Реквієм для листопаду

Реквiем для листопаду Дзвiнка Матiяш Героiня книги Дарина гостро переживае смерть мами. Дiвчинi доводиться навчитися жити по-новому i заповнювати порожнечу, яка залишаеться всерединi пiсля втрати близькоi людини. Це доводиться робити через зустрiч iз власними страхами, комплексами, сумнiвами. Дарина справляеться – адже ii внутрiшнiй свiт багатий, глибокий i неординарний, i в ньому попри самотнiсть, е i кохання, i дружба. Ця повiсть, у якiй немае единоi сюжетноi лiнii, розбита на численнi фрагменти-переживання. Їi можна починати читати з будь-якоi сторiнки. Перечитуючи той самий фрагмент багато разiв. Дзвiнка Матiяш Реквiем для листопаду – Il fait novembre en mon ?me -     «Novembre», Emile Verhaeren І Минуло два мiсяцi вiд смертi мами. Дарина повертаеться додому, несучи в руках пакет iз морквяним соком. Мама не любила морквяного соку, iй подобався березовий. Справжнiй – щойно виточений iз дерева, що пахне березневим талим снiгом. Дарина уявляе, як вона йде до лiсу, в неi промокли ноги, холошi джинсiв забрьоханi, в руках трилiтровий слоiк, куди вона наточить соку. Сiк нагадуватиме воду, тiльки буде ледь-ледь жовтавий i дуже солодкий. Вони питимуть його вдвох iз мамою. І мама смiятиметься дзвiнким дитячим смiхом. Вона забувае про те, що вона доросла жiнка з наiвними очима, i перетворюеться на безтурботну дiвчинку-пiдлiтка, i трохи соромиться своеi дитячоi безтурботностi й дитячих рухiв. І ходить так дивно й трохи смiшно-незграбно, як дiвчинка-пiдлiток, що нiяк не призвичаiться до цього дивного свiту й не знае, як у ньому треба ходити. «Тiльки щоб тепер нiкому не розповiдати про себе й удавати, нiби нiчого не сталося». Дарина повторюе цi слова подумки декiлька разiв. Так нiби це допоможе. І суворо наказуе собi нiкому нiчого не розповiдати. Бо все, що ставалося тепер, зовсiм не схоже на те, що було ранiше. Принаймнi зараз iй думаеться саме так. Дарина – по тому, як зi спорожнiлого будинку роз’iхалися родичi й друзi, котрi вiдбули тут той час, який мали вiдбути, – могла днями сидiти нерухомо, дивлячись у вiкно або не дивлячись нiкуди. Забуваючи про час. Забуваючи про те, що навколо. Утративши бажання розмовляти й думати. Утративши бажання взагалi бути. Їй здавалося, наче всi люди позникали, все позникало, i тепер вона сама серед важкоi порожностi. Залишалася пам’ять. Інодi Дарина тiнню блукала по кiмнатах, наштовхуючися на речi. Тi, якi належали мамi, а тепер не належали нiкому. Дарина обмацувала iх поглядом, намагаючися пригадати, що вони означали для мами. Ваза iз засохлими квiтами. Картина на стiнi. Рiзьблена скринька. Камiнчик iз сiро-блакитними прожилками. Напевно ж, вони щось означали, але тепер Дарина не знала, що саме. Цi речi були самотнi та покинутi. Вони ображено мовчали й вiдверталися вiд Дарини. Речi не впiзнавали ii. Їм було з нею нецiкаво. Дарина думала про те, що речi також сумують. Вони, мабуть, плачуть. Але вночi – коли нiхто не бачить. Тепер у маминiй кiмнатi така густа тиша – ii можна рiзати ножем, кришити пальцями й виносити з кiмнати iз собою. Тиша бувала схожа на пухкий абрикосовий пирiг. Дарина вiдламувала шматочки тишi й виходила з ними надвiр. Пiдкидала iх у повiтря, i вони крихiтними голубами, завбiльшки з п’ятикопiйкову монету, злiтали вгору. Даринi було радiсно й сумно дивитися на них. Інодi вона забувала про тишу, якоi понапихала собi в кишенi, i та перетворювалась на каштани, круглi та блискучi, або на яблучка завбiльшки з виноградину. Дарина з’iдала яблучка, а каштани складала в себе на пiдвiконнi. Інодi, коли каштанам ставало тiсно, вони зникали, по декiлька чи по одному. Дарина нiколи не викидала iх сама. Мабуть, вони знову перетворювалися на тишу. Даринi здавалося, що тепер мовчанка стала ii улюбленим заняттям, справжнiм хобi. Мовчанки бувають рiзними. Одна рiч – мовчати пiд якусь дуже сумну та свою мелодiю, iнша – мовчати, видобуваючи звуки iз розстроеного пiанiно чи зi староi трiснутоi сопiлки. Роблячи це нi для чого, просто, щоби вони звучали, тодi тиха iмла, що навколо, трохи розсiюеться. А ще iнша – коли раптом надходить обiдня пора. Дарина сама на кухнi, а на столi парують макарони. Дарина посипае iх тертим сиром, потiм бере обрiзану коробку з-пiд морквяного соку, напхану пакетиками з найрiзноманiтнiшими запахущими приправами. Вона зосереджено вивчае коробку, наче не наважуючись вийняти пакетик. Потiм виймае пакетик iз провансальськими травами, розглядае малюнок i уважно читае напис на протилежному боцi. Шавлiя, м’ята, розмарин, естрагон, базилiк й iншi назви. Дарина обережно розкривае упаковку i принюхуеться. Із численних запахiв, що злилися в один, вирiзняеться м’ятний – гострий i холодний, як нiж. Дарина заплющуе очi й згадуе листя м’яти. Воно таке ж холодне та шорстке на дотик. «Це оркестр запахiв, – думае Дарина, – i м’яту в ньому найбiльше чути». Вона посипае макарони трав’яним порошком i обережно кладе розiрвану пачку назад у коробку. Запахи спокушають Дарину, бентежать i дивують. Часом вона уявляе себе карликом Носом. Вiн стоiть у них в кухнi бiля плити на ослiнчику й зосереджено розмiшуе якесь вариво у великому казанi. Йому лоскочуть нiздрi сотнi вiдтiнкiв запахiв: солодкаво-приторнi, цитринно-тоскнi, гiркувато-духмянi. Карлик шукае потрiбнi йому запахи та вкидае iх до казана, помiшуючи вариво дерев’яною ложкою. Час вiд часу принюхуеться – зосереджено, насторожено. У нього довгий нiс, на головi стирчать жмутики волосся, вiн убраний у картатi штани й темно-зелену сорочку, а на шиi в нього зав’язана жовта, уже трохи вицвiла, хустка. Вона й себе тепер починае уявляти карликом Носом i веселiшае. Ще Дарина уявляе себе просто дiвчиною-яка-сидить-на-пiдвiконнi-пiдiбгавши-колiна-боком-до-шибки-i-наспiвуе-мелодiю. На нiй чорнi (або сiрi) потертi джинси, невизначеного кольору нiби чоловiча сорочка та вовнянi шкарпетки. Дiвчина спiвае без слiв, мало хто впiзнае цю мелодiю, бо це мамина мелодiя, мама знае слова цiеi пiснi ой не цвiти буйним цвiтом зелений катране. «Що таке катран? Каштан?» – думае Дарина, лiниво поглядаючи у вiкно. Вiкно на шостому або сьомому поверсi (може бути й вище). Унизу швидкiсна траса, по якiй мчать машини. Навколо неi густа мамина мелодiя. Унизу пролiтають машини. І майже немае часу. Дарина мало знае про все, що навколо – яке воно насправдi. Інодi iй здаеться, що iншi знають не набагато бiльше. Люди здаються iй загадковими. Те, якi вони насправдi, можна дiзнатися, заглянувши всередину. Дарина не знае, що у них усерединi. А того, що ззовнi, вона не може розгадати. Дарина намагаеться шукати вiдповiдь на загадку про людину. Це ще тодi, коли iй здаеться, що е сенс цим займатися. Вона виходить на вулицю як серйозний дослiдник. Уважно вивчае перехожих, намагаючися визначити, чим вони живуть, чого прагнуть, про що думають. Порiвнюе себе з ними, вивчаючи краечком ока свое вiдображення у вiтринах. Зосереджено дивиться на свiт блискучими каштановими очима, усмiхаеться химерною усмiшкою, волосся падае iй на очi, вона забувае дивитися пiд ноги, не помiчае сходинок, калюж i забувае про те, що дорогу треба переходити на зелене свiтло. Дарина мрiе гуляти нiчним мiстом. Мiстом, якому багато столiть, у якому багато старих будинкiв, вузеньких вуличок i провулкiв, лунких брукiвок i химерних лiхтарiв. Мiстом, якого немае удень, яке тiльки в темрявi бувае таким, яким е насправдi. І немае значення, як по ньому йти, куди дивитися. Дарина задирае голову, небо затiкае iй за комiр, ii слiди приклеюються до землi, i завтра голуби видзьобають iх. Вечорами Дарина думала про те, як це, коли тебе немае. Вона розглядае своi овальнi нiгтi, долонi, посiченi численними лiнiями, фiалково-синi вени – бо у неi постiйно мерзнуть руки – i не може зрозумiти, що буде, коли ii не буде. І чи щось буде. І чого не буде. І як це – помирати. Чи людина вiдчувае, як життя виходить iз неi? Як важчае тiло, не хоче слухатися, бо вже iй не належить. Душа виходить iз тiла i йде вузенькою кладкою, яка вiддаляе ii вiд того, що тут i зараз. Даринина мама ступае на кладку i повiльно йде по нiй. Їi крок легкий, хода грацiйна, наче у танцiвницi. Тiло легке, наче невагоме. Худенькi руки прозоро-бiлi, вiльно опущенi. І тiльки коли бiлий янгол iз того боку подасть жiнцi-танцiвницi руку, ii прозора долоня простягнеться йому назустрiч. Мертве тiло вiдпочивае. Заснути – це померти й бачити сновиддя. Тобто навпаки – померти – це заснути. Дарина завжди легко поринае у сни. Смерть – це зовсiм не страшно. Може, смерть – це сон у долонях у Бога, тодi Даринi стае спокiйно за тих, хто помер. І за маму. Бог даруе нам сни про осiнь про снiг про морозиво люди говорять у снах вiршами часом прозою люди говорять у снах так як говорять насправдi люди вирiшують в снах бiльшi та меншi справи. У снах для Дарини починаеться iнше життя. Реальнiсть, зовсiм не схожа на денну. Сьогоднi вночi Даринi наснилося, що у неi е свiй сад. Вона садить духмяне зiлля, присiла та вкладае у рiвчачки довгастi, округлi насiнини. «Щоб зiлля проiзростало». Вранiшне сонце припiкае спину, Дарина наспiвуе незнайому пiсеньку – слова та мелодiя самi прикочуються та приклеюються до губ: Oregano, marjoram, chives they grew to fill the empty spaces in her heart… in my heart…[1 - Олена Дженiнгс, «Gardening».] Дарина мружиться вiд сонця i прокидаеться. А наступноi ночi iй сниться, що вона iде в подорож до Італii, i маленький лiтак злiтае з поля, порослого розквiтлими конвалiями. А ще наступноi ночi сняться страуси, що гуляють по вулицях. Насправдi Дарина чекае сну, в якому iй насниться мама. Але той сон не приходить. І коли нарештi мама iй сниться, Дарина навiть не може зрадiти – так стомило ii чекання. Мама з новою зачiскою – здаеться, боб-каре, каже: «Нарештi постриглась гарно. Тут умiють стригти». Тепер у неi все гарне: волосся вiдросло, на тiлi вже немае набряклих лiмфовузлiв, шкiра не жовта. Хоча там немае тiла. Тiло залишилось тут. Дарина пригадуе: тiло, що втрачае пружнiсть, життевi соки, тiло, що виснажуеться i спотворюеться. Тiло стае вузлуватим i повiльно вмирае, як дерево. Тiло перестае бути красивим, воно перестае врештi-решт нагадувати саме себе. Тiло позбуваеться своеi тiлесностi, вивiльняеться вiд неi та зникае. Це оболонка, це наче шкiрка, яку змiя скидае з себе. Це вже не тiло. Люди переходять життя, обростаючи подiями, враженнями, бажаннями, образами, спогадами та речами. Дарина уважно придивляеться до речей, якi ii оточують. Занадто складно так жити занадто рано померти залишаються спогади квiти книжки закладки конверти залишаються тiнi на стiнах залишатися очi не бачать люди у сiрому мiстi за вранiшнiм сонцем на вранiшне сонце крячуть крячуть i плачуть. Дарина спостерiгае за воронами, що граються в снiгу. Ворони виявляються милими веселими птахами. І виглядають на бiлому тлi дуже красиво. Батько-ворон купае мале вороненя, заштовхуючи його глибше в снiгову ямку. Вороненя сидить у снiговiй ваннi й задоволено стрiпуе крилами. Мама-ворона розчулено спостерiгае за своiм дитинчам. Така iдилiя. Даринi подобаеться ця вороняча родина. Дарина не пише щоденника, принаймнi вона не хоче це так називати. Вона записуе слова – рештки денних вражень, переживань, побачене та почуте осiдае у нiй всерединi, його так складно висловити. Але iнодi можна видобути на поверхню. Дарина часом заримовуе слова, бо iй здаеться, що так ними деколи можна бiльше сказати. Слова не завжди хочуть римуватися, вони штовхаються, б’ються, кепкують одне з одного й кидаються в рiзнi боки. Дарина залишаеться без слiв, але не полишае надii, що таки знайде потрiбнi фрази. Може, це й помилка. Дарина помиляеться дуже часто. Потрапляе у безглуздi ситуацii, iз яких не може знайти виходу. Помиляеться в людях, ставлячись до них надто довiрливо та наiвно, помиляеться в речах, бо не може знайти в них того, чого шукае. Помиляеться в книжках, бо серед них ще не знайшла тiеi, яку б сама хотiла написати. Humanum errare est. Homo errarens – це людина така, яка вона е завжди. Помилки часто породжуються незнанням, недосконалiстю людського знання про себе, про людей, про свiт. Люди помиляються у виборi фаху, друзiв, свiтогляду, одягу та звичок. Помиляються в любовi та життевих стратегiях. Є помилки, яких не можна виправити. Але тiльки не треба iх боятися i вiд них тiкати. Даринi подобаються дитячi вiршики, смiшнi й банальнi. Вона складае такi вiршики для себе. Сьогоднi iй хочеться написати вiрш про зайця. Про зайця, що був добрим ii приятелем. Зайцi здаються iй добрими й також смiшними. Вона нiколи не бачила живих зайцiв на волi, тiльки у звiринцi та ще в маминому селi пiд лiсом – щось бiгло у травi, начебто сiре – i iй сказали, що то заець. Мене проводжало зайчатко геть пiд дощем намокло чого тобi хочеться зайчику капусти хлiба моркви йди додому мое вухате бо вже незабаром мiй потяг на перонi махае лапою зайчатко таке самотне. Дарина уявляе собi зайця з мокрою шерстю i замерзлими лапками. Дарину дуже рiдко проводжають на вокзал. І ще рiдше зустрiчають. Вона любить сама приходити на вокзали i сама з них iти. Інодi вона скучае, починае скучати за намоклим зайцем, якого сама придумала. Вiрш не вийшов дуже смiшним. Змоклий заець здаеться iй беззахисним i сумним. А дощовий вокзал – холодним. Дарина куштуе слова, смокче iх, наче м’ятнi цукерки. Заець гостинець вiд зайця гостина гостi пригостити. Мама приходила з роботи, i Дарина бiгла вiдкривати ii портфель, щоб подивитися, чи е там гостинець вiд зайця, i знаходила його мiж зошитами та пiдручниками: пирiжок iз капустою чи з сиром, чи з м’ясом, куплений у шкiльнiй iдальнi. Це трохи гумове тiсто й пiдгорiла капуста здавалися Даринi найсмачнiшою iжею. Дарина повертаеться додому, несучи в руках пакет iз морквяним соком. У руках вона могла нести щось iнше. А могла не нести зовсiм нiчого й повертатися зовсiм не додому. Даринi здавалося, що пiсля того, як не стало мами, у неi не стало й дому. Принаймнi вона неохоче туди повертаеться. Так воно бувае, що зовсiм немае значення, куди йти, бо нiщо тебе не приймае. Чи нiде не буде добре. Може, це те саме. Тому можна кататися, поки не вiдчуеш цiлковитого отупiння, у метро, вибираючи рiзнi стратегii, як iхати: чи вiд кiнцевоi до кiнцевоi, зiбгавшись у куточку, чи виходити на кожнiй зупинцi й чекати iншого поiзда в тому ж напрямку або повертатися на попередню зупинку та знову iхати на зупинку вперед i знову повертатися (це вимагае активностi, це складна стратегiя), чи доiхати до першоi станцii пересадок i сiсти на iншу лiнiю та звiдти iхати до кiнцевоi, чи ще якось. Потiм нарештi треба з цим покiнчити, бо з усiм треба покiнчувати, i йти нарештi до виходу, рухаючися поволi, зупиняючись кожнi пiвметра. Люди лаються iй у спину, але вона зовсiм цього не чуе. Їй здаеться, що вона щось забула, може, у вагонi, кажуть же вони, щоб пасажири не забували у вагонах своiх речей, але це також не мае анiякiсiнького значення. Це завжди так, коли чогось або когось не стае. Потiм до цього можна звикнути, але спочатку дуже страшно, що треба до цього звикати й що з часом таки звикнеться. І тодi усе нiби заспокоiться всерединi, i тодi з’являться iншi подii та iншi люди. А поки що iх нiби немае. Такий порожнiй i такий великий свiт. Вона сiдае за кухонний стiл i ставить на нього пакет iз морквяним соком. Потiм переписуе вiрш про зайця – мене проводжало зайчатко геть пiд дощем намокло я привезу тобi зайчику солодкого соку з моркви. Вiдкладае папiр, схиляе над столом голову й плаче. Час, вiдведений людинi, начебто стае ii власнiстю. Власнiстю непевною та ефемерною. Хоча люди говорять про те, що розпоряджаються своiм часом iз такою впевненiстю, нiби це справдi так. Кажуть: у мене немае часу, коли не хочуть чогось робити й присвячувати цьому час. Люди вдiляють комусь час – час, вiдданий iншiй людинi може виявитися найкращим подарунком. Дарувати свiй час – це дарувати себе самого, це найiнтимнiший подарунок. Хоча переважно люди не знають, що робити з часом i куди його дiвати. Час стiкае, час розливаеться, час втрачаеться. Дарина також не знае, що робити зi своiм часом. І не знае, що в ньому дiеться. Не знае, що з ii часом – вiн то мчить, то ледве повзе, його то забагато, то замало. Дарина намагаеться вiдшукати рiвновагу, але майже постiйно ii втрачае. Час нагадуе iй канат, по якому вона незграбно просуваеться, наче канатоходець-початкiвець. Канатоходцевi досить успiшно добратися до кiнця натягнутого каната. Бiльше нiчого йому не треба, вiн ясно бачить перед собою мету. Дарина не знае, куди вона мусить прийти, i нiчого не може сказати про мету. Все це колись закiнчиться, але Дарина не знае, чи справдi iй туди аж так кортить. Себто до кiнця ii власного каната. Розумiння. Свобода. Смерть. Це слова, над якими Даринi конче треба подумати. Це те, що ii останнiм часом найбiльше бентежить. Так, нiби iй треба бiля них побути, бiля цих слiв. Щось зрозумiти, i тодi можна бути вiльною. Взагалi, бути вiльною – це дуже добре. Це все здаеться iй настiльки iнтимним, що вона майже боiться говорити про такi речi з кимось. Як розумiти смерть. Бути вiльним у смертi. Хоча свобода можлива й ранiше. Вона iнодi соромиться вiдкривати (оголювати) своi думки, майже так само, як соромиться вiдкривати (оголювати) тiло. Їй бракуе вiдкритостi, й вона панiчно ii боiться. Прагне розумiння, але iй хочеться, щоб це було чисте безпосередне розумiння – без слiв, пояснень i розповiдей про себе. Даринi хочеться, аби люди розумiли ii, не ставлячи зайвих питань. Розумiння без попереднього знання про об’ект (чи суб’ект) неможливе. Люди розпитують однi одних про рiд занять, життевi подii, свiтогляд, думки з приводу рiзних речей i так формують думку однi про одних. Часом вважають, що добре знають людину. А що означае фраза «я добре тебе знаю»? Що таке «знати»? Досконале знання про кожного посiдае лише Бог. Вiн же здатен на безпосередне розумiння – без словесних бар’ерiв. Дарина вимагае вiд людей того, чого вони не можуть iй дати, шукае того, чого не може знайти, i щиро з цього дивуеться. Їй хочеться всього й одразу, чистоi досконалостi у стосунках – так, щоб назавше. Вона також думае, що розумiння – це любов. Чи може, навпаки, але це не завжди мае значення. Історiя людськоi любовi може виглядати так. Вiн i вона познайомилися на автобуснiй зупинцi. Вiн i вона познайомилися на парi з економiки (з математичного аналiзу, з iсторii фiлософii, з молекулярноi бiологii). Вiн i вона познайомилися на дискотецi. Вiн i вона познайомилися в метро. На поштi. У черзi до каси в супермаркетi. У поiздi. Ще десь, бо е так багато мiсць, де можна познайомитися. Вiн i вона слухали однакову музику, читали однаковi книжки, ходили в кiно дивитись улюбленi фiльми. Жували в Макдональдсi гумовi гамбургери, дивувалися зi смаку розчинноi кави в пластикових скляночках. Вивчали одне одного напам’ять, придумували текст про iншого (iншу), i iм здавалося, що вони знають одне одного достатньо для того, щоби писати спiльний текст. Коли все стане спiльним i час також. Вони люблять одне одного – i пишуть текст про своi тiла, зафiксовуючи його кожним дотиком до шкiри iншого. Вони вивчають одне одного, щоб готувати разом снiданки, народжувати разом дiтей i пiдтримувати одне одного, коли часу в кожного з них стане катастрофiчно мало. Потiм вони повiльно йтимуть по вулицi, тримаючися за руки, обережно переставляючи ноги, бо iхнi старi тiла тепер такi крихкi, i хтось скаже: «яка зворушлива пара. Якi гарнi цi старенькi». Потiм залишиться тiльки закрити очi тому, чий канат життя закiнчиться ранiше. Такою бувае людська любов, i вона прекрасна, навiть якщо не наважуеться цього сказати про себе вголос. Справжня любов – це свобода. Не треба бачити й бути поруч, аби любити. Смерть – це завершення любовi, люди так думають, хоча це й неправда. Коли хтось близький вмирае, тi, що залишаються, дивляться на життя зовсiм iнакше. Людина не може страждати вiд власноi смертi, вона страждае вiд смертей iнших – тих, хто дуже близький iй. Ми так i живемо, просуваючись iз дня у день, i несемо iз собою все бiльше й бiльше пам’ятей про рiзнi смертi, якi нас зачепили бiльше чи менше. Свого часу я майже заздрила дорослим людям, якi нiколи не були на похоронi. Я пам’ятаю бiльше похоронiв, нiж весiль. Бiльше смертей, нiж народжень. Принаймнi менi чомусь випадало бути свiдком саме смертей. Не можу зрозумiти, чому менi довелося саме це бачити. Двое пiдлiткiв iдуть по вулицi, узявшись за руки, вiн i вона. «Чи помер у тебе хтось?» «Нi. А в тебе?» «Теж нi». Вони ще зовсiм далеко вiд того свiту, у якому бувае смерть, i вони знають, що таке нiби е, але майже в це не вiрять. Таке бувае не з ними. А в них е тiльки iхнi руки, iхнi очi, й початок любовi, й довге сьогоднi, яке нiколи не закiнчиться. Дарина губиться у свiтi. Вона, як слiпе кошеня, не може зорiентуватися у великих мiстах. Вона блукае мiстом, не запам’ятовуючи маршрутiв, назв вулиць i номерiв автобусiв. Вона нiколи не знае, куди саме потрапить, якщо зверне у провулок А або в провулок В. Вона постiйно втрачае орiентири, i кожна ii подорож власним мiстом стае першою подорожжю у свiтi. Дарина вбирае у себе вигляд будинкiв, дорожнiх знакiв, яскравих реклам, людський гамiр та гул машин – i не запам’ятовуе конкретних деталей. Інодi вона нiкуди не поспiшае, йде дуже повiльно, вивчаючи все, що навколо неi; iй хочеться пальцями доторкатися кожноi речi, щоб запам’ятати ii розмiщення, бо вона не певна, що iй вдруге вдасться сюди потрапити. Пам’ятати, що вiдчувае нога, коли ступае на брукiвку. Як мружаться очi вiд яскравого сонця. Як осiдае на щоках дорожнiй пил. Дарина не тiльки губиться серед речей, вона губить речi: рукавички, кульковi ручки, олiвцi, гребiнцi, проiзнi квитки, документи й записники. Вона нiколи не знае, що в неi е i чого немае, нiколи не рахуе грошей у гаманцi, i дослiдження його вмiсту майже завжди виявляеться для неi великою несподiванкою. Інодi приемною, iнодi не дуже. Витрушуе звiдти монети, використанi автобуснi квитки, вiзитки, чеки, фотографii, календарики, iконки, таблетки – серед цього хаосу речей iй затишно. Виiжджае з iнших мiст i залишае за собою безлiч речей – вони житимуть своiм життям уже без неi, вона нiколи iх бiльше не побачить i не знатиме, що з ними сталося. Може, iх хтось знайшов, i вони стали комусь у пригодi, може, нiхто iх так i не помiтив, i вони тепер дуже самотнi. Дарина пише на аркушi слово «мама», лiтери беруться за руки i танцюють. Вони стають колом, кладуть одна однiй руки на плечi. Вона багато разiв пише це слово, щоб пам’ятати, як воно виглядае, бо тепер майже нiколи його не вимовляе. Язик забувае його звучання, а от пальцi знатимуть це слово завжди. Даринi потрiбна фотографiя. Фотографуватися вона не дуже любить. Бажання гарно виглядати не завжди можна втiлити в життя. На фотографiях просто так Дарина майже завжди виходить гарно. На фотографiях для документiв у неi напружено-перелякане обличчя, нажаханi очi втупленi в об’ектив. Позування перед фотокамерою перетворюеться на тортури. Даринi здаеться, що вона гарно виглядае, замислившись. Але замисленого одухотвореного обличчя об’ектив не помiчае. Замисленiсть перетворюеться на тупу й вiдсутню мiну, очi, задивленi в небо, дивно закоченi пiд лоба. «Невже я так виглядаю насправдi?» – жахаеться Дарина, намагаючися побачити на фото одухотворену особу, якою iй хотiлось би бути. Дарина мие голову i навiть намагаеться зробити бiльш-менш пристойну зачiску. Укласти волосся – це теж велика майстернiсть, i цього Даринi майже не дано. Але сьогоднi iй це вдаеться. Дарина пильно й суворо дивиться в дзеркало. Результат ii майже влаштовуе. Правда, позбутися блiдостi обличчя складнiше. Тим паче, Дарина принципово не користуеться косметичними засобами, якi могли б допомогти в цьому. Губи можна було би також зробити яскравiшими, якби Дарина не загубила губноi помади. Новоi вона не купуе, бо ще не втратила надii вiднайти стару. Тому вона фарбуе губи безколiрною гiгiенiчною помадою i перед виходом кидае на себе останнiй погляд в люстро. «Безнадiйно», – констатуе скрушно, але дiватися нiкуди. Дарина чвалае у фотоателье, яке порадив знайомий, – там, мовляв, дуже якiсно. І фотографii зберiгаються на комп’ютерi, отож будь-коли можна прийти й замовити ще. Цифрове фото – це великий крок уперед. Сучасна технiка дае змогу людинi стати iншою принаймнi на фото. Фотограф не замикаеться в лабораторii, а чаклуе над комп’ютером, роблячи поправки до зображення. Вiн стае майже Демiургом, творячи людину за образом i подобою ii власних уявлень про себе. Фотографiя може дуже вiдрiзнятись вiд того, як насправжки виглядае ii власник. Сивий пан у сiрому светрi всаджуе Дарину на стiльчик. Вiн змушуе ii посмiхатися «красивою та вiдкритою усмiшкою». Через декiлька хвилин на екранi комп’ютера з’являються декiлька Дарин – усмiхнених i замислених. Фотограф пропонуе вибрати правильний варiант. Даринi бiльше подобаеться усмiхнений образ себе, отож вона вибирае те фото, на якому усмiшка здаеться iй достатньо «красивою та вiдкритою». Пан у сiрому светрi задоволений Дарининим вибором. «Це iще без поправок, так що далi буде краще». «Якi ще поправки?» – дивуеться Дарина. Вiн смiеться i посвячуе Дарину в чудеса комп’ютерного формування образу людини. Але найперше вiн мусить завершити потрiбнi «поправки» i на ii фотографii: додае шкiрi густiшого персикового вiдтiнку, витирае незлiченнi веснянки, чiткiше окреслюе лiнiю уст, робить темнiшим волосся. Потiм, хитро й загадково усмiхаючись, дае Даринi порiвняти варiант «до» та «пiсля». Даринi нiчого не залишаеться, як збентежено промимрити, що рiзниця таки е. З фотографii «до» на неi дивиться замучене дiвча з хворобливо-блiдою шкiрою, запалими щоками та сумною усмiшкою. Фото подано крупним планом, тому всi цяточки, плямки, на якi перетворились веснянки, виглядають просто вiдразливо. Ну, принаймнi малопривабливо. На фотографii «пiсля» до Дарини усмiхаеться майже фотомодель, шкiра якоi дихае свiжiстю, ця дiвчина виглядае не засмоктано-виснаженою, а тендiтною i трохи нiби прозорою. А ii сумовита усмiшка видаеться загадковою та доброю. Фотограф-демiург задоволено спостерiгае за реакцiею Дарини. Йому явно подобаеться новий образ, який вiн щойно створив. «Ну, вас я, на щастя, не мусив омолоджувати. Бо старших жiночок доводиться». «Що, справдi?» – видушуе з себе Дарина. «О-о-о, – протягуе фотограф. – А ось погляньте». І показуе iй два знiмки. З лiвого боку – зморщена панi рокiв шiстдесяти, а то й старша. Праворуч ii вже не впiзнати – все начебто те саме, але цiй особi можна дати рокiв на п’ятнадцять менше. «Ви, може, й чоловiкiв омолоджуете?» – iронiчно питае Дарина. «О, у чоловiкiв забаганок ще бiльше. Їм ще важче догодити». І приносить Даринi цiлу пачку фотографiй. «Оцей ось пан хотiв схуднути, то чому б нi». З лiвого боку на Дарину дивиться добродушний товстун. А з правого – цей же чоловiк, тiльки щоки його вже не такi круглi, а подвiйне пiдборiддя взагалi зникло. «Як лисий хоче, щоб у нього було волосся, то й волосся можна зробити», – веде далi фотограф-демiург i показуе Даринi ще один знiмок. Сорокарiчний дядечко злiва аж нiяк не може похвалитися надмiром волосся. Та й жалюгiднi кущики в нього на черепi складно назвати волоссям. А на фото праворуч у нього пишна каштанова чуприна, чимось схожа на волосся у ляльок – чи то своею штучною пишнотою, чи то дивним, ненатуральним блиском. «Якщо хтось тяжко поранений, а треба фото, то й цьому можна зарадити», – фотограф показуе Даринi ще один знiмок. Обличчя молодого хлопця все у синцях, а бiля лiвоi брови шрам. На фотографii з поправками його обличчя чисте, без жодного ганджу. Дарина нiяк не може оговтатись i тiльки спантеличено водить очима туди й сюди. «Отож-бо, – лукаво пiдморгуе iй фотограф. – Як треба будуть ще фотографii – приходьте». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzv-nka-mat-yash-10570314/rekv-m-dlya-listopadu/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Олена Дженiнгс, «Gardening».