Піднесення

Пiднесення Стiвен Edwin Кiнг Мене звуть Скотт Керi. І останнiм часом я почав худнути. Ви подумаете: «Ну й що тут такого незвичайного?» Рiч у тому, що з кожним днем я легшаю i легшаю, але не змiнююся зовнi. Одного дня я можу просто вiдiрватися вiд землi i… Розумiете? Мiй лiкар каже: будемо спостерiгати за ситуацiею. Я не знаю, що це – хвороба чи якась аномалiя. У цьому мiстечку завжди вiдбувалися дивнi речi. І тепер вони вiдбуваються зi мною… Стiвен Кiнг Пiднесення З думкою про Рiчарда Метiсона Перекладено за виданням: King S. Elevation: A Novel / Stephen King. – New York: Scribner, 2018. – 160 p. Обережно! Ненормативна лексика! © Stephen King, 2018 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2019 Роздiл 1 Втрата ваги Скотт Керi постукав у дверi кондомiнiуму Еллiсiв, i Боб Еллiс (усi в районi Гайленд-Акрз досi називали його просто Доктор Боб, хоча вiн уже п’ять рокiв як пiшов на пенсiю) впустив його. – О, це ти, Скотте. Акурат о десятiй. Із чим прийшов? Скотт був кремезним чоловiком, чистих шiсть футiв чотири дюйми[1 - ? 193 см. (Тут i далi прим. пер.)], з невеликим черевцем. – Сам не до кiнця розумiю. Можливо, нiчого, але… Є одна проблема. Сподiваюся, не дуже серйозна, але все може бути. – Така проблема, яку ти не хочеш обговорювати зi своiм лiкарем? Еллiс мав сiмдесят чотири роки. А ще рiденьке срiблясте волосся i ледь помiтну кульгавiсть, яка, проте, не особливо заважала йому на тенiсному кортi. А саме там вони зi Скоттом познайомились i стали друзями. Не близькими, але так, просто друзями. – О, до лiкаря я ходив, – заперечив Скотт, – повнiстю обстежився. Давно вже це треба було зробити. Кров, сеча, простата, вiд i до. Усе перевiрили. Холестерин трiшки зависокий, але все в межах норми. Я боявся, чи то не дiабет. На це найбiльше натякав «ВебЕмДi»[2 - WebMD – мобiльний додаток, одна з функцiй якого – визначати ймовiрнi захворювання на основi внесених туди даних про симптоми.]. Принаймнi доки Скотт не дiзнався про одяг. Тiеi штуки з одягом не було на жодному сайтi, нi медичному, нi iншому. Це точно нiяк не стосуеться дiабету. Еллiс провiв його до вiтальнi, з еркерного вiкна якоi було видно чотирнадцятий майданчик для гольфу закритого котеджного мiстечка Касл-Рок, де тепер жили вони з дружиною. Доктор Боб i сам час вiд часу був не вiд того, щоб позаганяти м’ячики в лунки, але бiльше полюбляв тенiс. Гольф любила Еллiсова дружина, i Скотт пiдозрював, що саме тому вони живуть тут, коли не зимують у себе в схожiй, спортивно оснащенiй резиденцii у Флоридi. – Якщо думаеш, де Майра, то вона в Методистському жiночому об’еднаннi, – пояснив Еллiс. – Принаймнi менi так здаеться, хоча, може, i в одному з тих ii мiсцевих комiтетiв. Завтра iде в Портленд на засiдання Мiкологiчного товариства Новоi Англii. Скаче як вужиха на пательнi. Скидай куртку, сiдай i розказуй, що там у тебе. Хоча був лише початок жовтня, не дуже холодно, Скотт прийшов у парцi «Норт-Фейс». Коли вiн скинув ii й поклав поруч себе на диванi, у кишенях щось дзвiнко забряжчало. – Кави хочеш? Чаю? Там, здаеться, ще е ранкова випiчка, якщо… – Я втрачаю вагу, – перебив його Скотт. – От iз чим я прийшов. Трохи смiшно, знаеш. Ранiше я навiть не пiдходив до ваг у ваннiй, бо останнi рокiв десять мене не надто цiкавили новини, якi тi менi приносили. А тепер це перше, що я роблю з самого ранку. Еллiс кивнув. – Ясно. Скотт подумав, що кому-кому, а йому немае сенсу уникати ваг у ваннiй; бабуся назвала б Доктора Боба «навощеною ниточкою». Вiн, скорiш за все, проживе ще рокiв iз двадцятку, якщо не випаде якась шалена карта. Можливо, навiть i до сотнi дотягне. – Я добре розумiю, що таке синдром уникнення ваг, постiйно таке бачив у людей до того, як вийшов на пенсiю. Бували i протилежнi випадки – нав’язливе зважування. Здебiльшого в людей з булiмiею й анорексiею. Ти взагалi пiд цi категорii не пiдпадаеш. – Доктор нахилився вперед, стиснувши долонi мiж кiстлявими стегнами. – Ти ж розумiеш, що я на пенсii, так? Можу дати якусь пораду, але рецепта не випишу. І порада моя, напевно, буде пiти назад до свого лiкаря i викласти все це йому. Скотт усмiхнувся. – Пiдозрюю, що мiй лiкар одразу захоче замкнути мене в лiкарнi для рiзних перевiрок, а минулого мiсяця я дiстав серйозне замовлення – дизайн сайтiв для мережi крамниць. Не вдаватимуся в деталi, але чек там жирний. Дуже пощастило дiстати цю халтурку. Це для мене великий крок, зможу працювати навiть тут, у Касл-Року. От у чому краса комп’ютерноi ери. – Але не зможеш працювати, якщо зляжеш, – сказав Еллiс. – Розумний ти чоловiк, Скотте, i я, звiсно, впевнений, що ти знаеш: втрата ваги – це ознака не лише дiабету, але й раку. Окрiм усього iншого. Скiльки ти втратив? – Двадцять вiсiм фунтiв[3 - ? 12,7 кг.]. – Скотт визирнув з вiкна i задивився на бiлi гольф-кари, що рухалися по зеленiй травi пiд блакитним небом. Якби це сфотографувати, свiтлина б запросто опинилася на сайтi Гайленд-Акрз. Скотт був упевнений, що сайт вони мають (зараз у всiх вiн е, навiть придорожня будка, де яблука й кукурудзу продають, мае свiй сайт), але таких вiн не робить. Вiн перейшов на дещо бiльше. – Наразi. Боб Еллiс розплився в усмiшцi, демонструючи досi власнi зуби. – Це немало, так, але, думаю, нiчого страшного. Як для такого здоровила, ти непогано рухаешся на кортi i працюеш у спортзалi, а завелика вага навантажуе не лише серце, але й загалом усе. Це ти, думаю, й так знаеш. Із «ВебЕмДi». – На цьому вiн закотив очi, а Скотт усмiхнувся. – Скiльки зараз важиш? – А вгадай, – вiдповiв Скотт. Боб розсмiявся. – Тут тобi що, сiльський ярмарок? Але в мене «к’юпi» вже скiнчилися[4 - На американських ярмарках грають у гру «Вгадай, скiльки я важу». Один iз типових подарункiв у грi – лялька марки Kewpie.]. – Скiльки часу ти пропрацював лiкарем? Рокiв тридцять п’ять? – Сорок два. – То не прибiдняйся, ти зважував пацiентiв тисячi разiв. – Скотт пiдвiвся, довготелесий, iз широким тулубом, одягнений у джинси, фланелеву сорочку i взутий у потертi черевики «Джорджiя Джаентс». Вiн бiльше скидався на лiсника чи доглядача коней, нiж на веб-дизайнера. – Вгадай, скiльки я важу. А долю мою вгадуватимеш пiзнiше. Доктор Боб змiряв професiйним поглядом усi сiмдесят шiсть дюймiв Скотта Керi – чи, радше, сiмдесят вiсiм, якщо в чоботях[5 - ? 193 i 198 см.]. Звернув увагу на випин живота над ременем i довгi м’язи стегна, накачанi витиском ногами та гак-присiданнями на тренажерах, яких сам Доктор Боб тепер уникав. – Розстебни сорочку i тримай. Скотт так i зробив, продемонструвавши сiру футболку з написом «СПОРТИВНЕ ВІДДІЛЕННЯ УНІВЕРСИТЕТУ МЕЙНУ» спереду. Боб побачив широкi груди, мускулястi, але вже iз зародками тих жирових вiдкладень, якi дошкульнi дiти люблять називати мужецицьками. – Я б сказав… – Еллiс зупинився, вже зацiкавившись таким викликом. – Я б сказав, двiстi тридцять п’ять. Може, двiстi сорок. Що означае: ти, напевно, важив десь двiстi сiмдесят[6 - ? 106,6 кг; 108,9 кг; 122,5 кг.] перед тим, як почав худнути. Мушу сказати, на кортi ти нормально так носився. Я б не подумав, що так багато. Скотт пригадав, який щасливий був, коли зрештою цього мiсяця зiбрався з силами i став на ваги. Навiть радiсний. Рiвномiрне зниження ваги вiдтодi тривожило його, так, але зовсiм трохи. Ота чудасiя з одягом – ось коли тривога змiнилася страхом. Тут i без «ВебЕмДi» зрозумiло, що та штука з одягом не просто дивна; вона, бляха, otrе[7 - Otrе – надзвичайний (фр.).]. Надворi повз будинок прокотився гольф-кар. Усерединi сидiли двое чоловiкiв середнього вiку, один у рожевих штанях, другий у зелених, обидва повнуватi. Скотт подумав, що iм би бiльше пiшло на користь висiсти з гольф-кара i натомiсть походити пiд час гри. – Скотте? – озвався Доктор Боб. – Ти тут чи вже зник? – Я тут, – вiдповiв Скотт. – Коли ми востанне грали в тенiс, я дiйсно важив двiстi сорок. Знаю, бо тодi вперше став на ваги. Вирiшив, що настав час скинути кiлька фунтiв. Почав уже зовсiм видихатися до третього сету. Але станом на сьогоднiшнiй ранок я важу двiстi дванадцять[8 - ? 96,2 кг.]. Вiн знову сiв бiля своеi парки (яка ще раз задзвенiла). Боб уважно подивився на нього. – Як на мене, ти не можеш важити двiстi дванадцять фунтiв, Скотте. Ти менi вибач, але виглядаеш набагато важчим. – І здоровим? – Так. – Не хворим? – Нi. Я суджу лише зовнi, але… – Маеш ваги? Звiсно ж, маеш. Ходiмо перевiримо. Доктор Боб ще якусь мить дивився на нього, загадуючись, чи Скоттова проблема насправдi не в сiрiй речовинi над бровами. З його досвiду, здебiльшого через вагу нервують жiнки, але i з чоловiками трапляеться. – Добре, ходи за мною. Боб повiв його до кабiнету, обставленого книжковими полицями. На однiй стiнi в рамцi висiло анатомiчне зображення людини, на iншiй – вервиця дипломiв. Скотт задивився на прес-пап’е мiж Еллiсовим комп’ютером i принтером. Боб прослiдкував за його поглядом i засмiявся. Вiн пiдняв череп зi столу i кинув його Скоттовi. – Це пластик, а не кiстка, тож не турбуйся, якщо впустиш. Подарунок вiд старшого внука. Йому тринадцять, i, на мою думку, це такий собi «вiк незграбних подарункiв». Ставай отуди, подивимося, що там у тебе. У кутку стояли схожi на портал крана ваги, на яких можна було рухати два важки, один великий i один маленький, щоб вирiвняти сталеву рейку. Еллiс погладив пристрiй. – Коли я закрив офiс у центрi, лишив собi тiльки анатомiчне зображення на стiнi й оце. «Сека», найточнiшi медичнi ваги в iсторii. Дружина подарувала багато рокiв тому, i ти менi повiр: ii подарунки нiколи не бувають незграбними. Чи дешевими. – Настiльки точнi? – Скажiмо так: якщо я зважу двадцятип’ятифунтовий пакет борошна i ваги покажуть, що вiн важить двадцять чотири, то я пiду назад до «Геннафорда» й вимагатиму вiдшкодування. Знiми черевики, щоб вага була точна. А куртку ти для чого припер? – Побачиш. – Черевикiв Скотт не скинув, натомiсть натягнув куртку пiд акомпанемент дзенькоту з кишень. Тепер, не просто повнiстю одягнений, а одягнений на значно холоднiший день, нiж сьогоднi, вiн став на ваги. – Поiхали. Зважаючи на черевики й куртку, Боб посунув противагу аж до позначки 250, тодi почав рухати ii назад, спочатку пхав, тодi трiшки поштовхував. Голка планки балансу не пiднiмалася на позначках 240, 230 i 220, що Докторовi Бобу здалося чимось неможливим. Не в куртцi й черевиках рiч – Скотт Керi просто виглядав важчим. Можливо, вiн помиляеться на кiлька фунтiв у розрахунку, але вiн зважив занадто багато ожирiлих чоловiкiв i жiнок, щоб настiльки промахнутися. Планка збалансувалася на 212 фунтах. – А щоб мене качка копнула, – промимрив Доктор Боб. – Треба вiддати на калiбрування. – Я так не думаю, – заспокоiв його Скотт. Вiн злiз iз ваг, засунув руки в кишенi куртки. З кожноi дiстав по жменi четвертакiв. – Роками вiдкладав iх у старому нiчному горщику. Коли Нора пiшла, вiн був майже повний. У мене десь по п’ять фунтiв металу в кожнiй кишенi, а мо’ й бiльше. Еллiс промовчав. Вiн утратив мову. – Тепер розумiеш, чому я не хотiв iти до Адамса? – Скотт висипав монети назад у кишенi, якi озвалися радiсним брязкотом. Еллiс нарештi здобувся на голос. – Так, перевiрмо, чи я все правильно зрозумiв – ти стiльки ж важиш удома? – Фунт до фунта. У мене пiдлоговi ваги «Озерi», можливо, не такi крутi, як ця крихiтка, але я перевiряв, вони точнi. А тепер ще глянь на оце. Зазвичай, коли я роздягаюся, то роблю це пiд музику для стриптизу, та оскiльки ми вже робили це разом у роздягальнi клубу, думаю, можна й без неi. Скотт зняв парку i повiсив ii на спинку крiсла. Тодi, то однiею, то другою рукою тримаючись за стiл Доктора Боба, вiн скинув черевики. Затим пiшла фланелева сорочка. Вiн розстебнув ремiнь, зняв джинси й залишився в самих боксерках, футболцi та шкарпетках. – Можу й це скинути, – промовив вiн, – але, думаю, я достатньо роздягнувся. Бо от розумiеш, що мене налякало. Оця штука з одягом. Саме тому я й захотiв поговорити з другом, який умiе тримати рот на замку, а не зi звичайним лiкарем. – Скотт указав на одяг i взуття на пiдлозi, тодi на парку з вiдвислими кишенями. – Як думаеш, скiльки оте все важить? – З монетами? Фунтiв чотирнадцять мiнiмум. Можливо, всi вiсiмнадцять. Хочеш зважити? – Нi, – вiдповiв Скотт. Вiн знову став на ваги. Рухати важки не довелося. Планка збалансувалася на 212 фунтах. * * * Скотт одягнувся, й вони повернулися до вiтальнi. Доктор Боб хлюпнув iм обом трохи «Вудфорд Резерв», i, хоча була лише десята ранку, Скотт не вiдмовився. Вiн перевернув свою склянку одним ковтком, i вiскi розпалило приемний вогник у нутрi. Еллiс зробив два маленькi пташинi ковтки, нiби перевiряв якiсть, а тодi ликнув решту. – Це ж неможливо, ти розумiеш, – сказав вiн, вiдставляючи порожню склянку на приставний столик. Скотт кивнув. – Це ще одна причина, чому я не хотiв говорити з лiкарем Адамсом. – Тодi це опинилося б у системi, – сказав Еллiс. – Пiдтверджений факт. І так, вiн би наполягав, щоб ти пройшов обстеження, аби перевiрити, що саме з тобою дiеться. Хоча спiврозмовник цього не сказав, Скотт зрозумiв, що «наполягав» – надто м’яке слово. На думку йому спало, що в кабiнетi Адамса прозвучало б щось на кшталт «забрати пiд варту». Саме тому вiн вирiшив уникнути розголосу й поговорити натомiсть iз другом-лiкарем на пенсii. – Ти виглядаеш на двiстi сорок, – озвався Еллiс. – І почуваешся теж? – Не зовсiм. Я почувався трохи… хм-м… туптавим, коли важив дiйсно двiстi сорок. Здаеться, такого слова не iснуе, але це найкраще, що я можу придумати. – Думаю, це хороше слово, – сказав Еллiс, – е воно в словнику чи нема. – Тут рiч не в тому, що я важив забагато, хоча знав, що так i було. Це, а ще вiк i… – Розлучення? – м’яко запитав Еллiс найбiльш докторбобiвським голосом. Скотт зiтхнув. – Ну так, i це, звiсно. Чималу таку тiнь воно кинуло на мое життя. Зараз усе налагодилось, я в нормi, але воно досi там сидить. Про це не брехатиму. Хоча фiзично я нiколи не почувався зле, займався в залi тричi на тиждень, нiколи не задихувався аж до третього пiдходу, але почувався просто… ну, знаеш, туптавим. Тепер цього нема, принаймнi настiльки. – Бiльше енергii. Скотт подумав, тодi похитав головою. – Не зовсiм. Бiльше схоже на те, нiби та енергiя, що в мене е, несеться кудись далi. – Млявiсть? Утома? – Нiчого такого. – Втрата апетиту? – Жеру як коняка. – Ще одне запитання, вибачай, але мушу спитати. – Та питай. Що завгодно. – Це ж не якийсь розiграш? Ти ж не вирiшив просто пiдколоти старого ескулапа? – Звичайно, нi, – вiдповiв Скотт. – Думаю, я можу й не питати, чи бували в тебе схожi випадки, але, може, ти раптом читав про щось таке? Еллiс похитав головою. – Я, як i ти, тепер весь час думаю про одяг. І про тi четвертаки у тебе в кишенях куртки. «Ласкаво просимо до клубу», – подумав Скотт. – Люди не важать однаково голими й одягнутими. Це ж аксiома, як гравiтацiя. – Може, е якiсь медичнi сайти, де ти б мiг подивитися, чи бували такi випадки, як у мене? Або принаймнi схожi? – Сайти е, i я подивлюся, але зразу тобi скажу, що нiчого подiбного там не буде. – Еллiс вагався. – Тут рiч не в моему досвiдi, такого досвiду взагалi в iсторii людства не було. Блiн, це ж неможливо, от що я хочу сказати. Якщо це так, якщо твоi й моi ваги працюють правильно, то я не можу вiрити в протилежне. Що з тобою сталося, Скотте? Звiдки це взялося? Тебе… не знаю, опромiнило десь? Може, надихався якимось дешевим спреем проти комах? Подумай. – Та я вже думав. Поки що менi нiчого на думку не спадае. Точно знаю одне: оце поговорив з тобою – i менi вже краще. Хоч не сиджу й сам собi тим голову не морочу. – Скотт пiдвiвся й узяв куртку. – Ти куди? – Додому. Маю ще над тими сайтами працювати. Серйозна робота. Хоча, чесно тобi скажу, не така вже й серйозна, як здавалося ранiше. Еллiс провiв його до дверей. – Кажеш, що вага в тебе падае стабiльно. Повiльно, але стабiльно. – Ага. Десь по фунту на день. – І не мае значення, скiльки iси? – Нi, – вiдповiв Скотт. – А якщо це продовжиться? – Не продовжиться. – Звiдки знаеш? Це ж за межами досвiду людства. На це Доктор Боб не мав що вiдповiсти. – Ти про це не базiкай, Бобе. Будь ласка. – Та не базiкатиму, якщо присягнешся, що триматимеш мене в курсi. Я хвилюватимусь. – Звiсно, триматиму. Вони стали на ганку й задивилися на денний краевид. Гарний день. Осiнь сягнула апогею, пагорби палали вiдтiнками жовтого й червоного. – Ну, вiд великого до смiшного, як то кажуть… – озвався Доктор Боб. – То як там справи з тими ресторанними ледi на твоiй вулицi? Чув, маете якiсь проблеми. Скотт не поцiкавився тим, де Еллiс про це почув; Касл-Рок – мiстечко маленьке, чутки тут швидко розходяться. «Тим бiльше, – подумав вiн, – дружина лiкаря на пенсii вiдвiдуе всi можливi мiськi й церковнi комiтети». – Якби мiс Маккомб i мiс Дональдсон почули, що ти називаеш iх «ледi», ти б умить опинився в iхнiх чорних списках. І, враховуючи мою теперiшню проблему, зараз вони мене хвилюють найменше. * * * Через годину Скотт усiвся в кабiнетi свого триповерхового будинку на Касл-В’ю, над самим мiстом. Трохи дорожчi хороми, нiж йому до смаку, але такi хотiла Нора, а Нору хотiв вiн. Тепер вона в Арiзонi, а вiн залишився в домi, завеликому навiть на той час, коли вони були тут удвох. А ще кiт, звiсно. Скотт думав, що iй було важче розпрощатися з Бiллом, анiж iз ним самим. Вiн розумiв, що це трохи по-стервозному, але часто правда саме такою й виявляеться. По центру монiтора великими лiтерами свiтилися слова «МАТЕРІАЛ ДЛЯ ПРОЕКТУ САЙТУ 4 ГОХШИЛЬД-КОН»[9 - Hochschild-Kohn – мережа супермаркетiв у США, що iснувала в 1897–1984 рр.]. Вiн працював не на «Гохшильд-Кон», тi вийшли з бiзнесу ще рокiв сорок тому, але з таким великим проектом краще мати на увазi й хакерiв. Звiдси й такий псевдонiм. Скотт двiчi клацнув – з’явилося зображення давньоi будiвлi магазину «Гохшильд-Кон» (яке згодом змiнить будiвля сучаснiша, яка й належить реальному замовнику). Унизу – напис: «Ви даете натхнення, ми – все решту». Саме це нашвидкуруч вигадане гасло й подарувало йому роботу. Умiння в дизайнi – це одне; натхнення й майстернiсть у створеннi слоганiв – iнше; а коли цi двi навички об’еднуються, з’являеться щось особливе. У Скотта було це щось особливе, а зараз вiн отримав шанс це довести i мав на метi скористатися ним на повну. Зрештою, вiн розумiв, що працюватиме з рекламним агентством, його креслення й графiку якiсь люди пiдрихтують, а от слоган, найпевнiше, залишиться. Бiльшiсть основних iдей залишаться. Вони досить сильнi, щоби встояти пiд натиском кiлькох асiв iз Нью-Йорка. Скотт знову двiчi клацнув, i на екранi з’явилася вiтальня. Кiмната зовсiм порожня; не було навiть елементiв освiтлення. За вiкном виднiвся дерен, який, так склалося, був частиною поля для гольфу Гайленд-Акрз, де Майра Еллiс зiграла чимало iгор. Кiлька разiв Майра грала два на два з колишньою дружиною Скотта, яка тепер живе (i, ймовiрно, грае в гольф) у Флегстаффi. Бiлл Д. Кiт зайшов до кiмнати, сонно нявкнув i потерся йому об ногу. – Скоро поiси, – буркнув Скотт. – Ще кiлька хвилин. – Нiби кiт мае якесь певне поняття про хвилини або час загалом. «Нiби в мене воно е», – подумав Скотт. Час невидимий. На вiдмiну вiд ваги. Хоча, можливо, це не так. Можна вiдчувати вагу – коли забагато чогось несеш, стаеш туптавим – та хiба вага, як i час, не просто людський конструкт? Стрiлки годинника, цифри на вагах у ваннiй – хiба вони не служать просто способом вимiряти невидимi сили, що мають видимий вплив? Слабка спроба загнати в рамки якусь значнiшу реальнiсть за межами того, що реальнiстю вважають звичайнi люди? «Та досить уже, так ти себе до ручки доведеш». Бiлл знову нявкнув, i Скотт повернувся до екрана комп’ютера. Над порожньою вiтальнею висiло поле пошуку зi словами «Оберiть свiй стиль!» Скотт ввiв «ранньоамериканський», екран ожив – не весь одразу, а повiльно, нiби кожен предмет меблiв обирав якийсь обережний покупець i додавав до загальноi картини: крiсла, диван, рожевi стiни, помальованi вiзерунками, а не вкритi шпалерами, годинник «Сет Томас», клаптиковий домашнiй килимок на пiдлозi. Камiн зi слабким приемним полум’ям. Над головою на дерев’яних спицях трималися керосиновi лампи. Таке рiшення було трохи занадто, як на Скотта, але продавцi, з якими вiн мав справу, iх обожнюють i запевнили його, що потенцiйнi покупцi також будуть у захватi. Вiн мiг би оформити iгрову кiмнату, спальню, кабiнет, усе iнше в ранньоамериканському стилi. Або повернутися до поля пошуку та обставити тi вiртуальнi кiмнати в колонiальному, котеджному, стилi гаррiсон або крафтсмен. Сьогоднiшня робота, проте, вимагала стилю королеви Анни. Скотт вiдкрив ноутбук i почав добирати вмеблювання. Через сорок п’ять хвилин Бiлл повернувся, цього разу тручись i нявкаючи набагато завзятiше. – Та добре, добре, – сказав Скотт i пiдвiвся. Вiн пiшов на кухню слiдом за Бiллом Д. Котом, що чимчикував задерши хвоста. У Бiлловiй ходi давалася взнаки котяча весна, та й сам Скотт почувався трохи напружиненим. Вiн насипав Бiлловi в миску «Фрiскiз» i, поки улюбленець наминав, вийшов на переднiй ганок подихати свiжим повiтрям перед тим, як повернутися до м’яких крiсел «Селбi», диванiв «Вiнфрi», комодiв «Гаузз», i все це на знаменитих нiжках королеви Анни. Вiн подумав, що саме такi меблi можна побачити в похоронних залах: важезна херня, що мае здаватися легкою, але що вдiеш, на запах i смак фломастери рiзнi. Скотт вийшов саме в той момент, коли «ледi», як назвав iх Доктор Боб, вибiгали зi своеi пiд’iзноi дорiжки й повертали на В’ю-драйв довгими ногами, що миготiли пiд коротенькими шортами – синiми в Дейрдре Маккомб i червоними в Мiссi Дональдсон. На них були однаковi футболки з рекламою ресторану, який вони вiдкрили в центрi на Карбiн-стрiт. За ними неслися iхнi майже однаковi собаки-боксери, Дам i Дi. Тепер згадалося те, про що заговорив Доктор Боб, коли вони вже прощалися (вiн, мабуть, хотiв просто закiнчити зустрiч на позитивнiй нотi), – мовляв, у Скотта якiсь невеликi проблеми з ресторанними ледi. Так i було. Не якась прикрiсть у стосунках чи мiстична проблема з втратою ваги; бiльше схоже на герпес, що нiяк не минае. З них двох Дейрдре справдi бiсила, завжди зi своею ледь помiтною зарозумiлою посмiшкою – тiею, яка наче благае: «Господи, дай менi сили витерпiти цих дурнiв». Раптом Скоттовi щось спало на думку. Вiн кинувся назад у кабiнет (моторно перестрибнувши через Бiлла, який розвалився в коридорi) i схопив планшет. Дорогою назад до ганку вiдкрив додаток камери. Ганок був засклений, тож Скотта було майже не видно, та й жiнки все одно не звертали на нього уваги. Вони бiгли вздовж грунтового узбiччя на дальньому боцi Драйву, стрижучи яскраво-бiлими кросiвками i розмахуючи хвостиками. Собаки, присадкуватi, проте все одно молодi й досить атлетичнi, трюхикали позаду. Скотт уже двiчi до них заходив з приводу тих псiв, обидва рази розмовляв iз Дейрдре i терпляче витримував ту ледь помiтну зарозумiлу посмiшку, коли вона казала йому, мовляв, дуже сумнiваеться, що iхнi собаки роблять своi справи в нього на газонi. Їхнiй двiр обнесений огорожею, сказала вона, i протягом тiеi приблизно години, коли iх немае («Дам i Дi завжди вдень бiгають зi мною й Мiссi»), собаки дуже гарно поводяться. – Вони, напевно, чують мого кота, – сказав Скотт. – У них боротьба за територiю. Я це розумiю, як розумiю й те, що ви не хочете брати iх на повiдець, коли бiгаете; але я був би дуже вдячний, якщо, коли повертатиметеся з пробiжки, будете перевiряти мiй газон i наводити порядок у разi потреби. – «Наводити порядок», – вимовила Дейрдре, i ii посмiшка здригнулася. – Звучить трохи по-армiйськи, але, може, то лише менi так. – Як хочете, так i називайте. – Мiстере Керi, якiсь собаки, можливо, й роблять своi справи у вас на газонi, але це не нашi собаки. Можливо, вас турбуе щось iнше? Чи не упередження стосовно одностатевих шлюбiв, нi? Скотт ледь не розсмiявся, що було б ознакою поганоi – навiть трампiвськоi – дипломатii. – Зовсiм нi. Це упередження стосовно небажання вступити в якусь несподiванку, яку залишив один iз ваших боксерiв. – Гарно поговорили, – сказала вона, досi з тiею посмiшкою (яка не бiсила його настiльки, як Дейрдре сподiвалась, але таки дратувала), i спокiйно й твердо зачинила дверi в нього перед носом. Уперше за останнi днi та мiстична втрата ваги вилетiла йому з голови, i Скотт спостерiгав, як двiйко жiнок бiжать у його бiк, а пси грайливо вистрибують позаду. Дейрдре i Мiссi балакали на бiгу, смiялися з чогось. Розпашiлi щоки свiтилися потом i здоров’ям. Одразу впадало в очi, що Маккомб бiгае набагато краще i трохи сповiльнюеться, щоб не переганяти партнерку. Вони не звертали жодноi уваги на собак, що важко було б назвати недбалiстю: В’ю-драйв не е осередком транспортного руху, особливо серед дня. І Скотт мусив визнати, що собаки вмiло тримаються осторонь дороги. Принаймнi в цьому було видно, як добре вони видресируванi. «Сьогоднi цього не станеться», – подумав вiн. Завжди так, коли готовий. Хоча було би приемно стерти ту показну посмiшку з обличчя мiс Маккомб… Але таки сталося. Спочатку вбiк звернув один боксер, тодi за ним рушив другий. Дам i Дi забiгли на Скоттiв газон i поприсiдали. Скотт пiдняв планшет i зробив три швидкi фотографii. * * * Того вечора, пiсля ранньоi вечерi, що складалася з миски спагетi карбонара i кусня шоколадного чизкейка, Скотт став на своi ваги «Озерi», сподiваючись, як завжди останнiм часом, що нарештi все буде нормально. Нормально не було. Незважаючи на велику порцiю, яку вiн щойно заковтнув, «Озерi» повiдомили, що його вага знизилася до 210,8[10 - ? 95,5 кг.] фунта. Бiлл спостерiгав за ним з опущеноi кришки унiтаза, акуратно обгорнувши лапи хвостом. – Що ж, – сказав йому Скотт, – маемо те, що маемо, так? Як ранiше говорила Нора, коли поверталася з тих своiх зустрiчей, життя – це те, що ми з ним робимо, а прийняття – ключ до всього. Бiлл позiхнув. – Але ж ми й змiнюемо те, що можемо, правда? Ти тримай оборону. А я пiду завiтаю в гостi. Скотт узяв айпад i пройшов чверть милi до вiдреставрованого фермерського будиночка, де Маккомб i Дональдсон жили протягом останнiх десь восьми мiсяцiв, з того часу як вiдкрили «Святу квасолю». Вiн досить добре знав iхнiй розклад, це вийшло так мимоволi, як довiдуешся, коли приходять i йдуть твоi сусiди; i зараз саме час заскочити Дейрдре наодинцi. Мiссi працювала шефинею в ресторанi й зазвичай iшла починати пiдготовку до вечерi бiля третьоi. Дейрдре, яка виконувала публiчну частину роботи, вирушала о п’ятiй. Скотт мiркував собi, що це вона всiм заправляе i на роботi, i вдома. Мiссi Дональдсон залишала враження милоi сiроi мишки, яка дивиться на свiт крiзь сумiш жаху i захоплення. «З перевагою першого», – подумав вiн. Мабуть, Маккомб вважае себе захисницею Мiссi, а не лише партнеркою? Мабуть. Найпевнiше, що так. Вiн пiднявся сходами й натиснув кнопку дзвiнка. Вiд звуку на задньому дворi загавкали Дам i Дi. Дейрдре вiдчинила дверi. Вона була в гарненькiй сукнi, яка добре прилягала до фiгури, – це справлятиме враження, коли Дейрдре стоятиме за стiйкою адмiнiстраторки й проводитиме гостей до iхнiх столикiв. Очi були ii найкращою рисою, чарiвний вiдтiнок сiро-зеленого, з трохи пiднятими кутиками. – А, це ви, мiстере Керi, – привiталася вона. – Як приемно вас бачити. – З посмiшкою, що насправдi говорила, як нудотно його бачити. – Із задоволенням би вас запросила, але поспiшаю в ресторан. Сьогоднi багато зарезервованих столикiв. Чимало фанатiв падолисту[11 - Leaf peeping (дослiвно «спостереження за листям») – неформальна назва одного з видiв туризму в США, коли люди подорожують, щоб спостерiгати й фотографувати осiнню змiну кольору листя, особливо на пiвночi Новоi Англii та у верхнiх штатах Середнього Заходу.], знаете. – Я вас не затримаю, – сказав Скотт, посмiхаючись на свiй лад. – Просто забiг показати вам оце. Вiн пiдняв айпад, щоб вона могла роздивитися, як Дам iз Дi тандемом серуть на його газонi. Дейрдре довго не зводила очей з фотографii, а посмiшка повiльно гасла. Це подарувало йому набагато менше задоволення, нiж Скотт очiкував. – Добре, – зрештою промовила вона. Штучний наспiв зник iз ii голосу. Без нього вона звучала змученою i старшою за своi роки, якi були десь бiля тридцятки. – Ви виграли. – Я не хотiв вигравати, повiрте. – Вимовивши цi слова, Скотт пригадав одного викладача з коледжу, котрий якось зазначив, що, коли хтось додае до речення «повiрте», варто остерiгатися. – Тодi ви довели, що хотiли. Я не можу зараз пiти до вас i прибрати, а Мiссi вже на роботi; але я про це подбаю, коли зачинимося. Вам не доведеться навiть вмикати свiтло на верандi. Щоб знайти… залишки… менi вистачить вуличного лiхтаря. – Ви не мусите цього робити. – Скотт став почуватися дещо грубим. І якимсь чином неправим. «Ви виграли», так вона сказала. – Я вже все зiбрав. Я просто… – Що? Хотiли на мене трiшки накинути? Якщо так, то мiсiя виконана. Надалi ми з Мiссi бiгатимемо в парку. Вам не обов’язково повiдомляти про нас мiсцевi органи. Дякую i гарного вечора. – Вона почала зачиняти дверi. – Секунду, – спинив ii Скотт. – Будь ласка. Дейрдре глянула на нього крiзь напiввiдчиненi дверi, обличчя не виражало жодних емоцiй. – Я й не думав iти до гицля через кiлька купок собачого лайна, мiс Маккомб. Слухайте, я просто хочу, щоб ми стали добрими сусiдами. Менi лише не сподобалось, як ви вiд мене вiдмахнулися. Не захотiли сприймати серйозно. Гарнi сусiди так не роблять. Принаймнi тут. – О, ми чудово знаемо, як гарнi сусiди роблять, – вiдрiзала вона. – Особливо тут. Ледь помiтна зарозумiла посмiшка повернулась, i, не змiнюючи виразу обличчя, Дейрдре зачинила перед ним дверi. Перед цим, проте, вiн побачив iскорку в ii очах, яка могла означати сльози. «Ми чудово знаемо, як гарнi сусiди роблять», – подумав вiн дорогою вниз по пагорбу. Що, в бiса, це означае? * * * Доктор Боб зателефонував йому за два днi запитати, чи е якiсь змiни. Скотт вiдповiв, що все як ранiше. Вага знизилася до 207,6[12 - ? 94,2 кг.]. – Дуже, блiн, стабiльно. Коли стаю на ваги, почуваюся так, наче дивлюся на одометр автомобiля, в якого милi вiдкручуе назад. – Але жодних змiн у фiзичному вимiрi? Розмiр талii? Розмiр футболки? – У мене досi талiя сорок, а нога мае тридцять четвертий розмiр. Затягувати пасок нема потреби. І вiдпускати теж, хоча жеру мов дроворуб. Яйця, бекон i ковбаса на снiданок. Соуси до всього на нiч. Поглинаю десь зо три тисячi калорiй на день. А то й чотири. Ти щось розвiдував? – Розвiдував, – вiдповiв Доктор Боб. – Поки що можу сказати лише те, що досi не було жодного такого випадку, як у тебе. Є купа медичних висновкiв про людей, у яких метаболiзм перепрацьовуе – таких, котрi iдять, як ти кажеш, мов дроворуби, i все одно худi. Але жодного випадку, щоб людина важила однаково гола i вбрана. – От, i не кажи, – мовив Скотт. Вiн знову заусмiхався. Усмiхався вiн останнiм часом багато, що, мабуть, було безумством, зважаючи на ситуацiю. Вiн втрачае вагу, наче хворий на рак на пiзнiй стадii, але робота йде, як дiти в школу, i вiн ще нiколи не почувався таким радiсним. Інодi, коли потрiбно було зробити паузу в спогляданнi монiтора, вiн вмикав «Мотавн»[13 - Motown Records – американська студiя звукозапису, що вiдiграла важливу роль у популяризацii афроамериканськоi поп-музики. Там починали свою кар’еру свiтовi зiрки, серед яких, наприклад, Стiвi Вандер i Майкл Джексон. Вiдповiдно, йдеться про диски цiеi студii.] i танцював у кiмнатi, а Бiлл Д. Кiт дивився на нього, як на божевiльного. – Ще якiсь новини? – Цього ранку ваги показали рiвно двiстi вiсiм[14 - ? 94,4 кг.]. Зважився одразу пiсля душу, голий. Дiстав iз шафи своi гантелi, двадцятифунтовi, став з ними на ваги. Усе одно двiстi вiсiм. На якусь мить на iншому кiнцi дроту запала тиша, тодi Еллiс озвався: – Ти мене намахуеш. – Та щоб я здох. Знову тиша. Тодi: – Навколо тебе нiби якесь силове поле, що вiдштовхуе масу. Розумiю, ти не хочеш, щоб тебе штрикали у всiлякi мiсця, але це щось цiлком нове. І не якась дрiбниця. Можуть бути наслiдки, якi навiть важко собi уявити. – Я не хочу бути якимсь мутантом, – сказав на це Скотт. – Уяви себе на моему мiсцi. – Може, хоч подумаеш про це? – Я думав, i думав багато. Не маю жодного бажання опинитися в залi слави «Внутрiшнього погляду»[15 - Inside View – вигаданий Стiвеном Кiнгом таблоiд, що спецiалiзуеться на кривавих жорстоких iсторiях про викрадення людей iнопланетянами.], де мiй портрет втиснуть десь помiж Ночельотом[16 - Night Flier – вампiр, персонаж однойменного оповiдання Стiвена Кiнга зi збiрки «Кошмари i сновидiння». Інший персонаж, журналiст, хоче написати статтю про Ночельота для вищезгаданого часопису.] i Слендерменом[17 - Slender Man – вигаданий персонаж, створений у 2009 роцi учасником форуму Something Awful. Виглядае як неприродно високий, худий, безликий гуманоiд у чорному костюмi.]. А ще маю закiнчити роботу. Я пообiцяв Норi частину грошей, i хоча розлучення закiнчилося до того, як я отримав пропозицiю, думаю, зараз вони iй стануть у пригодi. – Скiльки часу це потребуе? – Мiсяця пiвтора. Будуть ще, звiсно, виправлення й перевiрки, матиму роботи десь до нового року, але основна частина вмiститься в шiсть тижнiв. – Якщо далi пiде тим самим темпом, тодi ти вже важитимеш пiд сто шiстдесят п’ять. – І все одно виглядатиму здоровилом, – сказав Скотт i засмiявся. – Хоча б щось. – Ти навдивовижу радiсний як для людини, з котрою таке вiдбуваеться. – Ну так, я радiю. Це, напевно, божевiлля, але правда. Інодi менi здаеться, що це найкраща у свiтi програма втрати ваги. – Ага, – скрушно додав Еллiс, – але коли вона закiнчуеться? * * * Одного дня, невдовзi пiсля телефонноi розмови з Доктором Бобом, у Скоттовi дверi легенько постукали. Якби музика ревiла голоснiше – сьогоднi це були «Ремоунз»[18 - Ramones – американський рок-гурт, створений 1974 року в Нью-Йорку, однi iз зачинателiв жанру панк-рок.], – вiн би й не почув i людина пiшла б собi геть. І ця людина, мабуть, пiшла б iз полегшенням, бо коли Скотт вiдчинив дверi, то побачив на порозi Мiссi Дональдсон, що стояла й трусилася вiд страху. Це Скотт уперше побачив ii вiдтодi, як сфотографував Дама й Дi, що спорожнялися на його газонi. Вiн припускав, що Дейрдре свого слова дотримуеться i жiнки тепер вигулюють собак у мiському парку. Якщо там вони дозволяють боксерам бiгати вiльно, то дiйсно можуть мати проблеми з гицлем, хоч як добре тi собачки поводяться. У парку дiе вимога вигулу з повiдцями. Скотт бачив вiдповiднi знаки. – Мiс Дональдсон, – заговорив вiн. – Здрастуйте. Це також вiн уперше бачив ii одну, тому намагався не переступати через порiг i не робити рiзких рухiв. Жiнка виглядала так, нiби може стрибнути зi сходiв i кинутися геть, мов олениця, якщо вiн щось таке вчинить. Вона була бiлявкою, не настiльки привабливою, як партнерка, проте з милим личком i ясними блакитними очима. У нiй вiдчувалася тендiтнiсть, i, споглядаючи ii, Скотт думав про маминi декоративнi порцеляновi тарiлки. Складно було уявити собi цю жiнку на кухнi ресторану, як вона бiгае вiд каструлi до каструлi, вiд сковорiдки до сковорiдки, пробираеться крiзь пару, розкладае вегетарiанську iжу й заразом командуе iншими людьми. – Потрiбна якась допомога? Зайдете? Я маю каву… або чай, якщо хочете. Мiссi захитала головою ще до того, як Скотт договорив цi стандартнi гостиннi пропозицii, й робила це так завзято, що ii хвостик аж стрибав вiн одного плеча до iншого. – Я просто прийшла попросити пробачення. За Дейрдре. – Та не варто, – заперечив вiн. – І не треба вигулювати своiх собак аж у парку. Я прошу тiльки носити з собою кiлька пакетикiв для собачого послiду i дорогою назад перевiряти мiй газон. Це ж не щось надзвичайне? – Нi, зовсiм нi. Я так i радила Дейрдре. Вона менi ледь голову не вiдiрвала. Скотт зiтхнув. – Шкода це чути. Мiс Дональдсон… – Можете називати мене Мiссi, якщо хочете. – Не пiднiмаючи погляду i трохи зашарiвшись, нiби вона сказала щось ризикове. – Я не проти. Бо я просто хочу, щоб ми були добрими сусiдами. Бiльшiсть народу тут, на В’ю, такi, що, ну знаете… І я, здаеться, почав наше сусiдство досить невдало, хоча не знаю, як його варто було почати вдало. Не вiдриваючи погляду вiд землi, Мiссi сказала: – Ми тут уже майже вiсiм мiсяцiв, i единий раз, коли ви з нами розмовляли – зi мною чи Дейрдре – це стосувалося наших собак, що гидять вам на газон. У цьому було набагато бiльше правди, нiж хотiлося б Скоттовi. – Я приходив з пакетом пончикiв, коли ви переiхали, – почав виправдовуватися вiн (досить кволо), – але вас не було вдома. Скотт подумав, що вона запитае, чому вiн не пробував завiтати знову, проте Мiссi цього не зробила. – Я прийшла перепросити за Дейрдре, але також хотiла б пояснити, чому вона така. – Жiнка пiдвела погляд. Було видно, що це вимагае в неi певних зусиль (долонi вона мiцно переплела на рiвнi талii джинсiв), але Мiссi таки спромоглася. – Вона не злиться на вас, справдi… ну, злиться, але не лише на вас. Вона на всiх злиться. Переiхати в Касл-Рок було помилкою. Ми сюди приiхали, бо мiсце було готове для бiзнесу, хороша цiна, i ми хотiли забратися з великого мiста – я про Бостон. Знали, що це ризикова справа, але ризик здавався виправданим. І мiстечко таке гарне. Ну, ви й самi, напевно, знаете. Скотт кивнув. – Але ми, найпевнiше, втратимо ресторан. Точно втратимо, якщо до Дня Валентина справи не пiдуть угору. Дейрдре лише тому дозволила iм помiстити себе на той плакат. Вона не говорить, як усе погано, але знае, що так е. Ми обидвi знаемо. – Вона щось говорила про фанатiв падолисту… i всi кажуть, що минуле лiто було дуже успiшним… – Лiто було успiшним, – пiдтвердила Мiссi, i в голосi почулося хоч якесь пожвавлення. – Що стосуеться фанатiв падолисту, до нас деякi заiжджають, але бiльшiсть прямують далi на захiд, у Нью-Гемпшир. У Норт-Конвеi е всi тi фiрмовi магазини, i там бiльше всiляких туристичних розваг. Думаю, коли прийде зима, до нас завiтають лижники дорогою на Бетел чи Шугарлоуф. Скотт знав, що бiльшiсть лижникiв оминають Рок, обирають шосе 2 до лижних курортiв захiдного Мейну, але навiщо обламувати ii ще бiльше? – Лише коли прийде зима, потрiбно буде, щоб мiсцевi нам пiдсобили. Ви ж знаете, як то бувае, мусите знати. Однi мiсцевi торгують з iншими мiсцевими в холодну пору, i цього акурат достатньо, щоб перекантуватися до того, як улiтку повернуться туристи. Магазин технiки, лiсовий склад, кафе Петсi… так вони й переживають голоднi мiсяцi. Правда, до «Квасолi» небагато мiсцевих приходять. Деякi – так, але небагато. Дейрдре каже, рiч не просто в тому, що ми лесбiйки, а що ми одруженi лесбiйки. Не хочеться з нею погоджуватись… але, думаю, вона мае рацiю. – Я впевнений, що… – Скотт замовк. «…що це не так?» Звiдки вiн, бляха, знае, якщо взагалi нiколи над цим не замислювався? – Впевненi в чому? – запитала Мiссi. Не зверхньо, а зi щирою цiкавiстю. Вiн знову згадав ваги у ваннiй i те, як безжально цифри на них iдуть навспак. – Насправдi, нi в чому. Якщо це так, то менi шкода. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48888650&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 ? 193 см. (Тут i далi прим. пер.) 2 WebMD – мобiльний додаток, одна з функцiй якого – визначати ймовiрнi захворювання на основi внесених туди даних про симптоми. 3 ? 12,7 кг. 4 На американських ярмарках грають у гру «Вгадай, скiльки я важу». Один iз типових подарункiв у грi – лялька марки Kewpie. 5 ? 193 i 198 см. 6 ? 106,6 кг; 108,9 кг; 122,5 кг. 7 Otrе – надзвичайний (фр.). 8 ? 96,2 кг. 9 Hochschild-Kohn – мережа супермаркетiв у США, що iснувала в 1897–1984 рр. 10 ? 95,5 кг. 11 Leaf peeping (дослiвно «спостереження за листям») – неформальна назва одного з видiв туризму в США, коли люди подорожують, щоб спостерiгати й фотографувати осiнню змiну кольору листя, особливо на пiвночi Новоi Англii та у верхнiх штатах Середнього Заходу. 12 ? 94,2 кг. 13 Motown Records – американська студiя звукозапису, що вiдiграла важливу роль у популяризацii афроамериканськоi поп-музики. Там починали свою кар’еру свiтовi зiрки, серед яких, наприклад, Стiвi Вандер i Майкл Джексон. Вiдповiдно, йдеться про диски цiеi студii. 14 ? 94,4 кг. 15 Inside View – вигаданий Стiвеном Кiнгом таблоiд, що спецiалiзуеться на кривавих жорстоких iсторiях про викрадення людей iнопланетянами. 16 Night Flier – вампiр, персонаж однойменного оповiдання Стiвена Кiнга зi збiрки «Кошмари i сновидiння». Інший персонаж, журналiст, хоче написати статтю про Ночельота для вищезгаданого часопису. 17 Slender Man – вигаданий персонаж, створений у 2009 роцi учасником форуму Something Awful. Виглядае як неприродно високий, худий, безликий гуманоiд у чорному костюмi. 18 Ramones – американський рок-гурт, створений 1974 року в Нью-Йорку, однi iз зачинателiв жанру панк-рок.