Перехресні стежки. Лірика (збірник)

Перехреснi стежки. Лiрика (збiрник) Іван Якович Франко Шедеври на всi часи Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. у селi Нагуевичi Дрогобицького повiту в родинi сiльського коваля. Його батько помер, коли Франковi було лише близько одинадцяти рокiв, а невдовзi хлопець втратив i матiр. Незважаючи на це, Іван Франко здобув освiту у сiльськiй школi, потiм у гiмназii, яку закiнчив 1875 року. Восени 1875 р. Франко вступае на фiлософський факультет Львiвського унiверситету. Юнак стае активним працiвником студентського «Академiчного гуртка» та його органу «Друг»: вмiщуе поезii, переклади, друкуе першу велику повiсть «Петрii i Довбущуки»… Іван Франко Перехреснi стежки Лiрика © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2009, 2011 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2009 Передмова Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. у селi Нагуевичi Дрогобицького повiту в родинi сiльського коваля. Його батько помер, коли Франковi було лише близько одинадцяти рокiв, а невдовзi хлопець втратив i матiр. Незважаючи на це, Іван Франко здобув освiту у сiльськiй школi, потiм у гiмназii, яку закiнчив 1875 року. Восени 1875 р. Франко вступае на фiлософський факультет Львiвського унiверситету. Юнак стае активним працiвником студентського «Академiчного гуртка» та його органу «Друг»: вмiщуе поезii, переклади, друкуе першу велику повiсть «Петрii i Довбущуки». Через доноси галицьких реакцiонерiв І. Франка та членiв редакцii журналу «Друг» заарештовують. Пiсля звiльнення з тюрми молодий письменник стае на шлях активноi боротьби з австрiйською монархiею. Разом iз М. Павликом І. Франко починае видавати журнал «Громадський друг», у якому друкуе своi вiршi «Товаришам iз тюрми», нарис «Патрiотичнi пориви», початок повiстi «Boa constrictor». Коли ж полiцiя конфiскувала журнал (пiсля виходу другого номера), назву журналу змiнюють на «Дзвiн». Тут Франко друкуе свiй знаменитий вiрш «Каменярi». Наприкiнцi 1878 р. І. Франко стае редактором органу друкарiв «Praca» i перетворюе його на орган усiх робiтникiв Львова. Вiн починае видавати «Дрiбну бiблiотеку», пише для вiденського «Слов’янського альманаха» низку новел, працюе над перекладами Г. Гайне, Гете, Байрона i т. д. У березнi 1880 р. І. Франко виiжджае в Коломийський повiт. У дорозi письменника вдруге заарештовують. Повернувшись через кiлька мiсяцiв до Львова, вiн пише соцiалiстичну програму «Чого хоче Галицька робiтницька громада». У журналi «Свiт» І. Франко друкуе кiлька своiх революцiйних поезiй, що потiм увiйшли до збiрки «З вершин i низин». Пiсля припинення виходу журналу «Свiт» І. Франко змушений заробляти на шматок хлiба у «Дiлi» та в «Зорi». У цей перiод І. Франко публiкуе iсторичну повiсть «Захар Беркут». 1886 р. в Киевi І. Франко обвiнчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською. 1887 р. Франко працюе у прогресивнiй на той час польськiй газетi «Кур’ер Львовський». Цього ж року виходить збiрка «З вершин i низин». 1890 р. разом iз М. Павликом І. Франко видае двотижневик «Народ», що стае органом заснованоi цього року «Украiнськоi радикальноi партii». Того ж року виходить збiрка оповiдань автора «В потi чола» з передмовою М. Драгоманова та автобiографiею письменника. І. Франко органiзував у Львовi «Наукову читальню», у якiй виступав i сам iз доповiдями з питань теорii наукового соцiалiзму, полiтекономii. У червнi 1893 р. йому присуджено науковий ступiнь доктора фiлософii за дисертацiю «„Варлаам i Йоасаф“ – старохристиянський духовний роман i його лiтературна iсторiя». На останне п’ятирiччя ХІХ ст. припадають три поетичнi збiрки І. Франка: «Зiв’яле листя» (1896), «Мiй Ізмарагд» (1898) та «Із днiв журби» (1900). У цей перiод І. Франко починае видавати журнал «Жите i слово» (журнал виходив з 1894 по 1897 р.). У ньому письменник вмiщуе своi прозовi, поетичнi та науково-публiцистичнi твори, а також переклади. Свiдченням високого авторитету письменника е святкування 25-рiчного ювiлею лiтературноi дiяльностi І. Франка, влаштоване з iнiцiативи прогресивноi молодi. На вiдзначення ювiлею було видано збiрник «Привiт д-ру Івану Франку в 25-лiтнiй ювiлей лiтературноi його дiяльностi складають украiнсько-руськi письменники» (Львiв, 1898), у якому взяли участь Леся Украiнка, І. Карпенко-Карий та iншi. На початку 1890-х рокiв виходять збiрка поезiй «Із днiв журби», повiсть «Перехреснi стежки» та iн. 1904 р. І. Франко викладае iсторiю украiнськоi лiтератури на «Наукових курсах» у Львовi. Мiж Франком та украiнськими нацiоналiстами, особливо Грушевським, установлюеться рiзке протистояння. 1906 р. виходить збiрка поезiй І. Франка «Semper tiro», 1907 р. – повiсть «Великий шум», 1910 р. – «Нарис iсторii украiнсько-руськоi лiтератури до 1890 pоку». Загалом І. Франко видав сiм збiрок поезiй, кiлька поем i величезну кiлькiсть перекладiв зi свiтовоi лiтератури. Чимало його поетичних творiв не друкувалися у збiрках, а лише у перiодичнiй пресi або ж залишилися в рукописах. 1915 р. здоров’я письменника рiзко погiршилось. Навеснi 1916 р. вiн переiхав до свого будинку у Львовi. Тут вiн склав заповiт, у якому всю свою рукописну спадщину i бiблiотеку просив передати Науковому товариству iменi Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 р. Іван Якович Франко помер. Похований на Личакiвському кладовищi у Львовi. Перехреснi стежки Перехреснi стежки І – А, пан меценас! Гратулюю, гратулюю! Може тiшитися наше мiсто, що дiстало такого блискучого оборонця. О, такоi оборони наш трибунал давно не чув! Се було на вулицi, перед будинком карного суду, в однiм iз бiльших провiнцiональних мiст. Власне, вибила перша, карна розправа скiнчилася, i з суду виходили купами свiдки – селяни, жиди, якiсь ремiсники, полiцiйнi стражники. Адвокат д-р Євгенiй Рафалович вийшов також, вирвавшися з-помiж своiх клiентiв, цiлоi купи селян, що були оскарженi за аграрний бунт i тепер, дякуючи його блискучiй i вмiлiй оборонi, не тiльки увiльненi трибуналом, але надто мали надiю в дорозi цивiльного процесу виграти те фатальне пасовисько, iз-за котрого знялась була буча. Вони з слiзьми в очах дякували д-ру Рафаловичу, та сей збув iх коротко, навчив, що мають робити далi, i вийшов iз темнуватого судового коридора, де, щоправда, було холоднiше, нiж у залi розправ, але проте стояла курява вiд давно не метеноi долiвки, було брудно i тiсно. Вiн пiшов на вулицю, глибоко вiдiтхнув розiгрiтим, але хоч трохи свiжiшим повiтрям i, не зупиняючися, йшов наперед, байдуже куди, щоб тiльки вийти з-посеред тоi купи людей, у котрiй – вiн знав i чув се – всi звертали на нього очi, всi шептали про нього. Се ж нинi був його перший адвокатський виступ у сьому мiстi, куди вiн отсе тiльки що перенiсся. Вiд нинiшньоi оборони мало залежати його дальше поводження на новiм грунтi, i вiн чув се, що нинiшнiй виступ удався йому дуже добре. Вiн був дуже задоволений, але, держачися старого правила «aequam servare mentem»[1 - Зберiгати рiвновагу духу (лат.).], мав вид не то байдужно-спокiйний, не то занятий чимсь i йшов не озираючись, не спiшачись i не звертаючи уваги нi на що посторонне. Оклик, що залунав iз другого краю вулицi, вивiв його з тоi рiвноваги. Вiн озирнувся i побачив, як пiвперек вулицi, кланяючись капелюхом i весело балакаючи, наближався до нього середнього росту пiдстаркуватий панок з коротко остриженим рiденьким волоссям, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Д-р Рафалович мав бистре око i добру пам’ять, але не мiг пригадати собi, щоб де-небудь i коли-небудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадався сього. – Що, не пiзнають мене пан меценас? – говорив вiн радiсно i дуже голосно, немов бажав, щоб i прохожi чули його слова. – А, не диво, не диво! Давнi часи, як ми бачились. Ще й як бачились! Ану, прошу придивитися менi добре, прошу пригадати собi, га-га-га!.. Вiн стояв на тротуарi всмiхнений, спотiлий, з капелюхом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обi руки, немов готов був на перший даний знак кинутися йому в обiйми. Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвiкер на нiс, придивлявся панковi, всмiхався, покашлював, а далi сказав: – Даруйте, пане, не можу пригадати. – Валерiан Стальський! – з трiумфом скрикнув панок i знов зробив рух руками, мовби хотiв кинутися в обiйми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв недвижно, з поважним лицем, на котрому видно було напруження i надаремне шукання в закамарках споминiв. – Стальський… Стальський, – повторяв вiн механiчно. – Даруйте, пане!.. Будьте ласкавi, допоможiть моiй пам’ятi! Їй-богу, стидно менi, але нiяк не можу… – Та нараз вiн ударив себе долонею в чоло. – Ах! Ото з мене забудько! Пан Стальський, мiй домашнiй iнструктор у третiй… нi, pardon, у другiй гiмназiальнiй клясi! – Так, так, так! – притакував Стальський i руками, i головою, i всiм тiлом. – Видно, пан меценас не забули. Аякже, аякже, домашнiй iнструктор… неправильнi латинськi verba[2 - Дiеслова (лат.).], пам’ятаете? – Га-га-га! Партиципiальнi конструкцii, ablativus absolutus[3 - Орудний незалежний (лат.).]! Ну, як же вам поводиться, пане Стальський? Меценас узяв подаванi йому вiддавна обi руки Стальського i, стиснувши iх у своiх пухких долонях, випустив. Стальський, урадуваний, балакучий, iшов обiк нього. – Дякую, дякую! От жию, аби жити. – Маете тут яку посаду? – Авжеж, авжеж! Я в судi. Пан меценас ще тут незнайомi… Я тут офiцiал при помiчнiм урядi, маю пiд собою регiстратуру. О, я служу вже п’ятнадцять лiт! – Але ж ви, здаеться, були в вiйську? – Так. Власне тодi, як я пана меценаса вчив, мене з шестоi кляси вiдiбрали до вiйська. Дурний чоловiк був. Було шануватися, зiстати офiцером… Ну, я там зразу троха шарпався… Знаете, у вiйську мусить бути субординацiя. Так я й став на фельфеблю. А вислуживши десять лiт, я пiшов i дiстав мiсце канцелiста при судi. За п’ять лiт чоловiк авансував, – ось вам i вся моя кар’ера. Вони йшли довгою простою вулицею, що вела на дворець залiзницi. Липневе сонце стояло майже над головами i пекло немилосердно, а довкола вулицi були самi мури i стiни, нiде анi садка, анi дерева. Духота. Меценас iзняв капелюх i, мов вахлярем, холодив ним спiтнiле лице, обтерши перед тим краплистий пiт iз чола хустиною. – Але ж то пражить! – промовив вiн. – Пан меценас, певно, на дворець iдуть? – запитав Стальський. – Нi. – А чого пан меценас iдуть сею вулицею? Маете тут дiло до кого? – Борони Боже! Я, властиво, хотiв iти на обiд. – На обiд? Тут пан меценас у когось обiдають? – Нi. Хочу пошукати якоiсь реставрацii. Вчора i позавчора, поки була розправа, я не мав часу шукати i обiдав у готелi. – Так, то пан меценас до готелю заiхали? – Так. «Пiд чорного орла». Знаете, я тут чужий. Маю кiлькох знайомих урядникiв i професорiв гiмназiальних, але всi вони на урльопах, на вакацiях, пороз’iздилися. То я заiхав до готелю i там сиджу, поки знайду собi помешкання. Але iда там не смакуе менi. – Ну, певно! Прошу, я пану меценасовi покажу дуже добру реставрацiю. Прошу от сюди! І Стальський зiгнув у бокову вуличку i йшов обiк Рафаловича, не перестаючи говорити. – Ах, так! То пан меценас у готелi! Ще не маете помешкання! Ну, в такiм разi, надiюсь, не вiдкинете моеi послуги. Позволите, щоб я допомiг вам винайти помешкання. Я ж тут усюди знайомий! – Але i овшiм, пане Стальський! Дуже вам буду вдячний. Тим бiльше, що у мене й писанини ще купа, нема коли бiгати по мiстi, шукаючи хати. – О, я вам се зроблю живо! Будете вдоволенi. А де ж ваша фамiлiя? Також у готелi? – Фамiлiя? У мене жадноi фамiлii нема. Я сам-самiсiнький. – Як то? Пан меценас нежонатi? – Нi, пане. – А, так! На кавалерськiй стопi! Ну, так, то що iнше! Так же менi й говорiть! Але ось ми вже й прийшли. Чи волите обiдати в спiльнiй столовiй, чи, може, окремо? – Та менi байдуже, – мовив адвокат. – От хiба якби ви були такi добрi обiдати зо мною, то можна б замовити окремий покоiк. – Я такий рад, що здибав пана меценаса… – Ну, як так, то добре, обiдаемо разом! Замовляйте покоiк! – мовив меценас, i оба ввiйшли до реставрацii. II Поки Стальський бiгав та балакав з кельнером, потiм iз старшим кельнером, далi з самим шефом реставрацii, д-р Рафалович стояв на вузенькiй верандi перед реставрацiею, вiддiленiй вiд вулицi залiзними штахетами i обставленiй великими олеандрами в дерев’яних шапликах. На верандi стояло кiлька дерев’яних столикiв, круглих i обтягнених цератою, так що здалека могли виглядати як мармуровi. Веранда виходила на пiвдень i пеклася на сонцi, то при столиках не було нiкого, та й iз нутра реставрацii не чути було такого шуму, який свiдчив би про велику купу гостей. Мiсто жило ще переважно патрiархальним життям; найбiльша часть людей iз тих, що могли позволити собi на порядний обiд, столувалися дома, в сiм’ях. До того ж се було лiто, пора вакацiй; заможнiшi, що бували тут звичайними гiстьми, повибиралися на село, на купелi або й так у гори, i в реставрацii було досить пусто. Та д-ру Рафаловичу байдуже було до сього. Походжаючи по верандi, поки там для нього готовили окремий покiй i поки Стальський третiй раз розповiдав, якого-то незвичайного гостя мае реставрацiя i як близько вiн з ним знайомий, меценас силкувався вiдсвiжити в своiй пам’ятi образ сього свойого колишнього вчителя. Правда, його незвичайна пам’ять допомогла йому по кiлькох хвилинах напруженого шукання вiднайти його назву, розпiзнати фiзiономiю Стальського, хоча вiд часу, як вони видалися, минуло звиш двадцять i п’ять лiт. Але Рафалович чув, що за тим першим образом у його тямцi тягнеться ще щось, якесь неясне, але болюче, неприемне чуття, i тiльки ненастанне балакання Стальського не дае тим споминам виплисти наверх i дiйти до повноi свiдомостi. Та тепер, коли Стальський вiддалився на хвилю, Рафалович напружив ще раз свою пам’ять – i давнi спомини звiльна почали виринати в душi. Ах, так! Стальський був поганим iнструктором. Рафалович, малий, слабовитий хлопчина, дуже боявся його, вусатого i зовсiм дорослого парубка. І мав причину боятися. Знаючи, що хлопчина сирота i мае тiльки опiкуна, сiльського священика, Стальський держав хлопчика остро, не стiльки вчив, скiльки бив, штуркав i всякими способами карав його. Облесний супротив його опiкуна, вiн був брутальний супроти нього, нiколи не заговорив щиро, а все або з гнiвом, або з кпинами. Рафалович ще й тепер аж стрепенувся, мов вiд наглого подуву холодного вiтру, коли пригадав собi той настрiй вiчного страху, суму i отупiння, в якiм находилася його дитяча душа цiлого пiвтора року, поки Стальський був його iнструктором. Йому живо стала в пам’ятi та дика безтямна радiсть, з якою вiн повiтав вiдомiсть про те, що його iнструктора вiдiбрали до вiйська i що вiн уже не буде пiд ним. І ще одно пригадалося д-ру Рафаловичу, одна дрiбниця, що не мала зв’язку з його шкiльною наукою, але характеризувала Стальського, найсильнiше вбилася в його дитячу пам’ять i довгi лiта мулила його, мучила i болiла, мов тернина, вбита в живе м’ясо. Факт був такий. Стальський жив на однiй кватирi з малим Рафаловичем. Опiкун привозив малому харчi з села i одного разу перед святами привiз добрий шмат ковбаси також для Стальського. Сей подiлив собi ту ковбасу на рiвнi порцii так, щоб вистачила йому на два тижнi, а боячися, щоби хто не вкрав йому сього добра, – на кватирi жило ще кiлька школярiв, – сховав ii десь у скриток, звiсний тiльки йому самому. Мудро вимiркував вiн той скриток: жаден школяр не мiг знайти його. Кiлька день усе було добре, та одного разу Стальський влетiв до комнати весь червоний, лютий i накинувся на першого-лiпшого школяра, що попав йому пiд руку: – Де моя ковбаса? – А хiба я сторож вiд твоеi ковбаси? – вiдповiв сей напiв зо страхом, а напiв зо смiхом. – Ти мусиш знати! А во, смiешся! – кричав Стальський, попадаючи щораз у бiльшу лютiсть. На щастя, школяр, до якого вiн причепився, був iз одноi класи з ним i, хоч молодший, та проте сильний i вiдважний. На меншого був би Стальський зараз кинувся з кулаками, на нього не смiв. – Смiюся, бо менi смiшно, – вiдповiв сей. – Чого смiшно? – Того, що ховаешся з тою смердячою ковбасою, мовби ми всi тут тiлько й чигали на неi, а проте таки наскочив на якогось злодiя. – Певно, кiт занюхав! – докинув, мов знехотя, iнший школяр, що сидiв при столi i робив задачу. Стальський став раптом, мов облитий водою. Справдi! Вiн i не подумав про се! Не що, тiльки кiт! Бо коли би людина, то була би взяла всю ковбасу; а то щось розiрвало бiбулу, якою вона була обвинена, i витягло тiльки один кусник. Вiн постановив собi допильнувати, зловити злодiя. Пiвдня ходив вiн у глибокiй задумi, вимiрковуючи, як би се зробити. Врештi видумав хитре сильце, наставив його в своiй криiвцi i пiзно вночi ляг спати. Десь коло пiвночi всiх у хатi збудив страшенний м’явкiт на стриху. Стальський зiскочив зi своеi постелi, немов i досi не спав i тiльки й ждав сього. – Ага, маю злодiя! Маю злодiя! – шептав вiн, затираючи руки. Засвiтив свiчку i встромив ii у лiхтарню, а потiм, узявши мiшок, подався на стрих. За хвилю вернув з закровавленими руками. Кiт, видно розумiючи, що йому грозить, хоч у сильцi, боронився завзято. Але Стальський мав його в мiшку, потрясав ним, бив до одвiркiв, копав ногами, а потiм, зав’язавши добре, замкнув до своеi скриньки i ляг спати. Те, що було потiм, чотири чи п’ять день, Рафалович згадуе, як якийсь страшний обридливий сон. Стальський мучив кота найрiзнiшими способами: бив його в мiшку наослiп, вiшав за шию, прищемивши хвiст розколеним з одного кiнця полiном, виривав пазури, випiкав очi, колов шилом, напихав у нiс товченого перцю i скла. М’явкiт, жалiбний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив своi катiвськi операцii в садiвницькiй будцi, що стояла серед широкого саду, далеко вiд людських хат. Рафалович ще раз здригнувся, пригадавши собi, як вiн усi тi ночi, чуючи далеко той м’явкiт, не мiг заснути i як одного вечора зо сльозами цiлував руки Стальського, просячи, щоби дарував життя котовi. Але його просьба була даремна. По п’ятьох днях кiт таки здох; здаеться, його доконав сильний мороз. Але малому Геневi ще довгий час щоночi причувалося жалiбне м’явкання i котячий писк, мов плач малоi дитини, вiн кидався крiзь сон, кричав i плакав, а рано вставав змучений, з болем голови i закислими очима. Все се згадав тепер д-р Рафалович, ходячи по верандi. Колишнiй страх перед сим чоловiком змiнився на обридження i глибоку антипатiю. «Чого се вiн признаеться до мене? – думав Рафалович. – Чого тiшиться i заскакуе, мовби ми були Бог зна якими приятелями?» На сi питання вiн не знаходив вiдповiдi. Вiн не був забобонний i не вiрив у стрiчi, але його думка зi староi традицiйноi привички зложила ще одно питання: «Що воно значить, що на вступi в нове життя менi перебiгае дорогу отся скотина в людськiй подобi?..» ІІІ – Перепрошаю пана меценаса, що трошка забарився, – скрикнув Стальський, вибiгаючи на веранду. – Але прошу, прошу! Пан меценас, певно, вже десь голоднi. Адже ж то швидко друга година буде! Ну, дякую, вiд снiдання до тепер бути натще!.. – О нi, я пiд час паузи ходив на перекуску, – спокiйно промовив Рафалович, iдучи обiк Стальського тiсними i брудними сходами на перший поверх. Тут було касино, тепер зовсiм порожне, зложене з трьох покоiв i зали для танцiв. У бiльярднiм стояв уже заставлений на двi особи столик, а при нiм кельнер з реестром страв i серветою пiд пахою. – Прошу, чим можу служити пану меценасовi? – промовив вiн, кланяючися Рафаловичу. Сей замовив обiд на двi особи. Перед обiдом випили по чарцi старки «на вiдновлення староi знайомостi», як мовив Стальський. Рафалович справдi був голоден, а вiдновленi перед хвилею спомини не дуже заохочували його до розмови з паном офiцiалом. Зате Стальський, i п’ючи, i iдячи, балакав, мов рад був, що знайшов когось охочого слухати його. – Го-го! Я то знав, що з пана Євгенiя Рафаловича будуть люди. Ще як се був малий Генцьо, то вже було видно, що то голова неабияка. Я то нiби строгий був, свою повагу показував, але я так любив малого Генця, як свою дитину! Прошу не гнiватися… я вже тодi був парубок пiд вусом. Що правда, то правда. Та й потiм я не перестав iнтересуватися… О, яка то була радiсть, коли я прочитав у «Народiвцi», що мiй елев, пан Євгенiй Рафалович, одержав на львiвськiм унiверситетi степень доктора прав. Прошу вiрити! Ну що, адже пан анi брат менi, анi сват… а вже таке дурне серце в чоловiка, тiшиться чужим щастям, сумуе чужим смутком так, як своiм власним. Євгенiю, не знати чому, в тiй хвилi причулося жалiбне м’явкотання катованого кота. Вiн поклав ложку i з виразом не то здивування, не то тривоги видивився на Стальського. – Що пан меценас побачили на менi? – запитав сей, перериваючи балакання i озираючись по собi. – Нiчого, – вiдповiв Євгенiй. – Прошу, пане, iджте! – Ах, я такий рад, що бачу пана меценаса, що буду мати те щастя бачити вас частiше – позволять пан меценас говорити собi «ви»? – Прошу, прошу! – Се краще! Якось бiльше вiд серця розмова йде. Не люблю того передавання через третю особу. Перепрошаю, правда, що пан меценас практикували в Тернополi? – Так, я був там три роки у адвоката Добрицького. – О, знаю, знаю! Я докладно слiдив за кождим кроком пана меценаса на публiчнiй, так сказати, аренi. Особливо вiдколи ви стали оборонцем у карних справах. Знаете, пане, скажу вам без комплiментiв… я чув тiлько одну, нинiшню вашу оборону, але читав справоздання з кiлькох процесiв, де ви боронили… Такого оборонця наша адвокатура давно не мала. – Прошу, пане Стальський, будьте ласкавi, обiдайте! Бачите, я iм за двох i не думаю бути ситим вашими ласкавими комплiментами. – О, що те, то нi! Борони Боже! Жаднi комплiменти, – живо заговорив Стальський, махаючи руками, узброеними одна в нiж, друга в вилку. – Се навiть не моя думка. Се загальна думка в тутешнiм судi. Сам пан президент – ви завважили, як пильно вiн прислухувався вашiй оборонi, як iшов за вашими слiдами в своiм резюме? – Отже, сам президент по розправi, виходячи з суду, сказав до прокуратора: «З таким оборонцем – то приемно провадити позправу». А прокуратор йому на се: «О так, се одна з найяснiших голов у галицькiй адвокатурi. Шкода, що не пiшов на судiю, мiг би був зробити кар’еру». О так, пан меценас приносять iз собою до нас найлiпшу славу. Щоби звернути розмову на iншу тему, Рафалович попросив Стальського оповiсти йому дещо про вiдносини в тутешнiм судi, що, може, могло би бути йому придале в дальшiй дiяльностi. Стальський i овшiм! І з уст, що тiльки що так i бризкали симпатiею та комплiментами, полилися потоки неймовiрного бруду, сплiток i поганi. Президент був колись здiбний суддя, але тепер стуманiв, дома ним командуе кухарка, проста погана баба, а в судi – його канцелiст, хитрий жид i страшенний хабарник. У судi правило, що з жидом нiхто не виграе справи. Дехто не хоче вiрити, щоби президент брав половину хабарiв, якi одержуе його канцелiст, але вiн, Стальський, певний того, бо хоча президент удовець i бездiтний, але мае цiлу купу своякiв по братовi, неробiв та марнотратникiв, що ссуть його, мов п’явки. А совiтник Н. i зроду був вiсiмнадцятий туман. Се той сам, що, ще бувши ад’юнктом у Печенiжинi, засудив сам якогось хлопа на смерть i зараз же написав до Голомуца по ката; аж коли кат зателеграфував до надпрокуратора у Львовi, чи мае iхати до Печенiжина, довiдалися вищi властi про сей незвичайний засуд i взяли його вiдтам. Про око його зробили хорим на умi, якийсь час продержали у Кульпарковi, а потiм вернули знов на посаду. Кажуть, що у нього сильнi плечi, протекцiя. Іншого були би спенсiонували, йому позволяють дослугувати до повноi пенсii, але самостiйно вiн нiяких справ не веде, тiльки все сидить у трибуналi, заробляе на пенсiю, як кажуть, не головою, – а гм, гм… Зате совiтник М. – картяр. До канцелярii прийде на годину. Справи за нього провадить практикант, вiн тiльки перегляне, попiдписуе, що треба, та й далi до кав’ярнi. Там уже жде на нього партiя, в кождiй порi дня iнша. Жiнку мае язю – не дай Господи! Проста, ординарна мазурка, ростом гренадир, об’емом – бодня, язик – десять перекупок. То вона вже знае, де його шукати. Пан совiтник скоро перечуе, що вона пошукуе за ним, зараз дае драпка, бо як магнiфiка зловить, то не питае, що то пан совiтник i що народ збiгаеться, а бере пана радцю за боже пошиття i тягне додому, а ще приговорюе по дорозi, та так приговорюе, що аж на третю вулицю чути. О, то страшна баба! Можу сказати, що в нашiм судi ii найгiрше бояться всi. Навiть пан президент трепещить перед нею. Знаете, раз була iсторiя… Скiнчили обiд, позакурювали цигара. Євгенiй велiв принести чорну каву. Стальський усе ще оповiдав мiськi сплiтки i судовi скандали: про третього совiтника, про ад’юнктiв, далi перейшов на полiтичну власть, перемив кiстки пану старостi, панi старостинi, панам комiсарам i лагодився перескочити до податкового iнспектора, коли Євгенiй, випивши каву, зирнув на годинник. – Ну, пане Стальський, – мовив вiн, устаючи, – дуже менi приемно в вашiм товариствi, але пора менi до мойого готелю. – Ай-ай! – мовив Стальський, зирнувши також на годинник. – Ото, я забалакався, а то вже далi третя. У мене в канцелярii також троха рестанцiй. Не буду заходити додому, а пiду просто. Євгенiй подзвонив, заплатив i вийшов. Йому хотiлося спекатися Стальського, котрого балакання псувало йому пообiднiй гумор, але Стальського не так легко було спекатися. – Пане меценас! – мовив вiн зворушеним голосом. – Позвольте менi вiддячитися вам за вашу добрiсть i за нинiшне угощення! – Але ж, пане, нема за що. Менi самому… все-таки краще удвох, нiж самому обiдати. Вони були на вулицi перед реставрацiею, вiдки iх провели кельнери з низькими уклонами. – Ви куди тепер? – спитав Євгенiй. – О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцелярii ще маю пару мiнут вiльного часу. – Але я не хотiв би забирати вам час. – Але ж прошу! Що менi з ним робити! Додому не хочеться йти, а канцелярiя не втече. – Значить, i ви кавалер, коли вас не тягне додому? – з усмiхом промовив Євгенiй. – О, не вгадали! – мовив Стальський. – Я жонатий, уже десять лiт. Але моя жiнка – ге-ге-ге – уцивiлiзована настiлько, що не скаже менi нiчого. – Нiчого не скаже? Коли ви не прийшли на обiд? – Так, пане, не скаже нiчого. – То, певно, ii тут нема, виiхала десь на село? – Нi, пане, сидить дома. – Ну, то, може, нiма, – вибачайте, що так скажу. – Нi, не нiма. – Ну, в такiм разi се якась iдеальна жiнка. Перший раз чую про жiнку, котра може нiчого не сказати мужевi, коли не прийде в пору на обiд. – Видите, пане меценас, се все залежить, як би то сказати, вiд цивiлiзацii… вiд тресури. Котрий мужчина не вмiе поводитися з жiнками, той лiпше зробить, коли не буде женитися. А вмiючи, можна все зробити. І знов Євгенiю, не знати чому i вiдки, причувся розпучливий м’явкiт катованого кота. Вiн здригнувся, попрощався зi Стальським i пiшов до свойого готелю. IV Другого дня була недiля. В судi не було нiякого дiла, тож д-р Рафалович спав трохи довше, спочиваючи по трудi. Була вже восьма. Звiшенi стори готелевого вiкна пропускали лагiдне червонясте свiтло. Євгенiй тiльки що прокинувся, простягнувся, позiхнув i смакував розкiш безжурного спокою. Попiд його вiкнами туркотiли вози, здалека чути було гомiн народу, гук дзвонiв, свист i гуркiт раннього залiзничного поiзда, що саме о тiй годинi виходив до Львова. Але все се не докучало молодому адвокатовi, здавна привичному до мiського шуму. Навпаки, вся ся музика многолюдного рухливого мiста, особливо в деякiм вiддаленнi, настроювала його на якусь добродушнiсть, розвивала в його душi чуття якоiсь повноти буття, якоiсь любоi домашностi, подiбне до чуття того чоловiка, що з лiсовоi самоти вернув додому на лоно многолюдноi та говiркоi сiм’i. Та нараз до дверей його покою застукано, i, заким iще вiн успiв вiдiзватися, дверi вiдчинилися, i в них показалася руда голова Стальського. – Добрий день! – промовив вiн весело. – О, пан меценас iще спочивають. Перепрошаю, перепрошаю… я думав… – Але прошу! Я не сплю. Власне, хотiв уставати. – Ну, то я зажду… Пiду пройтися, поки пан меценас… – Але ж нi! Ввiйдiть! Я не панночка, мене не заженуете. Стальський увiйшов i запер дверi за собою. – Прошу, сiдайте! Я зараз устаю. Так чоловiк намучився в остатнiх днях… – Але ж то зовсiм розумно, що спочиваете. Треба шанувати сили, – мовив Стальський, поклавши на однiм крiслi капелюх i лiску i сiдаючи на друге. В лагiднiм полусвiтi було видно, що вiн сьогоднi був одягнений чистiше, краще, нiж учора, пiдголений i пiдстрижений; очевидно, вiн iшов сюди просто вiд фризiера, бо вiд нього пахло ще колонською водою i вуси були свiжонафiксованi. – Я гадав, – говорив вiн, поки Євгенiй мився, брав чисту сорочку i одягався, я думав, що пан меценас мають сьогоднi троха бiльше часу та пiдемо разом оглянути помешкання. – Яке помешкання? – Як то, пан меценас уже забули, що вчора говорили менi, чи не мiг би я знайти… – Ага-га! Ну, так що ж? – Я вже знайшов. Гарне помешкання, поверховий дiм, фронт на вулицю, довкола сад, а затильнi вiкна виходять на мiський парк. Чудесне положення при головнiй вулицi, недалеко ринку i недалеко руськоi церкви. Немов сотворене на канцелярiю для популярного адвоката. – О пане Стальський, дуже вам вдячний! – І надiюсь, що будете мати за що дякувати. Я знайомий з властителем. Як на ваше щастя, вiд першого опорожнюються внизу два покоi з передпокоем – то би була гарна канцелярiя, i на поверсi також два покоi з кухнею – то би було помешкання для пана меценаса. Здаеться, вам обширнiшого помешкання не треба? – О нi, не треба! Дуже мене зацiкавив наш опис. Надiюсь, що менi сподобаеться те помешкання. А яка ж цiна? – Жид дорожиться троха. Прийдеться ще поторгуватися. Хоче за обi партii по 25 ринських мiсячно. – Значить, разом 50 мiсячно або 600 рiчно? І кажете, що в добрiм мiсцi? – Можуть пан меценас бути певнi! Я би на лихе навiть не дивився. – І се, по вашiй думцi, дорого? – Ну, як на Львiв, то не було б дорого, але як на наше мiсто, то троха солоно. Треба буде поторгуватися. Думаю, що коли пану меценасовi сподобаеться хата i схочуть наймити на рiк, то вiн дасть за 500 ринських. – Ну, се було б дуже гарно! – Чи вже пан меценас готовi? Можемо зараз пiти оглянути. Меценас був готов до виходу. Але, вийшовши, вiн пригадав собi, що ще не снiдав. Зараз коло готелю була цукорня, де вiн звичайно пив каву, то й тепер вiн звернувся туди. – Я ще не снiдав, – мовив вiн до Стальського. – Прошу, зайдiть зо мною на снiдання! – Дякую, я вже по снiданню. – Ну, то вип’ете келiшок коньяку. Прошу, не робiть церемонii. Сидячи при круглiм мармуровiм столику i попиваючи гарячу каву, д-р Рафалович придивлявся Стальському, що не переставав балакати i оповiдав йому притишеним голосом рiзнi мiськi новинки. На лицi Стальського видно ще було бiлi плямки з пудру, яким обсипав його фризiер; зрештою на ньому малювалося щире вдоволення. Не знати, чи з того вдоволення, чи, може, пiсля випитих двох келiшкiв коньяку, кiнець його носа трохи зачервонiвся i в очах грали огники. Меценас дивився на нього тепер далеко ласкавiшими очима, нiж учора, може, пiд впливом доброi новини, яку принiс йому Стальський, а може, й для того, що сей оповiдав сьогоднi веселiшi речi, нiж учора. Сьогоднi в мiстi мали вiдбутися збори робiтникiв, що хочуть домагатися загального голосування, але пан староста заборонив, га-га… «Доки я тут старостою, – сказав комiтетовим, – доти нiякого вiча анi збору в моiм повiтi не буде». Вчора до старости привезли величезного сома, зловленого в сусiднiй рiцi, i староста дав за нього рибакам два ринськi. Жид, у котрого меценас мае винаймити помешкання, се перший мiський багач i лихвар; вiн будуе тепер три новi доми; от би пан меценас добре зробив, якби вiдкупив вiд нього ту каменицю, в котрiй тепер мае оселитися!.. Зi слiв Стальського вiяла сьогоднi щирiсть; не чути було тоi злобноi ноти, яка так немило доторкала Євгенiя вчора. Кинувши оком на ранiшнi газети, меценас заплатив, i вони оба вийшли з кав’ярнi. Ринок i вулиця, що вела до церкви, були повнi святочно поприбираних мiщан i передмiщан. Дзвони гули i грали в повiтрi. Сонце сипало золотим, ще не дуже палким промiнням iз безхмарного неба. Вiд рiки, що широким луком обгинала мiсто з двох бокiв, тягло вогким холодом. Було чудово гарно, весело, привiтно довкола, i меценас iшов звiльна, роздивляючися приязно на всi боки, немов знайомлячися з цiлим окруженням. Се перший раз сьогоднi вiн чув себе в сьому мiстi, як дома. Нараз щось немов шпигнуло його; вiн стрепенувся, мовби несподiвано дiткнувся проводу електричноi батареi. Озирнувся направо, не зупиняючись на ходу. Напротив нього йшла висока, струнка жiноча постать у скромнiй чорнiй сукнi, в чорнiм капелюшику з простеньким бiлим пером, з лицем, заслоненим чорним, досить густим вельоном. Здалека вiн не мiг розпiзнати ii лиця; те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражiння, вражiння ii постави, росту, рухiв, ходу – рiвного, повiльного i плавного. В тiм усiм було щось таке, що вiдразу порушило в його душi якiсь давнi спомини i прошибло його наскрiзь. Вона йшла напроти нього, i його очi силкувалися пiзнати ii лице пiд вельоном. Але, не доходячи яких десять крокiв, вона звернула направо, вмiшалася в густу купу мiщан, що сунули до костелу, i щезла. Євгенiй був би радо пiшов за нею, але не мiг сього зробити, маючи обiк себе Стальського i направившися з ним разом оглядати помешкання. Стальський, занятий оповiданням якоiсь новини, а потiм хвилевою шептаною розмовою з якимось стрiчним мiщанином, не бачив чорноi дами. У Євгенiя сильно забилося серце, в головi затуманилося, i вiн зупинився та оглянувся за Стальським. «Що се таке? – думалось йому. – Вона чи не вона? Ледво, щоб вона! Вiдки б вона взялася тут? Але постава ii, хiд ii, той хiд, котрий я, здаеться, пiзнав би мiж тисячами! Та нi, не може бути, се не вона! Тихо ти там! Тихо!» І вiн долонею натиснув на груди в тiм мiсцi, де сильно билося його серце. Стальський, переговоривши з мiщанином, надбiг. Бачачи, що Євгенiй держиться за груди, вiн зирнув на нього уважно. – Ов, а се що? Пану меценасовi щось недобре? – Менi? Борони Боже! Або що? – Що пан меценас держаться за груди. І зблiдли пан меценас! – Се нiчого! – мовив Євгенiй, пускаючись iти далi. – Се у мене часом бувае… такi маленькi атаки. Давнiше то було гiрше, але тепер, Богу дякувати, вже рiдко. – Але то може бути небезпечне. Може, яка серцева хиба? – Щось там таке, але, властиво, нема про що й говорити. – Але все-таки треба би зарадитися лiкаря. – О, я вже лiчився. І, власне, лiкарi вспокоiли мене. Ходiмо, пане! Далеко ще до того помешкання? – Нi, вже близенько. У нас тут загалом нема великих вiддалень. Передмiстя, як ковбаси, попростягалися кожде на пiвмилi i ще дальше, а середмiстя все прикупi, мов на тарелi. Се мае своi вигоди, але мае й невигоди. Занадто акустичне мiсто. – Акустичне? – Так! У однiм кiнцi чихнеш, у другiм чути. Нi з чим найменшим не сховаешся перед цiкавими очима. А що цiкавi очi побачать, те цiкавi язики розмолотять, роздують, розбовтають удвое, вдесятеро. Се вже у нас так. Усi вiд того терплять, бо кождому можна пришпилити латку, але при тiм усi занiмаються тим же ремеслом. Усякий думае: «Пришпилюють менi латки, давай буду й я пришпилювати iншим!» І так живемо. Не один зразу лютиться, обурюеться, почувши дещо на себе, а потiм перестане, втягнеться, а головно: переконаеться, що кождий у такiй самiй квашi, як i вiн. Ну, та ось ми дiйшли. Прошу сюди, у хвiртку. Та дай Боже щасливо! V Д-р Рафалович швидко мав нагоду переконатися, що Стальський не пересолив, говорячи, що мiсто збудоване дуже акустично. Вiдповiдно до принятого звичаю, йому прийшлося зробити вiзити у всiх гонорацiорiв мiста. Вiн був у президента суду, потiм у старости, потiм у бурмiстра; далi пiшов до вiце-президента суду, до податкового iнспектора i до директора гiмназii; потiм прийшлось обiйти всiх судових совiтникiв по старшинi, бути у латинського i руського пароха, у комiсара вiд староства, у декого з лiкарiв i декого з гiмназiальних учителiв, а вкiнцi у колегiв-адвокатiв, у нотаря i у виднiших мiських купцiв та багачiв. І вiн мiг завважити, що, наскiльки жiноча часть товариства дуже зацiкавлена ним i приймае його надзвичайно чемно як кавалера i дуже добру партiю, остiльки «урядовi шпички» (так перекладав Стальський нiмецький термiн Spitzen der Beh?rden[4 - Найвище начальство (нiм.).]) виявляли супроти нього певну добродушну протекцiйнiсть, а деякi в чотири очi давали йому дружнi поради i науки. Староста мовив: – Тiшуся дуже, що наш повiт дiстав такого здiбного адвоката, але… Пан меценас не вiзьмуть менi то за зле, коли скажу по щиростi. Я старий чоловiк i хотiв би мати в повiтi спокiй in politicis[5 - У полiтичних справах (лат.).]. Жадних там вiч, зборiв, читалень, агiтацiй, товариств. Я чув, що пан меценас мають троха демагогiчнi амбiцii. Прошу не гнiватися, говорю, що думаю. Я просив би дуже i дуже, щоб менi не тее… Я мусив би виступити против того якнайострiше, а в такiм разi не сумнiваюся, що й канцелярiя пана меценаса мусила б потерпiти. А користi з того i так не буде нiякоi. А я, обiймаючи власть у повiтi, присяг собi, що, доки жию, то пiддержу авторитет властi без ущербу, i отсе, Богу дякувати, двадцять лiт стою, як той журавель на своiй сторожi. Прошу, пане меценас, до побачення, i нехай се буде мiж нами, але пам’ятайте, не робiть менi неприемностей! Пан президент суду мовив: – Дуже менi приемно… Щиро рад… Справдi, по вашiй першiй розправi я сказав до прокуратора: «Ну, з таким защитником то приемно провадити розправу, нiколи не дасть заснути». Їй-богу! Тiлько… даруйте, пане меценас… ви тут у мiстi чужi, не обзнайомленi з вiдносинами, а те, що ви наняли помешкання в домi Вагмана… Прошу дарувати! Не хочу, щоб ви пiдозрiвали мене в бажаннi образити вас, але по щиростi мовлю вам, се може дати причину до рiзних поголосок. Не перечу, помешкання для вас догiдне, але той Вагман – ви, може, сього не знаете, – то найтяжча п’явка в нашiм повiтi, лихвар, чоловiк, що не цураеться найбруднiшого гешефту. Особливо вiн любить закидати сiтi на урядникiв i адвокатiв. Уже три многонадiйнi ад’юнкти пропали через нього: один залiз у довги i повiсився, два другi посунулися до дефравдацiй i фальшовання документiв i були прогнанi з суду. Прошу вас, остерiгайтеся того чоловiка! Податковий iнспектор, старий кавалер, чоловiк жовчний i злий на язик, по перших привiтаннях i байдужих фразах вiдразу скочив на сю саму тему: – Ха-ха! Чув я, чув, що пан «презус» остерiгав вас перед Вагманом. Не хочу боронити Вагмана – зрештою, думаю, що пiзнаете його ближче, в усякiм разi варто, цiкавий чоловiк, хоч i лихвар. Але пан «презус» мае рацiю, що остерiгае перед ним, бо тi всi три многонадiйнi ад’юнкти – правда, вiн так називав iх? – то його кузини! Ну, ад’юнктом не був з них жаден, се вже евфемiзм пана «презуса». Тiлько один скiнчив з бiдою права i був на судовiй практицi, i той повiсився, але не через Вагмана, а бiльше з вини самого пана «презуса», що не хотiв поплатити його фальшованих векслiв; а два iншi – то простi голодранцi, писарчуки, нероби та злодюги, не вартi тоi гiлляки, на котрiй би слiд iх повiшати. Вони й тепер пiд протекторатом пана «презуса» грасують по повiтi й займаються покутнiм писарством. Надiюсь, що в своiй практицi швидко наткнетеся на тих пташкiв. Було би дуже добре, якби ви як-небудь повкручували iм голови, бо то небезпечнi iндивiдуа, правдивi опришки! Директор гiмназii, котрого дiм, як правдивий квiтник, красувався чотирма дорослими паннами, захвалював Рафаловичу приемностi сiмейного життя i запрошував його приходити щонедiлi вечором на чайок. Зате руський парох, у котрого також були три панни, остерiгав його перед директорським чайком. Директор – се генеральний шпiцель у мiстi, на всiх пише доноси до намiсництва, своiх учителiв переслiдуе, як своiх найтяжчих ворогiв, особливо жонатих i тих, що не хочуть бувати у нього. Його доньки, хоч русинки по батьковi, завзятi польськi шовiнiстки, зрештою дiвчата без освiти, кокетки i вже ославленi в мiстi численними романсовими пригодами. – Прошу вас, – говорив о. парох з обуренням, – се вже крайнiй скандал, як вони деморалiзують гiмназiальну молодiж. Жаден старший i пристойний гiмназiаст не уйде iх кокетерii, а торiк один здiбний хлопець i порядних батькiв син утопився, занедбавшися через одну з них у науках i не здавши матури. А латинський пробощ оказався ще лiпше поiнформованим. Вiн мовив: – Прошу не гнiватися, пане меценас, – ви давно знайомi з паном Стальським? Меценас витрiщив очi. – Прошу не дивуватися! Ви з ним часто сходитеся, вiн бувае у вас, хвалиться вашою знайомiстю. Не знаю, чи ви знаете докладно сього пана, а навiть навпаки, хочу припускати, що вiн пiдлизуеться вам, хоче втертися у вашу приязнь, щоб визискати вас для якоiсь своеi цiлi. Отже, вважаю потрiбним остерегти вас перед ним. Се небезпечний чоловiк. Се поперед усього глибоко неморальний чоловiк. Поминаю вже те, що не ходить до костелу, що вiд десятьох лiт не сповiдався, – се може болiти мене як тутешнього духовного пастиря, але може в ваших очах не мати доказовоi сили. Але прошу вас, пане меценас, те, як вiн поводиться зi своею жiнкою, то таке дике, таке нелюдське, що я не розумiю, як чесний чоловiк може подати йому руку. Д-р Рафалович ще дужче витрiщив очi. – Я розумiю, вам дивно, що я зачав говорити про такi рiчi, – поспiшив поправитися ксьондз-пробощ. – І справдi, на першiй вiзитi слiд би було говорити про щось приемнiше. Ну, але то вже така моя натура: що на думцi, те й на язицi. А доля тоi бiдноi Стальськоi дуже лежить менi на серцi. – Але ж, отче канонiку, – промовив д-р Рафалович, – я отсе тiлько перед кiлькома днями припадком довiдався, що Стальський жонатий, а як виглядае його жiнка i як вiн жие з нею – iй-богу, не маю найменшого поняття! – Вiрю, вiрю, – мовив ксьондз-пробощ, – i для того не хочу розмазувати сеi неприемноi теми. Може, ще коли буде нагода побалакати про се. А тепер – як собi знаете. Я остерiг вас, сповнив обов’язок свойого сумлiння, а ви вже мiркуйте собi, як знаете. От такi остереження в найрiзнiших точках збирав Євгенiй на кождiй вiзитi, а обiйшовши всiх мiських гонорацiорiв, вiн мав таке чуття, немовби вiдбув мандрiвку по якiйсь cloaca maxima[6 - Каналiзацiя (лат.).]. «Така невеличка купка тих матадорiв, – думав вiн собi, – а стiлько у них на душi i на сумлiннi поганi, стiлько злостi i взаемних ураз! І вони живуть якось у тiй затроенiй атмосферi i не дурiють, не топляться! Та що найiнтереснiше, що кождий бризкае жовчю на свого ближнього з великоi любовi, обкидае його болотом iз найчистiшоi прихильностi, пiдрiзуе його добру славу зi щироi гуманностi i наповнюе твоi ушi поганню з найчемнiшими перепросинами. І се все при першiй вiзитi! Що ж то буде далi, коли обживемося i десь-колись наступимо один одному на нагнiтки?» Йому робилося страшно при думцi, що й його, може, жде та сама доля: бовтнутися з головою в отсе каламутне озеро i потонути в ньому з душею i тiлом. Та у нього були своi плани роботи, що давали йому вiдваги. Вiн постановив собi якнайменше стикатися з сим товариством i витворити довкола себе iнший свiт, iнше товариство, хоч би се мали бути простi передмiщани та селяни. Вiн мав намiр розпочати просвiтню роботу, а далi й полiтичну органiзацiю в повiтi, стягати сюди помалу добiрнi iнтелiгентнi сили, витворити хоч невеличкий, та енергiчний центр нацiонального життя, – i се додавало йому духу серед важкоi канцелярiйноi працi i серед того струпiшiлого та заплiснiлого товариства. VI Тiльки одна вiзита була не подiбна до iнших – вiзита у бурмiстра. Бурмiстр був лiкар, жид, але гарячий польський патрiот, один iз виднiших дiячiв так званого асимiляцiйного напряму. Вiн був одним iз немногих галицьких жидiв, що брали участь у польськiм повстаннi 1863 року, i то не з метою – зробити гешефт на повстаннi. Се здобуло йому велику повагу серед полякiв. Як звiсно, в 60-их i 70-их роках настала в Галичинi така пора, коли факт участi в повстаннi був для чоловiка найбiльшою рекомендацiею для всяких автономiчних урядiв, для дохiдних посад i гонорiв; бувшi повстанцi скрiзь поробилися послами, директорами банкiв i кас «народових», маршалками, а бодай секретарями рад повiтових, бурмiстрами i головами найрiзнiших патрiотичних органiзацiй. Для них були отворенi всi доми, доступнi всi iнстанцii, щедрi всi фiнансовi iнституцii, ласкавi всi уряди, iх слово було святе, iх дiяльнiсть безконтрольна, iх iм’я, мов сталевим щитом, окружене було з усiх бокiв словом «poczciwy»[7 - Чесний (польськ.).]. Скiльки лиха i деморалiзацii внесли тi патрiоти в наше публiчне життя, се колись вияснить iсторiя; треба було довгих десяткiв лiт, щоб назрiли овочi iх дiяльностi, щоб виявилися очам довго туманеноi суспiльностi i довели до того, що авреол iх героiзму звiльна на наших очах починае гаснути. Пан Рессельберг також був кiлька лiт послом з титулу своеi «боротьби за вiтчизну», належав у соймi до бюджетовоi комiсii, i хоч не полишив по собi слiдiв у iсторii нашоi автономii, то проте, вернувши до домашнiх пенатiв, тiшився великою повагою. Хоч лiкар iз нього був не особливий, то проте вiн мав розум, оженившися багато, i, як один iз перших багачiв мiста, ввiйшов до мiськоi ради, а швидко потiм був вибраний бурмiстром. Звiльна, зручно вiн заiнавгурував у мiстi ту жидiвську господарку, що з часом зробилася типовою для бiльших галицьких мiст, ту господарку, що витворюе в мiстi клiки всемогучих жидiв – пропiнаторiв, лiверантiв i iнших п’явок, прикрашуе мiсто блиском зверхньоi культури, запроваджуе тротуари, газ, омнiбуси, закладае парки i прогульки, але в замiну за тi добродiйства немилосердно висисае мiську люднiсть, випорожнюе каси, вимiтае грошовi засоби, пустошить лiси i розпродуе комунальнi землi. Такi патрiоти, як Рессельберг, – то найлiпша покришка для господарки таких клiк, особливо тодi, коли вони особисто незаплямленi, а надто мають i вмiють пiддержувати добрi зносини з усiми впливовими християнами в мiстi i в околицi. Рессельберг справдi тiшився у всiх необмеженим довiр’ям; як урядники, так i дiдичi вважали його чоловiком незвичайно розумним, здiбним, заслуженим i безумовно чесним. Правда, вiн не жалував кошту, щоб пiддержати свою репутацiю, любив приймати i добре приймати у себе гонорацiорiв, не щадив iди, а його пивниця славилася найлiпшими винами. «Рессельберг хоч жид, але порядний чоловiк», – говорили про нього позаочi, а деякi додавали побожно: «О, дай нам Боже таких жидiв якнайбiльше!» Рафалович не мав великоi охоти робити вiзиту сьому жидовi-патрiотовi, але з усiх бокiв йому говорено, що випадае пiти, – i вiн пiшов. Рессельберг приняв його дуже радо, представив його своiм дочкам, паннам 20 i 25 лiт, убраним досить попросту, але зараженим великопанськими манерами, i швидко в салонi, обвiшанiм дзеркалами i обставленiм цвiтами, почалася досить оживлена розмова. Рафалович закинув якось при нагодi, що всi вулицi в мiстi поназиванi iменами польських королiв, гетьманiв та патрiотiв, котрi тут нiколи не бували i нiчим iз сею мiсцевiстю не зв’язанi, а анi однiсiнька назва, анi один напис не нагадуе, що се мiсто лежить на Русi i мае якусь руську минувшину. Рессельберг пiдняв голову, мов кiнь, котрого заторгано вудилами. – Пане меценас, я чую себе поляком i працюю для польськоi iдеi. Рафалович завважив, що вiн шануе всяке щире чуття, але, по його думцi, се чуття не повинно заслонювати очей пана бурмiстра на iснування i управнення також другоi народностi. – Я не знаю жадноi Русi! – твердо вiдповiв Рессельберг. – Не знаю i не хочу знати. Я чував, що е якiсь руськi патрiоти, але де тi повстання, якi вони робили за свою нацiональнiсть? Де та кров, яку вони пролили за свiй прапор? Де iх мученики? Де iх пророки? Де iх воеводи? – Ну, на нашi повстання, пане бурмiстр, не дуже лакомтеся, бо хто знае, чи вони смакували би вам i ще декому. А щодо наших мученикiв – мiй Боже! Рiзнi бувають мученики. Однi розкривають груди перед карабiнами, iншi весь вiк двигають ярмо недолi i тихо терплять за свiй iдеал. – Виджу, що ви адвокат, – мовив усмiхаючись Рессельберг, – але, мiй пане, мусите знати, що я в тiм пунктi твердiший, нiж вам здаеться. Знаете, я жид, вихований у жидiвськiй традицii. Багато треба було труду, i працi, i муки, поки зi свого жидiвства я виламався i набив себе на польське копито. Перебивати себе тепер ще раз на iнше, на руське копито, – даруйте, пане меценас, – на се вже у мене нема анi сили, анi часу, анi охоти. Їх розмову перервало прибуття нового гостя, пана маршалка повiтового Брикальського, що, буваючи в мiстi, майже нiколи не пропускав нагоди, щоб загостити до пана бурмiстра. Почувши вiд бурмiстра, який гiсть е у нього в салонi, пан маршалок влетiв туди, як бомба, i кинувся до Рафаловича. – А, дуже менi приемно, дуже приемно, – мовив вiн, сильно стискаючи адвокатову руку, коли бурмiстр представив iх одного одному. – Я мав уже те щастя пiзнати пана мененаса. – Дарують пан маршалок, але якось… – з деяким заклопотанням вiдповiв Євгенiй, чуючи, як у його головi снуеться якось назва Брикальського, але не можучи пригадати собi, чи i де вiн бачився з ним. – О так, маете рацiю, – мовив з виразом великоi сердечностi пан маршалок, – ми не бачилися, але я мав ту приемнiсть вiдчути вас на своiй шкурi. В головi д-ра Рафаловича мигнула блискавка i вияснила все. – Ах, то пан маршалок – властитель Буркотина? А, розумiю. Що ж, дуже менi прикро, що перший мiй крок у сьому повiтi довiв мене до конфлiкту з паном маршалком… Євгенiй пригадав собi, що дiдич, против котрого вiн виграв перший у сьому повiтi свiй процес, називався Брикальський, i се вияснило йому вiдразу незвичайне привiтання пана маршалка. – О, не маете чого звинятися, прошу дуже! – незвичайно добродушно мовив маршалок. – Адвокат i лiкар не вибирае собi клiентiв, але йде там, де його кличуть, i показуе, що вмiе. А я щасливий, що, хоч на власну шкоду, пiзнав такого знаменитого адвоката. О, будьте певнi, я далекий вiд того, щоб мати вам за зле ваше пледоае, хоч ви там i пiдмалювали мене трошки… тее… тее… Ну, та що там! Дасть Бог, при iншiй нагодi iнакше буде. Одно тiлько можу сказати: вашi клiенти не вартi були вашоi оборони. – Як пан маршалок се розумiють? – Зовсiм попросту. Я знаю, ви молодий чоловiк, iдеалiст, русин, народолюбець i хлопоман. У вас хлоп – то святий, а шляхтич – то тиран, плантатор, кровопiйця. Ну-ну-ну… Наперед тiшуся, що будете мати нагоду пiзнати ближче тих своiх iдеальних хлопiв. Пiзнаете iх, паночку, пiзнаете! А тодi, дасть Бог, зiйдемося ще i поговоримо. Євгенiй думав було перечитися, але пан маршалок не дав йому прийти до слова. – Але, але, пане меценас, – мовив вiн, беручи його за плече i вiдводячи до вiкна. – Жарт набiк! Але коли у мене буде яка така справа – знаете, я шаную всякi переконання, навiть i хлопоманськi, – отже, коли у мене буде яка така справа, що не буде нарушувати ваших хлопоманських поглядiв, то можна з нею зголоситися до вас? – Прошу, – мовив кланяючись Рафалович. – Приймете мене в число своiх клiентiв? – Сам пан маршалок сказали перед хвилею, що адвокат i лiкар не вибирають собi клiентiв. Правда, не все i не всюди се справджуеться, бо я справи против хлопiв нiякоi не прийму, але у всяких iнших справах радо служу. Пан маршалок ще раз гаряче стиснув його руку, а потiм обернувся до господаря дому i почав iз ним розмову про якiсь повiтовi справи. Рафалович пробував ще пару хвиль розмовляти з паннами, а потiм устав, попрощався i вийшов. VII Стальський якось довго не показувався до нього, допомiгши йому розташуватися в новiм помешканнi. Д-р Рафалович не дуже банував за ним. Та ось раз, виходячи досить пiзно з суду, вiн здибав Стальського на вулицi. Сей iще перед двома годинами вийшов був iз своеi регiстратури i, власне, виходив iз шинку, де встиг таки добре пiдохотитися. Вiн зирнув на Рафаловича якимось непевним поглядом, зупинився на тротуарi, широко розставивши ноги i перекрививши лице, i почав промовляти iронiчно: – А, меценаси! Моральнi люди! Починають оминати безбожника! Що ж, треба послухати ксьондза-пробоща! Та й як не послухати, коли промовить до сумлiння! Авжеж! Рафалович голосно розреготався. – Ну, справдi акустичне мiсто! Вже знаете, що говорив менi кс[ьондз]-пробощ! – Богу дякувати, живемо не в пивницi i вуха нам не позакладало, то й чуемо, що нам скажуть добрi люди, – з перекором мовив Стальський. – Ну-ну, але се вже вам набрехали тi добрi люди, буцiмто я оминаю вас. – Сього менi нiхто не говорив. Се я сам собi мiркую. – І без причини. От i тепер, бачите, я й не думав оминати вас. І коли ласка, то навiть прошу з собою. – Куди? – Та до мене. Тут на вулицi нiяково балакати. Рафалович бачив, що Стальський трохи нетверезий i пiдносить голос, i йому справдi нiяково було балакати з ним на вулицi i звертати на себе увагу прохожих. Але Стальський оперся, як буйвол: – Нi, се менi не до шмиги! Чого я пiду до вас? Нудота у вас. Не люблю балакати насухо. – Знайдеться i у мене дещо мокре. – Так? А то що iнше. Ну, так allons, enfants de la patrie![8 - Вперед, дiти батькiвщини (франц.).] І вiн без церемонii вхопив руку д-ра Рафаловича i, зiгнувши ii так, як згинае кавалер, ведучи даму, сам узяв своею дужою долонею його рам’я, i так пiшли оба вулицею. Рафалович дуже не рад був тiй стрiчi i тому парадуванню з полуп’яним чоловiком, але не мав способу позбутися його. Добре, що його помешкання було недалеко i що по дорозi iх не здибав нiхто з мiських матадорiв. Стальський був дуже веселий i раз у раз балакав. – Га-га-га, ксьондз-пробощ пишний собi! Чи бач, знайшов iнстанцiю, перед ким оскаржувати мене! Ну, скажiть, будьте ласкавi, пане меценас, як вам се видалося? – Дивно. – Що? Чи чував хто таке? Чорнити мене перед старим приятелем! Окричувати тираном. Я, я нiбито збиткуюся над своею жiнкою! Ах, Боже мiй! Та я ii не то що пальцем не ткнув нiколи! Я десять лiт, вiдколи ми побралися, навiть слова не сказав до неi. Живемо з собою не то, щоб сказати, як ангели в раю – нi… Знаете, i мiж святими бувае рай i пекло. Але ми жиемо ще краще, так, як коли б обiк себе лежали двi колоди. Ну, скажiть, чи то совiсно, знаючи се, балакати про якесь тиранство? Д-р Рафалович силкувався якмога швидше затягти Стальського до свого покою, бо вiн говорив чимраз голоснiше, немов хотiв умисне звертати на себе загальну увагу. Євгенiй отворив хвiртку, що вела на подвiр’я його помешкання, i пустив Стальського наперед себе. Та заким здужав увiйти сам i замкнути хвiртку, вже Стальський успiв викликати авантюру. На подвiр’i щось там робив сторож дому, високий, понурий i мовчазний чоловiк, з блiдим лицем, з чорною стрепiхатою бородою i дико блискучими очима. Євгенiй видав його щодня, але нiколи досi не чув вiд нього слова. Йому здавалося, що сторож якось ховаеться вiд людей, але досi вiн не мав часу анi нагоди розвiдати про нього дещо ближче. Стальський, побачивши його, з резолютнiстю п’яного наблизився до нього i, показуючи на нього пальцем, говорив голосно з п’яним смiхом: – Ось хто правдивий тиран! Ха-ха-ха! Ось хто молодець! Ось хто розумна голова, чистий опришок! Баране! Ну, розповiдж пану меценасовi, як ти втопив свою жiнку. Еге, сей не завагався. Терпiв, терпiв, а далi взяв за коси, зв’язав руки й ноги та й з моста в рiку! Іди ракiв годувати. І що думаете? Що йому за се було? Адже бачите, не повiсили. Ну, Баране, чого видивився на мене? Розповiдж пану меценасовi, як ти свою бабу топив! А гарна баба була! Їй-богу, гарна! Євгенiй задеревiв на мiсцi, дивлячись при тих словах на сторожа. Та й сам Стальський, дарма що п’яний, таки, мабуть, помiркував, що перебрав мiру, бо замовк i поступив крок узад. Але вже було запiзно. Баранове лице посатанiло. Затисненi зуби заскреготали, очi до половини виперлися з ямок, iз закушених губ бризнула кров, i вiн з несвiтським, горляним криком, як ошалiлий, кинувся на Стальського. Мов свiчку здмухнути, так бiдний офiцiал опинився на землi; нездужав навiть крикнути, коли Барановi залiзнi руки здавили його горло. Вiн нагнувся над лицем знесиленоi своеi жертви, мабуть, хотячи кусати його зубами, але в тiй хвилi його лице посинiло, очi стали на мiрi, на устах виступила пiна, i вiн, пустивши горло Стальського, повалився на землю i страшенно почав бити собою в епiлептичних корчах. – Так тобi треба, дияволе! – воркотiв Стальський, видобуваючи своi костомахи з-пiд сторожевого одубiлого тiла. – Чи бач, дiдько, як розлютився! Був би мiг вiку збавити. Ну, але захлиснувся порядно! Хлипай, хлипай, гаспиде, скрегочи зубами, кiлько хочеш! І вiн, обтрiпуючися вiд пороху, копнув безтямного хорого кiлька разiв то пiд ребра, то в груди, а потiм обернувся до Євгенiя, що з перестрахом i обридженням дивився на сю сцену: – Ходiть, нема на що дивитися. Нiчого йому, собацi, не буде. Потреплеться отак, послухае чмелiв i встане, мов нiчого й не бувало. А найкраще те, що, вставши, не буде тямити нiчогiсiнько, що було безпосередньо перед нападом. Щаслива бестiя! Представте собi, отакий самий напад увiльнив його вiд шибеницi. То була голосна справа. Його жiнку знайшли в рiцi втоплену, зi знаками душення на шиi, зi зв’язаними руками. Слово по словi, слiд за слiдом – мiй Баран, нарештi, признався, що гарненько спрятав ii зо свiту. За що? Вiн сюди-не-туди: пуста була, не давала йому жити – ну, там уже плiв, як знав. А гарна молодиця була, треба вам знати, гаряча, з темпераментом! Ну, прийшло до розправи, все розiбрали чистенько, свiдки позiзнавали, протоколи повiдчитували, прокуратор гримить, домагаеться найтяжчоi кари; адвокат, визначений з уряду, промимрив щось там собi пiд нiс, пан президент устругув резюме таке, що й на двох прокураторiв могло б вистати, – присяглi по чвертьгодиннiй нарадi всiми голосами: на перше головне питання – винен. Прокуратор жадае шибеницi, трибунал виходить i за чверть години виносить присуд: смерть через повiшення. І що ж ви скажете: тiлько що пан президент проголосив тi слова, а мiй Баран отак само, як тепер, як не завищить, як не кинеться наперед, як не гримне на землю, як не зачне трепатися!.. Пополох у судi. Що? Як? Вiдколи? На розправi був якийсь лiкар зi Львова, оглянув його й каже: епiлептик, часами доходить до божевiлля. Тодi мiй суд, як непишний, вiдсилае акти до апеляцii, Барана шлють до шпиталю на обсервацiю, а по шiстьох мiсяцях його без розправи випускають на волю, бо, мовляв, забив у приступi епiлептичного божевiлля. – І мало що й з вами не повторив сеi операцii, – мовив Євгенiй, отямившися пiсля страшноi сцени на подвiр’i. Вiн виглянув вiкном зi свого покою на подвiр’я i побачив Барана, що хоч не кидався, але лежав насеред подвiр’я без руху, мов неживий. – Полежить ще з пiвгодини i встане, немов i нiчого не було, – мовив Стальський. Щоби хоч трохи затерти страшне вражiння, Євгенiй виняв iз шафи бутельку вишняку i два келишки i поставив на стiл. – Отсе добре! – поцмокуючи, мовив Стальський. – Проклятий Баран як кинувся на мене, так я моментально протверезився. Ну, але буду мати науку на другий раз, щоб не зачiпати тоi бестii. Адже справдi мiг задушити, i навiть пес би не гавкнув! Бо що, епiлептичне божевiлля, що йому зробиш! Пийте здоровi! Випили по лампочцi. Стальський сiв на софi, простяг ноги наперед себе, заложивши руки на животi. Євгенiй усе ще почував дрож у нервах. – А все через жiнок! – мовив Стальський, помаленьку смакуючи другу лампку вишняку. – То так легко сказати: чоловiк тиранить жiнку, – то так гуманно, так модерно добиватися для жiнки Бог зна яких широких прав!.. А коби то тi пани еманципатори знали, яка безодня глупоти, фальшивостi, тупоi злостi, зрадливостi таiться в тiм жiночiм серцi, таiться пiд тим солодким виразом жiночих очей, сичить до нас iз чарiвного усмiху жiночих уст! Коби то вони знали, кiлько чоловiк мусить вiд них i через них натерпiтися, то би покинули своi гуманнi фрази, а подумали би радше про способи поборювання жiноцтва так, як думають про способи поборювання чуми. Адже ж вiзьмiть хоч би сього Барана! Чи йому треба було бути вбiйцею? Чи треба було бути епiлептиком? Адже його батько не мав тоi слабостi, мати не мала, вiн сам парубком був здоровiсiнький, служив у вiйську, в моiй компанii був, – вiдтодi ще ми знайомi з ним. Аж оженився – i пропав хлописько. Представте собi: закохався, але то так без пам’ятi, що я й не бачив. Попросту млiв коло неi. Може, се й був початок його хороби, але тодi нiхто про се й не думав. Побралися – мiй Баран щасливий, як у раю! Думае, що Бога за ноги зловив. А тим часом жiночка – то собi, знаете, мiське зiллячко, але то найгiршого гатунку. Як змiркувала, що вiн гине за нею, ну, тодi вона давай собi гуляти. Бувало всякого… Я сам, грiшний чоловiк, хоч жонатий, не раз у Баранихи гостював. Та й чи я один! А вiн усе бачив i нiколи анi слова. Зразу очам своiм не вiрив, потiм мовчав, мов остовпiлий, плакав по ночах, пальцi своi гриз, а далi почав дiставати напади тоi слабостi. Крився з тим, бiдолаха, не говорив нiкому, а як чув, що зближаеться напад, то тiкав вiд людей, ховався десь у кут i там розщибався досхочу. Та се було ще гiрше. І ось у його хорiй головi зародилася думка – вбити жiнку. Вiн довго носився з сею думкою, аж раз, заставши ii вночi п’яною в хатi, та ще й не саму, вхопив ii на руки, як помело, – силач страшенний! – обвинув коцом, щоб не змерзла, винiс за мiсто, там соннiй зв’язав руки, здушив горло, а потiм кинув у воду. А сам з коцом вернув додому, накрився тим самим коцом i заснув! VIII Євгенiй знов почув нервову дрож при тiм оповiданнi. Якось мимоволi вiн зирнув у вiкно – Барана вже не було на подвiр’i. – Ну, скажiть, хiба не через жiнку? Хiба не фаталiзм? І яка тут можлива рада? Як запобiгти таким випадкам? Адже ж i зо мною не лiпше, i мое життя знищене, затроене! Ви колись-то здивувалися, коли я обiдав з вами, а ви дiзналися, що у мене е жiнка. Та хiба ж мене щось тягне до неi? Хiба менi йде ложка страви у горло, коли я дивлюся на неi i в кождiй хвилi мушу думати: се мiй ворог, мiй найтяжчий, смертельний ворог! Се людина, котра про одно тiлько думае, одного тiлько просить у Бога, щоб я вмер, якнайшвидше, хоч би зараз, ось тут, на мiсцi! Людина, для котроi моя смерть була би найбiльшою радiстю, найбiльшим щастям! Жити з сею людиною пiд одним дахом, сидiти при однiм столi – се ж пекло, найтяжче, яке тiлько дасться думкою здумати. І що ж може тягти чоловiка до такого пекла? Та вже краще до шинку, до рова, до тюрми, нiж до такоi сiмейноi пристанi! Євгенiй, сидячи при столi, у нiмiм зачудуваннi дивився на Стальського, майже з таким самим виразом, як недавно дивився на скаженого сторожа, що кидався на сього самого Стальського. Сей вибух дикоi ненавистi до жiнок – вiн чув се добре – був радше випливом власноi жорстокостi сього чоловiка, нiж яких-небудь сумних досвiдiв його з жiнками. У Євгенiя мороз пробiгав поза плечима при самiй думцi про долю нещасноi жiнки, що дiсталася в руки такого чоловiка. А Стальський, наливши собi третю лапмку вишняку i смакуючи з великим апетитом, що дивно контрастував з його патетичною, пристрасною розмовою, торочив дальше: – Вона жалуеться, що тираню ii, що знiвечив ii життя! А я, коли погадаю, що з нею зав’язав собi свiт i був змушений довiку закуватися в отсю канцелярiйну тачку, – коли погадаю, що життя з нею не дало менi анi хвилини вдоволення, анi дня радостi, нiчого, що робить цiнним наше життя, – коли погадаю те все i гляну на ii пiсну мiну, на ii скривленi вуста, на ii холоднi гадючi очi, то, здаеться, рвав би ii на кавалки, микав би за коси, волочив би по землi, топтав би ногами! Нiякоi муки не ощадив би iй, нiякоi ганьби, нiякого пониження, нiякого упiдлення! Я не знаю, як я ще досi не одурiв, наповняючись день у день вiд десятьох лiт такою, ненавистю i таким огiрченням! – А е у вас дiти? – запитав Євгенiй, ледве переводячи дух. – Ну, ще чого не стало! Адже ж мати дiти для неi було би найбiльшим добродiйством, найбiльшим щастям. Ну, а я хоч християнин, але вже так далеко не можу посунутися, щоб ущасливлювати свого найтяжчого ворога. Зрештою, коли iй так дуже хочеться дiтей, я iй не бороню… – Даруйте, – перебив його Євгенiй, – одного я не розумiю в вашiм оповiданнi. Говорите, що не зазнали з нею анi хвилини вдоволення, що вiд самого, так сказати, шлюбу побачили в нiй ворога. Як се могло статися? І пощо ви брали ii? Чи ви числили на маеток, на протекцiю, чи женилися з любовi i ошукалися на нiй? Як узагалi се могло вийти мiж вами, що ви вiдразу по шлюбi стали отак на ножi? – Гай-гай, молодий чоловiче, – мовив Стальський, хитаючи головою i впираючи в Євгенiя своi посоловiлi очi. – Прошу, коли ласка, долийте що ось тут! Так! Дякую. Не люблю оповiдати насухо. А се справа така, що треба ii оповiсти докладно, бо iнакше ваш адвокатський розум готов мене зрозумiти фальшиво. Вiн хотiв випити трохи вишняку, але, мабуть, iз привички перехилив чарку так, що випорожнив ii вiдразу. Обтерши хусткою вуси i розсiвшися вигiдно на софi, вiн говорив далi: – Позвольте поперед усього дати вам одну раду, раду грубо досвiдного чоловiка. Коли будете женитися, борони вас Боже брати блондинку! Се найнебезпечнiший, найфальшивiший i найбiльше егоiстичний гатунок жiночого звiра. Блондинка в душi холодна, без темпераменту, без огню, сама не грiе, але хоче, щоб ii грiти, склонна до меланхолii, котра в домашнiм життi смакуе так само, як скисле молоко. Вона любить бавитися, але тiлько бавитися, а властиво, щоб ви бавили ii. Сама ж пасивна, iнертна, i коли думае про що, то тiлько про те, як би допекти вам, зробити вам прикрiсть, а нiколи про те, як би зробити приемнiсть вам i собi. Вона склонна бiльше до слiз, нiж до смiху, не тямить добра, яке ви зробили iй, але чудово тямить усе зло i навiть плекае його в своiй душi, як огородник ярину: з маленького, як зерно, факту в неi виростае здоровий гарбуз, величезний буряк, i вона нiколи не втомиться кидати вам ним на голову. Вона чекае тiлько нагоди, коли ви в добрiм настрою, щоб затроiти вам його; вона, як той ворог у засiдцi, вибирае для атаки хвилю, коли ви найменше того надiетеся. Коли ви, голоднi i втомленi, сiдаете до обiду, вона своiми докорами вiдбере вам апетит; коли ви збираетесь до якогось важного дiла, до працi, що вимагае скуплення духу, вона накинеться на вас за найпустiшу дрiбницю, своiми словами отуманить вашу голову, своiми сльозами переверне вашу душу i зробить вас на три днi нездiбним до працi. І не забувайте нiколи: у неi тiлько шкура тонка, м’яка i прозiрчаста, але нерви грубi i тупi. Вона тут плаче i, мовляв, розриваеться, а там пiде до кухнi i преспокiйно балакае з кухаркою про мiськi новини, тим часом коли ви обезсиленi i розстроенi на цiлий день i спомин того дня будете носити в душi довгi роки. Д-р Рафалович, слухаючи сеi тиради, не мiг здержати себе i розреготався: – Ну, пане Стальський! З вас прокуратор! І, здаеться, недаром! Мусила якась блондинка добре допекти вам! – У мене жiнка блондинка, – вiдповiв сей коротко. – А з брюнетками ви не зробили подiбних досвiдiв? – Ет, що там балакати! Брюнетка зовсiм iнший гатунок людей. Найгiрша брюнетка все лiпша вiд найлiпшоi блондинки. – Ага, на чужiй нивi все лiпша пшениця. – Ну, не менi се говорiть! Уже я напробувався в своiм життi сяких i таких. – Як же ж се сталося, що ви, маючи такi багатi iндуктивнi вiдомостi, та оженилися з блондинкою? – Фаталiзм! Судженоi конем не об’iдеш. Сказати вам по правдi, менi навiть зовсiм не треба було женитися. Знаете, свою сантиментальну добу я перебув iще в гiмназii i, коли з шестоi класи мене взяли до вiйська, я мав уже дуже багатий засiб досвiдiв у любовних i полових справах. Вiйськовий мундур, як звiсно, дуже сприяе до збагачення сього засобу. А може, вам се незвiсно, так знайте, що вiйськовий мундур мае на жiночi серця дивний, магнетичний вплив. Попросту витолкувати собi того не можу. Та сама жiнка – все одно, замужня чи незамужня, – котра не погляне на вас, коли ви йдете попри неi в цивiльному, напевно всмiхнеться або бодай зробить солодкi очi, коли ви йдете в мундурi i з достаточною безсоромнiстю глянете iй у очi. Супроти серйозноi атаки з вашого боку майже нi одна не встоiть. Зрозумiете, що я не з тих був, щоб не використати тi чари вiйськового мундуру до границь можливостi. Десять раз я мiг оженитися; багатi i впливовi жiнки, панни i вдови попросту вiшалися менi на шиi, були би щасливi, якби я був узяв iх. А чоловiк дурний був! Усе думав: пiдожду, трафиться ще щось лiпше. Одним словом – фаталiзм. Вiн похитав головою, помовчав хвилю, а потiм говорив далi: – Нараз показалося, що того вiйська менi забагато. Я подякував за службу, дiстав мiсце манiпулянта при судi, скинув мундур i тодi тiлько побачив, що моя чарiвна сила супроти жiноцтва мов i не була нiколи. Я затягнувся, так сказати, в своiй канцелярiйнiй упряжi, уладив свое життя тiсненько, регулярно, мов у годиннику, i, махнувши рукою на всякi матримонiальнi плани, рiшився жити кавалерським життям. У мене була кухарочка – гарна бестiйка, брюнетка, очi мов два вуглика, сама як вивiрочка, весела, спiвуча, вертка, огниста. Я жив з нею – не скажу, як брат iз сестрою, але взагалi дуже гарно. Правда, по якiмось часi вона покинула мене, але замiсть неi я знайшов другу, – вiдмiна навiть побiльшила мое вдоволення, розвернула передо мною широку перспективу дальших, будущих одмiн. Ну, скажiть, яка менi неволя була в’язатися? А от же прийшло до того! Фаталiзм, та й годi. – Ну, але вже ж таки мусив сей фаталiзм мати якiсь конкретнi форми? – запитав Рафалович, коли Стальський знов зупинився на хвилю i звiсив голову, мов лагодячись пiрнути в холодну купiль. – Авжеж, що мав! Ви думаете, що лихе коли-небудь у клопотi за формою? Коли хоче обпутати вас, то прийме таку форму, що ви й не надiетеся. Явиться вам у формi знайдених на дорозi грошей, впливового приятеля або службового авансу, – так, як ось менi, грiшному. Прослуживши десять лiт, я авансував на офiцiала, i се був початок мойого нещастя. Вручаючи менi номiнацiйний декрет, пан президент суду – се було не тут, а у Львовi – сказав менi чутливу промову про моi новi обов’язки, про важнiсть мойого уряду i так далi, а нарештi випалив: «Іще одно, пане Стальський: ви мусите змiнити свiй спосiб життя. Тут були на вас скарги за неморальне життя. Я не звертав на се уваги, але тепер то неможливо. Я би радив вам, в iнтересах служби, для вашого власного добра, оженитися». Ну, що я мав йому сказати? Замалював менi рота тими скаргами так, що я тiлько поклонився та й пiшов. А мiй безпосереднiй зверхник, пан радця, видячи мене посоловiлого, смiеться та й каже: «Ов, пане Стальський, видно, вам пан президент розтряс сумлiння, коли ви так попiснiли?» Я розповiв йому все по правдi. «Мусите оженитися, – мовив радця, похитавши головою. – Знаете пана президента: не послухаете його в найдрiбнiшiй рiчi, то вже нагнiваеться, немовби ви вбили йому рiдну тещу. І не то що нагнiваеться, а будьте певнi, що в квалiфiкацii втелющить вам таке „unzuverl?ssig“[9 - Ненадiйний (нiм.).], що аж закуриться». Я знав се. І всi в судi знали пана президента з того боку. Про нього оповiдали багато анекдот, за якi рiчi вiн писав своiм пiдвладним «unzuverl?ssig» у квалiфiкацiйнiм листi. Коли вiн iще був у Станiславовi, то бувало таке. Бере хтось iз судовикiв урльоп на день до Львова, до своякiв; пан президент дае урльоп i додае: «А прошу пана, не забудьте там купити менi пачку тютюну specialit?». Той поiде, вертае, а про тютюн забув. Ого, вже президент пiвроку не говорить до нього, а потiм у квалiфiкацiйнiм листi випише йому всi добрi прикмети: добрий правник, у службi точний, пильний i так далi, – але при кiнцi таки додасть: «unzuverl?ssig». Ну, то ще ад’юнктовi чи суддi се багато не завадить, а для бiдного манiпули така нота – то засуд смертi, запечатання всеi службовоi кар’ери. «Що ж менi робити? – говорю я до свойого совiтника. – Женитися з якою-небудь служницею?» «Боже вас борони! Се добило би вас цiлковито». «Ну, то й сам не знаю. У мене нема знайомостей у вищих сферах». «Дурниця! – мовив совiтник. – Нинi нема, завтра можуть бути. Досi ви не були нiчим, а вiднинi ви пан офiцiал, то вже нiякi дверi не запруться перед вами. Коли хочете, я введу вас у дiм моеi своячки, там щосуботи бувае невеличке товариство, бувають панночки, – ану ж вам котра сподобаеться». «О, пан совiтник дуже ласкавi! Буду безконечно вдячний». Совiтникова своячка – то була одна львiвська мiщанка, каменична панi. В судi знали ii дуже добре i не звали iнакше, як тiлько «цьоця Зюзя». Говорили, що колись се була осiбка досить легкого гатунку, поки один багатий мiщанин не взяв ii з вулицi i не оженився з нею. Вона вiддячилася йому звичаем таких осiб: своiм поводженням довела його до божевiлля, що з часом змiнилося в тихий iдiотизм. Як нешкiдливого i невлiчимого хорого, його вiддали в ii руки, i вона помiстила його в офiцинi його власноi каменицi, у вузенькiй холоднiй комiрчинi на пiддашшi, держала його там не лiпше худобини i доглядала так, що вiн по кiлькох лiтах умер у страшнiм запущеннi, мало що не з голоду. Тепер се була «статочна» панi, показноi тушi, гостинна i добродушна, i мала непереможну пасiю сватати молодих паничiв i панночок. У ii салонах бували i пан президент, i мiй совiтник, i мало що не всi урядники-кавалери з суду, з дирекцii скарбу, з пошти, кандидати адвокатури i т. д. Цьоця Зюзя потребувала тiлько раз зирнути на кавалера, i в тiй хвилi вiдгадувала його смак i вмiла пiдшукати йому партiю. Вона раз у раз держала при собi по кiлька панночок, якихсь сестрiниць, братаниць, кузинок, що iх стягала з рiзних закуткiв провiнцii, звичайно сирiт, незаможних i беззахисних, i покладала свою амбiцiю в тiм, щоб видавати iх замуж. Говорили навiть, що сама справляла для них шлюбнi виправи, а що найважнiше – iх будущим мужам вироблювала своiми впливами рiзнi невеличкi посади, допомагала до авансу, рятувала в клопотах, у дисциплiнарках i т. д. От тут-то, в салонi цьоцi Зюзi, я й пiзнав свою будущу жiнку. Я танцював з нею мазура, панночка подобалася менi, ми балакали про байдужнi речi i розiйшлися. В часi другоi вiзити ми розговорилися троха докладнiше. Вона була сирота, мала по матерi маленький капiталець, скiнчила видiлову школу i думала йти ще до вчительськоi семiнарii. Ще того самого вечора я говорив з цьоцею, виявив iй, що бажав би старатися о руку панночки. Цьоця заявила, що панночка мае посагу пiвтори тисячi i що вона не мала би против мене нiчого, але мусить побалакати з паном президентом. Третя вiзита – то були рiвночасно моi заручини, а мiсяць по тiм я йшов уже до шлюбу, одержавши того самого дня номiнацiю на посаду в отсьому мiстi. По шлюбi була маленька забава з танцями у цьоцi, а о одинадцятiй вночi ми обое сидiли вже в вагонi другоi класи – бiлети вiльноi iзди вручила нам цьоця по шлюбi – i гнали силою пари на свое нове життя. IX – Ну, се все, здаеться, досить звичайна iсторiя, – промовив Євгенiй, коли Стальський на хвилю перервав свое оповiдання. – Я й перше чув про такi салони i про таких «цьоць», i сам мало що не вдостоiвся бути гостем у одноi з них. Та тiлько се все ще не виясняе вашоi… як би то сказати… антипатii до вашоi жiнки. Адже самi кажете, що вона сподобалася вам. Хiба по тому сталося щось таке… – Авжеж, що сталося! Зараз першого дня нашого спiльного життя я пiзнав, що кепсько трафив. І то не тому, що моя жiнка не любила мене. Знаете, я нiколи не був у претензiях i не дурив себе тим, що якась жiнка може справдi щиро полюбити мене. Менi байдуже було до того. Навiть навпаки. Велика любов – то так, як високе шляхетство: noblesse oblige[10 - Шляхетство зобов’язуе (франц.).]. А я все волiв бути свобiдний вiд усяких зобов’язань. Я знав з досвiду, що, не збуджуючи зовсiм любовi, можна з женщиною дуже добре бавитися, i веселитися, i навiть жити. Правда, так жити, щоб забавляти ii, бути ii слугою, паяцом, невольником i банкiром – се не був мiй смак. Усякi балакання про альтруiзми, про абнегацii i такi iншi дурницi я все вважав дурницями. Признаюсь вам, я хвилю дурив себе, мiркуючи: «Беру бiдну, беззахисну, то, чей же, вона, бачачи, що я вдержую ii своею працею, даю iй становище i повагу в свiтi, схоче бути менi вдячною, буде йти менi пiд лад». І ось вiд першоi хвилi нашого супружого життя я переконався, що моя жiнка навiть поняття не мае про се. Не то поняття – навiть фiзичноi здiбностi. У неi нема темпераменту. Вона холодна, як риба, понура, все задумана, а нiколи нiчого не видумае, без iнiцiативи, а при тiм уперта i завзята там, де можна менi зробити якусь прикрiсть. Одним словом, усi тi хиби, якi я досi бачив урозбрiд у рiзних блондинок, у неi я знайшов прикупi в найвищiй мiрi. Наш сiмейний вiз зачав скрипiти вiд першоi хвилi. Кiлька день я ще пробував дiйти з нею до ладу, але стрiчав холод i апатiю з ii боку. По кiлькох днях прийшла катастрофа, певно, що неприемна, але не для неi самоi. Стальський устав i пройшовся по комнатi. Було вже досить темно, то Рафалович засвiтив лампу i поставив на столi. – У мене була служниця. Чудова молодичка, весела, палка, така, яких я любив. Вечором, коли повечеряемо, жiнка мовчить, дивиться в вiкно i зiтхае; я сиджу при столi, читаю газету, пробую заговорити до неi, вона мов i не чуе. Ну, я попробую раз i другий, а далi подумаю собi: «Мара тебе бери!» Та й iду до кухнi. Тут моя Орися пряче посуду, чистить чоботи i спiвае собi тихенько. Прийду, сяду, балакаемо, жартуемо… Жiнка постоiть при вiкнi, потуманiе та й iде спати, а менi й байдуже. Менi весело з Орисею. Так було раз, другий раз. Далi чую, моя жiнка вночi встане з лiжка i тихесенько крадеться до дверей, що ведуть до кухнi. «Ага, – думаю собi, – заздрiсна! Пiдглядае. Ну, ну, може, хоч заздрiсть розiгрiе ii риб’ячу кров». І жартую собi далi з Орисею, щипаю ii… знаете… Жiнка послухала, послухала з пiвгодини, а потiм чап-чап-чап на свое лiжко. Я десь так по пiвночi iду також на свое лiжко, чую: вона хлипае. «Овва, небого, – думаю собi, – тим менi не заiмпонуеш, я на таке оружжя твердий». Удаю, що не чую, лягаю на лiжко i сплю собi спокiйно. На другий день вона дуеться, не говорить. А менi байдуже. Не говориш – як собi хочеш. При обiдi насуплена, при вечерi мовчить. То я, скоро по вечерi, – до кухнi i знов з Орисею пробарашкував до пiвночi. Іду спати – вона знов хлипае. Менi байдуже. Так було кiлька день. Вона, певно, думала, що переможе мене своiм хлипанням i своiм сумуванням, а мене се ще дужче дразнило, ще гiрше затверджувало против неi. Вперта ти, небого, але я ще впертiший! Вiн оповiдав се байдужно, майже жартливо, навiть не почуваючи, яке огидливе вражiння викликав тим у свойого слухача. Євгенiй сидiв при столi, пiдперши голову долонею i зажмуривши очi; нiзащо в свiтi вiн не був би глянув тепер у лице Стальському. – Вкiнцi моя панi таки заговорила i, розумiеться, пiдняла рiч з такого боку, що, замiсть поправити, погiршила справу. Коли одного разу я прийшов iз канцелярii i тiлько що сiв до обiду, вона випалила: «Слухай, Валерiане, се не може так далi бути». «Що таке?» «Ти знаеш що. Або я твоя жiнка, або нi». «Ну, i що ж з того?» «Мусиш вiдправити Орисю». «Мушу?» «Так, мусиш». «Не бачу того мусу». «Я не можу з нею жити в однiм помешканнi». «Та й не жиеш. Ти жиеш у покою, а вона в кухнi». «Я не можу стерпiти, щоб вона довше була в кухнi». «Зле варить?» «Не жартуй, Валерiане! Ти дуже добре розумiеш, про що я говорю». «А коли знаеш, що розумiю, то знов я не розумiю, пощо ти се говориш. Орися добра служниця, менi вона подобаеться, i я не бачу причини вiдправляти ii». «Значить, хочеш, щоб я забралася вiд тебе?» «Також не бачу до сього нiякоi причини. Недогода тобi?» «Валерiане! Невже ти можеш так питати?» «Бачиш, що можу, коли питаю. Та нi, не буду питати, а скажу тобi попросту, що не бачу причини, чого тобi злоститися. Ти заздрiсна на Орисю?» «Заздрiсна? На Орисю?» – скрикнула вона, вмiщуючи в тих словах стiлько погорди, кiлько лише у неi знайшлося на складi. «А коли не заздрiсна, то чого тобi треба?» «Того, щоб ти вважав за жiнку мене, а не ii». «Се вiд тебе залежить. Якби я при тобi знаходив бiльше приемностi, то я б не шукав ii в товариствi Орисi». Вона замовкла. Я думав, що, виговорившись, вона вспокоiться. Але де там! Я пiшов до канцелярii, а вона покликала публiчного послугача i велiла йому забрати Орисин куферок, а самiй Орисi заплатила за мiсяць i вiдправила ii геть. Орися зо слiзьми прибiгла до мене до канцелярii i розповiла менi, що сталося. «Ов, – подумав я собi, – моя молода панi зачинае показувати характер. Се грiзний знак. Коли я уступлю iй тепер, на першiм кроцi, то вона швидко поб’е мене на другiм, на третiм зробить зовсiм своiм невольником. Е, нi, моя панi, се у нас так не йде! Я не на те взяв тебе, щоб пiдлягати твоiм капризам». «Моя панi, – сказав я iй вечором, вернувши з канцелярii. – Позвольте спитати вас, яким правом ви позволили собi вiддалити Орисю зi служби?» «Бо так менi хотiлося». «Се дуже важна причина, – мовив я солоденько. – Але позвольте спитати вас, чи моя воля мае тут у домi яке значiння?» «Кухня i служниця – то моя рiч». «Але якби я просив вас, щоб ви приняли Орисю назад?» «Хочеш ii приймати, то собi приймай, але я в сiй хвилi забираюся геть». «А якби я просив вас дуже, щоб ви приняли Орисю i не робили скандалу?» «Ха-ха-ха! Що за дика претензiя!» «Нi, моя панi, нема чого смiятися. Я сю справу беру зовсiм поважно, дуже поважно i ще раз прошу вас подумати про се». «Думай ти сам. Я стою на своiм. Або я тут, або вона». «Моя ласкава панi! Звертаю вашу увагу на те, що робите менi сим велику прикрiсть». «А ти то менi робиш велику приемнiсть». «Зробите ви менi малу приемнiсть, я вам зроблю бiльшу, а зробите ви менi велику прикрiсть, я вам зроблю ще бiльшу». Вона луснула дверми i замкнулася в своiй спальнi. Другого дня рано не показалася. Я пiшов з дому без снiдання i мусив снiдати в кав’ярнi. Обiд зварила сама – i, розумiеться, погано, а вечором знайшла собi служницю, якусь погану, стару бабу. Я ще раз пробував усовiстити ii. «Слухай, жiнко, – мовив я вже без iронii, – поговорiмо поважно. Пощо ти упираешся против мене? Тобi з того не було нiякоi шкоди, що я розмовляв та жартував з Орисею, а вiдправивши ii, ти зробила менi велику прикрiсть. Пощо тобi задля примхи затроювати наше спiльне життя? Ти говориш, що покинеш мене, коли я назад прийму ii. Пощо говорити дитинства? Адже знаеш, що се неможливо. Покинеш мене – ну, i куди дiнешся? Знаеш добре, що тiтка не прийме тебе, бо ж вона тiлько на те держала тебе, щоб випхати замуж, а тепер не схоче бачити тебе на очi. Знаеш добре, що, коли би ти покинула мене, се був би скандал i для мене, се пошкодило би менi в опiнii моiх зверхникiв, i я вжив би всiх правних способiв, щоб привести тебе назад додому, а надто був би змушений розголосити, що ти покинула мене на те, щоб вiддатися неморальному життю, – i тобi була б загороджена дорога до всякого заняття, тебе не приняли би в жаден чесний дiм. Подумай про се все! Адже ти, серденько, в моiх руках, тим бiльше, що й посаг твiй тiтка вiддала в моi руки, i я, як твiй муж, заразом також i твiй опiкун, щонайменше доти, доки ти неповнолiтня». Вона розплакалася страшенно, сидiла мов зламана, але не говорила анi слова. «Бачиш, – мовив я далi до неi, – се вже вiдразу видно нам обом, що ми не дiбралися, що щасливого подружжя з нас не буде, що ти не можеш задовольнити мене анi я тебе. Але хто знае, може, як привикнемо, то воно якось i пiде. Я чоловiк старший, мене ти не переробиш, але ти молода, повинна пiдладитися до мене. Повинна робити все, що можна, щоб мене привернути до себе, щоб мене тягло додому, а не вiдпихало вiд нього. Наразi таким магнесом була б Орися, з часом могла б бути ти». Вона зiрвалася, мов опарена, – бачите, не привикла до того, щоби з нею говорено по правдi i по щиростi. «Нi, нi, нi! Не хочу! Одноi хвилi не стерплю, щоб обiк мене жила в домi наложниця мойого мужа!» «Ну-ну! Наложниця! Пощо зараз таке погане слово? Хiба вона наложниця? Служниця, та й годi. Кому яке дiло до того, яку службу сповняе вона?» «Не хочу! Не хочу! Краще з моста в воду», – повторяла вона. «Ну, не хочеш, то не хочеш, – мовив я. – Я також не хочу, щоб ти тiкала вiд мене або топилася. Уступлю тобi сей раз, а властиво, зажду, аж поки схочеш». «Нiколи, нiколи!» «Ти, не зарiкайся. Ти ще не знаеш мене. Можеш каятися того, що змусила мене уступити». Вона видивилася на мене, широко витрiщивши очi. У неi очi великi i зразу подобалися менi, але тодi, коли в них малювався якийсь дикий страх, менi видалися телячими. «Що ж ти… бити мене будеш, чи що?» «Ха-ха-ха! – засмiявся я. – Бити! Нi, рибонько. Пальцем тебе не ткну. Але проте остерiгаю тебе! Дорого окупиш мою уступку i, може, сама будеш просити мене, щоб я радше побив тебе. Подумай про се». Вона ще дужче витрiщила очi, поблiдла вся, а потiм нараз затряслася, мов у лихорадцi, i заридала: «Матiнько моя, рiдна моя! Рятуй мене! Якому звiру, людоiдовi я попалася в руки!» І побiгла, i замкнулася в своiй спальнi. Се була остатня наша розмова. X Євгенiй сидiв мов у туманi. Йому здавалося, що заглядае в пивницю, повну гнилi i поганого хробацтва. Його думка жахалася дальшоi перспективи подружнього життя, що могло розпочатися такими сценами. Остатнi слова Стальського диркнули в його душi, як диркае вiз, наткнувшися серед бiгу на великий камiнь серед шляху. – Як то остатня? – спитав вiн. – Вона покинула вас? – Нi. – Вмерла? – Нi. Євгенiй глядiв на нього очима, повними здивування i нервовоi тривоги. – Нiчого не сталося, – говорив байдужно Стальський, – тiлько я вiд того вечора перестав говорити з нею. Перестав знати ii, бачити ii, дбати про неi. Живу з нею так, немовби вона не iснувала в свiтi. Євгенiй усмiхнувся тим силуваним смiхом, у якiм проблискуе несмiлий скептицизм. – Не вiрите? Думаете, що се неможливо. Потроха маете рацiю. Я удаю повну байдужнiсть, удаю при нiй, що не бачу ii, але на дiлi я не тiлько бачу, але навiть пильно обсервую ii. Я систематик. Знаете, як мовляв той чех: «Ne boj se, Mari?ka, ja te budu pomalenku rizаl»[11 - Не бiйся, Марусю, я тебе помаленьку рiзатиму (чеськ.).]. Я роблю свое дiло помалу, спокiйно, холодно, але iй вiд сього не легше. Євгенiй не видержав. Вiн сплюнув i зiрвався з мiсця. – Пане! – мовив вiн. – Не знаю вашоi жiнки, але хоч би вона була собакою, нi, гiеною, – то ще грiх би було так поводитися з нею. Стальський анi на хвилю не змiшався вiд сих слiв. На його устах показався цинiчний усмiх. – Ага, вам iще iдеалiстичне молоко таки не обiсхло на губах. От би ви пожили з нею, то й побачили б, чи можна iнакше. – Ну, ну, говорiть, як ви живете з нею? – А як живемо? Спокiйнiсiнько. Я до неi нiчого, i вона до мене нiчого. На першого я iй передаю стiлько грошей, скiлько треба на життя на мiсяць – анi цента бiльше; до решти моеi пенсii вона немае права. За хату, дрова, услугу плачу я сам. Зате одежу собi вона справляе сама iз процентiв свойого посагу. Що ж тут за тиранство? Що iй за кривда? – Ну, а як проводите день? – Звичайно, пo-божому. Спимо окремо. Я замикаюся на нiч у своiй спальнi, а вона в своiй. Виходячи рано до канцелярii, я звичайно не бачу ii. Обiдаемо разом, але не говоримо нiчого. Коли хочу що сказати, то обертаюся до служницi. Давнiше у мене була сучка Фiдолька, чудово розумна звiрина, то я розмовляв з нею. Скажу було: «Фiдолька, якби ти знала, яка у нас сьогоднi в судi цiкава розправа розпочалася!» А Фiдолька, мов справдi цiкава знати, скаче менi на колiна, лиже руки, дивиться в очi, i я зачинаю оповiдати. Або iншим разом: «Фiдолька, до нашого мiста приiхав театр. Сьогоднi дуже смiшну комедiю виставлять. А що, i ти хотiла би побачити? Е, нi, я пiду сам, а завтра розповiм тобi». Коли що було не так зварене, як я люблю, звертаюся з докорами до Фiдольки; коли жiнка вийде з зав’язаною головою, я у Фiдольки розпитую, що бракуе ii панi. Жiнка заговорить – я мов i не чую, тiлько розмовляю з Фiдолькою. Вкiнцi – подумайте собi! – жiнка десь запроторила мою Фiдольку, певно, отруiла ii або втопила, i вiдтодi я не маю з ким розмовляти. – А чим же весь день займаеться ваша жiнка? – А що мене се обходить? Нехай робить що хоче! Я тiлько одного пильную, щоб не заводила романсiв з якими мужчинами. До сього не допущу. Задля сього я справив собi другий ключ до ii покою i можу ввiйти там, коли менi сподобаеться. А поза те я лишаю iй повну свободу. – І що ж вона, зносить усе те спокiйно? – Тепер привикла. Зразу цiлими ночами плакала в своiй спальнi. Пiд ii хлипання я засипляв так любо i спокiйно, як восени пiд монотонне грання дощу в бляшаних ринвах. Кiлька разiв навiть приходила пiд моi дверi, плакала, просила прощення, товкла головою до одвiрка, але мене такою комедiею не проймеш! Я вдавав, що не чую, а вона, поплакавши, вертала назад до свойого покою, а другого дня являлася знов з тою пiсною мiною, з тим виразом мальованоi Mater dolorosa[12 - Скорботноi матерi (лат.).], що противний менi до глибини душi. – І невже вам не жаль ii? – Нi. Знаете, бувае двоякий вираз терпiння у людей i у звiрiв: один такий, що будить спiвчуття, а другий такий, що будить ще дужчу злiсть, ще жорстокiше завзяття. Їi терпiння – коли тiлько вона терпить – е того другого роду. Зрештою вона тепер ударилася в побожнiсть. Якийсь час унадилася була до одного молодого езуiта сповiдатися, але я старий лис, знаю, чим то пахне, зробив езуiту сцену; вiн вiдiслав ii до старого пробоща, а сьому не хочеться сповiдати ii день у день; тiлько вряди-годи вiн навiдуеться до нас додому, та й то вона не смiе приймати його в моiй неприсутностi. – І довго ж ви жиете з нею в отаких вiдносинах? – Богу дякувати, вже незабаром буде десять лiт. – Ну, пане Стальський, то я скажу вам одверто, що ви найлютiший звiр iз усiх, яких знае зоологiя. Бо нiякий звiр не потрафить так довго i так завзято мучити свою жертву. – Ха-ха-ха! – зареготався Стальський. – Однако ж вам слiд би побачити ту жертву. Незважаючи на десятилiтню муку, вона виглядае ще досить апетитно. Ще поки жила моя Фiдолька, я нераз говорив iй: «Слухай, Фiдолька, десь iнших жiнок викрадають… Як се так, що досi не знайшовся такий лицар, що б викрав у мене твою паню? З неi був би досить гарний мебель i в кращих салонах, нiж нашi». А Фiдолька при тих словах оберталася до неi та: дзяв-дзяв-дзяв! Не любила ii, мабуть, прочуваючи в нiй ворога. У Євгенiя крутилося в головi. Вiн здержував себе, щоб не плюнути в очi сьому безсоромному i жорстокому чоловiковi, щоб не вхопити його за горло i не задушити або не викинути через вiкно. Його лице горiло стидом. – Боже мiй! І отак жиють люди! – ледве промовив вiн. – З жiнками треба круто держатися, – навчав його Стальський. – Треба проявляти характер, треба брати iх пiд ноги, а то вони вiзьмуть вас. Не обурюйтеся так дуже, пане меценас. Видно, ви мало знаете секретiв подружого життя. Є такi, що живуть ще гiрше, а головно, живуть брутально, б’ються, гризуться день у день. А ми що? Раз сказавши собi, що з нас не пара, живемо собi нiби разом про людське око, а на дiлi зовсiм окремо одно вiд другого. – Пане, не брешiть! – роздразненим голосом буркнув Євгенiй. – Ви живете собi по своiй волi, се так, але ii держите в повнiй неволi пiд доглядом. – Бо жiнку треба держати пiд доглядом. У неi курячий мозок, iй аби що-небудь, i готова наробити таких дурниць, що десять розумних чоловiкiв не висьорбають того скандалу. Євгенiй махнув рукою на сю логiку. – Ну, та пора нам на спочинок. Нiч коротка, а у мене завтра робота. Стальський глянув на годинник, а потiм, не встаючи з софи, промовив: – Позвольте, пане меценас, що я положуся ось тут i передрiмаюся у вас. Менi додому досить далеко, а тепер у нас по вулицях не дуже й безпечно. Я вам не заваджу, постелi менi не треба. – Що ж, ночуйте. Подушка i ковдра у мене знайдеться. – Але ж дякую, дякую! Я й так можу. Євгенiй принiс йому подушку й ковдру. – О, спасибi! – мовив Стальський. – І знаете, зробите християнське дiло. Мое власне балакання сьогоднi i пригода з тим божевiльним Бараном троха роздразнили мене. Якби я тепер прийшов додому, то прийшов би дуже злий. А в таких випадках я буваю зовсiм ungem?tlich[13 - Недобродушний, непривiтний, не в настроi (нiм.).]. Знаете, коли отак пiзно прийду додому, а маю троха в головi або злий чого, то не можу опертися покусi, щоб не скинути черевикiв i в самих панчохах не пiти тихесенько до спальнi. Тихенько вiдiмкну дверi, ввiйду досередини, огляну, чи нема де в шафi або пiд лiжком якого страху – з жiнками треба все бути обережним! А коли вона досi не збудилася – часом спить твердо, то наближуся до лiжка, вхоплю за ковдру i одним енергiчним рухом стягну ii з лiжка на землю. Вона схопиться зi сну, мов укинена нагло в воду, зриваеться на ноги, в першiй хвилi не знае, що сталося, потiм побачить мене, як стою край лiжка зо свiчкою в руцi, i на ii лицi виступае вираз дикого страху, зеленого переляку. Вона стоiть, мов задеревiла, мабуть, боiться, що я колись отак зарiжу або задушу ii. І стоiть отак, жде мойого руху i збирае дух у груди, щоб крикнути. А я постою, постою, полюбуюся ii жахом, а потiм вiдвертаюся i йду спати. А коли, бувае, застану ii дверi защепленi зсередини, то стукаю, поки не збудиться i не вiдчинить; тодi ввiйду, огляну все в покою, мов у тюремнiй казнi, i вийду, не мовивши анi слова. І знаете, отсi моi вiдвiдини, мабуть, дуже немилi iй; на них вона найдужче жалувалася ксьондзовi-пробощевi, а сей почав доказувати менi, що се не християнське поступування. Ну, йому про се лiпше знати, нiж менi. Я не раз доказував йому, що воно не пiдпадае пiд юридичнi параграфи. Але вiн тiлько очi пiдносив до неба, охав та все свое товк: «Пане Стальський! Пане Стальський! У вас нема християнськоi душi». От тим-то я й кажу, що, даючи менi сьогоднi нiчлiг, ви захороните мене вiд одного такого нехристиянського вчинку, бо я сьогоднi в такiм настрою, що мав би до нього скажену охоту. Євгенiй, не дослухавши сього оповiдання, вийшов до своеi спальнi i замкнувся в нiй, немов боявся, щоби сей нелюд не хотiв i супроти нього вночi сповнити свойого нехристиянського вчинку. Вiн не мiг заснути сеi ночi анi на волос. XI Минуло кiлька мiсяцiв. Канцелярiя д-ра Рафаловича розвивалася ненастанно. Слава його як одного з найлiпших адвокатiв швидко облетiла всi повiти. Селяни горнулися до нього зi своiми кривдами i жалями, дуже часто зi справами, вже давно програними чи то через недбальство, чи через злу волю давнiших адвокатiв, i часто бувало так, що вiн, вирозумiвши рiч, мусив вiдправляти таких людей нi з чим, хоч i як добре розумiв i живо вiдчував iх кривду. Вiн поклав собi головним правилом говорити кождому щиру правду, не дурити нiкого марними надiями, i се зразу не сподобалося многим селянам, що звичайними, особливо жидiвськими адвокатами були привченi до того, що спочатку iм у всякiм разi обiцювано скоре i легке виграння справи, потiм видоено iх добре, а вкiнцi доводжено до руiни або в найлiпшiм разi вiдправлювано з канцелярii нi з чим. Д-р Рафалович, очевидячки, не рвався до надто швидкоi i дешевоi популярностi, але спокiйно i витривало тяг свою лiнiю, заступав тiльки реальнi справи, де бачив можнiсть виграння; мiськi головачi, що вже вiд першоi хвилi зложили були про нього формулу: «Се буде демагог» – швидко були змушенi взяти ii назад. Але в iншiй справi д-р Рафалович виступив вiдразу новатором, консеквентним i впертим: вiн вiдразу зробив свою канцелярiю руською i поклав собi правило, що нi один «кавалок» iз неi не смiе вийти на iншiй мовi, як тiльки на руськiй. Се була правдива революцiя. Хоча вповнi законне, таке поступування стягло на нього тисячi неприемностей, квасiв, нарiкань, приятельських докорiв з боку рiзних урядникiв, що, мовляв, на старiсть були примушенi вчитися руськоi мови i руського письма. Кiлька разiв йому вiдкидувано подання, але вiн достоював свойого права, не подавався нi на якi пiдмови анi жалi, але, навпаки, своiм звичайним способом зводив iх на жарти, обезсилював смiхом, добродушнiстю, за котрою, мов оружнi полки, стояли непереможнi юридичнi аргументи. І його впертiсть по якiмсь часi почала одержувати побiду. Провченi раз i другий, судовi, скарбовi i автономiчнi урядники почали без перепон i навiть без воркотання приймати руськi письма, мусили закинути звичайний бюрократичний метод ховання немилих iм «кавалкiв» пiд сукно i квашення iх аж до «жидiвського пущання». Самi селяни, що зразу не раз просили його, щоб писав iм подання по-польськи, бо з руськими мають клопiт в урядах, почали впевнятися в своiм правi i на тiй формальностi почали домагатися пошанування для своеi народностi i для своеi особи, чуючи, що в разi покривдження мають запевнену помiч здiбного i невтомимого адвоката. А серед мiських головачiв, котрих гнилий супокiй був збентежений сими новаторствами, зараз знайшлася друга готова формула на означення властивого характеру д-ра Рафаловича: «Се москаль!» Іншоi можливостi не могли зрозумiти iх тупi мiзки. Русин, що не клониться пiд польське ярмо, не лижеться до польськоi ерархii, – се або демагог i соцiалiст, або москаль. Tertium non datur[14 - Третього не дано (лат.).]. Щонайбiльше хiба одно й друге разом. Євгенiй не дбав про се i спокiйно тяг свою лiнiю. Вже по мiсяцi вiн побачив, що сам не здолае всеi роботи, яка напливала до нього, i приняв собi конципiента i двох писарiв. Без реклами, без вербування клiентiв, без факторiв, силою своеi працi i знання вiн завойовував собi грунт у мiстi, в повiтi, в цiлiм окрузi вищого суду. І рiвночасно при веденнi судових, адвокатських справ вiн знайомився з людьми, iх вiдносинами й iнтересами. Вiн пiзнавав, котрi села в повiтi заможнi, котрi бiднiшi, де дiдичi поряднi, а де лайдаки, пiзнавав повiтових павукiв по iх сiтях i повiтових сатрапiв по тих слiдах iх пазурiв, якi стрiчав на своiх клiентах. Ще не говоривши нi з ким анi слова про полiтику, вiн помаленьку, в тишi своеi спальнi, упоравшися з канцелярiйною роботою, складав у одну цiлiсть своi спостереження над людьми i обставинами, мiряв i важив суспiльнi сили i суспiльнi противенства, збирав данi для оцiнки характерiв поодиноких селян, священикiв, мiщан, учителiв у повiтi й обмiрковував, чи i яку роботу можна би розпочати з ними. Але, видаючися з людьми, особливо зi священиками при гостинах i рiзних празничних нагодах, вiн не любив говорити про полiтику, до якоi вони були аж надто дуже охочi, звертав звичайно таку розмову на жарти, а тiльки декому з тих, котрих був певнiший, десь-колись закидав: «Побачимо», «Се занадто важна справа, щоб про неi говорити при чарцi», «Прийде час, то поговоримо». Зате вiн усiм i при всякiй нагодi не переставав товкти про конечнiсть мiсцевоi працi над економiчним пiднесенням народу. «Наш селянин – жебрак, слуга панський, жидiвський, чий хочете. Що тут балакати про полiтику? Яку полiтику ви можете зробити з жебраками? Якi вибори ви переведете з людьми, для котрих шматок ковбаси або миска дриглiв – лакома рiч, i при тiм бiльше зрозумiла вiд усiх ваших соймiв i державних рад? Пробуйте органiзувати його до економiчноi боротьби, закладайте по громадах каси позичковi, зсипи збiжжя, крамницi, привчайте людей адмiнiструвати, купчити, дбати про завтра; потiм розширимо сю органiзацiю на цiлi повiти, поведемо систематичну боротьбу з лихварями, з шинкарями, з жидiвськими банками. Будете видiти, що в мiру того, як буде рости наша економiчна сила, ми будемо здобувати собi й нацiональнi права, i повагу для своеi народностi». Охочi до дебат панотцi й iнтелiгенти, у яких патрiотизм звичайно й кiнчиться на дебатах, то приплiскували його словам, то пiдносили против них свiй голос, остерiгаючи перед надмiрним переоцiнюванням «економiчного матерiалiзму» та «жолудкових iдей». Але Євгенiй з такими людьми нiколи не сперечався i лишав iм дешеву побiду, та зате нiколи потiм не заходив з ними в поважну розмову. Вiн шукав людей, у яких слова йшли в парi з дiлами; тiльки з такими вiн говорив iнтимнiше, iз них робив невеличкий, але тривкий зав’язок «своеi громади». Хоча все се дiялося помалу, незамiтно, без шуму i без полiтичноi закраски, то все-таки в повiтi, досi глухiм i забутiм, почулося якесь життя. Попи на соборчиках, хоч не закидали своiх улюблених карт, усе-таки заговорювали чимраз частiше про справи з-поза обсягу звичайноi хлопiстики, про те, як би то допомогти селянам виорендувати у пана сiножать, перевести вибiр чесноi ради громадськоi, заснувати читальню. Селяни почали пильнiше придивлятися господарцi громадських рад; до староства i до видiлу повiтового поплили скарги на надужиття i касовi непорядки; кiлька разiв селянськi депутацii iздили до видiлу крайового, а два чи три випадки скiнчилися в кримiнальнiм судi i завели дуже «porzadnych»[15 - Порядних (польськ.).] вiйтiв та писарiв до Івановоi хати. Все те виглядало ще зовсiм невинно, немов дiялося само собою, все те не мало нiякiсiнькоi полiтичноi барви, але всюди видно було одну руку, одну роботу. – Пане меценасе! – мовив раз староста, здибавшися з д-ром Рафаловичем у якiмсь товариствi i жартливо грозячи йому пальцем. – Здаеться, що будемо битися. – Тiлько в такiм разi, коли пан староста виповiдять менi вiйну, – також жартливо вiдповiв Євгенiй. – Але ж ви робите потаемнi пiдкопи пiд моi позицii! – Борони Боже! – з жартливим обуренням мовив Євгенiй. – Нiяких потаемних пiдкопiв не роблю. А щодо лихварiв i п’явок людських, то з тими у мене явна i безпощадна вiйна. Се так. Але ж не смiю думати, щоб се були позицii пана старости. – Ach, junger Mann, junger Mann! – мовив староста, звичаем старих бюрократiв закидаючи по-нiмецьки i плещучи Євгенiя по плечi. – Sie verstehen nichts von Politik[16 - Ах, молодий чоловiче, молодий чоловiче! Ви нiчого не тямите в полiтицi (нiм.).]. А коли ваша вiйна звернена проти лихварiв, то чому не беретеся до Вагмана? Се ж найгiрший, найнебезпечнiший лихвар у нашiм повiтi. Чому не воюете з ним, а навiть навпаки, пiдпираете його? – Я? Його? – А так! Бачите, як я зловив вас! Пiдпираете лихваря, найгiршу п’явку! Пiдпираете тим, що жиете в його домi. – Жию, бо менi там вигiдно, i жив би, якби сей дiм належав до пана старости i пан староста винаймали його. А з лихварськими справками Вагмана я досi не стрiчався. – Не стрiчалися? Але ж вiн розкинув своi сiтi по всiх селах. – Не знаю про се. Як наскочу на який слiд, то можуть пан староста бути певнi, що без найменшого огляду на те, що вiн мiй господар, а я його локатор, цупну його так, як тiлько зможу. – Ну, коли се ваша серйозна воля, то я думаю, що на нагоду недовго будете ждати. XII Д-ру Рафаловичу справдi недовго прийшлося ждати на нагоду. Одного вечора, коли вiн уже був сам i мав замикати канцелярiю, в дверях явився високий жид у довгiм жупанi, худий, з чорною бородою i довгими пейсами i, поклонившися, зупинився мовчки коло дверей. – Чим можу вам служити? – промовив Євгенiй, пiдходячи до нього ближче. – Я Вагман, – промовив жид, роблячи крок наперед. – Властитель сього дому? – Так. – Дуже менi приемно. Євгенiй подав йому руку. Вiн досi не бачив його нiколи, бо тодi, коли наймав помешкання, його не було дома, i вiн умовився i платив пiврiчний чинш його жiнцi, що завiдувала всiми домами, жидiвським звичаем записаними на ii iм’я. – Ще не знати, чи буде вам приемно, – мовив Вагман, злегка всмiхаючись. – Або що? Приносите менi якусь неприемну новину? Хочете виповiсти менi помешкання? – Е, нi! Але я знаю, що вам там рiзнi пани натуркали вуха, що я лихвар, п’явка, небезпечний чоловiк. – Ну, то подвiйно приемно буде менi, коли дiзнаюся вiд вас, що се неправда. – А як дiзнаетеся, що правда? – Ну, – мовив Євгенiй, смiючись, – то ви були би перший лихвар, що признаеться до сього одверто, а в такiм разi все-таки цiкаво пiзнати такого бiлого крука. Але поперед усього – перепрошаю, що так говорю з вами коло дверей. Маете, може, до мене яке канцелярiйне дiло? – Нi. Я думав, що пан меценас мають нинi троха вiльного часу. Давно збирався… хотiв поговорити де про що… – Дуже радо служу, хоч надто багато вiльного часу й не маю. Але в такiм разi позвольте, що замкну канцелярiю i попрошу вас до себе нагору. Коли були в Євгенiевiм помешканнi, сей попросив Вагмана сiдати i потрактував його цигаром, але Вагман не взяв, звиняючися тим, що не курить. – Мушу вам сказати, пане меценас, – говорив вiн, якось скоса позираючи на Євгенiя, – що я, заким прийшов до вас, добре вивiдувався про вас: iз якого ви роду, де вчилися, де практикували. Се у нас звичайно робиться, коли хто хоче мати з ким дiло. – Ов! Значить, ви хочете мати зо мною якесь дiло? – Так. Не бiйтеся, зовсiм не лихварське i не таке, про яке вам говорили тi панове, що вас остерiгали передо мною. – Дуже цiкавий дiзнатися! – Ну, та поки почнемо говорити про се дiло, я мушу сказати вам дещо про себе. Бо не досить того, що я знаю вас; треба, щоб ви знали мене i не йшли наслiпо. – Дуже добре. – Так, отже, я скажу вам, що я справдi лихвар. Пощо таiтися з правдою? То значить, пану старостi анi пану президентовi я в сьому не признаюся, але вам мушу. Скажу ще бiльше: моi товаришi-лихварi уважають мене найгiршим, найнебезпечнiшим лихварем, тому що я знаю закони i тисячнi крючки, знаю людей i людську вдачу i вмiю так зручно обмотати iх, що вони тiлько зiпають у моiх сiтках, але нiколи не можуть видобутися з них. – О, то ви небезпечний чоловiк, – смiявся Євгенiй, усе ще вважаючи тi Вагмановi признання якимсь жартом. – Се вже вам iншi сказали, то я не потребую повторяти, – спокiйно i поважно мовив Вагман. – Тiлько бачите, пане, мiж мною i iншими лихварями е одна рiзниця. Знаете, мiж лихварями бувають спецiалiсти: однi зичать грошi, iншi ведуть лихву збiжжям, худобою, поживою для селян; однi обмежаються на селян, iншi на офiцерiв, однi дають пiд застав, iншi на векслi. Я випробував усякi способи i зробився… як би то вам сказати – добродiем добродiiв. Євгенiй голосно засмiявся. – Не жартую, – мовив поважно Вагман. – Адже знаете, що лихварiв називають добродiями людськостi. Ну, а я добродiй тiлько одноi частини. – Якоi ж то частини? Вагман похилив набiк голову, мовби надумувався, як би то висловити свою думку. – То так е. Я дiлю людей на двi частi: однi такi, що працюють, порпаються в землi, гиблюють дошки, рiжуть, шиють, будують. То простi люди. А е iншi, що тим простим людям роблять добро, i бiльше нiчого. Пан дiдич – ну, що вiн робить? Глядить, щоб наймити та робiтники не гаяли часу, щоб робили порядно, служили вiрно. Чи сам вiн потрафив би зробити порядно яку-небудь роботу, чи зумiв би служити вiрно, – про се нiхто не питае. Вiн жие тiлько на те, щоб для нього iншi робили добре, щоб йому служили вiрно. Вiн приучуе iнших працьовитостi, точностi, вiрностi, – одним словом, вiн робить iм добро – i з того жие. Розумiете тепер, чому я називаю його добродiем? – Розумiю, розумiю… – Ну, або у нас у мiстi пан староста, пан президент, пан iнспектор, панове суддi – що вони роблять? Добро iншим, i бiльше нiчого. Вони пiддержують порядок, хоронять справедливiсть, приучують людей любити вiтчизну i поважати закони. Чого ж вам треба бiльше? – Та хiба я жалуюся? – Я довго придивлявся тим порядкам, i, знаете, пане меценас, – мене обрушила велика нерiвнiсть. Тому брудному хлоповi, тому ремiсниковi, тому бiдному згiнниковi, гендляревi кождий робить добро, кождий дбае за нього, за його тiло й душу, кождий з усеi сили приучуе його до працьовитостi, до точностi, до справедливостi, до любовi вiтчини, а моi товаришi-лихварi приучують iх навiть жити без поля, без хати i без хлiба. А тим добродiям, учителям, нiхто не квапиться робити добра, iх нiхто нiчого не вчить. Вони, мовляв, усього навчилися по школах. Ну, пане, я вiдчув iх кривду, кинувся робити iм добро, опiкуватися ними, проходити з ними свою школу i скажу вам, що можу похвалитися значними успiхами. Зацiкавлення, з яким Євгенiй зразу слухав Вагманових слiв, звiльна перемiнялося на обридження. Те, що вiн зразу вважав жартом, почало виглядати на цинiзм. – Не розумiю, пане Вагман, пощо, властиво… – Перепрошаю, – перебив його Вагман зовсiм поважно, i його очi почали набирати якогось дивного блиску. – Я прийшов представитися вам i хочу представитися не лiпшим i не гiршим, як я е. Я сказав вам: я лихвар. Тепер скажу вам бiльше: я розкинув сiтi по всiм повiтi. Не знайдете тут дiдича, не знайдете посесора, не знайдете урядника, що не сидiв би бiльше або менше в моiй кишенi. А треба вам знати, що хто раз попадеться в моi руки, той хiба чудом Божим може виплутатися з них. У мене е способи, е тихi спiльники, i дорадники, i помiчники… Я веду своi гешефти порядно! І не думайте, пане, що хочу сторгувати вас, щоб ви були моiм оборонцем, щоб заступали моi iнтереси по судах. Слава Богу, я знаю закони настiлько, скiлько менi треба. І хоч як нашi панове стискають на мене кулаки i закусують зуби, але законами нiчого менi не вдiють. Ха-ха-ха! Вони знають один закон, а я знаю десять способiв, щоб обiйти той закон. Вони знають переграф – ну, що таке той переграф? Але я знаю далеко бiльше! Я знаю iх слабi сторони, iх привички, iх непрактичнiсть, непоряднiсть, негосподарнiсть, лiнивство, i все те – моi помiчники. Нi, пане меценас, я досi не мав у судi анi одноi справи i надiюся, що й не швидко буду мати. То ви не потребуете боятися, що я схочу компрометувати вас своею клiентелею. О так, тi нашi панове дуже були би радi, коли б я се зробив. Вони мали би оружжя против вас. – Нащо iм оружжя против мене? – здивувався Євгенiй. – Нащо? Пане, як ви можете так питати? Адже вони бачать у вас ворога, бояться вас, радi би сяк або так скомпрометувати вас. – Не знаю, пощо б iм се придалося. – Ви не з iх круга. Ви русин, хлопський адвокат. Бояться, щоб ви не збунтували хлопiв, не повикривали iх брудiв та поганi, – дiдько знае, чого ще вони бояться. Знаете, у кого смалець на головi, той боiться сонця. – Але все-таки я не розумiю, чим я можу служити вам… або ви менi, – мовив Євгенiй. – Ви менi нiчим. А властиво, дечим таки можете, але про се потiм. Але може би я вам чим помiг? Знаете, я тут у цiлiм повiтi знаю, як хто сидить i як стоiть. – До чого менi се знати? – Ну, коли ви хочете тут вести свою полiтику, мати свiй вплив, то се вам може придатися. Я знаю, ви хочете дещо робити мiж попами. Ну, то тут зараз против вас пiдiймуться всi – побачите. Прошу пам’ятати, що тих ваших противникiв я маю в кишенi i готов допомогти вам. Євгенiй мовчки стиснув Вагманову руку. – Та се ще колись буде, – мовив Вагман далi. – А тепер я хотiв Вам сказати одну рiч. Наш пан маршалок повiтовий, той, що недавно мав бунт у своiм селi i запакував був двадцять селян до кримiналу, – знаете, що ви боронили iх… Чую, що ви процесуете його за пасовисько? – Так. – Даруйте, що смiю дати вам одну раду. А властиво, се би була рада для селян iз того села. Пасовисько, що ви за нього процесуетесь, мае всього двадцять моргiв. Що воно варто? П’ятсот ринських. А процес за нього коштуе, певно, досi до 500, а пiд час бунту i вiйськовоi екзекуцii понесли селяни страти з на других 500, а що в арештах насидiлися, а кiлько було поранених… Ну, скажiть, чи то гешефт? – Що ж дiяти, коли вони чують себе в правi, а пан, очевидно, шукае собi зачiпки? – Шукае зачiпки, бо мусить. Бо бiда тисне. Знаете, пане, треба мене спитати, як тому пановi зiтхаеться. І що ви вiд нього випроцесуете? Тiкай, голий, бо тебе обiдру! Пан задовжений, маеток задовжений, а плечi мае в судi. Виграти з ним нелегко, а виграете, то користi нiякоi. Я порадив би лiпше: нехай хлопи пiдуть до нього, але з вами! І загодiться. Але то не так треба годитися, як досi хлопи пробували. Вiн i говорити з вами не схоче. Але я вам дам його векслi i тратки, ви собi зробiть маленький витяг iз його табулi i притиснiть його до стiни: або пана зараз злiцитуемо, або згодiться продати нам увесь маеток. Євгенiй широко витрiщив очi. – Я не зовсiм розумiю вас, пане Вагман. – Ну, ви не привикли мати дiло з такими лихварями, як я, – злегка всмiхаючись, мовив Вагман. – Але я хочу помалу повикурювати тих панкiв iз сiл. Для того я так заскакую коло них. А з хлопами сам я не хочу мати дiла, – то менi не кляпуе. То я прошу вашоi помочi. Бачите, тут у повiтi скрiзь пiшла слава, що ви маючий чоловiк, дуже маючий. Вiдки взялася та слава? Хто знае! Може, я й сам розпустив ii, а може, й нi. Досить, що менi вона на руку. Я хочу вiрити вам, дам вам до рук тi векслi i довжнi листи пана Брикальського, якi в мене е, – а iх гарна купка, майже половина вартостi його маетку. Друга половина втоплена в банках. Значить, ви, маючи тi папери в руцi, можете вiдразу того панка пустити з торбами. Вiн зразу буде фукатися, потiм зм’якне, потiм пришле жiнку, щоб плакала перед вами, але ви знайте, що то все комедiя, бо та жiнка – то головна причина його руiни. – Але що ж менi з того, що вiн пiде з торбами? Маеток треба купити. – Нехай хлопи купують. – Хлопи, певно, купили би, але у них купила нема. – Якого там купила треба? Те, що в банку назичено, лишиться на гiпотецi, а те що у мене, – ну, з тим якось погодимося. Євгенiй усе ще не мiг зорiентуватися. Йому попросту не хотiлося вiрити, тим менше, що вся Вагманова подоба велiла догадуватися в ньому всього iншого, тiльки не хлополюба. Але Вагман замiсть дальшоi розмови видобув пачку векслiв i довжних записiв, розложив iх, просив Євгенiя, щоб оглянув кождий i переконався про його правосильнiсть, а потiм узявся оповiдати iсторiю кождого з тих паперiв, що, взятi разом, значили повну руiну одного шляхетського дому. Весь панський маеток оцiнено на 120 000. На се у нього е 50 000 гiпотечних довгiв, а в руках у Вагмана векслiв i записiв на 55 000. Господарство запущене, а потреби величезнi, бо у панства двi панни вже вивiнованi, а одна ще на вiдданнi, та й сама панi (мачуха панночок) дуже любить забави. Панство видають рiчно десять тисяч, а маеток несе ледве п’ять, а як добрий рiк, то шiсть. Євгенiй, розглянувши тi папери i вислухавши всю iсторiю, похитав головою. – Сумнiваюся, щоб селяни могли купити сей маеток. То завелика рiч на iх сили. Де iм узяти такого капiталу, щоб покрити хоч вашi векслi? – Е, пане, – мовив Вагман, нахиляючись до нього i знижуючи голос. – Треба вам знати, що то моеi фабрики векслi. То не значить, щоб були фальшованi, борони Боже! Пан Брикальський не вiдопреться анi одного з них, анi не може за жаден заскаржити мене за лихву. Бачите, що тут майже кождий вексель виставлений на iншого акцептанта. То все моi грошi, але рiзнi жиди зичили iх пановi, i вiн досi певний, що жаден iз тих вiрителiв не знае про iншого. І ще одно. Ось бачте, отсей вексель на 8 тисяч. Як ви думаете, кiлько було властиво позичено на нього? Всього три тисячi, але з умовою, що по трьох мiсяцях пан вiддасть з процентом по 12 вiд ста. А як не вiддасть, то за кождий дальший мiсяць платить по 20 вiд ста. Розумiеться, що не вiддав, а за рiк уже старий вексель пiшов у огонь, а той сам довг фiгурував на новiм векслi в сумi 4000. Ще рiк минув, пан допозичив двiстi римських i переписав вексель на 5 тисяч, а тепер, по п’ятьох лiтах, се вже п’ятий вексель i довг нарiс до 8 тисяч. І так майже з усiма. О, ми вмiемо таких панкiв лоскотати. Але як прийде до того, що хлопи захочуть купити маеток, то я iм дарую всi тi проценти – розумiете, пане? Звернуть менi тiлько капiтал, та й то не конче вiдразу. З 50 тисяч зробиться, може, 18 або 20 тисяч. Євгенiй не мiг вийти з диву, чуючи сю мову. – Чимраз менше розумiю вас, пане Вагман, – мовив вiн. – Прошу, заберiть своi папери! – Ну, що, не хочете робити, як вам раджу? – мовив Вагман, складаючи векслi. – Попробую. Не смiю вiдкинути вашоi ради, бо се не мiй iнтерес, а моiх клiентiв. Тiлько не розумiю, який iнтерес ви маете в тiм. – Інтерес? Чи я мушу мати iнтерес? – Ну, купець… як ви кажете, лихвар… – Я вже сказав вам, для кого я лихвар. – А хлопам хотiли б помагати? – Хотiв би? Мм… Що я вам буду говорити «так» або «нi»? Маете право не вiрити менi. А от ви при нагодi спитайте про мене отця Зварича – знаете отця Зварича, тут, iз Бабинцiв. – Знаю. – Ну, так спитайте його про Вагмана, а я бiльше не скажу нiчого. – Добре. А тим часом я зiзву селян iз маетку пана Брикальського i пораджу iм братися до купування села. – Але про мене не згадуйте нiчого, прошу вас! Скажiть, що можете iм допомогти, як пристануть. – А як не пристануть? – То я радив би вам самим купити той маеток. – Менi? На якi грошi? І пощо? – Пане, – мовив Вагман, прихиляючи уста до його уха, – скажу вам секрет: у тiм маетку е триста моргiв мiшаного лiсу зi старими гарними дубами. Один знайомий пише менi з Гамбурга, що там швидко будуть потребувати 500 000 дубiв на кораблi. Агенти поiдуть по всiх краях, будуть добре платити. Розумiете ви, що се значить? Купите сьогоднi, переждете рiк i продаете самi дуби, – а я знаю тi дуби! Поiдьте колись нiби ненароком, огляньте й самi, зайдiть до лiсничого, спитайте, кiлько там тих дубiв. Я певний, що буде з 10 тисяч таких, що придадуться на кораблi. І нехай вам за дуба loco[17 - На мiсцi (лат.).] дадуть лиш 10 ринських, то маете чистих 100 тисяч. Се значить, що весь маеток дiстався вам за 20 тисяч, а коли хочете, то можете все поле, фiльварки, стирти, сiнокоси подарувати хлопам i нiчого не стратите. – Ну, пане Вагман, се все фантазii. – Нi, не фантазii, можете вiрити менi. Зрештою нi, не вiрте, а вперед переконайтеся, чи я брешу. – Але чому ж ви не беретеся до сього гешефту? – То не мiй гешефт. І пощо менi? Я дiтей не маю, – при тiм вiн важко зiтхнув, – нас двое з жiнкою, а при тiм маемо в руках стiлько iнших гешефтiв. Нащо нам того? Я би дуже хотiв, щоб ви, пане меценас, узяли сю справу в руки. Я знаю вас, вiрю вам, що ви се зробите добре i на користь тих людей. А коли ви не схочете, ну, то я знайду собi жида, такого, що ще й у руки мене поцiлуе. Але не знаю, чи на тiм скористають вашi люди. Євгенiй обiцяв зайнятися сею справою i попрощався з Вагманом. Потiм вiн довго, майже до пiвночi, ходив по покою i обмiрковував слова сього незвичайного лихваря. Не все в них було йому ясне, i вiн постановив собi при найближчiй нагодi розвiдати про нього iнших людей. XIII Д-р Рафалович майже зовсiм забув про свою хвилеву стрiчу з чорною дамою в ту недiлю, коли зi Стальським iшов наймати помешкання. Вiд тоi недiлi минуло вже пару мiсяцiв, i вiн нiколи бiльше не стрiчав ii. Зрештою канцелярiйна праця, вiчнi термiни i тисячi ненастанних турбот, що переходили через його голову, не давали йому часу думати анi про ту появу, анi про ту драму, якоi спомини вона викликала була в його серцi. Та ось другого дня по вiзитi Вагмана одна маленька пригода знов торкнула в його душi ту, здавалось, порвану струну. Того дня вiн виiмково не мав рано термiну в суддi i для того мiг трохи вiдпочити. Вставши о восьмiй, вiн поснiдав дома, потiм понаписував деякi листи до знайомих у Львовi, а також до Буркотина, до тих селян, що звичайно бували у нього в справi процесу з паном i видавались йому iнтелiгентнiшими та впливовiшими вiд iнших, а вiднiсши листи до канцелярii з порученням вислати iх на пошту i давши деякi диспозицii конципiентовi, пiшов знов нагору до свойого покою, щоб прочитати дещо з новоповидаваних книжок, якi одержав зi Львова. В ту пору нова руська книжка була рiдким гостем на провiнцii, i Євгенiй пильно слiдив не тiльки за полiтичними i економiчними справами, але також за красною лiтературою, i то не лише руською. Вiн належав до того поколiння, що виховалося вже пiд впливом европеiзму, якому в Галицькiй Русi виборов горожанство Драгоманов, i цiкавився багато дечим таким, чим не цiкавилися зовсiм його польськi та жидiвськi товаришi, адвокати та судовики. Прочитавши кiлькадесят сторiнок книжки, Євгенiй вiдложив ii набiк i встав. Книжка зворушила його, вiн чув потребу руху i встав, щоби проходитися по комнатi i роздумати, розiбрати прочитане. Перейшовши кiлька разiв здовж покою, вiн зупинився при вiкнi, що виходило до мiського парку, i вiдразу мов прикипiв до мiсця. Його очi звернулися на одно мiсце i не могли вiдiрватися вiд нього. Просто його вiкна, на вiддаленнi яких двадцятьох метрiв, за живоплотом, що ним був обведений парк, iшла широка стежка, а зробивши тут закрут, пiднiмалася трохи вгору i щезала в гущавинi високих смерек. В тiм мiсцi, де стежка тонула в тiнi, спускаючися вдолину з горбка, стояла пiд смерекою лавочка, здалека майже незамiтна i заслонена для дальших частей парку, але добре видна з вiкон. На тiй лавочцi в тiй хвилi сидiла дама в чорному, сим разом не завельонована, з лицем, оберненим просто до Євгенiевого вiкна. Зирнувши туди припадково, Євгенiй не мiг вiдiрватися вiд того лиця. Йому вiдразу пригадалося знайоме обличчя. Правда, i сим разом вiн не видiв його виразно, бо сонячне промiння, скiсно падучи з-поза смереки, добре освiтлювало стежку, що виглядала мов величезна карта бiлого паперу, простерта серед темноi зеленi, освiчувало лавку, але панi, що сидiла на нiй, потопала в тiнi, так що тiльки ii подовгасте лице яснiло матовим блиском, ледве обрисовуючи своi тонкi контури. Але Євгенiй почув при видi того лиця той давно звiсний йому товчок у грудi, якого не почував на вид жадного iншого лиця. «Невже се вона?» – питав вiн сам себе i напружав свiй зiр, щоб якнайлiпше побачити, пiзнати ii. Вiн стояв при вiкнi, що було замкнене, i боявся вiдчинити його, боявся навiть ворухнутися, щоб не сполошити привида, стояв до половини захований за фрамугою вiкна так, щоб вона не мусила його побачити, коли справдi, як йому здавалося, пасе очима його вiкно. «Зажду, аж устане, – думав вiн далi. – По ходi пiзнаю ii зараз». Але дама не вставала. Не вiдвертаючи лиця, вона сидiла недвижно, мов кам’яна фiгура. В однiй руцi держала парасольку, другу поклала свобiдно на поруччя лавочки, немов вiдпочивала пiсля надто довгого проходу. Євгенiй стояв також, не смiючи ворухнутись. У його душi з кождою хвилею змагався неспокiй. Його мучила непевнiсть. «Вона чи не вона?» – мiркував вiн. Силкувався вiдкинути думку, щоб се була вона. Що робила б вона тут? Чого iй глядiти в мое вiкно? Але непереможний внутрiшнiй голос рiвночасно шептав йому щось таке чарiвне, солодке, вiдкопував у його душi такi клейноти щирого, глибокого почуття, що його серце билося чимраз живiше, перед очима зачали бiгати темнi, рожевi i золотi точки, по тiлi проходила дрож, прилив чуття почав затоплювати розум, почав навертати думки на свiй лад. Вiн хопив капелюх i побiг униз. «Забiжу з-поза угла, ввiйду до парку i пройдуся повз неi, то й переконаюся вiдразу, чи се вона, чи нi». Думка, що се може бути вона, що вiн отсе зараз, за хвилину, побачить те дороге лице, якого не бачив уже десять лiт, та яке, проте, анi на хвилю не загасло в його душi, свiтилося в нiй, як сонце, i болiло, як незгоена рана, – ся думка, радiсна i страшна, захоплювала йому дух, робила його п’яним, безтямним. Вiн бiг, не бачачи нiкого, але, пройшовши крiзь турнiкет до парку i опинившися на стежцi, що вела до звiсноi лавки, вiн мусив зупинитися. Вiн почував, що виглядае смiшно, що на його лицi видно змiшання, тривогу та непритомнiсть, i для того хотiв трохи прийти до себе, надати собi вид чоловiка, що свобiдно проходжуеться i зовсiм несподiвано стрiчае знайому. Аж коли з тяжкою бiдою йому вдалося надати собi такий вид, вiн пiшов стежкою до закруту. Ішов звiльна, озираючися на всi боки та махаючи лiскою в руцi. Попробував навiть тихенько свистати якусь арiю, але його уста тремтiли i були сухi i зо свистання не вийшло нiчого. Ось вiн доходить до закруту. Колiна трясуться пiд ним, рука перестае махати лiскою, очi тривожно бiжать по стежцi до лавки – лавка порожня. Його немов обiлляв хто зимною водою, але рiвночасно вiн чуе, що на душi у нього легше, свобiднiше. Вiн приспiшуе кроку. Коли вона пiшла, то можна ще догнати ii. За пару секунд вiн був на горбку, збiг униз, минув густий смерековий кломб, зирнув сюди й туди по парку – нiякоi чорноi дами не видно. Побiг далi, пару разiв оббiг увесь парк, зазирнув у кождий закуток – чорноi дами анi слiду. Євгенiй вернув до свойого покою якийсь прибитий, сам не свiй. Йому було соромно, що вид якоiсь, правдоподiбно, зовсiм незнайомоi дами так вiдразу вивiв його з духовоi рiвноваги; соромно й того, що спомини про ту, котру нагадав йому сей вид, досi ще мають таку силу над його душею. Кiлька сот разiв вiн зарiкався забути ii, не думати про неi, вирвати ii з серця, як хопту, покрити забуттям, як прикидають сухими гiлляками мiсце, де закопано самовбiйцю! І вiд кiлькох лiт йому здавалося, що осягнув сю мету. Вiд кiлькох лiт вiн не почував анi тоi дрожi, анi того любовного одуру, анi тоi тривоги, яку вперед викликав у його душi ii образ, сам спомин про неi. А тепер на тобi! Якась Бог зна яка собi чорна дама отсе вже другий раз, мов заець, перебiгае йому дорогу! Соромно! Соромно пiддаватися таким вражiнням! І вiн засiв знов коло бюрка i взяв до рук книжку. Вiн силкувався сконцентрувати свою волю, зiбрати докупи своi думки, щоб слiдити за тим, що написано в книжцi. Але дарма. Мов розбурхане море довго ще гойдаеться i хвилюе навiть тодi, коли вже давно втишилася буря, так i його душа не зараз прийшла до рiвноваги. Очi бiгали по лiтерах, минали коми i точки, але душа не приймала в себе нiчого з тих лiтер. Мов той скупар, що любить розкладати перед собою своi скарби i любуватися ними, так i вона шугнула в гущавину мрiй, розвернула перед собою образ тоi драми, яку пережив Євгенiй перед десятьма роками. XIV Драма була дуже проста, одна з тих, про якi безсмертне слово сказав Гейне: Es ist eine alte Geschichte, Doch bleibt sie ewig neu, Und wem sie just passieret, Dem bricht das Herz entzwei[18 - Це стара iсторiя, але ж вона вiчно новою залишаеться, i як власне вона кому трапиться, тому серце надвое розриваеться (нiм.).]. Хто бачив д-ра Рафаловича, все спокiйного, легко всмiхненого, трохи скептичного, але наскрiзь практичного i, бачилось, досить-таки егоiстичного чоловiка, хто чув його балакання, розумне, i холодне, i далеке вiд усякого сентименталiзму, той був би нiколи не подумав, що той чоловiк носить у своiх грудях глибоку, ледве загоену любовну рану, що по його серцi пройшла не скажена буря, а тиха, вбiйча змора, пройшла така дитиняча, глупа iсторiя, яка у iншоi, менше глибокоi натури минула би, мов легкий весняний дощик, не лишивши по собi нiякого слiду або навiть освiживши душу до нового розмаху чуття. Бувши на третiм роцi прав у Львовi, Рафалович на однiм академiчнiм балу побачив панночку, що вiдразу впала йому в око. Вiн танцював з нею кiлька турiв, обмiнявся кiлькома банальними фразами, не придаючи свойому першому вражiнню надто великого значiння. Вiн навiть не запитав ii, хто вона, не запитав про се нiкого з товаришiв комiтетових, i так вони розiйшлися. Кiлька день минуло. Євгенiй згадував не раз панночку, але без особливого зворушення. Вiн був занятий лекцiями i не хотiв думати про любощi, то й силкувався поборювати своi «любовнi примхи», як вiн називав подiбнi епiзоди, що трафлялися йому вже не раз. Вiн вмовляв себе, що, властиво, панночка не представляла з себе нiчого особливого, що у неi нiс задовгий, уста завеликi, овал лиця не зовсiм правильний, одним словом – вона зовсiм не красавиця i навiть не «в його густi». Та ось одного дня, спiшачи до унiверситету, вiн здибав ii на вулицi. Вона була одягнена по-буденному, в довгiм плащi, мала на головi скромний капелюх з простим бiлим пером, у руцi дешевеньку чорну баранкову муфту, другу руку держала свобiдно, а пiд пахвою несла якусь книжку. Вiн зараз пiзнав ii i зараз зробив увагу, що пiзнае ii по ходi, ii хiд мав у собi щось незвичайне, щось таке, чого вiн досi не завважив у жадноi женщини, щось таке плавне, свобiдне, гармонiйне, що вiн вiдразу сказав сам до себе: – Отсей хiд я пiзнав би мiж тисячами! Вiн з якимось не то подивом, не то переляком глянув у ii лице, i йому вiдразу зробилося так, немовби хто ледовою шпилькою прошпигнув його серце. Вiн затремтiв, уклонився iй, вона з ледве замiтним усмiхом кивнула йому головою, i вiн, весь тремтячи, в якiйсь нетямi, не озираючись, побiг наперед, немовби крив не знати який дорогий скарб. Тiльки по кiлькох мiнутах вiн догадався, що варто б оглянутися, куди вона пiшла. Вiн озирнувся i, розумiеться, не побачив ii. Побiг назад на те мiсце, де зустрiвся був з нею, – розумiеться, ii там не було. Побiг вулицею туди, куди вона могла пiти, блукав очима серед юрби прохожих – ii не було. Яких сто крокiв далi перехрещувались двi вулицi. Вiн зупинився, мов одурiлий. Куди вона могла пiти? Прохожi сунули сюди й туди, у нього в головi мiшалося, поки вкiнцi вiн не надумався, що тепер даремно шукати ii. З важким серцем, сам не свiй вiн пустився назад у своiм первiснiм напрямi, на унiверситет. «Здиблю ii другим разом i вже хоч би що, а мушу пристежити, де вона живе», – з такою постановою вiн увiйшов у браму унiверситету. Але даремно вiн, бiгаючи на лекцii з одного кiнця мiста на другий, роздивляв по вулицях усiх прохожих панночок, даремно всi хвилi, вiльнi вiд працi, те тiльки й робив, що снував по вулицях, «шукаючи другоi голови», як смiялися з нього товаришi, – панночка бiльше не стрiчалася йому. Цiкаве було й те, що з товаришiв, якi були на пам’ятнiм балу i яких вiн з дрожжю в серцi почав розпитувати про незнайому панночку, жаден не знав ii, не пригадував собi ii; кождий, звичайно, був занятий своею i близькими до себе; вона, бачилось, нiкому не впала в очi, нiкого не зацiкавила, нi з ким не була знайома. З нетерплячкою ждав Рафалович найближчого балу. М’ясницi того року були довгi, балiв заповiдалося багато, i вiн потiшав себе надiею, що коли не на однiм, то на другiм таки здибле ii, а тодi вже не залишить зiбрати всi потрiбнi iнформацii. Але доля зажартувала собi з нього: оскiльки вiн, з ущербом для свойого скупого бюджету, зробився неминучим учасником усiх балiв, вечеркiв, маскарадiв та редут, якi були в тiм сезонi, остiльки панночка, мов завзялася, не показалася нi на однiм. У Євгенiя горiло серце, щось займалося в душi, мов невгасний огонь; панночка все стояла у нього перед очима то в рожевiй баловiй сукнi, то в простiм плащику i з легесенькою усмiшкою, як iшла своiм маестатичним ходом по вулицi. Не бачачи ii, вiн не то що не забував, але, навпаки, закрiплював у своiй пам’ятi кождий ii рух, кожде слово, кождий вiдтiнок ii голосу, кожду рисочку ii лиця. Вiн уже перестав критикувати правильнiсть тих рис, вiн чув, що вона перестае бути для нього предметом естетичного вподобання, а починае робитися чимсь таким необхiдним до життя, як сонце, як тепло, як повiтря. Вiн не згадував про неi нiкому в розмовi з товаришами, заховував ii образ у найскритiшiй глибинi своеi душi, боячись, щоб анi хтось iнший, анi вiн сам не доторкнувся ii не то цинiчним жартом, грубою фразою, але навiть жадним нечистим помислом. І вiн дивувався сам собi: давнiше, коли трафилася часом «любовна халепа», вiн бентежився, тратив охоту до працi, зiтхав i ходив блудом; тепер сього не було нiчого; вiн, щоправда, бажав конче здибати ii, але, проходивши по вулицях, вертав додому i з подвоеною енергiею брався до роботи. В ньому виросла i з кождим днем крiпшала надiя, що колись-таки вiн зустрiнеться з нею, i, ще не знаючи, хто вона i яка, вiн почав у своiй головi укладати можнiсть оженитися з нею. Вiн почував, що з такою жiнкою вiн мiг би бути щасливим; що така любов, як та, що зароджувалася в його душi, коли б знайшла собi взаiмнiсть, могла б бути пiдвалиною до щасливого подружжя. XV Євгенiй був оптимiст, «невлiчимий оптимiст», як називали його товаришi. Все, що трафлялося йому в життi, вiн витолковував собi на добро. Його опiкуновi при смертi вкрадено всi грошi, що мали в спадку лишитися Євгенiю. «Що ж, – потiшав себе парубок, що був тодi на другiм роцi прав i нараз опинився без нiякого удержання, – видно, що доля хоче мене загартувати, хоче виробити моi духовнi сили. Значить, я iй, мабуть, на щось добре придався». Умерла панночка, котру вiн якийсь час любив. «Жаль, жаль, – мовив Євгенiй, – але, видно, не була менi суджена, а може, ми були б нещасливi обое». І як у всьому вмiв Євгенiй вiднайти добру сторону, так i сим разом, стративши слiд незвiсноi панночки, що запалила його серце, вiн помалу вспокоiвся, перестав шукати ii по вулицях i здався на долю, що сама – вiн вiрив сьому – наведе його на найлiпшу стежку. Так минув лiтнiй семестр. Вiн виiхав зi Львова на село, також на лекцiю, а восени вернув. Вiн наняв собi маленьке кавалерське помешкання, дешеве, з вiкном на подвiр’я, на другiм поверсi, невигiдне ще й тим, що на першiм поверсi була школа гри на фортеп’янi; значить, удень мiг там витримати тiльки чоловiк з дуже грубими нервами або глухий. Євгенiю було байдуже; вiн удень дуже рiдко бував у себе в хатi; унiверситет i лекцii заповнювали його день, а тiльки нiччю вiн працював для себе, вчився до екзаменiв, а нiччю на першiм поверсi було тихо. Так вiн прожив спокiйно з мiсяць. Аж одного дня вiн якось лишився дома – чи нездужав, чи свято якесь було. Страшенне брязкання на чотирьох фортеп’янах розбило його нерви так, що вiн не мiг витримати i вибiг iз свого покою о дванадцятiй у полудне, думаючи йти на обiд. Переходячи першим поверхом, вiн побачив, що дверi школи вiдчинилися i зсередини вийшли чотири панночки з нотами пiд пахами: се були ученицi, що по скiнченнi лекцii йшли до домiв. Євгенiй вiдразу зупинився як вритий: одна з тих учениць була та сама панночка, що торiк на балу i на вулицi зробила на нього таке сильне вражiння. Тепер вражiння було ще сильнiше. Панночка була вся в чорному i, вийшовши з комнати, заслонила свое лице довгим, чорним, густим вельоном, – очевидно, носила по кiмось жалобу. Євгенiй тiльки на хвилю заздрiв незакрите ii лице, i йому здалося, мовби блиснуло сонце i освiтило його. Вiн стояв мов остовпiлий, забувши, де вiн i що з ним дiеться. Панночки пройшли поуз нього на ганок, а ганком на сходи, щоб вийти на вулицю; Євгенiй не зiбрався духом навiть настiльки, щоб поклонитися панночцi в жалобi, коли проходила попри нього. Здавалось, що й вона не глядiла на нього, не пiзнала його; йшла рiвно, плавно, поважно. Євгенiй слiдив за нею очима, далi щось немов пхнуло його. Вiн пустився бiгти вниз сходами у офiцинi, перебiг подвiр’я, але так, щоб iз чiльних сiней не було його видно. Вiн боявся чогось, стидався чогось; йому здавалося, що коли б панночка в жалобi запримiтила, що вiн слiдить за нею, то вiн вiд одного ii погляду впав би, згорiв би на мiсцi. Коли ввiйшов у сiни, в сiнях не було нiкого; вибiг на вулицю – на вулицi не було видно жадноi панночки з нотами. Але недалеко була невеличка площа, вiдки розходилися вулицi на п’ять бокiв. Певно, котроюсь iз п’ятьох вуличок пiшла панночка в жалобi. Але котрою? Євгенiя знов неначе клiщами за серце стисло. Але вiн швидко отямився. Тепер вiн мав одну сказiвку. Вона ходить на лекцii фортеп’яна до тоi панi, що живе понижче нього. Вiн трохи познайомився вже з сею панею, тепер познайомиться ще лiпше i розвiдае все, що йому треба. І, вспокоiвшися на тiм, вiн пiшов на обiд. І справдi, зараз по обiдi вiн узяв на себе чорний англез i пiшов униз до вчительки гри. Панi була сама, ученицi ще не приходили. Панi приняла Євгенiя дуже чемно i здивувалася дуже, коли вiн заявив iй, що хотiв би взяти у неi кiлькадесят лекцiй гри на фортеп’янi. – Я вже початки знаю, – мовив вiн, – i хоча не чую в собi нiякого особливого таланту, але охота е. Ну, а хто знае, що коли чоловiковi може придатися в життi. – О так, – мовила панi, – то дуже красно. Адже ж добре старi люди говорили: чого замолоду навчишся, те потiм як знайдеш. Тiлько не знаю, пане Євгенiю, як би ми се уладили. У мене тепер чотири панночки беруть лекцii щодень вiд осьмоi до дванадцятоi i вiд третьоi до п’ятоi. – О, я не мiг би посвятити так багато часу. Щонайбiльше годину денно. – Так. А коли ж маете вiльний час? – Коли панi не мають нiчого против того, то менi було би найдогiднiше вiд одинадцятоi до дванадцятоi. – Та я не мала би нiчого против того. І так iще один фортеп’ян у мене вiльний. Якби тiлько моi ученицi не були противнi. – Я спокiйний чоловiк i не буду перешкоджати iм, – з усмiхом мовив Євгенiй. – Ну, щодо того, я певна, – мовила панi, – тим бiльше, що ви вчились би в окремiм покою. Та проте… ну, зрештою побачимо. Ось вони зараз поприходять. Найлiпше буде спитати iх самих. Євгенiю не дуже по нутру було те, що сказала панi про вчення в окремiм покоi. Вiн, правду мовлячи, не почував нiякоi охоти вчитися гри на фортеп’янi i навiть не потребував сього, бо й без того вмiв грати, i то навiть зовсiм не погано. «Ну, та що там, – думав вiн, – байдуже, як воно буде, а все-таки се найпростiша дорога познайомитися з панночкою». От тим-то вiн пристав на всi умови вчительки, згодився з нею за цiну i ждав тiльки, аж поприходять ученицi, щоб почути вiд них, чи схочуть мати його товаришем науки. На ратушi вдарила третя, i ученицi почали сходитися. Насамперед прийшли двi сестри, пiдлiтки, гарненькi брюнетки, потiм прийшла третя, старша панна, худа i негарна, що, мабуть, училася на те, щоб самiй зробитися вчителькою десь на провiнцii. Панi дому представила iм Євгенiя, сповiстила iх про його намiр брати лекцii i запитала, чи не будуть мати що против того. Молоденькi брюнетки обiллялися густим рум’янцем, старша блондинка кивнула головою. Нi, вони не мали нiчого против того, тим бiльше, коли панi заявила вiдразу, що пан Євгенiй буде вправлятися тiльки годину денно, i то окремо вiд них. – Але де ж панна Регiна? – запитала вчителька у обох брюнеток. – Ми не заходили до неi, але вона, певно, зараз прийде. І справдi, за хвилю отворилися дверi, i ввiйшла та, котру панi назвала Регiною. У Євгенiя серце забилося страшенно, свiт йому закрутився, очi застелило якимсь туманом, i вiн сам навiть не тямив, як i коли встав з мiсця, поклонився панночцi i вислухав, як панi представляла iх одно одному: «Пан Євгенiй Рафалович» – «Панна Регiна Твардовська». Вiн не тямив, як сiв потому, як панi виясняла Регiнi його намiр. Вiн не мав вiдваги анi разу зирнути на неi, боявся ii, мов злодiй, прилапаний у чужiй коморi, тремтiв i сидiв, мов на шпильках, чуючи тiльки одно – що вона тут, близько нього, що вiд неi виходить якась таемна непереможна сила i проймае, пронизуе, обезсилюе його. Вона промовила – вiн майже не розумiв, що вона сказала, але сам тон ii голосу був для нього такою музикою, якоi вiн, бачилось, не чув iще нiколи. Обi брюнетки заговорили щось до неi, почали смiятися, – i вона засмiялася, i той смiх дихнув на нього такою розкiшшю, про яку йому досi i в снi не снилося. Тiльки тепер вiн почув, як сильно вiн полюбив сю дiвчину, яка магiчна сила в’яже його з нею. Вчителька вивела його з того моментального остовпiння. – Ну, так, значить, добре, – мовила вона, встаючи i подаючи йому руку. – Моi панночки не мають нiчого против того. І коли ви стоiте при своiм похвальнiм намiрi, то прошу сказати, коли вас надiятися на першу лекцiю. – Завтра, – машинально промовив Євгенiй. – Завтра о одинадцятiй. І, вклонившися панночкам, вiн вийшов. Уже за дверима вiн почув за собою голосний вибух смiху. Смiялися, очевидно, обi брюнетки. Регiниного смiху вiн не мiг дочутися. XVI «Доле моя, доле! Чом ти не такая, як доля чужая?» – бринiло в ухах Євгенiя, поки його тямка перебирала тi спомини. Важка тiнь пiзнiших подiй упала на тi безмежно щасливi хвилини, якi переживав вiн вiдтепер отам, у тiм пустiм покоiку при розбитiм фортеп’янi, але в тiй певностi, що тiльки одна стiна дiлить його вiд неi, що вона тут близько, що з-пiд ii рожевих пальцiв пливуть отi нестрiйнi гами, мiшаючися зi срiбними тонами ii голосу, з рiдкими вибухами ii смiху. Зрештою його лекцii вийшли не зовсiм такi, як надiялася вчителька. Вона почала вчити його початкiв, але швидко показалося, що вiн умiе трохи чи не бiльше вiд неi самоi. Правда, якийсь час вiн силувався при нiй грати погано, клапати механiчно тi самi обридливi та монотоннi етюди, якi «для вправи пальцiв» цiлими годинами мучили панночки. Але коли вчителька, повислухувавши за чергою гру всiх, поробивши iм своi уваги i позадававши iм дальшi завдання, виходила поратись собi в кухнi, тодi Євгенiй кидав набiк прокляту «школу» i починав з пам’ятi вигравати те, що знав найкращого. Вiн любив музику веселу i знав напам’ять багато танцiв i народних пiсень. Чим тяжче було йому на серцi, чим сильнiше клекотiло в ньому чуття, якого вiн не смiв виявити, тим вправнiше бiгали його пальцi по клавiшах i тим краще виходили у нього вивченi колись майже вiднехочу кавалки. Любов робила його артистом, виливалася в кождiм тонi, в кождiм акордi, який вiн умiв видобути з сього старого розiграного фортеп’яна. Почувши його гру, панночки в сусiднiх покоях вiдразу, мов на команду, вмовкали. Такоi гри вони не чували в сих стiнах. Тi нервово прискоренi польки, коломийки та козачки були для них, мов остроги для коней. Особливо обi брюнетки не могли всидiти. Се були живi, веселi дiвчата, правдивi школярки; iх гарнi головки, здаеться, повнi були жартiв, веселощiв i смiху. Вони, спинаючись на пальчиках, пiдкрадалися до дверей покою, в котрiм грав Євгенiй, слухали його музику, а коли вiн переставав грати, били йому браво i втiкали на своi мiсця. Се приводило його знов до себе; щоб не випадати зi своеi ролi, вiн починав знов клепати гами та етюди. Одного разу, коли вiн отак переграв якогось скучного вальса i урвав, до його дверей застукали. – Прошу! – озвався вiн, а його серце млiло з непевностi: ану ж се вона? Але се була старша панна, а з-за ii плечей визирали, запаленiвшися, обi брюнетки. – Вiльно ввiйти? – Прошу. Старша панна глянула на нього з якимось докором. – Але ж ви, пане, граете дуже добре. Чого вам ще треба вчитися? – Дякую за комплiмент, – з усмiхом мовив Євгенiй. – Але те, що я граю, то самi танцi. А я, прошу панi, хотiв би навчитися поважноi музики. – А, так! – О, прошу, прошу, – вирвалися нараз обi брюнетки, – заграйте нам iще от того вальчика, що ви грали тiлько що. Ми потанцюемо в салонi. – І, овшiм, рад служити паням, – мовив Євгенiй i обернувся до фортеп’яна. Старша панна сiла недалеко нього i з завистю дивилася на його пальцi, що, мов божевiльнi, бiгали по клавiшах. Боже, якби вона вмiла так грати, вона анi хвилi не сидiла би в тiм поганiм Львовi, в тiй остогидлiй школi! А молодi панночки тим часом вертiлися по салонi, обнявшися, мов два чмелi, рiвночасно пущенi в рух. – Регiнко! Регiнко! – озвалась одна з них. – Та покинь брязкати! Ходи сюди! Але Регiна не йшла, бренькала далi завзято, немов боронилася тим бреньканням вiд якоiсь ворожоi сили. Коли ж панночки не переставали кликати, то й вона прийшла. – Ходи потанцюемо обi! – мовила одна брюнетка, скочила до неi i, пестячись, як кiточка, повисла на ii шиi. – Не можу, Манюсю, – бачиш, я ще в жалобi. – Ах, так. Бiдна Регiнко, – мовила панночка, – ти стратила маму! – І, вхопивши сестру, пустилася знов у танець. Регiна стояла в дверях свойого покою i дивилася на iх пiдскоки якось тужливо-добродушно. Рафалович не зводив iз неi ока. Коли скiнчив грати, вона пiдiйшла до нього. – Але ви гарно граете, – мовила спокiйно. – Дуже слабенько… механiчно, – вiдповiв вiн. – І ви думаете, що тут навчитеся лiпше? При сих словах вона вдивилася своiми великими ясними очима в його лице. І вiн осмiлився пiднести очi на неi. Їх погляди зустрiлися. Одну хвилину Євгенiй напружив усю свою волю, всю душу, щоб тим поглядом сказати iй усе, чого не могли вимовити уста. І йому здавалося, що в ii очах прочитав якийсь дивний рух. Зразу свiтилася в них якась тиха задума, спокiйна цiкавiсть. Потiм глибока криниця тих очей немов закаламутилася, немов на днi ворухнулося щось, якесь дивне, несподiване зрозумiння. І в тiй хвилi ii очi прислонилися довгими вiями, на лицi показався легенький рум’янець, i, не дожидаючи його вiдповiдi, вона вiдвернулася i пiшла до свого покою, вiдки ще негармонiйнiше, нiж звичайно, почувся брязк якихось гам. У Євгенiевiй душi сей один момент викликав правдиву революцiю. Вiн почував якусь невiдому досi розкiш, сполучену з переляком, як чоловiк, що заглянув у безодню, де на днi було щось невимовно принадне, невимовно гарне i чудове. Сей розкiшний перестрах знесилив його, спаралiзував усi думки, всю волю, всi бажання. Вiн сидiв, не бачачи, не чуючи, не хотячи нiчого. Перед ним не було анi часу, анi простору; фiзичнi вражiння не доходили до його свiдомостi. Рука механiчно бiгала по клавiшах, але вiн не чув дотику, не чув брязкоту, не знав, чи i що грае. Старша панна встала i пiшла, – вiн не бачив ii. Здаеться, вклонився iй, здаеться, сказав щось, але зовсiм автоматично. Вкiнцi з безмежноi темряви в його душi мигнуло щось раз, удруге. Се думка: «Геть вiдси! Геть, на вiльне повiтря, в самоту – далеко вiд людей!» І вiн, усе ще машинально, зiрвався з крiсла, вхопив капелюх i, не прощавшися нi з ким, вибiг iз покою. Того дня вiн пропустив усi лекцii, не доторкнувся анi до книжки, анi до страви, але ходив, ходив, ходив вулицями, то звiльна, то майже пiдбiгцем, немов шукав чогось. І справдi, вiн шукав свого бiдного «я», що готово було втонути в ясних безоднях сих чарiвних очей. Кiлька день по тiм вiн не бачив Регiни. Формально уникав ii, боявся глянути на неi, немовби обiкрав ii. Вiн чув за стiною ii брязкання, i його серце млiло. Приходячи на лекцiю, вiн не видав ii, – вона звичайно сидiла вже в своiм покоi i не виходила вiтатися з ним, i вiн був рад. Тiльки обi брюнетки вибiгали, сильно термосили його руки на привiтання, так, як школярi-товаришi, смiялися i пiдморгували йому, а коли «стара» пiшла собi до кухнi, прибiгали до нього i просили грати iм до танцю. Вiн грав, але нi за що в свiтi не був би глянув на тi дверi, що з салону вели до покою, де грала Peгiна. Вiн боявся, щоб вона знов не показалася в дверях. Вона не показувалася. «І лiпше так. Дуже добре!» – говорив у його нутрi якийсь голос. «Дуже добре!» Але чому, властиво, «дуже добре»? Для чого вона не покажеться нiколи? Певне, вона в жалобi, танцювати не буде. Ну, але так, подивитися, послухати? Овва, нема що так багато й слухати. Невеликий маестро! А поглянути на нього? Нi, Євгенiй боявся сам собi признатися, що iй може бути цiкаво поглянути на нього. Його дiвоче-стидливе чуття боялося навiть допускати у неi якесь чуття, подiбне до його власного. Та все-таки по кiлькох днях вiн завважив, що не тiльки вiн уникае ii, але й вона його. Йому зробилося дуже прикро. Вiдразу, без нiякого мотивування, настрiй його змiнився: з рожево-пiвсонного вiн упав у чорно-меланхолiйний. Усе на свiтi видалось йому пустим, глупим, безцiльним, усе стратило свою принаду, само життя не варто зламаного гроша. Йому остогидла наука, вiн проклинав працю, уникав товаришiв i студентських розривок, а найменший натяк на любов обурював його, мов кровава зневага. Вiн готов уже був покинути остогидлi лекцii фортеп’яновоi гри, не добувши мiсяця, але постановив собi пiти ще кiлька разiв. У нього не було при тiм нiякого плану, нiякоi надii, але вiн знав, що iнакше не мiг би постановити, що в його нутрi тягне його туди щось сильнiше вiд усiх аргументiв, вiд усiх постанов. І ось одного разу випало так, що до вчительки прийшли якiсь несподiванi гостi, i, перепросивши своiх учениць, вона пустила iх додому о дванадцятiй замiсть о першiй. Вийшли всi разом з Євгенiем, i тут вiн побачив знов Регiну. Була спокiйна, як звичайно, тiльки Євгенiю видалось, що трохи блiдша. Подала йому руку; ii рука була гаряча. Вийшли разом на вулицю. Євгенiй, мов причарований, iшов обiк Регiни. Старша панна зараз попрощалася i пiшла налiво; обi брюнетки, як кiзочки, побiгли наперед. Євгенiй з Регiною iшли звiльна. – Позвольте, панi, що вас проведу троха? – мовив Євгенiй, добуваючи всiх сил своеi душi, щоб пiддержати розмову. – Прошу, – промовила вона ледве чутно. Хвилева мовчанка. – Панi, гнiваетеся на мене? – тремтячим голосом запитав Євгенiй. – Я? На вас? По чiм судите? – Може, помиляюся, але менi здаеться, що панi весь час уникае мене. Разом учимося, а отсе вже кiлько день ми не бачилися. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ivan-franko/perehresni-stezhki-lirika-zbirnik/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Зберiгати рiвновагу духу (лат.). 2 Дiеслова (лат.). 3 Орудний незалежний (лат.). 4 Найвище начальство (нiм.). 5 У полiтичних справах (лат.). 6 Каналiзацiя (лат.). 7 Чесний (польськ.). 8 Вперед, дiти батькiвщини (франц.). 9 Ненадiйний (нiм.). 10 Шляхетство зобов’язуе (франц.). 11 Не бiйся, Марусю, я тебе помаленьку рiзатиму (чеськ.). 12 Скорботноi матерi (лат.). 13 Недобродушний, непривiтний, не в настроi (нiм.). 14 Третього не дано (лат.). 15 Порядних (польськ.). 16 Ах, молодий чоловiче, молодий чоловiче! Ви нiчого не тямите в полiтицi (нiм.). 17 На мiсцi (лат.). 18 Це стара iсторiя, але ж вона вiчно новою залишаеться, i як власне вона кому трапиться, тому серце надвое розриваеться (нiм.).