Янголи не сплять

Янголи не сплять Оксана Калина … Жив був собi Сашко. І на тридцять п’ятому роцi життя, яке до того часу перевернулось шкереберть, в тому числi i стараннями самого Сашка, котрий ось уже два роки вживав оковиту, не просихаючи, сталась з ним дивна iсторiя. В закинутiй конторi, яка колись числилась за колишнiм радгоспом i куди вiн подався на пошуки привида Степана, зустрiлись йому дивнi жiнка й чоловiк. Спочатку вiн прийняв iх за бомжiв. І ось тут розпочалося найцiкавiше… i найстрашнiше… Гумористична, iронiчна, фiлософська, мiсцями сумна повiсть Оксани Калини «Янголи не сплять» – про найважливiше, з чим стикаеться кожен – вибiр життевого шляху, безсмертну людську душу i, звичайно, про кохання. Оксана Калина Янголи не сплять Що бувае, коли янголам обламують крила? Не знаете? Так я скажу: Люблять, як любили. Служать, як служили. Тiльки болить iм вдвiчi бiльше… От i вся рiзниця… В кабiнетi пiд порядковим номером 777, що розташувався у висотному офiсi на перехрестi вулиць Земноi та Небесних Сфер, проходила нарада. Розглядалась особова справа одного з багаточисельних пiдопiчних Контори, як було прийнято називати органiзацiю в колi колег. Наразi всi присутнi, числом iх було семеро, дивились на величезний, на пiвстiни, плазмовий екран. – Дiйство вiдбуваеться в режимi online, я так розумiю? – спитав найстарший iз присутнiх. Це був високий, мiцний сивий чолов’яга з бiлою, до пояса бородою i вольовими зморшками довкола мiцно стулених вуст. – Само собою, – вiдповiв iнший, значно молодший iз пронизливо-синiми очима, – iнакше не працюемо. – Новiтнi витребеньки, – невдоволено нахмурився бородатий, – ранiше ми за кожним пiдопiчним спостерiгали особисто, по п’ятам ходили, не те, що зараз. – Проти прогресу не попреш, – засмiявся синьоокий, звали його Гавриiлом Архом i завiдував вiн пошуковим вiддiлом Контори, – до того ж, це полегшуе нам життя. – Легкого життя захотiли, ти подивись, – пробурмотiв бородатий, звали його, до речi, Петром, прiзвище – Каменяр, у його вiданнi знаходилось питання кадрового забезпечення офiсу, – нiхто вам його нiколи не обiцяв. Знали, на що пiдписувались… – Не бубони, Петре, – з оббитого якимось блискучим бiлоснiжним матерiалом пiднявся ще один чоловiк, на бейджi в нього значилось «Первозванний Андрiй. Аналiтик», – хлопцi дiло кажуть. Викликiв зараз стiльки, що, бува, не встигаемо. Система вiдеонагляду в режимi online дуже виручае. І взагалi, потрiбно йти в ногу з прогресом. – Не встигаете, бо розлiнилися, – гнув далi свое Петро, хоча вже й так впевнено. Власне, бубонiв вiн радше для проформи – аби тримати пiдлеглих в тонусi. Вiн i сам не гребував досягненнями прогресу i у вiльну хвильку, яких, правда, видавалось дуже мало, любив поганяти в планшетi якусь заковиристу гру. – Мать його тричi в душу! – раптом спохватися з крiсла середнього вiку чоловiк з темним волоссям i пронизливими чорними очима. Довгим худим мiзинцем iз загостреним, мов кiготь сови, нiгтем, вiн вказав на екран, – Всьо! Однозначно – наш клiент! Всi присутнi, мов по командi, знову повернули голову до екрану. Там розгорталося дуже цiкаве «кiно». По полю, зарослому високими, мало не в зрiст людини бур’янами, йшов молодий чоловiк. На вигляд йому можна було дати рокiв 35–36. Свiтловолосий, невисокий, мiцноi статури, з великими каро-зеленими очима. Правда, зараз на тi каро-зеленi очi вiн майже нiчого не бачив, тому що був п’яним в димину. Молодий чоловiк, якому при народженнi батьки дали «рiдкiсне» в наших краях iм’я Олександр, героiчно пробирався крiзь бур’яни, то притоптуючи iх чоботами, то вириваючи прямо з корiнням i весело горланив при цьому пiсню Шнура: – Заведу себе змею, лучше черепаху, но тебя я не люблю, ехай, ехай на х…. Прямував Сашко до цвинтаря. Правда, туди пролягала значно коротша, асфальтована дорога. Чому Сашку захотiлося прогулятися саме бур'янами, в яких легко можна було заблукати – невiдомо. У п'яних своя незбагненна логiка. Нарештi Сашко перемiг останню дебелу лебедину i вийшов до заднiх ворiт цвинтаря, якi нiколи не зачинялися. Власне, в цьому не були потреби, бо через тi ворота нiколи не заходили живi й покiйникiв теж не заносили тудою, бо це було старе кладовище, iз захороненнями 30–50 рiчноi давностi. Сашко зайшов на територiю цвинтаря i смiло почимчикував мiж хрестiв i могил, час вiд часу пiдсвiчуючи на собi лiхтариком на мобiльнику (бо вже стояла глибока осiнь i темнiло рано) для того, щоб прочитати надпис на пам'ятниках та хрестах. При цьому вiн безбожно матюкався, видно, не вдавалося знайти те, що вiн так ретельно шукав. … Тим часом тi, хто засiдав в кабiнетi 777 продовжували уважно дивитися на екран, спостерiгаючи за Сашковими маневрами. – Якого дурня вiн там шукае? – запитала мiнiатюрна дiвчина з модними в цьому сезонi фiолетовим вiдтiнком волосся. «Варвара П'ятницька, вiддiл молодi, спорту та охорони материнства», значилось у неi на бейджi. – А чорт його душу знае! – вiдповiв iй ще зовсiм юний хлопець якого всi прозивали Рафаелем – за пристрасть до живопису (в офiс його взяли на практику). – Хвилиночку! – раптом розгнiвано загримiв Петро, – юначе! Що за вислови! Ви забули де знаходитесь? Рафаель знiчено похнюпився, а чорноокий, звали його Луцiй Ферро, бо вiн мав iталiйське корiння, (власне контора мала статус мiжнародноi, тож працювали там люди рiзного походження) засмiявся на всю горлянку. – От якраз чорту й вiдомо, що вiн там шукае – дiдову могилку. Сашко дiда свого дуже любив, бо вдався нього, мов усi краплi позбирав. Дiдусь свого часу, канешно, був ше тим жуком – горiлку хлистав вiдрами, дiвок перепортив дюжину. Хотя дiтей признавав. Колись в один день, якщо не помиляюсь, зразу трьох своiх отприскiв вiд рiзних баб, пардон, жiнок, женив. Тож наш Олександр, так би мовити, прийшов вiддати шану покiйному родичу… – А чого це вiн ваш? – з крiсла раптом пiдхопилась висока i струнка молода жiнка. На вигляд iй було рокiв тридцять. Звали ii Магдою, i вона очолювала юридичний, а також вiддiл адвокатури. Магда мала довге блискуче золотаво-руде волосся i величезнi мигдалевиднi зеленi очi. Їi молочно-бiла, як i у всiх рудих, шкiра аж нiби сяяла зсередини. Жiнка була дуже гарною – просто неможливо вiдвести очей. Чорнявий Луцiй i не вiдводив вiд неi погляду, в якому читалась i туга, i любов, i невисловлене, невтiлене чоловiче бажання, помножене на злiсть. – Магдо, – сказав чорнявий, – я розумiю, що твiй обов'язок, в тому числi як адвоката, захищати всiх недолугих тупарiв, але цей… – вiн кивнув у бiк екрану, – явний випадок. Навiть колегiю суддiв збирати не потрiбно. Вiн вже порушив всi закони людськоi i небесноi моралi. Про що тут думати? Магда притихла. По ii свiтлому обличчю промайнула тiнь. – Про що тут думати? – перепитала вона, – а ти взуй його чоботи i пройдись його дорогою, можливо тодi, зрозумiеш, мотиви його дiй. – Фiлософiя, – недбало махнув рукою чорнявий, – так можна кого завгодно виправдати. До того ж, – вiн пiдморгнув Магдi чорнющим оком в якому на мить спалахнув червоний, мов свiча вогник, – менi i в своiх чоботях добре. Але клiент – все одно наш. Що думае з цього приводу шановне товариство? – звернувся вiн до присутнiх. Товариство мовчало, бо його увагу знов привернули подii, що розгортались на екранi… Сашко, так i не знайшовши дiдову могилу, почав водити тремтячими пальцями по екрану телефону, видно, хотiв комусь подзвонити. Нарештi вiн знайшов потрiбний номер i хрипким з перепою голосом зарепетував у слухавку: – Юрко! Є…i його мать! Ану тули сюди, кажу. Як куди – на цвинтар. Шо роблю? Дiдову могилу шукаю, етiть-колотiть, найти не можу. Ти колись казав шо вiн похований поряд з твоiм батьком. Приiзди, покажеш. Ну i шо, як темно? Не найдеш? Дак, бля, Машку вiзьми, сестрицю свою, та точно все знае. Пляшку i закусь iз собою вiзьми, поминать будемо. Не, з мене ше не хватить. Греби сюди, кажу.І щоб через 15 хвилин були. Всьо. Сашко, сам не знаючи чого, раптом швиргонув телефон кудись аж далеко, а потiм, навколiшки, з матами, почав повзати по землi, аби його найти. Та не доповз до апарата пари крокiв – заснув, притулившись до якоiсь давньоi, не обгородженоi могили. Вiн би так спав i до ранку, чи заклякнув на смерть, аж тут рiвно через 15 хвилин голосом Святослава Вакарчука звiдiзвався телефон i Сашко прокинувся. За сусiдньою могилою, мов зiрочка, сяяв апарат. – Єтiть-колотiть! – зрадiв Сашко i навколiшках подерся прямо через могилу, – найшовся, мiй рiднесенький! Альо! – гаркнув вiн у трубку, – Я тут, це ти де? А хто там вищить? Машуня? Всьо, iду назустрiч. Через деякий час друзi, а Юрко був лiпшим Сашковим другом, таким же п’яницею i прохiндеем, поручкалися. За Юрком тремтячи, як осикове дерево, стояла, Машка. Чого, питаеться, вона послухалась свого придуркуватого братика i попхалась на цвинтар мало не опiвночi? Бо була закохана в Сашка. Якi тут ще пояснення потрiбнi? – М-ш-ня, – язик у Сашка почав заплiтатися пiсля принесеноi Юрком пляшки пива, – злотце! Найди менi дiда. Дуже н-да. Маша мовчки повела мужикiв через могили. Зупинилась бiля потрiбноi, тицьнула в неi пальцем. – Ось вона, – Сашко присвiтив мобiлкою i задоволено крякнув. – Вона, – пiдтвердила Машка, – привiтайтеся з дiдом i додому. Я вас прошу. – А пом’януть? – дурачливо вип’ятив губи Сашко, – це якось не по-християнськи – прийти на кладовище i не пом’януть родичiв… … При цих словах чорнявий Луцiй Ферро, який теж уважно слiдкував за екраном, несмiшливо скривив губи. – Он як – про християнство згадав, – сказав вiн, дивлячись прямо в зеленi Магдинi очi, – це дуже по-християнськи: запертися опiвночi на кладовище i танцювать на могилах. Ловко поминають! – Вiн не танцюе! – сяйнула зеленими очиськами Магда. – Та що ти кажеш! – насмiшкувато протягнув Луцiй, – подивись на екран, люба моя. – Я не твоя люба! – вiдрiзала Магда, повертаючись до екрану. Мiж тим Сашко з Юрком, ввiмкнувши на повну потужнiсть звук телефону, витанцьовували пiд «Океан Ельзи»: – …Якби сказали ти менi стати твоiм човном!.. – лементували вони вслiд за Вакарчуком, розмахуючи ногами. Машка товклася поряд i тiльки руки заламувала, дивлячись на цих двох придуркiв. Вони, доспiвавши пiсню, синхронно звалились на землю, ржучи, мов лошаки. – Дiду, за тебе! – сказав Сашко, чокнувшись пляшкою пива об основу камiнного хреста, – був ти менi найближчою людиною за життя, таким залишився i пiсля смертi. Скоро стрiнемось, дiду! – заволав вiн, розмазуючи п’янi сльози по обличчю!.. – Все, вимикай кiно! – раптом сказав сивобородий Петро, – з клiентом все зрозумiло. Забирай, – кивнув вiн у бiк Луцiя. Той задоволено, зовсiм по-дитячому, потер руки. – Не дам! – раптом скрикнула Магда, а потiм, знiтившись, додала, – тобто я хотiла спитати: може, ще один шанс Сашку дамо? Душа у нього хороша. – Запаскудив вiн свою душу, на жаль, – зi спiвчуттям сказав аналiтик Андрiй Первозванний, – далi тiльки гiрше стане. Ти ж сама прекрасно знаеш, як це, зазвичай, з людьми трапляеться…Забирать треба зараз. – Нi! – скрикнула Магда, – заради мене! – вона благально дивилась на Петра. – Здався вiн тобi,– невдоволено пробурчав той, – шо ти вчепилась в цього Сашка, наче вiн медом помазаний? Інших клопотiв вистачае. Ну, добре, – зглянувся вiн, – давай так, Магдо. Вмикаемо знов цю штуку, – Петро кивну на екран, – i подивимося: як пiде твiй Сашко додому – даемо шанс, посунеться на пошуки пригод – Луцiй забере його однозначно! – Дякую, – згодилась Магда, вона знала, що бiльшого Петро, при всiй своiй могутностi, зробити не мiг. Навiть Луцiй у знак згоди кивну своею смоляною головою – останнiй шанс потрiбен всiм. А може вiн просто був впевнений, що клiент нiкуди вiд нього не дiнеться. Увага присутнiх знов переключилась на екран. Тiльки Луцiй невiдривно дивився на Магду, нiби намагався зрозумiти, що коiться в ii золотiй головi. Раптом вiн пiдвiвся, став за спиною у Магди i, майже торкаючись губами ii вуха, пошептiв: – Що, Магдочко, навiть янголи закохуються? Як сказав поет: любвi все возрасти, а в нашому випадку, навiть янголи, покорнi? Чи не так? – Що ти мелеш? – шикнула на нього Магда, – зовсiм здурiв? Сiркою обкурився? Яка любов? В моi обов’язки входить захищати всiх! Почитай Посадовi Інструкцii, придурок! – Розкажи менi! – скривив вiн губи ехиднiй посмiшцi, – тiльки врахуй: я тобi його все одно не вiддам, зрозумiла? Особливо – його, з натиском на словi «його», сказав Луцiй. – Та пiшов ти… – вiдсторонилась вiд Луцiя Магда. – Агов, – зиркнувши в iх бiк пронизливими синiми очима сказав Гавриiл, – бiльше двох говорять в слух. Або мовчать. – Тули на свое мiсце, – прошипiла Магда, – осточортiв! – Дак на те я й чорт, – вишкiрив бiлi зуби Луцiй… … Мiж тим на екранi «вистава» йшла своею чергою. – Слухай, – спитав Юрко Сашка, – а ти чого квасиш останнiй рiк, наче бiльше не житимеш i не питимеш? Ти ж ранiше наче зовсiм не вживав. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oksana-kalina/yangoli-ne-splyat/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.