Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології

Ідеi чистоi феноменологii i феноменологiчноi фiлософii. Книга перша. Загальний вступ до чистоi феноменологii Едмунд Гусерль Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки У першiй книзi «Загальний вступ до чистоi феноменологii» твору засновника феноменологiчноi фiлософii Едмунда Гусерля «Ідеi чистоi феноменологii i феноменологiчноi фiлософii» автор вперше концептуалiзуе феноменологiю як трансцендентальну фiлософiю. У цьому дослiдженнi вiн формулюе i експлiкуе такi важливi феноменологiчнi поняття, як природна настанова, феноменологiчна редукцiя, iнтенцiйнiсть тощо. Твiр стане у пригодi дослiдникам сучасноi фiлософii, викладачам фiлософii, студентам фiлософських i гуманiтарних факультетiв i широкому колу гуманiтарiiв, якi цiкавляться сучасною фiлософiею та методологiею пiзнання. В формате PDF A4 сохранен издательский макет. Едмунд Гусерль Ідеi чистоi феноменологii i феноменологiчноi фiлософii. Книга перша. Загальний вступ до чистоi феноменологii © В. Кебуладзе, переклад украiнською, коментарi, 2020 © О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017 * * * У цьому томi серii «Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки» представлено украiнський переклад першоi книги «Загальний вступ до чистоi феноменологii» твору «Ідеi чистоi феноменологii i феноменологiчноi фiлософii» засновника феноменологii Едмунда Гусерля. В нашiй серii це вже другий твiр Гусерля, адже ми розпочали серiю з пiзнього твору цього автора «Досвiд i судження. Дослiдження генеалогii логiки». Умiщений у цьому томi твiр, що увiйшов в iсторiю феноменологiчного руху пiд назвою «Ідеi І», дуже важливий для розумiння розвитку феноменологiчноi фiлософii, оскiльки в ньому Гусерль розробляе класичний варiант трансцендентальноi феноменологii, який вiдрiзняеться вiд феноменологii його раннього твору «Логiчнi дослiдження», водночас розвиваючи ii ключовi iдеi з позицiй трансценденталiзму. У цьому дослiдженнi вiн формулюе i експлiкуе такi важливi феноменологiчнi поняття, як природна настанова, феноменологiчна редукцiя, iнтенцiйнiсть тощо. За життя Едмунд Гусерль не видав продовження цього твору, якi вийшли друком уже пiсля смертi автора i стали вiдомими як «Ідеi ІІ» i «Ідеi ІІІ». Тож можна стверджувати, що в цiй книзi мiститься перший i чи не найголовнiший варiант обгрунтування феноменологii як трансцендентальноi фiлософii, що його було опублiковано за життя засновника феноменологii. Подяка Дякую Ользi Кочерзi, Олеговi Хомi й Іринi Хоменко за допомогу в пошуку якомога простiших розв’язань деяких доволi складних перекладацьких проблем.     Вахтанг Кебуладзе Вступ Чиста феноменологiя, до якоi ми шукаемо шлях, чие своерiдне ставлення до всiх iнших наук ми характеризуемо i яку ми волiемо показати як засадничу фiлософську науку, е iстотно новою, вiддаленою завдяки власнiй принциповiй своерiдностi вiд природного мислення наукою, яка починае розвиватися лише в нашi днi. Вона називае себе наукою про «феномени». До феноменiв звертаються також iншi, давно вiдомi науки. Наприклад, психологiю визначають як науку про психiчнi, а природознавство як науку про фiзичнi «явища» або феномени; так само в iсторii йдеться про iсторичнi, а в науцi про культуру – про культурнi феномени; i це стосуеться також усiх наук про будь-яку реальнiсть. Хоч би як рiзнився сенс слова «феномен» у цих визначеннях i хоч би якi ще значення воно могло мати, зрозумiло, що феноменологiя звертаеться до всiх цих «феноменiв» i, вiдповiдно, до всiх цих значень: але в геть iншiй настановi, через яку сенс феномена, який постае перед нами в старих добре вiдомих науках, у певний спосiб модифiкуеться. Лише в такому модифiкованому виглядi вiн входить у феноменологiчну сферу. Зрозумiти цi модифiкацii або, точнiше говорячи, здiйснити феноменологiчну настанову, рефлексiйно виявити ii своерiднiсть i своерiднiсть природноi настанови в науковiй свiдомостi – це е перше i в жодному разi не легке завдання, яке ми маемо виконати, якщо волiемо обгрунтувати феноменологiю i науково встановити ii своерiдну сутнiсть. Останнiм десятирiччям у нiмецькiй фiлософii доволi часто говорять про феноменологiю. Вважаючи, що це вiдповiдае «Логiчним дослiдженням»[1 - E. Husserl, «Logische Untersuchungen», 2 Bde., 1900 i 1901.], ii сприймають як пiдгрунтя емпiричноi психологii, як сферу «iманентних» дескрипцiй психiчних переживань, якi – так розумiють цю iманентнiсть – залишаються строго в рамках внутрiшнього досвiду. Мое заперечення такого сприйняття[2 - У статтi «Фiлософiя як строга наука»// Logos, Bd. I, S. 316–318 (особливо варто взяти до уваги поняття досвiду на с. 316). Див. також докладне пояснення, присвячене стосунку мiж феноменологiею та дескриптивною психологiею у моiй «Доповiдi про нiмецькi тексти про логiку в 1895–99 роках»// Archiv f. system. Philosophie, Bd. IX (1903), S. 397–400. Я i сьогоднi не можу сказати про це iнакше.], здаеться, не вельми допомогло, а додатковi роз’яснення, якi чiтко описують принаймнi один головний момент вiдмiнностi, не зрозумiли або не взяли до уваги. З цього випливають цiлком недоречнi через перекручення простого сенсу моеi позицii закиди убiк моеi критики психологiчного методу – критики, що аж нiяк не заперечуе цiннiсть сучасноi психологii, аж нiяк не принижуе здiйснену видатними мужами експериментальну роботу, натомiсть в лiтеральному сенсi виявляе радикальнi вади цього методу, вiд усунення яких, на мою думку, залежить перехiд психологii на вищий науковий рiвень i надзвичайне розширення поля ii роботи. Ще буде нагода сказати кiлька слiв про непотрiбнi захисти психологii проти моiх удаваних «нападiв». Я торкаюся тут цiеi суперечки, аби з огляду на панiвнi й багатi на наслiдки кривотлумачення вiдразу чiтко наголосити на тому, що чиста феноменологiя, до якоi ми надалi спробуемо торувати шлях, – та сама, що вперше постала в «Логiчних дослiдженнях» i сенс якоi в подальшiй роботi останнього десятирiччя дедалi глибше й багатше вiдкривався для мене – не е психологiею, i що вона не може бути зарахована до психологii не через випадковi розмежування царин i термiнологiй, а на принципових пiдставах. Через те велике методологiчне значення, яке феноменологiя претендуе мати для психологii як ii сутнiсний «фундамент», вона (як наука про iдеi) не е самою психологiею, так само як геометрiя не е природничою наукою. Вiдмiннiсть виявляеться навiть радикальнiшою, нiж в останньому випадку. І нiчого не змiнюе той факт, що феноменологiя мае справу зi «свiдомiстю», з усiма видами переживань, актами та корелятами актiв. Угледiти це, звiсно, складно через звичний спосiб думати. Вимкнути весь дотеперiшнiй спосiб думати, пiзнати та здолати тi межi духа, якi вiн встановлюе для горизонту нашоi думки, i вiдтак у цiлковитiй свободi думки схопити справжнi, цiлком новi фiлософськi проблеми, якi стають доступними нам лише у всебiчно необмеженому горизонтi – це складний виклик. Але меншого не варто вимагати. Насправдi засвоiти сутнiсть феноменологii, зрозумiти своерiдний сенс ii проблематики та ii стосунку до всiх iнших наук (а особливо до психологii) так надзвичайно складно ще й тому, що передусiм потрiбна ще нова настанова, в якiй природнi настанови досвiду та думки постають у цiлковито змiнений спосiб. Аби, не впадаючи в старi настанови, вiльно рухатися в нiй, навчитися бачити, розрiзняти й описувати те, що стоiть перед очима, потрiбне специфiчне та виснажливе навчання. Особливим завданням цiеi першоi книги буде пошук шляхiв, на яких цi надвеликi труднощi проникнення в цей новий свiт можна буде, так би мовити, по частинах здолати. Ми почнемо рух вiд природноi позицii, вiд свiту, яким вiн постае перед нами, вiд свiдомостi, якою вона пропонуе себе у психологiчному досвiдi, i виявимо ii сутнiснi передумови. Потому ми розробимо метод «феноменологiчних редукцiй», завдяки якому усунемо властивi сутностi всiх природних способiв дослiдження пiзнавальнi обмеження, зможемо вiдхилити однобiчне спрямування погляду, яке iм властиве, аж поки врештi-решт не вiдкриемо вiльний горизонт «трансцендентально» очищених феноменiв, а заразом i поле феноменологii в нашому особливому сенсi. Уточнiмо щойно накреслене й розгляньмо психологiю так, як цього вимагають не лише передсуди нашого часу, а й загальний внутрiшнiй стан справ. Психологiя е досвiдною наукою. Згiдно зi звичним значенням слова «досвiд» це означае двi речi: Вона е наукою про факти, про matters of fact в сенсi Д. Г’юма. Вона е наукою про реальнiсть. «Феномени», якi вона розглядае як психологiчна «феноменологiя», е реальними подiями, що як такi, якщо вони мають справжне iснування, разом iз реальними суб’ектами, яким вони належать, вбудованi в просторово-часовий свiт як в omnitudo realitatis. Натомiсть чиста або трансцендентальна феноменологiя буде заснована не як наука про факти, а як наука про сутностi (як «ейдетична» наука), як наука, що прагне до «пiзнання сутностей», а не «фактiв». Вiдповiдна редукцiя, яка переводить вiд психологiчних феноменiв до чистих «сутностей», або в судженнях думки – вiд фактичних («емпiричних») загальностей до загальностi «сутностi», е ейдетичною редукцiею. По-друге, феномени трансцендентальноi феноменологii будуть схарактеризованi як iрреальнi. Іншi, специфiчно трансцендентальнi редукцii «очищають» психологiчнi феномени вiд того, що надае реальностi й заразом вбудовуе iх у реальний «свiт». Наша феноменологiя мае бути вченням про сутностi не реальних, а трансцендентально редукованих феноменiв. Що саме це означае, стане зрозумiлiшим нижче. Наразi це накреслюе схематичнi рамки вступного шерегу дослiджень. Я вважаю за потрiбне додати тут лише одну заувагу: Читачевi мало впасти в око, що вище, в обох позначених пунктах, замiсть загально заведеного подiлу наук на реальнi та iдеальнi науки (або на емпiричнi й апрiорнi) застосовано два подiли та вiдповiдно до цього двi пари протилежностей: факт i сутнiсть, реальне i не-реальне. Розрiзнення цих подвiйних протилежностей замiсть розрiзнення реального та iдеального дiстане в подальшому розвитку наших дослiджень (а саме – в другiй книзi) ретельного обгрунтування. Буде показано, що поняття реальностi потребуе фундаментального обмеження, завдяки якому мусить бути встановлено вiдмiннiсть реального буття вiд iндивiдуального (просто часового буття). Перехiд до чистоi сутностi вможливлюе, з одного боку, сутнiсне пiзнання реального, з iншого, – щодо сфери, що залишилася, сутнiсне пiзнання iрреального. Надалi буде показано, що всi трансцендентально очищенi «переживання» е iрреальними, покладенi поза будь-яким залученням до «дiйсного свiту». Саме цю iрреальнiсть i дослiджуе феноменологiя, але не як сукупнiсть окремих сингулярних моментiв, а як «сутнiсть». Утiм, те, наскiльки трансцендентальнi феномени як сингулярнi факти доступнi для дослiдження i який стосунок таке дослiдження фактiв може мати до метафiзики, можна буде розглянути лише в прикiнцевому шерегу дослiджень. Утiм, у першiй книзi нам iтиметься не лише про загальне вчення про феноменологiчнi редукцii, якi роблять видимими та доступними для нас трансцендентально очищену свiдомiсть i ii сутнiснi кореляти; ми також волiемо спробувати здобути певнi уявлення про найзагальнiшу структуру цiеi чистоi свiдомостi та, завдяки цьому, про найзагальнiшi групи проблем, напрями дослiджень та методи, якi належать до новоi науки. Потому в другiй книзi ми ретельно розглянемо деякi особливо значливi групи проблем, систематичне формулювання i типове розв’язання яких е передумовою того, аби можна було насправдi прояснити складнi стосунки феноменологii з фiзичними природничими науками, психологiею i гуманiтарними науками, а з iншого боку, також з усiма апрiорними науками. Накресленi при цьому феноменологiчнi начерки воднораз пропонують бажанi засоби значно поглибити здобуте в першiй книзi розумiння феноменологii та отримати незрiвнянно багатше за змiстом знання величезного кола ii проблематики. Третя i завершальна книга присвячена iдеi фiлософii. Мае стати зрозумiлим, що справжня фiлософiя, iдея якоi – це iдея здiйснення абсолютного пiзнання, вкорiнена в чистiй феноменологii в настiльки серйозному сенсi, що строге, систематичне обгрунтування i реалiзацiя цiеi першоi серед усiх фiлософiй е неодмiнною передумовою для кожноi метафiзики та iншоi фiлософii – «яка може постати як наука». Оскiльки тут феноменологiя мае бути обгрунтована як наука про сутностi – як «апрiорна» або, як ми також говоримо, ейдетична наука, потрiбно, аби всiм присвяченим самiй феноменологii зусиллям передував шерег фундаментальних роз’яснень сутностi та науки про сутностi, а також захист власного права пiзнання сутностей супроти натуралiзму. Завершiмо це вступне слово маленьким термiнологiчним роз’ясненням. Як i в «Логiчних дослiдженнях», я, за змогою, уникаю виразiв a priori й a posteriori, а саме – через iхню неяснiсть i багатозначнiсть у загальному вжитку, як i через пiдозрiлi фiлософськi вчення, до яких вони вплетенi як поганий спадок минулого. Їх можна використовувати лише в тих контекстах, у яких вони мають однозначнiсть, або як еквiваленти iнших, пов’язаних iз ними термiнiв, яким можна надати ясного та чiткого значення, принагiдно вказуючи на iсторичнi паралелi. З огляду на оманливу багатозначнiсть, мабуть, не так погано стоять справи з виразами iдея та iдеал, але загалом усе ж таки досить погано, що менi дали вiдчути частi кривотлумачення моiх «Логiчних дослiджень». До змiни термiнологii мене змусила також потреба чiтко вiдрiзнити надважливе Кантове поняття iдеi вiд загального поняття (формальноi або матерiальноi) сутностi. Тому я використовую термiнологiчно невживане iншомовне слово ейдос замiсть нiмецького слова «сутнiсть», що пов’язане хоча й з безпечними, але, безумовно, дратiвливими еквiвокацiями. Я також залюбки вiдмовився би вiд обтяженого небажаною навантагою слова реальне, якби мав вiдповiдну замiну. Ще одна загальна заувага: оскiльки не годиться обирати штучнi вирази, якi цiлком випадають iз рамок iсторичноi фiлософськоi мови, а насамперед тому, що засадовi фiлософськi поняття не можна зафiксувати за допомогою чiтких дефiнiцiй, якi повсякчас можна iдентифiкувати завдяки безпосередньо доступним спогляданням; оскiльки iхнi остаточнi прояснення i визначення радше мусять вiдбуватися в довгих загальних дослiдженнях: тому часто неминучi комбiнованi способи мовлення, коли багато загальновживаних виразiв iз приблизно однаковим сенсом пiдпорядковуються термiнологiчному карбуванню окремого виразу. У фiлософii не можна давати дефiнiцiй, як у математицi; з огляду на це, будь-яке наслiдування математичного способу е не лише непродуктивним, а й викривленим i шкiдливим. Зрештою чiткий сенс згаданих вище термiнологiчних виразiв треба iз самоочевиднiстю виявляти у розлогих розмислах, натомiсть тут – i взагалi – треба вiдмовитися вiд грунтовних критичних порiвнянь iз фiлософською традицiею хоча би через обсяг цiеi працi. Перша частина. Сутнiсть i пiзнання сутностей Перший роздiл. Факт i сутнiсть § 1. Природне пiзнання i досвiд Природне пiзнання починаеться з досвiду й залишаеться в ньому. Тож у теоретичнiй настановi, яку ми називаемо «природною», загальний горизонт можливих дослiджень позначений одним словом: свiт. Тому всi науки цiеi первинноi[3 - Тут ми не розповiдаемо жодних iсторiй. Тому, коли йдеться про первиннiсть, не треба думати про психологiчно-каузальну або iсторичну генезу. Далi стане зрозумiло, який iнший сенс ми маемо на увазi. Втiм, кожен вiдразу вiдчувае, що передування емпiрично-конкретного пiзнання фактiв будь-якому iншому, наприклад математично-iдеальному пiзнанню, не мусить мати жодного об’ективного часового сенсу.] настанови е науками про свiт, i допоки панують лише вони, поняття «iстинне буття», «справжне буття», тобто реальне буття, – оскiльки все реальне становить еднiсть свiту – збiгаються з поняттям «буття у свiтi». Кожнiй науцi як сфера ii дослiджень вiдповiдае певна предметна царина, а всiм ii пiзнанням, що тут означае правильним висловам, вiдповiдають як джерела правильного обгрунтування певнi споглядання, в яких предмети вiдповiдноi царини самоданi i принаймнi частково первинно данi. В первиннiй, «природнiй» сферi пiзнання дае споглядання, всi науки про неi е природним досвiдом, а первинно даним досвiдом е сприйняття, зрозумiле у звичному сенсi. Мати первинно даним реальне, «усвiдомлювати» i «сприймати» його в простому спогляданнi – це одне те й саме. Первинним досвiдом фiзичних речей е «зовнiшне сприйняття», а пригадування та очiкування – вже нi; первинним е досвiд нас самих i станiв нашоi свiдомостi у так званому внутрiшньому сприйняттi або самосприйняттi, а «вчування» в Інших i iхнi переживання – нi. Ми «вбачаемо переживання iнших» на пiдставi сприйняття iхнiх тiлесних виразiв. Це вбачання через вчування е споглядальним актом, який дае, але дае вже не первинно. Хоча iнший i його душевне життя й усвiдомлюеться у «самоданостi» з власним тiлом, але не так первинно, як воно. Свiт – це загальна сукупнiсть предметiв можливого досвiду та досвiдного пiзнання, предметiв, якi завдяки актуальному досвiду можна пiзнати в правильному теоретичному мисленнi. Тут не мiсце розглядати, який саме вигляд мае метод досвiдних наук, як вiн обгрунтовуе власне право виходити за вузькi рамки прямоi досвiдноi даностi. Науками про свiт, тобто науками природноi настанови е всi у вузькому й широкому сенсi так званi природничi науки, науки про матерiальну природу, але також науки про живi iстоти з iхньою психофiзичною природою, тобто фiзiологiя, психологiя тощо. Так само до цього належать всi так званi науки про дух – iсторiя, науки про культуру, соцiологiчнi дисциплiни будь-якого гатунку, при цьому ми поки можемо залишити вiдкритим, чи слiд iх ототожнювати з природничими науками, а чи протиставляти iм, чи варто iх самих вважати природничими науками або науками iстотно нового типу. § 2. Факт. Нероздiльнiсть факту та сутностi Досвiднi науки е науками про «факти». Фундувальнi пiзнавальнi акти досвiду покладають реальне iндивiдуально, вони покладають його як просторово-часове суще, як щось, що е в цей момент, мае свою тривалiсть i реальний умiст, який, згiдно з його сутнiстю, воно так само могло б мати в будь-який iнший момент; знов-таки як щось, що в цьому мiсцi мае такий фiзичний образ (наприклад, зi спiвданим у цьому образi тiлесним), хоча те саме реальне, розглянуте згiдно з власною сутнiстю, могло б мати будь-який iнший образ у будь-якому iншому мiсцi, змiнюватися, тодi як фактично воно залишаеться незмiнним, або могло б змiнюватися не так, як воно фактично змiнюеться. Індивiдуальне буття будь-якого гатунку е, цiлком загально кажучи, «випадковим». Воно е таким, воно могло би, згiдно з власною сутнiстю, бути iншим. Навiть якщо чиннi певнi природнi закони, вiдповiдно до яких, якщо фактично iснують такi й такi реальнi обставини, мусять фактично бути такi й такi конкретнi наслiдки: такi закони виражають усе-таки лише фактичнi правила, якi могли би бути геть iншими i якi передбачають як вiд початку належне до сутностi предметiв можливого досвiду, що керованi ними предмети, розглянутi самi по собi, е випадковими. Утiм, сенс цiеi випадковостi, яка називаеться фактичнiстю, обмежуеться тим, що вона корелятивно пов’язана з необхiднiстю, яка не означае фактичного набору чинних правил впорядкування просторово-часових фактiв, а натомiсть мае характер сутнiсноi необхiдностi й через це пов’язана iз сутнiсною загальнiстю. Коли ми говорили: кожний факт «згiдно з власною сутнiстю» мiг би бути iншим, то тим самим ми виразили, що до сенсу будь-чого випадкового належить мати сутнiсть, тобто чисто схоплюваний ейдос, сутнiсна iстиннiсть якого мае рiзнi ступенi загальностi. Індивiдуальний предмет не е просто взагалi iндивiдуальним, чимось ось тут! одноразовим, вiн мае як «у собi самому» так i так утворену своерiднiсть, власний набiр сутнiсних предикабiлiй, якi мусять бути йому притаманними (як «сущому, як воно е в самому собi»), аби йому могли бути притаманнi iншi, другоряднi, релятивнi визначення. Так, наприклад, кожний тон сам по собi й для себе мае сутнiсть i найвищу сутнiсть «тон взагалi» або навiть бiльше – акустичне взагалi – чисто зрозумiле як угледжений в iндивiдуальному тонi (окремо або через порiвняння з iншими як щось «спiльне») момент. Так само кожна матерiальна рiч мае власний сутнiсний рiд, а найвищим родом е «матерiальна рiч взагалi» з часовим-визначенням-взагалi, тривалiстю-, фiгурою-, матерiальнiстю-взагалi. Все належне до сутностi iндивiда може також мати iнший iндивiд, а найвищi сутнiснi загальностi того гатунку, який ми показали на прикладi, окреслюють «регiони» або «категорii» iндивiдiв. § 3. Убачання сутностей та iндивiдуальне споглядання Спочатку «сутнiсть» позначала те, що первинно перебувае у власному буттi iндивiда як його Що. Але кожне таке Що можна «перетворити на iдею». Досвiдне, або iндивiдуальне споглядання, можна перетворити на бачення сутностей (iдеацiю) – можливiсть, яка сама мае бути зрозумiлою не як емпiрична, а як сутнiсна можливiсть. Убачене е тодi вiдповiдною чистою сутнiстю або ейдосом, чи то найвищою категорiею, чи то ii розрiзненням аж до цiлковитоi конкретностi[4 - Поняття Wesenserschuung перекладено як «убачання сутностей». Майже синонiмiчне з ним поняття «Wesensschauung» – як «бачення сутностей», а поняття «Erschaute», тобто те, що в цих актах вбачаеться, як «убачене». Надалi поняттям «убачання» перекладаеться також нiмецьке слово «Einsicht» а словосполукою «процес убачання» – слово «Einsehen» (див. також коментар ХІІ до Четвертоi частини).]. Це вбачання, яке дае, здогадно первинно дае сутнiсть, може бути адекватним, що ми його легко можемо отримати, скажiмо, щодо сутностi звуку; але воно може бути також бiльш-менш недовершене, «неадекватне», i це не лише з огляду на бiльшу чи меншу яснiсть i чiткiсть. Це належить до своерiдностi певних сутнiсних категорiй, що iхня сутнiсть може бути дана лише «однобiчно», послiдовно «рiзнобiчно», але нiколи не може бути даною «всебiчно»; тож корелятивно вiдповiднi iй iндивiдуальнi одиничностi можна досвiдчувати й уявляти лише в неадекватних, «однобiчних» емпiричних спогляданнях. Це стосуеться кожноi пов’язаноi iз речовим сутностi, а саме в усiх сутнiсних компонентах протяжностi, або матерiальностi; ба бiльше, це стосуеться, якщо придивитися пильнiше (подальшi аналiзи зроблять це очевидним), всього реального взагалi, при цьому невизначенi вирази «однобiчнiсть» i «багатобiчнiсть» набудуть певних значень, а види неадекватностi будуть розрiзненi. Наразi достатньо вказати на те, що вже просторовий образ фiзичноi речi принципово може бути даним лише в простих однобiчних вiдтiненнях; що, не зважаючи на цю неадекватнiсть, яка попри всi здобутки завжди залишаеться в будь-якому перебiгу континуальних споглядань, кожна фiзична властивiсть також тягне нас у нескiнченнiсть досвiду, що кожне розгорнуте в такий спосiб розмаiття досвiду залишае вiдкритими новi та ще ближчi визначення речi; i так in infinitum. Хоч би яким було iндивiдуальне споглядання, адекватним чи нi, воно може перетворитися на бачення сутностей, а останне, байдуже, чи е воно у вiдповiдний спосiб адекватним або неадекватним, мае характер давального акту. Втiм, це означае, що: Сутнiсть (ейдос) е предметом нового гатунку. Як даним iндивiдуального або досвiдного споглядання е iндивiдуальний предмет, так даним споглядання сутностi е сутнiсть. Це не просто зовнiшня аналогiя, а радикальна спiльнiсть. Убачання сутностi також е саме спогляданням, як ейдетичний предмет е саме предметом. Узагальнення корелятивно пов’язаних понять «споглядання» i «предмет» не е довiльним i випадковим, його примусово вимагае природа речей[5 - Наскiльки в наш час психологiчним дослiдникам важко прийняти це просте i фундаментальне розумiння, демонструе ворожа полемiка О. Кюльпе з моiм вченням про категорiальне споглядання у творi «Реалiзацiя» І (1912), с. 127, який я щойно отримав. Менi шкода, що мене не зрозумiв такий видатний вчений. Утiм, критична вiдповiдь неможлива з огляду на те, що нерозумiння е таким повним, що вiд сенсу моiх тверджень не залишилося нiчого.]. Емпiричне споглядання, а надто досвiд, е усвiдомленням[6 - Тут нiмецьке поняття «Bewu?tsein» перекладено не як «свiдомiсть», а як «усвiдомлення», оскiльки в цьому разi Гусерлю йдеться не про свiдомiсть загалом, а про окремий акт свiдомостi. Надалi в перекладi дотримана така стратегiя: нiмецьке поняття «Bewu?tsein» перекладаеться як «свiдомiсть», коли йдеться про загальне поняття, що охоплюе всi можливi акти, i украiнським вiдповiдником «усвiдомлення», коли йдеться про окремий акт свiдомостi.] iндивiдуального предмета i як споглядальне воно «приводить його до даностi», як сприйняття – до первинноi даностi, до свiдомостi, яка «первинно» схоплюе предмет у його «втiленiй» самостi. Так само споглядання сутностi е свiдомiстю чогось, якогось «предмета», – якогось Щось, – на який спрямовано його погляд i який «сам даний» у ньому, невиразно або чiтко помислений, перетворений на суб’ект iстинних або хибних предикацiй – як зрештою кожен «предмет» у необхiдно широкому сенсi формальноi логiки. Кожний можливий предмет, кажучи мовою логiки: «кожний суб’ект можливоi iстинноi предикацii», мае саме його спосiб поставати перед схоплювальним «поглядом» предикативного мислення, який уявляе, споглядае i принагiдно виявляе його «втiлену самiсть». Убачання сутностi е, отже, спогляданням, i воно е убачанням у точному сенсi, а не простою i, можливо, невиразною репрезентацiею, тож воно е спогляданням первинноi даностi, схоплюючи сутнiсть у ii «втiленiй» самостi[7 - У «Логiчних дослiдженнях» я використовував слово «iдеацiя» для позначення вбачання первинноi даностi сутностi та здебiльшого навiть адекватного вбачання. Але, очевидно, потрiбне ширше поняття, яке охоплюе будь-яке усвiдомлення, яке просто i безпосередньо спрямоване на сутнiсть i схоплюе та покладае ii, зокрема i «темне», позаяк уже не споглядальне усвiдомлення.]. Проте, з iншого боку, воно е спогляданням принципово нового i своерiдного гатунку, а саме – на вiдмiну вiд рiзновидiв споглядання, якi пов’язанi з предметностями iнших категорiй, i особливо на вiдмiну вiд споглядання у звичному вужчому сенсi, тобто iндивiдуального споглядання. Звичайно, до своерiдностi споглядання сутностi належить те, що воно спираеться на головний момент iндивiдуального споглядання, а саме – на явище, видиме буття iндивiдуального, хоча i не на його схоплення i в жодному разi не на його покладання як дiйсностi; звiсно, внаслiдок цього неможливе жодне споглядання сутностi без вiльноi можливостi змiни напрямку погляду на «вiдповiдне» iндивiдуальне i без екземплярного усвiдомлення – як i навпаки, неможливе жодне iндивiдуальне споглядання без вiльноi можливостi здiйснення iдеацii, спрямування погляду в нiй на вiдповiднi сутностi, якi екземплiфiкуються в iндивiдуально видимому; але це нiчого не змiнюе в тому, що обидва види споглядання е принципово рiзними, а речення на кшталт тих, що ми щойно висловили, сповiщають лише про сутнiсний зв’язок мiж ними. Сутнiсним розрiзненням споглядань вiдповiдають сутнiснi зв’язки мiж «iснуванням» (тут, вочевидь, у сенсi iндивiдуально сущого) i «сутностi», мiж фактом i ейдосом. Вiдстежуючи цi зв’язки, ми з очевиднiстю схоплюемо належнi цим термiнам i вiдтепер чiтко пiдпорядкованi iм сутностi, i завдяки цьому очищуемо поняття «ейдос» («iдея»), сутнiсть вiд тих, почасти мiстичних, думок, що iх супроводжують[8 - Див. мою статтю в «Logos» I, S. 315.]. § 4. Убачання сутностi та фантазiя. Пiзнання сутностi незалежно вiд будь-якого пiзнання фактiв Ейдос, чиста сутнiсть може екземплiфiкуватися в даностях досвiду, а саме – в даностях сприйняття, спогаду тощо, але так само i в простих даностях фантазii. Тому ми можемо первинно схопити саму сутнiсть, спираючись на вiдповiднi споглядання, але так само на споглядання, якi не досвiдчують, не схоплюють суще, а «просто виображають». Створюючи у вiльнiй фантазii якiсь просторовi образи, мелодii, соцiальнi процеси тощо або вигадуючи акти досвiду, задоволення або незадоволення, волiння тощо, ми можемо завдяки «iдеацii» вбачати i навiть адекватно вбачати рiзнi чистi сутностi: сутнiсть просторового образу, мелодii, соцiального процесу тощо, взагалi образу, мелодii тощо вiдповiдного особливого типу. При цьому байдуже, було це даним в актуальному досвiдi чи нi. Якби вiльна фiкцiя завдяки якомусь психологiчному диву створила принципово новi, наприклад, чуттевi данi, якi не поставали i не постануть у жодному досвiдi, то це нiчого не змiнило б у первиннiй даностi вiдповiдноi сутностi: хоча вигаданi данi нiколи не можуть бути справжнiми. Із цим iстотно пов’язане те, що покладання i насамперед споглядальне схоплення сутностi в жодному разi не iмплiкуе покладання будь-якого iндивiдуального iснування; чистi сутнiснi iстини не мiстять жодного твердження про факти, отже, з них не можна висновити бодай найобмеженiшi фактичнi iстини. Якщо мислення про факти i висловлення про факти для свого обгрунтування потребують досвiду (наскiльки його вимагае сутнiсть влучностi такого мислення), то мислення про чистi сутностi – мислення, яке не змiшуе факти та сутностi – потребуе для свого обгрунтування вбачання сутностей. § 5. Судження про сутнiсть i судження про ейдетичну загальну значливiсть Однак тепер слiд взяти до уваги таке. Акт судження про сутнiсть i зв’язки сутностей i акт ейдетичного судження, враховуючи той обсяг, який мусимо надати останньому поняттю, не е тим самим; ейдетичне пiзнання не мае в усiх своiх реченнях сутнiсть за «предмет-про-який»; i з цим ближче пов’язане, що споглядання сутностi – взяте як дотепер – як споглядання досвiду, аналогiчне досвiду iснування усвiдомлення, в якому предметно схоплюеться сутнiсть, як у досвiдi щось iндивiдуальне, не е единим усвiдомленням, яке у разi вимкнення будь-якого покладання iснування приховуе в собi сутнiсть. Сутностi можуть усвiдомлюватися iнтуiтивно, навiть бути схопленими в певний спосiб, не перетворюючись на «предмети-про-якi». Погляньмо на судження. Точнiше кажучи, йдеться про вiдмiннiсть суджень про сутнiсть i суджень, якi в невизначено загальний спосiб, не змiшуючись iз покладанням iндивiдуального, все ж таки судять про iндивiдуальне, але чисто як про одиничнiсть сутностi в модусi «взагалi». Так в чистiй геометрii ми зазвичай судимо не про ейдос прямоi, кута, трикутника, конiчного розрiзу, а про пряму i кут взагалi або «як такi», про iндивiдуальнi трикутники взагалi, конiчнi розрiзи взагалi. Такi унiверсальнi судження мають характер сутнiсноi загальностi, «чистоi» або, як то кажуть, «строгоi», просто «безумовноi» загальностi. Заради простоти ми припускаемо, що йдеться про «аксiоми», про безпосередньо очевиднi судження, на якi в опосередкованому обгрунтуваннi спираються всi iншi судження. Такi судження – наскiльки вони, як ми тут припускаемо, у наведений спосiб судять про iндивiдуальнi одиничностi – потребують для свого ноетичного обгрунтування, тобто для того, щоби стати очевидними, певного бачення сутностi, яке також (у модифiкованому сенсi) можна позначити як схоплення сутностi; i воно також, як i упредметнювальне споглядання сутностi, спираеться на видимiсть iндивiдуальних одиничностей сутностi, але не на iх досвiдчування. Для нього також достатньо простих уявлень фантазii або навiть видимостi фантазii; видиме усвiдомлюеться як таке, воно «являе себе», але не схоплюеться, як те, що iснуе. Коли ми, наприклад, iз сутнiсною загальнiстю («безумовною», «чистою» загальнiстю) судимо: «колiр взагалi вiдрiзняеться вiд звуку взагалi», то це пiдтверджуе щойно сказане. Одиничне сутностi «колiр» i одиничне сутностi «звук» «уявленi» iнтуiтивно, а саме – як одиничнiсть власноi сутностi; тут водночас у певний спосiб наявнi споглядання фантазii (без покладання iснування) i споглядання сутностi, але останне – не як споглядання, яке робить сутнiсть предметом. Утiм, до сутностi стану справ належить те, що для нас завжди можливе звернення до вiдповiдноi об’ективувальноi настанови, що вона навiть е сутнiсною можливiстю. Вiдповiдно до змiненоi настанови змiнюеться i судження, тодi воно звучить так: сутнiсть («рiд») «колiр» вiдрiзняеться вiд сутностi (роду) «звук». І так усюди. І навпаки: кожне судження про сутнiсть еквiвалентно може бути перетвореним на безумовно загальне судження про одиничностi цiеi сутностi як такi. Таким чином поеднуються чистi судження про сутнiсть (чисто ейдетичнi судження), хоч би якоi логiчноi форми вони були. Спiльним для них е те, що вони не покладають жодного iндивiдуального буття, навiть коли судять про iндивiдуальне – а саме з чистою сутнiсною загальнiстю. § 6. Деякi засадовi поняття. Загальнiсть i необхiднiсть Отже, очевидно, що мiж собою пов’язанi такi iдеi: акт ейдетичного судження, ейдетичне судження або ейдетичне речення, ейдетична iстина (або iстинне твердження); як корелят останньоi iдеi: ейдетичний стан справ як такий (як наявне в ейдетичнiй iстинi); нарештi, як корелят попереднiх iдей: ейдетичний стан справ у модифiкованому сенсi простоi гаданостi, в сенсi того, про що судять як про таке, що може бути або не бути наявним. Кожне ейдетичне вiдособлення та деталiзацiя ейдетично загального стану справ означае, наскiльки вiн е цим, сутнiсну необхiднiсть. Отож, сутнiсна загальнiсть i сутнiсна необхiднiсть е корелятами. Але щодо необхiдностi та пов’язаних кореляцiй виникае неоднозначнiсть: вiдповiднi судження також називають необхiдними. Проте важливо взяти до уваги вiдособлення i передусiм не позначати сутнiсну загальнiсть (як це часто роблять) як необхiднiсть. Усвiдомлення необхiдностi, точнiше кажучи, усвiдомлення судження, в якому усвiдомлюеться стан справ як розрiзнення ейдетичноi загальностi, називаеться аподиктичним, саме судження, речення – аподиктичним (також аподиктично-«необхiдним») наслiдком загального, з яким воно пов’язане. Висловленi речення про зв’язки мiж загальнiстю, необхiднiстю, аподектичнiстю можуть також бути настiльки загально схопленi, що вони будуть чинними для будь-яких, а не лише для ейдетичних сфер. Утiм, очевидно, що в ейдетичному обмеженнi вони отримують особливий i надто важливий сенс. Дуже важливим також е зв’язок ейдетичного акту судження про iндивiдуальне взагалi з покладанням iснування iндивiдуального. Сутнiсна загальнiсть переноситься на покладене як таке, що iснуе, iндивiдуальне або на невизначено загальну сферу iндивiдiв (щодо якоi дiе теза iснування). Це стосуеться кожного «застосування» геометричних iстин до (покладеноi як справжня) природи. Стан справ, покладений як справжнiй, е фактом, якщо вiн е станом дiйсностi, а ейдетичною необхiднiстю вiн е тодi, коли е деталiзацiею сутнiсноi загальностi. Не можна плутати необмежену загальнiсть законiв природи iз сутнiсною загальнiстю. Речення «всi тiла е важкими», звiсно, не покладають iснування жодноi конкретноi речевостi всерединi всiеi природи. Попри це воно не мае безумовноi загальностi ейдетичних речень, оскiльки воно, згiдно зi своiм сенсом як закон природи, завжди тягне за собою покладання iснування, а саме – iснування самоi природи, просторово-часовоi дiйсностi: всi тiла – в природi, всi «справжнi» тiла – е важкими. На противагу цьому речення «всi матерiальнi тiла е протяжними» мае ейдетичну значливiсть i може бути зрозумiлим як чисто ейдетичне, якщо з боку суб’екта буде вимкнена здiйснена теза iснування. В ньому висловлюеться те, що грунтуеться в сутностi матерiальноi речi й у сутностi протяжностi, i те, що ми можемо вгледiти як «безумовну» загальну значливiсть. Це вiдбуваеться завдяки тому, що ми отримуемо сутнiсть матерiальноi речi (наприклад, на пiдставi вiльноi фiкцii такоi речi) в первиннiй даностi, аби потому в цьому давальному усвiдомленнi здiйснити кроки думки, яких вимагае «вбачання», первинна данiсть сутнiсного стану справ, який виразно встановлюеться в такому реченнi. Те, що дещо дiйсне в просторi вiдповiдае таким iстинам, е не простим фактом, а як вiдособлення сутнiсного закону – сутнiсною необхiднiстю. Факт при цьому е лише самим дiйсним, до якого це застосовуеться. § 7. Науки про факти i науки про сутностi (Сам ейдетичний) зв’язок мiж iндивiдуальним предметом i сутнiстю, завдяки якому кожному iндивiдуальному предмету належить сутнiсний набiр як його сутнiсть, як i навпаки кожнiй сутностi вiдповiдають можливi iндивiди, якi е ii фактичними вiдособленнями, обгрунтовуе вiдповiдний взаемозв’язок наук про факти i наук про сутностi. Існують чистi науки, такi як чиста логiка, чиста математика, чисте вчення про час, вчення про простiр, вчення про рух тощо. Вони цiлковито, в усiх кроках iхньоi думки чистi вiд покладань фактiв; або, що означае те саме, в них жоден досвiд як досвiд, тобто як усвiдомлення, яке схоплюе, або покладае дiйснiсть та iснування, не може набувати функцii обгрунтування. Там, де в них функцiонуе досвiд, вiн функцiонуе все-таки не як досвiд. Геометр, який креслить на дошцi своi фiгури, створюе цим фактично сущi лiнii на фактично сущiй дошцi. Проте анi фiзичне створення, анi його досвiд цього створення як досвiд не обгрунтовують його геометричне бачення сутностей i сутнiсне мислення. Тому байдуже, це його галюцинацii чи нi й чи замiсть направду креслити вiн виображае своi лiнii i конструкцii у свiтi фантазii. Геть iнакше з дослiдником природи. Вiн спостерiгае та експериментуе, тобто вiн встановлюе досвiдне iснування, досвiдчування е для нього актом обгрунтування, який не можна замiнити простим виображуванням. Саме тому науки про факт i досвiднi науки е еквiвалентними поняттями. Але для геометра, який дослiджуе не дiйснiсть, а «iдеальнi можливостi», не дiйснi, а сутнiснi стани справ, замiсть досвiду граничним актом обгрунтування е вбачання сутностi. Так у всiх ейдетичних науках. На сутнiсних станах справ (або ейдетичних аксiомах), якi мають схоплюватися у безпосередньому вбачаннi, грунтуються опосередкованi, якi даються в опосередковано вбачальному мисленнi, а саме – за принципами, якi вбачаються суто безпосередньо. Тому кожен крок опосередкованого обгрунтування е аподиктично й ейдетично необхiдним. Отже, в цьому полягае сутнiсть чисто ейдетичноi науки, що вчиняе винятково ейдетично, що вона вiд початку й надалi не пiзнае жодного стану справ, окрiм тих, що мають ейдетичну значливiсть, якi, отже, або можуть бути безпосередньо первинно данi (як безпосередньо грунтованi в первинно вбаченiй сутностi), або можуть бути чисто «висновленi» з таких «аксiоматичних» станiв справ. Із цим пов’язаний практичний iдеал точноi ейдетичноi науки, який, власне, спромоглася здiйснити лише нова математика: надати кожнiй ейдетичнiй науцi вищий ступiнь рацiональностi через редукцiю опосередкованих крокiв думки до раз i назавжди систематично встановлених аксiом вiдповiдних ейдетичних царин i, якщо вiд початку не йдеться про «формальну» або «чисту» логiку (про mathesis universalis[9 - Про iдею чистоi логiки як mathesis universalis див. останнiй роздiл І тому «Логiчних дослiджень».] в широкому сенсi), через додавання всiх ii аксiом. А з цим знов-таки пов’язаний iдеал «математизацii», що так само, як щойно схарактеризований iдеал мае велике практичне пiзнавальне значення для всiх «точних» ейдетичних дисциплiн, чий загальний пiзнавальний склад (як-от, у геометрii) обмежений загальнiстю кiлькох аксiом i чисто дедуктивною необхiднiстю. Тут не мiсце вдаватися в це[10 - Щодо цього див. частину ІІІ, роздiл 1, § 72.]. § 8. Стосунки залежностi мiж наукою про факти i наукою про сутностi Пiсля всього зазначеного вище зрозумiло, що сенс ейдетичноi науки принципово виключае будь-яке залучення пiзнавальних результатiв емпiричних наук. Тези дiйсностi, якi постають у безпосереднiх установленнях цих наук, пронизують все опосередковане. З фактiв завжди випливають лише факти. Якщо ейдетична наука принципово незалежна вiд усiх наук про факти, то, з iншого боку, для науки про факти все навпаки. Не iснуе жодноi цiлком розвинутоi науки, яка могла би бути чистою вiд ейдетичного пiзнання i через це незалежною вiд чи то формальних, чи то матерiальних ейдетичних наук. Адже, по-перше, зрозумiло, що досвiдна наука, здiйснюючи опосередкованi обгрунтування суджень, завжди мусить вчиняти вiдповiдно до формальних принципiв, якi розробляе формальна логiка. Зрештою вона мусить, оскiльки, як кожна наука, спрямована на предмети, дотримуватися законiв, якi стосуються сутностi предметностi взагалi. Тому вона пов’язана з комплексом iнших формально-онтологiчних дисциплiн, якi разом iз формальною логiкою у вузькому сенсi е дисциплiнами формальноi «mathesis universalis» (отже, також з арифметикою, чистою аналiзою, теорiею множин). По-друге, до цього додаеться, що кожний факт мiстить набiр матерiальних сутностей, i кожна належна до цих чистих сутностей iстина мусить давати закон, з яким пов’язана дана фактична одиничнiсть, як будь-яка можлива взагалi. § 9. Регiон i регiональна ейдетика Кожна конкретна емпiрична предметнiсть з ii матерiальною сутнiстю пiдпорядковуеться найвищому роду, «регiону» емпiричних предметiв. А чистiй регiональнiй сутностi вiдповiдае регiональна ейдетична наука або, як також можна сказати, регiональна онтологiя. При цьому ми припускаемо, що на регiональнiй сутностi, або на рiзних родах, якi ii компонують, грунтуються такi багатi й розлогi пiзнання, що з огляду на iхне систематичне розгортання взагалi вартуе говорити про науку, або про цiлий комплекс онтологiчних дисциплiн, якi вiдповiдають окремим родовим компонентам регiону. Ми зможемо цiлковито переконатися в тому, в якому обсязi здiйсненi цi передумови. Вiдповiдно до цього, кожна належна до обсягу певного регiону емпiрична наука iстотно пов’язана як iз формальними, так i з регiональними онтологiчними дисциплiнами. Ми можемо виразити це i так: кожна наука про факти (досвiдна наука) мае сутнiсний теоретичний фундамент в ейдетичних онтологiях. Адже це (якщо зроблене припущення влучне) самозрозумiло, що багатий набiр пiзнань, якi в чистий, безумовно чинний спосiб пов’язанi з усiма можливими предметами регiону – наскiльки вони належать частково до чистоi форми предметностi, частково до ейдоса регiону, який водночас презентуе необхiдну матерiальну форму всiх регiональних предметiв – не може бути позбавленим значення для дослiдження емпiричних фактiв. Так, наприклад, усiм природознавчим дисциплiнам вiдповiдае ейдетична наука про фiзичну природу взагалi (онтологiя природи), оскiльки фактичнiй природi вiдповiдае чисто схоплюваний ейдос, «сутнiсть» природи взагалi з невичерпною повнотою сутнiсних станiв справ. Якщо висунути iдею цiлковито рацiоналiзованоi досвiдноi науки про природу, тобто такоi, яка так далеко просунулася в теоретизуваннi, що все залучене до неi особливе можна звести до ii найзагальнiших i найпринциповiших засад, то стае зрозумiло, що реалiзацiя цiеi iдеi iстотно залежить вiд розбудови вiдповiдних ейдетичних наук; отже, як вiд розбудови в однаковий спосiб пов’язаноi з усiма науками взагалi формальноi mathesis, так особливо i вiд розбудови матерiально-онтологiчних дисциплiн, якi в рацiональнiй чистотi, тобто саме ейдетично, розглядають сутнiсть природи i заразом усi види сутностей природних предметностей як таких. Також у практично-пiзнавальному планi можна наперед очiкувати, що наближення досвiдноi науки до «рацiонального» рiвня, рiвня «точноi», номологiчноi науки, а отже, вправнiше володiння розробленими ейдетичними дисциплiнами як власними засадами й бiльш вмiле використання iх для власного обгрунтування, збiльшить обсяг i силу пiзнавально-практичних досягнень. Це пiдтверджуе розвиток рацiональних природничих, або фiзичних наук. Адже iхня велика доба розпочалася в Новий час саме з того, що ще за давнiх часiв добре розроблено як чиста ейдетика геометрiю швидко i стильно зробили продуктивною для метода фiзики. Стало ясним, що сутнiсть матерiальноi речi полягае в тому, аби бути res exstensa, що через це геометрiя е онтологiчною дисциплiною, яка вивчае сутнiсний момент такоi речевостi, а саме – просторову форму. Але також стало ясним, що загальна (нашою мовою – регiональна) сутнiсть речi сягае значно далi. Це даеться взнаки в тому, що розвиток вiдбуваеться в напрямку розбудови цiлого шерегу нових, координованих iз геометрiею i покликаних виконати ту саму функцiю рацiоналiзацii емпiричного дисциплiн. Ця тенденцiя зумовила потужний розквiт формальних i матерiальних математичних наук. Їх розбудовують, або заново будують, iз пристрасним старанням як чисто «рацiональнi» науки (в нашому сенсi як ейдетичнi онтологii), причому (на початку Нового часу i ще довго потому) не заради них самих, а заради емпiричних наук. Саме вони й принесли чимало пристрасно очiкуваних плодiв у паралельному розвитку рацiональноi фiзики, яка збуджуе такий захват. § 10. Регiон i категорiя. Аналiтичний регiон i його категорii Якщо ми зануримося в якусь ейдетичну науку, наприклад, в онтологiю природи, то виявиться, що ми (i це, зрештою, нормально) спрямованi не на сутностi як предмети, а на предмети сутностей, якi в нашому прикладi пiдпорядкованi регiону природи. Але при цьому ми помiчаемо, що «предмет» е назвою таких рiзних, утiм, взаемопов’язаних утворень, як, наприклад, «рiч», «властивiсть», «зв’язок», «стан справ», «множина», «порядок» тощо, якi вочевидь не е тотожними, але вказують на предметнiсть певного гатунку, яка, так би мовити, мае перевагу прапредметностi, щодо якоi всi iншi певною мiрою постають як простi видозмiни. У нашому прикладi цю перевагу мае, звичайно, сама рiч на противагу речовiй властивостi, зв’язку тощо. Але саме це е тiею частиною формальноi облаштованостi, без прояснення якоi будь-яка мова як про предмет, так i про регiон предметiв залишаеться заплутаною. Із цього прояснення, якому ми присвячуемо подальшi мiркування, само собою випливае пов’язане з поняттям регiон важливе поняття категорii. Категорiя – це слово, яке, з одного боку, в словосполуцi «категорiя регiону» саме й указуе на вiдповiдний регiон, наприклад, регiон фiзичноi природи; проте, з iншого боку, пов’язуе певний вiдповiдний матерiальний регiон з формою регiону взагалi, або, що те саме, з формальною сутнiстю предмета взагалi та з належними до нього «формальними категорiями». Спочатку одна аж нiяк не зайва заувага. На перший погляд здаеться, що формальна онтологiя стоiть в одному шерегу з матерiальними онтологiями, оскiльки формальна сутнiсть предмета взагалi та регiональнi сутностi здогадно вiдiграють однакову роль. Тому стають схильними говорити не як дотепер просто про регiони, а радше про матерiальнi регiони, i приеднувати до них «формальний регiон». Проте ми можемо прийняти такий спосiб мовлення лише з одною пересторогою. На одному боцi стоiть матерiальне, i воно в певному сенсi i е «справжньою» сутнiстю. Утiм, на iншому боцi хоча i стоiть дещо ейдетичне, але грунтовно вiдмiнне: проста сутнiсна форма, яка хоча i е сутнiстю, але цiлком «порожньою», сутнiстю, яка, будучи порожньою формою, пасуе всiм можливим сутностям, формальна загальнiсть якоi охоплюе всi, навiть найвищi матерiальнi загальностi, i яка завдяки належним iй формальним iстинам приписуе iм закони. Отже, так званий «формальний регiон» все-таки не е чимось скоординованим iз матерiальними регiонами (просто регiонами), вiн, власне, е не регiоном, а порожньою формою регiону взагалi, всi регiони з усiма iхнiми змiстовими вiдособленнями сутностей перебувають не так поруч, як радше (навiть якщо i formaliter) пiд ним. Ця пiдпорядкованiсть матерiального формальному даеться взнаки в тому, що формальна онтологiя водночас мiстить форми всiх можливих онтологiй взагалi (всiх «справжнiх», «матерiальних»), що вона приписуе матерiальним онтологiям спiльну для всiх них формальну побудову – включно з тими, якi ми зараз маемо дослiдити з огляду на розрiзнення регiону та категорii. Якщо починати з формальноi онтологii (завжди як чистоi логiки в ii повному обсязi аж до mathesis universalis), то вона, як ми знаемо, е ейдетичною наукою про предмети взагалi. Предметом у ii сенсi е все, i для всього цього можуть бути встановленi нескiнченно розмаiтi iстини, розподiленi по дисциплiнах цiеi mathesis. Проте всi вони зводяться до маленького набору «засадових» iстин, якi в чисто логiчних дисциплiнах функцiонують як «аксiоми». Ми називаемо логiчними категорiями, або категорiями логiчного регiону, «предмет-взагалi» чисто логiчнi поняття, якi постають у цих аксiомах – поняття, якi в загальнiй системi аксiом визначають логiчну сутнiсть предмета-взагалi або якi виражають безумовно необхiднi та конститутивнi визначення предмета як такого, якогось Щось – якщо взагалi Щось повинне бути можливим. Оскiльки чисто логiчне в нашому абсолютно точно окресленому сенсi визначае едине фiлософськи важливе (i взагалi грунтовно важливе) поняття «аналiтичного»[11 - Див.: «Логiчнi дослiдження», ІІ том, 3 дослiдження, § 11–12.] на противагу «синтетичному», ми позначаемо цi категорii також як аналiтичнi. Отже, прикладами логiчних категорiй е такi поняття, як властивiсть, вiдносна якiсть, стан речей, зв’язок, iдентичнiсть, однаковiсть, множина (зiбрання), кiлькiсть, цiле i частина, рiд i вид тощо. Але також «категорii значення», належнi до сутностi речення (апофанзи), засадовi поняття рiзних видiв речень, структур i форм речень, i все це вiдповiдно до нашоi дефiнiцii з урахуванням сутнiсних iстин, якi пов’язують мiж собою «предмет-взагалi» i «значення-взагалi», ба бiльше, зв’язують так, що чистi iстини значення можна перетворити на чистi предметнi iстини. Саме тому «апофантична логiка», навiть при тому, що в нiй iдеться лише про значення, все ж таки належить до формальноi онтологii в широкому сенсi. Проте категорii значення слiд вiдокремити як особливу групу i протиставити iх iншим категорiям, а саме формальним предметним категорiям у строгому сенсi[12 - Щодо розрiзнення логiчних категорiй на категорii значення i формально-онтологiчнi категорii див.: «Логiчнi дослiдження», І том, § 67. Категорiям цiле i частина спецiально присвячено 3 дослiдження ІІ тому. – Тодi я ще не наважився прийняти проблемний через iсторичнi причини вираз «онтологiя», я позначив це дослiдження (там само, с. 222 першого видання) як частину «апрiорноi теорii предметiв як таких», що А. фон Майнонг скорочено виражае словом «теорiя предмета». Тепер на противагу цьому я вважаю, що через певнi змiни, якi вiдбулися, правильно було би знову надати чинностi старому виразу «онтологiя».]. Зауважмо тут ще, що пiд категорiями ми можемо розумiти, з одного боку, поняття в сенсi значень, а з iншого – також, i навiть це було би краще, самi формальнi сутностi, якi вираженi в цих значеннях. Наприклад, «категорii» стан речей, множиннiсть тощо в граничному сенсi означають формальнi ейдоси «стан речей взагалi», «множиннiсть взагалi» тощо. Еквiвокацiя небезпечна лише, поки не навчилися чисто розрiзняти те, що тут мае бути розрiзненим: «значення» i те, що завдяки значенню дiстае «виразу»; або: значення i предметнiсть, що мае значення. Термiнологiчно можна чiтко розрiзнити категорiальнi поняття (як значення) i категорiальнi сутностi. § 11. Синтаксичнi предметностi та граничнi субстрати. Синтаксичнi категорii Тепер потрiбно здiйснити важливе розрiзнення в царинi предметностей взагалi, яке у вченнi про форми значень постае як («чисто-граматичне») розрiзнення «синтаксичних форм» i «синтаксичних субстратiв» або «матерiалiв». При цьому виявляеться розрiзнення формально-онтологiчних категорiй на синтаксичнi категорii i субстратнi категорii, яке треба розглянути докладнiше. Пiд синтаксичними предметностями ми розумiемо такi предметностi, якi виведенi з iнших предметностей завдяки «синтаксичним формам». Категорii, якi вiдповiдають цим формам, ми називаемо синтаксичними категорiями. До них належать, наприклад, такi категорii, як стан справ, зв’язок, якiсть, еднiсть, множиннiсть, кiлькiсть, порядок, порядкове число тощо. Ми можемо так описати наявний тут сутнiсний стан справ: кожний предмет, оскiльки його можна експлiкувати, пов’язати з iншим предметом, коротко кажучи, визначити, отримуе рiзнi синтаксичнi форми; як кореляти визначального мислення конституюються предметностi вищого ступеня: якостi та певнi якiсно визначенi предмети, зв’язки мiж будь-якими предметами, множинностi одиничностей, члени порядкiв, предмети як носii визначень порядкових чисел тощо. Якщо мислення предикативне, то поступово виникають вирази й вiдповiднi апофантичнi царини значень, якi вiдображають розподiл i форми синтаксичних предметностей в точно вiдповiдних синтаксисах значення. Всi цi «категорiальнi предметностi»[13 - Див.: «Логiчнi дослiдження», ІІ том, 6 дослiдження, 2 роздiл, зокрема § 46–47.] можуть, як предметностi взагалi, знову перетворитися на субстрати категорiальних побудов, а цi знов тощо. Натомiсть кожна така побудова в очевидний спосiб указуе на граничний субстрат, на предмети першого або нижчого рiвня; тобто на предмети, якi вже не е синтаксично-категорiальними побудовами, якi вже не мiстять нiчого з тих онтологiчних форм, якi е простими корелятами функцiй мислення (приписування, заперечення, пов’язування, об’еднання, рахування тощо). Тож формальний регiон «предметнiсть-взагалi» подiляеться на граничнi субстрати та синтаксичнi предметностi. Останнi ми називаемо синтаксичними виведеннями вiдповiдних субстратiв, до яких, як ми зараз побачимо, належать усi «iндивiди». Якщо ми говоримо про iндивiдуальну властивiсть, iндивiдуальний зв’язок тощо, то зрозумiло, що цi виведенi предмети називаються так через субстрати, з яких вони були виведенi. Слiд ще зазначити таке. Граничних, синтаксично-безформних субстратiв можна дiстатися також через вчення про форми значень. Кожне речення i кожний можливий член речення мiстять як субстрати iхнiх апофантичних форм так званi «термiни». Вони можуть бути термiнами в суто релятивному сенсi, тобто самi знов мiстити форми (наприклад, форму множини, атрибуцiю тощо). Але в кожному разi ми необхiдно сягаемо граничного термiна, граничного субстрату, якi вже не мiстять нiчого вiд синтаксичного оформлення[14 - Детальнiшу розробку дуже важливоi для вчення про форми значень – цiеi засадовоi частини «апрiорноi граматики» – теорii «синтаксичних форм» i «синтаксичних матерiалiв» можна буде знайти в публiкацii моiх чотирирiчних лекцiй про чисту логiку. Про «чисту» граматику та загальнi завдання вчення про форми значень див.: «Логiчнi дослiдження», ІІ том, 4 дослiдження.]. § 12. Рiд i вид Тепер потрiбна нова група категорiальних розрiзнень щодо загальноi сфери сутностей. Кожна сутнiсть, змiстова або порожня (тобто чисто логiчна) сутнiсть розташована на певному рiвнi сходження вiд специфiчностi до генеральностi, яке мае двi границi, що нiколи не зливаються. Спускаючись, ми дiстаемося найнижчих специфiчних вiдмiнностей або, як ми також говоримо, ейдетичних сингулярностей; здiймаючись через видовi та родовi сутностi, сягаемо найвищого роду. Ейдетичнi сингулярностi – це сутностi, якi хоча необхiдно мають над собою «загальнiшi» сутностi як своi роди, але пiд собою вже не мають розрiзнень, щодо яких вони самi були б видами (наступними видами або опосередкувальними, вищими родами). Так само найвищим родом е той рiд, над яким уже нема роду. У цьому сенсi в чисто логiчнiй царинi понять вищим родом е «поняття взагалi», кожна конкретна форма речення, кожна конкретна форма члена речення е ейдетичною сингулярнiстю; «речення взагалi» – опосередкувальним родом. Так само «кiлькiсть взагалi» е найвищим родом. Два, Три тощо е ii нижчими розрiзненнями або ейдетичними сингулярностями. У змiстовiй сферi вищими родами е, наприклад, рiч взагалi, чуттева якiсть, просторовий образ, переживання взагалi; набори сутностей, належнi певним речам, певним чуттевим якостям, просторовим образам, переживанням як таким, е ейдетичними i при цьому змiстовими сингулярностями. Цим родо-видовим зав’язкам сутностей (не зв’язкам класiв, тобто множин) притаманно те, що в особливiй сутностi «безпосередньо або опосередковано мiститься» загальнiша – в такому сенсi, який мае бути схопленим в ейдетичнiй iнтуiцii вiдповiдно до його своерiдностi. Саме тому деякi дослiдники пiдводять стосунок ейдетичних роду й виду до ейдетичного розрiзнення пiд вiдношення «частини» й «цiлого». При цьому «цiле» i «частина» схоплюються у загальнiших поняттях «того, що мiстить» i «того, що мiститься», а ейдетичне родо-видове вiдношення постае як щось особливе. Отже, ейдетично сингулярне iмплiкуе всi загальностi над ним, якi своею чергою «вкладаються одне в одне», вище завжди в нижче. § 13. Генералiзацiя i формалiзацiя Слiд чiтко вiдрiзняти генералiзацiю i спецiалiзацiю вiд iстотно вiдмiнного узагальнення змiсту в чисто-логiчнiй формi, або навпаки, надання змiсту певнiй логiчнiй формi. Інакше кажучи: генералiзацiя е цiлком вiдмiнною вiд формалiзацii, яка, наприклад, вiдiграе значну роль у математичнiй аналiзi; а спецiалiзацiя е чимось цiлковито вiдмiнним вiд деформалiзацii як наповнення порожньоi логiко-математичноi форми, або формальноi iстини. Вiдповiдно до цього не можна плутати пiдпорядкованiсть сутностi формальнiй загальностi чисто-логiчноi сутностi з пiдпорядкованiстю сутностi ii вищiй родовiй сутностi. Так, наприклад, сутнiсть «трикутник» пiдпорядкована вищому роду «просторовий образ», сутнiсть «червоне» – вищому роду «чуттева якiсть». З iншого боку, «червоне», «трикутник» i всi iншi як гомогеннi, так i гетерогеннi сутностi пiдпорядкованi категорiальнiй назвi «сутнiсть», яка для всiх них у жодному разi не мае характеру родовоi сутностi, ба бiльше, не мае його щодо жодноi з них. Розглядати «сутнiсть» як рiд змiстовоi сутностi було би так само помилковим, як кривотлумачити предмет узагалi (порожне Щось) як рiд для всiх предметiв i внаслiдок цього, звичайно, просто як единий найвищий рiд усiх родiв. Слiд радше позначити всi формально-онтологiчнi категорii як ейдетичнi сингулярностi, родом для яких е сутнiсть «формально-онтологiчна-категорiя-взагалi». Так само зрозумiло, що кожне конкретне висновлення, наприклад у фiзицi, е вiдособленням певноi логiчноi форми висновлення, кожне конкретне фiзичне речення – вiдособленням певноi форми речення тощо. Але чистi форми не е родами для змiстових речень або висновлень, натомiсть вони самi е лише нижчими розрiзненнями, а саме – таких чисто логiчних родiв, як речення, висновок, як i всi схожi роди мають iхнiй простий найвищий рiд «значення-взагалi». Отже, наповнення порожнiх логiчних форм (а окрiм порожнiх форм у mathesis universalis нiчого нема) е цiлковито вiдмiнною «операцiею» порiвняно зi справжньою спецiалiзацiею аж до граничноi диференцiацii. Це слiд констатувати всюди; так, наприклад, перехiд вiд простору до «Евклiдового многовиду» е не генералiзацiею, а «формальним» узагальненням. Для пiдтвердження цього радикального розрiзнення, яке мае мiсце в усiх цих випадках, слiд повернутися до iнтуiцii сутностi, яка нас вiдразу вчить тому, що логiчнi формальнi сутностi (наприклад, категорii) не «мiстяться» у змiстових вiдособленнях, як загальне червоне в рiзних нюансах червоного або як «колiр» у червоному та синьому, i що вони взагалi не е «в» них у властивому сенсi, який досить схожий на зв’язки частин у звичному вузькому сенсi, аби виправдати твердження про те, що дещо в чомусь «мiститься». Не треба довго говорити про те, що пiдведення iндивiдуального, взагалi певного Ось-це пiд певну сутнiсть (характер якого вiдрiзняеться залежно вiд того, чи йдеться про найнижче розрiзнення, а чи про рiд) не слiд плутати з пiдпорядкуванням сутностi ii виду або роду. Так само варто лише вказати на ту неоднозначнiсть, яка виникае саме тодi, коли йдеться про обсяг у зв’язку з функцiею сутностей в унiверсальних судженнях, що ми вочевидь мусимо розрiзняти вiдповiдно до вказаних вiдмiнностей. Кожна сутнiсть, яка не е результатом найнижчоi диференцiацii, мае певний ейдетичний обсяг, а саме – обсяг спецiалiзацiй i зрештою, в кожному разi, ейдетичних сингулярностей. З iншого боку, кожна формальна сутнiсть мае свiй формальний або «математичний» обсяг. Понад те кожна сутнiсть взагалi мае обсяг iндивiдуальних вiдособлень, iдеальну сукупнiсть можливих цейностей, з якими ii можна пов’язати в ейдетично-унiверсальному мисленнi. Казати ж про емпiричнi обсяги означае бiльше: обмеження певною сферою iснування через уплетене сюди покладання iснування, яке скасовуе чисту загальнiсть. Усе це, звiсно, можна перенести iз сутностей на «поняття» як значення. § 14. Субстратнi категорii. Субстратна сутнiсть i ???? ?? Далi ми беремо до уваги розрiзнення мiж «повними», «змiстовими» субстратами з вiдповiдними «повними», «змiстовими» синтаксичними предметностями i порожнiми субстратами з утвореними з них синтаксичними предметностями, модифiкацiями порожнього Чогось. Сам останнiй клас у жодному разi не е порожнiм i бiдним; вiн визначаеться саме як сукупнiсть належних до складу чистоi логiки як до mathesis universalis станiв справ з усiма тими категорiальними предметностями, з яких вони утворенi. Отже, сюди належить кожний стан справ, який висловлений у будь-якiй силогiчнiй або арифметичнiй аксiомi чи теоремi, кожна форма виведення, кожне порядкове число, кожна числова побудова, кожна функцiя чистоi аналiзи, кожний добре визначений у нiй евклiдовий або неевклiдовий многовид. Якщо ми звернимося до класу змiстових предметностей, то дiйдемо до граничного змiстового субстрату як ядра всi синтаксичних побудов. До цього ядра належать субстратнi категорii, яких стосуються обидва заголовки, що iх можна поеднати диз’юнкцiею: «гранична змiстова сутнiсть» i «Ось це!», або чиста, синтаксично безформна iндивiдуальна одиничнiсть. Нав’язливий термiн «iндивiд» не пасуе тут тому, що саме ця неподiльнiсть, яка саме й мае бути визначена i яку виражае це слово, не вiдповiдае цьому поняттю, ба бiльше, необхiдне поняття «iндивiд» мусить бути збережено для iншого. Тому ми запозичуемо Аристотелевий вираз ???? ??, який принаймнi у звучання не залучае цей сенс. Ми протиставили граничну безформну сутнiсть i Ось-це; тепер ми мусимо встановити наявний мiж ними сутнiсний зв’язок, який полягае в тому, що кожне Ось-це мае свiй змiстовий сутнiсний склад, який мае характер безформноi в наведеному сенсi субстратноi сутностi. § 15. Самостiйнi та несамостiйнi предмети. Конкрет i iндивiд Ми потребуемо ще одного засадового розрiзнення, а саме – розрiзнення самостiйних i несамостiйних предметiв. Несамостiйною е, наприклад, категорiальна форма, оскiльки вона необхiдно вказуе на субстрат, формою якого вона е. Субстрат i форма – це взаемопов’язанi сутностi, якi не можна помислити «одну без одноi». Отже, у цьому широкому сенсi чисто логiчна форма, наприклад, категорiальна форма «предмет» несамостiйна з огляду на всi предметнi змiсти, категорiя «сутнiсть» – з огляду всi конкретнi сутностi тощо. Забудьмо про цю несамостiйнiсть i пов’яжiмо строге поняття несамостiйностi, а також самостiйностi зi справдi «змiстовими» стосунками, з вiдношеннями «мiстимостi», едностi й зв’язаностi у властивому сенсi. Тут нас особливо цiкавить стан справ iз граничними субстратами i, вужче, зi змiстовими субстратами. Для них iснують обидвi можливостi, щоби така сутнiсть разом з iншою становила еднiсть якоiсь сутностi або нi. У першому випадку виникають чи то однобiчнi, чи то обопiльноi несамостiйностi, якi треба ретельнiше описати, а щодо належних до об’еднавчоi сутностi ейдетичних та iндивiдуальних одиничностей постае аподиктична необхiднiсть того, що одиничностi одноi сутностi не можуть iснувати, не будучи визначеними сутностями, якi з iншими сутностями мають щонайменше спiльний рiд[15 - Див. докладнi аналiзи в «Логiчних дослiдженнях», ІІ, 3 дослiдження, зокрема, в дещо покращеному викладi, в новому виданнi (1913).]. Наприклад, чуттева якiсть необхiдно вказуе на якесь розрiзнення в поширеннi, а поширення знов-таки необхiдно е поширенням якоiсь единою з ним якостi, яка його «перекривае». Момент «збiльшення», скажiмо, категорiя iнтенсивностi, можливий лише як iманентний певному якiсному змiсту, а змiст такого роду знов-таки не можна помислити без якогось ступеня збiльшення. Явище як переживання, що мае певну родову визначенiсть, неможливо, якщо воно не е явищем чогось «явленого як такого», i так само навпаки тощо. Із цього випливають важливi визначення таких формально-категорiальних понять, як iндивiд, конкрет i абстракт. Несамостiйна сутнiсть називаеться абстрактом, абсолютно самостiйна – конкретом. Ось-це, змiстовою сутнiсть якого е конкрет, називаеться iндивiдом. Якщо тепер розглянути «операцiю» генералiзацii, використовуючи розширене поняття логiчноi «модифiкацii» (Abwandlung), то можна сказати: iндивiд е чисто логiчно потрiбний прапредмет, логiчний абсолют, на який указують усi логiчнi модифiкацii. Конкрет, самозрозумiло, е ейдетичною сингулярнiстю, оскiльки види та роди (вирази, якi зазвичай виключають найнижчi диференцiацii) е принципово несамостiйними. Вiдповiдно до цього ейдетичнi сингулярностi розпадаються на абстрактнi та конкретнi. Диз’юнкцiйно наявнi в конкретi ейдетичнi сингулярностi з необхiднiстю е «гетерогенними» з огляду на формально-онтологiчний закон, що двi ейдетичнi сингулярностi того самого роду не можуть бути пов’язанi в едностi одноi сутностi, або як ще можна сказати: найнижчi диференцiацii одного роду мiж собою «несумiснi». Тому кожна пiдпорядкована конкрету сингулярнiсть, розглянута як диференцiацiя, веде до окремоi системи видiв i родiв, а отже, також до окремих вищих родiв. Наприклад, у едностi феноменальноi речi певний образ веде до найвищого роду «просторовий образ взагалi», певний колiр – до вiзуальноi якостi взагалi. Проте найнижчi диференцiацii в конкретi можуть бути не лише диз’юнкцiйними, а й об’еднавчими; як, наприклад, фiзичнi властивостi передбачають i мiстять просторовi визначення. Тодi й вищi роди також не будуть диз’юнкцiйними. Надалi в характерний i фундаментальний спосiб роздiляються роди, до яких належать конкрети, i роди, до яких належать абстракти. Заради зручностi ми спокiйно говоримо про конкретнi й абстрактнi роди попри двозначнiсть цих прикметникiв. Адже нiкому не спаде на думку вважати конкретнi роди конкретними в первинному сенсi. Але там, де цього потребуе точнiсть, доведеться вживати неоковирнi вирази: «роди конкретностей» i «роди абстрактностей». Прикладами конкретних родiв е реальна рiч, вiзуальний фантом (вiзуальний образ, що постае чуттево наповненим), переживання тощо. Натомiсть просторовий образ, вiзуальна властивiсть тощо е прикладами абстрактних родiв. § 16. Регiон i категорiя у змiстовiй сферi. Синтетичнi пiзнання a priori Разом iз поняттями iндивiд i конкрет також строго «аналiтично» визначено фундаментальне поняття теорii наук – регiон. Регiон е нiчим iншим, нiж загальною родовою еднiстю певного конкрета, тобто сутнiсно еднальний зв’язок вищих родiв, якi стосуються найнижчоi диференцiацii всерединi конкрета. Ейдетичний обсяг регiону охоплюе iдеальну сукупнiсть конкретно об’еднаних комплексiв диференцiацiй цих родiв, iндивiдуальний обсяг – iдеальну сукупнiсть можливих iндивiдiв такоi конкретноi сутностi. Кожна регiональна сутнiсть визначае «синтетичнi» iстини, тобто такi, що грунтуються у нiй як у родовiй сутностi, а не е просто розрiзненнями формально-онтологiчних iстин. Отже, регiональне поняття i його регiональнi рiзновиди в цих синтетичних iстинах не можуть вiльно варiюватися, замiна вiдповiдно визначених термiнiв невизначеними не дае жодного формально-онтологiчного закону, як це в характерний спосiб вiдбуваеться з усiма «аналiтичними» необхiдностями. Сукупнiсть грунтованих у регiональнiй сутностi синтетичних iстин утворюе змiст регiональноi онтологii. Загальна сукупнiсть тих iз них, якi е засадовими iстинами, тобто регiональними аксiомами, обмежуе – i визначае для нас – сукупнiсть регiональних категорiй. Цi поняття не просто виражають, як поняття взагалi, розрiзнення чисто логiчних категорiй, а вiдзначенi тим, що вони, завдяки регiональним аксiомам, виражають своерiдно належне регiональнiй сутностi, тобто з ейдетичною загальнiстю виражають те, що iндивiдуальному предмету регiону мусить бути «a priori» i «синтетично» притаманним. Застосування таких (не чисто логiчних) понять до даних iндивiдiв е аподиктичним i безумовно необхiдним i зазвичай регулюеться регiональними (синтетичними) аксiомами. Якщо тут чути вiдлуння Кантовоi критики розуму (попри значнi вiдмiнностi в засадових поглядах, якi, втiм, не виключають внутрiшньоi спорiдненостi), то пiд синтетичними пiзнаннями a priori вартувало б розумiти регiональнi аксiоми, i ми мали б стiльки ж нередукованих класiв таких пiзнань, скiльки й регiонiв. «Синтетичнi» засадовi поняття або категорii були б регiональними засадовими поняттями (сутнiсно пов’язаними з певними регiонами i iхнiми синтетичними основоположеннями), i ми мали б розрiзняти саме стiльки рiзних груп категорiй, скiльки регiонiв. При цьому, як на зовнiшнiй погляд, формальна онтологiя постае в одному шерегу з регiональними (власне «матерiальними», «синтетичними») онтологiями. Їi регiональне поняття «предмет» визначае (див. вище § 10) формальну систему аксiом i через це сукупнiсть формальних («аналiтичних») категорiй. Це зумовлюе виправдання паралелiзацii попри всi зазначенi iстотнi розбiжностi. § 17. Завершення логiчних мiркувань Усе наше мiркування було чисто логiчним, воно не рухалося в жоднiй «матерiальнiй» сферi або, так би мовити, в жодному конкретному регiонi, нам iшлося про регiони i категорii взагалi, i ця загальнiсть, вiдповiдно до сенсу побудованих одна на однiй дефiнiцiй, була чисто логiчною. Але саме на пiдставi чистоi логiки треба було накреслити схему як частину засадового утворення всiх можливих пiзнань, яке випливае з неi, тобто предметностей пiзнання, вiдповiдно до яких згiдно з «синтетичними принципами a priori» мусять бути визначенi поняття i закони для iндивiдiв, або вiдповiдно до яких всi емпiричнi науки мусять грунтуватися на вiдповiдних регiональних онтологiях, а не просто на спiльнiй для всiх наук чистiй логiцi. Водночас iз цього виростае iдея завдання: визначити в колi наших iндивiдуальних споглядань найвищий рiд конкретностей i в такий спосiб здiйснити розподiл усього даного у спогляданнi по регiонах буття, кожний iз яких принципово позначае рiзнi через найрадикальнiшi сутнiснi причини ейдетичнi й емпiричнi науки (або групи наук). Зрештою, радикальне розрiзнення в жодному разi не виключае переплетення i часткове накладання. Так, наприклад, «матерiальна рiч» i «душа» е рiзними регiонами буття, але друга фундуеться в першiй, i з цього виростае те, що вчення про душу фундуеться у вченнi про тiло. Проблема радикальноi «класифiкацii» наук здебiльшого е проблемою подiлу регiонiв, i тому знов-таки спочатку потрiбне чисто логiчне дослiдження того гатунку, яке тут було почасти проведене. З iншого боку, для цього, звичайно, потрiбна феноменологiя – про яку ми дотепер ще нiчого не знаемо. Другий роздiл. Натуралiстичнi кривотлумачення § 18. Вступ у критичнi дискусii Представленi нами загальнi висновки щодо сутностей i науки про сутностi на противагу фактам i науцi про факти стосуються iстотних засад нашоi розбудови iдеi чистоi феноменологii (що, як випливае зi вступу, мае стати наукою про сутностi) i розумiння ii ставлення до всiх емпiричних наук, а отже, й до психологii. Однак усi принциповi визначення мусять, i вiд цього багато чого залежить, бути зрозумiлими в правильному сенсi. Слiд чiтко наголосити, що в них ми не повчали iз заданих фiлософських позицiй, не використовували успадкованi фiлософськi вчення, навiть якщо вони загально визнанi, натомiсть ми здiйснили деякi в строгому сенсi принциповi прояснення, тобто точно виразили вiдмiнностi, якi прямо данi нам у спогляданнi. Ми брали iх саме так, як вони себе дають, без жодного гiпотетичного або iнтерпретацiйного тлумачення, без домiшок того, що нам могли навiяти традицiйнi теорii давнього й нового часу. Так здiйсненi встановлення е справжнiми «початками»; i оскiльки вони мають пов’язану з широкими регiонами буття загальнiсть, то напевно вони самi у фiлософському сенсi принципово належать до фiлософii. Але ми не маемо припускати навiть цього останнього, нашi дотеперiшнi спостереження, як i всi подальшi, мають бути вiльними вiд будь-якоi залежностi вiд такоi суперечливоi i пiдозрiлоi «науки», якою е фiлософiя. У наших засадових встановленнях ми не припускали нiчого, i поняття фiлософii також, i ми волiемо дотримуватися цього й надалi. Фiлософське ?????, яке ми здiйснюемо, повинно, виразно формулюючи, полягати в тому, що ми цiлковито утримуемося вiд суджень щодо вмiсту вчень всiеi наявноi фiлософii i здiйснюемо всi нашi доведення в рамках цього утримання. З iншого боку, ми не повиннi взагалi уникати (i ми нiяк не можемо цього уникнути) говорити про фiлософiю, про фiлософiю як iсторичний факт, про фактичнi фiлософськi напрями, якi в доброму, але так часто i в поганому сенсi, визначали загальнi науковi переконання людства, а особливо щодо засадових моментiв, про якi нам iдеться. Саме у зв’язку з цим ми маемо вступити в суперечку з емпiризмом, суперечку, в якiй ми можемо перемогти, перебуваючи в нашому ?????, оскiльки тут iдеться про моменти, якi пiдлягають безпосередньому встановленню. Якщо фiлософiя взагалi мае набiр «принципових» засад у справжньому сенсi, тобто таких, якi за своею сутнiстю можуть бути обгрунтованi лише через безпосередню данiсть споглядання, то розв’язання суперечки, якоi це стосуеться, незалежне вiд всiеi фiлософськоi науки, вiд вмiсту ii iдей i удавано обгрунтованого вмiсту ii вчення. Стан речей, який змушуе нас сперечатися, полягае в тому, що емпiризм заперечуе «iдеi», «сутностi», «пiзнання сутностей». Тут не мiсце виявляти iсторичнi пiдстави того, чому саме переможна хода природничих наук, що як «математичнi» завдячують своiм високим науковим рiвнем ейдетичному фундаменту, пiдтримували фiлософський емпiризм i зробили його панiвним переконанням, ба майже единим панiвним переконанням у колах емпiричних дослiдникiв. У кожному разi в цих колах, а заразом серед психологiв, жива ворожiсть до iдей, яка зрештою мусить стати небезпечною для поступу самих емпiричних наук; це також причина того, чому гальмуються аж нiяк не завершене обгрунтування цих наук i конституювання нових необхiдних для iхнього поступу наук про сутностi. Як буде чiтко показано пiзнiше, сказане стосуеться саме феноменологii, яка утворюе сутнiсний ейдетичний фундамент психологii i гуманiтарних наук. Тож для захисту наших установлень потрiбнi деякi мiркування. § 19. Емпiристське ототожнення досвiду та первинно давального акту Варто визнати, що емпiристський натуралiзм виникае з гiдних поваги мотивiв. Вiн е пiзнавально-практичним радикалiзмом, який волiе протиставити всiм «iдолам», силi традицii та забобонiв, грубим i витонченим передсудам усiх гатункiв право автономного розуму як единого авторитету в питаннях iстини. Але судити про речi розумно й науково означае скеровувати себе на самi речi, тобто повернутися вiд розмов i гадок до самих речей, опитувати iх у iхнiй самоданостi та вiдкинути всi чужi речам передсуди. Емпiрик гадае, що це лише iнший спосiб виразити те саме – сказати, що вся наука спираеться на досвiд, а ii опосередковане пiзнання мусить грунтуватися на безпосередньому досвiдi. Отже, для емпiрика справжня наука й емпiрична наука означають те саме. Чим ще на противагу фактам можуть бути «iдеi», «сутностi», окрiм як схоластичними утвореннями, метафiзичними привидами? Головна заслуга новочасноi природничоi науки саме й полягала в тому, що вона звiльнила людство вiд цiеi фiлософськоi примари. Вся наука мае справу лише з досвiдчуваною, реальною дiйснiстю. Що не е дiйснiстю, е виображенням, а наука з виображень е виображеною наукою. Звiсно, виображення мають значення як психiчнi факти, вони належать до психологii. Але те – як ми намагалися показати в попередньому роздiлi – що з виображень через грунтоване на них так зване бачення сутностей мають постати новi, «ейдетичнi» даностi, предмети, якi е iрреальними, це саме i е – як уважае емпiрик – «iдеологiчною примхливiстю», «поверненням до схоластики» або до певного виду «спекулятивних конструкцiй a priori», завдяки яким чужий природничим наукам iдеалiзм першоi половини ХІХ столiття так гальмував справжню науку. А втiм, усе, що каже емпiрик, спираеться на непорозумiння i передсуди – хоч би яким благолiпним i добрим був мотив, який первинно ним керуе. Принципова помилка емпiристськоi аргументацii полягае в тому, що засадова вимога повернутися до «самих речей» ототожнюеться або змiшуеться з вимогою грунтувати пiзнання на досвiдi. Натуралiстично обмежуючи рамки пiзнаваних «речей», вiн беззастережно вважае досвiд единим актом, що дае самi речi. Втiм речi е не лише природними речами, дiйснiсть у звичному сенсi – дiйснiстю взагалi, а той первинно давальний акт, який ми називаемо досвiдом, пов’язаний лише з природною дiйснiстю. Здiйснювати такi ототожнення i ставитися до них як до удаваних самозрозумiлостей означае не помiчати вiдмiнностi, якi мають бути данi в яснiшому вбачаннi. Тож варто запитати, хто упереджений. Справжня неупередженiсть вимагае не просто вiдхилити «чужi досвiду судження», а лише тi з них, властивий сенс яких вимагае обгрунтування досвiдом. Беззастережно стверджувати, що всi судження допускають, ба навiть вимагають обгрунтування досвiдом без попереднього вивчення i зважування докорiнно вiдмiнних видiв сутностi суджень, чи не виявляеться це твердження, врештi-решт, безглуздим: воно е «спекулятивною конструкцiею a priori», яка не е кращою через те, що цього разу ii проголошують з емпiристського боку. Справжня наука i властива iй справжня неупередженiсть вимагае як засад всiх доказiв безпосередньо чиннi судження як такi, що дiстають власну чиннiсть з первинно давальних споглядань. А вони облаштованi так, як того вимагае сенс цих суджень, тобто власна сутнiсть предметiв i зав’язкiв суджень. Фундаментальнi регiони предметiв i корелятивнi регiональнi типи давальних споглядань, вiдповiднi типи суджень i нарештi ноетичнi норми, якi вимагають для обгрунтування суджень таких типiв споглядання саме такий, а не iнший вид споглядання – все це не можна постулювати або декларувати абияк; iх можна лише встановлювати у вбачаннi, а це знов-таки означае: виявляти в первинно давальному спогляданнi, i фiксувати в судженнях, якi чiтко вiдповiдають даному в ньому. Ми вважаемо, що лише таким i не iнакшим е насправдi неупереджене та предметне дослiдження. Безпосередне «бачення», не просто чуттеве, емпiричне бачення, а бачення взагалi як первинне давальне усвiдомлення будь-якого гатунку, е граничним джерелом правомiрностi всiх розумних тверджень. Функцiю надання правомiрностi воно мае лише тому, що i тiею мiрою, якою воно е первинно давальним. Якщо ми бачимо предмет у цiлковитiй ясностi, якщо суто на пiдставi бачення i в рамках насправдi схопленого у баченнi ми здiйснюемо експлiкацiю i поняттеве схоплення, якщо потому ми бачимо (у новий спосiб «бачити»), як облаштований предмет, тодi вiдповiднi вирази е правомiрними. Як ми бачимо, було би безглуздим у запитуваннi «Чому?» не надавати жодноi цiнностi тому, що «я це бачу». Аби уникнути можливi кривотлумачення, тут слiд додати, що це в жодному разi не виключае того, що за певних умов одне бачення може все ж таки сперечатися з iншим баченням, як i правомiрне твердження – з iншим правомiрним твердженням. Адже це не означае, що бачення не е пiдгрунтям правомiрностi, так само як i перевага певноi сили над iншою не означае, що ця друга не е силою. Але це означае, що, мабуть, в певнiй категорii споглядань (i це стосуеться саме чуттево емпiричних споглядань) бачення за своею сутнiстю е «недосконалим», що його принципово можна посилити або послабити, що заразом твердження, яке мае безпосередне i через це справжне пiдгрунтя правомiрностi в досвiдi, в подальшому перебiгу досвiду все ж таки може бути вiдкинутим пiд впливом протилежноi правомiрностi, яка переважае i скасовуе його. § 20. Емпiризм як скептицизм Отже, ми замiняемо досвiд загальнiшим – «спогляданням», i заразом ми вiдхиляемо ототожнення науки взагалi з емпiричною наукою. Зрештою легко зрозумiти, що захист такого ототожнення i заперечення чинностi чисто ейдетичного мислення веде до скептицизму, що, будучи безглуздим як справжнiй скептицизм, скасовуе сам себе через[16 - Щодо характерного поняття скептицизму див.: «Пролегомени до чистоi логiки», «Логiчнi дослiдження» І, § 32.]. Варто лише запитати емпiрика про джерело чинностi його загальних тез (наприклад, тези «будь-яке чинне мислення грунтуеться на досвiдi як единому давальному спогляданнi»), аби вiн заплутався в очевидних суперечностях. Адже прямий досвiд дае лише сингулярнi одиничностi, а не загальностi, тож його недостатньо. Вiн не може спиратися на вбачання сутностей, адже заперечуе його; тож вiн може спиратися лише на iндукцiю i взагалi на комплекс опосередкованих висновкiв, завдяки яким емпiричнi науки отримують своi загальнi твердження. Але що тепер, питаемо ми, з iстиною опосередкованих висновкiв, чи то дедуктивних, чи то iндуктивних? Чи можна саму цю iстину (ба бiльше, ми могли би спитати, чи можна iстину сингулярного судження) досвiдчувати i сприймати? А щодо принципiв висновкiв, на якi спираються в суперечливих або сумнiвних випадках, як, наприклад, у разi силогiчних принципiв, iз принципом «середнього члена» й iншими, на якi тут спираються як на граничнi джерела пiдтвердження всiх висновкiв? Чи е вони також емпiричними узагальненнями, а чи не мiстить таке розумiння радикальноi суперечностi? Не вдаючись тут у довгi роз’яснення, повторюючи при цьому сказане в iнших мiсцях[17 - Див.: «Логiчнi дослiдження», І, зокрема роздiли 4 i 5.], можна принаймнi чiтко показати, що засадовi тези емпiризму насамперед потребують точнiшого викладу, прояснення й обгрунтування, i що саме це обгрунтування мусить вiдповiдати нормам, якi висловлюють цi тези. Проте воднораз також стае очевидним, що тут постае принаймнi серйозна пiдозра, чи не приховують цi посилання суперечнiсть – тодi як в емпiристськiй лiтературi годi шукати серйозноi спроби насправдi прояснити й науково обгрунтувати цi зв’язки. Тут, як i всюди, наукове обгрунтування вимагало би починати з теоретично строго фiксованих окремих випадкiв i переходити до загальних тез, спираючись на проясненi у принциповому вбачаннi методи. Здаеться, емпiрики не догледiли, що науковi вимоги, якi вони у власних тезах висувають стосовно всього пiзнання, адресованi також i до iхнiх тез. Якщо вони як справжнi фiлософи, що посiдають певну позицiю, у явнiй суперечностi зi своiм принципом неупередженостi починають iз непрояснених i необгрунтованих гадок, ми починаемо з того, що передуе всiм позицiям: iз загальноi царини наочно даного до будь-якого теоретичного мислення, з усього того, що можна безпосередньо вгледiти та схопити – якщо не дозволяти передсудам заслiпити себе й завадити взяти до уваги цiлi класи справжнiх даностей. Якщо «позитивiзм» означае, що всi науки мають абсолютно незалежно вiд передсудiв грунтуватися на «позитивному», тобто на тому, що первинно схоплюеться, тодi ми е справжнiми позитивiстами. Насправдi ми не дозволяемо жодному авторитету позбавити нас права визнавати всi види споглядань рiвноцiнними джерелами правомiрностi пiзнання – й авторитету «сучасноi природничоi науки» також. Якщо справдi говорить природнича наука, ми охоче слухаемо як учнi. Але природнича наука не завжди говорить, коли говорять природничi дослiдники; i напевно нi, коли вони говорять про «натурфiлософiю» i «природничу теорiю пiзнання». І передовсiм не тодi, коли вони волiють змусити нас повiрити, що загальнi самозрозумiлостi, якi виражають всi аксiоми (речення про те, що а + 1 = 1 + а, що судження не може бути кольоровим, що з двох якiсно вiдмiнних звукiв один е нижчим, а другий – вищим, що сприйняття в собi е сприйняттям чогось тощо), е виразами фактiв досвiду, коли ми натомiсть з цiлковитою очевиднiстю пiзнаемо, що такi речення експлiкацiйно виражають даностi ейдетичноi iнтуiцii. Утiм, саме через це нам стае ясним, що «позитивiсти» подеколи змiшують кардинальнi вiдмiнностi видiв споглядань, а подеколи хоча й бачать цi рiзнi види, але через своi передсуди волiють визнавати справжнiми або взагалi наявними лише деякi з них. § 21. Неясностi на iдеалiстичному боцi Неяснiсть тут, звичайно, пануе i на протилежному боцi. Хоча приймають чисте «апрiорне» мислення i заразом вiдхиляють емпiристську тезу; але рефлексiйно ясно не усвiдомлюють, що iснуе щось таке, як чисте споглядання, як вид даностi, що в ньому сутностi первинно данi як предмети цiлком так само, як в досвiдному спогляданнi данi iндивiдуальнi реальностi; не розумiють того, що кожне судження на пiдставi вбачання, а особливо безумовно загальнi iстини, пiдпорядковуються поняттю давальноi iнтуiцii, яке мае багато диференцiацiй, насамперед паралельних логiчним категорiям[18 - Див.: «Логiчнi дослiдження» ІІ, 6 дослiдження, § 45 i наступнi, а також вище у § 3.]. Хоча говорять про очевиднiсть, але замiсть установити мiж ним як вбачанням i звичайним баченням сутнiснi зв’язки, говорять про «чуття очевидностi», що як мiстичний index veri надае судженню чуттеве забарвлення. Такi концепцii можливi лиши доти, доки не навчаються суто споглядально й вiдповiдно до сутностей аналiзувати види усвiдомлення замiсть згори створювати про них теорii. Цi удаванi чуття очевидностi, мисленневоi необхiдностi, хоч би як ще його назвали, е нiчим iншим, як теоретично винайденими чуттями[19 - Мiркування, якi наявнi, наприклад, у щойно опублiкованому пiдручнику з психологii Ельзенганса, с. 289 i наступнi, на мою думку, е психологiчними фiкцiями без щонайменшого фундаменту у феноменах.]. Це визнае кожний, хто будь-який випадок очевидностi доведе до насправдi вбачальноi даностi та порiвняе його з випадком неочевидностi того самого змiсту судження. Тодi вiдразу можна помiтити, що мовчазна передумова чуттевоi теорii очевидностi, а саме, що судження, яке мае ту саму психологiчну сутнiсть, подеколи чуттево забарвлене, а подеколи – нi, е грунтовно помилковою, ба бiльше, що той самий вищий шар того самого вислову як суто значливого виразу подеколи поступово мае припасовуватися до «ясно вбачальноi» iнтуiцii стану речей, а подеколи як нижчий шар функцiонуе як геть iнший феномен неiнтуiтивного, мабуть, цiлком заплутаного й неструктурованого усвiдомлення стану речей. Тодi у сферi досвiду вiдмiннiсть мiж ясним i правильним судженням сприйняття i будь-яким неясним судженням про той самий стан речей так само полягало б лише в тому, що перше супроводжувалося б «чуттям ясностi», а друге – нi. § 22. Закид щодо платонiчного реалiзму. Поняття i сутнiсть Особливо викликае обурення те, що нас уважають «платонiчними реалiстами», якi розглядають iдеi або сутностi як предмети й приписують iм, як iншим предметам, (справжне) буття, а також, корелятивно iз цим, схоплюванiсть в iнтуiцii – так само, як i чогось реального. Тут не мае йтися про той, на жаль, такий поширений тип поверхових читачiв, якi приписують автору своi власнi, цiлковито чужi йому поняття, аби потому з легкiстю вичитувати абсурднiсть iз власних уявлень[20 - Навiть доброзичлива полемiка щодо «Логiчних дослiджень» i моеi статтi в «Логосi», на жаль, великою мiрою вiдбуваеться на цьому рiвнi (Гусерль мае на увазi статтю «Фiлософiя як строга наука», яка вийшла друком 1911 року в часописi «Логос». – Примiтка перекладача).]. Якби предмет i реальне, дiйснiсть i реальна дiйснiсть означали те саме, то розумiння iдей як предметiв i дiйсностi, звичайно, було б «платонiчним гiпостазуванням». Однак якщо вони чiтко розрiзняються, як це було зроблено в «Логiчних дослiдженнях», якщо предмет визначаеться як дещо, отже, наприклад, як суб’ект iстинного (категоричного, стверджувального) вислову, то який тут ще може залишатися привiд для критики – окрiм того, що випливае з темних передсудiв? Загальне поняття предмета я також не винайшов, а лише вiдтворив те, яке вимагають всi чисто логiчнi речення, i водночас указав на те, що воно е принципово необхiдним i до того ж визначальним для загальноi науковоi мови. І в цьому сенсi звукова якiсть «до», яка у звукорядi е окремим числовим членом, або число «2» у числовому рядi, фiгура «коло» в iдеальному свiтi геометричних фiгур, будь-яке речення у «свiтi» речень – коротко, чимало iдеального е «предметами». Слiпота до iдей е певним видом слiпоти душ, якi через передсуди стали нездатними переводити в поле судження те, що мають у полi споглядання. Насправдi всi так би мовити i надалi бачать «iдеi» та «сутностi», оперують ними в думцi, навiть висловлюють судження про сутностi – але вiдмовляються вiд них iз власних теоретико-пiзнавальних «позицiй». Очевиднi даностi – терплячi, вони дозволяють теорiям заперечувати себе, але залишаються тим, чим вони е. Теорii мають стосуватися даностей, а теорii пiзнання мають розрiзняти iхнi засадовi види й описувати iхнi властивi сутностi. Передсуди роблять на диво невимогливими щодо теорiй. Сутностi, а отже, споглядання сутностi (iдеацii) не може бути, тож там, де загальне мовлення цьому суперечить, мусить iтися про «граматичнi гiпостазування», яким не можна дозволяти вести себе до «метафiзичного». Фактично наявними можуть бути реальнi психiчнi процеси «абстракцii», пов’язанi з реальними переживаннями досвiду та уявленнями. Згiдно з цим тепер старанно конструюють «теорii абстракцii» i психологiю, що хизуеться досвiдом, тут, як i в усiх iнтенцiйних сферах (якi зрештою i е головними темами психологii), збагачують винайденими феноменами та психологiчними аналiзами, якi не е аналiзами. Тож iдей або сутностi – це «поняття», а поняття – це «психiчнi утворення», «продукти абстракцii», i як такi вони, звiсно, вiдiграють у нашому мисленнi велику роль. «Сутнiсть», «iдея» або «ейдос» – це лише пiднесенi «фiлософськi» iмена для «сухих психологiчних фактiв». Небезпечнi iмена, бо навiюють щось метафiзичне. Ми вiдповiдаемо: звiсно, сутностi е «поняттями» – якщо пiд поняттями, що дозволяе це багатозначне слово, розумiють сутностi. Тож ясно, що тодi розмова про психiчнi продукти е нонсенсом, як i розмова про створення понять, якщо вони повиннi бути зрозумiлими строго й у властивому сенсi. Принагiдно читаемо в якiйсь статтi, що числовий ряд е рядом понять, а потому трохи далi: поняття е уявленнями мислення. Спочатку, отже, самi числа, сутностi були позначенi як поняття. Але, питаемо ми, чи не е числа тим, чим вони е, незалежно вiд того, уявляемо ми iх чи нi? Звiсно, я здiйснюю рахування, утворюю моi уявлення чисел, коли рахую «один i один». Цi уявлення чисел тепер е такими, а коли я iх уявляю iншим разом, iншими. В цьому сенсi подеколи не iснуе жодних, а подеколи iснуе чимало уявлень того самого числа. Але саме тому ми розрiзняли (i як ми могли би цього уникнути); уявлення числа не е самим числом, не е двiйкою, цим окремим членом числового ряду, що, як усi такi члени, е нечасовим буттям. Називати iх психiчними утвореннями е, отже, нiсенiтницею, порушенням цiлковито ясного сенсу арифметичноi мови, значення якого завжди можна вгледiти i який передуе всiм теорiям. Якби поняття були психiчними утвореннями, тодi такi речi, як чистi числа, не були би поняттями. Та якщо вони е поняттями, то поняття не е психiчними утвореннями. Тож, аби звiльнитися вiд цих небезпечних еквiвокацiй, потрiбнi новi термiни. § 23. Спонтаннiсть iдеацii, сутнiсть i фiкцiя Утiм, можуть заперечити, чи не е все ж таки iстинним i очевидним, що такi поняття або, якщо бажаете, сутностi, як червоне, будинок тощо, виникають через абстракцiю з iндивiдуальних споглядань? І чи не конструюемо ми довiльно поняття з уже утворених понять? Отже, тут усе-таки йдеться про психологiчнi продукти. Це, мабуть, додадуть ще, як у разi довiльних фiкцiй: кентавр, що грае на флейтi, якого ми вiльно виображаемо, е саме утворенням нашого уявлення. – Ми вiдповiдаемо: непевно, «утворення понять» i так само вiльна фiкцiя вiдбуваеться спонтанно, i спонтанно створене самозрозумiло е продуктом духу. Але щодо кентавра, який грае на флейтi, то його називають уявленням в тому сенсi, в якому уявлене називають уявленням, але не в тому, в якому уявлення iменi е психiчним переживанням. Сам кентавр, звичайно, не е чимось психiчним, вiн не iснуе анi в душi, анi у свiдомостi, анi деiнде, адже вiн е «нiчим», вiн цiлковито е лише «виображенням»; точнiше кажучи: переживання виображення е виображенням кентавра. Тому, звiсно, «гаданий кентавр», сфантазований кентавр належить до самого переживання. Але тут змiшують не лише це переживання виображення з виображеним у ньому як таким[21 - Див. до цього феноменологiчнi аналiзи у подальших роздiлах цiеi працi.]. Так i в спонтанному абстрагуваннi утворюеться не сутнiсть, а ii усвiдомлення, i стан речей при цьому полягае в тому, що первинно давальне усвiдомлення певноi сутностi (iдеацiя) з очевиднiстю iстотно в самому собi i необхiдно е спонтанним, натомiсть сутностi чуттевого, емпiричного усвiдомлення спонтаннiсть не е притаманною: iндивiдуальний предмет може «являти себе», усвiдомлюватися вiдповiдно до схоплення, але без спонтанноi «активностi» «щодо» нього. Тож не iснуе жодних мотивiв, окрiм мотивiв усе сплутати, вимагати ототожнення усвiдомлення сутностi iз самою сутнiстю, а заразом психологiзацii останньоi. Тут сумнiв могло би викликати ще спiвпокладання фантазiйноi свiдомостi, а саме – стосовно «iснування» сутностi. Чи не е сутнiсть фiкцiею, як того волiють скептики? Як спiвпокладання фiкцii i сприйняття пiд узагальнувальним поняттям «споглядальна свiдомiсть» зашкоджуе iснуванню даних у сприйняттi предметiв, так вище здiйснене спiвпокладання зашкоджуе «iснуванню» сутностей. Речi можуть сприйматися, пригадуватися i заразом усвiдомлюватися як «справжнi»; або усвiдомлюватися в модифiкованих актах як сумнiвнi, як такi, що не iснують (iлюзорнi); нарештi, також удавально усвiдомлюватися у цiлком iнших модифiкацiях як «суто удаванi» та начебто справжнi, як такi, що не iснують, тощо. Майже таке саме вiдбуваеться iз сутностями, i з цим пов’язане те, що iх також, як й iншi предмети, можуть мати на увазi подеколи правильно, а подеколи хибно, як-от у хибному геометричному мисленнi. Проте досвiд i споглядання сутностi е розмаiтим актом, споглядання сутностi iстотно – це первинно давальний акт i як такий вiн е аналогом чуттевого сприймання, а не виображання. § 24. Принцип усiх принципiв Та досить викривлених теорiй. Жодна можлива теорiя не може змусити нас помилитися щодо принципу всiх принципiв: кожне первинно давальне споглядання е правомiрним джерелом пiзнання, все, що первинно постае в «iнтуiцii» (так би мовити у власнiй справжнiй дiйсностi), слiд просто приймати таким, яким воно даеться, але також лише в межах, у яких воно даеться. Адже ми розумiемо, що кожна теорiя може засвiдчити власну iстиннiсть знов-таки лише через первиннi даностi. Отже, кожний вислiв, який не робить нiчого iншого, окрiм як виражае такi даностi завдяки простiй експлiкацii i чiтко припасованих значень, направду е, як ми сказали у вступi до цього роздiлу, абсолютним початком, що у справжньому сенсi покликаний бути засадою, principium. Утiм, особливою мiрою це стосуеться загальних пiзнань сутностей того гатунку, яким зазвичай обмежуеться слово принцип. У цьому сенсi дослiдник природи цiлковито правий, дотримуючись «принципу»: щодо кожного пов’язаного з фактами природи твердження запитувати про досвiд, який його обгрунтовуе. Адже це е принципом, твердженням, безпосередньо утвореним на засадах загального вбачання, в чому ми можемо переконатися кожноi митi, доводячи сенс використаних у принципi виразiв до цiлковитоi ясностi, а вiдповiднi iм сутностi – до чистоi даностi. Але в тому ж сенсi дослiдник сутностей i кожен, хто використовуе i висловлюе загальнi речення, мае дотримуватися паралельного принципу; i такий мае iснувати, адже сам щойно визнаний принцип обгрунтування всього пiзнання фактiв через досвiд не можна вгледiти в досвiдi – як будь-який принцип i будь-яке пiзнання сутностей взагалi. § 25. Позитивiст у практицi як дослiдник природи, дослiдник природи в рефлексii як позитивiст De facto позитивiст вiдмовляеться вiд пiзнання сутностей лише тодi, коли вiн «фiлософськи» рефлексуе i дозволяе себе обманути емпiристським фiлософам, але не тодi, коли вiн як дослiдник природи мислить i обгрунтовуе в нормальнiй природничiй настановi. Адже тодi вiн очевидно великою мiрою керуеться вбачаннями сутностей. Бо вiдомо, що чисто математичнi дисциплiни, матерiальнi, як геометрiя або форономiя[22 - Форономiя – застарiла назва для роздiлу фiзики, у якому вивчаеться рух. У сучаснiй науковiй мовi замiсть нього вживаеться термiн «кiнематика».], формальнi (чисто логiчнi), як арифметика, аналiза тощо, е засадовими засобами природничого теоретизування. Очевидно, що цi дисциплiни не е емпiричними, що вони не грунтуються на спостереженнях i дослiдах iз емпiричними фiгурами, рухами тощо. Емпiризм, звичайно, не хоче цього бачити. Але чи варто серйозно сприймати його аргумент: мовляв, нам не бракуе для обгрунтування нескiнченного досвiду, який е в нашому розпорядженнi? У загальному досвiдi людського роду, ба попереднього роду тварин, зiбрано й iнтегровано у формi звичних способiв схоплення незлiченнi скарби геометричних i арифметичних вражень, i з цього фонду ми дiстаемо нашi геометричнi вбачання. – Але звiдки знають про цi начебто накопиченi скарби, якщо нiхто науково iх не спостерiгав i чiтко не документував? Вiдколи це засадою науки – i при тому найточнiшоi науки – став давно забутий та цiлком гiпотетичний досвiд замiсть справжнього досвiду, властива емпiрична функцiя i обсяг якого ретельно перевiренi? Фiзик у своiх спостереженнях i експериментах не задовольняеться, i небезпiдставно, донауковим досвiдом, не кажучи вже про iнстинктивнi схоплення та гiпотези про нiбито успадкований досвiд. Чи варто сказати, як уже говорилося з рiзних бокiв, що геометричними вбачаннями ми завдячуемо «досвiду фантазii», ми здiйснюемо iх як iндукцii з експериментiв фантазii? Але чому, так звучить наше зустрiчне питання, фiзик не використовуе цей дивовижний досвiд фантазii? А саме тому, що експерименти у виображеннi були би виображеними експериментами так само, як i фiгури, рухи, множини у фантазii е не справжнiми, а виображеними. Аби спростувати всi цi тлумачення найправильнiшим буде вказати на власний сенс математичних тверджень, а не аргументувати на iхньому грунтi. Аби знати i безсумнiвно знати, що висловлюе математична аксiома, ми маемо звернутися не до емпiристського фiлософа, а до свiдомостi, в якiй ми, математизуючи, з цiлковитою очевиднiстю схоплюемо аксiоматичнi стани речей. Якщо ми дотримуемося суто цiеi iнтуiцii, то не виникае жодного сумнiву, що в аксiомах вираженi чистi зв’язки сутностей без щонайменшого спiвпокладання фактiв досвiду. Слiд не ззовнi фiлософувати й психологiзувати про геометричне мислення та споглядання, а здiйснювати iх наживо i на пiдставi прямоi аналiзи визначати iхнiй iманентний сенс. Може бути, що вiд пiзнань минулих поколiнь ми успадкували певнi пiзнавальнi настанови; але для питання про сенс i цiннiсть наших пiзнань iсторii цього успадкування так само байдужi, як для цiнностi нашого золота байдужа iсторiя його успадкування. § 26. Науки догматичноi та науки фiлософськоi настанови Отже, дослiдники природи говорять про математику та все ейдетичне скептично, але у своi ейдетичнiй методицi вчиняють догматично. І це на iхне щастя. Природнича наука тому стала великою, що одним махом усунула буйно розквiтлий античний скептицизм i вiдмовилася вiд його подолання. Замiсть перейматися дивними питаннями про те, як узагалi можливе пiзнання «зовнiшньоi» природи, як здолати всi тi утруднення, якi ще давнi люди знаходили в цiй можливостi, вона порушила питання про правильний метод справжнього i якомога досконалiшого пiзнання природи, пiзнання у формi точноi природничоi науки. Але вона наполовину призупинила цей поворот, завдяки якому торувала вiльний шлях до своiх змiстовних дослiджень, надавши простiр для нових скептичних рефлексiй i дозволивши скептичним тенденцiям обмежити можливостi власноi працi. Тепер внаслiдок вiдданостi емпiристським передсудам скептицизм залишаеться поза грою лише щодо сфери досвiду, але не щодо сфери сутностей. Адже для неi недостатньо того, що вона залучае ейдетичне до кола своiх дослiджень лише пiд хибним прапором емпiризму. Цi переоцiнки можуть собi дозволити лише такi давнi i внаслiдок звички недоторканi ейдетичнi дисциплiни, якими е математичнi дисциплiни, натомiсть (як ми вже зазначали) емпiристськi передсуди стоять на завадi заснування нових дисциплiн. Правильним ставленням у догматичнiй (у доброму сенсi), тобто дофiлософськiй сферi дослiдження е цiлком свiдома вiдмова вiд будь-якого скептицизму разом iз будь-якою «натурфiлософiею» i «теорiею пiзнання» та прийняття предметностей пiзнання такими, якими iх направду знаходять – хоч би якi труднощi потому можна виявити в теоретико-пiзнавальнiй рефлексii щодо можливостi таких предметностей. Варто здiйснити неминуче й важливе розрiзнення в царинi наукових дослiджень. На одному боцi стоять науки догматичноi настанови, спрямованi на речi та байдужi до всiеi теоретико-пiзнавальноi або скептичноi проблематики. Вони спираються на первинну данiсть своiх речей (в перевiрцi власних пiзнань завжди повертаючись до них) i питають про те, якими речi данi безпосередньо та що на цiй пiдставi можна опосередковано встановити для них i для речей всiеi царини взагалi. На iншому боцi стоять науковi дослiдження теоретико-пiзнавальноi, специфiчно фiлософськоi настанови, в яких йдеться про скептичнi проблеми можливостi пiзнання, що iх спочатку розв’язують у принциповiй загальностi, аби потому, застосовуючи здобутi розв’язання, дiйти висновкiв щодо остаточного сенсу та пiзнавальноi цiнностi результатiв догматичних наук. Принаймнi у теперiшньому станi й допоки взагалi бракуватиме розвинутоi критики пiзнання, яка досягне цiлковитоi строгостi та ясностi, правильно було би закрити границi догматичного дослiдження для «критичного» запитування. Інакше кажучи, наразi нам здаеться правильним подбати про те, аби теоретико-пiзнавальнi (а як правило скептичнi) передсуди, щодо правомiрностi або неправомiрностi яких мае вирiшувати фiлософська наука, але якi не мають турбувати догматичного дослiдника, не заважали поступу дослiджень. Утiм скептицизму саме i е притаманним те, що вiн утворюе такi несприятливi завади. Саме це водночас позначае той специфiчний стан речей, через який стае необхiдною теорiя пiзнання як наука зi своiм власним вимiром. Хоч би яким задовiльним було суто предметно спрямоване пiзнання, що спираеться на вбачання, щойно пiзнання рефлексiйно звертаеться до самого себе, стае зрозумiло, що значливiсть усiх видiв пiзнання, зокрема навiть споглядань i вбачань, обтяжена оманливими неясностями та майже неусувними утрудненнями, а надто з огляду на трансцендентнiсть об’ектiв пiзнання щодо самого пiзнання. Саме тому iснують скептицизми, якi попри iнтуiцiю, досвiд i вбачання набувають значення та потому заважають практичнiй справi науки. Ми виключаемо цi завади у формi природноi «догматичноi» науки (термiн, що аж нiяк не повинен виражати тут жодного знецiнення) завдяки тому, що усвiдомлюемо й утримуемо в розумi найзагальнiший принцип усiх методiв, принцип первинноi правомiрностi всiх даностей, iгноруючи змiстовi та розмаiтi проблеми можливостi рiзних видiв i кореляцiй пiзнання. Друга частина. Фундаментальний феноменологiчний розмисел Перший роздiл. Теза природноi настанови та ii вимкнення § 27. Свiт природноi настанови: Я i мiй навколишнiй свiт Ми починаемо нашi розмисли як люди природного життя, уявляючи, судячи, вiдчуваючи, волiючи в «природнiй настановi». Що це означае, ми прояснимо в простих медитацiях, якi найкраще здiйснити вiд першоi особи. Я усвiдомлюю свiт, що нескiнченно розгораеться у просторi та нескiнченно становиться i постае у часi. Я усвiдомлюю його, це насамперед означае: я знаходжу його безпосередньо наочним, я досвiдчую його. Завдяки зору, дотику, слуху тощо, в рiзнi способи чуттевого сприйняття тiлеснi речi в якомусь просторовому розташуваннi е для мене просто тут, у лiтеральному чи образному сенсi вони «наявнi», чи я особливо уважно займаюся ними, споглядаючи, думаючи, вiдчуваючи, волiючи, а чи нi. І живi iстоти, скажiмо люди, для мене безпосередньо тут; я дивлюся на них, бачу iх, я чую iх наближення, я торкаюся iх рукою, розмовляючи з ними, безпосередньо розумiю, що вони уявляють i думають, якi чуття в них збуджуються, чого вони бажають або волiють. Вони наявнi в полi мого споглядання навiть тодi, коли я не зважаю на них. Утiм, це не е необхiдним, аби вони чи також iншi предмети перебували безпосередньо в полi мого сприйняття. Для мене разом з актуально сприйнятими об’ектами iснують певнi бiльш-менш знайомi об’екти дiйсностi, якi не е сприйнятими, ба навiть наочно присутнiми. Я можу переносити увагу зi щойно побаченого й усвiдомленого письмового столу через частини кiмнати за моею спиною, якi я не бачу, на веранду, у сад, на дiтей в альтанцi тощо, на всi тi об’екти, про якi я «знаю», що вони iснують тут i там у моему безпосередньо спiвусвiдомленому оточеннi – це знання не мае нiчого вiд поняттевого мислення i лише зi зверненням уваги, i навiть тодi лише частково й здебiльшого дуже недосконало, перетворюються на ясне споглядання. Проте й царина цього наочно ясного або темного, чiткого або нечiткого спiвприсутнього, з якого складаеться стале коло актуального поля сприйняття, не вичерпуе свiту, який для мене в кожний момент притямностi е свiдомо «наявним». Натомiсть вiн простягаеться у чiткому порядку буття до необмеженого. Актуальне сприйняте, бiльш-менш ясне спiвприсутне i визначене (або принаймнi визначене певною мiрою) почасти пронизане, почасти оточене темно усвiдомленим горизонтом невизначеноi дiйсностi. Я можу з перемiнним успiхом скеровувати в нього промiння прояснювального погляду уваги. Попервах темнi репрезентацii згодом оживають, вихоплюють i визначають для мене щось, ланцюг спогадiв замикаеться, коло визначеностi дедалi розширюються i в ньому принагiдно встановлюеться зв’язок з актуальним полем сприйняття як iз центральним оточенням. Утiм зазвичай результат дещо iнший: порожнiй туман темноi невизначеностi захмарюють споглядальнi можливостi або припущення, i накреслюеться лише «форма» свiту саме як «свiту». Невизначене оточення зрештою нескiнченне. Туманний горизонт, який нiколи не можна цiлковито визначити, е необхiдним. Те, що стосуеться свiту в його буттевому порядку просторового тепер, яке я щойно описав, стосуеться i його буттевого порядку в послiдовностi часу. Цей свiт, що наявний для мене тепер i вочевидь наявний для мене кожноi митi, коли я притямний, мае подвiйно нескiнченний часовий горизонт, своi вiдомi та невiдомi, безпосередньо оживленi й неоживленi минуле та майбутне. Вiльно споглядаючи наявне, я можу вiдтворювати цi зв’язки дiйсностi, що безпосередньо оточуе мене. Я можу змiнювати свою позицiю у просторi та часi, спрямовувати погляд сюди й туди, в минуле й у майбутне, я можу переживати новi, бiльш-менш яснi та сповненi змiстом сприйняття або також бiльш-менш яснi образи, якi в чiтких формах просторового та часового свiту унаочнюють для мене можливе та гадане. Тож у такий спосiб у станi притямностi, не маючи змоги це змiнити, я повсякчас усвiдомлюю той самий свiт, хоча його змiстовий склад змiнюеться. Вiн стало «наявний» для мене, i я сам е його частиною. При цьому цей свiт е для мене не просто свiтом речей, а так само безпосередньо свiтом цiнностей i благ, тобто практичним свiтом. Речi, що розташованi прямо передi мною, мають як речовi, так i цiннiснi характеристики, вони постають як красивi та потворнi, привабливi та вiдразливi, приемнi та неприемнi тощо. Речi безпосередньо постають як об’екти використання: «стiл» iз його «книжками», «склянка», «ваза», «пiанiно» тощо. Цi практичнi й цiннiснi характеристики конститутивно належать до «наявних» об’ектiв як таких, байдуже звертаюся я до них i до об’ектiв взагалi чи нi. Це, звiсно, так само стосуеться як «простих речей», так i людей i тварин мого оточення. Вони е моiми «друзями» або «ворогами», моiми «слугами» або «керiвниками», «чужими» або «родичами» тощо. § 28. Cogito. Мiй природний навколишнiй свiт й iдеальнi навколишнi свiти Із цим свiтом, зi свiтом, у якому я себе знаходжу i який воднораз е моiм навколишнiм свiтом, пов’язанi комплекси розмаiто мiнливих виявiв спонтанностi моеi свiдомостi: дослiдницького споглядання, експлiкування, пiдведення-пiд-поняття в описi, порiвняння i розрiзнення, збирання i рахування, передбачення i висновлення, коротко кажучи, рiзних форм i ступенiв теоретичноi свiдомостi. Те саме стосуеться рiзноманiтних емоцiйних i вольових актiв i станiв: уподобання i невподобання, радостi та суму, жадання i вiдрази, сподiвання i побоювання, рiшення та дiяння. Усiх iх з урахуванням простих Я-актiв, у яких я усвiдомлюю свiт у спонтанному зверненнi та схопленнi як безпосередньо наявний, охоплюе картезiанський вираз cogito. Мое «актуальне» життя стало плине в цiй засадовiй формi природного проживання, байдуже, висловлюю я cogito чи нi, спрямований я «рефлексiйно» на Я та cogitare чи не спрямований. Щойно це зi мною вiдбуваеться, вiдразу оживае нове cogito, яке не пiддаеться рефлексii, тобто залишаеться для мене непредметним. Я повсякчас вiднаходжу себе як когось, хто сприймае, уявляе, думае, вiдчувае, жадае тощо; i при цьому я здебiльшого вiднаходжу себе актуально пов’язаним iз дiйснiстю, що стало оточуе мене. Адже я пов’язаний так не завжди, не кожне cogito, в якому я живу, мае за cogitatum речi, людей, будь-якi предмети або стани речей мого навколишнього свiту. Подеколи менi йдеться про чистi числа та iхнi закони: вони не е чимось iз наявного в навколишньому свiтi, цьому свiтi «реальноi дiйсностi». Свiт чисел так само наявний для мене як поле об’ектiв арифметичних вправ, пiд час таких вправ у центрi моеi уваги постають окремi числа або образи чисел, оточенi почасти визначеним, а почасти невизначеним арифметичним горизонтом; однак очевидно, що це для-мене-тут-буття як саме тут-буття е iншого гатунку. Арифметичний свiт е для мене тут, коли й поки я настановлений арифметично. А природний свiт, свiт у звичному сенсi слова, завжди для мене тут, поки я природно живу в ньому. Допоки це вiдбуваеться, я «природно настановлений», що означае те саме. У цьому геть нiчого не змiнюеться, коли я через реалiзацiю вiдповiдних настанов звертаюся до арифметичного свiту й iнших схожих «свiтiв». Природний свiт залишаеться i тодi «наявним», я, як i до того, перебуваю в природнiй настановi, яку не порушують новi настанови. Доки мое cogito рухаеться лише у свiтах цих нових настанов, доти природний свiт залишаеться поза увагою, вiн е тлом для актiв моеi свiдомостi, але вiн не е горизонтом, у якому розгортаеться арифметичний свiт. Обидва водночас наявнi свiти не пов’язанi мiж собою, хоча пов’язанi з моiм Я, завдяки чому я можу вiльно скеровувати свiй погляд i своi акти й у той, i в iнший свiт. § 29. «Іншi» Я-суб’екти та iнтерсуб’ективний природний навколишнiй свiт Усе, що стосуеться мене самого, наскiльки я знаю, стосуеться також усiх iнших людей, яких я знаходжу наявними в моему навколишньому свiтi. Досвiдчуючи iх як людей, я розумiю i сприймаю iх як Я-суб’ектiв, що пов’язанi з iхнiм природним навколишнiм свiтом i одним iз яких е i я. Але так, що об’ективно схоплюю iхнiй i мiй навколишнiй свiт як той самий свiт, який усi ми усвiдомлюемо в рiзнi способи. Кожний посiдае свое мiсце, з якого бачить наявнi речi, i вiдповiдно до цього речi постають для кожного в рiзних явищах. Також кожний мае вiдмiннi поля сприйняття, пригадування тощо, хоча в них по-рiзному, в рiзнi способи схоплення i на рiзних рiвнях ясностi усвiдомлюеться iнтерсуб’ективно спiльне усвiдомлене. Водночас ми розумiемося з навколишнiми людьми i спiльно покладаемо об’ективну просторову-часову дiйснiсть як наявний для всiх нас навколишнiй свiт, до якого належимо ще й ми самi. § 30. Генеральна теза природноi настанови Те, що ми запропонували для характеристики даностi природноi настанови i заразом для ii власноi характеристики, було частиною чистого опису до будь-якоi «теорii». У цих дослiдженнях ми строго тримаемося осторонь теорiй, тобто попереднiх гадок будь-якого гатунку. До нашоi сфери теорii належать лише як факти нашого навколишнього свiту, а не як справжнi або гаданi едностi значень. Утiм зараз ми не маемо за завдання продовжувати чистий опис i перетворити його на систематично широку та вичерпну характеристику всiх наявних елементiв природноi настанови (i всiх настанов, якi узгоджуються i переплiтаються з нею). Таке завдання може i мусить бути зафiксоване як наукове, i воно е надзвичайно важливим, хоча й дотепер не помiченим. Але тут це не наше завдання. Для нас – тих, хто прагне дiстатися вхiдноi брами феноменологii, все необхiдне в цьому напрямку вже зроблено, ми потребуемо лише деяких цiлком загальних характеристик природноi настанови, якi проявилися в наших описах iз достатньою повнотою ясностi. Саме ця повнота ясностi й була для нас необхiдною. У наступних реченнях ми ще раз наголосимо на найважливiшому: Я стало знаходжу навколо себе просторово-часову дiйснiсть, до якоi я сам належу, як i всi iншi люди, якi перебувають у нiй i пов’язанi з нею в такий самий спосiб. «Дiйснiсть», що означае вже саме це слово, я вiднаходжу як таку, що iснуе, i сприймаю ii, як вона менi себе дае, також як таку, що iснуе. Будь-якi заперечення i сумнiви щодо даностей природного свiту нiчого не змiнюють у генеральнiй тезi природноi настанови. «Цей» свiт як дiйснiсть завжди iснуе, у крайньому разi тут або там вiн е «iншим», нiж я гадав, те чи те слiд так би мовити викреслити з нього пiд назвою «позiрнiсть», «галюцинацiя» тощо, з нього, який – в сенсi генеральноi тези – завжди е свiтом, що iснуе. Цiль наук природноi настанови полягае в тому, аби пiзнати його ширше, надiйнiше, з будь-якого погляду досконалiше за те, як це може зробити наiвне вчення про досвiд, аби розв’язати всi задачi наукового пiзнання, що вони постають на його грунтi. § 31. Радикальна змiна природноi тези. «Вимкнення», «удужкування» Тепер замiсть залишатися в цiй настановi ми волiемо радикально змiнити ii. Це означае переконатися в принциповiй можливостi такоi змiни. Генеральна теза, завдяки якiй реальний навколишнiй свiт не лише постiйно взагалi усвiдомлюеться через схоплення, а й усвiдомлюеться як «дiйснiсть», що iснуе, звичайно не е властивим актом, артикулюваним судженням про iснування. Вона е чимось, що тривало зберiгаеться впродовж усього тривання настанови, тобто впродовж природного притямного проживання. Принагiдно сприйняте, ясно або невиразно репрезентоване, коротко кажучи, все до будь-якого мислення усвiдомлене в досвiдi природного свiту, мае у своiй сукупностi й у всiх артикульованих окремих моментах характер «тут», «наявне»; характер, на якому може грунтуватися виразне (предикативне), поеднане з ним судження про iснування. Коли ми його висловлюемо, то знаемо при цьому, що ми в ньому лише зробили темою i предикативно схопили те, що нетематично, непомислено, непредиковано вже мiстилося в первинному досвiдчуваннi, тобто мiстилося в досвiдчуваннi як характеристика «наявностi». Тепер ми можемо поставитися до потенцiйноi та невираженоi тези так само, як до тези, вираженоi у судженнi. Таким повсякчас можливим ставленням е, наприклад, спроба загального сумнiву, яку з цiлком iншою метою, з намiром встановити абсолютно безсумнiвну сферу буття розпочав Декарт. Ми спираемося на це, але вiдразу наголошуемо, що спроба унiверсального сумнiву повинна слугувати нам лише як методологiчна допомога, аби виокремити певнi пункти, що iх сьогоднi, очевидно, слiд пiдтримувати як такi, що належать до ii сутностi. Спроба унiверсального сумнiву належить до царини нашоi цiлковитоi свободи: ми можемо спробувати пiддати сумнiву будь-що, хоч би як непохитно ми були в тому переконанi, ба впевненi в його адекватнiй очевидностi. Помiркуймо, в чому полягае сутнiсть такого акту. Той, хто намагаеться сумнiватися, намагаеться пiддати сумнiву якесь «буття», що предикативно експлiкуеться як «Це е!», «Це вiдбуваеться!» тощо. Про спосiб буття при цьому не йдеться. Хто, скажiмо, сумнiваеться в тому, чи е предмет, в буттi якого вiн не сумнiваеться, таким або таким, сумнiваеться саме в його так-буттi. Це, очевидно, переноситься iз самого сумнiву на спробу сумнiватися. Також ясно, що ми не можемо сумнiватися в буттi чогось i в тому ж усвiдомленнi (тобто у формi едностi «водночас») висловлювати тезу про субстрат цього буття, тобто усвiдомлювати його як «наявний». Інакше кажучи: ми не можемо водночас сумнiватися i бути впевненими щодо тiеi самоi матерii буття. Так само ясно, що спроба сумнiватися в чомусь як у наявно усвiдомленому необхiдно зумовлюе певне скасування тези; i саме це нас цiкавить. Це не перетворення тези на антитезу, ствердження на заперечення; це також не перетворення на припущення, здогадку, невирiшенiсть, сумнiв (у будь-якому сенсi цього слова): це також не належить до царини нашоi свобiдноi сваволi. Це радше щось цiлком особливе. Ми не вiдмовляемося вiд тези, яку здiйснили, ми нiчого не змiнюемо в нашому переконаннi, яке залишаеться в собi таким, яким воно е, доки в нас не виникнуть новi мотиви судження: а саме цього й не вiдбуваеться. І все ж таки воно зазнае певноi модифiкацii – залишаючись в собi таким, яким воно е, ми нiби «позбавляемо його чинностi», «вимикаемо його», ми «беремо його в дужки». Воно залишаеться й надалi, як удужковане в дужках, як вимкнене поза рамками вимкнення. Ми можемо також сказати: теза – це переживання, але ми «не переживаемо» його, i це, звичайно, не варто розумiти як позбавлення (як у разi непритомного ми говоримо, що вiн не переживае тезу); в цьому, як i в усiх паралельних виразах, iдеться радше про позначення, якi натякають на певний своерiдний спосiб усвiдомлення, що вiн додаеться до первинноi простоi тези (чи е вона актуальним i предикативним покладанням iснування, а чи не е) i своерiдно переоцiнюе ii. Ця пере- оцiнка як справа нашоi цiлковитоi свободи протистоiть усiм мисленневим позицiям, якi мають бути скоординованими з тезою i всiм несумiсними з нею в едностi «водночас» позицiям, як взагалi всiм позицiям у властивому сенсi слова. У спробi сумнiватися в тезi, що, як ми припускаемо, залишаеться в силi, здiйснюеться «вимкнення» i в модифiкацii антитези, а саме – у «покладаннi» небуття, яке також становить засаду спроби сумнiву. У Декарта це превалюе настiльки, що можна сказати, що його спроба унiверсального сумнiву направду е спробою унiверсального заперечення. Тут ми не беремо цього до уваги, нас не цiкавлять усi аналiтичнi компоненти спроби сумнiву, а тому ii точнi та докладнi аналiзи. Ми вихоплюемо лише феномен «взяття у дужки» або «вимкнення», що, вочевидь, не прив’язаний до феномена спроби сумнiву, хоча його легко з нього виокремити, але вiн може поставати також в iнших зв’язках i не меншою мiрою сам собою. Ми можемо цiлком вiльно щодо кожноi тези здiйснювати це своерiдне ?????, певне утримання вiд судження, що узгоджуеться з доволi нехитким i навiть непохитним через очевиднiсть переконанням в iстинi. Теза «позбавляеться чинностi», залучаеться в дужки, вона перетворюеться на модифiкацiю «взята в дужки теза», просто судження – на «взяте в дужки судження». Звiсно, таке усвiдомлення не можна просто ототожнювати з усвiдомленням на кшталт «просто так собi думати», наприклад, що русалки водять танок; коли не вiдбуваеться жодного вимкнення живого переконання, яке й залишаеться живим; хоча, з iншого боку, спорiдненiсть обох усвiдомлень очевидна. Ще меншою мiрою тут iдеться про думання собi в сенсi «припускання» або передбачення, яке у звичайному еквiвокацiйному мовленнi нiбито виражаеться такими словами: «Я собi думаю (я роблю припущення), що це так i так». Слiд також зазначити, що нiчого не заважае у разi розгляду предметностi, яка мае бути покладена, хоч би до яких регiону i категорii вона належала, також корелятивно говорити про взяття у дужки. Це означае, що кожна пов’язана з цiею предметнiстю теза мае бути вимкнена i модифiкована в таку, що взята в дужки. Якщо придивитися пильнiше, то зрештою образ взяття у дужки краще пасуе сферi предметiв, а розмова про позбавлення-чинностi – сферi актiв свiдомостi. § 32. Феноменологiчне ????? Мiсце картезiанськоi спроби унiверсального сумнiву мае посiсти унiверсальне «?????» в нашому чiтко визначеному й новому сенсi. Проте ми небезпiдставно обмежуемо унiверсальнiсть цього ?????. Адже якби воно було настiльки всеохопним, наскiльки взагалi може бути, то кожну тезу, тобто кожне судження можна було б цiлковито довiльно модифiкувати, для немодифiкованого судження не залишилося би вже жодноi царини, не кажучи вже про царину для науки. Але наш намiр спрямований саме на вiдкриття нового наукового домену, а саме такого, якого можна дiстатися саме завдяки методу взяття у дужки, що воно при цьому мае зазнати певного обмеження. Це обмеження можна описати кiлькома словами. Ми позбавляемо чинностi належну до природноi настанови генеральну тезу, все, чого вона стосуеться в онтичному сенсi, ми беремо в дужки: тобто весь цей природний свiт, який стало е «для нас тут», е «наявним» i який надалi залишиться тут як пов’язана зi свiдомiстю «дiйснiсть», навiть якщо нам заманеться удужкувати його. Тож якщо я вчиняю так, як я цiлком вiльний вчинити, то я не заперечую «свiт» як софiст, я не сумнiваюся в його iснуваннi як скептик; але я здiйснюю «феноменологiчне» ?????, яке цiлковито забороняе менi будь-яке судження про просторово-часове iснування. Отже, я вимикаю всi пов’язанi з цим природним свiтом науки, хоч би як я був упевнений у них, хоч би як я ними захоплювався, хоч би як нечасто менi спадало на думку заперечувати iх, я взагалi не беру до уваги iхне значення. Мене не обходить жодне належне до них твердження, навiть якщо воно цiлком очевидне, я не сприймаю жодне з них, жодне не е для мене пiдставою – допоки ми розумiемо iх так, як заведено в цих науках, тобто як iстину про дiйснiсть цього свiту. Я можу прийняти якесь iз них лише пiсля того, як вiзьму його в дужки. Це означае: лише в модифiкованiй свiдомостi, що вимикае судження, отже, не в тому виглядi, в якому воно е твердженням в науцi, тобто твердженням, що претендуе на значення, яке я визнаю i використовую. Не слiд плутати обговорюване тут ????? з тим, яке вимагае позитивiзм, i на яке вiн сам, як ми мали переконатися, наражаеться. Зараз iдеться не про вимкнення всiх передсудiв, якi затьмарюють чисту змiстовнiсть дослiдження, не про конституювання «вiльноi вiд теорiй», «вiльноi вiд метафiзики» науки завдяки зведенню всього обгрунтування до безпосереднiх передданостей i також не про засiб досягнути такi цiлi, цiннiсть яких не викликае жодного сумнiву. Ми вимагаемо геть iншого. Весь даний у природнiй настановi, зажитий у досвiдi як справжнiй свiт, сприйнятий цiлком «вiльно вiд теорiй», таким, яким вiн насправдi досвiдчуеться, ясно проявлений у зв’язку досвiду, тепер не важить для нас нiчого, його слiд, не перевiряючи, але й не заперечуючи, взяти в дужки. Так само всi позитивiстськi або в iншiй спосiб обгрунтованi теорii та науки, пов’язанi з цим свiтом, мусять зазнати ту саму долю. Другий роздiл. Свiдомiсть i природна дiйснiсть § 33. Попередне вказування на «чисту» або «трансцендентальну свiдомiсть» як на феноменологiчний залишок Ми навчилися розумiти сенс феноменологiчного ?????, але в жодному разi не можливий результат його здiйснення. Передовсiм неясно, наскiльки в попередне даному обмеженнi загальноi сфери ????? насправдi дане обмеження його унiверсальностi. Що може залишитися, якщо вимкнено весь свiт разом з усiма cogitare? Оскiльки читач уже знае, що панiвним iнтересом цих медитацiй е нова ейдетика, то вiн насамперед мае очiкувати, що хоча свiт як факт пiдлягае вимкненню, але свiт як ейдос i так само будь-яка iнша сфера сутностi – нi. Адже вимкнення свiту насправдi не означае вимкнення, скажiмо, числового ряду i пов’язаноi з ним арифметики. Ми не йдемо цим шляхом, бо вiн не може привести до нашоi цiлi, яку ми також можемо позначити як здобуття нового, в його особливостi ще не окресленого регiону буття, що, як будь-який справжнiй регiон е регiоном iндивiдуального буття. Що це конкретно означае, стане зрозумiло з подальшого викладу. У прямому виявленнi ми спираемося, на Я, свiдомiсть, переживання, якi данi нам у природнiй настановi, оскiльки те буття, яке ми маемо виявити е нiчим iншим, нiж тим, що ми, спираючись на суттевi пiдстави, позначаемо як «чистi переживання», «чиста свiдомiсть» iз ii чистими «корелятами», а з iншого боку – як «чисте Я». Я – це я, справжня людина, реальний об’ект, як й iншi в природному свiтi. Я здiйснюю cogitationes, «акти свiдомостi» в широкому та вузькому сенсi, й оцi акти як належнi цьому людському суб’ектовi е подiями тiеi самоi природноi дiйсностi. І так само всi моi iншi переживання, з мiнливого потоку яких так своерiдно випромiнюють специфiчнi Я-акти, перетворюються один на iнший, синтетично поеднуються, невпинно модифiкуються. У широкому сенсi вираз «свiдомiсть» (що надалi, мабуть, не пасуватиме) охоплюе всi переживання. Перебуваючи в «природнiй настановi», у якiй ми перебуваемо також i в науковому мисленнi на пiдставi звичок, що е непохитними через те, що нiколи не пiддавалися сумнiву, ми сприймаемо цi загальнi передданостi психологiчноi рефлексii як те, що реально вiдбуваеться у свiтi, а саме як переживання живих iстот. Для нас е настiльки природним розглядати iх лише як такi, що ми, тепер уже знайомi з можливiстю змiненоi настанови, в пошуках новоi царини об’ектiв, навiть не помiчаемо, що саме вони i е тими сферами переживань, iз яких завдяки новiй настановi виникае нова царина. Із цим пов’язане те, що замiсть залишати свiй погляд прикутим до цих сфер ми вiдвертали його i шукали новi об’екти в онтологiчних царинах арифметики, геометрii тощо – завдяки чому, звичайно, не могли дiстати нiчого питомо нового. Тож ми залишаемо погляд чiтко спрямованим на сферу свiдомостi та вивчаемо iманентне, яке в нiй знаходимо. Спочатку, ще не здiйсняючи феноменологiчних вимкнень суджень, ми пiддаемо ii сутнiснiй аналiзi, яка в жодному разi ще не е вичерпною. Нам конче потрiбне загальне вбачання сутностi свiдомостi взагалi, а особливо – свiдомостi, в якiй згiдно з ii власною сутнiстю усвiдом- люеться «природна» дiйснiсть. У цих студiях ми просуваемося настiльки далеко, аби здiйснити вбачання, яке ми мали намiр здiйснити, а саме вбачання того, що сама свiдомiсть мае власне особливе буття, абсолютно особливу сутнiсть якого не зачiпае феноменологiчне вимкнення. Тому вона зберiгаеться як «феноменологiчний залишок», як принципово своерiдний регiон буття, що вiн насправдi може стати полем новоi науки – феноменологii. Лише завдяки цьому вбачанню «феноменологiчне» ????? заслуговуе на свою назву, його цiлком свiдоме здiйснення постае як необхiдна операцiя, яка робить для нас доступною «чисту» свiдомiсть, а надалi й увесь феноменологiчний регiон. Саме завдяки цьому стае зрозумiлим, чому цей регiон i присвячена йому наука мусили залишатися невiдомими. Адже в природнiй настановi не можна побачити нiчого iншого, окрiм природного свiту. Доки не була пiзнана можливiсть феноменологiчноi настанови й не було побудовано методу, який дае первинне схоплення предметностей, що виникають завдяки iй, доти феноменологiчний свiт мусив залишатися невiдомим, ба майже таким, про який не можна було здогадатися. До нашоi термiнологii треба ще додати таке. Важливi мотиви, якi грунтуються на теоретико-пiзнавальнiй проблематицi, виправдовують те, що ми позначаемо «чисту свiдомiсть», про яку так багато йтиметься, також як трансцендентальну свiдомiсть, а операцiю, завдяки якiй ми ii виявляемо, – як трансцендентальне ?????. Методологiчно ця операцiя розпадаеться на рiзнi кроки «вимкнення», «взяття у дужки», i так наш метод набувае характеру поступовоi редукцii. Через це ми переважно говоритимемо про феноменологiчнi редукцii (або з огляду на еднiсть iхньоi сукупностi – про феноменологiчну редукцiю), а з теоретико-пiзнавальноi позицii – також про трансцендентальнi редукцii. Зрештою цi й усi iншi нашi термiни мають бути зрозумiлими винятково вiдповiдно до сенсу, який накреслюе для них наш виклад, а не вiдповiдно до якогось iншого сенсу, який випливае з iсторii або зi звичок читача. § 34. Сутнiсть свiдомостi як тема Ми починаемо з того шерегу споглядань, у яких ми не переймаемося феноменологiчним ?????. Ми в природний спосiб спрямованi на «зовнiшнiй свiт» i здiйснюемо психологiчну рефлексiю щодо нашого Я i його переживань, не покидаючи природноi настанови. Ми заглиблюемося так, як ми б це зробили, якби нiчого не чули про новий вид настанови, у сутнiсть «свiдомостi чогось», у який ми, наприклад, усвiдомлюемо iснування матерiальних речей, тiл, людей, iснування технiчних i лiтературних творiв тощо. Ми дотримуемося нашого загального принципу, що кожна iндивiдуальна подiя мае власну сутнiсть, яку можна схопити в ейдетичнiй чистотi i яка в цiй чистотi мусить належати до поля можливого ейдетичного дослiдження. Вiдповiдно до цього загальний природний факт «Я е», «Я думаю», «Я маю навколо себе свiт» тощо також мае свiй сутнiсний вмiст, i тепер ми хочемо займатися винятково ним. Отже, ми екземплярно переживаемо якiсь сингулярнi переживання свiдомостi, взятi, як вони данi в природнiй настановi, як реальнi людськi факти, або репрезентуемо iх у пригадуваннi чи у вiльнiй фантазii. На такiй екземплярнiй засадi, що е даною нам наперед цiлковито ясно, ми схоплюемо i фiксуемо в адекватнiй iдеацii чистi сутностi, якi нас цiкавлять. При цьому сингулярнi факти, фактичнiсть природного свiту взагалi зникають з нашого теоретичного погляду – як усюди, де ми здiйснюемо чисто ейдетичне дослiдження. Ми додатково обмежуемо нашу тему. Їi назва: свiдомiсть або точнiше переживання свiдомостi взагалi в надзвичайно широкому сенсi, про точне обмеження якого на щастя не йдеться. Це не стосуеться початку аналiз, якi ми тут здiйснюемо, а натомiсть мае стати результатом великих зусиль. Як вiдправний пункт ми беремо свiдомiсть в чiткому сенсi, в якому вона попервах постае перед нами i який ми найпростiше можемо позначити як картезiанське cogito, «я мислю». Вiдомо, що Декарт розумiв це настiльки широко, що це охоплювало кожне «Я сприймаю, Я пригадую, Я фантазую, Я суджу, вiдчуваю, жадаю, волiю» i всi схожi Я-переживання в незлiченних iнших плинних формах. Саме Я, з яким вони всi пов’язанi, яке в цiлком рiзнi способи «в» них «живе», дiе, страждае, е спонтанним, рецептивним i «поводиться» ще якось iнакше, ми спочатку залишаемо поза увагою, а саме – Я в будь-якому сенсi. Далi ми ще грунтовно займемося ним. Наразi достатньо того, що дае пiдставу для аналiзи та схоплення сутностей. При цьому ми незабаром будемо змушенi звернутися до загальнiших зав’язкiв переживань, якi змусять нас розширити поняття переживання свiдомостi за межi цього кола специфiчних cogitationes. Ми споглядаемо переживання свiдомостi в цiлковитiй повнотi конкретностi, з якою вони постають у конкретному зв’язку потоку переживань, до якого вони належать вiдповiдно до власноi сутностi. Потому стае очевидним, що кожне переживання потоку, на яке може впасти рефлексiйний погляд, мае власну, iнтуiтивно схоплювану сутнiсть, певний «змiст», який можна розглядати в притаманнiй йому особливостi. Нам iдеться про те, аби схопити цей особливий вмiст cogitation у його чистiй особливостi та загально його схарактеризувати, тобто виключаючи все, чого не мiстить cogitatio в самому собi. Так само треба схарактеризувати еднiсть свiдомостi, якоi чиста особливiсть cogitationеs вимагае з такою необхiднiстю, що вони не можуть iснувати без цiеi едностi. § 35. Cogito як «акт». Модифiкацiя неактуальностi Наведiмо приклад. Передi мною у сутiнках лежить цей бiлий папiр. Я його бачу, торкаюся його. Це сприймальне бачення i торкання паперу як цiлком конкретне переживання паперу, який тут лежить, тобто даного саме з цими властивостями, саме в цiй вiдноснiй неясностi, в цiй недосконалiй визначеностi, в цiй орiентацii того, що являе себе менi – це cogitatio, переживання свiдомостi. Сам папiр з його об’ективними властивостями, його протяжнiстю у просторi, його об’ективним положенням щодо просторовоi речi, яка називаеться моiм тiлом, е не cogitatio, а cogitatum, не переживанням сприйняття, а сприйнятим. Саме сприйняте також цiлком може бути переживанням свiдомостi; втiм, очевидно, що дещо на кшталт матерiальноi речi, наприклад, цей даний у переживаннi сприйняття папiр, принципово е не переживанням, а буттям тотально вiдмiнного гатунку. Перш нiж просуватися далi, урiзноманiтнiмо приклади. У властивому сприйманнi як у помiчаннi я звернений до предмета, наприклад до паперу, я схоплюю його як тут i тепер суще. Схоплювання е вихоплюванням, кожне сприйняте мае тло досвiду. Навколо паперу розташованi книжки, олiвцi, чорнильниця тощо, вони також у певний спосiб «сприйнятi», перцепцiйно тут, у «полi споглядання», але впродовж звернення до паперу вони позбавленi будь-якого, навiть другорядного, звернення i схоплення. Вони явили себе, але не були вихопленi, покладеними для себе. Кожне сприйняття речi мае таке поле фонових споглядань (або фонового глядiння, якщо споглядання вже передбачае звернення), i це також е «переживанням свiдомостi», або коротко, «усвiдомленням», а саме – всього того, що насправдi утворюе спiвпобачене предметне «тло». Самозрозумiло, при цьому не йдеться про те, що «об’ективно» розташовано в об’ективному просторi побаченого тла, про всi цi речi й речовi появи, якi може встановити чинний i поступальний досвiд. Ідеться винятково про поле свiдомостi, яке належить до сутностi здiйснюваного в модусi «звернення до об’екта» сприйняття, i далi про те, що належить до власноi сутностi цього поля. Але до цiеi сутностi належить можливiсть певних модифiкацiй первинного переживання, якi ми позначаемо як вiльне звернення «погляду» – не просто й суто фiзичного, а «духовного погляду» – вiд щойно побаченого паперу до вже явлених ранiше, а отже, «iмплiцитно» усвiдомлених предметiв, якi пiсля звернення погляду перетворюються на експлiцитно усвiдомленi, «уважно» сприйнятi або «побiжно помiченi». Речi усвiдомлюються як у сприйняттi, так i у пригадуваннях, у схожих на пригадування репрезентацiях, а також у вiльних фантазiях. Усе це – подеколи в «ясному спогляданнi (Anschauung)», подеколи без помiтноi наочностi (Anschaulichkeit) у спосiб «темних» уявлень; при цьому вони ширяють перед нами з рiзними «характеристиками» як справжнi, можливi, вигаданi тощо. Цих iстотно рiзних переживань, очевидно, стосуеться всi те, що ми зазначили щодо переживань сприйняття. Ми навiть не думаемо змiшувати усвiдомленi в цих видах усвiдомлення предмети (наприклад, сфантазованi русалки) iз самими переживаннями свiдомостi, якi е iхнiми усвiдомленнями. Ми також пiзнаемо, що до сутностi всiх таких переживань – узятих у цiлковитiй конкретностi – належить та дивна модифiкацiя, яка переводить свiдомiсть iз модусу актуального звернення у свiдомiсть в модусi неактуальностi й навпаки. Одного разу переживання е, так би мовити «експлiцитним» усвiдомленням своiх предметностей, iншого – iмплiцитним, суто потенцiйним. Предметне може являти нам себе як у сприйняттi, так й у спогадi або фантазii, а ми при цьому можемо не «спрямовувати» на нього духовний погляд навiть вторинно, не кажучи вже про те, щоби ми «займалися» ним в особливому сенсi. Схоже ми констатуемо стосовно будь-яких cogitations з картезiанськоi сфери прикладiв, для всiх переживань мислення, вiдчуття i волiння, при цьому, як виявиться (в наступних параграфах), «спрямованiсть на», «зверненiсть до», що вiдзначае актуальнiсть, не збiгаеться, як у прикладах чуттевого уявлення, яким ми вiддали перевагу через iхню простоту, з вихоплювальною увагою до об’ектiв свiдомостi. Усiх таких переживань також вочевидь стосуеться те, що актуальнi переживання оточенi «полем» неактуальних; потiк переживань нiколи не може складатися лише з актуальностей. Саме останнi в найширшому узагальненнi, яке виводить за межi кола наших прикладiв, i в здiйсненому контрастуваннi з неактуальностями визначають точний сенс виразу «cogito», «я усвiдомлюю щось», «я здiйснюю певний акт свiдомостi». Аби чiтко виокремити це поняття, ми зберiгаемо винятково для нього картезiанськi вирази cogito та cogitations, якщо виразно не вказуемо на модифiкацiю через такi доповнення, як «неактуальний» тощо. «Притямне»[23 - Словом «притямний» пропоную перекладати нiмецький прикметник «wach», вiд якого походять iменники «Wachheit», «Wachsein», що iх я пропоную перекладати iменником «притямнiсть». По-перше, поширений в украiнськiй мовi iменник «неспання», що мае те саме значення, надае цьому стану похiдний вiд стану спання сенс, а для феноменологiчноi концепцii свiдомостi дуже важлива акцентуацiя первинностi саме стану притямностi. По-друге, вiд iменника «неспання» неможливо утворити прикметник. Це рiшення менi пiдказала редакторка мого перекладу твору Альфреда Шюца та Томаса Лукмана «Структури життесвiту» Свiтлана Іващенко. На жаль, це вiдбулося вже пiсля того, як перше видання цiеi книжки вийшло друком (Див.: Шюц А., Лукман Т. Структури життесвiту; [пер. з нiм. i пiслямова В. Кебуладзе]. – К.: Украiнський центр духовноi культури, 2004. – 558 с.). У другому покращеному виданнi цього перекладу в серii «Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки» вжито слова «притямний» i «притямнiсть» (Див.: Шюц А., Лукман Т. Структури життесвiту; [пер. з нiм. i пiслямова В. Кебуладзе]. – Харкiв: Фолiо, 2018. – 540 с. – (Б-ка класичноi свiтовоi науковоi думки)).] Я ми можемо визначити як таке, що у своему потоцi переживань континуально здiйснюе усвiдомлення у специфiчнiй формi cogito; це, звiсно, не означае, що воно постiйно або взагалi надае цим переживанням предикативного виразу. Адже iснують i твариннi Я-суб’екти. Проте, згiдно з вищесказаним, до сутностi потоку переживань притямного Я належить те, що континуальний перебiг ланцюга cogitations стало оточений середовищем неактуальностi, яке завжди може перейти в модус актуальностi, як i навпаки актуальнiсть може перейти в неактуальнiсть. § 36. Інтенцiйне переживання. Переживання взагалi Попри радикальну змiну, яку зазнають переживання актуальноi свiдомостi через перехiд в неактуальнiсть, модифiкованi переживання все-таки мають значну сутнiсну спiльнiсть iз первинними переживаннями. Взагалi до сутностi кожного актуального cogito належить бути усвiдомленням чогось. Пiсля того, що було здiйснено, модифiковане cogitatio у власний спосiб так само залишаеться усвiдомленням, i усвiдомленням того самого, усвiдомленням чого е вiдповiдне немодифiковане cogitatio. Отже, в модифiкацii зберiгаеться загальна сутнiсна властивiсть свiдомостi. Всi переживання, для яких цi сутнiснi властивостi е спiльними, називаються також «iнтенцiйними переживаннями» (актами в найширшому сенсi «Логiчних дослiджень»); оскiльки вони е усвiдомленнями чогось, вони називаються «iнтенцiйно пов’язаними» з цим Чимось. При цьому варто зазначити те, що тут не йдеться про жодний зв’язок мiж якоюсь психологiчною подiею – названою переживанням – i якимось iншим реальним iснуванням – названим предметом – або про психологiчний зв’язок мiж ними, який постае в об’ективнiй дiйсностi. Натомiсть iдеться про переживання згiдно з iхньою чистою сутнiстю, або про самi чистi сутностi та про те, що мiститься у сутностях «a priori», з безумовною необхiднiстю. Коли йдеться про те, що переживання е усвiдомленням чогось, наприклад, фiкцiя – фiкцiею певного кентавра, а сприйняття – сприйняттям його «справжнього» предмета, судження – судженням про певний стан речей тощо, то йдеться не про факт переживання у свiтi, тобто не про фактичний психологiчний зв’язок, а про чисту та схоплену в iдеацii як чиста iдея сутнiсть. Сутнiсть переживання мiстить не лише те, що воно е усвiдомленням, а й те, що воно усвiдомлюе, i в якому визначеному чи невизначеному сенсi воно е таким. Заразом сутнiсть неактуального усвiдомлення мiстить те, в якi саме актуальнi cogitationes воно мае бути переведено через вище обговорену модифiкацiю, що ми позначаемо як «звернення помiчального погляду на ранiше непомiчене». Пiд переживаннями в найширшому сенсi ми розумiемо все, що перебувае в потоцi переживань; тобто не лише iнтенцiйнi переживання, актуальнi та потенцiйнi cogitationes, взяти в цiлковитiй конкретностi; а також будь-що з реальних моментiв цього потоку та його конкретних частин. Зрештою легко побачити, що не кожний реальний момент у конкретнiй едностi iнтенцiйного переживання сам мае засадовий характер iнтенцiйностi, тобто властивiсть бути «усвiдомленням чогось». Це стосуеться, наприклад, усiх даних вiдчуттiв, якi вiдiграють таку велику роль у перцепцiйному спогляданнi речi. У переживаннi сприйняття цього бiлого паперу, точнiше в його пов’язаних iз якiстю бiлостi паперу компонентах, через вiдповiдне звернення погляду ми вiднаходимо бiле як дане вiдчуттiв. Це бiле невiд’емно належить як конкретна реальна складова до даного в конкретному сприйняттi бiлого. Як репрезентацiйний змiст явленоi бiлостi паперу воно е носiем iнтенцiйностi, але саме воно не е усвiдомленням чогось. Те саме стосуеться iнших даних переживань, наприклад, так званих чуттевих переживань. Далi ми ще поговоримо про це докладнiше. § 37. «Спрямованiсть-на» чистого Я у cogito i схоплювальне помiчання Не маючи тут змоги заглиблюватися в описову аналiзу сутностей iнтенцiйних переживань, виокреммо деякi важливi для подальшого викладу моменти. Якщо iнтенцiйне переживання актуальне, тобто здiйснене як cogito, то в ньому суб’ект «скеровуе себе» на iнтенцiйний об’ект. До самого cogito належить iманентний йому «погляд-на» об’ект, погляд, який, з iншого боку, випромiнюе з «Я», що воно, отже, завжди наявне. Цей Я-погляд на щось залежно вiд акту е поглядом-на, що сприймае у сприйняттi, вигадуе – у фiкцii, вподобае – у вподобаннi, волiе – у волiннi. Це, отже, означае, що таке притаманне сутностi cogito, акту як такому, володiння у поглядi духовного ока саме вже власне не е актом i що його в жодному разi не можна плутати зi сприйманням (у найширшому сенсi) й з усiма iншими спорiдненими зi сприйняттями видами актiв. Слiд взяти до уваги, що iнтенцiйний об’ект свiдомостi (взятий цiлковито як ii корелят) у жодному разi не е тим самим, що й схоплений об’ект. Зазвичай ми без вагань залучаемо схопленiсть у поняття об’екта (предмета взагалi), оскiльки ми, думаючи про нього, щось про нього кажучи, робимо його предметом в сенсi схопленого. У найширшому сенсi схопити щось означае зосереджено чи побiжно брати-це-до-уваги, помiчати це: принаймнi так це зазвичай розумiють. Стосовно цього помiчання, або схоплення, йдеться не про модус cogito взагалi, про модус актуальностi, а, якщо пильнiше придивитися, про особливий модус акту, який може дiстати кожне усвiдомлення, тобто кожен акт, який його ще не мае. Якщо це вiдбуваеться, то його iнтенцiйний об’ект е вже не лише взагалi усвiдомленим у духовнi спрямованостi погляду, а вiн е схопленим, помiченим об’ектом. Звичайно, ми не можемо звертатися до певноi речi iнакше, нiж у схоплювальний спосiб, i це стосуеться всiй предметностей, якi «можна просто уявити»: тут звернення eo ipso е «схопленням», «помiчанням». Проте в актi оцiнювання ми зверненi до цiнностi, в актi радостi – до радiсного, в актi любовi – до того, що любимо, у дiяльностi – до дii, не схоплюючи все це. Натомiсть iнтенцiйний об’ект, цiннiсть, радiсне, те, що люблять, на що сподiваються, як таке, дiя як дiя стають схопленим предметом лише в особливому «упредметнювальному» зверненнi. Хоча оцiнювальне звернення до певноi речi мiстить схоплення цiеi речi; втiм не проста, а цiнна рiч або цiннiсть (про що ми ще докладнiше поговоримо) е повним iнтенцiйним корелятом оцiнювального акту. Отже, «оцiнювальне звернення до певноi речi» не означае, що цiннiсть уже «мають за предмет» в особливому сенсi схопленого предмета, який вiн мусить мати для нас, аби йому можна було приписувати предикати; i це стосуеться всiх логiчних актiв, якi з ним пов’язанi. Отже, в актах на кшталт оцiнювання ми маемо iнтенцiйний об’ект у подвiйному сенсi: ми мусимо розрiзняти просту «рiч» i повний iнтенцiйний об’ект, i вiдповiдно ми маемо подвiйну intentio, подвiйне звернення. Якщо в актi оцiнювання ми спрямованi на якусь рiч, то спрямованiсть на цю рiч е ii помiчанням, ii схопленням; але ми «спрямованi» також – лише не у схоплювальний спосiб – на цiннiсть. Модус актуальностi мае не лише уявлення речi, а також пов’язане з ним оцiнювання речi. Утiм ми мусимо вiдразу додати, що таким простим стан речей е лише саме в простих актах оцiнювання. Взагалi емоцiйнi та вольовi акти фундуються на вищому ступенi, i вiдповiдно до цього урiзноманiтнюеться й iнтенцiйна об’ективнiсть, i урiзноманiтнюються також способи, в якi ми звертаемося до об’ектiв, що з них складаеться едина загальна об’ективнiсть. У кожному разi iх стосуеться те, що стверджуеться в такiй головнiй тезi: У кожному актi дiе певний модус уважностi (Achtsamkeit). Але всюди, де не йдеться про просте усвiдомлення речi, де на такому усвiдомленнi фундуеться iнше усвiдомлення, яке «ставиться» до речi: там рiч i повний iнтенцiйний об’ект (наприклад, «рiч» i «цiннiсть»), а також помiчання i володiння-в-духовному-зорi роздiляються. Проте водночас до сутностi цих фундувальних актiв належить можливiсть певноi модифiкацii, завдяки якiй iхнi повнi iнтенцiйнi об’екти стають помiченими й у цьому сенсi «уявленими» предметами, якi тепер, зi свого боку, можуть слугувати субстратами експлiкацiй, зав’язкiв, поняттевих схоплень i предикацiй. Завдяки цiй об’ективацii у природнiй настановi як частини природного свiту перед нами постають не простi речi природи, а такi рiзноманiтнi цiнностi та практичнi об’екти, як мiста, вулицi з освiтлювальними приладами, квартири, меблi, твори мистецтва, книжки, iнструменти тощо. § 38. Рефлексii щодо актiв. Іманентнi та трансцендентнi сприйняття Далi ми додаемо: Живучи в cogito, ми не усвiдомлюемо саме cogitatio, як iнтенцiйний об’ект; але воно повсякчас може ним стати, до його сутностi належить принципова можливiсть «рефлексiйного» звернення погляду, звичайно у формi нового cogitatio, який спрямовуеться на нього як просто-схоплювальний. Інакше кажучи, кожне може стати предметом так званого «внутрiшнього сприйняття», а потому об’ектом рефлексiйноi оцiнки, схвалення чи несхвалення тощо. Те саме у вiдповiдно модифiкований спосiб стосуеться як справжнiх актiв в сенсi актiв iмпресiй, так й актiв, якi наша свiдомiсть переживае «у» фантазii, «у» спогадi або «у» вчуваннi, через яке ми розумiемо та переживаемо чужi акти. «У» спогадi, вчуваннi тощо ми можемо рефлексiювати й у рiзноманiтних можливих модифiкацiях перетворювати усвiдомленi «в» них акти на об’екти схоплень i на грунтованi на них акти ставлення. До цього ми додаемо розрiзнення трансцендентних та iманентних сприйняттiв, або актiв узагалi. Ми уникаемо говорити про зовнiшне та внутрiшне сприйняття, бо в цьому разi ми наражаемося на серйознi сумнiви. Ми даемо такi пояснення. Пiд iманентно спрямованими актами, загальнiше кажучи, пiд iманентно спрямованими iнтенцiйними переживаннями ми розумiемо такi, до сутностi яких належить те, що iхнi iнтенцiйнi предмети, якщо вони взагалi iснують, належать до того самого потоку переживань, що й вони самi. Тож це, наприклад, стосуеться будь-якого акту, спрямованого на акт (cogitatio на cogitatio) того самого Я або так само акту, спрямованого на чуттеве дане того самого Я тощо. Свiдомiсть i ii об’ект утворюють iндивiдуальну еднiсть, що вона постае суто в переживаннi. Трансцендентно спрямованими е iнтенцiйнi переживання, у яких це не вiдбуваеться; як, наприклад, у разi всiх актiв, спрямованих на сутнiсть або на iнтенцiйнi переживання iнших Я з iншими потоками переживань; так само в разi всiх актiв, спрямованих на речi, на реальнiсть взагалi, що ще буде показано. Сутностi iманентно спрямованого або, коротко кажучи, iманентного (так званого «внутрiшнього») сприйняття притаманно те, що це сприйняття i сприйняте утворюють безпосередню еднiсть, одне конкретне cogitatio. Тут сприймання так мiстить у собi власний об’ект, що його можна вiдокремити вiд нього лише абстрактно, лише як сутнiсно несамостiйне. Якщо сприйняте е iнтенцiйним переживанням, як тодi, коли ми рефлексiюемо щодо живого переконання (наприклад, кажучи: я переконаний, що –), тодi ми маемо вкладання одне в одне двох iнтенцiйних переживань, принаймнi вище з яких е несамостiйним i при цьому не просто фундуеться на глибшому, а водночас iнтенцiйно до нього звернене. Цей вид реального «вкладання» (що насправдi е однаковiстю) е визначною характеристикою iманентного сприйняття i фундованого на ньому ставлення; в бiльшостi iнших випадкiв бракуе iманентного зв’язку iнтенцiйних переживань. Як, наприклад, уже у спогадах про спогади. Пригаданий учорашнiй спогад не належить до теперiшнього спогаду як реальна складова його конкретноi едностi. Згiдно з власною сутнiстю теперiшнiй спогад цiлком мiг би iснувати, навiть якби вчорашнiй направду не iснував, але якби останнiй, якщо вiн би направду вiдбувся, разом iз ним необхiдно належав до того ж самого невпинного потоку переживань, який би континуально поеднував iх завдяки конкретизацii переживань. Цiлком iнакше, вочевидь, вiдбуваеться з трансцендентними сприйняттями й з iншими трансцендентно скерованими переживаннями. Сприймання речi не лише не мiстить саму рiч як свою реальну складову, воно також не утворюе з нею жодну сутнiсну еднiсть, хоча, звичайно, передбачае ii iснування. Єдиною визначеною лише власною сутнiстю переживань еднiстю е еднiсть потоку переживань, або, iнакше кажучи, переживання лише з переживаннями може бути поеднаним у цiле, загальна сутнiсть якого охоплюе цi переживання i фундуеться на них. У подальшому викладi це твердження стане яснiшим i набуде великого значення. § 39. Свiдомiсть i природна дiйснiсть. Погляд «наiвноi» людини Усi сутнiснi характеристики переживання та свiдомостi, якi ми виявили, е для нас необхiдними першими ступенями для досягнення цiлi, яка нас стало веде, а саме – виявлення сутностi тiеi «чистоi» свiдомостi, яка повинна визначати феноменологiчне поле. Нашi споглядання були ейдетичними; але окремi одиничнi сутностi, переживання, елементи потоку переживань, тобто «свiдомостi», в будь-якому сенсi належали до природного свiту як те, що реально вiдбуваеться. При цьому ми не полишили грунту природноi настанови. Індивiдуальна свiдомiсть переплетена з природним свiтом у подвiйному сенсi: вона е свiдомiстю якоiсь людини або тварини i вона або принаймнi велика кiлькiсть ii проявiв е усвiдомленням цього свiту. Що ж означае з огляду на це переплетення з реальним свiтом те, що свiдомiсть мае «власну» сутнiсть, що рiзнi усвiдомлення утворюють замкнений, визначений суто цiею власною сутнiстю зв’язок, а саме – зв’язок потоку свiдомостi? Оскiльки тут ми ще можемо розумiти свiдомiсть у настiльки широкому сенсi, що вiн, врештi-решт, збiгаеться iз сенсом поняття переживання, то питання стосуеться особливоi сутностi потоку переживань i всiх його компонентiв. Насамперед наскiльки iнакшим, вилученим з особливоi сутностi переживань мае бути матерiальний свiт? І якщо вiн е таким, якщо вiн е «чужим» й «iнакшим» для всiеi свiдомостi та ii особливоi сутностi, то як свiдомiсть може з ним переплiтатися; з ним, а отже, з усiм чужим для свiдомостi свiтом? Адже легко переконатися в тому, що матерiальний свiт е не довiльною частиною, а фундаментальним шаром природного свiту, з яким сутнiсно пов’язане все iнше реальне буття. Чого йому ще бракуе, то це душ людей i тварин; а те нове, що вони привносять, передусiм е «переживанням» з його свiдомим зв’язком iз iхнiм навколишнiм свiтом. При цьому свiдомiсть i речовiсть усе ж таки е зв’язаним цiлим, зв’язаними в окремих психофiзичних едностях, якi ми називаемо анiмалiями[24 - Це множина вiд латинського iменника «animal» («жива iстота»). Але Гусерль пише цей iменник з великоi лiтери, в такий спосiб доместифiкуючи його, адже в нiмецькiй, на вiдмiну вiд латини, iменники пишуться з великоi лiтери. Тому я вирiшив не зберiгати написання латинкою i не перекладати це слово з латини, а доместифiкувати його, написавши кирилицею. Вiдповiдно до такоi стратегii перекладу прикметник «animalisch» доместифiковано як «анiмальний».], а на найвищому рiвнi вони зв’язанi в реальнiй едностi цiлого свiту. Чи може еднiсть певного цiлого бути единою якось iнакше, нiж через власну сутнiсть ii частин, якi заразом мусять мати якусь сутнiсну спiльнiсть замiсть принциповоi гетерогенностi? Аби досягти ясностi, ми шукаемо граничного джерела, з якого живиться генеральна теза свiту, що я ii здiйснюю в природнiй настановi, джерела, яке отже, вможливлюе те, що моя свiдомiсть знаходить навколо себе сущий свiт речей, що в цьому свiтi я приписую собi тiло i можу вписати в нього самого себе. Очевидно, що цим граничним джерелом е чуттевий досвiд. Проте для наших цiлей достатньо розглянути чуттеве сприйняття, яке помiж актiв досвiду в певному доброму сенсi вiдiграе роль прадосвiду, з якого всi iншi акти досвiду дiстають головну частину сили, що iх обгрунтовуе. Кожному сприймальному усвiдомленню притаманно те, що воно е усвiдомленням утiленоi самоприсутностi iндивiдуального об’екта, який, зi свого боку, в чисто логiчному сенсi е iндивiдом або його логiчно-категорiальною модифiкацiею[25 - Див. вище: § 15, с. 40–41.]. В нашому випадку чуттевого, або точнiше, речового сприйняття логiчним iндивiдом е рiч; i нам достатньо розглянути сприйняття речi як репрезентант усiх iнших сприйняттiв (властивостей, процесiв тощо). Природне притямне життя нашого Я е сталим актуальним або неактуальним сприйманням. Свiт речей i наше тiло в ньому повсякчас iснуе в нашому сприйняттi. Як же тепер можна виокремити саму свiдомiсть як конкретне буття в собi й усвiдомлене в нiй, сприйняте буття як таке, що постае «перед» свiдомiстю i як «саме по собi та для себе»? Спочатку я медитую як «наiвна» людина. Я бачу i схоплюю саму рiч у ii втiленостi. При цьому я часто помиляюся i не лише щодо сприйнятих властивостей, а також щодо самого iснування. Я пiдданий iлюзii або галюцинацii. Тодi сприйняття не е «справжнiм» сприйняттям. Але якщо воно е справжнiм, а це означае, що його можна «пiдтвердити» в актуальному зв’язку досвiду i, мабуть, за допомогою конкретного досвiдного мислення, тодi сприйнята рiч справдi тiлесно дана в сприйняттi як направду саме вона. При цьому сприймання являе себе, якщо розглядати його просто як усвiдомлення, незважаючи на тiло та тiлеснi органи, як щось позбавлене сутностi, як порожне глядiння порожнього «Я» на сам об’ект, яке у дивний спосiб торкаеться його. § 40. Первиннi та вториннi властивостi. Тiлесно дана рiч як «просте явище» «фiзично iстинного» Якщо я як «наiвна» людина, «обманута чуттевiстю», вiдмовився продовжувати такi рефлексii, то як «наукова людина» я згадую про вiдоме розрiзнення вторинних i первинних властивостей, згiдно з яким специфiчнi чуттевi властивостi повиннi бути «лише суб’ективними», а «об’ективними» е тiльки геометрично-фiзичнi властивостi. Колiр, звук, запах i смак речi тощо хоч би як «живо» вони являли себе як належнi до ii сутностi, е не справжнiми самi i як такi, що являють себе, а лише «знаками» певних первинних властивостей. Утiм якщо я згадаю вiдомi вчення фiзики, то вiдразу побачу, що цi улюбленi багатьма твердження не можуть мати лiтеральне значення: нiби насправдi простим явищем е лише «специфiчнi» чуттевi властивостi сприйнятоi речi; адже це означало б, що «первиннi» властивостi, якi залишаються пiсля усунення цих вторинних, належать речi в ii об’ективнiй iстинi, разом з iншими такими властивостями, якi не можуть постати як явище. Так зрозумiлi старi закиди Барклi мали б рацiю, а саме, що протяжнiсть, це ядро сутностi тiлесностi та всiх первинних властивостей, не можна помислити без вторинних. Ба бiльше, весь умiст сутностi сприйнятоi речi, який постае втiленим з усiма ii властивостями i всiма, якi можна сприйняти, е «простим явищем», а «справжня рiч» е рiччю фiзикалiстськоi науки. Коли вона визначае дану рiч винятково завдяки таким поняттям, як атоми, iони, енергii тощо i повсякчас як просторовi процеси, единими характеристиками яких е математичнi вирази, то мае на увазi щось трансцендентне щодо втiленого змiсту речi. Тодi вона не може мати на увазi рiч навiть як таку, що перебувае в природному чуттевому просторi; iнакше кажучи, ii фiзикалiстський простiр не може бути тiлесним простором свiту сприйняття: iнакше ii стосувалися б закиди Барклi. Отже, «iстинне буття» було б чимось цiлковито та принципово iнакше визначеним, нiж дана у сприйняттi втiлена дiйснiсть, що дана винятково з чуттевими i заразом iз чуттево-просторовими визначеностями. Питомо досвiдчувана рiч дае просте «це», порожнiй х, який стае носiем математичних визначень i вiдповiдних математичних формул i який iснуе не у просторi сприйняття, а в «об’ективному просторi», що його «знаком» е простiр Евклiдовоi множинностi трьох вимiрiв, яку можна уявити лише символiчно. Отже, приймiмо все це. Нехай тiлесно дане у будь-якому сприйняттi, як цьому повчають, буде «простим явищем», чимось принципово «просто суб’ективним», але не порожньою позiрнiстю. Адже в строгому методi природничоi науки дане у сприйняттi править за чинне визначення того трансцендентного буття, що його «знаком» воно е, визначення, яке кожен може здiйснити та перевiрити через пряме вбачання. Хоча надалi сам чуттевий умiст даного в сприйняттi й вiдрiзняеться вiд iстинноi речi, яка iснуе сама по собi, але й надалi субстрат, носiй (порожнiй х) сприйнятих визначеностей слугуе тим, що завдяки точному методу визначаеться у фiзикалiстських предикатах. Вiдповiдно, у зворотному напрямку кожне фiзикалiстське пiзнання слугуе показником того, як перебiгатиме можливе досвiдчування чуттевих речей i того, що з ними вiдбуватиметься. Отже, воно слугуе для орiентацii у свiтi актуального досвiду, в якому ми всi живемо та дiемо. § 41. Реальний склад сприйняття i його трансцендентний об’ект Якщо все це прийняти, то що ж належить до конкретного реального складу самого сприйняття як cogitatio? Самозрозумiло, не фiзикалiстська рiч, цiлком трансцендентна – трансцендентна щодо всього «свiту явищ». Але попри те, що його називають «суто суб’ективним», i вiн з усiма його окремими речами та подiями також не належить до реального складу сприйняття, вiн «трансцендентний» щодо нього. Помiркуймо над цим детальнiше. Ми щойно, нехай i побiжно, вже поговорили про трансцендентнiсть речей. Тепер треба глибше розглянути той спосiб, у який трансцендентне постае перед свiдомiстю, яка його усвiдомлюе, аби вгледiти, як слiд розумiти iхнiй загадковий взаемозв’язок. Тож виключiмо всю фiзику та весь домен теоретичного мислення. Тримаймося в рамках простого споглядання i належних до нього синтез, до яких належить i сприйняття. Тодi стае очевидним, що споглядання i побачене, сприйняття i сприйнята рiч хоча за власною сутнiстю i пов’язанi (bezogen) мiж собою, втiм не iснуе принциповоi необхiдностi, аби вони реально i за власною сутнiстю були чимось единим i зв’язаним (verbunden). Почнiмо з прикладу. Стало дивлячись на цей стiл, при цьому обходячи його, постiйно змiнюючи мое положення в просторi, я континуально усвiдомлюю тiлесне iснування того самого столу, який залишаеться цiлковито незмiнним. Проте сприйняття столу стало змiнюеться, воно е континуальнiстю змiнних сприйняттiв. Я заплющую очi. Моi iншi чуття не пов’язанi зi столом. Тепер я його не сприймаю. Я розплющую очi та знов сприймаю. Це те саме сприйняття? Будьмо точнiшими. Повторюючись, воно за жодних обставин не е тим самим iндивiдуальним сприйняттям. Лише стiл е тим самим як iдентично усвiдомлений в синтетичному усвiдомленнi, яке пов’язуе нове сприйняття зi спогадом. Сприйнята рiч може iснувати, не сприймаючись, не усвiдомлюючись навiть потенцiйно (у спосiб ранiше[26 - Див. вище: § 35, зокрема с. 75–76.] описаноi неактуальностi); i вона може iснувати, не змiнюючись. Сприйняття, натомiсть, е тим, чим воно е, у постiйному потоцi свiдомостi, й саме е постiйним потоком: сприйняте Тепер невпинно перетворюеться на усвiдомлення щойно-минулого, яке додаеться до нього, i водночас спалахуе нове Тепер тощо. З повсюдно однакових причин як сприйнята рiч, так i все, що стосуеться ii частин, бокiв i моментiв, необхiдно е трансцендентним сприйняттю, назвiть це первинними чи вторинними властивостями. Колiр усвiдомленоi речi принципово не е реальним моментом усвiдомлення кольору, вiн являе себе, але поки вiн себе являе, явище в пiдтверджувальному досвiдi може i мусить континуально змiнюватися. Той самий колiр являе себе «в» континуальнiй розмаiтостi вiдтiнювань кольору. Те, що стосуеться чуттевоi властивостi, стосуеться i кожного просторового образу. Той самий образ (даний як тiлесно той самий) континуально являе себе постiйно «в iнший спосiб», у завжди нових вiдтiненнях образу. Цей необхiдний стан речей вочевидь мае загальну чиннiсть. Адже в разi сприйняття ми лише заради спрощення пояснювали через приклади незмiнну рiч, яка являе себе. Очевидно, що це стосуеться будь-яких змiн. Із сутнiсною необхiднiстю до «всебiчного» усвiдомлення тiеi ж самоi речi, яке пiдтверджуе себе в континуальнiй едностi досвiду, належить багатогранна система континуального розмаiття явищ i вiдтiнювань, що у конкретних континуальностях вiдтiняють всi предметнi моменти, сприйняття яких мае характер тiлесноi самоданостi. Кожна визначенiсть маю власну систему вiдтiнювання, i кожноi, як i цiлоi речi, стосуеться те, що вона постае перед схоплювальним усвiдомленням, яке синтетично об’еднуе спогад i нове сприйняття, попри переривання континуального перебiгу актуального сприйняття. Водночас ми бачимо, що саме насправдi та безсумнiвно належить до реального складу конкретних iнтенцiйних переживань, якi називаються сприйняттями речей. Якщо рiч е iнтенцiйною еднiстю, iдентично-едино усвiдомленим у континуально впорядкованому потоцi розмаiтих сприйняттiв, якi переходять одне в одне, самi вони постiйно мають свiй визначений дескриптивний склад, який згiдно з власною сутнiстю пiдпорядкований цiй едностi. Наприклад, до кожноi фази сприйняття з необхiднiстю належить певний умiст вiдтiнювань кольору, фiгури тощо. Їх зараховують до «чуттевих даних», даних особливого регiону з певними видами, якi всерединi якогось iз цих видiв об’еднуються в конкретнi едностi переживань sui generis («поля» вiдчуттiв); якi потому в той спосiб, який тут ми не описуватимемо детально, оживлюються через «схоплення» у конкретнiй едностi сприйняття, i завдяки цьому оживленню виконують «функцiю уявлення», тобто разом iз ним утворюють те, що ми називаемо «явленням» кольору, фiгури тощо. Це разом з iншими характеристиками утворюе реальний склад сприйняття, яке е усвiдомленням тiеi самоi речi завдяки грунтованiй на сутностi цих схоплень едностi схоплення, а також завдяки грунтованiй на сутностi рiзних едностей такого гатунку можливостi синтезування iдентифiкацii. Ми маемо не забувати про те, що данi вiдчуттiв, що виконують функцiю вiдтiнювання кольору, гладкостi, фiгури тощо (тобто функцiю «уявлення») принципово вiдрiзняються вiд самого кольору, самоi гладкостi, самоi фiгури, коротко кажучи, вiд усiх видiв речових моментiв. Вiдтiнювання, хоча й схоже називаеться, принципово не е того ж гатунку, що й вiдтiнюване. Вiдтюнювання е переживанням. Але переживання можливе лише як переживання, а не як щось просторове. Натомiсть вiдтiнюване принципово можливе лише як щось просторове (адже воно за власною сутнiстю е просторовим), але воно не може бути переживанням. Безглуздо вважати вiдтiнювання фiгури (наприклад, якогось трикутника) чимось просторовим i можливим у просторi, а той, хто це робить, плутае його з вiдтiнюваною, тобто явленою фiгурою. Систематичне розрiзнення розмаiтих реальних моментiв сприйняття як cogatatio (що протистоять моментам трансцендентного iм cogitatum) та характеризування iхнiх особливостей, що часто бувають доволi складними, е темою великого дослiдження. § 42. Буття як свiдомiсть i буття як реальнiсть. Принципова вiдмiннiсть способiв споглядання Із цих розмислiв випливае трансцендентнiсть речi щодо ii сприйняття, а також щодо кожного пов’язаного з нею усвiдомлення; не лише в тому сенсi, що рiч не можна фактично знайти у свiдомостi як ii реальну складову, тут радше йдеться про ейдетичне вбачання загального стану речей: з цiлковито безумовною загальнiстю, тобто необхiднiстю, рiч не може бути дана як реально iманентна в жодному можливому сприйняттi й узагалi в жодному можливому усвiдомленнi. Отже, постае засадове розрiзнення буття як переживання i буття як речi. Регiональнiй сутностi переживання (а надто регiональнiй специфiкацii cogitatio) притаманно те, що його можна сприймати в iманентному сприйняттi, а сутностi просторовоi речi – те, що так ii сприймати не можна. Якщо, як показуе глибша аналiза, сутностi кожного давального споглядання речi притаманно те, що завдяки вiдповiднiй змiнi погляду разом iз даною рiччю схоплюються iншi аналогiчнi речi даностi, скажiмо, вiдокремлюванi шари та нижчi рiвнi конституювання явлення речi – як, наприклад, розмаiтi специфiкацii «вiзуальних образiв речей» – то iх стосуеться те саме: вони принципово е трансценденцiями. Перш нiж далi простежувати це протиставлення iманентного i трансцендентного, варто зробити деякi зауваги. Якщо вiдволiктися вiд сприйняття, то можна знайти рiзноманiтнi iнтенцiйнi переживання, якi виключають реальну iманентнiсть власних iнтенцiйних об’ектiв, хоч би якими зрештою вони були. Звичайно, ми не маемо змiшувати цю трансцендентнiсть iз тiею, про яку нам тут iдеться. Сутностi речi як такоi, будь-якоi реальностi у справжньому сенсi, який ми ще маемо прояснити та зафiксувати, «принципово»[27 - Тут, як i взагалi в цьому творi, ми вживаемо слово «принципово» в строгому сенсi у зв’язку з найбiльшою i тому найрадикальнiшою сутнiсною загальнiстю, тобто сутнiсною необхiднiстю.] притаманна нездатнiсть бути iманентно сприйнятою та через це взагалi перебувати у зв’язку переживань. Тому сама рiч називаеться просто трансцендентною. Саме в цьому даеться взнаки принципова й найкардинальнiша з-помiж тих, що взагалi iснують вiдмiннiсть способiв буття, а саме – вiдмiннiсть мiж свiдомiстю та реальнiстю. До цього протиставлення iманентного та трансцендентного додаеться, як стане зрозумiлим iз нашого подальшого викладу, принципова вiдмiннiсть способiв даностi. Зрештою iманентне сприйняття вiдрiзняеться вiд трансцендентного не лише завдяки тому, що iнтенцiйний предмет, який мае характер тiлесноi самостi, в першому разi реально iманентний сприйняттю, а в другому – нi, а насамперед через спосiб даностi, сутнiсна вiдмiннiсть якого mutatis mutandis[28 - Mutatis mutandis (лат.) – з вiдповiдними змiнами.] переходить у всi iншi репрезентацiйнi модифiкацii сприйняття, в паралельнi споглядання пригадування та фантазii. Ми сприймаемо рiч завдяки тому, що вона «вiдтiнюеться» у всiх за певних умов «справжнiх» визначенностях, якi «трапляються» у сприйняттi. Переживання не вiдтiнюеться. Воно не е випадковою подiею речi або випадковiстю «нашого людського конституювання», яка полягае в тому, що «наше» сприйняття речi може досягнути саму рiч лише через ii вiдтiнювання. Натомiсть iз сутностi просторовоi речi (навiть у найширшому сенсi, який охоплюе «вiзуальнi образи речей») з очевиднiстю випливае те, що буття такого гатунку принципово може бути даним у сприйняттях лише через вiдтiнювання; так само iз сутностi cogitationes, тобто будь-яких переживань, випливае те, що вони це виключають. Інакше кажучи, для сущого iхнього регiону щось на кшталт «явлення» як самопрезентацii через вiдтiнювання не мае взагалi жодного сенсу. Де нема просторового буття, там немае жодного сенсу говорити про бачення з рiзних позицiй, в орiентацii, що змiнюеться, з рiзних бокiв, що постають при цьому, в рiзних перспективах, явищах, вiдтiнюваннях. З iншого боку, аподиктичне вбачання iз сутнiсною необхiднiстю схоплюе те, що певне Я (будь-яке можливе Я) взагалi може сприйняти просторове буття лише у зазначений спосiб даностi. Воно може «являти» себе лише в певнiй «орiентацii», разом iз якою необхiдно накресленi систематичнi можливостi нових орiентацiй, кожнiй iз яких знов-таки вiдповiдае певний «спосiб явлення», який ми виражаемо як данiсть того й того «боку» тощо. Якщо ми розумiемо способи явлення як способи переживання (вони також можуть, як показав щойно здiйснений опис, мати корелятивно онтичний сенс), то це означае: до сутностi своерiдних способiв переживання, точнiше своерiдних конкретних переживань, належить те, що iнтенцiйно усвiдомлене в них е просторовою рiччю; до його сутностi належить iдеальна можливiсть переходити у специфiчно впорядковану континуальну розмаiтiсть сприйняття, яка завжди може бути доповнена, а отже, нiколи не може бути завершеною. У сутностi цього розмаiття мiститься те, що в ньому постае еднiсть усвiдомлення, яке дедалi повнiше та глибше, завдяки дедалi багатшим визначенням дае несуперечливе сприйняття речi. З iншого боку, просторова рiч е нiчим iншим, нiж iнтенцiйною еднiстю, яка принципово може бути дана лише як еднiсть таких способiв явлення. § 43. Прояснення одноi принциповоi помилки Отже, принциповою помилкою е думка, що сприйняття (i будь-яке iнше споглядання речi у власний спосiб) не сягае самоi речi. Що вона сама по собi та ii буття-самоi-по-собi не данi нам. Що для кожного сущого iснуе принципова можливiсть простого споглядання його таким, яким воно е, i сприймання його в адекватному сприйняттi, в якому без жодного опосередкування «явищами» живо дано воно саме. Мовляв, Бог, суб’ект абсолютно досконалого пiзнання, а заразом також усiх можливих абсолютних сприйняттiв, мае сприйняття речi самоi по собi, що його не мають такi скiнченнi сутностi, як ми. Але такий погляд е безглуздим. Адже згiдно з ним мiж трансцендентним й iманентним немае жодноi сутнiсноi вiдмiнностi, а в постульованому божественному спогляданнi просторова рiч е реальним конституентом, тобто самим переживанням, яке належить до божественного потоку свiдомостi та переживань. Думка про те, що трансцендентнiсть речi е трансцендентнiстю образу чи знаку, спантеличуе. Часто затято борються з теорiею образiв, замiнюючи ii теорiею знакiв. Але обидвi е не лише хибними, а також безглуздими. Просторова рiч, яку ми бачимо, з усiею ii трансцендентнiстю е сприйнятою, тiлесно даною свiдомостi. Замiсть неi не даний якийсь образ або знак. Сприймання не можна замiнити усвiдомленням знакiв чи образiв. Мiж сприйняттям, з одного боку, й образно-символiчним або позначально-символiчним уявленням – з iншого, iснуе неминуча сутнiсна вiдмiннiсть. У таких видах уявлення ми бачимо у свiдомостi дещо таке, що вiдображае щось iнше або вказуе на нього; маючи в полi споглядання перше, ми спрямованi не на нього, а завдяки фундувальному схопленню – на iнше, вiдображене, позначене. У сприйняттi, як i в простому спогадi чи в простiй фантазii, про таке взагалi не йдеться. У безпосередньо споглядальних актах ми споглядаемо «саме» щось; над цими схопленнями не надбудовуються схоплення вищого ступеня, тобто тут не усвiдомлюеться нiчого такого, для чого побачене може функцiонувати як «знак» чи «образ». І тому це зветься «самим» безпосередньо побаченим. У сприйняттi це ще влучнiше характеризуеться як «живе» на противагу модифiкованому характеру «удаваного», «репрезентованого» у спогадi чи у вiльнiй фантазii[29 - У моiх Гетингенських лекцiях (а саме, починаючи вiд лiтнього семестру 1904) я замiнив покращеним неповний розгляд зав’язкiв цих простих i фундованих споглядань, який я (перебуваючи ще пiд надто великим впливом панiвних у психологii поглядiв) здiйснив у «Логiчних дослiдженнях», i докладно сповiстив про своi подальшi дослiдження – якi, до речi, за цей час вплинули на термiнологiю i змiст спецiальноi лiтератури. Я сподiваюся, що у наступних томах «Щорiчника» зможу оприлюднити цi та iншi дослiдження, на якi вже давно спираюся в лекцiях.]. Безглуздо у звичний спосiб змiшувати цi iстотно по-рiзному побудованi види уявлення, а заразом i вiдповiднi iм даностi: тобто просту репрезентацiю iз символiзацiею (чи то з образною, чи то з позначальною), а насамперед просте сприйняття з ними обома. Сприйняття речi не репрезентуе щось вiдсутне, як спогад чи фантазiя; воно презентуе, воно схоплюе «саме» щось у його живiй наявностi. Воно робить це згiдно з власним сенсом, i вимагати вiд нього iншого означае викривляти його сенс. Якщо при цьому, як тут, iдеться про сприйняття речi, то за власною сутнiстю воно е вiдтiнювальним сприйняттям; i вiдповiдно – сенс його iнтенцiйного предмета, даноi у ньому речi принципово полягае в тому, що вона може бути сприйнятою лише в таких вiдтiнювальних сприйняттях. § 44. Суто феноменальне буття трансцендентного, абсолютне буття iманентного Сприйняттю речi, окрiм того, притаманно, i це також е iстотною необхiднiстю, певна неадекватнiсть. Певна рiч принципово може бути дана лише «однобiчно», i це означае не лише неповнiстю, недоконано у будь-якому можливому сенсi, а саме те, що приписуе презентацiя через вiдтiнювання. Певна рiч необхiдно дана в простих «способах явища», при цьому в схопленнi ядро «насправдi презентованого» необхiдно оточене горизонтом невластивоi «спiвданостi» i бiльш-менш невиразноi невизначеностi. І сенс цiеi невизначеностi знов-таки визначено завдяки загальному сенсу сприйнятоi речi взагалi та як такому, тобто завдяки загальнiй сутностi того типу сприйняття, який ми називаемо сприйняттям речi. Адже ця невизначенiсть необхiдно означае можливiсть визначення чiтко приписаного стилю. Вона вказуе на можливi розмаiття сприйняттiв, якi континуально переходять одне в одне, збираються в едностi сприйняття, в якiй континуально тривала рiч в дедалi нових шерегах вiдтiнювань показуе дедалi новi (або у зворотному напрямку – старi) «боки». При цьому поступово насправдi презентуються, отже насправдi даються, невластиво спiвсхопленi моменти, невизначеностi дiстають визначення, аби потому самим перетворитися на яснi даностi; звичайно, ясне навпаки знову переходить у неясне, презентоване в непрезентоване тощо. У такий спосiб бути in infinitum недосконалим притаманно нескасовнiй сутностi кореляцii речi та сприйняття речi. Якщо сенс речi визначаеться через даностi сприйняття речi (а що ще може визначати сенс?), тодi вiн вимагае такоi недоконаностi, необхiдно вказуе нам на континуально единi зв’язки можливих сприйняттiв, якi простягаються вiд якогось здiйсненого сприйняття в нескiнченно багатьох напрямках у систематично чiтко врегульований спосiб, причому до нескiнченностi в будь-якому напрямку, що завжди скерований певною еднiстю сенсу. Завжди принципово залишаеться горизонт невизначеностi, яка може бути визначена, ми можемо стало просуватися в досвiдi, стало продовжувати тривання актуальних сприйняттiв тiеi ж самоi речi. Жоден Бог не може в цьому щось змiнити, так само як те, що 1 + 2 = 3, або те, що iснуе якась iнша сутнiсна iстина. Узагалi варто ще зауважити, що трансцендентне буття будь-якого гатунку, зрозумiле як буття для певного Я, може бути даним лише як рiч, тобто лише завдяки явищам. Інакше воно було би буттям, яке також могло би бути iманентним; але те, що можна сприйняти iманентно, можна сприйняти лише iманентно. Тiльки якщо припускатися описаних вище й прояснених тепер помилок, можна вважати можливим, що те саме одного разу може бути даним завдяки явищу, у формi трансцендентного сприйняття, а iншого – завдяки iманентному сприйняттю. Та спочатку ми увиразнимо ще один специфiчний момент контрасту мiж рiччю та переживанням. Ми сказали, що переживання не презентуеться. Це означае, що сприйняття переживання е простим баченням чогось даного (або такого, що мае бути даним) в сприйняттi як «абсолют», а не iдентичним, що вiдтiнюеться в рiзних способах явлення. Тут утрачае сенс усе, що ми сказали про данiсть речi, i це мае стати цiлковито ясним в усiх подробицях. Чуттеве переживання не вiдтiнюеться. Якщо я дивлюся на нього, то маю абсолют, вiн не мае жодних бокiв, якi можуть подеколи поставати так, а подеколи – iнакше. Думаючи, я можу думати про це iстинне або хибне, але те, що постае у споглядальному поглядi, е абсолютним зi своiми властивостями, своею iнтенсивнiстю тощо. Натомiсть звук скрипки з його об’ективною iдентичнiстю даний через вiдтiнювання, вiн мае змiннi способи явлення. Вони змiнюються залежно вiд того, наближаюся я до скрипки чи вiддаляюся вiд неi, перебуваю я сам у концертнiй залi чи слухаю через зачиненi дверi тощо. Щодо жодного способу явлення не можна висувати претензiю на те, що вiн дае щось абсолютне, хоча один iз них у рамках моiх практичних iнтересiв мае перевагу як нормальний: у концертнiй залi, на «правильному» мiсцi я чую «сам» звук так, як вiн «насправдi» звучить. Так само ми говоримо про вiзуальний вимiр кожноi речi, що мае нормальний вигляд; ми говоримо про колiр, форму, про цiлу рiч, яку бачимо в нормальному денному освiтленнi й у нормальнiй орiентацii щодо нас, що такими насправдi е рiч, колiр тощо. Втiм, це указуе лише на певний вид другорядноi об’ективацii в рамцях загальноi об’ективацii речi; в чому легко переконатися. Адже ясно, що якщо ми збережемо лише «нормальний» спосiб явлення i вiдкинемо iншi розмаiття явищ й iстотний зв’язок iз ними, то вiд сенсу даностi речi нiчого не залишиться. Отже, ми стверджуемо: якщо сутностi даностi через явища притаманно те, що всi вони дають рiч не як абсолют, а в однобiчнiй презентацii, сутностi iманентноi даностi притаманно давати саме абсолют, який не може поставати з окремих бокiв i вiдтiнюватися. Отже, очевидно, що самi вiдтiнювальнi змiсти вiдчуття, якi реально належать до переживання сприйняття речi, хоча й функцiонують для iншого як вiдтiнювання, але самi вже не данi через вiдтiнювання. Вiзьмемо до уваги ще одну вiдмiннiсть. Переживання також нiколи не сприймаеться повнiстю, його нiколи не можна схопити в його цiлковитiй едностi. За власною сутнiстю воно е потоком, плин якого ми можемо вiдтворити, спрямовуючи на нього рефлексiйний погляд iз Тепер-пункту, коли його минулi вiдтинки вже втраченi для сприйняття. Усвiдомлення безпосередньо завершеного ми маемо лише у формi ретенцii, тобто у формi зворотного погляду у спогадi. І зрештою, весь мiй потiк переживань е еднiстю переживань, що ii неможливо повнiстю схопити у сприйняттi, яке «пливе у ньому». Проте ця неповнота, або «недоконанiсть», яка притаманна сутностi сприйняття переживання, принципово вiдрiзняеться вiд тiеi, яка притаманна сутностi «трансцендентного» сприйняття, сприйняття через вiдтiнювальну презентацiю, через щось на кшталт явища. Усi способи даностi та вiдмiнностi мiж ними, якi ми знаходимо у сферi сприйняття, входять у репродуктивнi модифiкацii, але в модифiкований спосiб. Речовi репрезентацii репрезентують через презентацii, у яких самi вiдтiнювання, схоплення й вiдповiдно цiлi феномени наскрiзь репродуктивно модифiкуються. Ми маемо також репродукцii й акти репродуктивного споглядання переживань у спосiб репрезентацii i рефлексii в репрезентацii. Звичайно, ми не знаходимо тут нiчого вiд репродуктивних вiдтiнювань. Додаймо ще один момент контрасту. Сутностi репрезентацiй притаманна поступова змiна вiдносноi ясностi або неясностi. Очевидно, що й ця вiдмiннiсть доконаностi не мае нiчого спiльного з вiдмiннiстю, що пов’язана з данiстю через вiдтiнювальнi явища. Яснiсть бiльш-менш ясного уявлення не зазнае поступового вiдтiнювання, а саме – у визначеному для нашоi термiнологii сенсi, вiдповiдно до якого просторова форма, кожна його властивiсть, а отже, вся «явлена рiч як така» розмаiто вiдтiнюеться – байдуже, чи е уявлення ясним, а чи неясним. Репродуктивне уявлення речi мае рiзнi можливi рiвнi ясностi, а саме – для кожного способу вiдтiнювання. Ми бачимо, що йдеться про вiдмiнностi, якi перебувають у рiзних вимiрах. Також очевидно, що вiдмiнностi, якi ми встановлюемо в самiй сферi сприйняття мiж ясним i неясним, чiтким i нечiтким баченням, хоча й мають певну аналогiю зi щойно зазначеними вiдмiнностями ясностi, оскiльки в обох випадках iдеться про поступове збiльшення i зменшення повноти даностi уявленого, але й цi вiдмiнностi належать до рiзних вимiрiв. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/edmund-guserl/ideyi-chistoyi-fenomenologiyi-i-fenomenologichnoyi-filosofiy/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 E. Husserl, «Logische Untersuchungen», 2 Bde., 1900 i 1901. 2 У статтi «Фiлософiя як строга наука»// Logos, Bd. I, S. 316–318 (особливо варто взяти до уваги поняття досвiду на с. 316). Див. також докладне пояснення, присвячене стосунку мiж феноменологiею та дескриптивною психологiею у моiй «Доповiдi про нiмецькi тексти про логiку в 1895–99 роках»// Archiv f. system. Philosophie, Bd. IX (1903), S. 397–400. Я i сьогоднi не можу сказати про це iнакше. 3 Тут ми не розповiдаемо жодних iсторiй. Тому, коли йдеться про первиннiсть, не треба думати про психологiчно-каузальну або iсторичну генезу. Далi стане зрозумiло, який iнший сенс ми маемо на увазi. Втiм, кожен вiдразу вiдчувае, що передування емпiрично-конкретного пiзнання фактiв будь-якому iншому, наприклад математично-iдеальному пiзнанню, не мусить мати жодного об’ективного часового сенсу. 4 Поняття Wesenserschuung перекладено як «убачання сутностей». Майже синонiмiчне з ним поняття «Wesensschauung» – як «бачення сутностей», а поняття «Erschaute», тобто те, що в цих актах вбачаеться, як «убачене». Надалi поняттям «убачання» перекладаеться також нiмецьке слово «Einsicht» а словосполукою «процес убачання» – слово «Einsehen» (див. також коментар ХІІ до Четвертоi частини). 5 Наскiльки в наш час психологiчним дослiдникам важко прийняти це просте i фундаментальне розумiння, демонструе ворожа полемiка О. Кюльпе з моiм вченням про категорiальне споглядання у творi «Реалiзацiя» І (1912), с. 127, який я щойно отримав. Менi шкода, що мене не зрозумiв такий видатний вчений. Утiм, критична вiдповiдь неможлива з огляду на те, що нерозумiння е таким повним, що вiд сенсу моiх тверджень не залишилося нiчого. 6 Тут нiмецьке поняття «Bewu?tsein» перекладено не як «свiдомiсть», а як «усвiдомлення», оскiльки в цьому разi Гусерлю йдеться не про свiдомiсть загалом, а про окремий акт свiдомостi. Надалi в перекладi дотримана така стратегiя: нiмецьке поняття «Bewu?tsein» перекладаеться як «свiдомiсть», коли йдеться про загальне поняття, що охоплюе всi можливi акти, i украiнським вiдповiдником «усвiдомлення», коли йдеться про окремий акт свiдомостi. 7 У «Логiчних дослiдженнях» я використовував слово «iдеацiя» для позначення вбачання первинноi даностi сутностi та здебiльшого навiть адекватного вбачання. Але, очевидно, потрiбне ширше поняття, яке охоплюе будь-яке усвiдомлення, яке просто i безпосередньо спрямоване на сутнiсть i схоплюе та покладае ii, зокрема i «темне», позаяк уже не споглядальне усвiдомлення. 8 Див. мою статтю в «Logos» I, S. 315. 9 Про iдею чистоi логiки як mathesis universalis див. останнiй роздiл І тому «Логiчних дослiджень». 10 Щодо цього див. частину ІІІ, роздiл 1, § 72. 11 Див.: «Логiчнi дослiдження», ІІ том, 3 дослiдження, § 11–12. 12 Щодо розрiзнення логiчних категорiй на категорii значення i формально-онтологiчнi категорii див.: «Логiчнi дослiдження», І том, § 67. Категорiям цiле i частина спецiально присвячено 3 дослiдження ІІ тому. – Тодi я ще не наважився прийняти проблемний через iсторичнi причини вираз «онтологiя», я позначив це дослiдження (там само, с. 222 першого видання) як частину «апрiорноi теорii предметiв як таких», що А. фон Майнонг скорочено виражае словом «теорiя предмета». Тепер на противагу цьому я вважаю, що через певнi змiни, якi вiдбулися, правильно було би знову надати чинностi старому виразу «онтологiя». 13 Див.: «Логiчнi дослiдження», ІІ том, 6 дослiдження, 2 роздiл, зокрема § 46–47. 14 Детальнiшу розробку дуже важливоi для вчення про форми значень – цiеi засадовоi частини «апрiорноi граматики» – теорii «синтаксичних форм» i «синтаксичних матерiалiв» можна буде знайти в публiкацii моiх чотирирiчних лекцiй про чисту логiку. Про «чисту» граматику та загальнi завдання вчення про форми значень див.: «Логiчнi дослiдження», ІІ том, 4 дослiдження. 15 Див. докладнi аналiзи в «Логiчних дослiдженнях», ІІ, 3 дослiдження, зокрема, в дещо покращеному викладi, в новому виданнi (1913). 16 Щодо характерного поняття скептицизму див.: «Пролегомени до чистоi логiки», «Логiчнi дослiдження» І, § 32. 17 Див.: «Логiчнi дослiдження», І, зокрема роздiли 4 i 5. 18 Див.: «Логiчнi дослiдження» ІІ, 6 дослiдження, § 45 i наступнi, а також вище у § 3. 19 Мiркування, якi наявнi, наприклад, у щойно опублiкованому пiдручнику з психологii Ельзенганса, с. 289 i наступнi, на мою думку, е психологiчними фiкцiями без щонайменшого фундаменту у феноменах. 20 Навiть доброзичлива полемiка щодо «Логiчних дослiджень» i моеi статтi в «Логосi», на жаль, великою мiрою вiдбуваеться на цьому рiвнi (Гусерль мае на увазi статтю «Фiлософiя як строга наука», яка вийшла друком 1911 року в часописi «Логос». – Примiтка перекладача). 21 Див. до цього феноменологiчнi аналiзи у подальших роздiлах цiеi працi. 22 Форономiя – застарiла назва для роздiлу фiзики, у якому вивчаеться рух. У сучаснiй науковiй мовi замiсть нього вживаеться термiн «кiнематика». 23 Словом «притямний» пропоную перекладати нiмецький прикметник «wach», вiд якого походять iменники «Wachheit», «Wachsein», що iх я пропоную перекладати iменником «притямнiсть». По-перше, поширений в украiнськiй мовi iменник «неспання», що мае те саме значення, надае цьому стану похiдний вiд стану спання сенс, а для феноменологiчноi концепцii свiдомостi дуже важлива акцентуацiя первинностi саме стану притямностi. По-друге, вiд iменника «неспання» неможливо утворити прикметник. Це рiшення менi пiдказала редакторка мого перекладу твору Альфреда Шюца та Томаса Лукмана «Структури життесвiту» Свiтлана Іващенко. На жаль, це вiдбулося вже пiсля того, як перше видання цiеi книжки вийшло друком (Див.: Шюц А., Лукман Т. Структури життесвiту; [пер. з нiм. i пiслямова В. Кебуладзе]. – К.: Украiнський центр духовноi культури, 2004. – 558 с.). У другому покращеному виданнi цього перекладу в серii «Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки» вжито слова «притямний» i «притямнiсть» (Див.: Шюц А., Лукман Т. Структури життесвiту; [пер. з нiм. i пiслямова В. Кебуладзе]. – Харкiв: Фолiо, 2018. – 540 с. – (Б-ка класичноi свiтовоi науковоi думки)). 24 Це множина вiд латинського iменника «animal» («жива iстота»). Але Гусерль пише цей iменник з великоi лiтери, в такий спосiб доместифiкуючи його, адже в нiмецькiй, на вiдмiну вiд латини, iменники пишуться з великоi лiтери. Тому я вирiшив не зберiгати написання латинкою i не перекладати це слово з латини, а доместифiкувати його, написавши кирилицею. Вiдповiдно до такоi стратегii перекладу прикметник «animalisch» доместифiковано як «анiмальний». 25 Див. вище: § 15, с. 40–41. 26 Див. вище: § 35, зокрема с. 75–76. 27 Тут, як i взагалi в цьому творi, ми вживаемо слово «принципово» в строгому сенсi у зв’язку з найбiльшою i тому найрадикальнiшою сутнiсною загальнiстю, тобто сутнiсною необхiднiстю. 28 Mutatis mutandis (лат.) – з вiдповiдними змiнами. 29 У моiх Гетингенських лекцiях (а саме, починаючи вiд лiтнього семестру 1904) я замiнив покращеним неповний розгляд зав’язкiв цих простих i фундованих споглядань, який я (перебуваючи ще пiд надто великим впливом панiвних у психологii поглядiв) здiйснив у «Логiчних дослiдженнях», i докладно сповiстив про своi подальшi дослiдження – якi, до речi, за цей час вплинули на термiнологiю i змiст спецiальноi лiтератури. Я сподiваюся, що у наступних томах «Щорiчника» зможу оприлюднити цi та iншi дослiдження, на якi вже давно спираюся в лекцiях.