, заглядаючи в усi розважальнi заклади; чудова погода, святкове пожвавлення i випите вино запаморочили менi голову, зробивши мене балакучим i завзятим, зухвалим i винахiдливим; якщо ранiше я був тишком, звиклим стояти осторонь i мовчати, то тепер я раптом заговорив голоснiше за всiх i якось одразу почав задавати тон, жартуючи зi спiврозмовникiв i невпинно вправляючись у дотепностi, так що навiть найзавзятiшi дотепники, що досi ледь помiчали мене, негайно ж оцiнили належним чином мою винахiдливiсть i стали зi мною незвичайно милi. Усвiдомлення того, що я перебуваю в чужому мiстi й на мене дивляться незнайомi люди, тiльки додавало менi духу. Важко сказати, що тут було найголовнiшим: чи то захоплення власним красномовством, чи то п’янка радiсть життя, чи то марнославство, що прокинулось у менi; так чи iнакше, я потопав у ще не вивченому мною блаженствi, яке охопило мене, мабуть, iще з бiльшою силою на третiй день, коли ми вирушили додому. Всi ми були якнайбiльше задоволенi святкуванням, вiдчували себе набагато вiльнiше, бо на цей раз iшли не в строю, i, перш нiж дiстатися домiвки, пережили ще чимало веселих пригод. Із заходом сонця я знову вступив пiд стрiху батькiвського дому. Темне вiд пилу та засмаги обличчя, ялинова гiлочка, засунута для краси за ремiнець кашкета, слiди пороху, навмисне залишенi мною на дулi моеi рушнички i навiть, для бiльшоi поважностi, на губах, – все це ясно пiдтверджувало, що я вже не той, яким вийшов звiдси кiлька днiв тому. Тепер я був зовсiм iншою людиною: я крутився серед найзапеклiших бешкетникiв, володарiв нашого хлоп’ячого маленького свiту, вiв iз ними переговори, i ми погодилися на тому, що нам слiд i надалi продовжувати в тому ж дусi. Перш за все не можна було дозволяти, щоб нашi галантнi танцюристи, або, як ми iх називали, пестуни, затьмарили нас в очах мiсцевих красунь; тому було вирiшено, що iх витонченим манерам ми протиставимо нашi суворi солдатськi звичаi, всiлякi зухвалi набiги, смiливi витiвки та iншi подвиги, чим i здобудемо собi славу вiдчайдушних i небезпечних людей. Сповнений цими новими задумами i все ще сп’янiлий од пережитоi радостi, яка не встигла втомити мене i якою я не встиг насититись, я вiдчував себе на сьомому небi та довго ще ходив по всьому будинку, з грубуватою розв’язнiстю просторiкуючи про своi пригоди, поки матiнка не кинула в розбурханий потiк красномовства кiлька крупинок гумору, якi вiдразу ж зробили свою магiчну дiю, так що я дуже скоро заспокоiвся й пiшов спати. Роздiл чотирнадцятий Юнi хвальки, користолюбцi та фiлiстери Моi новi друзi не дали менi одуматись i зрозумiти моi помилки, тепер я набув чималоi ваги в колi хлопчакiв, вiдомих усьому мiсту як першi бешкетники, i вже наступний день жваво нагадав менi всi недавнi подii; скориставшись тим, що гучнi святковi веселощi все ще не стихали, я вирiшив пустити в хiд залишки свого готiвкового капiталу i в обмiн на них придбати новi лаври. Ми умовилися влаштувати в одну з найближчих недiль велику замiську прогулянку, яка мала стати новою демонстрацiею проти низькопоклонникiв, якi склали надто високу думку про себе. У своiй легковажностi я навiть не завдав собi працi подумати, звiдки вiзьму потрiбнi для цього грошi, i не мав, таким чином, нiяких певних планiв на цей рахунок, але, коли надiйшла недiля, я в останню хвилину знову запустив руку в скриньку, не вiдчуваючи при цьому нiчого, крiм почуття тяжкоi необхiдностi й не дуже твердого намiру бiльше нiколи цього не робити. Так я прожив лiто, що швидко промайнуло. Наш початковий порив давно вже охолов, i ми знову пiдкорилися повсякденному плину подiй; та й у менi, ймовiрно, знову перемогло б почуття мiри i пристойностi, якби з моiх походеньок не виросла нова пристрасть – нестримне прагнення до марнотратства, марнотратство заради самого марнотратства. Менi подобалося, що я можу в будь-який час купувати тi маленькi скарби, якими так жадають володiти дiти в моему вiцi, i я постiйно тримав руку в кишенi, готовий вийняти чергову монету. Все те, що iншi хлопчики набували, вимiнюючи один у одного, я купував тiльки за готiвку; я роздавав дрiб’язок малюкам i вбогим, а також робив подарунки приятелям, що становили мiй почет i старалися використовувати мое заслiплення, поки я ще не одумався. А я i справдi дiяв у якомусь заслiпленнi. Я якось зовсiм не думав про те, що рано чи пiзно грошi все-таки мають скiнчитися; тепер я вже нiколи не вiдчиняв скриньку до кiнця i не дивився на монети, а тiльки просовував руку пiд кришку, щоб вийняти одну з них, i нiколи не пiдраховував, скiльки ж я встиг розтратити. Навiть думка про те, що недостачу буде виявлено, не вселяла менi страху; моi шкiльнi справи та роботи, заданi додому, йшли не гiрше, а скорiше краще, нiж ранiше, тому що тепер у мене не було невиконаних бажань i нiщо не спонукало мене вiддаватися мрiйливому неробству, а вiдчуття повноi свободи дiй, яке виникало в мене, коли я витрачав грошi, породило звичку робити й усi iншi справи якось бiльш швидко i рiшуче. Крiм того, я вiдчував, що на мене незримо насуваеться бiда, i вiдчував неясну потребу хоч якоюсь мiрою врiвноважити тяжкiсть моеi провини бездоганним виконанням усiх своiх iнших обов’язкiв. Одначе того лiта я весь час перебував у тяжкому i болiсному душевному станi, який завжди пов’язуеться в моiй пам’ятi з iншими картинами: з блакитним небом i з яскравим свiтлом сонця, з тихими харчевнями, що потопають у зеленi далеко в лiсi, де ми потайки збиралися на нашi гулянки, так що всi цi спогади досi пробуджують у менi дивнi, подвiйнi почуття. Моi приятелi, звичайно, давно вже помiтили, що iсторiя з моiми грошима – справа нечиста, але всiляко уникали висловлювати пiдозри чи задавати будь-якi запитання, навпаки, вони вдавали, нiби вважають усе це нормальним, мовчки, не пускаючись у зайвi мiркування, допомагали менi розмiнювати новенькi срiбнi монети, що впадали у вiчi, а коли моi незлiченнi багатства вичерпались, холодно i байдуже вiдвернулися вiд мене. Вони поводилися точнiсiнько як iншi дорослi, що вважаються порядними дiловими людьми i спокiйнiсiнько привласнюють собi чуже добро, навiть якщо воно нажите нечесним шляхом, не допитуючись, звiдки воно взялося. Все це неважко було передбачити заздалегiдь, i все ж iх поведiнка пригнiчувала мене, особливо пiсля того, як я помiтив, що вони ставляться до мене з дивною стриманiстю, стають трохи привiтнiшими лише тодi, коли я знову приношу з дому грошi, але в той же час, мабуть, ведуть розмови про мене десь у мене за спиною. Але якщо ця боягузливо-обережна, а загалом досить звичайна поведiнка бiльшостi моiх товаришiв не привела до рiзкого i болючого розриву з ними, то безмiрне себелюбство одного з них i ненависть, що спалахнула мiж нами, накликали на мене такi прикрощi та страждання, якi не часто випадають на долю дiтей. Це був невеликого зросту хлопчина з дрiбними, але правильними та приемними рисами обличчя, суцiльно засiяного ластовинням. Вiн був не по роках розсудливий, навчався старанно i дуже справно, в розмовi зi старшими, особливо з жiнками, намагався висловлюватися статечно й не по-дитячому розумно i тому зажив слави добропорядного, вельми здiбного хлопчика. Завдяки своiй уважностi й терпiнню вiн набув вправностi майже в усьому, що вiд нас вимагали в школi, i хоч за яку б роботу вiн брався, все у нього виходило якось спритно та добре. Мейерлейн, – так звали мого приятеля, – не мав, однак, якихось бiльш серйозних здiбностей; в усiх його численних захопленнях i рiзноманiтних витiвках нiколи не було нiчого нового, нiчого свого, i в нього тiльки те й виходило добре, що можна було перейняти у товаришiв, i його спонукало невiдступне бажання навчитись абсолютно всього, що вмiли робити iншi. Тому вiн мiг iз однаковим успiхом виконати якусь складну палiтурну роботу, що вимагала акуратностi, або перестрибнути через канаву, далеко закинути м’яч або влучити камiнчиком у намальоване на стiнi коло, i все це цiною тривалих наполегливих вправ; у його зошитах нiколи не було помилок, i вони перебували в зразковому порядку, почерк у нього був дрiбний i красивий, i особливо приемний вигляд мали рiвненькi ряди витончених округлих цифр, якi вiн виводив iз незвичайною ретельнiстю. Але найголовнiшим його талантом була особлива здатнiсть розважливо тлумачити про все, заплутуючи найпростiшу справу та ускладнюючи ii мудрованими мiркуваннями, i з багатозначним виглядом висловлювати своi здогадки та висновки, занадто складнi для нашого вiку. Одначе всi старалися залучити його до своеi компанii, бо з ним не було нудно, вiн був послужливий, нiколи не пiдводив товаришiв i рiдко встрявав у нашi суперечки, зате вже, посварившись iз ким-небудь, iз дивовижною завзятiстю стояв на своему i доводив справу до кiнця; всi поважали його за це, тим бiльше що вiн завжди розсудливо ставав на бiк того, хто був дiйсно мав рацiю або ж принаймнi вмiв довести свою правоту i вийти переможцем. Вiн був на пiвтора року старший за мене, проте зiйшовся зi мною ближче, нiж усi iншi, так що у нас iз ним зав’язалась особливо тiсна дружба, i кожну вiльну хвилину ми проводили разом. Вiн чудово доповнював мiй характер i тому дуже менi подобався. Моi вигадки та витiвки завжди били на зовнiшнiй ефект, i в них було багато незвичайного та фантастичного, в той час як вiн, такий ретельний i точний у всякiй справi, вносив до всiх моiх швидкоплинних поривiв i невизначених задумiв доцiльнiсть i порядок. Мейерлейн оберiгав мою таемницю так само ретельно, як i iншi моi приятелi, хоча завдяки своiй кмiтливостi та вмiнню все помiчати вiн розгадав ii ранiше, нiж iншi. Одначе, на вiдмiну вiд iнших, вiн не показував, що йому щось вiдомо, навпаки, вiн намагався утримувати мене вiд явно нерозважливих трат i завжди радив менi використовувати моi грошi на речi не тiльки приемнi, але й кориснi, так що його поради здавалися менi вельми розумними, й я пишався своiм знайомством iз людиною настiльки позитивною. Але про власну вигоду вiн дбав з iще бiльшим завзяттям, нiж усi iншi, та, не задовольняючись моiми щедрими подачками, досить завбачливо зробив мене ще й своiм боржником. Вiн по-хазяйськи приберiгав кожен отриманий вiд мене грiш, поки у нього не скупчилася невелика сума, i, користуючись зручним моментом, коли я не мiг пiдiбратися до своеi скриньки, видавав менi з цiеi каси скупо вiдлiченi позики, якi ми тут же разом i витрачали, пiсля чого вiн заносив мiй борг у красиво оправлену книжечку зi значними заголовками «дебет» i «кредит» на кожнiй сторiнцi. Крiм того, вiн спритно збував менi рiзнi дрiбнички, що були в ходу серед хлопчикiв, i, продавши якусь дрiбницю, негайно вписував ii вартiсть у свою книжечку. Свою спритнiсть i рiзноманiтнi навички вiн теж умiв повернути собi на користь; як якийсь послужливий дух, вiн умiв робити все i виконував усi моi бажання, але зазначав наданi ним послуги в реестрi моiх боргiв, оцiнюючи кожну з них за особливою таксою i вимагаючи за неi яку-небудь дрiбну монету. Гуляючи зi мною, вiн постiйно пiдмовляв мене, пропонуючи випробувати його спритнiсть. «Хочеш, вiзьму ось цей камiнчик i влучу ним он у той жовтий листок?» – запитував вiн, а я вiдповiдав: «А от не зможеш!» – «Якщо влучу, будеш менi винен грiш, згоден?» – «Гаразд!» – погоджувався я, i вiн збивав листок, а потiм проробляв це за ту ж плату iнодi до трьох разiв поспiль, iз кожним разом ускладнюючи свое завдання, i не було випадку, щоб вiн промахнувся. Пiсля цього вiн акуратно заносив суму мого боргу в свою книжечку, i менi так подобалося дивитись, як вiн любовно виводить своi рiвненькi цифри, що я вибухав гучним смiхом. Тодi вiн ставав серйозний i говорив менi, що смiятися тут нiчого, нехай я краще подумаю про те, що рано чи пiзно менi доведеться розплатитися за все, – адже його книжечка е документом, що мае законну силу в очах дiловоi людини! І вiн знову i знову пропонував менi битися об заклад iз найрiзноманiтнiших приводiв, наприклад, про те, на який iз двох стовпiв сяде птах, наскiльки низько пригнеться наступного разу верхiвка дерева, що хитаеться вiд вiтру, або ж про те, яка за рахунком хвиля прибою на озерi буде найвищою. Інодi завдяки щасливому випадку я вигравав таке парi, й тодi в його книжцi, на сторiнцi iз заголовком «кредит» з’являлася скромна цифра, що такий дивний вигляд мала в своiй цiлковитiй самотi, що мене знову смiх розбирав, а вiн убачав у цьому привiд до того, щоб зробити якесь серйозне зауваження. Мейерлейн усiляко намагався вселити менi думку про те, що сплата боргiв е найважливiшим обов’язком i справою честi для кожноi порядноi людини, i одного прекрасного дня, коли лiто вже добiгало кiнця, вiн пiднiс менi несподiваний сюрприз, заявивши, що тепер вiн пiдбив «остаточний пiдсумок», i пред’явивши менi рахунок на кругленьку суму близько десяти гульденiв, не рахуючи ще кiлькох крейцерiв i пфенiгiв. Вiн додав, що менi час подумати про те, як би скорiше вручити йому цю суму; нинi йому якраз потрiбнi грошi, позаяк вiн мае намiр купити на своi заощадження одну цiкаву книгу. Однак протягом найближчих двох тижнiв вiн бiльше не нагадував менi про це i завiв тим часом новий рахунок, причому цього разу вiн пiдiйшов до справи ще серйознiше, а в його поведiнцi з’явилося щось дивне. Не можна сказати, що вiн став зi мною непривiтний, але тепер менi було вже не так весело з ним, i вiд нашоi колишньоi близькостi один до одного не залишилось i слiду. Я не на жарт зажурився, але це, як видно, нiтрохи його не обходило; та й сам вiн упав у якийсь елегiйний настрiй, на зразок того, в якому, мабуть, перебував Аврам, коли вiв свого сина Ісака на заклання i думав, що розлучаеться з ним назавжди. Через деякий час вiн удруге нагадав менi про борг, на цей раз дуже рiшуче, але без будь-якоi неприязнi до мене, а скорiше навiть iз деяким сумом у голосi та по-батькiвськи стурбованим тоном. Тепер я вже злякався i, давши йому обiцянку залагодити справу, вiдчув страшенний тягар на душi. Але я нiяк не мiг зiбратися з духом i взяти зi шкатулки таку велику суму, у мене навiть не вистачало смiливостi продовжувати своi колишнi дрiбнi розкрадання. Лише тепер менi став цiлком ясний весь жах мого становища: цiлими днями я в зневiрi тинявся з кутка в куток, не наважуючись навiть i подумати про те, що тепер зi мною буде. Я тривожно вiдчував залежнiсть од мого приятеля: його присутнiсть була для мене обтяжливою, але i без нього менi було теж не по собi, – мене весь час тягнуло до нього: менi не хотiлося залишатися самому, а крiм того, я сподiвався, що, можливо, менi випаде нагода зiзнатися йому в усьому i що, звернувшись до його розсудливостi й поблажливостi, я зустрiну доброзичливе ставлення до себе й отримаю вiд нього дружню пораду та пiдтримку. Одначе вiн остерiгався надати менi таку можливiсть, розмовляв зi мною все бiльш сухо i, зрештою, почав мене цуратися, вiдвiдуючи тiльки для того, аби небагатослiвно пiдтвердити свою вимогу, що звучала тепер майже вороже. Вiн, як видно, здогадувався, що я стою напередоднi кризи, i тому побоювався, чи вдасться йому вчасно зiбрати плоди своiх тривалих зусиль i турбот, поки iх не забрала буря, що збиралася над моею головою. І вiн мав рацiю. Приблизно в цей час, послухавши запiзнiлоi поради одного зi знайомих, матiнка почала уважнiше придивлятися до моеi поведiнки поза домiвкою, та, зрештою, дiзналася, чим я досi займався. Головним джерелом ii вiдомостей були, мабуть, моi колишнi приятелi, що вiдвернулись вiд мене ще до того, як я вдався у мою тодiшню тугу. Одного разу, коли я стояв бiля вiкна i поглядав то на освiтленi сонцем дахи, то на гори, то на небо, намагаючись хоч на хвилину знайти душевний спокiй i не дивитися на стiни кiмнати, сповненi безмовного докору, матiнка якимось дивно змiненим голосом покликала мене по iменi; я обернувся, – вона стояла бiля столу, схилившись над розкритою скринькою, на днi якоi лежали двi чи три срiбнi монети. Вона суворо й сумно подивилася на мене, потiм сказала: – Поглянь-но сюди! Насилу пiдвiвши очi, я знехотя глянув у той бiк i вперше за тривалий час знову побачив дно такоi добре знайомоi менi скриньки. Вона зяяла пусткою й дивилася на мене з докором. – Так, значить, це правда? – заговорила матiнка. – Видно, все, що я про тебе почула, пiдтверджуеться? А я-то вiрила, що мiй син чесний i добрий хлопчик i я можу бути спокiйна за нього! Яка я була слiпа i як жорстоко помилилася! Не в змозi вимовити нi слова, я вiдвернувся i дивився в куток; вiдчуття горя, розчавленостi пекло мене з такою силою, яку не всякому доводиться зазнати навiть за довге i складне життя; але в цiй густiй iмлi вже мерехтiла iскорка надii на близьке примирення з матiнкою i позбавлення вiд усiх негараздiв. Тепер матiнка ясно бачила, в яке становище я потрапив, i пiд ii вiдкритим поглядом кошмар, який гнiтив мене, почав поступово розсiюватися; цей суворий погляд був для мене чудодiйними, благотворними лiками, якi зцiляють мене вiд мук, i в ту хвилину я був сповнений невимовноi любовi до неi, любовi, що яскравими променями пронизувала морок мого вiдчаю i перетворювала його на свiтле, блаженне почуття, близьке до переможного трiумфу, – хоча очi матiнки дивилися на мене все з тiею ж глибокою скорботою та непохитною суворiстю. Адже я зробив учинок, що вразив ii в саме серце, зачепив, як кажуть, ii найчутливiшу струну: з одного боку, по-дитячому слiпу довiрливiсть цiеi праведницi, з iншого боку, ii настiльки ж фанатичну ощадливiсть, викликану невблаганним питанням про шматок хлiба. Вона була не з тих, кого тiшить сам вигляд грошей, i без зайвоi потреби нiколи не перевiряла й не перераховувала свою готiвку; зате кожен гульден, який вона виймала з гаманця, щоб обмiняти його на хлiб насущний, був у ii очах чимось священним, оскiльки уособлював для неi долю. Ось чому мiй вчинок пробудив у ii серцi бiльш тяжкi турботи й побоювання, нiж якби я накоiв що-небудь iнше. Немов намагаючись хай там що порушити свою впевненiсть у тому, що все це дiйсно сталося, вона неквапливо перерахувала по порядку всi моi грiхи, а потiм запитала мене ще раз: – Так що ж, все це i дiйсно правда? Вiдповiдай! Я насилу видавив коротеньке «так» i дав волю своiм сльозам; втiм, це були тихi сльози радостi: у мене наче гора з плечей звалилась, i в ту хвилину я був майже щасливий. У глибокому хвилюваннi вона ходила по кiмнатi й нарештi сказала: – Просто уявити собi не можу, що буде з нами, якщо ти не виправишся! Ти мусиш твердо обiцяти менi, що це нiколи не повториться! – З цими словами вона прибрала скриньку в письмовий стiл, а ключ вiд неi поклала на звичне мiсце. – От бачиш, – вела далi вона, – я не впевнена, що, розмiнявши свою останню монету, ти не брав би грошi й у мене, хоча ти знаеш, як дбайливо я iх витрачаю; дуже може бути, що ти зважився б на це; але я однаково не можу i не замикатиму iх вiд тебе. Тому я залишаю ключ там, де вiн лежав завжди; менi просто доведеться покластися на тебе, й усе залежатиме вiд того, чи захочеш ти виправитись; адже якщо ти сам не зрозумiеш, що вчинив погано, то тут уже нiщо тобi не допоможе, й тодi було б однаково, коли ти зробиш нас обох нещасними – трохи пiзнiше чи трохи ранiше! Якраз у той час нас розпустили на канiкули; весь цей тиждень я за власним бажанням провiв у батькiвському домi, заглядаючи в усi його куточки, де я знову знаходив мирну тишу та душевний спокiй колишнiх днiв. Я ходив принишклий i сумний i цiлими днями мовчав, тим бiльше що й матiнка була все ще серйозна та сувора, час вiд часу йшла з дому i бiльше не говорила зi мною в колишньому дружньому тонi. Особливо сумно бувало за обiдом, коли ми сидiли вдвох за нашим столиком; я не наважувався заговорити з нею або ж сам не хотiв порушити сумного мовчання, бо вiдчував, що так треба, i менi навiть подобалося, що я сумую, а матiнка була занурена в роздуми й iнодi насилу стримувала важке зiтхання, що виривалось у неi. Роздiл п’ятнадцятий В тихiй пристанi. – Мiй перший недруг i його загибель Отже, я безвихiдно сидiв удома i не вiдчував анi найменшого бажання вийти погуляти й зустрiтися з приятелями. Лише зрiдка я пiдходив до вiкна, аби поглянути, що робиться на вулицi, але зараз же поспiшав пiти, немов злякавшись тяжких спогадiв про недавне минуле. Серед уламкiв мого зруйнованого добробуту був великий ящик iз фарбами, причому це були не тi твердi камiнчики, якi зазвичай дають дiтям, а справжнi, добротнi фарби у виглядi плиток. Ще ранiше я дiзнався вiд Мейерлейна, що коли користуються цими плитками, то фарби не набирають прямо на пензлик, а спочатку розтирають iх у чашцi з водою. Розчиняючись, вони давали насиченi, соковитi кольори; я почав проробляти з ними рiзнi дослiди й незабаром навчився iх перемiшувати. Насамперед я помiтив, що з жовтого та синього кольорiв виходять найрiзноманiтнiшi вiдтiнки зеленого, i дуже зрадiв цьому вiдкриттю; потiм менi вдалось отримати рiзнi тони фiолетового та коричневого кольору. Я давно вже з подивом розглядав старовинну картину, яка висiла в нашiй кiмнатi й була написана олiйними фарбами; це був вечiрнiй пейзаж; призахiдне небо, особливо невловимий перехiд од жовтого до блакитного, такий м’який i поступовий, а також пишнi крони дерев, якi я знаходив просто незрiвнянними, – все це справляло на мене найсильнiше враження. Пейзаж був написаний бiльш нiж посередньо, але я вважав його дивовижним, недосяжним зразком мистецтва, – мене вражало, що художник обрав своiм предметом добре знайому менi природу й до того ж зобразив ii так майстерно. Пiднявшись на стiлець, я цiлими годинами простоював перед цiею картиною, пильно, як заворожений вдивляючись у безкрайню, позбавлену рiзких лiнiй рiвнину неба й у величезну сiтку листя на деревах, що коливаеться, й одного прекрасного дня менi спало на думку змалювати ii за допомогою моiх акварельних фарб, – що, звичайно, аж нiяк не говорило про мою здатнiсть тверезо оцiнювати своi сили. Я поставив картину на стiл, приколов до дошки великий аркуш паперу i розставив навколо себе старi блюдця й тарiлки, – позаяк черепкiв у нас у домi нiколи не бувало. Багато днiв бився я над цим нелегким завданням, але був щасливий, що взявся за таку складну та копiтку справу; я сидiв за роботою з раннього ранку до темряви й вiдривався вiд неi тiльки для того, щоб нашвидкуруч пiд’iсти. Мирний спокiй, яким вiяло вiд цiеi невигадливоi, але з почуттям написаноi картини, зглянувся й на мою душу i, вiдбиваючись у мене на обличчi, поступово передався матiнцi, що сидiла бiля вiкна за своiм шиттям. Я не помiчав, наскiльки далекий вiд натури вже сам оригiнал, а бездонна прiрва, що лежала мiж ним i моеi копiею, бентежила мене i того менше. То було суцiльне нагромадження безформних, волохатих ляпок, в якому цiлковите незнання основ малюнка поеднувалося з невмiнням володiти фарбами; проте вiдiйшовши подалi та порiвнявши мою працю з картиною, що послужила менi зразком, нiхто навiть i зараз не мiг би заперечувати, що менi вдалося в якiйсь мiрi передати загальне враження вiд цього пейзажу. Коротше кажучи, моя затiя подобалася менi, та, захоплений своею справою, я часом навiть починав пiвголосом наспiвувати, як бувало ранiше, але, немов злякавшись чогось, одразу ж замовкав. Одначе, незабаром я почав забуватися все частiше й тепер уже подовгу мугикав собi пiд нiс; серце матiнки пом’якшало, i, як пролiски навеснi, крiзь крижану кору ii мовчання почали пробиватися першi слова ласки та привiту, а коли картина була готова, я вiдчув, що матiнка вiдновила мене в усiх колишнiх правах i знову повернула менi свою довiру. Якраз у ту хвилину, коли я знiмав малюнок iз дошки, в нашi дверi хтось постукав, i до кiмнати урочисто ввiйшов Мейерлейн. Вiн поклав шапку на стiлець, вийняв свою книжечку, вiдкашлявся i, звернувшись до матiнки, виголосив цiлу промову, в якiй викладав свою скаргу на мене i ввiчливо, але наполегливо просив панi Лее, щоб вона сама виконала моi зобов’язання; адже вiн був би такий засмучений, якби справа закiнчилася для нас неприемностями! Потiм цей молокосос простягнув обридлу менi книжку матiнцi й запитав ii, чи не зволить вона ознайомитися з цим документом. Матiнка в подивi глянула на нього, потiм на мене, потiм у книжечку i сказала: – Це що ще таке? Так, значить, ти наробив iще й боргiв? Що далi, то гiрше! Я бачу, ви обидва поставили справу на широку ногу! – продовжувала вона, пробiгаючи очима акуратнi колонки цифр, а Мейерлейн невпинно вигукував: – Не звольте турбуватися, панi Лее! Тут усе абсолютно точно! Так i бути, цiею додатковою сумою, що стоiть унизу, я готовий поступитися, – сплатите менi тiльки основний рахунок! Вона розсмiялася гiрким смiхом i вигукнула: – Так, так… Так от ти який! Про цю справу ми ще поговоримо з твоiми батьками, пане позикодавець! Звiдки ж узявся такий неабиякий борг, хотiла б я знати! У вiдповiдь на це негiдний хлопчисько гордо випнув груди i заявив: – Я не потерплю сумнiвiв у моiй чесностi! Прошу вас переконатися, що грошi належать менi на законнiй пiдставi! Побачивши, що я зовсiм збентежений i пригнiчено мовчу, матiнка суворо запитала мене: – Ти справдi заборгував йому цi грошi? І як це все вийшло? Вiдповiдай! Знiчено пробелькотiвши «так», я почав пояснювати, яким чином я потрапив до нього в боржники. Тут у матiнки увiрвався терпець, i вона звелiла Мейерлейну забиратися геть разом зi своею книжечкою. Вiн розкланявся з нахабною розв’язнiстю i, йдучи, ще раз погрозливо подивився на мене. Тодi матiнка почала розпитувати, як було дiло, i, дiзнавшись про всi подробицi, сильно розгнiвалась; адже Мейерлейн завжди здавався iй таким гречним хлопчиком, що вона просто не пiдозрювала, на якi непристойнi вчинки вiн мене пiдбурював. Скориставшись цiею нагодою, вона детально розiбрала все, що сталось i зробила менi серйозне застереження, але на цей раз говорила зi мною вже не тоном суворого, караючого суддi, а якось особливо проникливо, як друг i любляча мати, що зумiла зрозумiти помилки свого сина i вже вибачила iх. І тепер усе було добре. Але нi, виявилося, що не все. Прийшовши вперше пiсля канiкул до школи, я помiтив, що навколо Мейерлейна зiбралося багато хлопчикiв, якi про щось перешiптуються i з глузливою посмiшкою поглядають у мiй бiк. Я передчував, що це не на добре, i не помилився: тiльки-но скiнчився перший урок, який давав сам директор школи, мiй кредитор вийшов уперед, шанобливо звернувся до нього i, тримаючи в руках свою книжечку, без запинки виклав свою скаргу на мене. Весь клас завмер i обернувся на слух, а я сидiв як на голках. Директор у подивi повертiв книжечку в руках, переглянув ii та приступив до розгляду, який Мейерлейн одразу ж спробував спрямувати по вигiдному для нього шляху. Одначе директор наказав йому помовчати i побажав вислухати, що скажу я. Менi не хотiлось особливо розводитися про цю справу, й я пробурмотiв щось малозрозумiле; але тут наш наставник закричав: – Досить! Ви обое рябое й будете покаранi! – Потiм вiн пiдiйшов до кафедри, де лежали класнi журнали, i поставив проти наших прiзвищ по жирнiй одиницi за поведiнку. – Пане директор, але я ж… – розгублено почав Мейерлейн. – Мовчати! – крикнув той, забрав у нього книжку, що наробила стiльки лиха, i розiрвав ii на дрiбнi шматочки. – Якщо ти цю ж мить не замовкнеш або попадешся менi ще раз, – вiв далi вiн, – я замкну вас обох у карцер i покараю як невиправних негiдникiв! Забирайся! На одному з наступних урокiв я написав своему недругу записку з обiцянкою: починаючи з сьогоднiшнього дня, вiддавати йому кожен крейцер, який менi вдасться заощадити, i таким чином поступово погасити весь свiй борг. Згорнувши записку рурочкою, я переправив ii пiд партами до нього й отримав вiдповiдь: «Або негайно все, або нiчого!» Пiсля урокiв, як тiльки пiшов учитель, мiй злiсний демон уже чекав мене в дверях, оточений натовпом хлопчакiв, якi передчували цiкаве видовище, i коли я хотiв вийти з класу, вiн загородив менi дорогу й голосно сказав: – Дивiться, ось вiн, шахрай! Усе лiто вiн крав у своеi матерi грошi, а в мене захарлав п’ять гульденiв i тридцять крейцерiв! Нехай усi знають, що вiн за птиця! Подивiться на нього! З усiх бокiв пролунали крики: – Е, та вiн, виявляеться, страшенний шахрай, наш Зелений Генрiх! Згоряючи вiд сорому, я крикнув: – Ти сам шахрай i шалапут! Одначе менi не вдалося перекричати натовп, п’ять-шiсть вiдчайдушних забiяк, якi вiчно шукали, над ким би познущатися, примкнули до Мейерлейна, учепилися за мною i до самоi домiвки обсипали мене лайливими прiзвиськами. Вiдтодi такi сцени повторювалися майже щодня; навербувавши собi союзникiв, Мейерлейн улаштував проти мене цiлу змову, i хоч де б я з’являвся, мене переслiдували злiснi вигуки. Тепер вiд мого вихваляння не залишилося й слiду, i я знову став неповоротким i боязким, що ще бiльше розпалювало завзяття моiх кривдникiв, викликаючи у них бажання потiшатися надi мною, поки це iм нарештi не набридло. Всi цi молодики й самi були народ пропащий, в одних рильце вже було в пушку, iншi тiльки чекали випадку чогось накоiти. Дивно, що, незважаючи на свою розсудливiсть i стараннiсть, Мейерлейн не обирав собi друзiв серед спорiднених йому натур, а завжди водився з найлегковажнiшими та найпустотливiшими хлопчаками або ж iз роззявами на зразок мене. Одначе серед моiх однолiткiв знайшлися й iншi, бiльш поряднi та схильнi до миролюбностi хлопчики, якi не схвалювали поведiнку моiх безжальних гонителiв, та й узагалi не подiляли iх презирства й неприязнi до мене i навiть не раз захищали мене вiд iх нападок, так що багатьох я вiд душi полюбив. Таким чином, я придбав собi чимало друзiв якраз серед тих, кого я досi зовсiм не помiчав. Зрештою, Мейерлейн опинився мало не в цiлковитiй самотi зi своею злiстю до мене, яка стала вiд цього тiльки ще бiльш палкою й шаленою; та й я теж остаточно поховав надiю, що ми коли-небудь зможемо помиритися. Зустрiчаючись iз ним, я намагався не дивитись на нього i мовчки проходив мимо, а вiн кидав менi в обличчя якесь повне смертельноi отрути лайливе слово; якщо ми зустрiчались один на один або навколо були тiльки люди незнайомi, вiн викрикував своi лайки гучно, на повний голос, якщо ж ми були не самi, вiн бурмотiв iх собi пiд нiс, так що iх мiг чути тiльки я. Моя ненависть до нього була тепер настiльки ж пекучою, як i його ненависть до мене; проте я намагався уникати зiткнень iз ним i боявся думати про той день, коли ми нарештi зведемо один з одним рахунки. Так минув цiлий рiк, i знову настала осiнь, пора великих навчань, якi зазвичай завершували нашi щорiчнi вiйськовi заняття. Ми завжди чекали iх iз радiсним нетерпiнням, знаючи, що в цi днi нам удасться вдосталь пострiляти. Але я залишався байдужим до всiх цих радощiв: iх затьмарювала присутнiсть мого ворога, який теж брав участь у навчаннях i тепер iще частiше потрапляв менi на очi. На цей раз наш загiн був розбитий на два, один iз яких займав круту лiсисту вершину невисокоi гори, а iнший мав переправитися через рiчку, обiйти цю гору та взяти ii штурмом. Я входив до загону нападникiв, мiй недруг – до загону оборонцiв. Уже весь минулий тиждень ми будували невелике передмостове укрiплення, заготовляючи кiлки для палiсадiв i забиваючи iх у землю, а в цей час кiлька теслярiв навели мiст через мiлку рiчечку. Потiм, дiючи за заздалегiдь узгодженим iз вищим командуванням планом, наш загiн iз доданою йому гарматою здобув переправу та почав наполегливо тiснити супротивника, змушуючи його вiдходити вгору по схилу гори. Нашi основнi сили рухалися по мощенiй стежцi, що пiднiмалася спiраллю, а цеп стрiльцiв, який сильно розтягнувся, очищав чагарник вiд ворожих солдатiв i наступав напролом, не розбираючи дороги. Битися в стрiлецькому цепу було найбiльш захопливою, зате i найбiльш хвилюючою та небезпечною справою: супротивник, якому за диспозицiею належало вiдступати, нi за що не хотiв здаватися без бою, а з деякими доводилося навiть битися врукопашну; ми стрiляли майже впритул, ризикуючи обпалити один одному обличчя, в запалi бою котрийсь боець, вбиваючи заряд, забував вийняти шомпол, так що вiн зi свистом летiв над кущами, i тiльки з волi прихильноi до нашоi юностi долi нiхто з нас не дiстав того дня серйозного калiцтва; старий фельдфебель, приставлений для спостереження за стрiльцями, кляв нас на всi заставки i навiть змушений був пустити в хiд свою милицю, щоб як-небудь пiдтримати дисциплiну, що похитнулася. Я теж перебував у цьому цепу, на самому його краю, але радiсне збудження, що охопило моiх товаришiв, не торкнулося мене, й я неквапливо брiв усе далi й далi, нi про що не думаючи й тiльки час вiд часу неуважно стрiляючи в повiтря та знову заряджаючи свою рушницю. Незабаром я вiдстав од загону й опинився в якомусь незнайомому мiсцi, на спуску в глибоку, густо порослу старим ялинником балку, на днi якоi дзюрчав струмок. Темнi хмари заволокли небо, вiд усього навколишнього повiяло якимось м’яким сумом; стрiлянина, що доносилася здалеку, та барабанний бiй робили ще бiльш вiдчутним глибоку безмовнiсть, яка панувала навколо мене: я зупинився, щоб перепочити, i, обпершись на рушницю, довго стояв у цiй позi, вiдчуваючи той дивний стан, коли хочеться чи то заплакати, чи то вчинити щось смiливе, зухвале, – той стан, який часто опановував мене перед лицем величавоi природи i такий добре знайомий усiм, хто пiзнав гонiння долi та запитував ii, чи буде вiн iще колись щасливий. Тут неподалiк од мене пролунали кроки, i в цьому безлюдному куточку я раптом побачив мого ворога, що йшов просто на мене вузькою кам’янистою стежинкою; в мене закалатало серце, вiн кинув на мене недобрий, пронизливий погляд i вiдразу ж вистрелив, майже впритул, так що кiлька гарячих крупинок пороху потрапило менi в обличчя. Я не рушав з мiсця i пильно дивився на нього, вiн поспiшно перезарядив свою рушницю, – я й тут не вiдвiв очей; мiй вiдкритий погляд бентежив i в той же час злив його; вiн, завжди такий розсудливий i розумний, був такий роздратований моею уявною добродушнiстю та дурiстю, що у своему заслiпленнi готовий був вистрелити менi просто в обличчя; вiн пiдiйшов до мене дуже близько i почав було цiлитись, але тут я сам напав на нього i, вiдкинувши свою рушницю, обеззброiв його голими руками. Ми вмить схопилися й цiлу чверть години боролися один з одним, боролися мовчки й запекло, причому спочатку нi один не мiг здолати iншого. Вiн був верткий, як кiшка, пускав у хiд безлiч вивертiв, аби збити мене з нiг: ставив пiднiжки, натискав великим пальцем за вухом, намагався вдарити в скроню, кусав мою руку, i я, напевно, давно вже був би переможений, якби не тиха лють, яка охопила мене й допомогла менi встояти. З убивчим спокоем учепившись у нього, я час вiд часу завдавав йому ударiв кулаком в обличчя; в очах у мене стояли сльози, i я вiдчував нестерпний душевний бiль, який менi, напевно, нiколи не доведеться бiльше вiдчути, якщо навiть я проживу ще стiльки, скiльки прожив, i доля пошле менi найтяжчi випробування. Зрештою, ми попадали на землю, посковзнувшись на гладенькiй хвоi, що вкривала ii, причому вiн опинився пiдi мною й так сильно вдарився потилицею об корiнь, що на мить знепритомнiв i руки його розтулились. Я мимоволi поспiшив скочити на ноги, вiн зробив те ж; не дивлячись один на одного, ми пiдiбрали нашi рушницi й розiйшлися врiзнобiч, подалi вiд цього нещасливого мiсця. Я вiдчував страшенну втому в усьому тiлi, й воно здавалося менi оскверненим цiею принизливою сутичкою з ворогом, який iще так недавно був моiм другом. Вiдтодi ми з ним нiколи бiльше не зустрiчались один на один; ймовiрно, вiн вiдчув того разу мою вiдчайдушну рiшучiсть, зрозумiв, що не на того напав, i тепер уникав зiткнень зi мною. Але наша суперечка так i залишилася нерозв’язаною, i наша ворожнеча тривала, бiльше того, з роками вона ставала все бiльш гострою та непримиренною, хоча ми бачили один одного лише зрiдка. Одначе варто було нам тiльки зустрiтись, як охолола ненависть прокидалася в нас iз новою силою. Сам вигляд його був для мене нестерпний, навiть незалежно вiд причини нашого розбрату, менi хотiлося назавжди стерти його образ iз моеi пам’ятi; в моему серцi не було тепер i слiду того тихого смутку, який зазвичай пом’якшуе неприязнь до ворога, який iще недавно був нашим другом, так що нам i боляче i прикро дивитися на нього; у мене залишилася сама тiльки огида до нього, i я передчував, що, зненавидiвши мене з дитинства, вiн назавжди залишиться моiм ворогом, точно так само, як друзi юностi на все життя зберiгають прихильнiсть один до одного. Такi ж почуття, ймовiрно, вiдчував i вiн, побачивши мене, тим бiльше що вже сама причина нашоi ворожнечi – злощасна iсторiя з реестром моiх боргiв, усе ще нiяк не могла вийти у нього з голови i, як видно, сильно дратувала його. Тим часом вiн вступив на службу в торговельну контору, де вiн нарештi в повному блиску розгорнув своi оригiнальнi здiбностi, зарекомендував себе досить дiловим службовцем та здобув прихильнiсть свого принципала, спритного та меткого у справах комерсанта, який вважав, що його помiчник далеко пiде; коротше кажучи, вiн був щасливий i з упевненiстю дивився в майбутне, сподiваючись iз часом вiдкрити власний заклад. Тому я дуже добре розумiю, що те жорстоке розчарування, яке йому принесла його дитяча спроба укласти вигiдну угоду, мусила залишити в його душi такий же глибокий i болючий слiд, який залишають у душi дитини з поетичними або художнiми схильностями глузування однолiткiв i дорослих, якi вiдкидають його першi наiвно-простодушнi спроби. Ми обое вже пройшли конфiрмацiю, йому було приблизно вiсiмнадцять, менi шiстнадцять рокiв; тепер ми почувалися бiльш самостiйними та поступово осягали життя i взаемини людей. Зустрiчаючись на людях, ми намагалися не дивитись один на одного – i тiльки, а проте нi вiн, нi я не приховували нашоi взаемноi ненавистi вiд своiх друзiв; деколи вона загрожувала прорватися назовнi, а оскiльки кожен з нас дружив iз молодими людьми свого складу, близькими йому за схильностями та характером, то вона була ще небезпечнiшою: достатньо було однiеi iскри, щоб пожежа ворожнечi запалала з новою силою, охопивши на цей раз i наших приятелiв. Тому я з тривогою думав про те, що ж буде далi, якщо ми так i залишимося ворогами на все життя, та ще в такому невеликому мiстi, як наше. Але цi побоювання виявилися марними, оскiльки незабаром одна сумна подiя поклала кiнець нашiй ворожнечi. Батько мого недруга купив старий будинок, химерноi архiтектури будiвлю з великою вежею, що колись належала знатному дворянину, який жив у ньому тiльки пiд час своiх наiздiв у мiсто. Тепер це будiвля призначалася пiд житловий будинок, для чого його треба було зверху донизу перебудувати. Для Мейерлейна настала щаслива пора, – адже сама покупка будинку була вигiдною комерцiйною операцiею, зовсiм у його дусi, а крiм того, йому випадала нагода пустити в хiд усi своi рiзноманiтнi здiбностi й таланти. Як тiльки у нього видавалася вiльна хвилинка, вiн негайно ж поспiшав на риштовання, де допомагав майстрам, а щоб не платити iм зайвих грошей, узяв деякi роботи цiлком на себе. По дорозi на службу менi щодня доводилося проходити повз цей будинок, i мiж дванадцятою та годиною дня, коли всi робiтники вiдпочивали, а також увечерi, пiсля iх вiдходу, я незмiнно бачив його на риштованнях або де-небудь у вiкнi з вiдерцем фарби чи з молотком у руцi. За останнi кiлька рокiв вiн зовсiм майже не вирiс i, старанно працюючи у своiй утлiй пiдвiсний люльцi, здавався ще меншим зростом на тлi потворних стiн; спочатку це дивне видовище викликало у мене мимовiльний смiх, потiм його енергiя та працьовитiсть почали менi подобатись, i дуже можливо, що мое ставлення до нього стало б iще бiльш дружелюбним, якби одного прекрасного дня, скориставшись нагодою, вiн не струсив на мене зi своеi щiтки добрячу порцiю вапняного розчину. Одного разу, коли я вже пiдiйшов досить близько до будинку Мейерлейна, моя щаслива зiрка повела мене iншою дорогою, i я звернув у провулок; через кiлька хвилин, коли я знову вийшов на ту ж вулицю, я побачив, що бiля його будинку зiбрався натовп i люди, що йдуть звiдти, чимось наляканi, збуджено перемовляються одне з одним, а iншi голосно плачуть. Робiтники, яким було доручено зняти з вежi старий заiржавiлий флюгер, заявили, що для цього доведеться спорудити риштовання й потрiбно досить багато часу та матерiалiв. Не бажаючи входити у витрати, Мейерлейн, який самовпевнено брався за будь-яку справу, вирiшив, що i на цей раз вiн усе зробить сам; опiвднi, коли робiтники обiдали, бiдолаха забрався, не сказавши нiкому нi слова, на високий крутий дах, зiрвався з нього, i тепер його понiвечене тiло непорушно лежало на брукiвцi. Почувши цю звiстку, я поспiшно пiшов далi, глибоко схвильований тим, що трапилось, i здригаючись вiд жаху, одначе я був вражений самою трагiчною подiею, i хоч скiльки б я рився у своiх спогадах, я досi не можу пригадати, щоб у моiй душi ворухнулося тодi хоч що-небудь схоже на жалiсть або каяття. У головi моiй довго ще миготiли невеселi, похмурi думки, але десь у схованках серця, не пiдвладних розуму, все смiялось i радiло. Якби вiн розбився на моiх очах, якби менi довелося побачити його передсмертнi муки або хоча б його труп, тодi це видовище неодмiнно викликало б у мене i жалiсть i каяття – я твердо впевнений у цьому. Але все це сталося без мене, я тiльки почув незримi, безтiлеснi слова i зрозумiв, що раз i назавжди позбувся мого ворога. Тепер я до деякоi мiри примирився з ним, але в цьому примиреннi не було мiсця нi скорботi, нi любовi, в ньому була тiльки вдоволена жадоба помсти. Щоправда, одумавшись, я нашвидку написав нещиру, надуману та плутану молитву, в якiй просив Бога, щоб вiн навчив мене милосердя й допомiг менi забути ворожнечу та простити покiйного; у глибинi душi я сам смiявся над цiею молитвою, i хоча вiдтодi минуло вже багато довгих рокiв, мене й понинi лякае думка про те, що моя запiзнiла спроба виявити спiвчуття до долi нещасного була плодом скорiше тверезих роздумiв, анiж велiння серця, – надто вже глибоко пустила в ньому свое корiння ненависть! Роздiл шiстнадцятий Невмiлi наставники, злi учнi Повертаючись до розповiдi про останнi роки навчання в школi, я бачу, що iх аж нiяк не можна назвати свiтлою та щасливою порою моеi юностi. Коло знань, що iх пiдносили нам, розширився, з нас почали бiльше й суворiше вимагати, у мене було неясне вiдчуття, що в моему життi вiдбуваеться щось важливе, що мене вчать чогось доброго, i я прагнув чинити так, як менi пiдказувало це вiдчуття. Але менi завжди було неясно, де закiнчуеться одна ступiнь пiзнання i де починаеться iнша, а часто цi переходи й зовсiм вислизали вiд мене. Вся бiда була в тому, що сама школа переживала в той час крутий перелом; старе поколiння вчителiв, тобто головним чином священики протестантськоi церкви, що панувала в краiнi, вченi богослови, якi не мали своеi парафii та бралися – хто знiчев’я, хто по нуждi – за викладання найрiзноманiтнiших предметiв, уживаючись у ii стiнах iз молодими, якi отримали спецiальну освiту, педагогами; у тих i в iнших були своi, часто досить суперечливi погляди на навчання, i вони дiяли нарiзно. Якщо вчителi з духовного звання викладали по-старому, як Бог на душу покладе, часто-густо дозволяли собi вiдхилятися вiд теми уроку й пiдходили до всього скорiше як дилетанти, то у свiтських педагогiв-професiоналiв теж були своi примхи: вони застосовували найрiзноманiтнiшi прийоми та методи, знову-таки ще не перевiренi на практицi. Звiдси ж виникае i головне зло: невмiлий i часто несправедливий пiдхiд до окремих вихованцiв, що призводив до найнеймовiрнiших казусiв i трагiчних непорозумiнь, жертвою яких ставав то наставник, то учень. Був у нашiй школi вчитель, який був людиною чесною та щиро бажав добра своiм вихованцям, але, на свою бiду, був украй недосвiдченим у поводженнi з дiтьми i мав до того ж дивну, хворобливу зовнiшнiсть. Свого часу вiн мужньо взяв участь у тiй боротьбi, результатом якоi був ряд важливих адмiнiстративних перетворень, зокрема корiнна реформа всiх шкiл, i зажив собi серед консервативно налаштованих городян репутацii завзятого лiберала. Ми, хлопчаки, всi, як один, зараховували себе до аристократiв, – за винятком тих, чиi батьки жили в селi. Навiть я, хоча я сам був, по сутi, селянин за походженням i тiльки народився в мiстi, проте старанно спiвав з чужого голосу i, уявивши, що я теж мiський патрицiй, за своею дитячою наiвнiстю вважав це за велику честь для себе. Матiнка нiколи не говорила зi мною про полiтику, а позаяк, окрiм неi, у мене не було нiкого з близьких, чия думка була б для мене авторитетом, то моi судження про такi речi були досить поверховi й незрiлi. Я знав тiльки, що новий уряд радикалiв розпорядився знести кiлька старих веж i закласти отвори та нiшi в стiнi мiського муру, якi були найулюбленiшим мiсцем наших iгор, i що вiн складався з ненависних нам вискочнiв i пройдисвiтiв, якi наiхали з села. Коли б мiй батько, якого теж вважали одним iз таких вискочнiв, не помер так рано, я, безсумнiвно, став би вже з пелюшок найпереконанiшим лiбералом. Незабаром пiсля того, як вiдкрилися новi школи i невдалий учитель, сповнений райдужних сподiвань, приступив до виконання своiх обов’язкiв, один iз учнiв, син знатного городянина, що фанатично ненавидiв усi цi нововведення, з найсерйознiшим виглядом розповiв нам, нiбито наш учитель присягнувся тримати всiх нас, дiтей аристократiв, у шорах. Нiбито вiн був у когось у гостях i його попередили, що серед його вихованцiв е дiти староi мiськоi аристократii та що йому доведеться нелегко з цими зарозумiлими молодиками, розпещеними своiм знатним походженням, на що вiн нiбито вiдповiв, що зумiе з нами впоратись. У такому приблизно викладi ця чутка, – ймовiрно, не без сприяння дорослих, – почала поширюватися по всiй школi та, подiбно до iскри, кинутоi в сiно, негайно розпалила нашi безрозсуднi голови. Ми прийняли кинутий нам виклик; тi, хто був смiливiший, надали дружню вiдсiч i вступили в легку перестрiлку з супротивником, допiкаючи його своiми витiвками. Це вiдразу ж збило його з пантелику, i, замiсть того, щоб спокiйно, рiшуче вiдбити нашi наскоки розумною та уiдливою насмiшкою, вiн поспiшив кинути на нас своi головнi сили й вiдкрив по нас вогонь зi своеi найважчоi гармати, в слiпiй лютi караючи за кожну дрiбну витiвку, навiть за кожен ненавмисний проступок, i необачно завдаючи винним найсуворiшоi та найстрахiтливiшоi кари, яка тiльки була в його владi та зазвичай застосовувалася лише в рiдкiсних випадках. Тим самим його дii втратили в наших очах будь-яку законну силу, позаяк ми були дуже дiйшлими в оцiнцi спiввiдношення мiж тяжкiстю проступку та мiрою покарання. Тепер ми вже анiскiльки не боялися накликати на себе його гнiв, а пiд кiнець це стало для нас навiть справою честi, своерiдним мучеництвом. Ми не соромилися голосно розмовляти в його присутностi, на уроцi стояв страшенний гамiр, у всiх iнших класах, де вiн викладав, його зустрiчали тим же, так що нещасний почувався зовсiм зацькованим. Тодi вiн зробив iще один промах: замiсть того щоб терпляче почекати, поки загальне збудження вляжеться само собою, вiн почав виганяти з класу всiх, хто виявляв хоча б найменший непослух. Варто було тiльки поставити йому найневиннiше запитання або впустити що-небудь на пiдлогу, – однаково, навмисне чи ненавмисно, – як вiн негайно ж виставляв винного за дверi. Ми швидко зметикували, що нам тепер треба робити, i вiдтодi вiн, як правило, давав свiй урок двом-трьом гречним, а всi iншi натовпом стояли пiд дверима i жартували з нього. Якби в цю справу втрутилося вище начальство або якби вiн сам виявив енергiю та рiшучiсть i, незважаючи на заборону бити учнiв, хоч один-единий раз узяв би декого з нас за чуприну та дав би доброго прочухана, то цього напевно виявилося б достатньо, щоб вiдновити порядок i спокiй. Але в нього не вистачило мужностi зважитися на цей крок; не такий вiн був чоловiк; до того ж начальники, яким вiн був безпосередньо пiдпорядкований, у тому числi попечитель школи, недолюблювали його i тривалий час удавали, що нiчого не помiчають. У себе вдома учнi з гордiстю розповiдали про своi славнi подвиги й усiляко чорнили бiдолаху, зображуючи його якимось бездушним опудалом. Слухаючи iхнi розповiдi, поважнi бюргери iз задоволенням згадували своi шкiльнi роки, коли вони самi були такими ж паливодами; вихованi на поглядах i поняттях доброго старого часу, вони дивилися на школу як на певне тихе пристановище, де iх достойне чадо, не обтяжуючи себе зайвими турботами, може спокiйно чекати, поки привiлеi батькiв принесуть йому якесь тепленьке мiсце в стародавнiй цеховiй iерархii рiдного мiста; добродушно посмiюючись, вони давали зрозумiти, що аж нiяк не засуджують поведiнки своiх синкiв, а iншi навiть заохочували iх. Історiя з учителем давно вже наробила шуму в мiстi, але вищому начальству справу завжди пiдносили так, нiби вiн сам у всьому винен; раз або два на його урок приходив якийсь важливий пан, як видно, побажав особисто перевiрити чутки: проте в його присутностi нiхто не наважувався бешкетувати, та й на уроках iнших вчителiв ми намагалися сидiти якомога тихiше. Нещасному доводилося вiдчувати на собi всi тi поганi нахили, якi виховала в нас школа. Так вiн протягнув майже цiлий рiк, поки йому не оголосили, що вiн тимчасово вiдсторонюеться вiд посади. Вiн охоче пiшов би зовсiм, позаяк прикрощi останнiх мiсяцiв зашкодили його здоров’ю i вiн сильно схуд; але вдома в нього було багато голодних ротiв, i вiн не мiг кинути службу. Зрештою вiн знову вступив на свiй тернистий шлях, щосили намагаючись триматися тихше i не сваритися з нами; але марно вiн розраховував пробудити спiвчуття до себе; трiумфуючи свою перемогу, учнi зустрiли його злорадними вигуками, знову почали бешкетувати на його уроках, i через кiлька днiв йому довелося назавжди покинути школу. Сам я тривалий час поводився скромно, не брав участi в жоднiй iз цих численних сутичок i тiльки спокiйнiсiнько спостерiгав за ними збоку. Вчителю я жодного разу не зробив нiчого поганого, тому що менi було гидко грубити людинi набагато старшiй за мене. І тiльки коли вiн почав виганяти з класу мало не всiх пiдряд, я вирiшив не вiдставати вiд товаришiв, для чого дозволяв собi якийсь безневинний жарт або ж попросту норовив шаснути в дверi разом iз iншими; адже, по-перше, в коридорi було дуже весело, а по-друге, я нi за що на свiтi не погодився б примкнути до тих небагатьох праведникiв, якi волiли залишатися в класi й яких усi одностайно зневажали. Зате вже, вирвавшись на волю, галасував ледве не бiльше за всiх, допомагаючи будувати плани наших подальших дiй, i, знову пiднiсшись духом пiсля довгих мiсяцiв, протягом яких я цурався приятелiв, вiддавався розгнузданiй радостi; коли починався наступний урок i ми знову сидiли за партами, серце мое все ще шалено калатало в грудях i кров стукала у скронях. Я добре пам’ятаю, що радiв просто так, тому що менi було радiсно, й у мене не було нiчого злого на думцi, бiльше того, я потай вiдчував спiвчуття до бiдолашного вчителя, тiльки уникав говорити про це вiдкрито, побоюючись видатися смiшним. Одного разу я зустрiвся з ним за мiстом, на путiвцi; вiн, як видно, вирiшив вiдпочити й гуляв тут у цiлковитiй самотi; побачивши його, я мимоволi вiдразу ж зняв шапку i шанобливо вклонився; це так його втiшило, що вiн увiчливо подякував менi, й у його поглядi було стiльки муки, наче вiн просив зглянутися над ним. Я був зворушений i сказав собi, що далi так тривати не може. Вирiшивши дiяти навпростець, я наступного ж дня пiдiйшов до компанii найвiдчайдушнiших бешкетникiв нашого класу, щоб спробувати пробудити в них спiвчуття до нещасного та змусити iх замислитися над тим, що вони роблять; у мене було вiрне передчуття, що рано чи пiзно моi слова неодмiнно вплинуть i залучать на мiй бiк непостiйнi симпатii бiльшостi. Хлопчаки якраз говорили про вчителя i щойно придумали для нього нове прiзвисько, таке веселе, що всi були в цiлковитому захватi й голосно розреготалися; з язика мого зiрвалися зовсiм не тi слова, якi я збирався сказати, i, замiсть того щоб виконати мiй обов’язок перед учителем, я ганебно зрадив i його, i своi власнi благороднi бажання, описавши вчорашню зустрiч у такому тонi, що моя розповiдь iще бiльш розвеселила компанiю, яка й без того ввiйшла в азарт. Пiсля того, як вiн пiшов, ми вгамувалися; тi, хто бiльше всiх галасував i бешкетував, тинялися тепер як неприкаянi з кутка в куток, жили спогадами про минуле й не знали, куди себе подiти. Одного разу надвечiр, коли скiнчились уроки, я мирно повертався зi школи й був уже недалеко вiд домiвки, як раптом мене гукнули: «Зелений Генрiху! Йди до нас!» Я озирнувся й побачив на сусiднiй вулицi цiлу юрбу школярiв, якi метушились, мов мурашки, i, як видно, щось затiвали. Я пiдбiг до них, вони сказали менi, що збираються всiею чесною компанiею навiдатися до звiльненого вчителя, щоб на прощання ще раз як слiд потiшитись, i запропонували менi пiти разом iз ними. Ця затiя була менi не до душi, я рiшуче вiдмовився й пiшов додому. Одначе цiкавiсть змусила мене повернутись, i я потихеньку побрiв за юрмою, щоб хоч здалеку подивитися, чим скiнчиться справа. Ватага йшла все далi й далi, на ходу вербуючи в своi ряди учнiв iнших шкiл, якi висипали в цей час на вулицю, так що незабаром по мiсту рухалася велелюдна хода – близько сотнi хлопчакiв рiзного вiку. Обивателi стояли в дверях, iз подивом поглядаючи на юрбу, що плавом пливла, i я почув, як хтось сказав: «Бач, бiсенята! Видно, знову щось затiяли! А вони, iй-богу, такi ж бешкетники, якими й ми були свого часу!» Цi слова прозвучали в моiх вухах як бойова сурма, ноги самi понесли мене, я миттю наздогнав товаришiв i йшов тепер упритул за останнiми. Всi вiдчували якесь невимовне задоволення вiд того, що так швидко i дружно зiбрались, i притому не за чужим наказом, а зовсiм самостiйно, iз власноi волi та за власним бажанням. Я все бiльше входив у смак, протиснувся вперед i несподiвано опинився в найперших рядах, де йшли головнi забiяки, якi вiтали мене радiсними вигуками. – Дивiться-но, Зелений Генрiх таки прийшов! – прокотилося в юрмi, й цю звiстку було зустрiнуто галасом схвалення i новим нападом нестримноi пустотливоi веселостi. Перед моiми очима вiдразу ж замиготiли сцени з прочитаних мною книг про народнi повстання та революцii. – Ми йдемо вроздрiб, – сказав я, звертаючись до верховодiв, – нам треба вишикуватися в ряди, триматися серйознiше та заспiвати патрiотичну пiсню! Ця пропозицiя сподобалася всiм i ii було негайно приведено в дiю; ми строем проходили одну вулицю за одною, люди в подивi дивилися нам услiд; я запропонував пiти в обхiд, аби якомога довше тривало задоволення. На це всi теж охоче погодилися; врештi-решт ми все ж дiсталися будинку вчителя. – Що б нам таке зробити тепер? – запитав я. – Знаете що? Заспiваймо ще раз пiсню, прокричiмо «ура» й пiдемо! – Нi, нi, давайте ввiйдемо в будинок! – пролунало менi у вiдповiдь. – Ми хочемо сказати подячну промову i вiдзначити всi його заслуги! – Тодi – один за всiх i всi за одного, i цур не тiкати, а якщо нам нагорить, то нехай дiстанеться всiм порiвну! – вигукнув я, i вся орава ринула у вузькi дверi маленького будиночка i з галасом кинулася вгору по сходах. Я залишився охороняти дверi, на випадок якщо хто-небудь зi спiвучасникiв здумав би втекти завчасно. Зсередини долинав страшенний гвалт, захопленi своею власною смiливiстю, хлопчики були до крайностi збудженi; той, кого вони шукали, лежав хворий у замкненiй на ключ кiмнатi; переляканi домочадцi намагалися замкнути iншi дверi й виглядали з вiкон, аби покликати когось на допомогу. Одначе вони соромилися крикнути голосно; сусiди не розумiли, що все це означае, й у подивi спостерiгали те, що вiдбувалось; я залишався на своему посту, i думки, що миготiли в моiй головi, були аж нiяк не з приемних. Буйний натовп заповнив увесь будинок зверху донизу; однi висовувалися з горищних вiконець i кидали звiдти якiсь старi кошики, iншi навiть забралися на дах i кричали на весь квартал. Нарештi якась стара набралася хоробростi, вискочила з комори, де вона досi ховалась, i, озброiвшись мiтлою, вигнала всю ораву з дому. Цей зухвалий напад викликав у мiстi так багато розмов, що керiвнi особи не могли вже удавати, нiби вони нiчого не помiтили. Вони зажадали, щоб справу було розслiдувано з усiею суворiстю. Нам звелiли зiбратися в залi, а потiм почали поодинцi викликати в сусiдню кiмнату, де ми мали постати перед трибуналом, який там засiдав. Допит тривав уже кiлька годин, учнi, що поверталися звiдти, негайно ж iшли додому, не розповiдаючи товаришам, про що iх запитували; двi третини присутнiх уже встигли пiти, а мене все ще не викликали, бiльше того, насамкiнець я iз занепокоенням помiтив, що, перш нiж покинути залу, всi, хто виходив iз тiеi кiмнати чомусь дивляться на мене. Нарештi велено було увiйти всiм iншим, – крiм Зеленого Генрiха. Але ось надiйшла й моя черга; тi, кого допитували останнiми, знову показалися в дверях i сказали менi, щоб я входив. Я почав було розпитувати, що там вiдбуваеться, але не отримав вiдповiдi; як видно, вони були наляканi й поспiшали скорiше забратися звiдси. Тодi я переступив порiг загадковоi кiмнати, зваблений цiкавiстю i в той же час утримуваний тим страхом, що стискуе серце, який вiдчуваеш у дитинствi перед iншими дорослими, вбачаючи в них якихось вищих, мудрих i всемогутнiх iстот. Я побачив довгий стiл, на iншому кiнцi якого сидiли двое поважних панiв; перед ними лежали аркушi паперу та пера i стояла чорнильниця. Один iз них був попечитель нашоi школи, що сам викладав у нiй i добре знав мене, другий – якийсь великий начальник, який сидiв iз ученим виглядом i майже весь час мовчав. Із попечителем у мене були дуже своерiднi вiдносини: вiн був добродушний буркотун, який полюбляв хвалитися своiм красномовством i тiшився, коли хто-небудь iз учнiв дозволяв собi злегка посперечатися з ним, що давало йому можливiсть пуститися в розлогi пояснення з приводу порушеного питання. Спочатку вiн був ласкавим до мене, тому що на його уроках я поводився якраз досить доброзичливо; але потiм моя звичка зберiгати вперте мовчання, коли мене за що-небудь лаяли або карали, накликала на мене його неприхильнiсть. Я рiшуче не вмiв боязко заперечувати свою провину, жваво брехати, щоб уникнути покарання, або наполегливо вимолювати прощення; якщо я вважав, що мене карають за дiло, я мовчки пiдкорявся своiй долi; якщо ж покарання здавалося менi несправедливим, я теж мовчав, але не з упертостi, – я просто весело смiявся в душi над цим вироком i казав собi, що моi наставники теж не завжди вiдзначаються великим розумом. Ось чому попечитель вважав мене недолугим хлопчиськом iз вельми небезпечними нахилами; як тiльки я увiйшов, вiн iз грiзним виглядом гримнув на мене: – Ти теж брав участь у цьому бешкетуваннi? Мовчи! Не вiдмагайся, це не допоможе! Я ледь чутно сказав «так» i чекав, що буде далi. Напевно, я сильно зашкодив собi в його очах настiльки швидким визнанням, – адже вiн так полюбляв, коли з ним сперечались, i тiльки дух суперечностi мiг привести його в гарний настрiй, – i ось, немов намiрившись урятувати мене, вiн удав, нiби йому почулося, що я сказав «нi», i вiн закричав: – Що? Що ти сказав? Говори все начистоту! – Так, – повторив я трохи голоснiше. – Ну добре ж, – сказав вiн, – дай термiн, i на тебе управа знайдеться; ти ще натрапиш на той камiнь, об який ти розiб’еш свiй упертий лоб! Менi було боляче i прикро чути цi слова; адже я вiдчув у них не тiльки цiлковите нерозумiння моiх добрих намiрiв, а й недоречну спробу передбачити мое майбутне, образливу насмiшку над моею особистiстю. – Чи правда, – вiв далi вiн, – що по дорозi туди ти запропонував вишикуватись у ряди i заспiвати пiсню, як у вiйськовому строю? Почувши це запитання, я оторопiв; так, значить, моi товаришi зрадили мене i, напевно, вже встигли зняти з себе провину; я подумав було, чи не краще буде, якщо я не зiзнаюсь, але у мене знову вирвалося «так». – Чи правда, що, пiдiйшовши до будинку, ти закликав усiх не розходитися поодинцi, й не лише закликав, але i став у дверях, аби нiкого не випускати? Не довго думаючи, я пiдтвердив i це, бо не бачив у такому вчинку нiчого ганебного i негожого. Цi двi обставини, якi спливли вже з перших свiдчень моiх спiльникiв, вселили попечителю думку про те, що я ж бо i е головним призвiдником; до того ж вони були, мабуть, единими фактами, якi йому вдалося встановити у цiй заплутанiй справi, вони вiдразу ж кинулись у вiчi, й весь подальший допит вiн звiв виключно до того, щоб довести мою провину. Кожен, кому вiн ставив це запитання, вiдповiдав на нього ствердно, радiючи, що йому не треба говорити про самого себе. Потiм мене вiдпустили, i я побрiв додому, дещо стривожений, але все ж не чекаючи великоi бiди; вся процедура допиту здалася менi якоюсь несерйозною. Я глибоко каявся й вiдчував, що я помилився, але помилився тiльки по вiдношенню до нещасного вчителя, якого ми так жорстоко образили. Прийшовши додому, я розповiв матiнцi про все, що трапилось, i вона вже збиралась як слiд вилаяти мене, як раптом у дверях з’явився розсильний iз великим конвертом у руках. У листi матiнку повiдомляли, що з сьогоднiшнього дня мене виключено зi школи, без права вступити до неi знову. На моему обличчi вiдразу ж вiдбилося таке непiдробне почуття обурення та образи за вчинену надi мною несправедливiсть, що матiнка жодним словом не нагадала менi бiльше про мою провину, а поринула у своi власнi невеселi думки; та й як не задуматися, коли всемогутня державна влада виганяе на вулицю едине дитя безпорадноi вдови, байдуже сказавши на прощання: «З нього однаково не буде пуття!» Якщо навколо питання про законнiсть застосування смертноi кари давно вже ведуться пристраснi й непримиреннi суперечки, то чому б не посперечатися до речi й про те, чи мае право держава виключати зi своеi виховноi системи дитину або молоду людину, – звичайно, якщо тiльки вона не е небезпечним для оточення божевiльним. Адже якщо в майбутньому я ще раз опинюся замiшаним у таку неприемну iсторiю й мою долю вирiшуватимуть такi ж суддi, а iснуючi порядки не змiняться, то, виходячи з того, як зi мною вчинили того разу, менi, мабуть, i справдi можуть голову вiдрубати; бо вiдняти у дитини можливiсть вчитись, як навчаються ii однолiтки, перестати ii виховувати, – хiба це не означае морально стратити ii, вбити у нiй усi зародки духовного розвитку? Що ж стосуеться дорослих, то iм i справдi нерiдко доводиться накладати головою за участь у так званих заворушеннях, якi часом, справдi ж, мало чим вiдрiзняються вiд нешкiдливих дитячих збiговиськ, на кшталт улаштованоi нами вуличноi ходи. Державi нема чого знати, чи е у виключеного кошти на те, щоб продовжити свою освiту приватно, чи вiдкине саме життя вiдкинутого ним вихованця чи, можливо, ще зробить iз нього щось путне, – все це не стосуеться держави, вiд неi вимагаеться тiльки, щоб вона завжди пам’ятала про свiй обов’язок – стежити за вихованням кожного свого юного громадянина та доводити це виховання до кiнця. У кiнцевому рахунку тут важлива не стiльки доля самих виключених, скiльки щось iнше: адже цi порядки свiдчать про те, що е болючим мiсцем навiть кращих навчальних закладiв, а саме про вiдсталiсть i душевнi лiнощi людей, що займаються цими справами, – людей, якi, одначе, видають себе за вихователiв. Роздiл сiмнадцятий Втеча на лоно природи Втiм, сам я не дуже-то сумував i журився про те, що зi мною сталося. Менi треба було вiддати кiлька книг нашому вчителю французькоi мови, який прихильно позичав менi томики французьких класикiв у добротних шкiряних палiтурках. Крiм того, вiн кiлька разiв водив мене в одну з великих бiблiотек, благоговiйно знайомлячи мене з початковою iнформацiю про неосяжний свiт книг. Коли я прийшов до нього, вiн висловив менi свое спiвчуття з приводу того, що сталось, i дав зрозумiти, що менi не варто приймати це так близько до серця, позаяк, наскiльки йому вiдомо, бiльшiсть учителiв, точно так само як i вiн сам, аж нiяк не вважають мене поганим учнем. Потiм вiн сказав, що завжди радий мене бачити i готовий допомогти менi порадою, якщо менi заманеться продовжити моi заняття французькою. Вiдтодi я бiльше не бачив його, – так склались обставини, а проте його слова мене дещо втiшили, i тепер я вiдчував себе вiльним птахом, тим бiльше що я не мiг передбачити, якою важливою вiхою в моему життi стане це подiя. Зате матiнка була зовсiм пригнiчена; вона прекрасно розумiла, що моя освiта напевно не закiнчилося б так рано, коли б нинi живим був мiй батько, а проте ii обмеженi кошти не дозволяли iй найняти для мене домашнiх учителiв або послати мене вчитися в iнше мiсто, i в той же час вона нiяк не могла придумати, за яку справу менi найкраще взятися; сам же я теж не мiг iще розумно й самостiйно вирiшити питання про вибiр професii, позаяк для цього менi не вистачало того ширшого погляду на життя, якого я змiг би набути саме в старших класах, якби шлях туди не був для мене закритий. Останнiм часом моi домашнi заняття полягали головним чином у тому, що я малював, олiвцем або фарбами, i в цiй галузi моi взаемини зi школою були теж вельми своерiдними. У школi мене аж нiяк не вважали здiбним до малювання. Цiлими мiсяцями з моеi креслярськоi дошки не сходив усе один i той же аркуш: робота з олiвцем здавалася менi нудним заняттям; змальовуючи якусь величезних розмiрiв голову або орнамент, я довго мучився i досадував на себе; менi доводилося стирати по десять лiнiй, аби знайти одну правильну, забруднений i протертий до дiрок папiр свiдчив про те, з якою неохотою трудився над ним ледачий учень. Але варто було менi тiльки прийти додому, як я вiдразу ж забував про цi невдалi шкiльнi спроби i з жаром брався за мое домашне мистецтво. Пiсля тiеi першоi спроби скопiювати ландшафт я продовжував виготовляти такi акварелi; але позаяк у мене не було бiльше готових зразкiв, то менi самому доводилося винаходити сюжети, i я тривалий час старанно займався цим. На розмальованих кахлях грубки, що стояла в нашiй кiмнатi, я виявив безлiч пейзажних мотивiв: замок, мiст, колонаду на березi озера та iнше щось подiбне; дiвочий альбом моеi матiнки, а також невелике зiбрання старомодних альманахiв часiв ii юностi таiли найбагатшi запаси сентиментальних пейзажiв, якi цiлком гармонiювали з умiщеними пiд ними вiршиками; тут були храми, вiвтарi, лебедi на ставку, закоханi пари в човнi й темнi дiброви, де кожне дерево здавалося менi незрiвнянним зразком граверного мистецтва. Усi цi вкрай наiвнi та, як кажуть, доморощенi красоти становили цiлий поетичний свiт, в якому я черпав моi задуми та проводив щасливi години, ретельно працюючи над iх виконанням. Я почав вигадувати пейзажi самостiйно, нагромаджуючи в них мало не всi вподобанi мною поетичнi мотиви вiдразу, а потiм перейшов до ландшафтiв iншого штибу, де переважала якась окрема тема, але в кожному з них незмiнно була присутня одна i та ж фiгура самотнього мандрiвника, в якому я напiвнесвiдомо зображував самого себе. Пiсля безперервних невдач, якими закiнчувалися всi моi спроби спiлкування з навколишнiм свiтом, у мене почала розвиватися погана звичка до самозакоханого споглядання свого власного «я», мое серце сумно стискалося вiд жалю до самого себе, й менi подобалося переносити символiчне зображення своеi особи в ефектну обстановку придуманих мною пейзажiв. Романтично задрапiрований у зелений плащ, з дорожньою торбою за спиною, прочанин то задумливо дивився на небо, де догоряла вечiрня зоря або сяяла веселка, то тихо брiв по кладовищу або по лiсу, а iнодi розгулював навiть у райських ку5щах, серед квiтiв i строкатих птахiв. У мене вже накопичилася добряча колекцiя таких картинок, але всi вони, як i ранiше, являли собою жалюгiдну мазанину i свiдчили про страшенну недосвiдченiсть iх автора й цiлковиту вiдсутнiсть необхiдних знань; лише деяка жвавiсть i вправнiсть у накладеннi окремих яскравих мазкiв, набута мною шляхом безперервних вправ, та смiливий розмах моiх задумiв дещо вiдрiзняли моi малюнки вiд звичайних дитячих пустощiв iз олiвцем i фарбами, i це ж бо, ймовiрно, i спонукало мене заявити матiнцi, що я хотiв би стати художником. Одначе матiнка не обговорювала цi плани, а вирiшила вiдправити мене в село, до свого брата пастора; iй думалося, що на новому мiсцi я найкраще зможу оговтатися вiд бiди, що звалилася на мене, i мусив прогостювали там кiлька найближчих мiсяцiв, поки матiнка пiдшукае для мене якогось дiлового заняття на майбутне. Село, де народилися батько i мати, перебувало в одному з найвiддаленiших куточкiв краiни; я нiколи в ньому не бував, матiнка теж багато рокiв не вiдвiдувала рiднi мiсця, а жили там родичi, якi, за винятком лише дуже небагатьох, нiколи не показувалися в мiстi. Тiльки дядечко пастор прибував раз на рiк верхи на своiй конячцi, щоб узяти участь у з’iздi духовенства, i, вирушаючи в дорогу назад, щоразу гаряче переконував нас вибрати час i зрештою навiдатися до нього. У нього було пiвдюжини синiв i дочок, яких я знав так само мало, як i iх матiр, мою енергiйну тiтоньку – пасторшу, що так i залишилася на все життя селянкою. Крiм того, там жила численна рiдня батька, насамперед його мати, жiнка похилого вiку, що вже багато рокiв тому вийшла замiж вдруге за багатого селянина, похмурого, безжального чоловiка, що тиранив ii, в його оселi вона жила справжньою самiтницею, i лише деколи, стужившись за людьми, передавала здалеку поклони i привiти осиротiлiй сiм’i передчасно померлого сина. Сiльський люд усе так само безрадiсно животiв, як i два-три столiття тому, коли навiть близькi родичi, особливо жiнки, що жили в сусiднiх селах, роздiлених вiдстанню в якийсь десяток миль, часом назавжди випускали одне одного з очей або ж зустрiчалися дуже рiдко, тiльки в особливо важливих випадках, i коли, побачившись, родичi плакали вiд повноти почуттiв i вiд спогадiв, що наринули; в таких зустрiчах було щось вiд стародавнього епосу. Чоловiки ж хоча й не весь час сидiли на одному мiсцi, але, як люди позитивнi та дiловi, переступали порiг оселi своiх напiвзабутих родичiв лише тодi, коли тi просили в чому-небудь допомогти або ж коли вони самi потребували iх поради. Тепер селянин знову став легшим на пiдйом, бiльш досконалi засоби пересування, знову пробудилося суспiльне життя, численнi народнi святкування – все це не дае йому засиджуватися вдома; вiн радiсно пускаеться в дорогу, щоб знову вiдчути себе молодим i збагатити себе новими враженнями, i тiльки дуже недалекi люди все ще засуджують його за це, з жаром доводячи, що його справа ходити за плугом, а не блукати дорогами i танцювати на святах, подаючи поганий приклад своiм дiтям. Моя мати наказала менi якнайчастiше провiдувати бабусю, – адже вона так самотня i вже доживае свiй вiк, тому я маю бути з нею особливо шанобливим i лагiдним. Коли вона заведе зi мною розмову про мого батька, ii улюбленого сина, я не мушу йти, поки вона сама мене не вiдпустить. І ось одного разу вранцi, пiднявшись iще вдосвiта, я вийшов на дорогу, щоб здiйснити найбiльшу з усiх подорожей, якi менi досi доводилося робити. Я вперше милувався свiтанком над просторами полiв i дивився, як iз-за сизих вiд ранкового туману зубцiв лiсу пiднiмаеться сонце. Весь день я був на ногах, одначе зовсiм не вiдчував утоми; я то проходив через села i присiлки, то знову цiлими годинами йшов зовсiм самотнiй по нескiнченно довгих лiсових шляхах або по розпечених вiд сонця горбах, не раз збивався з дороги, але не шкодував про втрачений час, оскiльки тиша та самотнiсть налаштовували на роздуми, i я всю дорогу ретельно поринав у них, уперше серйозно замислившись над своею долею i неясним поки що майбутнiм. Синi волошки та червонi маки, строкатi капелюшки грибiв на узлiссi супроводжували мене впродовж усього шляху: дивовижно красивi хмари безперервно складалися в химернi фiгури й тихо пливли в бездоннiй блакитi неба; я йшов усе далi й далi, i вiдчуття жалю до самого себе, навiяне менi спiвчуттями жалiсливих сусiдiв i знайомих, знову почало долати мене, так що врештi-решт я не витримав i, незважаючи на мою звичайну стриманiсть, заплакав гiркими слiзьми. Я був невтiшний у своему горi, нiяк не мiг опанувати себе i, сiвши в тiнистому мiсцi бiля джерела, довго ще ридав i схлипував; потiм засоромився своiх слiз, пiдвiвся, умив обличчя i, розсердившись на себе, швидко пройшов залишок шляху. Нарештi я побачив село; потопаючи серед яскравоi зеленi, воно лежало бiля моiх нiг у глибокiй долинi, порiзанiй примхливими вигинами рiчки, що яскраво виблискувала, та оточенiй лiсистими схилами гiр. Повiтря в долинi було зiгрiте ще теплими променями вечiрнього сонця, димарi привiтно димiли, з-за рiчки долинали чиiсь голоси. Незабаром я пiдiйшов до перших будинкiв села i дiзнався у господарiв, де живе пастор; помiтивши в менi риси сiмейноi подiбностi, люди запитували мене, чи не доводжусь я сином покiйному майстру Лее. Так я дiстався житла дядечка, яке прилiпилося просто до самого берега рiчки, що голосно дзюркотiла; його зусiбiч обступали густi заростi лiщини, а серед них височiли кiлька величезних ясенiв; вiкна будинку поблискували в густому листi виноградних лоз i абрикосiв; в одному з них стояв дядечко, товстун, одягнений у зелену куртку, вiн затиснув у зубах срiбний мундштук у виглядi мисливського рога, в якому курилася сигара, а в руках у нього була двостволка. Зграя голубiв стривожено лiтала над будинком i тулилася до дверцят голуб’ятнi; дядечко побачив мене i негайно ж закричав: – Еге, так це наш племiнничок iде! Радий тебе бачити! Ану ж бо, йди скорiше до мене! Тут вiн раптом глянув на небо, вистрiлив у повiтря, i красень шулiка, який кружляв над голубником, виглядаючи здобич, мертвий упав до моiх нiг. Я пiдняв птаха i, приемно схвильований цим незвичайним привiтанням, почав пiднiматися на ганок, аби вiддати його дядечку. Вiн був сам у кiмнатi й стояв бiля довгого столу, накритого на багато кувертiв. – А ти прийшов саме до речi! – сказав дядечко. – У нас сьогоднi свято врожаю, зараз усi нашi прийдуть сюди! Потiм вiн покликав дружину, вона ввiйшла з двома величезними глечиками вина, поставила iх на стiл i вигукнула: – Ай-ай-ай, що ж ти такий блiденький, в лицi нi кровинки! Ну постривай же, ми тебе не вiдпустимо, поки ти у нас не станеш таким же червонощоким, яким був колись твiй покiйний батько! Як почуваеться матiнка, чому вона не приiхала разом iз тобою? Не гаючи часу, вона тут же звiльнила мiсце на столi й зiбрала менi перехопити нашвидкуруч, чекаючи вечерi, а побачивши, що я соромлюся, нi слова не кажучи, посадовила мене на стiлець i звелiла зараз же братися за iжу. Тим часом на вулицi почувся скрип колiс i гамiр натовпу, що наближався до будинку; погойдуючись i зачiпаючи за нижнi гiлки дерев, у двiр в’iхав високо навантажений снопами вiз, а за ним iшли з пiснями i з веселим смiхом дядечковi сини й дочки разом iз iншими женцями i жницями. Дядечко, що чистив бiля вiкна свою рушницю, крикнув iм, що приiхав гiсть, i незабаром навколо мене пiднялася радiсна метушня. Я дiстався лiжка лише пiзно вночi й лiг спати пiд вiдчиненим вiкном; унизу, бiля самоi стiни будинку хлюпала вода, з-за рiчки долинав стукiт млина, над долиною велично пройшла гроза, дощ мелодiйно вистукував по даху, а вiтер, який шумiв у лiсах на схилах навколишнiх гiр, пiдспiвував йому, i, вдихаючи прохолодне, освiжаюче повiтря, я заснув на грудях всемогутньоi матерi-природи. Роздiл вiсiмнадцятий Рiдня Рано-вранцi, тiльки-но сонце пробилося крiзь густе листя й заграло на стiнах кiмнати, я прокинувся, розбуджений якимись дивними дотиками. Маленька куниця з шовковистою шерстю сидiла у мене на грудях i обнюхувала мiй нiс своеi загостреною холодною мордочкою, тихо переводячи подих i часто тремтячи нiздрями. Коли я розплющив очi, вона шмигнула пiд ковдру, кiлька разiв визирнула з-пiд неi i сховалася знову. Я нiяк не мiг збагнути, що все це означае, але тут моi маленькi двоюрiднi брати, що весь час стежили за мною зi своеi спальнi, з реготом вискочили звiдти, зловили моторного звiрка i, наповнюючи кiмнату гучними веселощами, почали гратися з ним, а грацiозна куничка виробляла дуже кумеднi стрибки. Привернена iх метушнею, до кiмнати забiгла цiла зграя красивих мисливських собак, до дверей iз цiкавiстю пiдiйшла ручна козуля, за нею з’явилася чудова сiра кiшка i почала спритно пробиратися мiж собаками, що затiяли грайливу гризню, з презирством форкаючи на них i не пiдпускаючи iх до себе; на пiдвiконнi сидiли голуби, i всi цi веселi звiрi та ще напiвголi дiти вихрували одне за одним по кiмнатi. Але хитрiшою всiх виявилася вчена куниця; вона нiкому не давалася в руки, i виходило так, нiби це вона граеться з нами, а не ми з нею. Тут пiдiйшов i дядечко; покурюючи зi свого маленького мисливського рога, вiн дивився на нас, аж нiяк не засуджуючи, а скорiше схвалюючи нашу поведiнку, i навiть пiдмовляв нас на новi дурощi. Його квiтучi рум’янi дочки ввiйшли слiдом за ним, аби подивитися, вiд чого це ми так розшумiлись, i закликати нас до порядку, а до речi й до снiданку, але незабаром iм довелося вступити з нами у вiдчайдушну боротьбу, позаяк уся наша тепла компанiя дружно озброiлася на них, не даючи iм проходу своiми жартами та пiддражнюваннями, в чому взяли участь навiть собаки, якi давно вже вiдчули, що цього ранку бiситися нiкому не забороняеться, i, поспiшивши скористатися цим правом, хоробро вчепилися в накрохмаленi подоли лихословлячих дiвчат. Я сидiв бiля вiдчиненого вiкна i вдихав цiлюще свiже ранкове повiтря; блискучi хвилi швидкоi рiчки вiдбивалися на бiлiй стелi, й iх вiдблиски пробiгали по старовинному портрету на стiнi тiеi самоi дивноi дiвчинки на iм’я Мерет, про долю якоi я вже розповiдав. Освiтлене трепетними срiблястими вiдблисками, ii обличчя здавалося живим i посилювало те враження, яке справляла на мене все навколишне оточення. Пiд самим вiкном товпилося поведене на водопiй стадо; корови, воли, телята, конi та кози пили задумливо, повiльними ковтками i, жваво пiдстрибуючи, знову виходили на берег; вся долина, що дихала свiжiстю, жила повним життям, i звуки, що долинали звiдти, зливалися з вибухами смiху в моiй кiмнатi; я вiдчував себе таким щасливим, яким нiколи не був жоден юний монарх, в опочивальнi якого зiбралися найзнатнiшi вельможi, щоб бути присутнiми при туалетi його величностi. Нарештi прийшла тiтонька i суворо-пресуворо наказала нам зараз же йти снiдати. Я знову сидiв за довгим столом, бiля якого зiбралася вся велика родина разом зi своiми нахлiбниками i поденниками. Поденники вийшли в поле ще за кiлька годин до снiданку i тепер вiдпочивали, намагаючись струсити легку втому, що приходить пiсля перших годин роботи, коли сонечко шле трудiвникам свiй привiт i починае припiкати сильнiше. Всi iли ситну вiвсяну кашу, на яку тiтонька не пошкодувала молока; лише на одному кiнцi столу, де сидiли господар, господиня та iхнi старшi дочки, красувалися великi чашки з кавою, i я, зарахований на правах гостя до цього гуртка обраних, iз заздрiстю поглядав у той бiк, де люди з апетитом поiдали смачну кашу та обмiнювалися веселими жартами. Але незабаром усi пiдвелися з-за столу i розiйшлися по роботах, хто на далекi спекотнi поля, хто в комори та на обори. Висувнi дошки столу було вставлено на свое мiсце, i тепер ця ваговита споруда з полiрованого горiхового дерева мала якийсь бездiяльний вигляд у спорожнiлiй кiмнатi; але тут клопiтка господиня висипала на нього величезний кошик зелених стручкiв, аби налущити на обiд гороху, а дядечко, насилу вiдшукавши собi мiсце на кутику, зайнявся своiми господарськими книгами; вiн уписував у них вiдомостi про зiбраний у нинiшньому роцi врожай, порiвнюючи його з урожаем минулих рокiв i пiдраховуючи навiть, скiльки вродило на кожному окремому засiяному клинi. Його молодший син, хлопчик мого вiку, стояв за його стiльцем i доповiдав батьковi про виконання якогось доручення, а закiнчивши своi обов’язки, запропонував менi прогулятися з ним у поле i подивитись, як iдуть роботи; можливо, ми попрацюемо й самi, де нам бiльше сподобаеться, а головне, потрапимо на пiдвечiрок: у серединi дня всi закушують прямо на полi, й там бувае дуже весело. Але в цей час наспiв гонець вiд бабусi, яка вже дiзналася, що я тут, i запрошувала мене негайно ж прийти до неi. Мiй двоюрiдний брат зголосився провести мене, я не без кокетства вбрався якимось театральним селянином, i ми вийшли на дорогу, яка незабаром привела нас до розташованого на невисокому пагорбi кладовища. Тут усе було напоене ароматом квiтiв i пронизане яскравим свiтлом сонця, у повiтрi було строкато вiд мiрiад жучкiв, метеликiв, бджiл i ще якихось невiдомих мошок iз блискучими крильцями, що iз дзижчанням вились над могилами. То була дивовижна група спiвакiв i танцюристiв, яка давала концерт у яскраво освiтленiй залi; iх галасливий рiй невтомно снував туди й сюди, хор голосiв то змовкав майже зовсiм, так що чувся лише неголосний спiв якоiсь окремоi комахи, то знову радiсно й завзято пiдхоплював мелодiю та звучав на повну силу; потiм вiн вiддалявся в таемничу напiвтемряву, яка панувала в затишних куточках бiля хрестiв i пам’ятникiв, осiнених кущами жасмину та бузини, поки з темряви не вилiтав який-небудь гучливий джмiль, що знову виводив за собою на свiтло весь веселий хоровод; чашечки квiтiв розмiрено гойдалися, зустрiчаючи та проводжаючи музик, якi невпинно сiдали на них i знову злiтали. І весь цей галасливий та метушливий маленький свiт жив i рухався над вiчним спокоем могил, над мовчанкою столiть, минулих iз тих далеких часiв, коли нашi предки – гiлка племенi алеманiв – уперше осiли в цих мiсцях i викопали тут першу могилу. Залишки iх законiв i звичаiв усе ще живуть у народi, iх мова i донинi звучить на привiллi наших зелених долин, у хатинах горян, у сивих вiд давнини кам’яних мiстечках, якi розкинулися де-небудь над рiчкою або на пологому схилi гори. Сивочола стара, з якою менi належало зустрiтися, вселяла менi якусь боязкiсть, адже ранiше я ii нiколи не бачив, i вона була в моему уявленнi скорiше одним iз давно померлих предкiв, анiж живою жiнкою, яка ще, крiм того, доводилася менi бабусею. Ми довго крокували по вузьких стежках, пiд важкими вiд плодiв гiлками яблунь, оминаючи безлюднi селянськi двори, i пiдiйшли нарештi до ii будинку, що притулився в темно-зеленiй тiнi безмовних дерев. Вона стояла на порозi, прикриваючи очi долонею, i, як видно, виглядаючи, чи не йду я. Лагiдно привiтавшись зi мною, вона негайно ж провела мене до кiмнати, пiдiйшла до блискучого олов’яного умивальника, що висiв у нiшi з полiрованого дуба над важким олов’яним тазом, вiдкрила кран i пiдставила своi маленькi засмаглi руки пiд струмiнь чистоi джерельноi води. Потiм поставила на стiл хлiб i вино, стала бiля мене, з усмiшкою спостерiгаючи, як я iм i п’ю, i не сiдала доти, поки я не скiнчив; тодi вона пiдсiла майже впритул до мене – вона була слаба очима – i почала пильно розглядати мене, запитуючи про матiнку i про те, як нам iз нею ведеться, але менi здалося, що думки ii були в цей час далеко в минулому. Я теж уважно i з повагою дивився на неi, намагаючись вiдповiдати коротше i не втомлювати ii подробицями, якi здавалися менi недоречними. Незважаючи на свiй похилий вiк, вона зберегла гарну поставу, жвавiсть у рухах i вмiння уважно слухати спiврозмовника; вона була не селянка i не городянка, а просто славна, доброзичлива жiнка; кожне ii слово видавало благородство та доброту, смиреннiсть i незлобивiсть, ясну, вiльну вiд накипу дрiб’язкових пристрастей душу, мова ii лилася плавно i звучала проникливо. То була жiнка, яких тепер не часто зустрiнеш, а зустрiвши, починаеш розумiти, чому стародавнi германцi вимагали викуп, рiвний викупу за двох воiнiв, якщо хто-небудь убивав жiнку чи завдавав iй образи. До кiмнати увiйшов ii чоловiк, ввiчливий i статечний селянин; поклонившись менi з люб’язною байдужiстю i побачивши з першого погляду, що я точно такий же «шалапут», як i мiй батько, а значить, не докучатиму йому проханнями i занепокоення в будинку вiд мене не буде, вiн вирiшив не псувати своiй дружинi задоволення й навiть великодушно дав iй зрозумiти, що вона може пригощати мене, скiльки душа забажае, пiсля чого покинув нас i вирушив у своiх справах. Я пробув у неi кiлька годин, але говорили ми мало; вона сидiла бiля мене, мовчки радiючи якимсь своiм думкам, i нарештi заснула з усмiшкою на вустах. Їi зiмкнутi повiки тихо здригались, як хитаеться завiса, за якою щось вiдбуваеться, а за ледь помiтними рухами усмiхнених губ можна було здогадатися, що перед ii внутрiшнiм поглядом витають милi серцю образи, осяянi м’яким сонячним свiтлом минулих рокiв. Я вирiшив пiти, але як тiльки я пiдвiвся та, обережно ступаючи, пiшов до дверей, вона негайно ж прокинулася, гукнула мене й якось вiдчужено подивилася менi в обличчя; адже якщо вона була в моiх очах живим i дотикальним утiленням далекого минулого, всього того, що було до мене, то я мав здаватись iй нiби продовженням ii власного життя, ii майбутнiм, i я був для неi незрозумiлий, загадковий, тому що мое вбрання та моя манера говорити були зовсiм не схожi на те, до чого вона звикла за свое довге життя. У глибокiй задумi вона пройшла в сусiдню кiмнатку, де у неi зберiгався у великiй шафi цiлий запас стрiчок, мережив, гребiнцiв та iнших модних дрiбниць, якi вона раз у раз купувала у мандрiвних рознощикiв i при нагодi роздаровувала молодi. Замiсть вiдкладеноi для мене величезноi носовоi хустки вона через короткозорiсть вийняла маленьку косинку з червоного шовку, якi носять сiльськi дiвчата, i вручила ii менi разом iз папером, в який вона була загорнута. Вона взяла з мене слово вiдвiдувати ii щодня та найближчим часом прийти до неi на обiд. Мiй брат давно вже пiшов, i я, поклавши червону косиночку в кишеню, почав сам вiдшукувати дорогу додому. Проходячи повз один будинок, я помiтив зграйку засмаглих, червонощоких малюкiв; побачивши мене, вони стрiмголов побiгли у двiр i загаласували там, як галченята. Жiнка, що вийшла з ворiт, наздогнала мене, назвалася моею тiткою й запитала, невже ж я нiколи не чув про неi та ii сiм’ю. Менi довелося сказати, що я ii справдi не знаю, в чому i прошу вибачення. Тут вона повела мене в дiм, де пахло свiжоспеченим хлiбом, а довгi сходи були зверху донизу заставлено великими чотирикутними i круглими пирогами, на кожнiй сходинцi по штуцi; iх винесли сюди, щоб дати iм охолонути. Поки ця новоявлена тiтонька, мiцна i, як видно, працьовита жiнка в повному розквiтi сил, швидкими рухами прибирала волосся пiд хустку й пов’язувала фартух, дiти забралися в куток за гарячою пiччю й визирали звiдти досить несмiливо, хоча час вiд часу серед них чувся смiшок. Потiм моя нова покровителька заявила, що я прийшов саме вчасно: сьогоднi вона напекла пирогiв. Тут вона взяла великий пирiг, розрiзала його на чотири частини, принесла вина, а потiм заходилася накривати стiл до обiду. У ii будинку не видно було того вiдтiнку патрiархальностi, який вiдчувався в будинку бабусi; меблi були не горiховi, а з ялини, дошки на стiнах були ще свiжi, черепиця на даху яскраво-червоного кольору, виднi зовнi торцi балок теж iще не встигли потемнiти, i перед будинком майже зовсiм не було тiнi. Гаряче сонце заливало просторий город, i скромний квiтничок, який загубився в ньому, свiдчив про те, що молодi господарi тiльки ще закладають основу свого майбутнього благополуччя та поки що змушенi думати лише про прозаiчну користь. Тим часом iз поля прийшов сам господар зi своiм старшим сином. Почувши, що в будинку в нього гiсть, вiн одначе спочатку пiшов погодувати худобу, не поспiшаючи помив руки бiля колодязя й лише потiм, усе так само неквапливо i спокiйно, ввiйшов до кiмнати, привiтався зi мною i негайно ж перевiрив, чи достойно мене пригощае його дружина. Пропонуючи менi покуштувати чого-небудь, господарi робили це без усякоi манiрностi й не намагалися вибачатись передi мною за свiй скромний стiл; та й кому ж як не селяниновi, пишатися своiм домашнiм хлiбом i вважати його кращим iз частувань, яке нiкому не соромно запропонувати. Нiякi ласощi не зрiвняються для нього з першими плодами, якi приносять йому щороку його поле i сад; нiщо не здаеться йому смачнiшим, анiж молода картопля, першi грушi, вишнi та сливи, вирощенi своiми руками, i вiн так звик цiнувати цi невигадливi дари природи, що, зiрвавши мимохiдь кiлька яблук iз чужого дерева, бачить у цьому чимале придбання для себе, в той час як рiзноманiтнi наiдки, виставленi у вiкнах мiських крамниць, анiтрохи не приваблюють його, i вiн байдуже проходить повз них. Пригощаючи гостя, вiн твердо переконаний у тому, що пропонуе йому найсмачнiшу i найздоровiшу iжу, так що ця переконанiсть передаеться i самому гостю, пробуджуючи в ньому апетит, i вiн iсть за двох i анiтрохи не шкодуе про це, вставши з-за столу. Ось чому я знову опинився за столом i безстрашно налiг на iжу, хоча в той день я вже з’iв бiльше нiж достатньо. Моi жалiсливi родичi, якi вважали, що всякий городянин, – якщо тiльки вiн не помiщик, живе на оброк, – неодмiнно мусить жити надголодь, як видно, вирiшили вiдгодувати свого худого племiнничка i старанно пiдкладали менi все новi та новi шматки. За столом iшла жвава розмова про долю нашоi родини, все розпитували мене, як нам iз матiнкою живеться, i цiкавилися найменшими подробицями. Оглянувши насамкiнець стайню та обору й пiдкинувши кожнiй коровi по оберемку конюшини, я почав прощатися з господарями, проте тiтонька заявила, що вона неодмiнно мае пiти зi мною, щоб сьогоднi ж представити мене ще однiй родичцi, яка живе тут неподалiк; для першого разу ми затримаемось у неi ненадовго. Нас зустрiла поважних рокiв жiнка з приемною, привабливою зовнiшнiстю; вона, щоправда, не мала тiеi благородноi постави та вишуканостi в поводженнi, якими вiдзначалася бабуся, але iй були притаманнi тi ж гiднiсть i доброзичливiсть. Крiм неi, в будинку жила тiльки ii дочка, яка виiхала в свiй час до мiста, за прикладом багатьох сiльських дiвчат, прослужила там два роки покоiвкою, вийшла пiсля цього замiж за багатого селянина, рано овдовiла i вiдтодi бiльше не розлучалася з матiр’ю. Їй було близько двадцяти двох рокiв; високого зросту й мiцноi статури, вона являла собою яскраво виражений тип нашоi породи, пом’якшений i облагороджений незвичайною красою ii обличчя; особливо гарнi були великi карi очi та м’якi, округлi лiнii рота й пiдборiддя, що вражали з першого погляду. Крiм того, ii дуже прикрашало темне волосся, таке густе й довге, що вона ледве давала собi раду з ним. Їi чомусь називали Лорелеею, хоча справжне ii iм’я було Юдiф, i нiхто не мiг сказати про неi нiчого осудного, позаяк ii взагалi мало знали. Я побачив ii, коли вона йшла з саду i, злегка вiдкинувшись назад пiд вагою своеi ношi, притримувала край фартуха, в якому лежали щойно знятi з дерева яблука, прикритi зверху купою квiтiв. Вона увiйшла в дiм, прекрасна, як Помона, i розсипала своi дари по столу, так що його блискуча поверхня вiдбила химерне поеднання форм i барв, а повiтря наповнилося цiлою гамою ароматiв. Потiм Юдiф привiталася зi мною, вимовляючи слова на мiський манер i з цiкавiстю поглядаючи на мене з-пiд широких крисiв солом’яного капелюха. Вона сказала, що iй хочеться пити, принесла глечик з молоком, налила велику чашку i простягнула ii менi; я хотiв було вiдмовитися, тому що тiльки-но добряче попоiв, але вона посмiхнулась i, промовивши: «Ну, пийте ж!» – хотiла сама пiднести молоко до моiх губ. Тодi я взяв у неi чашку i випив мармурово-бiлий прохолодний напiй залпом, не переводячи дихання i вiдчуваючи гостру, невимовну насолоду. При цьому я спокiйно дивився в обличчя Юдiфi й не вiдступив, таким чином, перед ii гордим спокоем. Якби вона була дiвчиною мого вiку, я, напевно, знiяковiв би вiд ii погляду. Але все це тривало лише одну мить, i коли я почав перебирати квiти, що лежали передi мною, вона негайно ж склала величезний букет iз троянд, гвоздик i якихось пахучих трав, що ледве вмiщався в руках, i дала його менi, як дають милостиню; старенька наповнила моi кишенi яблуками, так що я вже не намагався вiдмовлятись i смиренно вирушив додому, обсипаний усiма цими дарами i напучуваний наказами обох тiтоньок i Юдiфi частiше навiдуватися до них, а також побувати i в iнших родичiв. Роздiл дев’ятнадцятий Нове життя Коли я нарештi дiстався будинку дядечка, вже вечорiло; дверi були на замку, тому що всi пiшли в поле, але я знав, що будинок сполучаеться з хлiвом, а хлiв iз сараем i, пробравшись у нього, я зможу таким чином потрапити в кiмнати. У сараi я побачив козулю, яка жваво вибiгла менi назустрiч i вiдразу ж учепилася за мною; в хлiвi корови поглядали менi вслiд, а один молодий бичок пiдiйшов до мене досить близько й зовсiм було зiбрався по-дружньому буцнути мене, так що я з переляку кинувся тiкати i врятувався вiд нього в сусiднiй коморi, доверху заваленiй боронами, ралами, голоблями та iншим дерев’яним знаряддям. Із купи старого мотлоху, що темнiла в кутку, iз задоволеним бурчанням вискочила куниця, як видно, знудьгувавшись на самотi, i, миттю пiднявшись менi на голову, почала на радощах обмахувати моi щоки хвостом i витворяти такi кумеднi штуки, що я голосно розсмiявся. Разом зi своiми супутниками я вибрався нарештi з напiвтемного хлiва на свiтлу житлову половину й увiйшов до зали, де поклав на стiл квiти i яблука, позбувшись таким чином своеi ношi, а до речi, й настирливих звiрiв. На столi було написано крейдою, де менi шукати iжу, якщо я зголоднiю, а пiд цим посланням моi юнi братики й сестрички зробили ще кiлька жартiвливих приписок; але iсти менi не хотiлось, i я вважав за краще скористатися нагодою i не поспiшаючи оглянути будинок, в якому народилася моя мати. Дядечко вже кiлька рокiв тому вiдмовився вiд пасторськоi посади, аби цiлковито вiддатися своiм улюбленим заняттям. У той час парафiяни i без того збиралися побудувати для пастора нове житло, i дядечко змiг вiдкупити у парафii старий будинок, тим бiльше що цей будинок, власне кажучи, i не призначався пiд пасторську квартиру, а був колись замiською дачею одного знатного дворянина i тому являв собою простору будiвлю з безлiччю кiмнат i кiмнаток, iз кам’яними сходами та чавунними поручнями, з лiпними стелями, з великою вiтальнею, де стояв камiн, i з незлiченними потемнiлими майже до чорноти картинами, розвiшаними по всiх стiнах. Бiк у бiк з усiею цiею пишнотою, пiд тим же самим дахом, дядечко примудрився розмiстити свое господарство, для чого вiн знiс частину зовнiшньоi стiни i злив воедино два рiзнi життевi уклади, панський i селянський, з’еднавши iх дверима та переходами, розташованими в найнесподiванiших мiсцях. Так, наприклад, в однiй iз кiмнат, прикрашенiй сценами полювання та шафами зi старовинними богословськими книгами, були прихованi шпалерами дверi, через якi здивований гiсть раптом потрапляв прямо на сiнник. На горищi я виявив маленьку мансарду, стiни якоi були обвiшанi старомодними кортиками, майстерно оздобленими шпагами i рушницями та пiстолетами, що давно вже не стрiляли; найпрекраснiшим екземпляром цiеi колекцii був довгий iспанський клинок зi сталевим ефесом тонкоi роботи, який iмовiрно, дещо побачив на своему вiку. У кутку порошилося кiлька грубезних книг, посерединi стояло шкiряне крiсло iз рваною оббивкою, так що для повноти картини не вистачало тiльки Дон Кiхота. Я сiв у крiсло, влаштувався зручнiше, i менi згадався цей славний герой, чиi пригоди, викладенi мсье Флорiаном, я перекладав свого часу з французькоi. За стiною почулися дивнi звуки, туркотання та дряпання, я вiдкинув дерев’янi дверцята, просунув у них голову, i назустрiч менi вiйнуло гарячим повiтрям; це був голубник, мешканцi якого здiйняли при моiй появi такий переполох, що менi довелося поспiшно пiти. Потiм я набрiв на спальнi моiх сестричок, тихi келiйки, де на вiкнах красувалися цiлi квiтники, а у вiкна заглядали зеленi крони дерев, якi охороняли, як вiрнi вартовi, дiвоцький сон. На стiнах iще подекуди виднiлись окремi смуги строкатих шпалер i дзеркала в стилi рококо, вцiлiлi залишки обстановки панського будинку, знайшли собi тут належний притулок на схилi вiку. Звiдти я пройшов у велику кiмнату пасторських синiв, яка зберiгала слiди не надто старанних занять науками i була обвiшана рибальськими снастями та сильцями для птахiв, – свiдчення того, що моi братики охоче вкидалися на дозвiллi в сiльськi забави та розваги. Із повернених на схiд вiкон вiдкривався сiльський краевид – цiле море безладно розсипаних дахiв i фруктових дерев, над яким височiло на пагорбi кладовище з бiлою церквою, схожою на замок якого-небудь духовного феодала; високi вiкна вiтальнi, що займали майже всю захiдну сторону будинку, дивилися на яскраво-зеленi луки долини, по якiй химерно змiiлася рiчка з ii незлiченними рукавами та звивинами, майже зовсiм срiбна, позаяк глибина ii не перевищувала двох футiв, i ii швидкi хвилi, що весело бiгли по бiлих камiнцях, були прозорi, мов криниця. По той бiк лугiв полого пiднiмалися пагорби, вкритi шумливим зеленим шатром iз найрiзноманiтнiших листяних порiд, крiзь яке подекуди проглядали сiрi стiни скель i iх голi округлi вершини. Одначе мiсцями пагорби розступалися, вiдкриваючи синiй ланцюг далеких гiр, так що сонце, що сiдало в тiй сторонi, перед самим заходом iще раз заглядало в долину, заливаючи ii багряною загравою та кидаючи червонi вiдсвiти на вiкна вiтальнi, а коли ii дверi були вiдчиненi, призахiднi променi проникали у внутрiшнi кiмнати й коридори та золотили iх стiни. Сади та городи, необробленi, незасiянi промiжки мiж ними, заростi бузини, кам’янi чашi колодязiв i всюди розлогi дерева, що кидали густу тiнь, – весь цей сповнений дикоi принади ландшафт розкинувся далеко навкруги, захоплюючи й частину протилежного берега, куди можна було пройти по невеликому мосту. Вище за течiею стояв млин, але його не було видно; про його присутнiсть нагадував лише шум колiс та райдужна хмара водяного пилу, що стояла над ним, яка яскраво виблискувала мiж деревами. В цiлому житло дядечка являло собою щось середне мiж тихою обителлю священика, селянським двором, замiською вiллою та мисливським привалом, i чим ближче я знайомився з цим дивовижним будинком i з усiма пернатими та чотириногими iстотами, що мешкали в ньому, тим бiльше менi тут подобалося, так що серце в мене спiвало i радiло. Тут усе свiтилось i грало барвами, було сповнене рухом i життям, дихало свободою, достатком i щастям, щастям без кiнця i без краю, тут усюди чулися жарти i смiх, а люди були такi добрi. Все пробуджувало жадобу захопитися вiльною, нiчим не обмеженою дiяльнiстю. Я поспiшив у свою кiмнату, що теж виходила вiкнами на захiд, i заходився розпаковувати своi речi, доставленi сюди за час моеi вiдсутностi, виймаючи i розкладаючи пiдручники та незакiнченi зошити, якими я ще думав при нагодi зайнятися, а насамперед значний запас паперу всiх сортiв, пер, олiвцiв i фарб, за допомогою яких я збирався писати, малювати, розфарбовувати, – бозна-чого тiльки я не збирався робити. У цi хвилини я якось зовсiм по-iншому глянув на своi спроби, якi досi були для мене лише розвагою, i вперше вiдчув бажання серйозно працювати i творити, створювати щось нове i прекрасне. Один цей день, здавалося б нiчим не примiтний, але в той же час такий багатий на новi враження, зробив те, чого не могли зробити всi негаразди останнього часу: передi мною блиснув перший промiнь тiеi душевноi ясностi, яка вiщуе свiтлий ранок юнацько-зрiлоi пори нашого життя. Розклавши на широкому лiжку всi зробленi мною досi начерки та малюнки, так що воно зовсiм зникло пiд цим дивовижним строкатим покривалом, я раптом зрозумiв, що давно вже перерiс усе це й менi треба йти далi; я вiдчував, що справа тiльки за мною самим, i вiдчував тверду рiшучiсть найближчим часом домогтися нових успiхiв. У цей час дядечко повернувся додому пiсля обходу своiх володiнь, зайшов до мене в кiмнату i був дуже здивований, побачивши влаштовану мною виставку. По-дитячому хвалькувата чепуристiсть, iз якою були виписанi моi картинки, що били на ефект, iх яскравi, галасливi барви – все це справило певне враження на його недосвiдчений погляд, i вiн вигукнув: – От так племiнничок! Та ти у нас справдешнiй художник! Молодець! Я бачу, ти грунтовно запасся папером i фарбами. До дiла! Давай-но подивимося, що ти там таке зобразив? Звiдки все це змальовано? Я сказав, що все це вигадано мною самим. – Я тобi дам iнше замовлення, – вiв далi вiн, – ти будеш нашим придворним художником! Завтра ж берися за справу: спробуй-но намалювати наш будинок, i сад, i дерева, тiльки щоб усе було в точностi! А потiм я покажу тобi красивi мiсця в нашiй окрузi, – а iх у нас чимало, – ти знайдеш там непоганi пейзажi й, напевно, захочеш змалювати iх. Це буде для тебе хорошою вправою i пiде тобi на користь. Шкода, що сам я нiколи не займався цiею справою. Постiй, у мене е для тебе дещо цiкаве: зараз я покажу тобi чудовi малюнки, вони залишилися менi на пам’ять вiд одного знайомого, який часто жив у нас у будинку, ще дуже давно, коли у нас щодня бували гостi з мiста. Малював вiн для власного задоволення, але дуже добре, умiв писати й олiею та аквареллю i робити гравюри на мiдi, та й узагалi був путящий чоловiк, дарма що художник! Вiн принiс стару, пошарпану теку, перев’язану товстим шнуром, розгорнув ii i сказав: – Давненько я не дивився цi картинки, певно, вже все позабував; тепер я i сам iз задоволенням гляну на них iще разок! Наш славний Фелiкс був дворянськоi породи; його давно вже немае на свiтi, а похований вiн у Римi, вiн був старий холостяк, на початку десятих рокiв усе ще носив напудрену перуку та косичку; цiлими днями вiн сидiв зi своiми малюнками та гравюрами i вiдривався вiд них тiльки восени, коли iздив iз нами на полювання. У той час, на початку десятих рокiв, заiхали до нас якось кiлька молодих людей, якi щойно повернулися з Італii, й серед них один художник, якого вони величали генiем. Цi молодики вiчно сперечалися, так що в будинку крик стояв, i стверджували, нiби все старе мистецтво давно вже прийшло в занепад i вiдроджуеться тiльки зараз, нiбито в Римi живуть якiсь молодi нiмцi й вони, мовляв, покликанi його вiдродити. Все створене наприкiнцi минулого столiття – непотрiб, балаканина так званого «великого» Гете про Гаккерта, Тiшбейна та iнших – суцiльна дурниця, тепер настала нова епоха. Цi промови вкiнець збентежили нашого бiдолашного Фелiкса, який жив досi мирним, спокiйним життям; його давнi друзi-художники, з якими вiн викурив не один ящик тютюну, марно вмовляли його заспокоiтись i не слухати цих юних нахаб, – адже хоч як би вони кричали, свiт однаково забуде iх, як забуде коли-небудь i нас! Але куди там! Вiн i слухати нiчого не хотiв! Одного прекрасного дня вiн повiсив замок на свое холостяцьке житло, зачинив свiй храм мистецтв, побiг як навiжений у бiк Сен-Готарда, й вiдтодi ми його бiльше не бачили. У Римi цi шалапути влаштували пиятику i з п’яних очей вiдрiзали йому косу, пiсля чого вiн остаточно втратив душевну рiвновагу, забув на схилi вiку всi пристойностi й помер аж нiяк не вiд старечих недуг, – його доконали римськi вина i римськi кралi. Цю теку вiн випадково залишив у нас. Ми почали розглядати пожовклi аркушi; в тецi виявилося близько десятка етюдiв вуглем i пастеллю, що зображували групи дерев, i намальованих не надто пластично i дещо невпевнено, але з усiею ретельнiстю, на яку здатний старанний дилетант; крiм того, там було кiлька вицвiлих акварелей i великий етюд олiйними фарбами, на якому був зображений розлогий дуб. – Усе це вiн називав листяними етюдами, – заговорив дядечко, – i страшенно пишався ними. Про секрет цих етюдiв вiн дiзнався тисяча сiмсот вiсiмдесятого в Дрезденi, у свого вчителя, якого вiн дуже поважав, його прiзвище було Цинк або щось на зразок цього. «Усi дерева, – казав Фелiкс, – можна подiлити на два основнi класи: в одних листя закруглене, в iнших – зубчасте. Вiдповiдно до цього е два способи писати листя; пiд дуб – у зубчастiй манерi, та пiд липу – в округлiй манерi». Намагаючись пояснити нашим панянкам, як краще опанувати цi двi манери, вiн зазвичай радив iм iз самого початку привчити себе до якого-небудь певного ритму; так, наприклад, малюючи листя того чи iншого сорту, треба рахувати: раз, два, три – раз, два, три. «Та це ж вальс», – кричали йому дiвчата i починали кружляти навколо нього, так що врештi-решт вiн розлючено схоплювався зi свого стiльця, а його косичка стрибала по плечах. Отже, я вперше познайомився з мистецтвом дещо незвичним способом, – чоловiк, сам до мистецтва непричетний, виявився охоронцем оригiнальноi традицii, передав ii менi, й це дало менi поштовх до подальших пошукiв i роздумiв. Я притих i розглядав малюнки дуже уважно, а потiм упрохав дядечка залишити теку менi, щоб я мiг користуватися нею на свiй розсуд. Крiм етюдiв, у цiй тецi виявилося ще досить багато гравюр iз ландшафтами, кiлька речей Ватерлоо i кiлька iдилiчних гайкiв Геснера з дуже красивими деревами, якi вразили мене своею поетичнiстю та вiдразу ж полюбилися менi, крiм того, до рук менi потрапила гравюра Рейнхарта, i в цьому непоказному аркушi з обрiзаними полями, що загубився серед iнших, пожовклому i забрудненому, було стiльки притягальноi сили та свiжостi, стiльки смiливоi, блискучоi майстерностi, що вiн справив на мене величезне, незабутне враження. Я довго ще тримав гравюру в руках, дивуючись iй, як чуду, – адже досi я ще не бачив жодного справжнього витвору мистецтва, – але тут дядечко знову увiйшов до кiмнати i сказав: – Чи не хочеш пройтися зi мною, пане художнику? Осiнь уже не за горами, i нам пора поцiкавитися, що поробляють зайчата, лисички, курiпки та iнша звiрина! Вечiр чудовий, ходiмо подивимося дичину, а до речi, я покажу тобi красивi пейзажi; рушниць поки що з собою не братимемо. Вiн вибрав iз купи старих очеретяних палиць, що лежала в кутку, палицю мiцнiшу, пiдшукав iншу для мене, вийняв залишки сигари зi свого мундштука у виглядi мисливського рога, закурив знову i, пiдiйшовши до вiкна, оглушливо засвистiв на всi лади; на цей свист iз усiх кiнцiв села миттю збiглися собаки, i, супроводжуванi iх веселим гавкотом, ми попрямували до схилу гори, де виднiвся освiтлений призахiдним сонцем лiс. Незабаром собаки забiгли далеко вперед i зникли в чагарнику; але як тiльки ми почали пiднiматися в гору, вони загавкали десь над нашими головами, а потiм пронеслися повз нас щодуху по крутому схилу, так що в ярах пiшла гуляти луна. У дядечка серце заграло; вiн тягнув мене за собою, запевняючи, що ми зараз побачимо звiра, нам треба тiльки скорiше вийти на одну галявину; одначе на пiвдорозi вiн раптом зупинився, прислухався i пiшов у iнший бiк, примовляючи: – Їй-богу, це лисиця! Тепер нам треба йти туди! Швидше! Цить! Ледве ми дiйшли до вузькоi стежки, що проходила вздовж висохлого русла лiсового струмочка, мiж його порослих кущами берегiв, як вiн раптом зупинив мене i мовчки вказав рукою вперед; якась рудувата плямочка промайнула перед нами, перетнула стежку i русло струмка, метнулась угору, потiм униз, i через мить усi шiсть собак iз заливистим гавкотом кинулися за нею. – Бачив? – запитав дядечко з таким задоволеним виглядом, нiби назавтра чекало його весiлля. – Тепер вона пiшла вiд них, – вiв далi вiн, – але на тiй просiцi вони, напевно, пiднiмуть зайця! Давай-но здеремося вище, он туди! Ми вийшли на невеликий рiвний майданчик, осяяний променями призахiдного сонця, i побачили засiяне вiвсом поле, по краях якого тихо жеврiли стовбури сосен. Тут ми зупинились i довго мовчки стояли на краю поля недалеко вiд зарослоi травою дороги, яка йшла кудись у темряву, насолоджуючись незворушною тишею. Так ми простояли, напевно, близько чвертi години, як раптом поблизу вiд нас знову почувся гавкiт, i дядечко штовхнув мене в бiк. Тут у вiвсi щось заворушилося, дядечко пробурмотiв стиха: «Що за чорт, хто це там такий?» – i просто на нас вийшла величезна домашня кiшка; вона подивилася на нас i пустилася навтьоки. Мiй лагiдний дядечко-пастор не на жарт розгнiвався. – Тобi що тут треба, мерзотна тварюко? Тепер-то я знаю, хто нищить молодих зайченят! Ну почекай же, я не дам тобi тут розбiйничати! – вигукнув вiн i жбурнув iй услiд важкий камiнь. Вона шмигнула в овес; у цей час собаки знову вихором промчали повз нас, i розгнiваний дядечко скрушно мовив: – Ну от, зайця-то ми так i не побачили!.. Вистачить на сьогоднi. А тепер пройдемо ще трохи вперед, ти звiдти побачиш справжнi гори; зараз ми пiдiйшли до них трохи ближче. З iншого кiнця поля, де сосни стояли рiдше, вiдкривалася велична панорама гiрських хребтiв, що пiднiмалися сходинками, спочатку зелених, потiм, далi на пiвдень, усе бiльш синiх, а за ними, широко розкинувшись на всьому протязi вiд Аппенцелля на сходi до Берна на заходi, смутно виднiлись Альпи, такi далекi, що в них було щось казкове. Намилувавшись цим краевидом, я почав уважно придивлятися також i до характеру мiсцевостi, яка оточувала мене. Вона походила скорiше на той ландшафт, який, як я собi уявляю, часто зустрiчаеться в горах Нiмеччини: тут було багато зеленi, мальовничих скель i всюди виднiлися обробленi поля. Незлiченнi долини та яри, прорiзанi рiчками та струмками, були наче навмисне створенi, щоб слугувати мiсцем вiдпочинку пiсля довгих прогулянок; до того ж, мiсцевiсть була переважно лiсиста. Ми поверталися додому iншою дорогою, й передi мною довго ще змiнювалися чудовi картини природи, поки iх не приховали сутiнки; коли ми увiйшли в село, на небi свiтився повний мiсяць, i його яскраве свiтло, яке осявало млин i пасторський будинок i трепетно дрижало в хвилях рiчки, було останнiм враженням, яке менi подарував цей дивовижний день. Сини пастора затiяли метушню та, бiгаючи по березi в тiнi ясенiв, норовили зiштовхнути один одного в воду; моi сестрицi сидiли в саду i щось наспiвували, а тiтонька крикнула менi з вiкна, що я просто бродяга – за цiлий день жодного разу на очi не показувався. Роздiл двадцятий Покликання Вiтаючись зi мною наступного дня, всi називали мене не iнакше як художником. З усiх бокiв раз по раз чулося: «Доброго ранку, художнику! Як зволили спочивати, пане художнику? Художнику, снiдати пора!» Молодь добродушно пiддражнювала мене, як вона це зазвичай робить, коли нарештi знаходить вдале прiзвисько для людини, новоi в компанii, про яку досi ще не було певноi думки. Втiм, я нiчого не мав проти цього втiшного звання, воно менi навiть подобалось, i я вирiшив подумки нiколи вiд нього не вiдмовлятися. Пiсля снiданку я вийняв пiдручники, щоб зайнятися своею освiтою, i, пiдкоряючись почуттю обов’язку, просидiв над ними близько години. Проте iх сiрi шорсткi сторiнки, такi ж похмурi, як i викладена на них премудрiсть, нагадували менi недавне минуле з його тужливими i тяжкими шкiльними буднями; лiс по той бiк долини був повитий легким срiблясто-сiрим серпанком; уступи пагорба, вкритi пишними шапками листя, помiтно пiдводились один над одним, i iх плавнi, округлi обриси, осяянi неяскравими променями ранкового сонця, були нiжно-зеленими; гурти високих дерев чiтко i красиво вимальовувалися на тлi розлитоi мли i здавались якимись iграшковими, немов навмисне створеними для того, щоб писати з них краевид, – а тим часом мiй урок усе нiяк не закiнчувався, хоча, по правдi сказати, я давно вже читав неуважно. Я встав, неквапливо пройшовся з пiдручником фiзики в руцi по своiй комiрчинi, потiм заглянув у сусiднi кiмнати й виявив в однiй з них невелику поличку з книжками свiтських авторiв; всi вони вмiщалися пiд широкими крисами старого бриля, що висiв над полицею, такi носять сiльськi дiвчата пiд час польових робiт. Знявши бриль iз цвяха, я побачив близько десятка томiв у добротних шкiряних палiтурках iз позолоченими корiнцями. Я дiстав iз полицi томик in quarto,[2 - У чверть аркуша (лат.).] здмухнув iз нього товстий шар пилу й почав його перегортати. Це були твори Геснера; книгу було видрукувано на щiльному веленевому паперi й прикрашено безлiччю вiньеток i малюнкiв. Хоч на якiй би сторiнцi я розкрив ii, всюди йшлося про природу, про пейзажi, про лiси та поля; гравюри, любовно виконанi натхненною рукою самого Геснера, що вельми вдало iлюстрували його мiркування; словом, я знайшов тут усе те, до чого я давно вже мав схильнiсть, i вперше дiзнався, що про цi речi, виявляеться, вже написано таку об’емисту книгу, таку велику i прекрасну працю. Несподiвано менi потрапив на очi аркуш про пейзажний живопис, у якому автор дае поради юному художнику, i я з захопленням прочитав його вiд початку до кiнця. Викладена в простодушному тонi, ця стаття була цiлком доступна для мене; особливо сподобалося менi те мiсце, де Геснер рекомендуе приносити додому осколки валунiв i рiчковi каменi, вивчати iх злами i писати з них етюди скель; ця мудра, але в той же час така проста i ясна порада цiлком вiдповiдала моiм iще багато в чому хлоп’ячим нахилам, i я добре засвоiв ii. Я вiдразу ж полюбив цю людину та подумки назвав ii своiм учителем i наставником. Потiм я заходився перебирати книги, сподiваючись знайти ще якийсь твiр того ж автора, але замiсть цього менi потрапила на очi невелика книжечка з його бiографiею. Я прочитав i ii, не вiдриваючись, вiд дошки до дошки. У школi вiн теж не подавав великих надiй, але вже учнем намагався писати i пристрасно захоплювався мистецтвом. У книжцi багато говорилося про генiальнiсть, про смiливе бажання йти своiм шляхом i тому подiбнi речi, про нерозсудливiсть, гонiння долi, про душевне прозрiння, що прийшло врештi-решт до цiеi людини, про славу та щастя. Перегорнувши останню сторiнку, я дбайливо закрив книжку й замислився, й хоча особливо глибоких думок у мене не було, але читання все ж зробило свою справу: десь у глибинi душi, можливо, ще несвiдомо, я вирiшив вступити до славного цеху художникiв. Хоч як стеж за вихованням молодих людей, у iх життi рано чи пiзно настае момент, який загрожуе небезпечними наслiдками, коли такi гоноровi мрii непомiтно для оточення починають хвилювати iх гарячi, сприйнятливi голови, i якi щасливi тi деякi, хто вперше чуе злощасне слово «генiй» у тому вiцi, коли вiн уже встиг прожити частину свого життя, прожити просто i природно, без мудрувань, i мае за своiми плечима роки навчання, працi та успiхiв! Та й узагалi я сильно сумнiваюся в тому, що, обравши собi який-небудь вид дiяльностi й бажаючи досягти в нiй хоча б скромних успiхiв, ми неодмiнно мусимо пiдводити пiд своi починання масивний фундамент далекосяжних задумiв i планiв, як то роблять люди, що претендують на генiальнiсть. Адже рiзниця мiж талантом iстинним i уявним, мабуть, у тому лише й полягае, що справжнiй талант не показуе тих пристосувань, якими вiн користувався пiд час роботи, i завчасно спалюе iх, тодi як талант помилковий усiляко намагаеться виставити iх напоказ, i вони залишаються стояти, як неприбранi на недобудованому храмi риштовання, що поступово руйнуються. Що ж до мене, то менi довелося почерпнути напiй, що приворожив мене, не з пишно оздобленого чарiвного кубка, а зi скромноi, але чарiвноi пастушоi чашi, бо все, що я прочитав у Геснера i все, що я дiзнався про нього, носило загалом, незважаючи на окремi гучнi фрази, досить безневинний i нешкiдливий характер i кликало мене туди ж, куди я i без того прагнув, – пiд зеленi склепiння дерев i до тихих лiсових струмкiв, iз тiею тiльки рiзницею, що моi вiдомостi про природу та про живопис тепер дещо розширились. Читаючи бiографiю Геснера, я познайомився також i зi старим Зульцером, який був покровителем Геснера в юностi, пiд час перебування того в Берлiнi. Тому, помiтивши серед книг кiлька томiв Зульцерового «Трактата про краснi мистецтва», я вирiшив зайнятися ним, позаяк вiн явно стосувався до нововиявленоi мною галузi. Очевидно, ця книга отримала свого часу широке розповсюдження, тому що вона стоiть майже в будь-якiй старiй книжковiй шафi та незмiнно красуеться на всiх аукцiонах, де ii можна досить недорого купити. Як кошеня, що заблукало у густiй травi, я безпорадно блукав у нетрях цього давно вже застарiлого, складеного з енциклопедичною докладнiстю та монументальнiстю твору, приймаючи все прочитане на вiру i поспiшно хапаючись то за одну, то за iншу погано зрозумiлу, а часто i взагалi спiрну думку, i коли настав час iти на обiд, голова моя була переповнена вченiстю, бо я й сам вiдчував, якого важливого та гордовитого вигляду надають менi моi зосереджено стиснутi губи та широко розкритi, спрямованi вдалину очi. Зiбравши всi вивченi мною працi про мистецтво, я вiднiс iх у мою кiмнату i додав до теки з гравюрами покiйного Фелiкса. Пiсля обiду я ледве змусив себе на хвилинку заглянути до бабусi та, неуважно запхавши в кишеню приготований нею подарунок, мiнiатюрну Бiблiю iз золотим обрiзом та срiбними застiбками, негайно ж розпрощався з нею i поспiшно пiшов. Напружено мружачи своi короткозорi очi, бабуся довго ще дивилася менi вслiд, i в ii поглядi був стриманий смуток, – адже цей благочестивий дар був знаком ii щироi любовi, й iй хотiлося вручити його менi з належною урочистiстю. Але дуже скоро ii очi перестали розрiзняти мене вдалинi, бо, проникнувши в таемницi мистецтва, я палав тепер одним бажанням: якомога швидше випробувати набутi мною знання на дiлi або, точнiше кажучи, на деревах. І ось, озброений текою та приладдям для малювання, я вже крокував пiд зеленими склепiннями лiсу та розглядав кожне дерево; одначе вибрати вiдповiдну натуру виявилося не так-то просто: гордовитi лiсовi велетнi стояли плече до плеча, тiсно сплiтаючись гiлками, i не хотiли видавати менi своiх братiв поодинцi; каменi та кущi, квiти i трави, горбочки й купини – все прагнуло сховатися вiд мене та пригорнутися до дерев, нiби шукаючи у них захисту, все навколо було злито в одне струнке цiле й дивилося менi вслiд, немов посмiюючись з моеi розгубленостi. Нарештi могутнiй бук зi струнким стовбуром, у чудовiй зеленiй мантii й увiнчаний царственою короною, вiдважно виступив iз зiмкнутих рядiв, немов стародавнiй король, що викликае ворога на поединок. Цей богатир був такий ставний, кожна його гiлка та кожна купа його листя були такi пропорцiйнi з цiлим, i весь вiн дихав такою повноi радiстю буття, що я був заслiплений дивовижною чiткiстю та визначенiстю його обрисiв, i менi здалося, що я легко впораюся з ним. І ось я вже сидiв перед ним, i моя рука, що тримала олiвець, уже лежала на чистому аркушi, а проте, перш нiж я зважився провести першу лiнiю, минуло ще чимало часу: чим ближче я придивлявся до цього велетня, тим бiльш невловимим здавалося менi саме те мiсце, на яке я дививсь, i моя впевненiсть втрачалася з кожною хвилиною. Нарештi я наважився намiтити кiлька лiнiй i, почавши з коренiв, спробував схопити прекраснi форми нижньоi частини незламного стовбура; але мiй малюнок виходив якимось неживим i незграбним; сонячнi променi, що проникали крiзь листя, грали на стовбурi, то висвiтлюючи його потужнi контури, то знову залишаючи iх у тiнi; в напiвтемрявi його гiлок раптом спалахувала та починала весело трiпотiти то срiблясто-сiра пляма на корi, то смарагдово-зелена смужка моху; iнколи на свiтло показувався тремтячий молодий пагiн, пророслий просто з кореня, часом у найгустiшiй тiнi проступала абсолютно нова, ще не помiчена мною лiнiя, який-небудь виступ або заглиблення, вкрите лишайником; потiм усе це знову зникало, змiнюючись новими вигадливими ефектами, хоча сам бук стояв усе так само величаво-спокiйно i в його розлогiй кронi чувся таемничий шепiт. А я все малював, малював квапливо, навмання, обманюючи самого себе, роблячи один начерк просто поверх iншого, боязко обмежуючись тiею тiльки частиною дерева, яку я змальовував у ту хвилину, i був абсолютно не в змозi якось пов’язати ii з цiлим, не кажучи вже про те, що окремi лiнii були взагалi нi на що не схожi. Мiй малюнок розрiсся до жахливих розмiрiв i особливо роздався в ширину, тому, коли я добрався до крони, мiсця для неi вже не залишилось, i я ледве насунув ii, широку i низьку, як лоб негiдника, на безформний товстий обрубок, що зображував стовбур, так що верхiвка дерева впиралась у верхнiй край аркуша, а його корiння бовталося в порожнечi. Коли я нарештi пiдвiв голову i окинув увесь малюнок в цiлому, на мене, посмiхаючись, дивився жалюгiдний виродок, немов карлик у кривому дзеркалi, а красень бук iще з хвилину сяяв усiма барвами, ще бiльш величний, анiж ранiше, наче насмiхаючись iз мого безсилля; потiм вечiрне сонце рушило за гору, i вiн зник у тiнi своiх побратимiв. Моi очi нiчого бiльше не могли розгледiти, крiм однiеi суцiльноi зеленоi маси та карикатури, що лежала у мене на колiнах. Я розiрвав ii, i якщо, прийшовши до лiсу, я був надмiрно самовпевнений i будував найсмiливiшi плани, то тепер я присмирнiв i пихи у мене поменшало. Я вiдчував себе знедоленим i вигнаним iз храму моiх юнацьких сподiвань; втiшна мрiя про мету i сенс життя, якi я уявляв знайти в живопису, знову вислизала вiд мене, i тепер менi здавалося, що я й справдi нездара i що з мене нiколи не буде пуття. Похнюпивши голову i ледве не плачучи, я сумно побрiв далi, у сподiваннi, що лiс зглянеться надi мною i я знайду для себе щось легше. Однак у лiсi ставало все темнiше, всi барви зливалися в одну, i байдужа природа не хотiла кинути менi свою милостиню; в моiй тяжкiй зневiрi я пригадав прислiв’я: «Аби почати, а там воно пiде», – i тодi менi спало на думку, що я ж iще тiльки починаю, а першi спроби зайнятися чим-небудь усерйоз тим i вiдрiзняються вiд дитячоi забавки, що з ними неминуче пов’язанi невдачi та засмучення. Але вiд цього на душi в мене стало ще сумнiше, оскiльки досi я жив, не вiдаючи турбот i не знаючи, що значить наполеглива праця. Прислухаючись до великого шуму лiсу та розмiрковуючи про свое уявне нещастя, я згадав нарештi про Бога, до якого вже не раз звертався в бiдi, й знову вдався до його заступництва, благаючи його допомогти менi, – хоча б заради моеi матiнки, – бо в ту хвилину менi живо уявилось, яка вона зараз самотня та яка пригнiчена турботами. Раптом я набрiв на молодий ясен, який рiс посеред лiсовоi галявини на невисокому горбку, напоений джерелом, яке просочилося тут. Його гнучкий стовбур мав лише якихось два дюйми в товщину, а дивно простi та яснi лiнii його чарiвноi маленькоi крони з дуже правильно та симетрично розташованим листям, якого було iще так небагато, що його можна було перерахувати, вимальовувалися на ясному, золотистому тлi вечiрнього неба так само чiтко й суворо, як i сам стовбур. Свiтло падало на деревце ззаду, так що менi видно було тiльки рiзкi лiнii його силуету; все це було немов навмисно створене для того, щоб початкiвець художник мiг випробувати своi сили. Я знову сiв на землю i рiшуче взявся за справу, думаючи, що менi вдасться схопити обриси нiжного молодого стовбура за допомогою всього лише двох паралельних лiнiй; однак природа i цього разу жорстоко посмiялася з мене: лиш тiльки я взявся замальовувати це простеньке деревце i уважнiше придивлятися до нього, як його суворi, вкрай витонченi лiнii почали немов вислизати вiд мене. Одна з лiнiй контуру так точно повторювала всi ледве вловимi вигини iншого, цi двi лiнii так непомiтно сходилися вгорi, а молоденькi гiлочки виростали зi стовбура так плавно, пiд таким певним кутом, що найменший невiрний штрих мiг спотворити весь стрункий i прекрасний вигляд деревця. Але я все-таки опанував себе i, уважно слiдуючи за кожним вигином обраноi мною натури, побоюючись вiдступити вiд неi хоча б на йоту, довiв-таки справу до кiнця; правда, в моему начерку не було анi впевненостi, анi витонченостi, але у мене все-таки вийшла досить точна, хоча i боязка копiя. Вiдчувши себе в ударi, я благоговiйно домалював стеблинки трави i землю бiля пiднiжжя дерева i побачив на моему малюнку одну з тих рiденьких бiблiйних пальм, якi зустрiчаються в картинах благочестивих церковних художникiв та iхнiх нинiшнiх епiгонiв i пожвавлюють своею наiвною принаднiстю плоску лiнiю горизонту. Я залишився задоволений своею скромною спробою i довго розглядав ii, час вiд часу переводячи очi на стрункий ясен, який тихо погойдувався пiд свiжим вечiрнiм вiтерцем i здавався менi посланцем прихильних небес. Радiсний i задоволений, немов менi вдалося казна-що здiйснити, я вирушив у село, де мене вiдразу ж оточили родичi, якi палали цiкавiстю побачити плоди мого паломництва, на яке я покладав такi великi надii. Одначе коли я вийняв iз теки свое деревце, на якому було всього якихось чотири десятки листочкiв, на обличчях присутнiх, що, як видно, чекали чогось бiльшого, з’явилися посмiшки, а дехто досить безсоромно розреготався; тiльки дядечко похвалив мою роботу, сказавши, що на малюнку зразу ж можна впiзнати молодий ясен; вiн пiдбадьорював мене, радячи наполегливо продовжувати заняття та гарненько вивчити породи дерев у тутешнiх лiсах, в чому вiн, як лiсничий, обiцяв менi допомогти. Вiн iще добре пам’ятав той час, коли жив у мiстi, тож такi захоплення не здавалися йому смiшними; до того ж такi запеклi мисливцi, як вiн, зазвичай люблять живопис, – ймовiрно, тому, що вiн зображуе, мiж iншим, i тi дорогi iх серцю мiсця, де вони радiють i здiйснюють своi подвиги. Тому вiдразу ж пiсля вечерi вiн почав читати менi цiлий курс лекцiй про властивостi й особливостi рiзних дерев i розповiв, у яких мiсцях можна знайти найбiльш повчальнi екземпляри кожноi породи. Але насамперед вiн порадив менi змалювати етюди його старого друга Фелiкса, i я з бiльшою ретельнiстю займався цим протягом кiлькох наступних днiв. У тихi, теплi вечори ми ще кiлька разiв ходили видивлятися мiсця для майбутнього мисливського сезону, обiйшли чимало чудових куточкiв, i всюди, в долинах i на гiрських схилах, нас оточував багатий i рiзноманiтний свiт дерев. У цих приемних заняттях пройшов перший тиждень мого перебування у дядечка. До того часу я вже навчився розрiзняти деякi дерева, i мене тiшило, що тепер я можу називати своiх зелених друзiв по iменi; i тiльки дивлячись на строкатий килим усiляких трав, що вкривали й сухий грунт у лiсi, й вологу землю в долинi, я ще раз серйозно пошкодував про те, що моi шкiльнi заняття ботанiкою були перерванi на самому початку; я добре розумiв, що тi деякi й до того ж занадто загальнi вiдомостi, якi я мав, абсолютно недостатнi для того, щоб ближче познайомитися з цим крихiтним, але безмежно рiзноманiтним свiтом, а в той же час менi дуже хотiлося знати назви та властивостi всiх тих безiменних стеблинок i билинок, якi росли та цвiли у мене пiд ногами. Роздiл двадцять перший Недiльна iдилiя. – Учитель i його дочка Ще в першi днi мого перебування в будинку дядечка вся молодь змовилася, що найближчоi ж недiлi ми вирушимо в гостi. За лiсом, у невеликiй, вiдлюдно розташованiй садибi жив брат пасторшi зi своею донькою, яку пов’язували з моiми двоюрiдними сестрами тiснi узи дiвочоi дружби. Батько ii був колись сiльським учителем, але пiсля смертi дружини усамiтнився в своiй мальовничiй садибi, позаяк вiн мав деякий статок, а за характером являв собою цiлковиту протилежнiсть моему дядечку. Останнiй, родом городянин, готувався вже в юностi стати священиком i вивчав богослов’я, але потiм закинув i забув усе це, щоб безроздiльно вiддатися стараннiй працi на землi та буйним утiхам полювання; вчитель же, незважаючи на селянське походження i вельми скромну освiту, був схильний до життя тихого та благолiпного, життя мудреця i праведника, i, вдаючись до роздумiв на теологiчнi та фiлософськi теми, вивчав книги про життя природи. Вiн дуже радiв, коли йому випадала нагода зав’язати з ким-небудь розумну розмову, i був надзвичайно люб’язний iз спiврозмовником. Дочка його, якiй було рокiв чотирнадцять, росла задумливою i млявою панянкою i, вiдповiдно до бажань свого батька, нагадувала скорiше знiжену пасторську доньку, нiж сiльську дiвчину, в той час як засмаглi та обвiтренi обличчя юних спадкоемиць мого дядечка говорили про те, що вони звикли не боятися нiякоi роботи; втiм, цей вiдбиток свiжостi не тiльки не спотворював, а скорiше навiть прикрашав iх i дуже личив iх очам, якi задерикувато блищали. У недiлю, тiльки-но скiнчився обiд, три моi сестрицi, яким було двадцять, шiстнадцять i чотирнадцять рокiв i якi носили офранцуженi на мiський манер iмена Марго, Лiзетт i Катон, пiшли на свою половину й довго радилися там, раз у раз перебiгаючи з однiеi кiмнати в iншу i старанно замикаючи за собою дверi. Ми, хлопчики, давно вже встигли вбратись i з нетерпiнням чекали, коли ж нарештi вийдуть нашi дами, а проте, заглядаючи в шпарини та замковi щiлини, ми переконалися, що це буде ще не так скоро: всi шафи були широко розкритi, а дiвчата стояли перед ними з серйозними обличчями i тримали раду, що iм одягнути. Щоб згаяти час, ми взялися пiддражнювати дiвчат, якi зосереджено розмiрковували; зрештою ми проникли до них у спальню, напали на них, вискочивши всiею юрмою з-за величезноi шафи, i, побачивши навколо незлiченну кiлькiсть картонок, коробочок, скриньок та iнших дiвочих секретiв, не забули поцiкавитися, що там лежить. Але вони, опираючись iз мужнiстю розлючених левиць, у яких хочуть забрати дитинчат, викинули нас за дверi, й усi нашi спроби знову взяти iх штурмом виявилися марними. З хвилину за дверима все було тихо, потiм вони несподiвано вiдчинились, i перед нами постали, бентежачись, усе ще обурюючись i в той же час заздалегiдь смакуючи свiй успiх, всi три сестрицi в чудовому, але дещо строкатому вбраннi; бiдолахи, одягненi, як одягались iхнi бабусi, несли в руках допотопнi парасольки та вигадливi ридикюлi: один у виглядi зiрки, другий на зразок пiвмiсяця, третiй являв собою щось середне мiж гусарською ташкою та лiрою. Все це вразило б хоч кого, особливо якщо взяти до уваги, що в питаннях моди моi славнi сестрицi були самоучками i, цiлком полишенi на самих себе, вбиралися без чиеi б то не було допомоги, виключно за власним розумiнням; iх матiнка мала вiдразу до мiського вбрання i, приходячи додому з церкви, куди вона, як пасторша, ходила в мереживнiм очiпку, щоразу поспiшала скорiше скинути його. Інших дам у селi не було, якщо не вважати дружини та дочок нового пастора, але останнi так пишалися, що до них було не пiдступитися; до того ж вони нiчого не шили самi, а замовляли своi туалети в мiстi. Таким чином, моi кузини могли розраховувати тiльки на своi сили, на скромну сiльську швачку та на деякi сiмейнi традицii, що iм вдалося вiдродити шляхом невпинних пошукiв у комодах i скринях, якi зберiгали слiди давно забутого минулого. Тому нiхто не мiг би заперечувати, що вони досягли в цiй справi чималих успiхiв, i якщо в той день ми вiтали iх появу глузливим: «Ах!» – то це було тiльки удавання, за яким ховалося найщирiше захоплення. Втiм, i нашi костюми по смiливостi та строкатостi не поступалися вбранню наших дiвчат. Моi брати були одягненi в куртки досить грубого сукна, але iх крiй, вигаданий сiльським кравцем, був бiльш нiж оригiнальний, i в ньому було навiть щось зухвале. На куртках було нашито безлiч блискучих мiдних гудзикiв з вибитими на них оленями, що скачуть, ведмедями на заднiх лапах та iншими дикими звiрами; дядечко придбав цi гудзики з нагоди, оптом, так що iх мало вистачити на всiх його онукiв i правнукiв. Бувало, що брати втрачали своi прикраси, – тодi сiльськi хлопчаки iх пiдбирали i грали на них, як на грошi; поступово вони стали на селi чимось на зразок розмiнноi монети, причому кожна штука йшла за шiсть кiстяних або олов’яних гудзикiв. На менi був мiй зелений мундирчик iз червоними шнурами та бiлi панталони в обтяжку; жилетки я не надiв, щоб краще було видно мою франтiвську сорочку, зате недбало пов’язав навколо шиi подаровану бабусею шовкову косинку, а золотий годинник, що дiстався менi у спадок вiд батька, з яким я так i не навчився поводитися, висiв на блакитнiй стрiчцi з вишитими квiтами, знайденiй мною в однiй з картонок матiнки. З кашкета я давно вже споров козирок, який здавався менi фiлiстерським забобоном, i цей куций головний убiр, який залишав мiй лоб незакритим, остаточно доповнював мою схожiсть iз балаганним блазнем. Я вважаю, що для людини, яка мислить i прагне до краси внутрiшньоi, всi цi зовнiшнi прикраси мають здаватися смiшними, причому люди думають про них тим менше, чим краще вони пiзнали свiй iдеал прекрасного i чим бiльше пiдiйшли до нього в своiй дiяльностi, й навпаки: чим далi людина вiд того, що уявляеться iй iстинно прекрасним, тим бiльше вона прихильна до рiзноманiтноi мiшури. На жаль, саме ця пристрасть до зовнiшньоi красивостi нерiдко затримуе моральний розвиток молодоi людини, – особливо якщо в неi немае батька, – бо хто ж, як не батько, може своею добродушною насмiшкою зцiлити сина вiд його помилок i твердою чоловiчоi рукою направити його помисли до високого й iстинно прекрасного. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gotfrid-keller/zeleniy-genrih/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 1713 вiд Рiздва Христового» (лат.). 2 У чверть аркуша (лат.).