Дзвоники

Дзвоники Свiтлана Румянцева Олеся, молода тридцятирiчна жiнка, пiсля довготривалих поневiрянь у пошуках гарноi роботи нарештi влаштовуеться на гiдну посаду (як зазначалося у вакансii «у молодому та дружньому колективi») в престижнiй фiрмi. Однак незабаром головна героiня розумiе, що потрапила у пекло офiсних воен, де панують заздрiсть, ненависть, пiдлабузництво, суперечки та плiтки, а головуе над усiма владна та свавiльна начальниця. В Олесинiй свiдомостi постiйно лунають дзвоники, якi нiби намагаються попередити ii про небезпеку. Спочатку вона не звертала на них уваги, та коли навчилася розпiзнавати iх, усе навколо почало змiнюватись на краще. А справжнi дива увiйшли до життя маленького колективу пiд час новорiчних свят. Свiтлана Румянцева Дзвоники Олеся вийшла iз задушливого й занадто теплого метро. Позаду були пiвгодинна тиснява, постiйне штовхання у спину, гомiн людських голосiв, непривiтнi обличчя, словом, справжня м’ясорубка, що перемелюе людськi долi, як iй заманеться, випускаючи на свободу вже знесилену, озлоблену, безлику сiру масу. Проте сьогоднi Олеся нiчого цього не помiчала. Хутко проминувши склянi дверi пiдземки (яких, до речi, лякалася ще з дитинства, бо одного разу таки не змогла втримати iх своiми слабкими рученятами, й вони добряче ii стукнули), вона вийшла нарештi на свiже повiтря, звернула праворуч i, занурившись у метушню великого мiста, почала повiльно пiднiматися вгору. Їi шлях пролягав через мальовничий парк, в якому щовесни розквiтали рiзнобарвнi тюльпани дивовижноi краси. Ця мiсцина стала iй рiдною ще з тих далеких часiв, коли дбайливi батькiвськi руки штовхали поперед себе червону коляску, з якоi на зовнiшнiй свiт визирало голубооке вередливе немовля. Саме на цих торованих дорiжках парку Олеся зробила своi першi несмiливi кроки, i першi ii фотознiмки були зробленi у мiсцевому ателье, що ховалося у затiнку крислатих кленiв та дубiв, недалеко вiд ятки з морозивом i газованою водою. І перше побачення, i важкi зiтхання, i нiжнi слова, несмiливi зiзнання… І першi розчарування… І роки навчання в унiверситетi, п’ять рокiв вгору та вниз, туди-сюди. Усе, усе вiдбувалося тут. Та це було так давно… Олеся пiдiймалася звивистими алеями осiннього парку, де-не-де всiяними золотавим листям, у пiднесеному настроi, з високо пiднятою головою та привiтною усмiшкою на обличчi. Поодинокi перехожi, особливо чоловiки, з цiкавiстю озиралися на незнайомку, вродливу, мiнiатюрну, з каскадом блискучого темно-каштанового волосся середньоi довжини. Навiть безтурботнi студенти, що знехотя волочилися на своi заняття, не могли збагнути тiеi невимовноi радостi, яку помiчали в очах дорослоi жiнки. А вона впевнено крокувала до своеi мети, не звертаючи нi на кого уваги, майже летiла (такою легкою була ii хода), i якби iй не було трохи за тридцять, можливо, грайливо застрибала б на однiй нозi. Довгi поли розстебнутого чорного плаща бились об стрункi нiжки, взутi у темнi замшевi черевички. Класичний ансамбль iз бiлоi блузки та чорноi спiдницi не лише пiдкреслював доглянуту фiгуру, а й свiдчив про врiвноваженiсть характеру жiнки та серйозне ставлення до життя. У чому ж крилося джерело Олесиного натхнення? Усе було банально i просто – ii взяли на роботу! Ну, майже взяли. Позаду залишилося листування по Інтернету з потенцiйним роботодавцем, перемовини та заочне знайомство по телефону. Нарештi Олесi запропонували прийти на спiвбесiду до офiсу компанii, натомiсть приемний та водночас дiловий жiночiй голос запевнив, що це лише формальнiсть, оскiльки ii кандидатура вже затверджена керiвництвом. Перемога! Ось вона – довгоочiкувана, вистраждана, омрiяна перемога! Досить вже рокiв поневiрянь, пошукiв, блукань iнтернет-сторiнками та газетними шпальтами у пошуку вакансiй, безцiльних дiлових дзвiнкiв, порожнiх розмов, даремних обiцянок. Нова посада обiцяла «роботу у молодому та дружньому колективi, затишний офiс у дiловому центрi, наявнiсть власного робочого мiсця з вiдповiдним iнструментарiем (Олеся не мала сумнiвiв, що мався на увазi комп’ютер), а також чай, каву, тiстечка за бажанням». Мiсце розташування офiсу, заявлене в опублiкованiй вакансii, вiдповiдало дiйсностi: центр мiста, недалеко вiд метро та iнших транспортних лiнiй. Вiдшукати старий будинок приемного блакитного кольору з колонами та декiлькома мармуровими карiатидами, що пiдтримували широкi балкони, було нескладно. Сама будiвля, зведена ще у далекому ХІХ столiттi, пiсля недавньоi реконструкцii мала пречудовий зовнiшнiй вигляд. Жiнка пiднялася широкими парадними сходами, потягнула на себе товсту ручку-скобу, яку заледве охопила своею тендiтною рукою, та вiдчинила масивнi дерев’янi дверi, верхня частина яких була оздоблена скляними вiтражами. В обличчя одразу дмухнув потiк сироi повiтряноi маси, що принiс за собою запах свiжоi фарби та штукатурки. Далi довелося подолати ще кiльканадцять сходинок i один пролiт. Знову дверi, вже прочиненi. За ними – широкий розгалужений коридор з високою стелею метри на три заввишки й безлiччю кабiнетiв з охайними новiсiнькими табличками. Навколо панувала тиша. Трохи поблукавши заплутаним лабiринтом коридору, Олеся нарештi знайшла потрiбний напис. Постукала в дверi, увiйшла. Перед ii очима постала доволi простора кiмната, чимось схожа на велику бальну залу далекоi минувшини. Ряд зацiкавлених обличь враз повиринали зi своiх робочих мiсць. Олеся одразу зрозумiла, а вiрнiше, вiдчула суто жiночою iнтуiцiею, що ii появи ревно чекали. Адже таке воно, офiсне життя, яке обов’язково передбачае витiк будь-якоi корпоративноi iнформацii. І не мае значення, з якого саме джерела ця iнформацiя надходить – офiцiйного (наприклад, вiд безпосереднього керiвництва) чи напiвофiцiйного, ба навiть дилетантського (на кшталт «вахтер баба Маня казала»), вона однаково швидко перекручуеться, спотворюеться, трансформуючись врештi-решт у найнеймовiрнiшi чутки, здогади, припущення. Тому усi працiвники офiсу, до якого саме завiтала Олеся, були заздалегiдь проiнформованi про прибуття потенцiйноi колеги. – Доброго дня, – увiйшовши, привiталася жiнка спокiйним тоном, нашвидкуруч обводячи очима усiх присутнiх, намагаючись не обдiлити увагою жодного. – Доброго дня! Вiтаемо! – почулося з рiзних куточкiв кiмнати. Голоси здалися Олесi привiтними, що було добрим знаком. – Перепрошую, де менi можна побачити панi Ксенiю Кулик? – запитала вона. – Он туди пройдiть, – озвалась непоказна огрядна жiнка, вказуючи на напiвпрочиненi дверi на iншому боцi офiсу, а решта спiвробiтникiв теж замахали руками у тому ж напрямку. – Дякую, – чемно вiдповiла Олеся й рушила вперед, впевнено крокуючи нещодавно намащеним паркетом й бiгцем роззираючись навколо. Оздоблення примiщення складалося з декiлькох високих шаф, завалених всiлякими паперами та дiловою лiтературою у сiрих, непоказних палiтурках, а також з дерев’яних офiсних перегородок приемного синього кольору, що розмiщувалися як з лiвого, так i з правого боку. Усерединi кожноi з перегородок мiстився напiвкруглий стiл з шухлядами, поруч стояв зручний офiсний стiлець на п’яти колiщатах. Таким чином, спiвробiтники мали власне, цiлком автономне робоче мiсце, приховане вiд стороннiх поглядiв. Олеся, сама не вiдаючи чому, подумки охрестила це примiщення «залою». Нi «офiсом», нi «кiмнатою», а саме «залою». Та нагадала iй велику вiтальню в комуналцi, в якiй багато-багато рокiв тому вона мешкала разом iз батьками та бабусею. В Олесинiй швидкоплиннiй, вибiрковiй дитячiй пам’ятi чомусь яскравою плямою збереглися спогади саме про це помешкання – з масивними бiлими дверима, дерев’яною пiдлогою, вимощеною якимись прямокутними дощечками (слово «паркет» для неi тодi було несила й вимовити, не те, щоб збагнути, що воно таке), високою стелею, величезними вiкнами й притуленою до бiчноi стiни драбиною, по якiй бабуся вимушена була видиратися щоразу, коли вiшала фiранки. Перетнувши примiщення, Олеся постукала в ще однi дверi й потягнула за ручку. – Дозвольте? – Прошу, заходьте. – До неi долинув той самий голос, що й вчора по телефону. Олеся увiйшла до затишного, добре освiтленого, трохи видовженого кабiнету й навiть не встигла ще отямитись та розгледiтись, як на неi почала стрiмко насуватись висока ефектна постать. Жiнка була чимось схожа на колишню манекенницю: не стiльки вродлива вiд природи, скiльки добре (навiть дуже добре!) доглянута, спину вона тримала рiвно, рухалася плавно, грацiйно, впевнено, а високi пiдбори ii червоних чобiткiв, здавалося, були продовженням ii власних пружних нiжок. «Типова фотомодель», – майнула в Олесинiй головi зневажлива й водночас, не вiдомо чому, заздрiсна думка. Хоча нi, подiбне мiркування хоча й було несвiдомим та швидкоплинним, однак мало пiд собою певне пiдгрунтя. Цiлком очевидно, що навiть без «штучних пiдсилювачiв зросту» жiнка була на цiлу голову вища за Олесю, бiльш крупнiша i кремезнiша. Якщо й була вона колись моделлю, то, радше, давно закинула свое ремесло та трохи вiдгодувалася на втiху чоловiкам. Наразi ii форми набули здоровоi округлостi, з чiтко окресленою талiею, пишними стегнами та високим бюстом. Вона була одягнута у дiловий костюм – пiджак та спiдницю до колiн – приемного синього кольору, шию обрамляла шовкова хустинка, яка вдало гармонiювала з усiм ансамблем. Чемно привiталися, по-чоловiчому потиснули руки. Потенцiйна начальниця запропонувала Олесi сiсти на вiльний стiлець, сама ж, спритно обiйшовши широкий лакований стiл, вмостилася з iншого боку у комп’ютерне крiсло з високою спинкою. Поки вона робила цi манiпуляцii, Олеся завважила, що темне лискуче волосся жiнки було зiбрано у «мушлю». – Ну, давайте ще раз познайомимось, – запропонувала начальниця, беручи до рук декiлька роздрукованих аркушiв паперу. Зазирнувши на першу сторiнку, вона продекламувала: – Чайка Олеся Вiталiiвна. Дуже приемно. Зрозумiвши, що жiнка дивиться у резюме, яке Олеся оце нещодавно надсилала на електронну пошту компанii, вона кинула розгублений погляд на теку з паперами, яку й собi тримала в руках i ще не встигла вiддати. – А… Не турбуйтесь. Я вже роздрукувала. То пусте, – заспокоiла Олесю начальниця, спостерiгши ii здивування. – Ну а мене звати Ксенiя Кулик. Бачте, ви – Чайка, я – Кулик. Обидвi кружляемо у блакитному небi, вдихаемо свiже морське повiтря. Вiльнi, незалежнi птахи. Маемо порозумiтися i в роботi. Олеся вiдповiла на це чемною усмiшкою. – До речi, одна з моiх бабусь також була родом з Чайок. Може, в нас були спiльнi пращури. Хтозна, – розмiрковувала далi панi Ксенiя. – Навряд чи, адже я Чайка по чоловiку, – поспiшила запевнити Олеся. – А… Так… – розчаровано пробурмотiла начальниця, заразом гортаючи аркушi Олесиного резюме. – Так, тут же написано, що ви замiжня. І чого це я одразу не збагнула щодо прiзвища? Давно у шлюбi? – Декiлька мiсяцiв, – вiдповiла Олеся. – О! Вiтаю! То вже позаду медовий мiсяць… весiльна подорож… Ну ви прямо з корабля на бал. – Не те, щоб… А втiм, дякую, – сором’язливо вiдповiла Олеся, пригадуючи i свiй медовий мiсяць, що непомiтно проминув у маленькiй квартирi, вiкна якоi виглядали на стару трамвайну колiю, i весiльну мандрiвку, яка тривала не далi нiж тягнулися тi доiсторичнi сталевi рейки. – Однак ми трохи вiдволiклись, – нарештi отямилася вiд роздумiв панi Ксенiя. – Давайте про роботу. Менi сподобалися статтi, якi ви надiслали. Маю визнати, ви маете гарний стиль подання матерiалу, вмiете усе логiчно пояснити, словом, вiдчуваете тему. Менi це iмпонуе. Як ви знаете, наша компанiя працюе в будiвельнiй галузi. Ну, все, що вiдбуваеться у них на будмайданчиках, то справа вищого керiвництва, а завдання нашоi редакцii – освiчувати дiяльнiсть фiрми та будiвельного сектору в цiлому у друкованих виданнях (у нас iх декiлька) та на iнтернет-сторiнках. Я особисто керую виходом у медiапростiр журналу та сайту. У цiй будiвлi сидять ще й iншi нашi колеги. В них там своi завдання. Олеся слухала мовчки та кивала головою, потайки уважно розглядаючи свою спiврозмовницю. Із самого початку яскрава та доглянута зовнiшнiсть Ксенii Кулик хоча й вразила Олесю, як i багатьох iнших, проте аж нiяк не ввела ii в оману. Бiльш прискiпливе вивчення зрештою допомогло Олесi помiтити на обличчi Ксенii маленькi зморшки, майстерно прихованi пiд товстим шаром бежевоi пудри, трохи припухлi, змарнiлi вiки та нездорову блiдiсть шкiри. Це дало iй пiдстави припустити, що за вiком начальниця дещо старша нiж намагаеться виглядати. Принаймнi, старша за саму Олесю рокiв на п’ять-шiсть. – Про вашi безпосереднi обов’язки ми ще поговоримо бiльш детально, – продовжувала тим часом панi Кулик. – Для початку зазначу, що ви повиннi вiдвiдувати рiзнi заходи, прес-конференцii, виставки, презентацii, а також працювати в офiсi. Тобто, нiчого для вас нового – суто журналiстська робота. До речi, згiдно з резюме, ви маете гарну фахову пiдготовку фiлолога, вона прослiдковуеться i у ваших статтях, з якими я ознайомилась. Думаю, ви не будете проти за потреби давати пiдказки та поради нашим колегам… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/sv-tlana-rumyanceva/dzvoniki/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.