Пригоди українців у Анталії

Пригоди украiнцiв у Анталii Антiн Щегельський Нова повiсть Антiна Щегельського – це захоплююча розповiдь про романтичнi пригоди колег по цеху – украiнських журналiстiв, яким пощастило цiлий тиждень поеднувати роботу iз приемним вiдпочинком у п’ятизiрковому туристичному раю. Вони сповна користаються усiма принадами ненав’язливого турецького сервiсу, пиячать, флiртують, скачуть у гречку i навiть нiжно закохуються. Антiн Щегельський Пригоди украiнцiв у Анталii Коли тебе тягне до жiнки, а ii – навзаем – значить, зустрiлися два психози, якi працюють на однiй частотi.     Кобель Серьога Депресiя чи хандра, а лiкуватись треба сексом У гонитвi за примарою заможностi й достатку Микола уже давно забув, коли востанне був у вiдпустцi. Вiн уперто намагався досягнути успiху там, де це не вдавалося його колегам. Тож вiдколи став головним редактором бiзнесовоi газети, взагалi не вiдпочивав. Робота не вiдпускала навiть на вихiднi. Але й працюючи у такому темпi, Микола не мiг наздогнати свою удачу. Тiльки iз року в рiк накопичувалася втома. І ось настав час, коли вона перейшла у хронiчну. Хоч за що б вiн брався, усе падало з рук. Микола зовсiм збайдужiв до життя. Вiн хотiв лише одного – виспатись. А тут ще, як на лихо, почалося весняне безсоння. І те безсоння катувало його навiть бiльше, нiж втома. Бо цiлiсiнький день на роботi злипалися очi. А уночi, варто було лягти у лiжко, навалювалися спогади про речi, якi кожен чоловiк волiе краще нiколи не згадувати. Й вiн до самiсiнького ранку крутився у постелi, благаючи Бога про сон. На душi було так гидко i тоскно, що хоч руки на себе накладай. Зрештою, про все це вiн розповiв лiкарю. – У вас справжнiсiнька депресiя, – констатував той. – То по Америках та Європах бувають депресii, – заперечив Микола. – А у нас звiдкiля такi панськi витребеньки? Може, у мене звичайна хандра? – Депресiя чи хандра – великоi рiзницi немае, – скрушно мовив лiкар. – Бо лiкуватися однаково треба. Я не буду вас труiти всiлякими там антидепресантами – пiгулок наковтатися ще встигнете. Спершу спробуйте змiнити обстановку. Поiдьте десь у село. Або ще краще вiзьмiть вiдпустку та й махнiть iз дружиною на море. Напровеснi, поки ще не почався сезон, путiвки недорогi. За невеликi грошi можна вiдпочити в Анталii чи Єгиптi набагато краще, нiж влiтку у Криму. – Даруйте, але чи обов’язково одружуватися задля тижня чи двох вiдпочинку на морi? – уперше спробував пожартувати Микола. – Пам’ятайте, що при вашому захворюваннi здоровий секс – найкращi лiки. Це i заспокiйливе, й тонiзуюче, i навiть снодiйне. А те, що не маете дружини, – не бiда. Вiзьмiть коханку. Або навiть просто попутницю на вiдпустку. Он в Інтернетi на сайтах знайомств безлiч подiбних пропозицiй. Вибирай, яка сподобаеться. І головне – жодних претензiй: з’iздили разом на вiдпочинок – i розбiглися. – Воно то так. Але хто погодиться дiлити лiжко зi мною? Хай навiть за насолоду понiжитися у квiтнi пiд пiвденним сонцем та поплавати у Середземному чи Червоному морi? – Ну, ви ще зовсiм не старий. Та й фармацевтична промисловiсть на мiсцi не стоiть. Зараз стiльки всiляких препаратiв для лiтнiх людей понавигадували! І в сiмдесят чоловiк може почуватися двадцятилiтнiм. – Та з цим у мене ще все гаразд. Я про iнше. Кому я такий потрiбний? – А ви анекдот пам’ятаете? Уранцi пiдтоптаний чолов’яга пiдходить у спальнi до трюмо. Уважно роздивляеться своi худенькi руки i ноги, висхлi старечi сiдницi, величезне черево, лису голову з рiденькими кущиками сивого волосся, що стирчить понад вухами. Потiм переводить погляд на юну красуню, яка мирно спить у його лiжку, i думае: «Це ж як треба любити грошi?!». Цей анекдот i про нас iз вами. Просто ми ще не зустрiли тих, хто полюбить нашi грошi. Екстремалка Лiда Микола поволi брiв пiшохiдною зоною, що простягнулася мiж проспектами Свободи i Радянськоi Украiни. Останнiй пiсля проголошення незалежностi, дотепники з Виноградаря перейменували у «Нi правди, нi свободи». Поринувши у невеселi роздуми, вiн мало не наштовхнувся на свою сусiдку iз горiшнього поверху, колишню коханку Лiду. Майже удвiчi молодша за нього. Висока, статна, сексуальна. Ще й до того легка на пiдйом. Правда, замiжня. Але те не заважае iй колекцiонувати чоловiкiв. Власне, й Миколу вона звабила задля задоволення якоiсь дивноi примхи. Сталося те на весiллi у сусiдiв. Пiнчуки саме женили сина. Микола i Лiдин Сашко, якому батьки недавно купили квартиру в iхньому будинку, були за водiiв у весiльному кортежi. А потiм гуляли разом iз усiма. Гостi пили за здоров’я молодих, за майбутне поповнення сiм’i, яке, судячи з чималенького живота нареченоi, обiцяе не забаритися… Помаленьку хмелiли. І лише Сашко дивився на всiх тверезими очима. На пропозицii бодай пригубити чарчину, вiн резонно вiдказував: – Я ж за кермом. – То вiджени машину в гараж та й повертайся нормальною людиною, – радили сусiди. Сашко стоiчно тримався до першого перекуру. А коли гостi почали виходити з-за столу, чмокнув у щiчку молоду дружину й, пообiцявши довго не баритися, подався вiдганяти свою «Тойоту». Щойно за чоловiком зачинилися дверi, Лiда взяла Миколу, який сидiв поруч, за руку: – Потанцюемо? – Аякже. У невеликому квадратному холi було тiсно, як на нерестилищi. Тож щоб не товктися по чужих ногах, Микола з партнеркою почали пробиратися у коридор. А коли опинились бiля входу у ванну, Лiда раптом штовхнула Миколу в середину i, зачинивши за собою дверi, без зайвих слiв припала до його вуст. Микола ще не встиг отямитися вiд несподiванки, як сусiдка вже розстiбнула на штанях блискавку й обхопила пальчиками його гордiсть. Лiда виявилася справжньою богинею екстремального сексу. Особливо той талант розкривався тодi, коли iснувала загроза, що iх iз партнером ось-ось можуть застукати на гарячому. В такi хвилини вiд передчуття небезпеки у неi усе стискалося всерединi. І тодi партнеровi доводилося напружувати останнi сили, аби не опинитися викинутим назовнi. Тож чоловiки буквально шаленiли вiд неi. Не був винятком i Микола. Бо за довгi роки небезгрiшного життя йому ще з жодною жiнкою не було так хороше. Найближчого понедiлка, щойно ii чоловiк пiшов на роботу, Лiда подзвонила у Миколинi дверi: – Привiт! – вона прямо з порога кинулась Миколi на шию. – У мене е годинка до роботи. Тож давай не будемо гаяти часу. Микола ухопив несподiвану гостю на руки. Вiднiс у спальню. І вони кохалися довго й несамовито. А потiм, нехтуючи усiма правилами дорожнього руху, Микола гнався на своему «Жигулi» наввипередки з часом, аби тiльки Лiда не запiзнилася на роботу. Назавтра усе повторилося знову. З тiею лише рiзницею, що тепер Микола залишав вхiднi дверi незамкненими. Тож Лiда, прокравшись нишком до його квартири i скинувши на ходу халатик, голiсiнька пiрнула до нього пiд ковдру. Тi ранки були для Миколи найсправжнiсiньким втiленням великого людського щастя. Шкода тiльки, що щастя те тривало дуже недовго. Настав ранок, коли Лiда не прийшла будити Миколу своею любов’ю. «Напевне, сьогоднi чоловiк удома», – подумав вiн. Але назавтра Лiда знову не прийшла. І пiслязавтра – також. Микола, який по самi вуха закохався у юну сусiдку, не знаходив собi мiсця. Вiн телефонував Лiдi на мобiльний, але та не вмикала слухавку. Намагався пiдстерегти у дворi, щоб поговорити, але Лiда, буркнувши коротеньке: «Драсьте!», – пробiгала повз нього не зупиняючись. Микола ретельно аналiзував свою поведiнку з Лiдою, перебирав кожне сказане слово i нiяк не мiг зрозумiти, чим образив свою юну коханку. Бо, звiдкiля йому було знати, що людина, народжена пiд знаком близнюкiв, не здатна тверезо керувати своiми вчинками. Вона рухаеться по життю за течiею й часто зовсiм без видимоi зовнi причини мiняе напрям руху. Потiм Микола знову потрапив на Лiдину орбiту. І знову почалися iхнi шаленi ранки. Але i цього разу вони обiрвалися так само несподiвано, як i колись. Не без Миколиних старань, тi спалахи шаленого кохання iз певною циклiчнiстю повторювалися знову i знову. І лише пiсля народження сина Лiда, здавалося, вгомонилась. Принаймнi iхнi сексуальнi пригоди припинилися, як здавалося Миколi, назавжди. І треба ж такому статися! То по кiлька мiсяцiв не бачились, а тут… – Привiт. Як справи? – Спiшу в дитсадок за малим. А ти як? Чому такий похмурий? – Депресiя доконала. Лiкар радить брати коханку i iхати на море. А я, як на грiх, уже бiльше року один. Слухай, у тебе нема подружки, яка б погодилася вiдпочити на дурняк? – Треба подумати. А ти вже вирiшив, куди iхати? – Кудись туди, де тепло: у Туреччину, Єгипет, а може, на Кiпр чи на Мальту… – А надовго? – На тиждень чи два, не бiльше. – То, може, мене вiзьмеш? – загорiлася iдеею Лiда. – А як же синок? – не повiрив почутому Микола, бо звик, що всi його знайомi жiнки живуть, перш за все, дiтьми i для дiтей. – А що йому станеться iз бабою й батьком? – здивувалась вона. – Скажу вдома, що посилають у вiдрядження на семiнар бухгалтерiв. Зате вiдтягнемось по повнiй, як тодi в Іллiчiвську. О Іллiчiвськ! Ти завжди в пам’ятi, немов казковий сон Ту подорож до моря вiн навряд чи коли забуде. Як, до речi, i все iнше, що було пов’язане з Лiдою. Пiсля чергового ii зникнення Микола уже став звикати до самотностi. І навiть почав залицятися до однiеi з колежанок, коли це знову Лiда забiгла на ранковий секс. Вона розповiла, що з понедiлка у вiдпустцi й тепер щоденно знаходитиме годинку-другу для нього. Микола працював тодi ще простим редактором вiддiлу. Вiд нього, як i вiд iнших журналiстiв, нiхто не вимагав обов’язкового сидiння у редакцii вiд дзвiнка до дзвiнка. Аби тiльки робота була зроблена вчасно. Тож найближчий мiсяць обiцяв бути для них iз Лiдою дуже приемним i насиченим. Але доля розпорядилась по-iншому. Лiду, яка працювала головбухом невеликоi комерцiйноi фiрми, викликали на роботу i в понедiлок, i у вiвторок, i в середу, i в четвер… Тодi Микола запропонував утекти разом iз ним на море. Лiда не заперечувала. Тiльки сказала, що мусить вигадати для чоловiка якусь схожу на правду iсторiю. Того ж дня Микола написав заяву на вiдпустку й зателефонував на Одеське телебачення своему однокурсниковi Сергiевi, щоб той пiдшукав недорогий будиночок на якiйсь iз баз вiдпочинку. Стояла середина серпня – золота пора для негаласливого вiдпочинку. Тi, кому належало вiддавати дiтей до школи, масово вiд’iжджали додому. Бiля моря залишалися лише бездiтнi, старики та молоденькi мами iз дошкiльнятами. За два-три днi курортне селище Грибiвка, що розкинулось на березi Іллiчiвськоi затоки, за пiвтора-два кiлометри вiд Санжейського маяка, поруч з яким кiлька гектарiв займае дача одеського мера, майже повнiстю спорожнiло. Тож у оточеннi нечисленних сопляжникiв, як Микола жартома називав сусiдiв по пляжу, вони з Лiдою почувалися справжнiсiнькими втiкачами вiд цивiлiзацii. Їхнiй будиночок виявився у найближчому до води ряду. Дверi виходили на нешироку терасу, звiдки пологi бетоннi сходи вели просто на пiщаний пляж. А метрiв за тридцять-сорок хлюпотiло тихе i тепле море. Вода у ньому була такою чистою, що, навiть зайшовши по пояс, можна було бачити, що дiеться на днi. У перший же вечiр, коли, справляючи новосiлля, добряче випили, Лiда захотiла купатися. На мiлководдi, що починалося метрiв за тридцять вiд берега, вона заявила: – Хочу тебе! Тут i зараз! Миколу, який постiйно вiдчував до своеi юноi коханки сексуальний потяг, не довелося просити двiчi. Вiн дуже повiльно й старанно виконав Лiдину забаганку. А потiм ще i ще раз на бiс… Тi морськi сексуальнi вправи на виду у численноi пляжноi публiки неймовiрно збуджували Лiду. Вiд усвiдомлення того, що на них дивляться десятки очей, усе стискалося у неi всерединi. І вiд того насолода була стократ сильнiшою. У першi днi вони по кiлька разiв повторювали тi екстремальнi вправи на виду у спантеличених глядачiв. Хоч як дивно, але пiд тими осудливими i спiвчутливими поглядами сопляжникiв Микола почувався молодим, сильним i невтомним коханцем. До кiнця першого тижня Лiдi набридли безперервнi Миколинi сексуальнi домагання i вона, зовсiм небезуспiшно, спробувала встановити обмеження у iхнiх стосунках. Тепер йому дозволявся доступ до тiла лише один раз уранцi i один раз увечерi, перед сном. А серед бiлого дня – лише тодi, коли Лiдi самiй закортить покохатися в морi. І все-таки тi два шаленi тижнi залишились у Миколинiй пам’ятi найщасливiшими за останнi кiлька рокiв. Тим бiльше, що пiсля повернення до Киева Лiда, як те не раз бувало, надовго зникла iз його життя. Із паном Шкурландом на шару не мандрують Загорiвшись iдеею вiдпочинку за кордоном, Лiда узяла iнiцiативу в своi руки. Годинами сидiла в Інтернетi. Й щоразу, вiдшукавши щось цiкаве на сайтах туристичних фiрм, телефонувала Миколi. Вiн також не ловив гав. Якось, завiтавши до мiського вiддiлення Нацiональноi спiлки журналiстiв, Микола довiдався, що формуеться група для чергового прес-туру на Анталiйське узбережжя Туреччини. – Галочко, а чи можна поiхати удвох? – поцiкавився у секретаря спiлки – жiночки рокiв п’ятдесяти, яка, незважаючи на далеко не юний вiк, усе ще зберiгала свою чарiвнiсть. – Це пропозицiя? – лукаво стрельнула очима трiшки прив’яла красуня. – Іншим разом, будь ласка, – знiчено вiдказав Микола. – А зараз мушу виконувати припис лiкаря – iхати на вiдпочинок iз юною коханкою. Вiн каже, що то найкращi лiки вiд депресii. – Так тому й бути, – мовила та, кого Микола назвав Галочкою. – Ви не часто iздите, тож можна i удвох. Готуйте сiмсот вiсiмдесят доларiв, i через тиждень – у путь. – А хiба за прес-тури вже й грошi почали брати? – здивувався Микола. – Я он де тiльки не побував: i у Парижi, й у Брюсселi, i в Торонто, й у Мадридi, навiть у Бангкоку i Пхеньянi. І скрiзь усi витрати брали на себе органiзатори поiздок. Та ще й у конвертах добовi, чи то пак на кишеньковi витрати, грошi давали. – Цей прес-тур органiзовують одесити. А iз паном Шкурландом, як ви розумiете, на шару не мандрують. Плата з однiеi людини – триста дев’яносто доларiв. А ще готуйте грошi на вiзи i квитки до Одеси. Бо вилiт на Анталiю звiдти. Грошi не такi вже й великi. Та й вiдпочинок iз колегами по перу, серед яких, не виключено, можуть трапитися знайомi i навiть друзi, набагато приемнiший, нiж у незнайомiй компанii, – подумав вiн. І потелефонував Лiдi, щоб припиняла пошуки та готувалася в путь. Ностальгiя за Стамбулом У дорогу вирушали з дотриманням сувороi конспiрацii. Адже Лiду проводжав на потяг люблячий чоловiк. Сашко навiть не здогадувався, що у одному купе з його благовiрною iхатиме iхнiй сусiда з третього поверху. Як i заведено у порядних сiм’ях, влаштувавши дружину в купе, чоловiк не квапився виходити з вагона. Вона давала йому настанови берегти сина i слухатись тещу. Вiн же напiвжартома наказував не скакати у гречку i взагалi зайве не гуляти й не пити. Поки люблячi голуб’ята прощалися, Миколi, аби випадково не потрапити на очi сусiдовi, довелося мало не до останньоi хвилини стовбичити на перонi, ховаючись вiддалiк за продуктовим кiоском. А коли подали електровоз i потяг iз легким гуркотом сiпнувся, наш герой-коханець, зробивши вигляд, що не встигае у свiй вагон, попросився у найближчоi провiдницi, аби та впустила його. Напевне, нiщо так не зближуе людей, як спiльна подорож залiзницею у одному купе. А тут ще (треба ж такому статися!) iхньою попутницею виявилася учасниця того самого прес-туру, Миколина знайома Зоя Кулiш. Це була висока, крупна, фiгуриста жiнка з приемним, хоч i не можна сказати, що красивим, вiдкритим обличчям. Правда, параметри 90-60-90 залишилися десь далеко в ii юностi. Однак спiввiдношення об’ему стегон, талii та бюсту i в 45 залишалося незмiнним. У столицi вона очолювала мiську газету однiеi iз 156 партiй. – Почувши, що я збираюся iхати у Анталiю, – розповiдала товаришка Зоя, – наш видавець, голова мiськоi парторганiзацii Микола Дурилов, як затявся: – Нiкуди ви не поiдете у такий складний час! – репетував вiн. – Я не дозволю через якiсь там жiночi примхи зiрвати дочаснi вибори столичного мера! – Тодi, – кажу йому, – вам доведеться шукати нового головного редактора. Я ж вас ще два мiсяцi тому попереджала, що у квiтнi поiду у вiдпустку. І не моя вина, що комусь замандюрилось саме зараз обирати мiську владу! – Та ви увiйдiть у становище, – благав вiн. – Проведемо вибори, а потiм можете хоч цiлi два мiсяцi вiдпочивати. – Так, нiби я не пам’ятаю, що ви зробили з нами пiсля торiшнiх парламентських виборiв! – кажу йому. – Тодi ви на пiвроку прикрили газету, не виплативши людям нi вiдпускних, анi жодноi компенсацii. І тепер вчините не краще. А зараз моя особиста доля вирiшуеться. І ця поiздка для мене навiть важливiша, нiж для вас посада президента. – Я трималася, як свого часу на допитах Зоя Космодем’янська, – продовжувала вона. – І, вiрите? Подiяло. Дурилов змiнив тон. Почав благати вiдмовитись вiд поiздки. А потiм, нiкуди дiватись, здався остаточно. Вiн же не зовсiм дурний. Розумiе, що напередоднi виборiв квалiфiкованi журналiсти, та ще й iз досвiдом редакторськоi та партiйноi роботи, на дорозi не валяються. – Навiть не вiриться, що менше нiж за добу я зустрiну Сашу, – мрiйливо говорила вона Лiдi пiсля невеликоi паузи. – Я тебе iз ним обов’язково познайомлю. Це такий мужчина, якi зустрiчаються один раз за все життя. І то не кожнiй жiнцi. Зоя жила передчуттям зустрiчi з органiзатором прес-туру Олександром Шкурландом, iз яким минулоi осенi подорожувала кораблем у Стамбул. Про ту подорож вона зберегла найприемнiшi спогади. Тож коли пiд час вечерi спиртне розв’язало язики, стала захоплено розповiдати про непростi й ризикованi мандри. – Пам’ятаете, що дiялося на Чорному й Азовському морях у серединi листопада? – запитально-ствердно говорила Зоя. – Випуски новин на радiо й телебаченнi нагадували тодi оперативнi повiдомлення iз фронтiв: у Чорному та Азовському морях небаченоi сили шторм… У Керченськiй протоцi тоне танкер… Зазнали катастрофи й сiли на мiлину два росiйськi судна… Затонули два кораблi з вантажем металу, грецькi й турецькi суховантажi, двi баржi та морський плавучий кран… Кораблi не витримують вiтру, що досягае тридцяти метрiв на секунду, i хвиль заввишки 4–5 метрiв… Розламався танкер з мазутом… Азовському морю загрожуе екологiчна катастрофа… – Останне повiдомлення надiйшло у нiч з одинадцятого на дванадцяте листопада, – з героiчним пафосом у голосi, так, нiби заново переживала ту романтичну пригоду, розповiдала Зоя. – Саме тодi, коли ми добиралися поiздом до Одеси. А наступного дня по обiдi на теплоходi «Пальмiра» наша група вирушала в круiз за маршрутом Одеса-Стамбул-Одеса. Звичайно, ми ризикували. Але хто б не ризикнув, коли випадае така нагода? Та ще й уперше в життi. Бiльш розважливi, правда, залишилися вдома. А iхне мiсце зайняли 36 таких вiдчайдухiв, як я. – У призначений час, – вела вона далi, – автобус висадив нас на морвокзалi, бiля пам’ятника маленькому Боделанчику. Так лагiдно називають цю бронзову скульптуру пухленького немовляти справжнi одесити. По провiнцiйному неспiшно вiдбувалися процедури реестрацii, митного контролю та розселення по каютах. Вже давно пробила година вiдправлення, давно прийняли трап i подали буксир, а «Пальмiра» усе ще не спiшила виходити в море. Так, нiби не хотiла прощатися iз затишним рiдним причалом. Лише на зворотному шляху пiд час прес-конференцii, яку влаштував капiтан «Пальмiри», ми довiдалися, що причиною тiеi затримки був шторм, який розгулявся на шляху нашого корабля. Капiтан навмисне затримав вихiд у море, перечiкуючи, поки вгамуеться стихiя. А потiм майже всю дорогу до Стамбула ми йшли на хвостi у шторму. – А сильно хитало? – допитувалася Лiда, яка з дитинства любила слухати всiлякi цiкавi оповiдки. Особливо, коли своiми спогадами дiлилися учасники тих подiй. – Як на новачкiв, то навiть добряче, – по-геройськи надимала словеснi щоки Зоя. – У танцювальному салонi, де ми нудьгували увечерi, пари навiть заточувалися пiд час танцiв. І ось саме тодi, коли я вже подумувала, чи не податися спати, з’явився ВІН, керiвник прес-туру Олександр Шкурланд. Уявляеш, високий пiд два метри мужчина з тiлом тренованого атлета. Пiдтягнутий, без жодного натяку на пузо. Микола, якому були не дуже цiкавими розмови про будь-якого iншого чоловiка, крiм нього самого, вийшов у тамбур провiтритися. Тим часом у купе, осiдлавши Пегаса, Зоя продовжувала: – Вiн пiдiйшов до нашого з Валентиною (це моя сусiдка по каютi. – Я тебе з нею обов’язково познайомлю)… Так от Саша пiдiйшов до нашого столика й елегантним жестом, на який не здатнi сучаснi мужики, запросив на танець. Грали вальс. І ми кружляли в ньому, нiби на старовинному балу. Потiм були танго i ще якiсь сучаснi ритми. А коли вiд танцiв, випитого спиртного й особливо вiд його присутностi почала iти обертом голова, Саша шепнув менi: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ant-n-schegelskiy/prigodi-ukra-nc-v-u-antal/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.