«Аляска»

«Аляска» Сергiй Бут До психлiкарнi його привезли без тями i… в гiдрокостюмi. Перед цим чоловiк забiг до церкви, наляканий чимось несусвiтнiм, кимось iз потойбiчного свiту. Покликаний рятувати людей, тепер вiн сам потребував допомоги, i в першу чергу – душевноi. Це дивно й безглуздо, та в психушцi пацiент знайде хоч i тимчасовий, проте надiйний прихисток вiд проблем i вiд самого себе. Але попереду – ще неймовiрнiше безглуздя… Сергiй Бут «Аляска» Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» Дизайнер обкладинки Юлiя Маланьiна © Бутинець С., 2017 © Shutterstock / Alvaro German Vilela, обкладинка, 2018 © Depositphotos / igor_igorevich, I_g0rZh, duha127, обкладинка, 2018 © «Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2018 © «Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2018 Присвячуеться засновникам фестивалю «Червона рута», а також безсмертним лiдерам культових груп незалежноi Украiни «Брати Гадюкiни» i «Скрябiн» – Кузi та Кузьмi 1 Коли карета швидкоi допомоги зупинилася перед входом лiкувального закладу, вечiрне небо вибухнуло громом. Гуркiт розбудив вiконнi шиби, що мирно спочивали в старих дерев’яних рамах; позганяв з лiнiй електропередач птахiв, якi облюбували це мiсце для спозирань за подвiр’ям шпиталю, яким час вiд часу прогулювалися збiдованi люди з однаково сiрими обличчями. Хмари згущалися над психлiкарнею i ii пацiентами. Із пташиного пункту спостереження добре проглядалось, як з водiйського мiсця машини вискочив моторний чоловiк i поспiшив до заднiх дверей, аби встигнути передати «вантаж» до початку зливи. Укотре загримiло. Блискавицi залили свiтлом фасад будiвлi саме в той момент, коли на ii порозi з’явилася Постать у бiлому. Заклопотаний водiй звернувся в пiтьму коридору, пiдганяючи свого вiзавi швидше зреагувати на його прохання. – Ну ж бо, годi вирячатися в небо! Забирайте цього скаженого i чорт iз ним! Нарештi Постать перетнула порiг лiкарнi й набула рис худого чоловiка з вузькими щiлинами замiсть очей. Наступноi секунди в неi прорiзався тонкий голос, схожий на писк: – Шрек на щитовiй застряг. Запобiжники в грозу стрiляють, – пояснив кощавий i запитав: – Що за клiент? – Шукав у церквi захисту вiд привиду. Що цiкаво, у водолазному костюмi! – водiй кахикнув, ховаючи в пiднесеному кулацi смiх, який виривався з грудей, щойно згадував причину шпиталiзацii свого пасажира. – Накачали снодiйним – i до вас. – За адресою, – констатував санiтар у бiлому й додав: – Зараз усе буде. Водiй безсило махнув рукою. Вiн сперся на машину й полiз до кишенi по цигарки, аж раптом з’явилося свiтло, повернувши йому надiю на швидке розв’язання проблеми, що й досi була в кузовi його автомобiля. – Щасливчик, – констатував санiтар, демонструючи в щойно вiдновленому електроосвiтленнi свое страшенно худе обличчя. – У сорочцi народився, – вiдказав водiй, наступноi митi вже шкодуючи про свою реплiку. Справа в тiм, що ii заперечив напарник худющого санiтара, могутня статура якого з’явилася на порозi й прокоментувала слова водiя: – Жаль, що не в гамiвнiй. Автор жарту мав неабиякий бас i кремезну статуру, здатну повнiстю перекрити вхiд до клiнiки. Його худий товариш голосно розсмiявся, потураючи дотепностi колеги. Велетня прозивали Шреком. Як i його напарник, вiн був у бiлому халатi, на тлi якого шкiра i справдi вiддавала зелено-яблучним вiдтiнком, як у мультиплiкацiйного героя. Цi двое працювали в психлiкарнi санiтарами й пiдпорядковувалися лиш одному начальниковi, який вершив долi всiх пацiентiв, включно з новоприбулими. Град, що посипав з неба кришталевим бiсером, пiдiгнав чоловiкiв заходитися коло непритомного пацiента. Водiй скочив у кузов – i пiд його вагою машина захиталася на стареньких ресорах. Кiлька разiв гойднувшись, iз кузова «вистрибнув» край нош, до яких було прив’язане людське тiло, укрите бiлим простирадлом. – Давай хутчiш! Чого ти там шпортаешся? – пiдганяв водiя Шрек, не забуваючи про напарника. – Чахлий, бери в ногах, я голову перехоплю. Шрек допомiг напарнику вийняти ношi, а вiдтак перебрав естафету у водiя – пацiент опинився в «надiйних» руках. Водiй мерщiй попрощався й сiв у машину. Посигналивши наостанок, вiн виiхав з територii лiкарнi, щасливий припинити спiлкування з працiвниками психушки. Санiтари ж поквапилися з новоспеченим пацiентом у коридор. У руках дужих чоловiкiв, звиклих щодня таскати схожi вантажi, ношi маятником розгойдувалися назад-уперед. Вони пропливали над лiнолеумом з ромбуватим вiзерунком, пливли мiж чистих, охайних стiн i пiд акуратно вибiленою стелею. Їхнiй пасажир жодним чином не реагував на хитання свого човника, аж поки ношi не пришвартували коло обшарпаноi хвiртки, звареноi iз заржавiлоi арматури. Простирадло з’iхало з лежачого тiла, продемонструвавши санiтарам гiдрокостюм – основу вбрання iхнього пiдопiчного – i коротку стрижку, що вiдкривала засмагле чоло. Санiтари перезирнулися. – Ти ба, водiла не обдурив, – здивувався Чахлий. – Ти про що? – перепитав Шрек, дiстаючи з бiлого халата в’язку ключiв. – Виявляеться, цей придурок шукав у церквi порятунок вiд привиду… у водолазному костюмi. Вiд подиву Шрек присвиснув, глипнувши на об’ект iхньоi розмови. – Ще той екземпляр, – констатував вiн. – Ага. Давай його на «Аляску», у декотрих наших палатах лампочки погорiли – не будемо ж навпомацки його оформляти. Шрек усе ще порпався в замку, коли iхня ноша трiшки оживилася й повернулась обличчям до свiтла. Нi зрiлiсть, анi тим паче старiсть ще не встигли як слiд його торкнутися, проте невидимий скульптор уже закарбував на цьому обличчi гримасу болю i страху. Пiдхопивши вантаж, санiтари чкурнули в темний закуток, зачинивши за собою хвiртку. Вони почимчикували в ту частину шпиталю, яку поза очi називали «Аляскою». Промандрувавши темним перешийком, трiйця опинилася в коридорi, який разюче контрастував з вестибюлем головного корпусу лiкарнi. Замiсть рiвно постеленого ламiнату, пiд ногами з’явився дiрявий лiнолеум. Бiлi стiни були заплямованi масними слiдами вiд людських долонь, кров’ю i ще бозна-чим. У голих лампочках ввижалися шибеники, що одиноко звисали на сплавленiй проводцi пiд самiсiнькою стелею, яка давно потребувала побiлення. Та найгiршою вадою цього примiщення був ядучий кислотний сопух, що в’iвся в стiни, i його не годен витiснити звiдси найлютiший протяг. На жодного з трьох учасникiв цiеi ходи такi змiни не справили враження: пацiент iще досi був непритомний, а санiтари внаслiдок своеi роботи тут стали надмiру черствими до умов, у яких лiкувалися пацiенти. Мовчанку перервав Чахлий: – Шреку, а ти у вiдпустку йдеш? Вiдпочинок тобi б не завадив. – Не хочу, – коротко обiзвався той. – Ти вже спам’ятався б. Пiвроку все ж таки минуло… – Замовкни, – обiрвав Шрек напарника. Не помiчаючи роздратованостi в голосi товариша, Чахлий i далi торочив свое: – Не переймайся, я тебе розумiю i Павлович теж. Втратити малого не просто. А особисто мене хата грузить: дiти, жiнка, теща, а тут, хоч психи, проте як рiднi. Куди його? – Давай у тринадцяту. – Не пощастило, – вичавив iз себе посмiшку Чахлий i рушив до згаданоi палати, повертаючись подумки до власних проблем, що, на його думку, обтяжували йому життя не гiрше, анiж оцим бiдолахам, ув’язненим у психлiкарнi. Як приймак у чужiй сiм’i, вiн нiколи не мав права голосу. Будь-якi побутовi чи родиннi питання вирiшували без його участi. Купiвля холодильника чи телевiзора, поiздка на дачу й вибiр спiднички для меншоi доньки, ба навiть перегорiлу лампочку замiнював сусiд-алкоголiк на особисте прохання тещi та з ii обов’язковою критикою бездарного зятя. Останне вельми гнiтило Чахлого. Вiн терпiти не мiг косих поглядiв стареньких бабусь – тещиних колежанок, що обов’язково перемивали йому кiсточки за першоi-лiпшоi нагоди. Дружину вiн теж розлюбив. Вiд офiцiйного розлучення стримували навiть не дiти, а можливiсть мати прихисток у психлiкарнi, де вiн ховався вiд зовнiшнього свiту, пiд патронатом шефа вiдчуваючи себе вершителем людських доль. Санiтар отямився перед палатою. – Шреку, ми цього психа так i залишимо в костюмi? – Нi, звiсно. – Гаразд, у палатi роздягнемо, – запропонував худий. – Ворушися, – пiдострожив товариша Шрек. Вiн, як i його напарник, мав своi причини працювати в цьому дурдомi, основна з яких полягала в цiлковитiй самотностi вiдтодi, як рiдний син вiдiйшов у вiчнiсть. Убитий чумою 20-го столiття через iнфiковану голку товариша, вiн i далi жив у пам’ятi батька, викликаючи в того тяжкий смуток. Аби не опинитися на ношах замiсть чергового пацiента, Шрек повнiстю вiддавався роботi. 2 У палатi номер тринадцять, iнтер’ер якоi продовжував «найкращi» традицii аварiйних примiщень «Аляски», настав ранок. Сонячне промiння косими лiнiями заливало примiщення крiзь велике й брудне вiкно. Пацiенти з розмаiтими дiагнозами прокидались один по одному. Нiхто не квапився покидати лiжка заради снiданку чи ранкових процедур, а тим паче балачок. Усi як один виходили зi сплячого режиму через лiнивi потягування й затяжнi позiхання. Зненацька цю iдилiю порушив новоприбулець. Вiн рвучко схопився з лiжка i, заклякши в сидячiй позi, перелякано глипнув на загратоване вiкно, дверi та незнайомих йому людей. Змученим лiкарняними правилами пацiентам така активнiсть видалася надто дивною. Хлопчина зi слiдами наркологiчного минулого на венах витрiщився на нового сусiда й застережливо промовив: – Друже, я б тобi не радив так смикатися. Тут усi миролюбно налаштованi. Новенький зiгнорував рекомендацii сусiда. Вiн бiльше переймався власними проблемами, тому взявсь обмацувати свое тiло, на якому бракувало гiдрокостюма. Розвинутi дельти, наслiдок постiйних занурень i тривалих запливiв, додавали його статурi величi та грiзностi. Руки були довжелезнi, наче призначенi молотити морську воду, а засмагла шкiра гармонiювала з пiском i блакитним небом, постiйними супутниками цього чоловiка в роботi. Усе в ньому здавалося досконалим i естетичним! Окрiм погляду, якому безсоромно бракувало рiшучостi. – Речам пацiентiв тут властиве безслiдне зникнення. Не переймайся, свого костюма ти вже не побачиш. Звикай, – закiнчив пояснювати Мiхаель (саме так звали сусiда, що радив не сiпатися). Новак усе ще не видав жодного звуку, вбирав кожне слово Мiхаеля, який, не зволiкаючи, розвiдував причини його шпиталiзацii. – Ти косиш чи реально дахом з’iхав? – поцiкавився Мiхаель i, не дiставши жодноi вiдповiдi, розвернувся до нього спиною. Щойно цiкавiсть надокучливого сусiда згасла, Водолаз – так охрестили новоприбулого санiтари – вдруге придивився до умов i пацiентiв, що оточували його в палатi. Найперше його погляд упав на «спiвмешканця» палати – старого Григорiя. Той мовчки спостерiгав за розмовою в «однi ворота» та без упину вертiв у руках аркуш паперу, який вiд таких манiпуляцiй набув «беушного» вигляду. Вловивши на собi чужий позирк, Григорiй знiтився й вiдвернувся до вiкна. Вiд старого так само вiдвернулась доля, закинувши його в застiнки психiатричного шпиталю. Мiзерний, на вигляд цiлком беззахисний чоловiк годився в батьки Водолазу, проте дози галоперидолу, якими бомбили дiагностований йому синдром Туретта, значно зiстарили його. Шкiра Григорiя часто-густо свербiла, змушуючи його роздирати епiдермiс до кровi. Мiсця загоених ранок вкривалися струпами. Це додавало чоловiковi кiлька зайвих лiт, роблячи його схожим на дiдугана. Свiженький вiтерець пройшовся торсом Водолаза. Вiн прокрався в шпарину ледь прочинених дверей, з якоi хтось позирав у тринадцяту палату. Тишком-нишком пiдглядач вiдчинив дверi, вступив у примiщення i, глипнувши скоса на пусте лiжко бiля входу, пожвавiшав. «Смерть буржуазним капiталiстам!» – вигукнув вiн i закликав усiх до ранковоi зарядки. – Вiйна з Америкою не за горами, тому партiя хвилюеться за ваше здоров’я! Отож ранкова зарядка, товаришi! Ноги на ширину плечей, руки на талii, й починаемо круговi рухи за годинниковою стрiлкою. Раз, два, три, чотири – раз, два, три, чотири… Позаплановi ранковi процедури нiкого, крiм товариша Фiделя – прихильника соцiалiстичних поглядiв та острова Свободи, – не цiкавили, i Мiхаель забажав пояснити це порушнику ранковоi тишини: – Слухай, Фiделю, чи як тебе там: ковбаси по два двадцять уже нiколи не буде! Тож забирайся геть i не дiставай нас – весна на дворi, нам кохання хочеться! З лiжка, розташованого навпроти автора цих полум’яних слiв, оживився ще один пацiент. З довгою бородою i в круглих окулярах, цей «хiпi у вiдставцi» нагадував пiзнього Джона Леннона. Проте справжньоi схожостi з лiдером лiверпульськоi четвiрки йому надавав голос. За цей талант пацiента назвали Бемолем, i вiн залюбки користався ним за першоi-лiпшоi нагоди. Весна, весна, весна прийде; Весна, весна, весна вгамуе; Весна, весна, весна – прийде; Весна, весна, весна, весна…[1 - Пiсня «Весна» гурту «Воплi Вiдоплясова». (Тут i далi прим. ред., якщо не вказано iнше.)] За мiкрофон Бемолю слугувала скручена газета, i вiн вправно кричав у неi, розносячи палатою свiй голос. Новоприбулець не зводив iз трiйцi очей, спостерiгаючи за божевiльною мiзансценою, яка сплiталася з фiзичного виховання, вокального соло й коментарiв Мiхаеля. Останнiй заходився представляти Водолазу основних персонажiв вистави. Спочатку вiн кивнув на Фiделя: – Ця потвора, у минулому активний член партii, усе жалiе за Союзом, першотравневими демонстрацiями, а найбiльше – за службовим становищем. А ось наша гордiсть, – Мiхаель вказав на розспiваного Бемоля. – Голос мов у Леннона, а талант наче в Коперфiльда – до будь-якоi реплiки може пiсню дiбрати. Пiд час власного представлення Бемоль «пiдкрутив» звук i прикiнцеве «буй-буй-буй-бу-бу-бу-бу-бу-буй» залило всю палату. Мiхаель притих, насолоджуючись виступом товариша. На порозi палати з’явився молодий хлопець спортивноi зовнiшностi. Зелену пiжаму напинали мiцнi м’язи, голова трималась на масивнiй шиi, а долонi, затиснутi в кулаки, рвалися до бою. Його вигляд усе ще наводив жах, тому Фiдель знiтився й притиснувся до чужого лiжка. Повiтря мiж ними наелектризувалось, але обстановку розрядив Чахлий, матерiалiзувавшись iз коридорноi гущi на гамiр пацiентiв i перервавши ранковий обхiд, яким зазвичай закiнчувалась нiчна змiна санiтарiв. Сама його поява втихомирила Бемоля та вклала до лiжка насупленого велетня. Фiдель скористався з паузи й вивiтрився з палати повз худу постать санiтара, доки той спокiйним, дещо притишеним голосом, який змушував пацiентiв насторожуватися, сповiстив про ранковi процедури: – Зараз будуть укольчики, тож наготуйте п’ятi точки. Нiхто з пацiентiв не спiшив виконувати наказ санiтара, який не мав особливого бажання затримуватись у цьому вiддiленнi, тому на допомогу вiн закли?кав медсестру. – Космети… Тьху ти, – вилаявся про себе санiтар i, сплюнувши, поправився. – Свето, ну де ти там?! – гаркнув Чахлий у коридор, з якого вже лунало тупотiння пiдборiв. Чахлий завмер, чекаючи на колегу, що вже входила в тринадцяту палату з тацею, переповненою шприцами й рiзноманiтними пiгулками. Пацiенти закам’янiли теж. Щоденне явлення цiеi медсестри супроводжували фурор та iнтрига для кожного чоловiка. Рiч у тiм, що дiвчина марила замiжжям, яке чомусь до тридцяти трьох так i не вiдбулося в ii життi. Вiкова планка пiдняла дамоклiв меч над ii головою, з кожним роком прирiкаючи свою жертву на самотне iснування. Переймаючись цим, Свiтлана всiляко намагалася знiвелювати вплив рокiв через полiпшення своеi зовнiшностi. Проте численнi косметичнi процедури, години, проведенi на пляжi пiд палючим сонцем i почастiлi експерименти з волоссям, покликанi виправити ситуацiю, не давали бажаного результату, радше навпаки: породжували плiтки й глузування колег i пацiентiв, а надмiрна пристрасть до косметики закрiпила за медсестрою стiйке прiзвисько «Свiтлана-Косметичка». Як i личить королевi, Косметичка увiйшла до палати, витягнувши перед себе лiву руку, на нiгтях якоi досихав синiй лак. Правицею вона тримала тацю з медикаментами. Халат, як завжди, слiпив бiлизною, а з гламурних лабутенiв виростали стрункi нiжки, породжуючи в чоловiчих головах дикi фантазii. Їi очi змiряли пiдданцiв, вимагаючи визнання краси, та вперлися у глуху стiну мовчанки, що ii дiвчина без сумнiву сприйняла як «одобрямс» ii новому iмiджу. Скромнiсть i таемничiсть припадали рудиментарним пилом у закапелках ii виховання, коли заради комплiменту доводилося самiй пiдбатожувати аудиторiю. – Хiба поява такоi красунi не вимагае фанфар? Артисте, чому мовчиш, твiй голос iнколи луна на всю лiкарню! Дифiрамби медсестри стали мiнiмальним визнанням Бемолевого таланту, вiд чого народний артист психушки враз зашарiвся. Чахлий вiдвернувся, не можучи пережити схвальнi вiдгуки колеги на адресу телепня, якими, без винятку, були для нього геть усi пацiенти психлiкарнi. Вiдчуваючи приплив вiдрази до пiдопiчних i тим паче до iхнiх сiдниць, санiтар забрався геть, гримнувши на прощання дверима. Примiщення ожило голосами пацiентiв. Усi як один загомонiли в присутностi жiнки, по черзi оголюючи для процедур бiлястi сiдницi. Таке пожвавлення тiшило Свiтлану, яка почувалася справжньою королiвною в чоловiчiй компанii. – Не забудь ватки прикласти, – у Бемоля прорiзався голос. – Сам прикладай, у мене лак на нiгтях iще не висох! Медсестра демонстративно дмухнула на розтопиренi вiялом пальцi лiвоi руки й подала Бемолю змочений у спиртi тампон пiсля того, як вийняла з м’яких тканин спiвучого пацiента голку шприца. Попри специфiку роботи й дiагнози пацiентiв, вона вбачала в цих немiчних насамперед гiдну кандидатуру на роль майбутнього обранця, тому доброзичливий тон i мiнiмальна увага кожному були додатковим iнструментом у боротьбi за жiноче щастя. Коли черга дiйшла до Мiхаеля, той з радiстю стягнув своi кальсони, пiдставляючи голцi крейдовий зад. Вiн легенько зойкнув, вiдчувши укол, i не втримався вiд комплiменту турботливiй медсестрi. – Свет… Яка ти нiжна. Свiтлана вiддячила лагiдним дезiнфiкуванням ранки i як бонус легенько вщипнула Мiхаеля за iншу сiдницю. Задоволений таким знаком уваги хлопець натягнув спiдне й перевернувся на бiк, а Косметичка пiдiйшла до лiжка новоприбулого пацiента. Вiн ii зацiкавив. Молодий, стрункий, засмаглий – тiльки бiлки свiтяться на тлi матовоi шкiри – та водночас незвичний. На вiдмiну вiд iнших мовчав, не поiдав ii очима, наче не жив. – Хто тут у нас? – поцiкавилась Свiтлана, оглядаючи атлетично збудованого чоловiка, хоча й не зовсiм здорового, якщо судити з обличчя. Водолаз мовчав, отож втрутився Мiхаель: – Новенький-готовенький. – Новеньким ще нiчого не призначали. Свiтлана знову змiряла очима чоловiка, який вiдверто уникав ii погляду, i, повернувши голову до Мiхаеля, перепитала про всяк випадок: – Одружений чи вiльний? Оскiльки досi нiхто з присутнiх не чув вiд новоспеченого сусiда жодного слова, то Мiхаель поiнформував дiвчину: – Це науцi невiдомо. Бачте, наш новий колега не подав iще анi звуку. Свiтлана скоса зиркнула на новоприбульця та хтиво промовила: – Головне, щоб агрегат подавав ознаки життя. Хiба нi, Мiську? Медсестра зарядила палату смiхом. Вiн виривався з жiночих грудей, ледь стримуваних напнутими гудзиками сестринського халата. Мiхаель, чиi руки неодноразово звiльняли гудзики вiд непосильного тягаря й бажали робити це ще i ще, пiдiгрував Косметичцi в ii дотепностi. До них приеднались iншi. Гучний регiт вiдлунював наклепом. Вiн лип до мовчазного пацiента, зазiхаючи на його гiднiсть. Уперше вiдтодi, як чоловiк потрапив до лiкарнi, на його обличчi промайнула тiнь гнiву. – Де мiй костюм? – раптом спитав Водолаз. Усi замовкли, спрямувавши на нього погляди, сповненi подиву. Найбiльше витрiщався Мiхаель, який витратив чимало сили на розкрутку «клiента». – Здаеться, не нiмий, – сказала медсестра, не зводячи очей з ожилого пацiента. – Де мiй костюм? – повторив чоловiк. Його питання загнало всiх у глухий кут: медсестра не знала, що й вiдповiсти на це, а решту здивував спосiб, у який починалося iхне знайомство. – Ти про що, любчику? – поцiкавилася Свiтлана. Усi чоловiки, включно з мовчазним Григорiем, прикипiли поглядами до Водолаза. Заговоривши, вiн вже не здавався безнадiйним психом, як тодi, коли грав у мовчанку. Його обличчя посвiжiшало, а погляд прояснiшав. – Учора на менi був гiдрокостюм. – А-а-а, – показово застогнала Свiтлана, цим забезпечуючи собi алiбi. – Це у санiтарiв питай. Вона покинула чоловiче товариство, розчарована неуважнiстю нового пацiента до власноi персони. У палатi запала тиша. Новак уперше оглянув кожного пацiента, скануючи iх на обiзнанiсть щодо долi свого iнвентарю. Григорiй, за слабкiстю духу, одразу вiдвiв погляд, хоча й гадки не мав, про що йдеться. Його кремезний сусiд, що перед цим увiйшов до палати й нагнав страху на Фiделя, лежав колодою бiля самих дверей. Колись йому вистачало мужностi витримувати погляди чемпiонiв i навiть вiдправляти декотрих у нокдаун, але зараз вiн лише дивився в стелю. Пiсля поразки вiд кубинця на олiмпiйських iграх боксер з’iхав iз глузду, i невiдомо, що цьому послужило – отриманi в голову удари чи нищiвна поразка вiд представника острiвноi держави, проти якоi колишнiй спортсмен тепер мав зуба. Минула слава гнула його до лiжка та закрiпила вiдповiдне прiзвисько – Кома, що в очах колег означало «лежачий пацiент». Поза лотоса, у якiй сидiв Бемоль, транслювала гармонiю мiж всiма свiтами, що стирала на порох будь-якi пiдозри. Новенький повiв очима, доки не вперся в iншого сусiда, який лежав лiворуч. Виряченi з орбiт очиська й фiолетовий нiс демаскували в ньому затятого алкоголiка, а розведенi в сторони руки свiдчили, що Толя перебувае в активному пошуку ранкових ста грам, якi полегшили б його критичний стан. Залишався Мiхаель. Найбалакучiший серед пацiентiв зустрiчав свою мiсiю свiдка з вимушеною усмiшкою. Йому не вперше випадало корчити такi гримаси, вдаючи з себе невинного, але цього разу вiн мав, що сказати: – Коли хтось потрапляе в лiкарню, з нього все знiмають i видають ось такий мотлох, – Мiхаель схопив пальцями свою сорочку i вiдтягнув ii вiд грудей, демонструючи новоприбульцю неякiсну одежину. Твiй на тумбочцi, злiва. Новенький глипнув на лiкарняну унiформу. – До речi, ти не проти, якщо ми зватимемо тебе Водолазом? Тут в усiх кумеднi iмена чи прiзвиська. Наприклад, я – Мiхаель, так мене назвала мама на честь мого батька-нiмця, проте всi кличуть по-народному – Мiськом. Несподiвано новий пацiент зреагував на слова Мiхаеля. Вiн повернув голову в його бiк i пильно вдивлявся в очi допитливого сусiда, зволiкаючи з вiдповiддю чи, точнiше, гадаючи, про що сказати передовсiм: про iм’я чи професiю. – Я рятiвник, – нарештi вiн обрав один iз варiантiв. – А звати тебе як? – перепитав Мiхаель. Наполегливiсть спiврозмовника плутала рятiвнику думки. Вдало обiйденi пастки, якi залишилися на волi, потребували обережностi в словах i дiях, аби не втрапити в новi, тому мовчанка тривала, напинаючи мiж хлопцями тятиву недовiри. Мешканцi палати, за винятком хiба Коми, нашорошили вуха i причаiлися – у такому закладi познайомитися можна з ким завгодно: вiд Денi Дiдро до Кирила Кожум’яки. Зняти напругу могла лише вiдповiдь, зволiкання з якою затягнулося. – Мене звати Антон, – рятiвник намагався спекатися допитливих поглядiв, одначе – дзуськи. Мовчанка i досi висiла густим туманом, недовiра не зникла. – Не обманюеш? – грiзним тоном поцiкавився Мiхаель. Тятива ось-ось мала луснути, аж раптом Мiхаель зайшовся смiхом. Цiеi-таки митi палата знову вибухнула реготом. Пацiенти пiдтримали витiвку свого неформального лiдера, будучи не проти розбавити сiрi буднi яскравим жартом. Навiть Григорiй на секунду покинув свою шкаралупу самоти i стримано розтягнув губи в посмiшцi. Пiсля короткого знайомства в палатi, яка своiм жалюгiдним виглядом не сприяла людським почуттям на кшталт дружби чи якоiсь симпатii, запанувала здорова атмосфера. Мiхаель по черзi представив сусiдiв, надавши кожному коротку характеристику, а згодом уся ватага подалася на снiданок до шпитальноi iдальнi. Менше за все Антону хотiлося iсти. Вiн штрикав виделкою в желейного вигляду кашу, що повiльно ковзала тарiлкою вiд такого недбалого ставлення до неi. Якщо не зважати на грюкання столових приборiв, у просторiй iдальнi лунали лише голоси санiтарiв i кухарiв, якi розносили страви по довгих столах для рiзношерстоi публiки. Компанiя не з найкращих, але наразi вона позбавляла Антона самотностi, вiд якоi тiлом пацiента бiгли дрижаки. Загнаного страхом у безвихiдь, його чи не вперше вiдпустило саме серед психiв. Не так вже й боязко сприймаеш власнi фобii, коли довкола стiльки неврiвноважених з найрiзноманiтнiшими симптомами. Зрештою, це лiкарня й у випадку чергового приступу буде кому допомогти. Щодо можливостi нападу Антон не сумнiвався. Покликаний рятувати людей, вiн сам потребував допомоги, i, щонайперше – душевноi! Послане кiлька тижнiв тому випробування виявилося не до снаги молодому чоловiковi. Хоч у крайнощi удавався: i до чарки, i до ворожки, ба навiть до Бога – все намарно. Невидима сила в особi свiтловолосого переслiдувача все гонила по закамарках його й без того скалiчену душу. Привид витягував соки, пив кров, мотав нерви i просто зживав Антона з бiлого свiту, роблячи це з особливою вибагливiстю. Тонкий писк урвав перебiг Антонових думок. За сусiднiм столиком розгорiлася суперечка мiж двома пацiентками, якi не подiлили кавалок масла. Перша жiнка, з сивим волоссям, зав’язаним у кiнський хвостик, дорiкала iншiй стосовно шкiдливостi продукту. – Зое Олексiiвно, ви ж знаете, що там багато холестерину, а вiд нього у вас атеросклероз! Вам же говорив лiкар… Натомiсть ii колежанка не знаходила кращоi вiдповiдi, анiж крик. Кiлька хворих прикипiли до них поглядами, забувши про час i iжу. Раптом з гурту пацiентiв хтось жбурнув на стiл шматок масла, який змусив призвiдницю суперечки завмерти в нерiшучостi. Їi сусiдка зайшлася реготом i, скориставшись iз того, що сивоголова втратила пильнiсть, схопила шмат масла й запхала його до рота. Дехто з пацiентiв, що стали свiдками такого зухвалого вчинку, пiдтримали жiнку, загрюкавши начинням об стiл. Нарештi буча привернула увагу медсестер, одна з них пiдiйшла до Зоi Олексiiвни й досить увiчливо попросила бiльше не iсти масла. Ця сцена справила на Антона найкраще враження про медперсонал i його ставлення до пацiентiв, отож у доброму гуморi вiн покинув iдальню й вирушив разом з iншими на ранковий моцiон до внутрiшнього подвiр’я лiкарнi. Там, у тiнi густолистоi липи, вiн сховався вiд палючого сонця, що вже до бронзи запекло його шкiру, i вiд допитливих поглядiв старожилiв лiкарнi, якi допiкали не менше за небесне свiтило. Жахiття скiнчилися – починалося нове життя! У цей час обидва санiтари, що пiсля нiчноi змiни зустрiлись у своему кабiнетi, прощалися на кiлька годин – до початку новоi варти. – Додому не збираешся? – спитав Шрек, споглядаючи, як Чахлий моститься на канапi. – Сьогоднi буду тут. Важка нiч попереду. Шрек накинув на широкi плечi куртку й потягнув за клямку: – Як собi знаеш. Велет покинув худорлявого санiтара, який пiсля нiчноi втоми збирався насолодитись усамiтненням. Чахлий замкнув дверi, роздягнувся, оголивши непристойно запалий живiт, i влiгся на канапу, ховаючись пiд бiлим простирадлом. 3 Уночi в законспiрованiй частинi лiкарнi, де тримали Антона й до нього подiбних, дiяли суворi правила. Без крайньоi потреби пацiентам заборонялося покидати палати, вмикати свiтло i тим паче порушувати режим тишi. Дотримання внутрiшнiх правил адмiнiстрацii забезпечували провiренi слуги – Чахлий i Шрек, а також молодшi медсестри, якi iнколи чергували на посту неподалiк тринадцятоi палати. Ламаючи всi табу, нiчноi пори Антон прошкував до пункту чергування медсестри, яка, на диво, виявилася на мiсцi. Лише в надзвичайних випадках за ii вiдсутностi дозволялося здiймати тривогу, натиснувши червону клавiшу, обрамлену в скляний футляр, який зазвичай замикали, аби психам не здумалося даремно тривожити персонал у нiчний час. На щастя для пацiентiв, Антон пройшов повз кнопку. Медсестра дрiмала, схиливши голову на руки. Їi розкiшне волосся розсипалося по столу пшеничним ланом, привертаючи увагу пацiента, що прокрадався коридором. Антон не квапився. Йому заважав гострий бiль усерединi. Вiн пошепки покликав медсестру, заледве стримуючи бiль. – Сестро-о-о. Поможи-и-и… Схоже, перед кодексом жорстких правил пасували й закони фiзики, якi, утворивши вночi суцiльний вакуум, поглинали звучання Антонових голосу й крокiв, що мали без перешкод дiстатися вух бiлявки. Тиша перед усiм! Така аномалiя давала медсестрi змогу спокiйнiсiнько вивчати розкладенi на столi папери й не зважати на розлюченого пацiента, що крадькома пiдходив iззаду. Антон спробував удруге: – Сестро, менi зле. Живiт… Байдужiсть жалiбницi викликала в пацiента лайку: – Стерво! Як i ранiше, його голос потопав у лабiринтi брудних стiн. Остання воля, зiбрана в кулак, допомогла Антоновi дiстатися пункту призначення. Долаючи бiль, чоловiк застогнав: – Сестро, ти що оглухла? Я гукаю тебе вiд самоi палати! На останньому подиху Антон доплiвся до медсестринського посту й торкнувся плеча дiвчини. Воно зустрiло прохолодою, яка скрiзь тканину халата колола в пальцi. Здаеться, всесильний вакуум долав навiть температуру людського тiла. Утiм, вiд медсестри не було жодноi реакцii. Як i ранiше, вона займалась своiми справами, що вивело Антона з рiвноваги. – Ах ти ж… – просичав пацiент i штовхнув дiвчину сильнiше. Нарештi чергова схаменулася й пiдвелася. Розкiшне волосся хльоснуло по обличчю – аж очi закрились. Антон заревiв, схопився за тендiтнi плечi двома руками i, сiпнувши iх, опинився лицем до лиця з пiдстаркуватим, беззубим дiдуганом, що дивився на Антона крижаними очима, яким бракувало зiниць. Хтось висмикнув Антона зi сну i втягнув до реальностi ранiше, нiж божевiльного вигляду дiдуган учепився в горло порушниковi свого спокою. Лiжко застогнало пiд вагою ношi. Антон рвучко сiв, сполохавши своiх сусiдiв, якi з’юрмилися докупи перед його ложем. – Чого витрiщилися? – гаркнув Антон на юрбу пацiентiв, що стовбичила бiля лiжка. Захищати товаришiв узявся Мiхаель. – Ти нас реально висадив, братухо. Такий гвалт зчинив. Бемоль погодився з почутим, спроквола похитавши головою. Ставка вiч-на-вiч iз кожним пацiентом, що стовбичив бiля лiжка Антона, закiнчилася для нього справедливим вiдчуттям провини. – Вибачте, – перепросив Антон своiх сусiдiв. Невдоволення вщухло, хоча засапаний Анатолiй, перебуваючи в станi вiчного бодуна, все ще роздратовано щось бурмотiв собi пiд нiс. Тим часом дверi палати прочинилися. Закутаний у темряву ночi й пошарпану гамiвну сорочку, рукава якоi звисали мало не до колiн, на порозi стояв висушений, мов таранька, Васька Довгоносик. Свое прiзвисько вiн дiстав не за видовжений орган нюху, а за любов пхати його в чужi справи. Очi вiзитера, як i абсолютно лиса голова, маячили в коридорних сутiнках. Непроханий гiсть мав кепський вигляд. Стара з косою вже волочилася за ним тiнню, готуючись пiдкосити жертву за першоi-лiпшоi нагоди, проте «нiс» останньоi i тут згодився. Довгоносик мав природжене вiдчуття небезпеки. За тутешньою легендою, одного разу пацiентiв повезли в обласний театр, де мiсцевий драмгурток давав виставу для схожоi публiки. Довгоносик рiшуче вiдмовився iхати, мотивуючи це поганою чуйкою, i його лишили, аби не сiяв панiку серед хворих. За дивним збiгом обставин того вечора в театрi обвалилася пiдвiсна стеля, скалiчивши чимало людей. Вiдтодi шпитальна тусовка застережливо ставилася до прогнозiв Довгоносика. Васька прислухався до ватаги чоловiкiв, по-собачому зчитуючи iнформацiю з повiтря носом. Нарештi його помiтили. Кiлька пар очей увiп’ялися в непроханого гостя, який пояснив свое вторгнення почутим шумом, пiсля чого по- недоброму провiстив: – Вони йдуть. Ховайтеся! Зловiщий тембр голосу Довгоносика урвав розмову пацiентiв. Усi, хто стояв довкола лiжка новенького, чемно полягали на своi мiсця, i лише Довгоносик, вистеживши в темнотi очi Антона, заговорив: – Вони виберуть тебе. Я знаю. У мертвiй тишi лихе пророцтво вiдбилося громом в Антонових вухах. Тiлом пробiгли дрижаки, стискаючи до болю переполохане серце. По вiдповiдь Антон звернувся до Мiхаеля: – Хто це? Сусiд притиснув указiвний палець до вуст. – Тихiше, – попросив Мiсько пошепки i додав: – Це Васька Довгоносик – ходяче радiо. Пхае свого носа куди не треба, але чуйку мае правдиву, тому ти краще прикинься сплячим. Із глибини коридору почулися чоловiчi голоси. Хтось увiмкнув свiтло й загупав у бiк тринадцятоi палати. Антон вирiшив не випробовувати долю i вклався в лiжко за мить до появи у дверях лиховiсних санiтарiв. У темнiй кiмнатi iхнi силуети чiтко вимальовувалися на тлi матового скла, пiдсвiченого коридорними лампочками. Першим заговорив Чахлий: – Здоров, психи! Що робимо? Мiхаель, який за звичкою завжди вступав у перемовини з адмiнiстрацiею лiкарнi вiд iменi всiеi громади, узяв слово i цього разу: – Спимо. Нiч-бо на дворi. Голос Мiхаеля вiбрував через хвилювання. Вiн мужньо витримував погляд худого санiтара, iгноруючи власну небезпеку втрапити пiд коток шпитальних репресiй. Санiтар тим часом iнтригував мовчанкою, вiд якоi повiтря наелектризовувалося щосекунди. Чахлий по черзi змiряв поглядом кожного з пацiентiв i промовив першу фразу: – Нам потрiбнi два пацiенти, лише два… Бемоль маскувався пiд бiлим простирадлом, що з головою накривало його тiло. Дивовижно, але слова санiтара розбудили в ньому спiвочого персонажа. Раптом вiн ворухнувся. З-пiд тканини прорiзався тихенький голосок, що наростав у мiру того, як розспiваний фантом спинався на ноги. Два життя, два сонця, два крила, Цей шалений свiт добра i зла, Двi струни, двi ноти, двi зорi, Чорно-бiлi днi в календарi. Два обличчя бачу на стiнi, Двое посмiхаються менi; Все життя здаеться диким сном, Назви його iм’ям Фантом![2 - Пiсня «Двое» гурту «Фантом-2».] Бенефiс артиста обiрвав Чахлий, який гаркнув у бiк скрипучого лiжка. – Заглухни, Бемолю. Твiй сольний виступ iще попереду. Власна дотепнiсть так насмiшила санiтара, що вiн зареготав, чхаючи на шпитальнi порядки й нiчний час. Лише погляд кремезного напарника втихомирив його зухвалу поведiнку. Важким басом Шрек озвучив мету вiзиту: – Шоу скiнчилося: Григорiй i Шпряха йдуть за кулiси для отримання медичноi допомоги. Анатолiй Шпряха – той самий, що перебував у лабетах зеленого змiя, огризнувся: – Менi не потрiбна ваша допомога! Попри гучну заяву голос Шпряхи вiдгонив переляком. Вiдповiдь Шрека лише пiдсилила цi вiдчуття: – Тут не ти вирiшуеш, – вiдказав велетень, хапаючи Толю за комiр сорочки. Розгнiваний таким поводженням iз власною персоною, Шпряха вибухнув: – Та вiдчепiться вiд мене! Я не хворий! Не алкоголiк – чуете?! То моя вiдьма все влаштувала! Нiчого, я дiстануся ii i виведу на чисту воду! Шпряха, якого виснажили тривалi запоi й нетрадицiйне лiкуванням мiсцевих ескулапiв, даремно трiпався в дужих руках Шрека. Виставлений санiтаром за дверi, вiн i далi проклинав свою дружину та виконавцiв ii примхи, аж поки його голос не ковтнули шпитальнi нетрi. У гармидерi, що зчинився через бранця санiтарiв, оживився Бемоль. Залишаючись увесь час пiд простирадлом, вiн пошепки тримав ритм пiснi, i, коли буча перекотилася за межi палати, артист додав звуку, волаючи приспiв: Два сонця вгорi, два неба вгорi, Мiж сонцем i небом горять двi зорi, Подвiйнi слова, подвоений крок, У снi й наяву я лечу до зiрок! Здiйнявся гвалт, у якому змiшалися спiви, стогiн Коми й вимоги пацiентiв iз сусiднiх палат дати iм спокiй. Утiм, галас хворих не вивiв iз рiвноваги Чахлого, який не збирався устрявати в перепалку з ватагою чоловiкiв у нiчний час. Натхненний успiхом напарника, вiн пiдiйшов до лiжка Григорiя, гiпнотизуючи свою жертву. Пацiент знiтився i притулив до себе невеличку карточку, що тримав у правiй руцi. Недобрi передчуття викликали в ньому напад дитячоi тривоги, яке зросло з наступною реплiкою санiтара: – Ви ж пiдете самi, Григорiю? Вiд колючого тону власника бiлого халата у Григорiя засвербiли рани. Вiн потягнувся до подразнених дiлянок тiла, але голос санiтара зупинив його. Переполоханий пацiент заховав пiд матрац фотокартку, яку вважав за оберiг, i мовчки рушив повз Чахлого до дверей. Чахлий, задоволений покiрнiстю пiдопiчного, взявся руки в боки й демонстративно розвернувся довкола своеi осi, стоячи лише на однiй нозi. У кiнцевiй точцi цього пiруету вiн вiдстрибнув назад, настрахавшись Антона, який несподiвано укляк перед ним. – Чого тобi, психу? – гаркнув Чахлий. – Де мiй костюм? – спокiйно запитав Антон. Бемоль замовк. Решта пацiентiв насторожились i затамували подих, стежачи з-пiд покривал за конфлiктом, який мав усi шанси перерости в бiйку. Ще нiхто не встиг попередити новенького про небезпеку зайвих запитань i будь-якоi iнiцiативи, що мала протестний характер щодо персоналу лiкарнi, а особливо щодо худющого санiтара, який вирiзнявся серед колег цинiчною злостивiстю. – Який ще костюм? – цапкуючи спиною до дверей, перепитав Чахлий. Антон наступав. У справедливих намiрах вiднайти втрачене не було анi дрiбки божевiлля. – На менi був робочий гiдрокостюм, – дошкульно пояснив пацiент. – А-а-а, ти про цей, – полегшено зiтхнув Чахлий. – Так би й одразу сказав… Чахлий щосили повертав ситуацiю пiд свiй контроль. Поруч зi Шреком вiн почувався безстрашним, проте зараз iнстинкт самозбереження викидав перед незнайомцем бiлий прапор. Вiн програвав битву, та не збирався програти всю вiйну. – Усе гаразд iз ним. У коморi лежить – описаний та опломбований. Отримаеш, коли виписуватимешся. Антон зупинився. Схоже, таке пояснення припало йому до душi. Тим часом санiтар вивiтрився з палати, скориставшись iз короткочасного сум’яття пацiента. Це була його капiтуляцiя. Дух перемоги наповнив палату. Фанфари розрядили наелектризоване сутичкою повiтря. Зачарованi вчинком Антона, Бемоль з Мiхаелем зiскочили з лiжок i обступили спантеличеного iхньою поведiнкою товариша. – Ну, чоловiче, ти красень. Так обчихвостити цього чахлика. Бачу яйця в тебе мiцнi, – плескаючи Антона по плечi, мовив Мiхаель. Бемоль виражав своi почуття широкою усмiшкою. Вiн тiшився й сяяв, мов новорiчна ялинка, виблискуючи зубами в мiсячному свiтлi, що проривалося до палати крiзь матове скло. У невластивiй для себе манерi вiн заговорив: – Еге, я аж iз-пiд ковдри вилiз. У цьому гидкому для сторонньоi людини мiсцi, посеред ночi, у палатi пiд нещасливим числом дружба пускала своi першi паростки. Хлопцi захоплювалися смiливим сусiдом, який i досi не розумiв iхнiх зачудованих вигукiв. – Я лише хочу знайти свiй костюм, – промовив вiн. – Ти не розумiеш, – стояв на своему Мiхаель. – Щойно ти подавив його авторитет. Опустив – по-iхньому! – Його аж нiби вiтром здуло, – хвацько пiдтвердив слова спiврозмовника Бемоль. – Шкода тiльки, що цей паскудник такий злопам’ятний. Слова артиста змили з обличчя Мiхаеля усмiшку. Вiн посiрiв i пильно глянув на Антона. – Бемоль мае рацiю – будь обережний iз цiею потворою. І хоча тон Мiхаеля здавався максимально дружелюбним, слова викликали панiку, яка потроху охоплювала й Антона. Ейфорiю вiд перемоги потроху заступало лихе вiдчуття помилки, пастки, у яку необачно вскочив Антон. Проте смiливець зiграв свою роль до кiнця i з незворушним виразом обличчя лiг у лiжко. За останнiй час його погляд прояснiшав, шкiра зайнялася рум’янцем, i все мало такий вигляд, наче Антон одужував. От тiльки загратованi вiкна й дверi не давали спокою, i цiеi ночi вiн дiзнався – чому. За двi години процедури санiтарiв закiнчилися. Дверi рипнули – i гострий трикутник свiтла увiрвався пiдлогою до палати. Вiн розширювався в основi в мiру того, як Шрек розчахував дверi. Велетень унiс на плечах непритомного Григорiя. За ним з’явився Чахлий, який у ролi поводиря допомагав уже мовчазному Анатолiю дiстатися лiжка. Нiхто з пацiентiв не зронив анi звуку: всi вдавали з себе сплячих, хоч насправдi кожен дослухався до шурхоту людських нiг, якi аж надто важко човгали по шорсткому лiнолеуму. Чахлий безперестанку торочив Анатолiевi про цiлющiсть мiсцевих методiв лiкування, заспокоював i навiть обiцяв швидке одужання, а проте вигляд Шпряхи потребував багато кращого. На вiдмiну вiд худого санiтара, його напарник з ношею не церемонився. Шрек жбурнув Григорiя на лiжко й одразу ж рушив до виходу. – Ходiмо, – скомандував вiн Чахлому. Колега сiпнувся в бiк дверей, аж раптом його намiр перервало тихе дзюркотiння. Антон визирнув з-пiд накривала, пiдглядаючи, як Анатолiй мочиться пiд себе, сидячи у власному лiжку. Це неабияк розгнiвало Чахлого. – От лайно! Всцявся прямiсiнько на матрац! Бiдкання напарника зупинило Шрека на порозi. Вiн озирнувся, зиркнув на мiсце аварii й запропонував власний розв’язок питання: – Впряжи когось, хiба мало тобi психiв? Чахлий, який нiби чекав саме цих слiв, вискочив iз палати й повернувся за хвилю з вiдром та ганчiркою. Знаряддя працi впали перед Антоном, у пам’ятi якого випливли ще свiжi перестороги Бемоля. – Агов, Водолазе, прибери за сусiдом, – Чахлий пiдтвердив побоювання Антона. Антон трохи пiднявся на лiктi та глянув на санiтара. Колишнiй прийом – колючий погляд – уже не дiяв. Маючи в тилу кремезного напарника, Чахлий не надто жахався Антонових витрiщань. Навпаки, вiн посмiлiшав: – Давай, давай, – наполегливо повторив санiтар. Їхня сутичка мала продовження. Учасники не поступались один одному у впертостi, i тiльки невигiдне становище пацiента стримувало його вiд бiйки. – Сам мий, – огризнувся Антон, перехиливши чашу санiтарового терпцю. – Ти чув, що ця гнида недозрiла сказала? – спитав у Шрека Чахлий, полiзши до кишенi по джокера. Велетень глипнув на призвiдника бунту. Його погляд не вiщував Антону нiчого доброго, i пацiент вiдчув це всiма фiбрами душi. Тим часом Чахлий обернувся до нього й прошипiв: – Ти ще не второпав, куди потрапив, шмаркачу. Нашi руки й тебе дiстануть. Щоб вiдтермiнувати цю подiю, роби, що тобi наказують! Знехтувавши санiтаровi слова, Антон повернувся до нього спиною й залiз пiд накривало. Вiдверта непокора знахабнiлого психа вивела з рiвноваги Шрека. Наступноi митi його могутнi руки зiрвали з ложа бунтiвника й пожбурили на пiдлогу. Удвiчi бiльший Шрек волочив жертву по брудному лiнолеуму, стираючи немiчним тiлом шар пилу, залишеного старенькою прибиральницею. Санiтара трусило зi злостi. Вiн не полiнувався стати на одне колiно, щоб процiдити нахабi в самiсiньке вухо: – Хочеш дихати цим смородом усю нiч? Зараз матимеш змогу! Чахлий вiдступив до дверей, звiльнивши напарниковi арену для маневру. Його губи скривилися в садистську посмiшку, насолоджуючись поразкою ворога. Тим часом подii розгортались якнайгiрше для Антона. Скинувши силомiць пацiента з лiжка, Шрек тицяв його обличчям у лiнолеум поруч iз калюжею сечi. – Приемно?! – ричав Шрек. – Хочеш, щоб усi цим дихали?! Затиснутий у лабети дужого санiтара, Антон щосекунди втрачав вiру в перемогу. Йому бракувало сили протистояти не лише фiзично, а й морально. На пiдтримку вiд друзiв годi було й чекати, тому, оцiнивши своi шанси як невтiшнi, пацiент здався. – Гаразд, – стиха вiдповiв вiн. Шрек угамувався. У кутиках рота все ще пiнилася слина, але те, що пацiент визнав його силу, повернуло санiтара в рамки посадовоi iнструкцii. – Так би й одразу. Шрек пiдвiвся, схопив вiдро й витрусив з нього ганчiрку просто на голову Антона. Дрантина опустилась йому на потилицю i звалилася пiд руки, убиваючи в чоловiковi останнi краплi гiдностi. Такого приниження Антон не терпiв зроду. Привселюдно сплюндрована честь вимагала помсти, а втiм, обачнiсть холоднокровно наказувала скоритися. Чоловiк схопив ганчiрку й узявся прибирати за Анатолiем. Санiтари тiшилися картиною абсолютного приниження бунтiвника. Щонайяснiше очi свiтились у Чахлого. Зазвичай вiн значно довше виношував iдеi щодо покарання невгодних йому пацiентiв, але тут у пригодi став Анатолiй. Завдяки одному недужому пощастило розправитися з iншим. Чахлий зi Шреком проконтролювали процес прибирання i, дiставши бажаний результат, вийшли в коридор. Тягар пережитоi образи й приниження звалив Антона в лiжко. Скалiчена психiка зазнала нового удару, можливо, набагато важчого за попереднiй. Донедавна все життя Антона зводилося до банальщини: дiм – робота, i весь свiт обертався довкола сiмейного гнiзда й рятувальноi станцii на березi Чорного моря. Проте однiеi ночi «система» дала збiй i в його життi поселився Страх. Спочатку то був страх за скоене, а вже потiм тяжка душевна скруха, яка краяла йому серце. Необачна помилка коштувала йому надто дорого. Сотнi разiв Антон шкодував про цей випадок, але минуле не можна виправити, зосталося тiльки розпочати боротьбу за власне життя, яке з небачених причин опинилося пiд загрозою. Боротьба з невiдомим Злом, стала сенсом виживання. Битву за битвою Антон програв вiйну ранiше невiдомому явищу, яке зводило його з розуму. Доти вiн сприймав як мiф свiт духiв i потойбiччя, тож зустрiтися з чимось Незрозумiлим, лицем до лиця виявилося чоловiковi не до снаги. Аж ось за грубезними мурами лiкарнi, де жеврiла надiя на захист i цiлковите одужання, на нього знову вчиняють тиск. Якщо в першому випадку розум Антона вiдмовлявся до певного часу вiрити в реальнiсть ворога, то в другому – йому протистояли живi люди, покликанi зцiлити недугу. Роздуми пацiента урвав Мiхаель. – Не ображайся на нього, – перепрошував вiн за мокрого сусiда. – Невiдомо, що завтра з нами буде. Антон перевiв погляд на хлопця й поцiкавився: – Що з ними зробили? – Напругу через голову пропустили. – Навiщо? – здивовано спитав спiврозмовник. – Потiм розповiм. Слава Богу, нас не чiпають. Мiхаель повернувся спиною, даючи знати про кiнець розмови. Спантеличений Антон звiв погляд у стелю. Можливо, там, на гладкiй i бiлiй поверхнi, причаiлися вiдповiдi на всi його запитання. Можливо, там намальовано вихiд iз лабiринту, у якому поневiрялася його скалiчена душа. Сотнi рiвнянь i десятки задач стискали йому голову, але жодна з вiдомих формул не давала розв’язку тим проблемам. Даремно вiн шукав угорi пiдказок: перекриття лише виконували свою розподiльну функцiю мiж поверхами. – Дивна лiкарня, – промовив Водолаз. – Ласкаво просимо до психушки – вiддiлення «Аляска», – урочисто промовив Мiхаель. – Чому «Аляска»? – пошепки спитав Антон, вiдчуваючи, як географiчний термiн вiдлунюе прихованим змiстом. Мiхаель набрав повнi груди повiтря, щоб одним махом видати важливу iнформацiю: – Тому що ми вiдiрванi вiд головного корпусу, як Аляска вiд Америки. І тримають тут тiльки вiдморожених. Останне речення неабияк насторожило Антона. – Тобто? – Тут тримають тих, хто на хворих не схожий. Так званi «косяки», «замовнi» або взагалi викiнченi психи, як-от Кома. Ім’я сусiда Мiхаель промовив дуже тихо, аби воно не дiсталося вух небезпечного пацiента, який все ще наганяв жаху своiм боксерським минулим. – Професiйний боксер, у колишньому життi олiмпiйський чемпiон. Якийсь кубинець надавав йому, i з того часу вiн схибнувся, а кубинцiв не любить страшно. Вiн тут один справжнiй, а ми всi косимо, або «замовнi». На пiдтвердження Мiхаелевих слiв iз грудей Коми вирвався тягучий стогiн. Мiхаель притих, аби не тривожити спокiй сусiда, й остаточно переключився на Григорiя, вирiшивши не гратися з вогнем. – Навпроти тебе Григорiй. Потрапив сюди здоровим пенсiонером-жевжиком. А тепер от – рослина. – А вiн чому тут? – зажадав пояснень Антон. З поваги до вiку Григорiя та його долi Мiсько всiвся зручнiше i, приставивши до краю рота долоню, скерував пояснення виключно в бiк Антона: – Спiвмешканка запакувала. Синок ii з зони вiдкинувся, у «двушцi» iм виявилося затiсно. Раптом у Антоновi закипiло природжене вiдчуття справедливостi. Вiн пожалiв скалiченого чоловiка, що корчився вiд болю на своему лiжку пiсля болючих процедур. Беззахисний, абсолютно врiвноважений i щирий Григорiй зараз скидався на приборкану сильцем та ще не добиту мисливцем тварину. Слова обурення прорвалися крiзь стиснутi зуби Антона: – Невже нiкому за нього заступитися? Дiти? Онуки? – спитав чоловiк. – Син за бугром – в Америцi чи Канадi – не пам’ятаю точно. Вiд нього давно не було звiстки. Останнiй лист iз фотокарткою Григорiй береже мов зiницю ока. Моторошнi секрети про таемниче вiддiлення лiкарнi, якi вiдкривались Антону, сiяли сумнiви щодо можливого одужання в цьому закладi. Поблажливе ставлення медсестер до Зоi Олексiiвни пiд час снiданку в iдальнi розвiяла гнiтюча поведiнка санiтарiв. Ба бiльше, Антон побоювався, щоб його страхи не мутували тут у тяжчу форму. Видихнувши, чоловiк поцiкавився причиною, з якоi шпиталiзували його спiврозмовника. – А ти? Тебе хто сюди запроторив? Мiхаель осмiхнувся й зручнiше вмостився на подушцi, вдивляючись у стелю. – Самотужки. Я тут ховаюся. – Вiд кого? – Антон пiдвiвся, вражений щирою й надмiру вiдвертою вiдповiддю спiврозмовника. – Вляпався в одну iсторiю з наркотою. Мусори зцапали, хотiли справу шити, та хрiн iм! – за допомогою правицi Мiхаель зiгнув у непристойному жестi лiву руку. – І ти тут переховуешся? – не переставав дивуватись Антон. – Вiд них не сховатися. Вiд в’язницi я, братане, ховаюся, вiд в’язницi. Гаразд, лягаймо, бо забалакалися ми з тобою. Мiхаель повернувся до Антона спиною, демонструючи цим неетичним жестом завершення розмови, але новоприбулець несподiвано спитав пошепки: – Ти в привидiв вiриш? – До нас вже дiйшли чутки, що вiн тебе переслiдуе, – вiдмахнувся Мiхаель байдуже. – Я серйозно, – наполягав рятiвник. Насторожений голос сусiда змусив Мiхаеля повернутись i дати не менш серйозну вiдповiдь: – Нiкому про це не розповiдай, iнакше матимеш тут довiчну прописку. На цьому iхнiй дiалог скiнчився. Мiхаель вiдвернувся до стiни, бажаючи поринути в сон, Антон же накрився з головою простирадлом. Клаптик легкоi тканини видався свинцевим листом, що вдавлював своею вагою Антонове тiло в пружинне лiжко. Не менш тяжкими виявилися роздуми, що насунули пiсля вiдвертих оповiдок сусiда. Гримуча сумiш людських трагедiй i сутички з санiтарами зрушила вiдчуття безпеки, що виникло в стiнах лiкарнi в першi днi шпиталiзацii. Та найдужче чоловiковi докучала фата-моргана, побачена в морi! У таких роздумах Антон засинав. Власна бiда замiнила горе чужих людей, i, будучи певним, що нiхто з них зараз не загрожуе його життю, вiн пiрнув у царство Морфея. Перешiптування хлопцiв не давало спокою одному пацiентовi з iхньоi палати. Вiн скоцюрбився пiд простирадлом i уважно дослухався до розмови, яка щойно звучала на низьких тонах. З вiдомих лише йому причин Бемоль маскувався пiд сплячого, i почуте його занепокоiло бiльше, нiж товаришiв. 4 У задимлений кабiнет увiрвалося сонячне промiння. Власник апартаментiв i всiеi психушки, загасивши сигарету в попiльничцi, дощенту набитiй недопалками, звернувся до тендiтноi жiночки, яка труiлася шкiдливими випарами, сором’язливо стискаючи в руках ридикюль iз чорного дерматину. Дамi забракло смiливостi розпочати делiкатну розмову, пов’язану з ii чоловiком, отож Павлович – лiкар, цар i бог цього закладу – взяв iнiцiативу у своi руки. – Ви проходьте. Сiдайте. Чоловiк вказав поважним жестом на стiлець перед собою, оголивши зап’ясток правоi руки, на якому наколота гадюка обвивала нiжку чашi – впiзнаваний символ медицини. Жiночка пройшла кiлька крокiв i обережно приземлилася на стiлець. Їi строгий сiрий сарафан, обтягнутий на талii чорним паском з елегантною брошкою у формi медузи Горгони i в тон блакитному шаликовi, що обвивав шию жiнки, створював iй образ сувороi вчительки, який чомусь нiвелювався в туманi тютюнового диму. Дама кашлянула, натякаючи на шкiдливе ii здоров’ю задимлене повiтря, але Павлович не звернув на це жодноi уваги. Вiн тут господар! Нарештi з вуст гостi злетiло пояснення ii вiзиту: – Доброго ранку. Я знову з тоi самоi причини, – обережно почала вона. Павлович вiльготно розвалився в м’якому крiслi, почуваючись абсолютним володарем ситуацii. Його щоки поросли важкими бакенбардами, якi переходили в пожовклi вiд тютюнового диму вуса. Якби не вбогий iнтер’ер власного кабiнету й лiкарський халат, вiн скидався б на джентльмена, з келихом вiскi й сигарою в руцi, що вислуховуе бiдкання покоiвки на дощову погоду. Лiкар розчинявся у власних думках, обмаль зважаючи на жiнчине патякання. Вiн волiв би уникати цих лiричних вiдступiв, автори яких виставляли себе в кращому свiтлi, а запроторених ними ж до психушки родичiв обмовляли, як останнiх покидькiв. Щоразу це вiдбувалося за тiею самою схемою, яка вже втомила його, проте реабiлiтацiя ним же репресованих пацiентiв у таких угодах не передбачалася. Голос жiнки вирвав його з задуми й повернув до кабiнету. – Його пиятика дошкуляе менi й дiткам, якi приходять на приватнi заняття. Ще трiшки – i розпочнуться канiкули, а з ними й закiнчиться мое вчителювання. Несмiливим жестом учителька дiстала з сумки бiлий конверт i простягла його психiатру. Не соромлячись анi пакунка, нi вiдвiдувачки, Павлович грубими пальцями пiдтягнув його до себе. Уважно слухаючи нарiкання спiврозмовницi, вiн зазирнув усередину, на позiр оцiнюючи кiлькiсть отриманих купюр. Заради пристойностi лiкар перепитав: – Може, ми його до звичайноi наркологii скеруемо? Жiнку пересмикнуло. Невже цей лiкар вирiшив спекатись ii чоловiка всупереч попереднiм домовленостям? Такий перебiг подiй ii аж нiяк не влаштовував, тому вона поспiшила розповiсти про гiркий досвiд лiкування ii чоловiка в наркологiчнiй клiнiцi: – Був вiн там – не допомогло. Пiд час лiкування зiрвався, потрощив обладнання, побив лiкаря й санiтарку, ще й спирт намагався викрасти. Удруге вiдмовились його брати. Добре, що Вiталiй, мiй учень, згодився помогти. Навiть не знаю, що б я робила… Раптом з ii очей полилися сльози. Цей iнструмент манiпулювання вона викликала штучно, але майстерно. Свое розчарування жiнка пiдсилила фразою: – Господи, який сором! Павлович вловив жiночi хитрощi, але, одержавши дещо цiннiше за жiнчинi сльози, вирiшив пiдiграти своiй гостi. – Ну, перестаньте. Ми в курсi ваших проблем i вже сьогоднi почали iх розв’язувати. Анатолiй чемно пройшов першi процедури. Ми зробимо все, щоб його перебування в нас виявилося для всiх корисним. Пiсля цих слiв Павлович пiдiйшов до сейфа й вийняв звiдти грубий зошит, з яким повернувся до свого мiсця пiд жвавий лемент жiнки. Зрадiвши порозумiнню, учителька знову защебетала: – Я така рада, що ви мене розумiете. Робiть, як належить, Венiамiне Павловичу, а я потiм ще прийду. Принесу те, що треба. Павлович напустив на себе серйозностi, виказуючи мовчазну згоду й даючи взнаки, що розмову завершено. Вiн схилився над зошитом, занотовуючи щось у нову графу. Жiнку охопила радiсть, яку одразу ж загасив кашель, укотре спричинений тютюновим димом. Вiдкашлявшись i надякувавшись, вона поквапилася в коридор, мало не збивши на порозi Чахлого, який, не дотримуючись елементарних правил етикету, без стуку зiбрався проникнути в кабiнет начальника. Санiтар обминув перешкоду i з гримасою невдоволення увiйшов до кабiнету шефа. – Здоров. Це часом не вiдьма алкаша? – Вона сама, – вiдповiв лiкар, розчиняючи навстiж вiкно. – Маринував ii в диму, аби швидше тлумачила своi побажання, а то запроторити рiдних людей кортить, а смiливостi бракуе. Хмари диму заклубочилися бiля шпарини й, пiдхопленi протягом, полинули назовнi. Павлович знову взявся за сигарету, збираючись у комфортному для себе середовищi вислухати пiдлеглого. – Усi баби – вiдьми, особливо тещi, – процiдив крiзь зуби Чахлий. Обiзнаний iз сiмейними проблемами санiтара, головний лiкар не мав бажання довiдуватися черговi побрехеньки про його родичок, тому одразу перейшов до справи: – Як нiчка? – Нормально. Правда Гриша цього разу щось здав. Шрек боiться, щоб ми з ним не переборщили. Сьогоднi йому довелося нести старого на власному горбi. – Нехай справами займаеться, а не поради роздае, – грубим, як i його тiло, голосом обiрвав лiкар. Чахлий поспiшив заступитися за напарника. – Ну ти ж знаеш, вiн ще й досi вiдiйти не може пiсля смертi малого. – А вже час! – грiзно урвав Павлович i, випустивши в стелю цiвку диму, докинув: – Інакше нашим пацiентом стане. Сарказм шефа насмiшив санiтара. Плести iнтриги було одним iз найулюбленiших занять Чахлого; головне – самому залишатися бiлим i пухнастим, тому за першоi-лiпшоi нагоди вiн паплюжив оточення, виставляючи себе в гарному свiтлi. Не став винятком i цей раз. – Учора новенького обличчям по пiдлозi возив. Як з ланцюга зiрвався. Павлович пропустив останне речення повз вуха. Вiн подумки тiшився з додаткових прибуткiв, що iх давала посада. На диво, вони виявилися значно бiльшими, нiж зарплатня головного лiкаря шпиталю. Інформацiя про способи iхнього лiкування розлiталася мiсцевiстю з повсякчас високою швидкiстю, унаслiдок чого з’явилася постiйна «клiентура». Справи йшли непогано, тому на все решту вiн начхав. Чхав на етику й клятву Гiпократа, на нездобутий вчений ступiнь i столичнi комiсii, що час вiд часу наскакували з перевiрками, вимагали неабияких витрат на обiди i, так би мовити, за скромнi матерiальнi бонуси заплющували очi на певнi недолiки в документах; i, звичайно, вiн чхати хотiв на пацiентiв. Теревенi пiдлеглого забивали баки непотрiбною iнформацiею. Робочий день лише розпочався, а лiкар вже випалив сiм цигарок – у таких робочих умовах пачка розiйдеться до обiду. Павлович дiстав iз конверта кiлька купюр i поклав на столi перед санiтаром: – Це вам на двох. Не гаючись анi секунди, Чахлий змiв зi столу запропоновану суму. – Якраз вчасно. У малого день народження – обiцяв «воздушку» купити. – Навiщо? – поцiкавився Павлович. – Нехай ворон стрiляе. Вiдповiдь санiтара здивувала лiкаря, який з огляду на своi професiйнi навички вбачав у нiй певну неадекватнiсть, але заради власноi вигоди змовчав – адже саме тi руки вигортали жар у створеному ним пеклi. Натомiсть начальник запитав: – Хто вас мiняе? – Прапор з Адамом. Що з новеньким, Павловичу? – поцiкавився Чахлий, ховаючи грошi до кишенi халата. – Скажи Адамовi, нехай приведе його до мене. – На перше побачення? – з ехидною iнтонацiею перепитав санiтар. Терпець лiкарю увiрвався. Звiсно, усi вони робили одну справу, але кiстлявий санiтар бiльше за всiх палав спiльною iдеею. Якщо Павловича й Шрека приваблювала грошова сторона медалi, то цього нехриста – ще й садистичне задоволення вiд завданих людям тортур. – За що ти так людей не любиш? – поцiкавився шеф. Чахлий зупинився на порозi й, розвiвши руки, коротко вiдповiв: – Вони ж психи. Санiтар вибрався в коридор, де нарештi залишився наодинцi з отриманою премiею. Мiсце пiд кабiнетом головного лiкаря не найкращим чином годилося для втiлення його задуму, тому Чахлий подався до напiвтемного закапелку, на ходу виймаючи скрученi в жмут грошi. Чоловiк роззирнувся. Переконавшись, що вiн сам-один, Чахлий висмикнув зi згортка кiлька купюр i сховав iх до окремоi кишенi. Коли процедура нерiвномiрного розподiлу премiальних завершилася на користь розподiльника, вiн задоволено посмiхнувся й рушив бiлим коридором в ординаторську, де пересiчно здавали змiну колегам i вiдбувалися звичнi посиденьки санiтарiв. Щасливий i задоволений собою, вiн вплив до кабiнету, де Шрек, схилившись над товстезним загальним зошитом, заповнював графiк чергувань. – Я вiд Павловича. Премiю принiс! Чахлий дiстав iз халата жменьку грошей i, демонстративно перерахувавши, роздiлив на двi однаковi частини подачку вiд головного лiкаря. – Твоя частка, – промовив Чахлий, передаючи кошти. Шрек i оком не змигнув на матерiальну винагороду, запропоновану напарником. Як i ранiше, його погляд вивчав розграфленi клiтинки, а рука вряди-годи обводила в кишеньковому календарi потрiбнi дати кульковою ручкою. Така байдужiсть розiзлила напарника. – Я не розумiю, Шреку, менi що, бiльше за всiх треба? – гаркнув Чахлий. Лютий тон колеги змусив Шрека вiдiрватися вiд нотаток. Вiн пiдвiвся, узяв грошi та пiдiйшов до вiшака, з якого стягнув легеньку куртку. – Менi теж потрiбнi. На пам’ятник збираю, – пояснив велетень спокiйним голосом. Пiд пильним наглядом Чахлого Шрек скинув халат, убрався в згадану одежину i, розправляючи комiр, запитав: – Ти додому? – Нi, по подарунок малому. – Я теж до малого, – сумовито мовив дужий санiтар. Шрек спохмурнiв. Згадка про хлопчика навiяла йому спогади про власного сина. – Шреку, ти це облиш. Опануй себе, – мовив худорлявий санiтар, скидаючи халат коло вiшака. Суперечцi мiж товаришами завадив один iз напарникiв, який, заступаючи на денну змiну, вирiшив розпитати про нiчний стан справ у лiкарнi. Адам вiдрiзнявся вiд усього персоналу абсолютно поголеною головою й надмiрною цiкавiстю до порнофiльмiв. Найдивнiше, вiн цього не приховував, i кожен у лiкарнi знав, що саме вiн робить у нiчну змiну. Тому здебiльшого його чергування припадали на денний час доби, аби пiд наглядом начальства вiн бодай трiшки виконував свою роботу. Утiм, навiть на такi змiни Адам з’являвся з ноутбуком, набитим фiльмами для дорослих, i за вiльну хвилину переглядав завантажений напередоднi ролик. Оскiльки Шрек i Чахлий мали «ексклюзивнi» обов’язки й таку саму платню, нiхто з них не заперечував проти тих змiн. У темнi справи шпиталю Адама нiхто не втаемничував, тому такий стан речей влаштовував його ще бiльше. Основною ж турботою голомозого був карцер – окрема палата в пiдвальних примiщеннях «Аляски», куди час вiд часу вкидали iнакодумцiв, порушникiв розпорядку чи взагалi пацiентiв, охочих до протестних настроiв. В обов’язки Адама входив догляд спецiалiзованоi палати, нагляд i годування бранця i, звiсно, загальна допомога напарнику по лiкарнi. Як завжди, Адам прийшов на роботу з ноутбуком i кинувся до розетки – заряджати гаджет. – Привiт, свiтлячки. Як змiна? – привiтався з колегами Адам, упихаючи виделку в мережу. – Нормально. Новенького з тринадцятоi палати до Павловича вiдведи, – вiдгукнувся Чахлий. – Уже? – перепитав Адам. – Просив уже, – вiдказав Чахлий, проводжаючи поглядом Шрека, який зiбрався пiти. – Менi час. До зв’язку. Велетень попрощався й вийшов з кабiнету, залишивши своiм колегам привiд для плiток. – Шрек зовсiм здае. Нiяк не оговтаеться пiсля трагедii. Адам вислухав бiдкання Чахлого, що складалися зi стислих оповiдок про нiчне чергування, нарiкання на тещу й загалом на людство, i полегшено спровадив його за дверi, за якi згодом вискочив i сам – виконувати доручення шефа. Темний коридор «Аляски» проковтнув двi людськi постатi, що майже навпомацки дiставалися хвiртки. Голос Адама зупинив пацiента, i коридором розляглася луна вiд металевого брязкання. Вiдчинивши сталевi дверi, санiтар впустив Антона у свiтле примiщення головного корпусу лiкарнi. Протягом кiлькох хвилин чоловiки мовчки йшли довжелезним холом, аж поки не дiсталися кабiнету головного лiкаря. Адам розчахнув дверi та штовхнув несмiливого пацiента всередину. Санiтар витратив хвилину на привiтання з шефом i коротку доповiдь про ранковий стан справ у лiкарнi, а вiдтак залишив Антона на поталу начальниковi. У просякнутому димом повiтрi зависла пауза. Павлович зациклився на пiдпалюваннi цигарки й перших затяжках, якi завжди дарували насолоду пiсля короткочасноi перерви. Палити вiн почав уже на роботi при новiй посадi, яка поступово виiдала йому нерви. За короткий час нiкотин настiльки подружився з тiлом, що жодного дня Павлович не мислив без цигарки. Антон стояв мовчки. Нiчнi витiвки санiтарiв не виходили з голови, i виклик на килим до головного скидався радше на продовження тортур, анiж на дружню бесiду. Зрештою, вiн тут гiсть, i право iнiцiативи належить господаревi кабiнету. Можливо, у цiй диво-лiкарнi, де вправляли людям мiзки, тютюновий дим набував властивостей провiдника людських думок, адже Павлович озирнувся й, розвiявши перед собою хмари диму, запросив Антона облаштуватися: – Сiдай. Той почалапав до столу й сiв на единий стiлець. – Мене звати Венiамiн Павлович, – звернувся до Антона лiкар. – Я буду тебе лiкувати. Як пройшла нiч? Антон пiдвiв очi й глянув на психiатра. Середнього зросту широкоплечий чоловiк iз грубими пальцями, у яких застрягла запалена цигарка, пильно вивчав свого нового пацiента колючим поглядом. Назвати позирк ескулапа доброзичливим язик не повертався. Навпаки, вiн проникав усередину, зазирав за грудну клiтку прямiсiнько в душу, обмацуючи пацiента прискiпливим оком на предмет адекватностi. – На що жалiешся? – урештi спитав лiкар. Питання психiатра стосувалося здоров’я спiврозмовника, але неочiкувано той поскаржився на iнше: – На санiтарiв, – коротко вiдповiв Антон. Павлович затягнувся сигаретою, виношуючи в головi потрiбну вiдповiдь на агресивний випад новоспеченого пацiента. Зрештою лiкар вирiшив не церемонитися. – На них усi скаржаться. – Вони вiдiбрали мiй костюм. – Цього вимагають правила, – пояснив Павлович. – Це робочий гiдрокостюм. Я хочу, щоб менi його повернули. Нарiкання Антона викликали в Павловича подив. – Моi хлопцi виловили тебе в морi? Антон i незчувся, як досвiд лiкаря взяв гору над його безглуздою впертiстю. В обiзнаностi Павловича щодо шляху потрапляння до лiкарнi не було сумнiвiв, натомiсть Антон поставав у геть негативному свiтлi правди, яку судилося розповiсти своiми ж вустами. Покараний власною необачнiстю Антон набрав у груди повiтря, як завжди робив у важливi моменти, i вiдповiв: – Нi, у церквi. Гiрка правда схилила шальки терезiв, якими Павлович визначав мiру адекватностi спiврозмовникiв у бiк божевiлля. Лiкар занепокоiвся, слова пацiента вимагали додаткових обстежень. Щось виправляти було запiзно, iнформацiя втрапила до пащеки хижака, i той вправно перемелював ii щелепами. – Тобто ти вважаеш за нормальне вiдвiдувати храм у водолазному костюмi? – лiкар унаочнив Антонове безумство. – Не вважаю. Так склались обставини, – спробував вирiвняти ситуацiю пацiент. – Ну гаразд, повернiмося до першого запитання: на що жалiешся в планi здоров’я? Повернення розмови в професiйне рiчище дало пацiенту надiю на квалiфiковану консультацiю, але застереження Мiхаеля не виходили Антоновi з голови. Пам’ятаючи настанови сусiда, Антон стисло вiдповiв: – На галюцинацiю. – Яку саме? – не вгавав Павлович. Чистi легенi професiйного рятiвника вщент заполонив дим. Отрута розпирала стiнки дихальних шляхiв, закупорювала пори й урештi-решт спровокувала напад кашлю. Рефлекси дали змогу зважити кожне слово майбутньоi вiдповiдi, яка, з огляду на психологiчний стан пацiента, обмаль вiдрiзнялася вiд правди: – Мене переслiдуе привид, – крiзь задушливi спазми в горлi промовив Антон. – Можна вiкно вiдчинити? – Слушно, зорова галюцинацiя називаеться привидом. А як саме матерiалiзуеться галюцинацiя? Павлович навмисне пустив повз вуха прохання пацiента, прекрасно усвiдомлюючи, що димова завiса не дозволяе вiдвiдувачам кабiнету зосередитися на власних думках. Вiн послуговувався цим прийомом вiдтодi, як опинився на посадi головного лiкаря психушки в невеличкому мiстечку на березi моря. Це була його маленька помста всiм тамтешнiм пацiентам за колись зламану кар’еру, хоча, мабуть, iхня абсолютна бiльшiсть iз величезною насолодою спровадила б його в далеку подорож, аби вiн швидше покинув цей шпиталь. Психiатр дочекався, поки Антон вiдкашляеться, i спитав: – А який саме вигляд мае привид? Як переслiдуе? Вiдколи? Навала запитань у купi з iдким димом загальмували реакцiю Антона. Хлопця гнiтили спогади, якi змушували переживати побаченi жахiття. Пiсля коротких вагань вiн таки насмiлився розповiсти частину правди. – Це дiдуган. Старий i потворний дiд з довгим бiлим волоссям, як у жiнки, i порожнiм беззубим ротом, з якого тхне смертю. Павлович замислено дивився вниз. Почута iнформацiя i справдi його зацiкавила. Серед сотень пiсних iсторiй, озвучених у цьому кабiнетi, балачки про привида набували смаку вишуканого делiкатесу. Лiкар навiть пiдiгнав оповiдача: – А що вiн робить? – Зводить мене з розуму, – щиро вiдповiв Антон. – Розберемося, – запевнив лiкар i на пiдтвердження поцiкавився. – Можеш згадати вашу першу зустрiч? Коли вiн тобi явився? Уперше проблемою Антона перейнялася чужа людина. Пам’ять про нiчнi подii провалювалась у вакуум, що наповнився нiкотиновим туманом. Просто зараз чоловiк у бiлому халатi простягав руку допомоги скалiченiй психiцi пацiента, який щосили намагався розiбратися з жахливими видiннями, що переслiдували його вже кiлька тижнiв поспiль i загнали аж до психушки. Накопиченi враження вiд першого побачення з Привидом несподiвано постали перед Антоновими очима. – Це було в нiчну змiну. Я повечеряв i крутився бiля плитки з чайником. Цiеi митi по стiнi ковзнула людська тiнь… Круговерть спогадiв затягувала Антона в минуле. Його погляд тьмянiв. Фiгура Павловича поступово розмивалася, зникаючи з поля зору, натомiсть матерiалiзувалися спогади. Звуки й меблi кабiнету заступало кухонне начиння рятувальноi станцii. За невеличким iлюмiнатором, умонтованим у вхiднi дверi, шумiв морський прибiй. – Я рiзко обернувся, але за склом нiкого не було. Реконструюючи нiчнi подii, Антон подумки перенiсся до маленькоi хатинки на березi моря. Інтер’ером невиразна кiмнатка скидалася на каюту: невеличкий квадрат, заставлений обшарпаними меблями радянського взiрця, холодильником й iмпровiзованою кухнею, що мiстила електроплитку та мiнiатюрний рукомийник. Замiсть вiкон – корабельнi iлюмiнатори рiзних розмiрiв; замiсть картин – весла i риб’ячi голови: трофеi численних працiвникiв рятувальноi станцii, якi через плиннiсть кадрiв звiювалися, залишаючи по собi висушенi реквiзити. Порання Антона бiля плити з коробкою чаю раптово перервала людська тiнь, яка пробiгла стiною. Звуки телевiзора, що працював, заглушили присутнiсть чужинця на дерев’яному причалi, але власним очам рятiвник довiряв. Узявши гасову лампу, Антон обережно вийшов iз хатинки, яка одним боком бовванiла над водою, стоячи на бетонних палях. Хвилi, набiгаючи одна на одну, створювали ритмiчну мелодiю, яка ковтала чужi кроки. Збентежений чоловiк роздивився навсiбiч, поклав лампу бiля хатинки й закрокував причалом, що тягнувся на кiлька метрiв у море до единого лiхтаря, що освiтлював пришвартованi човни рятiвноi служби. Зазираючи в розхитанi хвилями судна, чоловiк випустив з уваги будиночок, i тiльки-но звiдти повiяв невеличкий вiтерець, хлопчина рiзко обернувся та вперше зустрiв свого переслiдувача. Беззубий дiдуган у бiловолосiй перуцi стояв просто на порозi станцii. Упродовж кiлькох секунд вони мовчки вивчали один одного, а тодi старий зробив крок, зачепивши ногою гасову лампу, облишену Антоном. Скляний ковпак розбився внаслiдок незграбного руху, на секунду вiдвернувши дивного гостя рятiвноi станцii вiд об’екта переслiдування. Надмiр адреналiну зрушив Антона з мiсця. З переляку вiн стрибнув у моторного човна й потягнув мотузку пускача. За другим разом двигун вiдгукнувся i, набираючи обертiв, поплив у морську далечiнь, рятуючи життя свого пасажира. Уже за кiлька метрiв утiкач наважився озирнутися. Дiдуган iшов причалом, пильно слiдкуючи за чоловiком, що втiкав. Їхнi погляди зустрiлися. Навiть чимраз бiльша вiдстань не допомогла Антону позбутися страху. Старий проводжав поглядом, сповненим грiзних обiцянок повернутися по душу бiдаки. Човен вiдпливав. Вакуум довкола розсiювався, випускаючи Антона з лабетiв спогадiв. Увесь цей час Павлович слухав пацiента, розглядаючи пiд ногами пiдлогу, i лише на останнiй реплiцi подивився на оповiдача, який пiдбив пiдсумок: – Я втiк. Зранку ми з напарником прийшли на станцiю, а лампа стоiть цiла й неушкоджена, точнiсiнько там, де я ii поклав. Павлович пiдвiвся й рушив до вiкна. Брак кисню заважав сприймати iнформацiю навiть такому затятому курцевi, як вiн. Психiатр розчахнув навстiж вiкно i, вдихаючи ранкову свiжiсть, запитав: – Скажи, у всiх видiннях привид той самий? Чоловiк iз довгим бiлим волоссям? – Так, – пiдтвердив Антон. Провентилювавши легенi ранковим повiтрям, збадьорений лiкар повернувся до столу, узяв ручку та почав заповнювати формуляр на нового пацiента. Стандартнi поля зайняли пiвхвилини, i, коли настала черга даних хворого, Павлович розпочав уже знайому процедуру збору iнформацii. – Ім’я? Реакцiя пацiента пригальмувалась, здаеться, ранкова прохолода по-iншому вплинула на чоловiка, що досi витав у неприемних спогадах. – Ну… – пiдострожив Павлович. – Антон. Мене звати Антон, – нарештi вiдповiв пацiент, готуючись до порцii нових запитань, якi посипалися градом вiдповiдно до пунктiв медичного бланка. Пiд час опитування Павлович поставив iще одне запитання, яке вивело Антона з рiвноваги: – А як ти гадаеш, чому вiн тебе переслiдуе? Може, у нього на те е причини? Заклопотаний писаниною лiкар не зауважив на Антоновому обличчi змiн, якi спровокувало пiдступне запитання. Пацiент трiшки сполотнiв, а опущенi очi свiдчили: знае вiн дещо бiльше, нiж говорить. Проте в розмовi хлопець стояв на своему. – Я не знаю. – Ну, Бог iз ним. Полiкуемо тебе, прокапаемо, i будеш свiжим, як огiрочок. Павлович пiдсунув Антону документ i ручку. – Ось, пiдпиши згоду на лiкування. Антон не поспiшав розписуватися, тримаючи на думцi нiчнi пригоди, а особливо приниження з ганчiркою. Пауза не минула повз увагу його спiврозмовника, який, уздрiвши сумнiви, поцiкавився iх причиною: – У чому рiч? Пiдписуй. Пiдкорюючись звичцi, Антон ковтнув якомога бiльше повiтря, мов перед зануренням, i пояснив власну розгубленiсть. – Тут уночi санiтари кудись двох психiв водили… Заспокiйлива усмiшка Павловича викликала в пацiента довiру. Антон замовк, чекаючи на пояснення. – У них курс реабiлiтацii, проте зовсiм скоро вони одужають i iх випишуть. Твердий голос лiкаря i статус вiльного пацiента вселяли в Антона слабку надiю. На вiдмiну вiд iнших, до шпиталю його запроторили власнi страхи, а не знахабнiлi родичi, як бiльшiсть хворих з «Аляски». За двi ночi, проведенi в лiкарнi з обмеженим доступом, надокучливi видiння, що так ламали психiку на волi, не турбували, а отже, з’явився шанс усе обмiркувати й скласти плани на майбутне. Ну i зрештою уся iстина залишаеться за стiнами медичного закладу, щоправда, вагомiшу ii частину доведеться з’ясовувати самотужки. Зваживши всi «за» i «проти», Антон пiдписав необхiднi папери, i на цьому знайомство пацiента з головним лiкарем психлiкарнi добiгло кiнця. 5 Згода на лiкування передбачала низку обов’язкових процедур, установлених внутрiшнiм розпорядком психлiкарнi. Вони тривали протягом кiлькох днiв. За цей час Антон позбувся короткоi зачiски, поздавав рiзноманiтнi аналiзи, завдяки яким призначали першочергове лiкування, вивчив меню в iдальнi, пiсне й малокалорiйне, та й узагалi став своiм серед чужих. Днi спливали, викидаючи на берег щораз новi цiкавинки про лiкарню та ii мешканцiв. Залицяння Мiхаеля розсекретилися в першi буднi, причому самою Свiтланою, яка обтяжувала себе iдеею швидко вийти замiж. Звiрства санiтарiв було видно неозброеним оком через iхню всемогутнiсть i прищеплене Павловичем вiдчуття безкарностi. Бемоль, окрiм спiвочого таланту, опановував мистецтво iнтелекту, вправляючись у розгадуваннi кросвордiв. Для Антона медичнi процедури знаменували полiпшення здоров’я. Вони повернули йому здатнiсть об’ективно мислити i, найголовнiше, дали спокiй вiд химерного переслiдувача. За цей час Привид не з’явився жодного разу! Лiто було в розпалi. Сонце шкварило. Ртутний стовпчик щодня бив новi рекорди, i конкуренцiю йому становив лише безугавний потiк вiдпочивальникiв, що стiкався на пiвденне узбережжя з усiх куточкiв краiни. Вони розсипалися по пансiонатах, санаторiях i приватних садибах, а вiдтак знову здибалися на мiських пляжах, пiдставляючи своi бiлястi тiла на поталу Сонцю. Деколи пацiентам психлiкарнi перепадали схожi привiлеi. Їх виводили на задне подвiр’я, де пiд пильним наглядом санiтарiв кожен робив свое в недоглянутому парку. В один з таких днiв Антон сидiв на лавцi в затiнку високоi липи. Вiдмежувавшись вiд галасливих компанiй, хлопець проводив час у роздумах. Раптом до нього приеднався Мiхаель, що потайки знущався з Фiделя за допомогою мiнiатюрного дзеркальця, пускаючи на землю сонячних зайчикiв, за якими без утоми бiгав посiпака острова Свободи. – Дивись, воно як мавпа, – кепкував Мiхаель. Задоволена усмiшка товариша пiдкупила Антона, i вiн залюбки приеднався до спостережень Мiхаеля, який вирiшив ускладнити гру, навiвши свiтлову пляму на Бемоля, що повзав рачки по травi, насвистуючи веселу мелодiю. Фiдель, який упродовж останнiх хвилин безуспiшно лапав вiдблиск, запав у такий розпач, що кинувся на живу мiшень з кулаками. Натомiсть несподiванi стусани нападника дошкулили спiваковi-аматору, i вiн, стиснувши кулаки, зажадав дати вiдсiч кривдниковi. Запахло смаленим, i Фiдель кинувся тiкати. Поспiшна втеча тезки Кастро насмiшила Мiхаеля й Антона. – Ноги можна вiдкинути зо смiху, – тримаючись за живiт, просопiв Мiхаель. – Ласти, – скоригував розмову професiйним жаргоном Антон. Таке порiвняння ще дужче розсмiшило хлопцiв, i вони розвалилися на лавцi, захиливши голови на високу спинку. Приглушений гуркiт, що передував скупченню важких хмар, насторожив Мiхаеля, який, нареготiвшись, глипнув у небо. – Здаеться, дощ буде, – спрогнозував вiн. – Грiм – вiсник змiн, – серйозним тоном промовив Антон i додав: – Можливо, когось випишуть. Сонячний промiнчик, що пробив у гущинi зеленого листя шлях до Мiхаелевого обличчя, змусив того скласти дашком пальцi над очима, щоб уважно розгледiти товариша. – Може, тебе? Антон вороже зиркнув на спiврозмовника. – Ти що, зовсiм дурний випускати такого, як я? Застуканий товаришем зненацька i нiчого не тямлячи, Мiхаель перепитав: – А що не так? Маеш вигляд начебто цiлком здоровий. А те, що в тебе якiсь прибамбахи стосовно привиду, то це фiгня. Зараз у кожного хтось живе в головi, просто не всi в цьому зiзнаються. Антон стенув плечима. Доречно виникле вiдчуття перебраноi мiри пригасило спалах гнiву, який раптом вирвався з нетрiв через передчаснi висновки товариша. Уже спокiйнiше Антон вiдповiв: – Галюцинацii припинились, але говорити про цiлковите одужання зарано. Мiхаель зiбрався на силi, щоб осягти прихований сенс у вiдповiдi свого друга, але завадив Бемоль, який повернувся до хлопцiв пiсля невеличкого переслiдування свого кривдника. – Мiську, я до тебе, – гукнув Бемоль, хапаючи повiтря, якого бракувало легеням пiсля iнтенсивноi пробiжки. – Чого тобi? Поки два пацiенти знаходили спiльну мову, Антон узяв дзеркальце Мiхаеля, волiючи поганяти сонячний вiдблиск. – Менi б одну депешу на волю вiдправити, – пояснив свое бажання Бемоль. – Ну зроби паперовий лiтачок, напиши адресу й уперед – запускай. – Я серйозно, – мовив прохач. – А звiдки я знаю – серйозно чи нi? Ти ж псих – правильно? У словах Мiхаеля не було жодноi образи. Вiн промовив це з усмiшкою та з вiдчуттям того, що спiврозмовник цiлком зрозумiв його жарт. Бемоль i справдi не ображався. Вiн бачив мету, i глузування сусiда по палатi не були завадою на шляху до ii досягнення. Тим паче, що за недовгий час перебування в лiкарнi Бемоль переконався: Мiхаель сахаеться спiвпрацi з адмiнiстрацiею лiкарнi, а цього вже досить, щоб пiдтримувати з ним дружнi взаемини. Нарештi Мiхаель сам поцiкавився iнiцiативою сусiда. – Що там у тебе? – Кросворди в газету треба надiслати. Приз хочу. У верховiттi почулося щебетання сойки, яка намагалася передражнити морських чайок. Бемоль усмiхнувся, добачаючи в цьому певний знак. Почуваючись зайвим у бесiдi своiх знайомих, Антон вирiшив розважити себе люстерком. Вiн раз у раз спрямовував зайчика на стовбур дерева, облуплену стiну лiкарнi та зрештою наважився позначити ним лiкаря зi шкiряним «дипломатом», який крокував у тiнi дерев. Одразу ж з’явився Фiдель i гепнув ескулапа по плечах так, що той ледь не зарився носом у землю. Адам, який на прогулянцi виконував роль тюремного наглядача, кинувся за порушником. Тим часом Бемоль iз Мiхаелем i далi обговорювали умови угоди. – З тебе серенада для Светки, – окреслив свою позицiю Мiхаель. – Домовилися, – погодився спiврозмовник. – Й анi слова, – наказав Мiхаель, притуливши до губ вказiвний палець. – Косметичку не можна пiдставляти, iнакше единий канал на волю пересохне. – Я ж не пiдводив тебе до цього часу. – Добре, давай сюди своi кросворди й гуляй звiдси. Бемоль передав складений учетверо аркуш паперу й задоволений собою побiг пiд стовбур липи, виглядаючи там сойку, яку деякою мiрою вважав за свою колежанку зi спiвiв. Спекавшись зайвих вух, Мiхаель повернувся до попередньоi розмови: – То що, вважаеш себе справжнiм психом? – спитав вiн Антона, ховаючи в кишеню аркуш. Бемоль, який крутився довкола стовбура, раптом зупинився й насторожився, прислухаючись до розмови друзiв. Нiчого не пiдозрюючи, Водолаз затулив долонями обличчя i вiдповiв: – Ненормальний я, Мiську. Проклятий! Розумiеш чи нi? Хвиля каяття, яка раптово накрила Антона, зiбралась у сльози, що iх помiтив Мiхаель, коли його спiвбесiдник розтулив долонi. – Перестань, брате, – спiвчутливо мовив Мiхаель. Вiн поклав руку на плече друга i якомога утiшливiше сказав: – Ти такий, як усi, просто ввижаеться всiляка погань. Це нормально, з кожним може трапитись. З невеличкоi хмаринки, що зависла над подвiр’ям лiкарнi впали першi краплини дощу. Легiт погнав хмарку далi, вiдкриваючи Сонцевi шпитальний плац i даруючи хворим щасливу мить слiпих опадiв. Мiхаель негайно скористався з природного явища, прагнучи заспокоiти Антона. – Братане, навiть небо плаче осмiхаючись. Ну чого ти завiвся, усе буде тiп-топ. Антон замислився. Вiн хотiв до кiнця довести думку, тож насмiлився. – Щоб ти знав, ця погань мене мало до самогубства не довела. Я вже готовий був укоротити собi вiку, i, можливо, ми б зараз не розмовляли, якби не одна людина! Саме iй я завдячую порятунком. – Це ти зараз про кого? Вигляд Антона випромiнював неспокiй унаслiдок розбурханих спогадiв. Дзеркальце в його руках затремтiло, м’язи напружились, i вiн увесь сконцентрувався на минулому. І поки пацiент збирав докупи думки, спiврозмовник завертiв головою, шукаючи санiтарiв, Ваську Довгоносика чи будь-яких iнших пiдозрiлих осiб, чиi вуха могли б почути не призначену iм iнформацiю. Окрiм Бемоля, у полi зору Мiхаеля нiкого не виявилось, але й артиста вiн прогнав своiм суворим поглядом. У тiм часi трапилась одна подiя, яку Мiхаель випустив з уваги. Проте саме вона змусила Антона схопитися на ноги, вiд чого люстерко вислизнуло йому з рук i розбилося на друзки об потрiскану асфальтовану дорiжку. – Кепська прикмета, – пробубнiв собi пiд нiс Мiхаель, споглядаючи скалки в себе пiд ногами, а потiм ошелешено звернувся до Антона. – Антошо, ти чого? Очiкуючи на вiдповiдь, Мiхаель вдивлявся в очi збентеженого чоловiка. Той стояв незворушно. Щойно здоровий стан пацiента стирала з обличчя смертельна блiдiсть. Нарештi Мiхаелю вдалося простежити за Антоновим поглядом, траекторiя якого вела до незнайомого чоловiка в поважних лiтах, що перетинав подвiр’я, замiтаючи полами чорноi ряси асфальтовану дорiжку. – Панотець, – прошепотiв Антон i вже наступноi митi несамовито вигукнув. – Отець Iларiй!!! Поява знайомоi особи на територii закритоi лiкарнi е досить неймовiрним явищем. Антон зiрвався з мiсця й кинувся до чорного входу в шпиталь, куди власне i йшов отець Iларiй у супроводi свого вiрного служки й головного хориста храму – Фоми. Рiзка змiна в поведiнцi одного з пацiентiв одразу привернула увагу Прапора – напарника Адама. Вiн ховався вiд рiдких дощових краплин пiд дахом веранди, що являла собою продовження iдальнi. До «психозу» хворих iз приводу слiпого дощу йому було байдуже, а от стрiмкий бiг одного з пацiентiв конче слiд зупинити. Завдяки своему армiйському вишколу Прапор хутко зорiентувався в ситуацii i вже наступноi секунди кинувся навперейми пацiентовi. Нiчого не пiдозрюючи, Антон мчав до входу, вигукуючи iм’я знайомого священика, який уже сховався за дверима лiкарнi. Єдина у свiтi людина, яка не вiдвернулася вiд нього в найтяжчi часи, була тут, i Антон не мав жодних сумнiвiв, що метою цього вiзиту став порятунок звичайнiсiнького пацiента. Тiльки-от священнослужитель сам опинився в небезпецi, й Антон чимскорiш хотiв його попередити. Здаеться, власнi прокляття перекинулися на лiтнього товариша, i в цьому е провина Антона! Досягнути мети чоловiковi завадив Прапор, який у регбiвському стрибку звалив пацiента на землю й заходився викручувати руки. Схудле вiд лiкарняноi дiети тiло стебельцем склалося пiд натиском удвiчi бiльшого противника. Дебелий санiтар пускав повз вуха його голосовi потуги, хоча Антон щосили горлопанив те саме пояснення: – Пусти! Там мiй друг!! Вiн у небезпецi! Стихiйний гвалт, що вирував перед входом до лiкарнi, привернув увагу всiх пацiентiв. З десяток осiб в однакових ситцевих одежинах з’юрмилися довкола чоловiкiв, що зчепилися один з одним. – Пусти! Тварюка! – вигукував Антон, на що дiстав лише сухе «замовкни». Спантеличений Мiхаель шукав вихiд iз ситуацii, яка загрожувала Антоновi не тiльки дисквалiфiкацiею з лiкарняного стацiонару, а i втратою фiзичного здоров’я. Якщо Антона мерщiй не витягнути з-пiд санiтара, той загамселить його до напiвсмертi. Дорогоцiннi секунди спливли. Нарештi очi Мiхаеля вп’ялися в скалки розбитого дзеркальця, й iдея з порятунком з’явилася сама собою. Не гаючи часу, вiн схопив уламок i направив вiддзеркалену пляму на плечi санiтара, що уже осiдлав свою жертву. Приманка спрацювала! Фiдель, який разом з бiльшiстю розважався видовищною бiйкою, клюнув на попередню забавку й кинувся санiтаровi на плечi. – Народ, налiтай, – спровокував натовп Мiхаель. Раптом зусiбiч на Прапора з Антоном посипалися хворi. Їхня купа швидко переросла в пiрамiду, а вже за мить нагадувала пересувний мурашник. Тiла незграбно стелились одне на одне. Знизу борсався санiтар, над ним лежав хтось iз пацiентiв, зверху настрибував хтось iще, i це вовтузiння тривало десь iз хвилину, поки Мiхаель не висмикнув iз тiеi купи Антона. Пацiенти остаточно розступилися, узрiвши Адама, що поспiшав на допомогу своему напарниковi. Тим часом у кабiнетi головного лiкаря, маринуючись у тютюновому диму, сидiв дивний гiсть, через якого на подвiр’i точилася жорстока бiйка. Його служка пiдпирав дверi спиною, волiючи не втручатися в дiалог свого патрона з головним лiкарем, чия рука, татуйована медичним символом, саме вiдчиняла кватирку. – Зараз напустимо свiжого повiтря, отче. Нiяк не можу позбутися цiеi звички. Лiкар розчахнув вiкно й повернувся за стiл, де на нього очiкував свiжий випуск мiсцевоi газети, люб’язно презентований священиком. – Яка, кажете, сторiнка? – гречно перепитав вiн свого гостя. – Третя, – нарештi подав голос представник церкви. Дiставши точнi координати тексту, психiатр занурився з головою в статтю. Доки його очi бiгли за словами, а мозок вникав у сенс написаного, отець Iларiй боровся з нервознiстю, яка зародилася в стiнах цього закладу задовго до сьогоднiшньоi розмови. Сiмейна трагедiя привела його сюди два роки тому як мученика, що потребував невiдкладноi допомоги, i, на диво, лiкар впорався з цим завданням. Та гiркий осад пiдiймався з дна зраненоi душi щоразу, як священику випадало навiдувати свого спасителя в робочiй обстановцi. Сором за спробу позбавити себе життя, яка в iерархii грiхiв посiдае один iз найвищих щаблiв, а носiям сану й поготiв загрожуе анафемою, душив щоразу, як вiн опинявся перед хранителем цiеi таемницi. Хвала Боговi, хорист Фома домовився про неофiцiйне лiкування з Павловичем, який за невеличку винагороду не тiльки витягнув священика з кризи, а й погодився тримати язика на припонi. Вiдтодi контрольнi зустрiчi, покликанi вiдстежували динамiку притлумленоi хвороби, панотець використовував як привiд подякувати за колишнiй труд ескулаповi. Ознайомившись iз запропонованим текстом i нарештi вiдклавши часопис, Павлович глянув на шановного гостя. – Ну, слава Богу, а то я вже подумав, що ваш передчасний вiзит пов’язаний iз погiршенням здоров’я. Священик квапливо вiдповiв: – Нi-нi, з цим усе гаразд, – i згодом додав: – Завдяки вам. Вiдчуваючи цiлковиту владу над психiкою колишнього пiдопiчного, Павлович узявся заспокоювати його й самого себе, оскiльки нарис бiльшою мiрою критикував професiйну дiяльнiсть лiкаря i його закладу. – Отче, не варто вiрити цим писакам. У гонитвi за сенсацiями газети пiдхоплюють будь-якi чутки. Запевняю вас, iз хворими ми поводимося пристойно. Але заради вашого спокою обiцяю особисто контролювати ставлення пiдлеглих до пацiентiв. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/serg-y-but/alyaska/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Пiсня «Весна» гурту «Воплi Вiдоплясова». (Тут i далi прим. ред., якщо не вказано iнше.) 2 Пiсня «Двое» гурту «Фантом-2».