Економка. Переклад українською – Ольга Блик

Економка. Переклад украiнською – Ольга Блик Вiолета Лосева Перший переклад украiнською мовою здiйснив ВасильДронь. Дякую тобi, мiй перекладачу, за пiдтримку, занатхнення i за те, що ти взявся за справу, якою нiколи не займався, i зрозумiв навiть те, що було мiж рядкiв.Остаточний переклад здiйснила Ольга Блик. Спасибi тобi, моя дiвчинка, за професiоналiзм, небайдужiсть, скрупульознiсть i любов до украiнськоi мови. Економка Переклад украiнською – Ольга Блик Вiолета Лосева Переводчик Ольга Блик © Вiолета Лосева, 2018 © Ольга Блик, перевод, 2018 ISBN 978-5-4493-9619-8 Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero Замiсть передмови «Економка» («Домроботница») – це повiсть зi збiрника «Мене звати Жаклiн. Розповiдi з минулого та iншi малюнки печальних дам». Перший переклад украiнською мовою здiйснив Василь Дронь. Дякую тобi, мiй перекладачу, за пiдтримку, за натхнення i за те, що ти взявся за справу, якою нiколи не займався, i зрозумiв навiть те, що було мiж рядкiв. Остаточний переклад здiйснила Ольга Блик. Спасибi тобi, моя дiвчинка, за професiоналiзм, небайдужiсть, скрупульознiсть i любов до украiнськоi мови. …За давнiх часiв, коли копiрайтинг ще не звався копiрайтiнгом, (а про франчайзинг, мерчендайзинг, стрiмiнг та коучiнг взагалi нiхто не чув), я писала просто оповiдання та статтi. Зараз схотiлося якось елегантно «пiдрихтувати» iх, прикрасити, зробити бiльш спiвзвучними сьогоднiшньому дню. Але… Я ж себе знаю (сподiваюся, що знаю)… Варто тiльки почати, i каменя на каменi не залишиться вiд цих оповiдок, якi чомусь i для чогось були написанi бiльше десяти рокiв тому… До того ж немае нiчого бiльш безглуздого, нiж спроба вмiстити старi слова у новi форми i навпаки… Все одно що змiнювати дату на етикетцi… Це продукти i послуги можна кiлька разiв перепакувати, а есе i новели – на жаль, нi… Крiм того, менi просто шкода iх… Нехай живуть! Не факт, що з корективами вийде краще… Це зараз я веду себе бiльш розважливо, а пишу – легковажно… Тодi все було навпаки… Тому… Нехай в минулому все залишаеться як е. Його все одно не змiнити. Отже… ЕКОНОМКА І – Елечко, посидь зi мною. Тамара просить так благально, що я погоджуюсь залишити прибирання i, знявши гумовi рукавички, сiдаю на краечок крiсла. Вона сидить на верандi, що засипана жовтим кленовим листям, i дивиться вдалину. Коли осiнь тiльки почалася, я намагалася змiтати опале листя, але Семен Михайлович вирiшив, що це непотрiбно – вони так чудово виглядають на землi??? На верандi i нiкому не заважають. І зараз наш будинок та двiр просто потопае в листi. Звичайно, коли пiдуть дощi, iх доведеться прибрати, але, поки що, я милуюся разом з усiма – ми живемо, немов в казцi. Тамара прямо проситься на полотно художника: витягнувши ноги в свiтло-рожевих штанях, злегка похитуючись у плетеному крiслi, вона курить довгу сигарету, а на обличчi ii вiдображено всi муки свiту. – Як я втомилася вiд усього цього, – вона кивае в бiк будинку, – iнодi менi хочеться зiбрати речi i зникнути кудись, де мене нiхто не знайде. У мене на язик так i проситься «А що тобi заважае?», але, звичайно, я мовчу. Я розумiю, що у багатих теж бувають чорнi днi, але не думаю, що грати передi мною мученицю – це доречно. Можливо, моя думка хибна. Я точно знаю, що живеться iй несолодко, хоча дев'ятсот дев'яносто дев'ять жiнок з тисячi, напевно, тiльки мрiють про таке життя. – Елечко, скажи, у чому ти знаходиш розраду, коли тобi зовсiм погано? Я не можу сказати, що у мене зовсiм немае схильностi до самокопання, але Тамаринi питання мене просто дратують. Я ii не люблю. А вiдповiдати щось потрiбно. До того ж, потрiбно вiдповiдати так, щоб iй сподобалося. І боронь боже почати суперечку! Я не люблю ii за те, що вона красива i багата. Не люблю, тому що вона може вважати мене прислугою. З iншого боку, якщо приходять гостi, i хтось намагаеться звернути на мене увагу, Тамара називае мене «дiвчиною, яка допомагае по господарству». За три тижнi роботи тут вона мене жодного разу не образила, жодного разу не зробила зауваження (хоч, звичайно, було за що – я ж не професiйна домробiтниця, тобто економка). Спочатку вона мене просто не помiчала. А останнiм часом у неi стало з'являтися бажання поговорити зi мною вiдверто, поговорити на особистi теми. Я i сама люблю заглиблюватися в жiночi проблеми, але у випадку з Тамарою я весь час вiдчуваю ii бажання почути вiд мене слова захоплення або побачити мою заздрiсть. Напевно, якби я сказала «ох, якби ж менi так», вона почувалася б щасливою. Думаю, що розумiю я ii теж дуже добре, хоча бажання якось зачепитися в цьому життi у нас з нею закiнчилося по-рiзному. У неi – вдалим замiжжям (правда, ii багатому чоловiку, а моему роботодавцю, скоро виповниться п'ятдесят рокiв). У мене – роботою економкою в iх величезному будинку. Але, в чомусь, ми, напевно, схожi, i вона могла би бути моею подругою, якби не була тут господинею. На мою думку, ii бажання поговорити зi мною про життя зраджуе в нiй вiдсутнiсть справжнього аристократизму – англiйський лорд нiколи не став би обговорювати з прислугою свое сiмейне життя. – У тебе бувае такий стан, коли тобi зовсiм нiчого не хочеться? – запитуе Тамара. – Бувае, – вiдповiдаю я, розумiючи, що вона не чекае на мое спiвчуття. Їй хочеться послухати про те, як погано менi, щоб на моему тлi вiдчути себе королевою, яка втомилася вiд вечiрок та шанувальникiв. Якби я була хитрiшою, нашi стосунки могли б бути теплими. Але, я просто фiзично не можу терпiти, коли мене жалiють, тому вiдповiдаю коротко: – Бувае, але рiдко. Насправдi це бувае досить часто. Та я не хочу робити iй приемно. Тамара зiтхае. – Хочеш соку? – Вона робить ще одну спробу «подружитися». – Нi, дякую, – вiдповiдаю я i чую, як в кiмнатi дзвонить телефон. Я вiдповiм, – Тамара лiниво встае i, похитуючи стегнами, заходить до будинку. Роль мученицi на сьогоднi закiнчилася. Я пiдхоплюю склянку та попiльничку i продовжую прибирання. …Знаходитися в iхнiй спальнi менi якось нiяково, хоч я i маю на це повне право – заходити туди, природно, в денний час. Чомусь менi здаеться, що це спальня двох людей, якi не люблять одне одного. Менi заважае величезне дзеркало навпроти лiжка, розташоване таким чином, що як не повернись, ти все одно побачиш себе. Не думаю, що Семеновi Михайловичу в п'ятдесят рокiв так вже хочеться побачити свiй далеко вже не юний животик поруч з iдеальними формами Тамари. Напевно, це було ii бажання – зробити зi звичайноi спальнi залу для презентацiй. Але я, звичайно, можу помилятися. Я витираю пил з комода i складаю до шафи випрасувану бiлизну. Покривало неохайно кинуте на лiжко i менi доводиться його поправити, а заодно i побачити розкiшну пiжаму, недбало засунуту пiд подушку. Я не знаю, що робити з цiею пiжамою – покласти в шафу, скласти на стiлець, залишити пiд подушкою чи кинути в брудну бiлизну. Попервах я, мабуть, ставила надто багато питань з приводу того, що можна, i що не можна, i, тому, пiсля того, як Семен Михайлович сказав менi «Роби, як вважаеш за потрiбне», я приймаю рiшення сама. Нехай лежить там, де лежала. На туалетному столику тисяча флакончикiв. Половину назв я навiть не знаю. Менi дуже подобаються Тамаринi парфуми – едине, який змушуе мене iнодi побути бiля неi довше. Я бачу кiлька флаконiв бiля дзеркала i, треба визнати, борюся з бажанням побризкатися парфумами. Але стримуюся. Думаю, що нiхто не помiтив би вiдсутностi кiлькох крапель парфумiв, а навiть, якби помiтив, вони б навряд чи стали пiднiмати шум через це, але за три тижнi роботи тут, я вже сформулювала для себе декiлька принципiв, один з яких – не проявляти цiкавiсть i не користуватися чимось без дозволу. Я оглядаюся i знову бачу себе в дзеркалi на тлi бездоганного порядку в кiмнатi. Вони не заходять сюди цiлий день, але ввечерi, напевно, iм буде приемно. Я намагаюся полюбити свою роботу. Я переконую себе, що працюю для того, щоб людям було приемно зайти в кiмнату. Хоча десь в глибинi душi, я розумiю, що СЛУЖИТИ – це абсолютно не мое, i я ставлюся до своеi роботи з гумором. Спускаючись сходами я чую розмову Тамари по телефону. Знову ситуацiя, в якiй менi належить розiбратися. Я ненавиджу, коли хтось чуе моi розмови, навiть якщо це пустi балачки. Я можу повернутися в спальню i почекати там, але я не знаю, як довго вона буде розмовляти. Я можу постояти на сходах i не слухати того, що вона говорить. Я можу пройти повз неi, але не знаю, чи сподобаеться це iй. Я вибираю друге i зупиняюся на верхнiй сходинцi. Якщо вона побачить мене тут, вона може подумати, що я пiдслуховую. – Завтра я не зможу, – тихо каже Тамара, – тiльки якщо з самого ранку. Пiсля обiду у нас гостi. Сьогоднi? Добре, зараз запишу. Вона щось пише, притиснувши трубку до плеча, потiм виривае листок з блокнота i ховае його в кишеню брюк. Я починаю спускатися сходами i по ii напруженому погляду розумiю, що менi не потрiбно це було чути. Тамара проводжае мене очима. Я дивлюся на неi одним з найтупiших своiх поглядiв i вмикаю пилосос. Менi залишилося прибрати в холi i тодi можна iхати за продуктами. – Я сьогоднi сама поiду в магазин, – заявляе Тамара, – напиши менi список i я все привезу. Я даю iй повний список того, що потрiбно купити, i зiтхаю з полегшенням, закриваючи ворота за ii яскраво-червоним Вольво. Я люблю iздити за покупками для них, менi подобаеться ходити по супермаркету i, не думаючи про те, що скiльки коштуе, купувати найдорожчi i найкрасивiшi продукти, але сьогоднi менi хочеться, щоб вона швидше поiхала, тому я з радiстю поступаюся правом з'iздити в магазин. Вона так рiдко де-небудь бувае, «бiдолашка»! Я люблю залишатися в цьому будинку одна. Тодi я ходжу кiмнатами i уявляю, що це мiй власний будинок. Я «розставляю» меблi так, як менi хочеться, я «мiняю» жалюзi на портьери, я «прибираю» з холу вiсiм з десяти картин, розвiшаних на стiнах, я «облаштовую» студiю замiсть спальнi. У перший день будинок здався менi просто палацом, потiм, за старою звичкою, я почала шукати недолiки. Зараз менi здаеться, що цьому будинку не вистачае турботливоi руки- Семен Михайлович iде рано, приiжджае пiзно i зайнятий зовсiм iншими справами. У Тамари хороший смак, i вона дуже старанно стежить за своiм зовнiшнiм виглядом i здоров'ям, але у неi немае бажання зробити затишним цей будинок. Я розумiю, що я для них- це просто елемент красивого життя. Нагальноi потреби тримати економку, так само як i садiвника, у них немае. Менi подобаеться спостерiгати за ними. У Семена Михайловича двое дiтей вiд першого шлюбу, перша дружина, його ж вiку, i купа родичiв, якi розраховують на його допомогу. Я поки що нi з ким не знайома, але сподiваюся побачити всю цю компанiю в суботу на його п'ятдесятирiччя. Мабуть, усiх, крiм колишньоi дружини. Хоча я не здивуюся, якщо вiн запросить i ii- менi подобаеться його прагматичний пiдхiд до всього. Я працюю тут уже три тижнi. До цього я кiлька рокiв була вчителькою в школi, що, напевно, зiграло вирiшальну роль у рiшеннi Семена Михайловича взяти мене на роботу – вiн, напевно, сподiваеться, що Тамара коли-небудь народить дитину. Я додумалася до цього сама, пiсля того, як вiн довго розмовляв зi мною, розпитуючи що я вмiю i знаю. Так, iндустрiя пiдготовки гувернанток та покоiвок у нашiй краiнi поки що не розвинена, i, тому багатим людям доводиться пiдбирати собi персонал серед зубожiлоi iнтелiгенцii, до якоi належу i я. ІІ Тамара повертаеться години через три збуджена, весела, немов рукою зняло смуток, який був удень. Ми разом дiстаемо покупки з багажника, i вона щебече без угаву. – Я купила новий гель для душу, зараз покажу. Я з цiкавiстю розглядаю покупки, тягну все на кухню i починаю розкладати по поличках i шафках. Менi подобаеться, коли у Тамари гарний настрiй, але в холi я знову бачу ii в сльозах. Вона стоiть бiля дзеркала i тремтячими руками намагаеться прикурити. Менi хочеться запитати ii просто «чого ридаеш?», Але, дотримуючись нейтралiтету, я ввiчливо киваю iй i проходжу знову до кухнi. Тамара з тих людей, якi люблять плакати «на публiку». З мене, наприклад, не видавиш i сльозинки, якщо поруч хтось е. Не розумiю, як можна виставляти напоказ своi переживання, не кажучи вже про сльози. – Елю, якби ти знала, як менi все набридло, – Тамара заходить на кухню, сiдае за стiл i наливае двi чашки кави. – Ви чимось засмученi? – питаю я. – Сiдай, вип’емо кавусi, – запрошуе вона i шепоче, – мене тут всi ненавидять. – Хто? – Я теж переходжу на шепiт. – Всi! – Тамара зриваеться на крик. – Семен Михайлович вас дуже любить, це видно, – обережно кажу я. – Я втомилася вiд такоi любовi. Вiн подарував себе всiм. Їм усiм вiд нього щось потрiбно. На мене вiн не мае часу. Я не можу сидiти вдома цiлими днями… Я не для того виходила замiж, щоб сидiти вдома i дивитися в стiнку. Менi нiкуди одягнутися пристойно. Вiн нiкуди мене не водить… – Напевно, вiн працюе, – м'яко помiчаю я. – Звичайно, працю-ю-юе, – передражнюе вона, – тiльки коли щось потрiбно Нiцi або Вадиму, то у нього завжди знаходиться час для них. Нiка i Вадим – це дiти Семена Михайловича вiд першого шлюбу. – Це ж дiти, – кажу я. – Ну то й що? Я ж не проти того, щоб вони тут жили! – обурюеться Тамара. Я дипломатично мовчу, думаю, що навiть якби Тамара i була проти, на рiшення Семена Михайловича це нiяк би не вплинуло. – Тим бiльше, – продовжуе Тамара, – Вадиму вже дев'ятнадцять. І вiн не дитина. Я пропонувала Семенчику, щоб вiн купив Вадику квартиру, а Нiка могла б жити зi своею матiр'ю! Якась фальш вiдчуваеться в ii тонi, голосi, словах. Менi здаеться, що ii пропозицii з приводу того, де жити дiтям, не зустрiнуть розумiння у Семена Михайловича. І Тамара це прекрасно знае. Але для мене вона продовжуе грати роль капризноi красунi. – Вiн встигае все. Зустрiтися з Аллою, хоча бачить Бог, iй це не потрiбно. Поговорити з Вадимом, посидiти з Нiкою. І тiльки до мене черга доходить востанне, – Тамара розумiе, що фраза вийшла не надто красивою i швидко додае, – Про мене вiн не турбуеться. Можливо, я несправедлива до Тамари, але менi ii не шкода. Все, що вона говорить, звучить якось неприродньо. Що я повинна вiдповiдати? Знову плести солодку маячню про те, як вiн ii любить? Я сумнiваюся, що Тамара зможе оцiнити Семена Михайловича, який зумiв досягти успiху в життi i зберегти нормальнi стосунки зi своею колишньою сiм'ею. Я розумiю, що Тамарi не подобаеться його рiшення про те, що дiти будуть жити з батьком. Їй набагато краще було, коли Нiка i Вадим жили зi своею матiр'ю. Але тепер – i Тамара про це знае – Алла iде до Францii – «Навiщо iй Францiя, цiй старiй бабi?», А «дiточки» будуть жити з татом. Тамара ще раз схлипуе i закурюе чергову сигарету. – Вони мене всi ненавидять, – повторюе вона вже бiльш спокiйно. – Ну що ви, – кажу я, – просто до цього потрiбно звикнути, – у нього е сiм'я i з цим нiчого не поробиш. – Його сiм'я – це я, – переконуе мене Тамара, i я розумiю, що менi краще взагалi мовчати. Бо ж розмовам не буде кiнця, – Я ж не проти того, щоб вiн спiлкувався з дiтьми… За вiкном кухнi догоряе теплий осiннiй день. Я витираю стола i прощаюся з Тамарою. Вона дивиться на мене, як на людину, яка не здатна зрозумiти всiх ii переживань. Але я – суцiльна нейтральнiсть. Тамара зiтхае i йде. Листя продовжуе падати, беззвучно опускаючись на ледь зiгрiту осiннiм сонечком землю. Менi подобаеться тиша навколо. …Я прислухаюся до себе… Не можу позбутися вiдчуття, що зробила крок назад. Все ж радянське виховання зробило свою справу – сфера обслуговування це сфера обслуговування. Хоча, по сутi, чим вiдрiзняеться робота економки вiд роботи, наприклад, перекладача? Можна сказати, моя робота навiть бiльш творча. Але все одно… щось тисне. Вiдчуття того, що це явище тимчасове, не проходить. Напевно, я нiколи не зрозумiю, як можна бути економкою все життя… Я приходжу до Сергiйка. Це мiй старий друг. Захоплення психологiею сприяло тому, що вiн опинився в повному андеграундi – працюе сторожем, а у вiльний вiд роботи час здiйснюе своi експерименти. Коли я приходжу до нього, вiн змушуе мене пройти крiзь «енергетичну рамку» – це конструкцiя, що нагадуе турнiкет в аеропорту, через який проходять пасажири i який дзвенить з приводу i без. Я не кидаю дружбу з Сергiйком, хоча сприймати його висновки з кожним разом стае все тяжче. Перш нiж влаштуватися на роботу до Семена Михайловича, я зайшла до нього i отримала вiдповiдь: – Сьогоднi ти – це 28 вiдсоткiв злостi, 40 вiдсоткiв розгубленостi i 32 вiдсотки протесту. Зазвичай, пiсля того, як людина проходить через його енергетичну рамку, Сергiйко кидаеться до свого комп'ютера. Нiкому, крiм нього, не дозволяеться заглядати в екран. Тобто кожен повинен сприймати його слова як iстину i не сумнiватися. Інодi вiн змушуе постояти в рамцi довше. І тодi можна почути його бурмотiння: – Прибрати сумнiви… Додати впевненостi в собi… Позбавитися вiд забобонiв… Потрiбно сказати, що у бiльшостi колишнiх друзiв Сергiйка його захоплення викликае посмiшку або роздратування. Та й друзiв у нього не так вже й багато. Сергiйко ображаеться. Я приховую посмiшку i, тому удостоююся честi бути оцiненою за всiма параметрами. Тиждень тому у мене було 12 вiдсоткiв радостi та 12 вiдсоткiв вiдчаю. На мое запитання, як таке можливо, Сергiйко легко вiдповiдае: – Так бувае завжди. Радiсть не може бути безмежною. Людина, що складаеться з однiеi радостi – це не жива людина. У тебе такого, думаю, просто не може бути. – Чому? – Тому, що ти бачиш те, що вiдбуваеться навколо. Ти нiколи не помiчала? Сергiйко заглиблюеться в розпитування. На жаль, я починаю згадувати випадки, коли чуже горе псувало менi настрiй на кiлька днiв, знецiнюючи моi успiхи – старенька в магазинi, яка перераховуе копiйки на тремтячiй долонi, дитина, якiй не вистачило грошей на морозиво, дiвчинка, яка вiдстала вiд екскурсiйного автобуса… – Ось бачиш? – каже Сергiйко, – i це не випадково. Грань мiж нормою i вiдхиленням дуже хитка. Та й хто мае право встановлювати норми? Я не завжди розумiю те, про що вiн говорить. Але iнодi, беручи участь у дослiдженнях, я бачу, що деякi його думки дiйсно пiдтверджуються рiзними життевими ситуацiями. – Добре, – кажу я, – радiсть i прикрощi – це зрозумiло. Радiсть i смуток – це теж, в якiйсь мiрi, сумiсно. Але радiсть i вiдчай? Як таке може бути? – Вони у тебе знаходяться на рiзних полюсах, – пояснюе Сергiй, – i те й iнше займае менше чвертi твоеi свiдомостi… Мiж ними – область переходу… – А що в нiй? – Над цим ще треба попрацювати, – вiдповiдае мiй друг i порадник. Вiн довго дивиться у свiй комп'ютер, i я тихо залишаю його квартиру. Я знаю, що його не можна вiдволiкати пiд час роботи. Я завжди вважала себе людиною, яка викладае думки на паперi набагато успiшнiше, нiж в уснiй формi. Саме тому, в той час коли я опинилася в цьому будинку – не надто близько до iнтелектуальноi працi – я i вирiшила занотовувати все, що вiдбуваеться в родинi, яка найняла мене на роботу, i, якiй я розраховую служити вiрою i правдою до того часу, доки менi не набридне витирати iхнiй пил, купувати для них продукти, мити мiсця загального користування i посмiхатися усiм пiдряд, незважаючи на те, який настрiй у мене на даний момент. …Причина моеi появи у цiй родинi надто вже прозаiчна – пiсля розлучення з чоловiком я опинилася у нього «в боргу» i борг цей потрiбно виплатити протягом найближчого року, iнакше доведеться продавати квартиру i половину вiд виручених грошей вiддавати йому. Пiсля розлучення я опинилася перед вибором – працювати, як i ранiше, вчителькою в школi з перспективою в один прекрасний день бути виставленоi на вулицю з власноi квартири або йти заробляти грошi будь-яким способом. Природно, я вибрала друге, а добрi друзi допомогли менi влаштуватися на не надто престижну, але добре оплачувану роботу. Платить менi Семен Михайлович – прекрасна людина, яку я дуже поважаю за те, що вiн за три тижнi спiлкування жодного разу не продемонстрував менi, що я – прислуга, i навiть висловив свое захоплення тим фактом, що я, молода жiнка, не «приклеiлася» до чергового мачо, який мiг би вирiшити моi проблеми, а сама заробляю собi на життя. У глибинi моеi душi жеврiе надiя, що коли-небудь Семен Михайлович побачить у менi не тiльки вмiння догоджати йому i його родинi, але i певнi дiловi якостi. Побачить i запросить попрацювати в його фiрмi. Але це, звичайно, лише мрii. Семен Михайлович керуе великою компанiею, вдома бувае вкрай рiдко i зовнi нагадуе класичного бiзнесмена – сивий, iмпозантний, у випрасуваному костюмi, суворий i небагатослiвний. Вiн, мабуть, добре знае цiну собi, та й усiм iншим теж. Вiн в мiру любить себе, багато читае i добре знае справу, якою займаеться. У нього тонкi губи i сiтка зморшок пiд очима – напевно, в молодостi вiн любив посмiхатися, поки життя i статус не змусили його бути серйозним. Вiн невисокий i накачаний, наскiльки можна бути накачаним в п'ятдесят рокiв. По його фiгурi видно, що за нею ретельно стежать. Вiд першого шлюбу у нього двое дiтей: Нiка i Вадим. Його першу дружину я бачила тiльки раз, та й то поспiхом, коли вона приiжджала до нього в новий будинок i навiть не подивилася в мiй бiк. Тепер я розумiю, що не представляю для неi нiякоi небезпеки – його друга дружина, Тамара, е каменем спотикання у стосунках мiж ними. Аллi вже далеко за сорок, i це добре видно. Вона модно вдягнута i ретельно зачесана, але туфлi на низьких пiдборах i простора блуза зверху дорогих брюк показують, що вона вже бiльше пiклуеться про те, щоб iй було зручно. Риси обличчя у неi дрiбнi та приемнi. Вона iнтелiгентна й пихата, як i належить бути дружинi (навiть колишнiй!) процвiтаючого бiзнесмена. За деякими зауваженнями садiвника я зрозумiла, що з Аллою Семен Михайлович прожив двадцять рокiв, i вона була з ним поруч, «плiч-о-плiч» весь час, поки вiн проходив перiод становлення, робив помилки, виправляв iх i пробивався нагору. Вона була йому вiрною подругою багато рокiв i – це ще бiльш прикро – як тiльки вiн став на ноги, iй довелося вiдступити, тому що з'явилася Тамара – iстота красива, манiрна та ефектна. Вона витiснила сiм'ю з серця Семена Михайловича дуже швидко. Мало того, вiн не просто закрутив роман з нею, а розлучився з Аллою i одружився на Тамарi. Як я зрозумiла, саме для життя з Тамарою Семен Михайлович i купив цей величезний будинок. Але через кiлька мiсяцiв пiсля розлучення нестямна вiд горя Алла знайшла собi роботу у Францii (Тамара вважае, що не без допомоги колишнього чоловiка) i, вирiшила, що дiти на час ii вiдсутностi повиннi переiхати до Семена Михайловича. Наш будинок – я не можу позбавитися вiд звички називати його «нашим» – розташований у лiсi, в 12 кiлометрах вiд мiста. Це сучасний двоповерховий котедж. Навколо будинку – кiлька плодових дерев, живоплiт, вимощенi цеглою дорiжки i прозорий осiннiй лiс. У будинку все дуже новеньке, красиве i дороге – на кухнi блиск i срiбло, у вiтальнi благородна напiвтемрява, у спальнях – тиша i кругом – багатство, багатство i ще раз БАГАТСТВО. Навiть туалетний папiр у них якийсь особливий – незвично м'який i з картинками. Думаю, Тамара теж не звикла до подiбноi розкошi – iнодi я бачу ii, коли вона розглядае ту чи iншу штучку. Я роблю два висновки – по-перше, вона теж не з «багатеньких», i, по-друге, вона не брала участi у створеннi цього будинку. З розповiдей садiвника, а також з деяких зауважень Тамари i фотографiй, я зробила висновок: Нiцi тринадцять рокiв i це звичайна худенька, нiчим не примiтна, дiвчинка з довгим попелястим волоссям i стандартними для ii вiку примхами. Я сподiваюся побачити ii на святкуваннi ювiлею Семена Михайловича, i ще я сподiваюся, що вона не стане командувати мною. Про Вадима поки нiчого сказати не можу. На фотографiях, якi менi показувала Тамара, це дев'ятнадцятирiчний солодкавий красень з маленькими чорними вусиками i байдужою усмiшкою. Тамара так наполегливо намагалася менi навiяти думку про те, яким монстром е Вадим, що я мимоволi, вiдчуваю до нього щось на зразок симпатii. Якщо вiн так не подобаеться Тамарi, то я не виключаю, що ми з ним знайдемо спiльну мову. Завтра вони приiжджають до нашого будинку. Нiка з Аллою вiдпочивали на Майорцi i сьогоднi повиннi були прилетiти. Вадим з Італii прилетiв тиждень тому, але до нас не заiхав жодного разу. Завтра я iх побачу, а пiслязавтра Семену Михайловичу виповнюеться п'ятдесят, i менi хочеться, щоб перше свято в цьому будинку запам'яталося iм усiм. Я постараюся. ІII Восьма година ранку. Я пiд'iжджаю до будинку. Моя старенька машинка iде повiльно, але я вмiю радiти дрiбницям – осiнь, тепле сонечко, радiо «Шансон». Що не кажи, дорога – як у казцi! У мене е робота, яка у всьому свiтi вважаеться не менш престижною, нiж всi iншi, у мене е новий костюм, який я одягла сьогоднi перший раз, у мене сьогоднi перша зарплата, яка, я сподiваюся, допоможе менi змиритися з моею роботою. Я знаю, що це не назавжди. Семен Михайлович виiжджае з двору. Я блимаю йому дальнiм свiтлом i посмiхаюся. Вiн, як завжди, при краватцi i свiтлому костюмi – сива, сувора красива людина. Вiн кивае менi, i я активно махаю йому рукою. Я знаю, що на Тамару завтра чекае важкий день. Іменини Семена Михайловича – це перший високий прийом, де господинею буде Тамара. Вона розраховуе на мою допомогу i я, звичайно ж, не пiдведу ii. А сьогоднi головне випробування – приiзд дiтей. Тамара нервуеться. – Подивися, чи все готово в iхнiх кiмнатах, – зi злiстю в голосi говорить Тамара, – менi було сказано перевiрити, чи достатньо добре пахне у спальнях. Уявляеш? Я дивуюся, як Тамарi вдаеться повнiстю приховувати свое ставлення до ситуацii, коли вона говорить з Семеном Михайловичем. Якщо вони поруч, здаеться, що це найбiльш любляча у свiтi пара. – Я ще вчора все приготувала, – вiдповiдаю я. Тамара не помiчае мого костюма. Я, звичайно ж, одягала його не для неi, але чомусь думала, що вона зверне на нього увагу. Цей костюм я купила мiсяць тому, але не одягала його жодного разу – не було приводу. Мiж iншим, ця рiч для мене цiнна, як спогад про тi часи, коли я могла рахувати ГРОШІ, а не копiйки. Я купила його, знаючи, що найближчий рiк не буду робити нiяких великих покупок. Лише якщо буде гостра необхiднiсть. Але за три тижнi моеi роботи в якостi економки я зрозумiла, що, переступаючи порiг цього будинку, я залишаю свою шкалу цiнностей десь у саду i мимоволi починаю думати i дiяти, виходячи з понять i правил мешканцiв цього будинку. Те, що залишаеться для мене дорогим i красивим в моему повсякденному життi, стае абсолютно неважливим, варто менi зустрiти Тамару або Семена Михайловича. У Тамари, напевно, таких костюмiв цiла дюжина, чому вона мала помiтити мiй? Я згадала, як купувала його – мою свiтло-бежеву дивовижу: вузька спiдниця до середини колiна i короткий жакет. За аналогiею з маленьким чорним платтям, вiн висiв у мене в шафi пiд назвою «маленький свiтлий костюмчик». Тодi менi здавалося, що попереду – тiльки прибирання, бруднi ганчiрки та претензii господарiв. А зараз, мушу зiзнатися, я можу сказати, що мое життя в цьому будинку цiлком стерпне. Кожен з мешканцiв – готовий персонаж якоiсь драми, вологе прибирання я роблю в рукавичках, i я вже освоiла майже всi пристроi, якi е в будинку для того, щоб полегшити життя господинi (я вважаю, економки). Тамара iгноруе мiй вигляд. Вона сьогоднi одягла темно-вишневу довгу спiдницю, яка робить ii повною, а на обличчi – товстий шар косметики, але все якось недбало, нiбито зроблено поспiхом. Вона закурюе i сiдае бiля мене на кухнi. Перед нею – пляшка коньяку i маленька чарочка, зовсiм не коньячна. Я мовчу. – Я маю право випити, якщо менi здаеться, що ось-ось застуджуся? – питае Тамара, немов продовжуючи розпочату з кимось суперечку. – Може, не з самого ранку? – обережно кажу я, хоча менi абсолютно все одно, в який час дня вона п'е коньяк. – Елю, менi хочеться пiти з дому, – каже Тамара, – скажи, чому я повинна iх зустрiчати, пригощати, придiляти iм час? Я мовчу, намагаючись не дивитися в ii бiк. Менi потрiбно перевдягнутися – не буду ж я робити прибирання у свiтлому костюмi? – Менi потрiбно закiнчити ранiше? – питаю я. – Не поспiшай, – вiдповiдае Тамара, – не велика честь. Слухай, ну що ти мов робот? Випий кави, розслабся. – Дякую, – кажу я. Пару днiв назад я почула, як Тамара розповiдала Семену Михайловичу про те, як ми з нею «бавилися коньячком» – суцiльна маячня, я пила тiльки каву. Я розумiю, що вона хоче якось завуалювати своi недолiки в його очах i нiбито закликае мене в свiдки. Але менi не подобаеться, коли хтось щось робить за мiй рахунок. Тим бiльше що Семен Михайлович не з тих, хто буде розпитувати, а у мене так i не було нагоди пояснити, що я не пила його коньяк, i що я не п'ю взагалi. Менi дуже подобаеться «моя» кухня – вона обладнана найсучаснiшою технiкою. Тамара, здаеться, навiть не знае, як i що вмикаеться. Але я, здаеться, не дарма викладала математику три роки – пiдхiд до технiки у мене все-таки е. Готувати на цiй кухнi – одне задоволення. Я хочу, щоб вона швидше пiшла до себе, а я змогла б перевдягатися, поприбирати i почати готувати обiд. – Завтра з ранку привезуть все для вечерi, – каже менi Тамара, – подивишся, чи всього вистачае. – Добре, – вiдповiдаю я. Я звикла вiдповiдати за все. Якщо завтрашня вечеря на менi – я i повинна була складати список страв i продуктiв, i тодi я була б впевнена, що всiм всього вистачить. Але Семен Михайлович замовив все сам в дорогому ресторанi, не пiдключаючи до цього нi мене, нi Тамару, i я вже не зможу нi на що вплинути. Крiм iжi, в ресторанi замовлено два офiцiанти, якi будуть менi «допомагати», як висловився Семен Михайлович. Я трохи помучилась над питанням, чи не соромиться вiн мене, але потiм вiдкинула вiд себе цi дурнi думки. Обслуговувати тридцять чоловiк, яких вiн запросив – це, дiйсно, важко. – Уяви, – каже Тамара, – вiн запросив i свою колишню… Ти таке бачила? Я такого не бачила, але зберiгаю незворушний вигляд. – Вона сказала, що хоче його привiтати, уявляеш? І вiн вирiшив, що кращого часу i мiсця годi й шукати, як запросити ii сюди? – Ви все одно будете на першому мiсцi, а вона – серед гостей, – обережно кажу я. – Семенчик називае це «високi стосунки». Я не розумiю, – Тамара пiдливае собi коньяку, – йому хочеться, щоб усiм було добре. Уявляеш? Я уявляю, i могла б додати, що Семену Михайловичу не тiльки хочеться, щоб усiм було добре, але у нього ще е кошти i можливостi зробити так, щоб всiм було добре. Менi теж здаеться дивним, що на днi народження будуть присутнi двi жiнки. З iншого боку – чому б i нi? Необов'язково бити посуд i дiлити виделки! Я ще бiльше поважаю його за це. – Можливо, це не так уже й погано, – намагаюся я захистити Семена Михайловича. – А про мене хтось подумав? – запитуе Тамара. На кухнi дзвонить телефон. Вона пiднiмае трубку i голос, i навiть вираз ii обличчя вiдразу ж змiнюються. Тепер вона вже не розлючена левиця, а скривджене дитя. – Так, Семенчику, це я… Я не сумна… Добре, коханий. У мене всерединi все стискаеться вiд страху, що вона знову ляпне що-небудь про наше спiльне розпивання спиртних напоiв у робочий (для мене) час. Але Тамара продовжуе воркотiти, не згадуючи про мене: – Так, мiй котику, я все зроблю i за всiм прослiдкую. Я тебе цiлую… Якби менi таким театральним голосом хтось говорив по двадцять разiв на день, що вiн мене любить, я, напевно, засумнiвалася б у адекватностi цiеi людини. Але Семен Михайлович закоханий i, видно, каже щось подiбне у вiдповiдь. Тамара кладе трубку з переможним виглядом. – Звичайно, мене не можна нi з ким порiвняти, – задоволено зiтхае вона, – доведеться перетерпiти присутнiсть цiеi староi баби. Але це – вперше i востанне! Нiчого… Тамара встае i я, нарештi, можу зайти у свою кiмнатку i перевдягнутися. Моя кiмната розташована недалеко вiд кухнi, i Семен Михайлович сказав, що я можу навiть переночувати там, якщо раптом менi доведеться затриматися допiзна. У кiмнатцi е маленьке вiконце, в яке я бачу, як опадае клен. Взимку, коли опаде листя, напевно, буде видно рiчку… Я знiмаю костюм i хвилинку розглядаю себе в дзеркалi. Ми з Тамарою – ровесницi, нам обом по 26 рокiв. Але Тамара – модель, i це видно не тiльки по ii ходi та жестах, це написано у неi на обличчi. Я – теж висока i досить струнка, але я – не модель. Та й це не головне. Тамара поставила мету i прийшла до неi! Правда, тепер вона, мабуть, не завжди знае, що iй робити з цiею досягнутоi метою. Але вона зумiла скористатися своею зовнiшнiстю. А я – в економках. Кожному, мабуть, свое… Я стрiпую волоссям, надягаю робочий костюм i дiстаю пилосос. IV – Ти готова до комплексного дослiдження? – питае мене Сергiйко. – Скiльки це займе часу? – Вiдповiдаю я питанням на питання. – Не став дурних питань, – обривае вiн мене, – Мова йде не про час. Я починаю злитися. – У мене мова iде саме про час, – заявляю я, – якщо ти згоден вкластися в двi годинi, – я прийду в недiлю у другiй половинi дня. – Я не можу обiцяти, що закiнчу по твоему сигналу, – коли в голосi Сергiйка з'являеться сарказм, вiн стае схожий на найогиднiший рiзновид невизнаного генiя. – Тодi i я не можу обiцяти, що буду сидiти у тебе стiльки, скiльки тобi потрiбно, – вередую я, – менi вставати о шостiй ранку в понедiлок. – То приходь в недiлю зранку, – наказуе Сергiйко. – І до вечора сидiти у тебе? – перепитую я, але вiн не удостоюе мене вiдповiддю. Я вважаю, що вiн мiг би досягти набагато бiльшого, якби працював у групi однодумцiв. Але вiн розумiе, що група – це залежнiсть, як мiнiмум, один вiд одного. Група – це якiсь дедлайни, це узгодженiсть, це обмiн iнформацiею. Тому вiн вважае за краще працювати наодинцi. Його дослiдження повинно стати революцiею в дослiдженнях людських якостей, властивостей i станiв. Я не думаю, що йому вдасться хоча б видати своi спостереження i дослiдження, не кажучи вже про те, щоб бути визнаним у вузькому середовищi. Але я не розчаровую його. Це марно. Менi цiкаво спiлкуватися з ним i я розумiю, що у нього не так вже й багато «пiддослiдних кроликiв», якi будуть так сумирно нести на собi хрест його експериментiв. …На вечiрцi Тамара виглядае, мов королева – я ще нiколи не бачила ii такою гарною. На нiй шикарне майже бiле плаття, в волоссi – прикраса з дiамантами (я не вiдрiзню на вигляд справжнi дiаманти вiд скла, але Тамара говорить, що вони справжнi), туфлi – просто витвiр мистецтва. Вона схожа на наречену i на принцесу одночасно. Дивлячись на неi, згадуеш обкладинки дорогих глянцевих журналiв – там завжди такi дiвчата – без жодного недолiку. Яким би боком вона не повернулася – вона прекрасна. На обличчi на цей раз палають лише губи – нiжним кораловим сяйвом. Очi майже не нафарбованi i вiд цього здаються беззахисними. Голi руки – без жодного недолiку, без жодноi родимки чи плями – вона тримае з гiднiстю королеви. Поруч з нею – Семен Михайлович. Вiн теж у свiтлому костюмi. Його сивина поруч з Тамариною юнiстю виглядае дуже добре. Перiодично вiн нагадуе благородного батька, який привiв свою доньку до першого причастя. Але в цiлому вони виглядають як щаслива пара. Двое офiцiантiв пригощають гостей напоями, якi я невтомно розливаю на кухнi. Сюди ж вони приносять використанi келихи, i я намагаюся iх мити вiдразу ж, щоб все встигнути. На свiй новий костюмчик я одягла фартух, щоб бути готовою в будь-який момент вийти до гостей (якщо знадобиться) i в той же час не забруднитися i не забризкатись водою (якщо доведеться залишатися на кухнi). Хлопчики-офiцiанти працюють професiйно, мовчки i послужливо роблять свою роботу i майже не говорять зi мною. Обслуговування, менi здаеться, в тому i полягае, щоб все було зроблено, але нiкому не довелося б замислюватися, як це зроблено i коли. Менi здаеться, все йде добре. Інодi до мене на кухню заходить Нiка i хапае що-небудь зi столу. На мене вона не дивиться, вважаючи, мабуть, що може брати все, що вона захоче. Нiка – худенька, тендiтна дiвчинка з акварельними очима, нагадуе тендiтну ляльку. На нiй джинси i бiла майка – поки що не знаю, чи це принцип – ходити в джинсах, в той час як всi iншi одягнутi у вечiрнi сукнi, а вона хоче продемонструвати свою зневагу до компанii. Можливо, просто не було кому пiдказати iй, що потрiбно вдягти з такоi нагоди, але тодi менi вже точно потрiбно мовчати. Нiка хапае зi столу листочки петрушки, якими я прикрасила м'ясне асортi i меланхолiйно жуе, сидячи на краечку столу. Менi, звичайно, не подобаеться, що вона сидить майже на блюдi, але я обираю вiдсунути блюдо i не зробити iй зауваження. – Втомилася? – питае вона i це, здаеться, перше питання, яке вона задае менi з учорашнього дня. – Нi, – вiдповiдаю я. Я нiколи не надавала значення тому, як до мене звертаються, на «ти» або на «ви», але зараз менi не хотiлося б, щоб Нiка менi «тикала». – Вiдпочинь трохи, – пропонуе вона, дивлячись у порожнечу. – Я – на роботi, – ввiчливо вiдповiдаю я. – Ха, – Нiка зiстрибуе зi столу, – думаеш, хтось це оцiнить? – Сподiваюсь, що так… Вона усмiхаеться i, насвистуючи, мов хлопчисько, прямуе до виходу. Я розумiю, що iй нiкуди податися у цьому великому будинку. Дорослi гостi нею не цiкавляться, батько зайнятий лише Тамарою, дiтей не запрошували. Бiля виходу Нiка прихоплюе келих з шампанським i виходить на веранду. Я не знаю, чи можна iй пити шампанське, але оскiльки нi в няньки, нi в шпигуни мене не наймали, знову мовчу. Нiка прикривае дверi нещiльно, i я опиняюся свiдком дiалогу, який вiдбуваеться бiля кухнi. – Ну, як тобi це збiговисько парадних iдiотiв? – Запитуе Нiка у Вадима. Вадима я бачила тiльки мигцем, але я знаю, що вiн одягнений у елегантний костюм, в однiй з кишень якого мелодiйно дзвонить телефон. Вiн не вiдповiдае на дзвiнок, а натомiсть звертаеться до сестри. – Все нормально. Як завжди. Вiн, напевно, хоче дати iй зрозумiти, що для нього такi свiтськi раути – рiч звичайна. – Ти поклав око на цю кралю? – запитуе Нiка, i я молю Бога, щоб вона мала на увазi не Тамару. Вiдповiдь Вадима насторожуе мене ще бiльше: – Як можна! – Вадим додае, – Слухай, я голодний, як вовк. Коли вже покличуть до столу? Нiка пирхае. – Всi гостi прийшли не для того, щоб iсти, а щоб помилуватися молодою парою. – Татуньо аж сяе, – зауважуе Вадим. – А поiсти попроси тут, – Нiка, напевно, кивае в бiк кухнi, – у цiеi, як ii, до речi, звуть, я забула? – Не прикидайся, – каже Вадим i заходить до мене. – Кажуть, тут можна чимось пiдживитись? – Вiн кривляеться, мов пiдлiток, що йому абсолютно не пасуе. Я утримуюся вiд бажання простягнути йому бутерброд i хвалю себе за це. Нiколи не можна видавати, що ти щось чув. – Ви щось бажаете? – Я хочу виголосити це нейтральним тоном, але виходить глузливо. Мое глузування йому не подобаеться. – Дай-но менi що-небудь пожувати, – говорить вiн зневажливо, кривлячи своi красивi брови, i додае вже бiльш мирно, – Погано служиш – народ голодний! Менi хочеться вiдповiсти йому, що тут накази вiддае Семен Михайлович, i платить менi теж вiн, але я стримуюся. Задоволений своею перевагою, тим що вiн може говорити все, що йому заманеться, вiн посмiхаеться. А я змушена (i вiн це бачить) мовчати. Вадим бере з загального блюда шматок шинки i, огидно посмiхнувшись, виходить. Нарештi всi нагулялися по осiнньому саду i розсiлися в iдальнi. З кухнi я чую вибухи смiху i фрагменти тостiв, якi вимовляються на честь ювiляра. В розпал веселощiв я чую, як лунае дзвоник бiля ворiт. Приiхала Алла. Вона заiжджае у двiр, кидае машину бiля ворiт i кивае менi. Дiстае квiти з заднього сидiння i йде до iдальнi. Я дивлюся iй у спину, на якiй написано передчуття того враження, яке вона збираеться справити, завiтавши на день народження свого колишнього чоловiка. …Я чую хор голосiв: «О-о, Аллочка» i ii кокетливi слова «ну що ви, я – на хвилинку». Я заходжу до iдальнi i ставлю новий прибор. Мiсце Алли виявляеться дуже далеко вiд iменинника, на iншому кiнцi столу. – Аллочко, тост! – Командуе хтось iз гостей. Їi тут знають майже всi – багато рокiв вона була господинею на таких святах. – Ну що тобi сказати, милий, – Алла встае з келихом в руцi, а я завмираю бiля стiнки, дивлячись на обличчя Тамари – вона не така досвiдчена левиця, як Алла, i явно програе на ii фонi. Тамара дивиться в стiл i мiцно стискае руку Семена Михайловича – так мiцно, що навiть якби вiн захотiв вирватися, йому б це не вдалося. Семен Михайлович, природно, дивиться на Аллу. Я знову захоплююся ним – жоден м'яз не здригнувся на його обличчi, вiн, здаеться, нiчого не боiться – нi незручноi ситуацii, нi скандалу. Алла насолоджуеться ситуацiею: «Я бажаю тобi щастя, милий. Щоб твое подальше життя було нiтрохи не гiрше, нiж колишне. У нас з тобою починаються новi часи! Давай побажаемо одне одному удачi!» Алла пiднiмае келих, i Семен Михайлович змушений пiдiйти до неi, щоб почаркуватися. Тамара покриваеться плямами i з неприхованим жалем випускае його руку. Вiн пiдходить до Алли i ситуацiя складаеться так, що вiн змушений (менi хочеться так думати) нахилитися до неi i поцiлувати ii. Тамара при цьому дивиться на них зневажливо, i я не знаю, яка сила змушуе ii тримати виделку в руцi, а не запустити нею у свого чоловiка, який цiлуеться зi своею колишньою дружиною. Алла теж тягнеться до нього губами, а потiм дбайливо стирае помаду з його щоки. – Аллочка, ти чудово виглядаеш, – вигукуе хтось iз гостей i Аллочка посмiхаеться з почуттям повноi перемоги над Тамарою. – Я стараюся, – промовляе вона, – ти ж знаеш, я iду в Париж наступного тижня! – Я завжди знав, що ти випередиш Семена, – жартуе хтось, – Париж – це твое мiсто! Алла знову посмiхаеться, мовчки погоджуючись. Розваги тривають. Я дивлюся, чи все в порядку, хлопчики-офiцiанти працюють чудово, i я розумiю, що менi тут робити нiчого. Йдучи, я краем ока бачу боротьбу рук пiд столом – тепер Семен Михайлович хоче взяти Тамару за руку, а вона вириваеться. «Дитячий садок!» – думаю я i йду на кухню. Тут гарно. Основнi страви вже на столi i в кухнi вiдносний порядок. Я наливаю собi каву i дивлюся у вiкно. Буде час, коли на таких святах головною героiнею буду я. Потрiбно лише почекати. Менi шкода Тамару. Коли вона забiгае на кухню, на обличчi ii видно злiсть разом iз розгубленiстю – сумiш дуже невдала для ii нiжного личка. – Ти б так зробила? – доскiпаеться вона до мене, – Ти б приперлася на день народження колишнього чоловiка? Гостi чудово веселяться без Тамари. Напевно, нiхто навiть не помiтив ii вiдсутностi. Вдосталь намилувавшись ii красою, вони перейшли до веселоi розмови, а Тамарi стало нудно. Я не пiдтримую зi своiм колишнiм чоловiком нiяких вiдносин, тому менi важко вiдповiсти на ii запитання. Не думаю, що Алла ловить кайф вiд цiеi вечiрки, але iй явно потрiбен був цей хiд. І вона знае, що робить. Тамара, як багато красивих жiнок, розумом своiм може дiйти тiльки до половини справи. Глибини чиеiсь пiдступностi iй недоступнi. Вона i зi своею пiдступнiстю не може розiбратися до кiнця. Менi шкода ii, але думаю, зараз мiй жаль iй не потрiбен. – Нi сорому, нi совiстi, – аж палае Тамара. – Ви така красива, – обережно кажу я, не знаючи, як ii втiшити. – Слухай, давай будемо на «ти»? – несподiвано пропонуе Тамара.– Коли менi говорять «ви», я вiдчуваю себе у вiцi Клари Цеткiн. Я мало що знаю про вiк Клари Цеткiн, але розумiю, що Тамарi зараз не вистачае подружки ii вiку – гостi всi набагато старшi i iм зручнiше вважати Аллу дружиною Семена Михайловича. – Добре, – погоджуюсь я. Дiйсно, так набагато простiше. – Ну що робити, скажи? – питае вона. – Будь поруч, – раджу я. – Так втомилася я грати цю наiвну дурепу, – зiтхае Тамара. – Вона, гадина, знае, що робить. Дiтки ж ii залишаються тут. Нi, подумай, як тобi це подобаеться? Вона вирiшила поiхати в Париж, а дiтей кидае тут! – Вона залишае дiтей батьковi, – обережно кажу я, – напевно, мае право. Я вже шкодую про те, що ми перейшли на «ти» i про те, що вона-таки змусила мене говорити про це. Моя думка в цьому випадку не означае нiчого. А вiдносини з Тамарою я псувати не хочу. – У всiх е права! У всiх! І тiльки я тут не маю нiяких прав! – обурюеться Тамара. На кухню заходить Семен Михайлович. Вiн спокiйний i доброзичливий. Я дивлюся на нього поглядом вiрного пса i чекаю вказiвок. Вiн, видно, вiдчувае мое нiме запитання i каже спокiйно i лагiдно: – Елю, все йде просто чудово. Ви молодець. Органiзацiя – на вищому рiвнi. Всi дуже задоволенi. Взагалi-то ми не намагалися влаштувати тут дiловий захiд, де можна було б говорити про «прекрасну органiзацiю», але я розумiю, що вiн хотiв сказати – просто вiн звик висловлюватися такою дiловою мовою. – Дякую, ми стараемося, – лепечу я. – Тамарочко, Алла збираеться йти, – каже Семен Михайлович, – Ти не хочеш попрощатися? У цьому питаннi концентруються всi його почуття – власництво по вiдношенню до Тамари, впевненiсть по вiдношенню до ситуацii, стриманiсть i (менi хочеться так думати) повага по вiдношенню до мене. – Ти вважаеш, це потрiбно? – питае Тамара. – Я вважаю, це буде доречно – якщо господиня будинку попрощаеться з гостею, – пiдкреслюе вiн, як би пiдказуючи iй, як потрiбно себе поводити. – Якщо ти так думаеш … – Тамара скромно опускае очi i надягае на себе маску милоi маленькоi дiвчинки. Я дивлюся на Семена Михайловича, не знаючи, чи потрiбно менi виходити, щоб сказати «до побачення» його колишнiй дружинi. Але вiн не помiчае мого погляду, а, можливо, вiн i сам не знае, як менi потрiбно вчинити – у нього ж не було до мене економок. Вони виходять з кухнi. V Через деякий час сюди заходить Алла. Вона, з певним зусиллям здирае з обличчя чарiвну посмiшку i робить видих. – Ну ось, – каже вона, – з усiма попрощалася, тепер хочу вам сказати пару слiв. Я напружуюся всерединi, але намагаюся не показати цього. Семен Михайлович сказав менi, що все прекрасно, значить так i е! – Вас, здаеться, Оля звуть? – питае вона. – Еля, – вiдповiдаю я. – Ельвiра? – Елеонора. Я не дуже люблю свое iм'я i тому використовую короткий варiант. Моя подруга, на iм'я Катя Іванова, нiколи мене в цьому не розумiла. Але зараз менi приемно вимовити свое повне iм'я – з таким iменем я можу не мати прiзвища, як королева. Алла пiдiграе менi. – Ого, в руках каже вона, – як красиво. Ви знаете, була така актриса… – Дузе, – пiдказую я. На обличчi Алли написано подив вiд того, що я знаю iм'я актриси. У менi починае говорити моя вчительська жилка – нехай ця розкiшна дама знае, що я вмiю не тiльки ганчiрку в руках тримати. – Я рада, Елечко, що ви працюете тут, – задушевно каже менi Алла. – Я сподiваюся, що ви подбаете про Нiку i Вадика. «Про бiдних дiток», – подумки додаю я. – Я не можу розраховувати, що Тамара придiлить iм належну увагу, – продовжуе Алла i я помiчаю, що вона ретельно пiдбирае слова – вона ж не знае, що я скажу Тамарi. – Дiтей у неi немае, i я не впевнена, що вона зможе брати участь у iх вихованнi. Семен Михайлович зайнятий, – Алла перераховуе менi причини, чому я повинна пiклуватися про ii дiтей, яких вона кидае для того, щоб пожити в Парижi. – В будинку, як я бачу, ще багато чого треба зробити. Я думаю, ви впораетеся. Особливо мене хвилюе Нiка – вона звикла жити на широку ногу, i це мене турбуе. Я все-таки сподiваюся, що Семен буде достатньо часу проводити з дiтьми… Алла театрально притискае мою руку до своiх грудей. – Елечко, пообiцяйте менi, що ви подбаете про моiх дiтей! – Звичайно, я постараюся, – кажу я i не знаю, чи можу я витягнути свою руку з ii чiпких пальцiв. Нехай для вас це буде не просто обов'язком, – наголошуе Алла, – полюбiть iх! Їм було непросто, коли ми розлучалися. У нас вже все позаду. Ми пробачили одне одного. Але дiти… Я розумiю, що весь цей спектакль розрахований на мою наiвнiсть. Навряд чи я зможу ПОЛЮБИТИ цих «дiтей». – Для вас це тiльки робота, я розумiю, – знову зiтхае Алла, – але я благаю… я благаю вас, пам'ятайте, що в цьому будинку е люди, яким ви потрiбнi… Я постараюся, – ще раз кажу я i вона виходить, змахуючи неiснуючi сльози з сухих вiй. Вона прекрасна! Вона «зробила» мене, як дiвчинку, не виходячи з ролi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/violeta-losieva/ekonomka-pereklad-ukrayinskou-olga-blik/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.