1984

1984 Джордж Орвелл Зарубiжнi авторськi зiбрання Джордж Орвелл належить до найвпливовiших письменникiв Великоi Британii середини та другоi половини ХХ ст., а роман-антиутопiю «1984» називають зразком жанру й довiдником iз важких часiв. Його популярнiсть останнiм часом помiтно зросла. Двомислення, новомова, полiцiя думок, мiнiстерство любовi, що завдае болю, вганяе у вiдчай i знищуе iнакодумцiв, мiнiстерство миру, яке розпалюе вiйни, роботи-письменники, що продукують порнографiчну лiтературу для вiдволiкання мас… Орвелл вiдкрив нам очi на те, як функцiонують тоталiтарнi режими. Брехня стане правдою. Ця брехня кожен день змiнюе минуле… Безперервно замiщаючи будь-якi факти, минуле може стати завтра зовсiм iншим – i саме це буде правдою. Кожен ваш погляд, кожен подих i жест уже давно вивчено. У вас немае права на бажання й емоцii… Роман бентежить, зворушуе, змушуе визнати його правдивiсть i замислитися. Уперше книжку було опублiковано 8 червня 1949 року. Орвелл ii написав на тлi руiн, серед голодних, утомлених i змучених вiйною людей. Однак сьогоднi вона актуальна, як нiколи. Джордж Орвелл 1984 Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi Переклад з англiйськоi Богдани Носенок Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова © Б. Носенок, переклад украiнською, 2021 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015 * * * Частина перша Роздiл перший То був яскравий холодний квiтневий день. Годинник пробив першу пообiднi. Вiнстон Смiт, притиснувши пiдборiддя до грудей i щулячись вiд пронизливого вiтру, швидко ковзнув у склянi дверi Дому Перемоги, але все ж вихор пiску i пилу ввiрвався разом iз ним. У пiд’iздi тхнуло вареною капустою й старими килимами. До стiни навпроти входу хтось пришпилив кольоровий плакат, мабуть, занадто великий для цього мiсця. На ньому було зображено тiльки величезне, завширшки бiльше як метр, обличчя людини рокiв сорока п’яти з грубуватими, але привабливими рисами й густими чорними вусами. Вiнстон попрямував до сходiв. Мабуть, не варто було витрачати час на виклик лiфта, бо навiть у найкращi часи вiн майже не працював, а тепер електроенергiю, вiдповiдно до програми економii, взагалi вимкнули в денний час, бо вже почалася пiдготовка до Тижня Ненавистi. Вiнстон мав здолати сiм сходових клiтин. Вiн iшов повiльно i кiлька разiв вiдпочивав: йому вже тридцять дев’ять рокiв, i до того ж на правiй нозi у нього варикозна виразка. Зi стiн кожного майданчика, прямо навпроти дверей лiфта, на нього дивилося величезне обличчя. Це було одне з тих зображень, де очi спецiально малювали так, щоб погляд iх увесь час стежив за вами. «СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ» – було написано на плакатi знизу. Коли вiн увiйшов у свою квартиру, нiжний голос зачитував зведення цифр, що якось стосувалися витоплення чавуну. Голос iшов iз вмонтованоi у праву стiну кiмнати довгастоi металевоi пластини, яка нагадувала тьмяне дзеркало. Вiнстон повернув регулятор – голос став тихiшим, але слова можна було розiбрати. Цей прилад (вiн називався «телеекран») можна було приглушити, але вимкнути зовсiм було неможливо. Вiн пiдiйшов до вiкна – маленька щупла фiгурка, худобу якоi ще бiльше пiдкреслював синiй комбiнезон члена Партii. У нього було дуже свiтле волосся i рум’яне вiд природи обличчя, шкiра якого загрубiла вiд господарчого мила, тупих лез для голiння i холоду зими, яка щойно закiнчилася. Ззовнi, навiть крiзь зачинене вiкно, свiт здавався холодним. Внизу, на вулицi, вiтер крутив пил i шматки паперу, i, хоча на синьому небi яскраво свiтило сонце, все було безбарвним, крiм усюди розклеених плакатiв. Обличчя з чорними вусами було всюди. Одне – на фасадi будинку навпроти. «СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ» – так свiдчив напис, а темнi очi пильно заглядали всередину Вiнстона. Нижче бився на вiтрi iнший плакат iз вiдiрваним кутом то вiдкриваючи, то закриваючи едине слово: «АНГСОЦ». Вдалинi над дахами ширяв гелiкоптер. Час вiд часу вiн пiрнав i зависав на мить, як величезна синя муха, а потiм по кривiй знову здiймався вгору. Це заглядав у вiкна полiцiйний патруль. Утiм, патрулям було байдуже. Не байдуже було тiльки Полiцii Думок. За спиною Вiнстона голос iз телеекрана все ще щось бубонiв про чавун i перевиконання Дев’ятого Трирiчного Плану. Монiтор був одночасно приймачем i передавачем, що вловлював будь-який звук, крiм дуже тихого шепоту. Ба бiльше, доки Вiнстон був у телеекрана на оцi, його можна було не лише чути, а й бачити. Звичайно, нiколи не можна знати напевно, спостерiгають за тобою зараз чи нi. Можна тiльки гадати, як часто й у якому порядку Полiцiя Думок пiд’еднуеться до тiеi чи iншоi квартири. Цiлком можливо, що вони спостерiгають завжди й за кожним. У всякому разi вони могли пiд’еднатися до вашоi лiнii в будь-який момент. І доводилося жити, знаючи, що кожен звук хтось чуе i за кожним рухом хтось стежить, якщо цьому не заважае повна темрява. І люди так жили – бо звикли. Ця звичка стала вже iнстинктом. Вiнстон так i стояв спиною до телеекрана. Так було безпечнiше, хоча вiн добре знав, що спина теж могла викривати. Приблизно за кiлометр над похмурим скупченням будинкiв височiла величезна бiла будiвля Мiнiстерства Правди, де вiн працював. І це, думав вiн iз невиразною огидою, Лондон – головне мiсто Першоi злiтноi смуги, третьоi за чисельнiстю населення провiнцii Океанii. Вiн щосили намагався пригадати дитинство, щоб згадати, чи таким було це мiсто ранiше. Чи завжди тягнулися цi квартали напiврозвалених будинкiв, побудованих ще в дев’ятнадцятому столiттi? Чи завжди iх стiни пiдпирали дерев’янi балки, вiкна були забитi картоном, дахи – вкритi iржавим залiзом, а дивнi огорожi палiсадникiв завалювалися врiзнобiч? Чи завжди були тут цi пустирi з купами битоi цегли, що зосталася пiсля бомбардування, порослi iван-чаем, пил тиньки в повiтрi? І ця жалюгiдна грибна цвiль дерев’яних халуп там, де бомби розшматували величезнi дiлянки? На жаль, вiн нiчого не мiг згадати, нiчого не зосталося в пам’ятi, крiм випадкових яскравих, але незрозумiлих i непов’язаних один з одним картин. Мiнiстерство Правди – Мiнiправда Новомовою (Нова мова була офiцiйною мовою Океанii. Детальнiше про ii структуру та етимологiю дивись у Додатку) – рiзко вiдрiзнялося вiд навколишнiх будинкiв. Його величезна пiрамiдальна конструкцiя з блискучого бетону здiймалася в небо, тераса за терасою, метрiв на триста. З вiкна Вiнстона можна було прочитати красиво виписанi на бiлому фасадi три гасла Партii: ВІЙНА – ЦЕ МИР СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО НЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА Говорили, що в Мiнiстерствi Правди три тисячi кiмнат над землею i стiльки само – у пiдземеллi. У рiзних кiнцях Лондона височiли ще три будiвлi приблизно такi самi на вигляд i розмiр. Вони придушували собою все, i з даху Дому Перемоги можна було вiдразу розгледiти всi чотири. Будинки належали чотирьом мiнiстерствам, на якi подiлявся весь урядовий апарат. Мiнiстерство Правди завiдувало всiею iнформацiею, керувало розвагами, освiтою i мистецтвом. Мiнiстерство Миру опiкувалося вiйною. Мiнiстерство Любовi пiдтримувало закон i порядок. А Мiнiстерство Достатку вiдповiдало за економiку. Новомовою iх називали так: Мiнiправда, Мiнiмир, Мiнiлюбов i Мiнiмаса. Мiнiстерство Любовi було справдi найжахливiшим. У ньому взагалi не було вiкон. Вiнстон нiколи не був усерединi Мiнiстерства, навiть на пiв кiлометра не наближався до нього. У цей будинок ходили тiльки в офiцiйних справах, та й то треба було пройти крiзь лабiринт загороджень iз колючого дроту, сталевих дверей i замаскованих кулеметних блокiв. Вулицi, що вели до нього, патрулювали схожi на горил охоронцi в чорнiй формi, озброенi складними кийками. Вiнстон рiзко обернувся. Вiн надав своему обличчю виразу повного оптимiзму – так було розсудливо робити, коли потрапляв у поле зору телеекрана. Вiн перетнув кiмнату й увiйшов у маленьку кухню. Вiнстон пожертвував своiм обiдом у iдальнi, хоча знав, що вдома нiчого немае, крiм кусня чорного хлiба, який краще приберегти на снiданок. Вiн дiстав з полицi пляшку безбарвноi рiдини з простою бiлою наклейкою «ДЖИН ПЕРЕМОГИ». Джин сповнював огидний сивушний запах, як у китайськоi рисовоi горiлки. Вiн налив майже цiлу чашку, приготувався й закинув у себе вмiст так, як ковтають лiки. У ту саму секунду вилицi його почервонiли, з очей бризнули сльози. Напiй нагадував азотну кислоту: ковтаючи його, людина вiдчувала щось на зразок удару палицею по потилицi. Однак наступноi митi пожежа в животi припинилася, i свiт почав здаватися веселiшим. Вiнстон витягнув цигарку iз зiм’ятоi пачки – вони теж називалися «ЦИГАРКИ ПЕРЕМОГИ» – i, ненавмисно повернувши ii вертикально, розсипав тютюн на пiдлогу. Далi справа пiшла легше. Вiн повернувся в кiмнату i сiв за маленький столик лiворуч вiд телеекрана. З ящика столу дiстав тримач для ручок, пляшечку чорнил i товсту, з четверть листа, записну книжку з обкладинкою пiд мармур i червоним корiнцем. Чомусь телеекран у його кiмнатi був незвично розташований. Зазвичай його помiщали на короткiй торцевiй стiнi, звiдки вiн мiг наглядати за всiею кiмнатою, але у Вiнстона його було причеплено на довгiй стiнi навпроти вiкна. Лiворуч вiд телеекрана була неглибока нiша, де i сидiв тепер Вiнстон. Імовiрно, коли будували будинок, нiша призначалася для книжкових полиць. Таким чином, Вiнстон мiг залишатися поза полем зору телеекрана: для цього треба було сiсти в нiшi й добре притиснутися до стiни. Звичайно, його можна було почути, але, якщо вiн не мiняв положення, побачити було неможливо. Така особливiсть кiмнати й наштовхнула його на те, що вiн збирався зробити. На цю думку наштовхнула його й записна книжка. Це була напрочуд гарна рiч. Гладкий кремовий папiр трохи пожовкнув вiд часу: такий папiр не виготовляли вже рокiв сорок. Вiнстон, однак, думав, що книжка насправдi набагато старiша. Побачив вiн ii у вiтринi маленькоi брудноi крамнички в нетрях мiста (у якому саме районi, цього вiн уже не пам’ятав), i йому страшенно захотiлося купити ii. Вважалося, що члени Партii не повиннi вiдвiдувати звичайнi магазини («користуватися вiльним ринком», як було заведено казати), але цiеi заборони не дотримувалися надто суворо, бо деякi неможливо було дiстати у будь-який iнший спосiб. Вiнстон роззирнувся навсiбiч, прослизнув усередину крамнички й купив записну книжку за два з половиною долари. У той момент вiн не знав ще, навiщо йому ця книжка. З почуттям досконалого злочину Вiнстон принiс ii додому в портфелi. Навiть без единого запису в книжцi це вважалося страшним компроматом. Вiнстон вирiшив вести щоденник. У принципi це не було незаконним (нiчого незаконного не було взагалi, бо давно вже не було i самих законiв), але якби когось спiймали за цим, то покаранням була б смерть або, щонайменше, двадцять п’ять рокiв таборiв. Вiнстон вставив пiр’iнку в ручку й облизав ii, щоб зняти мастило. Чорнильна ручка була архаiзмом, такими тепер зрiдка навiть розписувалися. Але вiн таемно i не без зусиль роздобув ii, бо вiдчував: на прекрасному кремовому паперi треба писати справжнiм пером, а не дряпати його автоматичним чорнильним олiвцем. Взагалi-то вiн не звик писати. Писали тепер тiльки дуже короткi записки, а все iнше зазвичай намовляли в Словопис. Але саме тут цi винаходи здавалися непотрiбними. Вiн занурив перо в чорнило i на мить завагався. Щось затремтiло у нього всерединi. Однак вiн зважився й проставив дату. Маленькими незграбними лiтерами вiн вивiв: 4 квiтня 1984 року Вiнстон вiдкинувся назад. Вiн вiдчув почуття повноi безпорадностi. Вiн не був упевнений, що тепер 1984 рiк. Найшвидше, рiк правильний, тому що Вiнстон був переконаний: йому тридцять дев’ять, i народився вiн в 1944-го або 1945 року. Проте все ж таки визначити точну дату важко, завжди був ризик помилитися на рiк або два. Для кого, раптом спало йому на думку, вiн пише цей щоденник? Для майбутнього, для тих, хто ще не народився. Вiнстон знову замислився над непевною датою, виведеною на сторiнцi, i тут його роздуми натрапили на «двомислення» – слiвце з Новомови. Тiльки тепер вiн усвiдомив масштаби розпочатоi ним справи. Як можна звертатися до майбутнього? Це неможливо. Якщо майбутне стане таким самим, як тепер, воно не захоче його почути, якщо ж воно вiдрiзнятиметься вiд сьогодення, всi його бiди втратять сенс. Якийсь час вiн сидiв, втупившись у папiр. Телеекран передавав тепер гучну вiйськову музику. Смiшно, але Вiнстон, здавалося, не лише втратив здатнiсть висловлювати своi думки, а й начисто забув, що ж йому хотiлося довiрити щоденнику. Кiлька тижнiв вiн готувався до цiеi хвилини, i йому й разу не спало на думку, що потрiбнi не тiльки мужнiсть i смiливiсть. Писати буде неважко, вважав вiн. Треба просто перенести на папiр нескiнченний монолог, що тривав у його головi довгi-довгi роки. Але тепер раптом цей монолог зник. До того ж страшенно засвербiла варикозна виразка, яку вiн не наважувався чiпати, тому що пiсля цього вона завжди запалювалася. Секунди летiли, а в головi не було нiчого, крiм чистоi сторiнки, що так i лежала перед ним, свербiння в щиколотцi, реву музики та легкого сп’янiння вiд випитого джина. Писати вiн почав несподiвано, як у лихоманцi, погано розумiючи, що вiн пише. Маленькi, якiсь дитячi лiтери поповзли то вгору, то вниз по сторiнцi… Вiн забув спочатку про заголовнi букви, а потiм i про роздiловi знаки. 4 квiтня 1984 року. Вчора ввечерi був у кiно. Тiльки фiльми про вiйну. Один дуже хороший про корабель iз бiженцями, який бомбили десь у Середземному морi. Глядачiв дуже потiшили кадри про товстуна, що намагався вiдплисти вiд гелiкоптера, що переслiдував його. Спершу показали, як вiн борсаеться у водi, прямо морська свинка, потiм його показали через прицiл гелiкоптера, потiм його продiрявили кулi, i вода навколо стала рожевою. Раптом вiн пiшов на дно, нiби вода проникла в нього через отвiр вiд кулi, глядачi надривалися вiд реготу, коли вiн тонув, потiм показали рятувальну шлюпку з дiтьми й гелiкоптер, що висiв над ними, там в шлюпцi була жiнка середнiх рокiв, можливо, еврейка з маленьким хлопчиком рокiв трьох на руках. Хлопчик кричав вiд страху i ховав голову в неi на грудях, наче намагався забратися в неi, а жiнка обiймала його i втiшала, хоча сама посинiла вiд страху, весь час закривала його собою, нiби думала, що ii руки можуть уберегти його вiд куль. Потiм гелiкоптер скинув 20-кiлограмову бомбу. Слiпучий спалах, i човен розлетiвся на друзки, потiм був прекрасний кадр: дитяча рука злiтае… вгору… вгору… прямо в повiтря, гелiкоптер iз камерою на борту. Мабуть, вiн стежив за нею, i було багато оплескiв серед членiв Партii, але жiнка з протоку раптом здiйняла галас i почала кричати, що не можна показувати це, не можна показувати в присутностi дiтей, не можна й це не правильно в присутностi дiтей, не можна так робити. Вона кричала, доки полiцiя не забрала ii, доки не вивела ii. Не думаю, що iй щось буде за це, нiхто не звертае уваги на пролiв, а це була типова реакцiя пролiв. Вони нiколи… Вiнстон зупинився, почасти через судоми в руцi. Вiн не розумiв, що змусило його написати всю цю нiсенiтницю. Однак дивна рiч: коли вiн писав, зовсiм iнше враження спало йому в голову, спливло так чiтко, що здалося, нiби вiн зможе його записати. Вiн зрозумiв: саме цей випадок i змусив його сьогоднi пiти з роботи й розпочати щоденник. Усе сталося вранцi в Мiнiстерствi. Утiм, чи можна сказати «сталося» про щось таке невизначене… Було близько одинадцятоi години, i в Історичному Вiддiлi, де Вiнстон працював, готувалися до Двох Хвилин Ненавистi: виносили стiльцi з робочих кабiн i розставляли iх у центрi холу перед великим телеекраном. Вiнстон умостився в одному iз середнiх рядiв, коли несподiвано в хол увiйшли двое. Вiн знав iх в обличчя, але розмовляти з ними йому не доводилося. Першою ввiйшла дiвчина, яку часто вiн бачив у коридорах. Іменi ii вiн не знав, але знав, що вона працюе в Художньому Вiддiлi. Ймовiрно, налаштувальницею однiеi з лiтературних машин, оскiльки вiн бачив ii з розвiдним ключем i забрудненими машинним мастилом руками. Дiвчинi було рокiв двадцять сiм, у неi було густе темне волосся, обличчя, вкрите ластовинням, i швидкi спортивнi рухи. Вона мала дуже самовпевнений вигляд. Вузький червоний шарф – емблема Молодiжноi Антi-секс Лiги – обвивав ii стан, пiдкреслюючи красиву форму стегон. Вiнстону вона не сподобалася вiдразу. І вiн знав чому. У нiй все дихало атмосферою хокейних баталiй, обливань холодною водою, групових турпоходiв i повноi iнтелектуальноi невинностi й чистоти. Вiнстону не подобалися майже всi жiнки, особливо молодi й гарненькi. Саме жiнки, й передусiм молодi, були особливо фанатичними прихильниками Партii, слiпо вiрили гаслам, дилетантськи шпигували й вистежували будь-яке iнакомислення. Проте ця дiвчина здавалася йому ще небезпечнiшою. Якось у коридорi вона кинула на нього швидкий погляд, i цей погляд не лише пронизав його наскрiзь, а й на мить переповнив тихим жахом. У нього навiть майнула думка, що вона – секретний спiвробiтник Полiцii Думок, хоча це було й малоймовiрно. Проте поруч iз нею Вiнстон вiдчував дивну скутiсть, страх i ворожiсть. Другим увiйшов чоловiк на iм’я О’Браен – член Внутрiшньоi Партii, який обiймав такий важливий i високий пост, що Вiнстон мiг тiльки здогадуватися про суть його обов’язкiв. Миттева тиша запанувала серед групи людей, що сидiла на стiльцях навколо, як тiльки вони побачили наближення людини у чорному спецодязi члена Внутрiшньоi Партii. О’Браен був великим, огрядним чоловiком iз товстою шиею й грубим обличчям. Але, незважаючи на таку грiзну зовнiшнiсть, у його манерах була якась чарiвнiсть. Вiн, наприклад, особливо поправляв окуляри на носi. Цей жест був кумедним, якимось iнтелiгентним, вiн обеззброював вас. Цей жест нагадував (якщо хтось ще мислив у таких категорiях) манеру дворянина вiсiмнадцятого столiття, що пропонуе вам табакерку з нюхальним тютюном. Вiнстон бачив О’Браена, можливо, раз десять-дванадцять – приблизно за стiльки ж рокiв. Вiн тягнувся до цiеi людини й не тому тiльки, що його бентежив контраст мiж вишуканими манерами та статурою професiйного боксера. Значно бiльшою мiрою таке ставлення до О’Браена викликало таемне переконання Вiнстона. Утiм, швидше, не переконання, а надiя, що полiтичнi погляди О’Браена не такi вже благонадiйнi. Щось в особi О’Браена нездоланно вселяло таку думку. Хоча, може, суть була не в неблагонадiйностi, може, на цю думку наводила його iнтелiгентнiсть. У всякому разi вiн справляв враження людини, з якою можна поговорити, якщо, звичайно, якось обдурити телеекран i зустрiтися вiч-на-вiч. Вiнстон нiколи не намагався перевiрити свою здогадку. Це було неможливо. У цей момент О’Браен глянув на годинник, побачив, що вже майже рiвно одинадцята година, i, мабуть, вирiшив лишитися в Історичному Вiддiлi до кiнця Двох Хвилин Ненавистi. Вiн сiв у тому самому рядi, що i Вiнстон, через два стiльцi вiд нього. Мiж ними сидiла маленька рудувата жiнка, яка працювала в сусiднiй iз Вiнстоном кабiнцi. Чорнява дiвчина влаштувалася прямо за його спиною. І тут же з телеекрану вирвався огидний скрипучий голос, нiби пустили якусь жахливу машину, забувши ii змастити. Вiд цих звукiв хотiлося скреготати зубами, а волосся вставало дибки. Ненависть почалася… На екранi, як i завжди, спалахнуло обличчя Еммануеля Голдштейна – головного Ворога Народу. Дехто реагував дуже яскраво. Маленька рудувата жiнка скрикнула з жахом i вiдразою. Голдштейн, ренегат i вiдступник, колись дуже давно (як давно – нiхто точно не пам’ятав) був одним iз вождiв Партii, майже таким же знаменитим, як сам Старший Брат, але потiм став контрреволюцiонером, i його засудили до смертi. Якимось загадковим чином вiн втiк. Програми Двох Хвилин Ненавистi кожен день змiнювалися, але в кожному головну роль грав Голдштейн. Вiн був найбiльшим зрадником, першим, хто заплямував чистоту Партii. Усi наступнi злочини проти Партii, всi зради, саботажi, ересi, ухили прямо випливали з вчення Голдштейна. Вiн був ще живий, десь переховувався i плiв павутину своiх змов. Можливо, вiн знайшов притулок за кордоном у своiх закордонних господарiв, а, може бути (такi чутки ходили час вiд часу), вiн переховувався в самiй Океанii. У грудях Вiнстона щось стиснулося. Вiн нiколи не мiг без болiсних переживань бачити худе еврейське обличчя Голдштейна з пухнастим вiночком сивого волосся й маленькою цапиною борiдкою. У цьому розумному обличчi одночасно було щось, що викликало огиду, якийсь налiт старечого маразму. На кiнчику його довгого тонкого носа громадилися окуляри. Обличчя нагадувало морду вiвцi, й голос у нього був теж овечий. Як завжди, Голдштейн почав атакувати доктрину Партii, i, як i зазвичай, нападки були такими перебiльшеними, а факти так пересмикувались, що це було ясно i дитинi. Але водночас вони були досить правдоподiбними, i виникало тривожне вiдчуття, що хтось не дуже грамотний може повiрити його словам. Голдштейн лаяв Старшого Брата, виступав проти диктатури Партii, вимагав укладення негайного миру з Євразiею, обстоював свободу слова, свободу друку, свободу зiбрань, свободу думки й iстерично кричав, що революцiю зрадили. Вся ця швидка багатослiвна скоромовка в чомусь пародiювала звичний стиль ораторiв Партii. Мова його мiстила слова з Новомови, мабуть, iх було навiть бiльше, нiж у звичайнiй мовi будь-якого члена Партii. А доки вiн говорив, на екранi, за його головою, крокували нескiнченнi колони евразiйських солдатiв: шеренга за шеренгою крокували сильнi чоловiки iз застиглими азiйськими ликами, щоб нi в кого не зосталося сумнiву, яку реальнiсть намагаеться приховати Голдштейн за своею правдоподiбною дурницею. Обличчя солдат напливали на поверхню екрана i зникали, але iх тут же мiняли новi, точно такi самi. Одноманiтний i розмiрений солдатський крок створював фон для мекаючого голосу Голдштейна. Не минуло й тридцяти секунд вiд початку Двох Хвилин Ненавистi, як половина тих, хто сидiв у холi, вже не стримували себе. Почулися скаженi вигуки. На самовдоволене овече обличчя на екранi й страхiтливу силу евразiйськоi армii не можна було дивитися спокiйно. Тiльки за самоi думки про Голдштейна людина вiдчувала мимовiльний страх i гнiв. Голдштейн був постiйним об’ектом ненавистi, на вiдмiну вiд Євразii або Естазii, тому що коли Океанiя воювала з однiею з цих держав, вона зазвичай пiдтримувала мирнi вiдносини з iншою. Але, як не дивно, хоча всi ненавидiли й зневажали Голдштейна, хоча щодня тисячу разiв на день iз трибун, з екранiв монiторiв, зi сторiнок газет i книг його теорii спростовувалися, викривалися, висмiювалися, виставлялися на загальний огляд як жалюгiдна дурниця (проте його слова справдi були дурницею), незважаючи на все це, його вплив нiколи не зменшувався. Завжди були простаки, якi чекали, щоб iх обдурили. Дня не минало, щоб Полiцiя Думок не викрила шпигунiв i саботажникiв, що дiяли за його вказiвкою. Вiн керував величезною пiдпiльною армiею – пiдпiльною мережею змовникiв, якi поставили собi за мету знищити Державу. Говорили, що ця органiзацiя називаеться Братством. Ходили чутки про страшну книгу, у якiй були зiбранi всi його еретичнi теорii. Книга поширювалася нелегально. Вона нiяк не називалася. Якщо про неi говорили, то називали просто – книга. Але все це були тiльки чутки. Нi про Братство, нi про книгу рядовий член Партii намагався не говорити. До другоi хвилини ненависть походила вже на загальний сказ. Люди схоплювалися й знову сiдали, намагаючись перекричати мекаючий з екрана голос. Маленька рудувата жiнка аж горiла й хапала ротом повiтря, немов викинута на берег риба. Навiть важке обличчя О’Браена почервонiло. Вiн сидiв дуже прямо i важко дихав потужними грудьми, нiби протистояв штормовiй хвилi. Чорнява дiвчина, що влаштувалася ззаду Вiнстона, почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!», несподiвано вона схопила важкий словник iз Новомови й жбурнула його в екран. Словник потрапив у нiс Голдштейну i вiдскочив, а голос усе лунав i лунав. Вiнстон зловив себе на тому, що i вiн кричить разом з усiма i люто б’е каблуком по перекладинi стiльця. Найстрашнiше у Двох Хвилинах Ненавистi було не в тому, що кожен повинен був прикидатися, зовсiм навпаки – в тому, що неможливо було ухилитися вiд участi. Через тридцять секунд уже не треба було i прикидатися. Пароксизм страху i мстивостi, бажання вбивати, мучити, бити по обличчю кувалдою, як електричний струм, проходили крiзь всiх присутнiх, перетворюючи кожного поза його волею у волаючого божевiльного зi страшною гримасою на обличчi. І все ж лють, яка охоплювала людину, була абстрактною, ненаправленою – як полум’я паяльноi лампи, ii можна було пересувати з одного предмета на iнший. І були митi, коли ненависть Вiнстона спрямовувалася зовсiм не проти Голдштейна, а проти Старшого Брата, Партii, Полiцii Думок. У такi митi його серце розкривалося назустрiч самотньому осмiяному еретику на екранi монiтора, единому зберiгачу правди й здорового глузду у свiтi брехнi. Але вже в наступну секунду вiн був заодно з його оточенням, i все, що говорилося про Голдштейна, здавалося йому чистою правдою. У такi митi його таемна огида до Старшого Брата змiнювалася обожнюванням, i Старший Брат, здавалося, височiв над усiма – непереможний, безстрашний захисник, що стоiть, як скеля, на шляху азiйських орд. А Голдштейн, незважаючи на всю свою вiдiрванiсть, безпораднiсть, сумнiвнiсть свого iснування на землi, здавався злим спокусником, здатним однiею силою свого голосу зруйнувати цивiлiзацiю. Часом напругою волi вдавалося навiть перемикати свою ненависть. Лютим зусиллям, яким вiдриваеш голову вiд подушки пiд час нiчного кошмару, Вiнстону вдалося перенести ненависть з особи на екранi монiтора на темноволосу дiвчину, що була позаду нього. Чiткi, прекраснi картини спалахнули перед очима. Ось вiн гумовим кийком забивае ii на смерть. Ось оголену, прив’язуе до стовпа i пронизуе стрiлами, як Святого Себастьяна. Ось вiн гвалтуе ii i в момент найвищоi насолоди перерiзае iй горло. Вiн краще став розумiти, за що ненавидить ii. За те, що вона юна, гарненька i безстатева. За те, що вiн хоче спати з нею, але цього нiколи не станеться. За те, що навколо ii солодкого гнучкого стану, немов створеного для обiймiв, пов’язаний мерзенний червоний шарф – символ войовничоi цнотливостi. Ненависть досягла свого пiку. Голос Голдштейна справдi перейшов у мекання, i на секунду його обличчя змiнилося овочами. Потiм воно розпливлося, i на екранi з’явилася фiгура евразiйського солдата. Величезний i страшний, вiн iшов на вас. Ось-ось вiн зiстрибне з екрана в хол зi своiм гуркiтливим автоматом. Дехто в першому рядi iнстинктивно вiдскочив назад. Але тут же пролунав подих полегшення: фiгура ворога розтанула, i на екранi з’явилося обличчя Старшого Брата – чорняве, вусате, повне сили i незбагненного спокою, воно заповнило майже весь екран. Нiхто не чув, що говорив Старший Брат. Напевно, це були простi пiдбадьорливi слова, на кшталт тих, що говорять у гуркотi бою, iх було важко розiбрати, але вони вселяли впевненiсть вже тим, що були сказанi. Потiм зникло з екрана й обличчя Старшого Брата, а замiсть нього з’явилися три великих гасла Партii: ВІЙНА – ЦЕ МИР СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО НЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА Обличчя Старшого Брата, здавалося, ще кiлька секунд проступало за словами гасел, нiби воно врiзалося в очi кожного i не могло зникнути вiдразу. Маленька рудувата жiнка схопилася й переважила через спинку стiльця, що стояв попереду неi. «Мiй рятiвник!», – шепотiла вона тремтячими губами й простягала руки до екрана, а потiм закрила обличчя руками. Здаеться, вона молилася. І тут всi почали повiльно, самозабутньо, розмiрено скандувати: «Б-Б!.. Б-Б!.. Б-Б!», дуже повiльно, знову i знову, з тривалою паузою мiж першим i другим «Б». Похмурi приглушенi звуки дивним чином нагадували голоси дикунiв, здавалося, за ними можна розрiзнити тупiт босих нiг i ритми тамтамiв. Напевно, так тривало з пiв хвилини. Цей рефрен часто лунав у хвилини великих потрясiнь. Почасти це було гiмном, який оспiвував мудрiсть i велич Старшого Брата, але набагато бiльше вiн нагадував самогiпноз, навмисне вимкнення свiдомостi за допомогою такого ритмiчного галасу. Все застигло всерединi Вiнстона. Пiд час Двох Хвилин Ненавистi вiн не мiг не впадати в загальне запаморочення, але цей напiвлюдський стогiн «Б-Б!» завжди приводив його в жах. Звичайно, i вiн скандував разом з усiма, не можна було iнакше. Приховувати своi почуття, стежити за виразом обличчя, чинити так, як роблять iншi, – все це давно стало iнстинктивною реакцiею людини. Але була секунда чи двi, коли вираз очей мiг його видати. І саме в таку мить трапилася дуже важлива рiч – якщо, звичайно, вона трапилася. У цю секунду вiн зустрiвся очима з О’Браеном. О’Браен встав. Вiн зняв своi окуляри й характерним рухом знову посадив iх на носi. І була доля митi, коли iхнi погляди схрестилися. Доки вони дивилися один одному в очi, Вiнстон зрозумiв – так, вiн зрозумiв – О’Браен думае про те саме, про що i вiн сам. Їхнi думки передалися один одному. Помилки бути не могло. «Я з тобою, – здавалося, говорив погляд О’Браена. – Менi зрозумiлi твоi переживання. Я знаю все про твое презирство, ненависть, вiдразу. Не хвилюйся, я на твоему боцi». А потiм цей проблиск зник, i обличчя О’Браена стало таким же непроникним, як у всiх iнших. Ось i все, i Вiнстон вже не був упевнений, що це сталося. Подiбнi випадки зазвичай не мали продовження. Але вони змiцнювали в ньому вiру в те, що крiм нього е ще вороги Партii. Може, чутки про широкомасштабнi пiдпiльнi дii були все-таки правдою? Може, Братство все-таки iснуе насправдi? Незважаючи на незлiченнi арешти, визнання й страти, не вiрилося, що Братство просто провокацiйний мiф. Інодi Вiнстон вiрив, що воно iснуе, iнодi – нi. Нiяких доказiв його iснування не було. Тiльки скороминущi погляди, якi щось значили, а могли й нiчого не означати, обривки випадково почутих розмов, напiвстертi написи на стiнах туалетiв, скупий рух рук пiд час зустрiчей двох абсолютно незнайомих людей, що нагадувало таемний пароль… Усе це були припущення, цiлком можливо – фантазii. Вiнстон повернувся у свою кабiнку, так i не глянувши бiльше на О’Браена. Йому навiть не спало на думку продовжити iх миттевий контакт. Це надто небезпечно, навiть якби вiн знав, як це зробити. Протягом секунди або двох вони обмiнялися двозначними поглядами, ось i все. Але навiть i це було пам’ятною подiею в тому замкнутому самотньому свiтi, у якому доводилося жити. Вiнстон прокинувся й випростався. Його мучила вiдрижка – джин нагадував про себе. Очi його ковзнули по сторiнцi. Виявляеться, допоки вiн роздумував, рука машинально писала. Але тепер це були не колишнi нерозбiрливi карлючки. Перо його хтиво линуло по гладкому паперi й виводило великими друкованими лiтерами: ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА! ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА! ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА! ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА! ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА! Панiчний жах охопив його, хоча писати таке нiтрохи не небезпечнiше, нiж почати вести щоденник. Йому кортiло вирвати списанi сторiнки й кинути все це. Однак вiн не став цього робити, тому що розумiв безглуздiсть такого вчинку. Не було нiякоi рiзницi, написав вiн «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!» чи нi. Не було нiякоi рiзницi, продовжить вiн щоденник чи нi. Полiцiя Думок все одно знайде його. Вiн зробив уже найсерйознiший злочин, з якого випливали всi iншi. Навiть якби вiн нiколи не доторкнувся пером до паперу, злочин усе одно було скоено. Вони називали це мислезлочинами, тобто злочинами думки, злочинами, якi неможливо довго приховувати. Звичайно, можна хитрувати якийсь час, навiть кiлька рокiв, але рано чи пiзно вони обов’язково схоплять тебе. Схоплять вночi – заарештовували завжди вночi. Раптове пробудження, груба рука, що трусить тебе за плече, свiтло, що б’е в очi, кiльце суворих облич навколо лiжка. У бiльшостi випадкiв не було нi суду, нi повiдомлення про арешт. Люди просто зникали, i неодмiнно вночi. Ім’я вилучали з усiх спискiв, знищувалася будь-яка згадка про все, що ти будь-коли зробив, життя твое заперечувалося й забувалася. Ти знищувався, пропадав, було заведено говорити – ВИПАРОВАНО. На мить Вiнстон впав в iстерику. Вiн почав писати швидко i неакуратно: вони розстрiляють мене i мене не хвилюе чи вони розстрiляють мене вб’ють пострiлом в потилицю мене не хвилюе геть Старшого Брата вони завжди вбивають пострiлом в потилицю й мене не хвилюе геть Старшого Брата… Вiн вiдкинувся вiд столу, засоромившись себе, i поклав ручку. У наступну мить вiн здригнувся: у дверi стукали… Уже! Вiнстон причаiвся, як миша, слабо сподiваючись, що людина, яка стукала, пiде, але стукiт повторився. Найгiрше в таких випадках зволiкати. Серце його калатало, як барабан. Але обличчя завдяки багаторiчнiй звичцi, напевно, залишалося незворушним. Вiн пiдвiвся i важко рушив до дверей. Роздiл другий Уже взявшись за дверну ручку, Вiнстон побачив, що щоденник зостався на столi розкритим, весь списаний словами «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА». Букви були такими великими, що iх можна розгледiти з iншого кiнця кiмнати. Незбагненна дурiсть. Нi, думав вiн, шкода бруднити гарний кремовий папiр. Вiн навiть у панiцi не захотiв закрити щоденник, доки сторiнки не просохли. Вiн зiтхнув i вiдчинив дверi. Одразу по тiлу пройшла тепла хвиля полегшення. На порозi стояла тьмяна пригнiчена жiнка з рiдким волоссям i зморшкуватим обличчям. – Комраде, – заскиглила вона, – тож правильно менi почулося, що ви прийшли. Ви не можете зайти подивитися наш злив у кухнi? Вiн засмiтився, а… Це була панi Парсонс – дружина сусiда по сходовiй клiтцi. (Партiя не дуже схвалювала слово «панi», всiх належало називати комрадами, але з деякими жiнками це чомусь не виходило.) Їй було рокiв тридцять, але на вигляд iй можна було дати набагато бiльше. Враження було таке, що в зморшках ii обличчя лежить пил. Вiнстон пiшов за нею по коридору. Цi слюсарнi ремонтнi роботи були майже щоденним роздратуванням. Будинок Перемоги – стара споруда, десь року 1930-го або близько того, тож вiн уже прийшов до повного занепаду. Вiд стiн i стелi постiйно вiдвалювався тиньк, труби лопалися за кожного мiцного морозу, дах протiкав, варто було тiльки випасти снiгу, опалювальна система працювала на половинному тиску – якщо ii не вимикали зовсiм з мiркувань економii. Для ремонту, якого ти не мiг зробити сам, потрiбно було отримати дозвiл високих комiсiй, а вони i з лагодженням розбитого вiкна тягнули вже два роки. – Звичайно, якби Том був удома… – невпевнено сказала панi Парсонс. Квартира у Парсонсiв була бiльшою, нiж у нього, i убозтво ii було iншого роду. Всi речi – пошарпанi й старi, нiби сюди навiдалася велика i зла тварина. На пiдлозi розкидано рiзне спортивне приладдя – хокейнi ключки, боксерськi рукавички, дiрявий футбольний м’яч, бруднi й вивернутi навиворiт труси, – а на столi уперемiш iз брудним посудом валялися м’ятi зошити. На стiнах червонiли прапори Молодiжного союзу й розвiдникiв i плакат вуличних розмiрiв – зi Старшим Братом. Як i у всьому будинку, тут стояв запах вареноi капусти, але його перебивав мiцний запах поту, залишений – це можна було вгадати з першого ж понюшку, хоча i незрозумiло, за якою ознакою, – людиною, якоi тут не було. В iншiй кiмнатi хтось на гребiнцi намагався стежити за вiйськовою музикою, яка лунала з екранiв. – Це дiти, – пояснила панi Парсонс, кинувши кiлька боязких поглядiв на дверi. – Вони сьогоднi вдома. І звичайно… Вона часто обривала фрази на половинi. Кухонний злив був майже до краiв повний брудноi зеленуватоi води, яка тхнула ще гiрше вiд капусти. Вiнстон опустився на колiна й оглянув кутник на трубi. Вiн терпiти не мiг ручноi працi й не любив нагинатися – вiд цього в нього починався кашель. Панi Парсонс безпорадно спостерiгала. – Звичайно, якби Том був удома, вiн би за двi секунди прочистив, – сказала вона. – Том обожнюе таку роботу. У нього золотi руки – у Тома. Парсонс працював разом iз Вiнстоном у Мiнiстерствi Правди. Це був товстий, але дiяльний чоловiк, приголомшливо дурний – згусток недоумкуватого ентузiазму, один iз тих вiдданих, мовчазних пролiв, якi пiдпирали собою Партiю надiйнiше, нiж Полiцiя Думок. У вiцi тридцяти п’яти рокiв вiн неохоче покинув ряди Молодiжного союзу. Перед тим же як вступити туди, вiн примудрився пробути в розвiдниках на рiк довше, нiж треба. У Мiнiстерствi вiн обiймав дрiбну посаду, яка не вимагала розумових здiбностей, зате був одним iз головних дiячiв спортивного комiтету i рiзних iнших комiтетiв, вiдповiдальних за органiзацiю туристських вилазок, стихiйних демонстрацiй, кампанiй з економii та iнших добровiльних починань. Зi скромною гордiстю вiн повiдомляв про себе, попихкуючи люлькою, що за чотири роки не пропустив у громадському центрi жодного вечора. Нищiвний запах поту – як би ненавмисний супутник великотрудного життя – супроводжував його всюди й навiть лишався пiсля нього, коли вiн iшов. – У вас е гайковий ключ? – запитав Вiнстон, пробуючи гайку на з’еднаннi. – Гайковий ключ? – сказала панi Парсонс, слабшаючи на очах. – Правда, не знаю. Може, дiти… Почулося тупотiння, ще раз заревiла музика, i в кiмнату ввiрвалися дiти. Панi Парсонс принесла ключ. Вiнстон спустив воду i з огидою витягнув iз труби жмут волосся. Потiм як мiг вiдмив пальцi пiд холодною водою й перейшов до кiмнати. – Руки вгору! – гаркнули йому. Гарний дев’ятирiчний хлопчик iз суворим обличчям виринув з-за столу, нацiливши на нього iграшковий автоматичний пiстолет, а його сестра, рокiв на два молодша, нацiлилася деревинкою. Обидва були у формi розвiдникiв – синi труси, сiра сорочка i червона краватка. Вiнстон пiдняв руки, але з неприемним почуттям: надто вже злобно тримався хлопчик, гра була не зовсiм грою. – Ти зрадник! – заволав хлопчик. – Ти злодiй думок! Ти евразiйський шпигун! Я тебе розстрiляю, я тебе знищу, я тебе вiдправлю на солянi шахти! Вони почали стрибати навколо нього, вигукуючи: «Зрадник!», «Злодiй думок!» – i дiвчинка наслiдувала кожний рух хлопчика. Це трохи лякало, як метушня тигренят, якi швидко виростуть у людожерiв. В очах у хлопчика була розважлива жорстокiсть, явне бажання вдарити або штовхнути Вiнстона, i вiн знав, що незабаром це буде йому до снаги, треба тiльки трохи пiдрости. Спасибi, хоч пiстолет не справжнiй, подумав Вiнстон. Панi Парсонс злякано зиркала очима то на Вiнстона, то на дiтей. У цiй кiмнатi було свiтлiше, i Вiнстон iз цiкавiстю зазначив, що у неi справдi пил у зморшках. – Такi галасливi, – сказала вона. – Засмутилися, що не можна подивитися на шибеникiв, – ось чому. Менi з ними пiти нiколи, а Том ще не скоро повернеться з роботи. – Чому нам не можна подивитися, як вiшають? – заревiв хлопчик. – Хочу подивитися, як вiшають! Хочу подивитися, як вiшають! – пiдхопила дiвчинка, стрибаючи навколо. Вiнстон згадав, що сьогоднi ввечерi в Парку будуть вiшати евразiйських полонених – вiйськових злочинцiв. Це популярне видовище влаштовували приблизно раз на мiсяць. Дiти завжди скандалили, вимагали, щоб iх повели дивитися. Вiн уже вийшов за дверi квартири панi Парсонс, але не встиг пройти коридором i шести крокiв, як потилицю його обпiк нестерпний бiль. Нiби ткнули в шию червоним розпеченим дротом. Вiн повернувся на мiсцi й побачив, як панi Парсонс тягне хлопчика у дверi, а той засовуе в кишеню рогачку. – Голдштейн! – закричав хлопчик, перед тим як зачинилися дверi. Однак найбiльше Вiнстона вразив вираз безпорадного страху на сiрому обличчi матерi. Повернувшись до квартири, Вiнстон швидше пройшов повз телеекрани й знову сiв за стiл, усе ще потираючи потилицю. Музика в телеекранах замовкла. Уривчастий вiйськовий голос iз грубим задоволенням почав описувати озброення новоi Плавучоi Фортецi, поставленоi на якiр мiж Ісландiею й Фарерськими островами. Нещасна жiнка, подумав вiн, життя з такими дiтьми – це життя в постiйному страху. Через рiк-другий вони стануть стежити за нею вдень i вночi, щоб зловити на iдейнiй невитриманостi. Тепер майже всi дiти жахливi. І найгiрше, що за допомогою таких органiзацiй, як розвiдники, iх методично перетворюють на неприборканих маленьких дикунiв, причому в них зовсiм не виникае бажання бунтувати проти партiйноi дисциплiни. Навпаки, вони обожнюють Партiю i все, що з нею пов’язане. Пiснi, ходи, прапори, походи, муштра з навчальними гвинтiвками, вигукування гасел, поклонiння Старшому Братовi – все це для них захоплива гра. Їх нацьковують на чужинцiв, на ворогiв системи, iноземцiв, зрадникiв, шкiдникiв, злодiiв думок. Стало звичайною справою, що тридцятирiчнi люди бояться своiх дiтей. І не дарма: не минало тижня, щоб у «Таймс» не промайнула замiтка про те, як юний домашнiй шпигун – «маленький герой», за прийнятим висловом, – пiдслухав негативну фразу i донiс на батькiв у Полiцiю Думок. Пекучий бiль вiд кулi з рогачки ущух. Вiнстон нерiшуче взяв ручку, не знаючи, що ще написати в щоденнику. Раптом вiн знову почав думати про О’Браена. Кiлька рокiв тому … – скiльки ж? Рокiв сiм, напевно, – йому приснилося, що вiн iде в непрогляднiй пiтьмi через кiмнату. І хтось сидить збоку та каже йому: «Ми зустрiнемося там, де немае темряви». Сказано це було тихо, як би мiж iншим, – не наказ, просто фраза. Цiкаво, що тодi, увi снi, великого враження цi слова на нього не справили. Тiльки згодом поступово набули значущостi. Вiн не мiг пригадати, чи було це до чи пiсля його першоi зустрiчi з О’Браеном, i коли саме впiзнав у тому голосi голос О’Браена – теж не мiг пригадати. Так чи iнакше, голос був iдентифiкований. Говорив iз ним у темрявi О’Браен. Вiнстон досi не усвiдомив – навiть пiсля того, як вони перезирнулися, не змiг усвiдомити, – друг О’Браен чи ворог. Та й не так уже й це, здавалося, важливо. Мiж ними простяглася ниточка розумiння, а це важливiше дружнiх почуттiв або спiвучастi. «Ми зустрiнемося там, де немае темряви», – сказав О’Браен. Що це означае, Вiнстон не розумiв, але вiдчував, що якось це збудеться. Голос у телеекранах перервався. Задушливу кiмнату наповнив дзвiнкий, красивий звук фанфар. Скрипучий голос вiв далi: Увага! Увага! Щойно надiйшла телеграма-блискавка з Малабарського фронту. Нашi вiйська в Пiвденнiй Індii здобули вирiшальну перемогу. Менi доручено заявити, що в результатi цiеi битви кiнець вiйни може стати справою недалекого майбутнього. Слухайте телеграму. Ну все, чекай неприемностей, подумав Вiнстон. І точно: слiдом за кривавим описом розгрому евразiйськоi армii iз запаморочливими цифрами вбитих i узятих у полон було оголошення про те, що з наступного тижня шоколадний пайок буде зменшено з тридцяти до двадцяти грамiв. Вiнстон знову вiдригнув. Джин уже вивiтрився, лишивши по собi вiдчуття занепаду. Телеекран – чи то святкуючи перемогу, чи то, щоб вiдвернути вiд думок про вiдiбрання шоколаду, – гримнув: «Тобi, Океанiя». Цiеi митi вважалося, що ви повиннi стати нiби за командою «Струнко!». Позаяк тут вiн був невидимий. «Тобi, Океанiя» змiнювалася легкою музикою. Тримаючись до телеекранiв спиною, Вiнстон пiдiйшов до вiкна. День був усе такий же холодний i ясний. Десь вдалинi з глухим розкотистим гуркотом розiрвалася ракета. Тепер iх падало на Лондон по двадцять-тридцять штук на тиждень. Внизу на вулицi вiтер трiпав рваний плакат, на ньому миготiло слово АНГСОЦ. Ангсоц. Священнi пiдвалини Ангсоцу. Новомова, двомислення, хиткiсть минулого. У нього виникло таке вiдчуття, нiби вiн блукае в лiсi на океанському днi, заблукав у свiтi чудовиськ i сам вiн – чудовисько. Вiн був один. Минуле померло, майбутне не можна уявити. Чи е якась упевненiсть, що хоч одна людина з живих на його боцi? І як дiзнатися, що панування Партii не буде вiчним? І вiдповiддю встали перед його очима три гасла на бiлому фасадi Мiнiстерства Правди: ВІЙНА – ЦЕ МИР СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО НЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА Вiн витяг iз кишенi монету у 25 центiв. І тут дрiбними чiткими лiтерами тi самi гасла, а на зворотному боцi – голова Старшого Брата. Навiть iз монети переслiдував тебе його погляд. На монетах, на марках, на книжкових обкладинках, на прапорах, плакатах, на сигаретних пачках – всюди. Усюди тебе переслiдують цi очi й обволiкае голос. Увi снi й наяву, на роботi й за iжею, на вулицi й удома, у ваннiй, у лiжку – немае порятунку. Немае нiчого твого, крiм кiлькох кубiчних сантиметрiв у черепi. Сонце сiдало, погасивши тисячi вiкон на фасадi Мiнiстерства, i тепер вони дивилися похмуро, як крiпоснi бiйницi. Його серце тремтiло перед величезною пiрамiдальною примарою. Занадто мiцна вона, ii не можна взяти штурмом. Їi не зруйнуе i тисяча ракет. Вiн знову замислився: для кого пише щоденник. Для майбутнього, для минулого… для столiття, можливо, просто уявного. І чекае його не смерть, а знищення. Щоденник перетворять на попiл, а його – на пил. Написане ним прочитае тiльки Полiцiя Думок – щоб стерти це з буття та пам’ятi. Як звернешся до майбутнього, якщо слiду твого i навiть безiменного слова на землi не збережеться? Телеекран пробив чотирнадцяту. Через десять хвилин йому йти. О 14:30 вiн повинен бути на службi. Як не дивно, бiй годинника нiби повернув йому мужнiсть. Одинокий привид, вiн сповiщае правду, якою нiхто нiколи не почуе. Але доки вiн говорить ii, щось у свiтi ще жеврiе. Не тому, що змушуеш себе почути, а тому, що лишаешся нормальним, зберiгаеш у собi спадщину людяностi. Вiн повернувся за стiл, вмочив перо i написав. Майбутньому або минулому – часу, коли думка вiльна, люди вiдрiзняються один вiд одного i живуть не поодинцi, часу, де правда е правдою й минуле чи не перетворюеться на небилицю. Вiд епохи однакових, епохи одиноких, вiд епохи Старшого Брата, вiд епохи двомислення – привiт! Я вже мертвий, подумав вiн. Йому здавалося, що тiльки тепер, повернувши собi здатнiсть висловлювати думки, зробив вiн безповоротний крок. Наслiдки будь-якого вчинку мiстяться в самому вчинку. Вiн написав: Мислезлочин не тягне за собою смерть: мислезлочин е смерть. Тепер, коли вiн зрозумiв, що мертвий, важливо прожити якомога довше. Два пальцi на правiй руцi були в чорнилi. Ось така дрiбниця тебе i видасть. Який-небудь гостроносий шпигун у мiнiстерствi (швидше жiнка – хоча б та маленька з рудуватим волоссям, або чорнява з вiддiлу лiтератури) замислиться, чому це вiн писав в обiдню перерву, i чому писав старовинною ручкою, i що писав, а потiм повiдомить куди слiд. Вiн пiшов у ванну i ретельно вимив пальцi зернистим коричневим милом, яке скребло, як наждак, i добре годилося для цього. Щоденник вiн поклав у ящик стола. Ховай чи не ховай – його все одно знайдуть; але можна хоча б перевiрити, дiзналися про нього чи нi. Волосина, що лежала поперек щоденника, була занадто помiтна. Пальцями Вiнстон пiдiбрав крупинку бiлястого пилу й поклав на кут палiтурки: якщо книгу зрушать, крупинка звалиться. Роздiл третiй Вiнстону снилася мати. Йому повинно було бути, як вiн думав, десять або одинадцять рокiв, коли його мати зникла. Це була висока жiнка з розкiшним свiтлим волоссям, велична, мовчазна, повiльна в рухах. Батько запам’ятався йому гiрше: темноволосий, худий, завжди в охайному темному костюмi (чомусь запам’яталися дуже тонкi пiдошви його черевикiв). Вiн ходив в окулярах. Судячи з усього, обох забрала одна з перших великих чисток у 50-тi роки. І ось мати сидiла десь там, у глибинi, з його сестричкою на руках. Сестру вiн зовсiм не пам’ятав – тiльки маленьким кволим немовлям, завжди тихим, iз великими уважними очима. Обидвi вони дивилися на нього знизу. Вони обое були у якомусь пiдземному мiсцi – чи то на днi колодязя, то чи в дуже глибокiй могилi – i опускалися все глибше. Вони сидiли в каютi корабля, що потопав, i дивилися на Вiнстона крiзь темну воду. У салонi ще було повiтря, i вони ще бачили його, а вiн – iх, але вони все занурювалися, занурювалися в зелену воду – ще секунда, i вона поховае iх назавжди. Вiн на повiтрi й на свiтлi, а iх заковтуе безодня, i вони там, внизу, бо вiн нагорi. Вiн розумiв це, i вони це розумiли, i вiн бачив по iхнiх обличчях, що вони розумiють. Докору не було нi на обличчях, нi в душi iх, а тiльки розумiння, що вони повиннi заплатити своею смертю за його життя, бо така природа речей. Вiнстон не мiг згадати, як це було, але увi снi знав, що якимось чином його матiр i сестра пожертвували своiми життями заради нього. Це був один iз тих снiв, у якому посеред характерних декорацiй сну тривае свiдоме розумове життя: тобi вiдкриваються iдеi та факти, якi все ще здавалися новими та годящими навiть пiсля пробудження. Вiнстона раптом осяяло, що смерть матерi майже тридцять рокiв тому була трагiчною й сумною в тому сенсi, який вже i незрозумiлий нинi. Трагедiя, що вiдкрилася йому, – надбання старих часiв, часiв, коли ще iснувало особисте, iснувала любов i дружба, i люди в родинi стояли один за одного, не потребуючи для цього аргументiв. Спогад про матiр рвав йому серце тому, що вона померла, люблячи його, а вiн був занадто молодий i егоiстичний, щоб любити у вiдповiдь, i тому, що вона якимось чином – вiн не пам’ятав, яким – принесла себе в жертву iдеi вiрностi, яка була особистою й незламною. Сьогоднi, думав вiн, таке не може трапитися. Сьогоднi е страх, ненависть i бiль, але немае гiдностi почуттiв, немае нi глибокого, нi складного горя. Все це вiн немов прочитав у великих очах матерi, якi дивилися на нього iз зеленоi води, з глибини в сотнi метрiв, i все ще занурювалися вглиб. Несподiвано вiн опинився на короткiй, пружнiй травичцi, i був лiтнiй вечiр, i косi променi сонця золотили землю. Мiсцевiсть ця так часто з’являлася в снах, що вiн не мiг виразно вирiшити, чи бачив ii колись наяву чи нi. Про себе Вiнстон називав ii Золотою краiною. Це був старий, вищипаний кроликами луг, по ньому бiгла стежка, там i сям виднiлися кротовi купини. На далекому краю вiтер трохи ворушив гiлки в’язiв, що встали нерiвною огорожею, i щiльна маса листя хвилювалася, як волосся жiнки. А десь поруч, невидимий, лiниво тiк струмок, i пiд вербами в заплавах ходила плотва. Через луг до нього йшла та дiвчина з темним волоссям. Одним рухом вона зiрвала iз себе одяг i презирливо вiдкинула геть. Тiло було бiле i гладке, але не викликало в ньому бажання; на тiло вiн навряд чи навiть глянув. Його захопив жест, яким вона вiдкинула одяг. Витонченiстю i недбалiстю цей рух нiби знищував цiлу культуру, цiлу систему: i Старший Брат, i Партiя, i Полiцiя Думок були зметенi в небуття одним прекрасним помахом руки. Цей жест теж належав старому часу. Вiнстон прокинувся зi словом «Шекспiр» на вустах. Телеекран випускав оглушливий свист, що тривав на однiй нотi тридцять секунд. 7:15, сигнал пiдйому для службовцiв. Вiнстон видерся з лiжка – вiн спав голяка, тому що члену Зовнiшньоi Партii видавали на рiк всього три тисячi одежних талонiв, а пiжама коштувала шiстсот, – i схопив зi стiльця поношену фуфайку i труси. Через три хвилини – фiззарядка. А Вiнстон зiгнувся навпiл вiд кашлю – кашель майже завжди нападав пiсля сну. Вiн трусив легкi так, що вiдновити дихання Вiнстону вдавалося тiльки лежачи на спинi, пiсля кiлькох глибоких вдихiв. Його вени безжально набрякли пiд час нападу кашлю, а варикозна виразка почала нестерпно свербiти. – Група вiд тридцяти до сорока! – загавкав пронизливий жiночий голос. – Група вiд тридцяти до сорока! Станьте у вихiдне положення. Вiд тридцяти до сорока! Вiнстон вишикувався перед телеекранами наче по командi «Струнко!»: там уже з’явилася жилава порiвняно молода жiнка в короткiй спiдницi й гiмнастичних туфлях. – Згинання рук i потягування! – викрикнула вона. – Робимо за рахунком. І РАЗ, i два, i три, i чотири! І РАЗ, i два, i три, i чотири! Веселiше, комради, бiльше життя! І РАЗ, i два, i три, i чотири! І РАЗ, i два, i три, i чотири! Бiль вiд кашлю не встиг витiснити враження сну, а ритм зарядки iх начебто оживив. Машинально простягаючи й згинаючи руки з виразом похмурого задоволення, як личило на гiмнастицi, Вiнстон пробивався до невиразних спогадiв про ранне дитинство. Це було вкрай важко. Все, що вiдбувалося в 50-тi роки, вивiтрилося з голови. Коли не можеш звернутися до стороннiх свiдчень, втрачають чiткiсть навiть обриси власного життя. Ти пам’ятав визначнi подii, якi найшвидше взагалi не вiдбувалися нiколи, ти пам’ятав деталi рiзних iнцидентiв, але без вiдтворення iх загальноi атмосфери, також були довгi, порожнi, мов аркуш чистого паперу, перiоди, де ти не мiг визначити або пригадати взагалi нiчого Тодi все було iншим. Іншими були навiть назви краiн i контури iх на картi. Злiтна смуга I, наприклад, називалася тодi iнакше: вона називалася Англiею або Британiею, а ось Лондон – Вiнстон пам’ятав це бiльш-менш твердо – завжди називався Лондоном. Вiнстон не мiг чiтко пригадати такий час, коли б краiна не воювала; але, мабуть, на його дитинство припав досить тривалий мирний перiод, тому що одним iз найбiльш раннiх спогадiв був повiтряний налiт, що всiх заскочив зненацька. Може, саме тодi й скинули атомну бомбу на Колчестер. Самого нальоту вiн не пам’ятав, а пам’ятав тiльки, як батько мiцно тримав його за руку i вони швидко спускалися, спускалися, спускалися кудись пiд землю, коло за колом, гвинтовими сходами, що гудiли пiд ногами, i вiн втомився вiд цього, запхикав, i вони зупинилися вiдпочити. Мати йшла, як завжди, мрiйливо i повiльно, далеко вiдставши вiд них. Вона несла маленьку сестричку – а може, просто ковдру: Вiнстон не був упевнений, що на той час сестра вже з’явилася на свiт. Нарештi, вони прийшли на людне, гучне мiсце – вiн зрозумiв, що це станцiя метро. На кам’янiй пiдлозi сидiли люди, iншi тiснилися на залiзних банкетках. Вiнстон iз батьком i матiр’ю знайшли собi мiсце на пiдлозi, а бiля них на банкетках сидiли поряд двое старих людей. Старий у пристойному темному костюмi й зрушенiй на потилицю чорнiй кепцi, абсолютно сивий; обличчя в нього було червоне, в блакитних очах стояли сльози. Вiд нього тхнуло джином. Несло наче вiд усього тiла, нiби вiн пiтнiв джином, i можна було уявити, що сльози його – теж чистий джин. П’яненький був старий, але весь його вигляд висловлював непiдробне i нестерпне горе. Вiнстон дитячим своiм розумом здогадався, що з ним сталася жахлива бiда – i ii не можна пробачити й не можна виправити. Вiн навiть зрозумiв, яка. У старого вбили кохану людину – може, маленьку онуку. Кожнi двi хвилини старий повторював: – Не треба було iм вiрити. Адже говорив я, мати, говорив чи нi? Ось що значить iм вiрити. Я завжди говорив. Не можна було вiрити цим падлюкам. Але що це за падлюки, яким не можна було вiрити, Вiнстон уже не пам’ятав. Вiдтодi вiйна тривала безперервно, хоча, щиро кажучи, не одна i та сама вiйна. Кiлька мiсяцiв, знову ж в його дитячi роки, йшли безладнi вуличнi боi в самому Лондонi, i дещо пригадувалося дуже жваво. Але простежити iсторiю тих рокiв, визначити, хто з ким i коли бився, було абсолютно неможливо: не збереглося жодного письмового запису, жодного усного переказу, навiть жодного найдрiбнiшого натяку, що розташування протиборчих сил було хоч трохи iнакшим, нiж тепер. Нинi, наприклад, у 1984 рiк (якщо рiк – точно 1984-й) Океанiя воювала з Євразiею й була в союзi з Остазiею. Нi публiчно, нi сам на сам нiхто не згадував про те, що в минулому вiдносини трьох держав могли бути iншими. Вiнстон прекрасно знав, що насправдi Океанiя воюе з Євразiею i дружить з Естазiею всього чотири роки. Але знав крадькома – i тiльки тому, що його пам’яттю не повнiстю керували. Офiцiйно союзник i ворог нiколи не змiнювалися. Океанiя воюе з Євразiею, отже, Океанiя завжди воювала з Євразiею. Нинiшнiй ворог завжди втiлював у собi абсолютне зло, а отже, нi в минулому, нi в майбутньому угода з ним немислима. Найжахливiше, в сотий, тисячний раз, думав вiн, переламуючись в поясi (тепер вони обертали корпусом, тримаючи руки на стегнах – це вважалося корисним для спини), – найжахливiше, що все це може виявитися правдою. Якщо Партiя може запустити руку в минуле й сказати про ту чи iншу подiю, що ii НІКОЛИ НЕ БУЛО, – це страшнiше, нiж катування або смерть. Партiя каже, що Океанiя нiколи не укладала союз з Євразiею. Вiн, Вiнстон Смiт, знае, що Океанiя була в союзi з Євразiею всього чотири роки тому. Але де це знання було зафiксовано? Тiльки в його розумi, а його так чи iнакше незабаром буде знищено. І якщо всi погодяться з брехнею, яку нав’язуе Партiя, якщо у всiх документах одна i та сама пiсня, тодi ця брехня поселяеться в iсторii й стае правдою. «Хто керуе минулим, – каже партiйне гасло, – той керуе майбутнiм; хто керуе сьогоденням, той керуе минулим». І, проте, минуле, за своею природою змiнюване, змiнам нiколи не пiддавалося. Те, що iстинно нинi, iстинно вiд вiку й на вiки вiчнi. Все дуже просто. Потрiбен всього-на-всього безперервний ланцюг перемог над власною пам’яттю. Це називаеться «контроль реальностi»; Новомовою – «двомисленням». – Вiльно! – гаркнула iнструкторка трохи добродушнiше. Вiнстон опустив руки i зробив повiльний, глибокий вдих. Розум його забрiв у лабiринти двомислення. Знаючи, не знати; вiрити у свою правдивiсть, викладаючи продуману брехню; дотримуватися взаемозаперечних думок, розумiючи, що одна заперечуе iншiй, i бути переконаним в обох; логiкою вбивати логiку; вiдкидати мораль, проголошуючи ii; думати, що демократiя неможлива i що Партiя – охоронець демократii; забути те, що потрiбно забути, i знову викликати в пам’ятi, коли це знадобиться, i знову негайно забути, i, головне, застосовувати цей процес до самого процесу – ось у чому хитрiсть: свiдомо викликати несвiдомий стан, а згодом ще раз перетворювати несвiдоме на акт гiпнозу. І навiть слова «двомислення» не зрозумiеш, не вдавшись до двозначностi – двомислення. Інструкторка велiла iм знову встати струнко. – А тепер подивимося, хто у нас зможе дiстати до пiдлоги! – з ентузiазмом сказала вона. – Прямо зi стегон, комради. РАЗ-два! РАЗ-два! Вiнстон ненавидiв цю вправу: ноги вiд сiдниць до п’ят пронизував бiль, i вiд нього часто починався напад ядушного кашлю. Приемний смуток iз його роздумiв зник. Минуле, подумав вiн, не просто було змiнено, його знищено. Бо як ти можеш установити навiть найочевиднiший факт, якщо не iснувало жодного запису про це, крiм як у твоiй пам’ятi? Вiн спробував пригадати, коли почув уперше про Старшого Брата. Здаеться, в 60-х… Але хiба тепер згадаеш? В iсторii Партii Старший Брат, звичайно, фiгурував як вождь революцii з найперших ii днiв. Подвиги його поступово вiдсувалися все далi в глиб часiв i простяглися вже в легендарний свiт 40-х i 30-х, коли капiталiсти в дивовижних капелюхах-цилiндрах ще роз’iжджали вулицями Лондона у великих лакованих автомобiлях i кiнних екiпажах зi скляними боками. Невiдомо, скiльки правди в цих переказах i скiльки вигадки. Вiнстон не мiг згадати навiть, коли з’явилася сама Партiя. Здаеться, слова «АНГСОЦ» вiн теж не чув до 1960 року, хоча можливо, що в старiй мовi – «англiйська соцiалiзм» – воно було у вжитку i ранiше. Все розчиняеться в туманi. Втiм, iнодi можна зловити i явну брехню. Неправда, наприклад, що Партiя винайшла лiтак, як стверджують книги з партiйноi iсторii. Лiтаки вiн пам’ятав iз раннього дитинства. Але довести нiчого не можна. Нiяких свiдчень не бувае. Тiльки один раз у життi тримав вiн в руках незаперечний документальний доказ пiдробки iсторичного факту. Та й то… – Смiт! – пролунав сварливий голос. – Шiстдесят – сiмдесят дев’ять, Смiт В.! Так, ВИ! Глибше нахил! Адже ви можете. Ви не намагаетесь. Нижче! ТАК уже краще, комраде. А тепер, вся група, вiльно – i стежте за мною. Несподiваний гарячий пiт пробив усе тiло Вiнстона. Обличчя його лишалося зовсiм незворушним. Не виказати тривоги! Тiльки не виказати обурення! Тiльки клiпни оком – i ти себе видав. Вiн спостерiгав, як iнструкторка пiдняла руки над головою i – не сказати, що грацiйно, але iз вартою заздростi чiткiстю i вправнiстю, нахилившись, зачепилася пальцями за кiнчики туфель. – Ось ТАК, комради! Покажiть менi, що ви можете ТАК САМО. Подивiться ще раз. Менi тридцять дев’ять рокiв, i в мене четверо дiтей. Прошу дивитися, – вона знову нахилилася. – Бачите, МОЇ колiна прямi. Ви всi зможете так зробити, якщо захочете, – додала вона, випроставшись. – Усi, кому немае сорока п’яти, здатнi дотягнутися до пiдлоги. Нам не випало честi битися на передовiй, але принаймнi ми можемо зберiгати хорошу фiзичну форму. Згадайте наших хлопцiв на Малабарському фронтi! І морякiв на Плавучих Фортецях! Подумайте, як ВОНИ живуть. А тепер спробуймо ще раз. Ось, уже краще, комраде, НАБАГАТО краще, – похвалила вона Вiнстона, коли вiн iз розмаху, зiгнувшись на прямих ногах, дiстав до пiдлоги – перший раз за кiлька рокiв. Роздiл четвертий З глибоким пiдсвiдомим зiтханням, якого вiн зазвичай не вмiв стримати, незважаючи на близькiсть телеекрана, Вiнстон почав свiй робочий день: притягнув до себе Словопис, здув пил iз мiкрофона i надiв окуляри. Потiм розгорнув i з’еднав скрiпкою чотири паперових рулончики, що вискочили з пневматичноi труби праворуч вiд столу. У стiнах його кабiни було три отвори. Праворуч вiд Словопису – маленька пневматична труба для друкованих завдань; лiворуч – трохи бiльша, для газет; i в бiчнiй стiнi, тiльки руку простягнути – широка щiлина з дротовим забралом. Ця – для непотрiбних паперiв. Таких щiлин в Мiнiстерствi були тисячi, десятки тисяч – не лише в кожнiй кiмнатi, а й у коридорах на кожному кроцi. Чомусь iх прозвали гнiздами пам’ятi. Якщо людина хотiла позбутися непотрiбного документа або просто помiчала на пiдлозi клаптик паперу, вона механiчно вiдкривала забрало найближчого гнiзда i кидала туди папiр; його пiдхоплював потiк теплого повiтря й нiс до величезних топок, захованих в утробi будiвлi. Вiнстон переглянув чотири розгорнутих листки. На кожному – повiдомлення в один-два рядки, на телеграфному жаргонi, який не був, по сутi, Новомовою, але складався зi слiв Новомови й служив у Мiнiстерствi тiльки для внутрiшнього вживання. Вони були такi: таймс 17.3.84 б. б. промова неправильне повiдомлення африка уточнити таймс 19.12.83 план 4 кварталу 83 опечатки переглянути поточний номер таймс 14.2.84 заяв мiнiмаса помилка шоколад уточнити таймс 3.12.83 б. б. повiдомлення порядку денного переписати крiзь наверх до пiдшивки З тихим задоволенням Вiнстон вiдклав убiк четверте повiдомлення. Робота тонка i вiдповiдальна, краще лишити ii наостанок. Решта три – шаблоннi повiдомлення, хоча для другого, напевно, треба буде грунтовно попорпатися в цифрах. Вiнстон зателефонував за «чорним номером» – замовив старi випуски «Таймс»; через кiлька хвилин iх уже виштовхнула пневматична труба. На листках були вказанi газетнi статтi та повiдомлення, якi з тiеi чи iншоi причини потрiбно змiнити або, висловлюючись офiцiйною мовою, уточнити. Наприклад, iз повiдомлення «Таймс» вiд 17 березня випливало, що напередоднi у своiй промовi Старший Брат передбачив затишшя на Пiвденному Індiйському фронтi й швидке настання вiйськ Євразii в Пiвнiчнiй Африцi. Насправдi ж евразiйцi почали наступ у Пiвденнiй Індii, а в Пiвнiчнiй Африцi нiяких дiй не вживали. Треба було переписати цей абзац промови Старшого Брата так, щоб вiн передбачив справжнiй хiд подiй. Або, знову ж, 19 грудня «Таймс» опублiкувала офiцiйний прогноз випуску рiзних споживчих товарiв на четвертий квартал 1983 року, тобто шостий квартал дев’ятоi трирiчки. У сьогоднiшньому випуску надруковано данi про фактичне виробництво, i виявилося, що прогноз був абсолютно не правильний. Вiнстону належало уточнити початковi цифри, щоб вони збiглися iз сьогоднiшнiми. На третьому листку йшлося про дуже просту помилку, яку можна виправити в одну хвилину. Не далi як у лютому Мiнiстерство Достатку обiцяло (категорично стверджувало, за офiцiйним висловом), що в 1984 роцi норму видачi шоколаду не зменшать. Насправдi, як було вiдомо i самому Вiнстону, в кiнцi нинiшнього тижня норму збиралися зменшити з 30 до 20 грамiв. Йому треба було просто замiнити стару обiцянку попередженням, що у квiтнi норму, можливо, доведеться скоротити. Виконавши перших три завдання, Вiнстон скрiпив виправленi варiанти, вийнятi зi Словопису, з вiдповiдними випусками газети й протиснув у пневматичну трубу. Потiм майже несвiдомим рухом зiм’яв отриманi листки й власнi нотатки, зробленi пiд час роботи, i сунув у гнiздо пам’ятi, щоб iх було кинуто у вогонь. Що вiдбувалося в невидимому лабiринтi, до якого вели пневматичнi труби, вiн точно не знав, мав тiльки загальне уявлення. Коли всi поправки до цього номера газети будуть зiбранi й звiренi, номер надрукують заново, старий примiрник знищать i замiсть нього пiдiш’ють виправлений. У цей процес безперервноi змiни залучено не лише газети, а й книжки, журнали, брошури, плакати, листiвки, фiльми, фонограми, карикатури, фотографii – всi види лiтератури та документiв, якi могли б мати полiтичне чи iдеологiчне значення. Щодня й мало не щохвилини минуле пiдганялося пiд сьогодення. Тому документами можна було пiдтвердити правильнiсть будь-якого передбачення Партii; жодноi новини, нi единоi думки, що суперечить потребам дня, не iснувало в записах. Історiю, як старий пергамент, вискрiбали начисто i писали заново – стiльки разiв, скiльки потрiбно. І не було жодного способу довести потiм пiдробку. У найбiльшiй секцii документального вiддiлу – вона була набагато бiльша за ту, де трудився Вiнстон, – працювали люди, чиею единою задачею було вишукувати й збирати всi примiрники газет, книжок й iнших видань, що пiдлягають знищенню та замiнi. Номер «Таймс», який через полiтичнi переналадки й помилковi пророцтва Старшого Брата передруковувався, можливо, десяток разiв, усе одно датований у пiдшивцi минулим числом, i немае в природi жодного примiрника, де б спростовувалася ця правда. Книги теж листувалися знову i знову й виходили без згадки про те, що вони переiнакшенi. Навiть у замовленнях, одержуваних Вiнстоном i знищуваних вiдразу пiсля виконання, не було i натяку на те, що потрiбна пiдробка: йшлося тiльки про помилки, спотворенi цитати, застереження, помiченi, якi треба усунути в iнтересах точностi. Загалом, думав вiн, переiнакшення арифметики Мiнiстерства Достатку це навiть не фальсифiкацiя. Просто замiна однiеi дурницi iншою. Бiльшiсть матерiалiв, з якими вiн мав справу, не мали анi найменшого зв’язку з будь-чим у справжньому свiтi, навiть натяку на такий зв’язок не мали – це була вiдверта брехня. Статистика в первiсному виглядi – така сама фантазiя, як i у виправленому варiантi. Найчастiше потрiбно, щоб ти висмоктував ii з пальця. Наприклад, Мiнiстерство Достатку передбачало випустити в 4-му кварталi 145 мiльйонiв пар взуття. Повiдомляють, що реально зроблено 62 мiльйони. Вiнстон ж, переписуючи прогноз, зменшив планову цифру до 57 мiльйонiв, щоб план, як завжди, виявився перевиконаним. У всякому разi, 62 мiльйони нiтрохи не ближче до iстини, нiж 57 мiльйонiв або 145. Досить iмовiрно, що взуття взагалi не зробили. Ще швидше, що нiхто не знае, скiльки його зробили, i, головне, не бажае знати. Вiдомо тiльки одне: кожен квартал на паперi виробляють астрономiчну кiлькiсть взуття, тодi як половина населення Океанii ходить босонiж. Те саме – з будь-яким документованим фактом, великим i дрiбним. Усе розпливаеться в примарному свiтi. І навiть не визначиш, яке сьогоднi число. Вiнстон глянув на скляну кабiну по той бiк коридору. Маленький, акуратний, iз синiм пiдборiддям чоловiк на прiзвище Тiллотсон старанно працював там, тримаючи на колiнах складену газету й припавши до мiкрофона Словопису. Вигляд у нього був такий, нiби вiн хоче, щоб все сказане лишилося мiж ними двома – мiж ним i Словописом. Вiн пiдвiв голову, i його окуляри вороже блиснули Вiнстону. Вiнстон заледве знав Тiллотсона i не мав жодного уявлення, над чим саме вiн працюе. Працiвники вiддiлу документацii неохоче говорили про свою роботу. У довгому, без вiкон коридорi з двома рядами скляних кабiн, iз нескiнченним шелестом паперу й гудiнням голосiв, що бубонiли в Словописи, було не менше десятка людей, яких Вiнстон не знав навiть на iм’я, хоча вони цiлий рiк миготiли перед ним на поверсi й махали руками на Двох Хвилинах Ненавистi. Вiн знав, що низенька жiнка з рудуватим волоссям, яка сидить у сусiднiй кабiнi, весь день вишукуе в пресi й прибирае прiзвища незручних, а отже, таких, що нiколи не iснували людей. У певному сенсi заняття саме для неi: рокiв зо два тому ii чоловiка теж знищили. Був незручним. А за кiлька кабiн вiд Вiнстона сидiло лагiдне, нескладне, розсiяне створiння з дуже волохатими вухами; ця людина на прiзвище Амплефорт дивувала всiх несподiваним талантом до спритикування римами та вiршованими метрами, виготовляв препарованi варiанти – канонiчнi тексти, як iх називали, – вiршiв, якi стали iдеологiчно невитриманими, але з тiеi чи iншоi причини зберiгалися в антологii. І весь цей коридор iз пiвсотнею працiвникiв був тiльки пiдсекцiями – так би мовити, клiткою – в складному органiзмi вiддiлу документацii. Далi, вище, нижче сонми службовцiв працювали над неймовiрною безлiччю завдань. Тут були величезнi друкарнi зi своiми редакторами, полiграфiстами й прекрасно обладнаними студiями для фальсифiкацii фотознiмкiв. Там була секцiя телепрограм з iнженерами, виробниками та акторами, яких було спецiально вiдiбрано за iх умiння iмiтувати голоси. Були полки референтiв, чия робота зводилася тiльки до того, щоб складати списки книг i перiодичних видань, якi потребують ревiзii. Були великi сховища для пiдправлених документiв i прихованi топки для знищення вихiдних паперiв. І десь, незрозумiло де, анонiмно, iснував керiвний мозок, центр полiтичноi лiнii, вiдповiдно до якоi одну частину минулого треба було зберегти, iншу – фальсифiкувати, а третю – знищити вщент. Весь вiддiл документацii був тiльки осередком Мiнiстерства Правди, головним завданням якого була не переробка минулого, а постачання жителiв Океанii газетами, фiльмами, пiдручниками, телепередачами, п’есами, романами – всiма мислимими рiзновидами iнформацii, розваг i настанов, вiд пам’ятника до гасла, вiд лiричного вiрша до бiологiчного трактату, вiд шкiльних прописiв до словника Новомови. Мiнiстерство забезпечувало не лише рiзноманiтнi потреби Партii, а й виробляло аналогiчну продукцiю – сортом нижче – на потребу пролам. Існувала цiла система вiддiлiв, що займалися пролiвською лiтературою, музикою, драматургiею й розвагами взагалi. Тут випускали низькопробнi газети, що не мiстили нiчого, крiм спорту, кримiнальноi хронiки й астрологii, мiцненькi п’ятицентовi оповiданнячка, непристойнi фiльми, псевдоемоцiйнi пiсеньки, що складалися чисто механiчним способом – на особливому калейдоскопi, так званому версифiкаторi. Був навiть особливий пiдвiддiл – Новомовою iменований порносеком – вiн випускав порнографiю найгiршоi якостi – ii розсилали в запечатаних пакетах i членам Партii, за винятком безпосереднiх виробникiв, дивитися ii заборонялося. Доки Вiнстон працював, пневматична труба виштовхнула ще три замовлення, але вони виявилися простими, i вiн розправився з ними до того, як довелося пiти на Двi Хвилини Ненавистi. Пiсля Ненавистi вiн повернувся до себе в кабiну, дiстав з полицi словник Новомови, вiдсунув Словопис, протер окуляри й взявся за головне завдання дня. Найбiльшим задоволенням у життi Вiнстона була робота. В основному вона складалася з нудних i рутинних справ, але iнодi траплялися такi, що в них можна було пiрнути з головою, як у задачку, – такi фальсифiкацii, де керуватися ти мiг тiльки своiм знанням принципiв АНГСОЦу i своiм уявленням про те, що хоче почути вiд тебе Партiя. З такими завданнями Вiнстон справлявся добре. Йому навiть довiряли уточнювати передовицi «Таймс», що писали тiльки Новомовою. Вiн взяв вiдкладений вранцi четвертий листок: таймс 3.12.83 б. б. виклад порядок денний уточнити не-персони усунути Старомовою (звичайною англiйською) це означало приблизно таке: У номерi «Таймс» вiд 3 грудня 1983 року вкрай незадовiльно викладено наказ Старшого Брата по краiнi: згаданi особи не iснують. Перепишiть повнiстю й репрезентуйте ваш варiант керiвництву до того, як вiдправити в архiв. Вiнстон прочитав помилкову статтю. Як вiн зрозумiв, велику частину наказу по краiнi було присвячено вихвалянню роботи ПКПП – органiзацii, яка постачала цигарки й iншi предмети споживання матросам на Плавучих Фортецях. Особливо видiлено було якогось комрада Вiдерса, великого дiяча Внутрiшньоi Партii – його нагородили орденом «За видатнi заслуги» 2-го ступеня. Трьома мiсяцями пiзнiше ПКПП раптово було розпущено без оголошення причин. Судячи з усього, Вiдерс i його спiвробiтники тепер в опалi, хоча нi в газетах, нi по телеекранах повiдомлень про це не було. Теж нiчого дивного: судити й навiть публiчно викривати тих, хто полiтично завинив, не заведено. Великi чистки захоплювали тисячi людей iз вiдкритими процесами зрадникiв i злодiiв думки, якi з жалем каялися у своiх злочинах, а потiм пiддавалися стратi, були особливими спектаклями й вiдбувалися раз на кiлька рокiв – не частiше. А зазвичай люди, що викликали невдоволення Партii, просто зникали, i про них бiльше нiхто не чув. І марно було гадати, що з ними стало. Можливо, що деякi навiть лишалися в живих. Так у рiзний час зникли близько тридцяти знайомих Вiнстона, не кажучи про його батькiв. Вiнстон легенько гладив себе по носi скрiпкою. В кабiнi, навпаки, комрад Тiллотсон, як i ранiше, таемничо бурмотiв, пригорнувшись до мiкрофона. Вiн пiдвiв голову, знову вороже блиснули окуляри. А чи не те саме робив комрад Тiллотсон, що й вiн сам? – подумав Вiнстон. Дуже може бути. Таку тонку роботу нi за що не довiрили б одному виконавцю: з iншого боку, доручити ii комiсii значило вiдкрито визнати, що вiдбуваеться фальсифiкацiя. Можливо, не менше десятка працiвникiв трудилися тепер над власними версiями того, що сказав насправдi Старший Брат. Потiм якийсь начальницький розум у Внутрiшнiй Партii вибере одну версiю, вiдредагуе ii, пустить у хiд складний механiзм перехресних посилань, пiсля чого обрану брехню буде здано на постiйне зберiгання й вона зробиться правдою. Вiнстон не знав, за що потрапив у немилiсть Вiдерс. Можливо, це сталося через корупцiю або некомпетентнiсть. Може, Старший Брат вирiшив позбутися пiдлеглого, який став надто популярний. Може, Вiдерса або будь-кого з його оточення запiдозрили в ухиляннi. А можливо – i найiмовiрнiше – сталося це просто тому, що чистки й знищення людей були частиною державного механiзму. Єдиний певний натяк мiстився в словах «згаданi не-персони» – це означало, що Вiдерса вже немае в живих. Навiть арешт людини не завжди означав смерть. Інодi людей випускали, i до страти вони рiк або два гуляли на волi. А бувало й так, що людина, яку давно вважали мертвою, з’являлася, немов привид, на вiдкритому процесi й давала свiдчення проти сотень людей, перш нiж зникнути – на цей раз остаточно. Але Вiдерс уже був не-персоною. Вiн не iснував; вiн нiколи не iснував. Вiнстон вирiшив, що просто змiнити напрям промови Старшого Брата мало. Нехай вiн скаже про щось абсолютно незв’язане з первiсною темою. Вiнстон мiг перетворити промову на типове викриття зрадникiв i злодiiв думок – але це занадто прозоро, а якщо винайти перемогу на фронтi або трiумфальне перевиконання трирiчного плану, то надто ускладниться документацiя. Чиста фантазiя – ось що буде найкращим. І раптом у його головi виник, можна сказати, готовий образ комрада Огiлвi, недавно полеглого в бою смертю хоробрих. Інодi траплялося, коли Старший Брат присвячував «наказ» пам’ятi якогось скромного рядового партiйця, чие життя й смерть вiн приводив як приклад для наслiдування. Сьогоднi вiн присвятить промову пам’ятi товариша Огiлвi. Правда, такого товариша нiколи не iснувало, але кiлька друкованих рядкiв i одна-двi пiдробленi фотографii зроблять його реальним. Вiнстон на хвилину замислився, потiм пiдтягнув до себе Словопис i почав диктувати у звичному стилi Старшого Брата: стиль цей, вiйськовий i одночасно педантичний, завдяки постiйному способу – ставити питання i тут же на них вiдповiдати («Який урок ми винесли з цього факту, комради? Уроки життя – а вони е також основними принципами АНГСОЦу – полягають у тому…» – тощо) – легко пiддавався iмiтацii. У трирiчному вiцi товариш Огiлвi вiдмовився вiд усiх iграшок, крiм барабана, автомата й гелiкоптера. У шiсть рокiв – у виглядi спецiально послаблених для цього правил – був прийнятий у розвiдники; у дев’ять рокiв став командиром загону. В одинадцять рокiв, почувши розмову дядька, вловив у нiй злочиннi iдеi й повiдомив про це в Полiцiю Думок. У сiмнадцять рокiв вiн став районним керiвником Молодiжноi Анти-статевоi Лiги. У дев’ятнадцять рокiв винайшов гранату, яку Мiнiстерство Миру взяло на озброення i на першому випробуваннi знищили вибухом тридцять одного евразiйського вiйськовополоненого. Двадцятитрирiчним хлопцем вiн загинув на вiйнi. Переслiдуваний ворожими винищувачами пiд час польоту над Індiйським океаном iз важливими повiдомленнями, був атакований ворожими винищувачами, прив’язав до тiла кулемет, як грузило, вистрибнув iз гелiкоптера i разом iз депешами й iншим пiшов на дно; такiй смертi, сказав Старший Брат, можна тiльки заздрити. Старший Брат наголосив, що все життя комрада Огiлвi було чистим i цiлеспрямованим. Комрад Огiлвi не пив i не курив, не знав iнших розваг, окрiм щоденного годинного тренування в гiмнастичному залi; вважаючи, що одруження й сiмейнi турботи несумiснi з цiлодобовим служiнням обов’язку, вiн дав обiтницю безшлюбностi. Вiн не знав iншоi теми для розмови, крiм принципiв АНГСОЦу, iншоi мети в життi, крiм розгрому евразiйських полчищ i виявлення шпигунiв, шкiдникiв, мислезлочинцiв й iнших зрадникiв. Вiнстон подумав, чи не нагородити товариша Огiлвi орденом «За видатнi заслуги»; вирiшив все-таки не нагороджувати – це вимагало б зайвих перехресних посилань. Вiн ще раз глянув на суперника навпроти. Незрозумiло, чому вiн здогадався, що Тiллотсон виконую ту саму роботу. Чию версiю вiзьмуть, дiзнатися було неможливо, але вiн вiдчув тверду впевненiсть, що версiя буде його. Комрад Огiлвi, якого не iснувало годину тому, знайшов реальнiсть. Вiнстону здалося цiкавим, що створювати можна мертвих, але не живих. Комрад Огiлвi нiколи не iснував у сьогоденнi, а тепер iснуе в минулому – i, ледь зiтруться слiди пiдробки, iснуватиме так само достеменно i незаперечно, як Карл Великий i Юлiй Цезар. Роздiл п’ятий У iдальнi з низькою стелею, глибоко пiд землею, черга за обiдом просувалася поштовхами. У залi було повно народу i стояв оглушливий шум. Вiд перших страв за прилавком валив пар iз кислим металевим запахом, але i вiн не мiг заглушити всюдисущий запах джина «Перемога». В кiнцi залу розташовувався маленький бар, просто дiрка в стiнi, де продавали джин за десять центiв за стакан. – Ось кого я шукав, – пролунав голос за спиною Вiнстона. Вiн обернувся. Це був його приятель Сайм iз Вiддiлу Дослiджень. «Приятель», мабуть, не зовсiм те слово. Приятелiв тепер не було, були тiльки комради; але компанiя одних комрадiв приемнiше, нiж компанiя iнших. Сайм був фiлологом, фахiвцем iз Новомови. Вiн працював у величезному науковому колективi, якiй працював над Одинадцятим Виданням словника Новомови. Маленький, дрiбнiший за Вiнстона, з темним волоссям i великими опуклими очима, скорботними й глузливими одночасно, якi нiби обмацували обличчя спiврозмовника. – Хотiв запитати, чи немае у вас лез, – сказав вiн. – Жодного, – з винуватою поспiшнiстю вiдповiв Вiнстон. – По всьому мiсту шукав. Нiде немае. Усi питали леза для голiння. Насправдi у нього ще були в запасi двi штуки невикористаних лез. У партiйних магазинах постiйно зникав то один повсякденний товар, то iнший. То гудзики зникнуть, то нитки, то шнурки; а тепер ось леза. Дiстати iх можна було таемно – i то якщо пощастить – на «вiльному» ринку. – Сам пiвтора мiсяця одним голюся, – збрехав вiн. Черга просунулася вперед. Зупинившись, вiн знову обернувся до Сайма. Обидва взяли по сальнiй металевiй тацi зi стосу. – Ходили вчора дивитися, як вiшають полонених? – запитав Сайм. – Працював, – байдуже вiдповiв Вiнстон. – У кiно, напевно, побачу. – Дуже нерiвноцiнна замiна, – сказав Сайм. Його глузливий погляд нишпорив по обличчю Вiнстона. «Знаемо вас, – говорив цей погляд. – Наскрiзь тебе бачу, прекрасно знаю, чому не пiшов дивитися на страту полонених». Інтелектуально Сайм був несамовито ортодоксальним. З неприемною хтивiстю вiн говорив про атаки гелiкоптерiв на ворожi села, про процеси й зiзнання злодiiв думок, про страти в пiдвалах Мiнiстерства Любовi. У розмовах доводилося вiдвертати його вiд цих тем i наводити – коли вдавалося – на проблеми Новомови, про якi вiн мiркував цiкаво i зi знанням справи. Вiнстон трохи вiдвернув обличчя вiд допитливого погляду великих чорних очей. – Красива вийшла кара, – мрiйливо промовив Сайм. – Коли iм зав’язують ноги, по-моему, це тiльки псуе картину. Люблю, коли вони брикаються. Але найкращий кiнець, коли вивалюеться синiй язик… я б сказав, яскраво-синiй. Ця деталь менi особливо мила. – Наступний, будь ласка! – крикнула жiнка в бiлому фартуху, з ополоником в руцi. Вiнстон i Сайм сунули своi тацi. Обом викинули стандартний обiд: бляшану миску з рожево-сiрою iжею, шматок хлiба, кубик сиру, кухоль чорноi кави «Перемога» й одну таблетку сахарину. – Є столик, он пiд тими телеекранами, – сказав Сайм. – По дорозi вiзьмемо джину. Джин iм дали у фаянсових кружках без ручок. Вони пробралися через людний зал i поклали своi тацi на металевий столик; на розi хтось розлив соус: брудна рiдина нагадувала блювоту. Вiнстон узяв свiй джин, секунду почекав, набираючись духу, i махом випив маслянисту рiдину. Потiм струсив сльози – i раптом вiдчув, що голодний. Вiн став заковтувати iжу повними ложками; у юшцi траплялися рожевi пухкi кубики – можливо, м’ясний продукт. Обидва мовчали, доки не спорожнили миски. За столиком ззаду i лiворуч вiд Вiнстона хтось без угаву торохтiв – рiзка кваплива мова, схожа на качине крякання, пробивалася крiзь загальний гомiн. – Як посуваеться словник? – через шум Вiнстон. Йому довелося теж пiдвищити голос. – Повiльно, – вiдповiв Сайм. – Сиджу над прикметниками. Чарiвнiсть. Заговоривши про Новомову, Сайм вiдразу пiдбадьорився. Вiдсунув миску, тендiтною рукою взяв хлiб, в iншу – кубик сиру i, щоб не кричати, подався до Вiнстона. – Одинадцяте Видання – остаточне видання. Ми надаемо мовi завершеного вигляду – такою вона збережеться, коли вже не буде нiяких iнших мов. Коли ми закiнчимо, людям на кшталт вас доведеться вивчати ii заново. Ви, ймовiрно, думаете, що головна наша робота – придумувати новi слова. Зовсiм нi. Ми знищуемо слова десятками, сотнями щодня. Якщо завгодно, лишаемо вiд мови кiстяк. Одинадцяте Видання до 2050 року не буде мiстити жодного слова, що було б застарiлим i старомодним. Вiн жадiбно вiдкусив хлiб, прожував i з педантським жаром вiв далi. Його худе темне обличчя пожвавилося, насмiшка в очах зникла, i вони стали мало не мрiйливими. – Це прекрасно – знищувати слова. Головне смiття нагромадилося, звичайно, в дiесловах i прикметниках, а серед iменникiв – сотнi й сотнi зайвих. Не тiльки синонiмiв; е ж i антонiми. Ну скажiть, для чого потрiбно слово, яке е повною протилежнiстю iншому? Слово саме мiстить свою протилежнiсть. Вiзьмемо, наприклад, «голод». Якщо е слово «голод», навiщо вам «ситiсть»? «Неголод» нiчим не гiрше, навiть краще, тому що воно – пряма протилежнiсть, а «ситiсть» – нi. Або вiдтiнки й ступенi прикметникiв. До прикладу, слово «хороший». Якщо е «хороший», то е «поганий», так? Але «поганий» – негарне слово. Краще казати «нехороший». Це унеможливлюе суб’ективнiсть. Знову ж таки, якщо вам потрiбно щось сильнiше вiд «хорошого», який сенс мати цiлий набiр розпливчастих непотрiбних слiв – «чудовий», «прекрасний» тощо? «Плюс хороший» охоплюе тi самi значення, а якщо потрiбно ще сильнiше – «подвiйноплюсдобрий». Звичайно, ми й тепер уже користуемося цими формами, але в остаточному варiантi Новомови iнших не лишиться. У пiдсумку всi поняття поганого i хорошого будуть описуватися тiльки шiстьма словами, а по сутi, двома. Ви вiдчуваете, яка стрункiсть, Вiнстоне? Ідея, зрозумiло, належить Старшому Братовi, – схаменувшись, додав вiн. Почувши iм’я Старшого Брата, обличчя Вiнстона мляво осяяв запал. Сайму його ентузiазм здався непереконливим. – Ви не цiнуете Новомову як треба, – зауважив вiн як би з сумом. – Пишете на ньому, а думаете все одно на Старомовi. Менi траплялися вашi матерiали в «Таймс». У душi ви вiрнi Старомовi з усiею ii розпливчастiстю й непотрiбними вiдтiнками значень. Вам не вiдкрилася краса знищення слiв. Чи знаете ви, що Новомова – едина на свiтi мова, чий словник з кожним роком скорочуеться? Це Вiнстон, звичайно ж, знав. Вiн посмiхнувся, як мiг спiвчутливо, не наважуючись розкрити рот. Сайм вiдкусив ще вiд чорноi скибки, нашвидку прожував i заговорив знову. – Невже вам незрозумiло, що завдання Новомови – звузити горизонти думки? Зрештою ми зробимо мислезлочин просто неможливим – для нього не лишиться слiв. Кожне потрiбне поняття можна буде висловити одним-единим словом, значення слова буде суворо визначено, а побiчнi значення скасовано й забуто. В Одинадцятому Виданнi ми вже на пiдходi до цього. Проте процес триватиме i тодi, коли нас iз вами не буде на свiтi. З кожним роком усе менше й менше слiв, дедалi вужчим стае кордон думки. Зрозумiло, i тепер для мислезлочину немае нi виправдань, нi причин. Це тiльки питання самодисциплiни, керування реальнiстю. Однак врештi-решт i в них потреба вiдпаде. Революцiя завершиться тодi, коли мова стане досконалою. Новомова – це АНГСОЦ, АНГСОЦ – це Новомова, – промовив вiн з якимсь релiгiйним умиротворенням. – Чи спадало вам на думку, Вiнстоне, що до 2050 року, а то й ранiше, на землi не буде людини, яка змогла б зрозумiти нашу з вами розмову? – Крiм… – iз сумнiвом почав Вiнстон i замовк. У нього мало не зiрвалося з язика: «крiм пролiв», але вiн стримався, бо не був упевнений в доречностi цього зауваження. Сайм, однак, вгадав його думку. – Проли – не люди, – недбало вiдбивав вiн. – До 2050 року, якщо не ранiше, по-справжньому нiхто не володiтиме Старомовою. Всю лiтературу минулого буде знищено. Чосер, Шекспiр, Мiльтон, Байрон лишаться тiльки у варiантi Новомови, перетворенi не просто на щось iнше, а у власну протилежнiсть. Навiть партiйна лiтература стане iншою. Навiть гасла змiняться. Звiдки взятися гаслу «Свобода – це рабство», якщо скасовано саме поняття свободи? Атмосфера мислення стане iншою. Мислення в нашому сучасному значеннi взагалi не буде. Ортодокс не мислить – не потребуе мислення. Ортодоксальнiсть – стан несвiдомий. В один прекрасний день, раптово вирiшив Вiнстон, Сайма знищать. Занадто розумний. Занадто глибоко дивиться й занадто ясно виражаеться. Партiя таких не любить. Одного разу вiн зникне. У нього це на обличчi написано. Вiнстон доiв свiй хлiб i сир. Трохи повернувся на стiльцi, щоб узяти кружку з кавою. За столиком лiворуч немилосердно просторiкував чоловiк зi скрипучим голосом. Молода жiнка – можливо, секретарка – слухала його i радiсно погоджувалася з кожним словом. Час вiд часу до Вiнстона долiтав ii молодий i досить дурний голос, фрази на кшталт «Як це правильно!» Чоловiк не замовкав нi на мить – навiть коли говорила вона. Вiнстон бачив його в Мiнiстерствi й знав, що вiн обiймае якусь важливу посаду у Вiддiлi Лiтератури. Це був чоловiк рокiв тридцяти, з мускулистою шиею i великим рухомим ротом. Вiн злегка вiдкинув голову, i в такому ракурсi Вiнстон бачив замiсть його очей порожнi вiдблиски свiтла, вiдбитого очками. Моторошно робилося тому, що в цього чоловiка з рота вилiтав потiк звукiв, але з тим неможливо було зловити жодного слова. Тiльки раз Вiнстон розчув уривок фрази: «…повна й остаточна лiквiдацiя голдштеiзму» – обривок вискочив цiлком, як вiдлитий рядок у лiнотипi. В iншому це був суцiльний шум – ква-ква-ква-квакання. Слiв не можна було розiбрати, але загальний характер iх не викликав жодних сумнiвiв. Вiн ненавидiв Голдштейна i вимагав суворiших заходiв проти злодiiв думок i шкiдникiв, обурювався звiрствами евразiйськоi вояччини, вихваляв Старшого Брата i героiв Малабарського фронту, втiм, це значення не мало. У будь-якому разi кожне його слово було чистою ортодоксальнiстю, чистим АНГСОЦом. Дивлячись на цю безоку особу, що плескала ротом, Вiнстон мав дивне почуття, що перед ним не жива людина, а манекен. Не в людському мозку народжувалася ця мова – в гортанi. Виверження складалося зi слiв, але не було промовою в повному розумiннi, це був шум, вироблений у несвiдомому станi, квакання жаб. Сайм замовк i ручкою ложки малював у калюжi соусу. Крякання за сусiднiм столом тривало з колишньою швидкiстю, легко помiтне в загальному гулi. – У Новомовi е слово, – сказав Сайм, – не знаю, чи вiдомо воно вам: «жабомов» – людина, що квакае, як жаба. Одне з тих цiкавих слiв, у яких два протилежних значення. У застосуваннi до противника – це докiр; у застосуваннi до того, з ким ви згоднi, – похвала. Сайма безсумнiвно знищать, знову подумав Вiнстон. Подумав iз сумом, хоча чудово знав, що Сайм зневажае його й не дуже любить i цiлком може оголосити його злодiем думки, якщо знайде для цього пiдстави. Із Саймом щось трiшки не так. Чогось йому бракуе: обачностi, вiдстороненостi, якоiсь рятiвноi дурницi. Не можна сказати, що вiн не ортодокс. Вiн вiрить у принципи АНГСОЦу, шануе Старшого Брата, вiн радiе перемогам, ненавидить злодiiв думок не лише щиро, а й завзято i невтомно, причому володiючи найостаннiшими даними, не потрiбними рядовому партiйцю. Але ореол сумнiвноi репутацii завжди кружляв навколо нього. Вiн говорив те, про що говорити не варто, вiн прочитав дуже багато книжок, вiн навiдувався в кафе «Каштанове дерево», яке обмилували художники й музиканти. Заборони, навiть неписаноi заборони, на вiдвiдування цього кафе, «Каштанового дерева», не було, але над ним тяжiло щось зловiсне. Колись там збиралися вiдставнi партiйнi вождi, що втратили довiру (потiм iх прибрали остаточно). З чуток, бував там скiльки-то рокiв або десятилiть тому сам Голдштейн. Долю Сайма неважко було вгадати. Але безсумнiвно було i те, що якби Сайму вiдкрилося, хоч на три секунди, яких поглядiв дотримуеться Вiнстон, Сайм негайно донiс би на Вiнстона в Полiцiю Думок. Утiм, як i будь-який чоловiк на його мiсцi, але все ж Сайм швидше. Ортодоксальнiсть – стан несвiдомий. Сайм пiдвiв голову. – Он iде Парсонс, – сказав вiн. У голосi його пролунало: «нестерпний дурень». І справдi мiж столиками пробирався сусiд Вiнстона по дому «Перемога» – невисокий, бочкоподiбних обрисiв чоловiк iз русявим волоссям i жаб’ячим обличчям. У тридцять п’ять рокiв вiн уже вiдростив черевце й складки жиру на загривку, але рухався по-хлоп’ячому легко. Та й вигляд вiн мав хлопчика, тiльки великого: хоча був одягнений у формений комбiнезон, весь час хотiлося уявити його собi в синiх шортах, сiрiй сорочцi й червонiй краватцi розвiдника. Уявi малювалися ямки на колiнах i закоченi рукави на пухких руках. У шорти Парсонс справдi одягався за кожноi нагоди – i в туристських вилазках, i на iнших заходах, якi вимагали фiзичноi активностi. Вiн привiтав обох веселим «Добридень, добридень!» i сiв за стiл, обдавши iх мiцним запахом поту. Все обличчя його було вкрите росою. Здатнiсть видiляти пiт у Парсонса була видатна. У клубi завжди можна було вгадати, що вiн пограв у настiльний тенiс, по мокрiй ручцi ракетки. Сайм витягнув смужку паперу з довгим стовпчиком слiв i почав читати, тримаючи напоготовi чорнильний олiвець. – Тiльки поглянь, навiть в обiд працюе, – сказав Парсонс, штовхнувши Вiнстона в бiк. – Захоплюеться, а? Що у вас там? Напевно, я не зрозумiю. Смiте, знаете, чому я за вами ганяюся? Ви в мене пiдписатися забули. – На що пiдписка? – запитав Вiнстон, машинально потягнувшись до кишенi. Приблизно чверть зарплати йшла на добровiльнi пiдписки, такi численнi, що iх i згадати було важко. – На Тиждень Ненавистi – пiдписка за мiсцем проживання. Я будинковий скарбник. Не жалiемо зусиль – зганьбити себе не дамо. Скажу вiдверто, якщо наш будинок «Перемога» не виставить найбiльше прапорiв на вулицi, так не з моеi вини. Ви два долари обiцяли. Вiнстон знайшов i вiддав два пом’ятих, заяложених папiрцi, i Парсонс акуратним почерком малограмотного записав його в блокнотик. – Мiж iншим, – сказав вiн, – я чув, мiй малий негiдник запустив у вас учора з рогачки. Я на нього добряче нагримав. Навiть пригрозив: ще раз повториться – вiдберу рогачку. – Напевно, засмутився, що його не пустили на страту, – сказав Вiнстон. – Так, знаете… я що хочу сказати: вiдразу видно, що вихований у правильному дусi. Пустотливi негiдники – що один, що iнша, – але захопленi! Одне в головi – розвiдники, ну i вiйна, звичайно. Знаете, що донька вткнула минулоi недiлi? У них похiд був у Беркампстед – так вона зманила ще двох дiвчат, що вiдкололися вiд загону, i вони до вечора стежили за однiею людиною. Двi години йшли за нею, i все лiсом, а в Амершемi здали його патрулю. – Навiщо це? – злегка сторопiвши, запитав Вiнстон. Парсонс переможно вiв далi: – Донька здогадалася, що вiн ворожий агент, якого висадили на парашутi або ще якось. Але ось у чому суть. Чому, ви думаете, вона його запiдозрила? Туфлi на ньому чудовi – нiколи, каже, не бачила на людинi таких туфель. Що, якщо iноземець? Сiм рокiв плюгавцi, а кмiтлива яка, а? – І що з ним зробили? – запитав Вiнстон. – Ну вже цього я не знаю. Та я не здивуюся, якщо… – Парсонс зобразив, нiби цiлиться з рушницi, й клацнув язиком. – Дуже добре, – в неуважностi виголосив Сайм, не вiдриваючись вiд свого листка. – Звичайно, нам не можна втрачати пильнiсть, – пiдтакнув Вiнстон. – Вiйна, самi розумiете, – сказав Парсонс. Наче на пiдтвердження його слiв телеекрани в них над головами заграли фанфари. Але на цей раз була не перемога на фронтi, а повiдомлення з Мiнiстерства Достатку. – Комради! – крикнув енергiйний молодий голос. – Увага, комради! Чудовi звiстки! Перемога на виробничому фронтi. Пiдсумковi данi про виробництво всiх видiв споживчих товарiв показують, що проти минулого року рiвень життя пiдвищився не менше нiж на двадцять вiдсоткiв. Сьогоднi вранцi по всiй Океанii прокотилася нестримна хвиля стихiйних демонстрацiй. Трудящi полишили заводи й установи i з прапорами пройшли вулицями, висловлюючи подяку Старшому Братовi за нове щасливе життя пiд його мудрим керiвництвом. Ось деякi пiдсумковi показники. Продовольчi товари… Слова «наше нове щасливе життя» повторилися кiлька разiв. Останнiм часом iх полюбило Мiнiстерство Достатку. Парсонс, струснувшись вiд фанфари, слухав, вiдкривши рот, урочисто, з виразом повчальноi нудьги. За цифрами вiн встежити не мiг, але розумiв, що вони мають радувати. Вiн витяг iз кишенi величезну смердючу трубку, до половини набиту обвугленим тютюном. За норми тютюну сто грамiв на тиждень людина мало коли дозволяла собi набити трубку доверху. Вiнстон курив цигарку «Перемога», намагаючись тримати ii горизонтально. Новий талон дiяв тiльки iз завтрашнього дня, а в нього зоставалося всього чотири цигарки. Вiн намагався вiдволiктися вiд стороннього шуму й зосередитися на тому, що виливалося з телеекрана. Здаеться, були навiть демонстрацii подяки Старшому Братовi за те, що вiн збiльшив норму шоколаду до двадцяти грамiв на тиждень. Але ж тiльки вчора оголосили, що норму ЗМЕНШЕНО до двадцяти грамiв, подумав Вiнстон. Невже в це повiрять – через 24 години? Повiрять. Парсонс повiрив легко, дурна тварина. Безокий за сусiднiм столом – фанатично, з пристрастю, з несамовитим бажанням виявити, викрити, знищити всякого, хто скаже, що на минулому тижнi норма була тридцять грамiв. Сайм теж повiрив, тiльки грайливiше, за допомогою двомислення. Так що це – у нього ОДНОГО не вiдбило пам’ять? Телеекрани все вивергали казкову статистику. Порiвнюючи з минулим роком, стало бiльше iжi, бiльше одягу, бiльше будинкiв, бiльше меблiв, бiльше каструль, бiльше палива, бiльше кораблiв, бiльше гелiкоптерiв, бiльше книг, бiльше новонароджених – усього бiльше, крiм хвороб, злочинiв i божевiлля. З кожним роком, iз кожною хвилиною все i вся рвучко пiднiмалося до нових i нових висот. Так само як Сайм перед цим, Вiнстон узяв ложку i став возити нею в пролитому соусi, надаючи довгiй калюжi правильнi контури. Вiн з обуренням думав про свiй побут, про умови життя. Чи завжди воно було таким? Чи завжди був такий смак у iжi? Вiн оглянув iдальню. Низька стеля, набитий зал, бруднi вiд тертя незлiченних тiл стiни; обшарпанi металевi столи й стiльцi, що стоять так близько один вiд одного, що неможливо було сидiти, не торкнувшись лiктем сусiда; гнутi ложки, пощербленi тацi, грубi бiлi кружки; всi поверхнi сальнi, в кожнiй щiлинi бруд; i кислуватий змiшаний запах кепського джина, кепськоi кави, пiдливи з мiддю й заношеного одягу. Чи завжди так неприемно було твоему шлунку i шкiрi, чи завжди було це вiдчуття, що тебе обкрадено, обдiлено? Правда, за все свое життя вiн не мiг пригадати нiчого iстотно iншого. Скiльки вiн себе пам’ятав, iжi нiколи не було вдосталь, нiколи не було цiлих шкарпеток i бiлизни, меблi завжди були обшарпаними й хиткими, кiмнати – нетопленими, поiзди в метро – переповненими, будинки – застарiлими, хлiб – темним, кава – мерзенною, чай – рiдкiстю, цигарки – лiченими: нiчого дешевого i в достатку, крiм синтетичного джина. Звичайно, тiло старiе, i все для нього стае не таким, але якщо нудно тобi вiд незручного, брудного, убогого життя, вiд нескiнченних зим, зашкарублих шкарпеток, вiчно несправних лiфтiв, вiд крижаноi води, шорсткого мила, вiд цигарки, що розпадаеться в пальцях, вiд дивного i мерзенного смаку iжi, чи не означае це, що такий устрiй життя НЕ нормальний? Якщо вiн здаеться нестерпним – невже це родова пам’ять нашiптуе тобi, що колись жили iнакше? Вiн знову оглянув судову залу. Майже всi люди були потворними – i будуть потворними, навiть якщо переодягнуться з формених синiх комбiнезонiв у будь-що iнше. Вдалинi пив каву низенький чоловiк, дивно схожий на жука, його оченята з пiдозрою зиркали на всi боки. Якщо не роззираешся довкруж, подумав Вiнстон, до чого ж легко повiрити, нiби iснуе i навiть переважае запропонований Партiею iдеальний тип: високi м’язистi юнаки та пишногрудi дiвчата, свiтловолосi, безтурботнi, засмаглi, життерадiснi. Насправдi ж, скiльки вiн мiг судити, жителi Злiтноi Смуги Один здебiльшого були дрiбними, темними й непривабливими. Цiкаво, як розмножився в мiнiстерствах жукоподiбний тип: приземкуватi, низенькi чоловiки з раннiми черевцями та метушливими рухами, товстими непроникними обличчями й маленькими очима. Цей тип якось особливо процвiтав пiд партiйною владою. Завершивши сурмою повiдомлення з Мiнiстерства Достатку, телеекрани заграли бравурну музику. Парсонс вiд бомбардування цифрами виповнився розсiяного ентузiазму i вийняв iз рота трубку. – Так, добре потрудилося нинiшнього року Мiнiстерство Достатку, – промовив вiн i з виглядом знавця кивнув. – До речi, Смiте, у вас, бува, не знайдеться вiльного леза? – Жодного, – вiдповiв Вiнстон. – Пiвтора мiсяця останнiм голюся. – Ех… просто вирiшив запитати про всяк випадок. – Не шукайте, – сказав Вiнстон. Квакання за сусiднiм столом, що стихло було пiд час мiнiстерського звiту, вiдновилося з колишньою силою. Вiнстон чомусь згадав панi Парсонс, ii рiдке розпатлане волосся, пил у зморшках. Рокiв через два, а то й ранiше, дiтки донесуть на неi в Полiцiю Думок. Їi знищать. Сайма знищать. Його, Вiнстона, знищать. О’Браена знищать. Парсонса ж, навпаки, нiколи не знищать. Безокого чоловiка-квакуна нiколи не знищать. Дрiбних жукоподiбних людей, що спритно снують лабiринтами мiнiстерств, теж нiколи не знищать. І ту дiвчину з Вiддiлу Лiтератури не знищать. Йому здавалося, що вiн iнстинктивно вiдчувае, хто загине, а хто вцiлiе, хоча чим саме забезпечуеться виживання, навiть не поясниш. Тут його вивело iз задуми грубе вторгнення. Жiнка за сусiднiм столиком, злегка повернувшись, дивилася на нього. Та сама, з темним волоссям. Вона дивилася на нього скоса, з незрозумiлою пильнiстю. І як тiльки вони зустрiлися очима, вiдвернулася. Вiнстон вiдчув, що по хребту потiк пiт. Його охопив огидний жах. Жах майже вiдразу пройшов, але настирливе вiдчуття незатишностi зосталося. Чому вона за ним спостерiгае? Вiн, на жаль, не мiг згадати, чи сидiла вона за столом, коли вiн прийшов, або з’явилася пiсля. Але вчора на Двох Хвилинах Ненавистi вона сiла прямо за ним, хоча нiякоi потреби в цьому не було. Дуже ймовiрно, що вона хотiла послухати його – перевiрити, чи достатньо голосно вiн кричить. Як i минулого разу, вiн подумав: навряд чи вона штатний працiвник Полiцii Думок, але ж добровiльний шпигун i е найнебезпечнiшим шпигуном. Вiн не знав, чи давно вона на нього дивиться, – може, вже п’ять хвилин, – а стежив вiн сам за своiм обличчям весь цей час, невiдомо. Якщо ти в громадському мiсцi або в полi зору телеекрана й дозволив собi замислитися – це небезпечно, це страшно. Тебе може видати незначна дрiбниця. Нервовий тик, тривога на обличчi, звичка бурмотiти собi пiд нiс – усе, у чому можна угледiти ознаку аномалii, спробу щось приховати. У будь-якому разi недозволений вираз обличчя (наприклад, недовiрливий, коли оголошують про перемогу) – вже злочин. У Новомовi навiть е слово для нього: ОБЛИЧЧЕЗЛОЧИН. Дiвчина знову сидiла, повернувшись до Вiнстона спиною. Зрештою, може, вона й не стежить за ним; може, це просто збiг, що вона два днi поспiль з’являеться бiля нього поруч. Цигарка у нього згасла, i вiн обережно поклав ii на край столу. Докурить пiсля роботи, якщо вдасться не розсипати тютюн. Цiлком можливо, що жiнка за сусiднiм столом – розвiдниця, цiлком можливо, що в найближчi три днi вiн опиниться в пiдвалах Мiнiстерства Любовi, але недопалок пропасти не повинен. Сайм склав свiй папiрець i сховав у кишеню. Парсонс знову заговорив. – Я вам не розповiдав, як моi шибеники спiдницю пiдпалили на базарнiй торговцi? – почав вiн, посмiюючись i не випускаючи з рота чубук. – За те, що завертала ковбасу в плакат зi Старшим Братом. Пiдкралися ззаду i цiлою коробкою сiрникiв пiдпалили. Думаю, сильно обгорiла. Ось негiдники, а? Але захопленi, як тi хорти! Це iх у розвiдникiв так натаскують – як можна краще, краще навiть, нiж у мiй час. Як ви думаете, чим iх озброiли в останнiй раз? Слуховими трубками, щоб пiдслуховувати через замкову щiлину! Дочка принесла вчора додому й випробувала ii на дверях нашоi вiтальнi – каже, чутно вдвiчi краще, нiж просто вухом! Звичайно, я вам скажу, це тiльки iграшка. Але думкам дае правильний напрям, а? Тут телеекрани видали пронизливий свист. Це був сигнал стати до роботи. Усi цi трое чоловiкiв звелися на ноги та приедналися до тисняви бiля лiфтiв, i рештки тютюну висипалися з цигарки Вiнстона. Роздiл шостий Вiнстон писав у щоденнику: Це сталося три роки тому. Був темний вечiр у провулку бiля великого вокзалу. Вона стояла бiля пiд’iзду пiд вуличним лiхтарем, що майже не освiтлював. Молоде обличчя було сильно нафарбоване. Це i привернуло мою увагу – бiлизна обличчя, схожого на маску, яскраво-червонi губи. Партiйнi жiнки нiколи не фарбуються. На вулицi не було бiльше нiкого, не було телеекранiв. Вона сказала: «Два долари». Я… Йому стало важко продовжувати. Вiн закрив очi й натиснув на повiки пальцями, щоб прогнати настирливе бачення. Нестерпно хотiлося вилаятися – довго i на повний голос. Або вдаритися головою об стiну, стусаном перекинути стiл, запустити у вiкно чорнильницею – буянням, гамiром, болем – чим завгодно – заглушити спогад, що рвав душу. Твiй найлютiший ворог, подумав вiн, – це твоя нервова система. Будь-якоi хвилини внутрiшне напруження може вiдбитися на твоiй зовнiшностi. Вiн згадав перехожого, якого зустрiв на вулицi кiлька тижнiв тому: нiчим не примiтний чоловiк, член Партii, рокiв тридцяти п’яти або сорока, худий i досить високий, iз портфелем. Вони були в кiлькох кроках один вiд одного, i раптом лiвий бiк обличчя у перехожого сiпнувся. Коли вони порiвнялися, це повторилося ще раз: скороминуща судома, тик, короткий, як клацання фотографiчного затвора, але, мабуть, звичний. Вiнстон тодi подумав: бiдоласi капут. Страшно, що людина цього, напевно, не помiчала. Але найжахливiша небезпека з усiх – розмовляти увi снi. Вiд цього, здавалося Вiнстону, ти взагалi не можеш втекти. Вiн перевiв дух i став писати далi: Я ввiйшов за нею в пiд’iзд, а звiдти через двiр у напiвпiдвальну кухню. Бiля стiни стояло лiжко, на столi лампа з прикрученим гнiтом. Жiнка… Роздратування не минало. Йому хотiлося плюнути. Згадавши жiнку в напiвпiдвальнiй кухнi, вiн згадав Кетрiн, дружину. Вiнстон був одружений – колись був, а може, й досi; як вiн знав, дружина не померла. Вiн нiби знову вдихнув важке, сперте повiтря кухнi, змiшаний запах брудноi бiлизни, клопiв i дешевих парфумiв – мерзенних i разом iз тим спокусливих, тому що партiйна жiнка нiколи не користувалася парфумами, ба бiльше, навiть неможливо було це уявити. Бризкалися тiльки проли. Для Вiнстона запах парфумiв був нерозривно пов’язаний iз блудом. Це був його перший грiх за два роки. Мати справу з повiями, звичайно, заборонялося, але заборона була з тих, якi ти час вiд часу насмiлюешся порушити. Небезпечно – але не смертельно. Попався з повiею – п’ять рокiв табору, максимум, якщо немае обтяжливих обставин. І справа не така вже й складна; аби не заскочили за злочинним актом. Бiднi квартали кишiли жiнками, готовими продати себе. А купити повiю можна було за пляшку джина: проли не мали права на джин. Негласно Партiя навiть заохочувала проституцiю – як випускний клапан для iнстинктiв, якi все одно не можна придушити. Проста розпуста не мала великого значення, аби була тiльки злодiйкуватою й безрадiсною, а жiнка – з найбiднiшого i зневаженого класу. Непростимий злочин – зв’язок мiж членами Партii. Але, хоча пiд час великих чисток обвинуваченi незмiнно зiзнавалися i в цьому злочинi, уявити, що таке трапляеться в життi, було важко. Партiя прагнула не просто завадити тому, щоб мiж чоловiками й жiнками виникали тенета, якi не завжди пiддаються ii впливу. Їi справжньою негласною метою було позбавити статевий акт задоволення. Головним ворогом була не так любов, як еротика – i в шлюбi i поза ним. Усi шлюби мiж членами Партii затверджував особливий комiтет, i – хоча цей принцип не проголошували вiдкрито, – якщо створювалося враження, що майбутне подружжя фiзично привабливi друг для друга, iм вiдмовляли в дозволi. У шлюбi визнавали тiльки одну мету: виробляти дiтей для служби державi. Статевi зносини слiд розглядати як маленьку противну процедуру, на зразок клiзми. Це теж нiколи не оголошували прямо, але поволi вбивали в кожного партiйця з дитинства. Існували навiть органiзацii на зразок Молодiжноi Анти-статевоi Лiги, якi проповiдували повну цнотливiсть для обох статей. Зачаття мае вiдбуватися шляхом штучного заплiднення (АРТСЕМУ, кажучи Новомовою), в громадських пунктах. Вiнстон знав, що цю вимогу висували не зовсiм серйозно, але загалом вона вписувалася в iдеологiю Партii. Партiя прагнула вбити статевий iнстинкт, а раз вбити не можна, то хоча б перекрутити й забруднити. Навiщо це треба, вiн не розумiв: а й дивуватися тут було нiчому. Щодо жiнок, то Партiя тут досягла неабияких успiхiв. Вiн знову подумав про Кетрiн. Дев’ять… десять… майже одинадцять рокiв, як вони розiйшлися. Але як мало вiн про неi думае. Інодi за тиждень жодного разу не згадае, що був одружений. Вони прожили всього п’ятнадцять мiсяцiв. Розлучення Партiя заборонила, але розходитися бездiтним не перешкоджала, навпаки. Кетрiн була високою, дуже стрункою блондинкою, навiть грацiозною. Чiтке, з орлиним профiлем обличчя ii можна було назвати благородним – доки ти не зрозумiв, що за ним так нiчого й немае, як це взагалi можливо. Вже на самому початку спiльного життя Вiнстон вирiшив – втiм, тiльки тому, можливо, що дiзнався ii ближче, нiж iнших людей, – що нiколи не зустрiчав дурнiшого, вульгарнiшого, порожнього створiння. Думки у ii головi всi до единоi складалися з гасел, i не було на свiтi такоi безглуздостi, якоi б вона не склювала з руки Партii. «Людиноподiбний звукозапис» – прозвав вiн ii про себе. Але вiн би витримав спiльне життя, якби не одна рiч – лiжко. Варто було тiльки доторкнутися до неi, як вона, здавалося, здригалася й ставала твердою, мов колода. Обiйняти ii було – все одно що обiйняти дерев’яний манекен. І дивно: коли вона притискала його до себе, у нього було вiдчуття, що вона в той самий час вiдштовхуе його щосили. Таке враження створювали ii задубiлi м’язи. Вона лежала iз закритими очима, не пручаючись i не допомагаючи, а ПІДКОРЯЮЧИСЬ. Спершу вiн цього просто не розумiв; потiм йому стало моторошно. Але вiн усе одно б витерпiв, якби вони домовилися бiльше не спати. Як не дивно, на це не погодилася Кетрiн. Ми повиннi, сказала вона, якщо вдасться, народити дитину. Так що заняття тривали, i цiлком регулярно, раз на тиждень, якщо для того не було перешкод. Вона навiть нагадувала йому вранцi, що iм належить сьогоднi ввечерi, – щоб вiн не забув. Для цього в неi було двi назви. Одна – «робити дитину», iнша – «наш партiйний обов’язок» (так, вона саме так висловлювалася). Досить швидко наближення призначеного дня стало викликати у нього наближення жаху. Але, на щастя, дитина не вийшла, Кетрiн вирiшила припинити спроби, i незабаром вони розiйшлися. Вiнстон беззвучно зiтхнув. Вiн знову взяв ручку й написав: Жiнка кинулася на лiжко i вiдразу, без жодних передмов, з невимовною грубiстю й вульгарнiстю задерла спiдницю. Я… Вiн побачив себе там, посеред тьмяного свiтла лампи, i знову вдарив у нiс запах дешевих парфумiв iз клопами, знову, соромлячись, серце забилося вiд обурення й безсилля, i так само, як в ту хвилину, згадав вiн бiле тiло Кетрiн, навiки заклякле пiд гiпнозом Партii. Чому завжди мае бути так? Чому в нього не може бути своеi жiнки i доля його – бруднi, квапливi злучки, роздiленi роками? Нормальний роман – це щось майже неймовiрне. Всi партiйнi жiнки однаковi. Цнотливiсть глибоко в’iлася у iх iство разом iз вiдданiстю Партii. Продуманою обробкою змалку, iграми й холодними купаннями, дурницею, яку iм напихали в школi, в таборi розвiдникiв, у Молодiжнiй Лiзi, смiття, яке втовкмачили з доповiдями, парадами, пiснями, гаслами, вiйськовою музикою в них убили природне почуття. Розум говорив йому, що повиннi бути винятки, але серце вiдмовлялося вiрити. Вони всi неприступнi – Партiя домоглася свого. І ще бiльше, нiж бути коханим, йому хотiлося – нехай тiльки раз у життi – пробити цю стiну цноти. Вдалий статевий акт – уже повстання. Пристрасть – мислезлочин. Розтопити Кетрiн – якби вдалося – i то було б чимось на зразок спокушання, хоча вона йому дружина. Але треба було дописати до кiнця. Вiн написав: Я додав вогню в лампi. Коли побачив ii у свiтлi цiеi лампи… Пiсля темряви хирлявий вогник гасовоi лампи видався дуже яскравим. Тiльки тепер вiн розгледiв жiнку як слiд. Вiн ступив до неi i зупинився, розриваючись мiж хiттю i жахом. Вiн усвiдомлював, чим ризикуе, прийшовши сюди. Цiлком можливо, що на виходi його схопить патруль; може, вже його чекають за дверима. Навiть якщо вiн пiде, не зробивши того, заради чого прийшов!.. Це треба було записати, треба було висповiдатися. А побачив вiн у свiтлi лампи – що жiнка стара. Рум’яна лежали на обличчi таким товстим шаром, що, здавалося, трiснуть, як картонна маска. У волоссi сивi пасма; i найстрашнiша деталь: рот вiдкрився, а в ньому – нiчого, чорний, як печера. Жодного зуба. Похапцем, великими буквами вiн написав: Коли я побачив ii у свiтлi лампи, вона виявилася зовсiм старою, iй було не менше як п’ятдесят. Але я не зупинився i довiв справу до кiнця. Вiнстон знову натиснув пальцями на повiки. Ну ось, вiн все записав, а нiчого не змiнилося. Лiкування не допомогло. Вилаятися на повний голос хотiлося нiтрохи не менше. Роздiл сьомий «Якщо е надiя, – писав Вiнстон, – то вона серед пролiв». Якщо е надiя, то ТІЛЬКИ тут: тiльки в пролах, у цiй масi, що топчеться на державних задвiрках, масi, що становить вiсiмдесят п’ять вiдсоткiв населення Океанii, саме в цiй масi може народитися сила, здатна знищити Партiю. Партiю можна скинути зсередини. Їi вороги – якщо у неi е вороги – не можуть об’еднатися, не можуть навiть впiзнати один одного. Навiть якщо iснуе легендарне Братство – а це можливо, – не можна собi уявити, щоб члени його збиралися групами бiльше як двi або три особи. Їх бунт – вираз очей, iнтонацiя в голосi; щонайбiльше – слiвце, вимовлене пошепки. А пролам, якби тiльки вони могли усвiдомити свою силу, змови нi до чого. Їм досить встати й здригнутися – як кiнь струшуе мух. Варто iм захотiти, i завтра вранцi вони рознесуть Партiю на друзки. Рано чи пiзно вони до цього дотумкають. Але!.. Вiн згадав, що якось iшов людною вулицею, i раптом з провулка попереду вирвався оглушливий, немов кричали тисячi людей, крик, жiночий крик. Потужний, грiзний крик гнiву i вiдчаю, густе «Ох-о-о-о-х!», стугонливе, як дзвiн. Серце його закалатало. «Почалося! – подумав вiн. – Заколот! Нарештi вони повстали!» Вiн пiдiйшов ближче i побачив натовп: двiстi або триста жiнок скупчилися перед ринковими кiосками, i полум’янi обличчя iхнi були трагiчними, як у пасажирiв на пароплавi, що потопае. У нього на очах об’еднаний вiдчаем натовп нiби розколовся: роздрiбнився на острiвцi окремих сварок. Мабуть, один iз наметiв торгував каструлями. Убогi, вутлi бляшанки – але кухонний посуд завжди було важко дiстати. А тепер товар несподiвано скiнчився. Щасливицi, супроводжуванi поштовхами й стусанами, протискувалися геть зi своiми каструлями, а тi, яким пощастило менше, галасували навколо намету i звинувачували продавця в тому, що вiн дае товар по блату, що ховае його пiд прилавком. Пролунав новий крик. Двi кремезнi жiнки – одна з розпущеним волоссям – вчепилися в каструльку i тягнули в рiзнi боки. Обидвi смикнули ii, ручка вiдiрвалася. Вiнстон спостерiгав з огидою. Однак яка ж страхiтлива сила прозвучала в крику всього двохсот або трьохсот голосiв! Ну чому вони нiколи не крикнуть так через що-небудь таке, що справдi того варте! Вiн написав: Вони нiколи не збунтуються, допоки не стануть свiдомими, а свiдомими не стануть, допоки не збунтуються… Прямо як iз партiйного пiдручника фраза, подумав вiн. Партiя, звичайно, стверджувала, що звiльнила пролiв вiд ланцюгiв. До революцii iх страшно пригноблювали капiталiсти, морили голодом i пороли, жiнок змушували працювати в шахтах (мiж iншим, вони там працюють i сьогоднi), дiтей у шiсть рокiв продавали на фабрики. Але одночасно, вiдповiдно до принципу двомислення, Партiя вчила, що проли за своею природою нижчi iстоти, iх, як тварин, треба тримати в покорi, керуючись кiлькома простими правилами. По сутi, про пролiв знали дуже мало. Багато й не треба знати. Аби працювали й розмножувалися – а там хай роблять що хочуть. Наданi самi собi, як худоба на рiвнинах Аргентини, вони завжди поверталися до того способу життя, який був для них природний, – iшли стопами предкiв. Вони народжуються, ростуть у брудi, у дванадцять рокiв починають працювати, переживають короткий перiод фiзичного розквiту i сексуальностi, у двадцять рокiв одружуються, у тридцять уже немолодi, до шiстдесяти зазвичай умирають. Важка фiзична праця, турбота про будинок i дiтей, дрiбнi сварки iз сусiдами, кiно, футбол, пиво i, головне, азартнi iгри – ось i все, що вмiщаеться у iх кругозiр. Керувати ними нескладно. Серед них завжди е агенти Полiцii Думок – виявляють i усувають тих, хто мiг би стати небезпечним; але долучити iх до партiйноi iдеологii не прагнуть. Було б небажаним, щоб проли вiдчували великий iнтерес до полiтики. Вiд них вимагаеться тiльки примiтивний патрiотизм – апелювати до нього, коли йдеться про подовження робочого дня або скорочення пайкiв. А якщо й опановуе ними невдоволення, – таке теж бувало, – це невдоволення нi до чого не веде, бо через вiдсутнiсть загальних iдей звернене воно тiльки проти дрiбних конкретних неприемностей. Великi бiди незмiнно вислизали вiд iхньоi уваги. У переважноi бiльшостi пролiв немае навiть телеекранiв у квартирах. Навiть полiцiя навiдувалася до них дуже зрiдка. У Лондонi iснуе величезна злочиннiсть, цiла держава в державi: злодii, бандити, повii, торговцi наркотиками, злодюжки всiх мастей; але оскiльки вона замикаеться в середовищi пролiв, уваги на неi не звертають. У всiх моральних питаннях iм дозволено дотримуватися звичаiв предкiв. Партiйне сексуальне пуританство на пролiв не поширювалося. За розпусту iх не переслiдують, розлучення дозволено. Власне кажучи, i релiгiя була б дозволена, якби проли проявили до неi схильнiсть. Проли нижче вiд пiдозр. Як свiдчить партiйне гасло: «Проли й тварини вiльнi». Вiнстон тихенько почухав варикозну виразку. Знову почався свербiж. Хоч-не-хоч завжди повертаешся до одного питання: яке все-таки було життя до революцii? Вiн витяг iз шухляди шкiльний пiдручник iсторii, позичений у панi Парсонс, i став переписувати в щоденник. За старих часiв, до славноi Революцii, Лондон не був тим прекрасним мiстом, яким ми його знаемо сьогоднi. Це було темне, брудне, похмуре мiсто, i там майже всi жили надголодь, а сотнi й тисячi мешканцiв будинкiв ходили босонiж i не мали даху над головою. Дiтям, вашим однолiткам, доводилося працювати дванадцять годин на день на жорстоких господарiв; якщо вони працювали повiльно, iх пороли батогом, а харчувалися вони черствими окрайками та водою. Але серед цiеi жахливоi бiдностi стояли великi гарнi будинки багатiiв, яким прислужували iнодi до тридцяти слуг. Багатii називалися капiталiстами. Це були товстi потворнi люди зi злими обличчями – на зразок того, що зображено на наступнiй сторiнцi. Як бачите, на ньому довгий чорний пiджак, який називався фраком, i дивний шовковий капелюх у формi пiчноi труби – так званий цилiндр. Це був формений одяг капiталiстiв, i бiльше нiхто не мав права таке вдягати. Капiталiстам належало все на свiтi, а решта людей були iх рабами. Їм належали вся земля, всi будинки, всi фабрики й усi грошi. Того, хто iх не послухався, кидали до в’язницi або ж виганяли з роботи, щоб заморити голодом. Коли проста людина розмовляла з капiталiстом, то мала плазувати, кланятися, знiмати шапку й називати його «пане». Найголовнiший капiталiст iменувався королем i… Вiн знав цей список напам’ять. Тут могли б бути епископи з батистовими рукавами, суддi в мантiях, обшитих горностаем, ганебний стовп, колодки, топчак, батiг iз дев’ятьма кiнцями, Бенкети Лорда-Мера, тут мiг би бути звичай цiлувати туфлю Папи Римського. Було ще так зване ПРАВО ПЕРШОЇ НОЧІ, але в дитячому пiдручнику воно, напевно, не згадано. За цим законом капiталiст мав право спати з будь-якою робiтницею своеi фабрики. Як дiзнатися, скiльки тут брехнi? Це МОГЛО бути правдою. Може, i справдi середня людина живе тепер краще, нiж до революцii. Єдине свiдчення проти – безмовний протест у тебе всерединi, iнстинктивне вiдчуття, що умови твого життя нестерпнi, що колись вони, напевно, були iншими. Йому спало на думку, що найхарактернiше в нинiшньому життi – не жорстокiсть чи хиткiсть, а просто убозтво, тьмянiсть, апатiя. Оглянешся навколо – i не побачиш нiчого схожого нi на брехню, що ллеться з телеекранiв, нi на тi iдеали, до яких прагне Партiя. Навiть у партiйця велика частина життя проходить поза полiтикою: вiдживаеш роки на нуднiй службi, б’ешся за мiсце у вагонi метро, штопаеш дiряву шкарпетку, клянчиш трохи цукру, закурюеш недопалок. Партiйний iдеал – це щось велетенське, грiзне, що виблискуе й вражае: свiт сталi й бетону, жахливих машин i моторошноi зброi, краiна воiнiв i фанатикiв, якi крокують единим строем, думають про одне, кричать одне гасло, невпинно трудяться, б’ються, святкують перемогу, карають – триста мiльйонiв людей – i всi мов з одним обличчям. У життi ж – мiста-нетрi, де снують завжди голоднi люди в дiрявих черевиках, старi будинки дев’ятнадцятого столiття, де завжди тхне капустою й вбиральнями. Перед ним виник образ Лондона – величезне мiсто руiн, мiсто мiльйона смiттевих ящикiв, – i все це змiшалося з образом мiсис Парсонс, жiнки зi зморшкуватим обличчям i рiдким волоссям, що безнадiйно колупала засмiчену каналiзацiйну трубу. Вiн простягнув руку i знову почухав щиколотку. День i нiч телеекрани хльостають тебе по вухах статистикою, доводять, що в людей сьогоднi бiльше iжi, бiльше одягу, гарнiшi будинки, веселiше розваги, що люди живуть довше, працюють менше i самi стали мов бiльшими, здоровiшими, сильнiшими, щасливiшими, розумнiшими, освiченiшими, нiж п’ятдесят рокiв тому. Нi слова тут не можна довести й не можна спростувати. Партiя, наприклад, стверджуе, що сьогоднi iснуе десь сорок вiдсоткiв письменних дорослих пролiв, а до революцii письменних було всього п’ятнадцять вiдсоткiв. Партiя стверджуе, що дитяча смертнiсть сьогоднi – всього сто шiстдесят дiтей на тисячу, а до революцii було – триста… i так далi. Це щось на зразок одного рiвняння з двома невiдомими. Дуже може бути, що буквально кожне слово в iсторичних книжках – навiть те, що сприймаеш як самоочевидне – вигадка. Хто його зна, може, i не було нiколи такого закону, як ПРАВО ПЕРШОЇ НОЧІ, або такого звiра, як капiталiст, або такого головного убору, як цилiндр. Усе розпливаеться в туманi. Минуле пiдчищено, пiдчищення забуте, брехня стала правдою. Тiльки одного разу в життi вiн мав у своему розпорядженнi – ПІСЛЯ однiеi подii: ось що важливо – так це ясний i недвозначний доказ пiдробки. Вiн тримав цей доказ у руках цiлих пiв хвилини. Було це, здаеться, 1973 року… словом, у той час, коли вiн розлучився з Кетрiн. Але йшлося про подii семи- або восьмирiчноi давнини. Почалася ця iсторiя в серединi шiстдесятих рокiв, у перiод великих чисток, коли були поголовно винищенi справжнi вождi революцii. До 1970 року в живих не зосталося жодного, окрiм Старшого Брата. Усiх викрили як зрадникiв i контрреволюцiонерiв. Голдштейн втiк i переховувався невiдомо де, хтось просто зник, бiльшiсть же пiсля гучних процесiв, де все зiзналися у своiх злочинах, було страчено. Серед останнiх, кого спiткала ця доля, були трое: Джонс, Аронсон i Резерфорд. Їх взяли в роцi шiстдесят п’ятому. Зазвичай вони зникли на рiк або рiк iз гаком, i нiхто не знав, живi вони чи нi; але потiм iх раптом витягли, щоб вони, як заведено, викрили себе самi. Вони зiзналися у зносинах iз ворогом (тодi ворогом теж була Євразiя), у розтратi громадських фондiв, у вбивствi вiдданих партiйцiв, шпигунствi за керiвництвом Старшого Брата, якi розпочалися задовго до революцii, у шкiдницьких актах, що спричинили смерть сотень тисяч людей. Тих, хто зiзнався, було помилувано, вiдновлено в Партii, вони отримали посади, за назвою важливi, а по сутi – синекури. Всi трое виступили з довгими покаянними статтями в «Таймс», де розглядали корiння своеi зради й обiцяли спокутувати провину. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65396522&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.