Країна розбитих сердець

Краiна розбитих сердець Людмила Когут «Краiна розбитих сердець» – друга книжка Людмили Когут – мiстить повiстi та оповiдання, стрижневою темою яких е жiноча доля, почасти складна, але незмiнно незвичайна, iнколи дивовижна та захоплююча. Жiнка, яка е головною героiнею в усiх творах, подана автором з неприхованою симпатiею, надiлена життевою мудрiстю, гiднiстю i незгасним прагненням свiтла, тепла й доброти. Людмила Когут Краiна розбитих сердець Цю книжку присвячую пам’ятi мого чоловiка Михайла Не вмiю жити просто так, Я можу тiльки чимось жити — Кохати, мрiяти, творити, Щоб слiд залишив день прожитий, Життя щоб мало сенс i смак.     Людмила Когут Фатальне вiдрядження Частина перша Щасливе нещастя Є сторiнки таемнi у життi — Хтось береже, хтось кине на поталу. Шкода людей, якi iх до пуття За все життя так i не прочитали. Інтимним свiтом зветься та глава. Менi здаеться, що в нiй суть людськая. Як вiд бажань хмелiе голова! Кохана очi млосно опускае, Свiдомiсть вiдключаеться, i все — Говорять тiльки очi, губи, пальцi, Нас вища сила мов потiк несе, Не в силах зупинитись чи вертаться… «Нi – так жити далi просто неможливо!!! Я зовсiм невибаглива, але всi домашнi сiли менi на шию та й нахабно енергiйненько дригають ногами», – голосними дзвонами били в ii головi недобрi думки про свою сiм'ю. «Усе на менi: i прання, i харчування, i покупки. Пiсля вiдрядження мушу провести виховну роботу i пропорцiйно пороздавати обов'язки всiм членам сiмейного екiпажу. Для мене однiеi цього трохи забагато!» – рiшуче розмiрковувала Уляна, наполегливо пхаючи велику дорожню сумку нерiвною брукiвкою з намерзлим льодом вiд примiського автобуса до обласного залiзничного вокзалу. «Дожилась!!! Навiть провести в далеку дорогу нiкому!!! Волочи сама своi торби i не жалiйся!!!» – образа опановувала ii, але вона знала, що звинувачувати iй немае кого, хiба що – себе. Уляна дозволила так до себе ставитись – i от мае невеселий результат! Вона ледве стримувала сльози: «У всiх е особисте життя, а в мене тiльки каструлi та господарство, – важко зiтхнула. – Кожен мае те, на що вiн заслуговуе!» – i далi ковзала по льодових грудках, пересуваючи важелезну торбу. Домочадцi заздалегiдь знали про ii вiдрядження на майже мiсячнi курси пiдвищення квалiфiкацii, i нiхто не допомiг зiбратись та наварити iсти хоча б на перший час ii вiдсутностi. Уляна по думки сварила себе за обов'язковiсть i занадто велику вiдданiсть сiм'i. Вона повинна зрозумiти, що дiти вже виросли, е самостiйними i цiлком можуть впоратися з усiма домашнiми проблемами без неi, але вона за звичкою все хотiла зробити сама. Вона ж бо – iхня мама!!! Ну хiба можливо на мiсяць наперед наварити борщiв чи насмажити котлет i дерунiв?! Вона хотiла все зробити для своiх дiтей i так старалась, що особистi речi у вiдрядження збирала похапцем в останню хвилину i прихопила багато зайвого. Уляна була сердита на весь бiлий свiт, а найбiльше на себе! Морально навантажувала себе, а не дiтей. Злилась на них, бо все виходило не так, як хотiла, але переживала з цього приводу лише вона одна. …Донька закiнчила iнститут i заочно вчиться в аспiрантурi, працюе. Незабаром виходить замiж. Уляна вже не могла дочекатися цього щасливого дня – весiлля запланували на весну, пiсля Великоднiх свят, а зараз надворi тiльки грудень. Молодята ще мають достатньо часу, щоб обмiркувати правильнiсть свого вибору та не допустити помилки, яка спiткала iхнiх батькiв… Син навчаеться в iнститутi – вiн мамина гордiсть. …Але сьогоднi мама була розлюченою на них, бо дiти не виконали ii прохань, i тому вона уже запiзнювалась на поiзд! Уляна бiгла через вокзал, тягнучи за собою величезну валiзу. З ii плеча постiйно спадала ручка дамськоi сумочки. Вона ii нервово поправляла, а подумки кляла свое керiвництво, яке отак серед зими i такоi холоднечi випхало ii у вiдрядження, i водночас захоплювалась «мудрагеликами», якi вигадали колiщатка у дорожнiх валiзах. Вона вiртуозно швидко оминала всiх зустрiчних та поспiшала до перону. Нарештi закiнчила марафон iз перешкодами через величезний зал головного вокзалу, переповнений пасажирами, якi, мов мурашки, снували в рiзнi боки в натовпi проводжатих. Але ii радiсть була завчасною! Подумки найобразливiшими словами, якi тiльки могли зародитись у цiй красивiй жiночiй головi, вона вилаяла «конструкторiв-розумникiв», якi не додумалися зробити на вокзальних сходах якихось площадок для пересування багажiв. Тi рейки, якi були прикрiпленi до сходiв на перон, не те, щоб полегшували життя пасажирам iз дитячими вiзками чи пасажирам-iнвалiдам, або особисто iй – жiнцi, яка на мiсяць iде до столицi й мае пристойно виглядати, тому тягне таку важелезну, як для неi, тендiтноi жiнки, торбу. Тi недолугi рейки всiм страшенно заважали!!! Об них усi зашпортувались i ледь не падали. І от тепер цими клятими вокзальними сходами вона ледве волочила валiзу i подумки завзято сварила себе. Ради чого все це!? Щоб мiнiстерськi клерки не подумали, що тiльки в столицi е достойнi жiнки, а на всiй украiнськiй периферii – лише жiночоподiбнi торби, на яких не може звернути уваги шановне чоловiче «панство столичного розливу». А iй, Улянi, що до iхнiх вражень i оцiнок?! Цiеi хвилини сумка з одягом видалась iй просто неймовiрно важкою. Врештi-решт ii поневiряння закiнчились, i, засапавшись та захекавшись, вона подолала останню сходинку виходу на перон. Страшенно вимучена дiйшла до свого вагона, тремтячими вiд хвилювання та перевтоми руками дiстала квиток i вiддала вусатому та дуже пихатому провiдниковi. Той глянув, мовчки повернув його Улянi i байдуже почав спостерiгати, як вона тягне торбу у вагон. Високi сходинки не пiддавались, колiщатка валiзи застрявали мiж металевими отворами. Уляна мучилась. Вiд напруження, злостi та безпомiчностi почервонiла, але нiхто не квапився iй допомагати – нi товстомордий провiдник, нi довготелесий пасажир, який мав заходити у вагон пiсля неi, а наразi стояв непорушно, мов кам'яне одоробло. «Так, я недаремно iх ненавиджу, бо справжнiх чоловiкiв таки мало на бiлому свiтi!!!» – ця думка iржею точила ii свiдомiсть, але Уляна гонорово нi в кого не просила допомоги. «Хiба iм очi заслiпило? Щоб вони вам повилазили, тi вашi баньки, коли ви не бачите, як жiнка мордуеться iз вантажем, а вам i не йокне в серцi чи у вашiй дурнiй головi», – побажала iм подумки «всього найкращого» Уляна. Самотужки ледве запхала свою торбу в тамбур i потягла по вагону. Добре, що ii мiсце було в першому купе. Засунула валiзу пiд полицю i втомлено сiла. Через декiлька хвилин довготелесий увiпхав «свое мерзенне ество» у простiр ii купе – настрiй в Уляни цiлком погiршився. «Це ж треба! Вагон напiвпустий, а його нечиста сила принесла саме до мене. Дорога зiпсута!!!» – спересердя зiтхнула. Вона не знала цього чоловiка, але встигла за одну хвилину зненавидiти його. Сидiла лиха i недобра на весь чоловiчий рiд. «Ну що йому вартувало допомогти пiднести мою валiзу на тi декiлька вагонних сходинок? Для мене – то був тягар, для нього – пушинка. Але його заслiпили байдужiсть i невихованiсть!!!» І от тепер вiн – ii попутник!!! Уляна була зла на нього, а вiн навiть не розумiв причини ii недоброзичливостi та неприязнi. Яка обмеженiсть! «Добре, що зараз вечiр, i я ляжу спати та не буду iз ним спiлкуватись!» Поiзд рушив. Уляна розстелила постiль i «ввiмкнула нiмецьку хвилю» – була нiмою, не промовила до свого сусiда нi словечка, хоча вiн намагався iз нею заговорити. Своею мовчанкою вона збила його з пантелику. «Я його зiгнорувала, а вiн не може докумекати, чому я мовчу. Бовдур! Його розум, напевно, ще не дорiс до спiлкування зi слабкою та сильною половиною людства, – не могла вгамувати несподiваноi лютi. – Цi поняття у мудрих людей всмоктуються з молоком матерi i передаються iз поколiння в поколiння на генному рiвнi, як велика цiннiсть i надбання. Але в нашому посткомунiстично-соцiалiстичному суспiльствi ще немае чоловiка-джентльмена». Вона дедалi бiльше ненавидiла гомо сапiенс у штанах. Дорога спонукала до мiркувань, заснути було важко. Перевертаючись iз боку на бiк на твердiй вагоннiй полицi i зручнiше вмощуючись, Уляна трохи вiдпочила пiд ритмiчне колисання поiзда, потiм подобрiла, заспокоiлась i, усмiхнувшись сама до себе, почала фiлософствувати: «І чого це я так розлютилась? Ну хто менi винен, що я взяла таку важку валiзу? Нiхто! Кожен iз цих людей мiг менi вiдповiсти: «Це твоя ноша! Ти i неси! А не можеш – то залиши ii i не стогни, та не зганяй свою злiсть i роздратування на iнших… Кожен тягне на собi стiльки, скiльки вiн може i хоче. Це однакового стосуеться як дорожньоi торби, так i всього, що е в життi, – обов'язкiв, турбот, кохання», – мудрувала в напiвдрiмотi. Думки нанизувались, як намистини на нитку. Чорно-бiлi, рiзнокольоровi, яскравi i темнi змiнювали одна одну, як i подii життя – сумнi i невеселi чергувались iз веселими та оптимiстичними. Зiтхаючи, подумки аналiзувала останнi роки свого подружнього життя i питала себе: «А що я маю зараз? Сiре iснування самотньоi жiнки: робота, дiм, дiти, подруги». Чоловiк покинув ii два роки тому. Нарiкати на Андрiя та тужити за ним вона не хотiла, бо i сама втомилась вiд таких стосункiв. Вона забула, що таке дзвiнкий радiсний смiх кохання! Дуже шкода, що це в далекому минулому!!! Жаль, що все так швидко минае, i колесо часу не можна повернути назад. Як багато вона б змiнила у своему минулому життi!!! Було ж i кохання, але жiночий вiк, який доля вiдводить для щастя, зовсiм короткий! Це належить пам'ятати, а те, що маеш, – цiнувати. Погано, що розумiння цього приходить запiзно, коли нiчого вже не змiниш. «Здебiльшого, коли маемо – не цiнимо, а втративши – плачемо», – подумала про свiй життевий доробок Уляна. Вона згадала, що колись давно бачила на виставцi цiкаву картину, на якiй дiвчина дивиться у дзеркало i у вiдображеннi бачить свое обличчя. Однак половина поверхнi показуе, якою вона буде у вiцi зрiлоi жiнки, а друга – коли буде старою. Тодi, бiля тоi картини, iй «мороз пробiг по шкiрi» – як швидко минае життя! Нi! Вона ще не хоче зiстарiтись!!! Хоче бути молодою, щасливою i коханою! На такiй оптимiстичнiй нотi, вже засинаючи, почула, як на промiжнiй зупинцi в купе ввiйшла сiмейна пара i тихенько розташувалася поруч… …Поiзд прибував до столицi зранку, i Уляна вже з кращим настроем сприймала дiйснiсть та роздивляла промислово несимпатичнi краевиди столичного передмiстя, якi пропливали за вiкном. Їх освiтлювало яскраве сонечко, а мороз перетворював зимовий туман на химерно-казковi силуети та форми iз снiгу та iнею. Дерева, будинки i якiсь закинутi паркани виглядали як витвiр високого мистецтва. Нарештi поiзд зупинився, i Уляна потягнула свiй багаж до виходу. У вагонi стояла черга, здебiльшого з чоловiкiв – вони частiше iздять у вiдрядження. Коли вона пiдiйшла до дверей i збиралась iз усiма силами, щоб зняти свою важку валiзу, з перону iй простягнув руку допомоги хлопчина, який когось зустрiчав. Уляна з радiстю прийняла його добрий жест i вiдзначила, що молода генерацiя чоловiкiв рiзко вiдрiзняеться вiд «старих шкарбанiв»! Пiсля цього, вже з кращим настроем, не поспiшаючи та розглядаючись навколо, пiшла до виходу з вокзалу. Валiза вже не здавалася такою обтяжливою… Приiхала за вказаною адресою та влаштувалась у готелi. Номер був двомiсним, маленьким, але затишним, у такому можна прожити i мiсяць. Поволi розпакувала своi торби та розвiсила одяг. Завтра перший день навчань, а сьогоднi, оговтавшись, можна ознайомитись зi всiма столичними принадами i околицями та заприязнитися iз колегами з iнших областей. …Настав новий день. Улянi навiть у найдивовижнiшому та казковому снi не могло приснитися, скiльки цiкавого i вирiшального принесе вiн для неi!!! Прийшла в навчальний центр при мiнiстерствi, сiла поруч зi Свiтланою (так звали жiнку, з якою познайомилась учора). Та проживала в сусiднiй кiмнатi, приiхала з Пiвденно-Схiдноi Украiни i мала премилий говiр. Уляна встигла з неi посмiятись iз цього приводу, але поки потай – подумки, бо вони мало знайомi, i вона боялась ii образити. Зал поступово заповнився. Люди спiлкувались мiж собою i розглядали одне одного, вчитися разом цiлий мiсяць – для вiдрядження це задовго, тому всi хотiли знайти компанiю та якихось друзiв. Уляна також шукала очима симпатичнi для неi обличчя, але iй було незручно розглядати присутнiх, бо сiла в першому рядi – мала таку звичку ще зi школи, а потiм з iнституту. І от коли вона повернула голову назад, у зал увiйшли викладачi, якi мали вести курси. По тому, що аудиторiя студентiв-курсантiв ураз замовкла, Уляна зрозумiла, що почалося заняття, i перевела погляд на трибуну. Те, що вона побачила, ii геть чисто вбило. Бiля столу на сценi стояв красень-чоловiк i дивився в зал. За ним стояли три жiнки – миловиднi й молодi викладачки. Вiн оглядав усiх прибулих, але вона вiдчула, що вiн дивився тiльки на неi. Його очi, такi знайомi та рiднi, усмiхалися лише iй. Вiн вiдрекомендувався приемним оксамитово-хриплуватим голосом: – Бойко Роман Іванович – директор курсiв пiдвищення квалiфiкацii, прошу любити i поважати. Представив викладачiв, оголосив розклад занять i ознайомив з рiзними органiзацiйними питаннями. Закiнчив свою коротку доповiдь тим, що треба призначити старосту цього потоку курсантiв, i назвав Улянине iм'я: – Свiтлицька Уляно Миколаiвно, прошу пiднятися на сцену, щоб вас усi побачили. Пiсля першого уроку, будь ласка, пiдiйдiть до мене в кабiнет, щоб ознайомитись зi своiми обов'язками, – i приязно- лукаво посмiхнувся. Уляна пiднiмалась на сцену, i цi декiлька метрiв здались iй дорогою на Голгофу, ноги ii пiдгинались. Вона нiколи не могла б подумати, що зустрiне його у столицi, ще й на цих курсах. Вiн iз неi глумився, знав, що вона буде тут. Уляна ж i гадки не мала, чому на цi навчання послали лише ii одну з цiлоi областi. Вийшла напiвжива, приголомшена цiею несподiваною зустрiччю, i вiд нервового збудження в неi пересохло в горлi. Боялась, що не зможе нiчого сказати. Вiд цiеi думки ще бiльше розхвилювалась i почервонiла, як школярка-двiечниця. П'ять рокiв до того… …Доскiпливi променi вечiрнього сонця заполонили ii кiмнату i з цiкавiстю заглядали в кожний куточок. Уляна витягала iз шафи свiй одяг i розкладала на велике лiжко, уважно сортувала його на рiзнi купки i вiдбирала те, що, можливо, завтра вiзьме в неочiкуване вiдрядження. Зранку iде в невелике районне мiстечко, де здiйснюватиме зустрiчну перевiрку справ. Керiвництво обласного управлiння практикувало такi перевiрки мiж районами. І хоча це вiдрядження було несподiваним та короткотермiновим, купка вiдкладеного одягу ставала дедалi бiльшою. Вона – справжня жiнка i в тому серпентарiю, в який iде, хотiла виглядати якнайкраще. Спочатку назначили ii колегу Миколу, але останньоi хвилини шеф чомусь змiнив свое рiшення в Улянину користь. Вiдпустив ii з роботи швидше, щоб вона встигла зiбратись i виiхати туди зранку… Улянi подобалось у такий час доби перебувати у своiй спальнi – вона iз задоволенням купалась у сонячному промiннi, яке залюбки обгортало ii i цiлковито полонило своiм теплом i ласкою… У всiй квартирi вже сутенiе, а до неi сонце промовляе: – Добрий вечiр! Вона щаслива, що зараз в ii кiмнатi сонячний рай. Поки ii сiм'я не зiбралась i не почала мордувати своiми звичними запитаннями: «Що е iсти? Де i що лежить? Де була i що зробила?» – i так до нескiнченностi, вона може насолодитися своею свободою i, занурюючись у сонячну стихiю, зробити необхiдне. Зiбрала валiзу. Пiдняла i скривилась – трохи важкувата, але краще взяти щось зайве, нiж не взяти потрiбного! А може доведеться пiти на якусь забаву, то вона почуватиметься впевнено, бо запрошення не застало ii зненацька. Уляна любила збиратися так, щоб у неi все було про всяк випадок. Навiть якби серед зими у вiдрядженнi ii запросили в басейн, то вона б мала купальний костюм. Бо таки була зима, але вона взяла зi собою купальник. А може, пiде в сауну? І сама iз себе засмiялась: «Чи хоч буде там вiдповiдне товариство?». Потiм зручно вмостилась перед дзеркалом – пильно аналiзувати свою зовнiшнiсть. Сидiти перед дзеркалом – ii улюблене заняття. Спостерiгати за своiм вiдображенням i не бачити жодних значних змiн – це вершина земного блаженства для справжньоi жiнки!!! Дивилась у скляну поверхню закоханими очима i бачила, яка вона вродлива i приваблива, i ще така молода. Їй вже сорок п'ять, а ii кохають, як колись у вiсiмнадцять. І вона кохае так палко, як колись давно кохала свого чоловiка Андрiя. Зараз вона до нього почувае лише сестринську та материнську любов, в яку iнколи, пiд час близькостi, вриваються хвилi шалу, освiтленi променями кохання, що спалахуе, а потiм вмить згорае… Час вiд часу любовний шторм вiдвiдуе бухту сiмейного причалу, але це бувае пiд впливом згадок про романтичнi митi з минулого, пiдкрiпленi галасом спiльних дiтей – студентки Ірини та сина Олега, який наступного року закiнчуе школу. …Уляна задоволена побаченим у дзеркалi – зiницi блищать щасливим вогнем, i вiд цього очi виглядають блакитнiшими i глибшими. Ледь помiтнi зморщечки вiд смiху не псують ii, а лише додають жiночого шарму та звабливостi. Чоловiк каже, що вони ii прикрашають – Уляна нiби постiйно усмiхаеться. Шкiра в неi гладенька, мае колiр молочного шоколаду. Сонце ii любить, i цьогорiчна зимова гiрська засмага тримаеться довго. Але головна ii жiноча гордiсть – шия. Уляна стiльки зусиль докладала до ii збереження, якi тiльки креми та маски не пiдбирала, i результат вiдмiнний – жодноi складочки. В ii вiцi жiнки чим тiль- ки не прикривають свою зiв'ялу шию – шарфами, хустинами, прикрасами. Уляна ж, навпаки, вiддае перевагу одягу з декольте, часто з досить глибоким, навiть узимку. Шкiра ii бездоганно гладенька, i щоби похизуватись перед iншими жiнками своiм багатством, Уляна любила вбирати гарне намисто або якiсь iншi прикраси, якi б пiдкреслили ii красу та досконалiсть. Ще з молоду вона запам'ятала, що найчастiше вiк жiнки видае шкiра на шиi. Як би пiзно не лягала спати, завжди змивала макiяж, наносила крем та легенько масувала шкiру. Порядок! Тепер можна вкладатися в лiжко. Цiею вечiрньою процедурою не один раз зiпсувала своему чоловiковi сексуальний настрiй. Андрiй терпiти не мiг, коли вона лягала в лiжко з кремом на обличчi. І ця манiпуляцiя зi збереження своiх чар приходила iй на допомогу. Щоправда, до цих хитрощiв Уляна вдавалась не часто, бо була коханою жiнкою у свого чоловiка. Та й сама любила секс iз ним. Але iнколи вона цим користувалась, особливо останнiм часом, пiсля того, як познайомилась iз Романом. …Вiн iнспектував районний вiддiл. Уляна працювала з ним пiд час цiеi перевiрки. Але це короткотермiнове асистування було таким масштабним, що переросло в мiцне кохання на довгi три роки. …Завжди, коли була перевiрка, як кажуть «iз вищих органiв», керiвництво вибирало, кого подати на закуску та десерт iнспекторовi. Якщо iнспектор – жiнка, то в iхньому колективi працював единий вiльний чоловiк – Микола. Напрочуд симпатичний, гарний фахiвець, до того ж – неодружений. У нього було безлiч чудових якостей, одна з яких iмпонувала всiм жiнкам, – вiн був вродженим джентльменом i дипломатом. Завжди пам'ятав про день народження своiх симпатiй- жiнок i постiйно забував про iхнiй вiк, що було дуже до вподоби цим кралям. Вiн умiв вчасно сказати жiнцi, що вона прекрасна та iншоi такоi немае на цiлому свiтi. Пiсля цих чарiвних слiв жiнки танули та вiдкривали для нього все: дверi, серця, душi та, безсумнiвно, принади своiх спокусливих тiл. Микола награно зiтхав, коли його керiвник, Іван Петрович, у перший день контролю кликав свого постiйного «iнспектора» для здiйснення завершального акорду. Цей день був найважливiшим i запорукою вдалоi наступноi перевiрки та складання позитивного акта про роботу вiддiлу. Єдине, чого побоювався Іван Петрович, щоб пiсля Миколиноi опiки над жiнкою-iнспектором термiн контролю не тривав довший час. Що бувало частенько!!! Для iнспекторiв замовляли найкращi номери в iхньому районному готелi, де вони могли вiдпочити та прийняти солодощi для душi та тiла. Десерт-Микола був смачний, i тi жiнки, якi перевiряли iхнiй вiддiл хоч раз, пiзнiше приiжджали роками. «Бiдний» Микола не мiг навiть дозволити собi одружитись, бо або в район прибували з перевiркою, або в «особливо складних випадках» вiн мусiв iхати у вiдрядження до областi, де на нього чекали розваги iз жiнками-керiвниками. Коли Микола, важко зiтхаючи, заходив у кабiнет шефа, то Іван Петрович, який був його ровесником та однокурсником, вiд злостi мало не лускав. – Ну чого ти знову так зiтхаеш? Та ти менi маеш ще подякувати, що я за державний кошт надаю тобi такi «королiвськi розваги»… Якби я був неодруженим або не мав такоi ревнивоi Дарки… – Іван мрiйливо закочував очi!!! До речi, його Дарця працювала майже через дверi в сусiдньому вiддiлi i пильнувала чоловiка бiльше нiж своi зiницi. Вони одружились ще студентами в унiверситетi. Приiхали працювати за скеруванням, i тут молодим спецiалiстам одразу ж дали державну квартиру. Дарка бачила, що з ii Іваном працюють однi жiнки, i створила собi iмiдж ревнивицi, та ще такоi, вiд якоi можна чекати чого завгодно. Для неi не iснувало авторитетiв – хто ставав на ii шляху, був приречений до морального знищення. Іван був чудовим чоловiком, але недосяжним нi для кого – бiля нього завжди був вiрний вiчний сторож – його дружина. Нiхто не хотiв бути привселюдно розтертим нею в порох. Іван трохи заздрив Миколi, який, безсумнiвно, в iнтересах справи, мiг цiкаво i пiкантно провести час iз найкращими жiнками областi, та й в iхньому районi вiн мiг попестити i покохати безлiч жiнок, уже в особистих iнтересах. …Жiнки обмовляли Миколу скрiзь, де могли, та звинувачували його в усiх земних грiхах. Але варто тiльки було йому вiдкрити рота i заговорити з ними, вони були готовi враз пробачити все те, що де- кiлька хвилин тому iнкримiнували, i термiново та з великим задоволенням прагнули забутись у його палких обiймах. …Коли приiжджали на перевiрку чоловiки, то iм у напарники призначали Уляну. Вона мала репутацiю приемноi та порядноi жiнки, красиву зовнiшнiсть, розумну голову, чарiвну усмiшку та володiла мистецтвом заворожувати серця i голови чоловiкiв. Зазвичай, контроль вiддiлу завершувався чудовою довiдкою про роботу та веселою i ситною вечiркою. Але найцiкавiше (на вiдмiну вiд опiки Миколою) – усi чоловiки-iнспектори спали у своiх готельних лiжках солодким сном праведникiв. І поверталися додому дуже задоволенi собою, бо зберегли вiрнiсть своiм дружинам та коханкам. Нiхто не ображався на Уляну, що вона залишала iх наодинцi з готельною тишею. Для них щастям було вже те, що така вродлива, молода i цiкава особа спiлкуеться з ними i забавляе iх упродовж нудного вiдрядження. У кiнцi робочого дня i вечора Уляна вмiла так артистично i красиво розпрощатись, що нi в кого не виникало думок запропонувати iй щось непорядне чи образитися на неi. Останнiй день перевiрки закiнчувався вечiркою, в якiй неодмiнно брали участь iнспектори, Уляна та Іван Петрович зi своею незмiнною супутницею життя – Дарцею, як вiн нiжно називав ii. Дарця була кращою подругою Уляни i завжди тримала руку на пульсi життя i роботи вiддiлу, яким довгi роки керував ii чоловiк. Три роки тому вона була единим свiдком народження кохання Романа та Уляни. …Вiн приiхав на перевiрку району взимку. До вiддiлу ввiйшов високий чорнявий чоловiк, i всi працiвницi враз пiдняли очi – красень!!! Видихнули повiтря i, як тi нiмi риби, майже iз вiдкритими ротами затамували подих, боячись розбити дзвiнку тишу, яка запанувала у примiщеннi. Хто це? До кого вiн? У головах жiнок миттево запрацювали кросворди-головоломки. Секретарка начальника оговталась першою i провела красеня в кабiнет шефа. Прибiгла до всiх з iнформацiею: – Приiхав з областi, новий заступник обласного начальника! Уль- ко, готуйся! тобi пощастило! такi красенi на дорозi не валяються! Поза очi жiнки обмовляли Уляну, що вона, як той спокусливо- сексуальний щит, iде на захист iнтересiв iхнього вiддiлу. Але щиро визнавали, що жодна з них так вдало i майстерно не зможе супроводжувати перевiрку в необхiдному руслi. Знали, внаслiдок допущених ними помилок, давно мали бути на облiку бiржi працi. Тому те, що вiдбувалося у вiддiлi, було iнформацiею «для службового користування». Іван Петрович наклав суворе табу на розголошення та винесення будь-якоi iнформацii з вiддiлу. Це стосувалося всього: i балачок про роботу, i базiкання про особисте. Сказав, як вiдрiзав: «Почую в кабiнетах чи коридорах щось негативне про роботу вiддiлу чи про працiвникiв – одразу прощаемось». Подiяло. Навiть у лiжку iз власними чоловiками не говорили про роботу чи колег з вiддiлу. Знали – у районi знайти роботу важко, ще й таку пристойну i престижну, яку вони мали. Усi голови сiльських рад та секретарi були в iхнiх нiжних та тендiтних руках, як у кайданках. Один телефонний дзвiнок розв'язував будь-яке питання. Так i того разу, коли приiхав Роман. Контроль – контролем, але ознайомлення iз районом без виiзду в гори – це нiщо. Домовились розмiстити iнспектора в гарному номерi вiдпочин- ковоi бази в самому серцi Карпат. Поiхали четверо – Роман, Уляна та Іван Петрович iз Дарцею. Погода була чудова, легкий морозець, сонце слiпило очi, навколо – бiлий снiг i гори. Такi величнi та красивi. На бiлому тлi – величезнi сосни i ялини – майже до неба. А повiтря п'янке вiд смерекового аромату i розбавлене особливим запахом чистого недоторканого снiгу. Казковий краевид, безвiтряний день. Вони сидiли за великим дерев'яним столом з обтесаного дерева. Поряд розпалили мангал, i в ньому весело потрiскували дрова. Гуртом нанизували м'ясо на шампури. Не було в iхньому товариствi запопадливостi, як перед вищим керiвництвом. Були простi задоволенi люди, якi вхопили чудову мить життя за хвiст i мiцно тримали цього птаха-щастя у своiх руках. Можливо, вiд казковоi величi й неймовiрноi снiжноi чистоти навколо на душi в кожного з них було спокiйно i затишно. Нiхто нiкуди не поспiшав. Усi радiли життю. Разом накривали на стiл. Потiм з апетитом смакували. говорили про сiм'ю, роботу, читали вiршi. І було так природно, мило i тепло на душi, нiби вони були друзями, щирими i вiдвертими. Пiд вечiр зварили на вогнищi гуцульський кулiш iз пшона зi шкварками i бринзою. Запивали червоним закарпатським виноградним вином. Здавалось, цього дня не було щасливiших людей на цiлому свiтi. Усе: краевид, атмосфера iхньоi бесiди, дружнiй обiд, дзвiнкий смiх подруг – давали вiдчуття багаторiчноi дружби. На вечiр спланували зробити танцювальний майданчик бiля ко- либи, де повиннi були ночувати. Вечорiло, i вони занесли провiант в Улянину кiмнату. …І от стемнiло – нiч у горах. На небi круглий повнолиций мiсяць – наче посмiхаеться до них. Бавтеся, радiйте життю – воно таке коротке!!! Зiрки над горами так низько, хоч дiставай руками. Розпалили велике вогнище, яскраве та голосне. Весело трiскотiли на полум'i гiлки ялин та смерек, зiгрiвали очi та душу красивi вогнянi квiти на бiлому снiгу. Ввiмкнули програвач iз дисками виконавцiв iталiйськоi естради. Музика iхньоi молодостi заполонила серця, танцювали, спiвали, смiялися. І були знову молодi та щасливi, куди й подiлися тi десятки рокiв, якi вiддаляли iх вiд того давнього часу. Казковий вечiр, прекраснi люди! Чудове життя! Танцювали всi разом – колом, майже гуцульськi коломийки. А пiд мелодiйну лiричну музику кожен кавалер обирав собi партнерку. Коли Уляна танцювала з Іваном, вiн шепотiв iй на вухо слова вдячностi за ii працю, вiдданiсть колективу та йому. Сказав, що помiтив, як на неi дивиться Роман, який е достойним суперником i йому, i чоловiковi Уляни. Потiм Уляна танцювала з Романом. Пiд час танцю чула його переривчасте i схвильоване дихання, подумала, що вiн втомився, i запропонувала перепочити. Вiн вiдповiв, що тодi не буде чути чудового запаху ii волосся, в якому змiшалося все: гарний шампунь i солодкi квiтковi парфуми, терпкий запах смерекового диму i свiжий запах морозу й вiтру. Кружляли поволi, кожна пара у станi захоплення чудовою музикою на своiй лiричнiй хвилi. Іван i Дарця – щаслива сiм'я, в якiй дружина була талановитим диригентом свого маленького родинного оркестру. Вона була типова жiнка Овен – активна, енергiйна та динамiчна. Своiм життелюбством запалювала все навкруги. Пишалася своiм чоловiком, кохала його безмежно, а ревнувала – ще бiльше. Була щедрою i щирою в усьому. Скупiсть проявляла тiльки щодо свого Івана – вiн ii власнiсть, ii плоть i життя. Чоловiк iз задоволенням був у неi в полонi, кохав i цiнував здiбностi й таланти дружини. Вони були гарною, органiчною парою. І цього вечора для них не було нiкого поруч. Тiльки музика i iхне кохання – довге, мiцне i вiрне. Поруч танцювали Уляна i Роман. У них не було вiдчуття, що познайомилися тiльки декiлька днiв тому, не було вiдстанi чужих людей. Уляна iз здивуванням не йняла вiри. Це ж треба! Стiльки приiжджало гарних чоловiкiв з областi. Для всiх вона була порадницею при складаннi робочих актiв та iнших паперiв i прикрасою iхнього вечiрнього столу. Але в неi жодного разу не защемiло серце i не потеплiло в душi вiд потискiв iхнiх рук, вiд поцiлункiв ii в щiчку, вiд грайливоi посмiшки. Вони були чужi та й годi! Пiсля таких зустрiчей вона прибiгала додому i була щаслива, що ii чекають iз нетерпiнням чоловiк i дiти. Сьогоднi ж, разом iз товариством, вона насправдi була наодинцi тiльки iз ним – красенем-чоловiком. Вона жартувала з усiма, смiялась, але кожного разу хотiла ненароком зловити його погляд. Вiн також спостерiгав за нею. Однак, як вихована людина, не мiг дивитися на неi прямо. І коли вона вiдводила погляд, свiй вiн вiдразу спрямовував на неi. Вдень iхнi погляди майже не перетинались. Вечiр же вiдкинув пелену сором'язливостi. Мовчки танцювали, мiцно притулились i дивилися прямо в очi одне одному. В iхнiх зiницях був вiдблиск лукавого мiсяця та веселого багаття. Одягненi у важкий зимовий одяг, вони танцювали так, нiби були легенькi, як пiр'ячко. …Закiнчилась чудова музична ейфорiя! Надворi пiвнiч, вiд морозу пiд ногами порипуе снiг. Треба йти в тепло. Веселi й задоволенi зайшли в колибу. Розпрощались i пiшли по своiх кiмнатах. Уляна iз почуттям пiднесеностi та легкоi закоханостi пiшла в душ. Тепла вода розiгнала кров по цiлому тiлу. Щаслива повернулася до кiмнати. Ввiмкнула телевiзор, але зовсiм вимкнула звук, щоб у головi та серцi хоч трошки збереглися спомини про музику ночi. Подумала, як би вона повела себе зараз, коли б вiн за чимось прийшов до неi. Ой, як iй захотiлося побачити його ще сьогоднi! Уляна мрiйливо заплющила очi, мiркувала, що була б не проти iз ним… поцiлуватись. У неi дивно залоскотало десь у животi, i вона зловила себе на думцi, що тiльки цiлуванням у губи не хотiла б закiн- чити цей вечiр i цю нiч. Вона бажала чогось бiльшого. Вiдчула, що в неi затремтiло серце вiд передчуття, що сьогоднi щось станеться. Те, вiд чого вона стiльки разiв утiкала, уникала як вiд свого чоловiка, так i вiд посягань чужих, сьогоднi iй захотiлося пережити з Романом. Вона сидiла в лiжку в однiй нiчнiй сорочцi – чорнiй на тоненьких бретельках iз спокусливим вирiзом спереду, який показував ii гарну шию та пишнi груди. «Хоч би вiн захотiв щось попити i прийшов з цього приводу до мене в кiмнату», – це було ii найбiльше бажання цiеi хвилини. Бiля самих дверей стояли великi пакунки з водою, фруктами, вином… Вона не вимикала свiтло та телевiзор i так напiвсидячи задрiмала. Прокинулась вiд того, що хтось накривав ii покривалом. Зашарi- лась. Над нею стояв Роман. Вiн справдi захотiв води i прийшов у ii кiмнату. Вимкнув телевiзор i вирiшив ii накрити. Роман дотулився до ii руки, i вже нiчого не могло iх вiдiрвати одне вiд одного. Вiн поцiлував ii, i це був нiжний i сором'язливий поцiлунок двох зрiлих людей, яким хотiлося згадати почуття молодостi. Нiч, вкрадена в минулого та подарована майбутньому, показала, що вони створенi одне для одного. Вони кохались i пливли в хиткому човнi чужою рiкою, зупинялись i ненаситно починали знову. Швидка течiя пристрастi несла iх у стрiмкий, небезпечний та пiдступний вир краденого кохання, такого солодкого i водночас гiркого. Потяг одне до одного був таким сильним, що iхне злиття було безкiнечним i шаленим. Пiзнiше Уляна згадувала, що за все подружне життя в неi не було такоi солодкоi та палкоi ночi. Вони кохалися цiлу нiч!!! Щоб хоч один раз пережити такi почуття безмежностi та полону кохання, вартуе жити на бiлому свiтi!!! Вiн шепотiв iй, яка вона гарна, спокуслива, палка, романтична та безлiч таких слiв, якi прагнуть чути вуха кожноi жiнки. …Залюбленi та зморенi, але безмежно щасливi, заснули вдосвiта. Зранку Дарця не знайшла Романа в його кiмнатi й тихенько зайшла до подруги. Картина, яку вона побачила, ii розчулила… Голову Уляна поклала на плече Романа, а рукою вона мiцно обнiмала його. Вiн же спав, обхопивши ii двома руками так мiцно, нiби хотiв ii вiдгородити чи захистити вiд цiлого свiту. То був початок iхнього позашлюбного роману. …Уляну наче пiдмiнили. Вона завжди була веселою, енергiйною та життелюбною. Зараз же, пiд впливом кохання, вона була сама стихiя – сонце, вiтер, вулкан, цунамi – усе в однiй особi. Вона прагнула все встигнути i зробити: i на роботi, i вдома. Ще ранiше, до свого всепоглинаючого кохання, на ii робочому мiсцi завжди був порядок. Усi документи, адресованi керiвництвом безпосередньо iй, були опрацьованi бездоганно, грамотно i вчасно. Тепер для всiх у вiддiлi вона була взiрцем – показником самодисциплiни i дiловоi квалiфiкацii. За робочим столом сидiла не iнспектор районного вiддiлу – нi! Це був досвiдчений менеджер дуже поважного офiсу. Або нi, це була «директриса» iз кiнофiльму «Москва сльозам не вiрить». Так професiйно вона виглядала!!! У неi завжди був iмiдж дiловоi жiнки, це стосувалося i ii «робочих паперiв», i ii зовнiшньоi оболонки – одягу. На роботу йшла, як на свято – елегантно зi смаком вбрана, стиль – класичний iз невеликим «креном у бiк» – жiночно-легковажний. Але стримано, як для офiсу. Кохання ж вплинуло на неi так сильно, що вона почала ставитися до своеi зовнiшностi ще прискiпливiше. Цю раптову змiну ii вигляду не могли не помiтити в жiночому колективi – «справжньому притулку для змiй середнього розмiру i вiку», або, як вони iз Дарцею жартували, невеликому терарiумi районного масштабу. Жiночки-гадючки шипiли по закутках: «Дивись, як вибираеться! То ж треба, i час мае – щодня iз зачiскою! І нiгтi вимальовуе – напевно, баняки iй Андрiй вимивае. От i щастить деяким!» Зеленiли вiд злостi. Заздрiсним поглядам не було перепон! …Уляна завжди видiлялась на сiрiй палiтрi колективу! Коли були великi передсвятковi збори, то керiвництво просило ii сiсти в актовому залi на перший ряд, щоб президiя мала на кого «покласти око». Вона завжди iз цього смiялась. Вона виглядала кiнозiркою на фонi товстих жiнок, якi ще не були старими, але махнули рукою на своi фiзичнi форми. Із чистим волоссям, гарною зачiскою i бiльш-менш пристойно одягненими iх можна було побачити лише на великi релiгiйнi свята, Новий рiк та Восьме березня. Уляна ж щодня була одягнена так, нiби тiеi ж хвилини мала засiдати в президii Верховноi Ради – елегантно, вишукано, сучасно. А взуття – то окрема тема розмови!!! Яка б не була погода, вона йшла на роботу в чистому i гарному взуттi. На роботi обов'язково перевзувалась в iншi моднi мешти на високих пiдборах. І це тодi, коли iншi жiнки ii вiддiлу приходили на роботу i перевзувались у препаскуднi тапки, а ще, щоб не замерзнути, натягали теплi високi шкарпетки, якi були, зазвичай, неприемно темних кольорiв. Улянi завжди було досить складно «тримати фасон» i виглядати так досконало – у сiм'i не було достатньо грошей, i вона частенько зi своею подругою Дарцею iздила в магазин секонд-хенду та пiдбирала дешевий одяг, який потiм пiдганяла за своiм розмiром. До одягу пiдшукувала яскравi хустини чи шарфи, якi романтично закидала через плече, зав'язувала навколо шиi або до ручки сумки, що виглядало дуже вишукано та елегантно. Яскравих шарфiв, рiзнокольорових хустинок та рiзноманiтних сумок вона мала, як кажуть, «до кольору, до вибору». Була iстинною жiнкою, до останньоi клiтини ii зграбного тiла. Таку жiнку неможливо було не зауважити – ii було видно здалеку! Кольори ii одягу приголомшували своею яскравiстю i витонченiстю. Із прискiпливим та вишуканим пiдходом до своеi особи для спiвробiтниць Уляна була, як кiстка в горлi. Шкода тiльки, що сказати iй нiчого не могли, бо багато в чому вiд неi залежали. У чорних душах змiючок поволi накопичувалась пiдла отрута, вони чекали свого пiдступного часу – коли б вкусити. Та й ще дуже боляче, щоб аж до кровi! Але ще не настала ця мить! Уляна на все мала час, встигала зробити безлiч справ. Прибiгала з роботи додому, i в неi все кипiло в руках, булькало i шкварчало на газовiй плитi. Коли домашнi приходили з роботи та науки, у квартирi пахло смачною вечерею та спеченим яблучним пирогом або пирiжками з дрiжджового тiста, був приготовлений обiд на наступний день. Вона була пречудовою господинею. Уляна не могла допустити, щоб ii вiдлучення з дому щосуботи впливали на комфорт i добробут сiм'i. Вона лiтала по квартирi з по- рохотягом чи ганчiркою, нiби в неi за плечима були велетенськi крила. Вмикала голосно веселу музику – душа ii спiвала вiд кохання i повноти життя. Усе робила iз задоволенням. Дiм блищав вiд чистоти! Вона себе виправдовувала: закривала душу вiд негативних емоцiй: – Родина ситно i смачно нагодована. Почуття обов'язку перед сiм'ею виконано, сумлiння старанно приспано. Кохання рятуе людину вiд буденностi та робить життя суцiльним святом! І що б вона не робила пiд впливом кохання – копала рови, садила картоплю, рубала лiс чи писала симфонii – ii божевiльне серце б'еться сильнiше, переповнена душа спiвае, i кожна робота е в радiсть. Бо е свято душi – шалене i палке кохання! …Уляна працювала цiлий тиждень. У суботу ii чоловiк iшов на роботу (мав додатковий пiдробiток), а вона щаслива i закохана виходила з дому i бiгла на побачення, хоча всi домашнi знали, що мама також на роботi – десь на перевiрцi в селах. Субота була iхнiм днем. Роман щоразу казав, що не мiг дочекатися цього дня. Тиждень без неi прирiвнювався до мiсяця. Роман приiжджав за нею до умовленого мiсця автомобiлем, i вони справдi iхали в село. Спочатку iхнi побачення вiдбувалися на тiй же базi вiдпочинку, де вони кохалися вперше. Вони любили походити зимовим лiсом, поговорити, подурiти. Катулялися по снiгу, цiлувались i бiгали одне за одним, кидалися снiжками й знову цiлувались. Вони були молодими – кохання вiдiбрало в них роки, за iхнiми плечима не було нiчого – нi подружнього життя, нi дiтей. Цей день був тiльки iхнiм – день кохання, смiху i веселощiв. Вони радiли життю! Закоханi й щасливi не могли натiшитись одне одним. Роман готувався до зустрiчi, як справжнiй джентльмен. Привозив зi собою рiзнi делiкатеси, смакоти, фрукти i вино. Уляна любила напiвсолодке вино iз красивою назвою «Бiла заздрiсть». Роман урочисто вiдкорковував пляшку i заворожливим голосом незмiнно казав: «Вип'емо за нас i наше кохання. Хочу, щоб на нашому шляху зустрiчалася тiльки бiла заздрiсть». Кохання розбудило iхнi напiвсоннi тiла та душi, i вони не могли накохатись одне одним… У них була гармонiйна любовна iдилiя, i кожна нова зустрiч була ще бiльшим вибухом емоцiй, нiж попередня, а кохання було все палкiшим i досконалiшим. Вiн так пристрасно цiлував i нiжив ii гарне тiло, що вона у хвилини iхньоi близькостi готова була померти вiд щастя та захоплення. Вiн був найсолодшим чоловiком на цiлому свiтi! Вiн кохав i пестив ii, розглядав i гладив нiжну шовковисту шкiру, цiлував лiнii згинiв красивого та спокусливого тiла. Вiн топився у вирi кохання та ii синiх очах i був слiпим до всiх жiнок, окрiм неi. Навiть до дружини! Йому здавалось, що вiн жив насправдi тiльки в суботу, а всi решта днi – це було iснування i пiдготовка до справжнього «суботнього життя». Чоловiк i жiнка втрачали голови вiд кохання. У них не було жодних iнших органiв, лише велике закохане серце. Кожний суботнiй день злiтав, як одна година! Вони забували про час, i тiльки годинне табло мобiльного телефону нагадувало – настав час розлуки! Мiцно обнявшись, вони дивились на годинник i обманювали себе – чекали «круглого рахунку», коли стрiлки покажуть рiвно якусь годину. Цi декiлька хвилин давали iм можливiсть ще трохи побути разом i вiдтягнути час розставання. …Так тривало майже три роки, i тiльки декiлька мiсяцiв тому вони почали зустрiчатися рiдше – через суботу. Роман сказав, що мае пильнi сiмейнi справи. Уляна все розумiла, сiм'я – на першому мiсцi. Вона нiколи не розпитувала про його сiм'ю, а вiн говорив про дiтей, дiм, господарськi справи, але тiльки не про дружину. Напевно, на це були якiсь причини. Вiн був вiдвертий з Уляною в усьому, окрiм його жiнки. Мiг дещо розказати вiддалено, у загальних рисах. Уляна не чула про неi нiчого – нi хорошого, нi поганого. Чомусь, як тiльки iхня розмова потрапляла в русло його сiмейноi рiки, в нього вiдразу псувався настрiй, i Уляна вирiшила раз i назавжди: «Якщо захоче щось розказати, то вислухаю, а нi – то сама нiколи не поцiкавлюсь». Із свого житейського досвiду знала – «нiколи вiд добра не шукають добра» – мусить бути якась причина, що Роман тiкае з дому i так палко кохае ii. Уляна не шукала розгадки, не лiзла йому в душу, не вимагала розлучитись iз дружиною. Але якби вiн запропонував iй вийти за нього замiж, вона б вiдразу покинула все i пiшла б за ним, хоч на iнший край землi. так Уляна думала, коли вони були разом. Як тiльки розставались, ii починало мучити сумлiння, що вона краде стiльки часу у своеi сiм'i. І тiльки той факт, що дiти вже зовсiм дорослi, трохи заспокоював ii совiсть. Вона не хотiла i не могла позбавити себе задоволення бачити Романа, хоч двiчi на мiсяць, бо кохала його до безтями i не могла подолати свiй потяг до нього. Чим би вона не займалась, думка пiдсвiдомо поверталась до нього – вiн заполонив усю ii душу. …Того тижня вони не мали зустрiчатись, i Уляна зi спокiйною душею iхала у вiдрядження виконати завдання шефа та трохи розвiятись. Чоловiк без великого ентузiазму зустрiв звiстку, що Уляна iде на цiлий тиждень, хоча вона забезпечила сiм'ю iжею майже до свого повернення. Дiти також незадоволено «покрутили носами». Але через годину змирились i заспокоiлись. Уляна виiхала зi самого ранку i вже перед обiдом була на мiсцi. Керiвник познайомив ii зi своiм вiддiлом та видiлив робочий стiл, за яким вона могла працювати. У мiстечку не було готелю, був тiльки якийсь занедбаний гуртожиток. Улянин шеф iз начальником вiддiлу, в який вона приiхала на перевiрку, завчасно домовилися запропонувати iй зупинитись у молодоi спiвпрацiвницi, яка мае невеликий приватний будинок, де живе сама, без батькiв. Їi мама померла декiлька мiсяцiв тому, а тата в неi не було. Вона неодружена, i Уляна iй не буде заважати. Крiм того, керiвник Галини, так ii звали, видiлив кошти, щоб було чим пригостити гостю. Одне слово, усе органiзував по-людськи. Роботи виявилося достатньо, але Уляна хотiла закiнчити в суботу, а в недiлю вранцi поiхати додому. Працювала цiлiсiнький день, виходила тiльки на обiд i трохи швидше з роботи, щоб пройтись по мiстечку i побродити по магазинах. У своему мiстi завжди не мала часу. Тиждень на роботi, потiм дiм – прибирання, прання, готування – все, як у всiх. Тiльки субота – це було ii свято, вихiдний i взагалi – ii повноцiнне життя. Наступного тижня мала зустрiтись iз Романом i чекала цiеi зустрiчi з нетерпiнням. Коли iхала у вiдрядження, то в ранiшньому поспiху забула мобiльний телефон i зараз страждала, що не могла йому зателефонувати, бо i вже майже цiлий тиждень не чула його нiжного, оксамитового голосу – не встигла навiть сповiстити його, що поiхала у вiдрядження. Вона, як i вiн, нiколи не телефонувала йому на робочий чи домашнiй телефон, лише на мобiльний. У них була така домовленiсть, i за три роки вони нiколи ii не порушували. галина, яка на час вiдрядження дала iй притулок у своему домi, виявилася дуже приемною особою. Вони разом вечеряли, говорили, i хоча вона була набагато молодшою вiд Уляни (Галина – майже ровесниця ii дочки), у них було багато спiльних тем для розмови. Цього дня зранку Галина залишилася вдома, а Уляна пiшла на роботу. Господиня дала iй ключi вiд хати, бо iй треба було кудись вiд- лучитись. Був вихiдний, i в неi були своi справи. Попередила Уляну, що ключi в коморi на обумовленому мiсцi. Будинок був роздiлений на двi частини: у маленькiй розмiстилась Уляна, це була вiльна гостьова кiмната, в якiй нiхто не жив, а в другiй, бiльшiй частинi – Галина, там була велика вiтальня, спальня, кухня i ванна кiмната, все як у звичайних приватних будовах. Затишно i просто, бо галина була не з дуже заможного роду – звичайна молода жiнка. Коли Уляна повернулась iз роботи, то побачила, що дверi до галининоi кiмнати були напiввiдчиненi, отже, господиня вдома. Уляна не хотiла заважати i пiшла до своеi кiмнати, щоб розкласти папери, зiбрати своi речi, а потiм вирушити до автобуса. Вона ще може встигнути виiхати сьогоднi. Потроху шпорталась зi своею валiзою, коли почула, що пiд'iхав автомобiль i грюкнули вхiднi дверi. Пiдняла голову i подивилась у вiкно. Вiд побаченого вона мало не зомлiла – на подвiр'я заiхав автомобiль Романа. Вiн вийшов з авто зi своею сумкою, з якою приiздив до Уляни i в якiй привозив для неi всякi смакоти. Сумка була важка, Галина хотiла взяти ii з його руки, але вiн не дав, засмiявся i поцiлував ii в щiчку. Вона обняла його за шию та поцiлувала так само в щоку, притулилася до нього, обвила його стан руками, i так вони пiшли в будинок. Уляна сiла приголомшена i не знала, що iй робити. Першi хвилини не могла навiть дихати, щось стиснуло в грудях, iй не вдавалось анi поворухнутись, анi встати iз крiсла. Трохи оговтавшись, подумала, чи не затьмарилось, бува, у неi в головi i чи не привидiлось iй усе. Але нi, чула, як у сусiднiй кiмнатi вони обое смiялися i брязкали якимись бляшанками та пляшками. Вона зрозумiла, що це вiн витягае з торби гостинцi. Уляна встала iз крiсла, i ii кинуло в жар – боялась, що Галина зайде до неi в кiмнату за чим-небудь або, не дай Боже, загляне Роман. Вона не знала, як поводитись у цiй ситуацii, вона не була готовою до такоi зустрiчi. Не могла зрозумiти, яка лиха сила привела ii сюди, щоб вона терпiла такi душевнi тортури. Схвильована i спантеличена подумала: «Добре, що одяг поскладала ще вчора». Знервована зiбрала весь дрiб'язок i косметику та кинула гамузом у валiзу, не дивилась, чи висиплеться ii пудра на одяг, чи добре закрита пляшечка з парфумами – iй було не до педантичностi та акуратностi, запхала в бокову кишеню робочi папери. Зовсiм зiм'яла написану сьогоднi довiдку. Їй уже все було немиле – i та довiдка, i робота, i сiм'я – iй помутнiло в головi вiд горя, i вона не знала, як реагувати на цю дику i несподiвано жорстоку дiйснiсть. Одягнула дублянку та вискочила з будинку. Хоча точнiше було б сказати – проповзла тiнню – вийшла так тихо, нiби боялася когось розбудити. Ключi вiд хати залишила на столi. Повела себе нечемно, навiть не подякувала господинi за гостиннiсть, але зараз iй було не до етикету. Уляна не знала, що з нею коiться – ii морозило, i вона не могла впоратися з тим нервовим ознобом, який пробивав ii наскрiзь. Тремтячи вона не йшла до зупинки автобуса, а так швидко бiгла, нiби щось вкрала, i за нею гналося десятеро величезних псiв. Була збентежена, здивована i морально розчавлена. Коли автобус рушив з мiсця, Уляна полегшено зiтхнула, хоча ii нiхто не наздоганяв, i, загалом, в цьому автобусi та в цiлому мiстi нiкому до неi не було жодного дiла. Всi пасажири були заклопотанi своiми справами. Тепер, в автобусi, спостерiгаючи за снiжинками, якi пролiтали за вiкном, вона мала час проаналiзувати все те, що з нею трапилось. Цiеi хвилини здавалось, що в неi обiрвано всi зв'язки з життям. Їй хотiлося заплющити очi i померти – так мучилась ii закохана душа вiд усвiдомлення того, що вiн ii зрадив. Вона не могла зрозумiти, як вiн опинився в домi в такоi молодоi, як для нього, жiнки. Подумки обзивала його рiзними словами, але iй вiд того не ставало легше. Вона знала, що життя е швидкоплинним та динамiчним. Морально завжди слiд бути готовим до будь-яких змiн у ньому, тодi ця змiна не ранить тебе так боляче i може навiть стати твоiм спiльником. І в той же час змiна стане твоiм запеклим ворогом, коли застане тебе зненацька. Що з нею i сталося сьогоднi!!! За три роки бурхливого роману Уляну жодного разу не осiнила думка, що все може закiнчитися так само раптово, як i почалось. Вона нiколи не обмiрковувала ситуацiю розставання, зради чи ще чогось, що могло привести до iхнього розриву. Вона просто не уявляла свого життя без нього, але зараз вона виявилася покинутою, зрадженою й абсолютно непiдготовленою до таких радикальних змiн в ii життi. Вона iхала додому напiвпритомна, хотiла побути на самотi з думками i своiм горем. Вона не знала, як вона зiграе роль дружини i мами пiсля повернення додому. Їй хотiлося втекти вiд усiх, щоб могти голосно поплакати та стогнати вiд душевноi муки, дошкульнiшоi за фiзичний бiль. Перед ii очима знову i знову поставала постать Романа, який обнiмав цю дiвчину i йшов iз нею в дiм. Уляна не мала жодних претензiй до Галини, вона навiть була iй симпатична, але до нього – пiдлий брехун, нiкчема. Казав, що мае термiновi сiмейнi справи! Що, не мiг зiзнатися, що розкохав?! Боявся сказати правду? Нехай навiть гiрку? Ну, вона б перемучилась, перестраждала!!! А зараз, коли вона своiми очима побачила його зраду!!! Це було нестерпно!!! Надзвичайно боляче! Вона ледь стримувала тремтiння в усьому тiлi. Вiн ii зрадив! Але ж вона добре знала, що зрада е там, де е правда i честь! А iхне кохання – суцiльний обман близьких людей! Уляна не хотiла i не могла зiзнатись у цьому навiть сама собi, i тому ii постiйно мучило сумлiння. Вона вiдчувала себе злодiйкою, злочинницею. Але яким солодким був цей злочин! Кожна мить разом iз ним – суцiльне свято!!! Роман не був ii чоловiком, i вона прекрасно знала, що не мае жодного права його ревнувати. «Нехай його ревнуе дружина!!!» – ображено думала Уляна. Але за цi три роки вона, крiм того, що дуже звикла до нього, так його покохала, що не уявляла свое життя без нього. І якби вiн сказав, що йде вiд своеi дружини i хоче бути з нею, Уляна б, не задумуючись, зруйнувала спокiй своеi сiм'i заради нього i приспала свою постiйно ниючу совiсть або отруiла ii та знищила тi докори сумлiння, якi постiйно терзали ii чесну душу. Але вiн нiчого не пропонував, i вони залишалися тiльки коханцями. А тепер? Вона не знала, що iй робити!!! Поверталась додому, бо мала повертатись, i не було бiльше на всiй землi мiсця, де б ii так iз нетерпiнням i любов'ю чекали, як удома дiти та чоловiк. Однак як замаскувати перед близькими зболену i зраджену душу? Уляна завжди була такою веселою, легкою, а Роман так жорстоко пiдрiзав iй крила, i вона вже не зможе лiтати по життю веселим метеликом. Невiдомо, як вона буде ходити i навiть дихати!!! Їi розпачу не було меж. Коли автобус приiхав у ii мiсто, було вже темно, i вона радiла цьому – не хотiла когось зустрiти. Автобусна зупинка була неподалiк ii будинку. Назустрiч вийшли дiти i чоловiк, втiшились, що вона повернулась, бо чекали ii зранку наступного дня. – Чудово, що приiхала зараз, усi разом повечеряемо, – радiсно вимовив Андрiй. – Я приготував смачну вечерю. Коли переодягнулась i прийшла до кухнi, де зiбралось усе ii сiмейство, то всi в один голос спитали, чи вона добре почуваеться, бо виглядае дуже кепсько. …Уночi Андрiй прокинувся вiд того, що дружина голосно стогнала. Увiмкнув свiтло, хотiв розбудити – думав, що iй щось страшне сниться, але iй було погано – обличчя червоне, ii бив озноб. Переляканий Андрiй викликав швидку медичну допомогу, розбудив дiтей. Усi стурбовано i з жалем дивились на свою маму, iй було так кепсько, що боялись, що вона ось-ось помре. Приiхала швидка допомога. Лiкарi обстежили ii, дали необхiднi уколи i забрали до лiкарнi. Геть блiдий вiд шоку Андрiй поiхав iз дружиною. Дiти вже не лягали спати, увiмкнули по всiй квартирi свiтло, сiли в кiмнатi на диван i попритулювались один до одного – такi дорослi i водночас такi малi й незахищенi. Мама потрiбна в будь-якому вiцi, тим бiльше iм – вони ще не влаштованi в життi. Сидiли, мало не плакали. Пiд ранок повернувся тато, повiдомив, що в мами був гiпертонiчний криз i серцевий напад. Нi з того нi з сього насварив дiтей, що це через них, бо вони нiчого не допомагають мамi по дому, не слухають i взагалi, що всi бiди вiд них. Дiти вже i не сперечались, боялись, щоб i з татом не сталось якогось лиха. Уранцi Андрiй зателефонував шефовi, повiдомив, що Уляна потрапила до лiкарнi, i сказав, який в неi дiагноз. Іван сам мало не помер вiд такоi новини, i вже через годину вони з Дарцею були в лiкарнi. Уляна лежала на вбогому лiкарняному лiжку, металевому з iржавими бильцями i з незручним старим матрацом, продавленим сотнями чужих тiл, якi колись на ньому чекали свого одужання. Загальну картину бiдностi та убогостi доповнював вигляд лiкарняноi сiроi постелi з якимись чудернацькими вiзерунками на простирадлi. Уляна спиралась на подушку i була така блiда, що на неi було лячно дивитись. Така свiжа i красива вона iхала у вiдрядження, а за один день рiзко зiстарилась. Дарця аж застогнала, як побачила свою вiрну подругу. Сiла на крiсло бiля Уляни, взяла ii за руку i з ненавистю глянула на свого чоловiка. Уляна злегка усмiхнулась: «Дивись, не вбий його, не вiн винен у моiй хворобi, а Роман». – Ти його там бачила? – спитав Іван. – Так, приiхав до молодоi, помiняв мене, як дешеву жiнку. Я сама винна, що покохала його, – сказала, ледь стримуючи сльози, Уляна. – А ти знав? – i подивилась запитально на Івана. – Так. Ти знаеш, у вiдрядження мав iхати Микола. Ми розмовляли з начальником того вiддiлу про обласне керiвництво, i вiн менi сказав, що Роман приiжджае до його пiдлеглоi вже декiлька мiсяцiв, я хотiв, щоб ти побачила це сама, i тому поiхала ти, а не Микола. Пробач менi, я не думав, що все буде так серйозно, – Іван був дуже засмучений. – Іван менi тiльки сьогоднi розповiв пiсля того, як нам зателефонував Андрiй i сповiстив, що ти в лiкарнi. Я думала, що приб'ю його, – з жалем у голосi сказала Дарця. Іван iз Дарцею ще трохи бiля неi побули та й пiшли у своiх справах. Іван сказав, щоб вона одужувала i не переживала за роботу. Дарця обiцяла прийти наступного дня i принести щось смачненького. Пiсля обiду до Уляни прийшли дiти з чоловiком. Андрiй приготував борщ, дочка стушкувала м'ясо. Усi дивились, як мама iсть, i радiли кожному шматочку курочки, що вона проковтнула. По iхнiх очах бачила, як вони переживають за неi. Їй стало боляче за них, за себе i за свое втрачене крадене кохання, яке три роки було ii життевим стимулом, стержнем, який тримав ii у вiдмiннiй формi, додавав життевих сил та наснаги. Вона хотiла, щоб родина пiшла i залишила ii саму, бо боялась, що заплаче при них i не зможе пояснити причини своiх слiз. Сказала, що втомилась i хоче вiдпочити. Вони поцiлували ii, побажали швидкого одужання i пiшли додому. Андрiй, коли виходив, пильно подивився в ii очi i стурбовано запитав: – З тобою все гаразд? Ти виглядаеш чимось дуже засмученою. – Я переживаю за вас, – тихо вiдповiла Уляна. Тiльки за ними зачинились дверi, вона заплющила очi i почала згадувала своi побачення, палкi поцiлунки, цiкавi випадки, якi були у неi з Романом. Ряснi сльози жалю за минулим коханням i за майбутнiм життям, в якому вона вже не буде iз коханим, текли iз ii заплющених очей. Вона iх змахувала рукою, а вони все текли i текли. У палату зайшов лiкар: – Шановна панi, що це за водоспад? Припинiть плакати! Ваше серце вимагае позитивних емоцiй i що бiльше, то краще. Потiм прийшли медсестри, поставили крапельницю i вкололи ii в рiзнi цiкавi мiсця. Уляна мiцно заснула. І снився iй приемний сон, в якому вона танцювала з Романом, а вiн притискав ii до себе все мiцнiше i мiцнiше. Навiть у снi думками вона поринала в безодню за солодким минулим, скривджена розсiкала хвилi нещасного сьогодення i прагнула пiти в щасливе майбутне з коханим чоловiком. Уранцi, було ще темно, коли прийшла медсестра, безцеремонно розбудила Уляну та iз задоволенням зробила iй у сiдницi декiлька уколiв. На ii лицi було зловредно написано: «Я не сплю, i ти не спи – лiкарня прокидаеться рано або взагалi не лягае спати». Медсестра вийшла, голосно рипнувши дверима. Уляна лежала в темрявi палати i не хотiла вiдпускати гарний спомин про свiй сон. Вона згадала одне побачення з Романом. …Був сонячний жовтневий день – золота осiнь. Вони поiхали в лiс. Ходили м'яким килимом пахучого опалого листя. Аромат осiннього лiсу – неймовiрний. Запах сухих трав, змiшаний iз духмяним запахом грибiв, листя та дерев, п'янив. Таким повiтрям неможливо надихатись. Вони гуляли лiсом, а потiм влаштували пiкнiк – розклали вогнище i смажили на вогнi ковбаски. До запаху казкового лiсу додався апетитний запах диму та копченого м'яса. Зголоднiлi, ласували пiдпеченi ковбаски i радiли, як дiти. Вiн нiжно годував ii, знiмаючи iз дерев'яних шпажок нанизане м'ясо. Голосно студив його i весело смiявся, дмухаючи на рожевi, добре пiдсмаженi шматочки, та остудженi клав Улянi в рот. Вона щасливо смiялась i почувалася юною дiвчиною – iй було так добре, нiби в неi попереду цiле життя. А потiм ситi й веселi довго цiлувались i кохалися на м'якому золотому листяному килимi. І не було в цей час щасливiших людей, нiж вони. того дня Роман зачитав iй чудовий вiрш. Вiн вивчив його напам'ять для неi i декламував iз такою проникливою i душевною iнтонацiею, майже спiваючи, що Уляна потiм також вивчила цей вiрш i часто читала його подумки, i тодi в ii пам'ятi оживало одухотворене обличчя Романа. Ось i зараз вона згадувала слова цього прекрасного вiрша: Люди рiзнi мiж нас бувають — Симпатичнi, гарнi, чуднi. Днi за днями, бува, куняють, А живуть лиш у мрiях та снi. Може, це i не дуже грiшно — Не для всiх же доступна даль, Тiльки чомусь в очах iх смiшно Заплелися журба i жаль. І життя мовби iх не било, І дрiма в них чимало сил. Але iм тiльки сняться крила, Наяву ж – вони зовсiм без крил. Я судить iх не маю права, Я для них не бажаю зла — Я i сам жив отак «цiкаво», Доки в мене ти не ввiйшла. Сам я сонний ходив землею, Але ти, як весняний грiм, Стала совiстю, i душею, І щасливим нещастям моiм. Цi прекраснi слова вiрша Василя Симоненка були нiби про Романа – зараз вiн був для неi ii щасливим нещастям… …Пiзнiше, перед роботою, забiгла Дарця i принесла смачний снiданок, побiдкалася за цей трафунок, попросила, щоб подруга не брала до голови та до серця i вилiковувалась. Наступного дня ii вiдвiдали спiвробiтницi, спiвчували i йойкали: «Усi ходимо пiд Богом i наступноi хвилини можемо злягти! Лiкуйся!» Третiй день був визначальним. Перед роботою прибiгла Дарця зi снiданком i новиною: «Вчора ввечерi дзвонив Роман i питав, де ти е? Чому бiльше тижня ти не вiдповiдаеш по мобiльному телефону? Я розповiла, що ти в лiкарнi iз серцевим нападом, але причини не пояс- нила. Коли я сповiстила про тебе, то вiн дуже захвилювався. Сказав, що сьогоднi приiде, просив, щоб я провела його до тебе i щоб часом не зустрiлись iз твоiм Андрiем. Хочеш мене вбивай, але я не могла йому вiдмовити. Скажи, коли обiцяв прийти Андрiй?». Що могла на це вiдповiсти Уляна? Вона була ображена на Романа, але хотiла розказати, що бачила його з Галиною, i почути його пояснення. Вона готова була ще раз пережити серцевий напад, але дiзнатися правду з його уст, i дивитись йому в очi, коли вiн розповiдатиме. У полудень прийшов чоловiк i принiс iй обiд, попросила його i дiтей сьогоднi не приходити i не турбувати: хоче вiдпочити. Пiзнiше переступила порiг палати схвильована Дарця, а за нею зайшов Роман, в той час Уляна лежала пiд крапельницею. Роман прийшов iз квiтами i фруктами, вiддав квiти Дарi i попросив поставити iх на тумбочцi, сам же присiв бiля коханоi, взяв руку, яка була вiльною вiд крапельницi, пiднiс до своiх губ, поцiлував кожен пальчик i долоню та з тривогою подивився iй в очi. Нiчого не питав, тiльки дивився. Прийшла медсестра, здивовано глянула на нiму сцену, забрала стiйку крапельницi, ще раз глянула на красеня, який сидiв бiля хвороi, i вийшла. Роман попросив Дарцю вийти. – Що з тобою сталось, Улясю! Я мiсця собi не знаходив цiлий минулий тиждень i цi декiлька днiв, як вiдчував. Я тобi телефонував, ти не вiдповiдала, я не знав, що й думати! Я тебе кохаю i буду кохати тебе i хворою, i здоровою. Я б хотiв, щоб ми визначились iз нашим статусом i були разом. Цього Улянi було вже забагато: – Ти що, хочеш, щоб я померла вiд хвилювання? Ти менi зраджуеш i хочеш, щоб ми були разом. Та як ти можеш менi таке пропонувати? Ти ница i пiдступна людина! Вона вперше за три роки говорила з ним таким рiзким тоном, вiн дивився на неi очима праведника: – Я тебе кохаю бiльше за всiх на свiтi – на рiвнi своiх дiтей, а ти мене звинувачуеш?! – Де ти був у суботу? – з притиском спитала Уляна. – Я iздив у своiх сiмейних справах, – вiдповiв Роман. – Куди i до кого? – продовжувала слiдство Уляна. – Я хотiв тобi пiзнiше розказати… Я iздив до своеi старшоi дочки Галини. Їi мати померла три мiсяцi тому, i я тiльки пiсля ii смертi дiзнався, що маю таку дорослу доньку, i дуже з того щасливий, але посварився з цього приводу з дружиною, i ми з нею розстались. Це пояснення викликало в Уляни такий шквал почуттiв, що iй знову стало погано. Вона знепритомнiла… Роман побiг за лiкарем… …Уже вдосвiта Уляна вiдчула, що ii хтось тримае за руку. На холоднiй пiдлозi бiля лiжка сидiв ii чоловiк. В Андрiя був розгублений та скорботний вигляд, а очi повнi слiз. Вiн плакав тихо, по- чоловiчому, беззвучно, i в його очах було стiльки турботи, тривоги i кохання, що в Уляни тепла хвиля пiдiйшла до очей, i сльози образи на Романа, розкаяння i жалю до дiтей та чоловiка мимоволi пливли гарячими струмками по ii обличчю. Так вони i оплакували кожен свое – кохання, зраду, страх втратити назавжди кохану людину. …Минуло три мiсяцi пiсля ii фатального та нещасливого вiдрядження. Уляна вийшла на роботу, така ж красива, як i колись, але з незрозумiлим сумом в очах. Про ii печаль знали тiльки Іван та Дарця. Уляна вiдхворiла свое кохання i залишилась у родинному колi. Таким було ii рiшення. Суботнiй день став днем укрiплення iхньоi сiм'i. Андрiй з дiтьми господарював i давав дружинi можливiсть трохи перепочити, а в недiлю всi разом проводили вихiдний. Звичайна сiм'я!!! Але попри видимий спокiй, в Уляни болiла душа за ii щасливим нещастям, в яке не було вороття. Мости в минуле спалили брехня i недовiра. Частина друга …А там, у сiльському клубi …І ось тепер, через довгi роки вони побачились. Уляна була шокована тим, що сталось, не знала, як реагувати на цю несподiвану для неi зустрiч. Роман приголомшив ii першого ж дня навчань. Те вiдрядження, що було п'ять рокiв тому, зруйнувало ii кохання, вбило мрii, але залишило в сiм'i. А це?! Якi змiни воно внесе в ii життя? …Пiсля того, як вiн призначив ii старостою потоку, i всi присутнi встигли роздивитися цю красиву, але вкрай здивовану i збентежену жiнку, вона майже на «ватних ногах» спустилась зi сцени i сiла бiля своеi сусiдки Свiтлани. Подумала: «Добре, що вчора познайомилась iз нею, бо сама в такiй ситуацii не могла б приховати хвилювання». Зараз iй украй потрiбно було з кимось перемовитись хоча б словом, аби тiльки зняти напруження. Вiдчула, що серце мало не вирветься з грудей. Вiн знову мимоволi довiв ii майже до iнфаркту!!! …Директор вийшов з аудиторii. Викладачi за чергою розповiдали слухачам плани навчань та своi вимоги. Уляна щось записувала в зошит, перемовлялась зi Свiтланою, але в одну мить вона зовсiм збайдужiла до цих курсiв i робила нотатки за iнерцiею – «про людське око», у неi в головi були думки тiльки про те, як вони зустрiнуться наодинцi, про що будуть говорити… Улянi здалось, що вступна частина тривае вiчнiсть. Як вона хотiла з ним побачитись i як водночас боялася цiеi зустрiчi… …Нарештi, по-шкiльному голосно, продзвенiв дзвiнок, i викладачi залишили зал. Курсанти зашумiли, почали дiлитися враженнями. Деякi пiдiйшли до Уляни, як до старости, з питаннями, якi вона мала з'ясувати в директора. Вона зiбрала свою дiловитiсть в один «зграбний кулак» i почала занотовувати необхiдне. Поспiлкувавшись iз колегами, вийшла з навчального класу i пiшла шукати кабiнет директора. Розвiдувальний маневр закiнчився надзвичайно швидко – за декiлька десяткiв метрiв були красивi дубовi дверi, якi разюче вiдрiзнялися вiд решта дверей, помальованих набiло, i навiть якби на цих дверях не було таблички «Приймальня», однаково можна було безпомилково здогадатись, що тут сидить шеф цiеi установи. Уляна переступила порiг i потрапила в затишну кiмнатку, де за комп'ютером сидiла молоденька симпатична дiвчина. Вона пiдняла очi й приемним голосом спитала: «Ви староста потоку? А директор на вас уже чекае». Встала з-за столу, ввiчливо вiдчинила дверi i сказала: «Романе Івановичу, до вас прийшли, можна запросити?». Уляна хвилюючись попрямувала до кабiнету, подякувала секретарцi, яка приязно iй усмiхнулась у вiдповiдь, i зачинила за собою дверi. Роман iшов назустрiч, щиро усмiхаючись, Уляна пiдiйшла до нього i не знала, як поводитися. Їй хотiлося кинутись у його обiйми, завмерти i слухати, як б'еться його серце, вдихати до болю знайомий i рiдний запах, але ii стримували вiдстань часу i посада – вiн директор, а вона прийшла до нього у справi. Вiн, як i колись, усе вирiшив сам – обняв ii нiжно i в той же час мiцно та поцiлував у губи. Уляна не пручалась – поцiлунок був солодкий i бажаний – ii серце не забуло того кохання, i навiть роки не могли викреслити з ii свiдомостi ту шалену пристрасть, яку вона пережила iз ним. …Роман не один раз приходив у ii неспокiйнi сни, пестив i пристрасно кохав. Вона прокидалась вiд чудового сну i заплющувала очi з мрiею, щоб хоча на декiлька хвилин продовжити блаженне видiння та якнайдовше залишитися пiд враженням баченого, i знову пережити цi палкi почуття, якi у снах бувають набагато вiдчутнiшими. Вона не хотiла повертатись у сiру дiйснiсть i буденнiсть!!! Пiд час кохання з чоловiком Уляна боялась назвати його iменем коханця. І страждала пiсля того, i мучилась, i хотiла бути найкращою дружиною, мамою, господинею. Пiсля ii зради увi снi вона старалася реабiлiтуватись у реальному життi – в цi днi вона випiкала та варила щось надзвичайне i святкове. Вона щиро хотiла, щоб ii сiм'я була щасливою. А оскiльки Роман був частим гостем ii сновидiнь, то дiм Уляни був завжди доглянутим, а сiм'я нагодована не гiрше, нiж у ресторанi. Справжне кохання важко вирвати з полону душi та серця i навiть велика вiдстань i час не можуть стати йому на завадi. …Так вийшло i в них. Вони стояли в кабiнетi, мiцно притуленi одне до одного, – бiднi люди, загубленi в просторi вiчностi, якi вкрали в себе шанс бути справдi щасливими, не зважаючи нi на що. …У дверi постукала секретарка, i вони вiдiйшли одне вiд одного. – Романе Івановичу, може, зробити каву? – Так, Іринко. Роман та Уляна сiли в зручнi шкiрянi крiсла i дивились одне на одного, не знаючи, iз чого почати розмову. Кава, яку принесла секретарка, була тою ниткою, яка зав'язала розмову. Роман вiдчинив бар i поставив на маленький журнальний стiл два кришталевi бокали та цукерки, нарiзав лимон i почистив апельсини. Потiм узяв штопор i вiдкоркував пляшку вина. Коли вiн поставив його на стiл, а Уляна прочитала назву «Бiла заздрiсть», то в ii очах з'явилися сльози. Це було iхне вино, яке вони пили i яке збуджувало iх, вливало легенький хмiль в iхню пристрасть i додавало ще бiльшого шалу коханню. Вiн нiчого не забув!!! Так само, як i вона!!! Ця пам'ять кохання була перемогою над прозою життя. Пили вино, каву i розмовляли, але iхню бесiду перервав шкiльний дзвiнок, i Уляна враз згадала, якi завдання дали iй студенти. Роман швиденько вiдповiв на запитання, i вони домовилися зустрiтись пiсля закiнчення занять. Їм е про що поговорити, i часу для цього в них вдосталь. Уляна йшла у навчальну аудиторiю i ii переповнювало таке почуття щастя i задоволення, що вона мало не злiтала в повiтря вiд душевноi пiднесеностi. Коли сiла на свое мiсце, Свiтлана аж засмiялась: – Тебе негайно треба сфотографувати, такi щасливi вирази обличчя в людей бувають не часто. …День навчань видався вiчнiстю, Уляна ледь вислухала нуднi теми занять, якi на даний час для неi були абсолютно нецiкавими. Навiть якби пiднiмали теми про НЛО або якiсь паранормальнi явища, якi завжди надзвичайно захоплювали ii, то i вони були б для неi неактуальними. Сьогоднi ii цiкавив лише вiн – один у цiлому свiтi. …Ще вчора вона ненавидiла всiх чоловiкiв, а тепер ii наче пiдмiнили, бо поруч був чоловiк, якого вона стiльки рокiв прагнула всiм своiм еством, i до iнших, хороших чи поганих, розумних чи телеп- нiв, багатих чи бiдних, iй просто не мае жодного дiла, бо бiля неi е ii единий, коханий i бажаний – i цим сказано все!!! Пiсля занять вона зайшла до Романа, i вiн запросив ii до себе додому на вечерю. Уляна не вiдмовила йому, не грала театрально в лялькову принципову жiнку з морально завищеними нормами. Вона була простою земною жiнкою, яка хотiла все знати про чоловiка своеi мрii, кохатись iз ним i бути поруч той час, який iй знову подарувала щедра i добра доля. Уляна хотiла подивитись, де i як вiн живе, поговорити з ним про його життя, бо за цi роки втратила Романа з поля свого зору. Знала тiльки, що вiн звiльнився з управлiння i поiхав на роботу в iншу область. Вони не телефонували одне одному, бо знали, що це до добра не доведе. Уляна викреслила його зi свого життя, але з пам'ятi стерти не змогла. Не згадувати про нього – це було на рiвнi пiдсвiдомостi i вище вiд ii бажань. Вона страждала за ним, думала про нього, знала, що в реальному життi вони нiколи не будуть разом, i тiльки у снах вiн приходив до неi, i нiчого не могло iх розлучити. І так у повному невiданнi минуло п'ять довгих рокiв ii життя без нього. …Вони iхали шикарною iномаркою, i Уляна почувалася дикою провiнцiалкою – надворi було морозно, а вона не вмiла ввiмкнути пiдiгрiв сидiння в цьому «нафаршированому» всякими сучасними «прибамбасами» автомобiлi. На панелi водiя був маленький комп'ютер, який неприемним штучним голосом нагадував Романовi, що вiн занадто близько обганяе автомобiлi, що iдуть поряд… Роман увiмкнув лiричну музику, зручно зафiксував Улянине сидiння, яке швиденько нагрiлось, i тепло вiд нього розлилося по цiлому тiлу. Їй було так комфортно iхати в цьому чудовому i, напевно, страшенно дорогому авто поруч iз таким красивим чоловiком, i вiдчувати, що цей чоловiк кохае ii. І вона кохае його божевiльно i палко! Їхали досить довго, дорога була перевантажена автомобiлями, але такий насичений рух Улянi не заважав – iхала б так усе свое життя. Вона ледь не муркотiла вiд задоволення! Надзвичайно щаслива, у станi вiдчуття дивного та прекрасного сновидiння, вона тримала Романа за руку i вiдчувала, що вiн поруч. І це була дiйснiсть! …Вiн жив у новобудовах на лiвобережному боцi столицi. Їхали величезним мостом Патона. Був уже вечiр, i мiсто, i Днiпро сяяли рiзнокольоровими вогнями. Дивовижне багатобарвне освiтлення додавало ще бiльшоi казковостi. Приiхали пiд висотний будинок, Роман поставив автомобiль у сучасному гаражi, який був розташований пiд будинком. Уляна вийшла з авто i взяла коханого пiд руку. В iншiй руцi вiн нiс велику торбу з продуктами, якi купив дорогою додому. Вони прямували до лiфта, що був тут же на стоянцi автомобiлiв. Уляна йшла щаслива! Яка це радiсть – iти пiд руку з коханим i не оглядатись, як колись давно, чи тебе бачить хтось зi знайомих, що ти iдеш iз чужим чоловiком! Тепер вона була вiльна, i бiля неi був чоловiк, який належав тiльки iй. …Пiднялись лiфтом на десятий поверх. – Трохи височенько, – засмiялась Уляна. Коли Роман вiдчинив дверi квартири i вона зайшла всередину, на неi повiяло приемним запахом недавнього ремонту житла i свiжоi фарби. Уляна пройшла коридором, Роман увiмкнув скрiзь свiтло, i вона побачила, що квартира ще не обжита – обставлена новими меблями i сучасною апаратурою, але видно, що все робили чоловiчi руки – було незатишно. Над вiкнами прикрiпленi карнизи, але штори i тюлi лежали на диванi. Вона стояла посеред кiмнати та уважно обдивлялась навкруги – тут для неi було багато цiкавого. Кожна рiч щось промовляла про свого господаря. Роман поставив торбу в кухнi, побрязкав якимось посудом, потiм порипав дверима холодильника i нарештi прийшов до неi в кiмнату. Принiс невеличкий металевий тарiль iз частуванням. На ньому стояло маленьке блюдечко iз порiзаним лимоном та двi широкi склянки, в яких на третину iхньоi висоти був налитий темно-бронзовий напiй. З усмiшкою простягнув Улянi склянку, взяв собi, а тарiль поставив на стiл. – Кохана, це дуже смачний коньяк, я вже не за кермом й iз задоволенням вип'ю за нашу зустрiч. Ти бачиш, що мiй дiм потребуе господинi, i я надiюсь, що ii вже знайшов, тобто, правильнiше сказати, нарештi, дочекався, – Роман щасливо засмiявся, легенько стукнув свою чарку об чарку Уляни i пiднiс напiй до вуст. …Вони не спали майже до ранку – кохались i говорили, потiм знову кохались i говорили, говорили… У них накопичилося багато новин i безмежна кiлькiсть нерозказаних за цi роки думок i вражень… Ця нiч була вiдвертою розмовою та одкровенням про життя кожного з них – вони заповнювали бiлi сторiнки iхнього минулого на «картi знань» одне про одного… …У студентськi роки Роман був старостою групи та комсоргом факультету. Це накладало на нього вiдповiдальнiсть за якiсть свого навчання та поведiнку, але додавало моральних привiлеiв – вiн завжди був на виднотi, i вродливому сiльському хлопцевi це лестило. …Приiхав у мiсто без зайвих грошей i знайомств. Син простих селян, обдарований i старанний, успiшно закiнчив школу, i коли бiльшiсть однокласникiв-хлопцiв пiшли в колгосп «чесати волам хвости» або, у кращому разi, у тракторнi бригади закручувати гайки, вiн вирiшив навчатись в унiверситетi. І таки вступив самостiйно, але велику роль у його життi вiдiграла красива зовнiшнiсть. Жiнки-викладачки, якi приймали вступнi iспити, милувалися хлопцем, i в них не пiднiмалась рука поставити низький бал такому красеню. Згодом працелюбнiсть i розумiння того, що дороги назад у село для нього не iснуе, зробили свою справу – вiн став кращим студентом потоку, гордiстю викладачiв i мрiею багатьох дiвчат. Це постiйно присутне жiноче кохання виробило над його головою невидимий нiмб слави та приносило йому задоволення. Хоча вiн зростав в атмосферi важкого сiльського життя i не один раз ходив у школу напiвголодним (м'ясо в селi люди бачили двiчi на рiк – на Рiздво та Великдень, а iнколи ще й у недiлю, коли якась курка потрапляла мамi пiд сокиру, бо «дурепа» перестала нестись i тим накликала на себе бiду) та в одязi, з якого давно вирiс. Навколо нього були такi ж бiднi дiти, якi ходили в школу в будь-чому, часто в одязi з батькiвського чи материнського плеча або в недоносках старших братiв чи сестер. Усе це загартувало його душу i закрило серце для гордощiв та зарозумiлостi. Вiн був хорошим товаришем i колегою для всiх – загальним улюбленцем… На другому курсi восени студенти його факультету поiхали в колгосп на виробничу практику, як у той час ii називали, що було простим використанням дешевоi робочоi сили студентства. …Приiхали в далеке глухе село майже на два мiсяцi – спочатку збирали картоплю, потiм рiзали капусту, а в саму холоднечу рвали i обрiзали буряки. Роман, як студент iз досвiдом сiльського життя, приготував своiх мiських одногрупникiв до реалiй, якi на них чекають у колгоспi, i всi одягнулися вiдповiдно до обставин та привезли зi собою запаси продуктiв i невелику кiлькiсть алкоголю «для обiгрiву», як жартували самi студенти. У загонi панувала атмосфера братерства i злагоди, що великою мiрою було заслугою iхнього вожака i голови студентського братства – Романа. Вiн делiкатно розв'язував усi питання мiж товаришами i контактував iз головою колгоспу. Заробив репутацiю справедливоi та чесноi людини i хорошого органiзатора, i в подальшому, до самого закiнчення унiверситету, вiн iздив у будiвельнi загони чи в колгоспи i завжди був незмiнним керiвником студентства. …Усе, що з людиною вiдбуваеться вперше, запам'ятовуеться на все життя. І цю виробничу практику Роман згадував довго, але потiм життя закрутило-завертiло, i з пам'ятi стерлися деякi моменти того давнього минулого, i тiльки несподiвана поява на життевому горизонтi дочки Галини повернула його в далекий час. …Вересень того року був чудовий – теплий та сонячний. Збирали картоплю майже роздягненi, засмагали пiд час роботи i наприкiнцi тижня були чорнi, невiдомо тiльки, вiд чого бiльше – вiд сонця чи вiд бруду, швидше таки вiд другого. Перший тиждень для всiх був надзвичайно важким, втомлювались i вiд незвичноi сiльськоi роботи, i вiд умов життя. Пiсля роботи ледь живi розходилися додому, бо жили не в загальному таборi, а в людей. З поля iх привозили вантажiвками, iхали в кузовi на лавках, дiвчата всерединi, а хлопцi по боках: пильнували дiвчат, щоб не по- випадали. голоднi, бруднi, але, тим не менше, цiлу дорогу смiялись, жартували та спiвали пiсень. Пiсля роботи в колгоспнiй iдальнi на них чекав смачний обiд або, швидше за все, вечеря, бо вдень iм привозили в поле щось перекусити, а ввечерi вони надолужували те, що не доiли за день. Пiсля вечерi йшли додому, втомленi важкою роботою та розморенi ситною i смачною iжею. Вранцi снiдали в цiй самiй iдальнi. Розумiння того, що як не поснiдаеш разом з усiма, то потiм будеш голодний до вечерi, чiтко органiзовувало, i всi приходили до столу вчасно та смiялись iз себе, що це не вдома, коли мама десять раз попросить встати з лiжка та збиратися на науку, а потiм, дорослiй уже дитинi, тепленьке майже пхае в рот, а той переросток вередуе, як маля. …День починався iз жартiв, панувала атмосфера молодостi й безжурностi. За час роботи перезнайомились iз сiльськими парубками та дiвчатами. Пiзнiше дехто пережив тимчасовi романи, якi не могли мати продовження (бо село було дуже вiддалене вiд мiста), i цi зустрiчi були бiльше для розваги, нiж для подальших серйозних взаемин. Таке захоплення було i в Романа, а точнiше – у Катерини, дiвчини, яка працювала поваром в iдальнi. Коли вiн уперше прийшов до iдальнi, то зауважив ii, але вона не викликала в нього захоплення – симпатична, навiть вродлива сiльська дiвчина, яких без лiку. Спочатку йому взагалi було не до дiвчат. Робота з органiзацii побуту, розподiл на проживання та безлiч дрiбних негараздiв не давали змоги сумувати – вiн був у постiйному русi й тримав руку на пульсi життя ввiреного йому колективу. Поселяв студентiв вiн демократично – кожен проживав, з ким хотiв, але була сувора умова – хлопцi ночують у себе, а дiвчата – у себе. З часом цю умову порушували, але це були поодинокi випадки, а не суцiльний «дiм розпусти». …До Романа йшли з усiма побутовими питаннями: комусь забракло ковдри, iншому простирадла чи миски для прання. Вiн смiявся, бо не раз доходило до абсурду – зверталися просто через дурницi. Чого не бракувало всiм – то це подушок i посуду. У кожнiй хатi на лiжках були складенi величезнi гори з подушок рiзного розмiру та калiбру. Сiльськi господинi полюбляли мати багато нових подушок i перин, якi, здебiльшого, були лише для показу (спали на старих та збитих), а також серванти, заставленi до краю новими сервiзами (а iли зi старих потрiсканих i надбитих черепкiв)… Але для мiських дiтей iх не шкодували. Студенти гонорово спали у своiх лiжках напiвсидячи, бо мали величезнi подушки, якi були такi важелезнi, що дiвчата не могли iх зрушити з мiсця, особливо пiсля тяжкоi та незвичноi роботи на полi. Попри всi невеликi негаразди та незручностi, як от холодний напiвпрозорий туалет (через розсохлi дошки можна було спостерiгати, що робиться в сусiднiй хатi, так само, як iз вiкна тоi ж хати сiльський парубок мiг бачити бiлiсiньку гарненьку дупцю мiськоi панянки), усi були веселi та щасливi: i студенти, i мешканцi села. Молодь внесла в одноманiтне i сумне життя села нову веселу хвилю. …Кiнець тижня, субота, для всiх мешканцiв села, як для новоприбулих, так i постiйних, – подiя. Студенти з нетерпiнням чекали його i смiючись називали «банно-клубним». Робочий день був коротким, раннiй обiд i недовгий вiдпочинок, а потiм – баня. Що в цьому селi добротно зроблено, то це – баня i клуб. Для дiвчат була споруджена одна половина банного примiщення, а для хлопцiв – друга. В суботу баня працювала тiльки для студентiв, i що вже реготу там було – веселi верещання та галас люди чули у другому кiнцi села. Пiсля банi всi наводили красу i йшли на танцi до клубу, там уже не було рiзницi, хто сiльський, а хто мiський – усi виглядали якнайкраще. Танцi, музика, смiх – молодiсть! Пiсля клубу в повнiй темрявi (один стовп iз лiхтарем був бiля клубу, другий – бiля банi) всi розбивались на пари i навпомацки йшли проводжати дiвчат додому, цiлування чергувались iз смiхом – хтось не добачив i зайшов у калюжу або в дерево, регiт чувся то тут, то там. Або пiсля танцiв, коли ще дозволяла погода, любили збиратися на «дубках» i спiвати пiд баян. «Дубками» в селi називали поваленi давним-давно величезнi дерева, якi вiд часу та кiлькостi людей, якi на них сидiли i вiдпочивали, були вiдполiрованi до блиску, i навiть дорогi колготи вибагливих дiвчат об них не зачiплялись – на деревах не було жодного сучка. Так проходили суботнi днi. В недiлю всi снiдали у своiх домiвках. Голова колгоспу видiлив кошти кожнiй господинi на харчування студентiв, якi в них проживали, але навiть якби вiн цього не зробив, вони радо частували б iх варениками та домашнiм борщем, бо мами е мами – завжди шкодують дiтей – як своiх, так i чужих. За цi мiсяцi люди звикли одне до одного, i студенти приходили пiсля роботи як до себе додому. У недiлю любили вiдiспатися за минулий тиждень, а багато хто – виспатися на мiсяць вперед. Цiлий день валялись у лiжку i вставали тiльки, щоб поiсти або вискочити в холоднючий туалет, похiд в який вiдтягали до останнього, а потiм бiгли за хату, ледь не гублячи своi тiлеснi надбання. Похiд на холод враз проганяв сон i нагадував про блага мiськоi цивiлiзацii, i студентам, вихiдцям iз села, вказував, що треба гарно вчитись, щоб не повертатися до первiснообщинного ладу, який панував у селi. Роман жив на краю села в сiм'i старшоi самотньоi жiнки, не- вродливоi, але характер мала дуже м'який. Якось так Бог поеднав у нiй – красиву i добру душу та абсолютно несимпатичну зовнiшнiсть, через яку вона нiколи не була одружена, але, тим не менше, мала гарненьку дочку, яку народила в пiзньому вiцi, i село не знало, вiд кого. Вона виховала дитину сама, в бiднотi, але у великiй любовi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ludmila-kogut/kra-na-rozbitih-serdec/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.