Російська криптологія

Росiйська криптологiя Вадим Гребенников Книга розповiдае про iсторiю народження й розвитку росiйськоi криптологii, телеграфного та радiозв'язку, а також утворення криптологiчних служб Росiйськоi iмперii та iхню боротьбу у «полюваннi» за шифрами супротивника у контекстi розвитку дипломатичних взаемовiдносин з iншими краiнами. Книга побудована виключно на вiдкритих матерiалах, зiбраних автором iз надрукованих книг та мережi Інтернет. Офiцiйна веб-сторiнка книги: http://cryptohistory.ru Росiйська криптологiя Історiя спецзв'язку Вадим Гребеннiков © Вадим Гребеннiков, 2018 ISBN 978-5-4493-0780-4 Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero .А.. Б.. В.. Г.. Д.. Е.. Ж.. З….…С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ. Ы. Ю.. Я. — 27 26 25 24 23 22 21 20……10 9 8 7 6. 5. 4 3 31 30 29 28 0 Роль «0» зводилася до подiлу двозначних i однозначних цифр. При використаннi ключа «3162» текст «УКРАИНА» перетворюеться у шифротекст «11181729211533»: 1. Стародавнiй тайнопис Найбiльш ранньою з вiдомих за староруськими пам'ятниками писемностi систем тайнопису була система «иных письмен». У цьому видi тайнопису букви кирилицi замiнювалися буквами iнших алфавiтiв: глаголицi, грецькоi, латинськоi, пермськоi абетки. Вживання грецького тайнопису пов'язують з певною модою, яка прийшла до кiнця XVI ст. Поява ж цього способу тайнопису була обумовлена, з одного боку, другим пiвденно-слов'янським впливом, що нiс деякi навики i грецького письма, ближчого пiвдню слов'янства, нiж Русi, а з iншого – пожвавленням стосункiв Московськоi Русi з греками, що розпочалися з кiнця XIV ст. Вживання латинськоi азбуки як тайнопису вiдноситься до пiзнiшого часу та обумовлене захiдноевропейським впливом, що посилився. У розповсюдженнi цього виду тайнопису, що трапляеться в рукописах XVI i XVII ст., ймовiрно, вiдому роль грала школа з ii латинською мовою викладання. Дещо вiдособлене мiсце серед iнших алфавiтiв у застосуваннi до тайнопису займае пермська абетка. Ця абетка, що була створена пермським епископом Стефаном на основах сучасного кириличного й грецького алфавiтiв, не набула практичного застосування та вже у XV ст., як маловiдома, стала тайнописом. Але й в цiй якостi вона не була широко поширена. Другою пiсля системи «иных письмен» системою тайнопису, вiдомою з росiйських рукописiв, е система «змiнених знакiв», зафiксована вже у XIV столiттi. Видiляють два ii рiзновиди: а) систему знакiв, змiнених «шляхом надбавок» до звичайних зображень, б) побудовану на принципi, схожому з грецькою «тахiграфiею». «Тахiграфiя» – це змiна написання букв, коли писалася або частина букви, або навпаки, ii написання доповнювалося новими елементами. Повiдомлення нерiдко записували праворуч-лiворуч або догори ногами. Часто «тахiграфiя» сполучалася з використанням iноземних алфавiтiв. Перший рiзновид такого тайнопису був вiдкритий вченим М. Сперанським у Смоленському Псалтирi 1395 року. За його свiдченням цей Псалтир Онезького Xресного монастиря зберiгався свого часу в Архангельському мiсцевому вiддiленнi Церковно-археологiчного комiтету. Його писар, чернець Лука, що чудово володiв мистецтвом письма, любив, мабуть, i тайнопис. У цьому рукописi вiн застосував три види тайнопису: один – змiнених зображень, другий – цифра рахункова, третiй – система в'язу. Використовували писарi стародавнiх рукописiв i систему умовних алфавiтiв. Як правило, в iх основi лежали вже вiдомi: грецький, глаголичний, кириличний, в яких привносилися якiсь змiни або доповнення. Проте траплялися в рукописах i оригiнальнi умовнi алфавiти, побудованi або за якимсь певним принципом, або абсолютно довiльних зображень. Зразком алфавiту, придуманого спецiально для тайнопису, притому за особливим принципом, може служити ключ до тайнопису, зображений на окремому листi другоi половини XVII ст. (Збори Великоi Патрiаршоi бiблiотеки №93). Тут тайнопис полягае в замiнi звичайних букв трикутниками i чотирикутниками, запозиченими з грат, складених з двох паралельних лiнiй, пересiчених двома такими ж лiнiями пiд прямим кутом. У отриманих клiтинках помiщено по чотири й по три букви в порядку азбуки: у тайнописi букви замiнюються, при цьому перша – простим косинцем, а наступнi – тим же косинцем з однiею, двома або трьома крапками, зважаючи на мiсце букви в нiм. Оскiльки при такому розмiщеннi букв у клiтинах вся азбука не могла вмiститися, то в цьому тайнописi не виявляеться знакiв для таких букв кирилицi, як «ш», «ь» тощо. Наступний вид тайнопису, який використовувався писарями в росiйських рукописах, – це «система замiн». Видiляють два види для такого тайнопису: «просту лiторею» (вiд лат. litera – буква) i «мудру лiторею», а також як варiант цiеi останньоi – тайнопис «в квадратах». «Проста лiторея» полягала в тому, що кожен iз десяти по порядку азбуки приголосних, поставлених в одному ряду, замiнювався вiдповiдною нею буквою в другому такому ж ряду, що складався з останнiх десяти приголосних, що йдуть в зворотному (справа налiво) порядку. Перший документ, який дiйшов до нас та мiстив даний тип криптосистеми, датувався 1229 роком. Однак по-справжньому широке поширення вона здобула наприкiнцi XVII столiття. Ключ до «простоi лiтореi» такий: .Б..В. Г Д Ж З. К Л М Н Щ Ш Ч Ц Х Ф Т С. Р П Слово «УКРАЇНА», записане «лiтореею», виглядае так: «УТМАІПА». Бiльш складним рiзновидом «лiтореi» була так звана «мудра лiторея», де всi букви кириличноi абетки, включаючи голоснi, замiнялися на iншi букви. До цього ж виду тайнопису, який використувався у XVI – XVII ст., вiдносився тайнопис «в квадратах», де таблицi замiни букв виписувалися у виглядi квадратiв. Нерiдко писарi вдавалися до написання фраз у зворотному порядку, складаючи своерiднi криптограми, або не дописували букви -подiбний шифр називався «полусловицей». Цифрова система тайнопису, яку тодi називали «счётная» або «цифирная», заснована на вживаннi букв як цифр i на рiзних практичних дiях з ними, була дуже поширеною i, до того ж, iз досить раннього часу. Слiд сказати, що в староруських рукописах траплялися рiзнi ii види: проста та складна цифрова система, описова система, система особливого застосування арабських цифр, система значкiв, тобто з використанням рiзних значкiв для позначення цифр-букв. Цифровий тайнопис iснував на Русi вже на самому початку XIV ст. Простий цифровий тайнопис полягав у тому, що для кожноi цифри-букви, яка вiдповiдала бажанiй в звичайному письмi буквi, давалося декiлька переважно однакових доданкiв. Так, щоб отримати потрiбну букву, треба було провести складання, а отримана сума, зображена вiдповiдною цифрою-буквою, i була шуканою буквою. Рiдше сума складалася з рiзних цифр-букв, причому кожна група цифр-доданкiв вiддiлялася яким-небудь знаком або пропуском вiд сусiднiх. Букви, що не мали цифрового значення, залишалися незмiнними. Арабськi числа почали використовуватися як тайнопис лише з того часу, як вони почали входити у вживання у росiйськiй писемностi, тобто з другоi половини XVI ст. на росiйському пiвденному заходi i з початку XVII ст. на пiвнiчному сходi. До iнших систем тайнопису, вiдомих за староруськими рукописами, належав «монокондил», рiзнi прийоми образного й фiгурного письма, а також «акростих» (вiрш, в якому початковi букви рядкiв утворюють слово або фразу). «Акростих» – типовий для европейськоi середньовiчноi письмовоi культури прийом органiзацii поетичного тексту – входив в арсенал художньо образотворчих засобiв староруських авторiв уже з кiнця XI ст. Довгий час державний тайнопис у працях вiтчизняних учених, iменувався «дипломатичним тайнописом». Уперше такий термiн був введений ученим Поповим, який у 1853 роцi опублiкував працю «Дипломатичний тайнопис часiв царя Олексiя Михайловича з доповненням до нього». Слiдом за ним i iншi дослiдники росiйського тайнопису почали називати листування при росiйському дворi «дипломатичним тайнописом», а шифри, якими воно велося, «дипломатичними». Слiд, проте, вiдзначити, що таемне дипломатичне листування складало лише частину (правда, велику) шифрованого листування при дворi, яке разом з дипломатичним, стосувалося вiйськових питань, а також внутрiшньодержавних справ. Але саме в сферi дипломатii, з властивими iй специфiчними рисами i особливостями, в Росii майже впродовж двох сторiч проходило основне становлення криптологii як державно-значущоi справи. Полiтична боротьба, полiтична гра – iншими словами, ведення «великоi полiтики» немислиме без охорони державноi таемницi. Активна зовнiшньополiтична дiяльнiсть царя Івана IV Васильовича (Грозного) та пов'язанi з нею вiйни вплинули на становлення й розвиток тайнописноi справи. Роком народження росiйськоi криптологiчноi служби можна вважати 1549 рiк, коли була утворена «Посольская изба», пiзнiше названа «Посольським наказом», при якому працювала «цифирная» палата таемних справ. З моменту його утворення в Росii почали активно використовувати криптологiчнi методи в дипломатичному та вiйськовому листуваннi. Назву «цифирноi» палата одержала, можливо, за старою алфавiтною системою запису чисел. Видiлення цифр та й власних iмен у текстi ранiше робилося за допомогою «титлу», спецiального знака, який проставлявся над рядком. Шифри доводилося видiляти в повiдомленнi так само, як i цифри, тобто «титлувати» iх. Тому цiлком зрозумiла назва шифру «цифрою», тобто текстом, що вимагае спецiального прочитання. Втiм, можливо, що слово «цифирна» у назвi палати була буквальним запозиченням французького слова «chiffre», що означало як шифр, так i цифру. З кiнця XVI ст. росiйськi посли за кордоном почали отримувати шифри у виглядi таблиць замiни, якi потрiбно було «вытвердить гораздо памятно». У наказi царя Федора Іоановича, даному у 1589 роцi послу Миколi Воркачу, йому доручалося «писать письма мудрою азбукою, чтоб оприч Царского величества никто не разумел». У тiй азбуцi кожна буква замiнювалася своiм особливим знаком. «Подъячие Посольского приказа», що пiдтримували зв'язки з царськими представниками закордоном, нерiдко користувалися шифрованим листуванням, яке називали «затейным письмом». Ключ до розшифрування цих послань не записувався, його заучували напам'ять. Існували рiзнi варiанти таемного письма, але за правилами конспiрацii нiхто з пiдданих не повинен був знати усiх варiантiв тайнопису. З початком правлiння династii Романових (1613) змiцнюються основи феодального ладу. У 1619 роцi з польського полону повернувся батько царя Михайла Романова Федiр, пострижений Борисом Годуновим у монахи пiд iменем Фiларета. Вiн особисто займався справами «Посольського наказу» та навiть розробляв дипломатичнi шифри. Шифри, що використовувались у той час, були шифрами простоi замiни та перестановки. Самi перестановки були достатньо простими. Наприклад, вiдкритий текст розбивався на склади, пiсля чого в них здiйснювалася перестановка букв. Так слово «УЖГОРОД» перетворювалося у слово «ЖУОГДОР». У 1633 роцi патрiарх Фiларет написав «для своих государевых и посольских тайных дел» особливу абетку i «склад затейным письмом». Зберiгся наказ росiйському представнику у Швецii Д. Францбекову, з якого видно, що при складаннi повiдомлень царю посол повинен був використовувати тайнопис. Наказ закiнчувався таким чином: «Да что он, Дмитрий [Францбеков], будучи в Свее [Швецii], по сему тайному наказу о тех или иных о наших тайных делах и наших тайных вестей проведает и ему о всем писати ко государю царю и великому князе Михаилу Федоровичу всея Руси к Москве по сему государеву тайному наказу закрытым письмом». До наших часiв дiйшла чернетка цього наказу, у якому слово «затейным» закреслене i замiнене «закрытым». Отже, можна дiйти висновку, що в Росii тайнопис перетворився в один iз засобiв збереження державних таемниць. Так, в iнструкцii росiйському агенту в Швецii Дмитру Андрееву говорилося: «Лета 7143 (1653) декабря 15 день… А про те тайные дела и про затейное письмо подъячий Иван Исаков и иной никто отнюдь не ведал, и чёрные о сих тайных делах тем же затейным письмом держать у себя бережно, чтоб о тех тайных делах и про то затейное письмо оприч его, Дмитрия, подъячий Иван Исаков и иной никто однолично не проведал». Приведемо також витяг з присяги перекладача-шифрувальника кiнця XVII столiття: «…ему всякие государственные дела переводить в правду, и с неприятелями государскими тайно никакими письмами не ссылаться и мимо себя ни через кого не посылать, и в Московском государстве с иноземцами о государственных делах, которые ему будут даны для перевода, ни с кем не разговаривать». При посиленнi центральноi влади в роки правлiння царя Олексiя Михайловича (1629—1676) застосування шифрiв поширюеться. У 1654 роцi цар утворив «Приказ великого государя тайных дел», яким керував особисто, а бояри до таемних справ не допускалися. Як писав Г. Котошихин, «А устроен тот Приказ при нынешнем царе, для того чтоб его царская мысль и дела исполнилися все по его хотению, а бояре б и думные люди о том ни о чем не ведали». Головна посадова особа наказу – «тайный дьяк» – мав титул «дьяка в государевом имени», що означало право пiдписувати укази вiд iменi царя. Головним завданням наказу був негласний контроль над вищими посадовими особами. «Подъячие приказа» наглядали за воеводами пiд час вiйни i посилалися з посольствами закордон: «и те подьячие над послы и над воеводами подсматривают и царю приехав сказывают: и которые послы, или воеводы, ведая в делах неисправление свое и страшась царского гневу, и они тех подьячих дарят и почитают выше их меры, чтоб они будучи при царе их послов выславляли, а худым не поносили». Сам цар, дуже освiчений для свого часу, особисто також використовував шифри i в своему приватному листуваннi. Посли i резиденти завжди забезпечувалися шифрами. Наприклад, у 1673 роцi резидентом у Рiч Посполиту (Польща) був призначений полковник В.М.Тяпкин. По дорозi у Вiльно його наздогнав царський гонець i вручив йому «знаки тайнописи и повеление царское пользоваться ими для донесений». У державнiй криптологii отримують розвиток i деякi iншi способи тайнопису, вiдомi за стародавнiми росiйськими рукописами, наприклад, такi як «мудра лiторея». Цим способом, зокрема, був зашифрований текст, вiдлитий на великому дзвонi Саввiно-сторожевського монастиря пiд Звенигородом. Зашифру-вання тексту, за припущенням учених, здiйснив сам цар Олексiй Михайлович. Дешифрований вiн був фiлологами М.Ф.Калайдовiчем, А.І.Єрмолаевим, князем П.П.Лопухiним i ротмiстром М.С.Сурiдiним. А.І.Єрмолаев з приводу цiеi обставини висловився так: «Сия надпись во многих отношениях достойна особенного внимания. Представляя нам любопытный образец русской тайнописи (стеганографии) XVII века, она доказывает, что в России в старину шифры были пригодны не для одних дипломатических переписок или для внесения в книги разных обстоятельств, которые затейливые люди того времени ухитрялись сделать непонятными для многих из своих современников, долженствовавших быть видимыми народом…» 2. Криптологiя Петра Першого Першим iз росiйських царiв, який чiтко усвiдомив важливiсть шифрування депеш i розвитку шифрувальноi справи для забезпечення безпеки держави, був Петро I Великий (1672—1725). Епоха його правлiння характеризуеться посиленням Росiйськоi держави, всiх його управлiнських структур, а також структур виконавчоi влади. Петро І здiйснив ряд найважливiших реорганiзацiй: органiзацiю мануфактури, будiвництво гiрських i заводiв зброi, розвиток торгiвлi, включаючи мiждержавну, створення Сенату – найвищого органу влади у справах законодавства i державного управлiння, створення колегiй. Активна зовнiшньополiтична дiяльнiсть Петра І вимагала створення постiйноi криптологiчноi служби, здатноi забезпечити ефективний захист власних повiдомлень i розкриття дипломатичного листування iнших держав. Спочатку функцii криптослужби виконував «Посольский приказ», пiзнiше паралельно з ним почала функцiонувати «Посольская канцелярия» при Петрi. Указом вiд 18 лютого 1700 року на чолi «Посольського наказу» i наказiв, що належали до нього, був офiцiйно поставлений видатний дiяч i дипломат раннього перiоду петровського часу Федiр Олексiйович Головiн (1650—1706). Вiн змiнив там думного дяка Є.І.Украiнцева, який у 1699 роцi був вiдправлений послом до Константинополя на росiйському кораблi, що вперше з'явився у водах Босфору. При своему призначеннi Головiн отримав звання «початкового президента державноi посольськоi канцелярii». Як генерал-адмiрал Головiн одночасно управляв флотом, очолював збройову палату, монетний двiр, малоруський наказ. Окрiм особистоi участi в переговорах з iноземними державами i укладення договорiв з ними, Головiн керував дiяльнiстю росiйських послiв за кордоном, робив великий вплив на зовнiшню полiтику Росii в перiод Пiвнiчноi вiйни. Пiд безпосереднiм спостереженням Головiна працювало «цифирне» вiддiлення. Вже на самому початку XVIII ст. Петром І була створена «Походная посольская канцелярия», що зосередила в своему веденнi найважливiше полiтичне листування. Створення ii було викликане частими поiздками Петра. «Походная канцелярия» була переважно особистою канцелярiею iмператора, звiдки виходили його найважливiшi розпорядження по всiх галузях управлiння. Сюди стiкалися на його вирiшення справи зi всiх вiдомств. Але головною ii функцiею було ведення дипломатичних справ, чому до ii назви додавалося слово «посольская». Перша згадка в документах про «Похiдну канцелярiю» вiдноситься до 1702 року. У цей час цар вiдправився «в похiд» до Архангельська. У поiздцi його супроводжував начальник «Посольского приказа», перший мiнiстр Ф.О.Головiн. Незважаючи на те, що всi державнi справи продовжували проходити через «Посольский приказ», а «печатанье государственной печатью грамот» повинно було далi знаходитися пiд контролем бояр, найбiльш важливi справи вже вирiшувалися в Архангельську у Петра І. У 1706 роцi «Посольский приказ» очолив Гаврило Іванович Головкiн (16601734), який був родичем Петра І по материнськiй лiнii. Пiсля смертi Головiна, 23 вересня 1706 року помiчником Головкiна був призначений Петро Павлович Шафiров (1669—1739), який з 1703 року працював «таемним секретарем» при «Похiднiй канцелярii». До 1710 року «Походная канцелярия» остаточно обгрунтувалася в Петербурзi та з тимчасовоi установи стала постiйною, причому з 1709 року ii стали називати просто «Посольской канцелярией». Саме там була зосереджена вся робота щодо зашифрування та розшифрування листування Петра І i його наближених з рiзними кореспондентами, а також утворення шифрiв i рекомендацiй щодо iх використання. У перiод з 1710 по 1718 роки ця Канцелярiя стала головним органом зовнiшнiх стосункiв Росii. Компетенцiя ii розширилася у збиток «Посольскому приказу», що залишився в Москвi. Зросла чисельнiсть особового складу Канцелярii. У 1709 роцi Го-ловкiн був призначений державним канцлером, а Шафiров – вiце-канцлером. Саме цi першi особи держави керували дiяльнiстю росiйськоi криптослужби. Канцлер i вiце-канцлер давали вказiвки щодо створення нових шифрiв, замiнi застарiлих, забезпечення шифрами кореспондентiв – дипломатiв, военачальникiв, iнших державних дiячiв. Безпосередньо iм докладалися звiти про створення нових шифрiв i здобич iноземних шифрiв. Стосовно росiйських «цифирных азбук» i ключiв 1700-1720-х рокiв, то вони були шифрами замiни, де елементи, вiдкритого тексту, якi надалi будемо називати шифровеличинами, замiнюються умовними позначеннями – шифропозначеннями. Тексти, якi шифрувались, писалися на росiйськiй, французькiй, нiмецькiй i навiть грецькiй мовах. У рiзних шифрах шифровеличинами виступали окремi букви, слова i стандартнi вирази. Як шифропозначення використовувалися елементи, як правило, алфавiтiв, що спецiально складалися з цiею метою, якi могли бути буквами кирилицi, латиницi, iнших абеток (наприклад, глаголицi), цифри, особливi значки. Частина з таких значкiв, що мали iнодi химернi контури, були нейтральнi за значенням, iншi ж були символами, до нашого часу майже абсолютно забутими та вiдомими лише вузькому колу осiб, а в ту далеку епоху несли певне смислове навантаження. До цих останнiх вiдносилися й астрологiчнi символи планет, що одночасно були й символами металiв. У шифрах петровськоi епохи уживалися тiльки iндо-арабськi цифри, що з'явилося, ймовiрно, наслiдком того, що саме Петром I на початку XVIII ст. була виведена з уживання архаiчна буквена кирилична нумерацiя, що застосовувалася до цього. Реформував Петро i кириличне письмо, ввiвши новий вигляд шрифтiв, якi визначають сучасну зовнiшнiсть росiйськоi писемностi. Проте старi графеми продовжували використовуватися як тайнопис. Вживалися як шифропозначення i буквенi поеднання. Таким чином у той час в Росii використовувалися однобуквенi, двобуквенi, цифровi, буквено-складовi шифрозамiни. Першi державнi шифри були шифрами простоi або взаемно-однозначноi замiни, в яких кожнiй шифровеличинi вiдповiдало тiльки одне шифропозначення, i кожному шифропозначенню – одна шифровеличина. У росiйськi шифри даного перiоду, як правило, вводяться «пустишки» – шифропозначення, яким не вiдповiдае жодний знак вiдкритого тексту. Хоча зазвичай для цього використовувалося всього 5—8 шифровеличин як пустушки, зрозумiло, що введення iх у шифротекст, який виходив у результатi замiни елементiв вiдкритого тексту шифропозначеннями, вiдображало прагнення творцiв шифрiв осмислити дешифрування шифролистування. Цi пустушки розбивали структурнi лiнгвiстичнi зв'язки вiдкритого тексту i, до певноi мiри, змiнювали статистичнi закономiрностi, тобто саме тi особливостi тексту, якi використовували, в першу чергу, при дешифруваннi шифру простоi замiни. Крiм того, вони змiнювали довжину вiдкритого повiдомлення, що ускладнювало прив'язку тексту до шифроповiдомлення. Тому, мабуть, не випадково, за даними Д. Кана, перший такий росiйський шифр був дешифрований англiйцями лише у 1725 роцi. Крiм того, в деяких шифрах щифропозначення-пустишки могли використовуватися для зашифрування крапок i ком, що мiстилися у вiдкритому текстi. Як правило, це особливо обмовлялося в коротких правилах користування шифром, якi помiщалися в цих випадках у шифри. Зовнi шифр Петровськоi епохи являв собою лист паперу, на якому вiд руки була написана таблиця замiни: пiд горизонтально розташованими в алфавiтнiй послiдовностi буквами кириличноi або iншоi абетки, яка вiдповiдала мовi вiдкритого повiдомлення, були пiдписанi елементи вiдповiдного шифроалфавiта. Нижче могли розмiщатися пустушки, короткi правила користування, а також невеликий словник, що називався «суплемент» i мiстив деяку кiлькiсть слiв (iмен власних, географiчних найменувань) або якихось стiйких словосполучень, якi могли активно використовуватися у текстах, призначених для зашифрування за допомогою даного шифру. Самим раннiм шифром описаного типу була «цифирная азбука» 1700 року для листування Колегii закордонних справ (далi – КЗС) з росiйським послом в Константинополi Петром Толстим. Вона була шифром простоi замiни, в якому кириличнiй абетцi вiдповiдав спецiально складений алфавiт. Тут же були два записи. Перший з них: «Список с образцовой цифирной азбуки, какова написана и послана в Турскую землю с послом и стольником с Толстым сими литеры». Другий особливо цiкавий: «Такову азбуку азволнил во 1700 г. написать своею рукою Великий государь по друго диво еси же». З цього виходить, що автором даного шифру був сам Петро Великий. У Державному архiвi Татарстану знаходиться власноручний лист Петра І Толстому, в якому вiн пише, що посилае йому шифр для кореспонденцiй. Цей шифр мав такi правила користування: «Сии слова без разделения и без точек и запятых писать, а вместо точек и запятых и разделения речей вписывать из нижеписанных букв…» (див. таблицю). Слово «УЖГОРОД» шифрувалося таким чином: амнюинхицахизе. Був тут i невеликий словник з iменами деяких державних дiячiв i найменуваннями декiлькох вiйськових пiдроздiлiв i географiчними найменуваннями. Ця обставина також знайшла вiддзеркалення в правилах користування, де мовилося: «Буде же когда случится писать нижеписанных персон имяна и прочее, то оныя писать такими знаки, какия против каждой отмечено, однакож писать все сплош, нигде не оставливая, а между ими ставить помянутыя буквы, которыя ничего не значат». Цiкавим був i блокнот з шифрами, якими переписувався Петро I. Вiн був зошитом, листи якого були скрiпленi мотузком. Розмiр зошита: 20х16 см. На кожнiй його сторiнцi було записано по одному шифру, всього iх шiсть: 1) шифр Петра I, який був йому присланий з Колегii закордонних справ до Францii у 1720 роцi для листування «от двора ко двору»; 2) шифр «для писем к графу Г. и барону П.»; 3) до князя Долгорукого; 4) до князя Репнiна (1715); 5) «азбука, которая была прислана от двора его царского величества при указе №…, а полученная 30 июля 1721 г.»; 6) «азбука цифирная, какову прислал Дмитрий Константинович Кантемир в 1721 г.» Останнiй шифр iз росiйським алфавiтом вiдрiзнявся вiд попереднiх тим, що як шифропозначення в ньому були використанi не букви якого-небудь алфавiту, а числа. Розглянемо ще декiлька шифрiв раннього типу. «Азбука, данная из государственной коллегии иностранных дел 3 ноября 1721 г. камер-юнкеру Михаилу Бестужеву, отправленному в Швецию», призначалася для шифрування листiв Бестужева до Петра I i у КЗС. Алфавiт у цьому шифрi був росiйський iз простою буквено-цифрово-значковою замiною без ускладнень. Ця i багато iнших «азбук» зберiгалися в конвертах, на яких були написи про те, для яких цiлей призначався даний шифр. Шифри для листування з царем або КЗС в обов'язковому порядку вручалися всiм, хто прямував за кордон з державним дорученням. Це могли бути як дипломати, так i не дипломати. Наприклад, збереглася «азбука для переписки с господином бригадиром и от гвардии майором Семеном Салтыковым, который отправлен к его светлости герцегу Мекленбургскому. Дана Салтыкову 1 декабря 1721 г.». Збереглися i шифри канцлера Р.І.Головкiна. Так, шифри, якими користувався канцлер у 1721, 1724 i 1726 роки для листування з рiзними державними дiячами, були пiдшитi в один зошит. У кореспондентiв Головкiна були першi примiрники цих шифрiв, у канцлера – другi. У цей зошит було включено 17 шифрiв. Серед них «Азбука Олексiя Гавриловича Головкiна», «Азбука князя Бориса Івановича Куракiна», «Азбука Олексiя Бестужева», «Азбука губернатора астраханського пана Волинського», «Азбука Флорiо Беневенi» тощо. Всi цi шифри побудованi однаково, хоча i мають деякi особливостi. Так, в «Азбуцi Головкiна» росiйський алфавiт, де кожнiй приголоснiй буквi вiдповiдало по одному шифропозначенню, а голоснiй – по два, одне з яких – буква латиницi, а iнше – двозначне число. Цiкаво, що на вiдмiну вiд багатьох iнших шифрiв, цей шифр написаний не в горизонтальних рядках, а по вертикалi у два стовпцi. В ньому було 5 пустушок (букви кирилицi), як помiчено: «пустые между слов дабы растановок не знать». Крiм того, були особливi, також буквенi позначення для ком i крапок. Таких позначень було також п'ять. Як умовнi позначення використовувалася цiла система цифр, iдеограм, особливих значкiв, спецiально складених алфавiтiв. Так, у шифровках Петро І зображував iм'я украiнського гетьмана Івана Мазепи у виглядi сокири й шибеницi пiсля того, як той перейшов до шведського короля Карла XII у жовтнi 1708 року, а керiвника повстання в 1707—1709 рокiв К. Булавiна – у виглядi шибеницi. Петро І придiляв особливу увагу надiйнiй розсилцi шифрiв i ключiв до них. Вiн писав одному зi своiх послiв: «При этом посылаем к Вам ключ, и ежели посланный здорово с ним поедет, и о том к нам отпиши, дабы мы впредь нужные письма могли тем ключом писать и посылать». За указом Петра І кур'ер повинен був «как можно меньше знать, что он перевозит, и быть довольным оплатой своего труда». Самому ж кур'еру наказувалося: «…отнюдь ничьей грамотки не распечатывать и не смотреть». Отже, документи свiдчать, що в петровську епоху центром, де створювалися шифри, де вони вручалися або звiдки вони розсилалися кореспондентам, був спочатку Посольський наказ, потiм Посольська похiдна канцелярiя, а з 1720 року – Перша експедицiя КЗС. Вся дiяльнiсть з виготовлення шифрiв здiйснювалася пiд безпосереднiм керiвництвом самого iмператора, канцлера i вiце-канцлера. Як у майбутньому в КЗС, вже в Посольському наказi iснував спецiальний штат, якому доручалося зашифровувати i розшифровувати листування. Текст, який пiдлягав зашифруванню, переписували належним чином дяки Посольського наказу, а потiм перекладачi i секретарi Колегii закордонних справ. Вони ж здiйснювали й розшифрування листiв. У дiлових паперах нерiдко вживалося слово «переклад», коли мова йшла про розшифрованi листи, i згадувалися «перекладачi» – особи, що займалися не тiльки власне перекладом кореспонденцii, але й ii розшифруванням. У Посольському наказi, наприклад, перекладачем польських листiв був Голембовський. Вiн же «перекладав», тобто розшифровував листи, написанi тайнописом, якi приходили з Польщi. П.П.Шафiров, посилаючи Головкiну листа польських мiнiстрiв, писав: «А цифирь такая, чаю, есть у Голембовского». Ключ до шифру вручали безпосередньо тiй особi, з ким належало листуватися. Проте частини ключа могли пересилатися з нарочними. Для цього iх упаковували в конверт, який опечатувався декiлькома сургучними печатками. На конвертi iнодi писалося iм'я нарочного. Так, у 1709 роцi Я. У. Полонському було доручено стежити за рухом вiйська бобруйського старости та не допускати його до з'еднання з корпусом шведського генерала Крассау. Полонський був зобов'язаний застосовувати шифр. «При этом посылаем к Вам ключ, – писав Петро, – и ежели сей посланный здорово с ним поедет, и о том к нам отпиши, дабы мы впредь нужные письма могли тем ключем писать и посылать». Повiдомлення кореспондентiв, отриманi КЗС, читалися секретарями експедицii при отриманнi iх з пошти, написанi шифром розбиралися ними або пiдпорядкованими ним нотарiусом-реестратором, канцеляристом i копiiстами. Пiсля цього секретарi були зобов'язанi, якщо президента i вiце-президента в КЗС не було, посилати цi реляцii до них додому, а пiд час засiдань КЗС про них доповiдати, записувати резолюцii, що накладалися на них, i складати у вiдповiдь рескрипти. Цi рескрипти прочитувалися на наступному засiданнi, причому, згiдно з наказом вiд 5 квiтня 1716 року, i чорновi iх списки, i переписанi начисто пiдписувалися всiма членами КЗС та скрiплялися секретарем. Потiм текст рескрипту зашифровувався та направлявся у вiдповiдну адресу з кур'ером. Вся робота КЗС була строго регламентована. Вхiд в апартаменти КЗС дозволявся тiльки особам, що там служили. Інструкцiя вiд 11 квiтня 1720 року, в якiй було встановлено побудову КЗС, закiнчувалася приписом, як зберiгати державнi печатки i «цифирные азбуки». Для збереження листа в таемницi застосовувалися вiдповiднi охороннi заходи. Так, лист Петра I до Огильвi вiд 17 лютого 1706 року супроводжувався таким записом: «Февраля в 17 день цыфирью Реновою. А посланы в 22 день; замешкались за тем, что азбуку переписывали и в пуговицу вделывали. Посланы с маером Вейром». Посилалися в КЗС такi азбуки в конвертах, якi опечатувалися червоними сургучними печатками, однак не державними, а особистими вiдправникiв. Пересилали шифри досить часто, адже термiн iх дii був обмежений i документи, що вийшли з дii, направлялися в КЗС. Постiйно шифроване листування здiйснювалося з дипломатичними представниками Росii за кордоном, зокрема: при вiденському дворi – Голiциним, Урбiхом, Беклемiшевим, Веселовським; при прусському дворi – з Льотом, а потiм з Головкiним. Спецiальнi шифри для листування з росiйським двором мали: Матвеев – посол в Англii, Голландii, Австрii; Куракiн – посол в Римi, Лондонi, Нiдерландах, Ганноверi, Парижi, i багато iнших дипломатiв, чиi шифри збереглися. Часто зашифровувалися листи й коронованих кореспондентiв – польського короля Августа II, прусського короля Фрiдрiха, хоча частiше це листування вели мiнiстри i вельможi союзних держав: саксонську – Арнштедт, Флемiнг, польську – Шембек, Синявський, Шанявський, Денгоф, данську – Юст Юль. Листування це стосувалося питань мiжнародноi полiтики, укладання союзних договорiв i вiйськових питань. Шифроване листування прусського короля знаходилося в руках його мiнiстра Кайзерлiнга. Існувало таемне листування Росii i Молдавii. Вiдомi шифрованi листи господаря Михайла Раковiци, молдавського «посланця» Георгiя Кастрiота. Короткочаснi дипломатичнi мiсii також супроводжувалися врученням таемноi «азбуки» особi, що прямувала з Росii за кордон. Вищий командний склад армii i флоту також мав шифри для листування з царем. Вiдомi шифрованi листи Петра I до адмiрала Апраксiна, фельдмаршала Огильвi, фельдмаршала Шереметева, фельдмаршала-лейтенанта Гольца та iх шифрованi вiдповiдi. При цьому Петро І придiляв велике значення якостi тайнопису. Так, цар з невдоволенням повiдомляв фельдмаршалу Огильвi: «Цыфирь вашу я принял, но оная зело к разобранию легка». У своему листуваннi кореспонденти використовували шифри, призначенi для шифрування листування на рiзних мовах. В основному, у цей перiод застосовувалися так званi росiйськi, нiмецькi i французькi шифри, в яких як шифровеличини використовувались букви, склади, слова, словосполучення вiдповiдно росiйськi, нiмецькi, французькi. Петро I особливо часто використовував французькi шифри. У одному з листiв Огильвi скаржився Головкiну, що не зумiв прочитати присланих розпоряджень Петра: «Французские цифирные грамотки нихто читать не может, тако не знаю, что на них ответствовать. Прошу. до извольте мне на все мои письма ответ учинить немецкою цифирью, ибо той францужкой нихто не разумеет». Такi ж скарги Огильвi адресував i Петру: «… никого здесь нет, который бы французское ваше мог разуметь, понеже Рен ключ от того потерял… Изволте ко мне через цифирь мою писать, чтоб я мог разуметь…». Петро пояснив, чому вiн перейшов у листуваннi тайнописом з нiмецькоi мови на французьку: «Французскою азбукою к вам писали для того, что иной не было. А которую вы перво прислали, и та не годна, понеже так, как простое письмо, честь можно. А когда другую прислал, то от тех пор ею, а не французскою к вам пишем. А и французской ключ послан». Вручалися шифри для таемного листування i особам, що отримували спецiальне вiйськове завдання вiд царя. Найбiльш близькою особою до Петра I, як вiдомо, був Меншиков, якому пiсля Полтавськоi перемоги цар присвоiв чин генерал-фельдмаршала. Шифроване листування мiж Петром I i Меншиковим стосувалося надзвичайно важливих питань. Так, Петро I у сiчнi 1708 року послав Меншикову шифроване «Рассуждение», яке розглядалося на вiйськовiй радi у мiстi Вiльно 3 лютого, i просив його висловитися з даного питання. У iншому випадку Петро вимагав, щоб Меншиков зi свого боку прислав «Рассуждение» цифрою. Меншиков, у свою чергу, листувався таемною азбукою i з дипломатами Долгорукими, i з пiдпорядкованими йому особами – генерал-майором Волконським, Боуром, Кропотовим i iншими. Комендант Полтави Келiн отримав 19 червня 1709 року, тобто за тиждень до Полтавськоi битви, шифрований лист Петра I, вiдправлений до нього в шести примiрниках. Цар писав: «Когда сии письма получите, то дайте в наши шанцы сегодня знак, не мешкав, однем великим огнем и пятью пушечными выстрелами рядом… что вы те письма получили». Таким чином, вiйськова шифрована кореспонденцiя супроводжувалася ще й умовною сигналiзацiею. Самi листи пересилалися в порожнистих бомбах, оскiльки облога шведами Полтави не давала можливостi листуватися iншим чином. Через 2 днi, 21 червня, Келiн зумiв повiдомити Меншикова у шифрованому листi про тривогу, що спостерiгалася у Полтавi, у шведському таборi та про перегрупування вiйськ ворога у зв'язку з переходом росiйськоi армii на правий берег Ворскли. Листування, що стосувалося важливих внутрiшньополiтичних питань, також шифрувалося. Так, спецiальний шифр був розроблений для листування про повстання на Донi у 1707—1708 роках. Ключ до цього шифру мали: Петро I, що стежив за ходом повстання, Меншиков – командувач кавалерiею, адмiрал Апраксiн, який вiв будiвництво гаваней i флоту на пiвднi Росii, де розвивалося повстання, пiдполковник Преображенського полку Долгорукий, призначений начальником всiх озброених сил, виставлених проти повстанцiв, i азовський губернатор Толстой, якому була пiдпорядкована територiя, де знаходився оплот вiд турецькоi небезпеки – Азовська фортеця. Таемне листування, для якого були розробленi особливi шифри, велося з адмiнiстраторами прикордонних районiв i губернiй – з киiвським губернатором Голiциним i обер-комендантом Нарви Наришкiним. У 1711 роцi для внутрiшнього управлiння державою був створений Сенат. Дуже скоро пiсля цього Петро I почав шифрувати своi листи Сенату. Зашифрованi частини цих листiв зазвичай стосувалися вiйськових питань. Таким чином, можна сказати, що урядове, загальнодержавне шифроване листування в петровську епоху активно велося у сферi зовнiшньоi полiтики та дипломатii, вiйськовоi дiяльностi та вирiшення внутрiшньополiтичних питань. Разом iз тим, Петро чудово розумiв, що Росiя в значнiй мiрi вiдстала вiд провiдних европейських держав у сферi криптологii, тому лiквiдувати це вiдставання можливо було лише перейнявши европейськi шифросистеми та запросивши провiдних криптологiв Європи для роботи в Росii. Спочатку вибiр Петра зупинився на одному з кращих фахiвцiв у цiй сферi того часу – Лейбницi, однак через смерть останнього криптослужба Росii ще впродовж довгого часу не могла досягти европейського рiвня. 3. «Чорний кабiнет» XVIII ст. У часи перебування на росiйському престолi Катерини I вiце-канцлером Росii i, отже, керiвником ii криптослужби став Андрiй Іванович Остерман (1686—1747). У 1708 роцi вiн був прийнятий в число перекладачiв Посольського наказу та служив у Похiднiй канцелярii царя. У липнi 1710 року вiн був посланий до прусського i данського королiв. Пiсля повернення до Росii вiн був призначений секретарем Посольськоi канцелярii. В утворенiй у 1720 роцi КЗС вiн зайняв мiсце таемного радника канцелярii. Посидючiсть, працьовитiсть, дипломатичне мистецтво i знання досконало 4-х европейських мов зробили його незамiнним для iмператрицi. 24 листопада 1725 року вона нагородила Остермана званням вiце-канцлера з чином дiйсного таемного радника, а на початку наступного року вiн був призначений членом Верховноi таемноi ради. У листопадi 1726 року Остерман став головним начальником над поштою (пошт-директором), а 1 сiчня 1727 року отримав орден Андрiя Первозванного. У створеному 10 листопада 1731 року Кабiнетi Мiнiстрiв барон Остерман набув першорядного впливу на справи. Пiсля смертi канцлера Головкiна Остерман отримав звання першого кабiнет-мiнiстру та, не зважаючи на вiдносини, що загострилися мiж ним i Бiроном, зберiг мiцне положення при дворi. Імператриця Анна Іоанiвна в скрутних випадках радилась з ним, тому сучасники називали його «оракулом» царицi, «душею» кабiнету. При Остерманi криптологи Колегii закордонних справ продовжували роботу вiдповiдно до вже сталих традицiй. Наукова думка не стояла на мiсцi, постiйно велися пошуки нових шифрiв. Такими новими шифрами були спочатку алфавiтнi, а потiм неалфавiтнi коди. У цих кодах словниковi величини вмiщувалися у декiлька роздiлiв: алфавiт, склади, «суплемент», «счёты», «месяцы». Алфавiт у цих шифрах мiг бути росiйський або латинський, залежно вiд того, на якiй мовi писалося повiдомлення. Склади постiйнi та характернi для кожноi мови, тому цi роздiли шифрiв для кожноi мови були однаковi. Наприклад, для росiйських шифрiв це були: ба, бе, би, бо, бу, би, бя, ва, ве, ви, в, ву, ви, вя тощо. «Суплемент» був достатньо великий i включав не тiльки необхiднi iмена цар-ствених персон, державних дiячiв («персони») i географiчнi найменування, як це було ранiше, але й iншу активну лексику. У цей роздiл, наприклад, могли входити слова: домагання, схильнiсть тощо. Роздiл «счёты», або як його ще називали «исчисления», як правило, у всiх кодах був однаковий. Вiн включав такi величини: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 0, 00, 000, 0000, 00000, мiльйон. Інодi цей роздiл якось доповнювався, наприклад, могли бути доданi числа 50 000 i 100 000. Мiсяцi також перераховувалися в особливому роздiлi, i майже у всiх шифрах це пояснювалося так: «Месяцы для того особливыми литерами изображены, чтоб оные употреблять, когда в контексте нужда востребует, а инако в обыкновенном месте датума писать не надлежит». За рiдкiсним винятком шифропозначення – це арабськi цифри. Цифри-шифропозначення для рiзних частин словника завжди мали вiдмiнностi. Наприклад, якщо для алфавiту вони могли бути одно-, дво-, тризначнi, то для «суплемента» тiльки три- або чотиризначнi, а для iнших частин (месяцы, счёты) тiльки чотиризначнi. Крiм того, могли бути й iншi вiдмiнностi. Так, якщо для алфавiту i «суплемента» шифропозначеннями могли бути рiзнi числа, то для iнших роздiлiв – лише числа, що закiнчувалися нулями: 700, 750, 720, 4000 тощо. Взагалi для кожноi подальшоi частини словника характерна була все зростаюча значнiсть шифропозначень. Цi шифри мали велику кiлькiсть пустушок, що вводилися з метою ускладнення шифру. Могли вводитися помилковi додатковi цифри, що також не мали сенсу, але не входили до числа пустушок. У правилах користування шифрами, хоча вони були ще дуже короткi, явно проступала тенденцiя до використання при шифруваннi навiть невеликих текстiв значноi частини або навiть бiльшостi словарних величин. Як шифропозначення використовувалися майже виключно цифри на вiдмiну вiд шифрiв першоi чвертi столiття, коли в цiй ролi частiше виступали рiзнi iдеограми. У новому типi шифрiв вони застосовувалися вкрай рiдко та лише для позначення «персон». Проте разом iз цими шифрами продовжували активно використовуватися i шифри старих зразкiв, в яких був лише алфавiт iз шифропозначеннями, – цифрами, буквами або химерними старовинними iдеограмами, такими, наприклад, як у раннiй «цифирной азбуке» для листування з Григорiем Волковим i князем Куракiним. Розробники шифрiв у цей перiод вже знали, що частота використання голосних букв у мовi вища, нiж приголосних. Тому в 1730-1740-i роки в нових шифрах голосним обов'язково вiдповiдало по декiлька шифропозначень, приголосним – одно-два. Спостерiгалися спроби запису шифротексту без роздiлень шифропозначень крапками (що ранiше було абсолютне виключено) або з роздiленням iх фальшивими крапками. Спосiб розшифрування в правилах обмовлявся заздалегiдь. Приклад такого зашифрування наведений у «цифирной азбуке» для листування з державним вiце-канцлером графом Воронцовим. Це був шифр простоi замiни, де буквам кирилицi вiдповiдали двозначнi цифровi шифропозначення, причому голосним додано по шiсть шифропозначень, приголосним – по два. У правилах сказано: «Сею цифирью писать двояким образом, без точек, и с фальшивыми точками, которые как бы расставлены не были, токмо для разбору всегда по два номера брать надлежит». Шифропозначення в цей перiод вибиралися завжди за певними порядковими алфавiтними схемами, що, зазвичай, не сприяло надiйностi шифрiв. Наприклад, цей шифр виглядав так: А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У… 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29… 40 57 58 59 60 41 74 75 42 80 81 82 83 43 44… 62 …. 63 …. 64 ….. 65 …. 66… 85 …. 86 …. 87 ….. 88 …. 89… 99 …. 98 …. 97 ….. 96 …. 95… 56 …. 55 …. 54 ….. 53 …. 52… Слово «УЖГОРОД» можна зашифрувати таким чином: 441.7592.426.5.315; 8.974.1.488.266.560 тощо. З початку 1730-х рокiв у Росii спостерiгався перехiд вiд алфавiтних кодiв до неалфавiтних. У алфавiтних кодах вiдкритий текст i шифропозначення (власне код) нумерувалися паралельно один одному. Вiдхилення вiд цього порядку хоча i були, але практично дуже незначнi i мало впливали на пiдвищення надiйностi або, як прийнято говорити, стiйкостi коду. Мабуть, розробники шифрiв вiдзначили, що такий паралелiзм iстотно полегшував вiдновлення вiдкритого тексту i самого коду, оскiльки правильне вгадування деякого числа шифропозначень дозволяло упорядкувати в алфавiтi шифропозначення iнших словарних величин. Зрозумiло, що уникнути такоi слабкостi коду можна було шляхом перемiшування шифропозначень. У цих випадках для полегшення процесiв зашифрування та розшифрування необхiдно було скласти «шифрант» i «дешифрант» – частини коду, призначенi вiдповiдно для зашифрування та для розшифрування. У шифрантiв алфавiтному порядку розташовувалися елементи вiдкритого тексту (шифровеличини), тобто букви, склади, слова, словосполучення, а у дешифрантiв порядку зростання – шифропозначення, якщо вони були цифровi. Якщо ж вони були буквенi, то у дешифрантi шифропозначення також розташовувалися в алфавiтному порядку. Проте в шифрах цього другого типу буквенi шифропозначення були вкрай рiдкiснi, вони траплялися лише iнодi в окремих частинах шифрiв, наприклад, у суплементi. У цей перiод у розробникiв шифрiв з'явилося явне прагнення додати кожнiй буквi алфавiту у шифрi якомога бiльше шифропозначень. Проте всi цi шифропозначення мали одну дуже велику ваду: вони писалися пiдряд, що давало змогу легко iх розкрити. Так, наприклад, «цифирная азбука» для листування з бароном Кейзерлiнгом, вiдправленим до Польщi у груднi 1733 року, мала такий вигляд: А 11 12 13 14 15 В 16 17 18 19 20 … Z 131 132 133 134 135 У невеликому суплементi цього шифру кожнiй величинi вiдповiдали по два шифропозначення, вибранi пiдряд у числовому ряду тризначних цифр: 260, 261 тощо. А у ще одному шифрi камергера графа Льовенвольда кожнiй буквi латинського алфавiту вiдповiдае навiть по 10 шифропозначень: А 12 13 14 15 16 17 18 19 20 321 В 21 22 23 24 25 26 27 28 29 332 С 30 31 32 33 34 35 36 37 38 343 тощо. У невеликому суплементi два тризначнi цифровi шифропозначення, доданi кожнiй словарнiй величинi, також вибранi пiдряд. Крапкам i комам вiдповiдали тризначнi шифропозначення. Таким чином, традицiя вибору рiзних шифропозначень для рiзних частин шифру, що склалася у петровську епоху, знайшла свое продовження у цьому другому типi шифрiв XVIII ст. Однотипнi по сутi, цi шифри другого типу зовнi могли оформлятися по-рiзному. Так, в одних випадках шифрант i дешифрант могли помiщатися на одному розворотi великого листа паперу. У iнших випадках шифрант мiг видiлятися окремо i був листами, зшитими нитками в зошит, а дешифрант писався на окремому розгорненому листi. В обох випадках у шифрантi шифровеличини могли помiщатися по-рiзному: або в порядку алфавiту з видiленням крапок i ком окремо в кiнцi, або по роздiлах (словник, складова таблиця, алфавiт, числа – «счёты», календар – «месяцы», пустушки). В цей же час почали помiщати у шифрант, а часто i у дешифрант, правила користування шифром. Цi правила пояснювали тi ускладнення, тi хитрощi, якими вiдрiзнявся даний шифр. Розглянемо деякi найбiльш характернi зразки таких шифрiв того часу. У 1735 роцi резидент Олексiй Вешняков прислав у КЗС «цифры, которыми он корреспондует с генералитетом и министрами российскими, обретающимися при чужестранных дворах». Цифра оформлена у виглядi прошитого нитками зошита. На першiй сторiнцi – заголовок: «Цифирь секретная, посланная к ея императорского величества господам министрам в Лондон и Дрезден». Вся сторiнка розбита на три вертикальнi графи. Перша графа – «Алфавит для сложения». У цю графу помiщенi букви росiйського алфавiту, яким вiдповiдають двозначнi цифровi шифропозначення (довiльнi). Сюди ж помiщенi в алфавiтному порядку найбiльш вживанi прийменники, займенники, частинки: въ, iзь, як тощо. Друга графа – «Разные знаменования» – мiстила словник шифру. Цiкаво, що разом з тим, що кожному шифропозначенню могли вiдповiдати, як завжди, по однiй словниковiй величинi (наприклад, 100 – «Ея Императорское Величество», 199 – «двор Ея Императорского Величества»), деяким з шифропозначень вiдповiдали цiлi групи словникових величин, необхiднi величини з яких вибиралися вiдповiдно до контексту (наприклад: 198 – Англiйський король, двiр, Англiя). Третя графа – «Для разбору» – дешифрант. На другому листi тут приведенi «Изъяснения для употребления сей цифири». В «Изъяснениях» розкритi хитрощi цього шифру. У шифропозначеннях вiдсутнi цифри 3 i 7, тобто може бути 46, але не 47, 36 тощо. Самi по собi будь-якi двозначнi або тризначнi цифри, що мiстять 3 i 7, служили для позначення ком i крапок. При цьому рекомендувалося: «Мешать оныя между всеми как в десятичных, так и в сотенных, яко прибавкою оных число умножится. Следственно знаменательное скроется так, что никакая комбинация открыть не может. Например: А – 29 можно представить: 729, 279, 297 или 329, 239, 293. Сим образом на всяку литеру, по малой мере, шесть номеров, которы знаемы будут токмо тому, кто ведает, что 3 и 7 ничего тут не значатъ. Следственно, яко оне бы не были, но едино 29 будет видеть». Писати рекомендувалося всi цифри як без вставок, так i зi вставками пiдряд «без роставок буква от буквы и речь от речи». Особливо рекомендував автор шифру вводити «смешения с 3 и 7» при зашифруваннi по буквах, де шифропозначення -двозначнi («от большей части десятеричных надлежит мешать с пустыми»), бо «когда в 10 строках один номер чаще найдется, то можно догадаться, что гласная буква или какое обыкновенное частое окончание, но расставливая всякой пятою на преди, в средине или на конце прибавлять. Как явствует в следующих двух примерах в цифири сей речи, сей образец есть неразборимый, ежели будет писана смешением пустых прилежно». І далi наводився приклад на зашифрування, з якого можна було зробити висновок про те, що голоснi легко видiлити, «понеже оных токмо пять против двадцати нужно чаще употреблять. А когда будут смешаны с пустыми, то знающий оные иного опричь сих не увидит, ведая, что 3 и 7 ничего не знаменуют. А незнающему все различными номерами покажется, смешанные с пустыми, ибо ни один на другого походить не будет, и не однем, но разными те образы особливо в одной строке и ближних перемешивать надлежит». Зберiгся також шифр, який Вешняков вручив у сiчнi 1737 року для листування абату Косу, що був росiйським агентом. На шифрi був напис: «Цифры с аббатом Косом, данная ему в Каменце от резидента Вешнякова при проезде его от Турской крепости в Россию». Цей шифр був побудований за принципом шифрiв 1720-х рокiв: росiйський алфавiт, кожнiй буквi вiдповiдали одно-, дво- i тризначнi цифри. Правда, було багато пустишок – 85. Такий же шифр був вручений Вешняковим абату Косу i з латинським алфавiтом. Полiтичними агентами Росii були не тiльки державнi iноземнi дiячi, але й iншi особи. Наприклад, в Туреччинi росiйськими агентами у цей перiод були ерусалимськi патрiархи Досiфей, а пiзнiше Хрiсанф. Через Досiфея йшло листування Росii з молдавським правителем. Патрiарх Хрiсанф запропонував Головкiну таемну «азбуку» для листування, яка була прийнята росiйським двором з деякими поправками, з приводу чого Хрiсанф писав Головкiну: «Прийняли ми цифру, яка прислана в до-полнку наший, i зело неабияка». Крiм того Хрiсанф запропонував ввести у таемне листування ще деякi умовностi: «А чтоб нам чащей писать к Великому Государю и к Вашему Высочеству и безопасно сделали мы сию цифирь. Посылаем и образ печати. И как придет к вам какое письмо, в котором есть та печать, ведомо буди, что есть наше писание. А с лица печать какая-нибудь, только бы что была сия внутри. К тому же, которое письмо имеет с лица круг, тое к Великому Государю; а которое имеет треугольный знак, есть к Высочеству Вашему. И сие всегда до будет за подлинное». Введення безлiчi пустишок у старi типи шифрiв свiдчило про виразне розумiння розробниками «цифирных азбук» того впливу, який мала на розкриванiсть зашифрованого тексту частота вживання одних i тих же величин, особливо букв. По мiрi ускладнення шифрiв кiлькiсть пустушок в них все збiльшувалася, деколи iх обсяг у словнику мiг перевищувати обсяг його значущих величин. Так, наприклад, нiмецький шифр вiд сiчня 1744 року, що був отриманий вiд генерала барона Любераса для листування з ним росiйських мiнiстрiв при iноземних дворах, мав 165 пустушок, а у шифрi вiд сiчня 1745 року для листування КЗС з дiйсним камергером i надзвичайним посланником у Берлiнi Петром Чернишовим пустушок взагалi була велика кiлькiсть. У звичайнiй таблицi пустушок було 90 – вiд 1003 до 1093. Крiм того, у примiтцi було написано: «Все нумера свыше 3015 служат тако ж пустыми, како пустыми употребляются и те нумеры, которые по порядку до 3015 не доставают». Значущих величин в даному шифрi було близько 400, таким чином пустушки значно перевищили цю кiлькiсть. У тому ж 1745 роцi Чернишову був надiсланий ще один шифр, у якому було перераховано 90 пустишок, а крiм того, вказано: «Прочие числа все от 500 до 1000 и выше можно писать пустыми же, но каждое число… разделять точками. При употреблении сего ключа цифирного надо особливо того наблюдать, чтобы каждое число точками разделяемо было с частым при том вмешиванием пустых». Ще одним прикладом того, що розробники шифрiв прагнули в цей перiод помiстити в них якомога бiльше пустушок, може служити шифр, надiсланий у 1747 роцi до дiйсного таемного радника у Берлiнi Кейзерлiнгу. У цьому невеликому за обсягом шифрi для шифропозначень були обранi числа з рiзних, окрiм першоi, сотень, а також першою, шостою, сьомою, восьмою тисяч. А як пустишки були вказанi такi числа: 1—100, 190—199, 243—299, 327—427, 442—549, 573—674, 682—789, 807—906, 9211000, 5635—7009, 7043—10000. Конверт, у якому доставили цей шифр до Берлiна, був опечатаний безлiччю сургучних печаток i на ньому був напис про те, що доставлений вiн лейб-гвардii поручиком Ізмайловим. У серединi XVIII ст. пiд час царювання Єлiзавети Петрiвни була створена секретна служба перлюстрацii. Результати роботи цiеi служби декiлька разiв на мiсяць доповiдалися царицi, однак це зажадало створення сильноi криптоаналiтичноi служби для «злому» iноземних шифрiв. Новий етап у розвитку росiйськоi криптослужби (iншими словами – ЧК) був пов'язаний з iм'ям Олексiя Петровича Бестужева-Рюмiна, призначеного в 1742 роцi головним директором пошт. Вiн уперше у вiтчизнянiй практицi залучив до криптоаналiтичноi дiяльностi професiйних вчених-математикiв, причому кращих з них, що були тодi «свiтилами» европейськоi математичноi науки. Першим, кого Бестужев-Рюмiн залучив до такоi роботи, став вiдомий математик i фахiвець з теорii чисел Християн Гольдбах. Іменний указ iмператрицi Єлiзавети про його призначення на «особливу посаду» був датований 18 березня 1742 року, а справа про це названа «Об определении в Коллегию иностранных дел бывшего при Академии наук профессора юстиц-рата Христиана Гольдбаха статским советником с жалованьем 1500 рублей, о выдаче недоданного ему в Академии наук жалованья и о выдаче ему вперед жалованья». Бiльше року Гольдбах витратив на придбання практичних навичок у новiй справi, але перший успiх у дешифруваннi цифрових текстiв невiдомого змiсту прийшов до нього лише в липнi 1743 року. З липня по грудень 1743 року ним був дешифрований 61 лист «мiнiстрiв прусського й французького дворiв». Навеснi 1744 року вiн уже мiг «ламати» шифри пiдвищеноi складностi. На Гольдбаха посипалися всiлякi милостi iмператрицi, але необхiдно вiдзначити головне – владнi особи вiдчули, що математика для держави та для них особисто, це не щось престижно-декоративне, а «щит i меч», що охороняли iхнi безпосереднi iнтереси. Збереглися росiйськi копii дешифрованих листiв 1742 року: вiд «голштинского в Швеции министра Пехлина к находящемуся в Санкт-Петербурге обер-маршалу голштинскому Бриммеру», «голландского в Санкт-Петербурге резидента Шварца к Генеральным штатам, к графине Фагель В Гаагу, к пансионерному советнику фон дер Гейму и пр.», «австро-венгерского в Санкт-Петербурге резидента Гогенгольца к великому канцлеру графу Ульфельду и к графу Естергазию, а также секретаря его Бослера к маркизу Вотте», «английского в Санкт-Петербурге министра Вейча к милорду Картерсту в Ганновер и к герцогу Ньюкастльскому», а також копii деяких iнших документiв. Найбiльшого успiху Гольдбах домiгся у перших числах червня 1744 року, коли ним була прочитана шифрована депеша французького посла Шетардi до Парижа. Цей випадок став хрестоматiйним в iсторii криптологii. Знаючи, що його листи на поштi розкривалися, Шетардi був упевнений, що прочитати його шифр було неможливо й тому легковажно писав про iмператрицю, що вона цiлком вiддавалася своiм задоволенням, була несерйозна, дурна та розпусна. Бестужев-Рюмiн, який став канцлером, спритно використав саме цей текст у боротьбi проти «французькоi» придворноi партii (ранiше в нього вже були дешифрованi тексти практично всiх листiв цього посла). Вiн розiграв перед Єлiзаветою сцену дешифрування депешi, «вимушено» вимовляючи «поносные слова». В результатi 17 червня Шетардi був вигнаний iз краiни, а робота Гольдбаха на теренi дешифрування не залишалася без уваги та високо була оцiнена iмператрицею. У 1744 роцi вона дала вказiвку про видачу йому надалi рiчноi платнi у 2000 рублiв iз статс-контори. У 1760 роцi Гольдбах отримав звання таемного радника з щорiчною платнею у 4500 рублiв. Це було одне з найвищих звань в росiйськiй державi, i нагороджувалися ним дворяни за особливi заслуги перед Вiтчизною. Вiдзначимо, до речi, що Леонарду Ейлеру, незважаючи на його видатнi науковi досягнення та постiйне заступництво з боку росiйського двору, вказане звання так i не було подароване. Саме з моменту появи Гольдбаха в штатах КЗС директору Санкт-Петербурзького поштамта Фрiдрiху Ашу почали поступати розпорядження Бестужева-Рюмiна ретельно копiювати листи цiлком, у жодному випадку не опускаючи в них шифротексту. Не довiряючи рядовим копiiстам, Бестужев-Рюмiн наказав копiювати в ЧК «цифрами писанные» частини листiв професору математику Тауберту. З цього приводу Бестужев-Рюмiн писав Ашу: «Усмотренные в переписываемых унтер-библиотекарусом Таубертом в цифрах писем неисправность причиною, что я Вам особливо рекомендовал, за нужно признать впредь списываемые им копии не токмо в речах, но и в цифрах все нумеры противу оригиналов сходны, с ним сличать и исправность оных прилежно наблюдать, ибо то необходимо потребно… Еще рекомендуется отсюда отходящие за границу иностранных министров письма прилежно рассмотреть и оные все верно списать… и того для не худо когда б и закрепленные иногда пакеты отворить возможно было, к чему благоволите приложить особливое старание». За розпорядженням Бестужева-Рюмiна поштовi служби повиннi були розкривати й копiювати всi листи закордонних послiв (навiть до дам), що пересилалися через кордон. Приватнi листи, що перетинали кордон, так само, по можливостi, розкривалися всi, але копiювалися найцiкавiшi. Основний масив iнформацii надходив безпосередньо до Бестужева вiд Аша. Справа перлюстрацii листiв виявилася надзвичайно складною, такою, що вимагала терпiння, уваги i особливих навикiв, якi отримувалися зовсiм не вiдразу. Конверти слiд було розкривати акуратно, по можливостi не порушуючи iх цiлiсностi. Дипломатичний лист зазвичай помiщали в конверт, який прошивали ниткою та опечатували сургучними печатками. Таке упаковане послання могло вкладатися ще в один конверт, що також прошивався та опечатувався. Технiчнi проблеми безулiкового розкриття листiв були дуже значними. Так, Аш скаржився Бестужеву-Рюмiну:». куверты не токмо по углам, но и везде клеем заклеены, и тем клеем обвязанная под кувертом крестом на письмах нитка таким образом утверждена была, что оный клей от пара кипятка, над чем письма я несолько часов держал, никак распуститься и отстать не мог. Да и тот клей который под печатями находился (кои я искусно снял) однако ж не распустился. Следовательно же, я к превеликому моему соболезнованию никакой возможности не нашёл оных писем распечатывать без совершенного разодрания конвертов. И тако я оные паки запечатал и стафету в ея дорогу отправить принужден был…». Якщо розкривав i запечатував листи особисто пошт-директор, то копiював iх особливий секретар, переводив же особливий перекладач. Оскiльки листам необхiдно було надати iх первинний вигляд, тобто заклеiти, прошити ниткою та опечатати такими же печатками, якими вони були опечатанi до розтину, то велике значення мала майстернiсть людини, що виготовляла печатки. Цей майстер-рiзьбяр також мiстився у штатi вiдомства Аша. Робота його була тонка й вiдповiдальна, адже вживалася велика кiлькiсть особистих i державних печаток, якими дипломати користувались при опечатуваннi своiх листiв. У той час печатка вiдливалася зi свинцю за формою, знятою гiпсом з негативу печатки, зробленого з воску. Цей спосiб, крiм того, що був складний через 4-крат-не перезнiмання вiдтиснення (негативу – воском, позитиву – гiпсом, знов негативу – свинцем i, нарештi, знову позитиву вже на самому листi – сургучем), давав не достатньо чiткi вiдбитки. В подальшому у серединi Х!Х ст. один з чиновникiв МЗС винайшов спосiб виробництва пiдробленоi печатки зi срiбного порошку з амальгамою. Цей спосiб був дуже простий i швидкий, а печатка виходила чiткою. Проте вона мала iстотний недолiк – була дуже недовговiчною та ламалася вiд щонайменшого необережного дотику. Аш особисто перевiряв всi вироби рiзьбяря печаток, робив зауваження, а потiм вiдправляв готовi зразки для оцiнки Бестужеву-Рюмiну, який давав вже остаточний висновок. З цього приводу велося листування. З листа Аша Бестужеву-Рюмiну вiд 29 лютого 1744 року: «Печатнорезчик Купи от своей болезни отчасти оправился и уже начало подделыванием некоторых штемпелей учинил, из которых он и сегодня два отдал, но один назад взять принужден был, дабы усмотренное мною в нем погрешение поправить, а другой, который барона Нейгауза есть, я за нарочитой нахожу и оной при чем посылаю…». Через декiлька днiв Бестужев-Рюмiн написав Ашу вiдповiдь: «Из Государственной коллегии иностранных дел санкт-петербургскому почт-директору господину Ашу. На рапорт Ваш от 29-го февраля здесь в 6-е марта полученный в резолюцию объявляется… присланная от Вас печать барона Нейгауза при сем возвратно к Вам отправляется, дабы Вы, оную имев, столь меньшим трудом в распечатывании без формы исправляться могли. Рекомендуя, впрочем, резчику Купи оные печати вырезывать с лучшим прилежанием, ибо нынешняя нейгау-зова не весьма хорошего мастерства». У протоколах доповiдей iмператрицi Єлiзаветi можна прочитати таке: «В Санкт-Петербурге. 12 февраля 1745 г. пополудни при докладе происходило: …20. При сих же докладах Ея Императорское Величество о потребности в сделании печатей для известного открывания писем рассуждать изволила: что для лучшего содержания сего в секрете весьма надежного человека и ежели возможно было, то лучше из российских такого мастера или резчика приискать, и оного такие печати делать заставить не здесь, в Санкт-Петербурге, дабы не разгласилось, но разве в Москве или около Петербурга, где в отдаленном месте, и к нему особливый караул приставить, а по окончании того дела все инструменты и образцы печатей у того мастера обыскать и отобрать, чтоб ничего у него не осталось, и сверх того присягою его утвердить надобно, дабы никому о том не разглашал». Петро III, вступивши на престол, одержав службу перлюстрацii вже в станi повного розвалу. При вiдсутностi перехоплених депеш таку ж оцiнку варто дати й ефективностi дешифрування. Потрiбно сказати, що якщо Гольдбах у цей час не мав масштабних успiхiв у дешифруваннi, то створенi ним шифри, що нараховували до 3500 цифрових груп, були одними з кращих у Європi. 20 листопада 1764 року помер Гольдбах, пiсля чого керiвник КЗС граф Микола Панiн запросив на його мiсце математика i фiзика, нiмця за нацiональнiстю Франца Ульрiха Теодора Епiнуса. В обов'язки Епiнуса та його пiдлеглих входило створення шифрiв i пiдбiр ключiв до шифросистем перехопленоi кореспонденцii. У 1769 роцi Епiнус був «пожалован статским советником и определен при Коллегии иностранных дел при особливой должности». За успiшну роботу на теренi дешифрування у 1773 роцi вiн отримав чин дiйсного статського радника. Епiнус майже все свое життя провiв у Росii, яка стала для вченого другою Вiтчизною. Користувачами шифрiв, створених в КЗС, були: iмператриця (iндивiдуальнi шифри для листування з обраними особами), кабiнет iмператрицi (загальнi й iндивiдуальнi шифри для листування з вищими чиновниками держави), КЗС (загальнi й iндивiдуальнi шифри для листування, приблизно з 70 дипломатичними представниками Росii за кордоном та iх мiж собою; для листування з iноземними дворами; спецiальнi шифри для листування з таемними агентами росiйського уряду), армiя та флот. Перлюстрацiя була найважливiшим поряд з повiдомленнями платних закордонних агентiв джерелом iнформацii для прийняття зовнiшньополiтичних рiшень. Перлюструвалася вся закордонна кореспонденцiя незалежно вiд положення одержувача та вiдправника. У 1779 роцi iмператриця наказала доставляти iй з Санкт-Петербурзького поштамту таемно розкриту кореспонденцiю. Найчастiше Катерина II читала дешифрованi листи до послiв у Санкт-Петербурзi навiть ранiше, нiж вони самi. Обсяг перлюстрацii був фантастично великим. У 1771 роцi кiлькiсть перехоплених депеш тiльки прусського посла становила 150 (125 вiдправлених та 25 отриманих), написаних рiзними шифрами. У 1780 роцi австрiйський посол використовував 8 типiв шифрiв, обсяги цифрових текстiв досягали 15 сторiнок перехоплених близько 140 депеш. Поточне дешифрування здiйснювали «канцелярськi служителi» за допомогою ключiв, знайдених, перекуплених або викрадених Епiнусом. У кiнцi XVIII ст. дешифрувальна служба Росii також читала французьке дипломатичне листування. Цей результат був отриманий в результатi поеднання аналiтичних методiв розкриття шифрiв, якими користувалася криптослужба, i роботи агентiв росiйськоi розвiдки, що здобували французькi шифри. Росiйське посольство через секретаря посольства Мешкова завербувало до себе на службу як секретного агента одного з чиновникiв Мiнiстерства закордонних справ Францii. Таким чином, росiйський посол у Францii барон Смолiн отримував i пересилав до Петербурга шифри та ключi до них, якими користувалися у своему листуваннi мiнiстр закордонних справ Францii граф Монморсi i французький повiрений в справах в Росii Дружинi. В результатi Росiя отримувала розвiдувальну iнформацiю протягом тривалого перiоду, навiть пiсля того, як Смолiн вимушений був покинути революцiйну столицю Францii пiсля невдалоi спроби допомогти вiдвезти Людовика XVI з Парижа. Крiм дешифрування Епiнус займався також i розробкою шифросистем. Його пiдлеглi готували конкретнi «цифири», якi тиражувалися на бланках, що друкувалися в академiчнiй друкарнi (аркушi облiковувалися). «Цифирные азбуки и разныя другия бумаги тайн подлежащие» зберiгалися в КЗС в окремому вiд користувачiв сховищi в iдеальному порядку та видавалися для шифрування й дешифрування депеш на лiченi години, що були вказанi у вiдомостях. Цi операцii проводилися навченими «розбирачами», якi перебували на посадах актуарiусiв. Шифрування кореспонденцii iмператрицi й Кабiнету здiйснював кабiнет-мiнiстр та його штат, а у Канцлера – чотири секретарi, якi працювали цiлодобово. Одним з них багато рокiв був росiйський письменник Денис Іванович Фонвiзiн. Перевезення шифрiв i депеш до Канцлера або Кабiнету здiйснювалося кур'ерами з сержантiв гвардiйських полкiв iз жорстко нормованим часом руху. Завданням незрiвнянно бiльш складним, нiж створення шифрiв, було для Епiнуса дешифрування текстiв. Цiею справою Епiнус займався особисто зi своiм помiчником, вихiдцем з нiмцiв, Йоганом Георгом Кохом. Розпочавши свою кар'еру в 1762 роцi копiювальником в Академii Наук, вiн був витягнутий звiдти Епiнусом у КЗС. Свою дiяльнiсть з дешифрування Епiнус повинен був почати з проблеми воiстину iсторичноi – знайти ключ до «писаного в цифрах» у 1714 роцi i пiдписаних Петром I листах до Амстердама Осипу Соловйову. В указi Сенату вiд 4 сiчня 1765 року наказувалося «…если возможно отыскать той азбучной прежней ключ или другим каким по искусству в том средством оные разобрать переписать литерным письмом и взнесть в сенат…». Результати протиборства Епiнуса з петровським шифром невiдомi, але е численнi свiдчення успiшного дешифрування його службою перлюстрованоi кореспонденцii. За успiшну дiяльнiсть вiн отримав звання дiйсного статського радника. Значний внесок у росiйську криптологiю зробили Єрофей Каржавiн i його племiнник Федiр Каржавiн, якi навчалися у Парижi, працювали на посадах перекладачiв КЗС i займалися складанням шифрiв та дешифруванням. Вони стали першими вiтчизняними професiйними криптологами в Росii. З середини XVIII ст. в Росii стали використовувати новi шифри. iхнi основнi вiдмiнностi вiд попереднiх шифрiв були такими. По-перше, на росiйськiй мовi розпочали активно використовуватися коди («номенклатори») на велику кiлькiсть букв, складiв, слiв, фраз тощо; iх число досягало 1200 символiв. Як правило, це були алфавiтнi коди з цифровими шифропозначеннями. Буквам, складам тощо, що найбiльш часто використовувались, надавалося декiлька шифропозначень. Таким чином, застосовувався шифр гомофонноi замiни, але на рiвнi не тiльки букв, а й словосполучень. Коди мiнялися регулярно, оскiльки ключем такого шифру був сам код-таблиця замiни. По-друге, збiльшилась кiлькiсть пустушок, що вставлялися у шифротекст. З цього приводу в однiй з iнструкцiй з користування шифрами вказувалося: «Пустые числа писать где сколько хочется, только чтобы на каждой строке было сих чисел не меньше трёх или четырёх». Так визначався лише нижнiй рiвень кiлькостi пустушок, а верхнiй рiвень не встановлювався. Крiм того, «не начинать пиесы значащими числами, но пустыми…». Тим самим початок iстинного шифротексту у повiдомленнi маскувався пустушками, що посилювало стiйкiсть шифру. Крiм того, у шифри вставляли «особливi числа», шифропозначення яких визначало тi частини шифротексту, що при розшифруваннi необхiдно було вважати пустушкою. Так, зашифрований знак «+» означав, що наступне за ним шифропозначення не мало нiякого значення. Два знаки «++» говорили дешифрувальнику, що не слiд читати два наступнi за ним шифропозначення тощо. Знак «=» означав, що не слiд брати до уваги всi шифропозначення, що стояли за цим знаком в даному рядку шифротексту, а знак «=» знищував весь подальший шифротекст на данiй сторiнцi. Знак «*» знищував попередне шифропозначення, два знаки «**» знищували два попереднi шифропозначення тощо. Таким чином, текст, зашифрований в результатi застосування численних пустушок i написання нiчого не значущих вiдрiзкiв, виявлявся значно довшим за вiдкритий текст. Розрахунок розробникiв шифрiв саме i полягав у тому, що шифротексти були величезними цифровими масивами, у яких, на iх думку, лише той, хто знав ключ, мiг вiдокремити «зерно от плевел». Надзвичайно iстотним для шифрiв цього типу було продовження в них традицii використання при зашифруваннi одного повiдомлення рiзних мов: як правило, всi шифри були двомовними. Словник iх складався з двох частин: росiйською та французькою (рiдше нiмецькою). Вiдкритий текст депешi складався на цих двох мовах, при переходi у процесi зашифрування з однiеi мови на iншу ставилися особливi, заздалегiдь обумовленi в правилах числа, яких для кожного шифру було декiлька. Цей прийом, коли рiзнi частини однiеi i тiеi ж депешi писалися на рiзних мовах, приводив до того, що при зашифруваннi не тiльки практично удвiчi збiльшувалася кiлькiсть використовуваних кодових позначень, але, що найiстотнiше, змiшувалися i певною мiрою вирiвнювалися статистичнi характеристики шифротексту. При цьому основнi правила як для росiйськоi, так i для iншомовноi частини були однаковими, тобто наявнiсть безлiчi пустушок, зашифрування великих шматкiв псевдотексту, якi при розшифруваннi знищувалися, тощо. Як мовилося у правилах до цих шифрiв: «В случае нужды смешаемы быть имеют между русскими французские речи и сочинения, равно как и между французскими русские… Пустые числа употребляются в начале и в конце параграфов по строке, по полуторе, по две и более, а иногда по одному только, по два и по три числа. Иногда пиесы начинаются или оканчиваются самыми значущими. Но во всяком случае часто пишутся пустые в самой середине параграфа и вместо просодии, а иногда и вмешиваются и в середине фразисов и речений. Да сверх того ставятся между пустыми и самые значущие числа, кои не понадобятся и уничтожаются». Катерина ІІ особисто придiляла значну увагу шифруванню повiдомлень. Так, вiдправляючи Олексiя Орлова до Європи з розвiдувальним завданням, вона забезпечила його «нарочно сочинённым цифровым ключом», додавши, що «этот ключ используется для корреспонденции вашей с Нами, которая по важности предмета свого требует непроницаемой тайны». Орлову були наданi також окремi шифри на росiйськiй, нiмецькiй та французькiй мовах для листування при необхiдностi з росiйськими послами «при государственных дворах». Для забезпечення шифрованого листування Орлов мав надiйних i пiдготовлених «служителей канцелярских». У той перiод у Росii з'явилися «циркулярнi» шифри, тобто загальнi шифри у послiв i КЗС, що дозволяло оперативно передавати послам единi вказiвки, накази тощо. Таким чином, до середини XVIII ст. в Росii була створена мережа загального шифрованого зв'язку. Загальний шифр отримав назву «генеральная цифирь». Разом iз ним збереглися й «iндивiдуальнi» шифри для зв'язку «центру» з кореспондентами мережi. Кожний кореспондент, як правило, мав декiлька «iндивiдуальних» шифрiв. З «генеральных цифирь» XVIII ст. вiдомi такi: – 1762 року на росiйськiй мовi, за допомогою якоi обмiнювалися кореспонденцiею з КЗС i мiж собою: Бестужев-Рюмiн (Париж), Кейзерлiнг (Вiдень), Корф (Копенгаген), Панiн (Стокгольм), Голiцин (Лондон), Пушкiн (Гданьськ), А. Симолiн (Мiтава), Д. Симолiн (Регенсбург), Салтиков («закордонна армiя»), Обрiзкiв (Константинополь); – 1762 року, що об'еднувала тих же кореспондентiв, але листування по нiй можна було вести вiдразу на 3-х мовах: росiйськiй, французькiй i нiмецькiй. Додатково цей шифр у 1764 роцi був даний генерал-майору князю Репнiну, що прямував як повноважний мiнiстр до прусського двору, а також генерал-аншефу князю Волконському; – 1764 року на росiйськiй i французькiй мовах, яка була розiслана росiйським представникам у Вiднi, Варшавi, Копенгагенi, Лондонi, Стокгольмi, Берлiнi, Гаазi, Парижi, Дрезденi, Мiтавi, Регенсбурзi, Гданьську, Мадридi, Гамбурзi, Константинополi; – 1768 року на росiйськiй i французькiй мовах була розiслана у тi же 15 адрес; – 1771 року на французькiй i росiйськiй мовах, яка була розiслана у Мiтаву, Гданьськ, Берлiн, Дрезден, Париж, Мадрид, Гаагу, Лондон, Гамбург, Копенгаген, Стокгольм, Вiдень, Регенсбург, Варшаву, командувачу 1-ою i 2-ою армiями генерал-фельдмаршалу графу Румянцеву, генерал-аншефу князю Долгорукову. У 1779 роцi цей же шифр був даний вiдправленому до Португалii надзвичайному послу i повноважному мiнiстру графу Нессельроде; – 1773 року на росiйськiй мовi пiд знаком «165», яка була розiслана, у порiвняннi з попередньою, у першi 14 адрес; – пiд знаком «40, 68 i 77» – найбiльша з вiдомих цифр XVIII ст. Вона включала 2000 словникових величин i об'еднувала КЗС з 15 кореспондентами за кордоном: Стакель-бергом у Варшавi, мiнiстром Голiциним у Вiднi, мiнiстром Ассебургом у Регенсбурзi, мiнiстром Барятiнським у Парижi, мiнiстром Зiновьевим у Мадридi, послом Белосельським у Дрезденi, послом Голiциним в Гаазi, мiнiстром Симолiним у Стокгольмi, мiнiстром Долгоруковим у Берлiнi, мiнiстром Сакеном у Копенгагенi, мiнiстром Мусiним-Пушкiним у Лондонi, резидентом Гроссом у Лондонi, послом Стахiевим у Константинополi, резидентом Ребiндером у Гданьську, князем Репнiним у Берлiнi. У 1771 роцi була паралельно органiзована загальна мережа зв'язку, що охоплювала абсолютно iнший регiон. Так, за допомогою «генеральной цифири» 1771 року пiд знаком «1631» переписувалися мiж собою i з КЗС 10 кореспондентiв: повноважний мiнiстр Булгаков у Константинополi, граф Воронцов у Венецii, граф Разумовський у Неаполi, повноважний мiнiстр Мордвiнов у Генуi, повноважний мiнiстр князь Юсупов у Туринi, граф Моренiго у Флоренцii, Псаро – повiрений у справах на Мальтi, колезький радник Хемнiцер у Смiрнi, генеральний консул у Молдавii, Валахii i Бесарабii Северiн, колезький асесор Юлiнiц у Сицилii. У КЗС вiвся ретельний облiк всiх цифр. Перелiк цифр, списки осiб, кому вони були розiсланi, вiд кого отриманi назад окремi примiрники, на якiй мовi шифри складенi, та iншi необхiднi вiдомостi заносилися в особливi реестри. Якщо примiрник шифру кимось з кореспондентiв втрачався або виникала пiдозра, що шифр виявлявся вiдомий ворогу, то негайно видавався iмператорський указ про виведення цього шифру з дii та замiну його iншим. Цей указ вiдразу ж розсилався всiм кореспондентам, що входили в дану мережу зв'язку. Дотриманню таемницi шифролистування в КЗС придiлялася велика увага. Мiркуючи «о наилучшем содержании в секрете всех в секретной экспедиции дел», Колегiя ще у 1744 роцi визначила наказати всiм служителям цiеi експедицii (i архiву) «ни с кем из посторонних людей об этих делах не говорить, не ходить на дворы к чужестранным министрам и никакого с ними обхождения и компании не иметь». Цей наказ був пiдтверджений повторно 28 березня 1758 року: «Для сохранения вящего секрета при нынешних военных и всяких важных обстоятельствах» секретарям таемноi експедицii ставилося в обов'язок суворо наглядати за перекладачами, «чтобы дела, им порученные, по столам не лежали и чтобы товарищи их не читали этих дел». Наприкiнцi наказу пiдтверджувалася заборона кого-небудь стороннього пускати в апартаменти, зайнятi таемною експедицiею. При iмператрицi Катеринi II 15 березня 1781 року КЗС утрете отримала наказ не допускати знайомства «чинов департамента иностранных дел» з iноземними мiнiстрами та iх свитою. При цьому iмператриця вказала, щоб, окрiм «министров департамента иностранных дел, каковыми ее величество почитает канцлера (или без сего звания управляющего оным департаментом), вице-канцлера и членов секретной экспедиции», нiхто з iнших чинiв колегii не ходив у будинки iноземних мiнiстрiв, не мав з ними розмов про справи, нiкого з них у своему будинку не приймав i нi пiд яким виглядом не вiв з ними листування. Та ж сама заборона була повторена указом вiд 3 серпня 1791 року. КЗС також уважно стежила за збереженням шифрiв. Особисто державний канцлер, а ним у той перiод був граф Іван Остерман (син Андрiя Остермана), неухильно стежив за суворим дотриманням правил користування вiтчизняними шифрами, вимагав iх своечасноi замiни. При щонайменшiй пiдозрi про компрометацiю шифрiв вiн давав вказiвки про iх дострокову замiну або про внесення в них iстотних змiн. Коли стало вiдомо, що один iз канцелярських службовцiв при пословi Росii у Гданську загубив шифр, Остерман зробив послу Волчкову суворе попередження: «…признано здесь за нужно подтвердить Вам в то же время единожды навсегда, чтоб Вы сами впредь хранили у себя цифирнык ключи и заочно не выпускали их из рук, в чем и обязываетесь Вы Вашею присягою верности Ея Императорскому Величеству». Поступово встановилася iерархiя шифрiв, коли складнi системи використовували лише для найважливiших повiдомлень, а зi зниженням iхнього рангу, спрощувався й шифр. Якщо складання власних шифросистем, насамперед для росiйського алфавiту, ще вiдставало вiд Європи, то криптоаналiтика була на висотi. З цього часу росiйська криптологiя остаточно зайняла одну з провiдних позицiй у криптологii европейськiй та стала ефективним знаряддям у руках дипломатичних i вiйськових вiдомств краiни. 4. Криптологiя першоi половини ХІХ ст. На початку XIX ст. у Росii була зроблена реорганiзацiя органiв керування краiною. У 1802 роцi Манiфестом Олександра I замiсть колегiй були заснованi мiнiстерства. Зокрема, було утворене мiнiстерство закордонних справ (далi – МЗС), канцелярiя якого мiстила чотири основнi експедицii та три таемнi. Перша таемна – шифрувальна, друга – дешифрувальна, третя – служба перлюстрацii. До 1808 року начальником першоi експедицii, куди входила «цифирная» частина, був Жерве. Потiм вiн був призначений керiвником Канцелярii, а начальником цiеi експедицii, перетвореноi у вiддiлення, став Мiллер. Дешифрувальну частину у цей перiод очолював Християн Бек. Збереглися деякi документи, що дозволяють охарактеризувати дiяльнiсть таемноi експедицii Канцелярii МЗС перiоду початку XIX ст. та вiйни з Наполеоном. Лист вiд 8 березня 1812 року Мiллеру: «Г. Канцлеру угодно, чтобы Вы, милостивый государь мой, Христиан Иванович, немедленно занялись составлением двух совершенно полных лексиконов как для шифрования, равно и для дешифрования на российском и французском языках, и чтобы Вы снеслись по сему предмету с Александром Федоровичем Крейдеманом, стараясь соединенными силами привести работу сию к скорейшему и успешнейшему окончанию. А. Жерве». Мiллер i Крейдеман були не тiльки розробниками «лексиконiв», тобто словникiв до шифрiв, але й самих шифрiв. Цю роботу виконували i деякi iншi спiвробiтники. Пiсля складання шифру фахiвцем-криптографом у XVIII ст. вiн начисто переписувався вiд руки спецiальним секретарем в потрiбнiй кiлькостi примiрникiв. Тепер шифри виготовлялися вже друкарським способом. Вiдносно кожного шифру завiдувачам таемною експедицiею при цьому складалася доповiдна записка такого змiсту: «В Государственную коллегию иностранных дел. От нижеподписавшегося покорнейшее доношение. Составив по приказанию сей Коллегии новую генеральную цифирь на российском и французском языках, ею одобренную, и отобрав цены за изготовление передвижных машин, равно и за напечатание наборных и разборных таблиц и за бумагу, имею честь представить о том подробную записку, прося покорнейше помянутую Коллегию благоволить на сей расход определить сумму. Коллежский советник Христиан Миллер. Октябрь дня 3 1804 года. За машины: за 15 пар машин с двойными передвижными дощечками по 125 р. за пару -1875 рублей. Типографщику: за набор разборных таблиц для российской цифири с напечатанием, по 20 р. за таблицу – 40 р. за набор двух разборных таблиц для французской цифири с напечатани-ем, по 20 р. за таблицу – 40 р. за набор одного листа и напечатание чисел и букв, принадлежащих к разборным таблицам обеих сих цифирей -10 р. за набор 112 1/2 страниц российской наборной азбуки и напечатание по 30 р. за страницу, а за все 112 1/2 страниц – 3375 р. за набор 122 1/2 страниц французской наборной азбуки и напечатание, по 30 р. за страницу, а за все 122 1/2 страницы – 3675 р. Бумаги: Алексан др и йеной 83 л. по 2 р. 50 к. кажд ая – 207,50 Итого 9222 р. 50 к. Коллежск. сов. Хр. Миллер». На початку XIX ст. у МЗС був органiзований так званий «Цифирный комитет», до складу якого увiйшли найбiльш досвiдченi та квалiфiкованi криптографи. У завдання комiтету входив аналiз i введення нових систем шифрiв, контроль за iх правильним використанням i зберiганням, вивiд з дii застарiлих або скомпрометованих шифрiв, складання висновкiв, звiтiв i доповiдей для керiвникiв МЗС i iмператора з питань дiяльностi шифрувальноi та дешифрувальноi служб. Цей комiтет був пiдпорядкований мiнiстру, а очолював його «главный член цифирного комитета». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vadim-grebennikov/rosiyska-kriptologiya/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.