Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман

Рiвно/Ровно (Стiна): нiбито роман Олександр В. Ірванець Цей роман, завершений i вперше опублiкований 2000 року, можна вiднести до жанру «пророцтв», або, науковою мовою, антиутопiй. Ще можна сказати, що автор передбачив одне з роздорiж, на якому ще зовсiм недавно стояла наша краiна – роздiлення Украiни на Схiдну та Захiдну. Що насправдi роздiляе стiна, якщо ii побудувати по живому тiлу мiста, краiни? На що здатна людина, чие дитинство й молодiсть залишились в недосяжностi у кiлькох кiлометрах поруч? Сашко Ірванець, який «побачив ii, Стiну. Побачив ii у своему рiдному мiстi» розповiдае про це досить переконливо. Стае моторошно. Хочеться будь-що не допустити ситуацiii, коли ти мусиш вiдповiсти собi на питання: «Чим та ким я можу пожертвувати, а ким – нi?..» Олександр Ірванець Рiвно/Ровно (Стiна): нiбито роман РОВНО – обласний центр Соцiалiстичноi Республiки Украiни. Кiлькiсть населення – 120 тис. чол. за переписом 2001 р. Розвинуте сiльськогосподарське машинобудування, льонопереробна промисловiсть. При пiдтримцi та потураннi реакцiйних сил ЗУР i ряду держав Європи захiдна частина мiста насильницьким шляхом вiдторгнута зi складу СРУ i являе собою окреме полiтичне утворення пiд юрисдикцiею ООН. Населення Захiдного сектора Ровно – 150 тис. чол. на вересень 2001 р. Економiцi Захiдного сектора Ровно притаманнi всi хиби та недолiки капiталiстичноi системи господарювання: високий рiвень безробiття, iнфляцiя, корупцiя. Грошова одиниця Захiдного сектора Ровно – гривня ЗУР. Соц. – демократична партiя Захiдного сектора Ровно – 2,4 тис. чол. Давнi демократичнi та нацiонально-визвольнi традицii.     Короткий довiдник з економiчноi географii Соцiалiстичноi Республiки Украiни.     Киiв: Полiтвидав, 2002 Нема на свiтi Украiни, Немае другого Днiпра…     Т. Шевченко Олафовi Мюнцберговi, чоловiковi з-потойбiч Стiни присвячую * * * Не такого вже й раннього ранку погожого вересневого дня письменник Шлойма Ецiрван прокинувся з якимсь дивним передчуттям. Щось йому наснилось, якiсь тьмянi образи, химери iще клубочились десь у сонному мозку, все глибше поринаючи у пiдсвiдомiсть i не даючи себе висмикнути чи бодай доторкнутися до себе. Письменник Шлойма Ецiрван рвучко сiв на лiжку й обсмикнув пiжамну куртку, яка задерлася аж пiд пахви. Жовта каракатиця каштанового листка, прилипнувши до шибки iззовнi, повiльно сповзала-спускалась донизу. У вiдчинену кватирку хрипкувато придихав вiтерець. Письменник вишпортався з ковдри й босонiж почалапав до пiдвiконня, похапливими жестами слiпця намацав пачку сигарет i запальничку. Головне тепер – це припалити не фiльтра, а тютюн. От уже й очi розплющуватись починають потрохи. Так, i що воно тут? Туманець в головi, туманець i за вiкном. Ох, не треба було вчора з тим Маульвюрфом по третю пляшку iхати… Та й по другу не обов’язково було. Ну та вже що сталося, те сталося. Десь там, у шафi, був ефералган. В кухнi щось гупнулось об пiдлогу. Це Бонiфацiй стрибнув зi столу. Що там можна робити, на столi?.. Пiсля вчо… Ох, як же воно важко. Ось вони, наслiдки безпутства й невлаштованого життя. Два тижнi минуло, звiдколи Оксана, залишивши йому на столi роздратовану записку: «Як тобi така важлива твоя творчiсть, то можемо пожити певний час окремо», вiдбула Клеванським коридором до батькiв, у тихе село на Волинi. Шлойма лише плечима знизав – окремо, то й окремо… Японський будик в узголiв’i лiжка дрiбно заверещав. Так i е – 7:49. Сiмка й сiмка у квадратi. Забобонний ти чоловiк, Шлоймо. І то усе життя, вiд самого дитинства. Зашкварчала у склянцi мiнералки зелена пiлюля ефералгану. Зашверготiла, застрибала вгору-вниз мiж бульбашками. Засичала змiею кава, пiдступаючи джезвi пiд горло. Ззаду Бонiфацiй ткнувся головою десь пiд колiно. Голодний, звiрюко? Зараз, зараз, тiльки каву знiму з плити. Десь там ще «Вiскас» лишався для тебе. Трохи бiльше як пiвбанки. Вiд запаху м’ясива тiлом пересмикнув блювотний спазм. Ось тобi вчорашнiй «Джонi Вокер»!.. Ху, вiдпустило. Це вже, напевно, ефералган почав дiяти. Тепер можна й кави. Розкришуючи крекера, письменник Ецiрван визирнув у кухонне вiкно. Туман потроху розвiювався, проступали жовтi обриси каштанiв у внутрiшньому дворi. Дальша половина двору була вiдгороджена пiд автостоянку готелю «Європейський-Гоф», i там помiж чорними та срiблястими лiмузинами походжав довготелесий охоронець у сiрому френчi. Ближче сюди, до будинку, помiж каштанами було вкопано кiлька металевих лавок, вкритих зараз ранковою росою, а помiж лавками – пiсочниця з пiдвологлим пiском, у якому забуто синiло пластмасове дитяче вiдерце. Всього шiсть п’ятиповерхових будинкiв, стулившись у каре, оточували двiр. Праворуч, у глухому кутку подвiр’я, запiтнiлими вiд роси корпусами сивiли трiйко автомобiлiв з мiсцевими номерами, певно, власнiсть когось iз заможнiших мешканцiв будинку. «Ночi стали вже холодними, – промайнула думка. – Оце б до лiсу вирватися, по гриби, десь на Волинь. Треба буде пiсля прем’ери запросити Георга з Ізабеллою…» І раптово якось повернулась навколо уся дiйснiсть велетенським циферблатом, i всi опуклостi й виступи увiйшли у вiдповiднi пази. «Це ж сьогоднi! Сьогоднi прем’ера. О пiв на дев’яту зустрiч з Маульвюрфом у театрi. А зараз уже п’ять, нi, шiсть хвилин на дев’яту. Саме залишилось чверть години на голiння. І то, якщо швидко. Добре, хоч театр пiд боком, лише вулицю перейти…» Письменник Шлойма Ецiрван, зробивши останнiй ковток кави, брязнув фiлiжанкою у дзеркальну мушлю мийки, де вже громадилося чимало скляного, металевого й порцелянового посуду. «Пiсля прем’ери, все пiсля прем’ери…» – пробурмотiв вiн сам собi пiд нiс i вже твердим, не шаркаючим кроком попрямував до ванноi кiмнати. Вийшов звiдти вiн хвилин за десять, ще прикладаючи до обличчя рушника й розливаючи навколо мiцнi пахощi доброго колонiального одеколону «Олд Спайс». У шифоньерi вибрав бiло-синю смугасту сорочку та сiрi вельветовi штани. Трохи повагавшись, узяв з вiшалки ще й новеньку джинсову куртку. «А смокiнга й метелика ми увечерi одягнемо…» Іще одну-двi хвилини Шлойма в роздумах тупцяв помешканням, то тут, то там знаходячи й запихаючи до кишень гаманця, сигарети, ключi, носовичка, запальничку та iнший дрiб’язок. Потiм, уже в передпокоi, вiн знову повиймав усi цi речi з кишень, перевiряючи, чи чогось не забув. Урештi там же, у передпокоi, перемкнув телефон на автовiдповiдач i, гукнувши котовi: «Бонi, ти тут за старшого!», захряснув дверi й вийшов на сходи. Припалюючи сигарету, боковим зором зауважив, що у бляшанiй поштовiй скриньцi на стiнi лiворуч щось бiлiе крiзь круглi дiрочки в ii металевих дверцятах. Це вже, значить, i ранковою поштою обнесли. Чи, може, нехай лежить, зачекае до вечора? Але нi, треба подивитися, що воно там. Поштовий ключик, ось вiн, пристебнутий на менше кiльце до ключа вiд квартири. Так, ну i що там? У глибинi скриньки – кiлька газет i листiвок-рекламок iз сезонних розпродажiв у мiсцевих супермаркетах. Але спереду, просто за дверцятами, якi щиро вiдвисли на скособоченiй петлi, – бiлий конверт з марками СРУ i штемпелем «Ровно. Почтамт». На мiсцi адреси отримувача – «Тов. (закреслено) Ецiрван Ш. В., Зах. сектор Ровно, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45». Так. Адреса вiдправника: Ровенське обласне управлiння зовнiшньоi та внутрiшньоi мiграцii населення СРУ Ровенськоi обл. Дата на штемпелi вiдправлення – двотижневоi давностi, 2 вересня, точнiше – «2 сентября», ледь прочитуеться по бляклому чорнильному штамповi. Ну, так, у межах одного мiста, звiдти, з-за Стiни, лист мусив добиратися два тижнi. Авжеж, захiднорiвненський штемпель сьогоднiшнiй, нiчний, усе правильно. І над ранок лист уже тут. Все вiрно. Отож… Та що це таке… Конверт був заклеений грубо i густо чимось схожим на свiтлий сургуч, щоб не шукати неприемнiшого порiвняння. Шлойма мусив просто надiрвати його по короткому краю. Вмiст конверта – складений удвое аркушик бурого канцелярського паперу, ще й прилiпився iзсередини. Шарпнувши сильно, але обережно, письменник Ецiрван таки вiддiлив внутрiшне вiд зовнiшнього й розгорнув надiрваного аркуша, на якому пiд шапкою управлiння зовнiшньоi та внутрiшньоi мiграцii, одразу пiсля вiдбитого друкарським способом i закресленого скорочення «Ув. тов.» йшов текст, надрукований на машинцi з росiйським шрифтом, тож лiтера «е» означала саму себе, а також i «е», а цифра 1 виконувала функцii лiтер «i» та «i». «Ув. тов. (закреслено) Ец1рван Шлойма, проживаючий у м. Ровно, зах1дний сектор, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45. Ровенське обласне управл1ння зовн1шньо1 та внутр1шньо1 м1грац11 населення повiдомляе Вам, що, зг1дно з тристоронн1 м договором про статус Зах1дного сектора м. Ровно та вiдпов1дно до граф1ка роботи пропускних пункт1в, Ви маете право на 1-денне (одноденне) в1дв1дання м. Ровно у четвер 17 вересня з 10 год. до 19 год. Пропускний пункт № 1 на вул. Лен1на працюе з 10 год. Старший 1нспектор Ровенського ОУЗВМН Нерозбiрлива закорючка (Колтунець)». Перебiгши листа очима, Шлойма похапливо зиркнув на годинника з календарем на циферблатi: Sept. 17 Turs. Так, це сьогоднi. До всього ще бракувало лише цiеi поiздки. Але iхати треба. Запихаючи листа з конвертом до кишенi, письменник Шлойма Ецiрван майже бiгцем вискочив з пiд’iзду, скрунув лiворуч i, перетнувши проiжджу частину вулицi Полуботка в тому мiсцi, де вона з’еднувалась з коротюсiнькою вулицею Правди (при тому, що вулиця Свободи залишилась у схiднiй частинi мiста), перед тупим носом тролейбуса третього маршруту, обминувши каналiзацiйного люка з яскравою оранжевою кришкою, збiг асфальтованим пандусом до службових дверей мiського театру. Там вiн привiтався з черговим i, пройшовши через коридор, службовим лiфтом пiднiсся на третiй поверх, де одразу напроти лiфта знаходились приймальня i кабiнет головного режисера. У кабiнетi на Ецiрвана чекав гостьовий (запрошений) режисер, свiтило захiдноевропейськоi сцени Георг Маульвюрф, схиливши свою лисо-розпатлану голову на руки. Коли Шлойма увiйшов, гостьовий (запрошений) режисер пiдвiв йому назустрiч обличчя з очима, повними страждання. – Морген! – гукнув йому з порога Шлойма. – Тобрий… ранок! – з паузою помiж словами озвався Маульвюрф. – Ми з тобою тобре посидiли фчора… Туже тобре… – Я трохи захопився, вибач. – Шлойма хотiв одразу скiнчити з «розбором польотiв». – Може, й не треба було тiеi… третьоi пляшки… – О-о-о! – Маульвюрф закотив очi пiд лоба й знову опустив голову на стiл. За кiлька секунд вiн пiдвiв обличчя, вже дещо спокiйнiше. – Сарас мае прийти Ісабелла. У нас остання консультацiя. Ти хотофий? – Я хотофий… – Шлойма не хотiв тягнути, вiн вирiшив одразу й остаточно прояснити ситуацiю. – Георгу, я оце щойно отримав дозвiл з того боку. Ну, з Ровно, розумiеш? Дозвiл на вiдвiдання моеi родини. І це мае бути сьогоднi. Георгу, якщо я тобi… якщо я не конче мушу бути присутнiм… – Ти нiтшого менi не мусиш, – так само з натугою в голосi вiдказав йому гостьовий (запрошений) режисер. – От тiльки… Гаст ду альказельцер?.. В цю мить дверi кабiнету протяжно рипнули i в них з’явилася Ізабелла Штольц – прима пiвденнонiмецькоi сцени, молода зiрка театрiв Баварii та Баден-Вюртембергу. – Гальо-о! – проспiвала вона, широко всмiхаючись i водночас сторожко позираючи на Шлойму й Маульвюрфа. – Привiт, – поспiшно вiдповiв iй Шлойма й переадресував до неi питання-прохання Маульвюрфа. – Може, ти маеш алказельцер? – О, йа, йа, натюрлiх. – Ізабелла з розмаху шваркнула об стiл своею сумочкою, вiд чого та розкрилася навстiж. «Скiльки-то всякоi всячини вмiщаеться у жiночих торбинках», – подумав Шлойма, споглядаючи, як Ізабелла мiж ключiв, пудреницi, кiлькох тюбикiв губноi помади, пачки серветок, якихось квитанцiй та iншого мотлоху знаходить нарештi таблетки у срiблястiй обгортцi. – Бiтте, – простягла вона iх Шлоймi. – Це для Георга, – кивнув Шлойма, й актриса простягла лiки режисеровi. Той поклав iх перед собою, сторожко налив у склянку води з графина. Потiм пiдвiв погляд на Ізабеллу й Ецiрвана: – Сiтайте, чого стоiте?.. Ізабелла присунула собi стiльця, сiла на нього й почала згрiбати назад, до сумочки витрушенi на стiл скарби. Шлойма, залишившися стояти в неi за спиною, видобув з пачки сигарету. «Вже третя сьогоднi», – вiдзначив собi подумки. – Я фчора виставиф остаточно лiхт… топто свiтло. – Маульвюрф надпив десь зо чверть склянки i тепер, дивлячись на вмiст посудини, повiльно ворушив губами. Потiм залпом вихилив усе до решти i втупився своiми свiтлими очима кудись у далечiнь, за вiкно. – Отше, ти хочеш iхати туди?.. – вказав вiн кивком голови в напрямку свого погляду, за дахи готелю «Театральний-Редiссон». – О! Вас iст льос? Що дiеться? – жваво закрутила Ізабелла своею гарною голiвкою. – Хто iде туди? Украiнську вона опанувала лiпше вiд Маульвюрфа, бо мусила грати тiею мовою на сценi. Тому вiдмiнки в неi майже завжди збiгались, а нiмецький акцент був ледь-ледь вiдчутним. – Вiн хотче iхати туди… – Маульвюрф уже трохи живiше ворушив язиком. – Вiн отримаф дозвiл на ф’iзд. На фiтфiтання своеi ротини… – О! Прiма!.. – радiсно зблиснула очима Ізабелла, та одразу ж налякано iх округлила. – Але ж… але ж там… ти можеш не повернути… ся звiдти… – Ну нi-i… – протягнув Шлойма, виймаючи з рота сигарету. – Я iм нiчим не насолив, та й взагалi. Навiщо я iм там потрiбен? Маульвюрф раптом прикрив рота пухкою долонею i випустив (таки ротом) зайве повiтря. Шлойма подивився на нього розумiюче – самого щойно попустило. – Тодi ми шфитко провотимо нашу нарату. Я вчора остаточно виставиф сфiтло i пiтiгнаф сфук!.. І ще (Маульвюрф вимовляв «штше») – я снайшов отин цiкавий хiт… я мушу с фами потiлитися… Шлойма й Ізабелла приголомшено подивились на режисера. «Цiкавий хiд» у день прем’ери, коли все вже пiдготовано, багато разiв перевiрено, пiдiгнано й вiдшлiфовано. Тодi це мае бути i справдi щось надзвичайне або незвичайне. Тим часом Маульвюрф пiдвiвся з-за столу. – Тож мусите йти сi мною! – прорiк вiн досить велично й попрямував до дверей. Ізабелла пiдвелась, i, трохи повагавшись, все ж залишила свою сумочку, повiсивши ii на спинку стiльця. Шлойма пiшов останнiм. Маульвюрф котився попереду й, натиснувши кнопку лiфта, вже озирався на актрису й драматурга. Коли дверi лiфта зiйшлися за ними, гостьовий (запрошений) режисер дiстав з кишенi маленького ключика i встромив його в одну з кнопок на панелi, знайшовши вiдповiдну шпарину. «Дивно, я нiколи не звертав уваги на те, що у лiфтi театру е ще й така кнопка», – подумав Ецiрван, спостерiгаючи цi манiпуляцii. Тим часом кабiна лiфта рушила униз, та рухалась трохи довше, нiж звичайно, iдучи до першого поверху. – Ми iдемо у пiдвал… – чи то ствердно, чи запитально промовила Ізабелла, пускаючи очi пiд лоба й перебiгаючи поглядом зi Шлойми на Маульвюрфа й навпаки. – Навiщо? – Так! – Маульвюрф усмiхнувся. – Я маю вам щось (штшьось) покасати. Тсе i е мiй неспотiваний хiт. Закольотники у тругiй стсенi с’являтимуться не з-за лаштункiф, а с-пiт семлi, с-пiт сцени. Я тсе притумав уночi… – Режисер змовницьки зиркнув на Шлойму. – Пiсля того, як пiшоф вiд тебе. – Ти ще мiг думати про постановку? – Шлойма не прикидався, вiн був щиро здивований. – Я уфесь час тумаю про тсе. – Маульвюрф прибрав посмiшку з обличчя, а лiфт зупинився i вiдчинився. Перед ними лежав пiдвальний коридор, давненько i брудненько штукатурений, iз запилюженою цементною пiдлогою. Режисер впевнено пiшов уперед, звернув за рiг, у довше колiно пiдземелля, i пришвидшив крок. Ізабелла тепер мусила майже бiгти. Шлойма йшов позаду, широко ступаючи по цементнiй долiвцi, роззираючись то пiд ноги, то навкруги. Праворуч у стiнi виявились металевi дверi з непрозорим вiконцем i номерним замком на них. «Прямо сейф якийсь, а не дверi, – встиг подумати Шлойма та ще вхопити краем ока англомовну табличку, що починалась великими лiтерами „ATTENTION!“. – Ото вже европеiзацiя, чорти ii хапай, через присутнiсть у мiстi двох сотень чужоземних – ха-ха, переважно польських – солдатiв навiть у пiдвалах театру вже з’являються написи iхньою лiнгва-франка…» Тим часом вони вже досягли кiнця коридору. Маульвюрф потягнув на себе ще однi залiзнi дверi, й усi трое опинились у великому кубi майже порожньоi зали, де лише попiд стiнами стояло кiлька дерев’яних лав, а металевi сходи вели кудись пiд стелю. Маульвюрф задоволено зупинився руки в боки й, показавши очима на люк угорi, урочисто прорiк: – Ми пiт самою стсеною. То е хiт до оркестровоi ями!.. – І для чого було тягти нас з Ізабеллою сюди? Теж менi – знахiдка… – Шлойма вже починав мерзнути i згадав, що зранку з’iв лише одного крекера з кавою. Треба б десь заскочити поснiдати. Всерединi легенько смоктало. А Маульвюрф, перейшовши на рiдну нiмецьку, заходився пояснювати Ізабеллi, як саме вискочать на сцену озброенi заколотники, коли ii героiня, ведуча телепрограми, розпочне у прямому ефiрi iнтерв’ю з ватажком терористiв. Георг вимахував руками, як вiтряк, Шлойма вирiзняв з його скоромовки лише «лiнкс» та «рехтс», та ще часом «цум байшпiль». Ізабелла покiрно кивала головою й пiдсипала своiх запитань швабським дiалектом. «Яка вона дошниплива, ця нiмецька порцелянова лялька», – з раптовою неприязню подумав Шлойма й сам собi здивувався: чого це я так на Ізабеллу? Та з-пiд споду випливла згадка про дозвiл на в’iзд туди, за Стiну, про клопоти, з усiм тим пов’язанi, випливла й усе пояснила. «Ага, ось чому я дратуюся…» Дратуватися й нервувати i справдi було вiд чого. В’iзд i виiзд поза межi Стiни (а в Шлойминому випадку йшлося саме про виiзд) регламентувався Тристоронньою угодою про Захiдний сектор i був украй складним. Через кожен з двох пропускникiв на схiд, а мiстилися вони в мiсцях перетину Стiни й вулиць Соборноi-Ленiнськоi та Бандери-Московськоi, дозволявся необмежений i безперешкодний проiзд як громадян СРУ, так i громадян Захiдноi Украiни. Вважалося, що вони проiздять транзитом, i це полегшувало всi процедури. Але для мешканцiв самого Захiдного Рiвного iснувала величезна кiлькiсть обмежень та заборон, – мусила ж навколишня, «оточуюча» в найпрямiшому значеннi цього слова, СРУ якось покарати цих запроданцiв-вiдступникiв, котрi окопалися прямо у них пiд носом, пiд прикриттям ворожого вiйська. Щоправда, вiйсько було переважно польським (одна рота десантникiв) i зовсiм ледь-ледь нiмецьким (взвод технiчного обслуговування i кiлька офiцерiв-консультантiв), що, втiм, не заважало компартiйнiй ровенськiй газетi «Червоний прапор» називати Захiдний сектор мiста не iнакше, як «окупованою територiею». Саме цiлком випадковiй iнспекцiйнiй поiздцi спостерiгачiв НАТО на Тучинський вiйськовий полiгон, котра спiвпала з наступом украiнсько-росiйського альянсу зi сходу, й завдячувало Захiдне Рiвне своiм iснуванням. Наляканi европейськi офiцери встигли на своiх джипах дiстатись до обласного центру i з офiцерського мiстечка вже за мостом через Устю зв’язатися зi своiм керiвництвом у Брюсселi. Брюссельськi генерали, порадившись i з’ясувавши, що уряд Украiни вже вилетiв з Киева до Львова, потрактували ситуацiю аж надмiру серйозно. Чотири термiново висланi вiйськово-транспортнi пузатi «Боiнги», переповненi вояками в камуфляжi, за пiвтори години пiсля вильоту важко приземлялися один за одним на бетонцi Рiвненського аеропорту, який, за щасливим збiгом обставин, також знаходився у захiднiй (точнiше – пiвденно-захiднiй) частинi мiста, обiч вiд Дубенського шосе. Вiйська щойно утвореноi СРУ, увiйшовши до мiста, зупинились у його центрi, спостерiгши антени рацiй бельгiйських i французьких десантникiв за акуратно вкладеними лантухами з пiском по той бiк площi Незалежностi. А за кiлька мiсяцiв Рiвне перетнула Стiна. З боку Схiдного Рiвного, чи то пак Ровно, як знову офiцiйно iменувалося мiсто, в’iзд до «Захiдного сектора», за твердженням все того ж обкомiвського друкованого органу «Червоний прапор», був «вiльним i практично необмеженим», чим доволi часто – двiчi-тричi на мiсяць – могли користуватися вищi посадовцi обкому партii з дружинами, а також спiвробiтники спецслужб – по двое, але без дружин. Вони щедро оформляли собi вiдрядження до ЦК Соцiалiстичноi партii Захiдного Рiвного й потiм витрачали добовi на розваги та подарунки, пiдхарчовуючись у готельних номерах привезеними з собою рибними i м’ясними консервами. Отоварювались вони в дешевих супермаркетах навколо стадiону, скуповуючи одяг, взуття, парфуми й магнiтофони для автомобiлiв. Якоiсь помiтноi, суттевоi шкоди вони не чинили, тож мiсцева влада теж не надто переймалась цими вiзитерами, сприймаючи iх як неминуче лихо й зосереджуючи свою увагу в першу чергу на захiдних туристах, котрi прибували й прибували, прагнучи на власнi очi побачити, сфотографувати й помацати нову стiну, яка знову перегородила Європу. Свiтовi туристичнi агенцii розробляли новi маршрути, якi пролягали навпростець з Берлiна в Рiвне, а вже потiм – до Львова, Франкiвська, Чернiвцiв чи iнших мiстечок ЗУР. «Вперед у минуле!» – закликали рекламнi проспекти. «Потрiбно купити джинси», – чомусь подумав Шлойма й аж пересмикнувся вiд недоречностi: якi джинси? Ти п’ять рокiв не бачив рiдних, випадково заночувавши тiеi фатальноi лiтньоi ночi в гостях на Ювiлейному. На ранок мiсто роздiлилося, i тролейбуси вже не ходили. Жоден транспорт не ходив, не тiльки тролейбуси. Блокада тривала понад два роки, а потiм потрохи вас, «захiдних», почали пускати туди, в схiдну половину вашого мiста. За весь цей час ти отримав два коротких листи вiд матерi, здвоенi аркушi зошита в клiтинку, поплямленi чорними штемпелями цензури. Ти й приблизно не можеш тепер уявити собi, як вони там живуть, що роблять i чого потребують. Тим часом Ізабелла й Маульвюрф, усе ще жваво шпрехаючи помiж собою, нарештi почали крок по кроку посуватись до виходу iз пiдземноi зали. У iхнiй розмовi раптом виникали украiномовнi фрагменти – слова й цiлi речення. Та це був лише текст п’еси – п’еси Шлойми Ецiрвана «Програма передач на пiслязавтра», яку сьогоднi увечерi творчий генiй Георга Маульвюрфа мае нарештi явити на сценi театру, отут, у них над головами, i де Ізабелла мала головну роль – теледикторки Олесi. Цю п’есу Шлойма несподiвано для себе створив торiк, коли три його комедii, якi вiн сам iнакше як «п’есами для читання» не називав, з несподiваним успiхом навiть не пройшли – прокотилися сценами Нiмеччини, Францii i Нiдерландiв. Маульвюрф був постановником однiеi з тих комедiй у мюнхенському Каммершпiле, вони познайомились, коли Шлойма приiхав на прем’еру, першого ж вечора напилися й заприятелювали. Георг жваво цiкавився ситуацiею в обох частинах Украiни й особливо – в роздiленому мiстi Рiвному, а коли з’явилася найперша нагода, негайно приiхав, справив у мiськiй радi якнайкраще враження й пiд свое гучне iм’я отримав можливiсть постановки у Вiльному театрi мiста Рiвного, як вже офiцiйно iменувався на той час колишнiй облмуздрамтеатр. Отримавши кошти на постановку вiд департаменту розвитку культури в Захiдному Рiвному, Маульвюрф, на загальний подив, обiйшовся мiсцевими акторами, жорстоко з ними, щоправда, воюючи i сварячись. Лише виконавицю головноi ролi вiн запросив з-за кордону. Ізабелла у своi неповнi тридцять була вже знана в Європi й трохи поза ii межами, бо встигла до того часу знятись у двох-трьох голлiвудських мелодрамах. Бульварнi видання типу газет «Вечiрне Рiвне» доволi гучно коментували ii прибуття до Захiдного сектора, але на час пiдготовки до вистави преса дала актрисi спокiй, бо Ізабелла не вешталась нiчними клубами, не робила гучних заяв i не заводила коханцiв. Вона грунтовно й ретельно взялась опановувати украiнську мову i вже за мiсяць говорила доволi пристойно, навiть з легким полiщуцьким акцентом. Зателефонувавши до Шлойми й почувши вiд Оксани, що чоловiка немае вдома, вона могла шокувати Шлоймину дружину запитанням типу «А куди вун пушов?» або «А кули вун прийде?», аж поки Шлойма остаточно втратив терпець i наказав Ізабеллi не мавпувати жiнок, що продавали чорницi на базарi, а слухати радiо й телевiзiйних дикторiв. Майбутню прем’еру Маульвюрф розкручував з притаманною йому помпою. На сьогоднiшнiй вечiр було запрошено журналiстiв з багатьох свiтових пресових органiв та iнформагенцiй, величезнi рекламнi щити – бiгборди – з кучерявою голiвкою Ізабелли стрiляли по очах обивателя ледь не на кожному перехрестi Захiдного Рiвного, кабельне телебачення на всiх своiх каналах щопiвгодини крутило тридцятисекунднi ролики довгоочiкуваного шедевра. Для Маульвюрфа це був його шанс, його крок – постановка спектаклю мiсцевого автора у географiчнiй точцi на самому вiстрi «буферноi зони». Бо ж його такий гучний i скандальний iмiдж, ретельно плеканий упродовж рокiв, останнiм часом починав пiдупадати. Й ось зараз цей анфан терiбль захiдноевропейського театру голосно сопiв, пробираючись пiдвальним коридором у напрямку лiфта. На серединi коридору, бiля металевих дверей зi скляними вiконцями вiн раптом зупинився i повернув до Шлойми свое червонясте обличчя: – Чи ти мошеш дати менi сигарету? Шлойма сягнув до кишенi, витяг звiдти пачку й, вiдкривши ii, простягнув гостьовому (запрошеному) режисеровi. Той полiз до пачки своiми оцупкуватими пальцями i, пом’явши кiлька сигарет, таки витяг одну з них, розправив i встромив собi мiж губiв. Ізабелла, яка цього разу йшла попереду всiх, уже встигла повернути за рiг, до лiфта. У ту мить, коли Шлойма клацнув запальничкою перед носом у Маульвюрфа, звiдти, з-за рогу, з’явились i попрямували до них двi цибатi постатi у сiро-зелених строях. Шлойма через плече Маульвюрфа розрiзнив у них червоно-бiлi нашивки на рукавах. Це були польськi вояки обмеженого контингенту ООН у Захiдному Рiвному, якi разом з нiмецьким взводом невiдь для чого перебували в «обгородженому мiстi» згiдно з Тристоронньою угодою. Тяжко було собi уявити, кого й вiд чого здатнi були захистити цi двi неповнi сотнi двадцятилiтнiх юнакiв, очолюванi десятком не набагато старших офiцерiв, у разi нападу зi сходу чи звiдкись iще. Та, схоже, хлопцi у мундирах i самi не вельми переймалися цим питанням, проводячи вiльнi вечори в численних пивничках i кав’ярнях вздовж набережноi Устi, залицяючись до мiсцевих дiвок i подеколи зчиняючи бiйки з мiсцевими полiщуками-полiцiянтами. Їхнi офiцери у той самий час проводили дозвiлля на дещо вищому рiвнi – в ресторанах та на прийняттях, що iх час вiд часу влаштовувала мiська адмiнiстрацiя. Саме на такому прийняттi, куди вiн був запрошений з Маульвюрфом та Ізабеллою, Шлойма познайомився з майором Петером Зоммером, русявим, аж бiлим, нiмцем, шанувальником нiмецькоi поезii недавно проминулого двадцятого сторiччя. Добре прийнявши на груди, майор декламував на балконi «Die sh?ne Stadt» – «Гарне мiсто» Георга Тракля, декламував нi для кого, у вечiрнiй простiр. Ецiрван знав цього вiрша в перекладi Тимофiя Гаврилiва й пiдхопив нетверезим голосом: І дiвочий острах в брамах Зрить життя шовки розлогi. Трiпотять уста вологi, І дiвчата ждуть у брамах… Потiм на двох з майором було випито ще кiлька лiтрiв пива i довго, трохи не до ранку, тривало розвiтання на лавцi пiд вiкнами Шлойминого помешкання, коли й сигарети потрохи закiнчувались, а приязнь одне до одного все зростала. Звiдтодi Зоммер часто телефонував, призначав зустрiч у якiйсь кав’ярнi, щоб похвалитися свiжим номером того чи iншого нiмецького поетичного журнальчика тиражем 200 або щонайбiльше 500 примiрникiв, щойно надiсланим йому з дому, з Нового Ульму матiнкою-пенсiонеркою, колишньою вчителькою нiмецькоi лiтератури. – Тякую, Шлоймо, я вже припалиф-ф… – потрусив його за рукав Маульвюрф. Запальничка в руцi нагрiлась i припiкала у пальцi. Замислився, гальмо ти наше. Пардон, Еншульдiгунг. Двi постатi в мундирах уже наблизилися впритул i тепер тактовно чекали, вiдступивши до стiни, щоб дати режисеровi з драматургом змогу пройти. Вже майже розминувшися з солдатами, Шлойма пiдвiв погляд в обличчя одному з них, i раптом вояк, зустрiвшися з ним очима, весело пiдморгнув Шлоймi, так блискавично, що вже за мить це здавалось якимось оптичним обманом у тьмяно освiтленому просторi пiдземного коридору. Вже у лiфтi, дивлячись на свiтлянi кнопки, якi вертикально згасали одна по однiй на панелi, Шлойма знову жахнувся, упiймавши в головi думку, що застрягла i крутилася там, мов рефрен: «Потрiбно купити джинси». І поки кабiна лiфта повзла угору, внизу, у пiдвалi, постатi в сiро-зелених мундирах, неначе зробивши кiлька статутно-танцювальних па, крутонулись на пiдборах i завмерли перед неширокими сталевими дверима, майже непомiтними у сiрiй бетоннiй стiнi. Скляне вiконечко на дверцятах у тьмяному пiдвальному освiтленнi вiдбивало сфери iхнiх шоломiв. * * * Три пари джинсiв рiзних розмiрiв i кольорiв було вже куплено й разом з кiлькома пластиковими торбами iнших непотрiбних речей вкладено до багажника винайнятоi в орендному бюрi на Замковiй зелененькоi «Мазди». Перед тим довелося заскочити до банку й випотрошити майже дощенту одну з двох наявних у розпорядженнi кредитних карток – банкомати у Рiвному бiльше п’ятисот гривень за один раз не видавали. На автовiдповiдач свого домашнього телефону Шлойма наговорив свiжу й пiднесену тираду: «Мене зараз немае, я поiхав до Схiдного сектора. Повернуся пiзно й одразу ж прослухаю ваше повiдомлення. Говорiть або стартуйте факс пiсля звукового сигналу». Прокрутивши самому собi тасьму, вiн знову ввiмкнув магнiтофона на запис i для чогось iще додав: «Сiмнадцяте вересня двi тисячi…ого року». Щось пiдказувало йому, що дата буде важливою. Витрусивши для Бонiфацiя з коробки величезну порцiю «Вiскасу», щойно придбаного зi знижкою в тих самих крамничках бiля Стадiону, де купувалися джинси та iншi гостинцi, Шлойма долив котовi у миску свiжоi води з крана i навiть замiнив поролонову пiдстилку у кошику-будиночку. Бонiфацiй весь цей час сидiв на холодильнику й широко витрiщеними очима водив-лупав за господарем. Шлойма присiв на табурет посеред кухнi, припалив цигарку. – Мене сьогоднi не буде до вечора, – сказав, пускаючи вузькою цiвкою дим у зеленi котовi очi. – Нiкого не бiйся. Але нiкому й не пiддавайся. Кiт якось нiби зневажливо примружився. Закордонний паспорт лежав там само, де й завжди – у коробцi з-пiд взуття на верхнiй полицi шафи. Взявши його до рук, Шлойма цiлком машинально перегорнув сторiнки – пiсля двох десяткiв шенгенських вiз i штемпелiв мiсцевих европейських влад про iх подовження iще зо три сторiнки паспорта залишалися чистими. Для штампика про в’iзд i виiзд з Ровно мусило вистачити. Якась неприемна думка-передчуття знову застримiла в головi, не даючи, проте, себе конкретизувати. «Що ж то менi снилося цiеi ночi?» – спробував зосередитися Шлойма, та свiдомiсть знову розпливлася. Замикаючи дверi на обидва замки, знову зиркнув на «Casio» – чорнi кристали показували 9:32. Є ще пiвгодини на легкий снiданок у якомусь iз поближнiх кафе, а тодi – на пропускник. Але вже виiхавши з двору, Шлойма раптово змiнив своi намiри, пригальмував бiля вуличного прилавка, купив шматок макiвника i каву в одноразовiй фiлiжанцi й усе це спожив прямо в автi, повiльно прожовуючи пирога й присьорбуючи гарячий, але не вельми мiцний напiй. Подумки вiн був уже там, по той бiк Стiни, щодня баченоi, такоi близькоi, наявноi в життi мiста й – неподоланноi. Там, у рiдному i вже кiлька рокiв – чужому мiстi. Невже – чужому? Яке воно тепер? Обласний центр СРУ, хiба не було вже воно чимось таким у роки твого дитинства, молодостi? Але ж нi, наiвно думати, що там усе повторилося, повернулось точнiсiнько так, як було. Повного вiдтворення, здаеться, досягти все ж таки неможливо… Принаймнi багато хто навiть у недавнiй iсторii намагався, але ефект був близький до нульового. З такими думками Шлойма повiльно, на першiй швидкостi пiд’iхав ззаду до кiлькох авт, якi вишикувались у чергу перед зеленою металево-дротяною брамою пропускного пункту № 1. Заглушивши двигуна, вiн витяг з пачки iще одну сигарету й, вiдкинувшись на спинку сидiння, задивився уперед, туди, де за кiлькадесят метрiв рiвненькою горизонтальною площиною незрушно стояла вона. Стiна. Вона постала в ту коротку лiтню нiч, коли командуванню вiйськ СРУ нарештi обридло протистояння з натовськими пiдроздiлами, якi до того часу змiцнили своi лави бронетранспортерами й кулеметами. Пропускнi пости вже iснували, iснувала й колюча загорожа по периметру теперiшньоi Стiни. Мешканцi оточеного Захiдного сектора (а вiйська СРУ, обiйшовши мiсто навколо, вже зайшли далеко, аж за Клевань) нiяк не квапилися вiтати хлiбом-сiллю визволителiв, якi так прикро встрягли просто у центрi мiста в неподоланну халепу. Колюча загорожа оперезала половину мiста вiд Басового Кута й аж до звивини Устi неподалiк залiзничного вокзалу. Поза межами цього поясу, в навколишнiх колгоспних полях де-не-де iще зберiгалися шанцi, з яких поблискували один супроти одного скельцями бiноклiв бельгiйськi солдати, вояки польського батальйону, який прибув з-за Бугу на пiдтримку бельгiйцям, та – з-за «лiнii фронту» – солдатики Армii СРУ, хлопчаки, «реб’ята» з Луганщини й Днiпропетровщини, Чернiгiвщини й Херсонщини. Як, одначе, повiльно посуваеться ця черга. Вже хвилин з двадцять тому за дротяну браму в’iхав порожнiсiнький «Фольксваген-гольф» з двома молодиками, на вигляд – iноземцями. А попереду ж iще джип, автобус з дiтьми й поважна стара пара в старенькому «Мерседесi». Пропускний пункт явно не квапиться виконувати свое пряме призначення, себто – пропускати. Там, за брамою, час вiд часу з’являються постатi у трав’янистого кольору кашкетах, лiниво проходять вiдтинком видимого простору i знову ховаються у тiнi Стiни… Стiна… Їi зводили уночi, при свiтлi прожекторiв солдатики будiвельних частин Армii СРУ, монтуючи-припасовуючи бетоннi блоки просто попiд бордюром хiдника вулицi 17 Вересня, тодi ще Тополевоi, ставлячи iх впритул, цi сiрi бетоннi панелi виробництва мiсцевого домобудiвельного комбiнату, залишаючи вiдтепер недосяжними для мешканцiв Захiдного сектора центральний унiвермаг, Будинок природи, парк iменi Шевченка (якому невдовзi присвоiли iм’я Валентини Шевченко, так що й табличок переробляти не довелося – «парк им. Шевченко», й усе тобi), учбове мiстечко академii водного господарства, стару головпошту, будинок-прасочку, перший пологовий будинок, готель «Мир». Одразу за готелем Стiна робила кiлька закрутiв, спершу праворуч, в бiк вулицi Мiцкевича, чомусь нiколи й нiким не перейменовуваноi, а потiм круте колiно лiворуч, по вул. Тольяттi, не мiста на Волзi, а iталiйського революцiонера, про що вже мало хто i пам’ятав, майже попiд самими вiкнами вiдновленого обкому КПУ повертала на пiвнiчний захiд, перетинала рiчку Устю (пiд мостом було встановлено потрiйнi грати, вбитi у дно рiки) i, ще раз повертаючи вже на млинiвсько-луцькому перехрестi, тяглася далi, оточуючи летовище Рiвне-Тинне, частково перегороджуючи Тинне-село, поза яким, перетнувши ще й Дубенську трасу, замикалась у кiльце в районi Басового Кута, вже попiд самим озером, вiддiляючи i його на користь Схiдного Ровно. Через це Рiвне захiдне мусило розбудовувати систему насипних пляжiв упродовж болотистого вiдтинка русла Устi, який дiстався вiдрiзаному анклавовi й простягався вiд басiвкутськоi греблi попiд Стадiоном аж до вже згадуваного колiна-перехрестя поза вокзалом. Власне, пляжi понад Устею i мiсточки Гiдропарку – мiсцевого, рiвненського, а не славетного киiвського – разом з незчисленними терасами кафе, барiв та ресторанчикiв – i зробилися в Захiдному Рiвному улюбленим мiсцем вiдпочинку городян та прибульцiв, заiжджих бiзнесменiв, туристiв, спраглих сенсацiй «буферноi зони» журналiстiв й усяких iнших шукачiв романтики, любителiв полоскотати нерви. Саме там, понад Устею, в ресторанi «Лебiдь» учора й почали «вiдтяжку» Шлойма з Маульвюрфом i вже звiдти, гарно пiдiгрiтi, перенеслися до холостяцького помешкання Ецiрвана. У цей час старенький «Фольксваген-пассат» з двома молодиками, поблискуючи рубiновими заднiми габаритами, потрохи виповз крiзь вiдхилену дротяну браму назад i боком прилаштувався перед самим носом у джипа. Водiй з пасажиром, хряпнувши дверцятами, вийшли назовнi й, зiпершись на капот, запалили. Шлойма опустив скло на дверцятах i висунув голову, дослухаючись. – У них там саме одинадцята, за iхнiм часом, а з одинадцятоi – планiрка. Сказали, що вона годину триватиме. Або пiвтори. Ах, так, схiдне мiсто живе ж за тим, попереднiм, часом, киiвським, або ж московським, на годину пiзнiше. Отже, у них уже давно не десята. Раптом з-за дротяноi брами, зсередини пiдбiгли двi постатi у трав’яних кашкетах i бiльше жестами, анiж словами, динамiчно довели до молодикiв якусь iнформацiю, причому настiльки дiеву й ефективну, що один з них, притоптавши недопалка, помiж автами швидко наблизився до Шлойминоi «Мазди» i, нахилившись до вiдчиненого вiкна, разом з тютюновим смородом видихнув йому в обличчя: – Вони… там… Кажуть, що прямо зараз можуть пропустити… – Вiн зробив паузу, вдивляючись письменниковi Ецiрвановi просто в очi. – Можуть пропустити саме вас… «Мерседес» i джип тим часом уже здали у рiзнi боки, звiльнивши помiж собою смужку простору. «Фольксваген» i так стояв боком, а половина дротяноi брами прочинилась досередини, i постать у трав’янистому кашкетi, пiднiсши правицю, завмерла у вiдчиненiй брамi, поволi вiдступаючи назад. * * * – Това… гражда… громадянин Ецiрван! – запитально-стверджувальним тоном промовив вугруватий молодший сержант, повертаючи Шлоймi паспорта в розгорнутому виглядi. Отримавши документа до рук, Шлойма механiчно перегорнув сторiнки зi штемпелями, але якоiсь новоi вiдмiтки про перетин кордону не зауважив. Проте роздивлятися пильнiше часу не було, й атмосфера не виглядала сприятливою, тож вiн, похапцем запхавши паспорта до зовнiшньоi кишенi куртки, швиденько пiдгазував до наступноi будки, на якiй за склом трiшки навскоси виднiлась табличка «Таможенный контроль». У цiй будочцi сидiв iнший молодик, уже не у трав’янистiй формi, а в сiруватiй, з незрозумiлими знаками у петлицях. – Скоко грiвень при себе маете? – запитав вiн Шлойму крiзь вiконечко, ще й руку простягнув: – Декларацiю пред’явiть, пожалуста. Декларацiя! Шлойма згадав, що на в’iздi до брами хтось упхав йому до рук бiлого папiрця, якого вiн, не заповнюючи, поклав у вiдкритий бардачок. Нашвидкуруч надряпавши iм’я-прiзвище, номер та серiю паспорта, вiн сягнув по гаманця, щоб порахувати грошi, якi мав при собi. Тип у сiрiй унiформi пожвавiшав, навiть вийшов з будочки й, спинившись бiля «Мазди», нахилився до вiконця: – Можу купiть грiвни по вигодному курсу… – довiрливим тоном протуркотiв Шлоймi у саме вухо, водночас зазираючи до портмоне. – О, а це що такое? – Вiн елегантним жестом iлюзiонiста витяг двома пальцями з гаманця складену вчетверо банкноту сто евро, яку (Шлойма згадав це тiеi ж митi) Маульвюрф учора силомiць вручив йому пiсля першоi пляшки, бажаючи неодмiнно впасти в долю. – Ви що, не знаете, шо ввоз валюти капстран до нас заборонений? Подлежить конфiскацii! Ілi, або… знаете, дуже довго заповнять акт iз’ятiя, я можу просто цi деньги у вас купить по вигодному курсу в частному порядку. Ось, возьмiть, пожалуста. Проiзжайте, до свiданiя. Щасливого пребиванiя в Ровно!.. Кiлька нехитрих манiпуляцiй, якi супроводжували цей монолог, потривали якихось пару секунд, i ось вже Шлойма, здивовано стискаючи мiж пальцiв папiрця у сто рублiв СРУ (що ж це за курс такий вигiдний 1:1?), вилетiв за ворота пропускного пункту й рiзко загальмував, чим уник трохи не лобового зiткнення з тролейбусом, який саме розвертався на кiльцi перед унiвермагом. Стоп, а куди ж тепер? * * * А тепер угору, довгим пологим схилом, ген туди, до початку Соборноi, яка звiдси вже iменуеться Ленiнською, повз центральний, найцентральнiший у свiтi унiвермаг, на кiльцi перед яким завмерло кiлька побитих життям тролейбусiв «Шкода», оточених юрбою потенцiйних пасажирiв, повз кафе «Супутник» (враз пригадався смак тiстечка «Лимонне» по п’ятнадцять копiйок, з бiлим верхом, притрушеним якоюсь жовтуватою субстанцiею, смак, звичайно, зовсiм не лимонний, якийсь пiсно-солодкий, борошнистий, смак нiкелевоi монетки-п’ятнадцятки, смак убогого дитинства, супроводжуваного походами на танцi у клуб будiвельникiв, бiйками з пацанами з Проспекту, вином «Золота осiнь» за карбованець двадцять сiм, ну а вже лимонним тiстечком частувалося дiвчинку, з якою класi в сьомому вибирався в кiно у недiлю, та досить вже спогадiв!), вище за «Супутником» починався парк, цiлий ненаписаний роман, три чвертi, п’ять шостих, нi, дев’ять десятих юностi твоеi, за гранiтним метровим бордюром. Пiсля парку, там, де вiн вiдступаеться вглиб вiд вулицi, – головний корпус гiдромелiоративноi академii, у давнiшi часи «водний iнститут», в якому навчалась переважна, аж подавляюча бiльшiсть твоiх друзiв дитинства й однокласникiв, далi п’ятиповерховi будинки чи то сталiнськоi, чи хрущовськоi забудови, помешкання з високими стелями й пiд’iзди з широкими сходами, якими зручно зносити мерцiв у трунах, колишнiх завiдуючих вiддiлами обкому, мiськкому чи райкому, облвиконкому, райвиконкому або, у крайньому випадку, якогось управлiня ДТСААФ, лiворуч – цвинтар Грабник, але вже не для них, не для цих мерцiв. Для них – Колоденка, колись перейменована на селище Молодiжне, так що й цвинтар у селищi отримав назву «Кладовище Молодiжне», що часом викликало недоречнi усмiшки у приiжджих, а на Грабнику вже рокiв сорок нiкого не ховають. Далi схил закiнчуеться, i вже на рiвнинi, на узвишшi – будинки новiшого планування, перехрестя бiля друкарнi, власне, друкарня так i лишаеться праворуч, а тобi повернути лiворуч, на вулицю Артема – i вперед, повз двоповерхову лазню з табличкою «Бани», ряди довгих, критих шифером одноповерхових будиночкiв, називанi «лiнiями», потiм праворуч за спорудою дитячоi полiклiнiки, навпроти понуроi залiзобетонноi огорожi овочесушильноi фабрики – й туди, у самий майже кiнець вулицi Струтинськоi, у хвiст витягненого з заходу на схiд (саме так, ззаду наперед iде нумерацiя помешкань) неймовiрно довжелезного, аж на дев’ять пiд’iздiв, сiрого панельного чудовиська, будинку, що наприкiнцi сiмдесятих певний час був найдовшим у мiстi, будинку, з якого кiлька рокiв тому ти вийшов до мiста, загостював допiзна i заночував на Ювiлейному, щоб прокинутись в iншому мiстi, в мiстi з особливим статусом, там, по той бiк Стiни. З дев’ятого поверху, з-за оббитих фальшивою шкiрою дверей iз тризначним числом на них ступив ти в невiдомiсть, – i на довгi днi, мiсяцi опинився за Стiною. Щоб зараз пiд’iздити до «свого дому», як давно вже прийнято в нас говорити, хоча у цьому домi тобi належать якихось тридцять п’ять-сорок квадратiв, укритих вичовганим блiдо-вишневим лiнолеумом… «Home, sweet home…» – приспiвують в кiно америкоси у таких от випадках. Цiкаво, чи ж батьки знають про твiй приiзд? Та, напевно, знають, мусили б iм повiдомити. Чекай, хто б це мусив iм повiдомити? Ну, як це хто – та ж сама iнстанцiя, котра надiслала тобi дозвiл на приiзд. «ОУзмивон» якийсь, чи як його там. Старший iнспектор Колтунець, чия монограма стоiть пiд друкованим текстом запрошення-дозволу. Або його заступник, заступниця, секретарка яка-небудь. Вони ж на те й iснують, цi компетентнi органи. Ач, як ти швидко, щойно опинившись по цей бiк Стiни, почав думати по-тутешньому. А може, й нема тут нiяких «компетентних органiв»? Та нi, де ж iх нема… Швидше можна припустити, що той старший iнспектор, або його заступник, або секретарка просто не потрудились передзвонити твоiм батькам. Бо що йому/iй, бiльше за всiх треба? Добре, цю свою думку додумаеш пiзнiш. Краще поглянь навкруг – оце ж твоя вулиця, якоi ти не бачив бозна-скiльки. Як попiдростали горобини вздовж хiдникiв… І ще – хтось вирвав мальви попiд вiкнами аптеки. А от вибоiни на асфальтi нiде не подiлися. Крутонувши кермо лiворуч-праворуч, Шлойма пригальмував навпроти останнього пiд’iзду й заглушив двигуна. Береза, яка стоiть впритул до лiхтаря, теж розрослася за цi роки. Шлойма вийшов з авта i через заднi дверцята вийняв торбинки з подарунками. Озирнувся на рiдну двадцять четверту школу, яка бовванiла в легкому туманцi навпроти за дротяною огорожею, – там кiлька довгих рокiв довелось викладати мову й лiтературу в рiзних класах, вiд шостого й вище. Аж поки та сама лiтература не забрала його вже назовсiм вiд суспiльно корисноi працi. Три пакети зi шматтям не були важкими i вмiстилися в одну руку, якраз щоб другою потягти на себе важеннi дверi на пружинi. Дверi, помальованi олiйною, якогось пластилiново-вохристого кольору фарбою десь у незапам’ятнi часи, найшвидше – iще до перевороту, до подiлу двох Украiн. За дверима мусили б стояти наступнi дверi, внутрiшнi, але iх нема, вони вiдсутнi, вибитi разом з одвiрком, i далi – темна прiрва пiд’iзду, сходи, стiни у брудно-зелених патьоках. Кнопка лiфта на спроби натиснення не вiдреагувала нiяк. Ну що ж, вiн, цей лiфт, i в тi давнi часи працював переважно на великi свята, а тепер, видно, – й поготiв. Отож пiшечки, степ бай степ, сто п’ятдесят вiсiм сходинок, колись, iще замолоду, ти порахував iх знiчев’я. Прольоти по дев’ять сходинок, а також п’ять сходинок вiд вхiдних дверей до першого поверху – це ж усього сто сорок дев’ять, а де ж iще шiсть? Не складаеться… Перерахувати, чи що? Тим часом вже й четвертий поверх. Наступний пролiт – рiвно середина шляху, «чотири i пiвповерху», як ти колись для себе це називав. Половина вiд дев’яти. За час твоеi вiдсутностi в пiд’iздi вже вiд другого поверху з’явилися добудови – додатковi зовнiшнi дверi, щоправда, без замкiв, лише з клямками, сiльськими металевими клямками: натискаеш пальцем гачечка – i дверi вiдчиняються. Як у тому давньому й дещо рогульському анекдотi: заходьте, люди, берiть, що хочете!.. Запилюженi вiкна в пiд’iздi скерованi в пiвнiчний бiк, тож свiтла впускають мало, а прямi сонячнi променi взагалi потрапляють сюди лише кiлька разiв на рiк, у тi найдовшi днi червня, коли день тривае вiсiмнадцять годин. Ну ось нарештi й дев’ятий поверх. Вище – лише вiчно вибитi дверi на горище й зеленi металевi сходи на дах. Плаский дах, вкритий руберойдом, завбiльшки з футбольне поле, звiдки, напевно, мае бути видно дахи й телеантени Захiдного сектора, вежi готелiв i ген аж там, далеко, на обрii – будiвлi району Ювiлейний, уже не за, а – перед зовнiшнiм закрутом Стiни. Доторкування пальцем до кнопки дзвiнка не дало жодного аудiорезультату, як i у випадку з лiфтом. Або дзвiнок працюе ледь чутно, або ж не працюе взагалi. А твоi ключi, вони так i залишилися висiти на цвяшку в передпокоi, там, по той бiк Стiни. – Заходь, сину, – тихо сказала мати, вiдчинивши перед ним дверi навстiж i вiдступивши на крок, замiсть кинутись назустрiч. – Тебе вже чекають. З-за материноi спини, з вiтальнi в коридор виступили двi квадратноплечi постатi без облич, бо в контражурi. – Шлойма Васильович? – У запитаннi бринiло водночас ствердiле ствердження. – Це хара… добре, що ми заздалегiдь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномоченi пригла… запросити вас на одкрите заседанiе мiсцевоi Спiлки письменникiв! Тон висловленоi пропозицii заперечень не допускав навiть гiпотетично. Шлойма з торбинками пройшов до кiмнати, розсунувши квадратноплечих. Поставив подарунки на стiл, сiв на канапу. – Я приiхав побачитися з рiдними. – Намагаючись бути спокiйним, подивився знизу вгору на гостей. На свiтлi вже було видно, що вбранi вони у не вельми зграбно пошитi костюми-двiйки та сорочки з краватками. – Так що лишiть мене у спокоi, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна? Мати вiдiйшла вiд одвiрка, з-за спин квадратноплечих, присiла на край канапи. На протилежний край. – Вона хотiла прийти, синку. Але у них у школi захворiла вчителька, росiйський мовник, i Уляну попросили вийти на замiну. А батько поiхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку? – Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обiйми ж мене! – вже майже наказав Шлойма, i мати, пiдсунувшися ближче, пригорнулася до нього. – Мамо, хто це такi? Навiщо ти iх впустила? – Сину! – Мати зазирнула йому в очi. – Так треба. Поiдь на тi iхнi збори. Вони ж не вiдчепляться. * * * – Якi збори, мамо? Я що, чекав усi цi роки, щоб приiхати сюди i йти на збори? Ти краще розкажи… Тим часом один з квадратноплечих, той, якого iнший назвав Миколою Івановичем, м’яко й тихо перейшов кiмнатою i, вiдхиливши штору на вiкнi, визирнув униз, у двiр. – Слабенька у вас машина, Шлойма Васильович, – з простодушною iронiею в голосi зауважив вiн. – От у iюлi приiжджав од вас, оттуда один… деятель, так у нього був етот… джип, я не помню… «Пахеро», з переднiм i заднiм приводом. Зверь-машина. – Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович, – майже прохальним тоном протягнув вiд дверей другий квадратноплечий. – Потом, пiсля окончанiя заседанiя у вас ще буде врем’я пообщаться з родними, з матер’ю. – Синку, iдь. Я чекатиму. – У материному голосi теж чулися нотки прохання. – Може ж, там не буде довго. Неназваний досi квадратноплечий бiля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апаратi. – Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда «волжану», до последнього под’езда. І лiфта включи, бо шо нам, пешком топать з дев’ятого етажа? У нас же тут гость, iз Западного сектора, вiн ще подумае, шо в нас, у Ровно, лiфти не работають. Давай! Через п’ять мiнут виходим. Микола Іванович вiдчинив дверi на балкон i вийшов. Шлойма взяв зi столу пакети й поставив перед матiр’ю. – Мамо, я ось тут подарункiв купив. Джинси для Уляни, для Ілька, i ще… – Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там усе таке дороге. А в нас усе е. Дякую, сину, вона буде рада. – Зазирнувши до пакетiв, мати вiдставила iх на пiдлогу. – Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бiдуете? – Прийшла «волжана», – повiдомив Микола Іванович, визирнувши з балкона. – Нi, мамо, у нас все в порядку. – Розповiдати подробицi не хотiлось анiтрохи. Шлойма рвучко пiдвiвся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотiв було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив порiг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтiла. – О, у вас харошi сiгарети! – Микола Іванович всiею своею квадратурою виник поруч, у вузьких балконних дверях. – Може, вгостите? А то вiд цього «Космосу» так у горлi дере… Шлойма простяг йому вiдкриту пачку, але Микола Іванович, замiсть узяти з неi сигарету, забрав усю пачку до рук i заходився ii розглядати. * * * – Га-у-ло-i-сес… І шо то воно таке? – Потiм вiн нарештi таки вийняв сигарету, припалив i схилився поряд зi Шлоймою на бетонне опертя. Сонце десь за будинком добивалося до зенiту. У двiр падала довжелезна прямокутна тiнь, немов величезне темне вiтрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярi. Старшi дiловито курили бiля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу, в той час коли малеча намагалась упоперек стадiону зiграти мiнi-тайм футбольного мiнi-матчу. Праворуч бовванiла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхiв на п’ятнадцять, зяючи дiрками незасклених вiкон. – Кооператив. Нiяк його не достроять. – Микола Іванович упiймав Шлоймин погляд i поспiшив пояснити, видихаючи тютюновий дим. – Бо в людей зараз грошей не… не так багато. Але зарплату у нас платять регулярно. День у день. Вдалинi, за полем чадiло iдучим димом мiське смiттезвалище – як i роки, й десятилiття тому. Праворуч, понад Бармацькими ярами багрянiли осиковi гайки мiж полiв. По об’iзнiй трасi повзли на Сарни якiсь вантажiвки й цистерни, фарбованi в понурi вiйськовi кольори. – Пора iхать, Шлойма Васильович. – Микола Іванович затягнувся востанне i шпурнув недопалка униз. – Мамо, я ще повернусь! – промовив Шлойма вже у дверях, але мати, дивлячись йому просто в очi, своiми карими в його сiрi, заперечливо похитала головою. Лiфт зi скреготом роззявив своi дверi, й усi трое увiйшли до запльованоi, а колись лакованоi кабiни, де на плити ДВП мiсцями були грубо набитi несиметричнi квадрати фанери. Доки кабiна повзла донизу, Шлойма намагався зосередитись: що далi? Вочевидь, повернутися до матерi вже не вдасться. Тодi – що? Вiдбути це «вiдкрите засiдання» Спiлки письменникiв i вiд’iздити. Так, треба повертатися. Оце попав, так попав. Але чого б iм тебе затримувати? Та чи мало, з якоi причини? Наприклад… Необхiдну кiлькiсть прикладiв можна легко напридумувати просто зараз. Лiфт востанне смикнувся i зупинився. Дверi розлiзлися, й Шлойму пiдштовхнули назовнi, у пiд’iзд. Знадвору, перед самими сходами, пiдiгнана впритул до дверей, уже стояла «Волга» свiтло-сiрого кольору з вiдкритими обома заднiми дверцятами. – За машину свою не беспокойтеся. Вам ii возвратять, – оптимiстично заспокоiв Шлойму Микола Іванович. – Сiдайте. – Вiн першим полiз на задне сидiння. Другий квадратноплечий, Самчук, сiв останнiм, рвучко причинив дверцята наглухо. Кiлька разiв смикнувшись i пчихнувши, «Волга» рушила. * * * Горобини по обидва боки вулицi вже багрянiли пурпуровими кетягами. Хмарне зранку небо, як це й бувае в серединi вересня, ближче до полудня роз’яснилося. Рiдко траплялися перехожi, автомобiлiв не було взагалi. Праворуч промайнув кiоск з рекламою сигарет «Верховина» без фiльтра. – А пока доiдем, – повернув до нього з усмiшкою обличчя Микола Іванович, – можна у вас iще одну сигарету хорошу? І ще ето… – вiн нiяково затнувся, – ви случайно, там журналiв разних не привезли? Ну, з девчонками голими… «Плейбой», чи як вони там називаються. Я би купив, еслi б недорого. – Нi, не привiз. – Шлойма простягнув йому вже напiвпорожню пачку. – Ну, я просто так поiнтересувався. «Волга» вже минала Палац культури текстильникiв зi скульптурою «Ткаля» перед фасадом. Шлойма озирнувся. Велетенська жiноча постать сидiла на постаментi, неприродно викрутнувшись, вiдставивши убiк стуленi разом ноги. «Вона усе така сама страшненька», – подумалось. Нiби зустрiв давно знайому, живу людину пiсля довгоi розлуки. А вона така ж сама. На перехрестi з Млинiвською авто пригальмувало, об’iжджаючи прикриту жовтогарячим брезентом виямину, котра зяяла посеред брукiвки. – Блiн, да коли вже вони цi ями позасипають! Довбають по всьому городу, он i прямо на дорозi вже!.. – Сiрники в Миколи Івановича не загорялися, димилися й гасли, i вiн сердито запихав iх пiд денце коробки. Шлойма нахилився вперед i клацнув йому перед носом своiм «зiппо». – Ето я понiмаю, западна технiка, – випустив дим вiд першоi затяжки Микола Іванович, але, зиркнувши поза Шлойму на Самчука, поспiшно докинув: – Хотя i у нас не хужi випускають, на радiозаводi. Тiко iх на експорт гонять, у Бiлорусiю… – Ти би помовчав про радiозавод перед iностранцем. Це ж секретний об’ект, стратегiческiй, – зронив крiзь зуби Самчук. Микола Іванович хотiв щось вiдповiсти, але тiльки частiше задихав тютюновим димом. «Волга» на мiнiмальнiй швидкостi котилась останнiм вiдтинком вулицi Мiцкевича перед Стiною. З довгого крутого спуску Стiна унизу, ii закрут вiд готелю «Мир» до сiрого бетонного паралелепiпеда обкому КПУ видавався у крайньому разi добротним бетонним парканом навколо будiвництва, але аж нiяк не фрагментом мiждержавного (украiнсько-украiнського) кордону. Сповзши до самого пiднiжжя спуску, авто покотило праворуч, до споруди обкому, й зупинилося бiля кубiчноi, дещо свiтлiшоi на колiр, але теж бетонноi прибудови, що ii Шлойма iще з часiв единого мiста пам’ятав як Будинок полiтосвiти. Пiзнiше, вже пiсля 91-го року, це примiщення зайняв педагогiчний iнститут, але тепер… «Дiм iдейноi роботи Ровенського обласного комiтету Комунiстичноi партii СРУ», – прочитав вiн напис на великiй чорно-дзеркальнiй таблицi праворуч вiд вхiдних дверей. Стовпчик менших таблиць такого ж самого кольору i стилiстики прикрашав стiну будови лiворуч вiд дверей. Самчук вiдчинив дверцята авта й визирнув назовнi. – Приiхали, – неголосно вимовив вiн. * * * Шлойма, вийшовши з авта услiд за неговiрким Самчуком, розiм’яв закоцюблi ноги. Його супутники про щось перемовлялися з водiем. Погляд письменника Ецiрвана впав на «свердловину» – короткий вiдрiзок труби, що стирчав посеред брукiвки, залiплений зверху яскравою оранжевою пломбою. «І тут вони е…» – майнула думка. Такими свердловинами було всiяне всеньке Захiдне Рiвне. Кiлька рокiв тому геологорозвiдувальнi знiмки земноi кулi з супутника остаточно засвiдчили, що найбiльше у свiтi родовище урану залягае строго пiд роздiленим украiнським мiстом. Звiдтодi пiд одностайний лемент зелених усього свiту в Рiвне (у Захiдне Рiвне) й потекли iнвестицii, якi значною мiрою й зумовлювали теперiшнiй розквiт мiста. «Розквiт цiною загибелi» – такими заголовками коментувала чергове економiчне диво радикальна лiва преса. Що ж до газет у схiднiй частинi, то вони всi про таку гарячу тему неначе води в рот понабирали. Шлойма вiдвiв погляд вiд свердловини й подивився понад Стiною, яка пролягала лiворуч. Звiдси, з боку схiдного, вона справляла значно серйознiше враження. Не було на ii сiрiй площинi зухвалих графiтi анархiстiв i тiнейджерiв-реперiв, натомiсть колючий дрiт, який щiльно йшов ii гребенем, нахилений сюди, досередини, на схiдний бiк, виглядав переконливо i загрозливо. Пiд Стiною й побiля неi не було помiтно жодноi живоi душi, та зиркнувши праворуч-лiворуч, Шлойма зауважив у затiнку муру виструнченi постатi в просторих плащах кольору хакi, метрiв за сто одна вiд одноi. За скляними дверима «Дому iдейноi роботи» на них уже хтось чекав. Коли Самчук вiдчинив перед ним дверi з полiрованими клямками, Шлойма зауважив у просторому холi цiлий гурт людей, здебiльшого чоловiкiв у пiджаках, свiтлих сорочках i краватках. Поза iхнiми спинами у два ряди стояли столи – не столи, а звичайнi шкiльнi парти зi стiльцями по два за кожною. На партах лежали розгорнутi загальнi зошити й кульковi ручки, дешевенькi, одноразовi, деякi вже потрiсканi й перев’язанi нитками чи обклеенi iзоляцiйною стрiчкою, а ще деякi – погризенi з тупого кiнця в пристрасному шалi творчого натхнення. * * * Тим часом вiд гурту чоловiкiв у пiджаках i краватках вiддiлився й виступив наперед невисокий лисуватий дядечко з виразним черевцем i простим сiльським обличчям. Озирнувшись на свiй колектив, вiн коротким поглядом встановив тишу i непорушнiсть у лавах, пiсля чого, кашлянувши, проголосив: – Увага всiм!.. Сьогоднi у нас вiдбудеться зустрiч з нашим… як би сказати… колегою… захiдноровенським автором… лiтератором… письменником… Ецiрваном Шлоймою Васильовичем… який… тимчасово проживае… i працюе… у Захiдному… окупованому… секторi нашого мiста… Три крапки у його прямiй мовi були твердi й об’емнi. Було навiть чути, як вони, повисiвши мить у повiтрi, осипаються на пiдлогу, поцокуючи, немов вiдстрiлянi гiльзи. – Ми зараз… по черзi…. познайомимося з нашим… гостем… з нашим захiдноровенським колегою… i потiм… ми продовжимо роботу… нашу працю… над якою ми з вами… працюемо… вже тривалий час. Крiм того… у нас сьогоднi… е й iншi гостi… iнший гiсть… – По цих словах дядечко з черевцем зробив три кроки назустрiч Шлоймi й тицьнув йому свою правицю. – Трохим Зубчук, вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення Спiлки письменникiв. Шлойма потис простягнуту йому долоню. Вiн знав Зубчука iще з часiв единого мiста, але не був знайомий особисто, нiколи не був йому вiдрекомендований, тож подумав, що той просто не пам’ятае його. Та вже наступний письменник, який услiд за Зубчуком простягнув Шлоймi руку й вiдрекомендувався: «Петро Тимчук», був у тому, попередньому життi коли не близьким товаришем, то принаймнi добрим знайомцем. Рокiв десять тому Тимчук вiв вiддiл культури в обласнiй молодiжцi, писав доволi дотепнi фейлетони, i в киiвському видавництвi «Молодь» готувалася до друку збiрка його гуморесок. Чи побачила вона свiт, Шлойма не пам’ятав. – Та ми ж начебто знайомi, Петре… – про всяк випадок неголосно й конфiденцiйно промовив Шлойма до гумориста. – Ми не можемо бути з вами знайомi, бо наше вiддiлення СП СРУ веде свое нове лiточислення тiльки пiсля недавньоi перереестрацii членiв! – вiдбарабанив у вiдповiдь Тимчук, не клiпнувши жодним з двох очей, а лише спрямувавши прямий, наче багнет, погляд кудись у Шлойми над головою. – Ну нi, то й нi. Можливо, я обiзнався, – так само голосно, в унiсон гумористовi пiдхопив i Шлойма. Видно, зараз лiпше i справдi першому не признаватись. Хто зна, що у них за правила тут такi. Наступнi письменники, якi пiдiйшли знайомитись, виявилися братами або однофамiльцями. Коли перший з них назвав свое прiзвище, Шлоймi здалося, що вiн не дочув. Та коли один за одним усi трое по черзi назвалися: «Гiмнюк Василь, Гiмнюк Андрiй, Гiмнюк Микола», Шлойма, затримавши у своiй долонi мiцну, короткопалу руку останнього з них, Миколи, все ж таки зважився перепитати: «Може – Гуменюк? Вибачте…» – У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавнiх витокiв нашому прiзвищу повернено його первiсне значення, вимову i написання, – вiдрапортував просто Шлоймi в обличчя Гiмнюк Вiктор. – Наше прiзвище «Гiмнюк» е одним з найпоширенiших у волинсько-полiському регiонi. Може, тiльки Полiщуки можуть зрiвнятися з нами своею кiлькiстю. Або ми – з ними. Полiщукiв, якi пiдiйшли знайомитись услiд за Гiмнюками, було двое – Юхим i Никифор. Обое писали прозу, що й пiдкреслили, потискаючи Шлоймовi руку. – А зараз, – оголосив Трохим Зубчук пiсля завершення процедури потискання рук, – ми пояснимо нашому захiдноровенському гостевi, чим ми тут сьогоднi займаемося. Вже досить тривалий час колектив Ровенського вiддiлення СП СРУ працюе над великим спiльним художньо-документальним твором пiд назвою «Тарас Григорович Шевченко на Ровенщинi». Нами ретельно вивченi й проаналiзованi у свiтлi останнiх партiйних рiшень всi документальнi згадки про перебування Великого Кобзаря у нашому краi в складi етнографiчноi експедицii 1846 року, складено детальнi хронологiчну й географiчну таблицi його перемiщень територiею сучасноi Ровенщини. До теми цiеi всi ми ставимось якомога бiльш вiдповiдально. І слiд вiдзначити, маемо вже непоганi напрацювання. Зараз ми ознайомимо нашого гостя… наших гостей з найбiльш вдалими фрагментами цього нашого спiльного, колективного твору. Хто почне?.. – Зубчук окинув поглядом ряди ввiрених йому письменникiв. – Полiщук Юхим Якович? Бiльшiсть присутнiх дружно повернула голови у глиб зали. – Нехай вам читае той, хто у вас квартiри получае! – раптом рiзко й гостро вiдповiв Юхим Полiщук, не пiдводячись з мiсця. – Ну, як не хочете, Юхиме Яковичу, то ми когось iншого попросимо, – роздратовано-примирливо промимрив Зубчук. – А на ваш закид я вже ранiше пояснював вам усiм, що через наявнiсть певних тимчасових проблем у житловому будiвництвi обком партii видав розпорядження, згiдно з яким до особливого розпорядження про скасування цього розпорядження квартири членам нашоi спiлки будуть надаватися лише посмертно i… i в iнших надзвичайних ситуацiях. Але хто ж прочитае нам своi роздуми про перебування Тараса Григоровича Шевченка у нашому краi? Хоче… хоче це зробити… Гiмнюк Микола хоче!.. – майже полегшено оголосив Трохим Зубчук. Микола Гiмнюк взяв з далекоi парти зошита з обвислими краями i, повернувшись обличчям до аудиторii, гугнявим одноманiтним голосом зачитав: «Дорогою з Корця у Межирiч Тарасовi Григоровичу довелося заночувати в селi Синiв, тепер Гощанського району. Швидко опускалися на землю сутiнки. Яскраво освiтленi стояли хати мiсцевих попiв, куркулiв i багатiiв. „Нi, не пiду я до них проситися на нiч, – вирiшив Тарас Григорович, – пiду до простих людей“. Вiн постукав у вiкно бiдноi хатинки на краю села, понад дорогою. Дверi вiдчинилися, й на порозi з’явився Омелько Стецюк, господар цiеi бiдноi хатинки. Тарас Григорович назвався й попросився переночувати. Омелько Стецюк з радiстю впустив такого дорогого гостя. („Го-го-го“, – подумки вiдзначив для себе Шлойма збiг трьох однакових складiв.) Хоча дiти вже й спали, Омелько Стецюк звелiв жiнцi накривати вечерю на стiл. Жiнка Омелькова, Параска Стецюк, з радiстю накрила на стiл, що вже мала до вечерi – молока, хлiба та вареноi картоплi…» – Ану стоп! Ви це молоко викреслiть! – сердито втрутився у його читання Зубчук. – Звiдки в тих нещасних трударiв молоко, якщо першi тваринницькi ферми в нашiй областi з’явилися тiльки з приходом Радянськоi влади! – Як ви до мене таким тоном говорите, то я взагалi не буду далi читати. Я вам не наймався!.. – плаксиво продудонiв у нiс Микола Гiмнюк i сiв на мiсце, уткнувшися обличчям у розгорнутого зошита. – Ну що ви справдi! Що за колектив!!! – Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацiю. – Добре, тут у нас iще поети есть. Он там, у самому кiнцi сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фiалко, це псевдонiм, його справжне прiзвище – Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республiканськоi наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого вiршика… того вiрша, ну, про юрбу! Веснянкуватий худорлявий юнак з вiдстовбурченими вухами й крупними переднiми зубами, що робили його схожим на виснаженого ховраха зi шкiльного зоокуточка, не примусив себе довго впрошувати й, виступивши убiк вiд парти, задекламував: Невже це так довiку буде? В наш час утвердження добра Є люди. Є чудовi люди! А е юрба!.. Багаторука i столика, — Хiба вiд неi е пуття? Бо ж скiльки генiiв великих Вона цькувала за життя! Зате нездар, цей людський пил вона Понад собою вознесла, Натiшилась, награлась – кинула, В своiй байдужостi страшна… «Як би оце звiдси вийти непомiтно… – майнула у Шлойми думка, яку вiн квапливо вiд себе вiдiгнав, проте вона негайно повернулась. – Бо скiльки тут лiтературою катуватимуть? Годин зо три, не менше…» Олесь Фiалко-Баранюк у цей час саме дочитував своi вiршованi мiнiатюри про весну, яка в молодого поета символiзувала вiдродження й пробудження всього нового, свiжого, чистого i прогресивного: І незабаром вже проллються Дощi великi i малi. Неначе вiчна революцiя, Весна крокуе по землi!.. – Добре, Олесю! – благословив його вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення в однiй особi. – Ростеш. Скоро будемо вже думати про якiсь публiкацii в мiсцевiй перiодицi. Рiвень твiй вже дозволяе. – А ще я хотiв би закiнчити свiй виступ… – перебив його зненацька юний поет своiм високим надтрiснутим голосом, – зверненням до нашого шановного гостя! Вся письменницька аудиторiя, нiби не вiрячи вухам своiм, приголомшено пiдвела голови i спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фiалка. – Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архiвi я розшукав вашi першi поетичнi публiкацii! Повертайтеся в поезiю, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав вашi раннi вiршi своiм однокурсницям… i однокурсникам. Їм усiм дуже подобалося. Ваша iнтимна лiрика, ваш «Вальс для Наталки» – я його напам’ять знаю: Я не спецiалiст в словеснiм камуфляжi. Любов за грати слiв сховати я не змiг. В запльованiм пiску на басiвкутськiм пляжi Я поцiлую слiд твоiх, Наталко, нiг. Так, як цiлують снiг, так, як цiлують смiх, Я поцiлую слiд твоiх, Наталко, нiг!.. «От мерзотник малий, моiми давнiми вiршами дiвок у кущi заманюе!» – незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публiцистики: * * * – У мене його, цього вiрша, навiть дiвчата нашi просили переписати у дневнiк пожеланiй, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви ранiше писали! А те, чим ви займаетеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсiм не те, воно ж незрозумiле широким читацьким масам. Отi всi бубабiсти, лугосади, новi дегенерацii – це ж усе таке, вибачте, непотрiбне. Вони ж усi у своiх творах вживають нецензурнi вислови, пишуть незрозумiлою простим трудящим мовою, вони… вони… – Молодий поет раптово вмовк, знiяковiв i, сiвши на свое мiсце, виснажено зiтхнув. – Що то воно молоде! – чи то з осудом, чи то схвально пiдсумував його виступ Зубчук. – А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо нiхто бiльше не хоче прочитати нам своi роздiли з нашоi спiльноi працi… нема бажаючих?.. – Зубчук обвiв поглядом присутнiх зi Шлоймою включно. – …тодi я хотiв би зараз надати слово!.. (Шлойма внутрiшньо напружився: ще тiльки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповiдати? про що тут можна говорити, а про що – нi? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звiдси якнайдалi!..) Та його страх був цiлком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер вiн хотiв би надати слово iншому гостевi, гостевi столичному, вченому i знаному, а саме – професоровi, завiдувачевi кафедри лiтературознавства Киiвського державного унiверситету Юрiевi Павловичу Чмоневi. З-за останньоi парти пiдвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрi з малиновими рукавами, взяла пiд пахву шкiряну течку i поважно попрямувала до дерев’яноi кафедри-трибуни у кутку. Зустрiвшися iз Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помiтно кивнув своею масивною головою, наче привiтався, а може, й нi. Зубчук делiкатно узяв Шлойму за лiкоть i легенько потягнув до передньоi парти, яка залишалася порожньою, в той час коли всi iншi парти пообсiдали письменники. Уся аудиторiя, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попiдтягав рукава светра i розщiпнув на комiрi сорочки верхнього гудзика. – Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.. – Чмонь вочевидь шукав точку опори, вiдштовхнувшися вiд якоi, вiн мiг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. – І водночас про Шевченка говорити можна безкiнечно! Бо вiн – це той монолiт! На якому! Стоiть i стоятиме! Украiнська! Лiтература! Шлойма вже нарештi потрохи починав усвiдомлювати, чому вiн нiколи не розумiв творiв Чмоня, як вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних киiвських часописах – «Вiтчизнi», «Киевi» й нещодавно знову вiдродженому «Радянському лiтературознавствi», тепер пiд назвою «Украiнське соцiалiстичне лiтературознавство». Тим часом професор Чмонь дедалi ширше розкручував над головами присутнiх письменникiв обласного центру спiраль порожнечi свого виступу. – Шевченко – вiн же всеосяжний! Вiн охопив усе!.. І саме тому! Саме тому нашi iдеологiчнi супротивники… — Чмонь кинув погляд на Шлойму, погляд гострий й короткий, нiби давньоримський дротик-фашiо. – …всiлякi там Грабовичi, а також iхнi доморощенi пiдспiвувачi, на кшталт Оксани Забужко… дозволяють собi iнтерпретувати творчiсть Великого Кобзаря, як iм заманеться. Доходять до… Самi знаете, до чого доходять цi так званi дослiдники!.. Я вам з усiею вiдповiдальнiстю заявляю, усiм тут присутнiм, що якби… якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечiй у Каневi… – Чмонь молитовно звiв очi д’горi й завмер. Шлойма скосив очi на Зубчука, що сидiв праворуч. Той благоговiйно i заворожено намагався вiдшукати на стелi ту саму точку, в яку дивився зараз киiвський професор. – …вiн одразу ж добряче нам’яв би вуха цим самозваним дослiдникам! – Голос Чмоня твердiв i вищав (з наголосом у словi «вищав» на обох складах). – А декому вiн стягнув би штани й добряче вiдходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!! – Чмонь аж тiпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т. Г. Шевченко самозваних дослiдникiв своеi творчостi. «Якоi бiди я тут сиджу? – майже з розпачем, рiзко й зненацька подумав Шлойма. – Надворi такий чудовий осiннiй день, може, один з останнiх погожих днiв у роцi. Мiг би пройтися мiстом, парком, у якому не був уже стiльки лiт». Бажання було настiльки непереборним, що вiн аж смикнувся звестися з-за столу, i лише спiйманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев’яного стiльчика з надламаною спинкою. Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, пiдвiв голову, наче хотiв ухопити якнайбiльше повiтря у своi широкi груди, – й раптом, коротко кашлянувши, захрипiв i почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницькоi аудиторii. Зубчук i ще хтось iз письменникiв пiсля митi-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики: «Води!», «Води!» – а води, як на зло, нiде не знаходилося, хтось вибiг у коридор, хтось iще пiдставляв стiльця пiд обважнiле професорове тiло, – i тут Шлойма цiлком несподiвано для себе самого пiдвiвся й, не особливо навiть криючись, вийшов за межi холу, не до вхiдних дверей, а в протилежний бiк, у глибину будiвлi. Широкий коридор з вiкнами праворуч i дверима по лiвому боцi тягнувся у глибину Дому iдейноi роботи. Останнi дверi в кiнцi коридору мали на собi лiтеру «М», набиту пiд трафарет. Шлойма прослизнув досередини i роззирнувся. Вiкно було одне, на протилежнiй вiд дверей стiнi, височенько над двома пiсуарами. Аби лиш нiхто сюди не зайшов – i можна спробувати… Раптом в однiй з кабiнок чмихнув двiчi чи тричi зливний бачок, дзеленькнула пряжка на пасковi, й за мить з кабiнки виринула квадратноплеча постать Самчука. Пiдiйшовши до крана, вiн тицьнув долонi пiд тоненьку цiвку води й, зиркнувши через плече на письменника Ецiрвана, котрий укляк над пiсуаром, запитав з усмiшкою в голосi: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-rvanec/r-vno-rovno-st-na-n-bito-roman/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.