Украдена батьківщина. Трилогія

Украдена батькiвщина. Трилогiя Анатолiй Резнiк Три найоб'емнiшi в украiнськiй лiтературi художнi поеми «УКРАДЕНА БАТЬКІВЩИНА», «БЛУД І ЗРАДА», «ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ» написанi на основi iсторичних подiй боротьби украiнського народу за волю та державнiсть. Цi твори можуть стати чудовим матерiалом для написання сценарiiв до художнього iсторичного кiно. Украдена батькiвщина Трилогiя Анатолiй Резнiк © Анатолiй Резнiк, 2019 ISBN 978-5-0050-0441-3 Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero АНАТОЛІЙ РЕЗНІК Поема «УКРАДЕНА БАТЬКІВЩИНА» написана на дiйсному iсторичному фактi Украiни в ii кульмiнацiйний момент, коли по-злодiйськи був вбитий Олегом, князем Русi з Новгорода, Аскольд, який був останнiм вождем украiнського народу в стародавнiй самостiйнiй украiнськiй державi. Росiйська iмперiя хоче приховати, перекреслити це в iсторii, лiквiдувати факт, що Украiна була на той час розвинена, едина держава в ii кордонах. З цiею метою у 1937 роцi на кручах Днiпра була знищена Аскольдова могила, щоб згубити, вибити з пам'ятi народу його iм'я. На це мiсце нам пiдсовують фальшиве твердження, що це була якась там Киiвська Русь i що ми украiнцi – не украiнцi, а походимо вiд росiян, а тому знову повиннi з ними злитися. В той час росiйська нацiя фактично – це синтез украiнцiв, бiлорусiв, болгар, туркменiв, татар, монголiв, фiнiв, карелiв та iнших, що на стику всiх цих нацiй i рас створили гiбридну сумiш русiв. Поширеним лицем найбiльше було азiатське з волоссям русим, тому i назва ця пiшла Украiнська ж нацiя сформувалася вiд Полiсся до Чорного i Азовського морiв, вiд Дунаю, Закарпаття i ген аж за Кубань. Фальсифiкатори дiйсностi навмисне стверджують про те, що на цiй великiй територii жили печенiги, половцi (кумани), хозари (акацири), але тiльки не украiнцi, хоча назви рiзних частин украiнського народу не змiнюють реальноi сутi розвитку украiнськоi нацii, яка споконвiчно жила i завжди буде жити на своiй рiднiй землi. УКРАДЕНА БАТЬКІВЩИНА (поема) ПОХІД НА ВІЗАНТІЮ (частина перша) Широкий степ, залитий сонцем У травах шовком хвилював, Непроханим i хижим гостем Орел у небi пропливав. Дорога вилася степами Напоена цих ароматiв трав, А то звивалась мiж житами, В яких то перепел, то жайворон спiвав. Величний степ на пiвднi Украiни, Безмежнiсть його неозора, Над головою голубiнь прозора Єдина була для народу З днiпрового верхiв’я i до моря, Та вiд Кубанi, до дунайського аж броду. В розкиданих просторах, В степах, лiсах i горах Вирувало життя Украiни на зорi ii злету, Коли прогрес ще не торкав планету Гуркотом своiх машин, А Батькiвщини син Не мiг кордонiв всiх закрити, Щоб людям у спокоi жити У хатi рiдноi землi Без чужоземного втручання. І панувало вiчне зазiхання На працю звершень iх рясних. Вiд вражих нападiв чужих Мечем вiн волю боронив І син, i воiн Украiни. На поворотi мiж житами Дорогою, що пролягла Пiвденними степами, На розiгрiтих конях мчала Шалена сотня юнакiв, Їх печенiгами прозвали, Бо вороги усi тiкали Вiд тих нестримних козакiв. І iхня слава Неслась у захистi степiв Вiд Киева до моря берегiв. Цю сотню вiв Їх сотник Петрусенко, На перехрест дорiг-походiв, Бiля Днiпра порогiв, Де разом мали в один час Усi зустрiтися полки, Куди мав Дiр прийти, Єдиний гетьман Украiни, І об'еднати всi вiйська Для захисту краiни. На небосхилi в далинi Уже виднiлись кручi Де води синi, днiпровi З порогiв падають кипучi. І з мiсця сотник полетiв Орлом над степом, Який здригався i тремтiв Вiд шквалу кiнського копита. Минувши смужку жита, Уже на пагорбi була Та сотня печенiгiв, З якого прямо вся Долина була видна. І ось вони стояли рядом Полки i половцiв й хазар І сотник вже парадом, Не кваплячись поволi пiд’iжджав. На неспокiйному конi Хазарськi вздовж полки стояли, Траву копитами давно стоптали. Полковник бравий iх Петро Кривенко iздив в зад-в перед, Коня пустивши в очерет Згасити спрагу дав йому, – Коневi, другу своему. Навпроти них В шеренгах бойових З своiм героем на чолi, Стоять i половцi, Та не одним полком З полковником Мартинюком. На вiддалi кiлькох десяткiв крокiв Кiнь сотника на мiсцi гарцював, З усiх вiд нього бокiв З полкiв вiйськовий щит стояв. Обличчя сотника було суворе, Орлиними очима рiзав даль, А тiло все його здорове Було тверде як сталь. Вiн миттю руку викинув вперед На знак вiйськового вiтання І печенiгiв сотня У сотню дужих голосiв Покрила степ iх спiльного братання: «Слава украiнським куманам! Слава украiнським акацирам!» У вiдповiдь на цi вiтання Десятки тисяч голосiв Зiрвали степу вiчного дрiмання, Як вiчнiсть берегiв: «Слава Украiнi! Слава Украiнi! Слава Украiнi!» І слава ця котилася степами, Лiсами й синiми морями По кручах старого Днiпра, Народу вiльного ця слава пролягла, Краiни рiдноi iх далi, Дунайських плес i берегiв Кубанi. І сотник Петрусенко, Не сходячи з коня, доповiдав, Що Сава Довбушенко, Полковник iх полкiв, Що печенiгами прозвали, Вже соколом сюди летить, На маршi вже земля гудить, Не зламна сила iх кипить. Вони ж були iх авангардом, Тому iх сили основнi Прийдуть усi. Гула долина бiля кручi Козацтвом рiдних голосiв, Злилися цi степи квiтучi В единий спiв. Вже сонце падало за обрiй У шовку трав розсипало промiння, Немов свое насiння, Що прагне залишити на Землi, Щоб завтра в ранiшнiй пiтьмi Насiння це промiнням запалити І Землю розбудити, Заставити життям й камiння жити. Долина ж з вечора уся кипiла, Лунали мови рiднi голоси, То раптом хвиля смiху пролетiла, А то десь три баси Спiвали пiсню про кохання, Що дiвчина чекае iх вiнчання І в смутку через сльози просить В бою щоб ворог впав, А той, кого у серцi носить, У чужинi ii не забував. А там, поближче до Днiпра, Стояла казанiв гора, В яких давно вже закипiла каша, З якоi розвiвався запах м’яса, Та всi чекали Дiра, І не згасала вiра В його прихiд. І раптом на горбi, Де верби вже старi Над кручами схилились до води, Десяток вершникiв вже iхали сюди. Побачивши свою долину, Вони спинились на хвилину, Назад руками знак подали, На мiсцi конi танцювали, Копитами крисалася iскра. І як стрiла, Долиною промчався зв'язковий. І переливами дзвiнка труба Всiх кликала у бойовi порядки. Про смiх i жарти не було i згадки, А дух вiйськовоi могутностi тут панував. І кожний знав, Що Дiра вiйсько поряд І полк за полком вже вставав У бойовi ряди. Спиною до Днiпра стоять хазар полки, До моря – печенiгiв, Зi сторони дунайських берегiв — Вже половцiв полки стояли Й собою закривали Всi напрямки в долинi. Лише у бiк приходу Дiра, Куди понад Днiпром стояли кручi синi, Долина вiльною була. Здавалось, що земля гула Пiд силою вiйськовоi потуги. Три соколи на конях вже чекали, Полковники, полки яких стояли Зi всiх сторiн долини, Створивши вiльнiсть з середини. Вони готовi вже були Вiддати гетьману краiни Вiйськовi рапорти На честь Святоi Украiни. І раптом курява знялася, В цю мить над обрiй пiднеслася, Як хмара, ватага вiльних козакiв. По переду на бiлому конi, Оточений iз всiх бокiв У пишному вбраннi, Їх гетьман Украiни наближався. І першим Дiра кiнь вже розвертався, Де розташованi вiйська були, І заступили той бiк козаки, Дорогу, що вела у табiр. І зник весь гамiр, Настала мертва тиша. Тодi понiс вперед Кривенка Його гарячий кiнь, За крокiв три вiд Дiра вiн Намертво прищепив коня І шаблю викинув перед собою, Собi над головою. Могутнiм голосом вiн доповiв: «Я всi полки хазар привiв Пiд спiльний прапор Украiни, Для захисту ii кордонiв. Вручаем, гетьмане, Ми вiрнiсть всiх загонiв Козацтва вiльного полкiв!» А потiм гордо доповiв Полковник мужнiй Довбушенко Про вiрнiсть гетьману всiх печенiгiв, Що землю захистять Вiд вражих всiх набiгiв. Останнiм рапорт свiй вiддав Полковник Мартинюк. І Дiр в його очах впiзнав: Що половцiв полки Сюди усi прийшли На захист Батькiвщини, – Їх меч несе для ворога могили. І кожний з них до Дiра пiд'iжджав, Поквапно шапку з голови скидав, І Дiра тричi в щоки цiлував. А потiм Дiр в оточеннi цих полководцiв У середину в'iхав всiх полкiв, Де вже стояв Жовто-блакитний прапор Украiни, Що вiтром полоскав Їi природнi кольори, Якi завжди були Душею украiнського народу У працi, муках i пiснях. Пiд ним приймали смерть в боях, Бо в нiжних кольорах Була iх рiдна Батькiвщина І почуттiв вершина Мiж смертю i життям! І Дiр не сходячи з коня, Поцiлував цей прапор тричi. І шаблi блиск металу, Пiдкреслив славу, Здобуту у боях, Застиг у Дiровiй руцi, Йому над головою, І голосом стальним вiн закликав, Вселяючи собою Народу вiчнi мрii: «Воiни Святоi Украiни! Вiтаю вас на берегах Днiпра, Вона покликала сама Вiд ворога кордони захистити, І ви докажете мечем, Умерти нам, чи жити!» Луна цих слiв степами покотила, Їi могутня хвиля пiдхопила Десятки тисяч голосiв: «Навiки слава Украiнi! Навiки гетьмановi слава!» Злетiла в небо шапок хмара. Полки древлян, Якi прийшли iз Дiром, В обiйми кинулись полкам, Якi чекали iх, Козацькi поцiлунки, смiх Котилися степами Украiни. До пiвночi вiйська в степу ще гомонiли, А потiм всiх покрив солодкий, Домашнiй сон глибокий. Не спала тiльки Украiна. Вона як мати, серцем млiла Над долею своiх синiв І шепотом нiчних вiтрiв На бiй благословляла, І меч святий у руки дала! Днiпро у перших променях Вже хвилi полоскав, А табiр спав Дитячим крiпким сном. Лише далеко за горбом Дозорнi, горблячись, ходили Та конi морди поросили У шовку буйних трав. В ту мить сурмач заграв Дзвiнку тривог зiрницю І табiр зашумiв У тисячi стальних i дужих голосiв. Але не було чути смiху, Вiйськовий дух усюди панував, І кожний знав, Що день настав Кривавих цих заграв, Де поряд та рука, ворожа Принесла смерть у рiдну хату, Дитина, крикнувши в останне «тату», Упала мертвою навзнак І матерi сльоза кривава Лежить як рана У серцi кожному iз них. В усiх полках лишилась недопита кава, І кашi не хотiлось iсти, У кожного в душi таiлось хвилювання, Хотiлось швидше сiсти На бойових коней. Нiхто не мав вагання, І не боявся тисячу смертей. В цю мить все стрепенулось птахом, Серця стиснулися в кулак, Коли сурмач единим махом Зiграв тривоги знак. Усi полки стоять стiною Однi навпроти других, Створивши так собою Квадрат для вiльного простору. Запала тиша навкруги, Втаiвши в собi всiх напругу, І в цей квадрат, сюди, Посеред мiтцi i потуги На бiлому i басовитому конi Сам Дiр велично виiжджав У супроводi свити. Пiднiсши руку, вiн сказав: «Воiни Святоi Украiни! У гетьмана не мае змiни, – Коли в бою поляжу, Тому я вам покажу Замiнить хто мене, Якщо в бою я смерть прийму. – Аскольд, iм'я йому! А виходець вiн сам з древлян, З сiм'i мiських киян. Йому вже двадцять третiй рiк вiд роду І вiрний е слуга народу. Хто згiдний з тим зi мною, Поставте в верх перед собою Руками шаблi бойовi!» Закiнчивши свою промову, Дiр в перед себе пропустив Аскольда на конi, В очах свiтилися вогнi Смiливостi юнацькоi стiйкоi, І срiбний блиск могутностi стальноi В десяткiв тисяч тих шабель У знак людини дорогоi Заграв у сонячнiм промiннi. «Навiки слава Украiнi! Навiки слава Украiнi! Навiки слава Украiнi!» – Котилося iз краю в край. Аскольд пiдносить руку І слова просить у полкiв, Коли згасав останнiй спалах звуку, Аскольд в сiдлi присiв І мужнiм голосом звернувся до полкiв: «Воiни Украiни Святоi! Що лежить вiд верхiв'я Днiпра, До хвилi морського прибою, Вiд берегiв широкого Дунаю, Де очерети у плавнях шепочуть з собою, До берегiв могутньоi Кубанi. Тут в людства на свiтаннi, Життя родилося у наших предкiв, Тут мати сповивала сина Спiвала пiсню у ночi, І Бога помогти молила, Коли йшли в поле сiвачi. Тут розквiталося кохання В дiвчаток наших на зорi, І наше перше цiлування Палило в душах тi вогнi, Якi горiли вiчнiстю життя. Тут мати проводжала сина На списи своiх ворогiв, Тут виросла вже не одна могила Загиблих в юностi дiдiв. Сьогоднi ми усi полки зiбрали, Щоб захистити Батькiвщину Вiд вiзантiйськоi навали. Їх iмператори забрали, Хазарiю, де наша мати плаче В неволi лютих ворогiв. Я закликаю воiнiв усiх полкiв Пiднести меч на захист Батькiвщини, На захист кожноi дитини, Де кат ростить ii в ярмi. У нашi душi дивляться сумнi Жiночi очi в сподiваннi, Що тiльки ми, ми, iх, коханi, Ярмо неволi скинем, Мечем кайдани розiб'ем І волю в край наш принесем. Освячую я вашу зброю, У серце мiць вселяю, У руки вам вкладаю Священний меч На захист нашого народу, Якому вже зi сходу Погрожуе грабiжницький i дикий кат, Який родився на уламках Багатьох чужих народiв, Природа е якого Не будувати свого Майна, культури, знань, Не прагне вiн науки i освiти поривань, А живиться надбаннями других народiв Набiгами жорстоких грабувань. Лишаючи по собi лиш руiни, Розвалюючи святi храми, Нашi рiднi стiни, І промишляе цим пiдступним грабежем. Тому ми збережем У цiлостi своi кордони, А завтра нашi всi загони Хазарiю звiльнити мусять, І ворога нiколи не допустять На чорноморськi береги. Хай пам'ятають вороги Той вiсiмсот i шiстдесятий рiк, Що ми з'еднаемо на вiк Всi нашi сили бойовi, Для захисту своiх кордонiв! Вiд iменi усiх загонiв: «Слава нашiй Украiнi!» Могутнiсть в тисяч голосiв, Ввiбралося душею всiх степiв, Ланами житнiх колоскiв: «Слава Украiнi! Слава гетьману i його змiнi!» Cтояло сонце пiд полудень, Тяглась дорога у степи До моря десь на пiвдень, Якою простягалися i йшли Вiйська Святоi Украiни. За ними по Днiпру пливли Їх судна бойовi шнурками, Заповненi разом iз вояками, Харчами й зброею, Що кiлькiстю своею Тi води всi покрили І веслами Днiпро усе спiнили. Вужем тягнувся з краю в край Ворожий оборонний вал, Покритий сараною зграй Загарбникiв з чужого вiйська, Яке в напруженнi було, Гадюкою сичало i гуло, Стальною смертною струною Хотiло зупинить собою Величнi цi полки, Якi уже приведенi були У боевi ряди. На вiдстанi за крокiв сотень п'ять Здавалося, що побiжать Наляканi ворожi зграi Вiд сили грiзноi, могутньоi, святоi, Що землi рiднi своi Повинна захистити. Напруження зростало! Немов в передчуттi бiди Помiж всього згасало Єдине сонце, що свiтило всiм На протязi вiкiв. По переду полкiв На бiлому конi сидiв, Упевнений в собi, спокiйний Дiр. І пильний його зiр Промацував ворожi зграi. Як з пiд землi Зненацька виринали На конях мокрих зв'язковi, І на ходу хапали Короткi Дiровi слова І знову мчали На правий, чи на лiвий фланг. І раптом Дiр здригнувся, Немов знайшов все те, чого шукав, Ледь-ледь Аскольду усмiхнувся, По-батькiвськи його поцiлував І поглядом його послав На лiвий фланг своiх полкiв. А потiм вiн кивком пiдвiв Полковника Кривенка ближче, І нахилившись трохи нижче, Якiсь слова йому сказав, Обняв, поцiлував, На правий фланг рукою показав, І той, як птах, помчав, На крилах Дiрового слова. Короткою була розмова З Мартинюком, а потiм з Довбушенком, Якi за мить помчали степом До ввiрених полкiв. А за спиною в Дiра трiпотiв Жовто-блакитний прапор Украiни, Що болем серця покривав руiни, Якi принесенi ворожою рукою, А в кольорах вiдтворював собою Жовтiючi степи з колоссям переливу, Та неба голубiнь щасливу, Яка складала вже вiки, Де рiднi цi степи Ростили працьовитий той народ, Який виборював собою, Святою боротьбою Життя майбутнiх поколiнь. А колос повнився з небесноi блакитi І дiвчина стояла в житi З серпом, знесилена у працi, З вiнком, уквiтчана у щастi, – Вона сама була тим колоском, Що споений святою iх землею, Налитий променем – небесною зорею. І прапор волi Украiни На подвиги вдихав усi полки. І гордий Дiр стояв Народ йому ввiряв Життi своiх синiв І перемоги вiн чекав Для берегiв, Омитих хвилею морською. І раптом звук трембiти, Як сталь меча прорiзав небо, Неначе над всiма пронеслось лезо І сколихнулись трави, квiти Передчуттям тривоги вкритi. І в тисячi копит пiдковами пiдбитi Могутнi кiнськi ноги Одноразово вдарили об землю, І понеслись полки шалено, Несучи смерть зi всiх бокiв. По переду на бiлому конi летiв Їх гетьман Украiни. І вся та грiзна сила Ударилась об вiзантiйський вал І вiн здригнувся, як стеблина, Родивши смертний шквал Ударiв сталi в тiло, І все кругом двигтiло У зойках, муках i поривах, І червонiла кров на гривах Їх бойових коней, Стiкаючи з скалiчених грудей! І тi, що першi смерть зустрiли, Котилися по схилу вниз, На дiл, збиваючи живих, Мiшаючи у купу тих, Хто помстою кипiв. Ця хвиля мертвих i живих Будила лютий гнiв У серцi Дiра, Але ще мить І кiнь вже збитий з нiг, І Дiр лежить Стискаючи в руцi до болю Метал своеi шаблi з кров’ю, Зiбрав усю вiн волю, Ступаючи по трупах палих, В яких ще погляд не застиг, Дiр йшов по схилу валу І на вершинi опинився в гущi тих, Хто здiйснював вже кару Кривавим лютим ворогам. Раптово вирiс перед ним як вал Кремезний вiзантiйський воiн І запустив, що сили було в того, Червоне вiстря списа свого У груди Дiра на бiгу. Зiбравши спритнiсть всю свою, Щитом вiдбив цю смерть страшну, А другою ударив лезом шаблi І як гарбуз упала голова, Що мить тому несла Для Дiра вiрну тут загибель. Але тут смерть одна не ходить, І вiн побачив як його обходить, Сiм вiзантiйцiв справа й злiва, У нього лише думка зрiла, Яке тут рiшення прийняти, Як перед ним став виростати Заслiн iз мужнiх козакiв, Що тiлом своiм Його вiд смертi прикривали. Коли ж вони на себе iх узяли, Дiр обiйшов праворуч І несподiваний удар нанiс. Ворожий воiн був вже поруч, Прийняв замах потужноi руки І покотився труп з гори. Ударивши по вороговi вдруге, Вiн стяв враз голову з плечей — І кров ворожа бризнула в обличчя, І потекла по лобi до очей Зливаючись з гарячим потом. Утершись миттю рукавом, Дiр кинувся у гущу бою, І вiн запалював собою Всiх воiнiв на перемогу, Що була справедливою, святою! Але в цей час Кривенковi полки Праворуч геть знесиленi були. Полковника Кривенка вiднесли З скривавленим лицем На-пiв живого з поля бою, Що вiв усiх iх за собою, На фланзi правому чужоi оборони. Втрачаючи зв’язки вiдчувся сили спад, Правофланговi всi загони Почали вiдтiснятися назад. Аскольд перебуваючи на лiвiм краi Вже бачив, як ворожi зграi По схилу валу уперед повзли. В ту мить Аскольда злiсть зцiпила І десь взялась потрiйна сила. Ворожий воiн перед ним стояв, Заносячи з-за спини списа. Аскольд його розтяв Із голови до низу. Нестримна лють несла його вперед І на ходу перед собою Вiн шаблею стальною Зрубав ще кiлька ворогiв І бiй вже вiв У гущi воiнiв чужих. Як барс, вiн кинувся на них, Занiс над головою руку, Щоб нанести удар, Але почув вiн звук Об землю шаблi його стук, А на руцi важкий тягар. Аскольд вiд болi розвернувся І тiлом всiм метнувся: Зубами вп’явшись йому в руку, Дебелий вiзантiець звис, Не вiдпускаючи з обiймiв руку й спис. По ходу з розвороту Аскольд такий удар нанiс Ногою у живiт, Що той як кiт Скрутився у калач i мертвим лiг Аскольдовi до нiг. Схиляючись по шаблю до землi, Вiн нiби як в пiтьмi Вiдчув з-за спини вiзантiйця замах, І спис уже летiв, Нацiлений Аскольду в груди. Маленька мить І блиск Аскольдових очей, Вiдводить якось спис вiн вiд грудей І булавою враз наносить Удар свинцевоi ваги, І ворог впав туди, Де вже були Великi гори трупiв. З землi вiн зброю пiдхопив, Зiбрався i в один порив, Розстав у гущi бою. Йому здавалось, що собою, Вiн доповняе Все те, чого не мае На правiм фланзi iхнiх вiйськ. А там становище жахливе стало І навiть вже згасало Завзяття наших контратак. В цю мить критичну Кiннота врiзалась якась У правий фланг чужого вiйська І сила ця здалась Безмежною, як повiнь весняна. Земля вiд кiнських нiг гула, Пiд свист стальних i гострих шабель І вся червоною була, Замiшана чужою кров'ю; Встеляючи ii собою, Все вiзантiйське вiйсько полягло – Було пiдiм'яте кiннотою крило, Що кiлька ще тому хвилин, Як клин, Впивалося в полки Кривенка. І раптом у запалi бою Аскольд лишився сам з собою. Лише тодi побачив, Що це вже перемога. І вiдлягло напруження І вся тривога, Яке збирало тiло все в кулак. Далеко лише у степу На повному скаку Тiкала невеличка зграя Заляканих до смертi ворогiв. Тодi Аскольд вже зрозумiв, Що це була не просто перемога, А повне знищення чужих полкiв. І постать його горда Стояла серед трупiв воiнiв чужих. Знесиленому Дiру пiдвели коня І допомогли на нього сiсти. Якийсь знайомий вершник iхав навмання, Тримаючи скривавлену ще шаблю Подалi, вiд свого розкiшного вбрання. Це був полковник, що повiв Лавину тих полкiв, Якi весь правий фланг зiм'яли враз, – Тому й ворожий опiр тодi згас. За кiлька крокiв вже до Дiра Цей вершник зупинив коня, Стягнувши шапку з голови, яка спотiла, І була, наче вишня в цвiтi, бiла, Разiв зо-три вклонився Дiру низько. – Це було зовсiм близько І Дiр його впiзнав: Максим Украiнчук, Полковник улицьких полкiв, З якими Дiр хотiв Наладити зв'язок перед походом, Але усi гiнцi в степу десь пропадали І уличi не знали, Що гетьман Украiни кличе Їх до Хазарii поближче Для спiльних дiй вiйськових. Лише за кiлька днiв до бою Один знесилений гонець Принiс з собою Цю звiстку повноi турбот. Украiнчук тодi як мiг, Збирав полки на спiх І стрiмголов повiв туди, Де мабуть вже були Боi запеклi. І на ходу урiзались вони собою В ворожi лютi зграi У вирiшальний момент бою, Що визначив iх переможну долю. У Дiра очi заблищали, В сльозах вiд радостi вони були Як вiдблиски нiчних зiрниць. Його вiн обiйняв i цiлував, Немов вiд спраги з iх криниць Води напитися хотiв, Так щастям вiн горiв І щастя свого не таiв В годину перемоги. На п'ятий день вiйська стояли, Де вже тягнулись перевали І Кримськi гори закривали Морськоi хвилi той прилив, Що рiднi землi омивали Пiвденних наших берегiв. Окриленi здобутком перемог, Вiйська були уже готовi Звiльнити свiй народ Вiд гiр i до морських широт. Коли хилилось сонечко додолу, Передовий загiн iз дужих козакiв, Якi охороняли саму вищу гору, Побачили двох вершникiв, Що мчали у розмiщення полкiв. В одного з них на спинi трiпотiв, Як бiлий птах, Той прапор, що спасае крах Для переможеного вiйська. Це були два гiнцi, Якi вiд iмператора прибули Могутньоi самоi Вiзантii. Враховуючи цi подii, Вiн просить в Дiра згоди Провести з ним переговори. Зiбравши свою раду, Дiр вислухав пораду У кожного iз них, А потiм так сказав: «Раз iмператор сам прислав Своiх гiнцiв до нас, Я говорити буду з ним! І закликаю вас Молити Бога, Щоб наша перемога Забрала мало кровi. Ми можемо вже завтра взяти гори І вiзантiйцiв скинути у море, Але це принесе велике горе У тисячi сiмей, Як нашому, так вiзантiйському народу. Ми мусим нести перемогу Не тiльки кров'ю i мечем карати ворогiв, А й з мудрiстю провести до порогу, Та з миром iх вiдправити iз наших берегiв». Пiсля поради з старшиною, Рiшили, що з собою Як i годиться, Дiр вiзьме ще Аскольда, Щоб була вiрна допомога Й не турбувала там тривога Про рiшень правильнiсть своiх. У супроводi свити дужих козакiв Аскольд i Дiр на конях прискакали, Де iх уже чекали. Призначену для них високу охорону, І не до трону, А на нейтральну зону Привести мали iх обох. Шатро розiп'яте велике Стояло у гаю, І свиту залишивши свою Поближче вiд шатра, Дiр i Аскольд пiшли туди, Вела куди Його величностi прислуга. Ще не дiйшли до входу, Як iм на зустрiч на дорогу Сам iмператор вийшов. Вiн низько уклонився, До самоi землi, З усмiшкою дивився, Як нiби це були вже самi дорогi Для нього гостi на землi. Вiн сам провiв в шатро, Як пес Бровко Бiля Аскольда й Дiра вiн втирався, На ласку в них вiн сподiвався, Щоб тi за ним лишили Імперii ту честь, Якою Вiзантiя була сита. В самого ж морда була бита, За те, що злодiем залiз У хату вкрасти жита Чужого мирного народу. Коли, кивнувши, дали згоду Аскольд i Дiр послухати слова Що Імператор скаже, Тодi той iмператор, як сова, Поставивши великi очi кругом, Прикинувся одвiчним другом Й промимрив вiн такi слова: «Нiколи нi одна нога Із Вiзантii воiна не ступить На вашi землi Украiни. Моя величнiсть зараз мусить Просити в Вас пощади, Для дружби вiчноi заради Складем мiж нами мир». Аскольд на Дiра подивився І той у вiдповiдь сказав такi слова: «Коли залiзе в хату сатана І просить в тебе миру, Щоб дружба з ним була свята, В той час сама копа могилу Для тебе в рiднiй хатi. Так само ви забрали всю долину Хазарii морських прибоiв І просите у нас ще згоди, Щоб нинi два народи В нерiвностi були, І ми в ярмi у вас ходили, – Ми вас сюди нiколи не просили!» Слова цi, як батiг, Ударили по мордi вовка, І вiн покiрно лiг Вже переможеним до нiг Аскольда й Дiра. Розбита була вiра, Що це величний iмператор, Який маленьким песиком скиглить, І так, немов болить, Його, той хвiст, що наступили. А вiн недавно рив могили Для украiнського народу, В кровi топив дiвочу вроду, Це пам'ятае добре Дiр! Розтоптаний, розбитий iмператор Готовий вже на всi умови Дiра, Який був дипломат й оратор І керувала ним найвища мiра При рiшеннi державних справ. І мовив вiн останне слово: «Щоб вивести з Хазарii усi вiйська І вiзантiйський дух забрати. А Украiнi все вiддати, Що було втрачено вiйною, Все те, що вiзантiйцi вивезли з собою, Все награбоване майно. Умови тi, що ми даемо, Пiдпишемо таемно Мiж нашими краiнами угоду, Що ви даете згоду Із нами торгувати. При цьому ваша Вiзантiя Нiколи не пiде в союз З державами, яких вiйськова дiя Направлена на шкоду Украiни, І всi державнi змiни Без нас нiколи не рiшати!» І мусiв iмператор Михаiл це пiдписати Умови, виставленi Дiром. Всмiхалося сонце степам широким І горам високим, Якi вклонялися морям глибоким, За те, що Украiни сила В народнiй мудростi живе. Аскольд про те, Що перемогу з Дiром вiн несе, Радiв в душi своiй широкiй, І почуття такi глибокi Нiколи ще не володiли ним. Аскольд всмiхався Дiру, Коли вже пiд'iжджали до полкiв, Ще бiльше всилив вiру Їх прапор, який на вiтрi трiпотiв. Роз'iхались полки до дому, Хто на Кубань, а хто до Дону, Верталися не битими шляхами, Понад Днiпром до Киева iшли древляни З Аскольдом й Дiром на чолi. В мiстах i селах зустрiчали всi І вiд малих, i до старих, Виходили дивитися на тих, Хто Батькiвщину захищае Вiд ненаситних ворогiв. Старий козак в цю мить згадае Своiх давно минувших днiв І дiда, дiдових дiдiв, Якi мечем народ свiй боронили, Про це всiм згадують могили На неозорих тих степах. Їх першими кругом вiтали дiти, Жiнки пiд ноги клали квiти, А матерi втирали з щiк сльозу, Дiвчата дарували iм свою Усмiшку юностi невинноi красу, А потiм на ходу Руками брали за стремена; Хустинки, вишитi дiвочими руками, Своiм братам, тим мужнiм козакам, З любов'ю нiжно дарували І шаблi iхнi цiлували. На третiй день походу Дае усiм Дiр згоду На вiдпочинок всiх полкiв На берегах Днiпра. Два днi вже вiдпочинку промайнули І з суден вояки вже вiддихнули, Що по Днiпру багаж везли. Усi у радостi були, До ночi пiзньоi лунали Веселi жарти i пiснi, Якi Аскольдовi згадали Забутi днi Його дитячих тих рокiв. Не спалося йому цiеi ночi І вiн, вiдкривши очi, Лiчив на небi зорi тихi І слухав плескiт теплоi води, Який доносився сюди Нагрiтоi за день липневим сонцем. Аскольд дивився, як згасали зорi, Пiдвiвся i пiшов поволi Де в водах вiдбивалася заграва Промiння першого зi сходу. Зайшов по плечi в воду, Умив свое лице, І тут почув вiн прохолоду, Яка даруе вроду І тiлу силу повертае, Бадьорiсть душу наповняе. Над ранок табiр спав, Залитий сонця першого промiння. Аскольд гадав, Чому так весело виблискуе камiння На березi Днiпра. Це були тi приемнi почуття, Якi будили серце юнака До рiдноi природи. Так не хотiлося йому вертатися у табiр, Щоб знову слухати ранковий гамiр Веселого у святi товариства. Торкнутися хотiв намиста Теплом душi, Природа де повисла Квiтками у травi, І променiв заграв в росi, Якi дзвенять у пiснi цвiркуна. І вiн пiшов по березi Днiпра, Прилiг у трави запашнi І там лише заснув. І вже у снi Вiн плескiт хвиль вiдчув, Що берег стали пригортати, Немов хтось хтiв його руками обiйняти І приласкати, Але не мiг. І ось почув вiн смiх Дiвочий, тихий, нiжний І наче струмiнь неба грiзний Просяк його наскрiзь, Коли побачив у водi З собою майже поряд Дiвочi, голi груди, молодi І коси довгi, що iх прикривали. Один лиш погляд крадькома І трави вже його ховали, А губи голодно збирали З тих трав росу. Лежав вiн як мерлець, Без руху, наче камiнець, Щоб не злякати ту дiвчину. Вона поволi одяглась, Зiйшовши на стежину Пiшла у чийжесь гай, Який стояв як вiчний рай У пахощах трави i квiтiв. Такого вiн не бачив Ще нiколи в свiтi, Промiнням сонячним Залиту всю поляну, Яка була перлиною Земного раю. І раптом вiн розгледiв у травi В уквiтчанiм вбраннi Ту саму дiвчину З косою на плечi, В вiнку на головi. Вона складала рiзнi квiти, І колоски, як дiти, Ласкаво пестила рукою, Що були вирванi у житi. Аскольд цiеi ж митi Зайшов до неi з боку, Не смiв ii лякати, Став наближатися потрохи, Хотiв лише сказати, Щоб не боялася вона. Коли ж сама Пiдвела своi карi очi, Якi були як темнi ночi, – У них свiтилось здивування І запитання — Де взявся цей юнак?! Прудкi дiвочi груди з хвилювання Пiдносились i опускались так, Що боляче зробилось юнаковi За цi важкi переживання. Негайно заспокоiти хотiв, Але не змiг знайти вiн слiв Тих нiжних й теплих, Якi б дiвоче серце обiгрiли, Вiд болю би не млiли Казковi цi уста. А дiвчина сама На ноги пiдвелася І мовчки розглядала юнака. Помiтив вiн в ii очах, Що ген пiшов вiд неi страх, Горiли очi здивуванням. Їi бажанням Було негайно зрозумiти, Чому вiн топче квiти У ii гаю. Тодi Аскольд промовив тихо: «В думках моiх немае лиха Не бiйся ти мене, дiвчино мила, Яка ж ти господи, вродлива! Я украiнський полководець, Що з Киева прибув, А зараз був На пiвднi Украiни, Де вели ми боi За землi нашi i оцi твоi гаi, Щоб ти сидiла в квiтах, Вдихала нiжний аромат, Що би зростала у житах, Засiяних далеких днiв Руками наших тих дiдiв, Яких з тобою е ми поколiння, І iх життям дароване благословiння, Щоб ми продовжили його На землях Украiни!» Вона повiрила йому, Чуттям жiночим глибину тих слiв вiдчула І вмить забула, Що вiн хотiв Їi тут квiти розтоптати. Вона дивилася уже як мати На сина, що прибув З краiв далеких, Із тих боiв нелегких; Вдивлялася на нього з нiжнiстю сестри, Що в муках кликала братiв прийти Їi дiвоче серце розкувати Й на мужнiх грудях приласкати Їi жiночу самоту. Аскольд захоплено дивився на дiвчину, Немов на ту калину, Що квiтла у гаю. Не знав вiн нi одну людину, Яку б прийняв так близько за свою, Таку вiдкриту, милу, дорогу. І сам собi вiн дивувався, Як мiг вiн жити всi роки Без дiвчини, що перед ним стояла, Яка собою доповняла Його життя, Якого б суть пропала, Коли б вона тут не була. І вiн тонув в очах цих щирих, В яких стояла вже сльоза, А чорна iх брова, Як змах крила, Робила риси милi Нiжного дiвочого лиця. Їi коса на груди впала І так звисала, Немов собою обвивала Тонкий тендiтний стан. Аскольд вже на колiна став, В долонi загорнув дiвочу руку І з нiжнiстю ii вiн цiлував, Так, наче вiн губами припадав До джерела дiвочого настою, Немов вiд спраги вiн вмирав, І цей п'янкий нектар Хотiв забрати iз собою, Щоб спрагу наситити свою. А дiвчина стояла мирно, Тримала руку у важких долонях, Якi несли меча, щоб ворога розбити, Їi невиннiсть захистити І дати iм обом життя Для зустрiчi цiеi. Тому вона Горiла нiжнiстю своею До цього юнака, І з свого джерела життя Дiвочiсть би вiддала всю до дна, Щоб напоiти його спрагу. Вона б сама Його душею стала, Щоб вiчно жили цi гаi, В ранкових росах цвiли квiти, І нiжками у травах тих побiгли дiти, Що би iх цiлували матерi уста, Щоб шелестiли iх жита На землях споених росою, І вмитих кров'ю iх дiдiв, Що здавна захищали рiд собою Вiд лютих ворогiв. Вона не забираючи руки, Бiля Аскольда стала на колiна – Вони щасливими були, Душа ii вiд щастя млiла, І вже хотiла щось сказати, Та засоромилась, І стала квiточки збирати, Що тут лежали до приходу Цього юнака. Аскольд помiг цi квiти iй зiбрати, За руку допомiг iй встати І з ласкою вiн мовив: «Дозволь дiвчино запитати, Яке iм'я твое, І звiдкiль родом ти, Чи батько, мати в тебе е, – Ім'я ж мое – Аскольд!» І дiвчина промовила уперше, Той голос був, як пiсня солов»я Настiльки нiжний, мов мелодiя, Сама ж схилилась, як стеблина, І тихо мовила: «Калина! Ми тут живемо у сусiдньому селi. Там батько, мати, родичi усi. Завжди орали землю, Ростили в полi жито, А це мое намисто Дароване матусею моею, На вiрнiсть з нашою землею, Щоб завжди працю шанувати І свiй народ. А це ось наш город, Що житом половiе, Мiй тато його сiе З матусею у двох!» Вони обое вийшли на дорогу, Що гай i жито роздiляла рогом І повертала недалеко до села. Калина ще рiднiшою була, І вiн вже знае, Так щиро вiн ii кохае! – Їi не зможе залишити, Без неi вже йому не жити! Аскольд стояв спиною в жито, Калина стала перед ним, І вiн спитав невпевнено i тихо, Вже скiльки лiт i зим Вона живе на свiтi. Калина вiдповiла: «Сiмнадцять вже минуло.» Сама чомусь почервонiла, За це немов iй соромно було. Тодi Аскольд рiшуче й впевнено сказав: «У почуттях моiх горить любов, І ввечерi сюди, ти вийди знов, До цього ж дуба, Калина моя люба! Бо я пiду вже назавжди До нашоi столицi.» Поправивши спiдницю Калина згодою кивнула головою І зникла у житах як птах. Вона з собою Забрала в нiжних почуттях Навiки серце доброго Аскольда. Тягнувся день, як рiк, Аскольд ходив по табору iз боку в бiк. Пiд вечiр, вже не маючи терпцю, Вiн знов знайшов поляну цю, Де ранком тут зустрiв Калину. Постоявши вiн десь з годину, Пiшов на мiсце, де прощався, – З Калиною своею в квiтах повiнчався. Знайшов пеньок, на нього лопуха поклав І, сiвши в напрямку дороги, Вслухався в шепiт трав – Не ковзають бува по них ii вже ноги. Але дорога була бита, На себе не схиляла жита. Червоне сонце вже згасало І там за гай упало, З собою день забрало, І тiнi темнi поповзли У жито i сюди, Де вже таiлися дуби, Купаючись в вечiрнiй прохолодi. Аскольд побачив раптом в далинi, Як наближалась у пiтьмi Вона, Калина мила. І понесла його навпроти До нинi невiдома сила. Мiж гаем i житами Вони зустрiлися у двох, Немов мiж рiзними морями Природа увiбрала iх обох. Аскольд до себе пригорнув Калину, Як ту перлину, Що лиш йому життя давала, Вона ж сама припала До постатi близькоi — Не було бiльш людини дорогоi, Як вiн, Аскольд, ii коханий, Рiшучий весь i невблаганний І тут розтанула вона уся В його мiцних обiймах — В едину плоть вони злилися у житах. По таборi iшов вiн в пiзнiй час, Давно вже гамiр згас, Лиш там, то тут ходили Самотнi вартовi. Як з пiд землi, Взялися тут десь зв'язковi, Якi Аскольду доповiли, Що Дiр його шукав І всiм полкам вже наказав На сходi сонця у похiд збиратись. Новина ця, як прохолода Вiйнула в душу: «Яка тут може бути згода, Коли я мушу Дiру все сказати, Вiн мае знати, Що я Калини не покину! Повинен я ii забрати, – Дружиною менi повинна стати!» Подумав i пiшов до Дiра. А Дiр в той час не думав спати, У роздумах сидiв, В вiкно став поглядати, Пiдпершись мужнiм кулаком. Побачивши Аскольда, усмiхнувся, Бо вже його чекав! Аскольд вiдразу ж розказав, Що вiн зустрiв свое кохання, І що нема найменшого вагання До вiрностi Калини. І просить Дiра вiдмiнити тi години, Якi призначенi в похiд. Аскольда Дiр детально розпитав Чия вона, майбутня та дружина, А потiм згоду дав І тут у табiр передав, Що завтрашнiй похiд вiн вiдмiняе, Аскольду ж дозволяе Калину за дружину взяти. На другий день, Коли вже сонце стало добре пригрiвати, Пiшла ватага до села, І усмiхалися хлiба, Аскольду в ноги колоски хилили, Немов би так його просили Попестити рукою І свiдчили собою Про зустрiч рокову, щасливу І нiчну годину, Коли проводив вiн Калину До хати рiдного села. А Дiр iшов, як завжди, попереду, Повитий рушниками. За ним, ступаючи ногами, Як i на маршi бойовiм, Ішли всi iншi старости. Дiр не дозволив йти В подвiр'я хати, Де мешкали ii батьки. Вiн зачекав, поки пiдiйде мати Й сама вiдчинить старостам Ворота у подвiр'я. А мати в той момент доiла Корову пiд хлiвом. Поклавши невелику фiру сiна, Тягнув ii волом Поближче до стодоли Калини батько, Не старий козак. Побачивши гостей, подав вiн знак Своiй дружинi, А ця, прогнавши свинi, Що по дворi ходили, До старостiв неквапно пiдiйшла, По звичаю вклонилась низько, І всiх iх повела До чистоi свiтлицi. І Дiр почав уже за звичаем питати, А чи не бачили вони лисицi, Що вбiгла тут до них, до хати, Бо старости це мусять знати Й лисицю ту забрати, Бо це релiквiя свята! Батьки розгубленi стояли, Вони ж не знали, Коли i звiдки все взялося, У них в селi давно так повелося, Що зустрiч старостiв готують За тижнiв два до iх приходу, Якщо тi молодi вже мають згоду Про вiрнiсть iхнього кохання! Вiд збуджень й хвилювання, Як квiточка стоiть Калина, До долу очi опустила, Вона до того була мила, Що Дiр на неi очi вп'ялив І так iх не спускав, Поки казав Усi по звичаю слова. Тодi Калина пiдiйшла, Поволi скриню вiдчинила, Взяла там рушника, Барвисто шитого ii рукою, Несучи так перед собою, Аскольду подала, І несподiвано сама Голiвкою припала до його грудей. З ii очей Котились сльози, як жаринки. Всiм тiлом вiн почув Пекучi цi краплинки, І серця стук вiдчув Дiвочоi покори хвилювання, Який у душу карбував На вiрнiсть iхнього кохання! Батьки до дiток пiдiйшли, Хреста на них обох поклали, Обняли й поцiлували, І словом батькiвським, святим Благословили i сказали, Щоб в Бога вiчностi молили За рiдну землю i народ, Що би дiтей ростили На вiрнiсть Батькiвщини. Коли зайшла розмова за весiлля, Батьки Калини твердили одне: Коли пороблена буде Вся лiтня iх робота І землю осiнь взолотить, Тодi й настане вже турбота Весiлля це зробить. А зараз треба жито молотити, До дому все носити i возити, І скласти у комору. Послухавши оцю розмову, Дiр твердо i рiшуче так сказав: «Похiд багато часу в нас забрав, В столицi справи нас чекають, Якi про всю державу дбають, Тому весiлля я На завтра призначаю, – Іншого я термiну не знаю!» Ще сонце добре не зiйшло, А в печi вже горшки кипiли, Великi казани димiли Приправами iз рiзних страв. На полудень уже заграв Музика з iхнього села, А потiм ще прийшла Музика з iх усiх полкiв. Стоячи так з обох бокiв Весiльного великого майдану, Сiльськi i полковi По черзi грали дуже гарно. Народ змiшався з козаками, Танок мiнявся гопаками, А там дiвчата пiсню завели, Їi вже пiдхопили козаки І так в мелодii несли, Здавалось, нiжнiсть Украiни На всi ii лiси й степи. На другий день Полки вже шикувались, А молодi прощались З весiльною юрбою І обiймались довго мiж собою. Коли всi вийшли за село, Калина пiдiйшла до матерi i батька, Вклонилася обом, А потiм вже прощалася з селом, З дiвчатами i парубками, З своiми сестрами, братами. За тижнiв два Вони оба, Аскольд i Дiр, в'iжджали в Киiв З iх переможними полками, Народ встеляв дорогу рушниками І квiтами iх закидав. Вони несли для нього перемогу І захищали ту дорогу, Яку народ всiеi Украiни протоптав В iсторii важкого шляху. І вiн ввiряв Своiм синам Цю материнську долю, Що син принесе волю Для Украiни нашоi святоi, Яку чекали поколiння Минулих i майбутнiх вже столiть! CМЕРТЬ АСКОЛЬДА (частина друга) Червневi днi Барвисто землю уквiтчали І люди всi Святковий настрiй мали, Якi прийшли На цi Днiпровi береги. Лунала музика над гаем, Летiла пiсня навкруги Над рiдним краем, Карпатським плаем, Полiссям запашним, Кубанню, Доном i Дунаем, І над Подiллям золотим, – Над всiм цим краем дорогим, Бо вiн же був святим Для украiнського народу. Сьогоднi той народ Даючи свою згоду Нового гетьмана обрав, А Дiра вже старого, Вiд всiх державних справ, Послав на вiдпочинок, Щоб бiля гетьмана стояв, Як вiрна допомога. Народ всi голоси подав За юного Аскольда, Що вiрним сином став Для украiнського народу, І вирiс вже державним дiячем. В боях скривавленим мечем Виборював вiн цiлiсть Украiни. Уся громада святкувала У теплi цi червневi днi, Аскольду мужностi бажала, Що би були мiцнi Його зв’язки з народом. На свята цi У Киiв добиралися усi, Кого в собi зростила, В боях змiцнила Украiна. І дочки i сини Приiхали сюди З Кубанi i Днiпра, З земель, що омивали iх моря, Із Дону i Дунаю, З Хазарii i всiх степiв, З Карпат i з берегiв Серету, Бугу i Днiстра, Подiльського Збруча. Зiбралося на берегах Днiпра Багато люду, А вище трохи них була З помостом зроблена стiна, Яка у вись несла Жовто-блакитний прапор Украiни. Пiд прапором на цiм помостi Зiбрались гостi Всiеi вiрноi старшини: Половцi, древляни, Печенiги, уличi, хозари Тут представлялись старшиною. Вони ж несли сюди з собою Священну волю Єдиного народу, Що Украiну вiн складав, Й мiсцевим прiзвиськом своiм Народ iх називав. Тодi нiхто не знав, Пройде ще часу хiд, А там i сотня лiт І кат цю землю украде, А iх усiх назве Чужими кочовими племенами, Що нiби тюркський звичай мали І щоб потомки не гадали, Що iх дiди На землях цих завжди жили, Яка iх народила, А нiби iм життя дали Якiсь «брати» зi сходу, І що потомки iх без роду, А всiх родила Русь. Коли ж життя вона зумiла дати, То може i забрати, Всi землi i лiси, Залишиться лиш душу iм вiддати, Вони ж iсторiю будуть писати, Що Украiни зовсiм не було, А то окраiна Росii так звалася. Народ, який зiбрався На кручах сивого Днiпра Гуляв, смiявся, веселився – В цей день була Історii його година. І ось вже наступила та хвилина, Коли пiд прапор Украiни стали Дiр, що булаву тримав, Аскольд, смiливий i суворий, Вiн як гранiт стояв У мрiях вiльного народу, Який на нього покладав Державних звершень перемогу. Дiр до Аскольда нахилився, По-батькiвськи його поцiлував, Із рук своiх Аскольду передав Величну булаву, Що несла символ влади Украiни, І волю ту, Яку берiг народ, краiни, Що вiльно розвивалась Своiм iсторii шляхом. Аскольд пiднiс ту булаву Собi над головою, Здавалось, Украiну всю луною Покрив цей вiдгук звукiв: «Аскольду слава i народу, Що дав вiн свою згоду Нести тягар держави, Вести туди, Де вже горять вогнi заграви Нового дня, І зникнуть тiнi Важкоi ранньоi пори! Слава Украiнi! Слава Украiнi! Слава Украiнi!» Народ, який зiбрався тут, Аскольда пiдхопив на руки, Пiд вигуки i звуки Понiс у гетьмана маеток. Пiснi i танцi не стихали, До ранньоi зорi музики грали, Дiвчата з хлопцями гуляли i спiвали По берегах Днiпра. Коли вечiрня вже була пора Аскольд з Калиною на берег вийшли. У нього на руках була дочка, Малесенька Одарочка, Що мала рокiв шiсть вiд роду. Коли вже з кручi було видно воду Широкого й могутнього Днiпра, Уся сiм»я Тут зупинилась бiля дуба І iх дочка потупцяла у трави, Шукаючи собi забави У квiтах, що росли кругом. Скигнуло серце i наповнилось теплом В Калини, бо згадала Цi квiти, що збирала, Коли Аскольд у гай ii прийшов. Вона його з любов'ю обiйняла, В щоку його поцiлувала, Попестила в руцi волосся І так стояла, В душi далеко заховала Їх щастя спiльного кохання. У пору звершень всiх вiнчання Аскольд дивився в далечiнь, Немов би мiряв глибочiнь Днiпрових вод широких, А потiм переводив погляд До берегiв морiв глибоких. В уявi бачив вже степи Кубанi, В Полiссi тi посiви раннi Малесеньких полiв, Що звiльненi руками вiд лiсiв. А там широкi вже пiшли степи На пiвднi Украiни, Вiдсутнi були тут лiси, Але засiяних полiв Тут було не багато. І дикiсть тих степiв Усiх волами не обробиш, Хоч все здоров’я вгробиш. Народ працюе бiльше вiд волiв, Руками землю обробляе, Руками вмiло засiвае, Вручну врожай збирае, Цiпами все молотить, На поле йде, Коли ще сонце i не сходить, До дому ж повертаеться, Коли воно заходить. А для покращення роботи Мiське потрiбне ремесло, Хоч в мiстi теж такi турботи – Усi важкi роботи Проводились вручну. Це була ранiшня людська пора У розвитку усiх народiв, Далекий був той до прогресу вiк. Тодi iшов Вiсiмсот i сiмдесятий рiк. Аскольду вже минуло Тридцять три вiд роду І ось вiн став Вже на чолi свого народу. Вiн розумiв вiдсталiсть ту убогу І щоб здобути перемогу У розвитку попереду iти – Пройдуть ще не однi вiки. І тут не пiдеш навпрошки, Через вiки, До звершень iх – Все родиться у часi! Аскольда iнше турбувало, Хотiлося, щоб стало Вiдкрите прагнення держав, Що гарантуе спiльнiсть прав Іти дорогою новою. І бачив вiн перед собою, Що в цi часи Досягнення мети Іде неправедним шляхом. Однi народи, Щоб швидше здобувати перемоги, Пiдкорюють пiд владу iншi І створюють для них Умови гiршi, В рахунок них, Ідуть вже шляхом тих, Не визрiлих часiв далеких. Хоча, вiн знав – iде вже iнший час. Але найбiльше турбувало те, Що на просторах майже згас Процес утворення держав, Цей величезний шмат землi лежав На схiд пiвнiчний, Вище Украiни. Монгольськi i татарськi племена, Туркмени, фiни i карели, Болгари, в’ятичi Із нашим братом були змiшанi усi І формували там державу, Так званоi Русi, Створивши синтез «нового» народу. І мав вiн ту природу, Що за рахунок iншого Пiднявши шаблю i ножа З розбою, вбивства, грабежа Собi вiн пузо й пику набивав. Себе ця хижа сумiш Звала русаками, Бо поколiння це з роками Подекуди було вже русим На фонi азiатського лиця. Держава ця Вже Новгород столицею назвала, В якому управляла Олега князя знать. Аскольд це розумiв, Що ненормальнiсть ця Є наслiдком вiкiв І зараз цю природу не змiняем, Бо добре знаем, Що хижий звiр Спроможний жити Вбиваючи чуже життя, І щоб як слiд усе змiнити, Пройдуть ще не однi вiки. Але, як, зараз, поряд з звiром цим Державнiсть будувати? Якi вiдносини i з ким iх мати? Як провести народ На шлях гуманних перемог, Щоб це допомогло як нам, Та iншим всiм народам Пробитися до кращого життя?! Вiн перебравши в головi усi думки, Якi могли привести до його мети, Прийшов до висновку такого: На дику Русь, убогу, Потрiбно нам знайти якусь Заманливу для них дорогу, Щоб розвивати в нiй самiй Любов до працi i науки, Щоб Їхнi руки Нiколи не тягнулись до меча, А засiвали у полях жита. Доносити зусиль для цього Мають всi, Щоб зацiкавити владик Русi, У тому, що потрiбно iм тримати Й всебiчно розвивати Великi виробничi й торговельнi справи, Якi укрiплюють усi держави. Тому iз ними будуть прийнятi угоди, Що всi зближатимуть народи До спiльних i корисних поривань. В цю мить Калина думку обiрвала, Вона безмежно так його кохала, За руку його взяла, В душi йому поспiвчувала За ношу цю важку, Із ласкою йому дивилася у вiчi, Поцiлувавши його двiчi. Пiднявшись iз трави Батьки Одарку пiдвели, За рученятка повели Доньку у гетьманський маеток. І видавалось iм обом Аскольду i Калинi, Що час так невблаганно линув, Як сни iх милi, Як чайки довгокрилi, Що днi життя Ховали в хвилi синi На дно морськоi глибини І кожний день прожитий Не вертали. Здавалося, вони зустрiлися як в перше, А йшов вже вiсiмдесят перший. І не Калинi а Даринi Сiмнадцятий минав вже рiк, І старости приходили вторiк, Але iм Дарка вiдказала, Бо щиро покохала Героя, сотника стрункого, Як той дубок, Мiцного, молодого, Що зрiс на берегах Днiпра, Де хвилями колишеться трава Пiвденних iх степiв. Його Аскольд привiв Із печенiзьких тих полкiв, Що в Киевi стояли Для виправки i змiцнення дружин, Якi вiйськове ремесло передавали Для тих, що мали Святу повиннiсть ту нести На випадок вiйни. Тарас, цей сотник молодий, Прислав до Дарки старостiв. Аскольд давно хотiв Весiлля iм зробити, Щоб молодi могли вже жити, Як Бог велить. Про те кохання знали всi — Вони його нiколи не таiли. Коли вже молодi сидiли В пошанi всiх гостей І iх усi вiтали, І перед ними стали Їх дорогi батьки, – В Калини пропливли Перед очима всi хвилини, Коли ii з Аскольдом теж вiтали В далекому i рiдному селi. Їi було тодi Сiмнадцять, як Одарцi. Здавалося, що це не Дарка i Тарас, Немов би повернувся час І це вона з Аскольдом, Безмежно вiчно молода, Хоча i зараз не стара, Але завжди, огорне туга, Коли згадаеш молодостi друга, Що час у себе все ввiбрав. Пiсля весiлля жили молодi В Аскольдовiм маетку майже рiк, Хоч й не гадали У батькiв сидiти вiк. А тут так несподiвано для всiх Древляни Тараса обрали Своiм мiсцевим старшиною, І вiн забрав з собою Як квiточку, дружину свою Не на годину, – Поiхав на завжди В Іскоростень, туди, Де мав вiн бути старшиною. Вона там швидко прижилася, Як гiлочка вербова прирослася. Такi жiнки там були милi, Всi дуже добрi господинi, Коли в недiлю в церкву йдуть, Завжди зайдуть i заберуть Одарку теж з собою. Якi там гарнi вечорницi! Туди iдуть дiвчата й молодицi. А часом всi разом виходять в лiс, Не було, щоб Тарас iй не принiс Барвистих квiтiв лiсових за ii вроду, Що пахнуть долею землi Свого народу. Вона завжди дивилася на них, Нiби на тих, Хто землю украiнську обробляе І хто кохану захищае Пiд небом рiдним, голубим. І стало все тут дорогим, Неначе це сам Киiв був, Їi що породив, Дитинство, юнiсть випестив У своiх батькiвських долонях. І хоч у батька в скронях Вже появилась сивина, Але вона Завжди була його дочкою, Так само пестив вiн ii рукою, Коли була вона мала. Та вiдчувала вже тодi, В його твердiй руцi, Що це часи уже не тi, Бо вже зникае ця турбота, І зараз вся його робота, Державних справ великих, Ввiбрала в себе все до тла. Й вона тодi сама Дивилася на тата мило, На його дуже тiло, силу І помогти йому хотiла, Але не знала як, Та i не вмiла. Аскольд стояв бiля вiкна, Вдивлявся пильно в небо, Хоч була лiтня то пора, Але вже днiв зо-два Дощi холоднi омивали землю. Повзли по кручах днiпрових Важкi свинцевi хмари, Немов би в них Були тi чари, Що сум наповнюють в душi. І вiн згадав, Якi були цi днi торiк, Невже цей вiсiмсот вiсiмдесят І другий рiк Буде таким сумним. В той час за ним Тихенько вiдчинились дверi, Коли вiн щось наводив на паперi, Вiн обернувся i з пiднесенням Уважно слухав зв'язкового З таким донесенням: «Вiд князя того, Що на чолi Русi, До вас прийшли гiнцi, Якi на кручах там чекають І намiр мають Якусь угоду передати, Що князь Олег прислав!» Аскольд сказав, Що вiн гiнцiв приймае, Сьогоднi ж мову з ними поведе Про те, Чого вiд нього Русь бажае, Якi державнi прагнення несе. Приймав гiнцiв Аскольд на берегах Днiпра І свита вся За ним пiшла, Що би була Державностi гостей повага. Один iз руських тих гiнцiв Аскольду доповiв: «Великий князь Русi Прислав своi щасливi мрii, Що гетьман Украiни Його прийме як i годиться У Киевi-столицi Могутнього народу. Коли Олег отримае ту згоду, Тодi великий князь І гетьман Украiни Будуть розмову мати, Як торгувати i розвивати Державнi iх стосунки!» Аскольд прийняв таку угоду, Оскiльки мав нагоду Вiн плани цi здiйснити, Щоб дику Русь На справедливий шлях пустити, Щоб не могла вона робити Наскокiв, грабувань І поневолювати знов чужi народи, А була в працi, та з всiма у згодi, І здобувала бiльше знань. Тодi не буде тих умов Для вбивства, змов, Що завжди все вело До створення нових iмперiй. Коли поiхали гiнцi Аскольд продумав плани цi, І був готовий вже прийняти Правителя Русi, Щоб згоду передати, Що Украiна може торгувати І хлiбом й ремеслом. Вона добром i миром Прийматиме усiх людей. І ось настав той день, Коли Аскольд приймати мав Олега З далекоi Русi, А Русаки усi Юрбилися на берегах днiпрових. Аскольд послав до них Свою досвiдчену старшину І дав пораду вiн едину, Оскiльки пiзня вже пора, – Назавтра iх призначити розмову, Бо князь Олег пройшов дорогу довгу, То ж хай до ранку вiдпочине у шатрi. Коли ж на небi згаснуть зорi, Наступить ранiшня пора, Наступного вже дня, Тодi почнуть вони розмову. Але росiйський князь благав Зустрiтися негайно iз Аскольдом, Бо часу вiн не мав, І мусить вже вертатися до дому, Тому державну перемову Сьогоднi в вечерi почнуть На кручах тих Днiпра, Де розмiстилася юрба Олегового вiйська. Аскольд вiдразу згоду дав І всiй прислузi наказав Дружин вiйськових з ним не брати, Бо вiн повинен показати Довiр'я свое гостю, А потай хтiв завоювати Прихильнiсть диких русакiв, І справою iм показати Все те, що необхiдно знати Для добрих спiльних справ. Йому здавалося, настав Той час, коли вiн мiг здiйснити Цi намiри державнi, Що у собi завжди носив. І вiн прислугу попросив, Щоб йшли iз ним Лише вiдомi дипломати І особиста свита. Вiйськовим наказав, Що зустрiч ця закрита І щоб нiхто не знав, Що вiн сьогоднi мав Розмову з русаками, – Це викличе пiдозру Й поставить пiд загрозу Його державний намiр. З Калиною порадитись не мiг, – Вона поiхала до Дарки, Бо захворiв i злiг Онук Тарас вже кiлька днiв. Аскольд iшов по пагорбах Днiпра, Де кожна ямка дорога, Де бiгав босими ногами у дитинствi, Сюдою мати все його вела, Коли була ще зовсiм молода. І вiн стояв вже сам, Де мати мила тут його водою, Святою, днiпровою. І цi смерiчки пам'ятав, Коли вони були малими, І тут торiк з Калиною стояв, Здались вони йому чомусь сумними, – У iх верхiвках вже згасав Вечiрнiй сонця промiнь. Низенький гостя курiнь Виднiвся на узлiссi, А перед ним на виднiм мiсцi Той, Новгородський князь стояв, Який себе вже називав Великим князем iхньоi Русi. Позаду гетьмана юрбилися усi, Хто з ним прибув сюди Для здiйснення мети Державних справ великих. З усiх бокiв стояли хмари диких, Озброених мечами i щитами русакiв. Подав Аскольд Олегу руку, Усiх iз свити привiтав. Перекладач йому сказав, Що князь Олег Аскольда просить, Щоб вiн у курiнь завiтав Де iх обох чекав Великий час державноi розмови, І просить князь в Аскольда згоди, Щоб свита в першiй iх розмовi Пiд куренем була. В Олега все обличчя залила Усмiшка дикаря, Що живиться чужою кров'ю. Аскольд на це повiв бровою, А потiм в бiк кивнув, що згоден, Бо ж народи Чекають мирноi угоди, Яка щасливий шлях простелить. З бажанням говорити в курiнь вiн ступив, Перекладач його старий став разом з ним І сам себе вiн здивував Своiм небаченим слiпим довiр'ям, Що тут нiхто його розмови не чекав, – Не було вже нiяких справ. Вiн до Олега повернувся, Щоб той йому все пояснив, Але Олег чомусь нагнувся І рiзко запустив Меча Аскольду в груди. Аскольд упав, А потiм встав Вiн на хиткi колiна, І хоч текла гаряча кров, як пiна, – Руками обхопив меча, Хотiв забрати iз грудей Смертельне це залiзо. З його очей Свiтилася прощальна вже зоря, А по руках текла Червона кров. У мить страшну подумав знов Про Украiну, Про свiй народ i про Калину, Але не скаже вже нiкому, Щоб по такому Нiхто шляху не йшов. Добро не знищить ката, Його природа клята До себе вимагае Жорстокоi руки, Яка мечем його скарае! Як пiзно вiн це знае, Що правильний е шлях единий: Державна мiць І еднiсть Украiни! І чорна тьма закрила очi, Навiки вiн упав у вiчнi ночi! В ногах Олега-русака Лежало тiло мертвого Аскольда, Ще кiлька раз проткнув вiн в нього тесака. В цей час, Як по командi враз На його свиту вже напали І вщент ii перерубали. Два воiни, як хижаки, тягли Скривавлене i мертве тiло По кручi до води, Що омивали береги Славутича старого. Прийняли води днiпровi Аскольда молодече тiло. В його iм'i горiло Надiя тих великих сподiвань, Небачене стремлiння знань Для усього його народу В поривах перемоги. Але днiпровi води Покрили цю зорю, Що Украiнi шлях свiтила, Нiхто не знав, Що це вже на вiки могила Для волi украiнського народу. Кривава спрага дикунiв Вiд довгого походу На гетьмана маеток налетiла І в попелищi тлiла Остання вже iскра, І нi одна жива душа Там вже спастися не зумiла. Тодi ж Олег головорiзам наказав Старого Дiра привести, Бо добре знав, – За ним ще може весь народ пiти, І щоб уникнути бiди Старого гетьмана потрiбно було вбити. Щасливий свiдок кожного кохання В цю нiч зiйшов зарання І променем у росах вигравав, А потiм впав В днiпровi води синi. Цi роси Дiр збивав Старими босими ногами, З бокiв та з заду пiдпирав Стальними тесаками Загiн, що Дiра гнав По кручах сивого Днiпра. До стовбура Зеленого старого дуба Спиною Дiра притулили, Злодiйським колом обступили, Вперед Олега пропустили І той сюди влетiв орлом. Із ран кровило все кругом Пекло жагучим болем, Але не це для Дiра було горем, Що тут загине, – А вiн душею лине До долi Украiни, До вiльного народу, Чи зможе той здобути перемогу У завтрашньому днi?! Зiбравши сили всi Олегу Дiр сказав, як грiм пробив: «Нiколи нi один народ не жив У розвитку свого надбання На кровi iншого народу. На кровi виростиш лише ворожу Ненависть вiчних поколiнь. Кривава твоя тiнь Повисне в серцi Украiни, Своiм мечем несеш руiни, А потiм злодiем полiзеш в душу, Але душi нiколи не уб'еш Великого i гордого народу!» Та плюнув Дiр Олегу в морду Помiж лукавих тих очей, Що дикiстю свiтили нелюдською. І князь з нестримною злобою Занiс меча над головою І Дiру груди простромив. Вже мертве тiло повалив Ногою, тут перед собою І в нього ще раз меч встромив. Сiмдесяти двох рiчний Дiр Скривавлений лежав пiд дубом, Який единий помiж всiх дерев iз сумом Над ним прощався тихо вiттям І щось шептав майбутнiм вже столiттям. Пiд цим же дубом вiковим Скривавленого Дiра кинули у яму, Нi знака, а нi каменя не ставили над ним, А рiвно землю всю зрiвняли, Ногами щiльно затоптали, Травою в маскували, Щоб люди не впiзнали, Що тут лежить Історiя самоi Украiни. На другий день, пiсля руiни, Коли ще сонце не вставало, Зiрки у небi заснувало, І хмари чорнi поповзли Свинцем важким туди, Де Киiв в зеленi стояв. Здавалося, що день тускнiв, згасав В перiод сходу сонця, Дерева плакали сумнi У цiй сирiй на-пiв пiтьмi Краплинами дощу до долу, Слiзьми вмивали землю кволу Вiд чорноi журби. А вмивши все, текли Маленькими струмками вже туди, Де старшi iх струмки збирались В великi тi потоки, Якi зривалися iз круч в затоки Великого Днiпра. Струмочки й потiчки живили Сльозами, горем змитоi землi Днiпра могутнi хвилi, Тому вони i символом були Святоi Украiни. Щоб показати всiм злодiйську перемогу, Олег на берег вивiв русакiв І з пагорба могутнього Днiпра Рукою показав туди, Текла куди Днiпра нестримна хвиля, А потiм меч свiй в землю застромив І хижо вiн крiзь зуби процiдив: «Тут буде центр Русi! А iхнi землi всi Менi дадуть велику данину. Краiну ту Мечем ми мусим пiдкорити, Князь Новгородський тут повинен жити У Киевi-столицi!» Не встиг Олег закiнчити цi небилицi, Як в очi цвiгнула стрiла, Запущена з всiх сил з чужого лука, З куща, де там була Надiйна засiдка на нього. Черкнувши йому скроню Стрiла урiзалася в крону Малого деревця. Не застромивши в ката свого гострого кiнця, Вона, мов плачучи, завила. В цю ж мить обличчя стало бiлим, Нема i слiду тим промовам смiлим, Зцiпив за горло жах. Пройнявши ката страх, Здавався вiн вже котеням мiзерним. А русаки уже вели Стрункого й молодого юнака, Чия рука Зробила замах на Олега. Дивився гордо вiн на тих катiв, Бо так хотiв Ту погань гидку розтоптати, Яка вповзла до його хати Хижацьким вбивцею чужим. Коли стояв Олег вже перед ним, Його юнак прошив немов мечем, Пекучим поглядом очей Ненавистi страшноi. Олег вiд хвилювання щось сказав пiд нiс, Перекладач смiливцю вже донiс, Що князь великий хоче Довiдатись про ту мету, Яка звела на ту Дорогу вбивства князя. Хiба ж не знав, Що перед ним стояв Великий князь новоi вже Русi, Що Киiвським прозвався. Юнак тодi сказав: «Ти вбив Вождя мого народу, Який дав згоду Нести важку державну долю, І захищати його волю Вiд всiх ворожих зазiхань. Ти батькiвщину мою вкрав, І мiй народ вже встав На смертну боротьбу з тобою. Хоч я помру, Й тебе я зараз не доб'ю, – Той час настане! Мiй менший брат повстане, Сестра у руки дасть меча, Благословенна матiр'ю мета Скарати виродка такого, Як злодiя i дикуна, Що обезглавив Украiну. Народу мого не убити, Вiн вiчно буде жити, Примножувати i ростити Через вiки своеi нацii красу І нечисть всю оцю Мечем навiки розiб»е І в край свiй принесе Свою народну волю. Я смертю роздiляю його долю В нелегкому шляху!» Як блискавка в секунду цю Стрiлець накинувсь на Олега, Олегу горло обхопив, На землю повалив І тут при всiх душив. Його не можна було вiдiрвати, Щоб скарати. Звiльнившись, Олег сказав усiм стояти, Вiддихавшись, сам розрубав Мечем смiливцю серце. Юнак хоч мертвим вже лежав, Та вiн всiм показав, Що смертi непокора У помсту перейде, Коли його народ прийде У шанi мукам помолитись, І прикладом його не буде вже хилитись У рабствi лютих ворогiв. Олег розкiшно сiв На вже принесений прислугою стiлець, В його ногах лежав нескорений стрiлець. На другий день Гаряче лiтне сонце всiм свiтило, Всмiхалися так мило Високi ясени, Спустивши вiття на тини, В дзеркальних водах стовбури Гойдалися на хвилях. В косому променi сюди Прийшли дiвчата до води Купатись голими, Коли вечiрне сонце йшло вже на спочинок. Голiвки iх ховалися у хвилях Їх батька нiжного Днiпра, Дiвчат тих кожноi коса Іскрилася в промiннi. Тут була поряд осока І в нiй помiтнi якiсь тiнi. Дiвчата ближче пiдпливли І всi наляканi були: Гойдали тихо хвилi Вже мертвi очi милi На смертному чолi Їх гетьмана Аскольда, І iх сумнi Дiвочi голоси Без стиду i вагань Вже кликали сюди Тих парубкiв, Що там неподалiк вiд берега стояли І довго вже на них чекали, І лиш отямившись, Дiвчата згодом натягли Сорочки, На свое тремтяче i вологе тiло. Коли згасав Останнiх променiв заграв І нiч кругом настала, Зiбралася громада На березi Днiпра. У квiтах потопаючи стояла Тут труна Всiеi Украiни, Не усвiдомленоi ще тодi руiни І не одна гiрка сльоза Омила мертвого Аскольда. Вiн як живий лежав І хрест тримав Рукою мертвою на грудях, Над ним народ в журбi стояв, Якому вiн вiддав Життя свое до крихти. Труну пiднесли парубки І так несли На верхнi кручi. У слiд iм кидали пахучi Дiвчата квiти з рук І iх душевних мук Мочила вже сльоза, Яка гарячою була, Зiгрiта iх дiвочим серцем. Бiля могили Труну з Аскольдом опустили, Всi разом Бога по молили За упокiй душi, А потiм всi Прощалися з Аскольдом В хвилини цi сумнi. І кожний брав землi В обi долонi, Тулив до скронi, А потiм нiжно цiлував І кидав у могилу, Немов шматочок серця вiдривав. Аскольда так засипали руками. Щоб не згубилася роками Ця домовина Украiни, Хреста поставили святого. І з часу того Пройшли вже не однi вiки, Але i нинi там сумуе Нещасна доля Украiни І до сьогоднi кат пануе Тримаючи народ в покорi i ярмi. Маскуючи свое лице, Вiн стер з лиця землi Вже мiсце те, Могила де була Аскольда! Але тебе це, кате, не спасе! Хотiв би ти приспати все, Що кликало народ до волi. Насилля дикоi сваволi Ти видавав за рай. Злодюго i тиране, знай, Нiколи нi один народ Тиранство не прийме за рай! Народе Украiни, встань! Кругом поглянь, Як душу твою обiкрали, Могили твоi розтоптали, Історiю твою забрали! Мечем ти славу воскреси І волю в край свiй принеси! ЯРМО І МЕЧ (частина третя) Укривши гiлля iней Додолу низько посхиляв І лiс, як зачарований стояв В такiм убраннi. Пташки спiвали раннi, Що з вирiю прибули, Хоча й морози були, Але вони вже чули через сни, Прийдешнi запахи весни. Кiнчався лютий в снiговiм потоку Дев'ятисот i сорок другого вже року. Але ще снiг скрипiв Пiд важкiстю саней. Остап не вiдривав очей Вiд матiнки-природи чарiвницi, Вiн злегка пiдганяв коней, Але його зiницi Чомусь засмученi журбою. Вiн вiз з собою Кохання щире юнака Дорогою, яка вела З Іскоростеня в Овруч, Бо там жила Його Гануся мила. Вона занадто юною була, І та причина заставляла критись, – Не дозволяла одружитись, Та баба Дарка все зробила, Щоб iх кохання зберегти. Ще мае рiк пройти, Тодi вже можна слати старости, А зараз, iй лише шiстнадцять, Йому ж за двадцять І через рiк буде ще п'ять. Вiн бабу Дарку дуже поважав І знав, Що рiшення ii е справедливе В ii руках. Вiн пригадав, Коли ще був малим хлоп'ям, Калину, матiр баби Дарки Як у той день ховали. Тодi стояли Осiннi непогожi днi, Такi сумнi, Як днi останнi у життi Староi вже Калини, Останнiй крок зробивши до могили З единим словом на устах: «Аскольд мiй милий!» Коли труну спустили, Вже теж стара, похила, Одарка баба пiдiйшла, На край, кiнчалась де могила, У себе в пазусi знайшла Торбину iз землею, Яку вона ще молодою принесла З могили батька свого, Аскольда, вiчно молодого. Припавши на колiна, Стареча голова трусилась бiла, Одарка пiд Калиною схилилась, Тихенько Богу помолилась І землю цю святу поцiлувала, Калинi бiля голови поклала, Щоб ця спокiйно спала. Коли ж вона на ноги встала, Його, малого ще, Остапа, пiдвела І так сказала: «Мiй сину, пам'ятай! Нiхто так не любив наш край, Знедолену цю матiр Украiну, Як моi батьки. Коли будеш великий ти, Бажаю тобi того, Щоб ти достойний був Народу й роду свого! Щоб ти зумiв так покохати, Як моя мати Смiливого Аскольда!» Остап ще пам'ятав крiм того, Що пiсля поховання цього Стареньку повели пiд руки, Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=43018487&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.