Сонети

Сонети Вiталiй Колодiй У цiй книзi зiбранi сонети – лише один iз роздiлiв великого творчого доробку вiдомого украiнського письменника Вiталiя Колодiя. Висловленi з використанням класичноi вiршоформи думки й почуття тут постають у свiтовiм суголоссi вiчного пошуку iстини, добра й любовi. Авторськi сповiдальнi мотиви, зверненi до моральних i свiтоглядних категорiй, поет звiряе на щирий читацький вiдгук. Інтимне у нього не тiльки особистiсне, а й завдяки яскравому художньому вираженню загально i гостро вiдчутне. Вiталiй Колодiй Сонети Вiд упорядника Ця перша неприжиттева книга знаного украiнського письменника Вiталiя Колодiя об’еднала твори рiзних видань – «Сонети» (1998), «Сто сонетiв» (2002), «Ангел на каменi» (2008), «Слова осипалися з лiта» (2013). У нюансуваннi настроевих переливiв, образних асоцiацiях зримо проглядае авторське сприйняття свiту як одвiчного диспуту добра i зла, свiтла i темряви. Поет уважно дослухаеться до нього, виповiдаючи виважене власним сумлiнням, сподiваючись, що говоритиме Ангел дня, а Ангел ночi нарештi спочине… Аби сповнити свое призначення, письменник мае зустрiти свого читача. Не обов’язково однодумця, близького за свiтовiдчуттям. Досить, щоб людина хотiла i могла мислити, неквапно пройти рядками прожиттевих розмислiв поряд з iх автором. Кожен раз сподiвався на таку зустрiч i мiй батько. Впевнена: сонетарiй дасть вiдчуття насолоди вiд вивiреного думкою й почуттям слова, духовне очищення вiд щироi нелукавоi бесiди про те, що хвилюе, що болить.     Оксана Колодiй * * * Сонети Вiталiя Колодiя хочеться читати при хиткому свiтлi свiчки, коли дуже самотньо, а висповiдатись нема перед ким. Вiталiй Колодiй – це та лiтература, яка е власне лiтературою, а не обслугою часу. З високою культурою письма. І з вiрою у високе людське призначення.     Петро Скунць * * * Я знаю, как трудно написать венок сонетов, но перевести его во много раз труднее и сложнее… Ваш перевод, насколько могу судить, – получился великолепно!..     Владимир Солоухин «І знов сонет… О, скiльки голосiв…» І знов сонет… О, скiльки голосiв Цю давню форму ганили. Доволi, Мовляв, тримати слово на приколi У затиску броньованих рядкiв. Розкутостi думок i почуттiв! Класичну одiж геть!.. Безмежжя волi Хай буде у словесному роздоллi! — Новiтнiй глас поетам повелiв. Звичайна рiч: канони киньмо ниць! Чарунок власний мають рiзнi квiти… Та як нам часом хочеться зустрiти За гуртами свобiдних чарiвниць, Одягнених ледь не на крайнiй гранi, Прекрасну жiнку в строгому убраннi.     1998 Вiд прагнення добра i чистоти Вiнок сонетiв 1 Вiд прагнення добра i чистоти Єднаеться iз яблуком росина, Зерно лягае в землю й потiм гине — Щоб мiг iз нього колос прорости. У многостi еднаються свiти, Немов глаголи й мислi воедино Зливаються у формi цiй глибинно В гармонiю складноi простоти. Якщо поет рiй образiв трима У повелiннi строгiм, мов зима, Якщо слова в нас думки не приспали І меж ii розкутостi нема, Якщо в шуканнi труднiм недарма Ми вирушили у життеву далеч. 2 Ми вирушили у життеву далеч Малими i наiвними дiтьми. Ще дим вiйни стояв над ворiтьми І десь хати за обрiем палали. Тодi ще ми транзисторiв не мали, Про телевiзори й не снили ми: У повоеннiм свiтi мiж людьми Голодними були моi начала. Стою сьогоднi мiж пожовклих трав І згадую, як ти отут сказала, Що хлопчика-сусiда покохала (Вiн мав баяна… Батька хлопець мав!). Тодi ще я нещиростi не знав: Солодкою була сльоза печалi. 3 Солодкою була сльоза печалi, Коли нарештi привiтали вас Із вiдкриттям, якого так чекали. Із радiстю, нежданою в цей час. Усе при тому начебто й гаразд: Ви стоiте в бiлоколоннiй залi. І посмiшки навстрiч, i котрий раз Прилюдно возвеличують i хвалять… О, скiльки втiхи ллеться з висоти! Та раптом гостро вас у серце вжалить Така тоненька цiвка гiркоти: Вiтальникiв оцих ви не стрiчали, Коли було безрадiсно в путi, Коли крiзь терня випадало йти. 4 Коли крiзь терня випадало йти, Я оглядався: звiдки почалося? Чого шукав, як жив i думав досi? І що тодi я мiг вiдповiсти? Що прагнув пiдiйматися й рости — Без нарiкань, природно, мудро, просто? О нi – цього менi було не досить: В затятостi долав я шлях крутий. Тепер назад поглянув… Боже мiй! Яке велике поле незозрiле Постало за посiвами надiй! І щира сповiдь дух мiй осмутила, Бо крiзь густу завiю суети Ми часто не доходили мети. 5 Ми часто не доходили мети. Так пролiсок не може снiг пробити, Так паросток не досягае цвiту, А дерево – своеi висоти. Слiпi невдачi застили нам свiтло І плин думок вели до мiлкоти. А ми таки тяглися до зенiту, Невдачам наступали на хребти. Уперто ми несли до перевалу Невiдворотнi подарунки лiт. Вже крига втоми дихала услiд, Однак i далi знов скарбiв шукали. Хоч плечi нам хилило до землi — Здобутого завжди здавалось мало. 6 Здобутого завжди здавалось мало… Залишити хоча б один рядок, Який колись назвали б досконалим, І вивершить хоча б одну з думок! О, скiльки ми i думали й писали… Але приходив невiдступний строк — І знов на вiстрi гострого фiналу Звучав суддiвства строгого свисток. Чи вiрш засяе, наче свiтлячок? Чи зблисне слово променем зухвалим, Повiдавши: не марним був урок Змагань i бур, що на шляху зазнали?.. І сумнiв брав: не видно нi на крок… А ранки знов надiями свiтали. 7 А ранки знов надiями свiтали. Я повертався крiзь усi роки До того заповiтного причалу, Звiдкiль ми всi. До вiчноi рiки, Де хвилькою маленькою гойдало Задивленi в майбутнiй день зiрки. Там ходиш ти – мiж радiстю i жалем, Там сивиною всiянi стежки… У сповiданнi перед мене стали Заiненi вiд спогадiв хати. Рiка себе у кригу заховала, Але снiги з ясноi чистоти Менi про тебе цiлий день писали… І кликали до обрiiв мости. 8 І кликали до обрiiв мости, І сонце заяснiло поранково Моiм найпершим почуттям, любове. Але тодi навстрiч не вийшла ти. Тебе в чужi для нас обох свiти Взяли на раннiм досвiтку людове… І як менi тебе розрадить словом, Зустрiти, врятувать i вберегти?.. Ще дерево й не почало цвiсти, А з нього вже пелюстка вiдлетiла… Іду в саду, на осiнь просвiтлiлiм, Немов читаю з юностi листи… Пташиний клич вгорi – то в серпнi бiлiм Витають десь думки пiд небосхилом. 9 Витають десь думки пiд небосхилом: Смiшнi, серйознi, бiльшi i малi. То мчать увись, то зовсiм при землi Кружляють iз ячанням посмутнiлим. Про що вони?.. Про те, що розгубили Веснянi ранки у холоднiй млi? Що так охоче в лiтньому теплi Лiтали б ще i сонечко б кружили?.. Та що це раптом сталося?.. На мить Вони безвiльно в летi затремтiли, Мов хвилi моря, збитi вiтром з цiлi. Ну що вас так стривожило, скажiть! Там висота, в якiй ослабли крила. Там тiнь гори, якоi не скорили. 10 Там тiнь гори, якоi не скорили, Хоч прагнули i сходили не раз. Там тiнь поразок, що навчають нас, Караючи хистких i слабосилих. Не вiдступи, знеможений, на схилах — І зiйдеш на верхи в урочий час. Бо меншае надiйностi запас, Якщо зневiра путь нам заступила… Щасливий, хто на крутизнi несхибний Зусиллям волi, думки i руки, Кого невдача будь-яка не спинить, Хто з молоду завчив урок гiркий. Бо що повчальнiш: поклик iз вершини Чи сумнiв за перейденi роки?.. 11 Чи сумнiв за перейденi роки Додасть пiд вечiр мудростi i хисту? Коли з дерев спадае жовте листя — Вiд того чи свiтлiшають гiлки?.. А сумнiви шикуються в полки, І кожен в настрiй потрапляе вiстю Про те, що був не так зробив колись-то. Яка вiдплата? Вiдсвiти якi? Чи боронитись вистачае сили?.. Вже й спомин повертаеться несмiло Із тих дорiг, де видно кожен слiд… Облишмо це!.. Святкуючи прихiд, Побiдно осiнь пiднiмае щит, Та молодiсть – о нi! – не вiдступила. 12 Та молодiсть – о нi! – не вiдступила, Хоча б i як студили нас вiтри. Лiта немов i слiду не лишили, Але ж поглянь, яка глибiнь вгорi! Яка прозорiсть мудроi пори!.. І задуми, й бажання прояснiлi (Шукай себе, знайди себе, твори!), Так само юно свiтять очi милi. Хай сiе осiнь сутiнки навстрiч, З долонi хмар стечуть зимовi хвилi. Але хiба колись настане нiч, Якщо для неi серця не вiдкрили?.. Звучить дороги непоборний клич: І досвiд е, i мрii не згорiли. 13 І досвiд е, i мрii не згорiли — Єднання дня i вiку золоте! Ще слово нам черешнею цвiте, А в реченнi вже свiтить плiд дозрiлий. Все мае круг свiй в нашiм свiтi бiлiм. Сягнуть його – бажання непросте. Ось пагiнець ще при землi росте, А вже в могуть свого розкрилля цiлить. Йому довкiл ялини креслять простiр. Зламало iм колись верхи стрiмкi, А гляньте: гiнко пiдвелися досi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vitaliy-kolodiy/soneti/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.