Пов'язані Любов'ю

Пов'язанi Любов'ю Людмила Когут У життi все побудовано на любовi. У своему творi авторка не вигадуе нових слiв кохання, а вмiло поеднуе вiдомi вам слова, i вони починають говорити до вас та примушують тремтiти й ваше серце. Вона швидко вводить вас у вир чужих почуттiв. Розповiдае про це цiкаво, незвично та захоплююче, i ви, непомiтно для себе, переймаетесь ii героями i хворiете iхнiм коханням. Авторка ненав’язливо намагаеться зачепити ваше серце за живе i сокровенне. Показуе дивовижнi поривання душi i просить вас iх вiдчути i пережити, збагнути всю силу любовi i по-iншому подивитися на життя та прекрасний навколишнiй свiт. Вона пiдводить вас до того, щоб ви не поспiшали засуджувати iнших, а уважно заглянули в «храм своеi душi» i зробили iспит власноi совiстi, а потiм побачили людей навколо себе i себе серед них… Закликае: «Простягнiть руки i серця один до одного, станьте добрiшими i терпимiшими, радiйте кожному дню життя, кохайте i будьте коханими». Людмила Когут Пов'язанi Любов'ю …У життi все побудовано на любовi. У своему творi авторка не вигадуе нових слiв кохання, а вмiло поеднуе вiдомi вам слова i вони починають говорити до вас та примишують тремтiти й ваше серце. Вона швидко вводить вас у вир чужих почуттiв. Розповiдае про це цiкаво, незвично та захоплююче, i ви, непомiтно для себе, переймаетесь ii героями i хворiете iхнiм коханням. Авторка ненав'язливо намагаеться зачепити ваше серце за живе i сокровенне. Показуе дивовижнi поривання душi i просить вас iх вiдчути i пережити, збагнути всю силу любовi i по-iншому подивитися на життя та прекрасний навколишнiй свiт. Вона пiдводить вас до того, щоб ви не поспiшали засуджувати iнших, а уважно заглянули в «храм своеi душi» i зробили iспит власноi совiстi, а потiм побачили людей навколо себе i себе серед них… Закликае: «Простягнiть руки i серця один до одного, станьте добрiшими i терпимiшими, радiйте кожному дню життя, кохайте i будьте коханими». Частина перша Зрiзана квiтка Я дуже тяжко Вами вiдболiла. Це все було як марення, як сон. Любов пiдкралась тихо, як Далiла, А розум спав, довiрливий Самсон. Тепер пора прощатися нам. Будень. На бiлих вiкнах змерзли вiтражi. І як ми будем, як тепер ми будем?! Такi вже рiднi, i такi чужi. Ця казка днiв – вона була недовгою. Цей свiтлий сон – пiшов без вороття. Це тихе сяйво над моею долею! — Воно лишилось на усе життя.     Лiна Костенко Коли Анця була дитиною, а потiм i пiдлiтком, ii завжди переслiдували суперечливi думки про свое село. Настроенiсть ii думок та хвилюючi почуття, якi заволодiвали нею, здебiльшого залежали вiд пори року – наскiльки вона його любила влiтку, настiльки ж ненавидiла взимку. Коли ж виросла, ставлення до свого рiдного гнiзда значно змiнилось, як, зрештою, i саме село та життя в ньому. Але усе це буде значно пiзнiше, а поки що… Не могла натiшитися мальовничим краевидом довкола… Особливо восени. Скiльки сягало ii спостережливе око, скрiзь були предковiчнi безмежнi гори, вкритi столiтнiми синiми смереками та недосяжними лiсами, вбраними у дивовижний рiзноколiрний одiж: зелений, червоний i жовтий, який заворожував своею невимовною красою. А там, удалинi, серед недоступних грегiдних шпиць, як у них у селi називали скелястi верхiвки гiр, свiтло-золотистими плямами грiлися до гарячого гiрського сонця величезнi полонини з незлiченними стiжками пахучого сiна. …Їхня хата, побудована ще маминим татом, стояла на самому узлiссi бiля пiднiжжя гори. Звiдти весело чюрiв потiчок, спiваючи свою одвiчну неперервну пiсню та легенько i безтурботно перекочуючи маленькi хвилi через камiння, щедро нагрiтi сонцем. Дiдо зробив тут потужну кам'яну греблю, яка по-господарськи терпляче збирала цiлющу джерельну воду в невеличке мiлке озерце. Теплою лiтньою дниною дiти iз задоволенням хлюпались у цiй лагiднiй купелi, а iхня мама, Богдана, прала бiлизну i одяг, який потiм розкладала на великi камiннi валуни. Одяг швидко висихав на них i не було потреби його прасувати, гарячий камiнь вправно робив свою справу. Унизу лежало село, яке важко було назвати одним поселенням. Хати сумно розсипалися далеко одна вiд одноi, це були швидше невеликi хутiрки серед гiр. З давнiх-давен гуцули-сусiди жили вiдокремлено i мали своi «посидки» – хати з великими господарськими будiвлями, якi тут називалися «гражди». Зводили iх з коленого, ви- гиблюваного дерева, i покривали дошками – драницями. У кожного газди за хатою були «клiтi» – комори для перехову одягу та харчiв, а далi прибудованi стайнi – «колешнi» для худоби й овець. Довкола усього «посидку» зазвичай була висока огорожа з пiддашшям на господарське знаряддя. Уся будiвля виглядала, мов замкнене подвiр'я своерiдноi дерев'яноi фортецi, яка мае тiльки ворота i фiртку. А затiм увесь цей «ша- лас», як називали тут хату, обiймала простора «царинка» – обгороджений грунт недалеко оселi для сiножатi та випасу худоби. Тут же була й криниця, як ii називали «жолобець». Людей-горян в одну спiльноту об'еднувала лише церква, яка також була обiч гори, i сiльський цвинтар, що зручно прилiг бiля церкви. На ньому споконвiку мирно спочивали пращури цих селян. У рiку стiкалися всi потiчки, народженi чистими джерельцями високо в горах. Вони безвiдмовно несли своi маленькi води в загальний швидкий i потужний гiрський вир, який весною, коли танули снiги, ставав великою небезпекою обiйстям, що тулилися бiля рiки. Тодi «бадiка», як називали тут голову родини, потерпав зi страху, не спав ночами i все чекав бiди. Так було доти, доки вода в рiцi не спадала. І знову господарi розбезпечувалися до наступноi негоди. Цей неспокiй був у них з року в рiк, i що бiльше свiтлiли гори вiд зрубiв дерев, то частiше загроза чатувала на селян вiд швидкого гiрського потоку. …А не любила Анця свое село в дитинствi за сумне життя в ньому. І мала повну рацiю… Бо було воно високо в горах, далеко вiд iнших поселень, i завжди малолюдним, особливо взимку. Школи та фельшерського пункту в ньому не було, тому горяни намагалися не хворiти, що не завжди виходило. Як ставалися такi прикрi випадки, то лiкувалися вдома, щоб смерть не застала iх зненацька у важкiй далекiй дорозi до районноi лiкарнi. Старшi жартували: – Маю грижу, лежу. Не свiдiм чи й доiду, лежа допантруе. Мо, недалекi гони нагабити мене на гостинцi до шпиталю… Що просто означало: – Маю гризоту, хворобу. Не вiдаю, чи й доiду. Хвороба доконае мене, може, вже близька смерть застане мене на шляху до лiкарнi… Та щоб не вiддати Боговi душу вiд нежитi – лiкувались у мошi (баби-знахарки i повитухи), а коли вже було не до витримання – сiдали на фiру (пiдводу), а пiзнiше вже й на машини i iхали до району в лiкарню. Молодь пiдкепковувала з мови старших, бо говорила трошки iнакше. Навчання у школi i спiлкування з людьми на чужих теренах поза селом накладало на iхнiй говiр iнакший акцент, замiшаний на складових чужих мов. Єдиний цивiлiзований шлях, що з'еднував цих селян iз великим Божим свiтом, – дорога в горах, вимощена гравiем. За час дощовоi осенi та довгоi мокроi весни гравiй устигав повнiстю увiйти у м'яку землю, i селяни щороку вперто досипали його зверху, щоб по зробленому наново кам'яному шляху можна було дiстатися до асфальтованоi дороги, яка вела до району. Легковою машиною по цiй дорозi з рiзно- розмiрного гравiю, намитого з iхньоi рiки, весною годi було проiхати, хiба що вантажiвкою, яка за кiлька поiздок утрамбовувала нове камiння в землю i потiм уже засухо можна було пересуватися по нiй i якимось старим легковиком- драндулетом, якого не було шкода. При русi машини камiння вiдлiтало вбiк i так голосно стукало в дно автомобiля, що пасажири аж зiщулювались: здавалося, камiння от-от проб'е днище i поранить когось iз присутнiх. Автобус також курсував у село, але за дивним розкладом – тричi на тиждень. Зранку виiжджав iз району i пiсля обiду повертався iз села у зворотному напрямку. Селяни нiкому не жалiлись i радiли й такiй комунiкацii, хоча часто автобуса не було й тижнями, бо рух цього транспорту напряму залежав вiд погоди i стану намощеноi гравiем кам'яницi. До асфальтованоi траси можна було дiстатися й iншим, коротшим шляхом, але для цього треба долати гiрський перевал пiшки. Селяни робили це вкрай рiдко, хiба що за великоi потреби. Як не дивно, але взимку зв'язок iз мiстом був кращим. Село високогiрне, снiг випадав рано i лежав дуже довго, i тодi селянам у пригодi ставали конi, запряженi в сани. У недiлю по полуднi дiтей, закутаних у теплi коци-лiжники i кожухи, батьки по черзi вiдвозили в районну школу-iнтернат, в якiй школярi з навколишнiх маленьких сiл перебували по два-три тижнi, бо додому нiчим дiстатись. І так виходило, що дiти при живих батьках почувалися сиротами, зате навчались у школi. …Свого тата Анця не знала, у селi ii обзивали по- рiзному. Хто знайдухом, iншi – байстрючкою або копилюч- кою. Спочатку вона не розумiла, що це таке, бо в мами було ще двое дiтей, яких усi називали тiльки на ймення. Вони були старшi вiд неi i говорили, що iхнього тата звали Василем. Анця його нiколи не бачила i лише чула, що брат i сестра також не бачили його давно, з того часу, як народилася вона. Тодi, в дитинствi, вони вважали ii винуватицею того, що iхнiй тато пропав. У дитячiй гiловцi Анцi нiяк не вкладалось, як мiг пропасти здоровий дорослий дядько. Це ж не маленька дитина, яка десь заблукала i загубилась. З часом вона зрозумiла все… До ii народження мама зi своiм чоловiком Василем жили як усi люди з iхнього гiрського краю: раненько вставали i вправно господарювали. Весною, лiтом i восени Богдана низько вклонялася землi i поралася на городi. Молоде подружжя ходило бiля худоби, косило сiно i ретельно шпарувало все на зиму: харчунок для себе i для худобини, без якоi вони не уявляли життя. І в той же час, у них по-сусiдству, за високими синьо- зеленими горами i далеким обрiем був великий i дивовижний свiт з обчислювальними машинами, космiчними кораблями i складними сучасними технологiями. А в них у селi все залишалося так, як було столiття i бiльше тому. Тут життя безжалiсно завмерло, мов дитя в материнськiй утробi. І навiть хитромудрi антени, якi мiсцевi господарi дбайливо почiпляли на високi труби на дахах своiх осель, не зумiли урiзнобарвнити та звеселити iхне життя, бо не завжди могли «зловити» якiсний телевiзiйний сигнал i довести горянам вiстi про цiкавий життевий простiр за тим важкодосяжним гiрським перевалом… Телевiзори в хатах були бiльше для декору, нiж для користi. Бо тiльки в яснi сонячнi днi на екранi висвiчувалося гарне зображення без ненависних бiлих снiжинок, якi за негоди не сходили з екранiв телевiзорiв i постiйно псували настрiй i нерви глядачiв i не додавали гумору до мiсцевого одноманiтного життя. Телефон – один на все село. Вiн гонорово оселився в сiльськiй радi i тiльки головуючий там довгi роки вуйко Стефко мав право користуватися цим засобом цивiлiзацii без жодних перешкод i обмежень. Іншi повиннi були отримати його дозвiл на доступ до цiеi «панацеi зв'язку» з усiм навколишнiм свiтом. Пошту iм привозили з iншого села i старалися пiд- лаштувати так, щоб вона надходила разом iз пенсiею. iхати за нею спецiально в таку далечiнь не було кому, а поштар розвозив ii тодi, коли вважав за потрiбне або коли було якесь термiнове повiдомлення, як говорили у них у селi – «шпарке вiданечко». Там же, бiля сiльради, стояв невеликий склеп. Крамницею чи магазином назвати його тяжко. Це була торгiвельна точка, розмiщена у старiй критiй металевiй вантажiвцi, до якоi по прироблених сходах пiднiмалися покупцi, щоб вибрати все необхiдне. Перелiк товарiв тут – досить обмежений. Таким пам'ятала свое село маленька Анця. Вона чула вiд мами, що колись давно, ще за радянськоi влади, до них у село приiздив пересувний клуб-кiнотеатр, який показував фiльми на спецiальному бiлому простирадлi. У день приiзду кiно усi селяни збирались у когось на подвiр'i i на стiнi розвiшували той бiлий екран. У селi кожен мав свою територiю та пасовисько, якi вiддiляли газду вiд газди великим прикордонним каменем. Цей камiнь називали «хiтар». Це i була межа. Землi були подiленi ще iхнiми прадiдами. Так i переходили з поколiння в поколiння, вiд господаря до господаря. Бiля оселi ставили невисокi плоти, плетенi з лiшини, якоi навколо було вдосталь. Цi тини обгороджували землi пiд городи, а для худоби були зведенi невеликi загони iз збитого дерева. Городи та худоба проглядалися здалека, мов на долонi, – приховувати не мали що. Лiс був державний, називали його «камеральний лiс», а сiножать i пасовиська для худоби спiльнi – людськi. Мiж односельцями нiколи не було сварок за землю, бо людей було мало, а гори та полонини – неогляднi, коси собi та заготовлюй сiна скiльки хочеш, було б тiльки кому це робити i для кого, та щоб вистачило здоров'я на цi роботи. У них нiколи не було колгоспу, бо не було полiв. Було тiльки лiсове господарство, в якому тепер з iхнього села нiхто не працював. Лiси на горах навколо них – як велике зелене море, з безлiччю дерев, якi, напевно, нiхто б не мiг порахувати. Селяни здавна вирощували для себе городину. Сади тут росли погано, зате лiсових ягiд, горiхiв та грибiв було вдосталь для всiх. Достатньо було вийти з хати, i у травi знаходили червонi та пахучi суницi, солодкi афини, як вони називали чорницi. А що вже грибiв!!! iх iли щодня i вони замiняли м'ясо, яке на столах бувало зрiдка. Улiтку мала Анця була вiльною у своiх пересуваннях по селу. Вона, мов яскравий метелик, лiтала помiж сусiдiв та iхнiх дiтей i знала всi новини i плiтки, якi потiм жваво переповiдала своiм мамi та бабусi. – А тiтка Дарка, ота, що живе вдолинi бiля рiки, повiдала, що приiхали нашi сiльськi хлопцi, якi були на заробiтках у москалiв у Москвi, – Анця не переставала трiщати i питання сипалося за питанням, як горох iз торбинки: – Мамо, а що таке заробiтки i що це таке – Москва i москалi? Анця дуже часто чула цi незрозумiлi iй слова, та старшi не квапились iй це пояснювати, бо не вмiли або й не хотiли… Молодi чоловiки з гiрських сiл iз давнiх-давен iздили на заробiтки на чужi землi, як говорила про це та ж сама тiтка Дарка: «Так було i до советiв, i при советах, i тепер, пiсля советiв, також». Сiльськi жiнки, коли в недiлю поверталися iз церкви, тiльки про це й вели бесiду: – Нашi хлопи мусять десь iхати, хочуть вони того чи нi. Бо що будуть тут-ка робити? Де будуть працювати? То й iдуть у Москву. От мiй Петрусьо знову збираеться. Я нiц i не кажу йому. Най собi iде. Сiна на зиму коровi та коням настачив! Свиням буракiв та рiпи також! Що ще треба? Я й сама допантрую (догляну) свою худобину. – Йой, а може б, i мiй Іван з ним поiхав? Бо там-ка, де вiн будував, уже скiнчилась угода. Поговори зi своiм… – А мiй Гнат збираеться iхати на «мадяри». – Куди-куди? – Ну на «мадяри» – в Угорщину. Там також е нашi люди. Працюють. – Усе-таки лiпше зараз, при незалежнiй. От дивiться, колись нарiд iздив на заробiтки тiльки по наших землях, а тепер iдуть i за кордон! – Йой, та що ви таке кажете: «Лiпше!» Та яке воно, «до бiсовоi матерi, лiпше». Та краще най хлопи вдома лишаються та працюють тут, бо ми живемо, як удовицi при живих чоловiках, а нашi дiти – гей би сироти! То яке ж воно «лiпше»?! Але безгрошiв'я i сiльська нудьга гуртували людей докупи i чоловiки-односельцi мандрували свiтами, де будували дачi та замки новiтнiм володарям свiту: украiнцям i росiянам, полякам та угорцям, iталiйцям i грекам. Пришпарувавши докупи сяку-таку копiйчину, заробiтчани приiздили додому в рiдне село, де спочатку завзято працювали, щоб наступного разу безжалiсно залишити свою родину i знову з радiстю чкурнути в далечiнь. iхне життя мало певну циклiчнiсть – робота на чужинi, праця на малiй батькiвщинi, вiдпочинок у родинi, любов пiсля довгоi розлуки i, як наслiдок цього палкого кохання, – народження нового життя. Сiм'i горян здебiльшого були багатодiтними. Мама Анцi, Богдана, не встигла народити багато дiтей вiд свого чоловiка, бо була ще зовсiм молодою. Як i всi ii подруги, вона рано накрила голову очiпком i пiшла до шлюбу в сiмнадцять рокiв. Офiцiйно розписалась у сiльськiй радi значно пiзнiше – у двадцять. Бо в цьому часовому промiжку ii шлюбного життя подружжя зовсiм мало часу було разом. Проте Богдана встигла народити сина, потiм майже рiк ii Василь заробляв грошi на чужинi i iй не було з ким розписатись у iхнiй сiльрадi. Пiсля повернення додому Василь нiчим не вiдрiзнився вiд iнших i помiж роботою по господарству зумiв налюбити собi другу дитину. Коли ж приiхав додому наступного разу, то дружина подарувала йому й донечку. Найгiрше, що було в iхнiй молодiй родинi, що бавила i виховувала дiтей вона самостiйно, а ii чоловiк бачив своiх нащадкiв лише коли навiдувався додому. Так сталось, що пiсля народження другоi дитини Василь не приiздив додому майже три роки, тiльки писав короткi листи та своiми товаришами по працi передавав родинi грошi… Та грошi грошима, а життя йшло своiм шляхом, i нiчого його зупинити не могло… І коли вiн повернувся додому, то його спiткала прикра новина – дружина привела на свiт ще одну донечку – Анцю, яка не була i фiзично не могла бути Василевою дитиною. У родинi зчинилася гучна сварка. Бiйки не було. Василь ображено забрав власнi небагатi пожитки та й переiхав до своiх батькiв на другий кiнець села. А потiм залишив i iх. Довгi роки нiхто про нього i не чув. Вiн як у воду канув… Ще коли Богдана була дiвчиськом, до них щолiта на кiлька тижнiв приiздив iз мiста молодий викладач унiверситету разом iз дружиною та сином, який мав хворi легенi. Лiкарi радили дитинi вiдпочивати лiтом у горах, iсти суницi, чорницi i дихати на повнi груди смерековим духом. Городяни приiздили саме сюди, бо природа тут виглядала, мов молода цнотлива недоторкана наречена. Приiжджi почувались як у раю. І не дивно, бо тiльки вiдпочивали… Нiколи не спробували важкоi сiльськоi працi, не бачили i не вiдчули, як тут тоскно бувае восени, коли з неба студеними батогами падають холоднющi i неприемнi затяжнi дощi i на душi стае так само пекельно сумно, як за вiкном. І ця безрадiсна осiння мжа за склом ще бiльше посилюе сердечну тугу за коханим, який поiхав далеко i залишив свою родину. А важкi думки табунами диких коней знову й знову гарцюють у згорьованiй душi i витоптуюсь залишки теплих почуттiв… Але хiба гостям це треба знати? Вони приiздили сюди, щоб бачити красу величних гiр, дихати чистим повiтрям i насолоджуватися прекрасним життям у цьому мальовничому куточку. …Мама Богдани готувала гостям смачнi гуцульськi страви, iхнiй малий синочок до несхочу iв гiрський мед, пив свiже сiльське молоко та дзьобав прямо з травички солодкi ягоди. І цi кiлька тижнiв почувався мов у казцi. Так воно i було… І тривало це кiлька рокiв. Коли Богдана вийшла замiж, мама i тато поставили молодятам новий зруб iз дуба. Нанашко, тобто хрещений тато Богдани, працював у лiсництвi i виписав iм дерево на хату як для своiх: «Хижа мае стояти вiки! Дуб аж дзвенить, такий сухий i гарний!» Хату складали всiм селом, бо в горах не було пiднiмальних кранiв, i навiть найкращий газда, коли будувався, не мiг обiйтися без допомоги близьких та сусiдiв. Богдана не раз згадувала тi веселi часи з молодим чоловiком у новiй хатi. Тодi вона була ще зовсiм дiвчиськом i надiялась прожити довге i щасливе життя у шлюбi. Мрiяла щось змiнити навколо себе… Вона була одиначкою у своiх батькiв, що було великою рiдкiстю в цих краях. Зростала, як квiтка у хорошому грунтi, вчасно нагодована, гарно вбрана, завжди доглянута. Вчилась, як усi дiти з ii села, у школi-iнтернатi, де потiм навчались i ii дiти. Учителi радили батькам: – Вiддайте Данусю в мiсто вчитись, вона здiбна i хороша учениця. Але не судилось… Вона закiнчила лише восьмилiтку i повернулася додому. Минули довгi роки, а вона все згадувала умовляння мами i тата: – Данусю, дитинцю, та ти ж у нас одненька. Ну що тобi робити в мiстi? Поки вивчишся, то тiльки намордуешся: нi жити немае де! Та й iздити! Йой же, як далеко! І ми не зможе- мо до тебе приiздити також, ти ж знаеш – у нас господарка. Та для кого ж ми настарались усього? Та й худобину ж тримаемо! От вийдеш у селi замiж, та народиш дiти i будеш жити, як усi люди. Ми замiрились тобi й хижу нову поставити, не будеш тулитися у невiстках та й з нами також. Будеш самостiйною господинею! Ми тобi й дiти допоможемо бавити. Батьки залякали ii великим мiстом i тими труднощами, якi чатуватимуть на неi за кожним кутом. Та ii не треба було лякати, вона i сама боялася цього велелюддя й гаму. Зi школи iх возили на екскурсiю у велике мiсто, i Богдана увесь час так боялася вiдстати i загубитися мiж тих кам'яниць, що не вiдходила вiд учительки нi на крок i з усiею силою трималась за ремiнець ii сумки. Потiм учителька порадила батькам: – З Данусею слiд кiлька разiв поiхати окремо та поводити ii i показати всю велич i красу цього старовинного мiста, по брукiвках якого ходили галицькi королi, князi та iнший знаний люд… Але зробити цього не було кому. ii тато, Микола, ненавидiв це мiсто, на що мав вагомi причини. Та й, крiм того, добрим батькам Богдани увесь бiлий свiт закрила господарка: корова, конi, свинi, городи та сiно. Вони прожили свое життя тут, серед високих гiр, i iм будо достатньо цього життевого простору, вони думали, що iхнiй дитинi цього буде досить також. Але вони помилились… Богдана слухняно залишилась у селi. Удень допомагала батькам по господарству, а коли сонце йшло вiдпочивати, дiвувала, як усi дiвчата. Довго парадилася (наряжалась) i збиралась iз подругами на кладку бiля рiки, де голоснi дiвки заводили своiх пiсень, на якi пiд вечiр приходили i сiльськi легiнi (парубки): Чом ти не прийшов, як мiсяць зiйшов, Як я тебе ждала? Чи коня не мав, чи стежки не знав, Мати не пускала? – І коня я мав, i стежку я знав, І мати пускала, Найменша сестра, бодай не зросла, – Сiдельце сховала. А старша сестра сiдельце знайшла, Коня осiдлала. – Ой iдь, братику, до дiвчиноньки, Котра тебе ждала. – Тече рiченька невеличенька, Схочу – перескочу. Ой оддай мене, моя матiнко, За кого я хочу. І так сталось, що у своi сiмнадцять вона спiзнала всю повноту примарного жiночого щастя i побралась iз Василем, який був вiд неi старший, вiдслужив армiю, iздив на заробiтки i вже мав певний життевий досвiд. Його флетiвня, як називали парубоцтво в них у селi, було досить довгим i вiн майстерно привiв до шлюбу чисте дитя. Василь був ii першим захопленням, але, як з часом вона зрозумiла, зовсiм не ii коханням. …Пiвроку пiсля iхнього весiлля Василь знову поiхав на заробiтки. За якийсь час у новiй хатi Богдани зупинились iхнi постiйнi гостi з мiста. Батьки нарадили iм пожити в дочки, щоб iй не було так тоскно, та й хата в неi була нова й бiльша. Богдана втiшилась, бо добре знала цю родину. Ігор, так звали викладача унiверситету, мав дуже приемну i веселу вдачу, весь час жартував i пiднiмав усiм настрiй. Його дружина, Вiра, – на кiлька рокiв старша вiд нього, завжди виважена i серйозна, постiйно зупиняла його в жартах, i мiж ними часто виникала дружня перемовка. iхнiй син Назар – такий самий веселун, як i його тато. Богдана не мала часу з ними нудьгувати, бо зi самого ранку чула веселий смiх Ігоря i Назара та Вiрине буркотiння. Гостювали вони в Богдани майже три тижнi, а коли поiхали, вона вiдчула за ними легкий сум. Невдовзi зрозумiла, що вагiтна. І коли наступного року вони приiхали в гори, ii первiстковi синочку було вже п'ять мiсяцiв. Гостi знову зупинилися в Богдани i Василя, бо вiн у той час уже був удома. Ігор iз сiм'ею пропадав у горах, зранку вони снiдали, а потiм iшли на полонини, збирали ягоди i гриби. Пiзнiше Ігор ретельно iх переглядав i чистив, а Вiра нанизувала на нитку i сушила. iхнiй син Назар хлюпотiвся в озерцi, утвореному з гiрського потiчка. Богдана приймала iх як родину. Усi були задоволенi: молодi господарi отримували зайву копiйку i приемне цiкаве товариство, гостi мали гарний i в той же час зовсiм дешевий вiдпочинок. Богдана також смачно готувала. Ну що ще потрiбно «мiс- тюхам», як вона iх називала, якi живуть у мiстi i харчуються з магазину та не знають смаку справжнього молока, сиру, масла та яйця? Назар уже не виглядав на хворобливого хлопчика, яким був колись, коли вони приiхали в гори вперше. Минув iще один рiк… Знову приiхали мiськi гостi. У Богдани вже проглядав кругленький животик, вона трохи набрала тiла i виглядала просто чудово, що й зауважив Ігор: – Гуцулочко наша, на тебе приемно подивитись, виглядаеш прекрасно! Богданко, тобi на користь вагiтнiсть, ти iз сухореброго дiвчиська перетворилась на звабливу жiночку. Мама Богдани допомагала iй по господарству та бiля внука. Вона була щасливою i втiшеною, бо ii заповiтна материнська мрiя збулась – дочка вийшла замiж, живе поряд, мае дитину, при надii – чекае на другу дитину. Ну що ще потрiбно? Уже ввечерi, коли гостi вiдпочивали, а Богдана вкладала свого маленького сина спати, мама багатозначно зауважила: – Ігор дивиться на тебе iнакше, нiж колись. – Мамо, не вигадуйте! Вiн мае дружину, пощо йому на мене зиркати! То вам здалось! Наступнi три тижнi промайнули, як один день. Гостi поiхали, а Богдана геть засумувала, згадувала свого чоловiка, порiвнювала його з мiським гостем i, як не прикро, вiддавала перевагу Ігоревi. …На Рiздвянi свята приiхав Василь, а на Йордань вона привела на свiт донечку. Пологи минули легко, бо була спрацьованою i фiзично сильною. Чоловiк побув удома кiлька мiсяцiв i знову поiхав. Як не благала вона його залишитись, вiн не послухав… Добре, що перед самим вiд'iздом вмовила його пiти в сiльраду розписатись, бо дiти офiцiйно росли безбатченками, хоча в реальному життi вони такими i були – Богдана правила iм i за маму, i за тата. У повсякденних турботах минали днi, наступила весна, потiм лiто. Мама i тато, як колись i обiцяли, були першими порадниками i помiчниками в дочки. Онуки – цiлком пiд iхньою опiкою, та й господарство дочки також було в iхнiх надiйних руках. Мама бiдкалась татовi: – Ну от скажи, пощо Василевi там сидiти, ми ж допомагаемо iм. Та най би вертав додому, дiти ж дрiбнюсiнькi. Та й Дану ся ж зовсiм молода, та iй хлопа тре, а не грошi! Пiду до свахи, най пише Василю, щоб вертав додому. Але зять не приiздив, i тiльки час вiд часу передавав грошi, якi Богданi були не в радiсть… Знов настало лiто, i, як завжди, на початку серпня приiхали мiськi гостi. Богданка чекала iх приiзду з радiстю, яку вона глибоко затаiла у схронах своеi одинокоi душi: – Назарко, та як же ти гарно вирiс! Ігоре i Вiро, радi вас вiтати… Радiсть ii була щирою. Ігор добре це розгледiв. Як не ховала вона своi великi карi очi, вiн це прочитав у них. Днi у вiдпочивальникiв були такими, як i колись. Вони збирали ягоди, засмагали, Вiра сушила лiкувальнi трави, гриби i радiла сонцю i життю. Назарко бавився iз малечою Богданки, хлюпались в озерцi. Усе було, як i завжди. Але серце Богдани нашiптувало зовсiм iнше, усе помiнялось… Вона закохалася в Ігоря, i зараз вiдчула, що сталося це давно. Може, якби поряд був ii чоловiк i вона постiйно вiдчувала його любов, то не дозволила б дружнiм почуттям до Ігоря перерости в кохання. Але Василя не було, i вона перестала почуватися жiнкою, бо насправдi нею i не була. За час шлюбу Богдана тiльки першi пiвроку була коханою дружиною, потiм ii чоловiк поiхав. І пiзнiше, коли навiдувався додому, то це були зовсiм короткотермiновi вiдвiдини, за час яких вiн лише встигав ii знову зробити матiр'ю. Вiн не мав часу навчитися любити ii i приносити радiсть ii тiлу, в нього це виходило як виконання шлюбного обов'язку. А Богдана ж дорослiшала, в неi просиналась кожна клiтинка ii жiночого ества, iй хотiлося повноцiнноi любовi, якоi вiн iй не давав. Це була ii проблема, вона була незадоволена ним як чоловiком i коханцем. Вiн, вважаючи, що ощасливив ii своiм коханням, безтурботно i миттево засинав, а вона лежала поруч, зiтхала, переверталась з боку на бiк i вiд неi тiкав сон. Та тодi вона ще не була в тому вiцi, щоб смiливо i вiдверто розповiсти йому про своi вiдчуття i пояснити, чого iй бракуе… Василь узяв ii дiвчинкою, але справжньою жiнкою так i не зумiв зробити. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ludmila-kogut/pov-yazan-lubov-u/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.