Хранителі смерті

Хранителi смертi Тесс Геррiтсен Джейн Риццоли и Маура Айлз #7 У пiдвалi музею знайдено загадкову мумiю, якоi немае у списках експонатiв. Та пiд час експертизи Мора Айлс доходить приголомшливих висновкiв. Фальшива знахiдка Стародавнього Єгипту виявляеться тiлом нещодавно вбитоi жiнки. Убивця мумiфiкував ii в найкращих традицiях египтян. За цю моторошну справу береться полiцiя i особисто Джейн Рiццолi. Незабаром у пiдземеллi знаходять iншi «законсервованi» жiночi тiла. Хто стоiть за цим: серiйний убивця, схибнутий на давньому мистецтвi мумiфiкацii, чи просто псих? Та детектив Джейн не знае, що в його колекцii бракуе ще однiеi жертви. Заради неi вiн ладен убивати знову i знову. Смертельна небезпека загрожуе всiм, хто стане на шляху манiяка. Вiн не вiдчуватиме жалю, проливаючи кров невинних. Але що вiн зробить тодi, коли нарештi вполюе свою останню жертву, знайшовши ii через стiльки рокiв? Тесс Герритсен Хранителi смертi Gerritsen T. Keeping the Dead © Tess Gerritsen, 2008 © Depositphotos.com / Isaac74, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Адамовi та Джошуа, заради яких свiтить сонце Кожна мумiя – це розвiдка недослiдженого континенту, який ти вiдвiдуеш уперше.     Джонатан Елiас, египтолог 1 Вiн iде по мене. Вiдчуваю це кiстками. Чую у повiтрi – впiзнаваний запах розжареного пiску, ароматних прянощiв та поту сотнi чоловiкiв, що гарують пiд сонцем. Це запах захiдноi пустелi Єгипту, i вiн досi живий для мене, хоча сама краiна – за пiв свiту вiд темноi спальнi, у якiй я нинi лежу. П’ятнадцять рокiв минуло, вiдколи я ходила тiею пустелею, але варто лише заплющити очi – i я вмить опиняюся там: стою на краю наметового мiстечка, дивлюся в бiк лiвiйського кордону, де заходить сонце. Несучись вадою[1 - Сухi долини з крутими схилами у пустелях Пiвнiчноi Африки та Аравii, iнодi – висохлi рiчища. (Тут i далi прим. перекл.)], вiтер стогне, наче жiнка. Я досi чую гупання кайл та скрегiт лопат, досi уявляю цiлу армiю египетських землекопiв, якi з великими плетеними кошиками, повними землi, мурахами метушаться у розкопi. Коли я стояла у пустелi п’ятнадцять рокiв тому, сама собi здавалася акторкою у фiльмi про чиiсь пригоди. Чиiсь, не моi. Авжеж, такоi пригоди тиха дiвчина з калiфорнiйського мiстечка Індiо нiколи не чекала. Повз мiй будинок проiздить авто, свiтло фар мерехтить пiд опущеними повiками. Коли я розплющую очi, Єгипет зникае. Я вже не стою в пустелi, не дивлюся на небо, яке захiд сонця розфарбував мазками кольору синцiв. Натомiсть я знову опиняюся за пiв свiту звiдти – лежу у темнiй спальнi в Сан-Дiего. Вибираюся з лiжка, босонiж пiдходжу до вiкна, щоб визирнути на вулицю. Це пошарпаний район типових потинькованих будинкiв, зведених у п’ятдесятих, ще до того, як американська мрiя перетворилася на мiнiмаетки з гаражами на три автiвки. У цих скромних, але мiцних домiвках е чеснiсть, вони збудованi для того, щоб прихистити, а не вразити, i тут я почуваюся безпечно анонiмною. Чергова мати-одиначка, яка намагаеться впоратися з вихованням неслухняноi дочки-пiдлiтки. Визираючи з-за штор на вулицю, бачу, як за пiв кварталу вiд мене гальмуе темний седан. Пiд’iздить до узбiччя, вимикае фари. Я дивлюся, чекаю, що зараз вийде водiй, але нiкого не видно. Водiй довго сидить у машинi. Можливо, слухае радiо, а може, посварився з дружиною i тепер боiться iти до неi. Можливо, в машинi – коханцi, яким немае куди пiти. Я можу припустити чимало рiзних варiантiв, жоден iз яких не викликатиме тривоги, однак шкiру поколюе вiд жаху. За мить заднi вогнi знову загоряються, седан вiд’iздить вiд тротуару й котиться далi вулицею. Навiть пiсля того, як вiн зникае за рогом, мене продовжуе трусити, я стискаю завiси вологою рукою. Тодi повертаюся в лiжко, лягаю на покривало, стiкаючи потом. Хоча стоiть спекотна липнева нiч, вiкно спальнi зачинене, i я наполягаю, щоб Тарi, моя дочка, так само зачиняла свое. Утiм Тарi не завжди мене слухаеться. Послуху щодня все менше. Я заплющую очi – i, як завжди, повертаються видiння Єгипту. Завжди повертаюся думками до нього. Перш нiж ступила на цю землю, я мрiяла про неi. У шестирiчному вiцi побачила на обкладинцi «National Geographic» фото Долини царiв, i мене охопило вiдчуття впiзнавання, наче я дивилася на знайоме i дуже дороге обличчя, яке майже забула. Ось чим був для мене цей край – дорогим обличчям, яке я прагнула побачити знову. З роками я заклала пiдвалини повернення. Училася й працювала. Стипендiя привела до Стенфорду, до професора, який з ентузiазмом рекомендував мене для лiтнього стажування на розкопках у захiднiй пустелi Єгипту. У червнi, в кiнцi третього курсу, я сiла на лiтак до Каiра. Навiть тепер, у темрявi своеi калiфорнiйськоi спальнi, я пригадую, як болiли очi вiд сяйва сонця на бiлому гарячому пiску. Вiдчуваю запах засобу вiд засмаги на шкiрi й поколювання вiтру, який жбурляе пiщинки менi в лице. Вiд цих спогадiв я щаслива. Лопатка в руцi й сонце на плечах – такою була кульмiнацiя моiх юних мрiй. Як швидко мрii перетворюються на кошмари. Я сiла на лiтак до Каiра щасливою студенткою, а за три мiсяцi повернулася додому зовсiм iншою жiнкою. Я повернулася з пустелi не сама. Слiдом за мною йшло чудовисько. Моi очi рiзко розплющуються в темрявi. Це був крок? Рипiння дверей? Я лежу на вологому лiжку, i серце калатае у грудях. Надто страшно встати, i не вставати страшно теж. Щось у цьому будинку не так. Я стiльки рокiв ховалася, що знаю: не варто iгнорувати застережний шепiт у головi. Саме завдяки йому я все ще жива. Навчилася дослухатися до всiх незвичностей, до кожного тремтiння неспокою. Помiчаю незнайомi автiвки на своiй вулицi. Скидаюся, якщо спiвробiтник згадае, що хтось про мене питав. Укладаю складнi плани втечi задовго до того, як вони менi знадобляться. Наступний крок уже сплановано. За двi години ми з дочкою можемо опинитись у Мексицi – паспорти з новими iменами уже лежать у валiзi. Ми вже мали б поiхати звiдси. Не варто було стiльки чекати. Але як переконати чотирнадцятилiтню дiвчину покинути своiх друзiв? Проблема у Тарi: вона не розумiе, в якiй ми небезпецi. Я висуваю шухляду нiчного столика, дiстаю пiстолет. Вiн не зареестрований, i мене нервуе те, що я тримаю зброю в домi, де на неi може наткнутися дочка. Але, провiвши шiсть вихiдних на стрiльбищi, я знаю, як ним користуватися. Нечутно ступаючи босими ногами, виходжу зi своеi кiмнати, iду далi коридором, повз зачиненi дверi доньчиноi кiмнати. Проводжу той же огляд, що й тисячу разiв до того, – не вмикаючи свiтла. Як будь-яка хижачка, найбезпечнiше я почуваюся саме в темрявi. На кухнi перевiряю вiкна й дверi, те ж саме роблю у вiтальнi. Все надiйно зачинене. Повертаюся назад, зупиняюся бiля доньчиноi кiмнати. Тарi фанатично ставиться до власноi приватностi, але на ii дверях немае замка, i я нiколи не дозволю його поставити. Мушу мати змогу зазирнути, переконатися, що вона у безпецi. Дверi голосно риплять, коли я iх вiдчиняю, та вона не прокидаеться. Як у бiльшостi пiдлiткiв, ii сон – однаково що кома. Передусiм я помiчаю вiтерець у кiмнатi й зiтхаю. Тарi знову проiгнорувала моi побажання й залишила вiкно навстiж вiдчиненим, як i багато разiв до того. Нести зброю до спальнi дочки – святотатство, але я мушу зачинити те вiкно. Ступаю до кiмнати, зупиняюся бiля лiжка, дивлюсь, як вона спить, слухаю ритмiчне дихання. Пригадую, як побачила ii вперше на руках в акушерки – у риданнi, з червоним обличчям. Я народжувала вiсiмнадцять годин i була така виснажена, що заледве могла пiдняти голову вiд подушки. Але кинувши один погляд на свое дитя, я була спроможна пiдвестися й вiдбити напад цiлого легiону, щоб захистити ii. Саме в ту мить я зрозумiла, як ii зватимуть. Менi згадалися слова, вирiзьбленi на великому храмi в Абу Сiмбелi, обранi Рамзесом Великим на проголошення своеi любовi до дружини. НЕФЕРТАРІ, ЗАРАДИ ЯКОЇ СВІТИТЬ СОНЦЕ. Моя дочка Нефертарi – единий скарб, який я привезла з Єгипту. І мене жахае думка про те, що я можу ii втратити. Тарi така схожа на мене. Наче я дивлюся на свiй власний сон. У десять рокiв вона вже вмiла читати iероглiфи. У дванадцять могла перерахувати всi династii до Птолемеiв. Вихiдними вештаеться музеем антропологii. Вона у всьому – мiй клон, i з плином рокiв я не помiчаю очевидних слiдiв батька в ii обличчi, голосi чи, що найголовнiше, душi. Вона моя дочка, тiльки моя, не заплямована злом, яке породило ii. Але водночас вона – нормальна чотирнадцятилiтня дiвчинка, i це дуже бентежило мене в цi останнi тижнi, коли, лежачи вночi без сну, дослухаючись, чи не чутно крокiв чудовиська, я вiдчувала, як навколо сходиться темрява. Моя дочка не знае про небезпеку, бо я приховала вiд неi правду. Я хочу, щоб вона росла сильною, безстрашною, воiтелькою, яка не боiться тiней. Вона не розумiе, чому вночi я крокую будинком, чому замикаю всi вiкна й постiйно перевiряю дверi. Вважае мене панiкеркою, i це правда: я хвилююся за нас обох, щоб зберегти iлюзiю того, що з цим свiтом усе гаразд. Тарi вiрить у це. Їй подобаеться в Сан-Дiего, i вона дуже чекае першого року в старшiй школi. Тут вона змогла завести друзiв – хай небо допоможе тим батькам, якi спробують стати мiж пiдлiткою та ii друзями. Вона така ж вольова, як i я, i якби не ii опiр, ми вже кiлька тижнiв тому поiхали б з мiста. У вiкно дме вiтерець, пiт на шкiрi холоне. Я кладу пiстолет на тумбочку й пiдходжу до вiкна. Завмираю на мить, вдихаючи прохолодне повiтря. Нiч надворi тиха, хiба що москiти дзижчать. Вiдчуваю укол у щоку. Усвiдомлюю значення цього укусу аж тодi, коли тягнуся опустити вiкно, i панiка кригою котиться по спинi. На вiкнi немае москiтноi сiтки. Де сiтка? Аж тодi я вiдчуваю присутнiсть зла. Поки стояла, з любов’ю дивлячись на дочку, воно дивилося на мене. Воно завжди дивилося, чекало свого часу, свого шансу напасти. Воно знайшло нас. Я розвертаюсь i опиняюся лицем до лиця зi злом. 2 Докторка Мора Айлс не могла вирiшити: лишатися iй чи тiкати. Вона затрималася в затiнку стоянки лiкарнi «Пiлiгрим», далеко вiд прожекторiв та телекамер. Їй не хотiлося бути помiченою – бiльшiсть мiсцевих журналiстiв упiзнала б яскраву жiнку, яку за блiде обличчя й геометричну чорну стрижку називали Королевою Покiйникiв. Утiм ще нiхто не помiтив ii прибуття, жодна камера не дивилася в ii бiк. Натомiсть десяток репортерiв повнiстю зосередилися на бiлому фургонi, який пiд’iхав до входу до лiкарнi, щоб висадити знаменитого пасажира. Заднi дверi фургона вiдчинилися, i нiч освiтили спалахи камер – зiркового пацiента обережно дiстали з машини й поклали на лiкарняну каталку. Нова слава цього пацiента перевищувала славу будь-якого судмедексперта. Сьогоднi Мора була лише частиною благоговiйноi публiки, що зiбралася тут iз тiеi ж причини, з якоi лiкарню теплого недiльного вечора оточили, мов божевiльнi фанати пiсля концерту, репортери. Усiм хотiлося бодай краем ока побачити Мадам Ікс. Мора багато разiв до того мала справу з журналiстами, але божевiльна спрага натовпу тривожила ii. Вона знала: якщо в iхньому полi зору опиниться iнша жертва, вони вмить переведуть увагу на неi, – а сьогоднi вона й без того почувалася емоцiйно побитою i вразливою. Може, варто втекти вiд юрби, розвернутися й сiсти назад у авто. Але вдома на неi чекала лише тиша i, ймовiрно, не один келих вина, яке склало б iй компанiю у нiч, коли цього не мiг зробити Денiел Брофi. Останнiм часом таких ночей було забагато, але такою вже була угода, яку вона уклала, закохавшись у нього. Серце обирае, не зважуючи наслiдкiв. Воно не зважае на майбутнi самотнi ночi. Каталка з Мадам Ікс заiхала до лiкарнi, i зграя репортерiв погналася за нею. Стоячи на вулицi, крiзь склянi дверi передпокою Мора бачила яскраве свiтло й захопленi обличчя. І рушила до будiвлi за цим почтом. Каталка котилася приймальним вiддiленням, повз випадкових вiдвiдувачiв, якi благоговiйно витрiщалися на неi, повз сповнений захвату персонал iз телефонами напоготовi – може, вийде зробити знiмок. Процесiя звернула до внутрiшнього коридору вiддiлення вiзуалiзацiйноi дiагностики, але пропустили туди лише каталку. Лiкарняний посадовець у дiловому костюмi вийшов наперед, загородивши журналiстам дорогу. – Боюся, тут вам доведеться зупинитися, – мовив вiн. – Знаю, вам усiм хочеться це побачити, але примiщення дуже тiсне. Вiн пiднiс руку, вгамовуючи розчароване буркотiння. – Мене звати Фiл Лорд, я спецiалiст зi зв’язкiв iз громадськiстю лiкарнi «Пiлiгрим», i мушу сказати: ми в захватi вiд того, що беремо участь у цьому дослiдженнi. Така пацiентка, як Мадам Ікс, трапляеться хiба раз на двi тисячi рокiв. – Вiн усмiхнувся, почувши смiх, на який розраховував. – КТ-сканування не потребуе багато часу, тож, якщо ви хочете зачекати, один з археологiв вийде до вас одразу пiсля нього й оголосить результати. Лорд розвернувся до блiдого чоловiка рокiв сорока, який стояв у кутку, наче сподiвався, що там його не помiтять. – Докторе Робiнсон, скажете кiлька слiв, перш нiж ми почнемо? Цей чоловiк в окулярах, вочевидь, менше за все хотiв звертатися до натовпу, але вiн вiдважно набрав повiтря й вийшов уперед, поправляючи завеликi окуляри на схожому на дзьоб носi. Цей археолог був зовсiм не схожий на Індiану Джонса. Лисiюча голова та примруженi вiд сидiння за книжками очi робили його радше подiбним на бухгалтера, якого камери заскочили зненацька. – Я доктор Нiколас Робiнсон, – почав вiн, – куратор… – Можете голоснiше, докторе? – гукнув один iз журналiстiв. – О, перепрошую. – Археолог вiдкашлявся. – Я куратор музею Крiспiна тут, у Бостонi. Ми надзвичайно вдячнi лiкарнi «Пiлiгрим» за щедру пропозицiю провести сканування Мадам Ікс. Це унiкальна нагода зазирнути в минуле, i, судячи з цього натовпу, ви усi в такому ж захватi, як i ми. Моя колега, докторка Джозефiна Пульчiлло, египтологиня, вийде до вас пiсля завершення сканування. Вона оголосить результати й вiдповiсть на вашi запитання. – Коли Мадам Ікс покажуть публiцi? – запитав репортер. – Припускаю, протягом тижня, – вiдповiв Робiнсон. – Новий виставковий зал уже споруджуеться i… – Є здогадки щодо того, хто вона? – Чому ii не виставляли ранiше? – Вона може належати до царського роду? – Не знаю, – вiдповiв Робiнсон, швидко клiпаючи вiд навали запитань. – Ми ще маемо пiдтвердити, що це взагалi жiнка. – Ви знайшли ii шiсть мiсяцiв тому, i досi не встановили стать? – На такi аналiзи потрiбен час. – Одного погляду мае вистачити, – сказав репортер, i натовп розреготався. – Усе не так просто, як вам здаеться, – сказав Робiнсон, i окуляри знову з’iхали йому на кiнчик носа. – Їй двi тисячi рокiв, i вона надзвичайно крихка, тож мусимо бути вкрай обережними. Я дуже нервував навiть вiд необхiдностi везти ii сьогоднi сюди у фургонi. Найважливiше для нашого музею – збереження. Я вважаю себе ii опiкуном i маю за обов’язок захищати ii. Тому ми не поспiшали, обговорюючи питання сканування в лiкарнi. Ми працюемо повiльно i дуже обережно. – Що ви сподiваетеся дiзнатися iз сьогоднiшнього КТ-сканування, докторе Робiнсон? Обличчя археолога раптом освiтилося ентузiазмом. – Дiзнатися? Та все! Їi вiк, стан здоров’я. Метод збереження. Якщо пощастить, зможемо навiть визначити причину смертi. – Це для того тут судово-медичний експерт? Усе зiбрання, наче багатоока статуя, озирнулося на Мору, яка стояла позаду. – Докторко Айлс, – гукнув репортер. – Ви приiхали встановити дiагноз? – Для чого залучати судово-медичну лабораторiю? – поцiкавився iнший. Останне запитання потребувало негайноi вiдповiдi, поки преса все не перекрутила. Мора твердо сказала: – Судово-медична лабораторiя до справи не залучена. Принаймнi вони не оплатять менi вiзит сюди. – Але ж ви тут, – завважив бiлявий качок iз п’ятого каналу, який Морi нiколи не подобався. – На запрошення музею Крiспiна. Доктор Робiнсон вирiшив, що непогано було б урахувати в цiй справi також погляд судмедекспертизи. Тож вiн зателефонував менi минулого тижня з питанням, чи не хочу я поспостерiгати за скануванням. Повiрте, будь-який патологоанатом радо пристав би на цю пропозицiю. Я так само, як i ви, зачарована Мадам Ікс i дуже чекаю на нашу зустрiч. – Вона пiдкреслено перевела погляд на куратора. – Чи не час нам починати, докторе Робiнсон? Мора кинула йому привiд для вiдступу, i вiн за нього вхопився. – Так, так, уже час. Ходiмо зi мною, докторко Айлс. Вона пробралася крiзь натовп i пiшла слiдом за археологом до вiддiлення вiзуалiзацiйноi дiагностики. Коли дверi зачинилися за ними, вiдрiзавши iх вiд преси, Робiнсон протяжно зiтхнув. – Господи, я не вмiю виступати на публiку, – сказав вiн. – Дякую, що зупинили цi тортури. – У мене це напрацьовано. Навiть занадто. Вони потиснули одне одному руки, археолог мовив: – Дуже приемно нарештi познайомитися, докторко Айлс. Мiстер Крiспiн так само хотiв iз вами зустрiтися, але кiлька мiсяцiв тому йому прооперували стегно, i вiн досi не може довго стояти. Просив передати вам привiт. – Коли ви мене запрошували, то не попереджували, що доведеться пхатися крiзь юрбу. – Ви про пресу? – Робiнсон глянув на неi зболено. – Це необхiдне зло. – Для чого необхiдне? – Для виживання нашого музею. Пiсля статтi про Мадам Ікс продаж квиткiв просто злетiв. А ми ж iще навiть не виставили ii напоказ. Робiнсон вiв ii лабiринтом коридорiв. Цього недiльного вечора у вiддiленнi було тихо й кiмнати, якi вони проминали, стояли темнi й порожнi. – Тут буде трохи затiсно, – застерiг Робiнсон. – Мiсця мало навiть для невеликоi компанii. – Хто ще спостерiгатиме? – Моя колега Джозефiна Пульчiлло, радiолог доктор Брiр та технiк томографii. О, i буде знiмальна група. – Ви ii найняли? – Нi. Вони з каналу «Дискаверi». Мора спантеличено засмiялася. – Ось це серйозно вражае. – Утiм це значить, що доведеться слiдкувати за словами. – Вiн зупинився перед дверима з табличкою «КТ» i тихо додав: – Здаеться, зйомки вже йдуть. Вони тихо увiйшли до кiмнати, де оператори справдi вже записували пояснення доктора Брiра щодо того, як працюе технологiя, якою вони збиралися скористатися. – «КТ» – це скорочення вiд «комп’ютерна томографiя». Апарат спрямовуе рентгенiвськi променi на пацiента пiд тисячами кутiв. Комп’ютер обробляе цю iнформацiю i створюе тривимiрне зображення внутрiшньоi анатомii. Ви побачите це на монiторi як ряд поперечних зрiзiв – нiби ми розрiзаемо тiло на частини. Мора пробралася до вiконця, поки вiн продовжував пояснення на камеру, i, визирнувши крiзь скло, вперше побачила Мадам Ікс. У вишуканому свiтi музейництва египетськi мумii вiдiграють роль рок-зiрок. Зазвичай саме бiля iхнiх вiтрин збираються школярi, притискаються до скла, зачарованi рiдкiсною можливiстю побачити смерть. Сучаснi люди нечасто бачать виставленi напоказ мертвi тiла, якщо вони не набули прийнятного формату мумiй. Аудиторiя любить мумii, i Мора винятком не була. Вона зачаровано дивилася на неi, хоча й бачила насправдi не бiльше, нiж згорток людськоi форми у вiдкритому ящику – плоть ховалася пiд старовинними лляними пов’язками. На обличчi була маска – намальоване обличчя жiнки з мiстичними темними очима. А тодi увагу Мори привернула iнша. Молода жiнка у бавовняних рукавичках вовтузилася бiля ящика, виймаючи шари пiнополiетилену, яким була обкладена мумiя. На обличчя iй упали пасма чорного волосся. Вона випросталася й змахнула iх, вiдкриваючи очi, такi ж темнi й виразнi, як i намальованi на масцi. Середземноморськi риси ii обличчя залюбки могли б з’явитися на будь-якому зображеннi в египетському храмi, але одяг був цiлком сучасним – вузькi блакитнi джинси й футболка фестивалю «Лайв Ейд». – Вона прекрасна, чи не так? – прошепотiв доктор Робiнсон. Вiн став бiля Мори, i на мить вона спитала себе, чи йому йдеться про Мадам Ікс, чи про молоду жiнку. – Схоже, стан просто чудовий. Сподiваюся лише, що тiло збереглося не гiрше за обгортки. – Як думаете, який ii вiк? Маете приблизну оцiнку? – Ми вiдправили зовнiшню оболонку на радiовуглецевий аналiз. На це пiшло майже все наше фiнансування, але Джозефiна наполягала. В результатi маемо друге столiття до нашоi ери. – Епоха Птолемеiв, так? Вiн задоволено усмiхнувся iй. – А ви знаетеся на египетських династiях. – У коледжi спецiалiзувалася на антропологii, але, правду кажучи, мало що пам’ятаю, окрiм цього та племен яномама[2 - Група спорiднених iндiанських племен iз джунглiв на пiвночi Бразилii та пiвднi Венесуели, якi до середини ХХ столiття були повнiстю вiдрiзанi вiд цивiлiзацii.]. – Я однаково вражений. Мора дивилася на загорнуте тiло й чудувалася тим, що вмiст цього ящика мав понад двi тисячi рокiв. Який шлях воно подолало – через океан, через тисячолiття, щоб опинитися на столi для КТ у бостонськiй лiкарнi пiд допитливими поглядами вчених. – Залишите ii в ящику пiд час сканування? – запитала вона. – Хочемо якомога менше ii ворушити. Ящик не заважатиме, навiть так зможемо добре роздивитися, що пiд тiею тканиною. – То ви навiть трошки не глянули? – Питаете, чи не розгортав я ii? – Спокiйнi очi вирячилися вiд жаху. – Боже, нi. Археологи могли б так учинити рокiв зi сто тому – саме таким чином вони пошкодили чимало зразкiв. Пiд зовнiшнiми обгортками, певно, шари смоли, тож так просто iх не вiдгорнеш, треба вiдколювати. Це не просто руйнування, а й неповага. Я нiколи так не вчинив би. – Вiн подивився на молоду темнокосу жiнку. – Джозефiна мене за це вбила б. – То це ваша колега? – Так, докторка Пульчiлло. – На вигляд iй рокiв шiстнадцять. – Правда ж? Але розумна надзвичайно. Саме вона органiзувала це сканування. А коли лiкарнянi юристи намагалися протестувати, Джозефiна все одно змогла вiдстояти свое. – Чому юристи були проти? – Чесно? Тому що пацiентка не могла надати iнформовану згоду. Мора засмiялася, не вiрячи власним вухам. – Вони хотiли отримати письмову згоду вiд мумii? – Коли ти юрист, мусиш розставити усi крапки над i. Навiть якщо пацiентка уже кiлька тисяч рокiв мертва. Докторка Пульчiлло прибрала усi пакувальнi матерiали i приедналася до них у кiмнатi перегляду, зачинивши дверi помiж примiщеннями. Тепер мумiя лежала вiдкрита у своему ящику, чекаючи на першi променi рентгену. – Докторе Робiнсон? – озвався технiк, тримаючи пальцi на клавiатурi. – Перш нiж почати сканування, треба ввести данi пацiентки. Яку дату народження iй прописати? Куратор насупився. – Господи. Невже дата народження аж так необхiдна? – Я не можу почати сканування, поки не заповню всi бланки. Вводив нульовий рiк, але комп’ютер не сприймае. – Може, використаете вчорашню? Нехай iй буде один день. – Гаразд. Тепер програма наполягае на встановленнi статi. Чоловiча, жiноча або iнша? Робiнсон клiпнув. – Є окрема категорiя «iнша»? Технiк вишкiрився. – Нiколи не мав нагоди поставити там галочку. – Ну то поставте сьогоднi. На масцi жiноче обличчя, але тут не вгадаеш. Ми не можемо бути певнi, поки не проведемо сканування. – Гаразд, – мовив доктор Брiр, радiолог. – Ми готовi. Робiнсон кивнув. – Починаймо. Вони зiбралися навколо монiтора, чекаючи на першi зображення. У вiкно було видно, як узголiв’я стола, де розташовувалася голова Мадам Ікс, в’iхало у пундикоподiбний отвiр, i почалося бомбардування рентгенiвськими променями пiд рiзними кутами. Комп’ютерна томографiя не була чимось новим для медицини, але в археологii почала використовуватися нещодавно. Нiхто в кiмнатi ранiше не бачив, як проходить сканування мумii, i поки всi присутнi скупчилися перед екраном, Мора не забувала, що камера ходить по iхнiх обличчях, готова записувати реакцiю. Нiколас Робiнсон, який стояв бiля неi, похитувався на п’ятах, заражаючи знервованiстю всiх присутнiх. Мора вiдчула, як ii пульс пришвидшуеться, вигнула шию, щоб краще бачити екран. Перше зображення змусило усiх нетерпляче зiтхнути. – Це просто ящик, – пояснив доктор Брiр. Мора зиркнула на Робiнсона й побачила, що його вуста стиснулися у тонку лiнiю. Невже Мадам Ікс виявиться лише купою ганчiр’я? Докторка Пульчiлло бiля нього була не менш напружена: вона вчепилася у спинку стiльця радiолога й зазирала через його плече, чекаючи на ознаку чогось людського – що завгодно, аби воно пiдтверджувало, що в цих бинтах лежить мертве тiло. Наступна картинка змiнила все. Це був навдивовижу яскравий диск, i щойно вiн з’явився на екранi, усi спостерiгачi одночасно й рiзко вдихнули. Кiстка. Доктор Брiр сказав: – Це верхня частина черепа. Я вас вiтаю, там безперечно хтось е. Робiнсон i Пульчiлло радiсно поплескали одне одного по спинi. – Ми саме на це чекали! – вигукнув вiн. Пульчiлло широко усмiхнулася: – Тепер можна добудовувати той виставковий зал. – Мумii! – Робiнсон вiдкинув голову назад i зареготав. – Усi люблять мумii! На екранi з’являлися новi фрагменти черепа, привертаючи iхню увагу: порожнина була заповнена не мозковою речовиною, а мотузками, схожими на кубло хробакiв. – Ллянi мотузки, – зачудовано пробелькотiла докторка Пульчiлло, наче нiчого прекраснiшого в свiтi не бачила. – Мозкова речовина вiдсутня, – завважив технiк. – Так, мозок зазвичай видаляли. – Це правда, що мертвим устромляли в носа гак i висмикували мiзки? – запитав вiн. – Майже правда. Мозок так просто не висмикнути, вiн надто м’який. Імовiрно, вони використовували якийсь iнструмент, щоб збити його до рiдкого стану, а тодi нахиляли тiло i мозок справдi витiкав через нiс. – Оце так жесть, – пробуркотiв технiк. Але вiн ловив кожне слово Пульчiлло. – Череп могли лишити порожнiм або напхати лляними мотузками з ладаном, як ось тут. – Що таке взагалi цей ладан? Завжди було цiкаво. – Ароматна смола. Їi видобувають з особливоi породи дерев у Африцi. Вiн дуже цiнувався в прадавньому свiтi. – Ось чому один iз трьох царiв принiс його у Вiфлеем. Докторка Пульчiлло кивнула. – Дуже цiнний дар. – Гаразд, – мовив доктор Брiр. – Ми опустилися вже нижче очниць. Тут ви бачите верхню щелепу i… Вiн замовк i примружився, вдивляючись у неочiкувану темну пляму. – О господи, – пробелькотiв Робiнсон. – Щось металеве, – сказав Брiр. – У ротовiй порожнинi. – Це може бути золотий листок, – сказала Пульчiлло. – У греко-римську добу до рота iнодi клали золотi листки. Робiнсон розвернувся до камери, яка записувала кожне слово. – Схоже, у ротi е метал. Це пiдтверджуе наше орiентовне датування греко-римською епохою… – А це що таке? – вигукнув доктор Брiр. Мора рiзко розвернулася до екрана. У нижнiй щелепi мумii з’явилася яскрава пляма у формi зiрки – приголомшлива, бо ii не мало би бути у двотисячолiтньому тiлi. Судмедекспертка нахилилася ближче, вдивляючись у те, на що й не звернула б уваги, якби це тiло опинилося на ii столi для розтину. – Я розумiю, що це неможливо, – тихо мовила вона, – але знаете, на що це схоже? Радiолог кивнув. – Це схоже на пломбу. Мора розвернулася до доктора Робiнсона, шокованого не менше за iнших присутнiх. – Щось подiбне уже знаходили в египетських мумiях? – запитала вона. – Пролiкованi зуби, якi можна переплутати iз сучасними пломбами? Вiн похитав головою, дивлячись на неi широко розплющеними очима. – Але це не значить, що египтяни не вмiли такого робити. Їхня медицина була найрозвинутiшою в давньому свiтi. – Вiн перевiв погляд на колегу. – Джозефiно, що ти скажеш? Це твоя спецiалiзацiя. Докторка Пульчiлло намагалася знайти вiдповiдь. – Є… медичнi папiруси епохи стародавнього царства. Там описуеться, як закрiпити зуби, якщо вони хитаються, як встановлювати зубнi мiстки. Один цiлитель прославився тим, що робив зуби. Тож ми знаемо, що вони були доволi винахiдливi у стоматологii. Значно випереджали свiй час. – Але чи були в них такi засоби? – спитала Мора, показуючи на екран. Жiнка збентежено перевела очi на зображення. – Якщо й були, то менi про це не вiдомо, – тихо вiдповiла вона. На монiторi з’являлися новi зображення у вiдтiнках сiрого – тiло, немов нарiзане на скибки. Цю пацiентку можна було опромiнювати з усiх бокiв, пiддавати величезним дозам радiацii – вона не боялася раку чи побiчних ефектiв. Опромiнення продовжувало атакувати ii тiло, i вона спокiйно цьому пiддавалася. Вражений побаченим ранiше, Робiнсон вигнувся вперед, мов натягнутий лук, готовий до нових несподiванок. З’явилися першi скибки грудноi клiтки, чорноi й порожньоi. – Схоже, легенi видаленi, – сказав радiолог. – Бачу лише зморщену частинку середостiння у грудях. – Це серце, – сказала Пульчiлло, уже спокiйнiше. Принаймнi на це вона очiкувала. – Його завжди намагалися залишити на мiсцi. – Саме серце? Вона кивнула. – Воно вважалося вмiстилищем розуму, тому його вiд тiла не вiддiляли. У «Книзi мертвих» е три окремi закляття для того, щоб серце лишалося на мiсцi. – А iншi органи? – поцiкавився технiк. – Чув, що iх складали у спецiальнi глеки. – Це до двадцять першоi династii. Десь пiсля тисячного року до нашоi ери органи почали загортати у чотири згортки й повертати до тiла. – Отже, ми маемо iх побачити? – Якщо ця мумiя – епохи Птолемеiв, то так. – Гадаю, я можу зробити припущення щодо ii вiку на час смертi, – сказав радiолог. – Зуби мудростi повнiстю виросли, шви черепа закритi. Але дегенеративних змiн у хребтi я не бачу. – Молода, але доросла, – сказала Мора. – Ймовiрно, до тридцяти п’яти рокiв. – У ту епоху, в яку вона жила, тридцять п’ять – це глибока зрiлiсть, – завважив Робiнсон. Сканування пройшло грудну клiтку, променi прорiзали шари обгорток, панцир висохлоi шкiри й кiсток, вiдкриваючи черевну порожнину. Те, що бачила Мора, було моторошно незнайомим, дивним, наче розтин прибульця. Там, де мали б бути печiнка й селезiнка, шлунок та пiдшлункова залоза, лежали подiбнi на змiй кiльця лляноi тканини, – у цьому внутрiшньому ландшафтi не було нiчого звичного. Лише яскравi вузли хребцiв нагадували, що це справдi людське тiло, вичищене до оболонки й напхане ганчiр’ям, наче лялька. Для неi анатомiя мумii могла бути чужою, та для Робiнсона й Пульчiлло це була знайома територiя. З появою нових зображень вони схилялися все ближче до екрана, завважуючи деталi. – Ось, – вигукнув Робiнсон, – чотири ллянi згортки з органами. – Гаразд, переходимо до тазу, – сказав доктор Брiр i показав на двi блiдi арки – верхнi краi гребенiв клубових кiсток. Шматок за шматком, комп’ютер збирав i обробляв данi рентгенiвських променiв, i таз поволi набував форми. Кожне зображення дражнило новими подробицями, як у цифровому стриптизi. – Подивiться на форму тазовоi апертури, – завважив доктор Брiр. – Це жiнка, – сказала Мора. Радiолог кивнув. – Я б сказав, що це доволi точно. Вiн озирнувся до археологiв i широко всмiхнувся. – Тепер можете офiцiйно називати ii Мадам Ікс, це не Мiстер Ікс. – Погляньте на лобкове зрощення, – додала Мора, не зводячи очей з екрана. – Розходження немае. – Погоджуюся, – кивнув Брiр. – І що це значить? – запитав Робiнсон. Мора взялася пояснювати: – Коли дитина, народжуючись, проходить через тазову апертуру, цей процес може спричинити роздiлення тазових кiсток у мiсцi зрощення. Схоже на те, що ця жiнка дiтей не мала. Технiк засмiявся. – Ваша мумiя не була мамою. Сканування вже йшло нижче тазу, було видно зрiзи стегнових кiсток в оболонцi зiв’ялоi плотi. – Нiку, треба зателефонувати Саймону, – сказала Пульчiлло. – Вiн, певно, чекае бiля телефона. – Боже, геть забув. – Робiнсон дiстав мобiльний, набрав номер боса. – Саймоне, знаете, на що я зараз дивлюся? Так, вона розкiшна. Плюс, ми знайшли кiлька несподiванок, тож пресконференцiя буде… Вiн замовк, завмер, дивлячись на екран. – Якого дiдька? – бовкнув технiк. Зображення, яке сяяло зараз на екранi, було таким несподiваним, що кiмната поринула у повне мовчання. Якби на столi лежала жива пацiентка, Мора без проблем установила б маленький металевий об’ект у литцi, який розбив тендiтну колону малоi гомiлковоi кiстки. Але цьому металу не було мiсця у нозi Мадам Ікс. Кулi не було мiсця в епосi Мадам Ікс. – Це те, що я думаю? – спитав технiк. Робiнсон похитав головою. – Це мае бути посмертне пошкодження. Що ж iще? – Посмертне пошкодження двотисячолiтньоi давнини? – Я… Саймоне, я передзвоню. Робiнсон дав вiдбiй. Розвернувся до оператора й наказав: – Вимкнiть. Вимкнiть негайно запис. – Глибоко вдихнув. – Гаразд. Гаразд… Пiдiйдемо до справи розважливо. Вiн випростався, набираючись упевненостi, натрапивши на очевидне пояснення. – Мисливцi на сувенiри часто пошкоджують чи псують мумii. Вочевидь, хтось вистрелив у цю. А музейний працiвник намагався це виправити i обгорнув ii наново. Тому ми не бачили вхiдного отвору у пов’язках. – Усе було не так, – втрутилася Мора. Робiнсон клiпнув. – Тобто? Це едине можливе пояснення. – Ногу було пошкоджено не посмертно. Це сталося, поки жiнка була ще жива. – Це неможливо. – Боюся, докторка Айлс мае рацiю, – сказав радiолог i глянув на Мору. – Ви про ранне утворення кiстковоi мозолi на мiсцi трiщини? – Що ви маете на увазi? – запитав Робiнсон. – Що за кiсткова мозоль? – Це ознака того, що зламана кiстка вже почала заживати, коли ця жiнка померла. Вона прожила принаймнi кiлька тижнiв пiсля поранення. Мора розвернулася до куратора. – Звiдки у вас ця мумiя? Окуляри Робiнсона знову сповзли до кiнчика носа, вiн дивився понад ними, наче загiпнотизований сяйвом у нозi мумii. Вiдповiла докторка Пульчiлло, ледь чутним шепотом: – У пiдвалi музею. Нiк… доктор Робiнсон знайшов ii у сiчнi. – А звiдки музей ii отримав? Пульчiлло похитала головою. – Ми не знаемо. – Мають бути якiсь записи. Щось у ваших документах мусить указувати на те, звiдки вона з’явилася. – Нiчого немае, – сказав Робiнсон. До нього нарештi повернувся голос. – Музеевi Крiспiна сто тридцять рокiв, багатьох документiв бракуе. Ми не знаемо, скiльки вона пролежала у пiдвалi. – То як ви ii знайшли? Навiть у добре кондицiонованому примiщеннi на чолi доктора Робiнсона виступив пiт. – Мене найняли три роки тому, i я почав iнвентаризацiю колекцii. Так i натрапив на неi. Лежала у ящику без позначень. – І це вас не здивувало? Знайти таку рiдкiсть, як египетська мумiя, у непозначеному ящику? – Але ж мумii не такi вже й рiдкiснi. У дев’ятнадцятому столiттi в Єгиптi iх можна було купити по п’ять доларiв, тож американськi туристи привозили iх додому сотнями. Вони лежали на горищах, у антикварних крамничках. Цирк почвар у Нiагара-Фоллз навiть заявляв, що мае в своiй колекцii мумiю Рамзеса Першого. Тож не така вже й дивина – знайти мумiю в музеi. – Докторко Айлс? – озвався радiолог. – Маемо попередню рентгенограму. Ви захочете це побачити. Мора розвернулася до екрана. На ньому свiтився звичний рентгенiвський знiмок – такi вона вiшала на власному негатоскопi у морзi. І не потребувала радiолога, щоб зрозумiти, що на ньому зображено. – Тут не може бути сумнiвiв, – сказав доктор Брiр. «Нi. Жодних сумнiвiв. Це – куля в нозi». Мора дiстала мобiльний. – Докторко Айлс, кому ви дзвоните? – спитав Робiнсон. – Викликаю транспорт iз моргу, – вiдповiла вона. – Тепер Мадам Ікс – справа судово-медичноi експертизи. 3 – Це менi здаеться чи ми з тобою збираемо всi чудернацькi справи? – спитав детектив Баррi Фрост. Проiжджаючи повз фургони телевiзiйникiв до стоянки бюро судово-медичноi експертизи, Джейн Рiццолi подумала, що Мадам Ікс – i справдi та ще чудасiя. Була ще тiльки восьма ранку, а гiени уже клацали щелепами, жадiбнi до подробиць нерозкритоi справи, яку Джейн зустрiла скептичним пирханням, коли iй учора зателефонувала Мора. Фургони телеканалiв принесли усвiдомлення того, що час посерйознiшати, час змиритися з тим, що це, зрештою, не розiграш вiд судмедекспертки, яка славилася винятковою вiдсутнiстю почуття гумору. Джейн припаркувала авто й оглянула фургони, питаючи себе, скiльки ще камер чекатиме на них iз Фростом, коли вони виходитимуть iз будiвлi. – Принаймнi це тiло смердiти не буде, – завважила вона. – Але вiд мумiй можна пiдчепити рiзнi хвороби. Вона розвернулася до напарника: його блiде хлопчакувате обличчя було серйозно стривожене. – Якi ще хвороби? – запитала Джейн. – Вiдколи Елiс поiхала, я багато дивлюся телевiзор. Учора на «Дискаверi» була передача про те, що мумii можуть переносити спори. – У-у-у, страшнi спори. – Це не жарт, – наполiг Фрост. – Вiд цього можна захворiти. – Боже, сподiваюся, Елiс скоро повернеться. Бо в тебе передозування каналом «Дискаверi». Коли вони вийшли з автомобiля, повiтря було таке вологе, що й без того неслухняне волосся Джейн закрутилося дрiбними кучерями. За чотири роки служби у вiддiлi розслiдування вбивств вона багато разiв iшла цiею дорогою до лабораторii судово-медичноi експертизи – ковзаючи на кризi у сiчнi, бiгом у березневу зливу, ледь переставляючи ноги на розпеченому асфальтi у серпнi. Цi кiлькадесят крокiв були добре iй знайомi, так само як i похмуре мiсце призначення. Вона вiрила, що з часом ця мандрiвка стане простiшою, що колись вона матиме iмунiтет до усiх тих жахiв, якi можуть чекати на столi з неiржавноi сталi. Але пiсля народження дочки Реджини рiк тому смерть стала для неi жаскiшою, нiж була до того. Материнство не робить тебе сильнiшою – стаеш вразливiшою й боiшся того, що смерть може у тебе забрати. Однак сьогоднi в морзi чекали не жахи, а дещо значно цiкавiше. Увiйшовши до передпокою зали для розтинiв, Джейн негайно рушила до вiкна, прагнучи побачити тiло на столi. «Бостон Глоуб» назвала цю мумiю Мадам Ікс – влучне прiзвисько, що викликало в уявi палку красуню, темнооку Клеопатру. Натомiсть вона побачила висохлу оболонку, загорнуту в ганчiр’я. – На вигляд мов тамале[3 - Мезоамериканська страва з кукурудзяного тiста, в яке загортаються рiзнi начинки i готуються на парi.] з людини, – завважила Джейн. – Хто ця дiвчина? – спитав Фрост, дивлячись у вiкно. У кiмнатi було двое не знайомих Джейн людей – високий сухорлявий чоловiк у професорських окулярах i мiнiатюрна молода брюнетка у блакитних джинсах, що визирали з-пiд халата. – Це мають бути археологи з музею. Обое будуть присутнi на розтинi. – То вона – археологиня? Ого. Джейн роздратовано штурхонула його лiктем. – Варто Елiс на кiлька тижнiв поiхати, i ти одразу ж забуваеш, що одружений. – Просто не думав, що археологи бувають такi привабливi. Вони вдягнули бахiли й халати i рушили до лабораторii. – Привiт, док, – сказала Джейн. – Це серйозно справа для нас? Мора вiдвернулася вiд негатоскопа, подивилася на неi смертельно серйозно – утiм, як завжди. Там, де iншi патологоанатоми могли жартувати чи сипати iронiчними коментарями над столом, Мора нечасто навiть смiялася в присутностi мертвих. – Зараз дiзнаемося, – вiдповiла вона й вiдрекомендувала iм пару, яку Джейн бачила у вiкно. – Це куратор, доктор Нiколас Робiнсон. І його колега, докторка Джозефiна Пульчiлло. – Ви обое з музею Крiспiна? – запитала Джейн. – І дуже незадоволенi тим, що я збираюся робити, – завважила Мора. – Це просто нищення, – сказав Робiнсон. – Мае бути iнший спосiб отримати цю iнформацiю, окрiм як розрiзати ii. – Саме тому я й хотiла, щоб ви були тут, докторе Робiнсон, – сказала судмедекспертка. – Щоб мiнiмiзувати пошкодження. Останне, чого я хочу, – зiпсувати ваш експонат. – Я думала, КТ вчора чiтко показало кулю, – сказала Джейн. – Ось рентгенiвськi знiмки, зробленi вранцi, – вказала на негатоскоп Мора. – Що скажете? Джейн пiдiйшла ближче, вдивилася у знiмки. Те, що свiтилося у правiй литцi, безперечно, було схоже на кулю. – От тепер розумiю, чому ви вчора так розпсихувалися. – Я не психувала. Детектив зареготала. – Нiчого ближчого до цього я вiд вас iще не чула. – Визнаю, побачивши це, я була шокована. Як i всi ми. – Мора показала на кiстки внизу правоi ноги. – Завважте: мала гомiлкова кiстка була зламана, iмовiрно – власне, пострiлом. – Ви кажете, це сталося, коли вона була ще жива? – Тут помiтно, що вже почалося утворення кiстковоi мозолi. Кiстка почала зростатися, коли вона померла. – Але ii обгорткам двi тисячi рокiв, – сказав доктор Робiнсон. – Ми це пiдтвердили. Джейн удивилася в рентгенiвськi знiмки, намагаючись логiчно пояснити побачене. – Можливо, це не куля. Якась старовинна металева штукенцiя. Вiстря списа, чи щось таке. – Це не вiстря списа, Джейн, – заперечила Мора. – Це куля. – То дiстаньте ii. Доведiть. – І що буде, як доведу? – Тодi матимемо тут бiсову крутиголовку, еге ж? Тобто, як це взагалi можна пояснити? – Знаете, що сказала Елiс, коли я iй вчора про це розповiв? – заговорив Фрост. – Подорож у часi. Це перше, про що вона подумала. Джейн засмiялася. – Вiдколи це Елiс узялася так тебе лякати? – Знаеш, у теорii цiлком можливо повернутися назад у часi, – сказав вiн. – Привезти пiстолет до стародавнього Єгипту. Мора нетерпляче втрутилася: – Можемо повернутися до реальних вiрогiдностей? Джейн насупилася, дивлячись на яскравий шмат металу – такий схожий на тi, що вона вже стiльки разiв бачила на рентгенiвських знiмках позбавлених життя кiнцiвок та розтрощених черепiв. – От iз ними у мене проблема, – мовила вона. – То, може, просто розрiжете ii i побачите, що там за метал? Може, археологи мають рацiю. Може, ви надто поспiшно робите висновки, док. Утрутився Робiнсон: – Мiй обов’язок як куратора – оберiгати ii, не дозволити бездумно розтинати. Можете принаймнi обмежити пошкодження мiсцем, про яке йде мова? Мора кивнула. – Це буде розсудливо. Вона пiдiйшла до стола. – Перевернiмо ii. Якщо е вхiдний отвiр, вiн мае бути у правiй литцi. – Буде краще, якщо працюватимемо спiльно, – сказав Робiнсон. Вiн пiдiйшов до голови, а Пульчiлло стала бiля нiг. – Маемо тримати усе тiло, щоб жодна частина не зазнала надмiрного навантаження. То, може, вiзьмемося вчотирьох? Мора просунула обтягнутi рукавичками руки пiд плечi мумii й сказала: – Детективе Фрост, вiзьметеся за стегна? Фрост завагався, дивлячись на плямистi ллянi обгортки. – Хiба нам не треба вдягнути маски чи щось таке? – Ми просто перевернемо ii, – сказала Мора. – Я чув, що вони розносять хвороби. Вдихаеш отi спори – i маеш пневмонiю. – Та заради Бога! – втрутилася Джейн. Вдягнула рукавички й пiдiйшла до стола. Пiдсунувши долонi пiд стегна мумii, сказала: – Готова. – Гаразд, пiднiмаймо, – мовив Робiнсон. – Тепер перевертаймо. Ось так… – Ого, вона майже невагома, – завважила Рiццолi. – Живе людське тiло складаеться переважно з води. Видалити органи, висушити каркас – i отримаете лише частину колишньоi ваги. Разом з усiма обгортками вона важить кiлограмiв двадцять п’ять, не бiльше. – Це як сушену яловичину роблять, га? – Саме такою вона i е. Сушена людина. Тепер опускаймо ii, обережно. – Знаете, я ж не жартував про спори, – подав голос Фрост. – У передачi бачив. – Ви говорите про прокляття фараонiв? – запитала Мора. – Так, – погодився Фрост. – Саме про це я й кажу! Усi тi люди померли пiсля того, як спустилися до його могили. Вони вдихнули якiсь спори й похворiли. – Аспергiлли – сказав Робiнсон. – Коли команда Говарда Картера потурбувала гробницю, вони, певно, вдихнули спори, якi багато столiть накопичувалися всерединi. Деякi з них смертельно захворiли на грибкову пневмонiю. – То Фрост не маячню каже? – запитала Джейн. – Мумiя справдi була проклята? У Робiнсонових очах блимнуло роздратування. – Звiсно ж, жодного прокляття немае. Так, кiлька людей померли, але пiсля того, що Картер та його люди зробили з бiдолашним Тутанхамоном, може, вони й заслужили на прокляття. – Що вони з ним зробили? – знову запитала Джейн. – Вони його сплюндрували. Розрiзали, поламали йому кiстки, розiрвали на частини, шукаючи коштовностi та амулети. Вони знищили його, щоб дiстати з гробницi, вiдiрвали руки й ноги. Вiдрубали голову. То була не наука, а святотатство. – Вiн подивився на Мадам Ікс, i Джейн побачила в його очах захоплення, навiть любов. – Ми не хочемо, щоб iз нею сталося те ж саме. – Останне, чого я хочу, – пошкодити ii, – запевнила його Мора. – Тому знiмемо обгортки лише там, де це необхiдно, щоб дiзнатися, з чим ми маемо справу. – Ви, напевно, не зможете просто розгорнути ii, – сказав Робiнсон. – Якщо внутрiшнi обгортки за традицiею просочили смолою, вони будуть мiцно склеенi. Мора ще раз подивилася на рентгенiвський знiмок, тодi потягнулася по скальпель та пiнцет. Джейн багато разiв бачила, як Мора рiже iншi тiла, але ще нiколи судмедекспертка не вагалася так довго, занiсши скальпель над литкою, наче боялася зробити перший розрiз. Те, що вони задумали, навiки пошкодить Мадам Ікс, i Робiнсон iз Пульчiлло несхвально стежили за цим. Мора зробила розрiз. Це не був звичний упевнений рух, яким вона врiзалася у плоть. Вiдтак судмедекспертка обережно пiдняла пiнцетом лляну обмотку, щоб розiтнути скальпелем тканину, шар за шаром. – Доволi легко вiдходить, – завважила вона. Докторка Пульчiлло насупилася. – Це незвично. Зазвичай бинти просочують розплавленою смолою. Коли мумii розгортали у тридцятих роках дев’ятнадцятого столiття, обгортки iнодi доводилося мало не ламати. – А для чого взагалi ця смола? – запитав Фрост. – Щоб бинти трималися купи. Вони тверднули й утворювали оболонку наче з пап’е-маше, щоб захищала вмiст. – Я пройшла останнiй шар, – повiдомила Мора. – Смоли не було зовсiм. Джейн вигнула шию, щоб зазирнути пiд обгортки. – Це ii шкiра? Схожа на старий чобiт. – Чоботи саме з висушеноi шкiри й роблять, детективе Рiццолi, – сказав Робiнсон. – До певноi мiри. Мора потяглася по ножицi, обережно розрiзала бинти, вiдкривши бiльше тiла. Воно нагадувало обгорнутi коричневим пергаментом кiстки. Мора знову зиркнула на знiмок, навела на литку збiльшувальне скло. – Не бачу вхiдноi рани. – Отже, поранення не посмертне, – сказала Джейн. – Це збiгаеться з тим, що видно на рентгенi. Сторонне тiло, ймовiрно, потрапило туди ще за ii життя. Вона прожила достатньо довго для того, щоб переламана кiстка почала гоiтися й закрилася рана. – Скiльки на це потрiбно? – Кiлька тижнiв. Можливо, мiсяць. – Хтось мав пiклуватися про неi протягом цього часу, так? Їi треба було принаймнi годувати. Мора кивнула. – Тому визначити причину смертi стае ще складнiше. – Причину смертi? – перепитав Робiнсон. – Що ви маете на увазi? – Іншими словами, нам цiкаво, чи ii не вбили, – вiдповiла Рiццолi. – Спочатку вирiшимо нагальнiше питання. Мора потяглася по нiж. Шкiра затвердла вiд мумiфiкацii, i розiтнути висушену плоть було непросто. Глянувши на той бiк стола, Джейн побачила, як докторка Пульчiлло стиснула вуста, наче придушуючи протест. Але як би вона не протестувала щодо цiеi процедури, очей вiдвести не могла. Усi схилилися над столом, навiть Фрост, якого так лякали спори, – спiльна увага була прикута до вiдкритоi дiлянки ноги, коли Мора взяла пiнцет i занурила його кiнчики у розрiз. Кiлька секунд покопирсалася у зморщенiй тканинi, перш нiж пiдчепила головний трофей. Із брязкотом кинула його на сталеву тацю. Докторка Пульчiлло рiзко втягнула повiтря. То було не вiстря списа, не обламаний кiнчик ножа. Мора нарештi висловила очевидне: – Гадаю, тепер можна впевнено сказати, що Мадам Ікс не двi тисячi рокiв. 4 – Я не розумiю, – пробелькотiла докторка Пульчiлло. – Тканину обстежили. Вуглецевий аналiз пiдтвердив вiк. – Одначе, це куля, – махнула на тацю Джейн. – Двадцять другий калiбр. Паскудний у вас був аналiз. – Його робила поважна лабораторiя! І вони були переконанi в результатi. – Ви обидвi можете мати рацiю, – тихо сказав Робiнсон. – Та ну? – Детектив перевела погляд на нього. – Хотiла б я знати як. Археолог глибоко вдихнув i вiдступив вiд столу, наче йому стало затiсно. – Я час вiд часу бачу iх у продажу. Не знаю, яка частина справжня, але певен, що на антикварному ринку можна знайти оригiнали. – Чого? – Обгорток мумiй. Їх простiше знайти, нiж самi тiла. Я бачив на «Ebay». Джейн сполохано засмiялася. – Можна купити обгортки вiд мумiй онлайн? – Колись мумiями активно торгували по всьому свiту. Їх мололи й використовували як лiки, експортували до Англii на добриво. Заможнi туристи привозили iх додому i влаштовували розгортальнi вечiрки. Запрошували друзiв подивитися, як знiмають бинти. Позаяк у обгортки часто вкладали амулети й коштовностi, це було наче полюванням за скарбами iз сувенiрами для гостей. – То була розвага? – не повiрив почутому Фрост. – Розгортати мерця? – Так робили у найвишуканiших вiкторiанських господах, – сказав Робiнсон. – Ви розумiете, як мало поваги було до мертвих Єгипту. Коли тiло було розгорнуте, його часто викидали чи спалювали. А от бинти залишали на згадку. Саме тому iх досi можна знайти в продажу. – Тож обгортки можуть бути старовинними, на вiдмiну вiд самого тiла, – пiдсумував Фрост. – Це пояснюе результати радiовуглецевого датування. А ось сама Мадам Ікс… Робiнсон зачудовано похитав головою. – Ми однаково не можемо довести, що це вбивство, – сказав Фрост. – Вогнепальне поранення, яке вже почало гоiтися, – не доказ. – Сумнiваюся, що вона добровiльно пiшла на мумiфiкацiю, – пирхнула Джейн. – Насправдi це цiлком можливо, – сказав Робiнсон. Усi розвернулися до куратора, який мав цiлковито серйозний вигляд. – Добровiльно погодилася на те, щоб iй вийняли органи й мiзки? – перепитала Рiццолi. – Красно дякую. – Деякi люди саме для цього заповiдають твоi тiла. – О, я i про це передачу бачив, – утрутився Фрост. – Теж на «Дискаверi». Якийсь археолог насправдi мумiфiкував тiло. Джейн подивилася на загорнуту в тканину покiйницю. Уявила, як це – коли тебе шар за шаром загортають у задушливi бинти. Тисячу, двi тисячi рокiв пролежати у ллянiй гамiвнiй сорочцi, аж поки допитливий археолог не вирiшить зняти ii й вiдкрити висохлi рештки. Не прах до праху, а тiло до сушеного м’яса. Вона сковтнула. – Для чого комусь на це зголошуватися? – Це рiзновид безсмертя, вам не здаеться? – сказав Робiнсон. – Альтернатива розкладанню. Тiло зберiгаеться, тi, хто любить вас, не мусять вiддавати його на поталу гниттю. «Тi, хто любить вас». Джейн пiдвела погляд до нього. – Хочете сказати, це мiг бути вчинок iз любовi? – Це може бути способом утримати людину, яку любиш. Уберегти ii вiд хробакiв, вiд гниття. «Це те, що трапляеться з усякою плоттю», – подумала Рiццолi, й температура у кiмнатi, здалося, рiзко впала. – Може, тут iдеться зовсiм не про любов, а про володiння. Робiнсон зустрiвся з нею поглядом, вочевидь, стривожений такою ймовiрнiстю. Тихо сказав: – Я про це не подумав. Джейн розвернулася до Мори. – Починайте розтин, док. Нам потрiбна iнформацiя. Мора пiдiйшла до негатоскопа, зняла знiмки ноги, замiнила знiмками зi сканування. – Перевернiмо ii знову на спину. Цього разу, розрiзаючи смуги льону, що вкривали тулуб, судмедекспертка не марнувала зусиль на обережнiсть. Було зрозумiло, що вона врiзаеться не у прадавне тiло – це стало розслiдуванням смертi, й вiдповiдi знаходилися не у бинтах, а у плотi й кiстках пiд ними. Тканина розiйшлася, вiдкривши зморщену коричневу шкiру, пiд якою виднiлися ребра – кiстяне склепiння пiд пергаментним наметом. Переходячи до голови, Мора зняла розмальовану маску й почала знiмати тканину з обличчя. Джейн подивилася на КТ-знiмки на негатоскопi, перевела похмурий погляд на вiдкритий торс. – Органи було вийнято пiд час мумiфiкацii, так? Робiнсон кивнув. – Видалення нутрощiв уповiльнюе процес гниття. Це одна з причин того, чому тiла не розкладаються. – Але на животi лише одна маленька рана, – вона вказала на незграбно зашитий надрiз iз лiвого боку. – Як можна дiстати усе крiзь такий отвiр? – Саме так органи видаляли египтяни. Крiзь невеликий надрiз iз лiвого боку. Той, хто обробляв це тiло, добре знаеться на старовинних методах. І, вочевидь, не вiдходив вiд них. – Що це за методи? Як саме зробити мумiю? – спитала Джейн. Доктор Робiнсон подивився на свою колегу. – Джозефiна бiльше про це знае. Може, вона пояснить. – Докторко Пульчiлло? – звернулася до неi Рiццолi. Молода жiнка, схоже, досi була вражена знахiдкою кулi. Вона прокашлялася, випросталася. – Бiльшiсть наших знань – вiд Геродота. Гадаю, можна назвати його мандрiвним письменником Грецii. Двi з половиною тисячi рокiв тому вiн iздив античним свiтом i писав про те, про що дiзнавався. Бiда в тому, що вiн часто плутав деталi, або ж дозволяв мiсцевим екскурсоводам себе обдурити. – Вона спромоглася усмiхнутися. – Це так по-людськи, правда ж? Тут вiн не вiдрiзнявся вiд туристiв у Єгиптi у нашi днi. Переслiдуваний торговцями абищицями, обманутий нечесними провiдниками. Простець за кордоном. – Що вiн писав про мумiй? – Вiн розповiдав, що все починалося з ритуального омивання тiла у розчинi натру. – Натру? – Це, по сутi, сумiш солей. Ви можете зробити таку, змiшавши стару-добру столову сiль та харчову соду – Соду? – Джейн знервовано засмiялася. – Тепер не зможу спокiйно дивитися на своi кухоннi коробки. – Омите тiло викладали на дерев’янi блоки, – вела далi Пульчiлло. – Робили невеликий розрiз, як ось цей, надзвичайно гострим ножем з ефiопського каменю, найiмовiрнiше – з обсидiану. Тодi якимось iнструментом у формi гака витягали органи крiзь цей отвiр. Порожне тiло промивали, насипали всередину натр i так само обкладали ним тiло зовнi на сорок днiв, щоб зневоднити. Наче рибу засолювали. Вона зупинилася, дивлячись на те, як ножицi Мори розрiзають останнi бинти на обличчi. – А далi? – пiдганяла ii Джейн. Пульчiлло сковтнула. – Пiсля цього тiло втрачало близько сiмдесяти п’яти вiдсоткiв ваги. Порожнину набивали льоном та смолою, iнодi повертали туди мумiфiкованi нутрощi. І… Вона замовкла, вирячивши очi, коли останнi бинти впали з голови мумii. Вони вперше побачили обличчя Мадам Ікс. На головi досi було довге чорне волосся. Шкiра рiзко натягнулася на виразних вилицях. Але Джейн вiдсахнулася, побачивши ii вуста. Вони були грубо зшитi, наче перед ними лежало чудовисько Франкенштейна. Пульчiлло похитала головою. – Це… це неправильно! – Рот зазвичай не зашивали? – запитала Мора. – Нi! Як тодi iсти у посмертi, як говорити? Це все одно, що приректи ii на вiчний голод. І вiчне мовчання. «Вiчне мовчання». Джейн подивилася на огиднi шви. «Ти чимось образила свого вбивцю? Вiдгавкнулася? Обiзвала його? Дала свiдчення проти нього? Це така твоя кара – мати довiку скутi вуста?» Тiло тепер було повнiстю вiдкрите, позбавлене усiх обгорток – висохла шкiра на кiстках. Мора зробила розрiз. Рiццолi не раз спостерiгала за тим, як докторка Айлс робить аутопсiю, i щоразу вiдсахувалася вiд смороду, що пiднiмався з першим же проникненням леза у грудну порожнину. Навiть найсвiжiшi тiла видавали запах гниття, хай i слабкий – схожий на сiрчаний вiдгомiн несвiжого подиху, тiльки от дихати цi пацiенти не могли. Джейн називала це «неживим подихом», вiн викликав у неi нудоту. Однак, коли нiж увiйшов у грудну клiтку Мадам Ікс, коли Мора методично вiддiлила ребра, пiдняла iх, мов старовинний нагрудник, вiдкриваючи порожнину, вiд мумii не йшов нудотний запах. На Джейн вiйнуло чимось навiть приемним, таким, що нагадувало прянощi. Замiсть того щоб вiдступити, вона нахилилася вперед, вдихнула глибше. «Сандалове дерево. Камфора. І щось iще, схоже на лакрицю й гвоздику». – Я цього не чекала, – сказала Мора й дiстала з порожнини якусь приправу. – Схоже на зiрочку анiсу, – зауважила Джейн. – Нетрадицiйно, я так розумiю? – Традицiйною була б мирра, – вiдповiла Пульчiлло. – Розплавлена смола. Вона маскувала сморiд i сприяла затвердiнню тiла. – Мирру непросто знайти у великiй кiлькостi, – додав Робiнсон. – Це може пояснити використання iнших прянощiв. – Іншi вони чи нi, а тiло добре збереглося. Мора дiстала з черевноi порожнини згортки тканини, поклала у миску для подальшого огляду. Дивлячись у порожнину, сказала: – Тут усе геть сухе. І немае запаху гниття. – То як ви встановите причину смертi, якщо органiв немае? – спитав Фрост. – Я поки що й не можу цього зробити. Вiн подивився на знiмок сканування на негатоскопi. – А з головою що? Мозку там немае. – Череп цiлий. Не бачу трiщин. Джейн дивилася на рот померлоi, на грубi шви, якi тримали губи докупи, i здригнулася вiд думки про голку, яка пробивае нiжну плоть. «Сподiваюся, це було зроблено пiсля смертi. Коли вона вже нiчого не вiдчувала». І розвернулася до негатоскопа. – А ця яскрава штука? – спитала, примружившись. – Схоже, це у ротi. – У неi в ротi е два металевi утовщення, – сказала Мора. – Одне схоже на пломбу. Але е щось у ротовiй порожнинi – значно бiльшого розмiру. Це може пояснити, для чого iй зашили рота: щоб ця рiч не випала. Докторка взяла ножицi. Шовний матерiал виявився не простою ниткою, а шкiряним шнуром, висохлим i майже скам’янiлим. Навiть коли Мора його розрiзала, вуста залишалися стуленими, наче примерзли, перетворивши рот на вузьку щiлину, яку треба було розкривати силою. Мора просунула мiж губами кiнчик гемостатичного затискача i почала м’яко розширювати отвiр. Метал шкрябнув по зубах, щелепний суглоб раптом голосно трiснув, i Джейн скривилася, дивлячись на те, як вiдпадае нижня щелепа. Вона провисла, вiдкриваючи досконало рiвнi зуби – будь-який сучасний ортодонт пишався б можливiстю назвати iх своею роботою. – Подивимося, що у неi в ротi, – сказала Мора. Потягнувшись усередину затискачем, вона дiстала довгасту золоту монету i поклала ii у сталеву тацю. Монета м’яко дзенькнула. Присутнi зачаровано витрiщилися на неi. Раптом Джейн розреготалася. – У когось тут точно хворе почуття гумору. На золотi були вибитi англiйськi слова: Я БУВ У ПІРАМІДАХ КАЇР, ЄГИПЕТ Мора перевернула монету. З iншого боку були вибитi три символи: сова, долоня й зiгнута рука. – Це картуш, – сказав Робiнсон. – Особиста печатка. Такi сувенiри продають по всьому Єгипту. Кажете ювелiру свое iм’я, вiн перекладае його iероглiфами i наносить на монету просто перед вами. – Що значать цi символи? – запитав Фрост. – Я бачу сову. Це ж, наче, знак мудростi? – Нi, цi iероглiфи читаються не як iдеограми, – вiдповiв Робiнсон. – Що таке iдеограма? – Символ, який представляе саме те, що на ньому зображено. Наприклад, людина, яка бiжить, значитиме слово «бiг». Або двое людей, якi б’ються, позначатимуть «вiйну». – А тут не так? – Нi, цi символи – фонограми. Вони позначають звуки, наче своя абетка. – Що ж тут написано? – Це не моя сфера. Джозефiна може прочитати. – Вiн розвернувся до колеги i спохмурнiв. – З тобою все гаразд? Молода жiнка пополотнiла, не гiрше за тiла, якi зазвичай опинялися на столi моргу. Вона дивилася на картуш так, наче у цих символах зачаiвся нечуваний жах. – Докторко Пульчiлло? – звернувся до неi Фрост. Вона рiзко пiдвела до нього очi, наче налякана звуком власного прiзвища. Пробелькотiла: – Усе гаразд. – Цi iероглiфи, можете iх прочитати? – спитала Джейн. Жiнка опустила погляд до картуша. – Сова… Сова позначае наш звук «м». Маленька долоня пiд нею звучатиме як «д». – А рука? Пульчiлло сковтнула. – Це вимовляеться як подовжене «а». – М-д-а? Що це за iм’я таке? – Може, Медея? – припустив Робiнсон. – Менi так здаеться. – Медея? – повторив Фрост. – Це ж про неi е грецька трагедiя? – Це оповiдь про помсту, – сказав археолог. – За мiфом, Медея покохала Язона з аргонавтiв, у них було двое синiв. Коли Язон покинув ii заради iншоi жiнки, Медея помстилася, вбивши власних синiв та свою суперницю. Все заради помсти. – І що сталося з Медеею? – спитала Джейн. – Є рiзнi варiанти, але у всiх вона тiкае. – Убивши власних дiтей? – Джейн похитала головою. – Якщо вона на волi, це паршиве закiнчення. – Можливо, в цьому вся суть iсторii: деякi люди, вчинивши зло, так i не отримують по заслузi. Рiццолi подивилася на картуш. – Отже, Медея – вбивця. Робiнсон кивнув. – І водночас – та, хто вижила. 5 Джозефiна Пульчiлло вийшла з автобуса й пiшла, наче в туманi, вздовж переповненоi Вашингтон-стрiт, не зважаючи на пожвавлений рух автомобiлiв i невтомне гупання стереосистем. На розi перейшла дорогу, i навiть вищання шин автiвки, що зупинилася за метр вiд неi, потурбувало менше, нiж побачене зранку в залi для аутопсii. Медея. Авжеж, це просто збiг. Так, тривожний, але що ще це може бути? Найвiрогiднiше, картуш навiть дав не точний переклад. Каiрськi торговцi дрiбничками розкажуть будь-яку казку, сподiваючись прибрати до рук вашi долари. Помахайте перед ними грошима – i вони нахабно присягатимуться, що сама Клеопатра була нiчого не вартою нiкчемою. Можливо, гравiювальника попросили написати Меддi, Мелодi чи Мейбел. Значно менш iмовiрно, що iероглiфи мали значити Медея, – поза контекстом грецькоi трагедii це iм’я майже не використовувалося. Вона здригнулася вiд ревiння клаксона, озирнулася й побачила, що за нею повзе чорний пiкап. Вiкно опустилося, й молодий чоловiк гукнув: – Гей, красунечко, пiдвезти тебе? У мене на колiнах багато мiсця! Один грубий жест iз використанням середнього пальця показав усе, що вона думала про цю пропозицiю. Юнак зареготав, i пiкап рвонув iз мiсця, плюючись вихлопом. Очi Джозефiни все ще сльозилися вiд диму, коли вона пiднялася сходами до свого будинку. Зупинилася бiля поштових скриньок, покопирсалася в сумочцi, шукаючи ключ, i раптом зiтхнула. Пiдiйшла до дверей квартири 1а й постукала. Дверi вiдчинилися, визирнув лупатий прибулець. – Ще не знайшли ключi? – спитав вiн. – Мiстере Гудвiн? Це ж ви, правда? – Що? О, перепрошую. Старi очi вже не тi, без окулярiв робокопа тi гвинтики й не розгледiти. Наглядач будинку зняв величезнi збiльшувальнi окуляри, i лупатий прибулець перетворився на цiлком звичайного чоловiка за шiстдесят: неслухнянi пасма сивого волосся стирчали у нього на головi, мов мiнiатюрнi рiжки. – То що, ключiв так i немае? – Певно, я iх десь на роботi поклала. Змогла зробити копii ключiв вiд авто та квартири, але… – Розумiю. Хочете новий поштовий ключ, так? – Ви казали, що мали змiнити замок. – Зранку змiнив. Заходьте, дам вам новий ключ. Джозефiна нерiшуче пiшла за ним до квартири. Якщо вже опиняешся у лiгвi мiстера Гудвiна, може й пiв години минути, перш нiж утечеш. Жильцi називали його мiстером Гудгвинтом, i причини цього ставали очевиднi з порога вiтальнi, точнiше, того, що мало б бути вiтальнею. То був справжнiй палац майстра на всi руки: усi горизонтальнi поверхнi були вкритi старими фенами, радiоприймачами – рiзноманiтною електронiкою на рiзних етапах розбирання чи перезбирання. «Просто хобi, – якось сказав вiн iй. – І не треба нiчого викидати. Я усе полагоджу!» Тiльки от треба зачекати рокiв iз десять, поки в нього руки дiйдуть. – Сподiваюся, ключi таки знайдуться, – сказав Гудвiн, проводячи ii повз десятки ремонтних проектiв, на яких збирався пил. – Я нервую, думаючи про те, що десь так просто лежать ключi вiд квартири. У свiтi нинi повно шахраiв. Знаете, як каже мiстер Любiн? – Нi. Вона не хотiла знати, що з цього приводу мав сказати набурмосений мiстер Любiн, ii сусiд. – Вiн бачив чорне авто, яке кружляло бiля нашого будинку. Щодня по обiдi проiздить повз, дуже повiльно, i чоловiк за кермом сидить. – Може, просто шукае, де припаркуватися. Я саме тому майже не iжджу машиною. Мало того, що пальне дороге, ще й шукай потiм, де стати. – Мiстер Любiн такi штуки вiдчувае. Знаете, що вiн колись шпигуном був? Джозефiна засмiялася. – Думаете, це правда? – А чому б нi? Ну навiщо йому про щось таке брехати. «Ви не уявляете, про що iнодi брешуть люди». Мiстер Гудвiн висунув шухляду, яка голосно задзеленчала, i дiстав ключ. – Тримайте. Мушу взяти з вас сорок п’ять баксiв за замiну замка. – Можете додати до рахунку за житло? – Авжеж. – Вiн широко усмiхнувся. – Я вам довiряю. «Я – остання, кому варто довiряти». Жiнка розвернулася, щоб пiти. – О, заждiть. У мене тут знову ваша пошта. Чоловiк пiдiйшов до захаращеного обiднього столу, взяв стос листiв та пакунок, перев’язанi гумкою. – Поштар не змiг просунути це до скриньки, тож я й сказав, що передам вам. – Вiн кивнув на пакунок. – Бачу, щось iще у «L.L.Bean» замовили, еге ж? Подобаються вам вони. – Так. Дякую, що взяли мою пошту. – То ви там одяг купуете, чи всяке туристичне знаряддя? – Переважно одяг. – І все пасуе? Навiть отак, через пошту? – Мене влаштовуе. – Натужно посмiхаючись, Джозефiна пiшла до виходу, поки вiн не почав розпитувати, де вона купила спiдню бiлизну. – До побачення. – От менi обов’язково треба помiряти, перш нiж купити одяг. Нiколи нiчого годящого через пошту не приходило. – Завтра принесу вам чек за квартиру. – І пошукайте ще ключi, гаразд? Нинi треба бути обачним, особливо такiй гарнiй дiвчинi, яка живе сама. Погано буде, якщо ключi опиняться у якогось зловмисника. Вона вискочила за дверi, рушила вгору сходами. – Заждiть! – гукнув мiстер Гудвiн. – Ще дещо, мало не забув. У вас е знайома на iм’я Джозефiна Соммер? Жiнка завмерла на сходах, стискаючи згорток пошти, зацiпенiла. Повiльно розвернулася до нього. – Перепрошую? – Поштар питав, чи то не ви, то я йому сказав, що ваше прiзвище – Пульчiлло. – Чому… чому вiн про це питав? – Бо прийшов лист iз вашою адресою, але на прiзвище Соммер, не Пульчiлло. Вiн подумав, що це може бути ваше дiвоче прiзвище, чи щось таке. Я йому сказав, що ви, власне кажучи, незамiжня. Та все ж адреса на листi ваша, а Джозефiн тут не так багато, тож я й подумав, що лист таки ваш. Тому й поклав його до вашоi пошти. Вона сковтнула. Пробелькотiла: – Дякую. – То це таки ви? Джозефiна не вiдповiла. Продовжила пiднiматися сходами, хоч i знала, що вiн дивиться на неi в очiкуваннi вiдповiдi. Поки вiн знову щось не запитав, пiрнула у свою квартиру й зачинила дверi. Вона стискала пошту так мiцно, що вiдчувала, як об неi б’еться серце. Зiрвала гумку, кинула пошту на низький столик. Конверти й глянцевi каталоги розлетiлися по стiльницi. Вiдсунувши пакунок, вона копирсалася у поштi, поки не помiтила конверт iз написом «ДЖОЗЕФІНІ СОММЕР», зробленим незнайомою рукою. Марка бостонська, але зворотноi адреси не було. «Хтось у Бостонi знае це iм’я. Що ще вони про мене знають?» Вона довго сидiла, не розкриваючи конверта, страшачись його вмiсту. Страшачись того, що щойно розкрие його – i життя змiниться. У цю останню мить вона ще могла побути Джозефiною Пульчiлло, тихою молодою жiнкою, яка не розповiдала про свое минуле. Археологинею з низькою зарплатнею, яка була рада сховатися у фондах музею Крiспiна, закопавшись у шматочки папiрусу та уривки тканини. «Я була обачна, – подумала вона. – Так ретельно стежила, щоб не пiднiмати голови, не зводити очей iз роботи, але минуле все одно мене наздогнало». Джозефiна глибоко вдихнула й нарештi розiрвала конверт. Усерединi була записка з чотирма словами, написаними великими друкованими лiтерами, – вони повiдомляли те, що вона й без того знала. ПОЛІЦІЯ ТОБІ НЕ ДРУГ 6 Екскурсоводка музею Крiспiна здавалася не менш старовинною за експонати у вiтринах. Сиву карлицю було заледве видно за стiйкою рецепцii, i звiдти вона проголосила: – Перепрошую, але ми вiдчиняемося рiвно о десятiй. Якщо буде ваша ласка повернутися за сiм хвилин, тодi я й продам вам квитки. – Ми не вiдвiдувачi, – сказала Джейн. – Полiцiя Бостона. Я детектив Рiццолi, а це – детектив Фрост. Мiстер Крiспiн чекае на нас. – Мене не поiнформували. – Вiн тут? – Так. Вони з мiс Дюк мають зустрiч нагорi, – вiдповiла жiнка, наголошуючи на «мiс» замiсть «мiз», немов пiдкреслюючи, що в цiй будiвлi досi прийнятi старомоднi правила етикету[4 - Звертання мiз (Ms.) наразi вживаеться як нейтральне, без пiдкреслення шлюбного статусу жiнки, на вiдмiну вiд мiс та мiсiс.]. Вона вийшла з-за стiйки, вiдкриваючи картату плiсировану спiдницю й гiгантськi ортопедичнi туфлi. На бiлiй бавовнянiй блузi був iменний бейдж: «МІСІС ВІЛЛЕБРАНДТ, ЕКСКУРСОВОДКА». – Я проведу вас до його кабiнету. Але спершу мушу замкнути касу. Сьогоднi знову очiкуемо на велику кiлькiсть вiдвiдувачiв, не хочу залишати ii без уваги. – О, та ми знайдемо дорогу, – сказав Фрост. – Тiльки скажiть, де його кабiнет. – Я не хочу, щоб ви заблукали. Фрост усмiхнувся iй чарiвною посмiшкою, призначеною для лiтнiх пань. – Я був бойскаутом, мем. Обiцяю, ми не заблукаемо. Та на мiсiс Вiллебрандт його чари не подiяли. Вона з пiдозрою глянула на нього крiзь окуляри у сталевiй оправi. – Третiй поверх, – мовила нарештi. – Можете поiхати лiфтом, але це буде дуже повiльно. І вказала на чорну клiтку, радше схожу на старовинну пастку, анiж на лiфт. – Пiдемо сходами, – вирiшила Джейн. – Тодi пройдiть прямо через головну галерею. Однак пройти «прямо» у цiй будiвлi було непросто. Коли Джейн та Фрост опинилися у галереi першого поверху, перед ними був лабiринт вiтрин. У першiй вiтринi мiстилася воскова скульптура джентльмена дев’ятнадцятого столiття у повний зрiст, убраного у вишуканий вовняний костюм iз жилетом. В однiй руцi вiн тримав компас, у другiй стискав пожовклу мапу. Хоча вiн стояв обличчям до них, очi чоловiка дивилися деiнде, зосередившись на якiйсь далекiй примарнiй цiлi, помiтнiй лише йому. Фрост нахилився, прочитав табличку бiля нiг джентльмена: – «Доктор Корнелiус М. Крiспiн, мандрiвник та науковець, 1830–1912 рр. Скарби, якi вiн привiз додому з усього свiту, стали початком музейноi колекцii Крiспiна». – Детектив випростався. – Ого. Уяви собi офiцiйну професiю – «мандрiвник». – «Багатiй» буде точнiше. – Джейн перейшла до наступноi вiтрини, де пiд лампочками мерехтiли золотi монети. – О, поглянь. Пишуть, що iз царства Креза. – Ось це був багатiй. – Тобто Крез насправдi жив? Я думала, що це казковий персонаж. Вони пiдiйшли до наступноi вiтрини, повноi керамiки та глиняних фiгурок. – Це шумерськi, круто, – захоплено сказав Фрост. – Знаеш, дуже старi штуки. Коли Елiс повернеться, приведу ii сюди. Музей iй сподобаеться. Дивно, що я нiколи про нього не чув. – Тепер про нього чули всi. Убивство – найкращий спосiб опинитися на мапi. Детективи все далi заглиблювалися у лабiринт вiтрин, проминаючи грецькi й римськi мармуровi бюсти, iржавi мечi й сяючi коштовностi, i стара дерев’яна пiдлога рипiла у них пiд ногами. У галерею було напхано стiльки вiтрин, що проходи мiж ними нагадували вузькi провулки, i кожен поворот приносив нову несподiванку, новий скарб, який вимагав уваги. Нарештi вони вийшли на вiдкрите мiсце бiля сходiв. Фрост почав пiднiматися на другий поверх, але Джейн за ним не пiшла. Їi манило до вузьких дверей, облямованих штучним камiнням. – Рiццолi? – озирнувся до неi напарник. – Зажди хвилинку, – сказала вона, дивлячись на звабливе запрошення на перетинцi над дверима: «ЗАХОДЬТЕ. ОПИНІТЬСЯ У ЗЕМЛІ ФАРАОНІВ». Вона не могла цьому опиратися. За дверима було примiщення з таким тьмяним освiтленням, що вона мусила зачекати, доки очi до нього звикнуть. Поволi кiмната наповнилася дивами. – Ого, – видихнув Фрост, який пiшов слiдом за нею. Детективи стояли в египетському усипалищi, стiни якого вкривали iероглiфи та поховальнi малюнки. Потайнi прожектори м’яко освiтлювали коштовностi з гробниць. Рiццолi побачила саркофаг, роззявлений, наче в очiкуваннi на свого вiчного мешканця. З кам’яноi поховальноi урни хитро дивилася вирiзьблена голова шакала. На стiнi висiли поховальнi маски – розмальованi обличчя моторошно витрiщалися темними очима. За склом лежав сувiй папiрусу, розгорнутий на цитатi з «Книги мертвих». Бiля дальньоi стiни стояла порожня скляна вiтрина. Завбiльшки з труну. Зазирнувши у неi, Джейн побачила фото мумii в ящику i табличку, на якiй вiд руки було написано: «МАЙБУТНЄ МІСЦЕ СПОЧИНКУ МАДАМ ІКС. ЧЕКАЙТЕ НА ЇЇ ПРИБУТТЯ!» Мадам Ікс нiколи вже сюди не прибуде, але вона зробила свою справу – привабила до музею натовпи вiдвiдувачiв, юрби допитливцiв, що прагнуть нездорового захвату й хоч побiжного погляду на смерть. Але один шукач гострих вiдчуттiв пiшов iще далi. Йому вистачило збоченостi, щоб створити мумiю – випатрати жiнку, просолити усi порожнини, посипати спецiями. Загорнути ii у ллянi бинти, шар за шаром, як павук обплiтае безпорадну жертву шовковими нитками. Джейн дивилася у порожню вiтрину й уявляла перспективу вiчностi у цiй склянiй трунi. Кiмната раптом здалася затiсною, позбавленою повiтря, груди стиснуло, наче це вона була замотана з голови до нiг, i це ii душили й стискали бинти. Вона метушливо намацала верхнiй гудзик блузки, щоб ослабити комiр. – Вiтаю, детективи? Джейн спантеличено озирнулася й побачила у вузьких дверях силует жiнки. Вона була вбрана у костюм зi штанами, який вдало облягав струнку фiгуру, i коротке свiтле волосся сяяло, наче нiмб. – Мiсiс Вiллебрандт повiдомила про ваш прихiд. Ми чекали нагорi, i я подумала, що ви могли заблукати. – У вас тут дуже цiкавий музей, – озвався Фрост. – Не стрималися, вирiшили трохи роздивитися. Коли Джейн iз Фростом вийшли з експозицii гробницi, жiнка по-дiловому потиснула iм руки. У краще освiтленiй головнiй галереi Джейн побачила, що це вродлива бiлявка рокiв сорока – на столiття молодша за екскурсоводку з рецепцii. – Я Деббi Дюк, одна з мiсцевих волонтерок. – Детектив Рiццолi, – вiдрекомендувалася Джейн. – А це – детектив Фрост. – Саймон чекае у кабiнетi, проходьте за мною. Деббi розвернулася й повела iх угору сходами; стильнi човники на пiдборах цокали потертою пiдлогою. На другому поверсi Джейн знову вiдволiклася на цiкавий експонат: опудало ведмедя грiзлi шкiрилося на них, наче готове розiрвати будь-кого, хто пiднiметься нагору. – Його пiдстрелив один iз пращурiв мiстера Крiспiна? – запитала Джейн. – О… – Деббi несхвально озирнулася на нього. – Це Великий Бен. Треба перевiрити, але, здаеться, Саймонiв батько привiз його з Аляски. Я сама тiльки знайомлюся з колекцiею. – Ви тут новенька? – Із квiтня. Шукаемо нових волонтерiв – якщо раптом у вас е такi знайомi. Особливо потребуемо молодi, для роботи з дiтьми. Джейн не могла вiдвести погляду вiд смертельних пазурiв ведмедя. – Я думала, це археологiчний музей, – сказала вона. – Як сюди пасуе ведмiдь? – Насправдi це музей загального профiлю, тому нам так важко себе рекламувати. Бiльшу частину колекцii зiбрали п’ять поколiнь Крiспiнiв, але ми маемо й стороннi пожертви. На другому поверсi – чимало тварин з iклами й пазурами. Дивно, але саме там зрештою завжди опиняються дiти. Люблять витрiщатися на хижакiв, зайчики для них нуднi. – Зайчики тебе не вб’ють, – зауважила Джейн. – Можливо, саме в цьому справа. Ми любимо, коли нас лякають, чи не так? Деббi розвернулася й рушила далi сходами. – А що на третьому поверсi? – запитав Фрост. – Ще зали, я вам покажу. Використовуемо iх для тимчасових виставок. – То ви збираете новi експонати? – О, немае потреби щось збирати. У фондах стiльки всього, що, певно, можна щомiсяця змiнювати експозицiю протягом двадцяти рокiв – i жодного разу не повторитися. – То що там зараз? – Кiстки. – Тобто людськi? Деббi глянула на нього трохи здивовано. – Авжеж. Як iще привабити увагу безнадiйно пересиченоi публiки? Можна показати iм найвитонченiшу вазу династii Мiнь чи персидську ширму, вирiзьблену зi слоновоi кiстки, а вони розвернуться й пiдуть просто до людських решток. – Де ж беруться тi кiстки? – Можете менi довiритися, цi мають усi потрiбнi документи. Один iз Крiспiнiв привiз iх iз Туреччини сто рокiв тому. Не пригадую, хто саме, – певно, Корнелiус. Доктор Робiнсон вирiшив, що час дiстати iх зi сховища й показати вiдвiдувачам. Це виставка, присвячена старовинним поховальним обрядам. – Ви говорите як археологиня. – Я? – Деббi засмiялася. – Я просто маю вiльний час i люблю красивi речi. І вважаю, що музеi варто пiдтримувати. Бачили виставку внизу? Окрiм опудал хижакiв, ми маемо чимало скарбiв, якi варто побачити. Саме на них мав би зосередитися музей, не на ведмедях, але мусиш давати публiцi те, чого вона хоче. Тому ми покладали такi надii на Мадам Ікс. Вона принесла б грошей бодай на постiйне опалення. Вони дiйшли до третього поверху й заглибилися в експозицiю «Прадавнi цвинтарi». Джейн побачила склянi вiтрини з розкладеними на пiску людськими кiстками, немовби iх щойно вiдкопали археологи. Деббi прокрокувала повз них, а от Джейн зрозумiла, що вiдстае, бо не може не дивитися на скелети у позi зародка, на кiстлявi руки мертвоi матерi, що з любов’ю огортають фрагментованi рештки дитини. Дитина була не старша за Реджину, ii власну дочку. «Тут цiле селище мертвих, – подумала Рiццолi. – Яка людина так брутально вириватиме iх iз мiсць спочинку i вiдправлятиме у чужу землю, де на них витрiщатимуться? Чи вiдчував пращур Саймона Крiспiна хоч краплю провини, дiстаючи кiстки з могил?» Старi монети, мармуровi статуi, людськi рештки – родина Крiспiнiв до всього ставилася однаково. Вони збирали i виставляли все, наче трофеi. – Детективи? – озвалася Деббi. Залишаючи позаду мовчазних мерцiв, Джейн iз Фростом пiшли слiдом за нею до кабiнету Саймона Крiспiна. Чоловiк, який чекав на них, здавався значно крихкiшим, нiж можна було сподiватися. Тонке бiле волосся полисiло до окремих невагомих пасм, руки й голову вкривали коричневi вiковi плями. Утiм пронизливi блакитнi очi сяяли щирою зацiкавленiстю, коли вiн потискав руки своiм гостям. – Дякую, що погодилися зустрiтися з нами, мiстере Крiспiн, – сказала Джейн. – Хотiв би я вiдвiдати розтин, – мовив вiн. – Та стегно пiсля операцii загоiлося не до кiнця, i я досi шкутильгаю з цiпком. Прошу, сiдайте. Джейн роззирнулася: у кiмнатi стояв масивний дубовий стiл та крiсла, оббитi обшарпаним зеленим оксамитом. Темна дерев’яна обшивка та венецiйськi вiкна нагадували про джентльменський клуб iз минулих рокiв, де шляхетнi чоловiки потягували б шеррi. Однак, як i на рештi будинку, час позначився й на кабiнетi. Перський килим витерся мало не до ниток, а пожовклим томам у вiдкритiй книжковiй шафi на вигляд було рокiв по сто. Джейн сiла в одне з оксамитових крiсел, наче применшена велетенськими меблями, – дiвчинка, яка бавиться у королеву. Фрост теж опустився в крiсло, але вигляд на оксамитовому тронi мав не королiвський – здавалося, що в нього закреп. – Ми зробимо все можливе, щоб допомогти вам у розслiдуваннi, – сказав Саймон. – Доктор Робiнсон проводить усi щоденнi операцii. Боюсь, я пiсля перелому не надто корисний. – Як це сталося? – запитала Джейн. – Упав у яму на розкопках у Туреччинi. – Вiн побачив, як Рiццолi пiдняла брову, й усмiхнувся. – Так, навiть у вiцi вiсiмдесяти двох рокiв я працював у полi. Нiколи не був застiльним археологом. Вважаю: якщо не забрудниш руки, то ти просто дилетант. Презирство в останнiх словах не залишало сумнiвiв щодо того, якоi вiн був думки про таких любителiв. Деббi сказала: – Ви незчуетесь, як повернетеся в поле, Саймоне. У вашому вiцi рани гояться довго. – Я не маю часу. Поiхав iз Туреччини сiм мiсяцiв тому, i боюся, що розкопки перетворилися на повний безлад. – Вiн зiтхнув. – Але такого безладу, як тут, там не буде. – Припускаю, доктор Робiнсон розповiв вам про те, що ми знайшли вчора на розтинi, – сказала Джейн. – Так. І сказати, що ми були шокованi, – не сказати нiчого. Музей не хотiв такоi уваги. – Сумнiваюся, що ii хотiла Мадам Ікс. – Я навiть не знав, що у нашiй колекцii е мумiя, аж поки Нiколас не знайшов ii на iнвентаризацii. – Вiн сказав, що це було в сiчнi. – Так. Скоро пiсля того, як менi прооперували стегно. – Як музей мiг загубити таку цiннiсть, як мумiя? Крiспiн трохи знiяковiло усмiхнувся. – Вiдвiдайте будь-який музей iз великою колекцiею – i, цiлком iмовiрно, знайдете такi ж хаотичнi фонди, як наш. Музею сто тридцять рокiв. За цей час пiд його дахом працювало бiльше дюжини кураторiв, сотнi стажерiв, екскурсоводiв та волонтерiв. Польовi нотатки губляться, документи теж, експонати перекладають iз мiсця на мiсце. Тож не дивно, що ми здатнi загубити те, що маемо. – Вiн зiтхнув. – Боюся, найбiльша частка провини лежить на менi. – Чому? – Я надовго лишив усi дрiбнi нюанси повнiстю в руках доктора Вiльяма Скотта-Керра, нашого колишнього куратора. Сам подовгу був за кордоном i не знав, що в цей час вiдбуваеться вдома. Але мiсiс Вiллебрандт бачила, як йому стае гiрше. Як вiн починае плутати папери чи ставити не тi таблички у вiтринах. Зрештою вiн став такий забудькуватий, що навiть найпростiшi iнструменти не мiг визначити. Трагедiя в тому, що колись цей чоловiк був блискучим польовим археологом, який працював по всьому свiту. Мiсiс Вiллебрандт написала менi про свое занепокоення, i коли я приiхав додому, то побачив, що у нас великi проблеми. Менi не вистачило смiливостi негайно його звiльнити, i, як виявилося, це було й непотрiбно. Його збила машина, тут, бiля будинку. Йому було лише сiмдесят чотири, але це, певно, на краще, зважаючи на похмурий прогноз. – Альцгеймер? – запитала Джейн. Саймон кивнув. – Першi ознаки з’явилися рокiв за десять до того, але Вiльям добре iх приховував. Колекцiя залишилася у повному безладi. Ми й не знали, як усе погано, поки я три роки тому не найняв доктора Робiнсона, i вiн виявив, що бракуе реестрiв надходжень – не мiг знайти документи на кiлька ящикiв у пiдвалi. Коли вiн у сiчнi вiдкрив ящик iз Мадам Ікс, то й гадки не мав, що всерединi. Повiрте, ми всi були ошелешенi. Навiть не здогадувалися, що в колекцii колись була мумiя. – Мiс Дюк розповiла, що бiльша частина колекцii – ваша родинна, – мовив Фрост. – П’ять поколiнь Крiспiнiв особисто вправлялися з лопатами й щiтками. Колекцiонування – наша родинна пристрасть. На жаль, це доволi дороге задоволення, i цей музей всмоктав усе, що лишилося вiд мого спадку. – Чоловiк знову зiтхнув. – Тож маемо те, що маемо, – брак фiнансування i залежнiсть вiд волонтерiв i спонсорiв. – Чи могла Мадам Ікс опинитися тут саме так? Через спонсорiв? – спитав Фрост. – Інодi нам справдi дарують артефакти, – пiдтвердив Саймон. – Люди хочуть дати безпечну домiвку старожитностям, про якi не можуть подбати самотужки. Або ж прагнуть, щоб iхне iм’я опинилося на табличцi у постiйнiй експозицii, на виднотi. Ми приймаемо практично все. – Але записiв про отримання мумii не маете? – Нiколас нiчого не знайшов. Повiрте, вiн шукав. Це стало його мiсiею. У березнi ми найняли Джозефiну допомогти з дослiдженням Мадам Ікс, i вона так само не змогла вiдстежити походження мумii. – Можливо, Мадам Ікс додалася до колекцii, коли куратором був доктор Скотт-Керр, – сказала Деббi. – Той, що з Альцгеймером, – уточнила Джейн. – Так. І вiн мiг переплутати папери. Це щось пояснило б. – Схоже на вiрогiдну теорiю, – сказала Рiццолi. – Але маемо розглянути й iншi. Хто мае доступ до ваших фондiв? – Ключi зберiгаються на рецепцii, тож доступ е, в принципi, у всього колективу. – Тобто хто завгодно зi спiвробiтникiв мiг покласти туди Мадам Ікс? На мить запала тиша. Деббi з Саймоном перезирнулися, його обличчя спохмурнiло. – Менi не подобаеться ваш натяк, детективе. – Це логiчне запитання. – Ми – поважна установа, iз чудовим штатом, переважно волонтерським, – сказав Саймон. – Нашi екскурсоводи, студенти-стажери… вони всi тут, бо вiдданi справi. – Я не ставлю пiд сумнiв чиюсь вiдданiсть. Просто хочу знати, хто мав доступ туди. – Ви насправдi питаете, хто мiг пiдкласти у фонди мертве тiло. – Мусимо розглянути такий варiант. – Повiрте, серед моiх працiвникiв немае вбивць. – Чи можете ви бути абсолютно впевненi у цьому, мiстере Крiспiн? Джейн запитала тихо, але ii погляду неможливо було уникнути. Вона бачила, що це запитання його стурбувало. Адже вона змусила його визнати жахливу можливiсть: хтось iз тих, кого вiн знав, нинi чи в минулому, мiг принести смерть у цей гордий бастiон науки. – Перепрошую, мiстере Крiспiн, – нарештi сказала Рiццолi. – Найближчим часом тут може бути трохи хаотично. – Що ви маете на увазi? – Якимось чином у вашому музеi опинилося мертве тiло. Можливо, його вам подарували з десяток рокiв тому, а може, пiдклали нещодавно. Проблема в тому, що ви не маете документiв. Навiть не знаете, що ще е у вашiй колекцii. Нам доведеться проглянути вашi фонди. Саймон зачудовано похитав головою. – І що ви думаете там знайти? Рiццолi не вiдповiла. У цьому не було потреби. 7 – Невже це так необхiдно? – спитав Нiколас Робiнсон. – Обов’язково саме таким чином? – Боюся, що так? – вiдповiла Джейн, простягаючи йому ордер на обшук. Поки археолог читав ордер, вона стояла поряд iз ним у компанii трьох чоловiкiв-детективiв. Нинi вони з Фростом привезли на обшук також детективiв Трiппа та Кроу, i всi чекали, поки Робiнсон до болю довго вивчав документ. Нетерплячий Даррен Кроу голосно зiтхнув, Джейн кинула на нього роздратований погляд, який наче казав «охолонь» – нагадування про те, що в цiй командi головною була вона, i йому слiд знати свое мiсце. Робiнсон насупився, дивлячись на ордер. – Ви шукаете людськi рештки? – Вiн пiдняв очi на Рiццолi. – Ну, звiсно ж, ви iх тут знайдете. Це ж музей. І запевняю вас, кiстки з третього поверху – старезнi. Якщо хочете, щоб я показав вам вiдповiднi докази по зубах… – Нас цiкавить те, що зберiгаеться у фондах. Якщо вiдчините оцi дверi, саме й почнемо шукати. Археолог зиркнув на iнших детективiв i помiтив лом у руках детектива Трiппа. – Я не дозволю вам так просто ламати ящики! Можете пошкодити безцiннi артефакти! – Ви маете змогу спостерiгати й давати поради. Але, будь ласка, нiчого не торкайтеся й не перекладайте на iнше мiсце. – Чому ви робите з цього музею мiсце злочину? – Нас турбуе те, що Мадам Ікс може виявитися не единим сюрпризом у вашiй колекцii. А тепер, будь ласка, пройдiть iз нами до пiдвалу. Робiнсон сковтнув i подивився на старшу екскурсоводку, яка спостерiгала за суперечкою. – Мiсiс Вiллебрандт, можете зателефонувати Джозефiнi, щоб вона прийшла негайно? Вона менi потрiбна. – За п’ять десята, докторе Робiнсон. Скоро вiдвiдувачi прийдуть. – Сьогоднi музей буде зачинено, – сказала Джейн. – Краще, щоб журналiсти не знали, що вiдбуваеться. Тож зачинiть, будь ласка, вхiднi дверi. Мiсiс Вiллебрандт вiдверто проiгнорувала наказ, не зводячи очей iз куратора. – Докторе Робiнсон? Той утомлено зiтхнув. – Схоже, ми не маемо вибору. Прошу, робiть, як каже полiцiя. Вiн висунув шухляду столу на рецепцii, взяв ключi й повiв детективiв повз воскову статую доктора Корнелiуса Крiспiна, повз мармуровi грецькi й римськi бюсти, до сходiв. Десяток рипливих сходинок привели iх до пiдвалу. Там Робiнсон зупинився. Розвернувся до Джейн: – Менi потрiбен адвокат? Я пiдозрюваний? – Нi. – То кого ви пiдозрюете? Хоч це можна менi сказати. – Це може бути справою тих, хто був тут до вас. – Задовго до? – Йдеться про попереднього куратора. Робiнсон стривожено засмiявся. – Той бiдолашний мав хворобу Альцгеймера. Ви ж не думаете, що старий Вiльям зберiгав тут мерцiв? – Дверi, докторе Робiнсон. Хитаючи головою, вiн вiдчинив дверi. З них вiйнуло прохолодним сухим повiтрям. Вони увiйшли до кiмнати, i Джейн почула, як стривожено перешiптуються iншi детективи вiд погляду на величезне сховище, заповнене ящиками, складеними рядами заввишки аж до стелi. – Будь ласка, зачинiть дверi, якщо можна, – сказав Робiнсон. – Це мiсце з контрольованим клiматом. – Ого, – сказав детектив Кроу. – Потрiбна цiла вiчнiсть, щоб усе це продивитися. Що взагалi лежить у цих ящиках? – Інвентаризацiя проведена бiльше нiж наполовину, – сказав Робiнсон. – Якби ви дали нам ще кiлька мiсяцiв завершити ii, ми змогли б сказати, що мiститься в кожному з ящикiв. – Кiлька мiсяцiв – це чимало. – На огляд оцих рядiв, аж до заднiх полиць, у мене пiшов рiк. За iхнiй вмiст я ручаюся особисто. Але тi ящики позаду я ще не розкривав. Це повiльний процес, вимагае обережностi й документування усього. Там е речi, яким по кiлькасот рокiв, i вони можуть бути дуже крихкi. – Навiть у контрольованому клiматi? – перепитав Трiпп. – Кондицiонування встановили лише у шiстдесятих роках. Фрост указав на нижнiй ящик у стосi. – Гляньте на маркування з датою. «1873. Сiам». – От бачите? – глянув Робiнсон на Джейн. – Там можуть бути скарби, якi сотню рокiв не розпаковувалися. Я збирався систематично пройтися по всiх ящиках i все задокументувати. Вiн помовчав. – Але тодi знайшов Мадам Ікс, тож iнвентаризацiя стала на паузу. Інакше ми просунулися б далi. – Де ви знайшли ii? – спитала Джейн. – У якiй секцii? – У цьому ряду, бiля стiни. – Археолог махнув на дальнiй край пiдвалу. – Вона була аж унизу. – Проглянули ящики, якi були вище? – Так. У них – речi, отриманi у 1910-х роках. Артефакти з Оттоманськоi iмперii, плюс трохи китайських сувоiв та керамiки. – Десятi роки? – Рiццолi подумала про досконале пломбування мумii, про амальгаму в зубi. – Мадам Ікс майже стовiдсотково сучаснiша. – То як вона опинилася пiд давнiшими ящиками? – спитав детектив Кроу. – Вочевидь хтось тут усе переставив, – сказала Джейн. – Так, щоб до неi було менше доступу. Роззираючись у цiй печерi, Рiццолi думала про мавзолей, у якому поховали ii бабусю, – мармуровий палац, на кожнiй стiнi в якому були вибитi iмена тих, хто покоiвся у криптах. «Чи не на це я дивлюся зараз? Мавзолей, повний безiменних жертв?» Вона пройшла до дальнього краю пiдвалу, де знайшли Мадам Ікс. У цiй частинi фондiв двi лампочки над головою перегорiли, тож куток примiщення поринув у темряву. – Почнемо шукати звiдси, – сказала вона. Фрост та Кроу разом зняли зi стосу верхнiй ящик, опустили на пiдлогу. На кришцi було надряпано: «РІЗНЕ, КОНГО». Фрост пiддiв кришку ломом, i вiд першого ж погляду на вмiст ящика вiдсахнувся, врiзавшись у Джейн. – Що там? – запитала вона. Даррен Кроу раптом засмiявся. Потягнувшись до ящика, дiстав дерев’яну маску, приклав до обличчя. – Бу! – Обережнiше з цим! – утрутився Робiнсон. – Це цiннi речi. – І до дiдька моторошнi, – пробуркотiв Фрост, дивлячись на гротескнi риси, вирiзьбленi у деревi. Кроу вiдклав маску, дiстав одну iз зiбганих газет, якими був перекладений вмiст ящика. – Лондонська «Таймс», 1930 рiк. Я б сказав, що цей ящик точно старший за нашого злочинця. – Я мушу запротестувати, – сказав Робiнсон. – Ви торкаетеся речей, забруднюете iх. Вам усiм слiд одягнути рукавички. – Може, зачекаете у коридорi, докторе Робiнсон? – сказала Джейн. – Нi, не збираюся. Я вiдповiдальний за безпеку цiеi колекцii. Вона розвернулася до нього. Хай яким спокiйним здавався археолог, вiн уперто вiдстоював свое i, коли Джейн пiшла на нього, люто клiпав на неi з-за окулярiв. Якби Нiколас Робiнсон мав сутичку з офiцером полiцii за межами музею, вiн, певно, вiдповiдав би iй з повагою. Але тут, на власнiй територii, захищаючи свою цiнну колекцiю, вiн, здавалося, готовий вступити у бiй. – Ви копирсаетеся тут, мов дикi звiрi, – кипiв Робiнсон. – Чому ви вважаете, що тут можуть бути ще тiла? Якi люди, на вашу думку, взагалi працюють у музеях? – Не знаю, докторе Робiнсон, от, власне, намагаюся виявити. – То спитайте мене. Поговорiть зi мною, замiсть трощити цi ящики. Я знаю музей, знаю тих, хто тут працюе. – Ви лише три роки як куратор, – завважила Джейн. – А ще стажувався тут улiтку, коли вчився у коледжi. Знав доктора Скотта-Керра, i вiд нього не могло бути жодноi шкоди. Вiн люто зиркнув на Кроу, який саме виловив вазу з вiдкритого ящика. – Гей! Цiй речi щонайменше чотири сотнi рокiв! Ставтеся до неi з повагою! – Певно, час нам iз вами вийти звiдси й поговорити, – сказала Рiццолi. Робiнсон стривожено подивився на трьох детективiв, якi почали вiдкривати черговий ящик, i, вагаючись, пiшов слiдом за Джейн iз пiдвалу, до галереi першого поверху. Вони стояли бiля египетськоi виставки, i вхiд до несправжньоi гробницi височiв над ними. – Коли саме ви тут стажувалися, докторе Робiнсон? – запитала Джейн. – Двадцять рокiв тому, на третьому та четвертому курсi. Коли Вiльям був куратором, вiн намагався щолiта залучати одного-двох студентiв коледжiв. – Чому зараз стажерiв немае? – У бюджетi бракуе коштiв на iхнi витрати, тож привабити сюди студентiв майже неможливо. До того ж замолоду зазвичай краще працювати в полi, з юнаками твого вiку, а не бути прикутим до староi порохнявоi будiвлi. – Що ви пам’ятаете про доктора Скотта-Керра? – Вiн менi подобався, – вiдповiв Робiнсон, i спогад засвiтив усмiшку на його вустах. – Навiть тодi вiн був трохи забудькуватий, але завжди приемний, завжди щедрий на увагу. Одразу ж поклав на мене неабияку вiдповiдальнiсть, i це було найкращим досвiдом, який я взагалi отримував. Навiть якщо зрештою з цього вийшло саме розчарування. – Чому? – Завищенi очiкування. Я думав, що зможу отримати таку ж роботу, коли захищу докторську. – І не вийшло? Вiн похитав головою. – Зрештою працював чорноробом. – Це як? – Археолог за контрактом. Нинi, здобувши ступiнь з археологii, тiльки таку роботу й можеш дiстати. Вони це називають «менеджментом культурних ресурсiв». Я працював на будiвництвi й на вiйськових базах, копав тестовi ями, шукаючи ознаки iсторичноi цiнностi, перш нiж у справу пiдуть бульдозери. Це робота тiльки для молодi. Жодних переваг, живеш на валiзах, i на спину з колiнами впливае погано. Тож, коли Саймон зателефонував менi три роки тому й запропонував цю роботу, я з радiстю вiдклав лопату, хай i заробляю тут менше, нiж у полi. Це, власне, пояснюе те, чому ця посада так довго була вакантна пiсля смертi доктора Скотта-Керра. – Як музей може працювати без куратора? – Звучить неймовiрно, але керувати виставою береться хтось типу мiсiс Вiллебрандт. Вона роками залишала одну й ту саму експозицiю у тих же порохнявих вiтринах. – Вiн зиркнув на рецепцiю i прошепотiв: – Знаете, вона сама анiскiльки не змiнилася з часiв мого стажування. Ця жiнка уже народилася древньою. Джейн почула кроки на сходах, розвернулася й побачила, що з пiдвалу до них трюхикае Фрост. – Рiццолi, ходи сюди, подивися. – Що знайшли? – Точно не знаю. Вони з Робiнсоном слiдом за Фростом спустилися назад до фондiв. Пiдлога була засипана тирсою там, де детективи обшукали ще кiлька ящикiв. – Ми намагалися зняти ось цей, я сперся на стiну – i вона наче подалася пiд моiм плечем, – розповiдав детектив Трiпп. – А тодi я помiтив ось це. – Вiн вказав на цеглини. – Кроу, посвiти сюди, щоб усiм було видно. Кроу спрямував промiнь лiхтаря на тепер вигнуту стiну, i Джейн спохмурнiла. Одна з цеглин випала, i в отворi було видно лише чорноту. – Там е простiр, – сказав Кроу. – Лiхтарик навiть до стiни не добивае. Джейн розвернулася до Робiнсона. – Що за цiею стiною? – Навiть не здогадуюся, – пробелькотiв вiн, зачудовано дивлячись на вигнуту цеглу. – Завжди думав, що стiни тут надiйнi. Але ж i будiвля така стара… – Наскiльки стара? – Щонайменше сто п’ятдесят рокiв. Так сказав водопровiдник, який ремонтував убиральню. Знаете, це колись була сiмейна резиденцiя. – Крiспiнiв? – Вони жили тут у серединi дев’ятнадцятого столiття, потiм родина перебралася до нового житла в Бруклiнi. Саме тодi тут i зробили музей. – Куди виходить ця стiна? – запитав Фрост. Робiнсон трохи подумав. – Думаю, що на вулицю. – Тож iншого будинку по той бiк немае. – Нi, тiльки дорога. – Виберемо трохи цеглин i подивимося, що з того боку, – вирiшила Джейн. Археолог злякано подивився на неi. – Якщо почнете дiставати цеглу, усе може обвалитися. – Але ж ясно, що це не опорна стiна, – сказав Трiпп. – Інакше вона вже завалилася б. – Я хочу, щоб ви негайно зупинили це, – сказав Робiнсон. – Мушу поговорити з Саймоном, перш нiж щось iще робити. – То, може, зателефонуете йому? – запропонувала Рiццолi. Куратор вийшов, а детективи залишилися у пiдвалi – нiма картина, присвячена виходу дiйовоi особи. Щойно дверi за ним зачинилися, Джейн розвернулася до стiни. – Унизу цегла навiть не скрiплена, просто складена шарами. – То що тримае стiну згори? – запитав Фрост. Рiццолi обережно витягла одну з цеглин, майже очiкуючи, що решта покотяться за нею. Але стiна встояла. Вона глянула на Трiппа. – Що скажеш? – Нагорi мае бути якась скоба, що скрiплюе верхню третину. – Тодi нiчого не станеться, якщо повитягати цеглини внизу, правда? – Певно. Гадаю, що так. Джейн знервовано хихотнула. – Ти такий упевнений, Трiппе, це надихае. Трое чоловiкiв стояли i дивились, як вона обережно витягала ще одну цеглину, i ще одну. Не могла не помiтити, що детективи позадкували, лишивши ii пiд стiною саму. Утiм, попри дiру, яку вона розширила, споруда трималася. Зазирнувши всередину, Джейн бачила лише чорноту. – Кроу, дай свiй лiхтарик. Вiн передав iй лiхтарик. Опустившись на колiна, Джейн посвiтила в дiру. Роздивилася грубу поверхню стiни за кiлька метрiв попереду. Повiльно освiтила ii, а тодi рiзко зупинила промiнь на нiшi в стiнi. На обличчi, що дивилося на неi з темряви. Зойкнувши, вона вiдсахнулася. – Що? – стривожився Фрост. – Що ти там побачила? На мить Джейн вiдiбрало мову. Серце калатало, вона дивилася в дiру в цеглi – темне вiкно у примiщення, яке зовсiм не хотiлося дослiджувати, не пiсля того, що вона побачила у тiнях. – Рiццолi? Вона сковтнула. – Час викликати судмедекспертiв. 8 Мора не вперше потрапила до музею Крiспiна. Кiлька рокiв тому, пiсля переiзду до Бостона, вона знайшла його в одному зi спискiв туристичних атракцiй мiста. Тож одноi холодноi сiчневоi недiлi увiйшла у параднi дверi, очiкуючи побачити звичний для вихiдних натовп туристiв, звичних роздратованих батькiв, якi тягають за собою знуджених дiтей. Натомiсть вона опинилася у порожнiй будiвлi iз самотньою лiтньою жiнкою на рецепцii, яка взяла з Мори грошi за вхiд i далi не звертала на неi уваги. Мора блукала сама похмурими галереями, помiж порохнявих вiтрин, повних цiкавинок з усього свiту, та пожовклих табличок, якi, схоже, цiле столiття не оновлювалися. Слабка пiчка не могла вигнати з будiвлi холод, тож пальто й шарф вона не знiмала. За двi години вона вийшла звiдти, пригнiчена таким досвiдом. Цей самотнiй вiзит наче символiзував той перiод ii життя. Не маючи друзiв у новому мiстi, переживши розлучення, вона стала самотньою блукачкою холодними й похмурими пейзажами, де нiхто не зважав на неi, де про ii iснування навiть не знали. Тож до музею Крiспiна вона не поверталася. Аж до сьогоднi. Увiйшовши до будинку, вдихнувши запах старостi, Мора вiдчула укол того ж пригнiчення. Вiдколи вона тут була, минуло кiлька рокiв, однак пригнiчення, яке спiткало ii тодi, у сiчнi, знову опустилося на плечi, нагадуючи, що життя не так уже й змiнилося. Нехай вона тепер була закохана – все одно блукала сама по недiлях. Особливо по недiлях. Однак сьогоднi ii уваги вимагала робота, тож вона спустилася слiдом за Джейн до музейних фондiв у пiдвалi. Детективи уже розширили отвiр у стiнi настiльки, що в нього можна було протиснутися. Мора затрималася на входi, насупилася, дивлячись на купу цегли. – Там безпечно? Ви впевненi, що стiна не обвалиться? – спитала вона. – Зверху стоiть пiдпiр, – пояснила Джейн. – Це мало здаватися цiльною стiною, але гадаю, колись тут могли бути дверi, що вели до прихованого примiщення. – Прихованого? З якою метою? – Щоб зберiгати цiнностi? Складати алкоголь пiд час сухого закону? Хтозна. Навiть Саймон Крiспiн i гадки не мае про його призначення. – Вiн знав про iснування цiеi камери? – Каже, що малим чув оповiдки про тунель, який сполучае цей будинок з iншим, через дорогу. Але це примiщення нiкуди не веде. – Джейн передала iй лiхтарик i сказала: – Спочатку ви. Я за вами. Мора схилилася перед отвором. Вiдчула погляди детективiв, якi мовчки спостерiгали за нею, чекаючи на реакцiю. Що б не таiлося в тiй камерi, воно збентежило iх, i через цю мовчанку судмедекспертка вагалася. Попереду нiчого не було видно, але вона знала, що у темрявi чатуе щось лихе – щось було замкнене тут так довго, що саме повiтря стало холодним i згiрклим. Мора опустилася на колiна й протиснулася в отвiр. За ним iй саме вистачило мiсця випростатися. Простягнувши руки вперед, вона нiчого не вiдчула. Тож увiмкнула лiхтарик. На неi дивилася голова без тiла. Мора шоковано втягнула повiтря й вiдсахнулася, мало не збивши Джейн, яка протиснулася слiдом за нею. – То ви iх побачили, – сказала вона. – Їх?! Джейн теж увiмкнула лiхтарик. – Ось одна… Промiнь лiг на лице, яке щойно злякало Мору. – Тут у нас друга. Свiтло перемiстилося до другоi нiшi, яка мiстила ще одне гротескне висушене обличчя. – І ось, нарештi, третя. Джейн спрямувала свiтло лiхтаря на кам’яний виступ у Мори над головою. Зморщене обличчя обрамляв водоспад глянсуватого чорного волосся. Вуста були з’еднанi грубими швами, що наче прирiкали iх на вiчне мовчання. – Скажiть менi, що це не справжнi голови, – тихо мовила Рiццолi. – Будь ласка. Мора сунула руку до кишенi, по рукавички. Долонi були холоднi й незграбнi, i вона вовтузилася в темрявi, натягуючи латекс на вогкi пальцi. Джейн пiдсвiтила кам’яний виступ, i Мора обережно зняла голову з кам’яноi полицi. Голова була бентежно невагома i така компактна, що вмiщувалася в долонi. Волосся не було зв’язане, i судмедекспертка здригнулася, коли шовковистi пасма торкнулися руки. «Це не нейлон, а справжне волосся, – подумала вона. – Людське». Мора сковтнула. – Гадаю, це тсантса. – Що? – Засушена голова. – Вона глянула на Джейн. – Схоже, справжня. – Вона ж може бути стара, так? Експонат, який потрапив до музею з Африки? – Пiвденноi Америки. – Хай так. Вони ж можуть бути частиною колекцii? – Можуть. – Мора подивилася на неi у темрявi. – А можуть бути й свiжими. Музейнi працiвники дивилися на три тсантси на столi. Яскравi лабораторнi лампи безжально освiтлювали кожну деталь голiв, вiд пухнастих вiй та брiв до витонченого плетива бавовняних шнуркiв, що скрiплювали вуста. Двi голови мали довге, вугiльно-чорне волосся. Третя була стрижена – це скидалося на жiночу перуку на замалiй ляльковiй головi. Узагалi голови були такi крихiтнi, що iх легко було б переплутати з гумовими сувенiрами, якби не вочевидь людська текстура вiй та брiв. – Я не знаю, що вони робили за стiною, – пробелькотiв Саймон. – І як це там опинилося. – Ця будiвля повна загадок, докторко Айлс, – сказала Деббi Дюк. – Щоразу, як ми мiняемо проводку чи ремонтуемо щось iз сантехнiки, пiдрядники знаходять новi несподiванки. Замуровану кiмнату чи коридор без певного призначення. Вона подивилася через стiл на доктора Робiнсона. – Пригадуеш бiду з освiтленням минулого мiсяця? Електрик мусив розвалити половину стiни на третьому поверсi, щоб побачити, як iде проводка. Нiколасе? Нiколасе? Куратор так пильно вдивлявся у тсантси, що вiдвiв очi вiд них, тiльки вдруге почувши свое iм’я. – Так, будiвля вкрай загадкова, – сказав вiн. І тихо додав: – Чого ще ми не знайшли за цими стiнами? – То вони справжнi? – спитала Джейн. – Це справжнi засушенi людськi голови? – Справжнi, це точно, – вiдповiв Нiколас. – Але е проблема… – Яка? – Ми з Джозефiною переглянули усi iнвентарнi записи, якi тiльки знайшли. Згiдно iз записами в журналах надходжень, у музеi справдi е тсантси. Вони з’явилися у 1898 роцi, доктор Стенлi Крiспiн привiз iх iз верхнього басейну Амазонки. – Вiн подивився на Саймона. – Гадаю, це ваш дiдусь. Саймон кивнув. – Я чув, що вони були в колекцii. Просто не знав, що з ними сталося. – Куратор, який працював тут у 1890-х роках, зробив ось такий опис. – Робiнсон перегорнув сторiнку. – «Церемонiальнi трофейнi голови, характернi для племенi хiваро, обидвi у прекрасному станi». Збагнувши значення цього опису, Мора подивилася на нього. – Ви сказали – обидвi? Робiнсон кивнув. – За журналом, iх у колекцii двi. – Чи могла третя з’явитися пiзнiше, але не потрапити в реестр? – Авжеж. Це одна з наших проблем – неповна документацiя. Саме тому я й почав iнвентаризацiю, щоб нарештi зрозумiти, що ж у нас е. Мора похмуро подивилася на зморщенi голови. – Отже, питання в тому, яка з голiв додана пiзнiше? І який ii вiк? – Ставлю на те, що нова оця. – Джейн показала на тсантсу зi стриженим волоссям. – Присягаюся, нинi вранцi бачила таку ж зачiску на баристi. – Передусiм, – заговорив Робiнсон, – iз зовнiшностi майже неможливо сказати, чоловiчоi чи жiночоi статi тсантса. Висушення спотворюе риси i робить усiх подiбними. По-друге, на деяких тсантсах волосся обстригали. Це доволi незвично, але стрижка нiчого не гарантуе. – Як тодi вiдрiзнити традицiйну висушену голову вiд сучасноi копii? – запитала Мора. – Дозволите взяти iх? – спитав Робiнсон. – Так, авжеж. Вiн пiдiйшов до шафи, взяв рукавички й одягнув iх ретельно, наче лiкар, який готуеться до складноi операцii. Мора подумала, що цей чоловiк у будь-якiй професii був би однаково педантичний. Вона не могла пригадати, чи були в неi у медичнiй школi одногрупники, бiльш вимогливi, нiж Нiколас Робiнсон. – Спочатку варто пояснити, що таке справжня тсантса хiваро, – почав вiн. – Я цiкавився цiею темою, тому дещо про це знаю. Плем’я хiваро живе вздовж кордону мiж Еквадором та Перу i регулярно робить набiги на iншi племена. Воiни забирають голови жертв, байдуже чиi – чоловiчi, жiночi, дитячi. – Навiщо iм голови? – спитала Джейн. – Це пов’язано з iхнiм баченням iдеi душi. Вони вважають, що у людей бувае три рiзновиди душ. Є звичайна душа, яку кожен отримуе за народження. Далi – душа прадавнього бачення, ii можна отримати через рiзнi церемонii. Вона дае особливi сили. Якщо хтось отримуе душу прадавнього бачення, а тодi його вбивають, вiн перетворюеться на третiй рiзновид – мстиву душу, яка переслiдуе вбивцю. Єдиний спосiб зупинити таку душу вiд помсти – вiдрубати голову й перетворити ii на тсантсу. – Як цi тсантси робляться? – Рiццолi подивилася на три ляльковi голови. – Просто не розумiю, як можна аж так зменшити людську голову. – Процедуру описують по-рiзному, але бiльшiсть дослiдникiв сходяться щодо трьох ключових крокiв. Через тропiчний клiмат процес треба починати одразу пiсля смертi. Берете вiдрубану голову, надрiзаете скальп прямою лiнiею, вiд макiвки до шиi. Вiддiляете шкiру вiд кiстки – вона доволi легко вiдходить. Мора глянула на Джейн. – Пiд час розтинiв ви бачили, як я роблю приблизно те ж саме, вiддiляю шкiру вiд черепа. Але я роблю розрiз по макiвцi, вiд вуха до вуха. – Так, i на цьому етапi менi завжди страшенно огидно, – вiдповiла Рiццолi. – Особливо коли ви знiмаете обличчя. – О так, обличчя, – знову заговорив Робiнсон. – Хiваро теж його знiмають. Тут потрiбна майстернiсть, обличчя знiмаеться цiлим. Пiсля цього маете маску з людськоi шкiри. Їi вивертають i вiдчищають, далi зашивають повiки. Вiн узяв одну зi тсантс i вказав на майже не видимi шви. – Бачите, яка тонка робота? Вii мають абсолютно природний вигляд. Надзвичайно вправно зроблено. «Чи це не нотка захоплення в його голосi?» – подумала Мора. Робiнсон, схоже, не помiтив стривожених поглядiв, якими вони з Джейн обмiнялися, його повнiстю захопила майстернiсть перетворення людськоi шкiри на археологiчний скарб. Вiн перевернув голову, подивився на шию – шкiряну трубку. Ззаду по нiй iшли грубi шви, що майже ховалися пiд густим волоссям. – Коли шкiру з черепа знято, – вiв вiн далi, – ii виварюють у водi iз соками рослин, щоб витопити решту жиру. Знявши останнi краплини жиру й плотi, маску знову вивертають i зашивають ось так, як ви бачите. Вуста скрiплюють трьома загостреними дерев’яними шпичаками, нiздрi й вушнi отвори набивають бавовною. На цьому етапi це просто шкiряний мiшок, тож його заповнюють гарячими камiнцями й пiском, для просушення. Далi натирають вугiллям i пiдвiшують у диму, поки шкiра не вичиниться належним чином. Весь цей процес тривае недовго, певно, не бiльше тижня. – І що вони роблять iз такими головами? – спитала Джейн. – Воiни повертаються до свого племенi з трофеями i влаштовують свято з ритуальними танцями. Тсантси вiшають на мотузки i вдягають як намиста. За рiк улаштовуеться друге свято, на якому сила духу жертви передаеться воiну. І за мiсяць пiсля того – трете, на якому виконуються останнi процедури. Дiстають шпичаки з губ, пронизують в отвори бавовняний шнурок, заплiтають його. Також прикрашають вуха. З цiеi митi головами можна вихвалятися. Коли воiн прагнув похизуватися своею мужнiстю, вiн носив тсантси на шиi. Джейн недовiрливо засмiялася. – Точно як сучаснi парубки iз золотими ланцюгами. Чому цим мачо так до вподоби намиста? Мора подивилася на три тсантси на столi. Усi приблизно однакового розмiру. У всiх заплетенi вуста й тонко зашитi повiки. – Боюся, для мене цi три голови нiчим не вiдрiзняються. Усi майстерно зробленi. – Це так, – згодився Робiнсон. – Але е одна суттева вiдмiннiсть. І менi йдеться не про зачiску. Вiн озирнувся на Джозефiну, яка тихо стояла бiля стола. – Розумiеш, що я маю на увазi? Молода жiнка завагалася, не маючи бажання пiдходити ближче, тодi вдягнула рукавички i таки пiдiйшла. По однiй брала голови в руки, ретельно вивчала пiд лампами. Нарештi взяла одну з довгим волоссям та прикрасами з крил жукiв. – Оцю робили не хiваро, – сказала вона. Робiнсон кивнув. – Погоджуюся. – Це через сережки? – поцiкавилася Мора. – Нi, сережки абсолютно традицiйнi, – вiдповiв Робiнсон. – То чому ви обрали саме цю голову, докторко Пульчiлло? – запитала вона. – Вона така ж, як iншi двi. Джозефiна опустила голову, дивлячись на тсантсу, i ii чорне волосся розсипалося по плечах, таке ж темне й лискуче, як у знахiдки. Кольори були такi моторошно подiбнi, що могли просто злитися. На мить у Мори виникло незатишне враження того, що вона бачить перед собою одну й ту саму голову, тiльки до й пiсля. Джозефiна жива, Джозефiна мертва. Чи не тому молодiй жiнцi так не хотiлося ii торкатися? Чи бачила вона себе у цьому висушеному обличчi? – Вуста, – вiдповiла докторка Пульчiлло. Мора похитала головою. – Не бачу рiзницi. У всiх трьох вони зшитi бавовняним шнурком. – Це пов’язано з ритуалом хiваро, про який розповiв Нiколас. – З якою саме частиною? – Там, де виймають дерев’янi шпичаки i встромляють шнур в отвори. – У всiх трьох е бавовнянi шнурки. – Так, але це мае статися тiльки на третьому святкуваннi. Пiсля вбивства минае бiльше року. – Вона мае рацiю, – сказав Робiнсон, задоволений тим, що його молода колега помiтила саме те, що вiн i хотiв. – Шпичаки, докторко Айлс! Якщо лишити iх там на цiлий рiк, пiсля них залишаються великi дiрки. Мора роздивилася голови на столi. У двох тсантс вуста мали великi отвори. У третьоi – нi. – З цiею шпичаки не використовувалися, – сказав Робiнсон. – Вуста просто зашили, одразу ж пiсля того, як вiдокремили голову. Це не хiваро. Той, хто цим займався, кiлька речей спростив. Може, не знав, як саме це слiд робити, або ж голова призначалася суто на продаж туристам, або на обмiн. Це не церемонiальний зразок. – То яке ii походження? – запитала Мора. Робiнсон завагався. – Цього я не можу сказати. Але це не автентична робота хiваро. Затягнутими в рукавички руками Мора взяла зi стола тсантсу. Вона й ранiше тримала у долонях вiдрубанi людськi голови, але ця, без черепа, була тривожно легка – сама оболонка з висушеноi шкiри й волосся. – Навiть стать неможливо точно встановити, – сказав Робiнсон. – Утiм цi риси, хай i спотворенi, менi здаються жiночими. Надто витонченi для чоловiка. – Згодна, – пiдтвердила Мора. – А колiр шкiри? – спитала Джейн. – Можемо визначити расу? – Нi, – розвiв руками Робiнсон. – Пiд час висушування шкiра темнiшае. Це цiлком могла бути бiла людина. А без черепа, без можливостi зробити рентген зубiв, я не можу сказати, якого вiку. Мора перевернула тсантсу, подивилася в шийний отвiр. Було незатишно бачити там порожнечу, а не хрящi та м’язи, трахею, стравохiд. Шия наполовину запала, приховуючи темну порожнину. Раптом Морi згадався розтин Мадам Ікс. Вона пригадала суху печеру рота, блиск металу в горлi. І шок, який вiдчула, побачивши сувенiрний картуш. Чи не лишив убивця пiдказки у рештках цiеi жертви? – Можна ще свiтла? – спитала вона. Джозефiна перевела до неi збiльшувальну лампу, Мора спрямувала промiнь у порожнину. У вузькому отворi виднiлася блiда маса. – Схоже на папiр, – сказала вона. – Це цiлком звично, – мовив Робiнсон. – Інодi всередину пхали зiбганi газети, щоб голова не втратила форми пiд час перевезення. Якщо газета пiвденноамериканська, принаймнi ми щось дiзнаемося про походження тсантси. – Маете пiнцет? Джозефiна дiстала пiнцет iз шухляди стола, передала iй. Мора ввела його в отвiр, пiдчепила те, що було всерединi. Обережно витягла зiбгану газетну сторiнку. Розгладивши ii, побачила не iспанськi, не португальськi, а англiйськi слова. – «Індiо Дейлi Ньюз»? – Джейн стривожено пирхнула. – Це ж Калiфорнiя. – І погляньте на дату. – Мора вказала на верх сторiнки. – Газетi лише двадцять шiсть рокiв. – Однаково, голова може бути значно старшою, – сказав Робiнсон. – Газету могли помiстити туди пiзнiше, для транспортування. – Але дещо це пiдтверджуе, – пiдняла голову Мора. – Ця голова не належала до колекцii музею. Це може бути iнша жертва, така ж нещодавня, як… Вона замовкла, раптом зосередившись на Джозефiнi. Молода жiнка пополотнiла. Мора вже бачила таку нездорову блiдiсть на обличчях молодих копiв, якi вперше спостерiгали за розтином, i знала, що це зазвичай вiщуе бiг до вмивальника або ж падiння на найближчий стiлець. Джозефiна не зробила анi одного, анi iншого – просто розвернулася й вийшла геть. – Я гляну, як вона. – Доктор Робiнсон зняв рукавички. – Поганий у неi вигляд. – Я подивлюся, – зголосився Фрост i пiшов слiдом за Джозефiною. Навiть коли дверi зачинилися, доктор Робiнсон дивився на них, наче вагаючись, чи не пiти йому також. – Маете записи двадцятишестирiчноi давнини? – запитала Мора. – Докторе Робiнсон? Збагнувши, що вона назвала його iм’я, археолог розвернувся до неi. – Перепрошую? – Двадцять шiсть рокiв тому, це дата на газетi. Маете документацiю того перiоду? – А. Так, маемо книгу облiку сiмдесятих-вiсiмдесятих. Але не пригадую, щоб там була тсантса. Якщо вона надiйшла саме тодi, то зареестрована не була. – Вiн перевiв погляд на Саймона. – Ви не пригадуете? Саймон утомлено похитав головою. Вiн мав виснажений вигляд, наче за останнi пiв години став на десять рокiв старший. – Я не знаю, звiдки ця голова, – вiдповiв вiн. – Не знаю, хто поклав ii за ту стiну, i навiщо. Мора подивилася на висушену голову, очi й вуста якоi були навiки закритi, i м’яко мовила: – Схоже, хтось збирае власну колекцiю. 9 Джозефiна прагнула залишитися сама, але не могла придумати, як увiчливо позбутися детектива Фроста. Вiн пiшов за нею нагору, до ii кабiнету, i тепер стояв на порозi, стривожено дивлячись на неi. У нього були м’якi очi й добре обличчя, а скуйовджене бiляве волосся нагадувало про двох хлопчакiв-близнюкiв, яких вона часто бачила на сусiдньому дитячому майданчику. Менше з тим, вiн був iз полiцii, а полiцiя ii лякала. Не треба було так тiкати з кiмнати, привертати до себе увагу. Але один погляд на ту газету був наче удар кулака, вiд якого перехопило подих, який збив з нiг. «Індiо, Калiфорнiя. Двадцять шiсть рокiв тому. Мiсто, в якому я народилася. Рiк, коли я народилася». Ще один моторошний збiг з ii минулим. Вона не розумiла, як це можливо. Їй потрiбен був час це обмiркувати, зрозумiти, чому стiльки старих потайних зв’язкiв iз ii життям ховаються у пiдвалi похмурого музею, в якому вона знайшла роботу. «Наче саме мое життя, мое минуле зберiгаються в цiй колекцii». Подумки шукаючи пояснення, вона мусила усмiхатися й пiдтримувати розмову з детективом Фростом, який вiдмовлявся пiти вiд ii дверей. – Вам уже краще? – спитав вiн. – Просто голова запаморочилася. Певно, низький рiвень цукру в кровi. – Джозефiна вiдкинулася на спинку стiльця. – Не треба було пропускати снiданок. – Може, принести вам кави, чи ще чогось? – Нi, дякую. Вона спромоглася усмiхнутися, сподiваючись, що цього йому вистачить i вiн пiде своею дорогою. Натомiсть, вiн увiйшов до ii кабiнету. – Ця газета щось особливе для вас значила? – спитав Фрост. – Що ви маете на увазi? – Просто помiтив, що ви злякалися, коли докторка Айлс розгорнула сторiнку, i ми побачили, що вона з Калiфорнii. «Вiн спостерiгав за мною. І досi спостерiгае». Не можна показувати йому, як близько вона до справжньоi панiки. Поки не пiднiмаеш голови, поки тримаешся на периферii i граеш роль тихоi музейноi спiвробiтницi, полiцiя не матиме причин дивитися у твiй бiк. – Справа не лише в газетi, – сказала вона. – Уся ця ситуацiя моторошна. Мертвi тiла i частини тiл у цiй будiвлi… Для мене музей – це святилище. Мiсце науки й споглядання. А я тепер почуваюся так, наче працюю в будинку жахiв, тiльки й питаю себе, коли з’явиться наступна частина тiла. Детектив спiвчутливо усмiхнувся – хлопчакуватий, зовсiм не схожий на полiцейського. Вона оцiнила, що йому мае бути рокiв тридцять п’ять, але щось у ньому було таке, вiд чого вiн здавався значно молодшим, навiть недосвiдченим. Утiм, побачивши обручку в нього на пальцi, жiнка подумала: «Ось iще одна причина тримати його подалi вiд себе». – Якщо чесно, це мiсце й без того доволi моторошне, – сказав Фрост. – Усi тi кiстки на третьому поверсi… – Тим кiсткам по двi тисячi рокiв. – Невже вiд цього вони стають менш бентежними? – Вони набувають iсторичного значення. Розумiю, здаеться, що це не така вже й рiзниця. Але плин часу якимось чином додае смертi вiдстороненостi, чи не так? На противагу Мадам Ікс, з якою ми, в принципi, могли б бути знайомi. – Вона замовкла, вiдчула, як по спинi пробiг холодок. І тихо додала: – З давнiми мерцями простiше мати справу. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66773078&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Сноски 1 Сухi долини з крутими схилами у пустелях Пiвнiчноi Африки та Аравii, iнодi – висохлi рiчища. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Група спорiднених iндiанських племен iз джунглiв на пiвночi Бразилii та пiвднi Венесуели, якi до середини ХХ столiття були повнiстю вiдрiзанi вiд цивiлiзацii. 3 Мезоамериканська страва з кукурудзяного тiста, в яке загортаються рiзнi начинки i готуються на парi. 4 Звертання мiз (Ms.) наразi вживаеться як нейтральне, без пiдкреслення шлюбного статусу жiнки, на вiдмiну вiд мiс та мiсiс.