Доки не розкриється брехня

Доки не розкриеться брехня Тосiкадзу Кавагутi Кажуть, в одному маленькому кафе можна перемiститися в часi, якщо забажати… І саме це бажання приводить до нього чотирьох рiзних людей. Кожен з них мае своi причини для такоi подорожi. Однак мандрiвки в часi можуть зруйнувати життя. Про це мовчки нагадуе жiнка, яка незмiнно присутня в кафе, – колись вона не зумiла повернутися назад… В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги. Тосiкадзу Кавагутi Доки не розкриеться брехня © Toshikazu Kawaguchi, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2022 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2022 Пролог Якщо вiрити загадковiй мiськiй легендi, в одному мiстi було кафе, де був один стiлець, сiвши на котрого – i лише поки ви сидiтимете на ньому – можна потрапити в часi, куди забажаете. Та була одна заковика. Доводилося дотримуватися певних прикрих правил. 1. У минулому ви можете зустрiтися лише з тими людьми, якi вiдвiдували кафе. 2. Жоднi вашi дii в минулому не змiнять теперiшнього. 3. На тому единому стiльцi сидить вiдвiдувачка кафе. Аби сiсти на нього, треба зачекати, поки вона його звiльнить. 4. У минулому слiд залишатися на тому стiльцi й не покидати його. 5. Перебування в минулому обмежене в часi. Необхiдно повернутися до того, як охолоне кава. І на цьому прикрi правила не закiнчуються… Та всупереч усiм правилам, вiдвiдувачi, дiзнавшись про цю мiську легенду, продовжують приходити до кафе. Кафе називаеться «Funiculi Funicula». Навiть почувши усi цi правила, ви однаково хочете повернутися в минуле? Це iсторiя про чотири зворушливi дива. Історiя перша. Найкращi друзi – про чоловiка, що повернувся у минуле побачитися з найкращим другом, який помер двадцять два роки тому. Історiя друга. Мати i син – про сина, який не змiг прийти на похорон матерi. Історiя третя. Закоханi – про чоловiка, що повернувся побачитися з дiвчиною, з якою не мiг одружитися. Історiя четверта. Подружжя – про лiтнього детектива, який не встиг вiддати своiй дружинi подарунок. Якби ви могли повернутися у той заповiтний день, кого б ви хотiли там зустрiти? Iсторiя I. Найкращi друзi Гогтаро Чiба вже двадцять два роки брехав своiй доньцi про одну рiч. Письменник Федiр Достоевський якось написав: «Найважче в життi – жити i не брехати». Люди брешуть з рiзних причин. Хтось бреше, аби показати себе в цiкавiшому чи вигiднiшому свiтлi, а комусь це потрiбно, щоби вводити людей в оману. Брехня може завдати болю, та може й також врятувати. Хай би якою була причина, брехня найчастiше веде до розкаяння. Якраз у таку скрутну ситуацiю i втрапив Гогтаро. Його брехня не давала йому спокою. Бурмочучи пiд нiс: «Я нiколи не хотiв про це брехати», вiн снував туди-сюди перед входом до кафе, яке могло повернути його в минуле. Кафе, де можна було повернутися в минуле, мiстилося у центрi Токiо, за кiлька хвилин ходьби вiд станцii «Джiмбочо». Заховане на вузенькiй бiчнiй вуличцi в районi, де здебiльшого були офiснi будiвлi, кафе сповiщало про свое iснування крихiтною вивiскою з назвою «Funiculi Funicula». Воно розташовувалося у пiдвалi, тому без вивiски перехожi його б навiть не помiтили. Спустившись сходами, Гогтаро опинився перед дверима з гравiюваннями. Продовжуючи бурмотiти, вiн похитав головою, рiзко розвернувся i почав пiдiйматися сходами нагору. Та зненацька зупинився iз замисленим виразом на обличчi. Ще якийсь час вiн ходив туди-сюди, пiдiймався сходами i спускався. – Чом би вам не подумати про це, коли зайдете всередину? – враз почувся голос. Ошелешено озирнувшись, Гогтаро побачив тендiтну жiнку. Вона була вдягнена в бiлу сорочку, чорну камiзельку i фартух. Вiн одразу зрозумiв, що це тамтешня офiцiантка. – Ох, так, лише… Поки Гогтаро силкувався знайти вiдповiдь, жiнка прошмигнула повз нього i бадьоро спустилася сходами. Дзень-дзелень! Вона зайшла до кафе, а дзенькiт дзвiночка завис у повiтрi. Не те щоб вона переконала його, та Гогтаро знову спустився сходами. Вiн сповнився дивним спокоем, наче все, що було в його серцi, витягли назовнi. Гогтаро застряг на сходах, бо не знав напевне, чи це кафе направду було тим «кафе, де можна повернутися в минуле». Гогтаро навiдався до кафе, бо повiрив у ту iсторiю, та якщо легенда, яку розповiв йому старий друг, була вигадкою, зовсiм скоро вiн може страшенно осоромитися. Та навiть якщо й справдi можна повернутися в минуле, вiн чув, що iснували певнi прикрi правила, котрих необхiдно дотримуватися. Одне з тих правил – жоднi вашi дii в минулому не змiнять теперiшнього, хай би як ви силкувалися щось змiнити. Вперше почувши про це правило, Гогтаро здивувався. Якщо неможливо змiнити теперiшне, то навiщо взагалi повертатися в минуле? Однак тепер Гогтаро й сам стояв перед входом до кафе i думав: «Навiть за таких умов я однаково хочу потрапити в минуле». Чи та жiнка щойно прочитала його думки? Адже куди логiчнiше у такiй ситуацii було б сказати: «Хочете зайти до кафе? Ласкаво просимо». Замiсть того вона сказала: «Чом би вам не подумати про це, коли зайдете всередину?» Це можна трактувати як ствердження – так, ви можете повернутися в минуле, та чом би вам спершу не зайти всередину, а тодi вже вирiшувати, мандрувати в минуле чи нi? Та найбiльше Гогтаро дивувало, звiдки жiнка могла знати, що вiн прийшов до кафе, аби повернутися в минуле. Утiм, тепер у нього зажеврiла надiя. Такий буденний коментар жiнки допомiг Гогтаро ухвалити рiшення. Вiн потягнувся до ручки, повернув ii i вiдчинив дверi до кафе. Дзень-дзелень! Гогтаро переступив порiг кафе, у якому, подейкували, можна повернутися в минуле. * * * Гогтаро Чiба, вiком 51 рiк, був кремезноi статури – мабуть, не в останню чергу тому, що в старших класах та унiверситетi грав у регбi. Навiть зараз вiн носив костюми розмiру «XXL». Вiн жив разом з донькою, яку звали Гарука – цьогорiч iй виповнювалося 23 роки. Йому було нелегко виховувати ii самотужки. З дитинства вiн пояснював iй: «Твоя мама померла вiд хвороби, коли ти була маленькою». Гогтаро керував скромним ресторанчиком «Kamiya», де подавали рис, суп i простi закуски, у мiстi Хатiодзi в префектурi Токiо, а Гарука допомагала йому. Увiйшовши до кафе крiзь великi двометровi дерев’янi дверi, вiн iще мусив минути маленький коридорчик. Напроти були дверi до вбиральнi, а посерединi правоi стiни – вхiд до кафе. Переступивши порiг самого кафе, вiн побачив на одному зi стiльцiв бiля барноi стiйки жiнку. Вона вiдразу погукала когось iз затильноi кiмнати: – Казу… вiдвiдувач! Поряд iз жiнкою сидiв хлопчик вiку молодшоi школи. За дальнiм столиком сидiла жiнка в бiлiй сукнi з короткими рукавами. Блiда i наче вiдiрвана вiд нашого свiту, вона тихенько читала книжку. – Офiцiантка щойно повернулася з покупками, тому пропоную вам сiсти. Вона скоро вийде. Вочевидь не надто переймаючись тонкощами ввiчливостi у звертаннi до незнайомцiв, вона говорила з Гогтаро так, нiби вiн ii знайомий. Схоже, вона була тут постiйною вiдвiдувачкою. Замiсть щось iй вiдповiдати, вiн лише кивнув на знак подяки. Чоловiк вiдчув, що жiнка дивилася на нього з виразом, котрий наче промовляв: «Можеш запитати мене будь-що про це кафе». Та Гогтаро вирiшив удати, що нiчого не помiтив, i сiв за найближчий до виходу столик. Вiн роззирнувся довкола. Там були величезнi антикварнi настiннi годинники заввишки вiд пiдлоги до стелi. З того мiсця, де перетиналися двi дерев’янi балки, легенько обертаючись, звисав вентилятор. Глиняний тиньк на всiх стiнах був приглушеного бурого кольору, що нагадував кiнако (смажене соеве борошно), з легким нальотом давнини – це мiсце видавалося дуже старим. У пiдвальному примiщеннi без вiкон, освiтленому лише лампами пiд абажурами, було доволi тьмяно. Вiд того все всерединi здавалося вицвiлим, як на старiй свiтлинi. – Вiтаю, ласкаво просимо! Жiнка, яка звернулася до нього на сходах, вийшла iз затильноi кiмнати i поставила перед Гогтаро склянку з водою. Їi звали Казу Токiта. Їi волосся середньоi довжини було зiбране ззаду, а поверх бiлоi сорочки з метеликом вона мала чорну камiзельку i фартуха. Казу була тамтешньою офiцiанткою. На ii симпатичному обличчi з вузькими мигдалеподiбними очима не було чогось вражаючого, що могло би запам’ятатися. Якби, глянувши на неi, ви заплющили очi i спробували пригадати щойно побачене, то не змогли б нiчого уявити. Вона була з тих людей, якi легко губилися у натовпi. Цьогорiч iй виповнювалося 29 рокiв. – А… гм… Це те мiсце… де… Гогтаро геть розгубився i не знав, як пiдiйти до теми повернення у минуле. Казу спокiйно дивилася на його хвилювання. Розвернулася iти на кухню i кинула через плече: – Куди саме у минуле ви хочете повернутися? З кухнi долинуло булькотiння кави у сифонi. «Ця офiцiантка точно вмiе читати думки…» Кафе почало наповнюватися ароматом кави, наганяючи на Гогтаро спогади про той день. * * * Те мiсце, де Гогтаро вперше за сiм рокiв зустрiв Шуiчi Камiю, було якраз навпроти кафе. Колись вони разом грали у регбi в унiверситетськiй командi. У той час Гогтаро залишився без грошей i даху над головою, бо йому довелося вiддати усi своi кошти, коли вiн став поручителем позики для компанii друга, яка збанкрутувала. Вiн був у брудному одязi, вiд нього тхнуло. Однак, замiсть наморщити носа вiд огиди, Шуiчi, здавалося, щиро зрадiв тiй випадковiй зустрiчi з Гогтаро. Шуiчi запросив Гогтаро до кафе i, почувши, що сталося, запропонував: – Ходи працювати в мiй ресторанчик. Пiсля закiнчення унiверситету Шуiчi за його спортивнi таланти забрала компанiя з корпоративноi лiги в Осацi, та вiн не встиг зiграти навiть рiк, як травма обiрвала його кар’еру регбiста. Потому вiн приеднався до компанii, яка управляла мережею ресторанiв. Шуiчi, вiчний оптимiст, побачив у цiй невдачi свiй шанс i, працюючи вдвiчi, а то й утричi наполегливiше за iнших, пiднявся до рiвня регiонального менеджера й управляв сiмома закладами. Та одружившись, вирiшив зайнятися власним бiзнесом. Вiн вiдкрив невеличкий японський ресторанчик i працював там зi своею дружиною. Вiн сказав Гогтаро, що в ресторанчику багато роботи i йому не завадить допомога. – Якщо приймеш мою пропозицiю, то й мене виручиш. У розпачi вiд безгрошiв’я, втративши будь-яку надiю, Гогтаро розплакався, вдячний Шуiчi за його пропозицiю. Вiн кивнув: – Звiсно! Я прийду. Скрипнув стiлець, коли Шуiчi рiзко пiдвiвся. Щасливо усмiхаючись, вiн додав: – Ой, ти ще не бачив мою доньку! Гогтаро ще не був одружений i трохи здивувався, почувши, що Шуiчi мав дитину. – Доньку? Його очi округлилися. – Так! Вона тiльки народилася. Вона така… гарнюня! Схоже, Шуiчi був задоволений вiдповiддю Гогтаро. Вiн схопив рахунок i бадьоро пiдiйшов до касового апарата. – Перепрошую, я б хотiв розрахуватися. За касовим апаратом стояв дуже високий юнак, на вигляд – старшокласник. Десь два метри заввишки, з далеким поглядом вузьких мигдалеподiбних очей. – Разом – 760 ен. – Ось, будь ласка. Гогтаро i Шуiчi були регбiстами й кремезнiшими за бiльшiсть чоловiкiв. Та обое подивилися на цього юнака, перезирнулися i засмiялися, мабуть тому, що обом сяйнула та сама думка: «Цей хлопчина мае статуру регбiста». – Прошу, ваша решта. Шуiчi взяв у нього решту й рушив до виходу. До того, як став безпритульним, Гогтаро успадкував батькову компанiю, яка заробляла понад сто мiльйонiв ен на рiк, i був доволi заможним. Гогтаро був щирою людиною, та грошi здатнi змiнювати людей. Вони покращували його настрiй, i вiн почав iх тринькати. Був у його життi такий перiод, коли вiн думав, що, маючи грошi, можна зробити все, що завгодно. Та компанiя його друга, поручителем якоi вiн став, збанкрутувала, i пiд вагою величезних боргiв його власна компанiя теж пiшла на дно. Щойно в Гогтаро закiнчилися грошi, усi почали ставитися до нього, як до прокаженого. Вiн думав, що його оточували друзi, та всi вони вiдвернулися вiд нього, а один навiть сказав йому вiдкрито: «Чого ти вартий без своiх грошей?» Та Шуiчi був iншим. Для нього Гогтаро, який втратив усе, був цiнним. Люди, котрi бажають допомогти тим, кого спiткала бiда, направду рiдкiсть. І Шуiчi Камiя був саме такою людиною. Проводжаючи поглядом Шуiчi, що виходив з кафе, Гогтаро твердо вирiшив: «Я вiддячу йому за добро!» І теж вийшов з кафе. Дзень-дзелень! * * * – Це було двадцять два роки тому. Гогтаро Чiба потягнувся до склянки, яка стояла перед ним. Змочивши горло, вiн зiтхнув. Вiн виглядав молодим, як на 51-рiчного чоловiка, та подекуди вже почала проступати сивина. – Отож, я почав працювати на Шуiчi. Я працював не покладаючи рук i намагався якомога швидше опанувати нову професiю. Та через рiк сталася автокатастрофа. Шуiчi i його дружина… Це сталося понад двадцять рокiв тому, та вiн досi не оговтався вiд шоку. Очi Гогтаро почервонiли, слова застрягли в горлi. Сьоорррб! Хлопчик бiля барноi стiйки взявся гучно сьорбати через соломинку останнi краплi помаранчевого соку. – А що було потiм? Казу запитала незворушно, не полишаючи своеi роботи. Вона нiколи не змiнювала тону, хай би якою серйозною була розмова. Такою була ii позицiя – очевидно, аби тримати дистанцiю вiд людей. – Донька Шуiчi вижила, i я вирiшив виховувати ii. Гогтаро не пiднiмав очей i говорив нiби сам до себе. А тодi повiльно пiдвiвся. – Благаю вас. Будь ласка, допоможiть менi повернутися у той день двадцять два роки тому. Вiн низько вклонився i важко опустив голову. Це було кафе «Funiculi Funicula». Кафе, про яке близько десяти рокiв тому поширилася мiська легенда, начебто тут можна повернутися в минуле. Здебiльшого мiськi легенди були вигадками, але подейкували, що в цьому кафе справдi можна перенестися в минуле. Розповiдають рiзнi iсторii, навiть у нашi днi, як-от про жiнку, що повернулася в минуле побачитися з хлопцем, з яким вони розсталися; про сестру, що подалася в минуле зустрiтися з молодшою сестрою, яка загинула в автокатастрофi; i про дружину, що помандрувала в минуле побачитися з чоловiком, який втратив пам’ять. Утiм, аби повернутися в минуле, доводилося дотримуватися кiлькох вельми прикрих правил. Перше правило – у минулому ви можете зустрiтися лише з тими людьми, якi вiдвiдували кафе. Якщо людина, з якою ви хочете зустрiтися, нiколи не бувала у цьому кафе, ви, звiсно, можете повернутися в минуле, однак не зможете з нею зустрiтися. Іншими словами, для бiльшостi вiдвiдувачiв, якi приiздили сюди з усiеi Японii, це була марна трата часу. Друге правило – жоднi вашi дii в минулому не змiнять теперiшнього. Бiльшiсть людей, якi приходять сюди, почувши цю мiську легенду, страшенно розчаровуються, коли дiзнаються про це правило. І зазвичай iдуть зневiренi. А все тому, що бiльшiсть вiдвiдувачiв кафе бажають податися в минуле, щоб виправити своi колишнi вчинки. Розумiючи, що не зможуть змiнити минулого, небагато з них вирiшують все-таки помандрувати в минуле. Трете правило – повернутися в минуле можна тiльки на одному стiльцi. Але його займае iнша вiдвiдувачка. Єдина можливiсть сiсти на той стiлець випадае лише тодi, коли вiдвiдувачка виходить до вбиральнi. Раз на день вона завжди йде до вбиральнi, та нiхто не знае, коли саме це може статися. Четверте правило – у минулому слiд залишатися на тому стiльцi i не покидати його. Якщо ви встанете зi стiльця, вас вiдразу поверне в теперiшне. Тобто, перебуваючи в минулому, ви не зможете вийти з кафе. П’яте правило – час перебування у минулому починаеться, коли каву наллють у чашку, i завершуеться до того, як кава охолоне. А ще, каву не може наливати будь-хто, це мае робити Казу Токiта. Наразi вона едина людина в цьому кафе, яка вмiе наливати каву, що здатна перенести вас у минуле. Та навiть попри всi цi прикрi правила, знаходяться вiдвiдувачi, якi, почувши легенду, приходять до кафе i просять повернути iх у минуле. Гогтаро був якраз такою людиною. * * * – Уявiмо, що вам вдасться повернутися в минуле – що ви плануете робити? – запитала жiнка, яка сказала йому сiсти, коли вiн зайшов до кафе. Їi звали Кйоко Кiджiма – дружина i мати на повний робочий день, вона була постiйною вiдвiдувачкою. Цiлком випадково вона опинилася в кафе якраз у той час, але з неабиякою цiкавiстю роздивлялася Гогтаро – мабуть, вiн був першим вiдвiдувачем, що хотiв повернутися в минуле, якого вона тут бачила. – Даруйте, що питаю, але скiльки вам рокiв? – П’ятдесят один. Гогтаро, схоже, прийняв ii питання за критику, нiби вона хотiла сказати: «Чому ви, у такому вiцi, надумали повернутися в минуле?» Вiн сидiв, згорбившись над столом, i не вiдривав очей вiд своiх зчеплених долонь. – …Вибачте. Та хiба вам не здаеться, що це буде якось химерно? Анiтрохи до такого не готовий, Шуiчi, чи як там його звуть, зненацька зустрiчаеться вiч-на-вiч iз вашою на двадцять два роки старшою версiею? Гогтаро не пiднiмав голови, а Кйоко продовжувала: – Це не здаеться вам трохи дивним? Вона подивилася на Казу по iнший бiк барноi стiйки, очiкуючи згоди. – Ну, можливо, – вiдказала Казу тоном, який натякав, що вона не зовсiм погоджувалася з Кйоко. – Гей, мам, твоя кава зараз охолоне, – пробурмотiв хлопчик, вiн уже спустошив склянку з помаранчевим соком i почав соватися на стiльцi. Хлопчика звали Йогсуке Кiджiма. Вiн був сином Кйоко i вже цiеi весни переходив до четвертого класу. Вiн мав недбалу стрижку середньоi довжини, засмагле обличчя, а вдягнений був у спортивну форму з написом «МЕІТОКУ ФК» та номером 9 на спинi. Футболiст. Йогсуке казав про каву в паперовому пакетi бiля Кйоко, яку вона замовила навинос. – Ой, та нiчого страшного. Бабця однаково не любить пити гаряче. Кйоко присунула обличчя до вуха Йогсуке i прошепотiла: – Почекай ще трiшки, i пiдемо, гаразд? Вона зиркнула на Гогтаро, очiкуючи вiд нього якоiсь вiдповiдi. – Угу, мабуть, це його налякае, – пiдтвердив вiн. – Еге ж. – Кйоко з розумiнням кивнула. Слухаючи iхню розмову, Казу подала Йогсуке нову порцiю помаранчевого соку, яку вiн мовчки взяв, коротко кивнувши замiсть «дякую». – Якщо направду можна повернутися в минуле, я б хотiв дещо сказати Шуiчi. Запитання йому поставила Кйоко, та вiн вiдповiдав, дивлячись на Казу. Його слова нiяк не змiнили виразу ii обличчя. Як завше незворушна, Казу вийшла з-за барноi стiйки i зупинилася перед Гогтаро. Час вiд часу, дiзнавшись, що в цьому кафе можна повернутися в минуле, сюди зазирали такi вiдвiдувачi, як Гогтаро, i Казу завжди вiдповiдала iм те саме. – Ви знаете правила? Казу питала прямо, адже траплялися вiдвiдувачi, якi приходили до кафе i гадки не мали про правила. – Бiльш-менш… – невпевнено вiдказав чоловiк. – Бiльш-менш? – вигукнула Кйоко. З усiх присутнiх у кафе тiльки вона видавалася схвильованою. Казу мовчки зиркнула на Кйоко, перевела погляд на Гогтаро i не зводила з нього очей. Дайте вiдповiдь на запитання. Гогтаро винувато здвигнув плечима… – Сiдаеш на стiлець, хтось наливае каву, i повертаешся в минуле… це все, що я чув, – нiяково вiдповiв вiн. Чоловiк так нервував, що йому, схоже, пересохло в горлi, бо вiн потягнувся до склянки з водою. – Це дещо спрощено… Хто вам це сказав? – запитала в Гогтаро Кйоко. – Шуiчi. – Вам сказав про це Шуiчi… справдi? Тобто ви дiзналися про це двадцять два роки тому? – Так, коли ми вперше були в цьому кафе, менi розповiв це Шуiчi. Певно, йому були вiдомi цi чутки. – Он воно що… – Отож, якщо перед ним раптово з’явиться значно старша версiя мене, це може хiба налякати Шуiчi, а загалом, думаю, все буде гаразд. – Гогтаро вкотре вiдповiв на запитання Кйоко. – А що ви думаете, Казу? Кйоко говорила так, наче право вибору на повернення у минуле залежало тiльки вiд них двох. Та Казу нiяк не прокоментувала ii слова. Замiсть вiдповiдати Кйоко, вона сказала холодним i суворим тоном: – Ви ж розумiете, що, навiть повернувшись у минуле, не зможете змiнити теперiшне? Вона мала на увазi: «Ви ж розумiете, що не зможете запобiгти смертi свого друга?» Чимало вiдвiдувачiв приходили до кафе з бажанням повернутися в минуле, щоб врятувати когось вiд смертi. І щоразу Казу пояснювала це правило. Рiч не в тiм, що Казу була байдужою до горя людей, якi втратили когось дорогого. Просто це правило нiяк не обiйти – байдуже, хто ви i якi у вас причини. Почувши ii слова, Гогтаро не виявив ознак занепокоення. – Я це розумiю, – вiдказав вiн рiвним тихим голосом. Дзень-дзелень! Озвався дзвоник кафе. Порiг переступила дiвчинка. Побачивши ii, замiсть «Вiтаю, ласкаво просимо», Казу гукнула: – Ласкаво просимо додому! Дiвчинку звали Мiкi Токiта, вона була донькою власника кафе Негаре Токiти. Вона гордо несла яскраво-червоний ранець рандосеру[1 - Рандосеру – ортопедичний ранець японських школярiв початковоi i середньоi школи. (Тут i далi прим. перекл.)] початковоi школи. – Мое[2 - Мое – японське слово жаргону отаку, означае фетишизацiю персонажiв анiме, манги чи вiдеоiгор. Зараз слово вживаеться у ширшому сенсi i для позначення будь-якого хобi, захоплення чи iнтересу до чогось.] повернулася, дорогенькi! – оголосила Мiкi гучним голосом, що прокотився через усе кафе. – Привiт, Мiкi, люба! Де ти взяла такий чудовий ранець? – запитала Кйоко. – Це вона купила для мое! – Мiкi широко усмiхнулася i вказала на Казу. – Вау! Дуже гарний! – похвалила Кйоко. І подивилася на Казу. – Хiба святкування початку навчального року не завтра? – запитала вона майже пошепки. Вона зовсiм не мала на метi критикувати поведiнку Мiкi чи глузувати з неi. Насправдi ii щиро потiшило, що Мiкi була така щаслива, отримавши новенький ранець, який гордо носила на спинi, демонструючи всьому кварталу. – Так, завтра, – вiдповiла Казу, теж легенько всмiхаючись кiнчиками губ. – Як там панi Кiнуйо? З нею все добре? – запитала Мiкi, не стишуючи голосу, який вiдлунював вiд стiн кафе. – Панi Кiнуйо почуваеться добре! Ми зайшли до кафе узяти для неi чергову чашку кави й сандвiч, приготований твоiм татком, – вiдповiла Кйоко i пiдняла паперовий пакет iз кавою i сандвiчем. Йогсуке, що сидiв на сусiдньому стiльцi спиною до Мiкi, не обертався i повiльно потягував свiй помаранчевий сiк. – Панi Кiнуйо ще не набридло iсти татковi сандвiчi? Вона ж iх щодня iсть. – Панi Кiнуйо каже, що обожнюе каву i сандвiчi твого татка. – Не розумiю чому. Не такi вже й смачнi в татка сандвiчi, – зауважила Мiкi, не стишуючи голосу. Пiдслухавши iхню розмову, з кухнi вийшов кремезний чоловiк. – Агов, агов! Чиi сандвiчi ти називаеш несмачними? – запитав широкоплечий чоловiк. То був Негаре, власник кафе i батько Мiкi. Матерi Мiкi, Кеi, вже давно не було з ними. Вона мала хворе серце i померла пiсля народження Мiкi шiсть рокiв тому. – Ой лишенько, дорогенькi, мое час iти, – Мiкi вклонилася Кйоко i, вдаючи переляк, побiгла до затильноi кiмнати. – Мое?.. Кйоко глянула на Негаре так, нiби питала: «Де вона це почула?» Негаре знизав плечима. – Без поняття. Зиркнувши скоса на розмову Кйоко з Негаре, Йогсуке почав тицяти в плече Кйоко. – Ми вже йдемо? – запитав вiн тоном, який натякав, що йому вже набридло чекати. – Ох, ми справдi вже збиралися йти, – сказала Кйоко, пiдтверджуючи його слова, i пiдвелася зi свого стiльця. – Мое теж уже час iти, дорогенькi, – повторила Кйоко за Мiкi. Вона вiддала паперовий пакет Йогсуке i, навiть не дивлячись на рахунок, поклала грошi за сандвiч, каву i сiк Йогсуке, врахувавши i другу порцiю, яку йому налила Казу. – Друга порцiя помаранчевого соку за рахунок закладу, – сказала Казу, взяла грошi з барноi стiйки, вiдняла вартiсть другоi склянки соку i почала гучно клацати клавiшами касового апарата. – Нi, нi, я заплачу. – Ви не маете платити за те, чого не замовляли. Я сама дала йому сiк. Кйоко не хотiла забирати з барноi стiйки решту, але Казу вже закрила касовий апарат i простягнула iй чек. – Ох… гаразд. Кйоко почувалася нiяково, не заплативши за сiк, та вона знала, що Казу нiзащо не вiзьме в неi грошей. – Як скажете, – додала Кйоко, забираючи з барноi стiйки решту. – Дякую. – І поклала грошi до гаманця. – Передавайте вiтання вчительцi Кiнуйо, – сказала Казу, ввiчливо вклонившись Кйоко. З семи рокiв Казу вчилася малювати у Кiнуйо. Саме Кiнуйо заохочувала ii вчитися, щоб вступити до академii мистецтв. Закiнчивши академiю, Казу неповний робочий день працювала в художнiй школi Кiнуйо. А зараз, коли Кiнуйо була в лiкарнi, вона проводила всi заняття. – Знаю, що у вас тут теж багато роботи, тому дуже вдячна, що цього тижня ви знову провели заняття. – Жодних проблем, – вiдповiла Казу. – Дякую за помаранчевий сiк, – Йогсуке кивнув Казу й Негаре, якi стояли за барною стiйкою. Вiн першим вийшов з кафе. Дзень-дзелень! – Гаразд, я теж iду. Кйоко помахала на прощання i слiдом за Йогсуке вийшла з кафе. Дзень-дзелень! Коли обое пiшли, забравши з собою життерадiсну атмосферу, кафе сповнилося цiлковитоi тишi. Там не грала фонова музика, тому, коли нiхто не говорив, можна було почути, як жiнка в бiлiй сукнi гортала сторiнки свого роману. – Що вони казали про Кiнуйо, як вона почуваеться? – запитав Негаре у Казу, натираючи до блиску склянку, таким тоном, нiби говорив сам до себе. Казу повiльно кивнула, та на запитання не вiдповiла. – Зрозумiло, – вiдказав Негаре неголосно i зник у затильнiй кiмнатi. У кафе залишилися Гогтаро, Казу i жiнка в бiлiй сукнi. Казу стояла за барною стiйкою i, як завше, наводила там лад. – Я б хотiла почути бiльше, якщо ви не проти. Тепер Казу була готова почути, якi в Гогтаро причини для повернення в минуле. Гогтаро пiдняв голову i мигцем глянув на Казу, але одразу вiдвiв очi. Вiн повiльно глибоко вдихнув. – …Правду кажучи, – почав Гогтаро, певно натякаючи, що ранiше навмисне приховував справжнi причини. Можливо, через Кйоко, яка була випадковою вiдвiдувачкою i це ii нiяк не стосувалося. А зараз, окрiм жiнки у бiлiй сукнi, залишилися тiльки вiн i Казу. Гогтаро, як завше нерiшуче, почав пояснювати. – Моя донька виходить замiж. – Замiж? – Угу, тобто… насправдi вона – донька Шуiчi, – пробурмотiв вiн. – Я хочу показати своiй доньцi, ким був ii справжнiй батько, – додав вiн, виймаючи з кишенi тоненьку цифрову камеру. – Я думав, що мiг би записати послання вiд Шуiчi… – Голос Гогтаро зробився самотнiм i слабким. Казу не вiдривала вiд нього погляду. – Що буде далi? – тихенько запитала вона. Казу хотiла з’ясувати, що станеться, коли Гогтаро зiзнаеться, що не справжнiй батько дiвчини. Серце Гогтаро стиснулося. «Цю офiцiантку не ошукати брехнею». – Для мене це буде кiнець моеi ролi, – вiдказав вiн сумовито. * * * Гогтаро й Шуiчi разом грали у регбi в унiверситетськiй командi, та познайомилися задовго до того, коли разом вступили до школи регбi ще в молодших класах. Тодi вони грали у рiзних командах, але часом зустрiчалися на матчах. Проте ще з перших днiв вони помiтили один одного. У середнiй i старшiй школi обое продовжували грати у регбi за своi шкiльнi команди й так дiзналися один про одного, зустрiчаючись на офiцiйних матчах. Волею випадку обое вступили до того самого унiверситету i почали грати в однiй командi. Гогтаро був захисником, а Шуiчi – пiвзахисником. Пiвзахисник з номером 10 на спинi – зiркова позицiя в регбi. Це нiби четвертий гравець у черзi подач або пiтчер у бейсболi чи «бомбардир» у футболi. Шуiчi був першокласним пiвзахисником i отримав прiзвисько Шуiчi-Провидець, бо його передачi були дивовижними – гравцi навiть казали, що вiн мовби мiг бачити майбутне. У кожнiй командi е 15 гравцiв i 10 позицiй. Шуiчi звертав увагу на сильнi i слабкi сторони iнших гравцiв i мав талант використовувати цих гравцiв залежно вiд позицiй. Завдяки цьому вмiнню вiн заслужив цiлковиту довiру старших гравцiв унiверситетського регбiйського клубу, i вже невдовзi вони побачили в ньому претендента на роль капiтана команди. Гогтаро ж, вiдколи почав грати в регбi ще в початковiй школi, перепробував рiзнi позицii. Вiн був iз тих людей, якi не вмiють вiдмовляти iншим, тож його часто переставляли на рiзнi позицii, коли командi бракувало гравцiв. Людиною, яка врештi вирiшила, що найкращою позицiею для Гогтаро буде позицiя захисника, був якраз Шуiчi. Захисник – останнiй рубiж оборони, а тому дуже важлива позицiя в регбi. Якщо суперники прорвуть лiнiю оборони команди, його завдання – зупинити iх i заблокувати спробу атаки ворiт. Шуiчi хотiв, аби Гогтаро був на позицii захисника через своi винятковi здiбностi у перехоплюваннi. Коли Шуiчi грав проти Гогтаро ще в середнiй i старшiй школi, то нiколи не мiг прослизнути повз нього. Якщо команда матиме такого захисника, як Гогтаро, то все в них буде пiд контролем. Саме непробивна оборона Гогтаро дозволяла Шуiчi смiливо атакувати ворота суперникiв. – Я впевнений, що можу розраховувати на тебе, коли залишаю тобi обороняти нашу частину поля, – частенько казав Шуiчi перед матчами. А тодi, через сiм рокiв пiсля закiнчення унiверситету, двое чоловiкiв знову зустрiлися перед кафе. Вийшовши з кафе, удвох подалися до квартири Шуiчi. Там iх чекали Йоко i iхня новонароджена донечка Гарука. Мабуть, Шуiчi дорогою попередив Йоко, бо вона набрала для Гогтаро ванну. Йоко зустрiла Гогтаро – ще брудного i смердючого – теплою усмiшкою. – То це ви той Гогтаро-Захисник? Шуiчi частенько про вас згадував. Родом з Осаки, вона була навiть послужливiшою за Шуiчi. Вiд природи говiрка, жiнка любила веселити iнших своiми жартами. А ще вона була тямущою та iнiцiативною. Їй вистачило дня, щоб знайти Гогтаро житло й одяг. Втративши компанiю, Гогтаро втратив i вiру в людей, та вже через два мiсяцi роботи в ресторанчику Шуiчi до нього повернулися колишнi бадьорiсть та оптимiзм. Коли ресторанчик наповнювався постiйними вiдвiдувачами, Йоко представляла Гогтаро: – В унiверситетi вiн був найнадiйнiшим гравцем у командi мого чоловiка. Гогтаро соромився, але всмiхався. – Мое наступне завдання – заслужити таку саму репутацiю на цiй роботi, – якось додав вiн, демонструючи свое знову позитивне ставлення до майбутнього. Здавалося, що все йшло добре. Котрогось пообiддя Йоко поскаржилася на нестерпний головний бiль, i Шуiчi вирiшив вiдвезти ii до лiкарнi. Вони не хотiли зачиняти через це ресторанчик, тож Гогтаро залишився за старшого, заразом наглядаючи за Гарукою. Того дня пелюстки сакур безшумно пролiтали на фонi безхмарного блакитного неба, наче пухнастi снiжинки. – Подбай про Гаруку, – сказав Шуiчi, вдячно вклонився i поквапився до виходу. Гогтаро бачив його востанне. Батьки й бабцi з дiдусями i Шуiчi, i Йоко померли, тому в однорiчному вiцi Гарука залишилася сама у всьому свiтi. Коли на похоронi вiн подивився на усмiхнене личко Гаруки – ще надто маленькоi, щоб усвiдомлювати, що обое ii батькiв померли, – вiн одразу вирiшив, що сам ii виховуватиме. * * * Бам, бам, бам… Вiсiм разiв озвався годинник на стiнi. Стрепенувшись вiд звуку годинника, Гогтаро пiдняв голову. Його повiки обважнiли, все здавалося розмитим. – Де?.. Роззирнувшись, вiн побачив кафе, що нiби вицвiло в скупому свiтлi ламп пiд абажурами. Зi стелi, легенько обертаючись, звисав вентилятор. Колони i балки пiд стелею були темно-брунатнi. На стiнi висiли три великi й, безперечно, дуже старi годинники. Гогтаро не вiдразу второпав, що заснув. Окрiм жiнки в бiлiй сукнi, в кафе бiльше нiкого не було. Вiн потер долонями щоки, намагаючись освiжити пам’ять. Пригадав, що сказала йому Казу: «Невiдомо, коли звiльниться стiлець, на якому можна повернутися в минуле». Певно, отак сидячи, вiн задрiмав. Йому видалося дивним, що вiн отак просто задрiмав, ухваливши таке доленосне рiшення про повернення в минуле. Але й офiцiантка, яка залишила його самого, теж викликала пiдозри. Гогтаро пiдвiвся i гукнув у напрямку затильноi кiмнати: – Агов… тут хтось е? Жодноi вiдповiдi. Вiн глянув на один з настiнних годинникiв звiрити час i вiдразу зиркнув на свiй наручний годинник. Першою дивовижею, яка привертала увагу вiдвiдувачiв кафе, були три великi антикварнi годинники на стiнi. Кожен показував iнший час. Схоже, годинники по обидва боки стiни зламалися. Один поспiшав, другий – вiдставав. Їх неодноразово намагалися полагодити, та все марно. – Восьма дванадцять вечора… Гогтаро перевiв погляд на жiнку в бiлiй сукнi. Помiж легенд про це мiсце, що iх вiн почув вiд Шуiчi, одна закарбувалася у його пам’ятi: на тому стiльцi, на якому можна повернутися в минуле, сидить привид. Це видавалося безглуздим i неймовiрним. Саме тому й запам’яталося. Байдужна до погляду Гогтаро, жiнка зосереджено читала свiй роман. – …гм? Вiн придивився до обличчя жiнки, i воно видалося йому на диво знайомим, наче вiн уже ранiше зустрiчав ii. Але засумнiвався, що таке взагалi можливо, якщо жiнка й справдi була привидом, тому вiдiгнав вiд себе цю думку. Лясь! Зненацька жiнка в бiлiй сукнi закрила книжку, i той звук сколихнув тишу кафе. Вiд такого несподiваного вчинку жiнки серце Гогтаро мало не вистрибнуло з грудей, а вiн сам ледь не звалився зi стiльця бiля барноi стiйки. Якби вона була звичайною живою вiдвiдувачкою, ii поведiнка навряд чи б його ошелешила, але йому розповiдали, що то привид… вiн у це, звiсно, не вiрив, та асоцiацii «привид=химерщина» не так уже й легко позбутися. – … Гогтаро миттю закляк, спиною поповзло щось холодне i липке. Байдужа до реакцii Гогтаро, жiнка безшумно пiдвелася. Вислизнула з-за свого столика й мовчки рушила до виходу, мiцно притиснувши до себе книжку. Серце Гогтаро шалено стукотiло, коли вiн дивився, як жiнка у бiлiй сукнi беззвучно пройшла у нього перед очима. Вона переступила порiг кафе i звернула праворуч. У тому боцi була лише вбиральня. «Привид, що ходить до вбиральнi?» Гогтаро схилив голову набiк i подивився на стiлець, який щойно звiльнила жiнка. Стiлець, який мiг повернути його в минуле, пустував. Нерiшуче ступаючи, крок за кроком вiн наблизився до стiльця, напружено очiкуючи, що жiнка в бiлiй сукнi раптово повернеться з лютою гримасою на обличчi. Роздивившись його зблизька, вiн побачив, що то був звичайнiсiнький стiлець, нiчого особливого. Вiн мав елегантнi крученi нiжки, а сидiння i спинка були оббитi блiдо-зеленою тканиною. Гогтаро, звiсно, не тямив в антикварiатi, та навiть вiн розумiв, що коштував стiлець немало. «Якщо б я сiв на цей стiлець…» Гогтаро боязко торкнувся спинки i почув iз затильноi кiмнати кроки в капцях. Вiн обернувся i зиркнув у той бiк – там стояла дiвчинка в пiжамi. Якщо Гогтаро правильно зрозумiв, вона була донькою власника на iм’я Мiкi. Вона не вiдводила вiд нього погляду круглих карих очей – схоже, дiвчинка анiтрохи не соромилася дивитися в очi дорослим незнайомцям. Пiд ii пильним поглядом якраз Гогтаро вiдчув себе незатишно. – Добрий… добрий вечiр, – вичавив iз себе Гогтаро не своiм голосом, вiдсмикнувши руку вiд стiльця. Мiкi почовгала до нього. – Добрий вечiр, пане, ви хочете повернутися в минуле? – запитала вона, зазираючи в обличчя Гогтаро своiми карими очима. – Ох, ну, розумiеш… Гогтаро почав затинатися, вiн не знав, як вiдповiсти на ii запитання. – Навiщо? – Мiкi схилила голову набiк, iгноруючи його спантеличення. Гогтаро хвилювався, що поки вiн говоритиме з Мiкi, повернеться жiнка в бiлiй сукнi. – Можеш покликати когось iз працiвникiв кафе? – попросив вiн. Та Мiкi пропустила його слова повз вуха i пiдiйшла до стiльця, на якому недавно сидiла жiнка в бiлiй сукнi. – Канаме вийшла до вбиральнi, – сказала вона, перевiвши погляд з порожнього стiльця на Гогтаро. – Канаме? – … Мiкi мовчки глянула на вхiд до кафе. Гогтаро простежив за ii поглядом – саме там зникла жiнка в бiлiй сукнi. Гогтаро з розумiнням кивнув. – То ii звати Канаме? Але замiсть вiдповiдi Мiкi смикнула його руку. – Сiдайте, – звелiла вона. Потому дiловито прибрала чашку, з якоi пила жiнка в бiлiй сукнi, i пiшла, човгаючи капцями, до кухнi, а Гогтаро навiть не встиг заперечити. Вiн приголомшено дивився на дверi до кухнi, за якими зникла Мiкi. «Ця дiвчинка допоможе менi повернутися в минуле?» – здивувався вiн. Схвильований, Гогтаро прослизнув мiж столиком i стiльцем i сiв на нього. Вiн не знав, що треба робити, аби потрапити в минуле, та вiдчув, як пришвидшилося серцебиття вiд самоi думки, що вiн сидiв на стiльцi, який повертае в минуле. За хвилю повернулася Мiкi – зi срiбним чайничком i бiлою чашкою на тацi, котру вона несла в обох руках. Дiвчинка зупинилася бiля Гогтаро. – А зараз мое налле вам каву, – оголосила вона, а таця, яку вона тримала обома руками, захиталася. «Ти справдi можеш це зробити?» – майже запитав Гогтаро, але стримався. – Гм… ем, – озвався вiн вельми стривожено. Мiкi не бачила його обличчя, бо прикипiла своiми схвильованими очима до чашки на тацi. Вона продовжила пояснювати: – Аби повернутися в минуле… У ту мить iз затильноi кiмнати, вже у футболцi, вийшов Негаре. – Святi небеса, Мiкi, що це ти там робиш? – Негаре роздратовано зiтхнув. Та його тон був радше не сердитим, а щось у дусi «О нi, тiльки знову не це». – Мое наливае пановi його каву. – Ти ще не можеш цього робити. І припини називати себе мое. – Мое налле каву. – Припини. Негайно! Досi тримаючи тацю, що небезпечно розхитувалася i бряжчала у ii руках, маленька Мiкi надула щоки i подивилася на кремезного Негаре. Скидалося на те, що iхне протистояння зайшло у глухий кут i той, хто заговорить першим, програе. Казу, що вигулькнула звiдкись непомiтно, вийшла з-за спини Негаре й опустилася на колiна перед Мiкi. – Мое… Коли Казу, на одному рiвнi з нею, подивилася iй прямо в очi, сердитi карi очi Мiкi поступово наповнилися сльозами. Схоже, у ту мить дiвчинка зрозумiла, що програла. Казу тепло iй усмiхнулася. – Твiй час iще прийде, – сказала вона й обережно забрала у Мiкi тацю. Мiкi пiдняла заплаканi очi на Негаре. Вiн лише пробурмотiв: «Угу» i дбайливо простягнув iй руку. Його обличчя вже не було таким суворим, як ранiше. – Як бажаете, – вiдповiла Мiкi, вхопилася за батькову руку i пригорнулася до нього. Зухвалий вираз вже зiйшов з ii личка. Коли Мiкi дратувалася чи засмучувалася, ось так як зараз, це тривало недовго, вона швиденько змiнювала свiй настрiй. Спостерiгаючи за ii перемiною, Негаре, iз сумовитою усмiшкою, подумав: «Ти точнiсiнько як твоя мама». Судячи з того, як Казу поводилася з Мiкi, Гогтаро виснував, що офiцiантка не була матiр’ю дiвчинки. А ще вiн чудово розумiв Негаре – як важко йому було давати раду дiвчинцi ii вiку. Адже Гогтаро теж самотужки виховував доньку Гаруку. – Розкажу вам правила, – неголосно повiдомила Казу, наблизившись до Гогтаро, що досi сидiв на стiльцi, який мiг перенести його в минуле. У кафе було як завше тихо. Двадцять два роки тому вiн уже чув про правила мандрiвки до минулого вiд Шуiчi, та майже iх не пам’ятав. Вiн лише пригадував, що повернення в минуле не змiнить теперiшнього, хай би що вiн робив, а на тому заповiтному стiльцi сидiв привид. Інших деталей вiн не пам’ятав. Тож Гогтаро зрадiв, що Казу пояснить йому правила. – Перше правило: навiть повернувшись у минуле, ви можете зустрiтися тiльки з тими людьми, якi вiдвiдували це кафе. Це правило його не здивувало. Саме Шуiчi запросив його сюди двадцять два роки тому. Тож вiн точно вiдвiдував кафе. Вираз обличчя Гогтаро не змiнився стривоженим, тому Казу жваво продовжила. Вона розповiла йому, що, перебуваючи в минулому, вiн не зможе змiнити теперiшне, хай би як старався; що единий спосiб потрапити в минуле – на стiльцi, на котрому якраз сидiв Гогтаро; що не можна покидати цей стiлець, iнакше його силою поверне в теперiшне. На це Гогтаро зауважив: «Що, справдi?», та бiльшiсть правил були для нього очiкуваними, тому вiн не зблiд вiд несподiванки. – Гаразд, зрозумiло, – вiдказав вiн. Закiнчивши пояснення, Казу додала: «Будь ласка, зачекайте, поки я перероблю каву», i пiшла до кухнi. Вiн залишився сидiти на стiльцi, а перед ним стояв Негаре. – Вибачайте мою допитливiсть, але вона не ваша дружина, правда? – запитав Гогтаро. Не те щоб йому справдi було цiкаво, вiн радше намагався зав’язати розмову. – Вона? Нi, вона моя кузина, – вiдповiв Негаре й опустив очi на Мiкi. – Мама Мiкi… пiсля ii народження… Негаре не закiнчив – не тому, що через емоцii йому вiдiбрало мову, просто вважав, що уже все сказав. – Розумiю… – сказав Гогтаро й облишив питання. Вiн подивився на вузенькi щiлини очей Негаре, перевiв погляд на круглi очi Мiкi i вирiшив, що дiвчинка, певно, пiшла у маму. Поринувши у цi роздуми, вiн чекав повернення Казу. Вона вийшла за хвилю. На тацi вона несла той самий срiбний чайничок i бiлу чашку, якi перед тим забрала до кухнi. Кафе наповнилося ароматом свiжозвареноi кави. Здавалося, вiн проникав глибоко в груди Гогтаро. Казу зупинилася бiля його столика i продовжила своi попереднi пояснення. – Зараз я наллю вам каву, – сказала вона i поставила перед Гогтаро бiлу чашку. – Гаразд. Вiн подивився на бездоганно бiлоснiжну чашку i не мiг вiдiрвати очей вiд ii слiпучоi бiлостi. Казу продовжувала: – Ваш час у минулому почнеться тодi, коли я наллю каву, i закiнчиться, коли кава охолоне. – Зрозумiв. Може, тому, що Шуiчi вже розповiдав йому правила, новина про те, що вiн зможе провести в минулому коротенький час, доки не охолоне кава, зовсiм не здивувала Гогтаро. Казу коротко кивнула. – Це означае, що ви маете випити каву, доки вона не охолола. Якщо не вип’ете, то… Їй довелося пояснити, що вiн перетвориться на привида i довiку сидiтиме на цьому стiльцi. Якраз через це правило повернення у минуле було вельми ризикованою справою для тих, хто зважувався на цю мандрiвку. Неможливiсть зустрiтися з людиною, задля якоi ви повернулися в минуле, чи неможливiсть змiнити теперiшне були дрiбними незручностями порiвняно з величезним ризиком перетворитися на привида. Утiм, якби Казу недбало пояснювала правила, ii слова могли бути витлумаченi як жарт. Тому, аби впевнитися, що додала своiм словам необхiдноi серйозностi, вона зробила паузу перш нiж продовжити. – Перетворюся на примару пiд простирадлом, так? – зауважив Гогтаро, вимовивши тi божевiльнi слова. – Що? – перепитав Негаре, який слухав iх iз дальнього кiнця кiмнати. – Примару пiд простирадлом, – не роздумуючи, повторив Гогтаро. – Коли Шуiчi розказав менi правила, оце здавалося таким божевiльним… ем, перепрошую… менi було дуже важко повiрити, я добре це пам’ятаю. З попереднього досвiду, коли вiдвiдувач не дотримувався правил, покарання було суворе, та замiсть думати про людину, яка перетворювалася на привида, вiн думав про тих, хто залишався. Якби таке сталося з Гогтаро, це було б страшним шоком для його доньки Гаруки. Та бозна-чому Гогтаро, схоже, не усвiдомлював усiеi серйозностi цього правила i, розкидаючись словами на кшталт «примара пiд простирадлом», вiн це тiльки пiдтверджував. Однак погляд Гогтаро був серйозним, i Негаре, замiсть просто сказати: «Нi, це не так», насилу вiдповiв щось нечiтке: – Ем… нi… Та Казу незворушно додала: – Саме так. – Що? – здивувався Негаре. Його вузенькi мигдалеподiбнi очi розширилися, а щелепа вiдвисла. Мiкi, яка стояла поряд з ним i, певно, й не знала, що таке та «примара пiд простирадлом», витрiщилася на Негаре круглими очима. Але Казу, iгноруючи сум’яття Негаре, продовжила пояснювати правила. – Не забувайте. Якщо не вип’ете каву, доки вона не охолоне, самi перетворитеся на примару пiд простирадлом i довiку тут сидiтимете. Казу була не з тих поблажливих людей, якi готовi миритися з «примарою пiд простирадлом» Гогтаро, та вона, мабуть, вирiшила погодитися на його варiант, щоб не ускладнювати. Тим паче, висновок був той самий: називайте це «примарою пiд простирадлом» чи привидом, суть не змiнюеться. – То та жiнка, яка весь цей час сидiла на стiльцi?.. – запитав Гогтаро, маючи на увазi: «То вона не повернулася з минулого?» – …Так, – пiдтвердила Казу. – Цiкаво, чому вона не допила свою каву? – продовжував Гогтаро. Вiн запитав чисто з цiкавостi. Але вiд його запитання обличчя Казу перетворилося на маску театру Но[3 - Но – традицiйний театр у Японii. У кожнiй виставi беруть участь актори, спiваки i музики.], i це вперше вiн вiдчув, що не може розпiзнати ii виразу. «Я запитав те, чого не мав би питати», – подумав Гогтаро, та вже за мить вираз Казу змiнився i вона продовжила: – Жiнка перенеслася в минуле зустрiтися зi своiм чоловiком, який помер, але, певно, втратила лiк часу i похопилася лише тодi, коли кава вже охолола, – повiдомила Казу з виразом, який нiби казав: «Менi ж не треба пояснювати, що сталося далi?» – Он воно що, – вiдповiв Гогтаро зi спiвчутливим виразом i подивився у бiк дверей, за якими нещодавно зникла жiнка в бiлiй сукнi. Гогтаро бiльше нiчого не питав, тож Казу поцiкавилася: – Наливати каву? – Так, будь ласка, – зiтхнув вiн. Казу взяла з тацi срiбного чайничка. Гогтаро не тямив у посудi, та вiдразу пiдмiтив, що лискучий срiбний чайничок коштував немало. Казу оголосила: – Тодi починаю. Коли вона проказала цi слова, Гогтаро почув довкола якийсь дзенькiт. Температура в кафе зненацька мовби опустилася на градус, а повiтря можна було розсiкати ножем. Пронизлива тиша непомiтно огортала й так безмовне кафе. Казу пiднесла чайничка трохи вище i промовила: – Випийте каву до того, як вона охолоне, – i почала повiльно опускати носик срiбного чайничка до чашки. Вона рухалася неймовiрно красиво, нiби виконувала якийсь врочистий ритуал. Коли носик був уже за кiлька сантиметрiв вiд чашки, з нього полилася тоненька цiвочка чорноi кави. Здавалося, беззвучна цiвка навiть не рухалася, переливаючись iз чайничка, лише ii рiвень повiльно зростав у чашцi. Наповнена кавою чашка скидалася на чорне провалля. Зачарований красивою послiдовнiстю ii рухiв, Гогтаро дивився, як iз поверхнi чашки здiймалася пара. Вдивляючись у пару, вiн вiдчув, як його огорнуло якесь дивне, схоже на нудоту, вiдчуття, i все довкола столу почало брижитися i мерехтiти. Налякавшись, що знову засинае, Гогтаро взявся терти очi. – Грм… – вигукнув вiн ненавмисно. Його руки, усе його тiло оберталося на пару. Брижилося i мерехтiло не кафе, брижився i мерехтiв вiн сам. Раптом усе довкола почало рухатися, те, що було згори, стрiмко полетiло донизу. Вiд напливу цих вiдчуттiв Гогтаро вигукнув: – Припи… припинiть! Гогтаро не був фанатом американських гiрок, йому паморочилося в головi вiд самого погляду на них. Та, на його бiду, усе довкола, згори i знизу, скажено оберталося, водночас вiдлiчуючи двадцять два роки у зворотному напрямку. Його щораз сильнiше нудило. Усвiдомивши, що повертаеться в минуле, вiн почав потроху втрачати свiдомiсть. * * * Пiсля смертi Шуiчi i його дружини Гогтаро самотужки управляв ресторанчиком i виховував Гаруку. Ще коли Шуiчi був живий, обдарований i старанний Гогтаро придумав, як управляти ресторанчиком самому – вiд приготування до бухгалтерii. Та холостяк Гогтаро зрозумiв, що виховувати немовля – неймовiрно важко. Гаруцi щойно виповнився рочок – а це означало, що вона тiльки починала робити своi першi несмiливi кроки – i хтось мав постiйно за нею дивитися. А ще Гарука часто плакала вночi, позбавляючи Гогтаро сну. Коли Гарука пiшла до садка, Гогтаро подумав, що тепер стане легше, та iй було тривожно поряд iз незнайомцями, i вона ненавидiла туди ходити. Щоразу, коли мала йти до садка, Гарука гiрко плакала. У молодшiй школi вона частенько заявляла, що допомагатиме в ресторанчику, але зазвичай хiба плуталася пiд ногами. Зi слiв, якi вона вживала, було непросто зрозумiти, що саме вона мала на увазi, та якщо вiн часом не слухав ii, дiвчинка хмурилася. Коли вона хворiла, вiн водив ii до лiкаря. А ще в дiтей, звiсно, були своi свята, як-от днi народження, Рiздво, День святого Валентина та iншi. У святковi днi Гарука докучала йому проханнями вiдвести ii до парку розваг чи щось iй купити. У середнiй школi вона вступила у бунтiвну фазу, яка лише поглиблювалася з дорослiшанням. У старшiй школi Гогтаро якось зателефонували з полiцii, коли Гаруку впiймали на крадiжцi в крамницi. Пiдлiтком Гарука робила всiлякi збитки, та хай би якими похмурими часом були обставини, Гогтаро жодного разу не вiдступався вiд свого рiшення подарувати дiвчинцi щасливе дитинство, адже вона залишилася сама в цiлому свiтi. А три мiсяцi тому Гарука привела додому чоловiка на iм’я Сатошi Обi й оголосила, що вони зустрiчаються i, цiлком можливо, одружаться. Пiд час третього вiзиту Сатошi попросив Гогтаро: – Будь ласка, благословiть мене на шлюб з Гарукою. – Благословляю тебе, – коротко вiдповiв вiн. Вiн лише хотiв щастя для Гаруки i не збирався ставати молодим на завадi. Пiсля закiнчення школи Гарука стала розважливiшою. Вона вирiшила вступити до кулiнарноi академii, щоб стати шеф-кухарем, i там познайомилася з Обi. Завершивши навчання, Обi влаштувався працювати у готель в токiйському районi Ікебукуро, а Гарука почала допомагати Гогтаро в ресторанчику. Пiсля оголошення про весiлля Гаруки Гогтаро почав вiдчувати страшенну провину за свою брехню. Двадцять два роки вiн виховував Гаруку, називаючи ii своею рiдною донькою. Намагаючись приховати вiд неi правду про те, що у неi не залишилося живих родичiв, вiн нiколи не показував iй записiв книги сiмейного реестру. Та зараз, коли вона зiбралася виходити замiж, усе змiниться. Вона пiде до РАЦСу рееструвати шлюб i дiзнаеться, що насправдi сирота, розкривши брехню, яку Гогтаро приховував усi цi роки. Поламавши над цим голову, вiн врештi вирiшив перед весiллям розповiсти Гаруцi правду. І сказати, що на весiльнiй церемонii мав би бути ii справжнiй батько. Можливо, правда завдасть Гаруцi болю, але нiчого не вдiеш. У нього не залишилося iншого виходу. Зважаючи на те, як ця новина засмутить Гаруку, вiн жалкував, що не розказав iй правду ранiше, ще в дитинствi. * * * – Ой, перепрошую… Пане? Гогтаро отямився вiд того, що хтось термосив його плече. Перед ним стояв широкоплечий чоловiк. Вiн був одягнений у чорнi шкiльнi штани, а поверх бiлоi сорочки з закоченими до лiктiв рукавами мав темно-брунатний фартух. Гогтаро впiзнав у ньому власника кафе Негаре. Значно молодшого Негаре. Із закуткiв мозку почали випливати спогади про той день. Гогтаре не сумнiвався, що молодша версiя Негаре була присутня у кафе двадцять два роки тому. Усе iнше – вентилятор, що повiльно обертався пiд стелею, рудувато-коричневi стiни i три годинники, якi показували рiзний час, – анiтрохи не змiнилося. Навiть у минулому, двадцять два роки тому, кафе здавалося вицвiлим, як на старiй свiтлинi, а все через те, що освiтлювали його тiльки лампи пiд абажурами. Якби перед ним не стояв молодий Негаре, вiн би навiть не помiтив, що потрапив до минулого. Та що бiльше вiн роззирався довкола, то швидше вистукувало його серце. «Його тут нема». Якщо вiн повернувся у правильний день, Шуiчi мав би бути тут, але його не було. Вiн пригадав правила, якi чув, i зрозумiв, що нiхто не сказав йому, як саме повернутися в правильний день. На додачу, час його перебування в минулому завершувався, коли охолоне кава. Може, вiн прибув сюди зашвидко або ж запiзно. – Шуiчi! – вигукнув Гогтаро i несвiдомо почав пiдводитися. Та в останню мить велика долоня Негаре на плечi затримала його на стiльцi. – Вiн вийшов до вбиральнi, – пробурмотiв Негаре. Гогтаро був кремезним 51-рiчним чоловiком, та Негаре так легко опустив руку на його плече, нiби гладив по головi дитину. – Чоловiк, до якого ви прийшли на зустрiч, вийшов до вбиральнi. Вiн скоро повернеться, тож замiсть зриватися отак зi стiльця, краще зачекайте, – порадив Негаре. Гогтаро трохи заспокоiвся. За правилами, якщо пiдвестися зi стiльця, тебе вiдразу поверне в теперiшне. Якщо б Негаре не було поряд, вiн би точно вже давно був у теперiшньому. – Ох, дякую. – Без проблем, – вiдповiв Негаре по-дiловому i став за барну стiйку, схрестивши на грудях руки. У такiй позi вiн був схожий радше не на офiцiанта, а на вартового в замку. У кафе бiльше нiкого не було. Але тодi в кафе були люди. Двадцять два роки тому, коли вони з Шуiчi зайшли сюди, за найближчим до виходу столиком була пара, i ще один вiдвiдувач сидiв бiля барноi стiйки. А на тому мiсцi, де зараз сидiв вiн сам, на стiльцi, який повертае в минуле, був майже лiтнiй чоловiк у смокiнгу з охайно пiдстриженими вусами. Той майже лiтнiй чоловiк мав дуже старомодний вигляд. Гогтаро добре його пам’ятав, бо ще тодi подумав: «Цей чолов’яга виглядае так, наче повернувся сюди з 1920-х». Та зовсiм скоро трое iнших вiдвiдувачiв пiшли – певно тому, що не могли витерпiти брудного i смердючого Гогтаро. А тодi вiн пригадав. Коли вони того дня розмовляли, Шуiчi один раз виходив до вбиральнi. А щойно вони зайшли до кафе, Шуiчi захоплено повiдомив, що це таемниче кафе, де можна повернутися в минуле. А трохи пiзнiше, вислухавши iсторiю поневiрянь Гогтаро, вiн вийшов до вбиральнi. Гогтаро витер долонею пiт iз чола i важко втягнув носом повiтря. Аж раптом iз затильноi кiмнати вийшла дiвчинка вiку молодшоi школи, з новеньким ранцем рандосеру. – Ну, мамо, швидше! – гукнула дiвчинка, стрибаючи i пританцьовуючи. – Бачу, ти вже щаслива? – звернувся Негаре, досi зi схрещеними на грудях руками, до дiвчинки, яка кружляла посеред кафе. – Ага, – вiдповiла вона зi щасливою усмiшкою i вибiгла надвiр. Дзень-дзелень! Гогтаро невиразно пригадував цю сценку. У той час вiн не звернув на неi уваги, бо навiть не сумнiвався, що мати дiвчинки невдовзi теж вийде iз затильноi кiмнати, тому повернувся у той бiк. – Стiй, зачекай мене, будь ласка! З’явилася жiнка з красивим лискучим чорним волоссям i дуже свiтлою шкiрою, що здавалася майже прозорою. Десь близько тридцяти, вона була вдягнена у свiтло-персикову тунiку i бежеву спiдницю з оборками. – Ох, що я маю робити з цiею дитиною. Перший дзвоник аж завтра, – пробурмотiла вона i розпачливо здiйняла вгору руки. Та вираз на ii обличчi був радше веселим, коли вона зiтхнула. Придивившись до неi, Гогтаре здивувався: «Невже?» Вiн уже бачив ii ранiше. Вона була дуже схожа на жiнку в бiлiй сукнi, яка сидiла на його стiльцi i читала роман перед тим, як вiн повернувся до минулого. Може, це були зовсiм рiзнi люди, якi просто мали схожу зовнiшнiсть. Зрештою, людська пам’ять – рiч ненадiйна. Гогтаро ж уперше побачив ii кiлька хвилин тому, а в головi у нього панував суцiльний хаос. – Упевнена, що все гаразд? – запитав молодий Негаре жiнку, вивiльнив руки i примружив очi до вузеньких щiлин. Його вираз годi було розгадати, але тон голосу видавав хвилювання за жiнку. – Звiсно ж, усе гаразд. Ми просто подивимося на цвiтiння сакури у нашому районi, – вiдповiла вона iз заспокiйливою усмiшкою i кивнула. Із iхньоi розмови складалося враження, що жiнка мала якiсь проблеми зi здоров’ям, та, наскiльки бачив Гогтаро, вона виглядала цiлком здоровою. Виховуючи Гаруку самотужки, вiн, як нiхто iнший, добре знав про жертви, на якi доводиться iти заради щастя дитини. – Дякую, що дбаеш про кафе, Негаре, це дуже допомагае, – сказала жiнка i безшумно рушила до виходу. На порозi востанне озирнулася на кафе, кивнула Гогтаро i вийшла. Дзень-дзелень! Нiби помiнявшись iз жiнкою мiсцями, з убиральнi повернувся Шуiчi Камiя. «Ох…» Усi думки про жiнку в бiлому миттю вивiтрилися з голови Гогтаро, щойно вiн побачив Шуiчi. Вiн одразу пригадав про свою основну мiсiю. Шуiчi був тим самим молодим чоловiком, яким його запам’ятав Гогтаро. Чи, iншими словами, Гогтаро, певно, здавався Шуiчi разюче старим. – Що? Гогтаро, з яким Шуiчi тiльки-но розмовляв, якось раптово постарiв, поки вiн був у вбиральнi. Вiн спантеличено витрiщався на Гогтаро. – Шуiчi, – звернувся до нього Гогтаро, а той здiйняв руки вгору. – Зачекай, зачекай, зачекай! – обiрвав Шуiчi його. Прикипiвши до Гогтаро недовiрливим поглядом, вiн застиг, наче у стоп-кадрi. «Кепськi моi справи…» Гогтаро думав, що Шуiчi вiдразу збагне, в чiм рiч, коли побачить постарiлого друга – адже це Шуiчi розповiв йому про можливiсть повернутися в минуле у цьому кафе. Та й Шуiчi не був простаком. Вiн завжди вирiзнявся проникливiстю. Коли йшлося про навики спостереження, вмiння аналiзувати i розважливiсть, Шуiчi мiг похизуватися непересiчним талантом. Не раз Гогтаро бачив, як вiн умiло застосовував цi своi здiбностi на регбiйному полi. Шуiчi заздалегiдь вивчав характер i звички супротивникiв i гарненько все аналiзував. Як нападник вiн успiшно здiйснював своi атаки i не раз пошив у дурнi команду суперникiв. Байдуже, якою загрозливою була ситуацiя, вiн нiколи не помилявся у своiх аналiзах i розрахунках. Та, схоже, нинiшня ситуацiя була аж надто химерною, i навiть Шуiчi не мiг у таке повiрити. Обхопивши чашку обома руками, щоб перевiрити ii температуру, Гогтаро мовив: – Шуiчi, рiч у тiм… Вiн збирався пояснити, що вiдбуваеться, але чашка холонула швидше, нiж вiн думав. У нього просто не було часу пояснювати все детально. На його чолi знову виступили краплинки поту. «Що я можу йому сказати?» Гогтаро опинився у скрутному становищi. Якщо вiн почне все пояснювати, кава швидко охолоне. Якщо Шуiчi не повiрить, що вiн прибув з майбутнього, то все намарно. «Чи зможу я якось доступно все пояснити? Мабуть, не зможу». Гогтаро знав, що не дуже вмiв гарно пояснювати. Може, якби у нього було бiльше часу, але вiн гадки не мав, скiльки часу в нього ще залишилося, доки кава не охолоне. Шуiчi не вiдривав вiд нього пiдозрiливого погляду – ретельно роздивлявся Гогтаро, нiби хотiв побачити, що в того на серцi. – Не сподiваюся, що ти повiриш менi, хай би як довго я пояснював, однак… – почав вiн вичавлювати з себе слова, адже мав бодай щось сказати. – Ти прийшов з майбутнього, правда? Шуiчi говорив обережно, нiби з iноземцем, який не знав японськоi. – Так! – вигукнув Гогтаро i враз повеселiв вiд такоi дивовижноi проникливостi Шуiчi. Шуiчi потер голову кулаком, пробурмотiв щось нерозбiрливе i продовжив допит: – За скiльки рокiв? – Що? – За скiльки рокiв з майбутнього ти повернувся? Приймаючи таку можливiсть, хоча все ще скептично, Шуiчi взявся збирати iнформацiю. Те саме вiн робив перед грою – дрiбка до дрiбки збирав усю необхiдну iнформацiю. «Вiн не змiнився». Гогтаро вирiшив вiдповiсти на його запитання. Це найшвидший спосiб здобути його довiру. – Двадцять два роки. – Двадцять два роки? Очi Шуiчi розширилися. Гогтаро нiколи не бачив його таким здивованим, навiть коли той зустрiв його обшарпаного на вулицi. Хоча Шуiчi й розповiв йому чутки, нiби в цьому кафе можна повернутися в минуле, вiн аж нiяк не сподiвався зустрiти тут когось iз майбутнього. Тим паче, що Гогтаро, поки вiн був у вбиральнi, якимось чином постарiв на двадцять два роки. Не дивно, що Шуiчi здивувався. – Ти безперечно постарiв, – пробурмотiв Шуiчi, вираз його обличчя трохи злагiднiв. То був знак, що вiн уже не такий насторожений. – Мабуть, – вiдказав Гогтаро трохи нiяково. Вiн, 51-рiчний чоловiк, соромився, як мала дитина, свого 29-рiчного друга. Адже вiн зустрiвся зi своiм янголом-охоронцем, який повернув його до життя. – Але ти виглядаеш здоровим i сильним, усе гаразд, правда? – запитав Шуiчi, його очi почервонiли. – Агов… що сталося? – Гогтаро ледь не пiдвiвся зi стiльця, приголомшений виразом Шуiчi. Вiн чекав, що друга шокуе такий його несподiвано постарiлий вигляд, та зовсiм не сподiвався подiбноi реакцii. Шуiчi наблизився до столика Гогтаро. Не зводячи з друга очей, вiн опустився на стiлець навпроти. – Шуiчi? Гогтаро чув крапання його слiз. Обережно i несмiливо Гогтаро вже наготувався щось сказати, та Шуiчi озвався тремтячим голосом: – Шикарний костюм… – Сльози продовжували крапати. – Тобi личить. Гогтаро, який прибув iз майбутнього, от-от переверне його життя. Той самий Гогтаро, якого вiн, обшарпаного i нещасного, щойно зустрiв на вулицi. Саме тому Шуiчi вiдчував щиру радiсть, побачивши Гогтаро з майбутнього. – Двадцять два роки? Закладаюся, траплялися й важкi часи? – Та не дуже, вони швидко минали… – Справдi? – Ага… Досi iз заплаканими очима, Шуiчi широко всмiхнувся. Гогтаро ледь чутно промовив: – …Дякую тобi. – Он воно що, ха-ха-ха, – нiяково засмiявся Шуiчi, видобув з кишенi пiджака хустинку i висякав носа. Але сльози продовжували крапати. – То що сталося? Шуiчi запитально дивився на Гогтаро, наче хотiв сказати: «Чому ти прийшов?» Вiн не хотiв, аби це звучало нiби допит, але знав правила кафе, зокрема про обмежений час iхньоi зустрiчi. А ще вiн не мiг уявити, щоб Гогтаро повернувся з майбутнього без причини. Тому, замiсть марнувати час на сентименти, Шуiчi вирiшив перейти до сутi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=67189155&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Рандосеру – ортопедичний ранець японських школярiв початковоi i середньоi школи. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Мое – японське слово жаргону отаку, означае фетишизацiю персонажiв анiме, манги чи вiдеоiгор. Зараз слово вживаеться у ширшому сенсi i для позначення будь-якого хобi, захоплення чи iнтересу до чогось. 3 Но – традицiйний театр у Японii. У кожнiй виставi беруть участь актори, спiваки i музики.