Єретики Дюни

Єретики Дюни Френк Герберт Минуло пiвтори тисячi рокiв, вiдколи не стало Бога-Імператора Лето ІІ Атрiда. Пiсля смертi Тирана Сестринство Бене Гессерит вiдновило свою давню потугу, проте перед ним постали новi виклики. Превелебнi Матерi мусять протистояти пiдступним тлейлаксу i таемничим Всечесним Матронам iз дальнiх рубежiв Усесвiту. Боронити Бене Гессерит Мати Настоятелька Тараза доручае своему найвiдданiшому слузi – ментатовi-башару Майлсу Тегу. А тим часом iз пустельного Ракiса, давньоi обителi Бога-Імператора, до Сестринства доходять новi бентежнi вiстi – з’явилася дiвчинка, що вмiе наказувати пiщаним червам… Френк Герберт Єретики Дюни © Herbert Properties LLC, 1984 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2022 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2022 * * * Коли я писав «Дюну» …у моiй головi бракувало мiсця для думок про успiх чи провал книжки. Я переймався лише писанням. Шiсть рокiв дослiджень передували тому дню, коли я сiв складати розповiдь докупи, а сплiтання численних запланованих пасом фабули вимагало концентрацii, якоi я нiколи досi не мав. Це мала бути розповiдь, яка розкривала б мiф про месiю. Їi метою було створити iнший погляд на заселену людьми планету – як на енергетичний механiзм. Вона мусила проникнути у взаемозв’язок полiтичних i економiчних концепцiй. А ще – дослiдити абсолютне передбачення та його пастки. У нiй мало йтися про наркотик, який розширюе свiдомiсть, i про те, що може статися внаслiдок залежностi вiд такоi речовини. Про те, як питна вода стала аналогом нафти та самоi води, субстанцii, запас якоi зменшуеться з кожним днем. Отож це мав бути екологiчний роман iз численними пiдтекстами, а також – розповiдь про людей, iхнi людськi клопоти через людськi цiнностi, а я мусив тримати перед очима всi цi рiвнi на кожному етапi книжки. У моiй головi бракувало мiсця для думок про щось iнше. Пiсля першоi публiкацii звiти видавцiв надходили повiльно i, як пiзнiше виявилося, були неточними. Критики повелися суворо. Понад дванадцять видавцiв вiдмовилися публiкувати текст. Реклами не було. А все-таки щось вiдбувалося. Упродовж двох рокiв книгарнi та читачi засипали мене скаргами, що не можуть дiстати книжки. «Всесвiтнiй каталог»[1 - «The Whole Earth Catalog» – американський журнал контркультури та каталог продукцii, що його видавав Стюарт Бренд у 1968–1998 роках. (Тут i далi прим. перекл.)] схвалив ii. Я постiйно отримував телефоннi дзвiнки з питаннями, чи не заснував я релiгiйний культ. Моя вiдповiдь на це була: «О Господи, нi!» Те, що я описую, – це повiльне досягнення успiху. Коли було завершено три першi книги «Дюни», не лишилося сумнiвiв, що це популярний твiр, один iз найпопулярнiших в iсторii. Як менi розповiдали, у свiтi продано близько десяти мiльйонiв його екземплярiв. Тепер найчастiше у мене запитують: «Що означае для вас цей успiх?» Вiн став для мене несподiваним. Та я не очiкував i провалу. Це була робота, i я ii виконав. Деякi частини «Месii Дюни» та «Дiтей Дюни» були написанi до завершення «Дюни». Вони розросталися деталями пiд час написання, але основоположна iсторiя зосталася непорушеною. Я був письменником i писав. Успiх означав, що я зможу придiляти писанню бiльше часу. Озираючись назад, я розумiю, що iнстинктивно вчинив слушно. Пишеш не для успiху. Це вiдвертае частину уваги вiд писання. Якщо займаешся цим по-справжньому, то це й усе, що ти робиш: пишеш. Мiж тобою i читачем е неписана угода. Якщо хтось зайде до книгарнi й витратить тяжко заробленi грошi (енергiю) на твою книжку, ти зобов’язаний дати йому трохи розваги. Якомога бiльше. Таким i був мiй намiр увесь цей час. Френк Герберт Бiльшiсть дисциплiн е прихованими, iхня мета – не визволити, а обмежити. Не питай «чому?». Будь обережним iз «як?». «Чому?» невблаганно веде до парадоксу. «Як?» ув’язнюе у свiтi причин i наслiдкiв. Тi й тi заперечують нескiнченнiсть.     Апокрифи Арракiса – Хiба не казала тобi Тараза, що через нашi руки пройшло одинадцять гхол Дункана Айдаго? Цей дванадцятий. Стара Превелебна Мати Шванг’ю з навмисною гiркотою промовила це, дивлячись iз галереi третього поверху вниз на самотню дитину, що гралася на обгородженому травнику. Яскраве полуденне сонце планети Гамму вiдбивалося вiд бiлих стiн внутрiшнього дворика, наповнюючи його обшир блиском, наче на юного гхолу скеровано прожектор. «Пройшло через нашi руки!» – подумала Превелебна Мати Люцiлла. Дозволила собi коротко кивнути, мiркуючи, як холодно й безпристрасно поводилася i добирала слова Шванг’ю. «Ми використали наш запас, посилайте ще!» Дитина на травнику мала на вигляд десь дванадцять стандартних рокiв, але у випадку гхоли, в якому ще не пробудилася первiсна пам’ять, зовнiшнiсть могла бути оманливою. У цю мить хлопчик глянув угору на спостерiгачок. Мав мiцну статуру, прямий зосереджений погляд з-пiд чорноi шапки каракулевого волосся. Жовте сонце ранньоi весни кидало короткi тiнi на його стопи. Шкiра була темною вiд засмаги, коли ж од легкого руху тiла його блакитний комбiнезон трохи зсунувся, на лiвому плечi вiдкрилася блiда смуга. – Цi гхоли не лише дорогi, а й украй небезпечнi для нас, – промовила Шванг’ю. Їi голос був рiвним, позбавленим емоцiй, але вiд цього ще потужнiшим. Голос, яким Превелебна Мати Наставниця зверталася до ученицi-аколiтки. Для Люцiлли вiн став додатковим пiдтвердженням: Шванг’ю належала до тих, хто вiдверто протестував проти проекту гхоли. «Вона спробуе взяти над тобою верх», – перестерiгала ii Тараза. – Одинадцяти провалiв досить, – сказала Шванг’ю. Люцiлла глянула на поморщене обличчя Шванг’ю, зненацька подумавши: «Одного дня я теж стану старою i висохлою. І, можливо, такою ж могутньою в Бене Гессерит». Шванг’ю була маленькою жiнкою, довгi роки служби Сестринству зоставили численнi слiди на ii обличчi. Зi своiх попереднiх студiй Люцiлла знала, що звична чорна накидка Шванг’ю приховувала худу постать, яку мало хто бачив, окрiм аколiток-покоiвок i чоловiкiв, видiлених iй для схрещення. Рот Шванг’ю був широким, нижня губа стиснута вiковими зморшками, що вiялом розбiгалися до випнутого пiдборiддя. Вона поводилася з рiзкуватою жорсткiстю, яку невтаемниченi часто сприймали за гнiв. Командирка Твердинi Гамму була замкнутiшою, нiж бiльшiсть Превелебних Матерiв. Люцiлла вкотре пошкодувала, що не знае повного обсягу проекту гхоли. Хоча Тараза досить виразно провела межу: «У питаннях, що стосуються безпеки гхоли, Шванг’ю не варто вiрити». – Ми вважаемо, що бiльшiсть iз попереднiх одинадцяти вбили самi тлейлаксу, – промовила Шванг’ю. – Уже це мало б дещо нам пояснити. Наслiдуючи Шванг’ю, Люцiлла прийняла спокiйну поставу, майже не показуючи емоцiй чекання. Їi поведiнка наче казала: «Я можу бути значно молодшою за тебе, Шванг’ю, та я теж повна Превелебна Мати». Вона вiдчувала погляд Шванг’ю. Шванг’ю бачила голограми цiеi Люцiлли, але як жiнка у плотi й кровi вона викликала бiльший неспокiй. Без сумнiву, була iмпринтеркою[2 - Імпринтинг – здатнiсть зафiксовувати в пам’ятi ознаки об’ектiв та образи i трансформувати iх у норми поведiнки. У свiтi Дюни iмпринтер чи iмпринтерка – людина, яка вмiе змусити iнших до такоi фiксацii.], що пройшла найкращий вишкiл. Синi на синьому очi, не корегованi лiнзами, надавали Люцiллi проникливого виразу, що пасував до видовженого овального обличчя. Каптур чорноi накидки-аби, зараз вiдкинутий назад, вiдкривав каштанове волосся. На потилицi воно було зiбране в туго зашпилений вузол, а тодi каскадом спадало по спинi. Навiть найбiльш строгий одяг не мiг повнiстю приховати пишнi Люцiллинi груди. Вона походила з генетичноi лiнii, знаменитоi своею материнською природою, i народила Сестринству вже трьох дiтей, двох од того ж батька. Так – каштановолоса чарiвниця, з повними грудьми i схильнiстю до материнства. – Ти дуже мовчазна, – промовила Шванг’ю. – Це свiдчить про те, що Тараза перестерегла тебе передi мною. – Маеш причини вважати, що вбивцi спробують дiстатися до цього дванадцятого гхоли? – спитала Люцiлла. – Уже намагалися. «Дивно, що як замислишся про Шванг’ю, то неодмiнно згадаеш слово “ересь”», – подумала Люцiлла. Чи серед Превелебних Матерiв може iснувати ересь? Релiгiйнi пiдтексти цього слова здавалися недоречними стосовно Бене Гессерит. Як могли постати релiгiйнi рухи мiж людьми з глибоко манiпулятивним ставленням до всього релiгiйного? Люцiлла перевела увагу на гхолу, який у цю мить кiлька разiв перекрутився колесом довкруги дворика. Описавши так повне коло, став i глянув на двох спостерiгачок на галереi. – Який гарний виступ! – пирхнула Шванг’ю. Старечий голос не до кiнця замаскував приховану грубiсть. Люцiлла глянула на Шванг’ю. Єресь. Дисиденство не було належним словом. Поняття опозицii не охоплювало того, що можна було вiдчути у старшiй жiнцi. Було там щось, спроможне розтрощити Бене Гессерит. Бунт проти Тарази, Превелебноi Матерi Настоятельки? Неймовiрно! Влада Матерi Настоятельки була монархiчною. Коли Тараза, вислухавши раду та обговорення, ухвалювала рiшення, Сестринство зобов’язувалося слухатися. – Не час творити новi проблеми! – зауважила Шванг’ю. Значення ii слiв було ясним. Люди з Розсiяння поверталися, а намiри декого з цих Загублених загрожували Бене Гессерит. Всечеснi Матрони! Звучить аж надто схоже на «Превелебнi Матерi». Люцiлла ризикнула трохи розкритися для проби. – Думаеш, ми мусимо зосередитися на цих Всечесних Матронах iз Розсiяння? – Зосередитися? Ха! Вони не мають наших сил. Не виявляють здорового глузду. І не е володарками меланжу. Наше знання, здобуте завдяки прянощам, – ось чого вони хочуть вiд нас. – Можливо, – погодилася Люцiлла. Не була схильна повнiстю поступитися на пiдставi нечисленних доказiв. – Мати Настоятелька Тараза схибнулася з розуму, марно гаючи час iз цим гхолою, – сказала Шванг’ю. Люцiлла промовчала. Проект гхоли, напевно, розворушив давнiй неспокiй серед сестер. Хай яка невелика, можливiсть виростити чергового Квiзац Хадераха викликала в них тремтiння гнiвного страху. Пхати пальцi у пов’язанi з червами рештки Тирана! Це було вкрай небезпечно. – Нам у жодному разi не слiд забирати цього гхолу на Ракiс, – пробурмотiла Шванг’ю. – Нехай соннi черви лежать спокiйно. Люцiлла знову глянула на хлопчика-гхолу. Вiн вiдвернувся вiд високоi галереi з двома Превелебними Матерями, але щось у його поставi вказувало: знае, що про нього розмовляють, чекае iхньоi реакцii. – Ти, безсумнiвно, розумiеш, що тебе викликали, коли вiн ще надто юний, – сказала Шванг’ю. – Нiколи не чула про глибокий iмпринтинг у такому ранньому вiцi, – погодилася Люцiлла. Дозволила собi легеньку самоiронiю в тонi: знала, що Шванг’ю розпiзнае цю iнтонацiю i помилково витлумачить ii. Керування прокреацiею та всiма пов’язаними з нею потребами було основною спецiальнiстю Бене Гессерит. Використовуй кохання, але уникай його – ось про що думае зараз Шванг’ю. Аналiтики Сестринства знали коренi любовi. Вивчили iх на достатньо раннiй стадii розвитку своеi спiльноти, але нiколи не смiли усувати це почуття пiд час контрольованого схрещення тих, на кого впливали. Терпи кохання, та стережись його – таким було правило. Знай, що любов, закладена у глибини людського генетичного набору, – це сiтка безпеки, яка запевняе продовження виду. Використовуй ii там, де це необхiдно, здiйснюй iмпринтинг обраних осiб (iнколи взаемний) заради цiлей Сестринства, розумiй, що такi особи будуть сполученi могутнiми в’язями, непомiтними для буденноi свiдомостi. Іншi могли б слiдкувати за цими сполученнями i планувати наслiдки, та пов’язанi танцюватимуть пiд музику, якоi не усвiдомлюють. – Я не натякаю, що iмпринтинг е помилкою, – промовила Шванг’ю, неправильно зрозумiвши мовчання Люцiлли. – Робимо те, що нам наказано, – дорiкнула iй Люцiлла. Хай тепер Шванг’ю здогадуеться, що це означае. – Отже, ти не проти перевезення гхоли на Ракiс, – сказала Шванг’ю. – Цiкаво, чи твiй послух був би таким безумовним, якби ти дiзналася повну iсторiю? Люцiлла глибоко зiтхнула. Невже iй зараз вiдкриють проект гхол Дункана Айдаго? – На Ракiсi е маленька дiвчинка на iм’я Шiана Бруг, – сповiстила Шванг’ю. – Вона вмiе наказувати гiгантським червам. Люцiлла приховала свою настороженiсть. Гiгантськi черви. Не Шай-Хулуд. Не Шайтан. Гiгантськi черви. Передбачений Тираном пiщаний вершник нарештi з’явився! – Це не пуста балаканина, – сказала Шванг’ю у вiдповiдь на мовчання Люцiлли. «Справдi нi, – подумала Люцiлла. – І ти називаеш речi описовою мiткою, а не за iхнiм мiстичним значенням. Гiгантськi черви. І ти дiйсно думаеш про Тирана, Лето ІІ, чий нескiнченний сон несуть у собi цi черви, як перлину свiдомостi. Так принаймнi нас учили вiрити». Шванг’ю кивнула в бiк хлопчика на травнику. – Думаеш, iхнiй гхола зможе вплинути на дiвчинку, яка наказуе червам? «Нарештi ми зсовуемо маску», – подумала Люцiлла. – Я не вiдчуваю потреби вiдповiдати на це питання, – сказала вона. – Ти обережна особа, – зауважила Шванг’ю. Люцiлла вигнула спину дугою, потяглася. Обережна? Так, справдi. Тараза попереджала ii: «У тому, що стосуеться Шванг’ю, мусиш дiяти вкрай обережно, проте швидко. У нас дуже вузьке вiкно, в якому ми можемо досягти успiху». «Успiху в чому?» – замислилася Люцiлла. Скоса глянула на Шванг’ю. – Не розумiю, як тлейлаксу зумiли вбити цих одинадцятьох гхол. Як iм удалося пробратися крiзь нашу оборону? – Тепер ми маемо башара, – сказала Шванг’ю. – Можливо, йому вдасться запобiгти катастрофi. – З ii тону було зрозумiло, що вона в це не вiрить. Мати Настоятелька Тараза казала: «Ти iмпринтерка, Люцiлло. Дiставшись на Гамму, розпiзнаеш частину схеми. Але для виконання завдання не потрiбний повний план». – Подумай про цiну! – промовила Шванг’ю, дивлячись на гхолу, який саме присiв i смикав пучки трави. Люцiлла знала, що цiна тут нi до чого. Набагато важливiшим було вiдкрите визнання провалу. Сестринство не могло визнати, що припустилося помилки. Та те, що iмпринтерку викликали так рано, було достатньо промовистим. Тараза знала: iмпринтерка це побачить i розпiзнае частину схеми. Шванг’ю вказала кiстлявою рукою на хлопчика, який повернувся до своеi самотньоi гри. Бiгав по травi та перевертався. – Полiтика, – сказала Шванг’ю. «Без сумнiву, полiтика Сестринства лежить в основi ересi Шванг’ю», – подумала Люцiлла. Делiкатнiсть внутрiшньоi суперечки можна було збагнути з того, що Шванг’ю стала керiвницею Твердинi на Гамму. Тi, хто опонував Таразi, намагалися не стояти на узбiччi. Шванг’ю обернулася i прямо глянула на Люцiллу. Уже достатньо сказано. Достатньо вислухано i пропущено крiзь свiдомiсть, вишколену в пильностi Бене Гессерит. Капiтула дуже ретельно вибирала цю Люцiллу. Люцiлла вiдчула уважний погляд старшоi жiнки, але не дозволила, щоб це зачепило найглибше почуття мети, на яке кожна Превелебна Мати може покладатися у мить стресу. Ось. Дивись скiльки хочеш. Люцiлла вiдвернулася i вигнула губи в легенькiй посмiшцi, пробiгаючи поглядом дах навпроти. Там з’явився чоловiк в одностроi, озброений важким лазерострiлом. Гянув на двох Превелебних Матерiв, а тодi зосередився на хлопчиковi внизу. – Хто це? – спитала Люцiлла. – Патрiн, найбiльш довiрений помiчник башара. Каже, що вiн лише башарiв ординарець, але треба бути слiпим i дурним, щоб у це повiрити. Люцiлла пильно придивилася до чоловiка навпроти них. Отже, це Патрiн. Як казала Тараза, уродженець Гамму. Обраний для цього завдання самим башаром. Худий i бiлявий, надто лiтнього вiку, щоби бути солдатом, але коли башара викликали з пенсii, то вiн наполiг, аби Патрiн роздiлив iз ним цей обов’язок. Шванг’ю вiдмiтила, з яким неспокоем Люцiлла переводить увагу з Патрiна на гхолу. Так, якщо башара викликано з пенсii для сторожi цiеi Твердинi, то гхолi загрожуе справжня небезпека. Люцiлла здригнулася вiд несподiванки. – Чого… вiн… – Наказ Майлса Тега, – сказала Шванг’ю, назвавши башара на iм’я. – Усi iгри гхоли е тренувальними. Його мускули мусять бути пiдготовленi до того дня, коли вiн поверне собi первiсну особистiсть. – Але ж те, що вiн робить унизу, – це не простi вправи, – зауважила Люцiлла. Вiдчула, як ii власнi мускули вiдповiдають на вивчене тренування. – Ми приховуемо вiд цього гхоли тiльки таемницi Сестринства, – вiдповiла Шванг’ю. – Майже все iнше, збережене в нашому сховищi знань, може належати йому. – З ii тону було зрозумiло, що вона вважае це вкрай недоречним. – Нiхто не мае певностi, що цей гхола може стати черговим Квiзац Хадерахом, – заперечила Люцiлла. Шванг’ю лише стенула плечима. Люцiлла завмерла, задумавшись. Чи можливо, щоб цей гхола трансформувався у чоловiчу версiю Превелебноi Матерi? Змiг би цей Дункан Айдаго навчитися заглядати в такi внутрiшнi глибини, яких сахаеться Превелебна Мати? Шванг’ю почала говорити, ii голос збивався на гуркiтливе гарчання. – Схема цього проекту… iхнiй план небезпечний. Вони можуть зробити ту ж помилку… – Не договорила. «Вони, – подумала Люцiлла. – Їхнiй гхола». – Я вiддала б усе, щоб знати напевно, яка в цьому позицiя Ікса та Рибомовок, – сказала Люцiлла. – Рибомовки! – Шванг’ю труснула головою вiд самоi згадки про релiкт жiночоi армii, яка служила колись Тирану й тiльки йому. – Вони вiрять у правду i справедливiсть. Люцiлла переборола раптове стискання горла. Шванг’ю зупинилася за крок вiд виголошення вiдкритого опору. Що ж, вона тут командуе. Полiтичне правило просте: тi, хто опираеться проектовi, мусять за ним стежити, щоб мати змогу перервати його при перших ознаках клопотiв. Але там, на травнику, був справжнiй Дункан Айдаго. Це пiдтвердили клiтиннi порiвняння та Правдомовцi. Тараза сказала: «Маеш навчити його любовi у всiх ii формах». – Вiн такий юний, – промовила Люцiлла, зосередивши всю увагу на гхолi. – Так, юний, – погодилася Шванг’ю. – Тож припускаю, що ти пробудиш у ньому дитинну вiдповiдь на материнськi почуття. Пiзнiше… – Шванг’ю знизала плечима. Люцiлла не виявила жодноi емоцiйноi реакцii. Бене-гессеритка виконуе накази. «Я iмпринтерка. Тож…» Розпорядження Тарази i спецiальний вишкiл iмпринтерки визначили конкретний перебiг подiй. Люцiлла звернулася до Шванг’ю. – Є жiнка з моiм виглядом та моiм голосом. Я маю провести iмпринтинг на неi. Можу спитати, хто вона? – Нi. Люцiлла промовчала. Не сподiвалася iншоi вiдповiдi, але не раз вiдзначали, що вона напрочуд схожа на Дарвi Одраде, Старшу Матiр Безпеки. «Молода Одраде», – кiлька разiв чула Люцiлла. Звичайно, вони обидвi, Люцiлла й Одраде, належали до лiнii Атрiдiв зi значним генетичним спадком потомкiв Сiони. Рибомовки не мали монополii на цi гени! Та Іншi Пам’ятi Превелебноi Матерi, навiть з iхньою лiнiйною селективнiстю i обмеженiстю лише жiночими предками, забезпечили ii важливими вказiвками щодо повного обрису проекту гхоли. Люцiлла, покладаючись на досвiд Джессiки, похованоi пiд генетичними манiпуляцiями Сестринства впродовж п’яти тисячолiть, вiдчувала глибокий страх, який напливав iз цього джерела. Це був знайомий взiрець. Вiн викликав таке сильне почуття приреченостi, що Люцiлла автоматично перейшла до лiтанii проти страху, як ii вчили при першому введеннi в ритуали Сестринства. «Я не повинна боятися. Страх убивае розум. Страх – це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очi своему страховi. Я дозволю йому пройти повз мене та крiзь мене. І коли вiн пiде геть, я обернуся до нього внутрiшнiм зором i простежу його шлях. Там, де страх пройде, нiчого не зостанеться. Залишуся тiльки я». До Люцiлли повернувся спокiй. Шванг’ю, частково вiдчувши це, дещо знизила захисний бар’ер. Люцiлла не була тупоголовою, не належала до почесних Превелебних Матерiв з порожнiм титулом i пiдготовкою, насилу достатньою, щоб дiяти, не соромлячи Сестринство. Була справжньою, i вiд неi годi було приховати деякi реакцii, навiть якщо це реакцii iншоi Превелебноi Матерi. Дуже добре, нехай вона збагне повноту протистояння цьому безумному, цьому небезпечному проектовi! – Не думаю, що iхнiй гхола доживе до Ракiса, – промовила Шванг’ю. Люцiлла вдала, що ii це не зацiкавило. – Розкажи менi про його друзiв, – попросила вона. – У нього немае друзiв, лише вчителi. – Коли я з ними зустрiнуся? – Вона не зводила очей iз протилежноi галереi, де Патрiн лiниво сперся об низьку колону, тримаючи напоготовi важкий лазерострiл. З раптовим потрясiнням Люцiлла усвiдомила, що Патрiн стежить за нею. Патрiн – посланець башара. Шванг’ю, очевидячки, побачила i зрозумiла це послання. «Ми стережемо його!» – Здогадуюсь, що ти прагнеш зустрiтися з Майлсом Тегом, – припустила Шванг’ю. – І не тiльки з ним. – Не хочеш насамперед налагодити контакт iз гхолою? – Я вже налагодила контакт iз ним. – Люцiлла кивнула в бiк обгородженого дворика, на якому майже нерухомо стояв хлопчик, дивлячись на неi. – Вiн розважливий. – Про iнших я маю тiльки звiти, – сказала Шванг’ю, – але пiдозрюю, що вiн найрозважливiший з усiеi серii. Люцiлла придушила мимовiльне здригання, викликане готовнiстю грубо заперечити словам i поведiнцi Шванг’ю. У них не було навiть натяку на те, що дитина внизу належить до людськоi спiльноти. Доки Люцiлла це обдумувала, хмари закрили сонце, як часто бувае тут о цiй порi дня. Холодний вiтер повiяв над стiнами Твердинi, закружляв у дворику. Хлопчик вiдвернувся i почав вправлятися швидше, щоб зiгрiтися. – Куди вiн iде, щоб побути наодинцi? – спитала Люцiлла. – Найчастiше до своеi кiмнати. Пробував учинити кiлька небезпечних вилазок, але ми вiдбили йому охоту до цього. – Мусить дуже нас ненавидiти. – Я в цьому впевнена. – Менi доведеться зайнятися безпосередньо цим. – Очевидно, iмпринтерка не сумнiваеться, що зумiе подолати ненависть. – Я думала про Гiзу. – Люцiлла кинула Шванг’ю значущий погляд. – Мене дивуе, що ти дозволила Гiзi зробити таку помилку. – Я не втручаюся у нормальний процес пiдготовки гхоли. Якщо хтось iз його вчителiв обдаровуе його щирим почуттям, це не моя проблема. – Привабливий хлопчик, – сказала Люцiлла. Вони постояли ще трохи, стежачи за тренуванням гхоли Дункана Айдаго. Обидвi Превелебнi Матерi ненадовго задумалися про Гiзу, одну з перших учительок, привезену сюди в рамках проекту гхоли. Ставлення Шванг’ю було простим: «Провал Гiзи забезпечило саме Провидiння». «Шванг’ю i Гiза ускладнили мое завдання», – це все, про що подумала Люцiлла. Жодна з жiнок нi на мить не замислилася про те, що цi мiркування пiдтверджують iхнi переконання. Спостерiгаючи за хлопчиком на дворику, Люцiлла стала по-новому оцiнювати те, чого насправдi досягнув Тиран Бог-Імператор. Лето ІІ використовував незлiченнi втiлення цього гхолотипу впродовж тридцяти п’яти столiть, одного за одним. А Бог-Імператор Лето ІІ не був звичайною силою природи. Вiн був найбiльшим джаггернаутом в iсторii людства, що проiхався по всьому: по соцiальних системах, по природних i неприродних протистояннях, по формах правлiння, по ритуалах (як заборонних, так i зобов’язливих), по релiгiях – помiркованих i екстатичних. Гнiтючий тягар переходу Тирана нiчого не обiйшов увагою, навiть Бене Гессерит. Лето ІІ називав це Золотим Шляхом, а гхолотип Дункана Айдаго, що вправлявся зараз унизу, був важливою постаттю у цьому переходi. Люцiлла вивчила звiти Бене Гессерит, ймовiрно, найкращi у свiтi. Навiть сьогоднi на бiльшостi старих Імперських Планет новопошлюбленi пари досi бризкали водою на схiд i на захiд, промовляючи мiсцеву версiю молитви: «Хай твое благословення спливае на нас iз цiеi пожертви, Боже нескiнченноi сили й нескiнченного милосердя». Колись до такого ритуалу змушували Рибомовки i iхне приручене священство. Та потiм вiн поширився сам собою, ставши загальною внутрiшньою вимогою. Навiть найбiльшi скептики казали: «Що ж, це не завадить». Це був здобуток, яким iз роздратованим благоговiнням захоплювалися найвидатнiшi релiгiйнi iнженери з Мiссiонарii Протектiви Бене Гессерит. І за п’ятнадцять столiть, що минули вiд смертi Тирана, Сестринство не спромоглося розблокувати центральний вузол цього приголомшливого здобутку. – Хто вiдповiдае за релiгiйне виховання хлопчика? – спитала Люцiлла. – Нiхто, – сказала Шванг’ю. – Навiщо? Якщо вiн пробудить свою первiсну пам’ять, матиме власнi iдеi. Ми займемося ними, коли настане така потреба. Хлопчик унизу закiнчив тренування. Не дивлячись на спостерiгачок з галереi, покинув обгороджений дворик i ввiйшов у широкi дверi лiворуч. Патрiн теж залишив свою сторожову позицiю, не кинувши й погляду на Превелебних Матерiв. – Не дай людям Тега тебе обдурити, – промовила Шванг’ю. – У них очi на потилицi. Ти знаеш, що рiдна мати Тега була однiею з нас. Вiн навчае цього гхолу речей, якими краще б не дiлитися! Вибухи – це, крiм iншого, стискання часу. Усi помiченi змiни у природному Всесвiтi е до певноi мiри i з певного погляду вибуховими; iнакше б iх не помiтили. Плавна безперервнiсть змiн, якщо iх достатньо вповiльнено, проходить непомiченою спостерiгачами, час/увага яких е надто короткими. Тому кажу вам, що я бачив змiни, яких ви нiколи б не помiтили. Лето ІІ Жiнка, що стояла в ранковому свiтлi планети Капiтули по той бiк столу вiд Превелебноi Матерi Настоятельки Альми Мавiс Тарази, була високою i гнучкою. Довга накидка-аба, що оповивала ii блискучою чорнотою, спадаючи вiд плiч до пiдлоги, не могла повнiстю приховати грацiю кожного руху ii тiла. Тараза схилилася вперед на своему слiдокрiслi[3 - Слiдокрiсло – у свiтi Дюни бiоiнженерний об’ект у формi крiсла.] й переглядала пакет даних, що стенографiчними знаками Бене Гессерит проектувалися на поверхню стола, лише для ii очей. «Дарвi Одраде» – так дисплей iдентифiкував жiнку навпроти, тодi з’явилася стисла бiографiя, деталi якоi Тараза вже знала. Дисплей мав рiзнi призначення: нагадував Матерi Настоятельцi потрiбнi iй вiдомостi, дозволяв за потреби потягти час, вдаючи, наче вона переглядае записи, i служив останнiм аргументом, якщо пiд час розмови постане щось негативне. «Одраде народила Сестринству дев’ятнадцять дiтей» – така iнформацiя пропливла перед очима Тарази. Усi дiти вiд рiзних батькiв. У цьому не було нiчого незвичайного, але навiть найпроникливiший погляд не мiг би помiтити, щоб така серйозна служба Сестринству спотворила тiло Одраде. Обличчя – з довгим носом, вiдповiдними до нього запалими щоками – надавало iй природженоi зверхностi. Його риси наче збiгали вниз, зосереджуючись на вузькому пiдборiддi. Хоча вуста були повними й натякали на пристрасну вдачу, яку вона намагалася опанувати. «На Атрiдiвськi гени завжди можна покладатися», – подумала Тараза. Вiконна завiса за Одраде затрiпотiла, жiнка озирнулася. Вони перебували в Таразинiй ранковiй кiмнатi, малому й елегантно вмебльованому примiщеннi, декорованому рiзними вiдтiнками зеленоi барви. Лише сувора бiлiсть Таразиного слiдокрiсла вiддiляла ii вiд тла. Вiкна-еркери виходили на схiд, на сад i травник, на покритi снiгом гори планети Капiтули, що височiли вдалинi. Не пiдводячи погляду, Тараза сказала: – Мене втiшило, що ви з Люцiллою прийняли доручення. Це значно полегшить мое завдання. – Я хотiла б зустрiтися з цiею Люцiллою, – промовила Одраде, дивлячись униз, на макiвку Тарази. Їi голос виявився м’яким контральто. – Немае потреби, – кашлянула Тараза. – Люцiлла – одна з наших найкращих iмпринтерок. Кожна з вас, звичайно, отримала iдентичне лiберальне кондицiонування, яке мало приготувати вас до цього завдання. У недбалому тонi Тарази було щось майже образливе, i лише звичка, набута за довгий час iхнього зв’язку, змусила Одраде придушити негайно ж постале роздратування. Однiею з причин цього роздратування було слово «лiберальне», усвiдомила вона. Це слово пiдiймало Атрiдiв на бунт. Здавалося, що ii нагромадженi жiночi пам’ятi вдарялися об несвiдомi припущення та неперевiренi упередження, якi стояли за цiею концепцiею. «Тiльки лiберали справдi думають. Тiльки лiберали е iнтелектуалами. Тiльки лiберали розумiють потреби своiх ближнiх». «Скiльки порочностi сховано у цьому словi! – подумала Одраде. – Скiльки найтаемнiшого “я”, що вимагае визнання своеi вищостi». Одраде нагадала собi, що Тараза, попри недбалий образливий тон, використала цей термiн лише у його католицькому значеннi: загальну освiту Люцiлли ретельно допасовано до освiти Одраде. Тараза вiдкинулася назад, улаштовуючись зручнiше, та й далi вдивлялася у дисплей перед нею. Свiтло зi схiдних вiкон падало iй просто на обличчя, вiдкидаючи тiнi пiд носом i пiдборiддям. Тараза, маленька жiнка, лише трохи старша за Одраде, зберегла значну частку краси, яка зробила ii найнадiйнiшою розплiдницею, надто коли йшлося про складних партнерiв. Їi обличчя було довгим i овальним, щоки м’яко заокругленими. Чорне волосся, зачесане назад i туго зв’язане, не приховувало високого чола з помiтним трикутним виступом зверху посерединi. Коли Тараза говорила, ii рот вiдкривався мiнiмально: чудовий контроль мiмiчних рухiв. Та зазвичай усю увагу спостерiгача привертали до себе ii очi: нездоланно чарiвнi, синi на синьому. Загалом це обличчя скидалося на лагiдну маску, яка майже не пропускала назовнi справжнi емоцii. Одраде розпiзнала теперiшню позу Матерi Настоятельки. Невдовзi Тараза щось пробурмоче сама собi. І справдi, як за наказом, Тараза щось пробурмотiла. Мати Настоятелька роздумувала, дуже уважно слiдкуючи за бiографiею, що пробiгала дисплеем. Їi зацiкавило багато речей. Ця думка заспокоiла Одраде. Тараза не вiрила в iснування чогось такого, як благотворна сила, що охороняе людство. Мiссiонарiя Протектiва та iнтереси Сестринства – це все, що важило у свiтi Тарази. Добром могло бути лише те, що служило цим iнтересам, навiть якщо це махiнацii давно покiйного Тирана. Усе iнше було злом. Не можна було вiрити пришельцям-чужакам iз Розсiяння, надто ж тим потомкам-поворотцям, якi назвалися Всечесними Матронами. Лише люди Тарази, навiть тi Превелебнi Матерi, що опонували iй у Радi, були остаточним ресурсом Бене Гессерит, единим, на що можна покластися. Так i не пiдвiвши очей, Тараза сказала: – Знаеш, якщо порiвняти тисячолiття до Тирана з тими, що настали пiсля його смертi, то зменшення кiлькостi великих конфлiктiв е феноменальним. Пiсля Тирана iхня кiлькiсть знизилася до менш нiж двох вiдсоткiв вiд того, що було ранiше. – Як нам вiдомо, – зауважила Одраде. Погляд Тарази помандрував угору, тодi вниз. – Що? – Ми не маемо змоги виявити, скiльки воен ведеться за нашим обширом. Ти маеш статистику стосовно людей Розсiяння? – Звичайно, нi! – Кажеш, що Лето нас приручив, – промовила Одраде. – Якщо ти хочеш так це сформулювати. – Тараза вiдмiтила маркером якусь фразу на своему дисплеi. – Чи це почасти не було заслугою нашого любого башара Майлса Тега? – спитала Одраде. – Або ж його талановитих попередникiв? – Цих людей вибирали ми, – сказала Тараза. – Не бачу сенсу в цiй дискусii про вiйни, – промовила Одраде. – Як це пов’язано з нашою теперiшньою проблемою? – Дехто вважае, що ми можемо повернутися до стану перед Тираном, а станеться це дуже швидко й дуже недобре. – О? – Одраде стисла губи. – Кiлька груп з-помiж наших Загублених-поворотцiв продають зброю кожному, хто хоче чи може ii купити. – Деталi? – спитала Одраде. – Хитромудра зброя заполоняе Гамму, i немае сумнiву, що тлейлаксу нагромаджують деяку найгiршу зброю. – Тараза вiдкинулася на крiслi й потерла скронi. Говорила тихим, замисленим голосом: – Ми вважаемо, що ухвалюемо великi рiшення, керуючись найвищими принципами. Одраде вже й таке бачила ранiше. – Превелебна Мати сумнiваеться у слушностi Бене Гессерит? – сказала вона. – Сумнiваюся? О, нi. Але я вiдчуваю розгубленiсть. Ми все життя працюемо для цих високих чистих iдей, i що ж з’ясовуемо в кiнцi? Дiзнаемося, що багато речей, яким ми присвятили життя, походять iз дрiб’язкових рiшень. Вони виникли з прагнень особистого комфорту чи користi й не мають нiчого спiльного з нашими високими iдеалами. Що насправдi поставлено пiд загрозу, то це певнi свiтськi робочi порозумiння стосовно задоволення потреб тих, хто мiг ухвалювати цi рiшення. – Я чула, як ти називала це полiтичною необхiднiстю, – промовила Одраде. Тараза говорила, повнiстю контролюючи своi слова, знову перевiвши увагу на дисплей перед нею. – Якщо ми перетворимо нашi судження на жорсткi правила, це стане шляхом до згасання Бене Гессерит. – Ти не знайдеш дрiб’язкових рiшень у моiй бiографii, – сказала Одраде. – Я шукаю вад, джерел слабкостей. – Їх теж не знайдеш. Тараза приховала усмiшку. Розпiзнала це егоцентричне зауваження: спосiб Одраде вколоти Матiр Настоятельку. Одраде дуже добре вдавала нетерплячiсть, хоча насправдi змушувала себе застигати в понадчасовому струменi терплячостi. Коли Тараза не пiймалася на цю принаду, Одраде повернулася до стану спокiйного чекання – легке дихання, врiвноважена свiдомiсть. Терплячiсть прийшла сама собою, без мисленневих зусиль. Сестринство давно навчило ii, як дiлити минуле й майбутне на два одночаснi паралельнi потоки. Стежачи за найближчим оточенням, вона могла збирати фрагменти та уламки свого минулого й переживати iх так, наче вони рухалися по екрану, накладеному на сучасне. «Робота пам’ятi», – подумала Одраде. Необхiднi речi слiд вийняти й розкласти. Усунути бар’ери. Коли все iнше зблiдло, ще зосталося ii заплутане дитинство. Колись Одраде жила, як бiльшiсть дiтей: вдома, з чоловiком i жiнкою, якi, хоч i не були ii батьками, ставилися до неi по-батькiвськи, in loco parentis[4 - Як батьки (лат.).]. Усi iншi дiти, яких вона знала, мали подiбну ситуацiю. У них були тата i мами. Інколи тiльки тато працював поза домом. Інколи тiльки мама ходила на роботу. У випадку Одраде жiнка зоставалася вдома, жодна чужа няня не пильнувала дитину в робочий час. Значно пiзнiше Одраде довiдалася, що ii бiологiчна мати переслала значну грошову суму для такого догляду за дитинкою, щоб приховати ii на видному мiсцi. – Сховала тебе в нас, бо любила, – пояснювала жiнка, коли Одраде стала достатньо дорослою, щоб це зрозумiти. – Тому ти нiколи не повинна виказати, що ми не твоi справжнi батьки. Як пiзнiше довiдалася Одраде, любов не мала з цим нiчого спiльного. Превелебнi Матерi не керувалися такими земними мотивами. А рiдна мати Одраде була Сестрою Бене Гессерит. Усе це розповiли Одраде згiдно iз первiсним планом. Їi iм’я: Одраде. Прийомнi батьки, коли сердилися, i чужi люди називали ii Дарвi. Юнi подруги, природно, скоротили iм’я до Дар. Але не все пiшло за початковим планом. Одраде згадала вузьке лiжко в кiмнатi з барвистими малюнками тварин i фантастичними пейзажами на пастельно-блакитних стiнах. Бiлi завiси повiвали у вiкнi пiд лагiдним вiтерцем весни i лiта. Одраде згадала стрибання на вузькому лiжку – чудову й веселу гру: вгору, вниз, вгору, вниз. Багато смiху. Руки пiймали ii у стрибку й мiцно притулили. Це були чоловiчi руки: кругле обличчя з маленькими вусиками, що лоскотали ii до хихотiння. Коли вона стрибала, лiжко вдарялося об стiну, i на стiнi з’явилися вибоiни вiд цього гоцання. Зараз Одраде програвала цей спогад, не маючи охоти вкидати його у криницю рацiональностi. Слiди на стiнi. Слiди смiху та радостi. Такi незначнi, а так багато означають. Дивно, що останнiм часом вона дедалi частiше думала про тата. Не всi спогади були веселими. Інколи вiн бував сумним i сердитим, попереджав маму, щоб вона «не надто втягувалася». На його обличчi часто з’являлося роздратування. Коли був у поганому настроi, в голосi чулося гарчання. Тодi мама поводилася тихо, ii погляд ставав стурбованим. Одраде вiдчувала стурбованiсть i страх мами та гнiвалася на чоловiка. Але жiнка краще знала, як впоратися з ним. Цiлувала його в карк, гладила по щоцi, щось шепотiла у вухо. Цi древнi «природнi» емоцii змусили аналiтика-проктора Бене Гессерит багато напрацюватися з Одраде, аби iх позбутися. Та навiть тепер зосталися рештки, якi можна було вийняти i вкинути. Навiть тепер Одраде знала, що не все це зникло. Дивлячись, як пильно Тараза вивчае бiографiчний запис, Одраде замислилася, чи це та вада, яку шукае Мати Настоятелька. «Вони вже певно знають, що я можу впоратися з емоцiями тих раннiх часiв». Це все було так давно. Хоча вона мусила зiзнатися, що спогади про тих людей, чоловiка i жiнку, залишаються в нiй. Цi образи в пам’ятi так сильно зв’язанi з нею, що нiколи не могли повнiстю стертися. Особливо мама. Превелебна Мати, що народила Одраде, у крайнiй скрутi помiстила ii в цiй схованцi на Гамму з причин, якi тепер Одраде розумiла аж надто добре. Одраде не тримала образи. Це було необхiдним, щоб вони обидвi вижили. Проблеми постали з факту, що прийомна мати дала Одраде те, що дае своiм дiтям бiльшiсть матерiв, те, чому так не довiряе Сестринство, – любов. Коли прийшли Превелебнi Матерi, прийомна мати не протестувала проти того, щоб у неi забрали ii дитину. Двi Превелебнi Матерi прибули з цiлим гуртом опiкунiв-прокторiв чоловiчоi та жiночоi статей. Пiзнiше Одраде витратила багато часу, щоб зрозумiти значення цього руйнiвного моменту. У глибинi серця жiнка знала, що настане день розлуки. Це було питанням часу. Попри це, коли днi ставали лiтами, майже шiстьма стандартними роками, жiнка посмiла сподiватися. Тодi прийшли Превелебнi Матерi зi своiми дужими слугами. Вони просто чекали безпечного часу, доки не впевнилися, що жоден мисливець не знае про потомка Атрiдiв, запланованого Бене Гессерит. Одраде побачила, як прийомнiй матерi вручили велику грошову суму. Жiнка кинула грошi на пiдлогу. Та не заперечила жодним словом. Дорослi на цiй сценi знали, на чийому боцi сила. Викликаючи з пам’ятi цi спресованi емоцii, Одраде досi бачила, як жiнка сiдае на крiсло з рiвною спинкою, що стояло бiля вiкна на вулицю, як обхоплюе себе руками й погойдуеться назад-уперед, назад-уперед. Без жодного звуку. Превелебнi Матерi скористалися Голосом i своiми спритними штучками, димом дурманного зiлля та власною владною присутнiстю, щоб заманити Одраде до повозу, який iх чекав. – Це ненадовго. Нас прислала твоя справжня мати. Одраде вiдчувала обман, але цiкавiсть перемогла. Моя справжня мати! Жiнку, що була единою вiдомою iй матiр’ю, Одраде востанне побачила як постать бiля вiкна, яка, обхопивши себе руками, погойдувалася назад-уперед зi смутком на обличчi. Пiзнiше, коли Одраде заговорила про повернення до жiнки, це пам’ятевидiння внесли до базового уроку Бене Гессерит. «Любов призводить до страждання. Любов – дуже древня сила, яка свого часу служила своiй метi, але тепер вона вже не е необхiдною для виживання виду. Пам’ятай про помилку цiеi жiнки, про ii бiль». У пiдлiтковi роки Одраде дещо змiнила свою мрiю. Вона справдi повернеться, ставши повною Превелебною Матiр’ю. Повернеться i знайде ту люблячу жiнку, знайде, хоча не знае ii iменi, крiм «мама» та «Сiбiя». Одраде згадала смiх дорослих, коли вони називали жiнку Сiбiею. Мама Сiбiя. Та Сестри викрили цю мрiю i розшукали ii джерело. Це теж було внесено до уроку. «Мрiяння – це перше пробудження того, що ми називаемо багатопотоковiстю. Це основоположне знаряддя рацiонального мислення. Завдяки йому можеш очищати свiдомiсть, щоб краще думати». Багатопотоковiсть. Одраде зосередилася на Таразi за ранковим столом. Дитячу травму слiд обережно помiстити в реконструйований пам’ятепростiр. Усе це було давно, на Гамму, планетi, яку мешканцi Дана вiдбудували пiсля Голодних Часiв та Розсiяння. Мешканцi Дана, за тих днiв – Каладана. Одраде мiцно трималася рацiонального мислення, користаючись пiдтримкою Інших Пам’ятей, що з’явилися в ii свiдомостi пiд час Агонii прянощiв, коли вона дiйсно стала повною Превелебною Матiр’ю. Багатопотоковiсть… фiльтр свiдомостi… Іншi Пам’ятi. Якi могутнi знаряддя вручило iй Сестринство. Якi небезпечнi знаряддя. Усi цi iншi життя лежали вiдразу ж за завiсою свiдомостi. Знаряддя виживання, а не спосiб заспокоiти пусту цiкавiсть. Заговорила Тараза, витлумачуючи матерiали, що пробiгали iй перед очима. – Ти надмiру заглиблюешся у своi Іншi Пам’ятi. Це висмоктуе енергiю, яку краще зберiгати. – Синi на синьому очi Матерi Настоятельки кинули на Одраде проникливий погляд. – Інколи ти доходиш до краю тiлесноi витривалостi. Це може спричинити твою передчасну смерть. – Я обережна з прянощами, Мати. – І добре, що так! Тiло може прийняти лише обмежену кiлькiсть меланжу, обмежену кiлькiсть блукань у минулому. – Ти знайшла мою ваду? – спитала Одраде. – Гамму! – Одне слово, варте цiлоi промови. Одраде знала. Неуникна травма рокiв, згаяних на Гамму. Розпорошення, яке слiд було викорiнити i зробити рацiонально прийнятним. – Але мене послано на Ракiс, – промовила Одраде. – І не забувай афоризми помiркованостi. Пам’ятай, хто ти! Тараза знову схилилася над своiм дисплеем. «Я Одраде», – подумала Одраде. У школах Бене Гессерит першi iмена мали тенденцiю зникати, учениць записували й викликали за прiзвищами. Друзi та знайомi звикли використовувати саме цi прiзвища зi спискiв. Рано довiдувалися, що доступ до таемниць чи iнтимних iмен – це древнiй спосiб пiймати когось у пастку почуттiв. Таразi, на три класи старшiй за Одраде, доручили «товаришувати з молодшою дiвчинкою» – навмисний зв’язок, створений пильними вчителями. «Товаришування» певним чином означало панування над молодшою, але мiстило також основоположнi принципи, якi можна було краще засвоiти вiд ближчоi вiком подруги. Тараза, маючи доступ до особистих записiв пiдопiчноi, почала називати молодшу дiвчинку «Дар». Одраде у вiдповiдь стала звати Таразу «Тар». Цi два iменi начебто склеiлися докупи – Дар i Тар. Навiть пiсля того, як Превелебнi Матерi пiдслухали це й винесли дiвчаткам догани, вони iнколи порушували заборону, хоча б для розваги. – Дар i Тар, – сказала Одраде, дивлячись на Таразу. Куточки губ Тарази здригнулися в усмiшцi. – Що такого знайшлося в моiх записах, чого б ти не бачила вже кiлька разiв? – спитала Одраде. Тараза вiдкинулася назад i почекала, щоб слiдокрiсло пристосувалося до новоi позицii. Опустила складенi долонi на поверхню стола, глянула на молодшу жiнку. «Насправдi не надто молодшу», – подумала Тараза. А все ж вiд шкiльних часiв Тараза в думках вважала Одраде молодшою, i це утворювало мiж ними прогалину, яка не зникала навiть iз плином часу. – На початку будь обережною, Дар, – сказала Тараза. – Цей проект давно вже минув початкову стадiю, – промовила Одраде. – Але твоя участь у ньому саме починаеться. А ми вступаемо в такий початок, на який нiколи досi не зважувалися. – І тепер я знатиму повний обсяг проекту гхоли? – Нi. І це все. Усi аргументи високорiвневого диспуту, всi «необхiдно знати» можна вiдкинути единим словом. Але Одраде зрозумiла. Існував органiзацiйний порядок, усталений первiсною Капiтулою Бене Гессерит, який iз невеликими змiнами зберiгався впродовж тисячолiть. Пiдроздiли Бене Гессерит було розсiчено жорсткими вертикальними й горизонтальними бар’ерами, подiлено на iзольованi групи, лише на вершинi об’еднанi спiльним командуванням. Обов’язки (тобто «приписанi ролi») виконувалися всерединi вiдсепарованоi клiтини. Активнi учасницi однiеi клiтини не знали своiх вiдповiдниць iз паралельноi. «Але я знаю, що Превелебна Мати Люцiлла входить до паралельноi клiтини, – подумала Одраде. – Це логiчна вiдповiдь». Вона розпiзнала необхiднiсть. Це був древнiй взiрець, скопiйований з конспiративних революцiйних органiзацiй. Бене Гессерит завжди вважали себе перманентними революцiонерками. Революцiю лише тимчасово пригальмували за Тирана Лето ІІ. «Пригальмували, але не зупинили й не змiнили напрямку», – нагадала собi Одраде. – Скажи менi, – промовила Тараза, – чи вiдчуваеш ти якусь пряму небезпеку для Сестринства в тому, що маеш зробити? Це було одне з особливих запитань Тарази. Одраде навчилася вiдповiдати на них, керуючись безсловесним iнстинктом, який пiзнiше можна було втiлити у словеснiй формi. – Якщо не дiятимемо, буде гiрше, – швидко сказала вона. – Ми вирiшили, що це буде небезпечно, – мовила Тараза. Говорила сухим, вiдчуженим голосом. Тараза не любила викликати назовнi цей талант Одраде. Молодша жiнка мала пророчий iнстинкт викривати загрози Сестринству. Вiн, звичайно, походив iз дикого впливу на ii генетичну лiнiю – Атрiди з iхнiми небезпечними талантами. У розплiдних папках Одраде була спецiальна помiтка: «Ретельне випробування всього потомства». Двох iз цього потомства потай умертвили. «Менi не слiд було пробуджувати талант Одраде, навiть на мить», – подумала Тараза. Та iнколи спокуса була надто сильною. Тараза вимкнула проектор, вiдправила його в заглиблення i далi говорила, дивлячись на порожню поверхню стола: – Навiть якщо знайдеш iдеального плiдника, не смiеш схрещуватися без нашого дозволу, перебуваючи далеко вiд нас. – Помилка моеi рiдноi матерi, – зауважила Одраде. – Помилка твоеi рiдноi матерi полягала в тому, що ii розпiзнали пiд час схрещення! Одраде вже чула це ранiше. Щось у лiнii Атрiдiв вимагало найпильнiшого монiторингу з боку Розпорядниць схрещення. Очевидно, дикий талант. Вона знала про дикий талант, генетичну силу, яка створила Квiзац Хадераха й Тирана. Проте чого саме шукали цi Розпорядницi схрещення? Чи був iхнiй пiдхiд переважно негативним? Бiльше жодного небезпечного народження! Одраде не бачила жодноi своеi дитини пiсля народження, що не було дивиною для Сестринства. І нiколи не бачила жодного запису в своiй генетичнiй папцi. І тут Сестринство дiяло, ретельно роздiляючи владу. «І цi бiльш раннi обмеження моiх Інших Пам’ятей!» Знайшла незаповненi мiсця у своiй пам’ятi, вiдкрила iх. Імовiрно, лише Тараза та, можливо, двi iншi радницi (найiмовiрнiше, Беллонда та ще одна старша Превелебна Мати) мали вищий рiвень доступу до такоi розплiдноi iнформацii. Чи Тараза й цi iншi справдi поклялися радше вмерти, нiж передати привiлейовану iнформацiю стороннiй особi? Врештi-решт, iснував детально розписаний ритуал спадкоемства на випадок, якби Превелебна Мати померла далеко вiд сестер, не маючи змоги передати внутрiшнi життя. До цього ритуалу часто вдавалися за правлiння Тирана. Жахливий перiод! Знати, що революцiйнi клiтини Сестринства цiлковито прозорi для нього! Монстр! Вона знала, що Сестри нiколи не ошукували себе iлюзiею, наче Лето ІІ утримувався вiд знищення Бене Гессерит через якусь глибоко вкорiнену вiрнiсть своiй бабусi, ледi Джессiцi. «Ти там, Джессiко?» Одраде вiдчула рух у глибинi. Провал однiеi Превелебноi Матерi: дозволила собi закохатися! Така дрiбниця, та якi великi наслiдки. Тридцять п’ять сотень лiт тиранii! Золотий Шлях. Нескiнченний? А як же втраченi мегатрильйони зниклих у Розсiяннi? Яку загрозу становили тi Загубленi, що тепер повертаються? Немов читаючи думки Одраде, що вона, здаеться, iнколи робила, Тараза промовила: – Цi Розпорошенi зовнi… тiльки й чекають змоги напасти. Одраде чула аргументи: з одного боку небезпека, з другого – щось магнетично привабливе. Стiльки чудових невiдомих. Чого тiльки не змогло б зробити з цими невикористаними людськими ресурсами Сестринство, таланти якого впродовж тисячолiть шлiфувалися меланжем? Подумай про незлiченнi новi генотипи! Подумай про потенцiйнi таланти, що вiльно ширяють у свiтах, де можуть загубитися назавжди! – Це незнання породжуе найбiльший жах, – сказала Одраде. – І найбiльшi амбiцii, – додала Тараза. – То я лечу на Ракiс? – У належний час. Я вважаю, що ти впораешся iз завданням. – Інакше ти менi б його не доручила. Це був iхнiй давнiй обмiн словесними уколами, ще зi шкiльних часiв. Проте Тараза усвiдомила, що втяглася у нього всупереч волi. Надто багато спогадiв пов’язувало iх обох: Дар i Тар. Слiд за цим стежити! – Пам’ятай, кому належить твоя вiрнiсть, – промовила Тараза. Існування не-кораблiв створюе можливiсть знищення цiлих планет без вiдомсти. До планети може бути послано великий об’ект, астероiд чи його еквiвалент. Або ж можна розпалити ворожнечу мiж людьми, вчинивши сексуальну диверсiю, а тодi озброiти iх, щоб вони самi себе знищили. Цi Всечеснi Матрони, схоже, вiддають перевагу останнiй технiцi.     Аналiз Бене Гессерит Зi свого мiсця на дворику Дункан Айдаго не зводив очей зi спостерiгачiв угорi, навiть коли здавалося, що вiн зайнятий геть iншим. Там, звичайно, був Патрiн, але на Патрiна байдуже. Усю увагу Дункана привертали Превелебнi Матерi навпроти нього. «Новенька», – подумав вiн, побачивши Люцiллу. Ця думка наповнила його хвилею збудження, яке вiн розрядив, розпочавши нове тренування. Закiнчив три першi комплекси тренувальних iгор, складенi Майлсом Тегом, здогадуючись, що Патрiн вiдзвiтуе, як добре вiн упорався. Дункан любив Тега та старого Патрiна й вiдчував, що це почуття взаемне. Проте ця нова Превелебна Мати – ii присутнiсть натякала на цiкавi змiни. Насамперед вона була молодшою за iнших. А ще ця новенька не намагалася приховати очей, якi видавали ii належнiсть до Бене Гессерит. Уперше глянувши на Шванг’ю, вiн зустрiвся з очима, схованими за контактними лiнзами, що симулювали звичайнi зiницi, без ознак залежностi, i ледь почервонiлi бiлки. Чув, як одна з аколiток Твердинi казала, що лiнзи Шванг’ю коригували теж «астигматизм, допустимий, бо компенсуеться цiнними рисами ii генетичноi лiнii, якi вона передае потомству». Тодi Дункан мало що зрозумiв у цьому зауваженнi, але обнишпорив бiблiотеку Твердинi, шукаючи пояснень, якi виявилися нечисленними й дуже урiзаними. Сама Шванг’ю обрубала всi питання на цю тему, а поведiнка його вчителiв пiдказала Дункану, що вона сердилася. Звикла зривати свiй гнiв на iнших. Дункан пiдозрював, що насправдi ii роздратувало бажання довiдатися, чи вона не його мати. Вiн уже давно знав, що не такий, як усi. На складнiй територii Твердинi Бене Гессерит були мiсця, куди йому заборонено заходити. Вiн знайшов способи обiйти такi заборони та часто заглядав крiзь товстi пласклянi шибки й вiдчиненi вiкна на вартових i розлогi обшири розчищеного терену, якi можна було накрити вогнем зi стратегiчно розмiщених бункерiв. Сам Майлс Тег учив його, яким важливим е таке накриття. Тепер ця планета звалася Гамму. Колись вона була вiдома як Г’едi Прайм, але хтось на iм’я Гурнi Галлек змiнив це. Усе це древня iсторiя. Нуднi речi. У планетнiй грязюцi досi зоставався слабкий запах горiлоi олii вiд доданiанських часiв. Учителi пояснювали йому, що це змiнили тисячолiття спецiальних насаджень. Вiн бачив частину тих насаджень iз Твердинi. Їi оточували лiси – хвойнi та листянi. Далi таемно стежачи за Превелебними Матерями, Дункан кiлька разiв перекрутився колесом. Рухаючись, напружував ударнi м’язи, як учив його Тег. А ще Тег навчав його планетарноi оборони. Гамму оточували орбiтальнi супутники-монiтори, команди яких не могли тримати на борту своiх сiмей. Сiм’i залишалися тут, на Гамму, як заручники пильностi орбiтальноi сторожi. Десь серед космiчних кораблiв пролiтали невидимi не-кораблi, до екiпажiв яких входили тiльки люди башара та Сестер Бене Гессерит. – Я не взявся б за це доручення без повного командування всiма оборонними приготуваннями, – пояснював Тег. Дункан зрозумiв, що «цим дорученням» був вiн. Твердиня мала захищати його. Теговi орбiтальнi монiтори, зокрема й не-кораблi, мали захищати Твердиню. Це все було частиною вiйськовоi освiти, елементи якоi здавалися Дункану звiдкись знайомими. Довiдавшись, як захищати позiрно вразливу планету вiд космiчних атак, вiн знав, коли цi захиснi установки правильно розставленi. Система була напрочуд складною, але ii елементи вдалося iдентифiкувати i зрозумiти. Наприклад, постiйний монiторинг атмосфери i складу кровi мешканцiв Гамму. Всюди були лiкарi сукiйськоi школи, яких оплачували Бене Гессерит. – Хвороби – це зброя, – казав Тег. – Наш захист вiд хвороб мусить бути точно налаштованим. Тег часто критикував пасивну оборону. Називав ii «витвором ментальностi облоги, що, як давно вiдомо, спричиняе смертельну слабкiсть». Коли Тег заводив мову про мiлiтарнi iнструкцii, Дункан уважно слухав. Патрiн i бiблiотечнi записи пiдтверджували, що ментат башар Майлс Тег був знаменитим вiйськовим керiвником Бене Гессерит. Патрiн часто згадував iхню спiльну службу, i в цих спогадах Тег завжди поставав героем. – Мобiльнiсть – це ключ до вiйськового успiху, – говорив Тег. – Якщо ти зв’язаний у фортецях, навiть усепланетних, то ти, врештi-решт, вразливий. Тег не надто переймався Гамму. – Бачу, ти вже знаеш, що колись це мiсце називалося Г’едi Прайм. Харконнени, якi тут правили, дечого нас навчили. Завдяки iм ми краще знаемо, якими жахливо брутальними бувають люди. Згадуючи це, Дункан помiтив, що двi Превелебнi Матерi, якi стежили за ним iз галереi, вочевидь, обговорювали його. «Я – доручення цiеi новоi?» Дункан не любив, коли за ним стежили, i сподiвався, що нова дозволить йому мати трохи часу для себе самого. Вона не здавалася суворою. Не те що Шванг’ю. Продовжуючи вправи, Дункан синхронiзував iх зi своею особистою лiтанiею: «Проклята Шванг’ю! Проклята Шванг’ю!» Вiн ненавидiв Шванг’ю вiд дев’ятого року життя. Думав, що вона не знае про його ненависть. Імовiрно, вона геть забула про iнцидент, який розпалив цю ненависть. Йому ледь виповнилося дев’ять, коли вiн зумiв прослизнути повз внутрiшню охорону в тунель, що вiв до одного з бункерiв. У тунелi пахло плiснявою. Свiтло було тьмяне, скрiзь вогко. Вiн устиг виглянути крiзь бiйницю, перш нiж його пiймали й вiдтягли назад, до центру Твердинi. Наслiдком цiеi вилазки стала сувора лекцiя вiд Шванг’ю, далекоi i грiзноi постатi, чиi накази мусили бути виконанi. Так вiн i досi про неi думав, хоча тодi довiдався про командний голос Бене Гессерит – витончений звуковий iнструмент, що мiг зламати волю нетренованого слухача. Слiд пiдкорятися iй. – Через тебе весь вартовий пiдроздiл зазнав дисциплiнарного стягнення, – сказала Шванг’ю. – Їх буде суворо покарано. Це була найстрашнiша частина ii лекцii. Дункан любив деяких вартових, iнколи з кiлькома з них по-справжньому бавився, смiючись i перекидаючись. Його пустощi – прокрадання до бункера – нашкодили його друзям. Дункан знав, що означае бути покараним. «Проклята Шванг’ю! Проклята Шванг’ю!» Пiсля лекцii Шванг’ю Дункан побiг до своеi головноi на ту мить учительки, Превелебноi Матерi Тамелейн, черговоi зморщеноi староi з холодними й вiдчуженими манерами, бiлоснiжним волоссям над вузьким обличчям i пергаментною шкiрою. Зажадав вiд Тамелейн деталей, як покарають його вартових. Несподiвано Тамелейн замислилася, ii голос скидався на скрегiт пiску об дерево. – Покарання? Ну-ну. Вони перебували в малiй навчальнiй кiмнатi, на затиллi великоi зали для занять, куди Тамелейн заходила щовечора, аби приготуватися до завтрашнiх урокiв. Це було сховище бульбашкових i котушкових рiдерiв та iнших хитромудрих засобiв зберiгання i пошуку iнформацii. Дункановi ця кiмната подобалася набагато бiльше, нiж бiблiотека, але йому не дозволяли перебувати тут без нагляду. Це було ясне примiщення, освiтлене численними кулями на силових пiдвiсках. Коли вiн сюди увiрвався, Тамелейн повернулася вiд стола, за яким готувала для нього уроки. – У наших найвищих покараннях завжди е щось зi священноi учти, – сказала вона. – Вартовi, звичайно, зазнають найвищоi кари. – Учти? – Дункан був здивований. Тамелейн повнiстю обернулася на своему поворотному крiслi та глянула йому просто в очi. Їi сталевi зуби блиснули при яскравому свiтлi. – Історiя рiдко бувае доброю для тих, хто мусить бути покараний, – промовила вона. При словi «iсторiя» Дункан здригнувся. Це був один iз сигналiв Тамелейн. Мусила виголосити урок, черговий нудний урок. – Покарання Бене Гессерит неможливо забути. Дункан зосередився на старечих устах Тамелейн, раптом вiдчувши, що вона говорить про власний болiсний досвiд. Вiн налаштувався дiзнатися щось цiкаве! – Нашi покарання неодмiнно мiстять у собi урок, – сказала Тамелейн. – Це значно бiльше, нiж бiль. Дункан сiв на долiвку iй бiля нiг. З цього мiсця Тамелейн була зловiсною постаттю, закутаною в чорне. – Ми не караемо остаточним стражданням, – продовжила вона. – Це страждання зарезервовано для переходу Превелебноi Матерi через прянощi. Дункан кивнув. Бiблiотечнi записи згадували «Агонiю прянощiв», таемниче випробування, яке витворювало Превелебну Матiр. – А все-таки найвищi покарання болiснi, – вела далi Тамелейн. – Й емоцiйно болiснi також. Емоцiя, викликана покаранням, завжди е тим, що ми оцiнюемо як найбiльшу слабкiсть покараного. Таким чином ми посилюемо кару. Їi слова наповнили Дункана неясним острахом. Що зроблять з його вартовими? Вiн не мiг говорити, але в цьому не було потреби. Тамелейн ще не закiнчила. – Покарання завжди закiнчуеться десертом, – сказала вона й ляснула долонями об колiна. Дункан насупився. Десертом? Це частина учти. Як учта може бути покаранням? – Це не справжня учта, а ii iдея, – промовила Тамелейн. Одна з ii пазуристих рук описувала в повiтрi коло. – На десерт приходить щось цiлковито несподiване. Покараний думае: «Ах, нарештi менi пробачили». Розумiеш? Дункан заперечно похитав головою. Нi, вiн не розумiв. – Це солодкiсть тiеi митi, – пояснила вона. – Ти пройшов через усi стадii цiеi болiсноi учти i врештi дiстався тiеi частини, якою можеш насолодитися. Але! Коли ти нею насолоджуешся, у той самий момент настае найболiснiша мить, розумiння, що це не прикiнцева приемнiсть. Звiсно, нi. Це остаточний бiль найвищого покарання. Вiн мiститься в уроцi Бене Гессерит. – Але що вона зробить iз цими вартовими? – вирвалося у Дункана. – Не можу сказати, якими будуть конкретнi елементи iндивiдуальних покарань. Не маю потреби знати. Можу лише сказати, що для кожного з них це вiдбуватиметься по-рiзному. Тамелейн нiчого бiльше не сказала. Повернулася до пiдготовки урокiв. – Завтра продовжимо, – промовила вона. – Вчитимешся розпiзнавати джерела рiзних акцентiв розмовного галаху. Нiхто iнший, зокрема й Тег i Патрiн, не вiдповiв на його питання про покарання. Навiть вартовi, яких вiн побачив пiзнiше, уникали розмов про своi випробування. Дехто вiдразу ж обривав його, i бiльше нiхто не хотiв з ним гратися. Нiхто з покараних не прощав його. Це було ясно. «Проклята Шванг’ю! Проклята Шванг’ю!..» Тодi й зародилася його глибока ненависть до неi. Ця ненависть поширилася на всiх старих вiдьом. Чи ця нова молода була такою ж, як i старi? «Проклята Шванг’ю!» Коли вiн зажадав од Шванг’ю вiдповiдi, чому вона покарала вартових, та подумала, а тодi сказала: – Тут, на Гамму, ти в небезпецi. Є люди, якi хотiли б завдати тобi шкоди. Дункан не спитав чому. На такi питання йому теж нiколи не вiдповiдали. Навiть Тег не вiдповiдав, хоча сама його присутнiсть свiдчила про небезпеку. А Майлс Тег був ментатом, що мусив знати багато вiдповiдей. Дункан часто бачив, як очi старого зблискували, а думки тим часом вiдлiтали кудись далеко. Та не було ментатськоi вiдповiдi на такi питання: чому ми на Гамму? Вiд кого ти мене стережеш? Хто моi батьки? У вiдповiдь Тег мовчав, iнодi кажучи: «Не можу тобi розповiсти». З бiблiотеки не було жодноi користi. Вiн виявив це, коли мав усього вiсiм лiт, а його головною вчителькою була невдала Превелебна Мати на iм’я Луран Гiза – не така древня, як Шванг’ю, а все ж рокiв iй було чимало, не менш як сотня. На його вимогу бiблiотека давала iнформацiю про Гамму/Г’едi Прайм, про Харконненiв i iхне падiння, про рiзнi конфлiкти, в яких командував Тег. Жодна з цих битв не була надто кривавою; кiлька коментаторiв згадували «досконалу дипломатiю» Тега. Але, вивчаючи одну iнформацiю за iншою, Дункан дiзнався про часи Бога-Імператора та його приручення пiдданих. Цей перiод заволодiв увагою Дункана на довгi тижнi. Вiн знайшов у архiвi стару карту i, сфокусувавши, спроектував ii на стiну. Накладенi на карту титри-коментарi розповiли йому, що саме ця Твердиня була командним центром Рибомовок, покинутим пiд час Розсiяння. Рибомовки! Дункан хотiв би жити за iхнiх часiв, служити як один iз нечисленних чоловiкiв-радникiв у жiночiй армii, що поклонялася великому Богу-Імператору. Ох, жити на Ракiсi в тi днi! Коли заходила мова про Бога-Імператора, Тег був напрочуд вiдвертим. Називав його Тираном. Бiблiотеку вiдчинили, й iнформацiя про Ракiс полилася на Дункана. – Я колись побачу Ракiс? – спитав вiн Гiзу. – Тебе готують до життя там. Вiдповiдь його здивувала. Усе, що йому розповiдали про цю далеку планету, набрало нового значення. – Чому я маю там жити? – Я не можу на це вiдповiсти. Вiн iз вiдновленим iнтересом повернувся до своiх вивчень таемничоi планети та ii жалюгiдноi Церкви Шай-Хулуда, Роздiленого Бога. Черви. Бог-Імператор став цими червами! Ця iдея наповнила Дункана благоговiйним страхом. Може, було в цьому щось гiдне поклонiння. Думка про це торкнула якусь його внутрiшню струну. Що схилило людину до прийняття цiеi страшноi метаморфози? Дункан знав, що його вартовi та всi iншi у Твердинi думають про Ракiс i серцевину тамтешнього священства. Глузливi зауваження i смiх розповiли про все. – Ми, ймовiрно, нiколи не дiзнаемося всiеi правди, та кажу тобi, хлопче, це не релiгiя для солдата, – сказав йому Тег. – Ти мусиш вивчити все про Тирана, але тобi не слiд вiрити в його релiгiю. Це нижче за тебе й гiдне зневаги, – пiдсумувала Шванг’ю. Кожноi вiльноi митi Дункан заглиблювався в те, що приготувала йому бiблiотека: Святу Книгу Роздiленого Бога, Вартiвничу Бiблiю, Оранжистську Католицьку Бiблiю та навiть Апокрифи. Довiдався про давно зникле Бюро Вiри й «Перлину, що е сонцем розумiння». Сама iдея червiв його зачарувала. Їхнiй розмiр! Великий черв простягався вiд одного краю Твердинi до iншого. До Тирана люди iздили на червах верхи, але тепер ракiанське священство заборонило це. Вiн повнiстю поринув у звiти археологiчноi команди, що знайшла примiтивний Тиранiв не-покiй на Ракiсi. Це мiсце звалося Дар-ес-Балят. Рапорти археолога Хадi Бенотто були позначенi як «Забороненi за наказом ракiанського священства». Папка Архiву Бене Гессерит з цими звiтами була позначена довгим номером, а те, що виявила Бенотто, приголомшувало. – Зерно свiдомостi Бога-Імператора в кожному червi? – спитав вiн Гiзу. – Так сказано. Та навiть коли це правда, вони не е нi розумними, нi свiдомими. Сам Тиран сказав, що увiйде в нескiнченний сон. Кожен сеанс студiй супроводжувався спецiальною лекцiею та бене-гессеритським релiгiйним коментарем, аж доки вiн не наткнувся на працi пiд назвою «Дев’ять дочок Сiони» i «Тисяча синiв Айдаго». Звернувшись до Гiзи, зажадав: – Мене теж звуть Дунканом Айдаго. Що це означае? Гiза постiйно рухалася так, наче щойно зазнала поразки: довга голова схилена, водянистi очi втупленi в землю. Їхня зустрiч вiдбулася надвечiр, у довгому коридорi, що вiв iз поверху для занять. Гiза зблiдла вiд його питання. – Я потомок Дункана Айдаго? – зажадав вiн, коли вона не вiдповiла. – Мусиш спитати Шванг’ю. – Голос Гiзи звучав так, нiби цi слова завдали iй болю. Це була звична вiдповiдь, яка його розгнiвала. Скажуть будь-що, аби лише заткнути йому рота, i в цiй вiдповiдi буде небагато iнформацii. Та Шванг’ю виявилася вiдвертiшою, нiж вiн очiкував. – У тобi тече справжня кров Дункана Айдаго. – Хто моi батьки? – Вони давно померли. – Як вони померли? – Не знаю. Ми прийняли тебе як сироту. – Тодi чого ж люди хочуть завдати менi шкоди? – Бояться того, що ти можеш зробити. – Що я можу зробити? – Вчи своi уроки. Як настане час, усе з’ясуеться. Тримай рот на замку i вчися! Ще одна знайома вiдповiдь. Вiн пiдкорився, бо вже навчився розпiзнавати, коли йому перед носом зачиняли дверi. Та тепер його жадiбний розум зацiкавився iншими звiтами, з Голодних Часiв i Розсiяння, з не-покоями й не-кораблями, яких не могли вистежити навiть наймогутнiшi провидчi уми iхнього Всесвiту. Тут вiн зiткнувся з фактом, що потомки Дункана Айдаго й Сiони, людей давнини, якi служили Тирановi Богу-Імператору, теж були невидимими для пророкiв i провидцiв. Навiть Стерновий Гiльдii, занурений у меланжевий транс, неспроможний був викрити таких людей. Як вiн дiзнався зi звiтiв, у жилах Сiони текла справжня кров Атрiдiв, а Дункан Айдаго був гхолою. Гхола? Вiн обнишпорив бiблiотеку, шукаючи детальнiшого пояснення цього особливого слова. Гхола. Бiблiотека дала йому лише сухе визначення: «Гхоли – люди, вирощенi з трупних клiтин у аксолотлевих контейнерах тлейлаксу». Аксолотлевi контейнери? «Тлейлаксанськi пристроi для репродукцii живоi людини з трупних клiтин». – Опиши гхолу, – зажадав вiн. «Невинна плоть, позбавлена первiсноi пам’ятi. Дивись “аксолотлевi контейнери”». Дункан навчився читати тишу, порожнi мiсця в тому, що вiдкрили йому люди Твердинi. Його з головою накрило розумiння. Вiн знав! Йому було всього десять рокiв, але вiн знав. «Я гхола». Пiзнього пополудня у бiблiотецi вся езотерична машинерiя довкола зникла, злившись iз сенсорним тлом, а десятилiтнiй хлопець мовчки сидiв перед сканером, усвiдомлюючи знання. «Я гхола!» Не пам’ятав аксолотлевих контейнерiв, у яких його клiтини виросли до немовляти. Перший спогад – як Гiза пiдiймае його з колиски, пильний iнтерес у цих дорослих очах, iнтерес, який швидко розвiявся, обережно сховавшись за повiками. Скидалося на те, що вiдомостi, якими його так неохоче постачали люди Твердинi, та записи окреслили врештi центральну фiгуру: його самого. – Розкажи менi про Бене Тлейлакс, – звелiв вiн бiблiотецi. – Це люди, якi самi себе подiляють на лицеплясiв i панiв. Лицепляси – гiбриди, вони стерильнi й коряться панам. «Навiщо вони зробили це зi мною?» Інформацiйнi машини бiблiотеки зненацька стали чужими й небезпечними. Вiн боявся не того, що його питання вчергове розiб’ються об глухi стiни, а що йому дадуть вiдповiдь. «Чому я такий важливий для Шванг’ю та iнших?» Вiдчував, що його скривдили, навiть Майлс Тег i Патрiн. Чому забирання людських клiтин i вирощування гхоли було слушним вчинком? Наступне питання вiн поставив iз великим ваганням. – Чи може гхола згадати, ким вiн був? – Може. – Як? – Психологiчна тотожнiсть гхоли з оригiнальним взiрцем визначае певнi реакцii, якi можуть бути розпаленi травмою. Це взагалi не вiдповiдь! – Але як? У цю мить втрутилася Шванг’ю, що прибула до бiблiотеки без попередження. Отже, щось у його питаннях мусило ii насторожити! – У свiй час усе з’ясуеться, – сказала вона. Вона розмовляла з ним зверхньо! Вiн вiдчув у цьому несправедливiсть, нещирiсть. Щось усерединi пiдказувало йому, що вiн мав бiльше людськоi мудростi у своему непробудженому я, нiж тi, хто вважав, наче у всьому його перевершують. Його ненависть до Шванг’ю розгорiлася з новою силою. Вона була втiленням усiх, хто його мучив, iгноруючи питання. Та тепер його уява палала. Вiн поверне собi первiснi спогади! Вiдчував, що це правда. Згадае своiх батькiв, сiм’ю, друзiв… своiх ворогiв. – Ви створили мене через моiх ворогiв? – зажадав вiн вiдповiдi у Шванг’ю. – Ти вже навчився мовчати, дитино, – промовила вона. – Покладайся на це вмiння. «Дуже добре. Ось як я змагатимуся з тобою, проклята Шванг’ю. Мовчатиму й навчатимусь. Не покажу тобi, що вiдчуваю насправдi». – Знаеш, – сказала вона, – думаю, що ми виховуемо стоiка. Вона його опiкала! Вiн не буде пiдопiчним. Змагатиметься з ними всiма, мовчки та сторожко. Дункан вибiг iз бiблiотеки i знайшов прихисток у своiй кiмнатi. У наступнi мiсяцi вiн дiстав багато пiдтверджень того, що е гхолою. Навiть дитина розумiе, коли довкола неi вiдбуваеться щось незвичайне. Час вiд часу вiн бачив за стiнами iнших дiтей: вони ходили навколишньою дорогою, смiялися i перегукувалися. Знайшов описи дiтей у бiблiотецi. До цих дiтей не приходили дорослi, щоб примусити iх до ригористичного навчання, як його. Іншi дiти не мали Превелебноi Матерi Шванг’ю, що розпоряджалася навiть найдрiбнiшим аспектом iхнього життя. Дунканове вiдкриття прискорило чергову змiну в його життi. Луран Гiзу вiдкликали, i вона бiльше не повернулася. Вона не мала дозволити йому дiзнатися про гхол. Правда була дещо складнiшою. Шванг’ю пояснила це Люцiллi, коли вони стежили з галереi у день Люцiллиного прибуття. – Ми знали, що настане неуникна мить. Вiн довiдаеться про гхол i почне ставити вiдповiднi питання. – Давно пора Превелебнiй Матерi взяти на себе його щоденну освiту. Гiза могла видатися помилкою. – Ти ставиш пiд сумнiв мiй присуд? – гарикнула Шванг’ю. – Хiба ж твiй присуд такий досконалий, що не пiдлягае сумнiву? – Це питання, промовлене м’яким контральто, мало розмах ляпаса. Шванг’ю майже хвилину мовчала. Тодi промовила: – Гiза вважала гхолу любою дитиною. Плакала, казала, що сумуватиме за ним. – Хiба ii не попереджали про це? – Вона не пройшла нашого вишколу. – Тодi ти замiнила ii Тамелейн. Не знаю Тамелейн, але здогадуюся, що вона вельми стара. – Вельми. – Як вiн вiдреагував на усунення Гiзи? – Спитав, куди вона подiлася. Ми не вiдповiли. – І як склалося з Тамелейн? – На третiй день вiн дуже спокiйно сказав iй: «Я тебе ненавиджу. Так i мало бути?» – Так швидко! – Просто зараз вiн стежить за тобою i думае: «Я ненавиджу Шванг’ю. Чи зненавиджу й цю нову?» Та ще вiн думае, що ти не така, як iншi старi вiдьми. Ти молода. Зрозумiе, що це мусить бути важливим. Люди найкраще живуть тодi, коли вони на своему мiсцi, коли кожен знае, куди належить у звичнiй схемi буття i чого може досягти. Зруйнуете мiсце – зруйнуете людину[5 - Тут i далi цитати з «Дюни» наведено за перекладом А. Пiтика та К. Грицайчук.].     Учення Бене Гессерит Майлс Тег не хотiв призначення на Гамму. Майстер зброi, вчитель фехтування при хлопчиковi-гхолi? Хай навiть для такого хлопчика-гхоли, як цей, довкола якого обмотанi всi цi iсторii. Це було небажане вторгнення у добре налагоджене життя Тега пiсля вiдставки. Та до того вiн усе життя був вiйськовим ментатом на службi Бене Гессерит, тож не розглядав навiть можливостi не послухатися. Quis custodiet ipsos custodiet? Хто стерегтиме сторожiв? Хто простежить, щоб сторожi не чинили переступiв? Це було питання, яке Тег обмiрковував за численних нагод. Воно було однiею з базисних засад його вiрностi Бене Гессерит. Хай що iншi казали про Сестринство, воно виявляло гiдну подиву сталiсть мети. «Моральноi мети», – уточнював Тег. Моральна мета Бене Гессерит повнiстю узгоджувалася з Теговими принципами. Те, що цi принципи були прищепленi йому бене-гессеритським кондицiонуванням, нiчого не змiнювало. Рацiональне мислення, надто ж мислення ментата, не могло винести iншого присуду. Тег звiв усе до сутi: «Якщо бодай одна особа керуватиметься такими принципами, свiт стане кращим». Це нiколи не було питанням справедливостi. Справедливiсть вимагала вдаватися до права, яке могло виявитися капризною коханкою, завжди пiдлеглою примхам i упередженням тих, хто розпоряджаеться правом. Нi, це було питанням чесноi гри, концепцii, що сягала куди глибше. Люди, яким винесено присуд, мусять вiдчувати, що цей присуд чесний. На думку Тега, твердження типу «слiд триматися лiтери права» були небезпечними для його провiдних принципiв. Щоби бути чесним, потрiбна згода, передбачувана сталiсть, а передусiм вiрнiсть в обох iерархiчних напрямках – i вгору, i вниз. Правлiння, що керувалося такими принципами, не вимагало зовнiшнього контролю. Виконуеш свiй обов’язок, бо це слушно. Пiдкоряешся не тому, що так передбачено й це передбачення правильне. Робиш певну рiч, бо в цю мить вона е слушною. Передбачення i ясновидiння не мали з цим нiчого спiльного. Тег знав репутацiю Атрiдiв як надiйних ясновидцiв, але в його свiтi не було мiсця для гномiчних[6 - Гномiчний (грец. gnomos – думка, судження, висновок) – афористичний вислiв фiлософсько-повчального характеру, який мае унiверсальне значення.] висловлювань. Приймаеш Усесвiт таким, яким його застав, i застосовуеш своi принципи там, де можеш це зробити. Безсумнiвнi накази вищого командування завжди виконуються. Не те щоб Тараза зробила це питанням безсумнiвного наказу, але наслiдки були такими ж. – Ти iдеальна особа для цього завдання. Вiн прожив довге життя, осягнув багато вершин i на пенсiю вийшов iз почестями. Тег знав, що вiн старий, повiльний, усi вiковi вади чигали просто на краю його свiдомостi, але виклик на службу пожвавив його навiть тодi, коли вiн насилу придушив бажання сказати «Нi». Тараза принесла це призначення особисто. Могутня зверхниця всiх (iз Мiссiонарiею Протектiвою включно) вирiзнила його. Не просто Превелебна Мати, а Превелебна Мати Настоятелька. Тараза прибула до його пенсiонерськоi святинi на Лернеi. Те, що вона це зробила, було для нього честю, i вiн це знав. З’явилася бiля його ворiт без попередження, у супроводi лише двох служниць-аколiток i нечисленних охоронцiв, деяких iз них вiн пiзнав. Тег сам iх тренував. Час ii прибуття був цiкавим. Зранку, невдовзi пiсля снiданку. Вона знала розклад його життя, iй точно було вiдомо, що о цiй порi дня вiн найбадьорiший. Отже, хотiла, щоб вiн був свiжим i якнайповнiше виявив своi здiбностi. Патрiн, старий Тегiв ординарець, провiв Таразу до вiтальнi у схiдному крилi, маленького й елегантного примiщення, обставленого солiдними меблями. Тегова нехiть до слiдокрiсел та iнших живих уряджень була загальновiдомою. Коли Патрiн вводив чорно вдягнену Матiр Настоятельку до кiмнати, вираз його обличчя був кислим. Тег одразу ж зрозумiв цей вираз. Комусь iншому видовжене блiде обличчя Патрiна з багаторiчними зморшками могло здаватися застиглою маскою, але Тег зауважив, що складки бiля його рота поглибилися, а погляд старечих очей зосередився. Отже, щось сказане Таразою по дорозi занепокоiло Патрiна. Високi розсувнi дверi з тяжкого пласкла замiняли кiмнатi схiдну стiну. Крiзь них видно було довгий спадистий травник, що тягся аж до дерев над рiчкою. Увiйшовши до кiмнати, Тараза зупинилася помилуватися краевидом. Без попередньоi просьби Тег натиснув кнопку. Опустилися завiси, загорiлися свiтлокулi. Дii Тега пiдказали Таразi, що вiн вирахував потребу приватностi. Пiдтвердив це, наказавши Патрiновi: – Простеж, щоб нас не турбували. – Розпорядження для пiвденноi ферми, сер, – ризикнув Патрiн. – Прошу, простеж за цим сам. Ви з Фiрусом знаете, чого я хочу. Виходячи, Патрiн трохи зарiзко зачинив дверi. Незначний сигнал, але вiн багато що сказав Теговi. Тараза ступила крок усередину кiмнати, оглянула ii. – Лаймовий зелений, – сказала вона. – Один iз моiх улюблених кольорiв. Твоя мати мала гостре око. Тег погодився з цим твердженням. Мав глибоке почуття до цього будинку та цiеi землi. Його родина жила тут лише впродовж трьох поколiнь, але зоставила свiй слiд. Багато кiмнат зберiгало дотик його матерi. – Любов до землi та мiсця безпечна, – озвався Тег. – Менi особливо сподобалися теракотово-оранжевi килими в холi та вiтраж над вхiдними дверима, – промовила Тараза. – Я певна, що вiтраж – справжня древнiсть. – Ти прибула сюди не для того, щоб говорити про декорацii iнтер’еру, – зауважив Тег. Тараза захихотiла. Мала високий голос, вишкiл Сестринства навчив ii користуватися ним iз нищiвною ефективнiстю. Цей голос нелегко було проiгнорувати, навiть якщо вона говорила цiлком вiльно, знiчев’я, як оце зараз. Тег бачив ii в Радi Бене Гессерит. Їi манера була владною та переконливою, а кожне слово вказувало на гострий розум, що керував ii рiшеннями. У ii нинiшнiй поведiнцi вiн вiдчував важливе рiшення. Тег указав на оббите зеленою тканиною крiсло лiворуч. Вона глянула на крiсло, знову пробiгла поглядом по кiмнатi та стримала посмiшку. Ладна була побитися об заклад, що в цьому домi немае слiдокрiсел. Тег був древнiм i оточував себе древнiстю. Вона сiла i пригладила накидку, чекаючи, коли Тег займе крiсло навпроти неi. – Менi шкода, що мушу просити тебе повернутися з вiдпочинку, башаре, – промовила вона. – Та, леле, обставини не дають менi великого вибору. Тег невимушено поклав довгi руки на пiдлокiтники крiсла – поза розслабленого ментата. Чекав. Його постава казала: «Наповни мою свiдомiсть даними». Тараза на мить знiяковiла. Видовище було iмпозантним. Постать Тега досi залишалася царствено високою, його велику голову увiнчувало сиве волосся. Вона знала, що йому бракуе чотирьох СР до трьохсот лiт. Навiть узявши до уваги те, що СР, стандартний рiк, на якiсь двадцять годин коротший за так званий примiтивний рiк, такий вiк справляв враження, а досвiд Тега на службi Бене Гессерит викликав у Тарази повагу. Вона помiтила, що Тег одягнений у ясно-сiрий однострiй без знакiв розрiзнення: ретельно скроенi штани й пiджак, розстебнута пiд горлом бiла сорочка вiдкривала покриту глибокими зморшками шию. На поясi зблиснуло золото. Вона розпiзнала сяйво сонця башара, отриманого при виходi у вiдставку. Яким же практичним був Тег! Використав золоту вiдзнаку як пряжку до пояса. Це ii заспокоiло. Тег зрозумiе ii проблему. – Можу я напитися води? – спитала Тараза. – Подорож була довгою i виснажливою. Останнiй етап ми здолали на одному з наших транспортникiв, який слiд було замiнити п’ятсот лiт тому. Тег пiдвiвся з крiсла, пiдiйшов до стiнноi панелi та вийняв з шафки за панеллю пляшку охолодженоi води i склянку. Поставив iх на низенький столик праворуч вiд Тарази. – У мене е меланж, – сказав вiн. – Нi, дякую, Майлсе. Маю власний запас. Тег сiв на мiсце. Вона зауважила в його рухах скутiсть. А все ж, зважаючи на його вiк, вiн досi був напрочуд гнучким. Тараза налила собi пiв склянки води й випила одним духом. З вишуканою дбайливiстю поставила склянку на бiчний столик. Як до нього пiдступитися? Поведiнка Тега ii не ошукала. Вiн не хотiв переривати свiй вiдпочинок. Аналiтики Тарази перестерiгали ii. Вийшовши у вiдставку, вiн дуже зацiкавився рiльництвом. Його розлогi земельнi володiння тут, на Лернеi, були по сутi дослiдницьким садом. Вона здiйняла погляд i вiдверто до нього придивилася. Квадратнi Теговi плечi пiдкреслювали його вузький стан. Вiн i досi живе активним життям. Типово Атрiдiвське довгасте обличчя з рисами, гострими через мiцнi кiстки. Тег вiдповiв на ii погляд своiм, як вiн робив це завжди, нiбито вимагаючи уваги, але готовий вислухати все, що може сказати Мати Настоятелька. Його вузькi губи вигнулися у легкiй усмiшцi, вiдкриваючи бiлоснiжнi рiвнi зуби. «Знае, що я почуваюся незручно, – подумала вона. – Прокляття! Вiн слуга Сестринства, так само, як i я!» Тег не пiдганяв ii питаннями. Його поведiнка зоставалася бездоганною, дивно вiдстороненою. Тараза нагадала собi, що це загальна риса ментатiв i не слiд читати в нiй нiчого iншого. Зненацька Тег пiдвiвся, пiдiйшов до серванта лiворуч вiд Тарази. Обернувся, схрестив руки на грудях i схилився, дивлячись на неi згори вниз. Тараза змушена була повернути крiсло, аби бачити його обличчя. «Бодай його!» Тег не збирався полегшувати iй завдання. Усi Превелебнi Матерi Екзаменаторки зауважували, що Тега складно було всадовити для розмови. Вiн волiв стояти, тримаючи плечi по-вiйськовому штивно й дивлячись пiд ноги. Небагато Превелебних Матерiв могли дорiвнятися до нього зростом – понад два метри. Аналiтики погоджувалися, що ця риса була Теговим способом (ймовiрно, несвiдомим) заперечувати владу Сестринства над ним. Однак у рештi його поведiнки цей протест не проявлявся. Тег завжди був найнадiйнiшим вiйськовим командиром з усiх, хто колись служив Сестринству. У мультисуспiльному свiтi, де сили найвищих в’язей, попри простоту позначень, вiдзначалися складною взаемодiею, надiйнi вiйськовi командири цiнувалися на вагу меланжу, причому багатократну. У негоцiацiях завжди фiгурували релiгii та спiльнi спогади про iмперськi тиранii, але подобу поточному дневi надавали економiчнi сили, а вiйськову монету приймала будь-яка лiчильна машина. Ця монета була на кожних переговорах, i так воно й зоставатиметься, доки необхiднiсть приводитиме в рух торгову систему, – потреба у певних речах (таких, як прянощi чи технопродукти Ікса), потреба в спецiалiстах (таких, як ментати чи лiкарi-сукiйцi) i всi iншi земнi потреби, для яких iснували ринки – робочоi сили, будiвничих, дизайнерiв, планувальникiв форм життя, митцiв, екзотичних задоволень… Жодна правова система неспроможна була зв’язати такий складний комплекс у цiлiсть, i цей факт цiлком очевидно вказував на чергову необхiднiсть – постiйну потребу у впливових арбiтрах. Превелебнi Матерi природним чином перебрали на себе цю роль в економiчнiй мережi, i Майлс Тег це знав. Знав також, що його знову витягли, як козир у грi. Подобаеться йому це чи нi, для негоцiацiй не мае значення. – Ти, схоже, не маеш сiм’i, яка б тебе тут тримала, – сказала Тараза. Тег прийняв це мовчки. Так, його дружина вже тридцять вiсiм лiт як померла. Усi його дiти виросли i, крiм однiеi доньки, вилетiли з гнiзда. У нього було багато особистих iнтересiв, але жодних сiмейних зобов’язань. Правда. Тодi Тараза нагадала йому про довгу та вiрну службу Сестринству, покликаючись на кiлька пам’ятних здобуткiв. Знала, що похвала матиме на нього невеликий вплив, але так забезпечила собi необхiдну вiдкритiсть для наступноi теми. – Ти знаеш про свою родинну схожiсть, – промовила вона. Тег схилив голову – на мiлiметр, не бiльше. – Твоя родинна схожiсть iз першим Лето Атрiдом, дiдом Тирана, справдi незвичайна, – продовжила Тараза. Тег не подав знаку, що почув чи погодився. Це була лише iнформацiя, щось уже записане в його мiсткiй пам’ятi. Знав, що е носiем Атрiдiвських генiв. Бачив портрет Лето І в Домi Капiтули. Дивитися на цей портрет було однаково що в дзеркало. – Ти трохи вищий, – зауважила Тараза. Тег далi пильно дивився на неi згори вниз. – Прокляття, башаре, – промовила Тараза, – ти нарештi спробуеш менi допомогти? – Це наказ, Мати Настоятелько? – Нi, не наказ! Тег повiльно всмiхнувся. Те, що Тараза дозволила собi такий вибух перед ним, було промовистим. Не зробила б цього з людиною, яку не вважала б гiдною довiри. І, звiсно, не дозволила б собi такоi емоцiйноi демонстрацii з кимось, кого вважала б звичайним пiдлеглим. Тараза вiдкинулася на спинку крiсла й усмiхнулася йому. – Гаразд, – заговорила вона. – Ти собi розважився. Патрiн казав, що я вкрай тебе роздратую, знову покликавши на службу. Запевняю, що ти критично важливий для наших планiв. – Яких планiв, Мати Настоятелько? – Ми вирощуемо на Гамму гхолу Дункана Айдаго. Йому майже шiсть рокiв, вiн готовий для вiйськовоi освiти. Тег округлив очi. – Це буде для тебе клопiтким обов’язком, – сказала Тараза, – але я хочу, щоб ти якомога швидше взяв на себе його вишкiл та охорону. – Моя схожiсть iз Герцогом Атрiдом, – промовив Тег. – Ви мене використаете, щоб повернути йому первiсну пам’ять. – Так, через вiсiм чи десять рокiв. – Так довго! – Тег труснув головою. – Чому Гамму? – Його прана-бiнду спадок було змiнено Бене Тлейлакс за нашим розпорядженням. Його рефлекси такi ж швидкi, як у всiх, народжених за нашого часу. Гамму… там народився i вирiс оригiнальний Дункан Айдаго. З огляду на змiни в його клiтинному спадку, мусимо максимально наблизити всi iншi умови до вихiдних. – Навiщо ви це робите? – Це був тон ментата при сприйняттi даних. – На Ракiсi знайдено дитя, дiвчинку, що здатна наказувати червам. Ми зможемо використати там нашого гхолу. – Ви iх схрестите? – Я не пропоную тобi роботу ментата. Нам потрiбнi твоi вiйськовi здiбностi та схожiсть iз Лето І. Ти знаеш, як повернути первiсну пам’ять, коли приспiе час. – То насправдi ти повертаеш мене на службу як майстра зброi. – Думаеш, це пониження для того, хто був Верховним Башаром усiх наших сил? – Мати Настоятелько, ти наказуеш, я пiдкоряюся. Але не прийму цiеi посади без повного командування всiею обороною Гамму. – Це вже влаштовано, Майлсе. – Ти завжди знала, як працюе мiй розум. – І завжди була певна у твоiй вiрностi. Тег вiдштовхнувся вiд серванта, на мить замислився, тодi сказав: – Хто надасть менi всю iнформацiю? – Беллонда з Архiвiв, так само, як i ранiше. Забезпечить тебе шифром для обмiну повiдомленнями мiж нами. – Я дам тобi список людей, – промовив Тег. – Давнi друзi та дiти декого з них. Хочу, щоб усi вони чекали на Гамму, коли я туди прибуду. – Не думаеш, що хтось iз них вiдмовиться? Його погляд сказав: «Не будь дурненькою!» Тараза реготнула й подумала: «Ми дечого навчилися у первiсних Атрiдiв: як творити людей, що вмiють прищепити найвищу вiдданiсть i вiрнiсть». – Добором людей займеться Патрiн, – продовжив Тег. – Як я знаю, вiн не прийме рангу, але отримуватиме повну платню i всi почестi, належнi пiдполковниковi. – Тобi, звичайно, буде повернуто ранг Верховного Башара, – сказала вона. – Ми зробимо… – Нi. У вас е Бурзмалi. Не варто ослаблювати його, поставивши над ним старого командира. Вона якусь мить пильно до нього придивлялася, тодi сказала: – Ми ще не призначили Бурзмалi… – Менi це добре вiдомо. Моi давнi товаришi вичерпно iнформують про полiтику Сестринства. Та ми обое, Мати Настоятелько, знаемо, що це лише питання часу. Бурзмалi найкращий. Вона могла тiльки погодитися з цим. Це було бiльше, нiж оцiнка вiйськового ментата. Це була оцiнка Тега. Раптом iй спало на думку щось iнше. – То ти вже знав про нашу суперечку на Радi! – звинуватила вона його. – І дозволив менi… – Мати Настоятелько, якби я думав, що на Ракiсi ви збираетеся створити чергового монстра, то так би й сказав. Ви довiряете моiм рiшенням, я довiряю вашим. – Бодай тебе, Майлсе, ми надто довго були нарiзно. – Тараза пiдвелася. – Почуваюся краще, знаючи, що ти повертаешся в упряжку. – Упряжку, – промовив вiн. – Так. Признач мене башаром для спецiального доручення. Таким чином уникнемо недоречних питань, коли ця звiстка дiйде до Бурзмалi. Тараза витягла з-пiд накидки стос аркушiв рiдулiанського паперу й подала iх Теговi. – Я вже iх пiдписала. Сам впиши туди свою посаду. Там i всi iншi повноваження, транспортнi ваучери тощо. Ти коритимешся безпосередньо менi. Ти мiй башар, розумiеш? – Хiба ж я не був ним завжди? – спитав вiн. – Тепер це важливiше, нiж будь-коли досi. Охороняй цього гхолу та добре його навчай. Ти за нього вiдповiдаеш. А я пiдтримаю тебе в цьому проти будь-кого. – Я чув, що на Гамму командуе Шванг’ю. – Проти будь-кого, Майлсе. Не вiр Шванг’ю. – Розумiю. Пообiдаеш з нами? Моя дочка вже… – Вибач, Майлсе, але я мушу якомога швидше повертатися. Негайно пошлю Беллонду. Тег провiв ii до дверей, обмiнявся кiлькома чемними словами зi своiми давнiми учнями з ii групи й дивився, як вони виходять. На пiд’iзнiй дорiжцi чекав броньований землехiд новоi моделi, його вони, очевидно, привезли з собою. Вiд цього видовища Тег почувся недобре. «Такий поспiх!» Тараза прибула особисто, сама Мати Настоятелька взяла на себе роль посланця, усвiдомлюючи, що вiн усе з цього зрозумiе. Тег знав зблизька, як дiе Сестринство, тож те, що вiдбулося щойно, стало для нього одкровенням. Суперечка в Радi Бене Гессерит сягала куди глибше, нiж здогадувалися його iнформатори. «Ти мiй башар». Тег переглянув стос паперiв iз повноваженнями й ваучерами, якi залишила Тараза. Там уже стояли ii печатка та пiдпис. Довiра, що випливала з цього, додалася до iнших речей, якi вiн вiдчував, i це посилило його неспокiй. «Не вiр Шванг’ю». Вiн поклав папери в кишеню i рушив на пошуки Патрiна. Патрiна слiд поiнформувати та заспокоiти. Їм доведеться обговорити, кого покликати для цього доручення. Подумки став перебирати iмена. Попереду небезпечне завдання. Слiд покликати найкращих. Прокляття! Весь маеток потрiбно передати пiд управлiння Фiруса та Дiмели. Стiльки нюансiв! Ідучи будинком, вiн вiдчував, як прискорюеться його пульс. Минаючи вартового, одного зi своiх старих солдатiв, Майлс зупинився. – Мартiне, вiдклич усi моi сьогоднiшнi зустрiчi. Знайди мою доньку i скажи iй, що я чекаю ii у своему кабiнетi. Звiстка рознеслася по всьому домi, а звiдти по всьому маетку. Слуги та сiм’я, знаючи, що Превелебна Мати Настоятелька щойно розмовляла з ним сам на сам, автоматично встановили подобу захисного екрана, аби нiщо зайве не вiдволiкало Тега. Старша донька Дiмела перебила його, коли вiн спробував перелiчити все необхiдне для його експериментальних рiльничих проектiв. – Батьку, я не дитя! Вони перебували у невеликiй оранжереi, що примикала до його кабiнету. Рештки Тегового обiду стояли в кутку лавки з горщиками. Записник Патрiна був спертий об стiну за тацею з iжею. Тег гостро зиркнув на дочку. Дiмела вдалася в нього зовнiшнiстю, але не зростом. Надто незграбна, аби бути красунею, але ii шлюб виявився щасливим. У Дiмели й Фiруса було трое чудових дiтей. – Де Фiрус? – спитав Тег. – Роздивляеться на мiсцi, як перепланувати пiвденну ферму. – О, так. Патрiн про це згадував. Тег усмiхнувся. Його завжди тiшило, що Дiмела вiдкинула запрошення вступити до Сестринства, волiючи побратися з Фiрусом, уродженцем Лернея, i зостатися бiля батька. – Я знаю лише те, що тебе знову викликають на службу, – промовила Дiмела. – Це небезпечне доручення? – Знаеш, звучить так, наче це питае твоя мати, – вiдповiв Тег. – Тобто небезпечне. Прокляття! Хiба ти не достатньо для них зробив? – Очевидно, нi. Дiмела вiдвернулася i пiшла геть, коли з протилежного кiнця оранжереi ввiйшов Патрiн. Тег почув, що вона сказала Патрiну, проходячи повз. – Що вiн старший, то бiльше сам скидаеться на Превелебну Матiр. «А чого iншого вона сподiвалася?» – питав себе Тег. Син Превелебноi Матерi та меншого чиновника Добропорядного Альянсу Прогресивних Торговцiв, вiн зростав у господi, що жила за ритмом Сестринства. Зовсiм юним помiтив, як батькова вiрнiсть мiжпланетнiй торговiй мережi ДАПТ розвiялася, коли мати запротестувала. Цей дiм був домом його матерi аж до ii смертi, що настала менше нiж через рiк пiсля батьковоi смертi. Усюди довкола Тега зостався ii слiд. Патрiн зупинився перед ним. – Я повернувся по свiй записник. Ви додали туди якiсь iмена? – Кiлька. Тобi краще вiдразу за них узятися. – Так, сер! – Патрiн по-вiйськовому обернувся i тiею ж дорогою пiшов назад, вдаряючи себе записником по стегнi. «Вiн теж це вiдчувае», – подумав Тег. Ще раз озирнувся довкола. Цей дiм досi був садибою його матерi. Попри всi роки, якi вiн тут прожив, виростив тут сiм’ю! Це досi ii садиба. Ох, цю оранжерею збудував вiн, але кабiнет колись був ii приватною кiмнатою. Джанет Роксбро з лернейських Роксбро. Меблi, декор досi ii. Вони з дружиною внесли деякi поверховi змiни, та ядро залишилося незмiнним, як за Джанет Роксбро. Немае сумнiвiв щодо кровi Рибомовок у цiй лiнii спадковостi. Якою цiннiстю була вона для Сестринства! Дивно, що побралася з Лошi Тегом i прожила тут усе життя. Складно прийняти цей факт, доки не дiзнаешся, як упродовж поколiнь дiе розплiдна програма Сестринства. «Вони знову це зробили, – подумав Тег. – Усi цi роки зоставили мене чекати за кулiсами аж до цiеi митi». Хiба ж релiгiя впродовж усiх цих тисячолiть не намагаеться запатентувати творiння?     Тлейлаксанське питання, зi слiв Муад’Дiба Тлейлаксанське повiтря було кристалiчним, застиглим у нерухомостi, викликанiй почасти ранковою прохолодою, а почасти вiдчуттям причаеностi. Немовби там, надворi, у мiстi Бандалонгу, завмерло ненажерливе життя, чекаючи особистого сигналу, без якого не могло рушити з мiсця. Махаi, Телвiт Вафф, Пан Панiв, тiшився цiею годиною бiльше, нiж будь-якою iншою порою дня. Зараз, коли вiн виглядав у вiдчинене вiкно, мiсто належало йому. Бандалонг оживе лише з його наказу. Так вiн сказав собi. Страх, який вiн вiдчував зовнi, давав йому змогу тримати у хватцi кожну дiйснiсть, що могла постати з цього iнкубацiйного резервуара життя: тлейлаксанськоi цивiлiзацii, яка виникла тут, а тодi далеко поширила свою потугу. Його народ чекав цього часу тисячолiттями. Зараз Вафф насолоджувався цiею хвилиною. Впродовж усiх лихих часiв Пророка Лето ІІ (не Бога-Імператора, а Божого Посланця), впродовж усього Голоду та Розсiяння, впродовж усiх болiсних поразок вiд рук нижчих створiнь, упродовж усiх цих страждань тлейлаксу терпляче збирали сили для цiеi митi. «Ми дiждалися нашого часу, о Пророче!» Вiн бачив мiсто, що лежало пiд його високим вiкном, як символ, один виразний знак на сторiнцi з тлейлаксанським узором. Іншi планети тлейлаксу, iншi великi мiста, взаемопов’язанi, залежнi однi вiд одних i всi вiрнi центру – його Боговi i його мiсту, – чекали сигналу, що, як усi вони знали, мусить невдовзi настати. Об’еднанi сили лицеплясiв i машейхiв стислися, як пружини, готуючись до космiчного стрибка. Тисячолiття чекання добiгали кiнця. Вафф думав про це як про довгий початок. Так. Сам собi кивнув головою, дивлячись на причаене мiсто. Вiд самого початку, вiд нескiнченно малого зерна iдеi проводирi тлейлаксу розумiли небезпеку плану – такого широкого, затяжного, заплутаного й витонченого. Знали, що вони неодмiнно раз у раз опинятимуться на межi катастрофи та долатимуть ii, приймали болiснi втрати, пiдлеглостi та приниження. Це все i ще бiльше було вкладено в конструювання особливого образу Бене Тлейлакс. Упродовж тисячолiть удавання вони створили мiф. «Мерзеннi, огиднi, бруднi тлейлаксу! Дурнi тлейлаксу! Передбачуванi тлейлаксу! Імпульсивнi тлейлаксу!» Навiть прислужники Пророка стали жертвою цього мiфу. Полонена Рибомовка стояла в цiй самiй кiмнатi i кричала Пановi тлейлаксу: «Довге прикидання створюе дiйснiсть! Ти справдi мерзенний!» Тож вони ii вбили, а Пророк нiчого не зробив. Як мало всi цi чужi свiти та народи розумiли стриманiсть тлейлаксу. Імпульсивнiсть? Хай ще раз обмiркують це пiсля того, як Бене Тлейлакс покажуть, скiльки тисячолiть вони спроможнi були чекати свого возвеличення. – Spannungsbogen![7 - Розтягнення лука! (Нiм.)] У Ваффа саме скотилося з язика це старовинне слово. Розтягнення лука! Наскiльки можна вiдтягти тятиву лука, перш нiж випустити стрiлу. Ця стрiла глибоко ударить! – Машейхи чекали найдовше, – прошепотiв Вафф. Тут, у своiй мiцнiй вежi, вiн зважився сам собi промовити це слово: «Машейхи». Сонце здiймалося, вершини дахiв унизу заблищали. Вiн почув, як заворушилося життя у мiстi. Солодка гiркота тлейлаксанських запахiв носилася в повiтрi, що напливало крiзь вiкно. Вафф глибоко вдихнув i зачинив вiкно. Вiдчув, що ця хвилина самотнього спостереження вiдновила його сили. Вiдвернувся, вiдiйшов вiд вiкна, вдягнув бiлий кiлет – почесну накидку, перед якою мають схилитися всi Домели. Накидка повнiстю закривала його коротке тiло, викликавши в нього виразне вiдчуття, наче насправдi це не одяг, а обладунок. Обладунок Бога! – Ми – народ Ягiсту, – нагадував вiн своiм радникам-консильйорам учора ввечерi. – Все iнше – фронтир. Усi цi тисячолiття ми плекали мiф про нашу слабкiсть i злочиннi практики з однiею метою. Навiть Бене Гессерит вiрять у нього! Дев’ять його радникiв, що сидiли в пiдземнiй безвiконнiй не-кiмнатi-сагрi, мовчки всмiхнулися, схвалюючи його слова. Знали, що так значиться у присудi гуфрану. Сценою, на якiй тлейлаксу вирiшували свою долю, завжди був кегл iз законом гуфрану. Слушно, що навiть Вафф, наймогутнiший iз тлейлаксу, не мiг, покинувши свiй свiт, бути прийнятим наново, не принизившись у гуфранi, не вимолюючи прощення за контакт iз чужинськими грiхами, яких годi й уявити. Вихiд мiж невiрних-повiнд мiг забруднити навiть найсильнiшого. Хассадари, що стерегли всi кордони тлейлаксу та охороняли селямлики iз жiнками, мали рацiю, пiдозрюючи навiть Ваффа. Так, вiн належав до народу й кеглу, та мусив доводити це щоразу, коли покидав серцевинний свiт i повертався, i, звичайно, щоразу, коли входив до селямлику, аби вiддати свою сперму. Вафф пiдiйшов до довгого дзеркала, пильно оглянув себе та свою одежу. Знав, що повiндам його постать здаеться ельфiйською – ледь пiвтора метра заввишки. Очi, волосся та шкiра мали сiрий вiдтiнок, це вiдповiдало овальному обличчю з маленькими ротом i разком гострих зубiв. Лицепляс мiг наслiдувати його риси й поставу, мiг стерти цi риси з наказу Машейха, та це не ошукало б жодного машейха й жодного хассадара. Таке обмануло б лише повiнд. Крiм Бене Гессерит! Ця думка викликала гримасу на його обличчi. Що ж, вiдьми ще не стикалися з новими лицеплясами! «Жоден iнший народ не опанував генетичну мову так добре, як Бене Тлейлакс, – пiдбадьорив вiн себе. – Ми слушно називаемо ii “мовою Бога”, бо сам Бог дав нам цю велику потугу». Вафф пiдiйшов до дверей i чекав там ранкового дзвону. Подумав, що неможливо описати багатство емоцiй, якi вiн зараз вiдчував. Час розгорнувся для нього. Не питав, чого iстинне послання Пророка було почуто лише Бене Тлейлакс. Зробив це Бог, а Пророк був у цьому дiяннi Божою Рукою, гiдним пошани як Божий Посланець. «Ти приготував iх для нас, о Пророче!» А гхола на Гамму, цей гхола у цей час, був вартий усього чекання. Залунав ранковий дзвiн, i Вафф вступив до зали. З’явилися iншi одягненi в бiле постатi, оточили його, разом вони вийшли на схiдний балкон, щоб привiтати сонце. Як Махаi та Абдл свого народу, вiн мiг ототожнювати себе з усiма тлейлаксу. «Ми законовчителi Шарiату, останнi з нашого роду у Всесвiтi». Нiде за стiнами зачинених покоiв його братiв-малiкiв вiн не мiг вимовити вголос цих таемних слiв, але знав, що всi уми довкола нього зараз подiляють цю думку, ii дiя помiтна в машейхах, домелах i лицеплясах. Парадокс в’язей спорiдненостi та почуття суспiльного еднання, що пронизувало хел вiд машейхiв до найнижчих домелiв, не був парадоксом для Ваффа. «Ми працюемо заради одного Бога». Лицепляс у подобi домела вклонився i вiдчинив дверi балкона. Вафф, виходячи на сонячне свiтло в оточеннi численного супроводу, посмiхнувся, пiзнавши лицепляса. «Просто домел!» Це був родинний жарт, але лицепляси не були родичами. Були конструкцiями, знаряддями, як iнше знаряддя, гхола на Гамму. Всiх iх сконструйовано мовою Бога, якою розмовляли тiльки машейхи. Разом з iншими, що тiсно його обступили, Вафф склав уклiн сонцю. Проголосив оклик Абдла i почув, як той вiдгукнувся луною незлiченних голосiв з найдальших околиць мiста. «Сонце не Бог», – прокричав вiн. Нi, сонце було тiльки символом нескiнченних Божих сил i милосердя – чергова конструкцiя, чергове знаряддя. Почуваючись очищеним пiсля свого переходу через гуфран минулого вечора та вiдновленим ранковим ритуалом, Вафф мiг тепер обдумати подорож назовнi, до мiсць повiнд, i щойно довершене повернення, – ця подорож i зробила гуфран необхiдним. Іншi вiрнi розступалися перед ним, коли вiн повернув до внутрiшнiх коридорiв та ступив на ескалатор, що вiв до центрального саду, куди Вафф запросив на зустрiч своiх радникiв. «Цей наскок на повiнд був вдалим», – подумав вiн. Щоразу, покидаючи внутрiшнi свiти Бене Тлейлакс, Вафф почувався як у лашкарi, вiйськовому походi з метою найвищоi вiдомсти, яку його народ таемно називав Бодал (завжди з великоi лiтери й завжди перше, що пiдтверджували гуфран чи хел). Цей останнiй лашкар видався напрочуд успiшним. Вафф спустився ескалатором у центральний сад, повний сонячного свiтла, вiдбитого призматичними рефлекторами на довколишнiх дахах. Маленький фонтан грав вiзуальну фугу в центрi всипаного галькою круга. Низький бiлий палiсадник огороджував з одного боку коротко обстрижений травник, розмiщений достатньо близько до фонтана, щоб повiтря було вологим, а все ж не настiльки, щоб плюскiт води заважав тихiй розмовi. Довкола загородженого травника стояли десять вузьких лав iз древнього пластику, дев’ять iз них утворювали пiвколо, а десята стояла навпроти, окремо вiд iнших. Зупинившись на краю огородженого травника, Вафф озирнувся довкруги, намагаючись здогадатися, чого вiн нiколи ранiше не вiдчував такого iнтенсивного задоволення вiд вигляду цього мiсця. Темно-синiй колiр лав був не фарбою, а кольором самого матерiалу. За столiття користування на них з’явилися невеликi западини-пiдлокiтники вiд дотику рук, а ще вм’ятини вiд незлiченних сiдниць, але колiр зношених мiсць був так само насиченим, як i решти. Вафф сiв навпроти дев’ятьох радникiв, упорядковуючи слова, якi – вiн це знав – мусив промовити. Документ, привезений ним з останнього лашкару, справжня причина цiеi вилазки, не мiг з’явитися у бiльш вiдповiдний час. І його заголовок, i текст мiстили в собi важливе послання для тлейлаксу. Вафф вийняв iз внутрiшньоi кишенi тонкий стос рiдулiанського кристалiчного паперу. Помiтив наростання цiкавостi своiх радникiв: дев’ять облич, схожих на його обличчя, машейхи з внутрiшнього кеглу. Всi вони виражали очiкування. Уже прочитали в кеглi цей документ – Атрiдiвський манiфест. Провели нiч у роздумах над посланням манiфесту. Тепер слiд його обговорити. Вафф поклав документ собi на колiна. – Пропоную розповсюдити сказане тут якомога ширше, – промовив Вафф. – Без змiн? – Це озвався Мiрлат, вiн найближче з усiх радникiв пiдiйшов до гхола-трансформацii. Мiрлат, без сумнiву, мав аспiрацii стати Абдлом i Махаi. Вафф зосередився на широких щелепах радника, де впродовж столiть нарiс хрящ, видимий знак значного вiку його теперiшнього тiла. – Точно таким, як вiн потрапив у нашi руки, – сказав Вафф. – Це небезпечно, – зауважив Мiрлат. Вафф повернув голову праворуч, його дитинний профiль обрисувався на тлi фонтана, так що радники могли за ним стежити. «Божа рука на моему боцi!» Небо над ним – наче вiдшлiфований сердолiк, немов Бандалонг, найдревнiше мiсто тлейлаксу, збудоване пiд одним iз тих штучних склепiнь, якi зводили, щоб захищати пiонерськi поселення на суворiших планетах. Коли Вафф знову повернувся до радникiв, вираз його обличчя був м’яким i улесливим. – Жодноi небезпеки для нас, – сказав вiн. – Це як подивитися, – вiдповiв Мiрлат. – То подивiмося з рiзних поглядiв, – запропонував Вафф. – Чи маемо ми боятися Ікса або Рибомовок? Насправдi нi. Вони нашi, хоча й не знають цього. Вафф дав цим словам проникнути у свiдомiсть; усi вони знали, що новi лицепляси засiдають у найвищих радах Ікса та Рибомовок, i пiдмiну не викрито. – Гiльдiя не виступить проти нас i не протистоятиме нам, бо ми для неi едине певне джерело меланжу, – продовжив Вафф. – А як же цi Всечеснi Матрони, що повернулися з Розсiяння? – зажадав Мiрлат. – Займемося ними, коли постане така потреба, – вiдповiв Вафф. – І нам допоможуть потомки нашого народу, що добровiльно вiдiйшли в Розсiяння. – Здаеться, зараз вiдповiдний час, – пробурмотiв один iз радникiв. Як зауважив Вафф, це був Торг Молодший. Добре. Один голос забезпечено. – Бене Гессерит! – буркнув Мiрлат. – Думаю, що Всечеснi Матрони усунуть цих вiдьом iз нашого шляху, – сказав Вафф. – Вони вже гарчать однi на одних, як звiрi в бойових ямах. – А якщо автора цього манiфесту встановлять? – з натиском сказав Мiрлат. – Що тодi? Кiлька радникiв кивнули, погоджуючись. Вафф вiдмiтив iх у пам’ятi: люди, яких слiд переконати. – У цей вiк небезпечно зватися Атрiдом, – промовив вiн. – Окрiм, можливо, Гамму, – сказав Мiрлат. – А цей документ пiдписаний Атрiдiвським iменем! «Як дивно», – подумав Вафф. Представник ДАПТ на конференцii повiнд, заради якоi Вафф покинув внутрiшнi планети Тлейлакса, саме на цьому й наголосив. Але люди ДАПТ здебiльшого були таемними атеiстами, кожну релiгiю вони розглядали як пiдозрiлу, Атрiди ж, безперечно, були потужною релiгiйною силою. Острах ДАПТ був майже вiдчутний на дотик. Вафф виклав цю реакцiю ДАПТ. – Цей наймит ДАПТ, прокляття Боже його душi, мае рацiю, – впирався Мiрлат. – Документ пiдступний. «Слiд буде зайнятися Мiрлатом», – подумав Вафф. Узяв манiфест iз колiн, уголос прочитав перший рядок. «Спочатку було слово, а слово було Бог». – Просто як в Оранжистськiй Католицькiй Бiблii, – зауважив Мiрлат. Голови знову кивнули, висловлюючи стурбовану згоду. Вафф посмiхнувся, показавши кiнчики своiх iклiв. – Ти натякаеш, що серед повiнд е тi, хто пiдозрюе про iснування Шарiату та машейхiв? Добре було вiдкрито вимовити це, нагадавши слухачам, що лише тут, у найсерцевиннiшому колi тлейлаксу, старi слова та стара мова збереглися незмiнними. Невже Мiрлат чи хтось iнший боялися, що Атрiдiвськi слова можуть повалити Шарiат? Вафф виголосив це запитання i побачив стривоженi обличчя. – Чи е серед вас тi, – спитав Вафф, – хто вiрить, що бодай хтось iз повiнд знае, як ми користуемося мовою Бога? Ось! Нехай подумають про це! Кожен iз них час вiд часу прокидався в тiлi гхоли. Ця Рада мала тiлесну безперервнiсть, якоi нiколи не досяг жоден iнший народ. Сам Мiрлат на власнi очi бачив Пророка. Скителi розмовляв iз Муад’Дiбом! Довiдавшись, як можна вiдновити тiло й повернути пам’ять, вони сконденсували цю силу в одному урядi, обмеживши ii потугу, щоб вона не вимагалася повсюдно. Лише вiдьми мали подiбне сховище досвiду, з якого могли черпати, а дiяли вони вкрай обережно, жахаючись, що можуть створити чергового Квiзац Хадераха! Вафф сказав це своiм радникам, додавши: – Настав час дiяти. Коли нiхто не заперечив, Вафф промовив: – У цього манiфесту один автор. Усi аналiзи це пiдтверджують. Мiрлате? – Написано одною особою, а ця особа – Атрiд. У цьому немае сумнiвiв, – погодився Мiрлат. – На конференцii повiнд усi так вважають, – сказав Вафф. – Навiть стерновий Гiльдii третього ступеня погоджуеться з цим. – Та ця одна особа створила рiч, що викликае рiзку реакцiю серед рiзних народiв, – доводив Мiрлат. – Чи ми колись ставили пiд сумнiв пiдривний талант Атрiдiв? – спитав Вафф. – Коли повiнди показали менi цей документ, я збагнув, що Бог послав нам сигнал. – Вiдьми й далi заперечують свое авторство? – спитав Торг Молодший. «Який вiн чуйний», – подумав Вафф. – Манiфест ставить пiд сумнiв усi релiгii повiнд, – промовив вiн. – Усi вiри, крiм нашоi, зависли над прiрвою. – У цьому й суть проблеми! – рвонувся Мiрлат. – Та це знаемо лише ми, – сказав Вафф. – Хто iнший бодай здогадуеться про iснування Шарiату? – Гiльдiя, – вiдповiв Мiрлат. – Вони нiколи цього не говорили й нiколи не скажуть. Знають, якою буде наша вiдповiдь. Вафф пiдняв iз колiн кiлька аркушiв паперу та прочитав уголос: – Наш Усесвiт пронизують сили, яких ми не можемо збагнути. Бачимо тiнi цих сил, коли вони проектуються на екран, доступний нашим чуттям, але не розумiемо iх. – Атрiд, який це написав, знае про Шарiат, – пробурмотiв Мiрлат. Вафф читав далi, наче нiхто його не перебивав: – Розумiння вимагае слiв. Не все можна звести до слiв. Дещо можна пережити лише безсловесно. Вафф знову поклав документ на колiна, немов тримаючи святу релiквiю. Заговорив так тихо, що слухачi мусили схилитися в його бiк, а дехто приклав до вуха долоню. – Це каже, що наш Усесвiт магiчний. Каже, що всi довiльнi форми минущi та пiдлягають магiчним змiнам. Наука привела нас до цiеi iнтерпретацii так, наче помiстила на стежцi, з якоi неможливо збочити. Вiн замовк на мить, даючи словам глибше проникнути й заятритися, тодi продовжив: – Жоден ракiанський священник Роздiленого Бога, жоден iнший шарлатан повiнд не може прийняти цього. Це знаемо лише ми, бо наш Бог е магiчним Богом, мовою якого ми говоримо. – Нас звинуватять у авторствi, – промовив Мiрлат, рiзко хитнувши головою. – Нi! Розумiю. Розумiю, що ти маеш на увазi. Вафф зберiгав мовчання. Знав, що всi вони задумалися над своiм суфiйським походженням, згадуючи Велику Вiру та дзен-сунiтський екуменiзм, що породив Бене Тлейлакс. Люди цього кеглу знали об’явленi Богом факти iхнього походження, але поколiння секретностi гарантували, що жоден повiнда не подiляе цього знання. Крiзь свiдомiсть Ваффа пропливли безмовнi слова: «Засади, що базуються на розумiннi, мiстять вiру в абсолютну пiдставу, з якоi, наче рослини з насiння, виростають усi речi». Знаючи, що його радники теж подумки промовили цей катехiзис Великоi Вiри, Вафф нагадав iм дзен-сунiтське напучування. – За такими засадами приховуеться вiра у слова, яку повiнди не ставлять пiд сумнiв. Їi ставить пiд сумнiв лише Шарiат, i ми робимо це мовчки. Його радники одностайно кивнули. Вафф ледь схилив голову i продовжив: – Твердження про те, що iснують речi, якi неможливо описати словами, стрясае Всесвiтом, де слова е найвищою вiрою. – Повiндська отрута! – скрикнули його радники. Вафф здобув iх усiх, а тодi останнiм ударом закрiпив перемогу, запитавши: – Яким е суфiйсько-дзен-сунiтське кредо? Вони не смiли промовити його вголос, але всi подумали: «Щоб здобути с’торi[8 - Вiд японського «саторi», буквально «просвiтлення». Термiн iз медiативноi практики дзен-буддизму.], непотрiбне розумiння. С’торi iснуе без слiв i навiть без назви». За мить вони одностайно здiйняли голови i з розумiнням обмiнялися поглядами. Мiрлат узяв на себе декламацiю присяги тлейлаксу: – Я можу сказати «Бог», та це не мiй Бог. Це лише шум, i вiн не сильнiший за будь-який iнший шум. – Тепер я бачу, – сказав Вафф, – що всi ви вiдчули силу, яка потрапила до наших рук завдяки цьому документовi. Серед повiнд уже розiйшлися мiльйони й мiльйони його копiй. – Хто цим займаеться? – спитав Мiрлат. – А кого це обходить? – вiдбив удар Вафф. – Хай повiнди ганяються за ними, з’ясовуючи iхне походження, намагаючись iх придушити, виголошуючи проти них проповiдi. З кожною такою дiею вплив цих слiв на повiнд лише збiльшиться. – Чи не слiд нам теж проповiдувати проти цих слiв? – сказав Мiрлат. – Лише коли цього вимагатимуть обставини, – вiдповiв Вафф. – Глядiть! – Вiн ляснув паперами об колiна. – Повiнди обмежили свою свiдомiсть, зосередившись на однiй цiлi, i в цьому iхня слабкiсть. Мусимо поширити цей манiфест серед якомога бiльшоi кiлькостi людей. – Магiя нашого Бога – наш единий мiст, – завели радники. Вафф упевнився, що всi вони повернулися до безпечного центру своеi вiри. Це легко вдалося. Жоден машейх не подiляе глупоти повiнди, що стогне: «Твое милосердя нескiнченне, Боже, та чому я?» Одною фразою повiнда прикликае нескiнченнiсть i заперечуе ii, нi на мить не помiчаючи власноi дуростi. – Скителi, – прокликав Вафф. Наймолодший, з дитячим обличчям, радник, що, як годилося, сидiв найдалi лiворуч, охоче схилився вперед. – Озброй вiрних, – сказав Вафф. – Дивуюся, що Атрiди дали нам цю зброю, – промовив Мiрлат. – Чому Атрiди завжди впиваються в iдею, що притягуе мiльярди, роблячи iх своiми послiдовниками? – Це не Атрiди, це Бог, – вiдповiв Вафф. Тодi здiйняв руки й виголосив заключну ритуальну фразу: – Машейхи зустрiлися в кеглi та вiдчули присутнiсть свого Бога. Вафф заплющив очi та почекав, доки iншi вийдуть. Машейх! Як добре було називатися так у кеглi, розмовляти мовою iсламiяту, якою жоден тлейлаксу не говорив поза таемними радами. Навiть до лицеплясiв не зверталися цiею мовою. Нiде у Вехтi Яндоли чи в найдальших околицях тлейлаксанського Ягiсту немае живого повiнди, що знав би цю таемницю. «Ягiст, – подумав Вафф, пiдводячись iз лави. – Ягiст, земля тих, над ким немае зверхника». Йому здалося, що документ у його руцi вiбруе. Цей Атрiдiвський манiфест був саме тим, що поведе маси повiнд до iхньоi загибелi. Одного дня це меланж, iншого – гiркий бруд.     Ракiанський афоризм Третього року свого життя зi священниками Ракiса дiвчинка Шiана лежала на вершинi високоi крутоi дюни. Пильно вдивлялася у ранкову далечiнь, з якоi долинав викликаний тертям гучний гуркiт. Свiтло, мов примарне срiбло, iмлистою димкою замерзало на обрii. Поверхня пiску досi була по-нiчному холодною. Вона знала, що священники стежать за нею з безпечноi, оточеноi водою вежi, кiлометрiв за два позаду неi, та це ii не турбувало. Усю увагу дiвчинки поглинало тремтiння пiд ii тiлом. «Великий, – подумала вона. – Щонайменше сiмдесят метрiв. Великий i прекрасний». Сiрий шовковистий дистикост тiсно прилягав до ii шкiри. Не був подертим i полатаним, як той успадкований вiд старшоi рiднi, що вона носила до того, як священники забрали ii пiд свою опiку. Вiдчувала вдячнiсть за гарний дистикост i товсту бiло-пурпурову накидку, що покривала ii, але насамперед вiдчувала пiднесення вiд перебування тут. У такi моменти, як цей, ii переповнювало вiдчуття чогось розкiшного й небезпечного. Священники не розумiли, що тут вiдбувалося. Вона про це знала. Боягузи. Шiана озирнулася через плече на далеку вежу й побачила зблиски сонячного свiтла на лiнзах. Дитина, надто розвинута для своiх одинадцяти стандартних рокiв, струнка i смаглява, бронзововолоса, з вигорiлими на сонцi пасмами, могла виразно уявити, що бачили священники крiзь своi шпигунськi лiнзи. «Бачать, як я роблю те, чого вони не смiють. Бачать мене на стежцi Шайтана. Я видаюся дуже маленькою на пiску, а Шайтан видаеться дуже великим. Уже можуть його побачити». Зi звуку скреготiння Шiана знала, що вона теж скоро побачить гiгантського черва. Не думала про дедалi ближчого монстра як про Шай-Хулуда, Бога пiскiв, постать, про яку щоранку спiвали священники, вшановуючи перлину свiдомостi Лето ІІ, вкладену в кожного з цих багатокiльцевих владик пустелi. Думала про червiв здебiльшого як про «тих, що мене пощадили» або як про Шайтанiв. Тепер вони належали iй. Цей iхнiй зв’язок розпочався трохи бiльше нiж три роки тому, у мiсяць ii восьмого дня народження, мiсяць Ігат за старим календарем. Їi сiльце було убогим пiонерським поселенням, збудованим далеко перед безпечними бар’ерами, такими як канати й кiльцевi канали мiста Кiна. Лише рiв iз вологим пiском охороняв такi пiонерськi мiсцини. Шайтан уникав води, але його вектор, пiщана форель, швидко поглинала всю вологу. Дорогоцiнну вологу, пiйману у вiтряну пастку, доводилося щоденно витрачати для вiдновлення бар’ера. Їi село було жалюгiдною купкою хиж i халуп iз двома малими вiтряними пастками. Пiйманоi у них води вистачало, щоб напитися, але рiдко був надлишок, який можна було використати для бар’ера вiд червiв. Той ранок дуже скидався на сьогоднiшнiй. Нiчний холод разив iй у носi та в легенях, примарна димка стягувала небокрай. Бiльшiсть сiльських дiтей висипала до пустелi, щоб шукати шматочки й пiщинки меланжу, якi часом залишав Шайтан на шляху свого переходу. Вночi поблизу чутно було двох великих. За меланж навiть при теперiшньому падiннi цiн можна було купити глазуровану цеглу, щоб викласти третю вiтряну пастку. У своiх пошуках дiти роздивлялися не лише прянощi, а й знаки сiчей – древнiх фрименських укрiплень. Тепер вiд них залишилися тiльки рештки, але скельнi бар’ери давали бiльшу безпеку вiд Шайтана. А ще в деяких сiчових сховищах начебто зберiгалися загубленi скарби меланжу. Кожен поселянин мрiяв про таку знахiдку. Шiана, одягнена в латаний дистикост i благеньку накидку, самотньо повернула на пiвнiчний схiд, до далекого туманного клубка повiтря, що розповiдав про велике мiсто Кiн, волога якого здiймалася в нагрiтому сонцем вiтерцi. Полювання на крихти меланжу було здебiльшого справою, що вимагала зосередження уваги на нюховi. При такiй концентрацii вiльними залишалися тiльки клаптики свiдомостi, налаштованi на скреготiння пiску, що сповiщало про наближення Шайтана. М’язи нiг автоматично рухалися в неритмiчнiй ходi, яка не вiдрiзнялася вiд природних звукiв пустелi. Шiана не почула перших крикiв. Вони злилися з солоним тертям несеного вiтром пiску об бархани, що закривали вiд неi сiльце. Звук повiльно проникнув у свiдомiсть, а тодi привернув до себе увагу. Кричало багато голосiв! Шiана вiдкинула пустельну обережнiсть – нерiвномiрнi кроки. Рухаючись так швидко, як дозволяли ii дитячi мускули, вона видряпалася на зсипний схил бархана i глянула з-за нього туди, звiдки долинав той жахливий крик. Устигла побачити те, що поклало край останнiм крикам. Вiтер i пiщана форель висушили широку дугу бар’ера на протилежному кiнцi ii сiльця. Шiана розгледiла прогалину, що вирiзнялася кольором. Крiзь отвiр пробрався дикий черв. Кружляв усерединi решток вологоi запори. Гiгантська паща, що вiдсвiчувала полум’ям, поглинала людей i хижi, кiльце швидко стискалося. Шiана побачила останнiх уцiлiлих, скупчених у центрi руйновища, простору, вже очищеного вiд убогих халуп та уламкiв вiтряних пасток. На ii очах деякi люди намагалися вирватися i втекти в пустелю. Серед ошалiлих утiкачiв Шiана розпiзнала свого батька. Нiхто не врятувався. Велика паща поглинула всiх, перш нiж обернулася, щоб зрiвняти iз землею рештки сiльця. Вiд крихiтного поселення, що посмiло захопити клаптик Шайтанового володiння, зостався тiльки пiсок, з якого курiвся дим. Мiсце, де було село, втратило всi ознаки людських поселень, як до того, коли сюди прийшли першi мешканцi. Шiана глибоко вдихнула, втягнувши повiтря крiзь нiс, щоб зберегти тiлесну вологу, – так чинила кожна добра дитина пустелi. Пробiглася поглядом по горизонту, шукаючи iнших дiтей, але Шайтан залишив по той бiк сiльця слiд iз численними звивинами та петлями. В ii полi зору не зосталося жодноi людини. Вона скрикнула високим пронизливим голосом, що далеко рознiсся в сухому повiтрi. Нiхто не вiдгукнувся у вiдповiдь. Сама. Шiана, мов у трансi, рушила до села вздовж гребеня дюни. Коли пiдiйшла достатньо близько, ii нiздрi заповнила потужна хвиля корицевого запаху, несена вiтром, який досi здiймав куряву з вершин дюн. Тут вона зрозумiла, що сталося. Село опинилося на поверхнi премеланжевого викиду, це й спричинило катастрофу. Коли велика маса глибоко пiд пiском дозрiла, вибух розкидав прянощi, i прибув Шайтан. Будь-яка дитина знала, що Шайтан не може протистояти викиду прянощiв. Лють i дикий розпач почали наростати в Шiанi. Вона бездумно збiгла з дюни в напрямку Шайтана, помчала за червом, що повертався через те ж сухе мiсце, яким i дiстався до села. Не роздумуючи, рвонула до хвоста, видряпалася на нього й побiгла вперед по великiй кiльчастiй спинi. Бiля опуклостi за його пащею присiла навпочiпки й замолотила кулаками по твердiй поверхнi. Черв зупинився. Їi гнiв зненацька перетворився на жах. Шiана перестала молотити черва. Лише тодi усвiдомила, що кричить. Їi переповнило страшне почуття самотностi. Не знала, як опинилася тут. Знала тiльки, де була, i це стиснуло ii агонiею страху. Черв так i лежав на пiску, не рухаючись. Шiана не знала, що робити. Черв щомитi мiг перевернутися i розчавити ii. Або закопатися пiд пiсок, залишивши ii на поверхнi, щоб поглинути потiм, на дозвiллi. Зненацька довге дрижання прокотилося вздовж усiеi спини черва – вiд хвоста до того мiсця за пащею, де сидiла Шiана. Черв рушив уперед. Звернув широкою дугою i, набираючи швидкостi, скерувався на пiвнiчний схiд. Шiана схилилася вперед i вхопилася за ближчий край кiльця на спинi черва. Боялася, що черв от-от ковзне в пiсок. Що вона зможе тодi зробити? Але Шайтан не закопувався. Коли пройшли хвилини, а ритм простого i швидкого переходу через дюни не змiнився, Шiана виявила, що ii розум знову працюе. Вона знала про таку iзду верхи. Священники Роздiленого Бога забороняли ii, але iсторii – i писанi, i уснi – розповiдали, що фримени iздили так у давнину. Фримени стояли на спинi Шайтана, утримуючись за допомогою тонких жердин iз гачками на кiнцях. Священники заявляли, що це дiялося до того, як Лето ІІ подiлився своею свiдомiстю з Богом пустелi. Тепер було заборонено все, що могло б принизити розсипанi фрагменти Лето ІІ. Зi швидкiстю, яка дивувала Шiану, черв нiс ii до покритих iмлою обрисiв Кiна. Велике мiсто бовванiло на ламаному обрii, наче мiраж. Поношена накидка Шiани лопотiла, вдаряючись об тонку поверхню ii латаного дистикоста. Болiли пальцi, якими вона трималася об ведучу поверхню гiгантського кiльця. Кориця, палений камiнь та озон iз червового теплообмiну обвiвали ii при змiнi вiтру. Обриси Кiна попереду ставали виразнiшими. «Священники побачать мене й лютуватимуть», – подумала вона. Розпiзнала низькi цеглянi стiни, що позначали першу лiнiю канатiв, а за ними закритий бочкоподiбний вигин поверхневого акведука. Над усiм цим здiймалися огорожi садiв-терас i високi профiлi гiгантських вiтряних пасток, ще далi – храмовий комплекс iз власними водними бар’ерами. Денний перехiд по вiдкритому пiску за неповну годину! Їi батьки й сусiди-селяни часто долали цю дорогу або з торговою метою, або щоб приеднатися до танцiв, але Шiана ходила з ними лише двiчi. Найкраще пам’ятала танець i бiйку, якою вiн закiнчився. Розмiр Кiна викликав у неi захоплення. Стiльки будинкiв! Стiльки людей! Шайтан не мiг загрожувати такому великому мiсту. Та черв рвався вперед, наче мiг перестрибнути через канат i акведук. Шiана вдивлялася у мiсто, що здiймалося перед нею дедалi вище, вище й вище. Захоплення придушило страх. Шайтан не збирався зупинятися! Раптом черв загальмував. Тубулярнi вентиляцiйнi отвори каната були не бiльше нiж за п’ятдесят метрiв вiд його роззявленоi пащi. Шiана вiдчула гарячий запах корицi, почула глибокий гуркiт внутрiшньоi печi Шайтана. Урештi iй стало ясно, що подорож добiгла кiнця. Шiана повiльно випустила кiльце. Стояла, очiкуючи, що черв от-от рушить знову. Шайтан нерухомо стояв на мiсцi. Вона обережно зсунулася зi свого сiдала i спустилася на пiсок. Тут зупинилася. Тепер вiн ворухнеться? Мала непевну iдею рвонути в бiк каната, але цей черв ii зачарував. Ковзаючись на збуреному пiску, Шiана пiшла вперед, стала перед червом i зазирнула в жахливу пащу. Всерединi рами з кристалiчних зубiв то вперед, то назад прокочувалося полум’я. Їi охопив пекучий видих iз запахом прянощiв. До Шiани повернулося безумство, що ранiше змусило ii спуститися з дюни й кинутися до черва. – Будь ти проклятий, Шайтане! – гукнула вона, замахуючись кулаком на страхiтливу пащу. – Що ми тобi заподiяли? Цi слова вона чула вiд матерi, коли черв знищив iхнi картоплянi грядки. Жодною часткою свiдомостi Шiана й на мить не сумнiвалася в доречностi назви «Шайтан» i в слушностi материнського гнiву. Вона належала до найнижчоi верстви ракiанського суспiльства i знала про це. Їi народ насамперед вiрив у Шайтана, а вже потiм у Шай-Хулуда. Черви були червами, а часто ще й чимось значно гiршим. На вiдкритому пiску не було справедливостi. Там чаiлася тiльки небезпека. Злиднi та страх перед священниками могли вигнати ii людей на грiзнi дюни, але навiть тодi вони рухалися з гнiвною витривалiстю, що вела колись фрименiв. Та цього разу перемiг Шайтан. Тут Шiана усвiдомила, що стоiть на смертоноснiй дорозi. Їi мозок, ще не зовсiм повернувшись до нормального стану, розпiзнав лише те, що вона вчинила безумство. Значно пiзнiше, коли науки Сестринства вiдшлiфували ii розум, вона збагнула, що тодi ii з головою накрив жах самотностi. Вона прагнула, щоб Шайтан забрав ii до мертвих. З-пiд черва видобувся звук скреготiння. Шiана придушила крик. Спершу повiльно, потiм швидше черв вiдступив назад на кiлька метрiв. Тодi розвернувся i, набираючи швидкостi, помчав назад, залишаючи слiд, паралельний до того, який вiн проклав дорогою з пустелi. Скрипiння його переходу затихло вдалинi. Поступово до Шiани дiйшло, що вона чуе щось iнше. Глянула вгору, на небо. Над нею зi звуком «твок-твок» пролетiв священницький орнiтоптер, мазнувши ii своею тiнню. Виблискуючи в ранковому сонцi, поспiшив за червом до пустелi. Тодi Шiана вiдчула бiльш знайомий страх. Священники! Вона не зводила з ’топтера очей. Той завис оддалiк, потiм повернувся i легко сiв поблизу, на латку вигладженого червом пiску. Шiана вiдчула запах мастила й нудку терпкiсть палива ’топтера. Вiн був гiгантською комахою, яка сiла на пiсок i чекала, щоб на неi кинутися. Вiдкрився люк. Шiана стояла на мiсцi, розправивши плечi. Дуже добре; вони ii пiймали. Вона знала, чого очiкувати. Пробувати тiкати безглуздо. Лише священники використовують ’топтери. Можуть усюди дiстатися i все побачити. Вийшло двое багато одягнених священникiв; iхня одежа вся була золотою i бiлою, з пурпуровим рубцем. Побiгли до неi по пiску. Впали перед нею навколiшки, так близько, що вона чула запах iхнього поту й мускуснi пахощi меланжу, якими просяк iхнiй одяг. Були молодими, але дуже скидалися на всiх священникiв, яких вона пам’ятала: з м’якими рисами, незагрубiлими долонями, байдужими до втрати своеi вологи. Нiхто з них не мав дистикоста пiд верхнiм одягом. Той, що стояв лiворуч вiд Шiани, врiвень iз нею, заговорив: – Дитино Шай-Хулуда, ми бачили, як твiй Батько принiс тебе з Його краю. Цi слова здалися Шiанi безглуздими. Священники були людьми, яких слiд боятися. Так казали й так поводилися ii батьки i всi дорослi, яких тiльки вона знала. Священники володiють орнiтоптерами. Священники згодовують тебе Шайтановi за найменшу провину, а то й без неi, просто через священницьку примху. Їi люди знали багато таких випадкiв. Шiана позадкувала, вiдступила вiд чоловiкiв на колiнах, озирнулася довкола. Куди iй утекти? Той, що говорив, благально пiдняв руку: – Залишся з нами. – Ви злi! – Шiанин голос зламався вiд надмiру емоцiй. Обидва священники впали на пiсок долiлиць. Далеко, на мiських вежах, сонячнi променi зблиснули на лiнзах. Шiана iх бачила. Знала про такий блиск. Священники завжди стежать за тобою в мiстах. Як бачиш блиск лiнз, то це сигнал бути непомiтним, «поводитися добре». Шiана стисла перед собою долонi, щоб утихомирити iхне тремтiння. Глянула лiворуч i праворуч, тодi на священникiв, що лежали на землi. Щось тут було не так. Обличчями в пiсок, обидва священники здригалися вiд страху й чекали. Жоден не озивався. Шiана не знала, як вiдповiсти. Крах усього дотеперiшнього життя не помiщався в ii восьмилiтньому розумi. Знала, що ii батькiв та всiх сусiдiв забрав Шайтан. Бачила це на власнi очi. І Шайтан привiз ii сюди, вiдмовившись утягнути у свiй страховинний вогонь. Їi пощадили. Ось це слово вона збагнула. «Пощадили». Їй пояснили значення, коли вона вивчала танцювальну пiсеньку: Шай-Хулуде, пощади нас! Забери Шайтана геть! Повiльно, щоб не пiдняти розпростертих священникiв, Шiана почала ховзькi неритмiчнi рухи танцю. Записана в пам’ятi музика наростала в нiй, вона розтиснула руки, широко iх розкинула. Ноги високо здiймалися у величних рухах. Тiло стало обертатися, спершу повiльно, а тодi, коли екстаз танцю наростав, дедалi швидше. Довге бронзове волосся обвилося iй довкола обличчя. Двое священникiв зважилися здiйняти голови. Дивна дитина виконувала Танець! Пiзнали рухи – Танець Умилостивлення. Вона благала Шай-Хулуда помилувати своiх людей. Благала Бога помилувати iх. Повернули голови, глянули один на одного й разом знову опустилися навколiшки. Стоячи так, почали в освяченому часом ритуалi ляскати долонями, щоб вiдвернути увагу танцiвника. Долонi ляскали ритмiчно, вони заспiвали древню пiсню: Предки нашi iли манну у пустелi, У краях палючих, де гудуть вiтри. Священники не звертали уваги нi на що, крiм дитини. Бачили, що вона була худенькою, жилавою, з тонкими руками й ногами. Їi накидка та дистикост були поношеними й полатаними, як у найбiднiших. Високi вилицi вiдкидали тiнi на оливковi щоки. Вiдмiтили карi очi. У волоссi були рудуватi пасма, вигорiлi на сонцi. Риси вигостренi необхiднiстю економити воду – нiс i пiдборiддя вузькi, чоло широке, вуста широкi й тонкi, шия довга. Скидалася на фрименськi портрети у святинi святинь, у Дар-ес-Балятi. Звичайно! Такою i мае бути дитина Шай-Хулуда. А ще вона добре танцювала. В ii рухах не було найлегшого швидко повторюваного ритму. Ритм був, але захопливо довгий, iз щонайменше стокроковим перiодом. Вона тримала цей ритм, а сонце тим часом здiймалося дедалi вище. Був майже полудень, коли вона, виснажена, впала на пiсок. Священники встали й озирнулися на пустелю, в якiй зник Шай-Хулуд. Тупання танцю не прикликало його назад. Їх помилували. Так почалося нове життя Шiани. Старшi священники у своiх кiмнатах довго й голосно сперечалися про неi. Врештi-решт виклали своi суперечки та звiти Преосвященнику, Гедлi Туеку. Пополуднi Туек i шестеро священникiв-радникiв зустрiлися у Залi Малих Соборiв. На них доброзичливо дивилися мурали iз зображенням Лето ІІ – його людське обличчя на великому червоподiбному тiлi. Туек сидiв на кам’янiй лавi, перенесенiй iз Вiтроломноi сiчi. Колись на цiй лавi начебто сидiв сам Муад’Дiб. На однiй iз ii нiжок досi можна було розпiзнати вирiзаного яструба Атрiдiв. Його радники засiли на менших нових лавах навпроти. Преосвященник був iмпозантною постаттю. Його шовковисте сиве волосся гладкою хвилею спадало на плечi. Це була вiдповiдна оправа для квадратного обличчя з широкими товстими губами й тяжким пiдборiддям. Очi Туека зберегли первiснi чистi бiлки довкола темно-синiх зiниць. Кущуватi непристриженi сивi брови затiняли очi. Радники були строкатим натовпом. Кожен потомок давнього священничого роду мав у серцi вiру, що справи пiшли б краще, якби то вiн сидiв на Туековiй лавi. Мiзерний тiлом Стiрос, з обличчям, як щiпка, узяв на себе роль речника опозицii. – Вона – не що iнше, як убога пустельна приблуда, i iхала верхи на Шай-Хулудовi. Це заборонено, ii слiд покарати. Негайно озвалися iншi. – Нi! Нi, Стiросе. Ти помиляешся! Вона не стояла на спинi Шай-Хулуда, як це робили фримени. Не мала гакiв творця чи… Стiрос намагався iх перекричати. Як бачив Туек, суперечка зайшла у глухий кут: трое проти трьох. Другу трiйку очолював Умфруд, огрядний гедонiст, орудар «обережного визнання». – Вона не могла керувати курсом Шай-Хулуда, – доводив Умфруд. – Усi ми бачили, як вона безстрашно зiйшла на пiсок i розмовляла з ним. Так, усi вони це бачили – або на власнi очi, або на голограмi, яку записав здогадливий спостерiгач. Пустельна приблуда чи нi, стояла навпроти Шай-Хулуда й розмовляла з Ним. А Шай-Хулуд ii не поглинув. Справдi нi. Черв Бога вiдступив на дитячий наказ i повернувся до пустелi. – Ми ii випробуемо, – промовив Туек. Назавтра, рано-вранцi, орнiтоптер, пiлотований двома священниками, якi привезли ii з пустелi, понiс Шiану туди, де ii не могло побачити населення Кiна. Священники забрали Шiану на вершину дюни й заткнули в пiсок точну копiю фрименського гупала. Коли гупало зняли iз запобiжника, пустелею покотилося гучне биття, що кликало Шай-Хулуда. Священники втекли до свого ’топтера й чекали високо вгорi, тимчасом як перелякана Шiана, чиi найгiршi страхи справдилися, стояла самотньо метрiв за двадцять вiд гупала. Прийшли два черви. Не найбiльшi з бачених священниками, не довшi за тридцять метрiв. Один iз них заковтнув гупало, так його втихомиривши. Тодi обидва звернули, залишивши пiсля себе два паралельнi круговi слiди, i зупинилися на вiдстанi неповних шести метрiв вiд Шiани. Вона покiрно стояла, з руками вздовж бокiв i стиснутими в кулаки долонями. Саме так i роблять священники. Згодовують тебе Шайтану. Ширяючи у своему ’топтерi, обидва священники захоплено дивилися. Їхнi лiнзи передавали цю сцену так само захопленим спостерiгачам в особистих кiмнатах Преосвященника в Кiнi. Усi вони вже бачили ранiше подiбнi подii. Це було стандартне покарання, зручний спосiб усунути того з населення чи священства, що стояв на завадi, або прокласти дорогу для здобуття новоi наложницi. Та нiколи ранiше вони не бачили в ролi жертви самотню дитину. І яку дитину! Черви Бога повiльно поповзли вперед вiд мiсця своеi першоi зупинки. Знову застигли, всього на вiдстанi трьох метрiв вiд Шiани. Змирившись зi своею долею, Шiана не тiкала. Подумала, що скоро вона буде разом з батьками i друзями. Коли черви так i не ворухнулися, на змiну ii страху прийшов гнiв. Злi священники залишили ii тут! Вона чула iхнiй ’топтер над головою. Повiтря наповнював гарячий запах прянощiв, який струменiв вiд червiв. Зненацька Шiана здiйняла праву руку i вказала на ’топтер. – Сюди, зжерiть мене! Цього вони хочуть! Священники вгорi не чули ii слiв, але помiтили жест i те, що вона розмовляе з двома Червами Бога. Палець, який на них указував, не вiщував добра. Черви не ворухнулися. Шiана опустила руку. – Ви вбили мою матiр, батька i всiх моiх друзiв, – звинуватила iх. Зробила крок уперед i замахнулася кулаком. Черви вiдступили, зберiгаючи дистанцiю. – Якщо не хочете мене, повертайтесь, звiдки прийшли! – Вона махнула рукою в бiк пустелi. Вони слухняно позадкували й разом розвернулися. Священники в ’топтерi прослiдкували за червами, аж доки тi не зарилися в пiсок на бiльш нiж кiлометровiй вiдстанi. Лише тодi священники повернулися, iх переповнювали страх i тривога. Пiдхопили дитя Шай-Хулуда з пiску й помчали назад до Кiна. Ще до настання сутiнкiв посольство Бене Гессерит у Кiнi отримало повний звiт. Наступного ранку звiстка вже прямувала до Капiтули. Нарештi це сталося! Клопоти з деякими рiзновидами военних дiй (i будьте певними, що Тиран це знав, бо це мiститься в його уроках) полягають у тому, що вони нищать усяку моральнiсть у тих, хто до цього вразливий. Военнi дii подiбного роду кидають таких осiб, душевно зруйнованих, хоча i вцiлiлих фiзично, назад мiж невинне населення, яке навiть не здогадуеться, на що спроможнi такi солдати-поворотцi.     Учення про Золотий Шлях, Архiви Бене Гессерит Один iз раннiх спогадiв Майлса Тега такий: вiн сидить за обiдом з батьками та молодшим братом Сабiном. Тодi Теговi було всього сiм лiт, але цi подii закарбувалися йому в пам’ятi. Обiдня кiмната на Лернеi, барвиста вiд свiжозрiзаних квiтiв, надвечiрне свiтло жовтого сонця просочуеться крiзь старовиннi завiси. На столi ясно-синiй посуд i блискуче срiбло. Служницi-аколiтки стоять напоготовi, бо хоч його мати здобула право на постiйне звiльнення вiд спецiальних обов’язкiв, але ii квалiфiкацii як бене-гессеритськоi вчительки не слiд було марнувати. Джанет Роксбро-Тег, ширококоста жiнка, наче створена для ролi гранд-дами, стежила зi свого кiнця столу, аби обслуговування обiду вiдбувалося за правилами. Лошi Тега, Майлсового батька, це завжди трохи розважало. Вiн був худорлявим чоловiком з високим чолом i таким вузьким обличчям, що, здавалося, його темнi очi випиналися по боках. Темне волосся батька iдеально контрастувало з бiлявiстю його дружини. Над притишеними застiльними звуками й густим ароматом супу еду з прянощами мати навчала батька, як упоратися з нав’язливим Вiльним Торговцем. Сказавши «тлейлаксу», вона привернула до себе всю Майлсову увагу. Вiн саме починав вивчати Бене Тлейлакс. Навiть Сабiн, що багатьма роками пiзнiше став жертвою отруйника на Ромо, слухав з такою пильнiстю, на яку тiльки був спроможний у своi чотири роки. Сабiн поклонявся старшому братовi, наче герою. Усе, що привертало увагу Майлса, цiкавило й Сабiна. Обидва хлопцi мовчки слухали. – За цим чоловiком стоять тлейлаксу, – сказала ледi Джанет. – Я чую це в його голосi. – Я не сумнiваюся у твоiй спроможностi викрити такi речi, моя люба, – промовив Лошi Тег. – Та що я можу зробити? Вiн мае належнi кредитнi талони й хоче купити… – Замовлення на рис цiеi митi нiчого не важить. Нiколи не вiр, що лицепляс насправдi добиваеться того, чого вiн начебто добиваеться. – Я певен, що вiн не лицепляс. Вiн… – Лошi! Я знаю, що ти добре навчився на моiх уроках i вмiеш розпiзнати лицепляса. Погоджуюся, що Вiльний Торговець не е одним iз них. Лицепляси зосталися на його кораблi. Вони знають, що я тут. – Знають, що не можуть тебе ошукати. Так, але… – Стратегiя тлейлаксу завжди вплетена в мережу стратегiй, кожна з яких може бути справжньою. Вони навчилися цього вiд нас. – Моя люба, якщо ми маемо справу з тлейлаксу i я не ставлю пiд сумнiв твiй присуд, то негайно ж постае питання меланжу. Ледi Джанет легенько кивнула. Справдi, навiть Майлс знав про зв’язок тлейлаксу з прянощами. Це була одна з речей, яка захоплювала його у тлейлаксу. На кожен мiлiграм меланжу, виробленого на Ракiсi, тлейлаксанськi контейнери продукували довгi тонни[9 - Довга або англiйська тонна – одиниця вимiрювання маси, якою користувалися у Великiй Британii i краiнах Спiвдружностi нацiй. Приблизно 1016 кг.] його. Використання меланжу зросло вiдповiдно до нових запасiв, i навiть Космiчна Гiльдiя схилила колiна перед такою потугою. – Але рис… – вiдважився Лошi Тег. – Мiй любий муже, Бене Тлейлакс не потребують стiльки рису понджi в нашому секторi. Вiн потрiбен iм для перепродажу. Мусимо довiдатися, хто насправдi потребуе рису. – Хочеш, щоб я потягнув час, – сказав вiн. – Саме так. Ти чудово впораешся з цим завданням. Не дай шансу цьому Вiльному Торговцевi сказати «так» чи «нi». Людина, вишколена лицеплясами, оцiнить таку витонченiсть. – Ми виманимо лицеплясiв з корабля, а ти тим часом вестимеш слiдство деiнде. Ледi Джанет усмiхнулася. – Люблю, коли ти випереджаеш моi думки. Вони з розумiнням подивилися одне на одного. – Вiн не може звернутися до iншого постачальника в нашому секторi, – промовив Лошi Тег. – Вiн уникатиме прямоi конфронтацii, – сказала ледi Джанет, постукуючи по столу. – Зволiкання, зволiкання i ще раз зволiкання. Мусиш витягти цих лицеплясiв з корабля. – Вони, звичайно, зрозумiють. – Так, мiй любий, i це небезпечно. Мусиш завжди зустрiчатися з ними на власнiй територii i з нашою охороною поблизу. Майлс Тег згадав, що його батько справдi витяг лицеплясiв з iхнього корабля. Мати забрала Майлса до вiзера, де вiн побачив кiмнату зi стiнами, покритими мiддю. Тут його батько уклав угоду, що мала принести йому найвищу похвалу ДАПТ i велику винагороду. Тодi Майлс Тег уперше побачив лицеплясiв. Двое маленьких чоловiкiв, схожих, як близнята. Круглi обличчя, майже позбавленi пiдборiдь, мопсячi носи, крихiтнi роти, чорнi гудзики очей, коротко обстрижене бiле волосся, що стирчало на iхнiх головах, мов щетина пензля. Обидва були одягненi як Вiльнi Торговцi – у чорнi тунiки та штани. – Ілюзiя, Майлсе, – сказала мати. – Ілюзiя – це iхнiй шлях. Творення iлюзii для здобуття реальних цiлей – саме так дiють тлейлаксу. – Як маг на зимовому видовищi? – спитав Майлс, вдивляючись у вiзер i сцену на ньому, з постатями, що скидалися на iграшковi фiгурки. – Дуже схоже, – погодилася мати. Говорячи, вона теж дивилася на вiзер, але одною рукою обiйняла сина за плечi, захищаючи його. – Майлсе, ти дивишся на зло. Пильно до нього приглянься. Обличчя, якi ти бачиш, можуть змiнитися за мить. Вони можуть стати вищими, можуть здаватися товщими. Можуть так скидатися на твого батька, що тiльки я розпiзнаю пiдмiну. Рот Майлса Тега склався у беззвучне «о». Вiн пильно вдивлявся у вiзер, слухаючи, як батько пояснюе, що цiна рису понджi, встановлена ДАПТ, укотре рiзко злетiла. – І ось що найстрашнiше, – продовжувала мати. – Дехто з новiших лицеплясiв може, торкнувшись тiла жертви, поглинути частину ii спогадiв. – Вони читають думки? – Майлс глянув на матiр. – Не зовсiм. Ми вважаемо, що вони знiмають вiдбиток спогадiв, це майже голографiчний процес. Вони ще не знають, що нам про це вiдомо. Майлс зрозумiв. Йому не слiд було розмовляти про це нi з ким, навiть iз батьком чи матiр’ю. Вона навчила його бене-гессеритськоi секретностi. Майлс пильно стежив за постатями на екранi. При батькових словах лицепляси не виявили жодних емоцiй, але iхнi очi начебто засяяли яскравiше. – Як вони стали такими злими? – спитав Майлс. – Вони комунальнi iстоти, виведенi так, щоб не iдентифiкуватися з жодною постаттю чи обличчям. Та подоба, яку вони зараз демонструють, призначена для мене. Знають, що я за ними стежу. Розслабилися, прийнявши свою природну комунальну форму. Добре затям це собi. Майлс схилив голову набiк i придивився до лицеплясiв. Вони здавалися такими беззлобними й безневинними. – Вони не мають почуття власного «я», – промовила мати. – Лише iнстинкт самозбереження, окрiм випадкiв, коли iм наказано вмирати за iхнiх панiв. – І вони б це зробили? – Уже багато разiв так робили. – А хто iхнi пани? – Люди, якi рiдко покидають планети Бене Тлейлакс. – Вони мають дiтей? – Лицепляси нi. Вони гiбриди, стерильнi. Але iхнi пани можуть розмножуватися. Ми здобули кiлькох iз них, проте потомство в них дивне. Дiвчаток народжуеться мало, а навiть якщо народжуються, ми не можемо перевiрити iхнi Іншi Пам’ятi. Майлс насупився. Знав, що його мати була бене-гессериткою. Знав, що свiдомостi Превелебних Матерiв – чудовi сховища Інших Пам’ятей, якi сягають у минуле, охоплюючи тисячолiття Сестринства. Навiть знав дещо про розплiдну програму Бене Гессерит. Превелебнi Матерi вибирали певних чоловiкiв i народжували вiд них дiтей. – А якi жiнки тлейлаксу? – спитав Майлс. Це було проникливе питання, яке викликало в ледi Джанет приплив гордостi. Майже впевнилася, що поруч iз нею потенцiйний ментат. Розпорядницi схрещення мали рацiю щодо генного потенцiалу Лошi Тега. – Нiхто поза iхнiми планетами нiколи не прозвiтував, що бачив тлейлаксанку, – промовила ледi Джанет. – Вони iснують чи е лише контейнери? – Вони iснують. – Серед лицеплясiв е жiнки? – Вони можуть змiнювати стать за власним вибором. Уважно стеж за ними. Вони знають, що робить твiй батько, i це iх сердить. – Вони спробують якось зашкодити батьковi? – Не посмiють. Ми вдалися до заходiв безпеки, i вони про це знають. Глянь, як той лiворуч ворушить щелепами. Це один iз виявiв гнiву у них. – Ти сказала, що вони… комунальнi iстоти. – Як бджоли у вулику, Майлсе. Не мають власного самообразу. Позбавленi почуття свого «я», тож вони не просто аморальнi, для них узагалi не iснуе жодних моральних норм. Нiчому, що вони кажуть чи роблять, не можна довiряти. Майлс здригнувся. – Ми так i не зумiли знайти в них етичний кодекс, – сказала ледi Джанет. – Вони – плоть, перетворена на автомат. Без свого «я», неспроможнi нi на оцiнку, нi навiть на сумнiв. Їх вирощують лише для того, щоб вони служили своiм панам. – І iм наказано прийти сюди та купити рис. – Саме так. Їм наказано зробити так, а в цьому секторi немае iншого мiсця, де вони могли б це зробити. – Вони мусять купити його в батька? – Вiн – едине iхне джерело. Зараз вони платять меланжем. Бачиш? Майлс побачив, як з рук у руки переходять оранжево-коричневi значки прянощiв, високий стос, який один iз лицеплясiв вийняв iз чемоданчика-кейса, що стояв на пiдлозi. – Цiна висока, значно вища, нiж вони очiкували, – промовила ледi Джанет. – Легко буде вистежити. – Як? – Хтось збанкрутуе, отримавши цей вантаж. Ми здогадуемося, хто покупець. Хай хто б це був, ми про це довiдаемося. А тодi довiдаемося, чим тут насправдi торгували. Тодi ледi Джанет почала показувати рiзнi неузгодження, за якими тренованi очi та вуха могли розпiзнати лицеплясiв. Це були тонкi знаки, але Майлс одразу iх пiдмiтив. А потiм мати сказала йому, що вiн може стати ментатом… а то й чимось бiльшим. Незадовго до того, як Майлсовi виповнилося тринадцять, його послали до вищоi школи у Твердинi Бене Гессерит на Лампадасi. Тут оцiнка його матерi пiдтвердилася. Їй надiйшла звiстка: «Ти дала нам вiйськового ментата, якого ми так чекали». Тег побачив цю нотатку лише пiсля смертi матерi, коли розбирав ii архiв. Слова, написанi на маленькому аркушi рiдулiанського кристалiчного паперу з вiдтиском знаку Капiтули пiд ними, наповнили його дивним вiдчуттям перемiщення в часi. Зненацька пам’ять перенесла його назад, на Лампадас, де благоговiйну Майлсову любов до матерi вправно поширено на все Сестринство, як i було задумано. Вiн добре зрозумiв це пiд час подальшого ментатського вишколу, але це розумiння небагато змiнило. Навiть якщо так, то лише в тому сенсi, що воно ще тiснiше прив’язало його до Бене Гессерит. Пiдтвердило, що Сестринство – едина сила, на яку вiн може спиратися. Вiн уже знав, що Сестринство Бене Гессерит – одна з наймогутнiших потуг у його свiтi – щонайменше рiвне Космiчнiй Гiльдii, сильнiше за Раду Рибомовок, яка успадкувала ядро давньоi Імперii Атрiдiв, значно перевершуе ДАПТ i перебувае у станi хисткоi рiвноваги з фабрикаторами Ікса та Бене Тлейлакс. До певноi мiри про обсяг авторитету Сестринства можна було судити з того, що воно мало цей авторитет, попри тлейлаксанськi контейнери для вирощування меланжу, якi зламали ракiанську монополiю на прянощi, подiбно до того, як iксiанськi навiгацiйнi машини зламали монополiю Гiльдii на космiчнi подорожi. На той час Майлс Тег уже добре знав iсторiю. Навiгатори Гiльдii бiльше не були единими, хто мiг провести корабель крiзь складки простору: цiеi митi в однiй галактицi, а потiм, з наступним ударом серця, – уже в iншiй. Шкiльнi Сестри небагато вiд нього затаiли, наприклад, першими розповiли Майлсовi про його Атрiдiвське походження. Це вiдкриття було необхiдним, бо його пiддали випробуванням. Сестри, вочевидь, перевiряли його на ясновидiння. Чи зможе вiн, подiбно до Навiгатора Гiльдii, виявити фатальнi перепони? Вiн провалився. Тодi спробували з не-покоями i не-кораблями. Майлс виявився так само слiпим на цi пристроi, як решта людства. Та для проходження цього тесту йому давали збiльшенi дози прянощiв, i тодi вiн вiдчув пробудження свого iстинного «я». – Розум на своему початку, – так назвала це Сестра-навчителька, коли вiн попросив пояснити це дивне вiдчуття. Якийсь час увесь свiт був магiчним, коли вiн бачив його крiзь цю нову свiдомiсть. Його свiдомiсть стала кругом, тодi кулею. Усталенi форми зробилися минущими. Вiн зненацька впадав у стан трансу, аж доки Сестри не навчили його контролювати це. Забезпечили його вiдомостями про святих та мiстикiв i змусили креслити коло вiд руки то однiею, то другою рукою, посилаючи свiдомiсть слiдом за цiею лiнiею. Пiд кiнець семестру його свiдомiсть повернула собi контакт iз конвенцiйними мiтками, але спогади про цю магiю нiколи його не покинули. Майлс виявив, що вони стали для нього джерелом сили в найтяжчi моменти. Прийнявши доручення стати Майстром зброi для гхоли, Майлс дедалi частiше переживав цi магiчнi спогади. Це було особливо корисно пiд час його першоi розмови зi Шванг’ю у Твердинi на Гамму. Вони зустрiлися в кабiнетi Превелебноi Матерi, примiщеннi з блискучими металiчними стiнами та численними iнструментами, на бiльшостi з яких стояв штемпель Ікса. Навiть крiсло, на якому вона сидiла, – вранiшне промiння проходило крiзь вiкно за ii спиною i не давало добре розглянути ii обличчя, – навiть те крiсло було одним iз iксiанських самомодельованих пристроiв. Його змусили сидiти в слiдокрiслi, хоча вiн розумiв, що вона мае знати: йому ненависне використання будь-якоi форми життя для такого принизливого завдання. – Тебе обрано, бо ти й справдi скидаешся на дiдуся, – промовила Шванг’ю. Яскраве сонячне промiння утворювало корону довкола ii голови, покритоi каптуром. Обдумано! – Твоя мудрiсть викличе дитячу любов i повагу. – Немае змоги зробити мене схожим на батька. – Якщо вiрити Таразi, ти маеш саме тi риси, яких вона вимагае. Я знаю про твоi почеснi шрами i про iхню цiннiсть для нас. Це лише пiдтвердило його попереднiй ментатський висновок. «Вони вже давно це планували. Вели для цього селекцiю. Мене теж для цього вивели. Я – частка iхнього бiльшого плану». – Тараза сподiваеться, що цей хлопчик стане грiзним воiном, повернувшись до свого справжнього «я», – це й усе, що вiн вiдповiв. Шванг’ю помовчала, якусь мить пильно дивлячись на нього, тодi промовила: – Ти не повинен вiдповiдати на жодне його питання про гхол, якщо постане така тема. Навiть не використовуй цього слова, доки я тобi не дозволю. Ми забезпечимо тебе всiма даними про гхолу, яких вимагатимуть твоi обов’язки. Холодно карбуючи слова для додаткового наголошення, Тег сказав: – Можливо, Превелебну Матiр не поiнформували, що я добрий знавець науки про тлейлаксанських гхол. Я стикався з тлейлаксу в битвах. – Думаеш, ти достатньо знаеш про серiю Айдаго? – Айдаго мають репутацiю блискучих вiйськових стратегiв, – промовив Тег. – То, може, великого башара не поiнформували про iншi характеристики нашого гхоли? В ii голосi, безсумнiвно, було глузування. І ще щось: ледь прихованi ревнощi та великий гнiв. Мати навчила Тега, як дiстатися поглядом крiзь ii маски. Це була заборонена наука, i вiн нiколи не зiзнавався, що здобув ii. Вдав досаду i знизав плечима. Та, очевидно, Шванг’ю знала, що вiн башар Тарази. Вiйська розставлено, граничну лiнiю проведено. – За наказом Бене Гессерит, – сказала Шванг’ю, – тлейлаксу внесли значнi змiни в дотеперiшню серiю Айдаго. Його нервово-мускульну систему модернiзовано. – Без змiн оригiнальноi особистостi? – Тег пiдкинув iй це питання начебто знiчев’я, мiркуючи, чи далеко вона зайде у вiдвертостi. – Вiн гхола, не клон! – Я знаю. – Справдi? Вiн потребуе найстараннiшого тренiнгу прана-бiнду на всiх стадiях. – Точнiсiнько Таразинi накази, – промовив Тег. – І ми всi iх виконуватимемо. Шванг’ю схилилася вперед, не приховуючи роздратування. – Тебе попросили тренувати гхолу, роль якого у певних планах е для нас усiх украй небезпечною. Як на мене, ти анiтрохи не розумiеш, що тренуватимеш! «Що тренуватимеш, – подумав Тег. – Не кого». Цей хлопчик-гхола нiколи не був кимось для Шванг’ю чи будь-кого, хто протистояв Таразi. Можливо, цей гхола не стане кимось нi для кого, доки не повернеться до свого первинного «я», не оселиться мiцно в цiй первиннiй особистостi Дункана Айдаго. Тепер Тег ясно бачив, що Шванг’ю приховуе щось бiльше, нiж неявнi застереження щодо проекту гхоли. Вона була в активнiй опозицii, як його й перестерiгала Тараза. Шванг’ю – ворог, а Таразинi накази були недвозначними. – Ти захищатимеш це дитя вiд будь-якоi загрози. Минуло десять тисячолiть, вiдколи Лето ІІ розпочав свою метаморфозу з людини на пiщаного черва Ракiса, а iсторики досi сперечаються про його мотиви. Чи керувало ним прагнення довгого життя? Вiн прожив бiльш як десять нормальних його тривалостей у 300 стандартних рокiв, але помiркуйте про цiну, яку заплатив. Була це спокуса влади? Його не без причини назвали Тираном, та що такого принесла йому влада, чого могла б прагнути людина? Чи вiн був змушений захистити людство вiд себе самого? Як вiдповiдь на це, маемо лише його власнi слова про Золотий Шлях, а я не можу сприймати записанi ним журнали iз Дар-ес-Балята як безстороннi джерела. Чи iснували iншi винагороди, якi можна збагнути лише з погляду його досвiду? За браком кращих доказiв, питання зостаеться дискусiйним. Усе, що нам залишаеться, це твердження: «Вiн це зробив!» Безперечним е тiльки фiзичний факт.     Метаморфоза Лето ІІ, Промова Гауса Андауда з нагоди 10 000-х роковин Вафф зрозумiв, що вiн знову в лашкарi. Цього разу ставка була дуже високою. Всечесна Матрона з Розсiяння зажадала його присутностi. Повiнда з повiнд! Тлейлаксанськi потомки з Розсiяння розповiли йому про цих страшних жiнок усе, що могли. – Куди страшнiшi за Превелебних Матерiв Бене Гессерит, – казали вони. «І численнiшi», – нагадав собi Вафф. Вiн не повнiстю довiряв i цим поворотцям, нащадкам тлейлаксу. Їхнiй акцент був дивним, манери ще дивнiшими, а вiрнiсть ритуалам сумнiвною. Як можна прийняти iх наново у Великий Кегл? Чи можливий обряд гуфрану, що очистив би iх пiсля всiх цих столiть? Годi вiрити, що вони впродовж поколiнь зберiгали в таемницi секрети тлейлаксу. Не були вже малiками-братами, а все ж були для тлейлаксу единим джерелом iнформацii про поворотцiв-Загублених. І якi одкровення вони принесли! Одкровення, вкладенi у гхол Дункана Айдаго, вартували ризику закалятися повiндським злом. Мiсце зустрiчi зi Всечесними Матронами було гiпотетично нейтральним – iксiанський не-корабель, що обертався на низькiй орбiтi довкола спiльно вибраноi гiгантськоi газовоi планети в сонячнiй системi староi Імперii. Сам Пророк висмоктав рештки багатства з цiеi системи, а досi там не зосталося нiчого вартого уваги. Серед команди не-корабля були новi лицепляси пiд маскою iксiан, але Вафф досi покривався потом вiд думки про першу зустрiч. Якщо цi Всечеснi Матрони дiйсно страшнiшi за бене-гессеритських вiдьом, чи не викриють вони пiдмiну iксiан лицеплясами? Вибiр мiсця зустрiчi та всi узгодження викликали велику напругу в тлейлаксу. Чи це безпечно? Вiн заспокоював себе тим, що мае приховану зброю, два таемнi знаряддя, досi не баченi поза серцевинними планетами Тлейлакса. Ця зброя була результатом довгих i клопiтких зусиль ii творцiв-механiкiв: два мiнiатюрнi дротикомети, схованi в рукавах. Вафф вправлявся з ними роками, аж доки пiдкидання рукавiв та метання отруених дротикiв стали майже рефлекторними рухами. Стiни кiмнати зустрiчей були, як належить, тонованi мiддю, це свiдчило про захист вiд iксiанських шпигунських пристроiв. Але якi iнструменти могли створити та розвинути люди з Розсiяння за межами iксiанськоi науки та iксiанського нагляду? Вафф невпевненим кроком увiйшов до кiмнати. Всечесна Матрона вже там сидiла у шкiряному слiнгокрiслi. – Називатимеш мене так, як називають усi iншi, – привiтала вона його. – Всечесна Матрона. Вiн схилився у поклонi, як його попереджали: – Всечесна Матроно. У ii голосi не було жодноi ознаки прихованих сил. Низьке контральто, з пiдтонами, якi свiдчили про погорду до нього. Вона скидалася на пiдстаркувату атлетку чи акробатку: вповiльнилася, вiдiйшла вiд активноi дiяльностi, але досi зберегла мускульний тонус i деякi зi своiх умiнь. Шкiра обличчя нап’ялася довкола черепа, вилицi сильно випиналися. Коли говорила, тонкогубий рот нiбито виражав зневагу, наче кожне слово було звернене до когось нiкчемного, представника нижчоi раси. – Що ж, заходь i сiдай! – наказала вона, махнувши в бiк слiнгокрiсла навпроти себе. Вафф почув шипiння, з яким за ним закрився шлюз. Вiн зостався з нею наодинцi! Вона мала вдягнений снупер[10 - Снупер – у свiтi Дюни механiчний пристрiй для викриття отрути чи зброi.]. Вафф бачив провiд, вставлений iй у лiве вухо. Його дротикомети були запечатанi й «вiдмитi» вiд снупера, а тодi п’ять стандартних рокiв витриманi при температурi, близькiй до абсолютного нуля, у радiацiйнiй ваннi. Чи цього достатньо? Вiн обережно опустився у вказане крiсло. Очi Всечесноi Матрони були закритi оранжевими контактними лiнзами, що надавало iм дикого вигляду. Та вона й уся лякала, усiею своею подобою. І це ii вбрання! Червоне трико пiд темно-синьою пелериною. Поверхня пелерини оздоблена якимось перламутровим матерiалом, викладеним дивними арабесками та драконячими узорами. Сидiла на крiслi, наче на престолi, ii пазуристi руки легко лежали на пiдлокiтниках. Вафф оббiг поглядом кiмнату. Його люди ретельно оглянули це мiсце разом iз iксiанськими працiвниками техобслуговування та представниками Всечесних Матрон. «Ми зробили все, що нам пiд силу», – подумав вiн i спробував розслабитися. Всечесна Матрона розреготалася. Вафф дивився на неi з якомога спокiйнiшим виразом. – Зараз ти мене оцiнюеш, – звинуватив ii вiн. – Кажеш собi, що маеш проти мене величезнi ресурси, витонченi й могутнi засоби, якi дiють за твоею командою. – Не вдавайся зi мною до такого тону. – Слова були негучними й рiвними, але приховували в собi стiльки отрути, що Вафф ледь не вiдсахнувся. Вдивлявся у напруженi, мов струни, м’язи нiг жiнки й червону тканину трико, що обтягала ii, наче друга шкiра. Час зустрiчi узгоджено так, щоб зiбрати iх разом у години, якi для обох сторiн були серединою ранку, а iхнi добовi ритми пiдлаштовано. Але Вафф усе одно був не в гуморi й почувався незручно. А що, як розповiдi його iнформаторiв були правдивими? Вона повинна мати тут зброю. Жiнка недобре йому посмiхнулася. – Ти намагаешся мене залякати, – сказав Вафф. – І менi це вдаеться. Ваффа охопила злiсть. Постарався, щоб цього не було помiтно з його голосу. – Я прибув сюди на твое запрошення. – Сподiваюся, ти не прибув сюди, щоб вступити у протистояння, яке точно б програв, – вiдповiла вона. – Я прибув, щоб установити мiж нами зв’язок, – промовив вiн. І замислився: «Що iм вiд нас потрiбно? Безперечно, щось потрiбно». – Який зв’язок може бути мiж нами? – спитала вона. – Зводив би ти споруду на хисткiй основi? Ха! Угоди можуть бути порушенi, i таке часто ставалося. – За яку ставку йде торг? – спитав вiн. – Торг? Я не торгуюся. Мене цiкавить той гхола, якого ви зробили для вiдьом. – Вона говорила рiвним тоном, але вiд цiеi фрази Ваффове серце забилося швидше. В одному зi своiх гхолiвських життiв Вафф тренувався пiд наглядом ментата-вiдступника. Вiн не мав ментатських здiбностей, а, крiм того, мiркування вимагало слiв. Вони були змушенi вбити ментата-повiнду, але в цьому досвiдi було кiлька вартiсних речей. На цю згадку Вафф дозволив собi скривитися, та оживив у пам’ятi й дещо цiнне. Атакуй i поглинай данi, якi творить атака! – Ти нiчого не пропонуеш натомiсть, – сказав вiн уголос. – Плата за моiм розсудом, – промовила вона. Вафф кинув iй згiрдливий погляд. – Ти зi мною граешся? Вона показала бiлi зуби в дикiй посмiшцi. – Ти не пережив би моеi гри, та й не хотiв би цього. – Тож я мушу залежати вiд твоеi доброi волi! – Залежати! – Це слово вирвалося iй з рота, наче викликало неприемне вiдчуття. – Чого ви продаете вiдьмам цих гхол, а тодi вбиваете iх? Вафф стиснув губи й мовчав. – Ви якось змiнили цього гхолу, залишивши можливим повернення первинноi пам’ятi, – сказала вона. – Ти так багато знаеш, – промовив Вафф. Це прозвучало не як цiлковите глузування, i вiн сподiвався, що нiчого не виказав. Шпигуни! Вона мала шпигунiв серед вiдьом! Чи в серцевинному свiтi Тлейлакса теж був зрадник? – На Ракiсi е дiвчинка, що фiгуруе у планах вiдьом, – сказала Всечесна Матрона. – Звiдки ти знаеш? – Вiдьми й пальцем не кивнуть без нашого вiдома! Ти думаеш про шпигунiв, але й гадки не маеш, як далеко сягають нашi руки! Вафф був вражений. Могла вона читати його думки? Чи це щось породжене Розсiянням? Дикий талант, що проклюнувся там, де давне людство не могло за ним простежити? – Як ви змiнили цього гхолу? – зажадала вона. Голос! Вафф, озброений проти цього iнструмента ментатським учителем, ледь не видав вiдповiдь. Ця Всечесна Матрона мала деякi вiдьомськi сили! Це було геть несподiвано. Таких речей очiкуеш вiд Превелебноi Матерi й готуешся до цього. Йому знадобилася мить, щоб повернутися до рiвноваги. Тодi склав долонi пiд пiдборiддям. – У тебе цiкавi можливостi, – сказала вона. На Ваффовому обличчi з’явився грайливий вираз. Вiн знав, який безборонний, ельфiйський вигляд може мати. В атаку! – Ми знаемо, як багато ви навчилися вiд Бене Гессерит, – промовив вiн. На ii обличчi зблиснула i зникла лють. – Вони нiчого нас не вчили. Вафф налаштував голос на гумористично-спокусливий лад i спробував ii задобрити. – Це й справдi не торг. – Нi? – Вона дiйсно мала такий вигляд, наче це заскочило ii зненацька. Вафф опустив руки. – Нумо, Всечесна Матроно. Ти цiкавишся цим гхолою. Згадуеш про справи на Ракiсi. За кого ти нас маеш? – За щось дуже дрiбне. І ваша цiннiсть дедалi зменшуеться. Вафф вiдчув у ii вiдповiдi найхолоднiшу машинну логiку. Вiд цього вiяло не ментатом, а чимось бiльш морозним. «Вона спроможна вбити мене тут!» Де вона ховае свою зброю? Чи iй узагалi потрiбна зброя? Йому не подобався вигляд цих напружених м’язiв, загрубiння на ii долонях, мисливський блиск в оранжевих очах. Чи могла б вона здогадуватися (або навiть знати) про дротикомети в його рукавах? – Ми зiткнулися з проблемою, яку неможливо розв’язати логiчними мiркуваннями, – сказала вона. Вафф вражено глянув на неi. Таке мiг сказати Майстер дзен-сунiт. Вiн сам не раз таке казав. – Ви, ймовiрно, нiколи не обдумували такоi можливостi, – промовила вона. Здавалося, що при цих словах з ii обличчя сповзла маска. Зненацька Вафф побачив за цiею поставою особу, що керуеться тiльки розрахунком. Вона мае його за клишоногого недоумка, спроможного лише лайно за слiгами[11 - Слiги – у свiтi Дюни гiбриди гiгантських слимакiв i свиней, методами генноi iнженерii створенi Бене Тлейлакс.] збирати? Додавши до свого голосу якомога бiльше невпевненого здивування, вiн спитав: – А як можна розв’язати цю проблему? – Їi усуне природний перебiг подiй, – вiдповiла вона. Вафф далi дивився на неi з удаваним здивуванням. У ii словах не було одкровення. Та все-таки дещо з них випливало! – Твоi слова геть мене заплутали, – поскаржився вiн. – Людство стало нескiнченним, – промовила вона. – Ось справжнiй дар Розсiяння. Вафф намагався приховати сум’яття, яке викликали у нього цi слова. – Нескiнченнi свiти, нескiнченний час, усе може статися, – сказав вiн. – Ах, ти здогадливий чоловiчок, – похвалила вона його. – Як можна брати за основу будь-що? Це нелогiчно. Вафф подумав, що це звучить так, наче говорить один iз древнiх лiдерiв Батлерiанського Джигаду, який узяв собi за мету звiльнити людство вiд механiчного розуму. Ця Всечесна Матрона була напрочуд анахронiчною. – Нашi предки шукали вiдповiдi за допомогою комп’ютерiв, – ризикнув вiн. «Ану, скуштуй це!» – Ти знаеш, що комп’ютерна пам’ять не е нескiнченною, – вiдповiла вона. Їi слова знову його вразили. Вона й справдi могла читати думки? Чи це форма вiдбитка свiдомостi? Те, що тлейлаксу зробили з лицеплясами та гхолами, могли зробити й iншi. Вiн сфокусував свiдомiсть i зосередив ii на iксiанах, на iхнiх лихих машинах. Повiндських машинах! Всечесна Матрона озирнулася кiмнатою. – Ми помиляемося, довiряючи iксiанам? – спитала вона. Вафф затаiв подих. – Я не думаю, що ви цiлковито iм довiряете, – сказала вона. – Нумо, нумо, чоловiчку. Пропоную тобi свою добру волю. Вафф iз запiзненням почав пiдозрювати, що вона намагаеться бути з ним дружелюбною i щирою. Очевидно, вiдкинула дотеперiшню позу гнiвноi вищостi. Інформатори Ваффа з-помiж Загублених казали, що пiдхiд Всечесних Матрон до сексу схожий на манеру Бене Гессерит. Вона намагаеться бути спокусливою? Але ж виразно зрозумiла i щойно викрила слабкiсть логiки. Це так збивало з пантелику! – Наша розмова ходить по колу, – промовив вiн. – Якраз навпаки. Кола замкнутi. Кола обмежують. Людство бiльше не обмежене простором, в якому може розвиватися. Знову хилить туди ж! Вiн заговорив пересохлими вустами: – Кажуть, якщо не можеш чогось контролювати, мусиш це прийняти. Вона схилилася вперед, ii оранжевi очi втупилися йому в обличчя. – Ти приймеш можливiсть остаточноi катастрофи Бене Тлейлакс? – У такому разi мене б тут не було. – Коли логiка провалюеться, слiд використати iнше знаряддя. Вафф широко посмiхнувся. – Звучить логiчно. – Не глузуй iз мене! Як ти смiеш! Вафф здiйняв руки, нiби захищаючись, i вдався до заспокiйливого тону. – І яке знаряддя пiдкаже Всечесна Матрона? – Енергiю! Їi вiдповiдь виявилася для нього несподiванкою. – Енергiю? В якiй формi та скiльки? – Ти вимагаеш логiчноi вiдповiдi, – сказала вона. З почуттям суму Вафф усвiдомив, що вона, врештi-решт, не була дзен-сунiтом. Всечесна Матрона лише грала у словеснi iгри на облямiвцi антилогiки, але ii знаряддям була логiка. – Гнилизна серцевини поширюеться назовнi, – сказав вiн. Його спiврозмовниця наче й не почула його пробного речення. – У глибинi кожноi людини, яку ми вдостоюемо дотиком, е невикористана енергiя, – промовила вона. Простягла свiй кiстлявий, мов у скелета, палець, ледь не ткнувши йому в нiс. Вафф вiдкинувся назад у своему крiслi й сидiв так, доки вона не прибрала руки. Тодi заговорив: – Чи ж не так само казали Бене Гессерит до того, як створили свого Квiзац Хадераха? – Вони втратили контроль над собою i над ним, – глузливо вiдповiла вона. Вафф подумав, що вона знову вдаеться до логiки в думках про нелогiчне. Як багато сказали йому ii дрiбнi помилки. Тепер вiн мiг накидати ймовiрну iсторiю цих Всечесних Матрон. Одна з природних Превелебних Матерiв, фрименка Ракiса, подалася у Розсiяння. Рiзнi люди тiкали на не-кораблях у Голоднi Часи та вiдразу ж пiсля них. Не-корабель занiс кудись сiм’я дикоi вiдьми та ii концепцii. І от те сiм’я повернулося в подобi цiеi оранжевоокоi мисливицi. Вона ще раз метнула проти нього Голос, вимагаючи: – Що ви зробили з цим гхолою? Цього разу Вафф був напоготовi i знизав плечима. Цю Всечесну Матрону слiд звести на iншу дорогу чи, можливо, вбити. Вiн багато вiд неi навчився, та годi встановити, скiльки вона, завдяки своiм нерозгаданим талантам, навчилася в нього. «Вони сексуальнi монстри, – казали його iнформатори. – Поневолюють чоловiкiв силою сексу». – Ти й не здогадуешся, скiльки радостi я можу дати тобi, – промовила вона. Їi голос обвився довкола нього, як бич. Як спокусливо! Як манливо! Захищаючись, Вафф заговорив: – Скажи менi, чому… – Я не зобов’язана нiчого тобi говорити! – Тож ти не прийшла сюди торгуватися, – сумно сказав вiн. Не-кораблi справдi засiяли цi далекi свiти гнилизною. Вафф вiдчув на своiх плечах тягар необхiдностi. Що, як йому не вдасться ii вбити? – Як ти смiеш натякати на торг iз Всечесною Матроною? – зажадала вона. – Знай, що це ми встановлюемо цiни. – Я не знаю ваших звичаiв, Всечесна Матроно, – вiдповiв Вафф. – Та з твоiх слiв вiдчуваю, що я тебе образив. – Вибачення прийнято. Жодних вибачень не було! Вiн улесливо на неi глянув. З улаштованого нею спектаклю можна зробити багато висновкiв. Актуалiзувавши свiй тисячолiтнiй досвiд, Вафф подумки переглянув усе, чого тут навчився. Жiнка з Розсiяння прийшла до нього по важливу iнформацiю. Отже, не мала iншого джерела. Вiн вiдчув у нiй розпач. Добре замаскований, але наявний. Їй потрiбно було пiдтвердження чи заперечення чогось, чого вона боялася. Як же вона скидалася на хижого птаха, сидячи тут i так легко поклавши пазуристi руки на пiдлокiтники крiсла! Гнилизна серцевини поширюеться назовнi. Вiн сказав це iй, а вона не почула. Очевидно, атомарне людство далi вибухало в Розсiяннi. Люди, яких представляла ця Всечесна Матрона, не знайшли способу вистежити не-кораблi. Он воно що. Вона полюе на не-кораблi точнiсiнько так, як вiдьми з Бене Гессерит. – Ви шукаете спосiб обнулити невидимiсть не-кораблiв, – промовив вiн. Це твердження, вочевидь, сколихнуло ii. Не сподiвалася такого вiд чоловiчка ельфiйського вигляду, що сидiв навпроти неi. Вiн розгледiв страх, тодi гнiв, тодi рiшучiсть, що промайнули на ii обличчi, перш нiж вона повернулася до хижацькоi маски. Проте вона знала. Знала, що вiн побачив. – То саме це ви робите зi своiм гхолою, – промовила вона. – Саме це прагнуть бачити в ньому Бене Гессерит, – збрехав Вафф. – Я тебе недооцiнила, – сказала вона. – Чи не припустився ти зi мною такоi ж помилки? – Я так не думаю, Всечесна Матроно. Розплiдна програма, що тебе створила, е, очевидно, грiзною. Гадаю, ти могла б убити мене ударом стопи, а я не встиг би й клiпнути оком. Ви з вiдьмами в рiзних лiгах. Задоволена усмiшка пом’якшила ii риси. – Тлейлаксу добровiльно стануть нашими слугами чи доведеться iх до цього змусити? Вiн не намагався приховати обурення. – Ти пропонуеш нам рабство? – Це одна з можливостей для вас. Зараз вiн ii пiймав! Зарозумiлiсть – ось ii слабкiсть. – Що ти накажеш менi зробити? – приниженим тоном спитав вiн. – Приймеш як своiх гостей двох молодих Всечесних Матрон. Вони мають iз тобою схреститися i… навчити тебе наших способiв екстазу. Вафф утягнув повiтря i двiчi повiльно видихнув. – Ти стерильний? – спитала вона. – Лише нашi лицепляси безплiднi. – Вона б уже мала це знати. Це було загальновiдомо. – Називаеш себе Паном, – промовила вона, – та не пануеш над собою. «Краще, нiж ти, Всечесна Суко! І я називаю себе Машейхом. Цей факт ще може тебе знищити». – Двi Всечеснi Матрони, яких я з тобою посилаю, оглянуть увесь Тлейлакс i повернуться до мене зi звiтом, – продовжила вона. Вiн зiтхнув, нiбито змирившись iз неминучим. – А цi двi молодi жiнки гарненькi? – Всечеснi Матрони! – виправила вона. – Це едина назва, яку ви використовуете? – Якщо вони зволять назвати тобi iмена, то це iхне право, не твое. – Вона перехилилася вбiк i стукнула кiстлявим пальцем об пiдлогу. В ii руцi зблиснув метал. Вона може пробити захисний екран цiеi кiмнати! Шлюз вiдкрився, i ввiйшли двi жiнки, одягненi приблизно так само, як його спiврозмовниця. Їхнi темнi пелерини менше прикрашенi, вони обидвi були молодшими. Вафф глянув на них. Обидвi були… Вiн намагався приховати свое пiднесення, та це йому не вдалося. Байдуже. Старша жiнка мала б подумати, що його настiльки захопила краса цiеi пари. Завдяки ознакам, вiдомим лише Панам, вiн розпiзнав, що одна з новоприбулих – насправдi новий лицепляс. Проведено вдалу пiдмiну, а тi розсiянцi цього не помiтили! Тлейлаксу успiшно подолали перешкоду! Чи Бене Гессерит виявляться такими ж слiпими на нових гхол? – Ти продемонстрував розумну згiдливiсть i будеш за це винагороджений, – сказала стара Всечесна Матрона. – Я пiзнав твоi сили, Всечесна Матроно, – промовив вiн. Це було правдою. Вiн схилив голову, щоб приховати рiшучiсть. Знав, що не зумiв би погасити ii блиск у своiх очах. Вона жестом вказала на новоприбулих. – Цi двое супроводжуватимуть тебе. Найменша iхня примха – наказ для тебе. Мають бути оточенi всiею повагою i почестями. – Звичайно, Всечесна Матроно. – Тримаючи голову схиленою, вiн здiйняв обидвi руки, нiбито на знак вiтання i пiдкорення. З кожного рукава з шипiнням вилетiв дротик. Випустивши дротики, Вафф стрiмко вiдхилився вбiк на своему крiслi. Рух був недостатньо швидким. Права нога староi Всечесноi Матрони вдарила, вцiлила йому в лiве стегно й вiдкинула назад, до спинки крiсла. Та це було останнiм рухом у життi Всечесноi Матрони. Дротик з лiвого рукава влучив iй у шию i вийшов крiзь рот, що вiдкрився вiд несподiванки. Наркотична отрута не дала iй змоги скрикнути. Інший дротик вцiлив у праве око тiеi новоприбулоi, що не була лицеплясом. Його спiльник-лицепляс не дозволив вирватися назовнi окрику попередження, блискавично перерiзавши iй горло. Два тiла мертво зсунулися на пiдлогу. Постогнуючи вiд болю, Вафф вибрався з крiсла, встав i випростався. Стегно пульсувало. На мiлiметр ближче – i зламала б йому ногу. Вiн усвiдомив, що ii реакцiею керувала не центральна нервова система. Як це притаманно деяким комахам, атака може бути iнiцiйована спецiалiзованою мускульною системою. Такий результат треба дослiдити! Його спiльниця-лицепляска прислухалася бiля вiдкритого шлюзу. Вiдступила вбiк, дозволяючи ввiйти ще одному лицеплясовi в подобi iксiанського охоронця. Вафф розтирав ушкоджене стегно, а його лицепляси тим часом роздягли мертвих жiнок. Той, що копiював iксiанина, притулив голову до трупа староi Всечесноi Матрони. Пiсля цього все пiшло дуже швидко. От уже не стало iксiанського охоронця, з’явилася точна копiя старшоi Всечесноi Матрони, яку супроводжувала молода послушниця. Увiйшов iнший псевдоiксiанин i скопiював молодшу Всечесну Матрону. Невдовзi вiд мертвих тiл залишився тiльки попiл. Нова Всечесна Матрона зiбрала попiл у торбину та сховала ii пiд одяг. Вафф ретельно оглянув кiмнату. Щойно вiдкрите досi змушувало його тремтiти. За такою зарозумiлiстю, яку вiн тут побачив, мусили стояти страшнi сили. Слiд вивчити цi сили. Вiн покликав лицепляску, що скопiювала старшу жiнку. – З неi знято вiдбиток? – Так, Пане. Їi свiдома пам’ять ще була живою, коли я копiював. – Передай iй, – вiн жестом вказав на лицепляса, що до того був iксiанським охоронцем. Вони на кiлька ударiв серця притулилися лобами, тодi роздiлилися. – Зроблено, – сказала старша. – Скiльки ще копiй Всечесних Матрон ми зробили? – Чотири, Пане. – Жодноi не викрито? – Нi, Пане. – Цi четверо мусять повернутися до серцевинного свiту Всечесних Матрон i дiзнатися про них усе. Одна з чотирьох мусить повернутися до нас з тим, про що довiдалася. – Це неможливо, Пане. – Неможливо? – Вони вiдокремилися вiд свого джерела. Так вони дiють, Пане. Вони – нова клiтина й поселилися на Гамму. – Али ми б, напевне, могли… – Даруй, Пане. Координати iхнього свiту в Розсiяннi були включенi лише до програми не-корабля, а потiм вилученi. – Їхнi слiди цiлковито стертi? – У його голосi чулися розчарування i розгубленiсть. – Цiлковито, Пане. Катастрофа! Вiн насилу впорався з думками, стримуючи напад шаленства. – Нiхто не смiе довiдатися, що ми тут зробили, – пробурмотiв вiн. – Вiд нас нiхто нiчого не довiдаеться, Пане. – Якi таланти вони розвинули? Якi сили? Швидко! – Вони те, чого можна сподiватися вiд Превелебних Матерiв Бене Гессерит, але без iхнiх меланжевих пам’ятей. – Ви певнi? – Жодного слiду цього. Як ти знаеш, Пане, ми… – Так, так, я знаю. – Вiн змахнув рукою, наказуючи iй замовкнути. – Та ця стара була такою зарозумiлою, такою… – Даруй, Пане, але час пiдганяе. Цi Всечеснi Матрони довели сексуальну насолоду до досконалостi, далеко за межами того, що досягли iншi. – Отже, нашi iнформатори сказали правду. – Вони повернулися до первинного тантризму й розвинули власнi способи сексуальноi стимуляцii, Пане. Завдяки цьому здобувають поклонiння своiх послiдовникiв. – Поклонiння, – видихнув вiн. – Вони перевершують у цьому Розпорядниць схрещення з Сестринства? – Всечеснi Матрони вважають, що так, Пане. Маемо ми продемон… – Нi! – Вiд цього вiдкриття з Ваффа сповзла ельфiйська маска, i вiн прибрав вираз Пана-домiнанта. Лицепляси покiрно схилили голови. На обличчi Ваффа з’явився радiсний вираз. Тлейлаксу, що поверталися з Розсiяння, розповiли правду! Простим вiдбитком свiдомостi вiн пiдтвердив iснування новоi зброi i сповiстить про неi своему народу! – Якi будуть твоi накази, Пане? – спитала старша. Вафф повернувся до своеi ельфiйськоi маски. – Ми дослiдимо цю справу, повернувшись до серцевини Тлейлакса в Бандалонгу. Тим часом навiть Пан не наказуе Всечесним Матронам. Це ви моi панi, доки ми не звiльнимося вiд цiкавих очей. – Звичайно, Пане. Чи маю я тепер передати накази iншим назовнi? – Так, i от моi накази: цей не-корабель не мае повертатися на Гамму. Мусить зникнути безслiдно. Нiхто не повинен вижити. – Як накажеш, Пане. Технологiя, подiбно до багатьох iнших видiв дiяльностi, спрямована на уникання iнвестицiйних ризикiв. Наскiльки можливо, виключаеться невизначенiсть. Інвестицiя капiталу пiдлягае цьому принципу, бо люди загалом вiддають перевагу передбачуваностi. Мало хто розумiе, яким деструктивним це може бути, якi суворi обмеження накладае це на змiннiсть, а тим самим робить цiлi популяцii фатальним чином вразливими до приголомшливоi манери, з якою наш Усесвiт кидае гральнi костi.     Іксiанська оцiнка, Архiв Бене Гессерит Наступного ранку пiсля свого першого випробування в пустелi Шiана прокинулася у священницькому комплексi й побачила, що ii лiжко обступили люди в бiлих шатах. Священники i священницi! – Вона прокинулася, – сказала священниця. Шiану обхопив страх. Вона пiдсунула ковдру пiд саме пiдборiддя, вдивляючись у цi напруженi обличчя. Знову збираються покинути ii в пустелi? Вона спала глибоким сном утоми в найм’якiшому лiжку, на найчистiшiй постелi за все свое восьмилiтне життя, але знала: усе, що роблять священники, може мати подвiйне значення. Їм годi вiрити! – Ти добре спала? – Це та сама священниця, що заговорила першою. Це була сива жiнка вже в лiтах, з бiлим каптуром iз пурпуровою облямiвкою на головi. Старечi очi водянистi, але жвавi. Свiтло-синi. Кирпатий нiс над вузьким ротом i випнутим пiдборiддям. – Порозмовляеш iз нами? – наполягала жiнка. – Я Канiя, твоя нiчна опiкунка. Пам’ятаеш? Я допомогла тобi вкластися в лiжко. Принаймнi тон голосу був заспокiйливим. Шiана сiла i краще придивилася до всiх цих людей. Вони боялися! Нiс пустельноi дитини мiг розпiзнати характернi феромони. Для Шiани це було простим i безпосереднiм спостереженням: цей запах означае страх. – Ви хотiли завдати менi шкоди, – сказала вона. – Навiщо ви це робили? Люди довкола неi обмiнялися збентеженими поглядами. Шiанин страх розвiявся. Вона вiдчула новий порядок речей, а вчорашне випробування в пустелi означало подальшi змiни. Згадала, якою послужливою була ця старша жiнка… Канiя? Минулоi ночi ледь не плазувала перед нею. З часом Шiана засвоiла, що кожен, хто рiшуче пiшов назустрiч смертi й вижив, розвивае нову емоцiйну рiвновагу. Страхи минущi. Цей новий стан був цiкавим. Коли Канiя вiдповiдала, ii голос дрижав: – Воiстину, Дитино Божа, ми не хотiли завдати тобi шкоди. Шiана розгладила покривала на колiнах. – Мене звати Шiана. – Це була пустельна чемнiсть. Канiя вже назвала свое iм’я. – Хто цi iншi? – Їх вiдiшлемо, якщо ти не хочеш… Шiано. – Канiя вказала лiворуч, на жiнку з квiтучим обличчям, в одежi, схожiй на ii власну. – Крiм, очевидно, Алгози. Вона твоя денна опiкунка. Алгоза присiла в кнiксенi. Шiана пильно оглянула лице, одутле вiд вологи, тяжкi риси в ореолi пухнастого бiлявого волосся. Тодi зненацька перевела погляд на чоловiкiв у групi. Вони зосереджено дивилися на неi з-пiд примружених повiк, дехто з виглядом тремтячоi пiдозри. Сильно пахло страхом. Священники! – Вiдiшлiть iх геть. – Шiана змахнула рукою в бiк священникiв. – Вони харам! – Це було грубе слово, найгiрша лайка для опису найгiршого зла. Священники вражено позадкували. – Згиньте! – наказала Канiя. Годi помилитися: на ii обличчi читалося злорадство. Канiю не зарахували до нiкчемних. Та цих священникiв, вочевидь, затавровано як харам! Мусили зробити якусь огиду перед Богом, раз послано дитину-священницю покарати iх. Канiя не сумнiвалася у грiховностi священникiв. Вони рiдко ставилися до неi так, як вона того заслуговувала. Наче побитi собаки, священники схилилися, позадкували й покинули кiмнату Шiани. Серед тих, хто вийшов у коридор, був iсторик-промовець на iм’я Дромiнд, смаглявий чоловiк, вiчно в роздумах, – вiн впивався в iдею, наче дзьоб птаха-стерв’ятника у шматок м’яса. Коли дверi кiмнати за ними зачинилися, Дромiнд сповiстив переляканим компаньйонам, що iм’я Шiана е сучасною формою древнього iменi Сiона. – Ви всi знаете мiсце Сiони в iсторii, – промовив вiн. – Вона служила Шай-Хулудовi в його переходi вiд людськоi подоби до Роздiленого Бога. Стiрос, поморщений старий священник з темними губами та ясними блискучими очима, здивовано глянув на Дромiнда. – Напрочуд цiкаво, – сказав вiн. – Усна iсторiя запевняе, що Сiона вiдiграла ключову роль у Його переходi з одного в багатьох. Шiана. Ти думаеш… – Не забуваймо про переклад святих Божих слiв, зроблений Хадi Бенотто, – перебив його iнший священник. – Шай-Хулуд у багатьох мiсцях згадуе Сiону. – І не завжди прихильно, – нагадав йому Стiрос. – Згадайте ii повне iм’я: Сiона iбн-Фуад аль-Сеефа Атрiдка. – Атрiдка, – прошепотiв iнший священник. – Мусимо ретельно ii вивчити, – промовив Дромiнд. Молодий аколiт-посланець поквапом пiдiйшов через коридор до групи й роздивлявся присутнiх, доки не помiтив Стiроса. – Стiросе, – сказав посланець, – мусите негайно звiльнити цей коридор. – Чого? – залунав ображений голос натовпу вiдкинутих священникiв. – Їi буде переселено до помешкання Преосвященника, – вiдповiв посланець. – З чийого наказу? – зажадав Стiрос. – Самого Преосвященника Туека, – сказав посланець. – Там слухали. – Вiн махнув рукою кудись туди, звiдки прийшов. Уся група в коридорi зрозумiла. Кiмнати можна облаштувати так, щоб пересилати голоси з них в iншi мiсця. Завжди були слухачi. – І що там почули? – з натиском спитав Стiрос. Його старечий голос дрижав. – Вона спитала, чи ii примiщення найкраще. Їi переселяють, i вона не може бачити тут жодного з вас. – А що нам робити? – спитав Стiрос. – Вивчайте ii, – вiдповiв Дромiнд. Коридор негайно звiльнили, i всi розпочали вивчати Шiану. Схема, яка тут постала, з’являтиметься впродовж усього iхнього подальшого життя. Розпорядок, сформований довкола Шiани, спричинив змiни, вiдчутнi в найдальших околицях впливу культу Роздiленого Бога. Два слова викликали цi змiни: «Вивчайте ii». «Яка ж вона наiвна», – подумали священники. Яка дивно наiвна. Але вмiла читати i виявила велике зацiкавлення Святими Книгами, якi знайшлися у помешканнi Туека. Тепер це було ii помешкання. Усi вiд найвищого до найнижчого вiдбували перiод умилостивлення нового кумира. Туек перебрався до примiщення свого головного помiчника, i процес переселення рушив згори донизу. Виробники одягу чекали Шiану i знiмали з неi мiрки. Для неi змоделювали найкращий дистикост. Вона дiстала новий одяг у священничих кольорах – золоте й бiле, з пурпуровою облямiвкою. Люди почали сторонитися iсторика-промовця Дромiда. Вiн набув звички хапати своiх колег за петлицi гудзикiв i викладати iм iсторiю первiсноi Сiони, наче це могло розповiсти щось важливе про ту, кого зараз називають цим древнiм iм’ям. – Сiона була жiнкою святого Дункана Айдаго, – нагадував Дромiнд кожному, хто хотiв його слухати. – Їхнi потомки повсюди. – Справдi? Вибач, що не дослухаю, я справдi маю нагальне завдання. На початках Туек був iз Дромiндом терплячiшим. Історiя цiкава, ii уроки очевиднi. – Бог послав нам нову Сiону, – сказав Туек. – Тепер усе з’ясуеться. Дромiнд пiшов собi геть i повернувся з черговими цiкавинками з минулого. – Звiти iз Дар-ес-Балята набирають тепер нового значення, – викладав Дромiнд своему Преосвященнику. – Чи не слiд нам проводити дальшi тести й порiвняльнi студii цiеi дитини? Дромiнд пiймав Преосвященника вiдразу ж пiсля снiданку. Рештки Туековоi трапези ще лежали на накритому столi на балконi. Крiзь вiдчинене вiкно чути було рух у помешканнi Шiани. Туек застережним жестом приклав палець до губ i неголосно промовив: – Свята Дитина з власноi волi вiдходить до пустелi. – Вiн пiдiйшов до карти, що висiла на стiнi, i вказав мiсцевiсть на пiвденний захiд вiд Кiна. – Це, очевидно, мiсцина, яка ii цiкавить чи… маю сказати, кличе. – Менi говорили, що вона часто користуеться словниками, – промовив Дромiнд. – Це, напевне, не може бути… – Вона випробовуе нас, – сказав Туек. – Не дай себе ошукати. – Але, Владико Туеку, вона ставить Канii та Алгозi геть дитячi питання. – Ти сумнiваешся у моему присудi, Дромiнде? Дромiнд iз запiзненням усвiдомив, що перетнув допустимi межi. Промовчав, але вираз обличчя свiдчив, що вiн мав ще багато вiдомостей у запасi. – Бог послав ii викорiнити якесь зло, що прокралося у ряди помазаникiв, – промовив Туек. – Йди! Молись i питай себе, чи це зло не поселилося в тобi. Коли Дромiнд пiшов, Туек покликав довiреного помiчника. – Де Свята Дитина? – Вирушила в пустелю, Владико, щоб поспiлкуватися зi своiм Батьком. – На пiвденний захiд? – Так, Владико. – Дромiнда слiд вiдвезти далеко на схiд i залишити на пiску. Поставте кiлька гупал, аби мати певнiсть, що вiн нiколи не повернеться. – Дромiнда, Владико? – Дромiнда. Навiть пiсля того, як Дромiнд перемiстився до Божих Уст, священники далi дотримувалися його першого наказу. Вони вивчали Шiану. Шiана теж вивчала. Поступово, так поступово, що не зумiла розпiзнати точки переходу, вона збагнула свою велику владу над усiма, хто ii оточував. Спершу це була гра, нескiнченний день дитини, пiд час якого дорослi аж пiдстрибували, щоб задовольнити кожну дитячу забаганку. Та виявилося, що виконання жодноi забаганки не спричиняло труднощiв. Вона забажала, щоб iй подали рiдкiсний плiд? Плiд сервували на золотiй тарiлцi. Помiтила дитину далеко внизу, на вулицях, якi пульсували життям, i запрагнула, щоб ця дитина стала ii товаришем в iграх? Дитину привозили до храмового помешкання Шiани. Коли минали страх i потрясiння, дитина могла навiть приеднатися до якоiсь гри пiд пильним наглядом священникiв i священниць. Невинне вистрибування по влаштованому на даху саду, хихотiння та перешiптування – усе це ставало об’ектом iнтенсивного аналiзу. Шiана вважала шанобливий острах таких дiтей тягарем. Рiдко кликала дитину двiчi, волiла вчитися нових речей вiд нових товаришiв по iграх. Священники не дiйшли одностайноi думки щодо таких зустрiчей. Товаришiв в iграх суворо допитували, доки Шiана не виявила цього й не розлютилася на охоронцiв. Звiстки про Шiану неминуче мали поширитися по Ракiсу та поза планетою. Так i сталося. Звiти Сестринства накопичувалися. Роки за роками тяглися у своерiдно витонченому автократичному розпорядку, пiдсичуючи цiкавiсть Шiани. Ця цiкавiсть, здаеться, не мала меж. Нiхто з ii безпосереднiх опiкунiв не вважав цього освiтою: Шiана навчала священникiв Ракiса, а вони навчали ii. Хоча Бене Гессерит одразу помiтили цей аспект Шiаниного життя i пильно до нього придивлялися. – Вона в добрих руках. Залишiмо ii там, доки вона не буде готовою для нас, – розпорядилася Тараза. – Нехай сили самооборони постiйно будуть напоготовi, i простежте, щоб я регулярно отримувала звiти. Шiана жодним словом не виказала свого походження i того, що Шайтан зробив з ii рiдними та сусiдами. Це була приватна справа мiж Шайтаном i нею. Вона вважала свое мовчання платою за те, що ii пощадили. Деякi речi втратили своi барви в Шiаниних очах. Вона рiдше вирушала до пустелi. Цiкавiсть зоставалася, але стало очевидним, що вона навряд чи знайде на вiдкритому пiску пояснення того, як ставиться до неi Шайтан. І хоча вона знала, що на Ракiсi е посольства iнших потуг, усе ж таки шпигуни Бене Гессерит мiж ii опiкунiв упевнилися, що Шiана не виявляе особливого зацiкавлення Сестринством. Заспокiйливi вiдповiдi, якi мали ще послабити цей iнтерес, були розробленi й за потреби надавалися Шiанi. Послання вiд Тарази ii спостерiгачам на Ракiсi було прямим i конкретним: «Поколiння приготувань стали роками вдосконалення. Ми виступимо лише належноi митi. Бiльше немае сумнiву, що це саме та дитина». За моею оцiнкою, реформатори наробили бiльше лиха, нiж будь-яка iнша сила в людськiй iсторii. Покажiть менi когось, хто каже: «Це мусить бути зроблено!», а я покажу вам голову, повну порочних намiрiв, якi не мають iншого виходу. Пошук природного потоку та рух у його рiчищi – ось те, до чого ми завжди повиннi прямувати.     Превелебна Мати Тараза, Запис розмови, БГ Папка GSXXMAT9 Сонце Гамму сходило, а разом iз ним ставало вищим захмарене небо, здiймалися вгору запахи трав i довколишнього лiсу, видобутi та сконденсованi з ранковою вологою. Дункан Айдаго стояв бiля забороненого вiкна, вдихаючи пахощi. Сьогоднi вранцi Патрiн сказав йому: – Тобi п’ятнадцять рокiв. Можеш вважати себе молодим чоловiком. Ти вже не дитина. – Це мiй день народження? Вони перебували в Дункановiй спальнi, Патрiн саме прийшов розбудити його i принiс склянку цитрусового соку. – Я не знаю дня твого народження. – Гхоли мають днi народження? Патрiн мовчав. Йому заборонялося розмовляти з гхолою про гхол. – Шванг’ю каже, що тобi не можна вiдповiдати на це питання, – промовив Дункан. Патрiн заговорив з помiтним збентеженням: – Башар просив передати, що цього ранку твое тренування почнеться iз запiзненням. Вiн хоче, щоб ти виконував вправи для нiг i колiн, аж доки тебе не покличуть. – Я робив iх учора! – Я лише передаю накази башара. – Патрiн узяв порожню склянку й залишив Дункана самого. Дункан швидко вдягнувся. Його чекали на снiданок у гарнiзонному кафе. Та бодай iх! Вiн не потребуе iхнього снiданку. Чим зайнятий башар? Чому не мiг вчасно розпочати заняття? Вправи для нiг i колiн! Аби лише дати йому якесь заняття, бо в Тега з’явилося несподiване доручення. Розсердившись, Дункан вибрав заборонену дорогу до забороненого вiкна. Хай тих клятих охоронцiв покарають! Вiн виявив, що пахощi, якi струменiють крiзь вiдчинене вiкно, чимось йому знайомi, та не мiг пiймати спогадiв, якi чаiлися на краю його свiдомостi. Знав, що це спогади. Лякали його, але й притягували – це немов ходити по краю прiрви чи вiдкрито збунтуватися проти Шванг’ю. Вiн нiколи не ходив по краю прiрви й не бунтував вiдкрито проти Шванг’ю, але мiг таке уявити. Досить йому було побачити у фiльмокнизi голограму стежки на краю прiрви, як його шлунок стискався. А щодо Шванг’ю, то вiн часто уявляв гнiвний непослух, i фiзична реакцiя була такою ж. «У моiй свiдомостi е хтось iнший», – подумав вiн. Не лише у його свiдомостi – у його тiлi. Вiн вiдчував у собi iншi переживання, iнший досвiд, наче, щойно прокинувшись, знав, що бачив сон, але не мiг його згадати. Цей сон був вiдлунням знання, якого вiн не мiг мати. А все-таки мав. Мiг назвати деякi дерева, пахощi яких вдихав, але цих назв не було в бiблiотечних записах. Заборонене вiкно було забороненим, бо мiстилося у зовнiшнiй стiнi Твердинi й могло бути вiдчиненим. Часто бувало вiдчиненим для провiтрювання, як зараз. До вiкна можна було дiстатися з його кiмнати, видряпавшись на поруччя балкона i пролiзши крiзь вентиляцiйну шахту складського примiщення. Вiн навчився це робити, не потурбувавши нi поруччя, нi складського примiщення, нi вентиляцiйноi шахти. Доволi рано довiдався, що тi, хто тренувався у Бене Гессерит, умiють читати найдрiбнiшi знаки. Сам умiв прочитати деякi знаки завдяки наукам Тега й Люцiлли. Стоячи у глибинi тiней верхнього коридору, Дункан зосередився на хвилях зарослих лiсом гiрських схилiв, на кам’яних пiках, що здiймалися над ними. Лiс здавався йому привабливим, а у вершинах було щось магiчне. Легко було уявити, що туди нiколи не ступала людська нога. Як добре там загубитися, бути лише самим собою i не перейматися, що в ньому живе хтось iнший. Якийсь чужак. Зiтхнувши, Дункан обернувся i тiею ж таемною дорогою повернувся до своеi кiмнати. Тiльки знову опинившись у ii безпечному прихистку, мiг дозволити собi сказати, що зробив це ще раз. Нiкого не буде покарано за його вилазку. Покарання та бiль, якi ореолом оточували забороненi йому мiсця, лише змушували Дункана поводитися вкрай обережно, порушуючи правила. Не любив думати про бiль, якого завдала б йому Шванг’ю, застукавши бiля забороненого вiкна. Та вiн казав собi, що навiть найгiрший бiль не змусив би його скрикнути. Не кричав i не плакав навiть через ii ще огиднiшi штучки. Просто дивився на неi, ненавидячи, проте поглинаючи ii урок. Вiн не сумнiвався, у чому полягае цей урок: йому слiд удосконалювати своi здiбностi просуватися непомiтно, незримо й нечутно, не залишати слiдiв, що могли його видати. У своiй кiмнатi Дункан сiв на краю лiжка й замислено дивився на голу стiну перед собою. Якось, коли вiн дивився на цю стiну, там сформувався образ – молодоi жiнки з ясно-бурштиновим волоссям i лагiдно заокругленими рисами. Вона дивилася на нього зi стiни й усмiхалася. Їi губи беззвучно ворушилися. Але Дункан уже навчився читати по губах i виразно розбирав слова: – Дункане, мiй любий Дункане. Вiн питав себе, чи це була його мати? Його справжня мати? Навiть гхоли мали десь у минулому справжнiх матерiв. Загублена в часi, задовго до аксолотлевих контейнерiв, була на свiтi жива жiнка, яка народила i… i любила його. Так, любила його, бо вiн був ii дитиною. Якщо обличчя на стiнi було обличчям його матерi, то як ii образ знайшов дорогу сюди? Вiн не мiг розпiзнати обличчя, та хотiв, щоб це була його мати. Це переживання налякало Дункана, але, попри страх, вiн прагнув його повторити. Хай там ким була ця молода жiнка, ii короткочасна присутнiсть завдавала йому терзань. Чужак у нього всерединi знав цю молоду жiнку. Вiн був у цьому впевнений. Інколи хотiв стати цим чужаком – бодай на мить, аби лише зiбрати всi прихованi спогади, – але боявся цього прагнення. Думав, що втратив би свое справжне «я», якби чужак увiйшов у його свiдомiсть. «Це було б як смерть?» – мiркував вiн. Дункан бачив смерть, коли йому не було й шести. Його охоронцi вiдбили вторгнення нападникiв, один з охоронцiв загинув. Чотирьох нападникiв було вбито. Дункан дивився, як до Твердинi внесли п’ять тiл – обм’яклi м’язи, обвислi руки. З них зникло щось найважливiше. Не залишилося нiчого, що могло б прикликати iхню пам’ять, – власнопам’ять чи чужопам’ять. Цi п’ять тiл забрали десь у глибину Твердинi. Вiн чув, як один iз охоронцiв сказав пiзнiше, що чотирьох нападникiв нафаршировано якимось шером. Це було його перше зiткнення з iдеею Іксiанського Зонда. – Іксiанський Зонд може ввiрватися навiть у свiдомiсть мертвоi людини, – пояснювала Гiза. – Шер – це наркотик, який захищае вiд зонда. Перш нiж ефект шеру зникне, клiтини будуть уже цiлковито мертвими. Завдяки мистецтву пiдслуховувати, Дункан довiдався, що чотирьох нападникiв зондовано ще й iншим способом. Цих iнших способiв йому не пояснили, але вiн здогадувався, що це таемниця Бене Гессерит. Ще один пекельний трюк Превелебних Матерiв. Умiють оживляти мертвих i видобувати iнформацiю з неохочоi плотi. Дункан уявляв, як безособовi м’язи дiють за наказом диявольського спостерiгача. Цим спостерiгачем неодмiнно була Шванг’ю. Такi образи наповнювали Дунканову свiдомiсть, попри всi зусилля його вчителiв розвiяти «дурощi, породженi невiглаством». Як казали вчителi, едина цiннiсть цих диких iсторiй у тому, що вони породжують серед невтаемничених страх перед Бене Гессерит. Дункан не хотiв вiрити, що вiн утаемничений. Дивлячись на Превелебну Матiр, завжди думав: «Я не один iз них!» Останнiм часом найупертiшою була Люцiлла. – Релiгiя – це джерело енергii, – казала вона. – Ти мусиш розпiзнавати цю енергiю. Вона може бути спрямована на твоi власнi цiлi. «Вашi цiлi, а не моi», – думав вiн. Уявляв власнi цiлi та подумки малював образи свого трiумфу над Сестринством, особливо над Шванг’ю. Дункан вiдчував, що його уявленi картини – прихована дiйснiсть, яка проникае у нього з мiсця перебування того чужака. Але навчився пiдтакувати i вдавати, наче теж вважае таку релiгiйну легковiрнiсть кумедною. Люцiлла розпiзнала в ньому цю дихотомiю. – Вiн думае, що мiстичних сил слiд боятися i, якщо це можливо, уникати, – сказала вона Шванг’ю. – Поки тримаеться цiеi вiри, не може навчитися використовувати нашу основоположну мудрiсть. Вони зустрiлися в кабiнетi Шванг’ю, щоб провести, як це називала стара Превелебна Мати, «регулярну сесiю з виставленням оцiнок». Були там лише вдвох невдовзi пiсля легкоi вечерi. Довколишнi звуки Твердинi свiдчили про перемiну: починалися нiчнi патрулi, незайнятий на службi персонал тiшився одним iз коротких перiодiв вiльного часу. Кабiнет Шванг’ю не був повнiстю iзольованим вiд цього гамору, як i було задумано архiтекторами Сестринства. Тренованi чуття Превелебноi Матерi могли багато чого розпiзнати, виходячи зi звукiв, якi ii оточують. На цих «сесiях» Шванг’ю почувалася дедалi загубленiшою. Ставало ще бiльш очевидним, що Люцiллу не вдасться переманити до табору опонентiв Тарази. До того ж Люцiлла була невразливою на манiпулятивнi пiдступи Превелебноi Матерi. І, найстрашнiше з усього, Люцiлла й Тег пробуджували у гхоли якiсь невловимi здiбностi. Украй небезпечнi. На додачу до iнших проблем, Шванг’ю вiдчувала дедалi сильнiшу повагу до Люцiлли. – Вiн вважае, що ми вдаемося до окультних сил, практикуючи наше мистецтво, – сказала Люцiлла. – Звiдки в нього взялася така своерiдна iдея? При цьому питаннi Шванг’ю вiдчула дискомфорт. Люцiлла вже знала, що це було зроблено, аби ослабити гхолу. «Непослух – це злочин проти Сестринства!» – ось що насправдi хотiла сказати Люцiлла. – Якщо вiн запрагне нашоi мудростi, то, безперечно, здобуде ii вiд тебе, – промовила Шванг’ю. Не мае значення, як це небезпечно з погляду Шванг’ю, але, напевне, правда. – Його потяг до знань – моя найкраща спонука, – вiдповiла Люцiлла, – але ми обидвi знаемо, що цього не досить. – У тонi Люцiлли не було докору, втiм Шванг’ю його вiдчула. «Бодай ii! Хоче взяти надi мною гору!» – подумала Шванг’ю. Крiзь свiдомiсть Шванг’ю промайнуло кiлька думок. «Я не порушила своiх наказiв». Пхе! Огидне виправдання! «Ставлення до гхоли вiдповiдае стандартним навчальним практикам Бене Гессерит». Недоречно й невиправдано. І цей гхола не був стандартним об’ектом освiти. Приховував глибини, зiставнi лише з глибинами потенцiйноi Превелебноi Матерi. І це було проблемою! – Я наробила помилок, – сказала Шванг’ю. Ось! Обосiчна вiдповiдь, яку могла оцiнити iнша Превелебна Мати. – Ти не через помилку завдала йому шкоди, – вiдповiла Люцiлла. – Але я не зумiла передбачити, що iнша Превелебна Мати виявить його ушкодження, – промовила Шванг’ю. – Вiн прагне наших сил, лише щоб утекти вiд нас, – сказала Люцiлла. – Думае: «Одного дня я знатиму стiльки ж, скiльки й вони, а тодi втечу». Коли Шванг’ю не вiдповiла, Люцiлла промовила: – Це спритно. Якщо вiн утече, нам доведеться його пiймати i знищити самим. Шванг’ю посмiхнулася. – Я не припущуся твоеi помилки, – промовила Люцiлла. – Кажу тобi вiдкрито те, що, як я знаю, ти б розгледiла й сама. Тепер я розумiю, чому Тараза послала iмпринтерку до такого юного хлопця. Посмiшка Шванг’ю зникла. – Що ти робиш? – Зв’язую його з собою, як ми пов’язуемо всiх наших аколiток з iхнiми учителями. Ставлюся до нього зi щирiстю та вiрнiстю, як до одного з нас. – Та вiн же мужчина! – Значить, йому вiдмовлять в Агонii прянощiв, а бiльше нi в чому. Думаю, на таке ставлення вiн вiдповiсть належно. – А коли приспiе час останнього етапу iмпринтингу? – спитала Шванг’ю. – Так, це делiкатне питання. Ти думаеш, що це його знищить. Таким, очевидно, був твiй план. – Люцiлло, Сестринство не одностайно пiдтримуе Таразинi проекти щодо цього гхоли. Ти, звичайно, це знаеш. Це був найпотужнiший аргумент Шванг’ю, i факт, що вона залишила його в резервi аж до цiеi митi, багато про що свiдчив. Страх, що вони можуть створити нового Квiзац Хадераха, був глибоко закорiненим, а розкол у Бене Гессерит доволi серйозним. – У нього примiтивний генотип, i його виведено не для того, щоб стати Квiзац Хадерахом, – заперечила Люцiлла. – Але тлейлаксу втрутилися в його генетичний спадок. – Так, за нашим наказом. Прискорили його нервовi та мускульнi реакцii. – І це все, що вони зробили? – спитала Шванг’ю. – Ти бачила клiтиннi дослiдження, – вiдповiла Люцiлла. – Якби ми вмiли робити те, що роблять тлейлаксу, то не потребували б iх, – зауважила Шванг’ю. – Мали б власнi аксолотлевi контейнери. – Думаеш, вони щось вiд нас приховали? – спитала Люцiлла. – Вiн був у них дев’ять мiсяцiв без жодного нашого нагляду! – Я вже чула цi аргументи, – промовила Люцiлла. Шванг’ю здiйняла руки, нiби здаючись. – То вiн увесь твiй, Превелебна Мати. І вся вiдповiдальнiсть за наслiдки теж на тобi. Та ти не усунеш мене з цього поста, хай який звiт пошлеш Капiтулi. – Усунути тебе? Звiсно, нi. Я не хочу, щоб ваша фракцiя вислала сюди когось невiдомого. – Існуе межа зневаг, якi я можу прийняти вiд тебе, – сказала Шванг’ю. – А також межа того, скiльки зрад прийме Тараза, – не залишилася в боргу Люцiлла. – Якщо ми здобудемо нового Пола Атрiда чи, крий Боже, нового Тирана, це буде заслугою Тарази, – промовила Шванг’ю. – Передай iй, що я це казала. Люцiлла пiдвелася. – Ти також можеш дiзнатися, що Тараза залишила цiлковито на мiй розсуд питання, скiльки меланжу я даватиму цьому гхолi. Я вже почала збiльшувати його порцiю прянощiв. Шванг’ю гримнула обома кулаками об стiл. – Прокляття на вашi голови! Ви ще всiх нас погубите! Таемниця тлейлаксу мусить приховуватися у iхнiй спермi. Нашi випробування доводять, що вона не переносить генетичноi iнформацii прямим шляхом. Мiстить прогалини. Кожен тлейлаксу, якого ми дослiджували, приховував вiд нас свое внутрiшне «я». Вони мають природний iмунiтет на Іксiанський Зонд! Таемниця на найглибшому рiвнi – ось iхнiй остаточний обладунок i остаточна зброя.     Аналiз Бене Гессерит, архiвний шифр: BTXX441WOR Якось уранцi четвертого року перебування Шiани у святинi спостерiгачi Бене Гессерит на Ракiсi отримали вiд своiх шпигунiв рапорти, якi дуже iх зацiкавили. – Кажеш, вона була на даху? – спитала Мати Командирка Ракiанськоi Твердинi. Тамелейн, командирка, ранiше служила на Гамму i краще за багатьох знала, що з чим збираеться тут поеднати Сестринство. Рапорт шпигунiв перебив Тамелейн снiданок iз цитринового конфi, приправленого меланжем. Вiсниця невимушено стояла бiля столу, тимчасом як Тамелейн, повернувшись до трапези, перечитувала рапорт. – На даху, так, Превелебна Мати, – сказала вiсниця. Тамелейн глянула на вiсницю. Кiпуна, аколiтка й уродженка Ракiса, була пiдготована до залагодження делiкатних мiсцевих справ. Проковтнувши ложечку конфi, Тамелейн сказала: – «Повернiть iх назад!» Це точнi ii слова? Кiпуна швидко кивнула. Вона зрозумiла питання. Чи вiддала Шiана iмперативний наказ? Тамелейн повернулася до перегляду рапорту, шукаючи тонких сигналiв. Тiшилася, що послали саме Кiпуну. Тамелейн iз повагою ставилася до здiбностей цiеi ракiанки. Кiпуна мала м’якi заокругленi риси й типове для бiльшостi ракiанського священничого стану волосся, наче постiйно розвiяне вiтром, та в ii головi не було вiтру. – Шiана була невдоволена, – промовила Кiпуна. – ’Топтер пролетiв над самiсiньким дахом, i вона виразно побачила в ньому двох в’язнiв, закутих у кайдани. Знала, що iх везуть на смерть до пустелi. Тамелейн вiдклала рапорт i всмiхнулася. – Тож вона наказала повернути в’язнiв до неi. Я вважаю цей вибiр слiв чарiвним. – Повернути iх назад? – спитала Кiпуна. – Це здаеться досить простим наказом. Що в цьому чарiвного? Тамелейн дуже сподобалася прямота, з якою аколiтка виявила свiй iнтерес. Кiпуна не пропускала нагоди довiдатися, як працюе мозок справжньоi Превелебноi Матерi. – Не ця частина ii промови мене зацiкавила, – вiдповiла Тамелейн. Схилилася над звiтом i прочитала вголос: – «Ви слуги Шайтана, а не слуги слуг». – Тамелейн глянула на Кiпуну. – Ти сама все це бачила й чула? – Так, Превелебна Мати. Було визнано важливим, щоб я особисто передала тобi цей звiт на випадок, якщо в тебе виникнуть iншi питання. – Вона досi називае його Шайтаном, – промовила Тамелейн. – Як це мае iх дратувати! Звичайно, це слова самого Тирана: «Мене називатимуть Шайтаном». – Я бачила звiти зi сховища, знайденого в Дар-ес-Балятi, – сказала Кiпуна. – І двох в’язнiв повернено негайно? – спитала Тамелейн. – Так швидко, як тiльки можна було переслати звiстку ’топтером, Превелебна Мати. Їх повернули за кiлька хвилин. – Тож вони постiйно за нею стежать i слухають, що вона каже? Добре. Чи поводилася Шiана так, наче знае цих двох в’язнiв? Вони обмiнялися якимись посланнями? – Я певна, що вони iй чужi, Превелебна Мати. Двое звичайних людей низького стану, радше бруднi i вбого одягненi. Вiд них тхнуло немитим тiлом, от як вiд мешканцiв халуп на периметрi. – Шiана наказала зняти з них кайдани, а тодi заговорила до цiеi немитоi пари. Якими були ii слова? Що достеменно вона сказала? – «Ви мiй народ». – Мило, мило, – промовила Тамелейн. – Тодi Шiана наказала забрати цих двох, скупати iх, дати нове вбрання i вiдпустити. Розкажи менi власними словами, що сталося пiзнiше. – Вона покликала Туека, i той прийшов iз трьома радниками-помiчниками. Це була… майже сварка. – Мнемотранс, прошу, – звелiла Тамелейн. – Вiдтвори менi фрази, якими вони обмiнювалися. Кiпуна заплющила очi, глибоко вдихнула i ввiйшла у мнемотранс. Тодi заговорила. – Шiана каже: «Менi не подобаеться, що ти згодовуеш моiх людей Шайтановi». Радник Стiрос каже: «Їх принесли в жертву Шай-Хулудовi!» Шiана каже: «Шайтановi!» Шiана тупае вiд гнiву, а Туек каже: «Годi, Стiросе. Щоб я бiльше не чув такоi суперечки». Шiана каже: «Коли ви навчитеся?» Стiрос починае говорити, але Туек поглядом наказуе йому замовкнути й говорить: «Ми навчилися, Свята Дитино». Шiана каже: «Я хочу…» – Досить, – промовила Тамелейн. Аколiтка розплющила очi й мовчки чекала. За мить Тамелейн заговорила: – Повертайся на свiй пост, Кiпуно. Ти справдi дуже добре впоралася. – Дякую, Превелебна Мати. – Священники будуть збентеженi, – сказала Тамелейн. – Бажання Шiани – наказ для них, бо Туек у неi вiрить. Перестануть використовувати червiв як знаряддя кари. – Цi два в’язнi, – почала Кiпуна. – Так, дуже здогадливо з твого боку. Два в’язнi розкажуть, що з ними сталося. Історiя розiйдеться у перекрученому виглядi. Люди казатимуть, що Шiана захищае iх вiд священникiв. – А хiба не це вона робить, Превелебна Мати? – Ах, усе ж помiркуй, який вибiр тепер вiдкриваеться перед священниками. Вони частiше вдаватимуться до альтернативних форм покарань – шмагання чи конфiскацii майна. Тодi як страх перед Шайтаном зменшуватиметься через Шiану, страх перед священниками зростатиме. Через два мiсяцi звiти Тамелейн Капiтулi пiдтвердили слушнiсть ii слiв. – Зменшення порцiй, особливо зменшення порцiй води, стало домiнантною формою покарання, – звiтувала Тамелейн. – Фантастичний поголос дiйшов до найдальших околиць Ракiса й невдовзi перекинеться на багато iнших планет. Тамелейн ретельно обмiркувала наслiдки свого звiту. Його побачить багато людей, зокрема й тi, що не симпатизують Таразi. Кожна Превелебна Мати спроможна подумки змалювати картину того, що тепер неодмiнно станеться на Ракiсi. Багато хто бачив, як Шiана прибула з пустелi на дикому червi. Священнича реакцiя, що мала на метi втримати все в таемницi, була помилковою з самого початку. Незаспокоена цiкавiсть мала тенденцiю породжувати власнi вiдповiдi. Здогади часто були бiльш небезпечними, нiж факти. Попереднi звiти розповiдали про дiтей, яких приводили гратися з Шiаною. Дуже спотворенi розповiдi цих дiтей повторювали, перекручуючи iх дедалi сильнiше, i всi цi перекручення акуратно посилали до Капiтули. Двое в’язнiв, повернувшись на вулицi в новiй одежi, лише посилили наростання мiфу. Сестри Бене Гессерит, мисткинi мiфологii, черпали з Ракiса готову до вжитку енергiю, тонко посилюючи i скеровуючи ii. – Ми вигодували в населення вiру в здiйснення бажань, – рапортувала Тамелейн. Перечитавши свiй останнiй звiт, подумала про фрази Бене Гессерит. «Шiана – це та, кого ми так довго чекали». Це твердження було достатньо простим, щоб поширити його без небажаних перекручень значення. «Дитина Шай-Хулуда приходить, щоб покарати священникiв!» Це вже було трохи складнiше. Кiлька священникiв загинуло в темних провулках через панiвнi неспокiйнi настроi. Це спонукало корпус священничих сил до ще сильнiшоi настороженостi. Як легко було передбачити, кiлькiсть випадкiв несправедливостi проти населення наростала. Тамелейн подумала про священничу делегацiю, що звернулася до Шiани через сум’яття серед Туекових радникiв. Семеро iх пiд проводом Стiроса ввiрвалися до Шiани, перебивши iй обiд iз запрошеною з вулицi дитиною. Знаючи, що таке рано чи пiзно станеться, Тамелейн була до цього готова, i iй передали таемний запис iнциденту. Слова розбiрливi, кожна змiна виразу обличчя помiтна, усi думки цiлком явнi для тренованого ока Превелебноi Матерi. – Ми приносимо жертви Шай-Хулудовi! – протестував Стiрос. – Туек наказав вам не сперечатися зi мною, – вiдповiла Шiана. Як пiдсмiхалися священницi, помiтивши розгубленiсть Стiроса та його супроводу. – Але Шай-Хулуд… – розпочав Стiрос. – Шайтан! – виправила його Шiана, а з виразу ii обличчя легко було прочитати: «Чи цi дурнi священники нiчого не знають?» – Але ми завжди думали… – Ви помилялися! – Шiана тупнула ногою. Стiрос удав, нiби йому потрiбне пояснення. – Чи повиннi ми вiрити, що Шай-Хулуд, Роздiлений Бог, е також i Шайтаном? «Який же вiн заплiшений дурень», – подумала Тамелейн. Навiть жовтороте дiвча може збити його з плигу, що Шiана тут-таки й зробила. – Кожне вуличне дитя знае це, ледь навчившись ходити, – зверхньо промовила вона. Стiрос спробував удатися до хитрощiв. – Звiдки ти знаеш, що в головi у вуличних дiтей? – Ти – зло, раз сумнiваешся в менi, – звинуватила його Шiана. Вона завчила цю вiдповiдь i часто до неi вдавалася. Знала, що ii слова повернуться до Туека й нароблять звинуваченому клопоту. Стiрос розумiв це аж надто добре. Чекав, спустивши очi долу, а Шiана тим часом дуже терпляче, мов розповiдаючи дитинi давню казку, пояснювала йому, що в пустельному червовi може мешкати або бог, або диявол, або вони обидва разом. Люди мусять просто це приймати. Не людям вирiшувати таке. За таку ересь Стiрос посилав людей до пустелi. Вираз його обличчя (так ретельно записаний для подальшого аналiзу Бене Гессерит) промовляв, що такi концепцii завжди проростали з бруду на днi ракiанського суспiльства. Та тепер! Мусив змагатися з непохитною певнiстю Туека в тому, що Шiана прорiкае святу iстину! Переглядаючи запис, Тамелейн подумала, що казан гарно закипiв. Вiдзвiтувала про це Капiтулi. Сумнiви бичували Стiроса, сумнiви терзали всiх, окрiм поспiльства, яке ревно поклонялося Шiанi. Шпигуни, близькi до Туека, сповiщали, що вiн навiть почав сумнiватися у слушностi свого рiшення прибрати iсторика-промовця Дромiнда. – Мав Дромiнд рацiю, сумнiваючись у нiй? – зажадав Туек у свого оточення. – У жодному разi! – вiдповiли пiдлабузники. Що ще могли вони сказати? Преосвященник не мiг помилитися, ухвалюючи такi рiшення. Бог не попустив би цього. Та Шiана виразно збила його з плигу. Змела рiшення багатьох дотеперiшнiх Преосвященникiв у страхiтливу прiрву. З усiх сторiн вимагали повторноi iнтерпретацii. – Що ми насправдi про неi знаемо? – раз у раз добивався вiд Туека Стiрос. Тамелейн мала повний звiт про останне таке зiткнення. Стiрос i Туек до пiзньоi ночi вели дискусii сам на сам, лише вдвох (так вони думали) у Туековому помешканнi, зручно всiвшись у найкращих синiх слiдокрiслах, з конфi, приправленим меланжем, пiд рукою. Голографiчний запис, який доставили Тамелейн, показував едину жовту свiтлокулю, що плавала на силових пiдвiсках над парою спiврозмовникiв. Свiтло було притьмарене, щоб не подразнювати втомлених очей. – Можливо, те перше випробування, коли ми залишили ii в пустелi з гупалом, було недобрим, – промовив Стiрос. Це було лукаве твердження. Усi знали, що надто складнi мiркування Туеку не пiд силу. – Недобре випробування? Що ти маеш на увазi? – Бог може прагнути, щоб ми здiйснили iншi випробування. – Ти сам ii бачив! Вона часто розмовляла з Богом у пустелi! – Так! – Стiрос ледь не вистрибнув iз крiсла. Вочевидь, саме цього вiн i очiкував. – Якщо вона може без шкоди для себе витримувати Божу присутнiсть, то може навчити цього iнших. – Ти знаеш, що вона сердиться, коли ми натякаемо на це. – Можливо, ми не пiдiйшли до проблеми належним чином. – Стiросе! А якщо ця дитина мае рацiю? Ми служимо Роздiленому Богу. Я довго й ревно про це думав. Чого Бог роздiлився? Чи не е це остаточним Божим випробуванням? З виразу Стiросового обличчя було ясно, що саме цього рiзновиду ментальноi гiмнастики й боялася його фракцiя. Вiн намагався повернути думки Преосвященника на щось iнше, та Туек твердо намiрився одним стрибком пiрнути в метафiзику, i годi було змусити його змiнити цей намiр. – Остаточне випробування, – наполягав Туек. – Бачити добро у злi i зло в добрi. Мiну Стiроса не можна було назвати iнакше як переляканою. Туек був Найвищим Помазаником Божим. Жоден священник не мiг у цьому сумнiватися! Якби Туек винiс на люди цю концепцiю, наслiдки такого вчинку струснули б священничий авторитет до самих основ! Очевидячки, Стiрос ставив собi питання, чи не приспiв уже час перемiстити самого Преосвященника. – Я нiколи не припускав, що матиму змогу обговорювати такi глибокi iдеi з моiм Преосвященником, – сказав Стiрос. – Та, можливо, висловлю пропозицiю, яка розв’яже багато сумнiвних питань. – То пропонуй, – промовив Туек. – У ii вбрання можна помiстити витонченi iнструменти. Ми могли б почути, коли вона заговорить iз… – Думаеш, Бог не знатиме, що ми це зробили? – Таке менi зроду не спадало на думку! – Я не наказуватиму вiдвезти ii до пустелi, – заявив Туек. – А якщо вона сама надумае поiхати? – Стiрос удався до свого найулесливiшого виразу обличчя. – Вона часто таке робила. – Але не останнiм часом. Схоже, вона втратила потребу радитися з Богом. – Не могли б ми самi iй натякнути? – спитав Стiрос. – Що саме? – Шiано, коли ти знову розмовлятимеш зi своiм батьком? Тобi не хотiлося б знову вiдчути Його присутнiсть? – Це бiльше схоже на пiдбурювання, нiж на натяк. – Я лише пропоную… – Ця Свята Дитина не така наiвна! Вона розмовляе з Богом, Стiросе. Бог може суворо нас покарати за таке зухвальство. – Хiба ж Бог не помiстив ii тут для того, щоб ми ii вивчали? – спитав Стiрос. На думку Туека, це вже надто наближалося до Дромiндовоi ересi. Вiн кинув на Стiроса грiзний погляд. – Маю на увазi, – виправився Стiрос, – що Бог, напевне, хоче, аби ми у неi вчилися. Туек i сам часто це повторював, нiколи не чуючи у власних фразах курйозного вiдлуння Дромiндових слiв. – Їi не можна нi пiдбурювати, нi випробовувати, – сказав Туек. – Крий нас небо вiд такого! – запевнив Стiрос. – Буду духом святоi обережностi. А все, чого навчуся вiд Святоi Дитини, буде негайно передано вам. Туек лише кивнув головою. У нього були власнi способи перевiрити, чи Стiрос каже правду. Пiзнiшi хитрi пiдбурювання та випробування були негайно переданi Капiтулi через Тамелейн i ii пiдвладних. «Шiана мае замислений вигляд», – сповiщала Тамелейн. Серед Превелебних Матерiв Ракiса та тих, кому вони звiтували, цей замислений вигляд мав недвозначну iнтерпретацiю. Предкiв Шiани вже давно визначили. Втручання Стiроса змусило дитину засумувати за домом. Шiана зберiгала мудре мовчання, але було ясно, що вона часто думае про свое життя у пiонерському селищi. Попри всi страхи й небезпеки, це, вочевидь, були ii щасливi часи. Вона пам’ятала смiх, забивання жердин у пiсок, щоб дiзнатися погоду, полювання на скорпiонiв у закамарках сiльських хиж, винюхування прянощiв на дюнах. Виходячи з частих подорожей Шiани до цiеi мiсцевостi, Сестринство доволi точно здогадалося, де стояло загублене сiльце i що з ним сталося. Шiана часто роздивлялася одну зi старих карт Туека, яка висiла на стiнах ii помешкання. Як i передбачила Тамелейн, одного ранку Шiана тицьнула у стiнну карту, показавши мiсце, де часто бувала. – Заберiть мене туди, – наказала вона опiкунам. Для неi викликали ’топтер. Тодi як священники в ’топтерi, що ширяв угорi, напружено прислухалися, Шiана знову постала на пiску вiч-на-вiч зi своею Немезiдою. Тамелейн i ii радницi, пiдключившись до священничоi мережi, теж пильно стежили. У мiсцi, покритому дюнами-надмами, де Шiана наказала ii висадити, не залишилося навiть слiду селища. Та цього разу вона використала гупало. Чергова лукава пiдказка Стiроса разом iз детальною iнструкцiею використання старовинних приладiв, якi мали прикликати Роздiленого Бога. Прийшов черв. Тамелейн, що стежила за цiею сценою через власний релейний проектор, подумала, що черв – доволi пересiчний монстр. Вона оцiнила його довжину десь у п’ятдесят метрiв. Шiана стояла перед його розверстою пащею на вiдстанi всього трьох метрiв. Спостерiгачi виразно чули гудiння внутрiшньоi печi черва. – Скажеш менi, навiщо ти це зробив? – вимагала Шiана. Вона не вiдсахнулася вiд гарячого дихання черва. Пiсок пiд страховиськом скрипiв, але вона наче й не чула цього. – Вiдповiдай менi! – наказала Шiана. Черв не видав анi звуку, але Шiана, здавалося, прислухалася, схиливши голову вбiк. – Тодi повертайся, звiдки прийшов, – промовила Шiана. Змахнула рукою, проганяючи черва. Черв слухняно позадкував i повернувся пiд пiсок. Днi йшли за днями, священники сперечалися про цю незвичайну зустрiч, а Сестринство радiсно за ними шпигувало. Шiану не можна було розпитувати, iнакше вона б довiдалася, що ii пiдслуховували. Як i ранiше, вона уникала розмов про своi вiдвiдини пустелi. Стiрос продовжував свое лукаве пiдбурювання. Результат був точнiсiнько таким, як i сподiвалося Сестринство. Час вiд часу, прокинувшись, Шiана без жодного попередження заявляла: «Сьогоднi я рушаю до пустелi». Інколи вона використовувала гупало, iнколи кликала черва танцем. На далеких пiсках, недоступних погляду мешканцiв Кiна чи iншого заселеного мiсця, черви приходили до неi. Шiана самотньо стояла перед червом i розмовляла з ним, а iншi слухали. По дорозi до Капiтули записи цих розмов потрапляли в руки Тамелейн, у неi вже була цiла iхня збiрка, чарiвна, на ii думку. – Я мала б тебе ненавидiти! Яке сум’яття викликали цi слова серед священникiв! Туек забажав вiдкритоi дискусii: «Чи повиннi ми всi ненавидiти Роздiленого Бога, водночас люблячи Його?» Стiрос насилу вiдмовив його вiд цього намiру, аргументуючи тим, що бажання Бога не висловлено ясно. – Дозволиш менi знову поiздити на тобi? – спитала Шiана одного зi своiх гiгантських гостей. Коли вона наблизилася, черв вiдступив i не дозволив iй вибратися на себе. Іншого разу вона спитала: – Менi варто зостатися зi священниками? Цей конкретний черв виявився цiллю багатьох питань, серед яких: – Куди потрапляють люди, яких ти з’iдаеш? – Чого люди мене ошукують? – Чи маю я покарати поганих священникiв? З цього останнього питання Тамелейн засмiялася, подумавши про рейвах, який воно викличе серед людей Туека. Їi шпигуни акуратно вiдзвiтували про сум’яття священникiв. – А як Вiн iй вiдповiдае? – спитав Туек. – Чув хтось Божу вiдповiдь? – Можливо, вiн промовляе iй просто в душу, – ризикнув припустити радник. – Он воно! – вхопився Туек за цей здогад. – Ми мусимо спитати, що Бог iй наказуе. Шiана не дала втягти себе в цю дискусiю. – Вона доволi точно оцiнюе своi сили, – звiтувала Тамелейн. – Тепер не надто часто виiжджае до пустелi, попри пiдбурювання Стiроса. Як i можна було сподiватися, привабливiсть таких подорожей послабшала. Страх i пiднесення гнатимуть ii вперед, доки не зблiднуть. А все ж вона вивчила дуже дiевий наказ: «Геть звiдси!» Сестринство вiдмiтило це як значний етап розвитку. Якщо навiть Роздiлений Бог пiдкоряеться цiй командi, то жоден священник чи священниця не смiли сумнiватися у правi Шiани вiддавати такий наказ. – Священники будують вежi в пустелi, – звiтувала Тамелейн. – Прагнуть мати безпечнiшi мiсця, звiдки могли б стежити за Шiаною, коли вона там бувае. Сестринство передбачало такий перебiг подiй i навiть вдалося до певних пiдбурювань зi свого боку, щоб прискорити цi проекти. Кожна вежа мала власну вiтряну пастку, власну технiчну службу, власний водний бар’ер, сади та iншi елементи цивiлiзацii. Кожна з них була малою спiльнотою, що посувала межу стабiлiзованого ареалу Ракiса далi й далi у володiння червiв. Пiонерськi селища не були вже потрiбнi, а заслугу за цей прогрес приписували Шiанi. – Вона наша священниця, – казав простий люд. Туек i його радники оберталися на кiнчику голки: «Шайтан i Шай-Хулуд в одному тiлi?» Стiрос жив у постiйному страховi, що Туек проголосить це. Стiросовi консультанти врештi-решт вiдкинули план змiстити Туека. Інший план – улаштувати Священницi Шiанi нещасний смертельний випадок – нажахав усiх, навiть Стiроса, який вирiшив, що це надто ризикована авантюра. – Навiть якщо ми усунемо цю колючку, Бог може наслати на нас ще страшнiшу кару, – заявив вiн. І перестерiг: – Найстарiшi книжки кажуть, що поведе нас мала дитина. Стiрос одним iз останнiх приеднався до тих, хто вважав Шiану не зовсiм смертною. Було помiтно, що оточення Шiани, та й Канiя теж, полюбило ii. Вона була такою щирою, такою яскравою i вразливою. Багато хто зауважив, що дедалi виразнiше почуття прихильностi до Шiани дiсталося навiть до Туека. Сестринство негайно розпiзнало силу, що торкнулася всiх цих людей. Бене Гессерит знали назву цього древнього ефекту: поширення культу. Тамелейн сповiщала про глибокi змiни на Ракiсi: люди всiеi планети почали молитися Шiанi, а не Шайтановi чи навiть Шай-Хулудовi. – Вони знають, що Шiана заступаеться за найслабших, – звiтувала Тамелейн. – Це знайома схема. Усе йде, як наказано. Коли ви пошлете гхолу? Зовнiшня поверхня повiтряноi кулi завжди бiльша за центр тiеi клятоi речi. Саме про це i йдеться у Розсiяннi.     Вiдповiдь Бене Гессерит на пропозицiю iксiан послати новi випробувальнi зонди до Загублених Один з найшвидших лiхтерiв Сестринства забрав Майлса Тега до транспортника Гiльдii на орбiтi Гамму. Йому не хотiлося зараз покидати Твердиню, але прiоритети були очевидними. Крiм того, вiн мав нутряну реакцiю на цю вилазку. За три столiття досвiду Тег навчився довiряти нутряним реакцiям. На Гамму справи йшли не найкращим чином. Кожен патруль, кожен звiт iз вiддалених сенсорiв, рапорти Патрiнових шпигунiв у мiстах – усе це посилювало Тегiв неспокiй. На ментатський лад, Тег вiдчував рух сил довкола Твердинi та всерединi. Його пiдопiчному гхолi загрожувала небезпека. Проте наказ з’явитися на борту транспортника Гiльдii, готового до вiдбиття нападу, надiйшов до Майлса вiд самоi Тарази. Це безпомильно пiдтверджував криптографiчний iдентифiкатор. На лiхтерi, що здiймався вгору, Тег готувався до битви. Усi приготування, якi вiн мiг зробити, були зробленi. Люцiллу попереджено. Вiн довiряв Люцiллi. Шванг’ю – iнша рiч. Тег мав твердий намiр обговорити з Таразою кiлька iстотних змiн у Твердинi Гамму. Та спершу слiд було виграти чергову битву. Башар не мав найменшого сумнiву, що попереду його чекае бiй. Коли Майлсiв лiхтер увiйшов у док, вiн виглянув крiзь порт i побачив на темному боцi транспортника гiгантський iксiанський символ усерединi картуша Гiльдii. Це був корабель, який Гiльдiя переробила пiд iксiанськi механiзми, замiнивши традицiйних навiгаторiв машинами. Тож на борту будуть iксiанськi технiки для обслуговування апаратури. Буде i справжнiй навiгатор Гiльдii. Гiльдiя так i не навчилася довiряти машинам, навiть демонструючи переробленi транспортники тлейлаксу та ракiанцям. Це мало бути посланням iм: «Бачите: ми не цiлковито залежнi вiд вашого меланжу». Таку вiстку нiс гiгантський символ Ікса на корпусi космiчного корабля. Тег вiдчув легкий поштовх при зiткненнi з доковими схоплювачами i глибоко вдихнув, щоб заспокоiтися. Почувався, як завжди перед боем: вiльним вiд будь-яких iлюзiй. Це був провал. Переговори провалилися, i настала черга кривавоi битви… хiба що вiн зумiе перемогти якимось iншим чином. Тепер битви рiдко бували масовими, а все-таки зоставалися смертоносними. Це було тривкiшим рiзновидом провалу. Якщо ми не можемо мирно врегулювати нашi розбiжностi, то ми менше нiж люди. Службовець, що говорив iз явним iксiанським акцентом, провiв Тега до кiмнати, де його чекала Тараза. У всiх коридорах i пневмотрубах, що вели його до Тарази, Тег шукав знакiв, якi пiдтвердили б таемне попередження у посланнi Матерi Настоятельки. Усе здавалося спокiйним i звичним – службовець ставився до башара з належною повагою. – Я був офiцером групи Тiрег на планетi Андiою, – сказав вiн, назвавши одну iз майже-битв, у яких Тег здобув перевагу. Вони пiдiйшли до звичайного овального люка в стiнi звичайного коридору. Люк вiдкрився, i Тег увiйшов до кiмнати з бiлими стiнами та зручними меблями: слiнгокрiслами, низькими столиками, свiтлокулями, налаштованими на жовте свiтло. Люк iз гучним стуком прослизнув у своi ущiльнення, залишивши Майлсового провiдника в коридорi. Аколiтка Бене Гессерит розсунула легкi завiси, що приховували прохiд праворуч вiд Тега. Кивнула йому. Його помiтили. Таразу повiдомлять. Тег стримав тремтiння м’язiв нiг. Насилля? Вiн не помилився, iнтерпретуючи таемне Таразине попередження. Чи були його приготування достатнiми? Лiворуч вiд нього стояло чорне слiнгокрiсло, перед крiслом – довгий стiл, а при кiнцi стола ще одне крiсло. Тег перейшов на цей бiк кiмнати й чекав, спершись спиною об стiну. Помiтив, що на носаках його чобiт залишився коричневий пил Гамму. У кiмнатi вiдчувався специфiчний запах. Вiн принюхався. Шер! Невже Тараза та ii люди захищаються вiд Іксiанського Зонда? Тег прийняв свою звичайну капсулу шеру, перш нiж ввiйти до лiхтера. У його головi надто багато знань, якi можуть бути корисними для ворога. А з того, що Тараза залишила у своему помешканнi запах шеру, випливав ще один висновок: це було повiдомлення якомусь спостерiгачевi, присутностi якого вона не могла уникнути. Тараза вийшла з-за легких завiс. «Мае втомлений вигляд», – подумав вiн. Це було незвичайним, бо Сестри вмiли приховувати втому, аж доки геть не падали з нiг. Справдi була такою виснаженою чи це черговий сигнал прихованим спостерiгачам? Зупинившись при входi до кiмнати, Тараза вивчала Тега. «Здаеться значно старшим, нiж тодi, коли ми бачилися востанне», – подумала Тараза. Служба на Гамму залишила слiди, але ii це заспокоiло. Тег виконував свою роботу. – Цiную швидкiсть твоеi вiдповiдi, Майлсе, – сказала вона. Цiную! Їхне умовлене слово, що означае: «Небезпечний ворог таемно слiдкуе за нами». Тег кивнув, його погляд перенiсся до завiс, з-за яких вийшла Тараза. Тараза всмiхнулася i перейшла у глибину кiмнати. Не помiтила в Тега жодних ознак меланжевого циклу. Через Тегiв лiтнiй вiк завжди виникала пiдозра, чи не вдаеться вiн до герiатричного ефекту прянощiв. Але нiщо в ньому не виказувало анi найменшого слiду меланжевоi залежностi, пiд яку iнколи потрапляли навiть найсильнiшi, вiдчувши наближення кiнця. Тег мав на собi давнiй мундирний пiджак Верховного Башара, але без золотих зiрок на плечах i комiрi. Це був сигнал, який вона розпiзнала. Говорив: «Пам’ятай, як я заслужив це на твоiй службi. Цього разу я теж тебе не пiдвiв». Очi, що пильно на неi дивилися, були незворушними, не було в них i тiнi осуду. Весь його вигляд свiдчив про внутрiшнiй спокiй, i це цiлковито суперечило тому, що, як вона знала, мусило дiятися з ним цiеi митi. Вiн чекав ii сигналу. – Нашого гхолу слiд розбудити за першоi ж нагоди, – сказала вона. Вiн хотiв було вiдповiсти, однак вона махнула рукою, змусивши його замовкнути. – Я бачила звiти Люцiлли, знаю, що вiн надто молодий. Але ми мусимо дiяти. «Вона звертаеться до спостерiгачiв», – усвiдомив вiн. Чи вiрити ii словам? – Тепер я наказую тобi розбудити його, – сказала вона й зiгнула лiве зап’ястя. Їхньою таемною мовою це означало пiдтвердження. То це правда! Тег глянув на завiси, що закривали прохiд, з якого вийшла Тараза. Хто iх там слухав? Вiн вдався до своiх талантiв ментата, щоб знайти вiдповiдь на це питання. Бракувало фрагментiв даних, але його це не зупиняло. Ментат мiг працювати i з неповними даними, якщо iх було достатньо для загальноi схеми. Інколи вистачало начерку. Це вiдкривало приховану форму, а тодi можна було припасувати вiдсутнi фрагменти, щоб здобути цiлiсть. Ментат рiдко мав усi потрiбнi данi, але його треновано вiдчувати схеми, розпiзнавати системи та поеднувати iх у цiлiсть. Тег нагадав самому собi, що вiн пройшов i вiйськовий вишкiл: «Рекрута тренують обходитися зi зброею, нацiлювати зброю правильно». Тараза його нацiлювала. Його оцiнка ситуацii пiдтвердилася. – Вдаватимуться до вiдчайдушних спроб убити чи полонити нашого гхолу, перш нiж ти зможеш його пробудити, – сказала вона. Вiн розпiзнав iнтонацiю: холодне аналiтичне вручення даних ментатовi. Тож вона побачила, що вiн налаштувався на ментатський стан. Його свiдомiсть зайнялася ментатським пошуком схеми. Першим був проект Сестринства стосовно гхоли, значною мiрою йому незнайомий, але якось пов’язаний з появою на Ракiсi юноi дiвчини, що (так розповiдали) може наказувати червам. Гхола Айдаго – чарiвна особистiсть, а можливо, ще щось змусило Тирана i тлейлаксу нескiнченно повторювати його. Цiлi трюми Дунканiв! Як служив гхола Тирановi, що той не дозволив йому зостатися серед мертвих? І тлейлаксу: впродовж тисячолiть вицiджували його зi своiх аксолотлевих контейнерiв, навiть пiсля смертi Тирана. Тлейлаксу дванадцять разiв продали цього гхолу Сестринству, а Сестринство платило найтвердiшою валютою: меланжем зi своiх дорогоцiнних запасiв. Чому тлейлаксу приймали як плату те, що самi продукували в такiй кiлькостi? Це очевидно: щоб вичерпати запаси Сестринства. Особлива форма пожадливостi. Тлейлаксу купували верховенство у грi за владу! Тег зосередився на Матерi Настоятельцi, яка спокiйно чекала. – Тлейлаксу вбивали наших гхол, щоб контролювати хронометраж, – сказав вiн. Тараза кивнула, але не озвалася. Отже, було ще щось. Вiн знову ввiйшов у ментатський стан. Бене Гессерит були цiнним ринком для тлейлаксанського меланжу. Тлейлакс був не единим джерелом, бо зоставався невеликий потiк iз Ракiса, але цiнним, так, дуже цiнним. З боку тлейлаксу нерозсудливо вiдчужувати цiнний ринок, якщо тiльки вони не мали напоготовi ще цiннiшого. Хто iнший цiкавився дiяльнiстю Бене Гессерит? Без сумнiву, iксiани. Але iксiани не були добрим ринком збуту меланжу. Присутнiсть iксiан на цьому кораблi свiдчила про iхню незалежнiсть. Оскiльки ж iксiани й Рибомовки спiльно вели справи, Рибомовок теж можна виключити з пошуку схеми. Яка велика сила чи навiть асамблея сил у цьому Всесвiтi мае… При цiй думцi Тег завмер, наче натиснувши на пiкiрувальнi гальма ’топтера. Дозволив своiм думкам вiльно пропливати, а сам тим часом перебирав iншi мiркування. Не в цьому Всесвiтi. Схема склалася. Багатство. Гамму набрала новоi ролi в ментатських розрахунках. Гамму давно вже була випотрошена Харконеннами й покинута, як обiгнилi останки, вiдновленi потiм данiанцями. Та був час, коли зникли навiть надii Гамму. Без надiй не було навiть мрiй. Виходячи з цiеi вигрiбноi ями, населення керувалося лише найпростiшим прагматизмом. Якщо це працюе, то воно добре. Багатство. При першому дослiдженнi Гамму вiн зауважив численнiсть банкiрських домiв. Деякi з них були навiть вiдмiченi як безпечнi для Бене Гессерит. Гамму служила опорним пунктом для манiпуляцiй з величезним багатством. Банк, який вiн вiдвiдав, щоб вивчити можливiсть його використання для невiдкладного контакту, повнiстю ожив у ментатськiй свiдомостi. Вiн одразу збагнув, що ця установа не обмежуеться суто планетарними справами. Це був банк банкiрiв. Не просто багатство, а БАГАТСТВО. Розум Тега не був ще готовим для розвитку першомоделi, але йому вистачало даних для Пробного Проектування. Багатство не з цього Всесвiту. Люди з Розсiяння. Усе це ментатське мiркування тривало не довше як кiлька секунд. Дiставшись точки Пробного Проектування, Тег розслабив м’язи й нерви, глянув на Таразу та пiдiйшов до прихованого входу. Помiтив, що Тараза не виявляе занепокоення його рухами. Припiднявши завiси, Тег натрапив на чоловiка майже одного з ним зросту: одягнений по-вiйськовому, на петлицях комiра схрещенi списи. Грубе обличчя, широкi щелепи. Зеленi очi. Вираз здивованоi напруги, одна рука над кишенею, що випиналася, очевидно, вiд схованоi у нiй зброi. Тег усмiхнувся чоловiковi, вiдпустив завiси й повернувся до Тарази. – За нами спостерiгають люди з Розсiяння, – сказав вiн. Тараза розслабилася. Тег улаштував незабутнiй спектакль. Завiси зi свистом розсунулися. Високий незнайомець увiйшов i зупинився крокiв за два вiд Тега. На його обличчi застиг крижаний гнiв. – Я попереджав, щоб ви нiчого йому не казали! Голос виявився скрипучим баритоном, акцент був Теговi незнайомий. – А я попереджала про сили цього ментата-башара, – вiдповiла Тараза. На ii обличчi промайнула огида. Чоловiк заспокоiвся, судячи з його виразу, дещо злякався. – Всечесна Матроно, я… – Не смiй так мене називати! – Тiло Тарази нап’ялося у бойовiй стiйцi, якоi Тег нiколи ранiше в неi не бачив. Чоловiк злегка схилив голову. – Люба ледi, не ви тут контролюете ситуацiю. Мушу нагадати, що моi накази… Тег уже достатньо почув. – Як на мене, то саме вона тут усе й контролюе, – сказав вiн. – Перед прибуттям сюди я привiв у дiю певнi захиснi засоби. Цей корабель… – вiн озирнувся довкола i знову перевiв увагу на пришельця, чие обличчя прибрало настороженого виразу, – не е не-кораблем. Два нашi не-кораблi – монiтори цiеi митi стежать за вами. – Ви не виживете, – гримнув чоловiк. Тег приязно всмiхнувся: – Нiхто на цьому кораблi не виживе. – Вiн стиснув щелепи, щоб послати нервовий сигнал i активувати крихiтний пульсомiр у черепi. Той передавав графiчнi повiдомлення просто в його вiзуальнi центри. – І у вас небагато часу на ухвалення рiшення. – Розкажи йому, звiдки ти знав, що слiд робити, – промовила Тараза. – Ми з Матiр’ю Настоятелькою маемо власнi засоби спiлкування, – сказав Тег. – Але й без цього вона не мусила мене попереджати. Достатньо ii виклику. Мати Настоятелька у транспортнику Гiльдii в такий час? Не може бути! – Глухий кут, – буркнув чоловiк. – Можливо, – погодився Тег. – Але нi Гiльдiя, нi Ікс не ризикнуть наразитися на повномасштабну атаку всiх сил Бене Гессерит, очолюваних навченим мною военачальником. Маю на увазi башара Бурзмалi. Ваша пiдтримка саме розпалася i зникла. – Я нiчого цього йому не казала, – втрутилася Тараза. – Ти щойно став свiдком роботи ментата-башара, рiвня якому навряд чи знайдеться у твоему Всесвiтi. Подумай про це, якщо обмiрковуеш протистояння з Бурзмалi, чоловiком, вишколеним цим ментатом. Пришелець перевiв погляд з Тарази на Тега i знову на Таразу. – Ось вихiд iз нашого гiпотетичного глухого кута, – сказав Тег. – Мати Настоятелька Тараза та ii супровiд вирушать звiдси разом зi мною. Мусиш вирiшувати негайно. Час пiшов. – Ти блефуеш. – У цих словах не було справжньоi сили. Тег повернувся до Тарази обличчям i вклонився. – Було великою честю служити тобi, Превелебна Мати Настоятелько. Прощавай. – Можливо, смерть нас не розлучить, – вiдповiла Тараза. Це було традицiйне прощання Превелебноi Матерi з рiвною iй Сестрою. – Ідiть! – Чоловiк iз грубим обличчям пiдiйшов до коридорного люка й вiдкрив його. Показалися два здивованi iксiанськi охоронцi. Хрипким голосом чоловiк наказав: – Заберiть iх до лiхтера. Тег, досi розслаблений i спокiйний, промовив: – Клич свiй супровiд, Мати Настоятелько. Чоловiковi, що стояв бiля люка, сказав: – Ти надто цiнуеш власну шкуру, аби бути добрим солдатом. Нiхто з моiх людей не зробив би такоi помилки. – На борту цього корабля е справжнi Всечеснi Матрони, – буркнув чоловiк. – Я поклявся захищати iх. Тег скривився i обернувся до Тарази, що саме виводила гурток своiх людей з сусiдньоi кiмнати. Там були двi Превелебнi Матерi та чотири аколiтки. Тег розпiзнав одну з Превелебних Матерiв: Дарвi Одраде. Ранiше вiн бачив ii тiльки здалеку, але овальне обличчя i гарнi очi привертали увагу: викапана Люцiлла. – У нас е час, щоб представитися? – спитала Тараза. – Звичайно, Мати Настоятелько. Тег схилив голову й потис руку кожнiй iз жiнок, коли Тараза iх називала. Виходячи, Тег обернувся до чоловiка в одностроi. – Завжди слiд зберiгати гарнi манери, – сказав вiн. – Інакше ми були б менше нiж людьми. Тiльки коли вони опинилися в лiхтерi, а Тараза сiла поруч iз ним, бiля свого супроводу, Тег спитав: – Як вони вас захопили? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=67196585&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 «The Whole Earth Catalog» – американський журнал контркультури та каталог продукцii, що його видавав Стюарт Бренд у 1968–1998 роках. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Імпринтинг – здатнiсть зафiксовувати в пам’ятi ознаки об’ектiв та образи i трансформувати iх у норми поведiнки. У свiтi Дюни iмпринтер чи iмпринтерка – людина, яка вмiе змусити iнших до такоi фiксацii. 3 Слiдокрiсло – у свiтi Дюни бiоiнженерний об’ект у формi крiсла. 4 Як батьки (лат.). 5 Тут i далi цитати з «Дюни» наведено за перекладом А. Пiтика та К. Грицайчук. 6 Гномiчний (грец. gnomos – думка, судження, висновок) – афористичний вислiв фiлософсько-повчального характеру, який мае унiверсальне значення. 7 Розтягнення лука! (Нiм.) 8 Вiд японського «саторi», буквально «просвiтлення». Термiн iз медiативноi практики дзен-буддизму. 9 Довга або англiйська тонна – одиниця вимiрювання маси, якою користувалися у Великiй Британii i краiнах Спiвдружностi нацiй. Приблизно 1016 кг. 10 Снупер – у свiтi Дюни механiчний пристрiй для викриття отрути чи зброi. 11 Слiги – у свiтi Дюни гiбриди гiгантських слимакiв i свиней, методами генноi iнженерii створенi Бене Тлейлакс.