Пітер Пен

Пiтер Пен Джеймс Метью Баррi Повiсть шотландського письменника Джеймса Метью Баррi (1860–1937) «Пiтер Пен» – це романтична казка про свiт дитинства. Головний герой Пiтер Пен – хлопчик, який не хоче ставати дорослим, – живе у дивовижнiй краiнi Нiколандii разом iз загубленими дiтьми. Їм подобаеться жити поряд з феями на деревах, лiтати та повсякчас влаштовувати рiзнi витiвки, але хлопчикам бракуе мами. І iхнiй ватажок Пiтер Пен знаходить дiвчинку Вендi, яка погоджуеться стати iхньою мамою i полетiти до Нiколандii разом зi своiми двома братами. Про дивовижнi пригоди Вендi, Пiтера Пена, феi Тiнкер Белл та загублених хлопчикiв читайте у цiй веселiй, з яскравими малюнками книжцi. Джеймс Метью Баррi Пiтер Пен Роздiл 1 Пiтер Пен порушуе спокiй Усi дiти, окрiм лише одного, Пiтера Пена, рано чи пiзно виростають. Наскiльки швидко це стаеться, Вендi з’ясувала самотужки. Якось, коли iй було всього два рочки, вона бавилася в садочку. Зiрвала одну квiтку i побiгла з нею до мами. Мабуть, Вендi цiеi митi була дуже гарненька, бо мама, панi Дарлiнг, поклала ii руку на свое серце й аж заплакала: – І чому ти не можеш залишитися такою назавжди? Тiльки й усього трапилося мiж ними, але вiдтепер Вендi знала, що мусить вирости. Ви про це дiзнаетеся, щойно вам виповнюеться два рочки. Два – це початок кiнця. Ця родина жила в будинку № 14 (таким був номер iхньоi оселi на цiй вулицi), i поки не з’явилася Вендi, ii мати була найголовнiшою. Вона була справжньою ледi з романтичним складом розуму i таким милим глузливим ротиком. Їi романтичний характер нагадував крихiтнi коробочки, якi привозять iз загадкового Сходу. Вiдкриеш одну – а в нiй iнша, менша, а в тiй ще одна, i так безперестану. Їi солодкий рот мiг дарувати поцiлунок, якого Вендi завжди прагнула, i його було добре помiтно в правому куточку губ. Життевий шлях панi Дарлiнг був таким: багато джентльменiв, якi були юнаками, коли вона була дiвчиною, виявили одночасно, що вони закохалися в неi, й усi рушили до неi додому, щоб запропонувати своi руку та серце, за винятком пана Дарлiнга, який гукнув вiзника й усiх випередив i таким чином став ii обранцем. Вiн отримав вiд неi все, окрiм внутрiшньоi коробочки i заповiтного поцiлунку. Вiн так i не дiзнався про цю коробочку, а з часом вiдмовився вiд спроби отримати й поцiлунок. Вендi думала, що його мiг би отримати лише Наполеон, але менi здаеться, що вiн пiшов би, пiймавши облизня, наостанок спересердя грюкнувши дверима. Пан Дарлiнг вихвалявся перед Вендi, що ii мати не тiльки кохала його, але й поважала. Вiн був одним iз тих експертiв, хто знае все про бiржi й акцii. Звiсно, нiхто цього до пуття не знае, але чоловiк знав бiльше за iнших, тому часто повiдомляв, що акцii пiднялися чи впали, з таким виглядом, що будь-яка жiнка стала б його поважати. Панi Дарлiнг виходила замiж уся в бiлому, вона ще якийсь час захоплювалася малюванням квiтiв, дуже тiшилася тим, наче це була якась гра. Та часом iй це набридало, квiти гинули, а замiсть них з’являлися малюнки дiтей без облич. Вона малювала iх, коли зрозумiла, що треба рухатися далi. Дiти спочатку з’явилися в уявi панi Дарлiнг. Першою народилася Вендi, потiм був Джон, а пiсля нього – Майкл. Через тиждень чи два пiсля того, як Вендi з’явилася на свiт, батьки довго сумнiвалися, чи зможуть вони ii залишити, адже доведеться годувати ще один рот. Пан Дарлiнг страшенно радiв, але вiн був дуже серйозний, сiв на краечок лiжка панi Дарлiнг, узяв ii за руку i полiчив витрати, в той час як вона благально дивилася на нього. Вона хотiла ризикнути: хай буде, що буде, але вiд свого не вiдступиться. Натомiсть чоловiк озброiвся олiвцем та аркушем паперу, i якщо вона плутала його своiми зауваженнями, то доводилося починати все знову. – Не перебивай, – благав вiн ii. – У мене в кишенi е фунт i сiмнадцять шилiнгiв, а ще два шилiнги шiстдесят пенсiв – в офiсi. Я можу не пити каву на роботi, це заощадить десять шилiнгiв – тож виходить два фунти дев’ять шилiнгiв шiсть пенсiв, та з твоiми вiсiмнадцятьма шилiнгами i трьома пенсами це буде триста дев’яносто сiм, п’ять iз нульовим залишком у моiй чековiй книжцi становитиме вiсiмсот дев’яносто сiм… Хто там бешкетуе? Вiсiмсот дев’яносто сiм, крапка i додати сiм… Нiчого не кажи! Та ще фунт ти позичила тому чоловiковi, який приходив до нас… Тихiше, люба… Крапка… i завести дитину, але ти вже це зробила! Я сказав: дев’ятсот дев’яносто сiм? Так, я сказав: дев’ятсот дев’яносто сiм. Питання лише в тому, чи зможемо ми прожити на дев’ятсот дев’яносто сiм фунтiв на рiк? – Ще й як зможемо, Джордже, – запевнила дружина чоловiка. Бо вона була на боцi Вендi, яка була важливiшою за них обох. – Не забувай про свинку, – попередив вiн майже загрозливо i знову почав лiчити. – На свинку – фунт, це те, що я вiдклав, але вважаю, що на це вдасться витратити тридцять шилiнгiв. На кiр треба пiвтора, та й кашлюк обiйдеться не менш нiж у половину цього. І вiн продовжував, додавав i вiднiмав, аж поки нарештi кошти на свинку Вендi не урiзали до двадцяти шести, а два види кору вирiшили розглядати, як один. Такi ж переживання з’явилися, коли народилися Джон i Майкл, лiмiт на них був навiть жорсткiший. Але iх також залишили, i незабаром можна було побачити всiх трьох дiтей на вулицi, як вони поважно крокували у дитячий садок панни Фулсем. Панi Дарлiнг любила, щоб все в будинку було, як належиться, а пан Дарлiнг прагнув, щоб було так, як в iнших людей. Тому iм була потрiбна нянька. А позаяк родина була бiдна i майже всi грошi йшли на молоко для дiтей, то нянькою стала велика чорна собака-ньюфаундленд, яку звали Нена i яка була нiчиею в той час, коли Дарлiнги забрали ii в родину. Та вона дуже любила дiтей. Дарлiнги знайшли собаку в Кенсiнгтонському парку, де вона вешталася, зазираючи в дитячi вiзочки. Нену дуже не любили недбайливi няньки, яких вона супроводжувала додому i скаржилася на них iхнiм господиням. Нена виявилася справжнiм скарбом. Вона завжди була присутня при купаннi дiтей i вмить вскакувала уночi, якщо хтось iз ii пiдопiчних хоча б зойкнув. Звiсно, ii буда стояла прямо в дитячiй кiмнатi. Вона бездоганно вiдрiзняла кашель, не вартий уваги, вiд кашлю, при якому горло треба було обв’язати шерстяною панчохою. Нена вiрила в старi випробуванi засоби, на кшталт листя ревеню, i не довiряла всiм цим новомодним розмовам про мiкроби i таке iнше. Було чому повчитися, коли Нена вела дiтей у дитсадок, iдучи статечно бiля них, коли малi добре поводилися, i вмить повертала iх на мiсце, якщо хтось раптом вiдбiгав убiк. На копанку Джона (в Англii футбол називають копаним м’ячем, копанка – так коротше) днями вона жодного разу не забула його светр i зазвичай носила парасольку в зубах на випадок дощу. В пiдвалi дитсадка панни Фулсем е спецiальна кiмната, де дорослi чекали на своiх дiтей. Усi сидiли на лавах, тодi як Нена лежала на пiдлозi, але це була едина рiзниця. Люди намагалися iгнорувати собаку, як нижчу за соцiальним статусом за себе, а тварина зневажала iхнi теревенi. Вона обурювалася вiзитами в дитячу кiмнату друзiв панi Дарлiнг, але якщо вони все ж приходили, то Нена вмить скидала нагрудник Майкла i надягала iнший, нарядний, поправляла на Вендi сукню i прилизувала Джону волосся. Нена, що не кажи, була взiрцевою нянькою, i пан Дарлiнг чудово це знав, хоча iнодi i непокоiвся через те, що плiткують про них сусiди. Адже вiн мав пам’ятати про свое становище в суспiльствi. Нена також бентежила його, але iнакше. У чоловiка iнодi з’являлося таке вiдчуття, що вона вiд нього зовсiм не в захватi. – Я знаю, що вона дуже поважае тебе, Джордже, – запевняла чоловiка панi Дарлiнг i робила непомiтний знак дiтям, аби тi були особливо ласкавими з батьком. Часом у дитячiй кiмнатi влаштовували танцi, в них iнодi брала участь i Лiза, едина служниця в будинку. Як кумедно вона виглядала в своiй довгiй спiдницi i чiпцi покоiвки, хоча вона присягалася, коли танцювали, що бiльше нiколи цього не одягне. Якими веселими були тi гучнi забави! А ще веселiшою була панi Дарлiнг, пiруети котроi здавалися настiльки дикими, що все, що ви могли бачити, була ii посмiшка, а потiм, якщо пощастить, то ви, можливо, отримали б i поцiлунок. Отже важко було уявити собi веселiшу та щасливiшу родину, поки в домi не з’явився Пiтер Пен. Панi Дарлiнг вперше виявила його, коли наводила лад у думках своiх дiтей. Таку звичку мають усi хорошi матерi. Коли iхнi дiти засинають, матерi прибирають у iхнiх думках, наводять там лад i розкладають по своiх мiсцях усi думки, що блукали там упродовж дня. Якби ви могли не спати (але, звiсно, ви не можете), то побачили б, як рiдна мати прибирае у ваших думках, i вам було б дуже цiкаво спостерiгати за нею. Це зовсiм як наведення ладу в шухлядах. Ви б побачили ii на колiнах, гадаю, в хорошому гуморi, над деякими з ваших думок, здивовану, де на землi можна взяти таку рiч, що робить вiдкриття солодкими i зовсiм не гiркими, вiд чого з’являються ямочки на щоках. І це так приемно, як гладити кошеня, однак дуже важливе не може залишитись поза вашою увагою. Коли дитина прокидаеться, то всi примхи вже лежать складеними на днi ii розуму, а згори лежать добрi почуття, добряче провiтренi та вичищенi за нiч. Не знаю, чи доводилося вам колись бачити карту розуму людини. Лiкарi iнодi малюють карти iнших частин тiла, i ваша власна може дуже вас зацiкавити. Але вкрай важко намалювати карту розуму малоi дитини, думки якоi часто плутаються, i це не дозволяе зосередитись. Там е зигзагоподiбнi лiнii, схожi на позначення стрибкiв температури на картцi, а це, ймовiрно, дорога на острiв, бо Нiколандiя – завжди якийсь острiв, з дивовижними кольорами то тут, то там, з кораловими рифами, зi швидкохiдним кораблем на горизонтi, з дикунами в порожнiх печерах i гномами, з яких виходять чудовi кравцi. Там е ще печери, на днi яких протiкають рiчки, i принцеси, у яких е по шiсть старших братiв, i занедбана хатинка в лiсi, i ще – дуже стара бабця, а нiс у неi гачком. Із цим iще можна впоратися, якби це було все. Бо там е ще перший день у школi, релiгiя, батьки, круглий ставок, вбивства, фiранки, дiеслова, що вимагають давального вiдмiнка, шоколадний пудинг у недiлю, взяття у фiгурнi дужки, балачки i розхитаний зуб («Три пенси, якщо вирвеш його самотужки»). Все це е частиною острова або iншоi мiсцини iз зазначенням конкретного мiсця, i все це доволi заплутано, тим бiльше що нiчого не залишаеться без змiн. Звiсно, що Нiколандiя створена для добрих справ. Джон, наприклад, мав лагуну з фламiнго, якi лiтали над ним i яких вiн мiг пiдстрелити. Джон жив у перекинутому човнi, Майкл – у вiгвамi, а Вендi – в куренi з мiцно зшитого докупи великого листя. У Джона не було друзiв, зате Майкл мав нiчних друзiв, а Вендi дружила з вовченям, покинутим своiми батьками в дитинствi. Але в усiй Нiколандii була родинна подiбнiсть, i якби всi стояли поряд, то можна було б сказати, що у них такий самий нiс абощо. На цих чарiвних берегах дiти, граючись, витягують на берег своi рибальськi човни, сплетенi з верболозу. Ми з вами також бували там. І досi вчуваеться нам шум прибою, хоча ми вже нiколи не висадимося на тому березi. З усiх чудових островiв Нiколандiя найзатишнiший i найкомфортнiший, не надто великий i не задовгий, як ви знаете, з незначними вiдстанями мiж однiею й iншою пригодами i з чудовою природою. Коли ви граетесь у Нiколандiю щодня, створюючи з крiсел i скатертини, то це жодною мiрою не змушуе когось тривожитись, але на двi хвилини перед тим, як ви лягаете спати, острiв стае дуже реальним. Саме для цього й створенi нiчнi каганцi. Інодi, мандруючи думками своiх дiтей, панi Дарлiнг наштовхувалася на незрозумiлi слова, i найменш збагненним було слово «Пiтер». Вона не була знайома з жодним Пiтером, але в думках Джона та Майкла вiн траплявся дуже часто, а в головi у Вендi зустрiчався мало не на кожному кроцi. Ім’я це було написано в неi бiльшими лiтерами, нiж усi iншi слова. І панi Дарлiнг зауважила, що воно виглядае якось дуже дивно та зухвало. – Так, Пiтер дуже зарозумiлий, – зiзналася Вендi зiтхаючи, коли мама спитала ii про нього. – Але хто вiн, доню? – Вiн просто Пiтер Пен, ти ж знаеш, матусю. Спочатку панi Дарлiнг нiяк не могла згадати, але потiм, подумки повернувшись у свое дитинство, вона раптом згадала про такого собi Пiтера Пена, про якого казали, що вiн живе там, де феi. Історii про цього хлопчика були зовсiм дивовижнi. Коли мама була маленька, то вiрила в це, бо частину дитинства Пiтер провiв iз нею, тому жiнка не мала б злякатися. Вона вiрила в нього у тi часи, однак тепер це була замiжня розумна жiнка, яка наразi вже сумнiвалася, чи iснував цей персонаж насправдi. – Крiм усього iншого, – зауважила матуся донечцi, – йому вже давно час подорослiшати. – О нi, вiн не росте, – запевнила Вендi. – Вiн на зрiст такий, як я. Вона мала на увазi, що вiн був подiбний на неi розумом i зростом. Дiвчинка не могла збагнути, звiдки вона це знала, просто знала – та й по всьому. Панi Дарлiнг вирiшила порадитися з паном Дарлiнгом, але той тiльки поблажливо всмiхнувся. – Згадаеш моi слова, – казав вiн. – Це якась дурниця, яку Нена запхала iм у голови. Собацi цiлком могла спасти на гадку така фантазiя. Не звертай уваги, i воно минеться. Але воно нiяк не миналося, i незабаром нестерпний хлопчисько тихо шокував панi Дарлiнг. У дiтей трапляються дивнi пригоди, якi iх хвилюють. Наприклад, вони можуть згадати, що трапилося з ними тиждень тому, як пережили подii, коли, перебуваючи в лiсi, вони зустрiли свого померлого батька й гралися з ним. Саме так одного ранку Вендi випадково вiдкрила панi Дарлiнг щось, що вкрай ii стурбувало. На пiдлозi дитячоi кiмнати з’явилося листя, якого там не було, коли дiти лягали спати. Панi Дарлiнг безуспiшно ламала голову над цiею загадкою, аж тут Вендi промовила з поблажливою посмiшкою: – Ну, звичайно, це знову був Пiтер. – Що ти маеш на увазi, Вендi? – Капосний хлопчисько! Нiколи не витирае ноги, – зiтхнула Вендi. Вона була дуже охайною дiвчинкою. Вендi пояснила цiлком буденним тоном, що, мовляв, Пiтер iнодi з’являеться вночi в дитячiй кiмнатi, сiдае на краечок ii лiжка i виграе на своiй сопiлцi. При цьому дiвчинка не прокидаеться, тому невiдомо, звiдки вона про це знае, просто знае, i все. – Що за дурницi ти кажеш, люба! Нiхто не може увiйти в будинок, не постукавши. – Гадаю, вiн приходить через вiкно, – пояснила дiвчинка. – Люба, але ж це третiй поверх! – А хiба листя не лежало бiля вiкна, матусю? Це була справжнiсiнька правда. Листя виявили неподалiк вiд вiкна. Панi Дарлiнг не знала, що й думати, адже Вендi промовляла з такою впевненiстю, що iй неможливо було пояснити, що все це дiвчинка бачила увi снi. – Дитинко, – вигукнула панi Дарлiнг, – чому ти менi про це ранiше не розповiдала? – Я забула, – вiдповiла Вендi безтурботно i поспiшила до снiданку. О, то це все ж таки був сон? А як же тодi бути з листям? Панi Дарлiнг роздивилася його дуже уважно. Це було висхле листя, та жiнка була впевнена, що в Англii такi дерева не ростуть. Вона повзала по пiдлозi зi свiчкою в руцi, намагаючись виявити ще якiсь слiди. Про всяк випадок жiнка навiть подлубала кочергою в камiннiй трубi та постукала по стiнках камiна. Вона спустила з вiкна спальнi мотузку до самоi землi, але по нiй нiхто не залiз. Звiсно, Вендi все це наснилося. Але iй нiчого не наснилося, i це з’ясувалося вже наступного вечора. Про цей вечiр можна сказати, що саме тодi й почалися надзвичайнi пригоди цих дiтей. У Нени був вихiдний, i панi Дарлiнг сама викупала дiтей, поклала iх у лiжечка i кожному заспiвала пiсеньку. І спiвала, поки вони один за одним не вiдпустили ii руку i не подалися у краiну снiв. Усе виглядало таким затишним i таким безпечним, що панi Дарлiнг усмiхнулася своiм недавнiм страхам i безтурботно сiла з шитвом бiля камiна. Вона мала закiнчити сорочечку для Майкла, який кожен свiй день народження отримував нову. В камiнi ще горiв вогонь. Дитяча кiмната була освiтлена трьома каганцями. Шитво лежало на колiнах панi Дарлiнг. Потiм ii голова похилилася, але тiльки трiшечки. Жiнка заснула. Погляньте ж на цих чотирьох, Вендi i Майкл – там, Джон – тут, а панi Дарлiнг бiля вогню. Але там мав бути ще й четвертий каганець. Поки жiнка спала, вона побачила сон. Їй здалося, нiби острiв Нiколандiя пiдплив зовсiм близько до будинку i дивний хлопчик iз цього острова заявився до них. Вiн нiкого не стривожив, адже жiнцi здалося, що цього прибульця знали багато жiнок, у котрих немае дiтей. Може, його знають навiть деякi матерi. Увi снi вiн трохи вiдсунув завiсу, яка приховуе острiв Нiколандiю, i вона побачила, що Вендi, Джон i Майкл по черзi зазирають у щiлину. Сам по собi сон мiг виявитися незначною дрiбницею, але поки жiнка спала, вiкно в дитячiй кiмнатi розчинилося i якийсь хлопчик зiскочив на пiдлогу. За ним слiдом у вiкно влетiла якась дивна цятка свiтла, не бiльша за ваш кулачок. Цятка, як жива, кидалася по кiмнатi, мабуть, це вона розбудила панi Дарлiнг. Жiнка сiпнулася, прокинулася i побачила хлопчика. Якимось чином вона одразу збагнула, що це був Пiтер Пен. Якби ви, я чи Вендi опинилися б у кiмнатi, то вiдразу б зауважили, що вiн чимось дуже нагадуе той заповiтний поцiлунок панi Дарлiнг. Це був гарненький хлопчик, замiсть одягу на ньому був костюмчик iз сухого листя та живицi, що сочиться з дерев. Але найчарiвнiшою рiччю в ньому було те, що вiн мав ще всi своi молочнi зуби. Коли хлопчик помiтив, що господиня кiмнати – вже доросла жiнка, то аж заскреготiв своiми маленькими перлинками. Роздiл 2 Тiнь Панi Дарлiнг зойкнула, i в той самий момент вiдчинилися дверi. Увiйшла Нена, адже ii вихiдний день скiнчився. Вона загарчала i кинулася на хлопчика, але той легким рухом випурхнув у вiкно. Панi Дарлiнг знову зойкнула, але цього разу вже вiд страху, що вiн впаде i розiб’еться, тому хутко побiгла вниз поглянути, що ж сталося з маленьким хлопчиком, але його там не було. Жiнка глянула вгору i в темрявi ночi не помiтила нiчого незвичайного, окрiм блукаючоi зiроньки. Вона знову пiднялася в дитячу кiмнату i побачила Нену, яка щось тримала в зубах. Це щось виявилося тiнню хлопчика. Коли вiн пiдскочив до вiкна, Нена кинулася навздогiн, однак не спромоглася схопити прибульця, а от його тiнь утекти не встигла. Вiкно рiзко зачинилося i спiймало ii. Можете бути певнi, що панi Дарлiнг розглядала цю тiнь дуже уважно, але нiчого особливого не виявила. Нена одразу ж таки втямила, що з цiею тiнню робити. Вона повiсила ii за вiкном, що мало означати: «Вiн обов’язково повернеться за нею. Давайте помiстимо тiнь так, щоб вiн мiг ii повернути, не налякавши дiтлахiв». Але, на жаль, панi Дарлiнг не могла допустити, щоб за вiкном щось бовталося. Тiнь була дуже схожа на випрану ганчiрку, яка псувала вид будинку. Їй дуже хотiлося негайно показати тiнь пану Дарлiнгу, але той сидiв, обраховуючи, звiдки взяти грошi на зимовi плащi для Джона та Майкла, з мокрим рушником на головi, щоб тримати свiй мозок ясним, тому здавалося дуже недоречним турбувати чоловiка. До того ж жiнка наперед знала, що вiн скаже: – Це все витiвки няньки-собаки. Вона вирiшила акуратненько згорнути тiнь i покласти ii в шухляду креденса, аж поки не трапиться нагода розповiсти про це чоловiковi. Якби ж то! Нагода трапилася через тиждень, та краще б i не було тiеi незабутньоi п’ятницi. Звiсно ж, п’ятницi. – Менi треба було бути особливо обережною у п’ятницю, – казала вона згодом чоловiковi, який сидiв поруч, а Нена розляглася з iншого боку, тримаючи господиню за руку. – Нi, i ще раз нi, – постiйно повторював пан Дарлiнг. – Це я у всьому винний. Я, Джордж Дарлiнг, зробив це. Меа кульпа, меа кульпа, – додав вiн латиною, що означало «моя вина». Вiн здобув класичну освiту. Так вони сидiли вечорами, згадуючи ту фатальну п’ятницю, поки всi, навiть найдрiбнiшi деталi не проявилися у iхнiх головах, як це бувае iз зображеннями зi зворотного боку при поганому друцi. – Якби я тiльки не прийняла запрошення вiд сусiдiв iз будинку № 27! – бiдкалася панi Дарлiнг. – Якби я тiльки не налив своi безглуздi лiки в мисочку Нени, – додав пан Дарлiнг. – Якби я тiльки здогадалася зробити вигляд, що лiки менi подобаються, – промовляли собачi очi, повнi слiз. – Це моя жага до забав, Джордже! – Це мое дурнувате почуття гумору, люба. – Це моя схильнiсть ображатися через дрiбницi, любi хазяi. А потiм хтось iз них, або й усi разом, плакали, i кожен думав про свое. Нена думала: «Це правда, правда, не можна наймати собаку в няньки». Багато разiв панi Дарлiнг промокала своею хустинкою очi собаки. – То ще той друзяка! – викрикував пан Дарлiнг, а Нена гавкала, наче його вiдлуння. Але панi Дарлiнг нiколи не дорiкала Пiтеру. Щось у правому кутку ii рота не давало вимовити його iм’я. Так вони сидiли гуртом у спорожнiлiй дитячiй кiмнатi, пригадуючи всi подробицi цього жахливого вечора. Розпочався вiн зовсiм пересiчно, так само буденно, як сотнi iнших подiбних вечорiв. Тодi Нена нагрiла води, щоб викупати Майкла, i на своiй спинi потягла його у ванну. – Не хочу в лiжко! – репетував Майкл, бо вiн завжди вважав, що його слово мае бути останнiм в усьому. – Не хочу, не хочу, Нено, адже ще немае навiть шостоi години. О, люба, люба, я тебе розлюблю, Нено! Кажу ж бо, що не хочу купатися, не хочу, не хочу! Тодi панi Дарлiнг увiйшла в дитячу, одягнена в свою бiлу вечiрню сукню. Вона одяглася завчасу, бо Вендi дуже любила, коли мама одягала це плаття з намистом, подарованим Джорджем. Вона надiла й браслет Вендi на свою руку. Жiнка часто просила в доньки дозволу одягти цю прикрасу, поки та не виросте. А Вендi дуже любила позичати свiй браслет мамi. Остання знайшла двох своiх дiтей, коли тi бавилися в «маму i тата» й розiгрували той момент, коли народилася Вендi, тодi Джон заявив: – Я щасливий повiдомити вам, панi Дарлiнг, що ви тепер стали матiр’ю, – таким тоном, яким мiг би промовити й сам пан Дарлiнг iз такоi нагоди. Вендi танцювала вiд радощiв так, як це зробила б справжня панi Дарлiнг. Потiм так само «народився» Джон, тiльки ще урочистiше, бо народився хлопчик. Коли Нена привезла Майкла з ванноi, той теж благав, що також хоче народитися, але Джон рiзко сказав йому, що iм уже досить дiтей. Майкл ледь не заридав. – Нiкому я не потрiбен, – сказав вiн, i ледi у вечiрнiй сукнi була змушена припинити цю гру. – Менi потрiбен, – заявила вона. – Я хочу ще й третю дитину. – Хлопчика чи дiвчинку? – поцiкавився Майкл не надто обнадiйливо. – Хлопчика. Тодi вiн стрибнув до неi на колiна. Здавалося б, незначна подiя для пана i панi Дарлiнг, але Нена нагадала, що це трапилося мало не вчора ввечерi у дитячiй кiмнатi Майкла. Тепер вони спробували згадати це. – Тодi я увiрвався, як торнадо, чи не так? – зауважив пан Дарлiнг, глибоко себе зневажаючи. Тодi вiн справдi нагадував ураган. Але цей чоловiк заслуговуе на виправдання. Вiн також одягався на вечiрку, i все було гаразд iз ним, поки справа не дiйшла до краватки. Це складна справа, маю вам сказати, бо пан Дарлiнг, який знав усе про бiржу й акцii, зовсiм не вмiв зав’язувати краватку. Інодi краватка здавалася без бою, але траплялися випадки, коли було б набагато краще, якби пан Дарлiнг проковтнув власну гордiсть i скористався готовими краватками, зав’язаними заздалегiдь. Це був саме такий випадок. Чоловiк увiрвався у дитячу кiмнату, тримаючи в руках неохайно зiм’яту краватку. – Що, що трапилося, любий татку? – Сталося! – репетував вiн дуже голосно. – Ця краватка не бажае зав’язуватися! Чоловiк став небезпечно саркастичним. – Тiльки не на шиi! Хоча на спинцi лiжка вона й зав’язуеться! Збожеволiти, двадцять разiв я зробив це на спинцi лiжка, а на шиi нiчого не вдаеться! О, це вже нi! То вже даруйте. Йому здалося, що панi Дарлiнг не збагнула всiеi серйозностi ситуацii, тому вiн продовжив: – Попереджаю тебе, люба. Поки ця краватка не зав’яжеться по-людськи навколо моеi шиi, нi на яку вечерю я не пiду, а якщо ми сьогоднi не пiдемо в гостi, я перестану ходити на службу, i ми будемо голодувати, а нашi дiти опиняться на вулицi. Але й тодi панi Дарлiнг залишалася спокiйною. – Дай менi спробувати, милий, – запропонувала вона, i насправдi це було саме те, про що чоловiк i прийшов просити дружину. Своiми м’якими прохолодними руками вона зав’язала йому краватку, тодi як дiти стояли навколо, щоб побачити, як вирiшувалася iхня доля. Іншi чоловiки обурювалися б, що вона вмiла зробити це з такою легкiстю, але пан Дарлiнг був занадто тонкою натурою для цього. Вiн подякував дружинi недбало, вiдразу ж забувши про свiй гнiв, i вже за мить гарцював по кiмнатi разом iз Майклом на плечах. – Який ми тодi влаштували безлад, – зiтхнула панi Дарлiнг, згадуючи це. – Наш останнiй безлад, – застогнав пан Дарлiнг. – О, Джордже, а пригадуеш, як Майкл спитав мене: «Мамо, а як ти дiзналася, що це саме я?» – Пригадую! – Вони були такi милi, як гадаеш, Джордже? – І вони були нашi, нашi! А тепер iх у нас немае… Безлад припинився з приходом Нени. Пан Дарлiнг ненавмисно зiткнувся з нянькою i тут же набрався ii шерстi на своi новi штани. І не важливо навiть те, що штани були новi. Це були першi в його життi штани iз шовковою стрiчечкою по боках! Звiсно, панi Дарлiнг тут же почистила iх щiткою, але чоловiк знову затiяв балачку про те, яка помилка тримати собаку як няньку. – Джордже, та Нена – просто скарб! – Не сумнiваюся. Тiльки часом я вiдчуваю, що вона сприймае дiтей, як цуцикiв. – О нi, любий! Я впевнена, вона знае, що у них е душа. – Дуже дивно, – зауважив пан Дарлiнг у задумi. – Дуже дивно. Це був той випадок, коли його дружина вiдчувала, що мае розказати чоловiковi про таемничого гостя. Спочатку вiн кепкував над цiеi iсторiею, але вiдразу ж спохмурнiв, коли дружина показала йому тiнь. – Вона менi нiкого знайомого не нагадуе, – сказав вiн, ретельно все розглядаючи. – Але це вказуе на якогось негiдника. Пригадую, що ми саме про це дискутували, – зронив пан Дарлiнг, – коли Нена увiйшла з лiками для Майкла. Бiльше ти нiколи не принесеш пляшечку з лiками в зубах, Нено, i це лише моя вина. Вiн був, без сумнiву, мужньою людиною, та немае жодних сумнiвiв у тому, що вiн повiвся доволi нерозумно з тими лiками. Якщо у пана Дарлiнга i були якiсь слабкостi, то одна з них полягала в тому, що йому здавалося, нiби все життя вiн дуже хоробро приймав лiки. Тому коли Майкл почав вiдштовхувати ложку з мiкстурою, яку пропонувала Нена, пан Дарлiнг докоряв: – Будь чоловiком, Майкле. – Не хочу, не хочу! – вередував Майкл. Панi Дарлiнг вийшла з кiмнати за шоколадкою для сина, та пану Дарлiнгу це здалося пустощами. – Матусю, ти не повинна балувати його! – крикнув чоловiк iй услiд. – Майкле, коли я був у твоему вiцi, то приймав лiки без нарiкання. Я казав: «Дякую, любi батьки, що дали менi мiкстуру, аби я одужав». Вiн справдi вiрив, що все саме так i було, i Вендi також у це вiрила. Тому вона сказала, щоб пiдбадьорити Майкла: – Тi лiки, якi ти iнодi приймаеш, татку, також гидкi, еге ж? – Набагато гидкiшi за те, що п’е Майкл, – хоробро сказав пан Дарлiнг. – Я б iх прийняв зараз, щоб показати приклад Майклу. Та тiльки пляшечка кудись загубилася. Але вона не зовсiм загубилася. Просто якоiсь ночi чоловiк дiстався горiшньоi частини шафи i сховав ii там. Вiн i не здогадувався, що чесна Лiза знайшла пляшечку i повернула ii на полицю над умивальником. – А я знаю, де лiки, татку! – вигукнула Вендi, котра завжди була готова прислужитися. – Я принесу iх. І помчала ще до того, як вiн встиг ii зупинити. Настрiй пана Дарлiнга моментально зiпсувався. – Джоне, – сказав вiн тремтячим голосом, – це дуже пекельна гидота! Густа, липка, вiд якоi аж нудить. – Ти проковтни ii швиденько, татку, та й по всьому – пiдбадьорив його Джон, коли з’явилася Вендi, тримаючи в руцi склянку. В нiй були лiки. – Я летiла стрiмголов, – похвалилася вона. – Ти була дивовижно швидкою, – зауважив пан Дарлiнг iз мстивою ввiчливiстю, на яку дiвчинка зовсiм не заслуговувала. – Тiльки Майкл перший, – додав чоловiк завзято. – Перший татко, – наполягав Майкл, пiдозрiливий вiд природи. – Я можу занедужати, – сказав пан Дарлiнг iз погрозою в голосi. – Давай, татку, – прохав Джон. – Припни язика, Джоне, – вiдрубав батько. Вендi трохи здивувалася: – Я думала, що тобi ковтати iх було легко, татку. – Не в цьому рiч, – пояснив чоловiк. – Справа в тому, що у моiй склянцi бiльше, нiж у ложцi Майкла. – Його гордовите серце мало не вистрибувало з грудей. – Це несправедливо. Я мiг би випити одним духом, але так не годиться. – Тату, я чекаю, – холодно нагадав Майкл. – Легко сказати: «Я чекаю». Я також чекаю. – Татку, ти що, боягуз? – Ти сам боягуз. – Я нiчого не боюся. – І я нiчого не боюся. – Тодi пий. – Сам пий. Вендi спала на гадку чудова iдея: – Чому б вам не зробити це одночасно? – Гаразд, – погодився пан Дарлiнг. – Ти готовий, Майкле? Вендi полiчила: раз, два, три, Майкл проковтнув мiкстуру, а пан Дарлiнг сховав свою за спину. Тут почулося волання обуреного Майкла. – Ох, татку! – прошепотiла Вендi з докором. – Що ти маеш на увазi цим «татку», – зажадав пояснень пан Дарлiнг. – І годi репетувати, Майкле. Я хотiв випити, але схибив. Це було жахливо, як усi трое дивилися на чоловiка так, нiби вони зовсiм не поважали його. – Дивiться сюди, – сказав вiн благально, щойно Нена вийшла у ванну кiмнату. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю своi лiки в миску Нени, i вона вип’е iх, вважаючи, що це молоко! Рiдина була кольору молока, але дiти не зрозумiли сенсу гумору свого батька i тому дивилися на нього з докором, коли чоловiк виливав лiки в мисочку Нени. – Як дотепно, – сказав вiн iз сумнiвом, та вони не посмiли викрити його, коли панi Дарлiнг i Нена повернулися. – Нена – гарна собачка, – сказав вiн улесливо. – Я налив трiшечки молочка в твою миску, Нено. Нена махнула хвостом, пiдбiгла до миски i почала хлебтати. Потiм вона глянула на пана Дарлiнга з докором, зовсiм не сердито. І показала господаревi велику сльозу, при виглядi якоi нам стае так шкода благородних собак, а потiм сховалася у своiй будi. Пану Дарлiнгу було жахливо соромно за самого себе, але вiн не бажав здаватися. У неприемнiй тишi панi Дарлiнг понюхала миску. – О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твоi лiки! – Це був лише жарт, – сказав чоловiк iз гiркотою. – Немае жодного шансу розсмiшити когось у цьому будинку. Вендi й далi гладила Нену. – Ну, звiсно! – кричав вiн. – Розпещуй ii! А мене нiхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навiщо мене обнiмати – навiщо, навiщо, навiщо? – Джордже, – благала панi Дарлiнг, – тихiше. Слуги можуть почути. У них була лише Лiза, яку вона називала «слугами». – Ну й нехай, – погодився чоловiк необачно. – Клич сюди хоч весь свiт. Але я не дозволю цiй собацi панувати в нашiй дитячiй кiмнатi бiльше нi на мить. Дiти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловiк вiдiгнав собаку вiд себе. Вiн знову вiдчув себе справжнiм чоловiком. – У двiр, у двiр! – кричав вiн. – Твое мiсце – на подвiр’i, i там я посаджу тебе на ланцюг. – Джордже, Джордже, – прошепотiла панi Дарлiнг, – згадай, що я тобi розповiдала про того хлопчика. На жаль, вiн нiчого не хотiв слухати. Бо був переповнений намiрами нарештi всiм показати, хто вдома господар. Коли вiн наказав Ненi вилiзти з буди, та не послухалася. Тодi чоловiк поманив ii солоденькими словами, i коли собака вилiзла, схопив ii i поволiк геть iз дитячоi кiмнати. Вiн жахливо соромився того, що коiть, але все одно не вiдступав. Це все було через його занадто лагiдну вдачу, яка жадала, щоб його поважали. Прив’язавши собаку на задньому дворi, нещасний батько повернувся i сiв у коридорi зi сльозами на очах. У цей час панi Дарлiнг уклала дiтей у лiжечка у незвичнiй тишi та запалила каганцi. Вони чули, як Нена гавкала неподалiк, а Джон зауважив: – Це тому, що вiн посадив ii на ланцюг. Але Вендi виявилася мудрiшою. – Нi. Вона гавкае не так, коли ii ображають, – пояснила дiвчинка, передбачаючи те, що мало статися. – Це iнший гавкiт. Так вона гавкае, коли вiдчувае небезпеку. – Небезпеку? – Ти впевнена, Вендi? – О, так. Панi Дарлiнг сiпнулася й пiдiйшла до вiкна. Воно було надiйно замкнене. Жiнка визирнула назовнi. Нiч була густо поперчена зiрочками. Вони всi якось скупчилися над цим мiсцем, нiби хотiли побачити, що ж тут вiдбудеться. Двi найменшi зiроньки навiть пiдморгнули iй, мовби попереджаючи про щось. Та невiдомий страх раптом стиснув iй серце i змусив заплакати: – О, навiщо я зiбралася на ту нiчну вечiрку?! Навiть Майкл, який уже майже заснув, вiдчув, що вона схвильована, розплющив очi та спитав: – А з нами нiчого не може статися, матусю, якщо у нас свiтяться каганцi? – Нiчого, мiй скарбе, – заспокоiла вона. – Це нiби маминi очi, якi захищають ii дiтей. Вона ходила вiд лiжечка до лiжечка, кожному промовляючи ласкавi слова на прощання, а малий Майкл обiйняв маму за шию. – Мамусю, – схлипнув вiн, – як я тебе люблю! Це були останнi слова, якi панi Дарлiнг вiд нього почула перед тривалою розлукою. Будинок № 27 розмiстився неподалiк вiд iхнього двору, але нещодавно випав снiг, тому пан i панi Дарлiнг ступали на цьому шляху обережно, щоб не забруднити взуття. Вже нiкого не було на вулицi, тiльки зiрки спостерiгали за ними. Зiрки прекраснi, але вони не можуть нi в що втручатися, а лише споглядають. Це було схоже на якесь покарання. Але за що, жодна зiронька вже не могла згадати. Давнiм зiркам вже все обридло, i вони мовчки дивляться на свiт скляним поглядом, проте юним зiркам усе цiкаво, i вони невтомно миготять, перемовляючись одна з одною. Зiрки не дуже любили Пiтера, адже вiн пустун й iнодi дмухав на них, намагаючись загасити. Але того вечора iм було сумно, ось чому вони були на боцi Пiтера i з нетерпiнням чекали, щоб дорослi поквапилися пiти. Тому щойно дверi в будинку № 27 за паном i панi Дарлiнг зачинилися, почалося певне хвилювання, а найменша з усiх зiрочок Чумацького Шляху вигукнула: – Тепер ти, Пiтере! Роздiл 3 «Виходь! Виходь!» Ще якусь мить пiсля того, як пан i панi Дарлiнг пiшли з дому, каганцi бiля лiжок трьох дiтей продовжували свiтити яскраво. Це були дуже симпатичнi вогники, та нiхто не може допомогти тим, хто не хоче спати, щоб побачити Пiтера. Але каганець Вендi затрiпотiв i так солодко позiхнув, що двiйко iнших позiхнули також, i, перш нiж вони спромоглися стулити своi роти, всi вогники згасли. Тепер кiмната була освiтлена зовсiм iншим свiтлом, у тисячу разiв яскравiшим за каганцi. І в той час, коли ми розмовляемо про нього, хтось нишпорить по всiх шухлядах креденса, порпаеться в шафi, вивертае там усi кишенi навиворiт у пошуках тiнi Пiтера. Це була дiвчинка, яку звали Тiнкер Белл. Вона була одягнена у витончену одiж iз листя, порiзаного квадратиками, за допомогою яких ii фiгуру можна було представити якнайпривабливiше. Вона була трохи схильна до повноти (i нагадувала пухкий силует пiсочного годинника). Через якийсь час пiсля того, як фею закинуло у вiкно подихом маленьких зiрочок, у помешкання влетiв i Пiтер. Частину шляху вiн нiс Тiнкер Белл, i його рука все ще була оповита чарiвним пилом. – Тiнкер Белл, – покликав вiн тихесенько пiсля того, як переконався, що хлопцi сплять. – Тiнк, де ти? А та сидiла в глечику, i, маю сказати, iй це дуже подобалося, бо досi iй нiколи не доводилося потрапляти у глечик iз водою. – Ох, та вилазь ти вже з того глечика! Краще скажи, що знайшла, куди вони сховали мою тiнь? Нiжний дзвiн був йому вiдповiддю. Це була чарiвна мова фей. Звичайнi дiти ii не чують, але якщо ви хоча б один раз це почуете, то обов’язково впiзнаете. Тiнк сказала, що тiнь захована у великiй коробцi. Вона мала на увазi креденс, i Пiтер пiдскочив до нього, висунув одну за одною всi шухляди i викинув iхнiй вмiст на пiдлогу. В одну мить вiн знайшов свою тiнь i так цьому зрадiв, що не помiтив, як засунув шухляду разом iз Тiнкер Белл, яка загаялася там. Хлопчик був упевнений, що як тiльки вiн виявить свою тiнь, то зiллеться з нею в едине цiле, як зливаються воедино двi краплi води. Але нiчого такого не сталося, i Пiтер страшенно перелякався. Вiн принiс iз ванноi кiмнати шматок мила i спробував приклеiти ним тiнь. Але у нього нiчого не вийшло. Тодi вiн сiв на пiдлогу i заридав. Вiн так плакав, що розбудив Вендi, i та сiла на лiжку. Однак вона зовсiм не злякалася, побачивши хлопця, який рюмсав, сидячи на пiдлозi. Їй просто стало цiкаво. – Хлопчику, – сказала вона ввiчливим голосом. – Чому ти плачеш? Пiтер також умiв бути ввiчливим, вiн трохи навчився манер у фей. Тому вiн встав i вишукано вклонився. Вендi це дуже сподобалося, i вона йому вклонилася у вiдповiдь iз лiжка. – Як тебе звати? – спитав вiн. – Вендi Мойра Енджела Дарлiнг, – вiдповiла вона з явним задоволенням. – А як тебе звати? – Пiтер Пен. Дiвчинка не сумнiвалася, що його звали Пiтером, але це iм’я здалося iй занадто коротким. – І це все? – Так, – вiдповiв вiн дещо рiзко. Уперше в життi йому здалося, що його iм’я й справдi закоротке. – Даруйте, – сказала Вендi Мойра Енджела. – Немае проблем, – втiшив ii Пiтер. Дiвчинка спитала гостя, де вiн живе. – Другий закрут праворуч, – пояснив Пiтер, – а далi прямо аж до самого ранку. – Яка смiшна адреса! Пiтер зашарiвся. Вперше вiн вiдчував, що, можливо, ця адреса й справдi була кумедна. – І зовсiм нi, – заявив вiн. – Я маю на увазi, – спробувала реабiлiтуватися Вендi, згадавши, що вона все ж таки господиня, – як же ii написати на конвертi? Вона зразу ж таки пошкодувала, що згадала про листи. – Менi не пишуть листiв, – вiдповiв Пiтер презирливо. – А твоiй мамi пишуть листи? – У мене немае мами, – зауважив вiн. У нього не просто не було мами, але йому мама i не була потрiбна. Вiн узагалi вважав, що мама людинi нi до чого. Але Вендi, однак, одразу вiдчула, що стала свiдком якоiсь трагедii. – О, Пiтере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, – сказала дiвчинка, зiстрибнула з лiжка i пiдбiгла до гостя. – Я плакав не через маму, – обурився вiн. – Я плакав тому, що моя тiнь не хоче до мене прилипати. Й узагалi, я зовсiм не плаксiй. – Вона що, вiдiрвалася? – Так. Тут Вендi побачила, що тiнь валяеться на пiдлозi зморщена й жалюгiдна. Їй стало шкода Пiтера. – Який жах! – сказала вона, але зараз же всмiхнулася, бо помiтила, що хлопчик намагався приклеiти ii милом. Як справжнiсiнький хлопчисько. На щастя, вона вiдразу збагнула, що треба робити. – Їi слiд пришити, – сказала вона трохи по-дорослому. – Що таке «пришити»? – спитав вiн. – Ти занадто неосвiчений! – Нi, я не такий. Але дiвчинка радiла невiгластву гостя. – Зараз пришию ii тобi, мiй малий хлопчику, – заспокоiла його Вендi, хоча на зрiст вiн був нiтрохи не нижчий за неi. Дiвчинка витягнула свою торбинку для шиття i пришила тiнь до нiг Пiтера. – Попереджаю, що буде трохи боляче, – турбувалася вона за «пацiента». – О, я не буду плакати, – запевнив Пiтер, який уже вважав, що нiколи ранiше не плакав. Вiн зцiпив зуби i не видав жодного звуку, аж поки його тiнь не була мiцно до нього пришита, хоч вигляд у неi i був дещо пом’ятий. – Їi належало б випрасувати, – задумливо сказала Вендi, але Пiтер, ще той хлопчисько, був iншоi думки. Вiн iз дикою радiстю застрибав по кiмнатi. Бо вже й забув, що тiнь йому пришила Вендi. – Який я розумний! – репетував вiн захоплено. – Ох, який я розумний, просто жах! Доводиться визнати, що це марнославство Пiтера було однiею з його найбiльш захоплюючих принад. І кажучи правду з жорстокою вiдвертiстю, вiн нiколи не був скромним хлопчиком. Але це неабияк вразило Вендi. – Ти хвалько! – вигукнула вона з крижаним сарказмом. – А я, звiсно, нiчого не зробила? – Трiшечки зробила, – зронив Пiтер недбало, продовжуючи гарцювати. – Трiшечки! – вiдповiла дiвчинка з гiднiстю. – Якщо я не можу бути корисною, то можу принаймнi пiти. – Вона знову залiзла в лiжко i накрилася ковдрою з головою. Для того щоб розбурхати Вендi, Пiтер прикинувся, що вже йде, але це не допомогло, тодi вiн сiв на краечок лiжка i поплескав по ковдрi босою ногою. – Вендi, – сказав вiн, – не уникай мене. Я не можу утриматися вiд кукурiкання, якщо задоволений собою. Проте вона не визирала назовнi, хоча й жадiбно слухала. – Вендi, – продовжив хлопчик голосом, якому жодна жiнка нiколи не змогла б опиратися, – Вендi, вiд однiеi дiвчинки бiльше користi, нiж вiд двадцяти хлопчикiв. Тодi Вендi, як i будь-яка iнша жiнка, хоча iнших там i не було, визирнула з-пiд ковдри: – Ти справдi так гадаеш, Пiтере? – Саме так. – Мабуть, ти таки хороший! – оголосила дiвчинка. – Тодi я знову встаю. І вона сiла з ним поряд на краечку лiжка. Вендi навiть пообiцяла подарувати йому поцiлунок, але Пiтер не знав, що це таке. Тому простягнув руку долонею назовнi. – Ти не знаеш, що таке поцiлунок? – приголомшено спитала Вендi. – Я буду знати, коли ти зробиш це, – вiдповiв гiсть сухо, i щоб не зачепити його почуття, Вендi дала йому наперсток. – А тепер, – сказав Пiтер, – я поцiлую тебе? Вендi вiдповiла трохи манiрно: – Якщо бажаеш… Вона переконала себе досить вимушено нахилити свое обличчя до нього, але той просто вiдiрвав жолудь, що слугував гудзиком на його куртцi, i вклав у руку дiвчинки. Вона повiльно випросталася i ввiчливо сказала, що носитиме його поцiлунок на ланцюжку на своiй шиi. Дуже пощастило, що вона справдi повiсила жолудь на той ланцюжок, бо пiзнiше трапилося щось таке, що врятувало iй життя. Коли люди одного кола знайомляться, то в них прийнято цiкавитися вiком один одного. Позаяк Вендi завжди любила робити правильнi речi, то й спитала Пiтера, скiльки йому рокiв. Це було не зовсiм доречне запитання, i питати про це не слiд було. Так iнодi бувае на iспитi, коли тобi пропонують питання з граматики, тодi як тобi хотiлося б написати, якi королi правили в Англii. – Я не знаю, – вiдповiв вiн неохоче, – та я ще занадто молодий. Вiн справдi нiчого не знав про свiй вiк, лише мав пiдозри, але сказав зовсiм iнше. – Вендi, я втiк iз дому того ж дня, коли народився. Дiвчинка була вельми здивована та заiнтригована, i вона показала це в чарiвнiй свiтськiй манерi, поляпавши по своiй нiчнiй сорочцi, пропонуючи пiдсунутися ближче. – Я почув, як мама i тато, – Пiтер знизив голос, – балакали про те, ким я буду, коли виросту i стану чоловiком. – Вiн дуже хвилювався цiеi митi. – А я не хочу стати колись чоловiком, – сказав вiн пристрасно. – Я хочу завжди бути маленьким i розважатися. Тому й утiк i оселився в Кенсiнгтонському парку серед фей. Вендi кинула на нього дуже захоплений погляд, i Пiтер подумав, що це тому, що вiн утiк, але насправдi ii захопило його знайомство з феями. Вендi прожила таке тихе сiмейне життя, що знатися з феями iй здалося чимось дивовижно чудовим. Вона почала закидати спiврозмовника запитаннями, i це трохи його здивувало. Бо феi були для Пiтера швидше якоюсь неприемнiстю, що трапляеться на його шляху, i нiчого бiльше. Насправдi вiн iнодi любив давати iм прочуханку. Проте загалом iх любив i тому розповiв про те, як феi з’явилися. – Розумiеш, Вендi, коли в свiтi народилася перша дитина i вперше засмiялася, ii смiх розсипався на тисячу дрiбних шматочкiв i з кожного з’явилося по феi. З того часу вони й живуть. Балачка добряче втомила дiвчинку, але те, що вiдбувалося у неi вдома, малiй подобалося. – Отже, – продовжував Пiтер розважливо, – вирiшили, що у кожного хлопчика i дiвчинки мае бути своя окрема фея. – Обов’язково мае бути? Саме так? – Нi. Дiти зараз дуже розумнi стали, лиш трохи пiдростуть, то бiльше не вiрять у фей. І варто лише якомусь малюковi сказати: «Я у фей не вiрю», й умить якась iз них падае мертвою. Пiтеру вже набридло теревенити лише про фей, i хлопчик прислухався, чому ж затихла Тiнкер Белл. – Не розумiю, куди вона подiлася, – зауважив вiн, пiдвiвся i промовив iм’я Тiнк. У Вендi затрiпотiло серце вiд захвату. – Пiтере! – заволала вона, хапаючи спiврозмовника за руку. – Невже у цiй кiмнатi е справжня фея? – Вона тiльки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти нiчого не чуеш, еге ж? Вони разом прислухалися. – Я щось чую, – повiдомила Вендi. – Наче якiсь дзвiночки дзеленчать. Той звук чувся з креденса, i Пiтер звеселiв. Нiхто не мiг виглядати таким веселим, як Пiтер. Вiн умiв смiятися, як смiються вперше в життi. – Вендi, – прошепотiв хлопчик трiумфуючи, – здаеться, я засунув ii разом iз шухлядою! Вiн нарештi випустив на волю бiдолаху Тiнкер Белл, i та заметушилася в повiтрi, волаючи вiд лютi. – Тобi не можна казати такi речi, – повчав Пiтер. – Звiсно, менi дуже шкода. Але звiдки ж я мiг знати, що ти там сидиш? Та Вендi бiльше не слухала хлопчика. – О, Пiтере, – попросила вона, – нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу ii розгледiти! – Вони майже нiколи не залишаються на одному мiсцi, – зауважив Пiтер. Однак на одну мить Вендi таки побачила романтичний силует, що присiв вiдпочити на годиннику iз зозулею. – Ой, яка гарненька! – здивувалася Вендi, хоча обличчя у Тiнк все ще було спотворене злiстю. – Тiнк, – сказав Пiтер доброзичливо, – ця ледi хоче, щоб ти стала ii феею. Тiнкер Белл вiдповiла щось зухвало. – Що вона каже, Пiтере? Йому довелося пояснити: – Вона не дуже вихована. Каже, що ти велике потворне дiвчисько. І що вона – моя фея. Хлопчик спробував вгамувати Тiнкер Белл. – Ти ж знаеш, що не можеш бути моею феею, Тiнк, бо я – чоловiк, а ти – жiнка. На це Тiнк вiдреагувала спересердя: «Ти дурний вiслюк» – i зникла у ваннiй кiмнатi. – Зазвичай вона спокiйна фея, – пояснив Пiтер винувато, – ii назвали Тiнкер Белл, бо вона любить дзеленчати горщиками та чайниками (белл англiйською – дзвiночок). Вони всiлися разом у крiслi, й Вендi продовжувала чiплятися до Пiтера з розпитуваннями: – То ти бiльше не живеш у Кенсiнгтонському парку? – Інодi буваю там… – А де ж ти тепер живеш? – Із загубленими хлопцями. – А хто вони? – Це дiтваки, якi випали з вiзочкiв, поки iхнi няньки витрiшки продавали. Якщо iх за сiм днiв нiхто не знайде, то вони вирушають у краiну Нiколандiю, щоб жити там. А я – iхнiй ватажок. – Як це чудово виглядае! – Так, – погодився Пiтер, – але дуже нудно та самотньо. Розумiеш, у нас там немае дiвчат. – Зовсiм немае дiвчат? – Та немае, бо дiвчатка занадто розумнi, щоб випадати зi своiх дитячих вiзочкiв. Це дуже втiшило Вендi. – Я думаю, – сказала вона, – що дуже гарно так вiдгукуватися про дiвчат. Бо, наприклад, Джон просто зневажае нас. Замiсть вiдповiдi Пiтер пiдвiвся й одним ударом ноги скинув сплячого Джона разом iз ковдрою з лiжка. Цей зухвалий вчинок не сподобався Вендi, i дiвчинка рiзко заявила, що вiн не господар у ii будинку. Проте Джон продовжував спати на пiдлозi настiльки безтурботно, що вона не стала його турбувати. – Я знаю, що ти хотiв зробити менi приемне, – сказала Вендi заспокоiвшись, – тому можеш подарувати менi поцiлунок. Вона зовсiм забула про його невiгластво, коли йшлося про поцiлунки. – Я так i думав, що ти захочеш забрати його назад, – сказав вiн трохи з гiркотою i простягнув iй наперсток. – О, любий, – сказала Вендi приязно, – я не мала на увазi поцiлунок, а лише наперсток. – А це що таке? – Щось таке, – i Вендi поцiлувала його в щоку. – Весело, – визнав Пiтер серйозно. – То тепер ти хочеш, щоб я тобi подарував наперсток? – Якщо тобi так хочеться, – зауважила Вендi, тримаючи цього разу голову прямо. Пiтер поцiлував ii, i тiеi ж митi дiвчинка злякано заверещала. – В чому рiч, Вендi? – Хтось боляче смикнув мене за волосся! – Це, мабуть, Тiнк. Нiколи не знаеш, що iй заманеться. Це справдi була фея, яка вовтузилася в повiтрi i знову вдалася до лайливих слiв. – Вона каже, що буде смикати тебе за волосся, Вендi, щоразу, як ти будеш дарувати менi наперсток. – Але чому? – Чому, Тiнк? І фея повторила: – Бо ти дурний вiслюк. Пiтер не збагнув чому, зате Вендi втямила i трохи засмутилася. Бо вiн сказав, що прилiтав до них у дитячу кiмнату зовсiм не заради неi, а щоб послухати казки. – Розумiеш, я ж не знаю казок. І нiхто iз загублених хлопцiв не знае навiть однiеi казки. – Який жах! – зiтхнула Вендi. – Знаеш, – вiв далi Пiтер, – чому ластiвки будують гнiзда пiд стрiхами будинкiв? Щоб слухати казки. О, Вендi, твоя мама розповiдала тобi таку чудову казку. – Це яку ж? – Про принца, який шукав дiвчину, що загубила кришталевий черевичок. – Пiтере, – пояснила Вендi азартно, – це ж Попелюшка, i вiн потiм ii знайшов, i вони жили пiсля цього дуже щасливо. Пiтер так зрадiв, що зразу ж схопився з крiсла, в якому вони сидiли, i поквапився до вiкна. – Куди ти йдеш? – закричала Вендi, передчуваючи щось недобре. – Розповiсти iншим хлопцям. – Не треба, Пiтере, – попросила вона. – Я знаю ще й купу iнших казок. Вона промовила саме цi слова, тому не може бути жодних сумнiвiв, що таким чином вона випробовувала Пiтера. Вiн повернувся, i в його очах промайнув якийсь жадiбний погляд, що мав би стривожити дiвчинку, але цього не сталося. – А скiльки казок я б могла розповiсти хлопцям! – замрiяно сказала Вендi, i Пiтер умить схопив ii та потягнув до вiкна. – Вiдпусти мене! – наказала вона йому. – Вендi, летiмо зi мною, розповiдатимеш моiм хлопцям казки. Звiсно, iй було приемне таке прохання, але дiвчинка заперечила: – О, любий, та я не можу. Подумай про мою матiнку! До того ж я не вмiю лiтати. – Я тебе навчу. – О, як гарно було б умiти лiтати. – Я тебе навчу застрибувати вiтру на спину, i тодi ми полетимо разом. – О! – вигукнула дiвчинка захоплено. – Вендi, Вендi, та замiсть того, щоб спати в своiх лiжечках, ми могли б лiтати по небу i теревенити з зiрками! – Отакоi! – І, Вендi, там е русалки. – Русалки? З хвостами? – З дуже довгими хвостами. – Ой, – зойкнула Вендi, – я зможу побачити русалок! Пiтер намагався пустити в хiд всi своi хитрощi. – Вендi, – сказав вiн, – а як би ми всi тебе поважали. Вендi губилася в сумнiвах. Здавалося, що вона з усiх сил намагаеться залишитися в дитячiй кiмнатi. Але Пiтер не знав жалю. – Вендi, – наполягав вiн, – ти пiдтикала б нам ковдри ночами. – Ой! – Адже нам нiхто нiколи не пiдтикав ковдри. – Ой! – i ii руки простяглися до гостя. – Ти б зашивала наш одяг i зробила б нам кишенi. Бо в нас немае навiть однiеi кишенi. Ну, i як тут встояти? – Звiсно, що це дуже цiкаво, – захопилася дiвчинка. – Пiтере, а ти мiг би навчити також лiтати Джона та Майкла? – Якщо бажаеш, – сказав вiн байдуже, пiдiйшов до Джона та Майкла i почав iх трясти. – Прокидайтеся! – кричала Вендi. – Пiтер Пен прийшов сюди i навчить нас лiтати. Джон протер очi. – Тодi я встаю, – оголосив вiн. І миттю опинився на пiдлозi. – Привiт, – повiдомив хлопчик. – Я вже тут. Майкл також схопився, наче сну й не було, нiби вiн i не лягав. Але Пiтер раптом зробив iм знак замовкнути. В iхнiх очах мелькнуло те жахливе лукавство, як у дiтей, коли вони намагаються вловити звуки з дорослого свiту. Начебто стояла мертва тиша. Буцiмто все гаразд. Нi, стривайте. Все було не так. Нена, яка вiдчайдушно гавкала весь вечiр, раптом принишкла. Саме цю тишу вони i вловили. – Гасiть свiтло. Ховайтеся! Хутко! – скомандував Джон вперше i востанне за всю цю пригоду. Коли в спальню увiйшла Лiза, тримаючи Нену за нашийник, кiмната здалася iй такою, як завжди, дуже темною, i якщо прислухатися, то можна було почути, як сопуть трiйко янголяток увi снi. Насправдi вони майстерно iмiтували це, сховавшись за фiранками бiля вiкна. Лiза була сердита на Нену, бо збивала вершки для рiздвяного пудингу на кухнi, трохи закалякана, навiть iз родзинкою на щоцi. Пiдозри Нени здалися iй абсурдними. Дiвчинка вирiшила, що найкраще – це привести зараз собаку в дитячу кiмнату, але ж не залишати ii тут. – Твоi пiдозри безпiдставнi, – сказала служниця, не маючи намiру вибачатися перед Неною. – Всi твоi янголята сплять у своiх лiжечках. Послухай, як гарно вони соплять. Тут Майкл, вирiшивши закрiпити успiх, засопiв так старанно, що мало не зiпсував усю справу. Нена знала цi витiвки, тому намагалася вирватися з рук Лiзи, але та тримала мiцно. Проте Лiза була не надто розумна. – Ну годi, Нено, – сказала вона строго i виштовхала собаку з кiмнати. – Якщо не припиниш гавкати, то я поскаржуся пановi та панi, коли вони повернуться з вечiрки, i тодi, так чи iнак, але ти отримаеш прочуханку. Вона знову прив’язала нещасну собаку надворi, та ви гадаете, що Нена заспокоiлася? Кличте сюди пана i панi з забави! Це саме те, чого вона прагне. А може, ви думаете, що собака непокоiлася за себе, а не за дiтей? Але Лiза повернулася на кухню до своiх пудингiв, i Нена збагнула, що iй уже нiхто не допоможе. Тодi вона стала рватися з ланцюга, i нарештi iй вдалося порвати його. Вже за мить вона увiрвалася у вiтальню будинку № 27, махаючи лапами мало не до неба, щоб якнайвиразнiше попередити про небезпеку. Пан i панi Дарлiнг втямили, що в iхнiй дитячiй кiмнатi сталося щось жахливе, i, навiть не попрощавшись iз господинею, поквапилися на вулицю. Минуло цiлих десять хвилин з того часу, як трiйко шибеникiв сопли за фiранкою, але Пiтер Пен може багато чого вчинити за десять хвилин. Та повернiмося в дитячу кiмнату. – Все гаразд! – оголосив Джон, виходячи зi схованки. – Скажи, Пiтере, а ти справдi вмiеш лiтати? Не переймаючись вiдповiддю, Пiтер облетiв кiмнату, зробивши кiлька пiруетiв. – Як круто! – закричали Джон i Майкл. – Як це гарно, – вiдгукнулася Вендi. – Так, я гарний, о, який я гарний, – лементував Пiтер, знову забувши про манери. Здавалося, що лiтати зовсiм неважко, i вони спробували, пiдстрибуючи спочатку на пiдлозi, а потiм i на лiжках, але марно. – Ви просто подумайте про щось хороше, – пояснив Пiтер, – вашi думки стануть легкими i пiдiймуть вас у повiтря. Вiн знову показав iм, як треба робити. – У тебе спритно виходить, – захоплювався Джон, – та чи не мiг би ти повторити це дуже повiльно разочок? Пiтер показав усе спершу повiльно, а потiм швидко. – Я вже збагнув, Вендi! – закричав Джон, хоча нiчого не втямив. Нiхто з них не мiг зрозумiти, як треба лiтати, хоча Майкл умiв читати навiть двоскладовi слова, а Пiтер не вiдрiзняв А вiд Я. Певна рiч, Пiтер iх дурив, адже нiхто не зможе злетiти, поки фея не посипле його чарiвним пилом. На щастя, його руки були забрудненi таким пилом, вiн просто подув на всiх трьох, i результат не забарився. – Тепер треба стенути плечима, – скомандував вiн, – i це станеться. Вони всi ще були на своiх лiжках, тому галантний Майкл першим виконав цю вправу. Не встиг вiн скiнчити, як тут же вихором понiсся через усю кiмнату. – Я лiтаю! – верещав вiн вiд захвату. Джон полетiв i зустрiвся з Вендi бiля ванноi. – О, як це чудово! – Просто приголомшливо! – Погляньте на мене! – Погляньте на мене! – Погляньте на мене! У них виходило не так елегантно, як у Пiтера, бо вони ще не вмiли допомагати собi ногами, а iхнi голови iнодi мало не торкалися стелi, та це були дрiбницi порiвняно з отриманими вiдчуттями. Пiтер спочатку тримав Вендi за руку, але iй довелося вiдмовитися вiд його допомоги, бо Тiнк дуже лютувала. Вони лiтали догори й униз, вiд кутка до кутка, кружляючи кiмнатою. – Я б спитав, – зронив невинно Джон, – чому б нам не полiтати назовнi? Звiсно, це було те, чого домагався Пiтер. Майкл уже був готовий: вiн хотiв з’ясувати, за який час вiн пролетить мiльярд миль. Але Вендi досi сумнiвалася. – Русалки! – нагадав Пiтер. – О! – А ще – пiрати. – Пiрати! – зарепетував Джон, надягаючи свiй капелюх для недiльних прогулянок. – Летiмо негайно туди! Цiеi самоi митi пан i панi Дарлiнг вискочили за Неною з брами будинку № 27. Вони зупинилися посеред вуличноi брукiвки, щоб зазирнути у вiкно дитячоi кiмнати. Та воно було зачинене, хоча в кiмнатi й палахкотiло свiтло, але найжахливiше полягало в тому, що вони розгледiли на фiранцi тiнi трьох силуетiв, що кружляли по кiмнатi iз закутка в куток, але не по пiдлозi, а в повiтрi. Та нi, не три силуети, а чотири! Тремтячими руками вони вiдчинили вхiднi дверi. Пан Дарлiнг хотiв було кинутися нагору сходами, але панi Дарлiнг зробила йому знак, щоб вiн пiдкрався потихеньку. Вона навiть намагалася змусити свое серце стукотiти тихiше. Чи встигнуть вони вчасно дiстатися до дитячоi кiмнати? Якщо так, то буде просто чудово для них, i ми зможемо зiтхнути з полегшенням, але тодi не буде нiякоi казки. З iншого боку, якщо вони не встигнуть, то я урочисто обiцяю, що все закiнчиться добре. Батьки дiсталися б вчасно до дитячоi кiмнати, якби зiроньки не стежили за ними. Вони знову подули на вiкно i вiдчинили його, а найменша зiрочка пискнула: – Виходь, Пiтере! І Пiтер збагнув, що не можна бiльше гаяти нi секунди. – Гайда! – гукнув вiн наказовим голосом i тут же виплив повiтрям у нiч, за ним подалися Вендi, Джон i Майкл. Пан i панi Дарлiнг, а також Нена вбiгли в дитячу кiмнату занадто пiзно. Пташки випурхнули з гнiзда. Роздiл 4 Полiт «Другий поворот праворуч, а далi прямо до самого ранку». Тодi Пiтер сказав Вендi, що це i е те мiсце, де розташована Нiколандiя. Але навiть пташки, що вмiють читати мапи i звiряються з ними за вiтром, навiть вони не змогли б нiчого вiдшукати за такою адресою. Пiтер, бачте, бовкнув те, що йому лиш спало на думку в ту мить. Однак спочатку супутники довiряли йому беззастережно. Вони так захопилися польотом, що весь час кружляли, облiтали круглi дзвiницi i гострi шпилi будiвель, все, що траплялося iм на шляху. Джон i Майкл мчали наввипередки, i Майкл вирвався уперед. Вони згадували, з якою недовiрою не так давно ставилися до самоi можливостi лiтати по кiмнатi. Не так давно це було. Але наскiльки давно? Вони вже летiли над морем, перш нiж ця думка стала турбувати Вендi всерйоз. Джон вирiшив, що це було iхне друге море i iхня третя нiч. Часом ставало темно, часом – знову свiтло, було то дуже холодно, то знову спекотно. Невже вони й справдi iнколи почувалися голодними, або ж вони просто прикидалися, адже Пiтер був такий веселий i винайшов новий спосiб годувати iх? Його метою було переслiдування птахiв, якi тримали в дзьобах iжу, що годилася i для людей, i викрадення харчiв у них. А птахи своею чергою вiдбирали iжу назад. І так вони весело ганялися одне за одним цiлi милi, розсуваючи таким чином межi прояву доброi волi. Але Вендi зауважила з нiжною турботою, що Пiтер не здаеться, хоча й розумiючи, що це був доволi дивний спосiб отримати свiй хлiб iз маслом, якщо врахувати, що iснують й iншi способи зробити це. Інодi вони засинали на льоту, мiцно засинали, i це було дуже небезпечно, бо в цю мить вони починали падати iз запаморочливоi висоти. Та найстрашнiше було те, що Пiтеру це здавалося кумедним. – Он вiн знову полетiв униз! – волав вiн у захватi, коли Майкл раптом падав як камiнь. – Рятуй його, рятуй його! – верещала Вендi, iз жахом дивлячись на холодну поверхню моря внизу. Нарештi Пiтер «пiрнав» за ним слiдом i хапав Майкла останньоi митi, коли той уже ось-ось мав стикнутися з водяною поверхнею. І робив це дуже витончено та спритно. Однак вiн завжди чекав до останнього, i вiдчувалося, що його вабить власна спритнiсть, а не збереження людського життя. Крiм цього, вiн любив рiзноманiтнiсть, а вид спорту, який поглинав його в одну мить, мiг раптом втратити свою принаду, тому завжди iснувала ймовiрнiсть того, що наступного разу, коли ви впадете, вiн може вас впустити. Вiдчайдух мiг спати на льоту i не падати, просто лягав на спину i наче плив, це вiдбувалося тому, що сам вiн був легенький, як пiр’iнка, i подих вiтерцю лише пришвидшував його полiт. – Можеш бути трохи уважнiшим iз ним, – прошепотiла Вендi Джону, коли вони гралися в «Не вiдставай вiд провiдника». – Тодi порадь йому не викаблучуватися, – вiдказав на це Джон. У грi «Не вiдставай вiд провiдника» Пiтер мiг лiтати дуже близько до води, щоб помацати плавник кожноi акули, що пропливала повз, так само як на вулицi, коли вам хочеться встромити свiй палець у залiзнi перила. Дiти не могли слiдувати за хлопчиком так само спритно, i це спонукало його хизуватися, особливо коли вiн споглядав позад себе, щоб побачити, скiльки плавникiв пропустили його супутники. – Маеш гарно з ним поводитися, – наказувала Вендi своему братику. – Бо вiн може нас тут покинути! – Тодi ми повернемося назад, – не розгубився Майкл. – Як же ми знайдемо дорогу додому без нього? – Ну, тодi полетимо далi, – припустив Джон. – У тому й справа, Джоне. Нам доведеться летiти все далi й далi, бо ми не знаемо, як зупинитися. Це була правда, Пiтер забув показати, як припиняти полiт. Тодi Джон сказав, що коли вже дiйде до найгiршого, вони будуть змушенi летiти прямо, бо свiт круглий, i тому з часом повернуться до свого власного вiкна. – І хто приноситиме нам iжу, Джоне? – А ти бачила, як спритно я видер здобич iз орлиного дзьоба, Вендi? – Пiсля двадцятоi спроби, – нагадала йому дiвчинка. – І якщо навiть ми самi навчимося добувати iжу, поглянь, як незграбно ми ще лiтаемо: вiчно натикаемося на хмари, якщо Пiтера немае поруч. Вони справдi весь час натикалися на хмари. Та тепер вони могли лiтати вiльно, хоча, як i ранiше, заробляли собi синцi та гулi. Але якби вони побачили хмару перед собою, тим бiльше намагалися б уникнути ii, то реальнiше, нiж зазвичай, могли б врiзатися в неi. Якби Нена була з ними, то вже давно б натягла пов’язку на кругле чоло Майкла. Пiтер iнодi вiдлiтав вiд них, i тодi дiти почувалися зовсiм самотньо. Вiн мiг летiти набагато швидше за дiтей, раптово мiг зникнути з очей, аби поринути в якусь пригоду, до якоi iм було зась. Вiн мiг спуститися, регочучи вiд чогось дуже смiшного, балакав iз зiронькою, але потiм забував, що це було. Іншого разу вiн вигадував такi надзвичайнi забави з русалками, а потiм нiчого не пам’ятав. Це трохи дратувало дiтей, якi нiколи ранiше не бачили русалок. «Якщо вiн так швидко забув про них, – зауважила на це Вендi, – то як ми можемо сподiватися, що вiн пам’ятатиме нас?» І справдi, коли вiн повертався, то не пам’ятав iх, ну, не дуже добре пам’ятав. Вендi була впевнена в цьому. Вона бачила, як здогад з’являеться в очах хлопчика, коли вiн намагався повiдомити iм час дня i вiдлетiти знову. Якось вона навiть була змушена назвати свое iм’я. – Я – Вендi, – сказала дiвчинка схвильовано. Пiтер дуже знiяковiв i попросив вибачення: – Обiцяю, Вендi, – прошепотiв вiн, – якщо тобi здасться, що я тебе забув, тiльки скажи: «Я – Вендi», i я вiдразу ж згадаю. Звiсно, все це було дуже тривожно. Однак щоб загладити свою провину, Пiтер показав друзям, як лежати долiлиць на сильному вiтрi, що зустрiчався на iхньому шляху, i це було таке нове вiдчуття, що дiти намагалися повторити цю дiю кiлька разiв i виявили, що вони могли спати таким чином дуже безпечно. Насправдi вони б спали ще довше, але Пiтер швидко втомлювався вiд сну, й уже незабаром чувся його плаксивий голос ватажка: – Зупинка! Виходимо тут. Так iз дрiбними сварками, але загалом без проблем, вони наближалися до Нiколандii. Пiсля багатьох мiсяцiв мандрiвники таки дiсталися туди, бiльше того, вони летiли навпростець весь час, i може статися, що через Пiтера або Тiнк острiв сам шукав iх. Тiльки таким чином i можна було досягти його чарiвних берегiв. – Онде вiн, – повiдомив Пiтер буденно. – Де? Де? – Там, куди показують всi стрiлочки. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66772018&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.