Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Історiя цивiлiзацii. Украiна. Том 2. Вiд Русi до Галицького князiвства (900–1256) Collective work Олена Є. Черненко Другий том «Історiя цивiлiзацii. Украiна» присвячено перiоду вiд Русi до Галицького князiвства (кiнець Х ст. – 1256). Змiст видання розроблено з метою висвiтлення найважливiших аспектiв iсторико-культурного процесу, що вiдбувався на землях сучасноi Украiни у цей час. До створення книги були залученi як провiднi фахiвцi в галузi середньовiчноi iсторii та археологii, так i молодi дослiдники. Завдяки цьому у виданнi вдалося поеднати теоретичнi розробки, що е базовими для вiтчизняноi iсторичноi науки, та результати новаторських дослiджень, якi вперше представленi у такому обсязi. Пiд однiею обкладинкою зiбрано вiдомостi про iсторiю, господарство, мову, релiгiю, культуру (лiтературу, зображальне та музичне мистецтво, архiтектуру), побут (одяг, iгри та розваги тощо) та вiйськову справу середньовiчного населення земель сучасноi Украiни. Упорядником цього видання е археолог, кандидат iсторичних наук Олена Черненко, яка бiльш як тридцять рокiв займаеться дослiдженням археологiчних пам’яток та iсторii Украiни часу середньовiччя. Видання доповнене багатим iлюстративним матерiалом, розраховане на широке коло читачiв. Історiя цивiлiзацii. Украiна. Том 2. Вiд Русi до Галицького князiвства (900–1256) упор. Олена Черненко © Колектив авторiв, 2021 © О. Є. Черненко, упорядкування, 2021 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021 * * * Вступ Олександр Моця, Олена Черненко Для осмислення цивiлiзацiйноi iсторii Украiни надзвичайно вагомим е звернення до свiтоглядних, культурних та духовно-цiннiсних процесiв того часу, коли на перехрестi Сходу та Заходу виникла держава, яку сучасники називали «Русь». Але беручись за розгляд цих процесiв, необхiдно висвiтлити кiлька проблем. Переконливоi вiдповiдi на питання, поставлене ще на початку ХІІ ст. давньоруським лiтописцем: «откуда есть пошла Русская земля», немае донинi. Навколо походження назви «Русь» або «Руська земля» постiйно виникають дискусii, часто палкi та емоцiйнi. На сьогоднi iснуе бiльше нiж два десятки теорiй щодо ii появи, й кiнця цьому процесу не видно. Проблема початку Русi, ii iсторичних витокiв, була важлива ще для укладачiв давньоруського лiтопису, в якому формувався погляд на неi «iз середини». Тож варто хоча б коротко зупинитися на аналiзi власного самоусвiдомлення мiсцевого люду наприкiнцi І – на початку ІІ тис. н. е., розглянути, як населення тих часiв iменувало себе, як вiдчувало зв’язки мiж рiзними групами людностi на просторах Схiдноi Європи. При цьому варто пам’ятати, що iсторична самосвiдомiсть народу формуеться насамперед у його соцiальноi та iнтелектуальноi елiти, в нашому разi – у князiвському оточеннi та в середовищi «книжникiв». Звичайно, цей процес був направлений на виявлення «реальних» (з точки зору середньовiчноi людини) витокiв й «реального» родичання зi свiтом цивiлiзацii. У часи формування давньоруськоi держави з iсторичноi арени сходять лiтописнi племена, а на сторiнках писемних джерел, насамперед у «Повiстi минулих лiт», дедалi частiше з’являються новi самоназви схiдних слов’ян: «руси», «русини» або «русичi». Вони щiльно переплiталися з найменуванням першоi схiднослов’янськоi держави – «Русi», «Руськоi землi» з основним центром у Середньому Поднiпров’i, у Киевi. Окрiм цього осередку державотворення, iснувало ще кiлька таких утворень у рiзних зонах Схiдноi Європи, але названий вище все ж таки видiлявся у соцiально-економiчному та культурному аспектах. Напевно, розгляд проблеми варто розпочинати з «голови», тобто з питання про походження правлячоi на Русi династii Рюриковичiв, яке також ще й досi викликае певнi дискусii. І все ж таки треба констатувати, що полемiка, котра розгорнулася з цього приводу ранiше, нинi вирiшуеться на користь саме лiтописноi концепцii. Слушну думку з цього приводу висловив В. Д. Баран: «Лiтопис складався при живих князях Рюриковичах. Важко уявити, що в ньому неправильно подано етнiчне походження правлячоi династii. Можна не сумнiватися в тому, що самi князi пам’ятали i стверджували свое норманське походження». З мовознавчоi точки зору термiн «Русь» не може бути включеним до жодноi зi словоутворювальних груп власне схiднослов’янських етнонiмiв лiтописного часу. Натомiсть вiн мае вiдповiдностi у пiвнiчних найменуваннях людностей неслов’янського (балтського та фiнського) походження. Прибалтiйсько-фiнськi народи, якi не були слов’янiзованi, досi зберiгають етнонiм Ruotsi (Русь) для означення шведiв; а iмена перших киiвських князiв та iхнiх наближених, зафiксованi як у давньоруських, так i в iноземних джерелах, здебiльшого виявляються норманськими (давньошведськими) за походженням. Загалом ситуацiя видаеться такою. Огляд основних груп джерел, котрi в тiй чи iншiй формi фiксують назви «Русь» та «Рос», чiтко вказуе на його походження й основнi тенденцii розвитку протягом VIII – першоi половини X ст. На першому етапi спорадичнi набiги скандинавських загонiв спочатку на прибережнi областi Схiдноi Балтики, а пiзнiше – вгору по рiчках Балтiйського басейну, котрi доповнювалися з часом осiданням частини скандинавiв у таких центрах, як Стара Ладога, Рюрикове городище та iнших, створили стiйку основу для етномовних контактiв. Особливостi проникнення скандинавiв у фiнськi землi внаслiдок походiв на суднах, веслярi та воiни на яких називалися «ruotsi» обумовили перетворення професiйноi назви в екзонiм (iноназву) у згаданому фiнському середовищi. Запозичене слово вiд самого початку отримало семантичну двозначнiсть, вiдображаючи специфiку умов, у яких проходили скандинаво-захiднофiнськi контакти. На другому етапi, коли, власне, й формуеться схiднослов’янська держава, головною ii силою, що консолiдуе, стае великокнязiвська дружина, до складу якоi входили i скандинави. Успiшнiсть ii дiяльностi повною мiрою залежала вiд вiдповiдностi внутрiшнiм соцiально-економiчним процесам державотворення у слов’янському середовищi. Зайди-варяги, якi збирали данину з племен пiвнiчного регiону Схiдноi Європи, були вигнанi; скандинавський «князь» потiм був призваний «зi всiею руссю», тобто вiйськовою дружиною, по «ряду»-договору. Варязькi дружини на пiвночi Схiдноi Європи стають не лише конкурентами мiсцевоi знатi в експлуатацii мiсцевого населення, а й ii природними союзниками, що були завжди готовою i не пов’язаною з представниками мiсцевих племен вiйськовою силою. Якраз такою надплемiнною нейтральною силою в суперечливих соцiальних, полiтичних та етнiчних умовах i були зазванi князь та його вiйськова дружина. Нейтральною, не пов’язаною iз племiнними традицiями, була й самоназва «русь». Далi, коли Олег захопив Киiв та пiвденнi територii, його дружина вже стала полiетнiчною. Поширення назви «русь» на полiетнiчнi великокнязiвськi контингенти вело до швидкого розмиву початковоi етнiчноi прив’язки до власне скандинавiв. Вiдсутнiсть чiткоi етнiчноi атрибуцii прикметника «руський» у вiзантiйсько-руських договорах пiдкреслюеться тим, що iмена довiрених осiб вiд «рода руського» мають не лише скандинавське, а й слов’янське, балтське, фiнське походження. Таким чином, назви «русь», «руський» тут не пов’язуються лише зi скандинавами, а всi територii, пiдпорядкованi великому князю киiвському, хоча й заселенi рiзноетнiчними народами, називаються «Руською землею». Етнiчно нейтральна, не пов’язана iз жодним iз племiнних етнонiмiв, що було особливо важливим в епоху боротьби з племiнним сепаратизмом, назва «Русь» виявилася найвiдповiднiшою для новоi схiднослов’янськоi спiльноти. В опосередкованiй формi еволюцiя змiсту термiна «Русь» вiдобразила найважливiшi етносоцiальнi зрушення у схiднослов’янському суспiльствi, причому настiльки послiдовно, що уявляеться можливим зiставлення основних етапiв такоi еволюцii з етапами русько-скандинавських зав’язкiв у часи раннього Середньовiччя. Найбiльш iстотнi модифiкацii в семантицi, вживаннi й формi назви «Русь» загалом, завершуються з консолiдацiею держави схiдних слов’ян. Походження ж самоi назви «Русь» слiд вiдносити до часiв, якi передували слов’янському проникненню на пiвнiчний захiд Схiдноi Європи. Тож у епоху, котра передувала схiднослов’янсько-скандинавським контактам, у фiнському середовищi виникае етносоцiальний термiн «ruotsi», а пiзнiше, в часи змiни форм дiяльностi скандинавiв такий, що утримував лише етнiчне значення й перетворений також пiзнiше в хоронiм Ruotsi. Така еволюцiя назв, етнонiмiв та харонiмiв, зокрема, притаманна для епохи становлення держав та утворення нових етнiчних спiльнот. Так сталося i в Дунайськiй Болгарii, у своiй основi слов’янськiй державi, де свого часу було сприйнято назву вiд тюрок-болгар; романомовнiй Францii (за основним населенням) вiд германського племенi франкiв тощо. Тож скандинавська за походженням назва «Русь» мае безпосередне вiдношення до скандинавiв лише у додержавний перiод розвитку схiднослов’янського суспiльства, а його еволюцiя вiдображае становлення схiднослов’янськоi державностi з центром у Киевi. Вiд початку II тис. н. е. термiн «руси» починае вживатися лише до представникiв схiднослов’янського етнiчного масиву. Пiд час розгляду середньовiчного перiоду iсторii Украiни не можна обiйти пiвденних сусiдiв схiдних слов’ян, однi з яких досягають державного рiвня розвитку (населення Хозарського каганату), а iншi майже впритул пiдiйшли до формування цивiлiзацiйних структур, але так i не змогли перейти через цей важливий iсторичний рубiж (печенiги, торки та половцi). На територii сучасноi Украiни ще на межi III тис. до н. е. утворилися два провiдних господарчо-культурних типи: осiлих хлiборобiв у лiсостеповiй та полiськiй смутах й кочових скотарiв у степовiй. Цей детермiнований природними умовами розвиток рiзних людських спiльнот доповнювався мiграцiйними процесами. У своiй основi представники першоi iз названих систем розвивали сiльське господарство. Інша, кочiвницька, система, котра значною мiрою все ж таки протистояла осiлiй, зазвичай сприймаеться як агресивна, завойовницька. Утiм, не все так просто. Із самого початку схiднi слов’яни та степовики перебували в рiзноманiтних тiсних контактах i доволi активно впливали один на одного в рiзних сферах життя. Якась частина номадiв навiть була асимiльована автохтонами-землеробами. У цьому зв’язку напрошуеться певна аналогiя зi скандинавами на пiвднi Киiвськоi Русi, на яких клiмат i умови життя у новому регiонi проживання теж справили позитивне враження, через що вони у переважнiй бiльшостi бажали залишатися тут назавжди. Та iснувала й принципова вiдмiннiсть: вихiдцi iз Пiвнiчноi Європи були поступово асимiльованi мiсцевим населенням, а основна ж маса кочiвникiв зберегла в давньоруськi часи власну етнiчну основу, хоча також не залишила явного слiду на сучаснiй етнографiчнiй мапi Украiни. Але без врахування вiдносин зi степняками складно в усьому обсязi зрозумiти iсторичнi процеси розвитку першоi схiднослов’янськоi держави. Про кожен iз таких народiв-сусiдiв слов’ян мова пiде далi, а тут варто зупинитися на основному в цьому разi питаннi – проблемi так званого Великого або ж Степового Кордону, визначити зону тривалого контакту, в межах якоi вiдбувалися безпосереднi взаемозв’язки мiж представниками кочових та землеробських народiв. Поняття такого Кордону е одним iз найважливiших для розумiння як усього людства загалом, так i специфiки вiтчизняноi iсторii зокрема. Адже вiд часу раннього розподiлу народiв на землеробiв та кочiвникiв виник i перший Великий Кордон, схожi риси з котрим зафiксовано на рубежах стародавнього Єгипту, пiвнiчного Китаю, а також на Украiнському Приднiпров’i. З географiчного та клiматичного боку Степ був цiлiсним рiвнинним регiоном, придатним для рiльництва, скотарства та основних промислiв (мисливство й рибальство) по всiй своiй площi. Але через тривалу й при цьому доволi виснажливу конкуренцiю представникiв «плуга» iз суперниками-кочiвниками, якi хвиля за хвилею накочувалися з територii Азii, освоення цього простору потребувало непомiрних зусиль як вiд перших (щоб опанувати Поле й переконливо закрiпитися на узбережжi), так i вiд других (щоб не випускати осiлих iз лiсовоi зони). Тому межа поширення впливу тiеi чи iншоi цивiлiзацiйноi системи щоразу залежала вiд балансу сил й перiодично змiнювала власнi координати. А це, безумовно, варто зараховувати до ключових особливостей тутешнього Кордону. Власне, Великий Кордон не мiг не виникнути мiж представниками двох рiзних господарських систем, котрi, своею чергою, символiзували Схiд i Захiд у глобальному розумiннi цих термiнiв. Утiм варто наголосити, що наприкiнцi І – на початку ІІ тис. н. е. численнi та рiзноманiтнi контакти мiж землеробами й кочовиками вiдбувалися по всiй широкiй зонi Лiсостепу. При тому вони iнколи заходили в глибину зон розселення один одного (подiбно до того, як це робили кiлькома столiттями пiзнiше запорожцi та татари). Цьому е численнi свiдчення. Так, у «Повчаннi Володимира Мономаха дiтям» пiд час опису подiй 1078–1079 рр. згадано, що цей славнозвiсний князь поблизу Новгород-Сiверського на Середнiй Деснi, тобто на Полiссi, розбив чималий загiн половцiв. А мiсцем битви об’еднаних сил русiв i тих самих половцiв iз монголо-татарськими завойовниками 1223 р. була р. Калка (нинi р. Кальчик, притока Кальмiусу) в степовiй зонi Украiни. Але ще раз пiдкреслимо, що на час кiнця І – початку II тис. н. е. то були поодинокi, а не систематичнi, проникнення на «чужу» територiю. Переходячи безпосередньо до розгляду середньовiчноi доби, варто також зазначити, що загалом усi степовi народи були вимушенi постiйно шукати новi життевi простори й при цьому буквально вриватися у лiсостеповi райони, котрi вже значно ранiше були зайнятi землеробами. Маючи мобiльне й озброене вiйсько кiннотникiв, кочовики доволi часто досягали вiйськовоi переваги над осiлим населенням. Нерiдко останнi на довгий час ставали заручниками степових володарiв, несли вiдчутнi матерiальнi та людськi втрати. Але, попри це, iсторична перспектива майже завжди залишалася за землеробами. Переможцi приходили, а потiм вiдходили. Часто вони загалом зникали з iсторичноi арени, а переможенi продовжували свiй поступ на власних землях. Це повною мiрою стосуеться i розглянутоi у цiй книзi доби. Здебiльшого номади розселялися на землях, зайнятих осiлим населенням, переймали мову, культуру та вiру. Звичайно, фiзично вони не щезали, але поступово розчинялися у масi осiлого населення. Винятком iз цього правила е лише угри, сучаснi угорцi, яким вдалося зберегти на нових землях власну мову, а також власний етнос. Етнiчне збагачення давньоруського народу шляхом перiодичного входження до його складу окремих груп кочiвницького населення супроводжувалося також й певними культурними надбаннями. Вони помiтнi у вiйськовiй справi, художньому ремеслi, в одязi та деяких iнших проявах матерiальноi культури, як i в уснiй народнiй творчостi. Усе вищесказане не дае пiдстав для ствердження тези про симбiоз землеробськоi та кочiвницькоi культур, але водночас свiдчить про значну роль тюркського етнокультурного елементу у формуваннi слов’янського свiту, передусiм – на пiвднi Схiдноi Європи. Говорячи про середньовiчну европейську цивiлiзацiю, ii часто називають теократичною, маючи на увазi те, що панiвне становище в нiй мала всепроникна концепцiя християнського Бога. Упродовж кiлькох столiть свого iснування перша схiднослов’янська держава послiдовно використовувала двi основнi релiгiйнi системи: спочатку язичництво, а вiдтак християнство за православним обрядом. Перша з них формувалася на автохтоннiй (мiсцевiй) основi та у IX–X ст. н. е. досягла свого апогею. Натомiсть водночас на територii схiднослов’янського свiту поступово, проте упевнено завойовувала позицii й друга – нова вiра, що поширювалася на Русь iз Вiзантii – могутньоi середньовiчноi iмперii. При тому разом iз новою вiрою та ii свiтоглядною концепцiею поширювалися й iншi рiзноманiтнi культурнi явища – писемнiсть, архiтектура, музика. Логiчним пiдсумком процесу поширення християнства на землях Схiдноi Європи наприкiнцi І – на початку II тисячолiть н. е. стало входження Киiвськоi Русi до загальноевропейського iсторико-культурного ландшафту, про що йтиметься далi у вiдповiдних роздiлах. Поширення християнства в усiх краiнах европейського континенту вiдбувалося протягом довгого часу: захiднi готи та франки хрестилися у VI ст. н. е., Англiя, Саксонiя – у VIII ст., Велика Моравiя, Болгарiя – в IX ст., Чехiя, Польща, Угорщина – у Х – ХІ ст., Данiя, Норвегiя, Швецiя – в XI ст., Пруссiя – у XIII ст. Таким чином, на теренах Захiдноi, Центральноi, Пiвнiчноi та Схiдноi Європи християнство поширювалося протягом восьми столiть (у пiвденнiй зонi цей процес вiдбувся значно ранiше). Киiвська Русь щодо хронологiчних меж процесу сприйняття нових iдей та канонiв нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших аналогiчних суспiльств. Кожна з релiгiй iснуе в системi «людина-суспiльство-природа-культура», вiруючий завжди виступае конкретним представником суспiльних вiдносин певного соцiокультурного типу, а також певноi iсторичноi спiльноти. Водночас маемо враховувати, що у соцiально стратифiкованому (структурованому) суспiльствi культура будь-якого великого людського колективу (етносу) не е однорiдною. Вона представлена рiзними субкультурами, носii котрих посiдають неоднакове становище в цьому етносоцiальному органiзмi, можуть по-рiзному ставитися до зовнiшнiх iмпульсiв та чинити неоднаковий за силою вплив на ступiнь iхнього сприйняття культурою етносу загалом. Виникнення згаданих культур було пов’язане з явищем соцiального розшарування населення, виток цiеi диференцiацii дослiдники вiдносять до перiоду розкладу первiснообщинного ладу й зародження майновоi та соцiальноi нерiвностi. З виокремленням iз первiсного егалiтарного (де всi рiвнi) суспiльства, з одного боку, «багатих», «великих», «сильних», «кращих» людей, а з iншого – бiдних общинникiв, котрi iнодi навiть не мали змоги прогодувати себе та власнi родини, розпочалося й становлення двох полярних субкультур в однiй культурi етносу. Згаданi субкультури здобули назви «елiтарноi» (офiцiйноi, мiськоi, дружинноi) та «народноi» (фольклорноi, сiльськоi) культур. При цьому не лише свiтосприйняття, а й загалом самоiдентифiкацiя рiзних прошаркiв давньоруського населення як елемент культури тих часiв також не могло бути винятком iз цього правила. Тому зазначене явище варто мати на увазi, пам’ятаючи, що рiзнi духовнi свiти iснували в iсторичному просторi паралельно, часто-густо навiть переплiтаючись. Свiдомiсть суспiльства не була монолiтною i не перебувала в статичному станi. Запропонована увазi читача книжка, звичайно, не може охопити весь рiзноманiтний спектр проблем, пов’язаних iз цивiлiзацiйним розвитком народiв, якi населяли територiю Украiни у часи Середньовiччя загалом та розвитком схiднослов’янськоi цивiлiзацii часiв iснування держави Русь зокрема. Такий розгляд у будь-якому разi не може бути вичерпним як через неосяжнiсть самого матерiалу, так i через постiйний розвиток iсторичних дослiджень. Утiм, автори, якi взяли участь у пiдготовцi цього видання, знайомлять читача з найбiльш важливим та цiкавим доробком у цiй галузi, зокрема з результатами власних новiтнiх дослiджень. «Руська земля» Руська земля – державна територiя Олександр Моця «Киiвська Русь», або «Давня Русь», чи «Русь-Украiна» – це кабiнетнi термiни. Усi вони з’явилися на основi розробки московськими книжниками XVІ ст., а пiзнiше М. М. Кармазiним, С. М. Соловйовим, В. Й. Ключевським та iншими дослiдниками Росiйськоi iмперii концепцii про тривалу генеалогiчну безперервнiсть керiвного в Москвi князiвського роду. Наслiдком обгрунтування цiеi теорii було виникнення термiнiв «Киiвська Русь», «Володимирська Русь», «Московська Русь» – за назвами центрiв концентрацii владних функцiй. Але як дiзнаемося за писемними джерелами, сучасники називали цю державу «Руська земля» або «Русь». У цьому вiдношеннi найбiльш цiнними е Іпатiiвський, Лаврентiiвський лiтописи та Перший новгородський лiтопис старшого та молодшого iзводiв, що найповнiше зберегли лiтописання Х – ХІІІ ст., а також Радзивiллiвський лiтопис, текстуально близький до Лаврентiiвського. Тут ми не торкатимемося питання щодо вiдношення до давньоруськоi спадщини правителiв Московського царства. Говорячи про киiвський перiод iсторii середньовiчних схiдних слов’ян, зазначимо, що центром Русi була територiя Середнього Поднiпров’я. Це зафiксував iще князь Олег, котрий 882 р., знищивши стару династiю правителiв Киева, об’еднав пiвнiчнi та пiвденнi територii, а Киiв назвав «матiр’ю мiст руських». Межi початковоi «Руськоi землi», котра пiзнiше увiйшла до складу Киiвськоi держави, на думку бiльшостi дослiдникiв, вкладалися в регiон мiж Сулою, Россю, Случчю, Горинню, Прип’яттю, середньою течiею Десни, верхiв’ями Сейму та Псла (Рис. 1). Час ii формування, вiрогiдно, слiд вiдносити до перiоду хозарського ярма, котре слабшало протягом IX ст. (Насонов, 1951, с. 29, 42; Рыбаков, 1982, с. 71). Варто вiдзначити, що окрiм цього центрального осередку майбутньоi схiднослов’янськоi держави, в останнiй чвертi І тис. н. е. iснували й iншi: дулiбсько-волинянський – в басейнi Захiдного Бугу, вже згадана пiвнiчна «Зовнiшня Русь» – в районi Волхова, полоцький – в районi р. Полота й Захiдна Двiна, смоленський – на Верхньому Днiпрi, пiвнiчно-схiдний – на Верхнiй Волзi (Рис. 2). Подальшi подii, що тою чи iншою мiрою впливали на формування територii давньоруськоi держави, можна згрупувати в кiлька хронологiчних блокiв: – часи князювання Аскольда, Дiра, Олега (першi десятилiття IX ст. – 912 рр.); – часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава (912–972 рр.); – часи князювання Володимира та Ярослава (980–1054 рр.); – до середини XII ст., пiсля чого на Русi розпочинаеться перiод феодальноi роздробленостi. Інформацiя про цi основнi подii мiститься на сторiнках давньоруських та деяких iноземних писемних джерел. Цi данi неодноразово докладно вивчали рiзнi дослiдники, тож обмежимося переважно констатацiею головних фактiв. На пiвночi схiднослов’янськоi ойкумени в 862 р. Рюрик сiдае в Ладозi, а пiсля смертi своiх братiв 866 р. стае володарем «Зовнiшньоi Русi» i ставить Новгород на р. Волхов. Майже через два десятки рокiв (882 р.) Олег вирушае на пiвдень i дорогою садовить своiх мужiв у Смоленську та Любечi. На пiвднi останнi представники династii Киевичiв – Аскольд i Дiр – органiзовують 809 й 866 рр. вiйськовi походи на Пiвнiчний Кавказ та Константинополь проти суперникiв у цих стратегiчних регiонах – хозарiв та вiзантiйцiв. Ця полiтика продовжувалася i за Олега, коли вiн сiв на престол в «матерi мiст руських» (за його ж висловом): на Кавказ було органiзовано походи 910 й 912 рр., а на столицю Вiзантiйськоi iмперii – 907 р. Унаслiдок походiв на древлян i сiверян, а також тиску на радимичiв та зверхникiв iнших племiнних союзiв, Олег починав контролювати конкретнi мiкрорегiони схiднослов’янськоi територii. Певною мiрою тому, що це були епiзодичнi акцii, що часто мали реальний ефект лише в часи збору данини – так званого «полюддя» (Рыбаков, 1982, с. 316–329) (Рис. З). Рис. 1. «Руська земля» у вузькому значеннi термiна: 1 – за П. П. Толочком, 2 – за А. М. Насоновым, 3 – за Б. О. Рыбаковым Рис. 2. Киiвська Русь за часiв князювання Аскольда, Дiра та Олега (860–912 рр.): 1 – маршрути зовнiшнiх i внутрiшнiх походiв руських князiв; 2 – перехiд «старих мадяр» у Карпатську котловину; 3 – напрями хозарськоi експансii; 4 – осередки ранньослов’янськоi державностi; А – середньоднiпровська «Руська земля», Б – дулiбсько-волинське утворення, В – пiвнiчна «Зовнiшня Русь», Г – полоцька агломерацiя, Д – смоленська агломерацiя, Ж – пiвнiчно-схiдна агломерацiя Отже, можемо констатувати, що протягом цього iсторичного перiоду говорити про якусь цiлiснiсть держави ще передчасно, а сама ii територiя бiльше нагадуе цифру «8» i складаеться з двох половин. Пiвнiчний i пiвденний регiони «сходяться» на Верхньому Днiпрi (Рис. 2). Швидко змiнюеться ситуацiя за часiв князювання Ігоря, Ольги та Святослава (912–972 рр.). Тодi були укрiпленi основи тогочасного суспiльства, а саме поняття великокнязiвського роду вже почало означати лише сiм’ю великого князя Киiвського та його найближчих родичiв. Проте тодi й надалi мали вагоме мiсце вiйськовi походи за межi краiни, а також на «внутрiшнi територii» – проти сепаратистiв. Яскравим прикладом може бути вбивство древлянами Ігоря й сватання до вдови iхнього князя Мала (мiсцевi зверхники продовжували вважати себе рiвними з представниками киiвськоi влади). Тож звернемося до основних iсторичних подiй. У 914 р. Ігор йде походом на тих же древлян, а також на уличiв, а вже наступного – 915 р. – укладае договiр iз кочовими ордами печенiгiв, якi вiдходять пiсля цього до Дунаю. Згаданий князь 941 р. здiйснюе невдалий похiд на Константинополь, а через рiк на Дунаi укладае вигiдний для Русi мир iз вiзантiйцями. Похiд у Закавказзя 944 р. виявився вдалим – було захоплено Дербент, а потiм ще i Бердаа. Але життя цього князя скiнчилося безславно: пiд час спроби повторного отримання данини з древлян його було розiрвано мiж двох дерев. Ольга не лише жорстоко помстилася за свого чоловiка за допомогою великокнязiвськоi вiйськовоi дружини, а й органiзувала «велике полюддя», що захопило й пiвнiчнi територii розселення схiдних слов’ян. Розпочалося створення доменiального князiвського господарства. Окрiм того, княгиня 955 р. iде до Вiзантii, де в столицi цiеi держави приймае хрещення. У часи князювання Святослава полiтика вiйськовоi сили з боку Киева виходить на новий рiвень. Пiд час проведення походiв за межi краiни цей славнозвiсний воiн вирiшував i деякi внутрiшнi проблеми. Його вiйськова дiяльнiсть була зорiентована у двох напрямах: волзько-каспiйському (переважно проти хозарiв) та константинопольському (проти iмперii). Спочатку в 964–966 рр. вiн здiйснюе похiд на в’ятичiв i далi на Волгу – на столицю Хозарського каганату мiсто Ітiль. У 965 р. розбивае вiйсько цього державного утворення. Далi шлях русiв пройшов через землi Пiвнiчного Кавказу та Кубанi. Унаслiдок такого рейду були пiдкоренi яси й касоги, а киiвськi вiйська зупинилися на Таманському пiвостровi, що тодi уже став давньоруською Тмутараканню. Дорогою додому було взято мiсто Саркел, що стало, як i Корчiв у Криму, форпостом Русi в пiвденно-схiдному напрямку. На другому iз вищезазначених стратегiчних напрямiв (вiзантiйському) спочатку успiх теж був на боцi вiйська киiвського князя. Внаслiдок двох балканських компанiй 968–969 рр. руси майже дiйшли до Константинополя, а значнi територii на Балканах перейшли пiд протекторат схiднослов’янськоi держави. Щоправда, це тривало недовго – довелося вiдступати. Плани перенести центр Киiвськоi Русi на Дунай, а столицею зробити мiсто Переяславець на цiй рiчцi, не були реалiзованi. Повертаючись додому, Святослав 972 р. загинув у битвi з печенiгами на Днiпровських порогах. Рис. 3. Маршрут полюддя (за Б. О. Рыбаковым) З усього вищесказаного випливае, що в третiй чвертi X ст. Русь у територiальному вiдношеннi зросла найбiльше у своiй iсторii. Проте цiла низка об’ективних i суб’ективних причин не дозволила закрiпити цi здобутки (див. вкладку). Пiсля деяких династичних чвар, пов’язаних iз боротьбою за киiвський престол, логiчне завершення полiтика схiднослов’янських зверхникiв попереднiх поколiнь отримала в часи Володимира, який 980 р. ствердився на киiвському столi. Наприкiнцi X ст. у цiлому завершився процес формування Киiвськоi держави. Викристалiзацii кордонiв передувала низка подiй, якi проводила центральна влада. У 982–993 рр. були здiйсненi походи на ятвягiв, в’ятичiв, хорватiв, радимичiв та сiверян. Серед акцiй, спрямованих на вирiшення завдань полiтичноi консолiдацii, важливе значення мала адмiнiстративна реформа, внаслiдок якоi мiсцевi князi були замiненi синами великого князя киiвського для управлiння окремими регiонами. Вишеслава було посаджено у Новгородi, Ізяслава – у Полоцьку, Святополка – в Туровi, Ярослава – в Ростовi. Коли помер найстарший, Вишеслав, то в Новгород було переведено Ярослава, а Бориса в Ростов, Глiб сiв у Муромi, Святослав у Древлянськiй землi, Володимир у Володимирi-Волинському, а Мстислав – у Тмутараканi. Цiею акцiею здебiльшого було покiнчено з автономiзмом окремих земель i створено передумови для територiальноi цiлiсностi краiни. У сферi зовнiшньоi полiтики прiоритетним напрямком стае пiвденний. Продовжуються контакти з Вiзантiею, а серед конкретних акцiй, звичайно, слiд видiлити подii 988 р., коли Володимир захоплюе Херсонес (лiтописний Корсунь) в Криму, домовляеться з iмператорами Василiем й Константином про шлюб з iхньою сестрою Анною та потiм хрестить Русь. У «ближньому зарубiжжi» на пiвднi основна загроза виходила вiд печенiгiв. Тому тут почала створюватися ешелонована оборонна система. Також вимагали постiйноi уваги як захiдний напрямок – протистояння з Польщею за Червенськi гради й «гiрську краiну Перемишльську», так i схiдний – з Волзькою Булгарiею за цей схiдноевропейський регiон. Чвари мiж синами Володимира почалися пiсля його смертi 1015 р. Одним iз негативних наслiдкiв цього стало те, що до Польщi вiдiйшли вже згаданi Червенськi гради й, можливо, все Забужжя. Пiсля протистояння та подiлу Русi по Днiпру Ярослав i Мстислав здiйснили самостiйно або разом кiлька походiв на захiд i пiвнiчний захiд: 1030 р. було повернуто Белз, а пiсля перемоги над чуддю засновано Юр’iв. Наступного року вiдвойовано Червенськi гради та розпочато створення Пороськоi оборонноi лiнii проти кочiвникiв причорноморських степiв на Днiпровському Правобережжi. Пiсля смертi Мстислава 1036 р. Ярослав стае «единовластечь Рускои земли»[1 - Тут та далi жирним шрифтом видiлено цитати та вислови з тексту лiтописiв та давньоруських хронографiчних творiв.]. Тодi ж пiд Киевом були остаточно розгромленi печенiги. За часiв правлiння Володимира i Ярослава кордони краiни почали стабiлiзуватися i переважно збiгатися з етнiчними межами розселення схiдних слов’ян. Окрiм них, пiд владою Киева опинилися чудь, меря, весь, а пiзнiше й частина кочiвникiв – Чорнi Клобуки в Пороссi та деякi iхнi угруповання на Днiпровському Лiвобережжi. Захiдна орiентацiя в полiтицi зробила Киiвську Русь повнiстю европейською краiною. Їi кордони проходили у верхiв’ях Оки й Волги на сходi; Сули, Сiверського Дiнця, Росi, Днiстра й Прута – на пiвденному сходi та пiвднi; Захiдного Бугу, Двiни й Нiману, а також охоплювали Карпати – на заходi; простягалися через Чудське озеро, Фiнську затоку, Ладозьке та Онезьке озера – на пiвночi. У сферi полiтичного впливу Русi залишилися також окремi райони в Криму та Приазов’i (див. вкладку). Повна стабiлiзацiя кордонiв вiдбулася вже пiсля смертi Ярослава. Великим князем киiвським i верховним сюзереном став Ізяслав. Подiл на удiли мiж нащадками Ярослава вiдбувся на основi «колективного сюзеренiтету» – вся держава належала роду Рюриковичiв (Толочко, 1992, 35). Але конкретний князiвський удiл не передавався до загального володiння. Тому часто новий володар здобував його шляхом вiйськового протистояння з родичами. Для цього, окрiм власних вiйськових формувань, часто використовувалися й кочовi контингенти, зокрема половцi, якi з 60-х рокiв XI ст. стають основним суперником слов’ян на пiвднi краiни. Спочатку iхня перевага мала вiдображення i в самостiйних успiшних походах на Русь. Проте запропонована Володимиром Мономахом iдея активних атакувальних походiв углиб степу – на ворожi кочiв’я – призвела до того, що об’еднанi вiйська русiв у 1103–1111 рр. провели низку вдалих операцiй. Такi акцii практикувалися в цьому стратегiчному напрямi та надалi. На захiдних кордонах iнодi теж виникали конфлiкти iз сусiдами, а всерединi давньоруськоi територii iнколи ще проявлялися сепаратиськi тенденцii, котрi придушувалися центром. Не вирiшили до кiнця болючу проблему територiального устрою й князiвськi з’iзди, на яких розглядалися важливi загальнодержавнi справи. Пiсля смертi 1132 р. сина Мономаха Мстислава Великого об’еднавчi тенденцii на Русi ще певний час домiнували, але у зв’язку з розвитком окремих земель-князiвств почалося iх поступове вiдходження вiд Киева (див. вкладку). Та процеси стабiлiзацii зовнiшнiх кордонiв на етапi ранньофеодальноi монархii були настiльки глибокими, що вони збереглися i в часи iснування удiльних князiвств ХІІ–ХІІІ ст. (Рис. 4). Про це йтиметься i далi, а зараз перейдемо до конкретного територiального розгляду поняття «Руськоi землi» у його широкому значеннi, використовуючи iнформацiю лiтописiв. У недатованих частинах лiтописних спискiв бачимо першi згадки про Русь, розселення на цих землях представникiв рiзних лiтописних племен, деякi географiчнi та iсторичнi деталi. В цьому вiдношеннi всi пiвденноруськi лiтописи за своiм змiстом загалом перегукуються: куди з Русi течуть Днiпро i Волга, на яких рiчках i територiях осiли окремi племена. А в Першому новгородському лiтописi молодшого iзводу в недатованiй частинi акцент робиться на мудрiсть та щедрiсть перших князiв, а також на те, що спочатку була Новгородська волость, а потiм уже Киiвська. Можна видiлити подii мiж 852 i 898 рр., коли «нача ся прозывати Руская земля»; варяги «срубиша город Ладогу», де сiв сам Рюрик, його брат Синеус – в Бiлоозерi, а ще один iз братiв, Трувор, – в Ізборську «и о тiiхь Варяг, прозвася Руская земля». В Радзивiллiвському лiтописi до Руськоi землi додаеться ще й Новгород. Пiвденним лiтописним зводам не суперечить iз цього приводу й коротка iнформацiя в Новгородському першому лiтописi. Але на цьому свiдчення про початкову Русь на пiвночi й закiнчуються. Рис. 4. Удiльнi князiвства ХІІ–ХІІІ ст. 882 р., коли Олег сiв княжити в Киевi, «бъша оу него Словъни. и Варязи. и прочий прозвашася Русью». Тож дивне обернення пiвнiчних прибульцiв на русiв вiдбуваеться лише пiсля того, як вони з’являються у Киевi. До цього лiтопис iменуе iх варягами, чуддю, словенами та iн. Середньовiчний автор iще й пiдкреслюе: «Поляне. яже нынъ зовемая Русь». Тенденцiя перенесення назви «Русь» в пiвденнi райони розселення схiдних слов’ян чiтко фiксуеться в подальшiй iнформацii про дiяння Олега: пiсля успiшного походу на Константинополь-Царгород 907 р. руський князь вимагае данини «на Рускiе городы» – Киiв, Чернiгiв, Переяславль, Полоцьк, Ростов, Любеч «и на прочая городы. и по тъмь бо городомъ. съдяху князыа. подъ Ольгом суще». Нi про Ладогу, нi про Бiлоозеро, нi про Ізборськ, i навiть про Новгород тут не йдеться (можливо, вони були серед iнших градiв). Русь як державна територiя розглядаеться в договорi з греками 912 р., коли поточнюються конкретнi деталi взаемовiдносин мiж двома краiнами: взаемодопомога пiд час морських катастроф бiля Грецькоi та Руськоi земель; перемiщення «в Русь» або «в Грекы» представникiв окремих категорiй населення чи дii влади у зв’язку зi смертю когось iз них на чужинi тощо. Усе це вилилося в те, що сторони «сотвориша мирь. и уряд положиша межю Грецкою землею и Рускою». Про Русь як державну територiю йшлося i в часи Ігоря та Ольги, хоча в територiальному вiдношеннi iснують i певнi нюанси. Так, у Іпатiiвському лiтопису пiд 945 р. е повiдомлення, що якраз тодi печенiги вперше прийшли на Руську землю i, уклавши мир iз князем Ігорем, вiдiйшли до Дунаю. Це зафiксовано i в Лаврентiiвському та Радзивiллiвському лiтописах, але там пiд 968 р. знову повторюеться повiдомлення про перший прихiд цих кочiвницьких орд на Русь при описi облоги Киева, де перебувала Ольга з онуками. Тут варто вiдзначити, що iнформацiя про напади кочовикiв на Русь усе ж таки переважно стосуеться пiвденних районiв – у Полiсся вони не заходили (вiдмiченi лише окремi такi випадки). Основна зона iхнього перебування – степи. Термiнологiя «Руська земля», «страна Руская», «Русь», начебто в широкому значеннi, присутня в договорi Ігоря вiд iменi схiднослов’янськоi держави з Вiзантiею 945 р. Але там само мiститься уточнення, що купцiв утримувати в Константинополi варто у такому порядку – з Киева, Чернiгова, Переяславля, а потiм уже з iнших мiст. Серед статей цього договору, де руськi i грецькi землi не конкретизованi у своiх межах, варто видiлити ту, в якiй мовиться про рибальство русiв у гирлi Днiпра. «Корсуняни» – жителi Херсонеса, не повиннi цьому заважати. Але водночас: «не имъють власти Русь, зимовати въ вустьи Днепра Белобережи. ни оу свтого Єльферия. но егда придеть осень, да йдуть в домы своя в Русь». З цього можна зробити висновок, що в уявленнях вiзантiйцiв (а жителi лiтописного Корсуня були тодi пiдданими iмперii), а також русiв, якраз десь у районi згаданого острова Ельферiя – сучасноi Березанi на Днiпро-Бугському лиманi – проходила межа територiальних iнтересiв обох держав в серединi X ст. Розглянутий договiр iз руського боку був укладений «от Игоря и от всъхъ боляръ. И от всъх людии. от страны Руськия». Про Русь загалом йшлося i пiд час перебування Ольги в Константинополi 955 р., коли вона, прощаючись з iмператором, обiцяла, що коли повернеться «в Русь», то вiдiшле йому численнi дари. Так як i тодi, коли мова у княгинi йшла про охрещення ii сина Святослава: «аще Богь всхощеть помиловати роду моего, и земли Рускые». За часiв Святослава киiвська держава досягла найбiльших розмiрiв у територiальному вiдношеннi. Лiтописи зберегли свiдчення про територiальне розумiння Святославом ii меж. Мрiю перенести столицю з Киева в Переяславець на Дунаi вiн пояснював так: «яко то есть среда земли моей, яко ту вся благая сходяться, от Грекъ паволокы. золото, вино, и овощи разноличьнии. и и Щеховъ. и из Оугоръ серебро и комони. изъ Руси же скора, и воскъ. и медъ. и челядь». Тобто Русь вбачалася лише як частина запланованоi ним iмперii, хоча в iнших, бiльш конкретних ситуацiях, славетний князь-воiн виступав якраз вiд iменi Руськоi землi, опирався на ii структури. Перед битвою iз супротивником в балканському походi вiн закликав: «да не посрамимъ землъ Рускiъ. но ляжемъ костьми [ту] мертвы, ибо срама не имамъ. аще ли побъг немъ срамъ имам». Пiсля перелому в русько-вiзантiйському протистояннi Святослав заявляе своему оточенню: «пойду в Русь, и приведу более дружины». Пiзнiше, оцiнюючи несприятливу стратегiчну ситуацiю пiд час наради про заключення договору з iмператором, князь пояснюе власне бажання йти на мирнi переговори тим, що Руська земля далеко, печенiги войовниче настроенi проти русiв i нема звiдки ждати пiдмоги. Тому варто укласти мир iз вiзантiйцями та взяти вiд них данину. Але якщо тi не виконають своiх обiцянок «то изнова изъ Руси съвокупивше воя множаиша. и придемъ къ Царюград». Цi вiдомостi надають майже всi лiтописнi зводи. Пiсля трагiчноi смертi Святослава на днiпровських порогах й династичних чвар мiж його синами 977 р. «Ярополк посади посадникъ свои в Новiгороде. и бъ володея единь в Руси». Про Руську землю як державну територiю кiлька разiв згадуеться пiд час висвiтлення дiянь Володимира у час його великого княжiння впродовж 980–1015 рр. Передусiм це було пов’язано iз двома – язичницькою та християнською – релiгiйними реформами 980 та 988 рр. Якщо в першому випадку чернець-лiтописець iз сумом сповiщае: «и оскверниит требами земля Руская. и холмъ тъ» (маеться на увазi встановлення на киiвськiй Горi пантеону богiв на чолi з Перуном), то в другому це вiн робить iз пафосом: «и сбыся пророчтво на Рускои земле», «Господь Ісусь Христосъ иже възлюби новый люди Рускую землю, и просвети ю крещениемъ». Навiть вмовляння вiзантiйських братiв-iмператорiв, щоб iхня сестра принцеса Анна вийшла замiж за грiзного киiвського князя, мае свое державне пояснення: «егда како обратить Богь Рускую землю в покаяние, а Гръчкую землю избавиши о лютыя рати». Інформацiю пiвденноруських лiтописiв доповнюе Новгородський Перший лiтопис: «Крестися Владимиръ и вся земля Руская; и поставиша в Киеве митрополита, а Новуграду архиепископа, а по инымъ градомъ епископы и попы и диаконы; и бысть радость всюду». А по смертi цiеi непересiчноi особистостi лiтописець вiдмiчав: «колико добра створiль Рустъи земли крстивъ». У широкому розумiннi назва «Русь» використовуеться i пiд час характеристики двох синiв Володимира – мученикiв Бориса i Глiба: «подающа ицълениа дары Рускои землъ», «и еста заступника Рускои земли, и свътълника». А iхнiй брат-вбивця Святополк мрiяв: «яко избью всю братью свою и прийму власть Рускую един». Аналогiчно використовують цю назву i в часи правлiння Ярослава Мудрого. Пiсля смертi свого брата Мстислава 1036 р., як вiдзначае Лаврентiiвський лiтопис: «перея власть его Ярослав, и быс самовластець Рустъи земли». Коли 1043 р. пiд час невдалого походу на Константинополь ескадра пiд проводом Володимира – сина великого князя киiвського – штормом була розкидана по морю, то частину кораблiв викинуло на берег. Уцiлiлi пiсля катастрофи воiни на чолi з Вишатою, якi бажали повернутися додому, були захопленi вiзантiйцями в полон. Сам князь «вьзратися в Русь. сьсъдавшися в кораблъ своъ». А ослiплений в полонi Вишата через три роки був вiдпущений «въ Русь к Ярославу». За часiв цього славного князя назву «Русь» у широкому значеннi використовували, як i за Володимира, а також пiд час характеристики церковних подiй. Двi з таких подiй стосуються 1051 р. Тодi: «Постави Ярославъ. Лариона митрополитомъ. Руси». І тодi ж Антонiй на Афонi отримав чернечий чин, а iгумен монастиря наставляв його: «Иди в Рус(ь) опят(ь) и буди бл(а)гословение от С(вя)тыа Горы, якоже о тебе многи черноризьци имут быти», и бл(а)гословивъ ег(о) и отпусти, река ему: «Иди с миромъ». Пiзнiше «Антонии же прославлень быс(ть) в Рускои земли». Усi цi повiдомлення стосуються пiвденноруських лiтописiв. А в Новгородському першому лiтописi «Руська земля» згадуеться лише 1016 р., коли була проголошена «Руська Правда». Русь загалом присутня i в характеристицi печерськоi братii пiд 1074 р. у Лаврентiiвському лiтописi, у якому мовиться про те, що пiсля смертi Феодосiя Печерського iгуменство перейшло до Стефана, а вмерлий був «такы черньцъ яко свътила в Руси сьяють». Тодi у святiй обителi перебував «брат именемь Єремия. иже помняше крещнье Русьскыя». Про великого князя киiвського як главу усiеi держави повiдомляе лiтописець, описуючи освячення печерського собору Святоi Богородицi: «…благоверномъ князи Всеволодъ. державному Руския земля». Пiд 1090 р. у Іпатiiвському лiтописi повiдомляеться про те, що Єфрем – переяславський епископ – збудував у мiстi багато кам’яних споруд, серед яких було i «строенно банное камяно. сего же не было в Руси». Радзивiллiвський лiтопис, повiдомляючи про освячення вищезгаданого печерського храму, додае ще до характеристики Феодосiя Печерського, що вiн молився за люд християнський i за землю Руську. Цього ж року помер митрополит Іоанн «сякого не было преже в Руси, и по немъ не будетъ». Про смерть згаданого видатного митрополита, але пiд 1089 р., повiдомляе й Лаврентiiвський лiтопис. У цьому ж зводi пiд 1093 р. йдеться, що 24 липня – «праздникъ Бориса и Глъба. еже есть праздникь новый Русьскыя земля». Ще один цiкавий факт, який знайшов вiдображення в усiх згаданих лiтописних списках: нашестя на давньоруськi землi «прузiв» – сарани. На пiвднi така екологiчна бiда зафiксована пiд 1094 р., а в Новгородському першому лiтописi – пiд 1095 р. І хоч цей природний негаразд начебто був трагедiею для всiеi краiни, звичайно, вiн стосуеться пiвденних територiй за бiологiчними особливостями розселення цих комах. Хоча опосередковано впливав i на життя в пiвнiчних районах – зменшення запасiв хлiба. Тому, як i напади кочiвникiв на землi Русi загалом, нашестя сарани на всю схiднослов’янську територiю варто трактувати лише умовно, пам’ятаючи про регiональну специфiку. Про Русь у широкому значеннi мовиться в «Поученii» Володимира Мономаха, що увiйшла як частина до Лаврентiiвського лiтопису i була зафiксована пiд 1096 р. Звертаючись до читача видатний дiяч Киiвськоi Русi закликав: «Русьскы земли не погубити», «понеже не хочю я лиха, но добра хочю брати и Русьскъи земли». У цьому ж лiтописi, як i в Іпатiiвському, пiд 1104 р. повiдомляеться: «приде митрополитъ Никифоръ в Русь». А 1115 р. Новгородський перший лiтопис, як старшого, так i молодшого iзводiв, сповiщае: «Съвъкупишася братья Вышегородi: Володимиръ, Ольгъ, Давидъ и вся Руськая земля». За часiв князювання Мстислава Великого було заслано до Константинополя двох князiв, якi не вiдгукнулися на його заклик боронити Руську землю, коли «налегли Половци на Роусь». У цьому випадку вiн вiв себе, як його батько Володимир Мономах, який «много пота оутеръ за землю Роускоую». Так прокоментував Іпатiiвський лiтопис цю каральну акцiю пiд 1140 р. З широким розумiнням розглянутого термiна пов’язана i згадка Іпатiiвського лiтопису пiд 1147 р. про поставлення Ізяславом митрополитом ченця iз Зарубського монастиря Клима Смолятича «бъ бо черноризечь скимникъ и бы книжникъ. и философь. так якоже в Роускои земли не бяшеть». А в наступному 1148 р. в тому самому лiтописi, у зв’язку з черговими мiжкнязiвськими чварами, звучали заклики: «доколi хочемъ Роускую землю гоубити», «Роускыя дъля земль. и хрстыян деля и всее Роускои земли оумираса». Доволi цiкавий iсторичний епiзод трапився 1148 р., про що повiдомляе Іпатiiвський лiтопис. Тодi в Смоленську вiдбулася зустрiч мiж Ізяславом, який правив у Киевi, та його братом Ростиславом перед походом на Юрiя Долгорукого, який сидiв на князiвському столi в Суздалi. У присутностi смолян брати обмiнялися подарунками: «Изяслав да дары Ростиславоу что о Роускыи землъ и о всих церьских земль. а Ростиславъ да дары Изяславоу что от верхьнихъ земiль. и от Варягъ». Існуе думка, що «верхньою землею» називалася Новгородська земля; «цесарськi землi» – то були територii, що належали цесаревi (так тодi нерiдко називали великого князя Киiвського); «варязькi» – очевидно це землi, де колись осiли варяги (Лiтопис руський, 1989, с. 71, 219). У цьому випадку можна константувати, що у верхiв’ях Днiпра i мiстилася контактна зона мiж Пiвнiчною i Пiвденною Руссю. Але слiд нагадати, що жителi схiднослов’янськоi пiвночi стабiльно називали свiй регiон «Новгородская область». Якщо просуватися далi за роками, то серед загальноруських подiй слiд видiлити повiдомлення Іпатiiвський лiтопис пiд 1156 р. про смерть вiдомого новгородського архiепископа: «то бо Нифонть. епскопъ был поборникъ всей Рускои земли». Вiн, зокрема, вiдзначився тим, що вiдмовлявся служити з Климом Смолятичем у зв’язку iз вiдсутнiстю благословення останнього з Константинопольськоi патрiархii. А пiд 1164 р. у тому самому лiтописi повiдомляеться про прибуття «в Русь» митрополита Івана. Аналогiчне повiдомлення мiститься в Новгородському першому лiтописi старшого iзводу пiд 1167 р., коли «в Русь» приходить митрополит Констянтин. З церквою пов’язана i згадка в Лаврентiiвському та Радзивiллiвському лiтописах пiд 1169 р. про те як ще Володимир Святославич «даль бъ десятину цркви той по всей Рускои земли». Про Русь загалом говориться в проханнi до Святослава Ізяславича 1159 р., щоб вiн не ходив тодi в один зi своiх походiв заради добра i тишi в землi Руськiй. Аналогiчно звертався до вбитого 1175 р. Андрiя Боголюбського киянин Кузьмище: «Ты же страстотерпьче. молися ко всемогущему Богу, о племени своемь и о сродницъхъ и о землi Рускои. дати мирови мирь». Але, як вiдомо, за життя цей князь нiяк не думав про мир i спокiй в Руськiй землi. Коли 1079 р. у Новгородi Великому помер князь Мстислав, то за ним сумувала вся Новгородська земля, бо вiн завжди виходив переможцем у боях i був готовий померти за християн та Руську землю: «не бъ ба тоъ землъ в оуси которая же его не хотяшеть ни любяшеть», а тому «плакашеся по немь земля Роуская». Зрозумiло, що i в цьому разi бажане видаеться за дiйсне. Але наявнiсть такого лiтописного повiдомлення залишаеться фактом, який ми й фiксуемо. Церква виступае миротворцем у межах усiеi краiни пiд час територiального конфлiкту мiж Рюриком, його зятем Романом та Всеволодом Велике Гнiздо в 1195 р. Рiч була в тому, що тесть передав своему новому близькому родичу ряд мiст, на якi заявив своi права могутнiй поволзький правитель. Пiкантнiсть ситуацii полягала й у тому, що договiр мiж тестем i зятем був оформлений цiлуванням хреста першим iз них. А тому Рюрик вирiшив «проконсольтуватися» у митрополита, який його заспокоiв: «…княже мы есмы приставлены в Рускои землъ от кровопролитыа. ажь ся прольяти крови крестияньскои в Рускои земле, ажь еси даль волость моложьшемоу в облазнъ пред старшимъ. и крестъ еси к немоу целовалъ. а нынъ азъ снимаю с теме крстное цълование. и взимаю на ся». Пiсля цього тесть спробував пояснити Романовi ситуацiю, що всi князi визнали Всеволода за старшого у «Володимеръ племени», а тому з його точкою зору треба рахуватися. Та це призвело лише до конфлiкту мiж родичами, що, своею чергою, вилилося у звернення ошуканого зятя до Ольговичiв та конкретно до Ярослава Всеволодовича, який тодi сидiв у Чернiговi, iз пропозицiею зайняти Киiв. Рюрик, дiзнавшись про це, звернувся до призвiдника конфлiкту за пiдтримкою: «…а ты брате в Володимери племени старъи еси нась. а доумаи гадати, о Роускои земли и о своей чести и о нашей». Пiд тим само 1195 р. Іпатiiвський лiтопис повiдомляе про два природнi негаразди – нове нашестя сарани на Русь та пророцтво священникiв, що пiсля землетрусу (який тодi вiдбувся) трапиться «мятежь многь в Роускои землъ». Дiло за цим не забарилося. Уже наступного 1196 р. Рюрiк довiдався, що Всеволод затiяв нову мiжкнязiвську комбiнацiю, а тому нагадуе йому: «Кто мнъ ворогь. то и тобъ ворогь и в Роускои землъ части просилъ еси оу мене, язъ же тобъ есмь даль волость лъпшую. не от обилыа но стоима оу братьи своея и оу зятя своего». Пiсля чого вiдiбрав у поволзького правителя мiста в Руськiй землi та роздав iх своiм родичам. Ще одна трагiчна подiя, що мала розголос у всiй краiнi, трапилася 1203 р. i була зафiксована в Лаврентiiвському та Радзивiллiвському лiтописах: «Взять бьiс Кыевъ. Рюрикомь и Олговичи. и всею Половецкою землею, и створися зло в Русстъи земли, яко же зла не было, от крщеныя над Кыевомъ». Тодi були розграбованi й спаленi не лише окремi райони (Гора, Подiл), але i Софiйський собор, Десятинна церква, багато монастирiв. Але пiсля цього, як повiдомляе пiд тим же роком Радзивиллiвський лiтопис, Всеволод «…не помяну зла Рюрикови, что есть сотворило у Русте земли, но дай ему опят(ь) Киевъ». Аналогiчна акцiя була органiзована ще в 1169 р. Андрiем Боголюбським. Як повiдомляв тодi Іпатiiвський лiтопис: «и грабиша за Два дни весь градъ. Подолье и Гору, и манастыри. и Софью и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же…и взяша имiнья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами и колоколы изнесоша всъ». У тогочасному грабунку i розореннi теж передусiм брали участь пiвденноруськi князi (загалом iх було дванадцять i йшли вони на Киiв iз 7 кiнцiв Русi, а це була боротьба за владу, за старiйшинство в династii Рюриковичiв). Вiрогiдно, новий нищiвний розгром «матерi мiст руських» був вигiдний самому Всеволоду, тож вiн так поблажливо i поставився до Рюрика. У Радзивiллiвському лiтописi пiд 1205 р. повiдомляеться про вдалий похiд князiв на половцiв, що дало привiд для радощiв «всъм хр(и)стьяном Рускои земли». Вище ми вже приводили повiдомлення в якому згадувалося про першiсть Новгородськоi волостi перед Киiвською. Так-от, пiд 1206 р. Лаврентiiвський лiтопис вдруге говорить про це. Той же Всеволод Велике Гнiздо, посилаючи свого сина Костянтина на князювання до Новгорода, повчае його: «на тобе Бъ положили переже старъишиньство во всей братьи твоей, а Новъгородъ Великыи старъишиньство имать княженью. во всей Руськои земли, по имени твоем тако и хвала твоя, не токмо Бъ положили на тебъ старъишиньство и братьи твоей но въ всей Рускои земли». Не важко не побачити аналогiю в концептуальному протистояннi Пiвночi i Пiвдня схiднослов’янського свiту в датованiй тут iдеi початку XIII ст. Можливо, саме тодi вона i з’явилася, а автором ii мiг бути якраз Всеволод Велике Гнiздо. Подальшi iсторичнi подii, зокрема, викладенi в Галицько-Волинському лiтописi, що увiйшов складовою до Іпатiiвського лiтопису, i мають певнi хронологiчнi невiдповiдностi. Адже ця частина Іпатiiвського лiтопису розпочинаеться не iз 1201 р., а з середини 1205 р. – з початку княжiння галицького правителя Романа, який був «державцем» всiеi Руськоi землi (Лiтопис руський, 1989, с. 368). По смертi його iменують як «приснопамятнаго самодержица всея Роуси», а його кончина спровокувала «великоу мятежю восставшю. в землъ Роускои». Одним iз небагатьох випадкiв, коли новгородцi висловлюються в контекстi едностi всiеi Русi, стали подii 1214 р., пiд час яких iз цього пiвнiчного мiста до Киева вирушив Мстислав, але у Смоленську трапився конфлiкт, пiд час якого було вбито мiсцевого жителя. На вiче новгородський посадник Твердислав виголосив промову, у якiй, зокрема, виголосив: «яко, братие, страдали дъди наши и отчи Русьскую землю, тако, братье и мы поидимъ по своемь князи». Майже единий конкретний приклад використання назви «Руська земля» в його широкому значеннi бачимо в продовженнi Суздальського лiтопису за Академiчним списком (Тихомиров, 1979, с. 24; Котляр, 1976, с. 105). Мовиться про Липицьку битву 1216 р. мiж володимиро-суздальськими вiйськами з одного боку, та новгородськими й смоленськими з iншого. Тодi один iз суздальських бояр звернувся до своiх князiв зi словами: «не было того ни при прадъдъх. ни при дъдъх. ни при отцъ вашемъ, оже бы кто вшелъ ратью в силную землю в Суздальскую, оже вышелъ цълъ. хотя бы и вся Русская земля, и Галичьская. и Киевьская. и Смоленьская. и Черниговьская. и Новгородская, и Рязаньская». Але не все в прочитаннi цього повiдомлення до кiнця е доведеним: Наведена цитата про Руську землю написана укладачем зводу XV ст., який мав свое уявлення про давню Руську землю. Вона не може бути використана для характеристики того, що розумiли пiд Руською землею сучасники Липицькоi битви (Кучкин, 1995, с. 79). Тож на ii основi не слiд робити глобальнi висновки. Можливо, також, що це була просто пiзня вставка в бiльш раннiй текст, коли уявлення про Русь суттево змiнилися. Потрясiння для всiеi Русi викликав розгром русько-половецьких вiйськ монголо-татарами на р. Калка в 1223 р., про що сповiстили всi розглянутi лiтописи. Зокрема в Лаврентiiвському лiтописi повiдодомляеться: «быс плачь и туга в Руси, и по всей земли, слышавшимъ сию бъду… Се же слышавъ Василко. приключыпеся в Руси…взратися от Чернигова…и вниде в свои Ростовъ». Ідеться про контингент iз Поволжя на чолi з князем Васильком, який так i не дiйшов до днiпровського регiону на час виступу коалiцii руських князiв проти нового грiзного ворога та подальшого iх нищiвного розгрому. Вiдреагували лiтописи й на глобальну катастрофу, пов’язану з нашестям на Русь орд хана Батия в 40-х роках XIII ст. Як приклад можна навести повiдомлення Новгородського першого лiтопису: «Да кто, братье и отци и дъти, видъвши божие попущение се на всей Рускои земли, гръх же ради наших попусти богъ поганыя на ны». Загалом, пiдбиваючи пiдсумки розгляду питання про Руську землю як державну територiю, можна вiдзначити таке. Назва «Русь» в широкому значеннi здебiльшого використовувалася для характеристики визначних подiй за участю тих князiв, хто мiг утримувати землi пiд своiм безпосереднiм контролем (передусiм – в часи ранньофеодальноi монархii); для iнформування про церковнi справи; про природнi негаразди; про протистояння з кочiвниками причорноморських степiв, коли цi акцii мали об’еднавчi дii. Цiкаво, що печенiги й половцi (як i сарана) в лiтописних повiдомленнях е аналогiчною за своiм значенням загрозою лише для пiвденноруських земель, хоча в самих текстах йдеться про них як про загальноруське лихо. В iнших випадках рiзноманiтнi подii та явища сприймаються бiльш локально й належать лише до пiвденноруського регiону. Лiтература Котляр М. Ф. 1976. З iсторii Киiвськоi Русi. «Руська земля» в лiтописах ХІ–ХІІІ ст. Украiнський iсторичний журнал, 1976, 11. С. 96–107. Кучкин В. А. 1995. «Русская земля» по летописным данным первой трети XIII в. Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1992–1993 годы. Москва. С. 74–100. Лiтопис руський / пер. з давньорус. Л. Махновець. 1989. Киiв. Насонов А. Н. 1951. Русская земля и образование территории древнерусского государства. Москва. Рыбаков Б. А. 1982. Киевская Русь и русские княжества ХІ–ХШ вв. Москва. Тихомиров М. Н. 1979. Происхождение названий «Русь» и «Русская земля». Тихомиров М. Н. Русское летописание. Москва. Толочко А. П. 1992. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев. Кордони Олександр Моця, Олена Черненко Для розв’язання територiальноi проблеми Русi iснують двi групи джерел: свiдчення давньоруських лiтописiв та археологiчнi матерiали (кiлькiсть останнiх суттево збiльшуеться майже щороку). Розгляд меж Русi як iсторично-географiчноi територii варто розпочати зi встановлення ii пiвденних рубежiв, оскiльки Володимир Святославович, посадивши своiх синiв у рiзних опорних пунктах Киiвськоi держави, зазначав: «се не добро есть мало городовъ около Кыева. и нача ставити городы по Деснъ. и по Оустрыи. и по Трубежеви и по Сулъ. и по Стугне». Найпiвденнiшою оборонною лiнiею на лiвому березi Днiпра була Посульська, з якоi й розпочнемо розгляд таких кордонiв. Сула слугувала природною межею, котра вiддiляла в Х – ХІІІ ст. давньоруськi поселення вiд степовикiв на пiвденному сходi. Вiдповiдно до уявлень тогочасного землеробського люду, ця рiчка сприймалася як край iхньоi землi, за нею, згiдно з висловом автора «Слова о полку Ігоревiм», починалися «земли незнаеми». Першим, хто звернув увагу на систему оборони пiвденноруських рубежiв з археологiчноi точки зору, був В. Й. Довженок (Довженок, 1968, с. 37–45). Але системнi, багаторiчнi й широкi за обсягом роботи провiв Ю. Ю. Моргунов, який i виклав iхнi результати в численних публiкацiях (Моргунов, 1996; 2003). Цi розробки й лягли в основу «посульського» сюжету цiеi частини роздiлу. У Посульському мiкрорегiонi давньоруськоi територii вже виявлено бiльше як 60 археологiчних пам’яток Х – ХІ – початку XIII ст. н. е. Згадана рiчка доволi часто зустрiчаеться на сторiнках лiтописних джерел як стабiльного степового кордону Пiвденноi Русi, адже тут було сконцентровано бiльшiсть лiтописних градiв Переяславськоi землi. На 300-кiлометровому вiдрiзку кордону дослiдник видiлив три основнi обороннi вузли, що мали самостiйне тактичне навантаження та були вдало прилаштованими до природних географiчних умов. Рiвнинна пiвнiчна ланка, що охоплювала верхiв’я Сули, а також ii правi притоки рр. Терн i Ромен, була перехрестям суходiльних та водних шляхiв. Меридiальнi траси визначалися необхiднiстю контактiв Засейменськоi лiсовоi зони з Посульським лiсостепом. У широтному напрямку мiж залiсеними верхiв’ями Сули й болотами Посем’я пролягав добре вiдомий шлях iз пiвнiчних князiвств (через Курськ) i степiв (через Середнiй Псел) на Киiв та Переяславль. У «Словi о полку Ігоревiм» ця дорога мае назву «Полю ворота». Воднi шляхи за допомогою волокiв та бiфуркацiй (тобто подiлу течii рiчки на два вiдгалуження, що впадають у рiзнi басейни) з’еднували Сулу iз системами рр. Остер, Сейм та Псел. Укрiплення по р. Ромен належали до схiдних меж чернiгiвського Задесення, а фортецi по р. Терн входили до Вирськоi волостi, що оточувала вузький степовий перехiд «Полю ворот» двома паралельними рядами фортечних споруд. Вирська волость сформувалася у складi Переяславськоi землi, але ii ключове положення з кiнця XI ст. призвело до зiткнення iнтересiв володарiв сусiднiх князiвств, а тому всерединi наступного XII ст. вона вiдiйшла до Чернiгiвщини. Середньосульська ланка оборонноi лiнii на пiвночi обмежувалася лiтописним мiстом Ромен, на пiвднi впиралася в заболочену течiю р. Оржиця (лiтописна Сожиця), а на заходi доходила до середньоi течii р. Удай. У XII ст. ця прикордонна дiлянка мала назву Посулля, однак навряд, щоб цей значний за розмiрами район був звичайною волостю (мабуть, вiн формувався iз мiлкiших складових). Давньоруське Посулля – найбiльш залiсена й прорiзана ярами та болотами мiсцевiсть у цiй обороннiй лiнii. І навiть значна кiлькiсть лiтописних пунктiв дае змогу вбачати в нiй найбiльш захищений та прилаштований для життя вiдрiзок кордону. З-помiж найбiльших поселень цього району можна назвати лiтописнi мiста Ромен, Синець, Лубен, Пирятин i Прилук. Нижньосульська ланка розташована мiж мiсцем впадiння р. Оржиця та течiею Днiпра. На цьому вiдносно невеликому вiдрiзку правого берега Сули була створена максимальна щiльнiсть забудови кордону фортечними спорудами: окрiм фортецi-гаванi м. Воiнь, тут розмiщувалися добре вiдомi з лiтописiв Римов, Горошин, Желнi, а також цiла низка безiменних фортець. На цiй дiлянцi вiд твердих бродiв через широку заболочену пойму Сули до самого Переяслава тягнулася плоска незалiсена рiвнина, а в давнину проходили найбiльш жвавi й раннi кочiвницькi шляхи на Русь. Три вузловi складовi посульськоi лiнii через рiзнi природничо-географiчнi, iсторичнi та оборонно-тактичнi умови, розвивалися в рiзнi iсторичнi вiдрiзки часу з неоднаковою iнтенсивнiстю, та iнодi й в неоднаковому напрямку (Рис. 1). Писемнi джерела на пряму пов’язують створення зовнiшнiх оборонних лiнiй з виникненням загрози з боку кочових орд. А сам початок створення цiеi лiнii пов’язують iз дiяльнiстю Володимира Святославича, починаючи зi згаданого в лiтописах пiд 988 р. будiвництва градiв. Програмою великого князя киiвського планувалося на Днiпровському Лiвобережжi перенести лiнiю пiвденно-схiдних укрiплень вiд р. Трубiж на 120 км у бiк степовоi зони – адже згадана рiчка проходила всього у двох днях руху вiд столицi. У свiтлi таких задумiв, у районi устя Сули було зведено фортецю-гавань Воiнь, гарнiзон котроi контролював найдавнiший суходiльний шлях кочiвникiв на Киiв. Саме там могли знаходити захист екiпажi торговельних суден, що рухалися по Днiпру. Воiнь – едине укрiплене поселення в цьому районi, що з’явилося на межi Х – ХІ ст. Але окрiм нього тут почали зводитися Змiйовi вали (таку народну назву мали обороннi споруди у виглядi довгих деревинно-земляних конструкцiй – валiв), а життя закипiло ще й на великих вiдкритих поселеннях. Останнi розмiщувалися напроти стабiльних бродiв через Сулу та в мiсцях вигiдних пiдходiв вiд рiчки на високi правобережнi кручi. Рис. 1. Обороннi вузли посульськоi лiнii: А – лiтописнi мiста; Б – городища; В – давнi лiси; Г – слабозаселенi територii; Д – слабозаболоченi дiлянки пойми; Е – кордони князiвств; Ж – межi волостей й оборонних вузлiв (за Ю. Ю. Моргуновим) Вiрогiдно, аналогiчнi селища розташовувалися на всьому шляху вiд Воiня до Переяславля. Розмiщення великих вiдкритих поселень на висотах вiдкривало можливiсть попередження раптових набiгiв й вiдбивання самих масових iз них, незначних за кiлькiстю нападникiв. Взаеморозмiщення i топографiчна близькiсть бiльшостi поселень допускали реальну можливiсть наведення мiж ними вогняно-димовоi сигналiзацii. Тактично вигiднiсть iхнього мiсця розташування вiдбивалася й у тому, що значно пiзнiше, на подальшому етапi формування оборонноi системи, на цих же мiсцях стали зводити фортецi, котрi вже мали довготривалi фортифiкацiйнi споруди. Монолiтний масив великих за розмiрами поселень, разом iз завезеним ззовнi iнвентарем рубежу Х – ХІ ст., е визначальним у розумiннi характеру заселення Володимиром степового прикордоння. Практика «нарубання мужiв кращих» iз пiвнiчнiших районiв Схiдноi Європи стала единим виходом для освоення державноi територii та контролю основноi степовоi дороги на Киiв у цей час. Рiзноплемiннi гарнiзони великих вiдкритих поселень, що були сформованi державою, перiодично поповнювалися новими контингентами й проiснували протягом всього XI ст. Але в цей перший перiод (980–1008 рр.) оборонного будiвництва на Сулi ця лiнiя вiдiгравала ще другорядну роль. Другий перiод (1009–1077 рр.) передусiм пов’язують з активнiстю ще одного кочiвницького об’еднання – торкiв, що не вiдзначалося особливою антируською агресивнiстю (на вiдмiну вiд iхнiх попередникiв печенiгiв). Та вже 1055 р. бiля кордонiв Киiвськоi Русi з’являються половцi, якi «знайомилися» з новими сусiдами бiльш як 30 рокiв. Упродовж всiеi першоi фази другого iз видiлених перiодiв у 30-тi роки XI ст. була збудована фортеця Желнi; реконструйованi укрiплення Воiня. Скрiзь на Нижнiй Сулi зберiгаються вiдкритi поселення великих розмiрiв, гарнiзони яких поповнювалися завдяки прийшлому населенню. Це була епоха, коли до пiвденних районiв Русi половцi вiдтiсняли кочiв’я торкiв i потенцiйно зберiгалася загроза вiд окремих печенiзьких формувань, якi дещо пiзнiше вiдкочували до вiзантiйських кордонiв. І все ж таки, враховуючи значну тяглiсть цього перiоду порiвняно з фактично виконаним обсягом оборонних робiт та доволi рiдкими в часi рейдами степнякiв на Русь, не можна й переоцiнювати ту увагу, яку держава придiляла пiвденним кордонам. Лiтописне зображення спокою – «бысть тишина велика в земли» – вiдповiдало й рiвню активностi прямих оборонних заходiв протягом цiеi фази. Дещо iншою стала ситуацiя у Посуллi на наступнiй фазi цього перiоду. Тодi було збудовано лiтописний Снiпород, Горошин i Римов. Усi три укрiплення мають в планi округлу форму, а це в доповнення уточнюе час iхне зведення: традицiя будiвництва подiбних споруд була занесена на Лiвобережжя Володимиром Мономахом. Зi зведенням цих опорних пунктiв у степових пониззях Сули, на перевiреному маршрутi кочiвницького шляху на Русь, повнiстю вималювався оборонний ланцюг iз 5 форпостiв, котрий був вiдiрваним вiд основного 65-го ареалу слов’янського розселення по р. Трубiж 130-кiлометровим, майже не освоеним простором сухого степу, що розкинулися вздовж лiвого берега Днiпра. А з видiленням Переяславськоi землi, коли феодальна роздрiбненiсть Русi зупинила можливiсть масового переселення «кращих мужiв» на пiвденнi кордони, князiвська адмiнiстрацiя поступово почала вводити практику запрошення на прикордонну службу торкiв, котрим вiдводилися для ведення напiвкочового господарства землi, що не використовувалися слов’янами. Найкращим мiсцем розселення кочiвникiв тодi була широка степова смуга мiж Переяславом i Воiнем, що поеднувала столицю князiвства з новим кордоном. Цiею акцiею закривалася широка лакуна у заселеностi територii, а нижньосульськiй анклав надiйно зв’язувався з територiальним ядром князiвства у единий життевий простiр. Із будiвництвом Снiпорода, Горошина i Римова у доповнення до Воiня та Желнi, що iснували й ранiше, нижньосульська оборонна дiлянка на кiнець 70-х рокiв XI ст. отримала захисний кiстяк, що складався з лiтописних градiв та безiменних фортець iз незначними за кiлькiстю гарнiзонами. Цим ланцюжком фортець й розселенням торчеських федератiв у степу була вимежована чимала територiя, що простягалася майже на чотири днi кiнного шляху вiд Трубежу. А на середнiй та верхнiй Сулi до початку цього етапу ще зберiгався масив корiнного сiверянського заселення, захищеного вiд кочiвницьких нападiв лiсовими хащами й вiддаленiстю вiд основних печенiзьких дорiг. Але з часом, без поступового включення цих земель в орбiту державних вiдносин, надiйнiсть пiвденних кордонiв залишалася проблематичною. Із видiленням Переяславськоi землi в самостiйне прикордонне князiвство та з визрiванням половецькоi загрози процеси «одержавлення» Середньоi Сули, вiрогiдно, прискорилися. Поява нових кочiвникiв усе ж таки певною мiрою активiзувала створення нового рубежу, прискорила освоення старих сiверянських територiй та поклала початок створенню торчеського напiвкочового поясу. До першоi фази третього етапу (1078–1110 рр.) належать пам’ятки, котрi за археологiчними матерiалами датуються кiнцем XI ст. Судячи з наявних археологiчних матерiалiв, обсяг оборонних дiй в цей перiод рiзко зрiс, що можливо пов’язати лише з реакцiею на посилення половецького натиску. Привертае до себе увагу той факт, що обороннi заходи тодi зовсiм не торкнулися пониззя Сули. Але значно активнiше укрiплювалося Середне Посулля, що було пов’язано з перенесенням половецьких маршрутiв на Русь. Першi обороннi споруди з’являються в цей час i у верхiв’ях р. Терн та сумiжних районах. Тут виникли лiтописнi Зартий i В’яхань, котрi, як i розмiщений поблизу них Вир, у письмових джерелах згадуються дещо пiзнiше. Вони були побудованi на мiсцi найдавнiших поселень русiв, котрi в незначнiй кiлькостi вже зафiксованi на плато мiж верхiв’ями приток Сули й течiею Сейму та укрiплювали знаменитий степовий коридор, або «Полю ворота» – популярну половецьку дорогу на Русь, що була захищена вирською волостю. По р. Ромен, котра стала схiдним кордоном чернiгiвського Задесення, на цiй фазi були збудованi Красн i Глiбль, що разом iз Бiловежею оконтурювали пiвденно-схiднi територii чернiгiвських земель. Загалом цей час проходить найбiльш стiйке оформлення мiжкнязiвських кордонiв. А в цiлому за 17–18 рокiв на Сулi та ii притоках було зведено 10 фортифiкацiйних споруд. 1110 р. став останнiм у рядi активних дiй степнякiв. За археологiчними матерiалами, на межi ХІ–ХІІ – початку XII ст. було збудовано ще 12 укрiплених пунктiв. У цей час нижньосульська дiлянка була «вiдпрацьована» у кiнцевому варiантi. До цього ж перiоду належить i подальше покращення оборони на Середнiй Сулi. На початку XII ст. тут вимальовувалися обриси досволi мiцного оборонного рубежу: укрiплювалися найбiльш проблемнi дiлянки, з’явилися й комунiкацiйнi лiнii, котрi зв’язували кордон iз внутрiшнiми районами. Значно меншi успiхи були досягнутi в цей перiод у захистi Верхнього Посулля. Всього ж за неповних 30 рокiв цього перiоду по всiй Сулi та ii притоках було зведено 22 обороннi споруди. У лiтературi успiхи в антиполовецькiй боротьбi на цьому етапi правомiрно пов’язують з iменем Володимира Мономаха. Четвертий етап розвитку оборонноi системи (1111–1166 рр.) вiдзначався рiзким зменшенням для Русi зовнiшньоi небезпеки. Але в цей час було створено 21 укрiплених комплексiв. До середини XII ст. формування середньосульськоi ланки було майже завершено. Схiдний «замок» вирського степового коридору у цей перiод розвивався i надалi, але повiльними темпами. Для середини XII ст. типовою е й поява сiльських сховищ, невiдомих у бiльш раннi часи, що вiдповiдае мiжусобним феодальним вiйнам цього перiоду. Тодi ж починають формуватися «гнiзда» укрiплених поселень. Але, мабуть, найсвоерiднiшим явищем цього часу являеться поява в першiй половинi XII ст. торчеських укрiплень сховищ та цiлих ареалiв розмiщення в прикордоннiй зонi угрупувань кочових торкiв. Ще на межi ХІ–ХІІ ст. на нижньоруськiй частинi, поблизу лiтописного м. Ромен, виникло укрiплення Городок, котре за конструктивними особливостями вiдрiзнялося вiд традицiйноi давньоруськоi фортифiкацii. А для першоi половини XII ст. на Середнiй Сулi вiдомi ще два подiбних укрiплення – Бербеницi та В. Лазiрки. Вiрогiдно, в цих мiсцях й мiстився один з ареалiв розселення торкiв. Останнiй, фiнальний етап створення оборонного регiону (1170 – середина XIII ст.) ознаменувався будiвництвом на верхньосульськiй дiлянцi – в районi схiдного «замка» вирськоi дiлянки степового кордону, що перейшов пiд егiду новгород-сiверських князiв. Тож Посульський кордон став одним iз найнадiйнiших рубежiв давньоруських земель (Рис. 2). Своерiдним продовженням посульськоi лiнii стала оборонна система Курського Посем’я – укрiплення вiд Воiня до Курська. В часи правлiння Володимира Мономаха в Переяславлi курськi землi, як i посульськi, управлялися або безпосередньо iз центру князiвства, або через довiрених посадникiв. Наявнi археологiчнi матерiали (хоч i в недостатнiй кiлькостi) дають змогу стверджувати, що ця оборонна лiнiя створювалася iз кiлькох укрiпрайонiв, якi формувалися навколо лiтописних мiст. Кожен iз них являв собою компактне скупчення з 6–10 невiдомих iз лiтописiв укрiплень (Енуков, 2003). Рис. 2. Давньоруськi пам’ятки порiччя Сули: А – лiтописнi мiста; Б – городища; В – курганнi могильники; Г – грунтовi могильники; Д – скарби; Е – Змiйовi вали (за Ю. Ю. Моргуновим): 1-Миколаiвка (лiтописний Зартий), 2-Кубраково, 3-Бабаково, 4-Боярське, 5-Городище (лiтописний В’яхань), 6-Засулля (лiтописний Попаш), 7-Кросна, 8- Шевченкове (лiтописний Глебль), 9-В. Самбор, 10-Гайворон, 11-Красний Колядин (лiтописний Красн), 12-Грицiвка, 13-Липове-1, 14-Липове-2, 15- Ведмежжя, 16-Ромни (лiтописний Ромен), 17-Глинськ-1, 18-Глинськ-2 (лiтописний Глинськ), 19-Свиридiвка, 20-Борбеницi, 21-Безсали, 22-Лохвиця-1 (лiтописна Лохвиця), 23-Лохвиця-2 (Високi Лазiрки), 24-Гаiвщина, 25-Сенча-І (лiтописний Синець), 2б-Сенча-2 (Микiльська Гiрка), 27-Сенча-З (Самсонiев Острiв), 28-Снiтин-І, 29-Снiтин-2 (лiтописний Кснятин), 30-Прилуки (лiтописний Прилук), 31-Переволочна (лiтописна Переволока), 32-Срiбне (лiтописний Серебряний), 33-Варва (лiтописний Варин), 34-Линовиця, 35- Березова Рубка, 36-Пирятин (лiтописний Пирятин), 37-Гребiнка, 38-Повстин (лiтописний Полкостень), 39-Городище, 40-Чорнухи, 41-Хiтцi, 42-Клепачi, 43-Лубни (лiтописний Лубен?), 44-Мацкiвцi (лiтописний Снiпород), 45-Олександрiвка, 46-Луком е (лiтописний Лукомль), 47-Великоселицька, 48- Тарасiвка (лiтописний Горошин), 49-Чутовка, 50-Велика Бурiмка-1, 51-Велика Бурiмка-2, 52-Велика Бурiмка-3 (лiтописний Римов), 53-Лящiвка, 54-Клiищнцi, 55-Жовнино-1, 56-Жовнино-2 (лiтописне Желнi), 57-Жовнино-3, 58-Воiнська Гребля (лiтописний Воiнь), 59-Веремiiвка, 60-Змiйовi вали У науковцiв склалося певне уявлення про унiкальнiсть стрункостi киiвсько-пороськоi й переяславо-посульськоi оборонних систем, що разюче вiдрiзнялися вiд iнших рубежiв Русi яскраво вираженими ланцюгами тривалих за часом функцiонування фортечних споруд, зведених на високих берегах рiчок. Виявилося внаслiдок проведених робiт, що до таких прикладiв можливо вiдносити й курсько-сеймську дiлянку загальноруського кордону. Очевидно, що причина цiеi стiйкоi завершеностi в обрисах таких рубежiв криеться у ранньому формуваннi таких прикордонних дiлянок: вони створювалися в епоху найпотужнiшоi влади великих князiв, коли держава могла придiляти складанню кордонiв як загальноруську увагу, так i сприяти перерозподiленню мiсцевого додаткового продукту iз цiею ж метою. Своею чергою, з послабленням центральноi влади, новi прикордоннi рубежi стали набувати менш системного характеру. Безперечний зв’язок сеймсько-курськоi оборонноi лiнii iз завданням захисту вiдомого «степового коридору», що в XII ст. став традицiйною дорогою кочiвникiв на Русь. У цих мiсцях правi береги Сейму i Псла були покритi густими лiсами, а iхне межирiччя було найбiльш вигiдним суходiльним шляхом, поздовж якого були вiдсутнi болота й переправи, котрi заважали руху верхового вiйська. Це була й найоптимальнiша торговельна караванна дорога на Киiв. Бiльшiсть укрiплень курськоi оборонноi лiнii розмiщувалися на пiвнiчному боцi цiеi вiдомоi степовоi дороги, але ланцюг городищ простежуеться i на ii пiвденному боцi, по правобережжю Псла. Ця територiя могла мати статус однiеi з курських волостей. Особливе мiсце в цьому регiонi мала Вирська волость. Схiднiше Виру (на це вказуе iснування ланцюжка оборонних укрiплень правого берега Псла) була «запольська» волость. Певна адмiнiстративна неповнота окремих територiальних складових, виражена у вiдсутностi лiтописних мiст, може пояснюватися як слабкою заселенiстю вiддалених вiд метрополii земель, так i вiдносно пiзнiм формуванням прикордонноi територiальноi структури, що ще не до кiнця склалася пiд контролем князiвськоi влади. Можливо, на деяке запiзнення впливала й майже напiввiкова боротьба Переяслава та Чернiгова за цi землi: за 100 рокiв, що минули пiсля смертi Ярослава Мудрого, Курськ належав Чернiгiвському князiвству близько 40, а Переяславському – близько 60 рокiв. У серединi – другiй половинi XII ст., коли освоення та заселення територiального ядра Переяславськоi землi та ii посульського кордону вже було закiнчено, в князiвськоi адмiнiстрацii, мабуть, з’явилися матерiальнi можливостi для бiльш мiцного закрiплення схiдних сфер впливу. В цей час, за археологiчними даними, по берегах Псла та Ворскли з’являються два ланцюги городищ i лiтописне м. Лтава. По Пслу укрiплення зводилися лише пiд захистом густих правобережних лiсiв. На Ворсклi окремi фортецi будувалися i поза ареалом давньоi лiсовоi рослинностi, але варто вiдзначити, що розмiщення самого пiвденного укрiплення – Нових Санжар – не виходило за пiвденну межу лiсостеповоi зони. Ще пiвденнiше iснування давньоруського форпосту виключаеться у зв’зку з досить небезпечною близькiстю до кочiвницьких територiй поорельських половцiв. Прослiдкована вище планомiрнiсть територiальних розширень державноi територii, разом iз картографуванням городищ-форпостiв i виявленням самого процесу «окняжiння» земель, дають змогу в загальних рисах видiлити в цих мiсцях переяславськi й чернiгiвськi володiння. Так, лише по Пслу досить ритмiчний ланцюг пам’яток, що перебувають на вiдстанi 10–20 км, лише в одному мiсцi мае досить великий розрив – мiж Ворожбою й Камiнним вiн становить майже 40 км. Такий аномально протяжний iнтервал нiяк не пояснюеться природними факторами, але добре погоджуеться з принципами прикордонноi демаркацii: це звичайний розмiр неукрiпленого промiжку мiж сумiжними волостями та землями. По течii Псла найкомпактнiшим чернiгово-сiверським володiнням були «запольськi землi». Межi територiй, що не ввiйшли до них у бiльш пiвденно-схiдному регiонi, мають значно менше укрiплених поселень. У басейнi Сiверського Дiнця вiдомi лiтописне мiсто Донець, укрiплення Хорошево й Гайдари; на р. Коренi – Крапивне; на Верхньому Осколi – Холок. Це вказуе на невелику щiльнiсть заселення цього району на пiвденному сходi давньоруських земель. За своiми фiзико-географiчними характеристиками ця площа е гострим лiсостеповим виступом, що глибоко врiзався з пiвночi в степову зону. Окрiм залiсеностi, ландшафти «донецького виступу» вiдрiзняе глибока порiзанiсть рельефу, що рiзко вiдмежовуе його вiд онавколошнiх рiвнинних степiв. У противагу цьому району, територii на пiвдень та далi на пiвденний схiд характеризуються рiвними й пониженими ландшафтами, досить привабливими для скотарського господарювання кочiвникiв (Бородин, Моргунов, 2003). Роботи з дослiдження пiвденноруського прикордоння в рiзнi роки проводилися i на Правобережжi Днiпра (Довженок, Лiнка, 1955; Орлов, Моця, Покас, 1985). Це дало змогу загалом схарактеризувати Пороську оборонну лiнiю. Варто зазначити, що в iсторii давньоруськоi держави Поросся вiдiгравало досить вагому стратегiчну роль. Ця область займала прикордонне положення зi Степом, прикриваючи з пiвдня однi з найголовнiших економiчних i полiтичних центрiв Киiвськоi Русi, та постiйно перебувала пiд загрозою кочiвницьких вторгнень. Наприкiнцi X ст. пiд тиском печенiгiв на значнiй частинi Правобережноi Киiвщини мiсцеве населення залишае своi оселi. Володимир Святославич був змушений термiново розпочати оборонне будiвництво, закрiплюючи пiвденний кордон на Правобережжi Славутича по р. Стугна. Створена система захисту з фортець i довгих дерев’яно-земляних споруд – Змiйових валiв по лiвих i правих притоках Днiпра дало змогу успiшно вiдбивати ворожi напади. Населення Середнього Поднiпров’я невпинно зростало, а Киеву були створенi умови для швидкого економiчного й культурного розвитку. Ще за панування в степах печенiгiв почалося освоення Поросся давньоруською державою, а по Росi було споруджено оборонну лiнiю. Пiзнiше вона вдосконалювалася (як i Посульська), i Поросся перетворилося у визначну волость Киiвськоi землi. Лiтописнi повiдомлення свiдчать, що цей район давньоруських земель був пiдпорядкований загальнодержавним iнтересам за князювання Ярослава Мудрого. Зокрема Іпатiiвський лiтопис пiд 1031 р. повiдомляе, що вiн разом iз братом Мстиславом, повернувшись з походу на ляхiв (тобто полякiв) «многы Ляхы приведоста. и разделиста я. и посади Ярославъ своя по Рси.» А наступного 1032 р. «Ярославь поча ставити городы. по Рсi.» Три лiтописнi укрiпленi пункти iдентифiкуються iз сучасними мiстами: Юр’ев – Бiла Церква (1072 р.), Корсунь – нинi Корсунь-Шевченкiвський (1169 р.), Богуслав (1195 р.), а вiдомостi про мiсцезнаходження iнших (Чюрнаев, Товарий) не збереглися, а тому локалiзувати iх можливо лише гiпотетично. Окрiм того, в Пороссi мiстився центр Чорних клобукiв (про нього йтиметься трохи далi), лiтописне мiсто Торчеськ (1193 р.). Загалом в нижнiй i середнiй течii лiвобережжя Росi, вiд канiвського Поднiпров’я до сучасноi Бiлоi Церкви, виявлено, крiм двох лiнiй Змiйових валiв, 22 городища зi знахiдками давньоруського часу. Всi вони складаються з однiеi укрiпленоi частини. Поблизу валiв розташовувалися вiдкритi селища. Адмiнiстративним, полiтичним i культурним центром Поросся в XI ст. був лiтописний Юр’ев. Вiдомо, що тут мiстився центр епископii. Мiсто було й географiчно центром Поросся, якщо враховувати, що вiд нього оборонна лiнiя в XI ст. продовжувалася на захiд ще на 80 км. Замикаючи 90-кiлометрову лiнiю укрiплених пунктiв схiдного Поросся, вiн розташовувався на стику iз захiдним Пороссям. Оборонна лiнiя захiднiше Юр’ева пролягала вододiлами притокiв Росi та складалася зi Змiйових валiв, де майже не було укрiплених населених пунктiв. Виникнення м. Юр’ева в iсторичнiй лiтературi однозначно пов’язуеться з лiтописним повiдомленням 1032 р. про початок будiвництва Ярославом Мудрим фортець по Росi. Можна вважати, що водночас було створено бiльшiсть укрiплених пунктiв у цiй зонi. Оборонна лiнiя по Росi до XI ст. закiнчувалася на сходi лiтописним Корсунем. Далi рiчка круто повертае на пiвнiч i до гирла Росави тече у меридiальному напрямку, малоефективному для захисту. В цьому мiсцi оборонну лiнiю перенесено на Росаву, яка тече iз заходу на схiд i краще вiдповiдае умовам захисту з пiвдня. Лiнiя по нижнiй i середнiй течii Росi, яка пiд час боротьби проти печенiгiв визначила пiвденну межу давньоруськоi держави на правобережжi Середнього Поднiпров’я, залишалася порубiжною лiнiею i в перiод боротьби Русi з половцями. Із розселенням в Пороссi торкiв, поряд зi старими укрiпленими пунктами, якi функцiонувати й надалi, наприкiнцi ХІ–ХІІ ст. було засновано 12 нових фортець. Цi пункти разом iз фортецями по р. Росава утворили тиловий оборонний рубiж, який вiдiгравав роль другого ешелону в Пороськiй обороннiй лiнii (Рис. 3). Адмiнiстративно-полiтичним центром чорноклобуцького Поросся був Торчеськ, на мiсцi якого зберiгся культурний шар i залишки поруйнованих валiв бiля сучасного с. Шарки. За лiтописними повiдомленнями тут мiстилася i князiвська резиденцiя киiвських зверхникiв. Новi укрiпленi пункти виникли зi збiльшенням населення, переважно завдяки осiданню кочiвникiв. Останнi перебували у щiльних контактах iз мiсцевими жителями та запозичали у них чимало предметiв побутового призначення. Степовi половцi вороже ставилися до торкiв та iнших угруповань, якi перекривали iм шляхи вторгнення на Киiвщину. Половецька загроза змусила киiвських князiв вжити додаткових оборонних заходiв. Широка дворядна оборонна лiнiя з укрiплень-городищ була доповнена посерединi невеликим Змiйовим валом, який проходив понад Россю. Цей вал е найпiзнiшим серед аналогiчних конструкцiй. Як встановлено дослiдженнями, захiднiше Рокитного цим валом перерiзаний бiльш раннiй Бiлоцеркiвський вал. Розкопки на давньоруському селищi бiля Миколаiвського городища дали змогу з’ясувати, що згаданий вал перекривав давньоруський культурний шар, а рiв розрiзав цей шар. Мабуть, вiн був збудований не ранiше за першу третину XII ст. Складна система захисту пiвденного рубежу давньоруськоi держави по р. Рось створювалася протягом тривалого часу. Будiвництво укрiплень вимагало значних матерiальних та людських ресурсiв i супроводжувалося поповненням населення iз рiзних мiсць (Кучера, Іванченко, 1987). Можна констатувати, що в загальних рисах система оборони на Правобережжi Днiпра повторювала основнi принципи формування оборонноi лiнii на Днiпровському Лiвобережжi – справу i методи реалiзацii Володимира Святославича продовжував його син Ярослав Мудрий. Але якщо в Посуллi основною групою переселенцiв були «кращi мужi» з пiвнiчних регiонiв Схiдноi Європи та iхне оточення з тих самих районiв схiднослов’янськоi ойкумени, то у Пороссi склад населення був бiльш строкатий. Вище вже згадувалося про розселення «ляхiв» на Росi. При цьому цiкаво вiдзначити, що руси поселилися на безпечнiшому вiд кочiвникiв лiвому березi рiчки, виставивши своiх полонених як перший заслон на правому березi. На цьому «не-руському» боцi було розташоване поселення та курганний могильник поблизу Бiлоi Церкви, археологiчнi матерiали з якого вказують на проживання тут вихiдцiв iз пiвденного сходу Схiдноi Європи. Появу iх у цьому мiсцi можна зiставляти з iнформацiею Никонiвського лiтопису пiд 1029 р. про похiд Ярослава i Мстислава на землi передкавказького регiону i полонення ясiв. Мстиславу Володимиричу мiсця iхнього розселення (як i сусiднiх народiв) були добре вiдомi – адже вiн свого часу правив у Тмутараканi, а в 1022 р. у протистояннi з касогами навiть зарiзав на очах вiйська, у двобоi, iхнього князя Редедю. Мабуть, так, як це трапилося через кiлька рокiв iз ляхами, полон було роздiлено. Групу добре пiдготовлених у вiйськовому вiдношеннi переселенцiв Ярослав Мудрий, який уже усвiдомив стратегiчне значення перенесення державного кордону зi Стугни на Рось, посадив у районi сучасного с. Яблунiвка. Цей прикордонний вiйськовий табiр проiснував аж до загибелi Киiвськоi Русi. Улiтку воiни-васали пороських та киiвських князiв контролювали певну територiю, пересуваючись уздовж кордону. Загиблим далеко вiд домiвки насипали меморативнi споруди – кромлехи, а бiльшiсть вмерлих ховали пiд насипом на рiвнi денноi поверхнi. Багатьом iз них у могили клали зброю. Узимку, коли загроза з боку Степу певною мiрою зменшувалася (вежi супротивника вiдкочовувалися в бiк Чорного та Азовського морiв), вiйськовi патрулi перебували у своiх домiвках на поселеннi. Про рiзке збiльшення його жителiв якраз цiеi пори року свiдчать кургани з пiвденно-захiдною (тобто зимовою) орiентацiею померлих, вiдсоток яких е значним. Разом з нащадками «кавказцiв» можливо мешкали й вихiдцi зi слов’янського середовища, про що свiдчать аналогii з давньоруськими поселеннями та могильниками щодо матерiальноi культури та деталях поховальноi обрядовостi. На початку XIII ст., пiсля навали орд Батия на Русь, життя тут на довгий час припиняеться (Моця, Покас, 1998). Рис. 3. Розташування оборонних споруд в нижнiй i середнiй течii Росi. І – городища; ІІ – Змiйовий вал; ІІІ – Приблизний напрямок Змiйового валу в мiсцях, де вiн зберiгся (за Л. І. Іванченко та М. П. Кучерою) Але найбiльшим iноетнiчним контингентом у Пороссi були тюркомовнi кочiвники, якi через певний час пiсля розселення тут створили союз Чорних клобукiв. Цей процес створення угрупування васалiв давньоруських зверхникiв тривав близько пiвстолiття i розпочався ще наприкiнцi XI ст. До нього, окрiм торкiв, входили ще й печенiги, берендеi, ковуi, турпеi, каепичi. Першi три iз них мали провiднi позицii т формували загони легкоозброеноi кiнноти для протистояння Русi половцям. Давньоруськi князi, звичайно, розселяли лояльних кочiвникiв у прикордоннiй зонi, на землях, що майже пустували. Досить широка смуга таких земель перебувала в межирiччi Стугни та Росi на правому березi Днiпра. Давньоруськi князi, плануючи створення кочiвницького заслону вiд половцiв, iнодi навiть силомiць змушували печенiгiв, торкiв та iнших степнякiв поселятися бiля своiх кордонiв. Мабуть, кочiвникам непросто було переходити до напiвосiдлостi, котра була единим варiантом проживання на вiдносно незначних за розмiрами прикордонних дiлянках. У новому союзi Чорних Клобукiв велика феодальна сiм’я стала основою суспiльною ланкою, що замiнила собою рiд та племiнну приналежнiсть. Саме через це настiльки активно почали стиратися й зливатися у XII ст. етнографiчнi особливостi, що прослiдковуеться за археологiчними матерiалами. Маса печенiгiв проживала у верхiв’ях Росави та на ii лiвому березi. Поховань торкiв там було не багато. Ймовiрно, iхнi слiди шукати навколо лiтописного Торчеська. Там само бiля кочiвницькоi столицi, проживали й берендеi. Окрiм того, i торки, i вже згаданi берендеi селилися на Днiпрi (майже бiля гирла Росi), а також у верхiв’ях самоi Росi. Таким чином, якщо вiдповiдно до археологiчних даних варто вiдносити землi за течiею Росави до печенiзьких, то торки i берендеi володiли кочiв’ями, що розмiщувалися на захiд та пiвденний схiд вiд них. Імовiрно, що кочiвницькi народи, котрi входили до Чорноклобуцького союзу, в XII ст. перейшли до напiвкочового або ж навiть осiлого способу життя. Про це свiдчить неабияке поширення могильникiв, що з’являються, зазвичай, поблизу стацiонарних поселень або ж бiля постiйних зимовщ. Такi населенi пункти були, вiрогiдно, на початку XII ст. у берендеiв та торкiв, котрi поселилися в околицях м. Заруба на Днiпрi. У другiй половинi XII ст. лiтописець вiдзначав уже, що в берендеiв i торкiв були «мiста». Щоправда, залишалися у них i вежi. «Городками» користувалися Чорнi Клобуки як сховищами. Але було й справжне мiсто – Торчеськ, у якому сидiв давньоруський намiсник – звичайно син великого князя киiвського (Рис. 4). Киiвський зверхник був верховним сюзереном Чорних клобукiв, якi були зобов’язаними вiйськовою службою (зазвичай воювали на його боцi). Вiйни киiвський князь вiв iз нападниками – половцями та з тими, хто посягав на Киiв i на «великий стiл». Лише зрiдка Чорнi Клобуки не хотiли йти на половецькi вежi, пояснюючи що в тiй ордi перебувають iхнi «свати». Але вiдомо, що i в русичiв було чимало сватiв та «уiв» (дядькiв по матерi) в половецьких степах, а тому, звичайно, з вежами та ордами, де були цi родичi, вони не воювали. Тож у другiй половинi XII ст. киiвський князь розпоряджався Пороссям як одним iз найбiльш стабiльних своiх надiлiв, завжди готовим до вiйни та походiв у глибину степовоi зони. Якраз тому в тi роки чорноклобуцький «удiл» отримували молодi й активнi князi. Із середовища самих кочiвникiв удiльних князiв Поросся не призначали. Однак значнi аристократи-землевласники у них були. Вони, вiрогiдно, володiли мiстечками та землями, що iх оточували. То являлися «лiпшi» або ж «добрi» мужi – так називали в лiтописах представникiв чорноклобуцькоi аристократii. Мабуть, це були голови великих феодальних сiмей – беки, баi. Деякi з таких сiмей розросталися й ставали ордами (Бастii, Турпеi та iншi). Саме з ними й домовлялися князi про спiльнi походи, осади тощо. До того ж це була найбiльш «тяжка» – тяжкоозброена частина чорноклобуцького вiйська. Так, 1180 р. русам здалося, що пiд час бою Чорнi Клобуки були розбитi й побiгли, однак на полi бою залишилися й вистояли проти половцiв лише «лiпшi» мужi чорноклобуцькi, очевидно, чудово екiпiрована частина вiйська, з обладунком й повним набором наступальноi зброi. Лише доволi забезпеченi кочiвники могли дозволити собi озброюватися залiзними шоломами, кольчугами, шаблями, списами – усiею цiею дорогою зброею. Стрiли, луки та шкiряний панцир кочiвники звичайно виготовляли самi. Пiд час читання Іпатiiвського лiтопису впадае в око доволi цiкавий факт: пiд час походiв руських вiйськ до половецького степу жодного разу як допомiжнi сили не брали участь печенiги. Зазвичай, згадуються або Чорнi Клобуки загалом (1152, 1187, 1190, 1192, 1193 рр.), або ж берендеi (1155, 1160, 1172, 1173, 1184, 1185 рр.), два рази названi торки (1095, 1173 рр.) i один – каепичi (1160 р.). С. О. Плетньова вважае цiлком вiрогiдним те, що пiд загальним найменуванням криються i печенiги, котрi входили до Чорноклобуцького союзу. Однак навiть та обставина, що вони нiколи не дiяли самостiйно, е досить знаковою, особливо якщо згадати факт наявностi на печенiзькiй територii у Пороссi двох половецьких могильникiв у с. Зеленки. «Свати», на яких посилалися Чорнi Клобуки, при небажаннi брати участь у набiгах на половецькi степовi вежi, можливо, й були родичами пороських печенiгiв. Дружини останнiх були похованi в могильниках типу зеленкiвських. В обох некрополях у згаданому сучасному селi в бiльшостi захоронень кiсток коня не виявлено. Це свiдчить саме про поховання тут жiнок. Могил iз кiстками коня мало, й у всiх них кiнь покладений за печенiзько-торчеським звичаем: головою на захiд. Говорячи про слов’ян у цiй «номадськiй» зонi Поросся, варто зазначити, що давньоруськi кургани мiстилися в безпосереднiй близькостi вiд кочiвницьких, а iнодi й на спiльних могильниках. Тобто «поршани», як називае iх лiтописець, перебували з кочiвниками в найщiльнiших контактах (Плетньова, 1973, с. 24–28). Рис. 4. Поросся в XII ст. (за археологiчними даними та лiтописними повiдомленнями): а – давньоруськi мiста; б – вежi кочiвникiв; в – землi печенiгiв за археологiчними даними; г – лiс; д – походи половцiв (за С. О. Плетньовою) Захiднi кордони Галицькоi та Волинськоi земель, а потiм i об’еднаного князiвства, водночас були кордонами всiеi схiднослов’янськоi держави зi сусiднiми краiнами та народами. Багаторiчне вивчення пам’яток матерiальноi культури в цьому регiонi Русi, у поеднаннi з даними письмових джерел, дають змогу конкретнiше розглянути порушене тут питання (Населення Прикарпаття i Волинi… 1976, с. 132–177; Кучiнко, 1993, с. 105–113; Моця 1996). Розташування Галицькоi землi довгою та порiвняно вузькою смугою вздовж Днiстра i пiвнiчних схилiв Карпат робило ii рубежi надто протяжними зi стратегiчного погляду й приступними для ворога. Те ж саме можна сказати й про всю Захiдну й Пiвнiчно-Захiдну Волинь. Для Галицько-Волинськоi Русi основними зовнiшнiми противниками iз заходу були Угорське королiвство й польськi князiвства Кракiвське та Мазовецьке, а дещо пiзнiше – Литва i ятвяги. У вразливому становищi здавна перебувала пiвденно-схiдна область Галицькоi землi – «Горная страна Перемышльская», як називае ii галицький лiтописець, що була рiвною мiрою у небезпецi з боку як Малопольщi (зi столицею у Краковi), так i Угорщини. Захист галицького кордону тут утруднювався вiдсутнiстю природних географiчних меж – на ньому не iснувало нi гiр, нi рiчок. Тому саме цей кордон був зовсiм не лiнiею, а широкою смугою. На цьому напрямку цiлеспрямована стратегiчна дiяльнiсть спочатку киiвських великих князiв, а потiм i мiсцевих зверхникiв, щодо змiцнення рубежiв була особливо енергiйною та чiтко простежуеться в письмових джерелах. Про складнiсть проведення розмежувальноi лiнii мiж Малопольщею i Галицьким князiвством можуть свiдчити такi факти. До Перемишльськоi землi та Галичини входила область верхньоi та середньоi течii р. Сяну й значна частина Польщi. До того ж перiодами польськi князi на кiлька рокiв чи мiсяцiв приеднували до Малопольщi землi аж до верхiв’iв Днiстра. Особливу важливiсть пiвденно-захiдноi межi завжди усвiдомлювали галицькi, а в XIII ст. – i галицько-волинськi князi. Пiклувалися про змiцнення цього кордону, зi свого боку, й малопольськi володарi. Польськi археологи неодноразово вiдзначали скупчення укрiплених пунктiв у районi р. Вислок, що вiдiгравали роль польських порубiжних фортець. Зрозумiло, що подiбну функцiю мали виконувати й численнi руськi гради в захiднiй частинi Перемишльськоi землi. Тут само розташовувалися i вiдомi за рiзними джерелами значнi мiста – Синяк (1150 р.), Переворськ, Любачiв (1245 р.), Ярослав (1152 р.). Стольний град Перемишль, древнiй осередок Перемишльського князiвства, який перебував на захiднiй околицi Галицькоi землi, був основним пунктом оборони цього князiвства. Історики здавна вiдзначали виключно важливе значення Перемишля. Мiсто-фортеця було об’ектом територiальних претензiй як польських князiв, так i угорських королiв. Порубiжне розташування утруднювало захист цього ключового пункту в оборонi спочатку Перемишльського, далi Галицького, i нарештi Галицько-Волинського князiвств. На кордонi з Угорщиною природним рубежем були Карпатськi гори. Лiтописи звичайно називають «Гору», тобто Карпати, як кордон з Угорським королiвством. Протягом XII ст. угорськi феодали колонiзували Закарпаття, вiдтiснивши мiсцеве населення в гiрську мiсцевiсть й на незручнi для сiльського господарства землi. Джерела того часу називають власнiстю угорського короля головнi закарпатськi замки. Порубiжна зона на карпатському кордонi становили самi Карпати та прилеглi до них з обох бокiв землi. Переходити гори можна було лише в кiлькох мiсцях, через перевали. З утворенням Галицького князiвства, в другiй половинi XII ст. склалася Попрутська порубiжна смуга, основою якоi став верхнiй Прут, що тече уздовж схiдних схилiв Карпатських гiр. Сама порубiжна смуга в цьому районi була доволi широкою, досягаючи 200 км. По схилах Карпатських гiр, виходячи на рiвнину, стояли порубiжнi укрiплення Галичини та Угорщини. Пiвнiчним рубежем Угорщини за Стефана І (975–1038 рр.) була р. Тиса. Лише згодом, не ранiше за XII ст., кордон пересунувся до засiчноi лiнii мiж Мукачевим i Свалявою. Угорська дiльниця рубежу Галицького (далi Галицько-Волинського) князiвства протягом ХІІ–ХІІІ ст. залишалася найбiльш вразливою, порiвняно з iншими – польською, литовською та ятвязькою. Пiвнiчно-захiдний кордон лише приблизно позначаеться письмовими джерелами починаючи з першоi половини XI ст. Одним iз найдавнiших порубiжних мiст Волинi було рiзко висунуте на захiд Берестя. Воно здавна посiдало ключове стратегiчне положення в системi оборони рубежiв Волинськоi землi в цьому регiонi. А в 40-х роках XII ст. найбiльш пiвнiчним оборонним центром стае Дорогичин, розташований на високому правому березi Захiдного Бугу. На волинсько-польському рубежi було розташоване й мiсто Сутейськ. Розвиток i удосконалення оборонноi системи Галицько-Волинськоi Русi сягае початку XIII ст. Порубiжна смуга створеного Романом Мстиславичем 1199 р. об’еднаного князiвства була досить протяжною, пролягала й в лiсах, i в горах, i в болотах, i на безводних, мало заселених плоскогiр’ях. Тому органiзувати ii ефективний захист на свiй трасi кордону князем навряд чи уявлялося можливим. Завдяки цьому необхiдною умовою оборони порубiжжя була наявнiсть значноi кiлькостi мiст i фортець, що стояли на основних шляхах, особливо у тих мiсцях, якi противник нiяк не мiг обiйти: поблизу рiчкових переправ, проходiв у горах тощо. У багатьох випадках такi укрiпленi поселення мали лише военне значення, господарська дiяльнiсть у них мала другорядний характер. Найбiльш органiзованими та стратегiчно обгрунтованими були рубежi Волинськоi землi, що почали змiцнюватися та облаштовуватися ще за часiв вищезгаданого князя – батька Данила Галицького. Особливо значний, вирiшальний внесок до оборони цiеi територii зробив князь Данило. Вiн не лише звiв тут своi кращi, збудованi за останнiм словом тодiшньоi европейськоi фортифiкацiйноi технiки мiста i замки, а й стратегiчно об’еднав iх у мало прохiдний захисний рубiж. Його дii були пiдкоренi чiткому, розрахованому на десятки рокiв задуму. Передусiм основною проблемою волинського прикордоння продовжувалося протистояння iз вiйськовими силами Давньопольськоi держави. Складно сказати, коли було засноване на захiдному кордонi м. Любачiв, що стояло на р. Любачiвцi, яка впадала до Сяну. Теж поблизу захiдного кордону Галицькоi землi розташовувалася фортеця Городок. Далi вороже вiйсько зiштовхувалося з давньоруським «на Щирцi» – мабуть, на якiйсь порубiжнiй рiчцi. Ключовi позицii на захiдному рубежi оборонноi системи Галицько-Волинського князiвства посiдав Холм. Його було засновано в другiй половинi 1236-го – першiй половинi 1238 р. Створювали Холм, принаймнi, у два етапи: спочатку Данило збудував невеликий замок, навколо якого розвинулося потiм велике й досить укрiплене мiсто, котре не змогли взяти монголо-татари 1241 р. Якщо в другiй половинi XII ст. захiдний рубiж Волинi пролягав Захiдним Бугом i його притоками, то вже на початку XIII ст. вiн впритул присунувся до р. Вепр. Свiдчення Галицько-Волинського лiтопису пiд 1219 р. точно вказуе на цю рiчку як на русько-польський кордон. Цей факт пiдтверджуеться й пiзнiшими повiдомленнями. На пiвнiчному заходi та пiвночi Волинi кордон iз Литвою та ятвягами проходив Захiдним Бугом i його притоками, зокрема Лесною. Басейн р. Кросни теж належав Русi. Тут однiею з порубiжних рiчок був Нур. Волинсько-польський кордон у XIII ст. пролягав вiд гирла р. Нур майже саме на пiвдень, через верхiв’я р. Кросна, вздовж р. Вепр, до вододiлу Вепра та Лади. Тут був i етнiчний рубiж мiж захiдними та схiдними слов’янами, що пiдтверджуеться й археологiчними матерiалами. Тому русько-польський полiтичний кордон вiдзначався стiйкiстю й не змiнювався iстотним чином протягом усього давньоруського перiоду. Науковцi зазначали, що за Вепрем до Вiсли лежить велике плоскогiр’я, обмежене на пiвднi верхнiм Вiслоком. Цей сухий, майже безводний простiр у давньоруський час мало привертав до себе увагу переселенцiв. Вiн, мабуть, i розмежовував Польщу i Киiвську Русь. Однак Романовичi не задовольнялися природною захищенiстю пiвнiчно-захiдного рубежу й послiдовно змiцнювали його. Але для останнiх часiв iснування давньоруськоi держави потребуе уточнення й конкретизацii карпатський рубiж Галичини з Угорщиною. Безпосередньо за Карпатським хребтом мешкало переважно схiднослов’янське населення, а лiтопис називае там руськi, поза сумнiвом, центри та поселення – Бардуiв, Баню Родну й Борсуков Дол (Дел). Та в самих Карпатських горах, як вважають iсторики й археологи, укрiплених поселень-фортець не iснувало (iх будували або на рiвнинi або в передгiр’ях). Тому кордоном мiж Руссю й Угорщиною слугував, мабуть, не сам доволi вузький хребет Карпат, а вся смуга гiр. Навiть наперевалах, якими рухалися вiйська, не зафiксованi слiди порубiжних укрiплень. Про iхню вiдсутнiсть свiдчать i писемнi джерела. Лiтописи, насамперед найдокладнiшi – Киiвський, Лаврентiiвський, Галицько-Волинський – щодо вторгнення угорського вiйська на Русь говорять просто та лаконiчно: «король перешелъ Гору»; «Король…прошелъ Гору»; «Королю же перешедшю черес Горы» тощо. При цьому жодних свiдчень про зiткнення в горах не iснуе, хоча перехiд через них був складним i не мiг залишатися непомiтним. Поза сумнiвом, розумiючи ключове значення мiст Перемишля i Ярослава, Данило Романович наново збудував iхнi укрiплення – ймовiрно, пiсля утвердження в Галичi 1238 р. Захiднiше порубiжного ранiше м. Сяника було зведено замок Телич на пiвнiчному схилi Карпат, поблизу верхiв’я р. Попрад. Із лiтописного контексту випливае, що такий центр був розташований на самому угорському кордонi. На шляху iз Галича до Угорщини лежав i Синеводськ. Вiн був розташований у долинi, де зливаються рр. Опiр i Стрий. На довгастому мису, що височiе над долиною, у давньоруський час стояв монастир. Його невелика територiя (всього 0,5 га) була оточена могутнiми валами й ровами, а на валах стояли дерев’янi стiни. Сам монастир розташовувався в серединi укрiпленого мисового городища, а це все зробило Синеводськ справжньою порубiжною фортецею. Так само як i вищезгаданий пункт, була висунута за старий днiстровський рубiж i Коломия. Це мiсто з волостю належало до великокнязiвського домену, в якому Романовичi роздавали васалам земельнi надiли в умовне володiння («держание») з обов’язковим вiдбуванням вiйськовоi служби (Котляр, 2005, с. 169–175, 188–191, 198–208). Але поступове формування захисних рубежiв мiж схiдними слов’янами та iхнiми захiдними сусiдами розпочалися ще в останнiй чвертi І тис. н. е., про що ми дiзнаемося в основному з археологiчних даних. У верхньому Поднiстров’i городища VІІІ–Х ст. утворюють двi смуги – пiвденну та пiвнiчну, що були видовженi зi сходу на захiд вiдповiдно до геоморфологiчних особливостей Карпатського передгiр’я. Пiвденна смуга починаеться зi сходу вiд Днiстра i перетинае в захiдному напрямку його правi притоки та верхiв’я понад Карпатським хребтом до кордону з Польщею. Пiвнiчна смуга пролягае пiдвищеннями протилежного вододiлу Днiстра – мiж його лiвими притоками й басейном Захiдного Бугу. Ряд починаеться на сходi вiд гiрського пасма Воронякiв у верхiв’ях Захiдного Бугу, проходить на межi Гологорiв i Захiднобузькоi низовини й далi перетинае Розточчя, охоплюючи з пiвночi лiвi притоки верхнього Днiстра. Обидвi смуги виходять у Посаннi на територiю сучасноi Польщi. Кiлька городищ розташовано зi схiдного краю на Лiвобережжi Днiстра. Прикарпатськi укрiпленi пам’ятки, до яких належить не менше як 35 городищ, що походять ще з племiнного перiоду, охоплюють басейн Верхнього Поднiстров’я та верхню течiю Сану. Вони виникли не одночасно, але в X ст. вже iснували. Бiльшiсть iз них (75 вiдсоткiв) припинили iснування наприкiнцi Х – ХІ ст. Тривало життя до ХІІ–ХІІІ ст. на городищах Городниця на Збручi, Калачарiвка, Бiльче Золоте, Городниця на Днiстрi, Крилос, Урич, Олесько, Пiдгiрцi, Буськ, Стiльське. А на територii сучасноi Польщi матерiали ХІІ–ХІІІ ст. виявленi ще на трьох городищах у верхiв’ях Сану: Пщемисль, Германовiце, Трепча. Понад 2/3 iз них великi за площею (2–10 га). Складно судити, чи входили землi, обмеженi цими городищами до однiеi територiально-племiнноi областi. Але бiльш впевнено можна говорити про органiзацiю оборони в захiдному напрямку у зв’язку з небезпекою з боку Великоморавськоi держави IX ст., Угорськоi та Чеськоi держав X ст. Очевидно, не випадково область прикарпатських городищ мае потужний захист iз заходу i майже вiдкрита зi сходу, в межирiччi Збруча – Серету. У територiальному вiдношеннi городища в межирiччi басейнiв Днiстра i Захiдного Бугу разом iз селищами, що перебували пiд iхнiм захистом, належать до басейну Верхнього Поднiстров’я. Ще пiвнiчнiше, в басейнi Захiдного Бугу в смузi шириною близько 50 км (до району м. Сокаль) городища i селища VІІІ–Х ст. на територii сучасних Украiни та Польщi невiдомi. Захiдноволинськi городища не можна розглядати iзольовано вiд сусiднiх городищ на територii сучасноi Польщi. Всi вони розмiщуються однаково на одну й ту саму вiдстань (до 50 км) по обидва боки верхньоi течii Захiдного Бугу – до р. Вепш (притоки Вiсли) на заходi й до верхiв’iв басейну Прип’ятi на сходi. Тут вiдоме 21 городище кiнця І тис. н. е., що розташованi двома смугами впоперек (iз заходу на схiд) до течii Захiдного Бугу. У пiвнiчнiй смузi налiчуеться 12 укрiплених пунктiв, а в пiвденнiй – 9. Серед городищ переважають округлi, нерiдко з кiлькома кiльцевими валами зi сумiщеним плануванням. Захiднобузькi укрiплення подiляються на постiйно заселенi та на тимчасово використовуванi. Розмiщення фортець двома смугами зi сходу на захiд зумовлено природними чинниками, воно вiдповiдае членуванню ландшафтно-географiчних зон, котрi змiнюються в меридiональному напрямку. На короткому вiдрiзку верхiв’iв Захiдного Бугу мiсцевiсть рiзко переходить вiд лiсостепу до зони Полiсся, вiд Подiльського плато до Верхньобузькоi низовини й прип’ятсько-пiнських болiт. Захiдноволинськi городища розмiщенi двома рядами по пiвденному краю полiськоi зони. Пiвнiчний ряд попередньоi iз розглянутих тут, прикарпатськоi групи, також видовжений iз заходу на схiд, вiдповiдно, з пiвнiчною межею лiсостепу, що проходить по краю Подiльського плато. Немае пiдстав вважати, що обидвi смуги захiдноволинських укрiплень територiально були повнiстю вiдокремленi одна вiд одноi. Територiально верхньобузькi городища варто розглядати як едину область. Землi в середнiй смузi мiж городищами не були нiчийними, а належали до цiеi областi. Коротко розглядаючи проблему охорони захiдних рубежiв давньоруськоi держави на межi двох тисячолiть, то з археологiчного боку варто зазначити, що наприкiнцi X – на початку XI ст. на всiй пiвденнiй частинi ii територii запустiла майже третина бiльш раннiх укрiплень. Водночас з’явилося майже пiвтори сотнi нових. У першiй половинi XI ст. цi землi двiчi (1018 та 1032 рр.) зазнавали вторгнень польського вiйська, що не могло не позначитися на долi деяких укрiплень. Але вирiшальний вплив мали внутрiшнi фактори. У зв’язку з адмiнiстративною реформою Володимира Святославича, утворенням на племiнних територiях волостей i призначенням до них великокнязiвських намiсникiв iз професiйними вiйськовими загонами дружинникiв, поширенням нового апарату державноi влади тощо, колишня племiнна вiйськово-адмiнiстративна структура разом iз мережею укрiплених пунктiв втратила свое значення. Повною мiрою це стосуеться й етнiчного прикордоння мiж захiдними та схiдними слов’янами. Будiвництво нових центрiв та опорних пунктiв, причому, в мiсцях, де iх до цього не було, лише часткове використання бiльш ранiших укрiплень призвело до того, що бiльшiсть останнiх втратила власнi функцii й припинила iснування. Бiля значноi частини укрiплень запустiли i поселення, жителi яких переселилися в мiсця, в яких були сприятливiшi умови для задоволення господарських потреб. На територii лiтописних волинян (щоправда, як i древлян) лишилося найбiльше всього укрiплень попереднього часу. Але на захiдноволинських землях наприкiнцi Х – ХІ ст. виникло й найбiльше нових укрiплень (Кучера, 1999, с. 127–134, 152–155). Про пiвнiчнi кордони Волинськоi землi вже говорилося ранiше в цьому роздiлi. До вже наведеноi iнформацii варто додати лише те, що конкретизацiя розглянутих пiвнiчних рубежiв на правобережнiй дiлянцi «Руськоi землi» стала можливою внаслiдок робiт бiлоруських науковцiв, передусiм П. Ф. Лисенка (Лисенко, 1974; 1991). Апiвнiчнi межi Киiвськоi землi можна схарактеризувати таким чином (Рис. 5). На Днiпровському Правобережжi вони пролягали водороздiлом Прип’ятi, Березини та Нiману. Цi землi, заселенi наприкiнцi І тис. н. е. лiтописними дреговичами, протягом тривалого перiоду давньоруськоi iсторii перебували усферi безпосереднього полiтичного впливу Киева. Головне мiсто дреговичiв Туров, розмiщене в пiвденнiй частинi iхньог розселення, досить довго мало важливе мiсце в iсторii Киiвщини й зазвичай вiддавалося у володiння старшому, пiсля великого киiвського, князю. Так, зокрема, було за життя Ярослава Мудрого, коли в землi дреговичiв володарював його старший син Ізяслав. Показово, що останнiй, перейшовши на великокнязiвський стiл, взагалi не направив нового князя до Турова, а залишив його за собою. Неодноразовi лiтописнi повiдомлення про туровських князiв i Туровську волость в XII ст. свiдчать про мiцну залежнiсть цiеi землi вiд Киева. У лiтописному повiдомленнi 1142 р. чiтко мовиться про неi як про частину Киiвщини. Туровська територiя (Пiнськ, Брягин) як частина киiвськоi розглядаеться i в iнших випадках (1150, 1154, 1188 рр.). Лише приблизно з кiнця 60-х рокiв XII ст. зв’язки мiст басейну Прип’ятi з Киевом послаблюються, що було викликано полiтичним змiцненням Турова. Але варто вiдзначити, що в питаннi видiлення Туровщини в самостiйне князiвство в iсторичнiй лiтературi висловлюються рiзнi думки. Рис. 5. Киiвська земля у ХІІ–ХІІІ ст. (за П. П. Толочком) Щiльнi зв’язки пiвденно-захiдних районiв розселення лiтописних дреговичiв iз Киевом на першому етапi iсторii давньоруськоi держави, а також постiйне бажання киiвських князiв до володiння (або хоча б власного домiнантного впливу) цiею територiею на другому етапi, вагомо свiдчать про те, що державне освоення цих земель вiдбувалося не з Полоцька, а з Киева через Туров. Не поширювалася сюди на ранньому етапi й чернiгiвська данина. Претензii чернiгiвських князiв на цi околичнi володiння Киiвськоi землi й отримання iх в умовне (тимчасове) тримання свiдчили не про належнiсть мiст Клечеськ i Случевськ чернiгiвським князям iз раннiх часiв, а про поступове феодальне захоплення iх у Киева. Із послабленням полiтичного положення «матерi мiст руських», столиця не могла втримувати всi тi землi, на котрi ранiше поширювалися ii суд i данина, а вiрогiдно, й зберiгалося домiнiвне юридичне право володiння. Поширюючи власнi володiння на заходi, киiвськi князi вже наприкiнцi X – на початку XI ст. вийшли на лiнiю Захiдного Бугу i включили до складу власного домену Берестейську волость. Приналежнiсть ii до Киiвськоi землi неодноразово було засвiдчено на сторiнках лiтописiв. Але ще раз варто пiдкреслити, що туровськi, та й волинськi землi нерiдко виявлялися в мiцнiй залежностi вiд Киева (Лисенко, 1974; 1991). Говорячи про прикордонну ситуацiю на Днiпровському Лiвобережжi, розглянемо не лише пiвнiчнi, але й пiвнiчно-схiднi дiлянки. Тут теж проводилися значнi за обсягом дослiдження (Археологiя… 1986, с. 295–303; Шинаков, 1990, с. 146–149; Поляков, Шинаков, 1997). А про пiвденно-схiдний район мова вже йшла вище пiд час розгляду власне пiвденноруських рубежiв (Рис. 6). Загальноприйнятою е думка, що пiдпорядкуванню територii схiдних сiверян передувало державне освоення захiдних районiв цього лiтописного племiнного союзу. Сновськ (сучасний Седнiв) стояв на кордонi iз чернiгiвським та пiвнiчнiшим мiкрорегiоном, Стародуб – поблизу пiвнiчного кордону «Руськоi землi» у вузькому значеннi цього термiна, по сусiдству зi схiдними сiверянами та в’ятичами. Лiнiя Чернiгiв – Сновськ – Стародуб та Чернiгiв – Сновськ – Новгород-Сiверський нiби вказують на основнi напрямки поширення полiтичноi влади Чернiгова. Очевидно, цi мiста були форпостами державного освоення прикордонних областей радимичiв i в’ятичiв (Стародуб), в’ятичiв i схiдних сiверян (Новгород-Сiверський), оскiльки i Сновськ був форпостом освоення земель сiверян захiдних (Зайцев, 1975, с. 70). Але археологiчнi дослiдження внесли певнi корективи до цiеi схеми. Так, картографування археологiчних об’ектiв дае змогу видiлити на Лiвобережжi Днiпра два початковi напрямки феодалiзацii та християнiзацii територii лiтописних сiверян. Перший з них: Чернiгiв – Сновськ – Стародуб. По цiй лiнii, тобто по басейну р. Снов в басейн р. Вабля, кiнцевою крапкою в X ст. був район Кветунi нижче Брянська. У синхронних комплексах на могильниках цього напрямку зафiксованi поховання за рiзними обрядами. Згаданий факт вказуе на рiзноетнiчний склад населення в цьому пунктi. Ранiше намiчався ще один напрямок поширення полiтичноi влади феодальноi верхiвки: Чернiгiв – Седнiв – Новгород-Сiверський. Але тут аналогiчнi синхроннi поховальнi пам’ятки не фiксуються. Можна вважати, що iнтенсивний процес феодалiзацii в цих мiсцях почався пiзнiше, нiж на вищезгаданому напрямку – десь наприкiнцi X ст., коли, як свiдчать дослiдження Новгорода-Сiверського на Деснi, саме з’являеться державна фортеця. Другий генеральний напрямок на Днiпровському Лiвобережжi простежуеться з району лiтописного Переяславля Руського на Курськ. Пiд час детальнiшого аналiзування археологiчних матерiалiв iз Курського Посейм’я було встановлено, що район пiдпав пiд пильну увагу центральноi влади доволi рано, а це, зокрема, вiдбилося у великiй щiльностi заселення околичноi територii та ii християнiзацii. Повертаючись до розгляду пiвнiчних кордонiв пiвденноi «Руськоi землi» треба зазначити, що в iсторii Чернiгiвськоi землi перiод X – першоi половини XI ст. був часом формування найважливiших ранньофеодальних центрiв, етапом складання полiтичного та територiального ядра цього князiвства. Таким ядром землi-князiвства став пiвнiчно-схiдний сектор «Руськоi землi», що випереджала в розвитку феодальних вiдносин iншi давньоруськi територii. Основним фактом формування територii Чернiгiвського князiвства було пiдпорядкування державнiй князiвськiй владi «племiнних» територiй схiдних сiверян, радимичiв та в’ятичiв у iнтересах панiвного класу «Руськоi землi», i передусiм знатi ii пiвнiчно-схiдноi частини. Пiвнiчним кордоном власне чернiгiвськоi територii можна вважати болота Перисте i Замглай – природну межу з радимичами Х – ХІІ ст. Бiля схiдноi межi цiеi територii (р. Снов), за 30 км вiд Чернiгова, розташовувалося одне iз головних мiст другоi складовоi частини територiального ядра Чернiгiвського князiвства – Сновськ. Найбiльшими мiстами новгород-сiверськоi територii були ще й Новгород-Сiверський та Стародуб. За 24 км на схiд вiд Стародуба, на лiвому березi р. Ваблi, розташовувалося мiстечко Синiн мiст, пiвденнiше, на правому березi Судостi, розташовувався Радощ (сучасний Погар). Синiн мiст i Радощ, мабуть, були прикордонними пунктами. Вiд Брянська i Трубчевська цi мiста вiддiленi широкими лiсами межирiччя Судостi та Десни. Рис. 6. Чернiгiвська i Переяславська землi у ХІІ–ХІІІ ст. (за П. П. Толочком) На пiвнiч вiд р. Ваблi мiстилася компактна територiя Подесення, що не входила, згiдно з даними середини XII ст., до територiального ядра Чернiгiвськоi землi. Путивль, котрий розташовувався у Посем’i не входив до власне новгородськоi територii. Кордони другоi складовоi частини територiального ядра Чернiгiвськоi землi можна визначити таким чином: на заходi – по р. Снов, включно з правобережною смугою зi Сновськом i Рочеськом; на пiвночi – по р. Вабля, пiвнiчнiше Стародуба й Синiна моста; на пiвнiчному сходi – по р. Судость, а на пiвднi – по Сейму та Деснi. Схiдний кордон з’явився ще в другiй половинi IX ст. як межа «Руськоi землi», а пiвнiчний в X – на початку XI ст. Географiчне розташування Новгород-Сiверська аналогiчне розмiщенню Стародуба – в прикордоннiй смузi «Руськоi землi», що свiдчить начебто на користь початкового входження Новгорода до складу Сновськоi тисячi у XI ст. За археологiчними матерiалами, все ж таки не можна прослiдкувати аналогiю зi Стародубом: найдавнiшi кургани околиць Стародуба дають матерiали, близькi до курганiв Сновська, а поблизу Новгорода такi кургани не вiдомi. Щоправда, це може говорити лише про пiзнiше виникнення мiста, що пiдкреслене i в самiй його назвi. З огляду на ще пiвнiчнiшi територii, варто зазначити, що географiчною назвою Вщизькоi волостi було Подесення. Окрiм Вщижа й Ормiни, в Подесеннi вiдомi Воробейна i Росусь. Характерним е розташування цiеi територii щодо етнiчних земель радимичiв i в’ятичiв. Вона начебто поздовжуе по правому берегу Десни стародубський клин Сновськоi тисячi мiж землями в’ятичiв i радимичiв, на пiвночi сусiдами маючи смоленських кривичiв, котрi вийшли у верхiв’я Десни. А на схiд вiд Подесення мiстилася так звана «Лiсова земля» (мiж землями Новгорода-Сiверського та «В’ятичами»). Пiвнiчну межу «Лiсовоi землi» можна визначити користуючись лiтописними даними про кордони землi в’ятичiв. Пiд час розгляду лiтописних «В’ятичiв» XII ст. впадае в око явна невiдповiднiсть цiеi територii з етнографiчною областю самих в’ятичiв, що була виявлена за археологiчними матерiалами як VІІІ–Х, так i ХІ–ХІV ст. Очевиднi тут двi якiсно рiзнi територii: племiнна (на ХІ–ХІІІ ст. етнографiчна) область й адмiнiстративно-територiальна одиниця – частина полiтичноi, державноi територii. За письмовими джерелами XII ст. не можна отримати достатньо чiткого уявлення про саму область розселення в’ятичiв, оскiльки в лiтопису згадуються лише в’ятичi Чернiгiвськоi землi. Про суздальських або ж рязанських в’ятичiв, певно, лише здогадуватися за словами чернiгiвських князiв про «наших в’ятичiв», що може трактуватись як iснування й «не наших» в’ятичiв. До того ж у межах Чернiгiвськоi землi назва «В’ятичi» в серединi XII ст. збереглася лише за пiвнiчною частиною племiнноi територii. Пiвденна частина iхнiх земель хоча i зберегла вятичськi етнографiчнi риси, «В’ятичами» в лiтописi не називалася. Пiвнiчнi кордони «В’ятичiв» збiгалися з межами Чернiгiвськоi землi. Схiдний кордон цiеi землi за даними письмових джерел не встановлюеться. Територiя радимичiв була освоена, мабуть, дещо ранiше «В’ятичiв». Пiвнiчна частина iхньоi землi вiдносилася до Смоленського князiвства – м. Прупой (нинi Славгород) на р. Сож був смоленським. На р. Пiщанi, що впадае в Сож поблизу Прупоя, вiдповiдно до статтi 984 р. «Повiстi врем’яних лiт», жили радимичi. На розглянутiй територii в Іпатiiвському лiтописi згадуеться лише два мiста – Гомiй (нинi Гомель) та Чичерськ (нинi Чечерськ уГомельськiй обл. Бiлорусi) (Зайцев, 1975, с. 75, 80–81, 88–89, 98–104). Тож територii, що нас цiкавлять у цьому разi, на пiвнiчному сходi Чернiгiвськоi землi можна оконтурити приблизно на кордонi вищезгаданого лiтописного Подесення, пiвденнiше Вщижа, Брянська, Коралева i Крома. Лiтература Археология Украинской ССР. 1986. Т. З: Раннеславянский и древнерусский периоды. Киев. Бородин Г. В., Моргунов Ю. Ю. 2003. К вопросу о переяславско-черниговском пограничье с кочевой степью в конце XI – середине XII вв. Археологiя та iсторiя Пiвнiчно-Схiдного Лiвобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 79–89. Довженок В. И. 1968. Сторожевые города на юге Киевской Руси. Славяне и Русь. Москва. Довженок В. Л., Лiнка Н. В. 1955. Розвiдка давньоруських городищ на нижнiй Росi в 1949 р. Археологiчнi пам’ятки УРСР, 5, с. 151–156. Енуков В. В. 2003. Русь и бывшие племенные территории (на примере Посемья). Археологiя та iсторiя Пiвнiчно-Схiдного Лiвобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 7–14. Енуков В. В. 2003. Некоторые вопросы обороны Курского княжения. Археологiя та iсторiя Пiвнiчно-Схiдного Лiвобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 93–111. Зайцев А. К. 1975. Черниговское княжество. Древнерусские княжества Х – ХІІІ вв. Москва, с. 57–117. Котляр М. Ф. 1975. Военне мистецтво Давньоi Русi. Кучера М. П., Іванченко Л. І. 1987. Давньоруська оборонна лiнiя в Пороссi. Археологiя, 59, с. 67–69. Кучера М. П. 1999. Слов’яно-руськi городища VІІІ–ХІІІ ст. мiж Саном i Сiверським Дiнцем. Киiв. Кучiнко М. М. 1993. Історично-культурний розвиток Захiдного Побужжя в IX–XIV столiттях. Луцьк. Лысенко П. Ф. 1974. Города Туровской земли. Минск. Лысенко П. Ф. 1991. Дреговичи. Минск. Моргунов Ю. Ю. 1996. Древнерусские памятники поречья Сулы. Курск. Моргунов Ю. Ю. 2003. Самсониев Остров: Пограничная крепость на посульской окраине Южной Руси в ХІ–ХІІІ веках. Москва. Моця О. П. 1996. Пiвденно-захiднi кордони Киiвськоi Русi за матерiалами поховальних пам’яток. Poczatki sasiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-slowackie. Rzeszоw, s. 91–96. Моця О. П., Покас П. М. 1998. Яблунiвськi кургани: хронологiя та етнiчна приналежнiсть населення. Археологiя, 2, с. 62–72. Населення Прикарпаття i Волинi за доби розкладу первiснообщинного ладу та в давньоруський час. 1976. Киiв. Орлов Р. С., Моця А. П., Покас П. М. 1985. Исследования летописного Юрьева на Роси и его окрестностей. Земли Южной Руси в ІХ – ХІV вв. Киев, с. 30–60. Плетнёва С. А. 1973. Древности Черных Клобуков. Свод археологических источников. Вып. Е1–19. Москва. Поляков Г. П., Шинаков Е. А. 1997. Летописный Рогов. Любецький з’iзд князiв 1097 року в iсторичнiй долi Киiвськоi Русi. Чернiгiв, с. 118–119. Шинаков Е. А. 1990. Северные границы «Русской земли» X века. Тезисы историко-археологического семинара «Чернигов и его округа в ІХ – ХІ вв.». Чернигов, с. 146–149. Населення Олександр Моця, Олена Черненко Нестор Лiтописець, характеризуючи етнiчний стан усього слов’янського свiту наприкiнцi І тис. н. е., змушений був константувати: «тако разидеся Словеньскии языкъ темже и грамота прозвася Словеньская». Правда його ж теорiя про дунайське походження цiеi етнiчноi спiльностi та ii подальше розселення на европейських просторах нинi не мае жодних реальних пiдтверджень. Достовiрнiшим е бачення такоi конструкцii як суто книжноi. У нiй нема жодних спогадiв про дiйсний рух народiв на новi землi або ж вiдображення «колективноi пам’ятi» про таке переселення. І все ж, прийнявши таке твердження лiтописця за основу, iсторики-славiсти рiзних поколiнь дослiджували окремi спiльноти в межах конкретних етносiв цiеi частини ойкумени в контекстi аналiзу iхнiх внутрiшнiх та мiжнародних процесiв, а також у динамiчному розвитку та певнiй трансформацii. Схiднослов’янський свiт в очах дослiдникiв видозмiнювався. Дослiдження схiднослов’янських старожитностей другоi половини І тис. н. е. Дають змогу видiлити два перiоди в iхньому розвитку: V–VII та VIII–X ст. (Баран, 2000, с. 26). Пiд час розгляду проблеми конкретного люду на конкретних територiях у першому iз цих перiодiв значення мають не лише писемнi повiдомлення, а й археологiчнi матерiали та данi антропологii та мовознавства. Пiд час другого з видiлених етапiв у Середньому Поднiпров’i починають формуватися осередки державностi. Паралельно iз соцiальним розвитком активiзуються i етнiчнi процеси, для вивчення яких передусiм варто використовувати лiтописнi повiдомлення. У VІ–VІІ ст. н. е. слов’янська люднiсть роздiлилася на чотири культурнi групи, вiдомi в археологiчнiй типологii пiд назвами колочинськоi, пенькiвськоi, празько-корчацькоi та дзедзiцькоi культур. Першi три виникли ще у V ст. на територii сучасноi Украiни та у деяких сумiжних областях Росii та Бiлорусi, а остання – в Середнiй i Пiвнiчнiй Польщi не ранiше як VІ ст. До цього варто додати й те, що у матерiалах iменькiвськоi археологiчноi культури Середнього Поволжя теж виявленi деякi елементи слов’янських культур V–VІІ ст. Надалi на сучасних украiнських теренах на межi VІІ–VІІІ ст. вiдбулися помiтнi змiни в матерiальнiй культурi. А на основi попереднiх виросли лука-райковецька культура на Днiпровському Правобережжi (аж до Карпат) та волинцевська, а потiм роменська – на Днiпровському Лiвобережжi. Вже в межах цих культурних ареалiв формувалися новi племена й племiннi союзи, на основi яких далi створювалися структури Киiвськоi Русi. Найiнтенсивнiшi потоки слов’янського розселення були спрямованi на пiвдень – у напрямку Дунаю та кордонiв могутньоi Вiзантiйськоi iмперii. Але цей напрямок ми не розглядатимемо – нащадки склавiнiв i антiв розселенi у цих европейських районах не увiйшли до складу майбутньоi Русi. Тому звернiмося до пiвнiчного та пiвнiчно-схiдного напрямкiв розселення слов’ян. Туди, окрiм представникiв вищезгаданих слов’янських угруповань – склавiнiв i антiв – переселялися й «колочинцi», в яких частина дослiдникiв вбачае давнiх венедiв. Нi у кого iз серйозних дослiдникiв не викликае сумнiвiв, що слов’янське населення в областi верхiв’iв Днiпра та Волги було прийшлим i «нашарувалося» на мiсцевий етнiчний субстрат. За даними писемних джерел, до появи слов’ян за пiвнiчними та схiдними межами Верхнього Поднiпров’я мешкали фiно-угорськi племена – чудь i весь на пiвночi та мерянськi, муромськi й мордовськi племена у Волго-Окському межирiччi. Про давне населення Верхнього Поднiпров’я лiтописи нiчого не повiдомляють, але на основi лiнгвiстичних даних, насамперед матерiалiв гiдронiмii, вже давно встановлено, що у давнину цi територii заселяли балти (Рис. 1). Тож, за сучасною науковою термiнологiею, новi утворення, де головну роль уже вiдiгравали переселенцi-слов’яни, створювалися якраз з iнiцiативи таких емiгрантiв. Рис. 1. Центрально-Схiдна Європа близько 950 р. (за С. Плохiем) Питання про балто-слов’янськi взаемини та роль днiпровських балтiв у формуваннi тут новоi слов’янськоi етнiчноi спiльноти – майбутнiх бiлорусiв – досить цiкаве й не до кiнця розроблене. Але обов’язково варто вказати на те, що на вiдмiну вiд фiно-угорських племен, якi являлися чужими для слов’ян за мовою та культурою, балти були близькими переселенцям внаслiдок спiльного iндоевропейського минулого (Иванов, Топоров 1958, с. 39). Окрiм того, на землях сучасноi Бiлорусi простежуються ще й слiди зайд зi слов’янського заходу. За свiдченням П. Третьякова та його бiлоруських колег, протягом третьоi чвертi І тис. н. е. схiднi балти почали зводити численнi укрiплення-сховища майже бiля кожного поселення. Очевидно, що ситуацiя у Верхньому Поднiпров’i тодi була не мирною – майже всi згаданi городища загинули одночасно внаслiдок пожеж. Супротивник автохтонiв без особливих зусиль мав укрiплення невеликих розмiрiв, а мiсцеве населення у разi його наближення ховалося в лiсах. Така ситуацiя склалася у серединi VІІІ ст. Очевидно, слов’яни в серединi та другiй половинi І тис. н. е. проникали окремими потоками щоразу далi у пiвнiчному напрямку. Але, також iмовiрно, що навперейми такому руху iз заходу просувалися i новi переселенцi-емiгранти, про що свiдчить незаперечний археологiчний аргумент: поширення типовоi для «захiднякiв» вкритоi смугами розчосiв керамiки. Наприкiнцi третьоi чвертi І тис. н. е. в iсторii населення пiвнiчноi частини Верхнього Поднiпров’я вiдбулася ще одна важлива подiя, внаслiдок якоi етнiчна ситуацiя суттево ускладнилася, а «острiвцi» балтiв ще бiльше звузилися. Ідеться про проникнення в розглянуту мiсцевiсть нового слов’янського населення, яке полишило по собi своерiднi поховальнi пам’ятки – довгi кургани (захоронення лiтописних кривичiв, якi якраз, iмовiрно, й палили балтськi городища). Таким чином, угруповання схiдних балтiв, котре розмiщувалося переважно на територii Верхнього Посожжя, було потiснене, а можливо, й розгромлене слов’янами, якi прийшли не з пiвдня (по Днiпру), а iз заходу чи пiвнiчного заходу. Балтськi ж «острiвцi», зафiксованi у Волзько-Окському межирiччi, iснували аж до початку ІІ тис. н. е., про що говорять слiди перебування тут «людей голядi». Але основним етнiчним компонентом на землях останнього iз названих схiдноевропейських регiонiв, до часiв переселення туди слов’ян iз рiзних напрямкiв, все ж таки були не балти, а фiнно-угри. Інтеграцiйнi процеси там проходили ще складнiше й тривалiше, а культура мiсцевих племен ставала дедалi вагомiшим й серйознiшим внеском у загальну культуру пiвнiчно-схiдних земель. Той же П. Третьяков вiдзначав, що процеси у фiно-угорському середовищi в часи контактiв зi слов’янами проходили iнакше, нiж у балтському на землях Верхнього Поднiпров’я. Зокрема тут не сталося змiн у формi поселень, що мало мiсце в зонi розселення балтiв. Адже вiдомо чимало городищ, життя на яких тривало аж до кiнця І тис. н. е. В останнiй чвертi І тис. н. е. слов’яни почали освоювати й пiвнiчну зону Схiдноi Європи, де представники рiзних iхнiх угруповань почали «вклинюватися», передусiм у слабо заселену межову зону мiж прибалтiйсько-фiнським i волзько-фiнським етнiчними масивами. Загалом у iхнiх поховальних пам’ятках – сопках та довгих курганах – можна простежити тенденцiю змiни дослов’янських традицiй у цiй обрядовостi та металевому убранствi. Поширюеться зведення городищ, матерiальна культура жителiв котрих стае близькою до слов’янських культур пiвденного узбережжя Балтii та одночасно вiдмiнна вiд таких пiвденних культур, як вищезгаданi лука-райковецька та роменська. Крайнiм пiвнiчним пунктом, образно розмiщеним на вiстрi слов’янського свiту, котрий «вклинився» у тогочасне автохтонне фiно-угорське середовище, являлася Ладога. Цей пункт став першим значним контактним центром у слов’яно-скандинавських стосунках. Утворився своерiдний етнiчний «казан», основними складовими якого стали новгородськi словени, кривичi, чудь, меря i весь. Тодi пiвденнi переселенцi були лише одним iз компонентiв новоi мiжетнiчноi конфедерацii, а не ii своерiдним «локомотивом» у соцiальному розвитку. Лише згодом ситуацiя почала змiнюватися на користь тих, хто прийшов останнiм – вихiдцiв iз пiвдня Схiдноi Європи. За лiтописними повiдомленнями, з багатьох схiднослов’янських племен на територii Украiни проживали такi: волиняни чи бужани (землi Захiдноi Волинi), хорвати (прикарпатський та буковинський регiони), древляни (Схiдна Волинь), поляни (Середне Поднiпров’я), сiверяни (Днiпровське Лiвобережжя), уличi (Нижне Поднiпров’я). У недатованiй частинi давньоруських лiтописiв про це йдеться: «Словъне. пришедше съдоша по Днепру, и нарекошася Поляне, а друзии Деревляне. зане съдоша в лъсъхъ… а друзии же съдоша на Деснъ. и по Семи и по Сулъ. и наркошася Съверо. и тако разидеся Словенскъ языкъ тъмь же и прозвася Словеньская грамота». Надалi, коли розглядаеться органiзацiя схiднослов’янського суспiльства, наводять такi данi: «И по сеи братьи почаша держати родъ ихъ княжение в Поляхъ. а в Деревляхъ свое… се бо ток мо Словънескь языкъ в Русi. Поляне. Деревляне. Новъгородьци. Полочане. Дьрьговичи. Съверо. Бужане. зан съдять по Бугу, послеже нек Волыняне». У сучаснiй iсторичнiй науцi вищезгаданi та iншi аналогiчнi схiднослов’янськi угруповання здобули назву лiтописних племен. Говорячи про географiчнi межi розселення представникiв вищезгаданих лiтописних угруповань, слiд зазначити, що вони певною мiрою були «розмитi». Інакше кажучи – мiж такими племенами ще не було чiтких кордонiв. Адже лише починаючи з часiв формування ранньодержавних соцiальних органiзмiв кожне суспiльство переходить до жорсткоi внутрiшньоi структури й прагне до розширення своеi територii, кордони якоi набувають певноi заокругленостi, внаслiдок чого зникають вклинення на територii сусiдiв. Пiзнiше, в процесi подальшоi викристалiзацii державних кордонiв та регiонiв, уже в серединi них починають формуватися й новi етноси або ж певною мiрою змiнюються старi. Характеризуючи у загальних рисах населення пiвденноруських земель, варто звернути увагу й на антропологiчний аспект у розкриттi цiеi непростоi теми. Таким питанням займалися науковцi кiлькох поколiнь, а результати iхнiх праць систематизував i доповнив С. П. Сегеда. Усi дослiдники сходяться на тому, що середньовiчнi схiднi слов’яни загалом характеризуються долiхомезокранiею, тобто видовженою черепною коробкою, вузьким або середнiм за шириною обличчям iз доволi широким, помiрно або носом, що добре виступае, що, як вiдомо, властиво европеоiдам. Водночас, за варiацiями двох провiдних ознак – серед них можна видiлити кiлька антропологiчних типiв. За пiдсумками дослiджень В. В. Бунака, Г. Ф. Дебеца, Т. І. Алексеевоi, М. С. Великановоi та iнших вчених з’ясовано, що серед давньоруськоi людностi Схiдноi Європи виокремлювалося принаймнi 7 таких кранiологiчних типiв, 4 з яких було поширено на сучасних украiнських землях (Рис. 2): мезодолiхокранний iз середнiми розмiрами обличчя, представлений в Середнiй Надднiпрянщинi, де лiтописнi джерела, передусiм на Правобережжi Днiпра, здебiльшого розмiщали нащадкiв полян; долiхокранний середньолиций, розповсюджений в середнiй течii Десни, басейнi Сейму i верхiв’ях Сули, де колись мешкали лiтописнi сiверяни; мезокефальний високочолий i широколиций, поширений у верхiв’ях Здвижу, Тетерева, Ужа та Уборотi, Стиру i Горинi, де на час утворення Киiвськоi Русi локалiзувалися древляни та волиняни; мезокранний, з доволi широким i невисокими орбiтами, значним горизонтальним профiлюванням обличчя, властивий давньоруському населенню Середнього Поднiстров’я – територii, пов’язаноi з лiтописними тиверцями та уличами. Рис. 2. Антропологiчнi типи давньоруського населення на землях сучасноi Украiни (за Т. І. Алексеевою): 1 – мезокефальний середньолиций; 2 – долiхокефальний широколиций, 3 – мезокефальний широколиций, 4 – долiхокефальний середньолиций Нагадаемо, що черепний показник вираховуеться за формулою: поперечний дiаметр ? 100: поздовжнiй дiаметр. При цьому пропонуеться така рубрикацiя: до 74,9 – долiхокранiя, вiд 75 до 79,9 – мезокранiя, 80 i вище – брахiкранiя. Що ж зумовило регiональнi вiдмiнностi фiзичного типу людностi тих часiв? На це запитання пропонуеться така вiдповiдь. Свого часу визначний чеський вчений-славiст Л. Нiдерле дiйшов висновку про те, що «праслов’яни» – далекi предки сучасних слов’янських народiв – не були однорiдними в антропологiчному вiдношеннi. Це пояснюеться тим, що iхнi антропологiчнi риси формувалися в тих регiонах Центрально-Схiдноi Європи, де впродовж доби неолiту-бронзи переважали широколицi европеоiднi варiанти. На пiвночi зона вiдносноi широколицьостi обмежувалася верхньою та середньою течiею Захiдноi Двiни, на пiвднi – лiвими притоками середньоi течii Дунаю, на заходi – верхньою та середньою течiею Вiсли, на сходi – середньою та нижньою течiею Днiпра, знаходячись на стику ареалiв пiвнiчноевропеоiдноi долiхокефальноi свiтлопiгментованоi та пiвденноевропеоiдноi брахiкефальноi темнопiгментованоi рас. Далi, розселяючись на територii Європи, слов’янськi племена асимiлювали мiсцеву дослав’янську люднiсть, що спричинило до певних змiн iхнiх фiзичних рис. Вплив дослав’янського субстрату вiдчутний у багатьох регiонах слов’янського ареалу: фiнського – у европейськiй частинi Росiйськоi Федерацii, балтського – на теренах Бiлорусi, фракiйського – в схiднiй частинi Балкан тощо. Аналiз наявних на сьогоднi кранiологiчних даних свiдчить про те, що вiдносна широколицiсть як одна з визначальних рис слов’ян у найвиразнiшiй формi простежуеться серед пiвнiчно-захiдних груп давньоруськоi людностi Украiни – нащадкiв лiтописних древлян i волинян. За цiею та деякими iншими ознаками (зокрема, великими розмiрами черепа), вони схожi з мазовшанами, захiдними кривичами, а також середньовiчними балтiйськими племенами: латгалами, земгалами, ятвягами та iн. Усi цi групи належать до кола масивних пiвнiчних европеоiдiв. Висловлювалась думка, що вiдносна широколицiсть захiдноi групи схiднослов’янських племен i балтiв е проявом единого антропологiчного субстрату, генетичнi витоки якого пов’язанi з носiями неолiтичних та енеолiтичних культур Центральноi та Пiвнiчно-Схiдноi Європи. Своерiдним «антропологiчним еквiвалентом» балто-слов’янськоi спiльностi, що мае мiсце в минулому, е один з одонтологiчних типiв, поширений серед сучасних летто-литовських та схiднослов’янських народiв – середньоевропейський. Починаючи з неолiтичноi доби, був властивий i iхнiм попередникам на територii Пiвденноi Балтii та Схiдноi Європи. Приналежнiсть пiвнiчно-захiдноi групи лiтописних племен сучасноi територii Украiни до кола пiвнiчних европеоiдiв пояснюеться не лише давньою генетичною спорiдненiстю балтiв та слов’ян. Ще однiею причиною цього могли бути iхнi безпосереднi контакти. На думку В. В. Седова, частина поховальних комплексiв давньоруського часу на Волинi, де пiд час зведення насипiв використовувалося камiння, була залишена дреговицько-ятвязьким населенням. Подiбних висновкiв дiйшов i автор цiеi працi, вiдзначивши в деяких могильниках цього регiону схiдну орiентацiю померлих, характерну для балтських поховань чоловiкiв. Аналiзуючи морфологiчнi особливостi черепiв iз Возвягля, Т. О. Рудич вказала на властиву iм мезокранiю, широколицiсть, тенденцiю до ослаблення горизонтального профiлювання обличчя, помiрне випинання носа. Цей своерiдний комплекс кранiологiчних ознак мае чiткi аналогii зi збiрною серiею черепiв ятвягiв II–V ст. н. е. Широколицi варiанти були властивi також давньоруськiй людностi Прутсько-Днiстровського межирiччя, де мешкали нащадки пiвденно-захiдноi групи лiтописних племен – тиверцiв i уличiв, та Пiвнiчноi Буковини – ареалу бiлих хорватiв. Аналiзуючи морфологiчнi витоки схiдних слов’ян у цих регiонах, М. С. Великанова вказала на рiзкi вiдмiнностi мiж ними та iхнiми безпосереднiми попередниками – носiями черняхiвськоi культури, якi характеризувалися рисами грацильного мезодолiхокранного типу з невеликими розмiрами черепноi кришки та вузьким обличчям, знаходячи аналогii в збiрнiй кранiологiчнiй серii V–VII ст. iз територii Румунii та Угорщини. Цi вiдмiнностi мають наскiльки виразний характер, що, за словами дослiдницi, «повнiстю виключають ймовiрнiсть генетичних зв’язкiв мiж черняхiвцями та слов’янами, що iх змiнили, i дають пiдстави вважати слов’янське населення на територii Поднiстров’я прийшлим». Посилаючись на кранiологiчнi паралелi з населенням древлянських земель, вона висунула припущення, що територiя Прутсько-Днiстровського межирiччя заселялася вихiдцями з пiвнiчнiших областей схiднослов’янського ареалу. Що ж до кранiологiчноi серii з Пiвнiчноi Буковини (василiвськоi), то в нiй простежуеться певна тенденцiя до високолицьостi, високоорбiтностi та вузьконосостi – ознак, властивих захiдним слов’янам. Аналiзуючи варiацii лицьового, орбiтного та носового покажчикiв у цiй групi, М. С. Великанова зауважила, що вони ухиляються в захiднослов’янському напрямку та лежать, по сутi, поза схiднослов’янськими межами коливань цих ознак. Причини цих вiдхилень можуть мати рiзне пояснення: а) василiвська серiя походить iз кам’яних саркофагiв бiля давньоруського храму, якi належали знатi, родиннi зв’язки якоi простягалися далеко за межi Пiвнiчноi Буковини; б) морфологiчнi особливостi василiвськоi серii вказують на певну антропологiчну спорiдненiсть схiдних i захiдних слов’ян карпатського регiону. Останне здаеться переконливiшим, оскiльки i за носовим, i за орбiтним показником василiвська вибiрка доволi схожа зi слов’янськими серiями карпатського регiону, якi походять iз територii сучасноi Румунii. На iншому пiдгрунтi склався антропологiчний тип давньоруського населення Середньоi Надднiпрянщини, де напередоднi утворення Киiвськоi Русi iснував полянський племiнний союз. Як i всiм iншим схiднослов’янським групам, йому були властивi специфiчнi пропорцii лицевого скелета (вiдносно низьке лице з низькими орбiтами та доволi широким носом), за яким воно вiдрiзнялося вiд бiльш високолицих, високоорбiтних i вузьконосих носiiв черняхiвськоi культури першоi половини І тис. н. е. Водночас вiдмiнностi мiж давньоруською люднiстю Середньоi Надднiпрянщини вираженi слабкiше, нiж в iнших регiонах Украiни, а за деякими важливими кранiологiчними ознаками, надто виличним дiаметром, цi групи доволi схожi. Останне, на думку тiеi ж М. С. Великановоi, дае змогу припустити певну роль черняхiвського елементу у формуваннi антропологiчного типу полян. Ще категоричнiше iз цього приводу висловилася Т. І. Алексеева: поляни, по сутi, е безпосереднiми нащадками черняхiвцiв, однак це, безумовно, перебiльшення: весь комплекс наявних на сьогоднi даних свiдчить про те, що фiзичнi риси давньоруськоi людностi Середньоi Надднiпрянщини склалися в процесi взаемодii двох основних морфологiчних компонентiв – грацильного черняхiвського та вiдносно масивного, носiем якого, очевидно, були племена празько-корчакськоi культури, фiзичний тип яких залишаеться невiдомим унаслiдок обряду кремацii, поширеного серед слов’янських племен у додержавний перiод iхньоi iсторii. За даними кранiологii, саме в цьому регiонi, що став центром формування Киiвськоi Русi, простежуеться доволi глибока лiнiя антропологiчноi спадковостi, а саме: племена лiсостеповоi зони доби бронзи – скiфи лiсостеповоi смуги – населення черняхiвськоi культури – полянський племiнний союз. Саме тут, принаймнi з доби бронзи, кiлька тисячолiть поспiль був поширений один i той самий одонтологiчний тип – середньоевропейський, що й нинi переважае на етнiчнiй територii украiнського народу. Черняхiвський морфологiчний компонент iстотно вплинув також на формування антропологiчних особливостей давньоруськоi людностi Днiпровського Лiвобережжя – нащадкiв лiтописних сiверян та пiвденних полян (лубенська, лiплявська та iншi групи). Показовою щодо цього е кранiологiчна серiя з некрополя ХІ–ХІІ ст. поблизу с. Камiнного на правому березi середньоi течii рiки Псел: за бiльшiстю ознак вона доволi схожа з черепами iз черняхiвських могильникiв Середньоi Надднiпрянщини. Водночас, як i давньоруськi серii Правобережжя, вона масивнiша, нiж черняхiвськi, що свiдчить про наявнiсть властивого всiм схiдним слов’янам масивного компонента. Що ж до ступеня сплощення обличчя, то черепи з камiнського некрополя виразно тяжiють до кранiологiчноi серii поблизу с. Верхнiй Салтiв. У сучаснiй науцi мiцно утвердилася думка про те, що ця пам’ятка була залишена iраномовними аланськими племенами VІІІ–ХІ ст. верхiв’iв Дону та Сiверського Дiнця – носiями салтiвськоi, або салтiвсько-маяцькоi культури, який характеризуеться долiхомезокранiею, середнiм за шириною, рiзко профiльованим обличчям, рiзким випинанням носових кiсток, тяжiючи за цими ознаками до аланiв Пiвнiчного Кавказу. Отже, морфологiчний тип давньоруського населення Днiпровського Лiвобережжя сформувався за участi принаймнi трьох компонентiв: «власне слов’янського», черняхiвського та салтiвського (аланського). Порiвняння черняхiвських та аланських серiй виявляе певнi вiдмiнностi мiж ними: алани були бiльш високолицими, мали бiльшу довжину носових кiсток, ширшi орбiти, сильнiше розвинений надбрiвний рельеф. Однак у них е й деякi спiльнi риси, якi стосуються основних розмiрiв черепноi кришки, кутiв випинання обличчя та носа. Наявнiсть спiльних рис фiзичноi будови, властива цим групам, пояснюеться тим, що iхнiй антропологiчний тип склався на основi так званого «неопонтiйського» субстрату, який включав iстотний давньосередземноморський, тобто пiвденноевропеоiдний компонент. Починаючи принаймнi з енеолiтичноi доби, «неопонтiйськi» антропологiчнi варiанти були вельми поширенi у степовiй зонi Схiдноi Європи. У І тис. до н. е. – І тис. н. е. вони були щiльно пов’язанi зi скiфсько-сарматським свiтом. З наведеного випливае, що слов’янськi племена Днiпровського Лiвобережжя асимiлювали iраномовну люднiсть, набувши домiшки «неопонтiйського» типу, властивого iхнiм попередникам у цьому регiонi. В антропологiчнiй лiтературi останнiх десятилiть неодноразово поставало питання про роль кочiвницького (схiдного) компоненту у формуваннi антропологiчних особливостей давньоруського населення Киiвщини, Чернiгiвщини та Переяславщини. Інтерес до цiеi проблематики пояснюеться численними лiтописними свiдченнями про слов’янсько-тюркськi взаемини за доби Киiвськоi Русi та знахiдками кочiвницьких поховань на давньоруських некрополях. Ще наприкiнцi минулого столiття Д. Я. Самоквасов отримав на територii колишнього Канiвського повiту невелику кранiологiчну серiю, яка характеризувалася рисами, не властивими давньоруськiй людностi цього регiону, а саме: брахiкранiею, низькою висотою склепiння, великими розмiрами обличчя, слабко профiльованого в горизонтальнiй площинi, низьким кутом випинання носа тощо. За цими ознаками, що вказують на наявнiсть певноi монголоiдноi домiшки, вона близька до черепiв iз могильника VIІІ–ІХ ст. поблизу хутора Зливки у середнiй течii Сiверського Дiнця. Згадана пам’ятка була залишена тюркомовними протоболгарами. Черепи з монголоiдними рисами виявленi й в iнших мiсцевостях Середньоi Надднiпрянщини, зокрема в Пороссi. Так, певна монголоiдна домiшка (сплощенiсть обличчя в горизонтальнiй площинi, слабке випинання носових кiсток iз площини обличчя тощо) властива трьом iз восьми жiночих черепiв iз Миколаiвського грунтового могильника на Росi. Ще в виразнiшiй формi вона фiксуеться на чотирьох чоловiчих i трьох жiночих черепах iз могильника поблизу с. Хутiр Половецький, звiдки походить усього 26 черепiв. Так, чоловiчим черепам iз поховань № 9 (22), 3 (12), 9 (8), 9 (15) властиве нешироке, низьке, дещо сплощене обличчя, слабке випинання носа, невисоке перенiсся тощо, що й вплинуло на загальну характеристику серii. Три iз вiсiмнадцяти чоловiчих черепiв, отриманих пiд час розкопок могильника бiля с. Яблунiвка (поховання № 11, 28, 31), вiдзначалися сплощенiстю обличчя. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66808313&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Виноски 1 Тут та далi жирним шрифтом видiлено цитати та вислови з тексту лiтописiв та давньоруських хронографiчних творiв.