Список Шиндлера

Список Шиндлера Томас Кiнiллi Його iм’я вiдоме усьому свiту i вже давно стало називним. Оскар Шиндлер. Людина, яка довела, що можна здiйснити справжне диво – подарувати життя… Дати шанс на порятунок тодi, коли сподiватися вже нема на що… На початку Другоi свiтовоi нiмецький пiдприемець Оскар Шиндлер вiдкрив у Польщi фабрику, на якiй виробляли емальований посуд. І ця фабрика, де працювали евреi з гетто, стала для них немов Ноевим ковчегом… Коли було ухвалено рiшення про знищення кракiвського гетто, Шиндлеру неймовiрними зусиллями вдалося вивезти своiх робiтникiв i захистити iх вiд жаху табору смертi Аушвiцу. Вiн урятував майже 1300 евреiв. Бiльше, нiж будь-хто за всю iсторiю найстрашнiшоi в iсторii людства вiйни… Томас Кiнiллi Список Шиндлера Присвячуеться пам’ятi Оскара Шиндлера i Леопольдовi Пфеффербергу, який своiми стараннями й наполегливiстю спричинився до написання цiеi книги © Serpentine Publishing Co. PtyLtd., 1982 © Courtesy of Universal Studios Licensing LLC, обкладинка, 2015 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2015 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2015 Вiд автора У 1980 роцi я зайшов до крамницi, де продавалися сумки, у Беверлi-Гiллз, Калiфорнiя, i поцiкавився цiною на портфелi. Крамниця належала Леопольду Пфеффербергу, який своiм життям зобов’язаний Шиндлеру. І саме бiля полиць з iмпортною iталiйською шкiргалантереею в крамницi Пфефферберга я вперше почув про Оскара Шиндлера, нiмецького бонвiвана, торгiвця, серцеiда, суперечливого чоловiка, i про те, як вiн порятував у часи, якi нинi називають Голокостом, багатьох представникiв рiзних суспiльних верств приреченого народу. Ця книжка про дивовижну iсторiю Оскара передусiм грунтуеться на розповiдях п’ятдесятьох людей, яких порятував Шиндлер i якi нинi живуть у семи краiнах: Австралii, Ізраiлi, Захiднiй Нiмеччинi, Австрii, США, Аргентинi та Бразилii. Почуте було доповнено поiздкою разом iз Леопольдом Пфеффербергом до тих мiсць, де вiдбуваеться основна дiя книги: це Кракiв, який прийняв Оскара; Плашув, де був розташований страшний табiр Амона Гьота; вулиця Липова на Заблочi, де досi розташована фабрика Шиндлера; Аушвiц-Бiркенау, звiдки Оскар визволяв жiнок. Розповiдь також заснована й на документальнiй та iншiй iнформацii, наданiй тими нечисленними спiльниками Оскара, з якими я мiг зв’язатися, а також багатьма його повоенними друзями. Чимало матерiалiв про Оскара зберiгаються органiзацiями «Євреi Шиндлера» i «Яд Вашем», Органiзацiею пам’ятi мученикiв i героiв, – це теж стало у великiй пригодi для написання роману, разом iз письмовими свiдченнями з приватних джерел, документами й паперами Шиндлера: деякi наданi «Яд Вашем», а деякi – товаришами Оскара. Розповiдати реальну iсторiю, використовуючи тканину i засоби романноi оповiдi, – рiч не рiдкiсна для сучасного письменства. І я теж тут чиню так – i тому, що саме ремеслом прозаiка володiю, i тому, що роман видаеться найбiльш пiдхожою формою для розповiдi про особу таких масштабiв i суперечностей, як Оскар. Я намагався, однак, утримуватися вiд домислу, бо вiн позбавить ваги реальнi деталi оповiдi, i вiддiляти мiфи вiд реальностi, адже навколо такоi фiгури, як Оскар, мiфи виникають часто. Інодi з’являлася необхiднiсть у розумних межах вiдтворити тi розмови, про якi Оскар та iншi iх учасники практично не залишили згадок. Але бiльша частина оборудок, розмов та iнших подiй викладенi за детальними спогадами Schindlerjuden («евреiв Шиндлера»), самого Шиндлера та iнших свiдкiв Оскарового незаконного милосердя. Я хотiв би передусiм подякувати трьом людям, урятованим завдяки Шиндлеру: Леопольдовi Пфеффербергу, суддi Моше Бейському з Верховного суду Ізраiлю i Мечиславу Пемперу – цi люди не лише передали авторовi цих рядкiв спогади про Оскара й надали документи, котрi зробили оповiдь точнiшою, а й прочитали першу редакцiю цiеi книжки, внiсши своi поправки. Ще чимало людей – i врятованi Шиндлером, i його повоеннi товаришi – розмовляли зi мною i щедро дiлилися iнформацiею у виглядi листiв i документiв. Серед них – фрау Емiлiя Шиндлер, панi Людмила Пфефферберг, д-р Софiя Штерн, панi Гелена Горовiц, д-р Джонас Дреснер, подружжя Генрi i Марiана Роснери, Леопольд Роснер, д-р Алекс Роснер, д-р Ідек Шиндель, д-р Данута Шиндель, панi Регiна Горовiц, панi Бронiслава Каракульська, пан Рiчард Горовiц, пан Шмуель Шпрiнгманн, покiйний пан Джейкоб Штернберг, пан Єжи Штернберг, Льюiс Фаген i його дружина, пан Генрi Кiнстлiнгер, панi Ребекка Бау, пан Едвард Гойбергер, подружжя Гiршфельдiв, пан Ірвiнг Гловiн i його дружина та багато iнших. У моему рiдному мiстi пан Е. Корн i його дружина не лише подiлилися зi мною спогадами про Оскара, а й усiляко пiдтримували. В «Яд Вашемi» д-р Йозеф Кермiш, д-р Шмуель Краковський, Вiра Праушнiц, Хана Абелльс i Гадасса Мьодлiнгер люб’язно надали менi доступ до документальних матерiалiв людей, урятованих Шиндлером, у тому числi iхнiх фотографiй i вiдеозаписiв. І нарештi, я б хотiв вiддати належну шану тим старанням, яких доклав покiйний пан Мартiн Гош, бажаючи прославити iм’я Оскара Шиндлера в усьому свiтi, i подякувати його вдовi панi Люсiль Гейнс за участь у цьому проектi. Усi цi люди доклали зусиль до того, щоб приголомшлива iсторiя Оскара Шиндлера уперше була увiчнена у великому прозовому творi.     Том Кiнiллi Пролог Осiнь 1943 року Одного вечора пiзньоi польськоi осенi молодий чоловiк у дорогому пальтi поверх двобортного смокiнга, у петлицi якого сяяла велика свастика (золото на чорнiй емалi), вийшов iз фешенебельного житлового будинку по вулицi Страшевського, поблизу старого центру Кракова, i побачив, що на нього чекае водiй, дихаючи парою бiля прочинених дверей величезного блискучого – навiть у цiй листопадовiй сутiнi – лiмузина «адлер». – Обережно, гере Шиндлере, – сказав водiй. – Брукiвка обмерзла, як серце вдови! Ця маленька передзимова сцена вже багато про що може сказати. Високий пан до кiнця своiх днiв носитиме двобортнi пiджаки, а що вiн е до певноi мiри iнженером, то часто роз’iжджатиме на великих шикарних машинах. Цей нiмець, на той час впливова для нiмецькоi iсторii особа, завжди лишатиметься чоловiком того типу, до якого польський шофер може спокiйно звертатися з незграбним дружнiм жартом. Але за таким простим зачином нам не розгледiти усiеi iсторii. Адже це iсторiя прагматичноi перемоги добра над злом – причому перемоги реально вимiрюваноi, яка надаеться до статистичного пiдрахунку. Коли ви описуете подii, дивлячись iз протилежноi точки, з боку людожера, ведете лiк передбачуваним i вимiрюваним перемогам, якi здобувае зло, – неважко бути мудрим, дивитися пронизливо i скоса, утриматися вiд лицемiрного пафосу. Неважко показати невiдворотнiсть, з якою зло охоплюе все те, що можна назвати нерухомiстю сюжету, хоча добро врештi збагатить твiр деякими рухомими статками, такими як гiднiсть i самопiзнання. Фатальне людське зло – хлiб оповiдача, первородний грiх i амнiотичнi води iсторика. А от писати про чесноту – справа ризикована. Та й слово «чеснота» – настiльки небезпечне, що мусимо одразу пояснити: гер Оскар Шиндлер, який ризикував своiми шикарними черевиками на слизькiй брукiвцi в елегантних старих кварталах Кракова, не був молодим чоловiком великих чеснот – принаймнi в загальноприйнятому розумiннi. У цьому мiстi вiн винаймав квартиру зi своею коханкою-нiмкенею, одночасно пiдтримуючи тривалий роман зi своею польською секретаркою. Його дружина Емiлiя вважала за краще залишитися вдома, у Моравii, хоча вряди-годи приiжджала навiдати чоловiка до Польщi. Треба, проте, вiдзначити, що до всiх своiх жiнок вiн ставився як люб’язний i щедрий коханець. Але в нормальну iнтерпретацiю поняття «чеснота» така поведiнка все одно не вкладаеться. До того ж вiн любив випити. Інколи вiн пив просто задля веселощiв, iнколи – зi знайомими бюрократами, есесiвцями заради бiльш посутнiх цiлей. У нього була рiдкiсна здатнiсть лишатися притомним, не втрачати голову, навiть випивши чимало. Але це знов-таки – якщо триматися вузького визначення моральностi – в жодному разi не виправдовуе гультяйства. І хоча добродiйство гера Шиндлера документально пiдтверджено, неоднозначностi йому надае те, що вiн працював у межах – чи то пак за рахунок – тоi аморальноi i дикоi системи, яка наповнила Європу таборами з рiзними, але завжди нелюдськими умовами i створила принижену, замовчувану нацiю в’язнiв. Тож, напевне, найкраще почати з делiкатного питання химерноi моральностi гера Шиндлера i з тих мiсць i людей, до яких вона його привела. У кiнцi вулицi Страшевського машина проiхала попiд темною брилою замку Вавель, звiдки юрист Ганс Франк, фаворит Нацiонал-соцiалiстичноi партii, керував окупованою Польщею. Як i належить замковi велетня-людожера, жодне вiкно не свiтилося. Нi гер Шиндлер, нi водiй не озирнулися на вавельськi вали, коли машина завернула на пiвденний схiд, до рiчки. На мостi, що вiв до Подгужа через Вiслу, яка бралася кригою, вартовi, що мали запобiгати пересуванням партизанiв та iнших порушникiв комендантськоi години мiж Подгужем i Краковом, уже звикли до цiеi машини, до обличчя гера Шиндлера, до водiевого пасiршайну (дозволу на вiльне пересування). Гер Шиндлер часто iздив через цей кордон: зi своеi фабрики (де також мав квартиру) до мiста у справах або ж зi своеi квартири на Страшевського на свiй завод у передмiстi Заблоче. Звикли вони бачити його й поночi в офiцiйному чи напiвофiцiйному вбраннi, коли вiн прямував до когось у гостi, на вечiрку чи на побачення; можливо, як i сьогоднi, вiн i ранiше проминав iх дорогою до табору примусовоi працi Плашув, що за десять кiлометрiв вiд мiста, куди вирушав на дружню вечерю до гауптштурмфюрера СС Амона Гьота, такого собi високопосадового гедонiста. Про гера Шиндлера ходила слава, що вiн не скупився на добрi напоi, роблячи рiздвянi подарунки, тож його машинi було дозволено без особливоi затримки проiхати через Подгуже. Можна не сумнiватися, що на цьому iсторичному етапi гер Шиндлер, хоч як любив смачно поiсти й випити, вiдчував скорiше гидливiсть, нiж радiсть, передчуваючи гостину в коменданта Гьота. Та й, по правдi, посиденьки з Амоном завжди викликали в нього вiдразу. Проте антипатiя, яку вiдчував гер Шиндлер, була особливого роду – давне, пiднесене несприйняття, десь таке, з яким на середньовiчних картинах праведники споглядають проклятих. Тож ця емоцiя скорiше лоскотала нерви Оскара, нiж пригнiчувала його. Поки «адлер» мчав понад трамвайними рейками через колишне еврейське гетто, гер Шиндлер, умостившись на чорному шкiряному сидiннi, як завжди, курив цигарку за цигаркою. Але палив вiн поважно, без поспiху. У його руках не вiдчувалося жодного напруження, кожен рух був вишуканим. Його манери були манерами людини, яка знае, звiдки з’являться наступна цигарка i наступна пляшка коньяку. Тiльки вiн мiг би сказати, чи приклався до фляжки, проминаючи занiмiле, чорне село Прокоцим, де в око впадав ешелон вагонiв для перевезення худоби на львiвськiй лiнii – у тих вагонах могла бути пiхота, в’язнi, а то й – хоча малоймовiрно – справдi худоба. За селом, приблизно у десяти кiлометрах вiд центру мiста, «адлер» повернув праворуч на вулицю, яка за iронiею долi мала назву Єрусалимська. Ця морозяна нiч загострювала кожен обрис, i гер Шиндлер розгледiв пiд горою спочатку зруйновану синагогу, потiм убогi силуети мiсця, яке в тi днi правило за Єрусалим, – табiр примусовоi працi Плашув, барачне мiстечко, де мешкали двадцять тисяч наляканих евреiв. Сторожа бiля ворiт – украiнцi й вояки СС – ввiчливо привiталася з гером Шиндлером, адже вiн iм був знайомий не менше, нiж солдатам на мостi. Бiля будiвлi адмiнiстрацii «адлер» попрямував табiрною дорогою, викладеною еврейськими могильними плитами. Це мiсце ще два роки тому було еврейським цвинтарем. Комендант Гьот, вважаючи себе великим поетом, у плануваннi табору вдавався до будь-яких метафор, що спадали йому на думку. Ця метафора розбитого могильного камiння тяглася через весь табiр, дiлячи його надвое, але не продовжувалася на схiд до вiлли самого коменданта. Праворуч, за бараками охорони, стояв колишнiй еврейський морг. Здавалося, це мiсце проголошувало, що тут усi смертi е природним зношуванням i що всiх покiйникiв уже приготовано до похорону. По сутi, в моргу нинi були стайнi коменданта. Хоча гер Шиндлер уже звик до цього видовища, вiн цiлком мiг iронiчно гмикнути, побачивши це знову. Можна припустити, що той, хто реагував на всi iронiчнi деталi новоi Європи, приймав iх у себе, робив своiм вантажем. Але гер Шиндлер мав неабияку силу нести отакi вантажi. В’язень на iм’я Польдек Пфефферберг також цього вечора йшов на вiллу до коменданта. Лiсек, дев’ятнадцятирiчний ординарець Гьота, прийшов у барак до Пфефферберга з перепустками, пiдписаними в молодшого офiцера СС. Ординарця непокоiла незмивна смуга по краю комендантськоi ванни, i Лiсек боявся, що комендант Гьот його поб’е, якщо побачить таке неподобство перед ранковим купанням. Пфефферберг, який учив Лiсека в школi на Подгужi, нинi працював у табiрному гаражi й мав доступ до розчинникiв. Тож вони удвох пiшли до гаража по щiтку i банку очищувальноi рiдини. Наближатися до вiлли коменданта завжди було непевною справою, зате на вiллi можна було отримати iжу з рук Гелени Гiрш, служницi-еврейки, яку Гьот часто бив. Ця великодушна дiвчина також була ученицею Пфефферберга. Коли «адлер» гера Шиндлера був iще за сотню метрiв до вiлли, загавкали пси: нiмецький дог, вовкодав та iншi, яких Амон тримав на своiй псарнi поза вiллою. Сама ж вiлла була квадратна в планi, з мезонiном. Верхнi вiкна виходили на балкон. Будинок оточувала тераса з балюстрадою. Амон Гьот полюбляв сидiти надворi влiтку. Вiд часу приiзду до Плашува вiн погладшав. Наступного лiта з нього буде товстий сонцепоклонник. Але у цiй своерiднiй версii Єрусалима з нього нiхто не смiятиметься. Цього вечора бiля дверей чергував унтершарфюрер (сержант) СС у бiлих рукавчиках. Вiн вiддав честь i пропустив гера Шиндлера в будинок. У передпокоi ординарець-украiнець Іван узяв у гера Шиндлера пальто i капелюх. Шиндлер хлопнув себе по нагруднiй кишенi костюму, перевiряючи, чи на мiсцi подарунок для господаря – позолочений портсигар, придбаний на чорному ринку. Амон добряче заробляв на сторонi, тож для нього була б образою рiч дешевша, нiж позолочена. Бiля подвiйних дверей до iдальнi грали брати Роснери: Генрi на скрипцi, Лео на акордеонi. На вимогу Гьота вони скинули заляпанi фарбою малярськi роби, в яких працювали вдень, i вбралися у вечiрнiй одяг, який для таких нагод тримали в бараках. Оскар Шиндлер знав, що, хоча комендант був у захватi вiд iхньоi музики, iм завжди нелегко гралося на цiй вiллi. Музиканти занадто зблизька бачили Амона. Вони знали його непередбачуванiсть i схильнiсть до розправи на мiсцi. Вони грали старанно й плекали надiю, що iхня музика не викличе в нього раптового, незбагненного нападу гнiву. Цiеi ночi за столом у Гьота мало сидiти семеро чоловiкiв. Крiм Шиндлера i господаря серед гостей були Юлiан Шернер, очiльник СС у кракiвському генерал-губернаторствi, i Рольф Чурда, голова кракiвського вiддiлу СД, колишньоi Служби безпеки Гейдрiха. Шернер мав звання оберфюрера (в СС приблизний вiдповiдник полковника); Чурда ж був оберштурмбаннфюрером (аналог пiдполковника). Сам Гьот був у званнi гауптштурмфюрера, тобто капiтана. Шернер i Чурда були найпочеснiшими гостями, адже цей табiр був iм пiдпорядкований. Вони були старшими за коменданта Гьота, якому не так давно минуло тридцять, а Шернер – шеф полiцii СС – зi своею лисиною, повнотою та окулярами взагалi мав вигляд лiтньоi людини. Але й при цьому, з огляду на далекий вiд помiрностi спосiб життя його протеже, рiзниця у вiцi мiж ним i Амоном не здавалася такою вже великою. Найстаршим у компанii був гер Франц Бош, ветеран Першоi свiтовоi вiйни, начальник усiляких майстерень – законних i незаконних – у таборi Плашув. Вiн був «економiчним радником» Юлiана Шернера i мав у мiстi дiловi iнтереси. Оскар зневажав Боша й обох полiцаiв – i Шернера, i Чурду. Проте мав заручитися iхньою пiдтримкою заради того, щоб його особливий завод на Заблочi мав право на iснування, – тож регулярно надсилав iм подарунки. Де в чому подiляли почуття Шиндлера лише двое гостей – Юлiус Мадрiч, господар фабрики з пошиття унiформи у таборi Плашув, i управитель Мадрiча Раймунд Тiч. Мадрiч був десь на рiк молодший вiд Оскара i гера коменданта Гьота. Це був чоловiк пiдприемливий, але гуманний, i якщо вiн просив узаконити iснування своеi прибутковоi фабрики на територii табору, то разом iз тим вимагав, щоб майже чотири тисячi в’язнiв, яких вiн найняв, у жодному разi не потрапили в машину смертi. Управитель Раймунд Тiч, вiком трохи за сорок, худенький мовчазний чоловiчок, схильний iти з гостини рано, таемно провозив у вантажiвках харчi для своiх в’язнiв-працiвникiв (за таку дiяльнiсть йому мiг свiтити фатальний строк в есесiвськiй в’язницi на вулицi Монтелюпi або ж в Аушвiцi) i подiляв думку Мадрiча. Отакий гурт регулярно збирався на вiллi гера коменданта Гьота. Чотири жiнки в дорогих сукнях i з вигадливими зачiсками, якi сидiли поряд iз чоловiками, були молодшi за будь-кого з них. То були висококласнi повii з Кракова – польки й нiмкенi. Деякi з них також були тут нерiдкiсними гостями. Їхня кiлькiсть створювала можливiсть джентльменського вибору для двох боездатних офiцерiв. Коханка Гьота, нiмкеня Майола, зазвичай залишалася на своiй квартирi в мiстi пiд час таких бенкетiв Амона. Вона ставилася до Гьотових вечiрок як до суто чоловiчих гулянок, занадто брутальних для ii чутливоi натури. Без сумнiву, полiцаi з комендантом на свiй лад симпатизували Оскару. Щоправда, щось у ньому було дивнувате. Мабуть, вони були схильнi вважати, що справа тут у походженнi. Шиндлер був судетським нiмцем: таким провiнцiалом, як арканзасець для мангеттенця чи лiверпулець для уродженця Кембрiджа. За деякими ознаками вiн був не зовсiм нормальний, зате платив добре, знав, де взяти дефiцитний товар, умiв пити й мав неквапливе, грубувате почуття гумору. Такого чоловiка вiтають усмiшкою i кивком через кiмнату, але немае жодноi розумноi потреби пiдскакувати з мiсця чи галасувати, побачивши його. Скорiш за все, есесiвцi помiтили, що прийшов Шиндлер, за трепетом серед панночок. Тогочаснi знайомцi Оскара згадують його легку магнетичну привабливiсть, яка особливо сильно дiяла на жiнок, у яких вiн мав незмiнний, навiть непристойний успiх. Два полiцейськi начальники – Чурда i Шернер – тепер, мабуть, звертали увагу на гера Шиндлера заради того, щоб втримати жiночу увагу. Гьот теж пiдiйшов потиснути йому руку. Комендант був такого самого зросту, як Шиндлер; i цей атлетичний зрiст створював враження ненормальноi для такого молодого чоловiка повноти: неначе огряднiсть якимсь чином начепили поверх його статури. Проте обличчя Гьота було практично без жодного ганджу; тiльки очi п’яно поблискували. Комендант без мiри вживав мiсцеве брендi. Щоправда, до гера Боша, економiчного генiя Плашува й СС, йому було далеко. Той мав синiй нiс: весь кисень, який по праву належав судинам його обличчя, роками вигоряв у синьому спиртовому полум’i. Шиндлер, киваючи Бошевi, уже знав, що той, як завжди, замовлятиме в нього товар. – Вiтаемо нашого промисловця! – протрубив Гьот, а тодi офiцiйно вiдрекомендував Оскара присутнiм дамам. Брати Роснери заграли щось зi Штрауса; погляд Генрi переходив зi струн до порожнього кутка кiмнати, а Лео всмiхався до клавiш акордеона. Тепер гер Шиндлер знайомився з дамами. Цiлуючи iхнi простягнутi ручки, Оскар дещо спiвчував оцим кракiвським трудiвницям, знаючи, що пiзнiше на них чекае таке залицяння, пiсля якого лишатимуться синцi й рубцi. Але поки що гауптштурмфюрер Амон Гьот був iще не п’яним садистом, а зразковим вiденським свiтським паном. Розмова перед вечерею була цiлком звичайна. Балакали про вiйну; шеф СД Чурда переконував високу нiмкеню, що вiйська надiйно утримують Крим. Тим часом шеф СС Шернер розповiдав iншiй панночцi, що одному обершарфюреру СС, славному хлопцевi, якого вiн знае ще вiд гамбурзьких часiв, вiдiрвало ноги, коли партизани кинули бомбу в ресторан у Ченстоховi. Шиндлер говорив про фабричнi справи з Мадрiчем i Тiчем. Цих трьох пiдприемцiв поеднувала справжня дружба. Гер Шиндлер знав, що щупленький Тiч постачае незаконну кiлькiсть хлiба з чорного ринку в’язням, якi працюють на швацькiй фабрицi Мадрiча, i що бiльшу частину коштiв на це дае сам Мадрiч. Це була елементарна людянiсть, адже прибутки в Польщi були такi великi, що, на думку Шиндлера, могли вдовольнити навiть найзахланнiшого капiталiста й виправдати маленькi незаконнi витрати на додатковий хлiб. У випадку Шиндлера контракти з Rustungsinspektion – Інспекцiею з озброення, пiдроздiлом, який оформлював клопотання й призначав контракти на виробництво усiляких товарiв, яких потребувала нiмецька армiя, – були настiльки вигiднi, що навiть перевершили той рiвень успiху, якого вiн собi бажав в очах батька. На жаль, бiльш нi про кого, хто б так само закуповував для працiвникiв хлiб на чорному ринку, Мадрiч, Тiч i Шиндлер не чули. Приблизно перед тим, як Гьот мав погукати гостей до столу, гер Бош пiдiйшов до Шиндлера, передбачувано взяв його пiд лiкоть i повiв за дверi, коло яких грали Роснери, щоб пiд прикриттям бездоганноi музики обговорити справи. – Бачу, справи йдуть добре, – мовив Бош. Шиндлер усмiхнувся. – Справдi бачите, гер Бош? – Авжеж, – вiдказав той. Звiсно, Бош мiг читати офiцiйний бюлетень Головного комiтету з озброення, де оголошувалися контракти, пiдписанi з фабрикою Шиндлера. – Менi цiкаво, – нахиливши голову, сказав Бош, – з огляду на сьогоднiшнiй бум, спричинений, врештi-решт, нашим загальним успiхом на рiзних фронтах… Менi цiкаво, чи не хотiли б ви зробити шляхетний жест. Просто невеличкий жест. – Звичайно, – вiдповiв Шиндлер. До горла йому пiдступила легка нудота, як завжди, коли вiн розумiв, що його хочуть використати, а водночас набiгло якесь майже радiсне вiдчуття. Контора шефа полiцii Шернера двiчi скористалася своiм впливом, щоб витягти Шиндлера з в’язницi. А полiцiя нинi була б рада знову створити таку нагоду. – Моя тiтонька в Бременi потрапила пiд бомбардування, бiдолашна старенька, – вiв далi Бош. – Усе пропало! Двоспальне лiжко! Серванти – уся мейссенська порцеляна, посуд! Чи не могли б ви трохи подiлитися з нею посудом? І, може, парочку каструльок – отих великих супниць, що у вас робляться на DEF? «Deutsche Emailwaren Fabrik»[1 - «Нiмецька фабрика емалевих виробiв» (нiм.). (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.)] – це i була та сама справа, яка процвiтала в Шиндлера. Нiмцi скорочено називали ii DEF, а поляки з евреями мали для неi iншу спрощену назву – «Емалiя». Гер Шиндлер сказав: – Гадаю, це можна влаштувати. Ви б хотiли, щоб товар було передано безпосередньо iй чи через вас? Бош навiть не всмiхнувся. – Через мене, Оскаре. Я б хотiв додати вiд себе листiвочку. – Звичайно! – Ну, то домовилися. Хай буде по шiсть дюжин усього – супових мисок, тарiлок, кухлiв для кави. І пiвдюжини отих каструль. Гер Шиндлер, закинувши голову, щиро, хоч i обережно, розсмiявся. Але розмовляв люб’язно. Таким вiн i був. Вiн спокiйно розкидався подарунками. Просто Бош, здаеться, щоразу переймався за котрогось свого родича, постраждалого вiд бомбардувань. Оскар пробурмотiв: – Ваша тiтонька тримае сиротинець? Бош знову поглянув йому в очi: у цього п’яницi заднiх думок не було. – Вона не мае засобiв до iснування. То зможе вимiняти щось за зайвий посуд. – Добре, скажу секретарцi, хай подбае. – Отiй полячцi? – спитав Бош. – Красунi? – Атож, – погодився Шиндлер. Бош спробував присвиснути, але, перебравши брендi, не змiг скласти до ладу губи й видав якесь глухе пирхання. – Ваша дружина, – як чоловiк чоловiковi, промовив вiн, – напевне, свята. – Так i е, – сухо погодився гер Шиндлер. Хай Бош просить скiльки хоче посуду, а про його дружину просторiкувати нi до чого. – Ну скажiть, – мовив Бош, – як вам вдаеться зробити, щоб вона до вас не чiплялася? Вона ж, певне, знае… А ви, схоже, гарненько тримаете ii в рамках. Тепер на лицi Шиндлера не залишилося й тiнi гумору. Будь-хто мiг прочитати на його обличчi неприкриту вiдразу. Вiн приглушено прогарчав зовсiм не звичним голосом Оскара: – Приватне життя не обговорюю. – О, пробачте. Не хотiв… – залопотiв Бош. Вiн кинувся незв’язно перепрошувати. Гер Шиндлер не так любив гера Боша, щоб пояснювати йому цiеi важливоi ночi, що контроль тут нi до чого, що матримонiальнi негаразди мають причиною рiзницю темпераментiв – аскетичного у фрау Шиндлер i гедонiстичного в гера Шиндлера, якi зiйшлися докупи з власного бажання й усупереч мудрим порадам. Але Оскар гнiвався на Боша навiть на глибшому рiвнi, нiж сам би мiг визнати. Емiлiя була надзвичайно схожа на покiйну матiр Оскара, фрау Луiзу Шиндлер. Гер Шиндлер-старший покинув Луiзу в 1935 роцi. Тож Оскар нутром вiдчував, що, розпитуючи про iх iз Емiлiею шлюб, Бош також принижуе шлюб старших Шиндлерiв. Старий п’яниця й далi перепрошував. Бош, який мав шмат вiд кожного пирога в Краковi, тепер пiтнiв, боячись втратити свiй посуд. Гостей погукали до столу. Служниця принесла i подала суп iз цибулi. Гостi iли й розмовляли, брати Роснери грали, дещо наблизившись до столу, але так, щоб не заважати служницi й Івановi з Петром – украiнським ординарцям Гьота. Гер Шиндлер, сидячи мiж високою дiвчиною, яку облюбував Шернер, i миловидою тендiтною полькою, яка розмовляла нiмецькою, помiтив, що обидвi панночки уважно дивилися на служницю. Та була вбрана у звичайну форму покоiвки – чорну сукенку з бiлим фартухом. Вона не мала нi жовтоi зiрки на рукавi, нi жовтоi позначки на спинi. Але, без сумнiву, вона була еврейкою. А ще увагу жiнок прикувало ii лице. У нижнiй частинi обличчя були помiтнi синцi, i можна було подумати, що Гьотовi дуже незручно демонструвати прислугу в такому станi перед гостями з Кракова. І жiнки, i гер Шиндлер могли добре розгледiти i цi синцi на обличчi, i ще бiльш страхiтливу лiлову пляму, яка час вiд часу проглядалася з-пiд комiрця бiля худоi ключицi. Проте Амон Гьот аж нiяк не збирався залишити служницю на задньому планi без пояснення ситуацii. Навпаки, вiн розвернув до неi стiлець i широким жестом вказав на неi товариству. Гер Шиндлер не бував у цьому домi вже пiвроку, але обiзнанi особи казали йому, що мiж Гьотом i цiею дiвчиною встановилися отакi збоченi стосунки: у колi друзiв вiн використовував ii як тему для розмови. Лише пiд час вiзитiв старших офiцерiв з-за меж Кракова Гьот ii нiкому не показував. – Панi та панове! – вигукнув вiн, як конферансье в якому-небудь кабаре, з удавано п’яною iнтонацiею. – Дозвольте вiдрекомендувати вам Лену. Проживши в мене п’ять мiсяцiв, вона тепер добре готуе й поводиться! – Наскiльки я бачу, – зауважила висока панночка, – вона була зiткнулася з кухонними меблями. – І могла, сука, зiткнутися ще разок, – весело булькнув Гьот. – Так. Ще разок. Правда, Лено? – Вiн iз жiнками суворий, – похвалився шеф СС своiй високiй сусiдцi. Може, Шернер нiчого такого й не хотiв сказати, адже вiн казав про жiнок узагалi, не лише еврейок. Тiльки тодi, коли Гьотовi нагадували про нацiональнiсть Лени, вiн карав ii додатково – чи то просто на очах у гостей, чи потiм, коли друзi коменданта роз’iжджалися додому. Шернер, Гьотiв начальник, мiг би наказати тому припинити бити дiвчину. Але це мало б негарну форму i затьмарило б веселощi дружньоi вечiрки на вiллi Амона. Шернер приходив сюди не як начальство, а як друг, товариш, гуляка, поцiновувач жiнок. Амон був химерним типом, але таких вечiрок бiльше нiхто влаштувати б не мiг. Тодi на столi з’явилися оселедцi пiд соусом, потiм свинячi нiжки, чудово приготованi й поданi Леною. Вони пили важке червоне угорське вино до м’яса, тож брати Роснери перейшли на палкий чардаш, повiтря в кiмнатi поважчало, i всi офiцери поскидали кiтелi. Далi точилися балачки про вiйськовi контракти. Мадрiч, виробник унiформи, питав про свою фабрику в Тарновi. Чи вона теж так само добре працюе за контрактом Інспекцii з озброення, як його плашувська фабрика? Мадрiч звертався до Тiча, свого аскетичного управителя. У Гьота раптом став стурбований вигляд, наче вiн посеред вечерi згадав про якусь термiнову справу, що ii слiд було з’ясувати допiру по обiдi i яка тепер кличе його з темряви кабiнету. Кракiв’янки нудьгували, i тендiтна полька з блискучою помадою на губах – рокiв чи то двадцяти, чи, може, вiсiмнадцяти – поклала руку на правий рукав гера Шиндлера й промурмотiла: – Ви часом не солдат? Вам би так личила форма! Усi, навiть Мадрiч, захихотiли. Так, трохи Шиндлер попоходив у вiйськовiй формi, доки його демобiлiзували в 1940 роцi – частково через те, що його органiзацiйнi здiбностi були дуже важливими для военних дiй. Проте гер Шиндлер мав такий вплив, що служба у вермахтi йому нiколи не загрожувала. Мадрiч розсмiявся з виглядом знавця. – Ви чули? – звернувся оберфюрер Шернер до всiх за столом. – Ця мила панночка подумала, що наш промисловець – солдат! Уявляете – рядовий Шиндлер? Загорнувшись у ковдру, сьорбае суп iз миски власного виробництва. Де-небудь у Харковi! Уявити в такому виглядi елегантного, шикарного гера Шиндлера справдi було кумедно, i вiн сам смiявся разом з усiма. – Таке було, – почав Бош, намагаючись клацнути пальцями, – таке було з… як там отого, варшавського? – Тьоббенс, – нагадав Гьот, зненацька оживившись. – З Тьоббенсом таке було. Майже. Шеф СД Чурда пiдтвердив: – А, точно. З Тьоббенсом таке ледь не сталося. Тьоббенс був варшавським промисловцем. Бiльшим за Шиндлера чи Мадрiча. Надзвичайно успiшним. – Гайнi, – вiв далi Чурда, маючи на увазi Генрiха Гiммлера, – поiхав до Варшави i сказав там вiдповiдальному за озброення: вижени всiх жидiв з фабрики Тьоббенса к дiдьчiй матерi, а самого Тьоббенса – в армiю i… i на фронт. Так, на фронт! А тодi Гайнi сказав моему знайомому, який там, нагорi, працюе: перевiр усю його бухгалтерiю з мiкроскопом! Тьоббенс ходив у фаворитах Інспекцii з озброення, яка щедро забезпечувала його контрактами, а вiн, зi свого боку, не скупився на подарунки. Тож Тьоббенса було врятовано завдяки протестам з боку Інспекцii, поважно повiдомив усiм Шернер, а тодi, перехилившись через свою тарiлку, дуже помiтно пiдморгнув Шиндлеровi: «У Краковi такого нiколи не буде. Ми всi тебе занадто любимо». І тут нi з того нi з сього, мабуть щоб продемонструвати тi теплi почуття, якi присутнi мали до пiдприемця гера Шиндлера, Гьот важко зiп’явся на ноги i пiдспiвав без слiв мелодii з «Мадам Баттерфляй», яку жвавi брати Роснери виконували з таким старанням, як працюе будь-який робiтник фабрики, життя котрого висить на волосинi, в гетто, доля якого також пiд загрозою. На той час Пфефферберг i ординарець Лiсек були нагорi у ваннiй Гьота, вiдчищаючи оту вперту смугу. Їм було чути музику Роснерiв, вибухи смiху, голоси. Унизу саме пили каву, а побита Лена принесла гостям тацю й без пригод повернулася на кухню. Мадрiч i Тiч швидко випили свою каву й вiдкланялися. Шиндлер готувався зробити те саме. Тендiтна полька, здаеться, була проти, але цей будинок йому не пiдходив. У домi Гьота було дозволено все, але Оскар вiдчував, що його обiзнанiсть у межах поведiнки есесiвцiв у Польщi кидала неприемне свiтло на кожне сказане тут слово, кожну випиту чарку, не кажучи вже про можливi iнтимнi стосунки. Навiть якщо повести дiвчину нагору, неможливо забути, що твоiми братами по насолодi е Шернер, Бош i Гьот, що вони – чи на сходах, чи у ваннiй, чи у спальнi, – ймовiрно, зараз роблять те саме. Гер Шиндлер, аж нiяк не чернець, радше був би ченцем, нiж мав жiнку в Гьота. Вiн через голову дiвчини розмовляв iз Шернером про военнi справи, про польських бандитiв, про те, що попереду важка зима. Щоб дiвчина розумiла, що Шернер йому брат, а в брата вiн жiнку нiзащо не забиратиме. Проте, побажавши на добранiч, вiн поцiлував iй руку. Вiн бачив, що Гьот у своiй сорочцi з коротким рукавом залишае iдальню, бреде до сходiв, пiдтримуваний однiею з дiвчат, яка сидiла бiля нього за столом. Оскар перепросив i наздогнав коменданта. Вiн поклав Гьотовi руку на плече. Той повернув голову й спробував сфокусуватися. – Ой, – пробурмотiв вiн. – Ти вже йдеш, Оскаре? – Менi час додому, – вiдповiв Шиндлер. Удома на нього чекала Інгрiд, коханка-нiмкеня. – Ах ти ж жеребець! – сказав Гьот. – Ну, до тебе менi далеко, – вiдповiв Оскар. – Та чого ж, я в цьому дiлi взагалi олiмпiець. Ми йдемо… а куди ми йдемо? – Вiн питально поглянув на свою супутницю, але вiдповiв на запитання сам. – Ми йдемо на кухню перевiрити, чи добре Лена мие посуд. – Нi, – засмiялася панночка, – не туди! – Вона розвернула Гьота до сходiв. Це була така чесна жiноча солiдарнiсть – захистити оту нещасну побиту дiвчинку на кухнi. Шиндлер спостерiгав за цiею парою, що нетвердо пнулася сходами, – вайлуватим офiцером i худенькою дiвчиною, яка його пiдтримувала. Гьот скидався на людину, яка проспить завтра не менш як до обiду, проте Оскару була вiдома дивовижна енергiйнiсть коменданта i те, як працював його внутрiшнiй годинник. О третiй ночi Гьот мiг навiть надумати встати, щоб написати листа батьковi у Вiдень. О сьомiй, поспавши лише годину, вiн уже стоятиме на балконi з пiхотною гвинтiвкою, готовий стрiляти в будь-якого повiльного в’язня. Коли Гьот i дiвчина дiйшли до першого сходового майданчика, Шиндлер обережно позадкував коридором углиб будинку. Пфефферберг i Лiсек зачули коменданта значно ранiше, нiж очiкували: вiн зайшов у свою спальню й щось белькотiв своiй супутницi. Вони тихо зiбрали свое приладдя, прокралися з ванни у спальню й постаралися непомiтно вискочити в коридор. Гьот, який i далi перекривав iм шлях до вiдступу, здригнувся, бо, побачивши палицю вiд щiтки, подумав, що у ваннiй сховалися вбивцi. Коли ж вийшов Лiсек i, затинаючись, почав пояснювати, до коменданта дiйшло, що це всього-на-всього в’язнi. – Гере коменданте, – почав був Лiсек, якого не без причини кинуло в холодний пiт. – Дозвольте доповiсти, ваша ванна не вiдмивалася… – А, – вiдказав Амон, – то ти викликав спецiалiста. – Вiн кивнув хлопцевi. – Ходи-но сюди, любий. Лiсек зробив крок вперед – i тут же був збитий з нiг таким потужним ударом, що впав головою пiд лiжко. Амон знову покликав його, наче дiвчину мали б розважити його нiжностi щодо в’язнiв. Юний Лiсек пiдвiвся й, заточуючись, побрiв до коменданта по додачу. Коли хлопець устав другий раз, Пфефферберг, досвiдчений в’язень, уже чекав чого завгодно – аж до того, що виведуть у сад, де iх, врештi, матиме розстрiляти Іван. Натомiсть комендант просто заревiв на них, щоб забиралися геть, що вони миттю зробили. Коли Пфефферберг за кiлька днiв почув, що Лiсека застрелив Амон, то подумав, що це сталося й через оту iсторiю з ванною. Насправдi рiч була зовсiм в iншому: злочином ординарця було те, що вiн запряг коня в коляску для гера Боша, не спитавши дозволу коменданта. На кухнi вiлли служниця, яку насправдi звали Гелена Гiрш (Леною Гьот називав ii через лiнощi, як вона завжди казала), пiдвела очi й побачила у дверях одного з гостей. Вона вiдставила тарiль iз залишками м’яса i застигла в напруженiй, уважнiй позi. – Гере… – вона подивилася на його смокiнг i замислилася, як же до нього звернутися, – гере директоре, я оце саме вiдкладала кiстки для собак гера коменданта… – Будь ласка, будь ласка, – промовив гер Шиндлер, – вам не треба доповiдати менi, фройляйн Гiрш. Вiн обiйшов стiл. Вiн, здаеться, навiть не збирався наближатися до неi, але iй усе ж було лячно, чого вiн хоче. Хоча Амон полюбляв бити ii, нацiональнiсть завжди рятувала вiд прямих домагань. Але деякi нiмцi не так перебирали расою, як Амон. Проте такого тону вона чути не звикла, навiть вiд тих офiцерiв СС i сержантiв, якi заходили на кухню поскаржитися на Амона. – Ви мене не знаете? – спитав вiн, достоту як вiдомий футболiст чи скрипаль, гордiсть якого було ображено тим, що його не впiзнали на вулицi. – Я – Шиндлер. Лена кивнула. – Гере директоре, – сказала вона, – звичайно, я чула… i ви тут бували й ранiше. Пам’ятаю… Вiн лагiдно обiйняв ii. Вiн вiдчував, яка вона напружена, коли торкнувся ii щоки губами. – Це не такий поцiлунок, – тихо промовив вiн. – Якщо вам треба знати, я вас поцiлував, бо спiвчуваю. Вона не стримала слiз. Гер директор Шиндлер мiцно, по-схiдноевропейськи, цмокнув ii в лоба – так поляки прощаються на вокзалi. Вона побачила, що в нього теж сльози на очах. – Цей поцiлунок тобi вiд них… – Вiн махнув рукою, вказуючи кудись у пiтьму на те чесне людське плем’я, що спало на багатоповерхових нарах чи ховалося по лiсах, на отих людей, яких вона, приймаючи удари гауптштурмфюрера Гьота, нiби затуляла собою. Гер Шиндлер вiдпустив ii й сунув руку в бiчну кишеню, звiдки дiстав велику цукерку. По сутi, вона теж видавалася чимось довоенним. – Сховайте де-небудь, – порадив вiн. – У мене тут iжi не бракуе, – вiдказала Гелена так, наче гордiсть не дозволяла зiзнатися в тому, що вона голодуе. Їжа ii турбувала найменше. Гелена розумiла, що живою з дому Амона не вийде – але аж нiяк не через голод. – Якщо не схочете з’iсти, то обмiняете на щось, – вiдповiв гер Шиндлер. – Та й чом би вам не спробувати трохи поправитися? – Вiн вiдступив назад i оглянув дiвчину. – Менi про вас казав Іцхак Штерн. – Гере Шиндлере… – пробурмотiла дiвчина. Вона опустила голову i кiлька секунд акуратно, ощадливо поплакала. – Гере Шиндлере, вiн любить мене бити на очах в отих жiнок. Коли я працювала тут перший день, вiн мене побив за те, що я викинула кiстки, якi лишилися пiсля iжi. Прийшов у пiдвал уночi i став питати, де вони. Йому, розумiете, для собак було треба. Тодi вiн мене й побив. Я йому сказала… Не знаю чому, зараз я вже такого не кажу. Я спитала: за що ви мене б’ете? А вiн: тепер – за те, що питаеш, за що я тебе б’ю! Вона похитала головою i знизала плечима, немовби дорiкаючи собi, що забагато сказала. Додати iй нiчого не хотiлося – вона не могла дiлитися всiею iсторiею своiх покарань, перiодичного потерпання вiд кулакiв гауптштурмфюрера. Гер Шиндлер схилився до неi з довiрою. – У вас жахлива ситуацiя, Гелено, – звернувся вiн до дiвчини. – Та нехай, – вiдказала вона. – Я вже змирилася. – Змирилися? – Колись вiн мене пристрелить. Шиндлер похитав головою, i Гелена подумала, що вiн безтурботно закличе ii не втрачати надii. Раптово гарний костюм i доглянутiсть гера Шиндлера перетворилися на провокацiю. – Ради Бога, гере директоре, я ж розумiю. Ми з малим Лiсеком у понедiлок були на даху, збивали лiд. І побачили, як гер комендант вийшов з дому, спустився у двiр просто пiд нами. І прямо на сходах витяг гвинтiвку й застрелив жiнку, яка йшла повз нього. Жiнку з вузлом. Просто в горло. Просто жiнку, яка кудись iшла. Розумiете? Нi товстiшу, нi худiшу, нi повiльнiшу, нi швидшу за будь-кого iншого. Не знаю, чому вiн так зробив. Що бiльше спостерiгаеш гера коменданта, то краще розумiеш: у нього немае якихось правил. Не можна собi сказати: якщо я робитиму отак, то я в безпецi… Шиндлер стиснув ii руку в долонi: – Послухайте, люба моя фройляйн Гелено Гiрш, попри все тут усе ж краще за Майданек чи Аушвiц. Якщо берегти свое здоров’я… Вона сказала: – Я гадала, на кухнi коменданта буде легко. Коли мене перевели сюди з табiрноi кухнi, iншi дiвчата менi заздрили. Печальна усмiшка розгорнулася на ii губах. Шиндлер заговорив голоснiше. Вiн немовби виголошував закони фiзики: – Вiн вас не вб’е, бо ви занадто йому подобаетеся, люба моя Гелено. Ви йому так подобаетеся, що вiн навiть не чiпляе вам зiрку. Вiн нiкому не хоче показувати, що йому подобаеться еврейка. Ту жiнку вiн застрелив, бо вона нiчого для нього не значила, вона була однiею з багатьох, не ображала його i не радувала. Ви це розумiете. Але ви… це не е пристойно, Гелено. Але це життя. Їй уже дехто казав таке – Лео Йон, заступник коменданта. Йон був унтерштурмфюрером СС (аналог молодшого лейтенанта). «Вiн тебе не вб’е, – казав вiн, – до самого кiнця, Лено, бо ти приносиш йому дуже багато задоволення». В устах Йона цi слова звучали по-iншому. А гер Шиндлер просто прирiкав ii на болiсне виживання. Здаеться, гер директор побачив, яка вона вражена. Вiн пробурмотiв якiсь слова пiдтримки. Пообiцяв прийти знову. Вiн спробуе витягти ii звiдси. – Витягти? – спитала Гелена. – Так, витягти з цiеi вiлли, – пояснив вiн, – на мою фабрику. Ви ж чули про мою фабрику. У мене фабрика емалевих виробiв. – А, так, – таким тоном дитина з мiських нетрiв говорила би про Рiв’еру. – «Емалiя» Шиндлера. Чула про неi. – Бережiть свое здоров’я, – повторив Оскар. Здаеться, вiн розумiв, що це – головне. Складалося враження, що в цих словах вiн спирався на свое знання подальших намiрiв Гiммлера, Франка. – Гаразд, – погодилася Гелена. Вона розвернулася до серванта з порцеляною i вiдсунула його вiд стiни – такоi сили вiд худенькоi дiвчини гер Шиндлер аж нiяк не очiкував. Гелена витягла зi стiни за сервантом цеглину i вийняла звiдти пачку грошей – окупацiйнi злотi. – У мене сестричка на табiрнiй кухнi лишилася, – промовила вона. – Молодша. Я хочу, щоб ви використали цi грошi на те, щоб ii викупити, якщо ii матимуть саджати в тi вагони для худоби. Гадаю, ви про такi речi часто дiзнаетеся наперед. – Я цим займуся, – сказав Шиндлер легко, зовсiм не тоном серйозноi обiцянки. – А скiльки там? – Чотири тисячi злотих. Вiн легковажно взяв цю пачку, яку Гелена так берегла, i сунув у бiчну кишеню. Там усе ж грошам безпечнiше, нiж у нiшi за Гьотовим сервантом. Отак ризиковано й починаеться iсторiя Оскара Шиндлера – з готичних фашистiв, з гедонiзму СС, з худенькоi побитоi дiвчини i з фантастичноi фiгури, поширеноi приблизно настiльки ж, як шльондра iз золотим серцем, – хорошого нiмця. З одного боку, Шиндлер заповзявся пiзнати вповнi обличчя цiеi системи, жахливе обличчя пiд вуаллю бюрократичноi пристойностi. Вiн знав ще ранiше, нiж бiльшiсть наважувалася собi уявити, що означае слово Sonderbehandlung, – буквально воно означае «особливе поводження», а насправдi за ним стоять пiрамiди посинiлих тiл у Белжцi, Собiборi, Треблiнцi i в тому комплексi на захiд вiд Кракова, який у полякiв називали Освенцiм-Бжезiнка, а свiту вiн бiльш вiдомий пiд нiмецькою назвою Аушвiц-Бiркенау. Але вiн дiлок, торгiвець за своею природою i нiколи не стане вiдверто плювати цiй системi межи очi. Вiн уже зменшив отi пiрамiди, i, хоча вiн не знав, що протягом ближчих двох рокiв вони зростуть у розмiрi й чисельностi та перевищать Маттергорн, вiн знае, що гора все ж здатна йти до Магомета. Хоча вiн i не може передбачити бюрократичнi змiни, але гадае, що мiсце для працi евреiв i потреба в нiй знайдуться завжди. Тому вiн, зайшовши до Гелени Гiрш, так наголошував на здоров’i. І вiн певен цього, i отам, у темному робочому таборi Плашув, безсоннi евреi перевертаються з боку на бiк i переконують себе, що жоден режим – i цьому е безлiч свiдчень – не може собi дозволити просто так нищити численний ресурс безкоштовноi працi. Тiльки тих, хто падае з нiг, харкае кров’ю, пiдхоплюе дизентерiю, вiдвозять до Аушвiцу. Гер Шиндлер i сам чув, як в’язнi на Аппельпляцi в таборi Плашув, встаючи до ранковоi перевiрки, тихо говорять: «Принаймнi зi здоров’ям у мене ще гаразд», – таким тоном у нормальному життi про це говорять тiльки лiтнi люди. Тож цього майже зимового вечора виходить, що гер Шиндлер уже i давно, i недавно працюе на порятунок окремих людських життiв. Пiдприемець зайшов далеко: вiн настiльки порушив закони Райху, що заслужив уже кiлькаразове повiшення, вiдсiчення голови, ув’язнення в холодних бараках Аушвiцу чи Грьосс-Розену. Але вiн iще не знае, скiльки це насправдi буде коштувати. Хоча вiн Шиндлер i витратив грубi грошi, йому невiдомо, скiльки ще вiн матиме в це вкласти. Не будемо приписувати цьому чоловiковi вiру й переконанiсть у перемозi настiльки рано, тож ця iсторiя й починаеться з простих, повсякденних добрих дiй – поцiлунку, лагiдноi розмови, шоколадки. Гелена Гiрш уже не побачить своiх чотирьох тисяч – принаймнi в тому виглядi, у якому iх можна взяти в руки й перелiчити. Але й до сьогоднi вона не ображаеться на легковажне поводження Оскара з грошима. Роздiл 1 Бронетанковi дивiзii генерала Зiгмунда Лiста, рухаючись на пiвнiч iз Судетiв, узяли в лещата з двох флангiв перлину Пiвденноi Польщi – славне мiсто Кракiв – 6 вересня 1939 року. І по iхнiх свiжих слiдах у це мiсто, яке на ближчi п’ять рокiв буде в його руках, увiйшов Оскар Шиндлер. Хоча за мiсяць вiн охолов до нацiонал-соцiалiзму, йому все одно було добре видно, що оцей Кракiв iз залiзничною розв’язкою i поки що скромною промисловiстю мае стати жвавим мiстом за нового режиму. Все, Оскар уже не буде продавцем. Тепер бути йому магнатом. Не так просто сходу вiдшукати в родиннiй iсторii Оскара, звiдки в нього взялося iмпульсивне бажання рятувати людей. Вiн народився 28 квiтня 1908 року в Австрiйськiй iмперii Франца-Йосифа, серед пагорбiв Моравii, у провiнцii давньоi австрiйськоi землi. Його малою батькiвщиною було промислове мiсто Цвiттау, куди якась добра комерцiйна нагода привела предкiв Шиндлера з Вiдня на початку ХVІ столiття. Гер Ганс Шиндлер, батько Оскара, схвалював iмперський порядок, з культурноi точки зору вважав себе австрiйцем, розмовляв нiмецькою за столом, по телефону, пiд час дiлових перемовин, у моменти нiжностi. Проте коли у 1918 роцi гер Шиндлер i його сiм’я виявилися громадянами Чехословацькоi Республiки Масарика i Бенеша, це, здаеться, не особливо засмутило старшого Шиндлера, а його на той час десятирiчного сина – ще менше. Юного Гiтлера, якщо вiрити Гiтлеру дорослому, навiть у дитинствi мучив оцей розрив мiж мiстичною еднiстю й полiтичною окремiстю Австрii i Нiмеччини. Жоден подiбний невроз позбавлення спадщини не отруював дитинство Оскара Шиндлера. Чехословаччина була такою лiсистою, неляканою, крихiтною республiкою, що ii нiмецькомовнi громадяни приймали свiй статус меншостi з гiднiстю, хай навiть криза й деякi дрiбнi вибрики уряду внесли певне напруження в iхнi стосунки з державою. Цвiттау, рiдний край Оскара, являв собою запорошене вугiльним пилом мiстечко бiля пiвденних схилiв гiрського масиву Єсенiки. Навколо нього деякi пагорби були частково сплюндрованi промисловiстю, а частково вкритi хвойним лiсом – ялицi, сосни, ялини. З огляду на те, що в мiстi мешкала велика громада судетських нiмцiв, у ньому була нiмецька граматична школа, до якоi ходив Оскар. Там вiн пройшов курс реальноi гiмназii, яка мала випускати iнженерiв – гiрнякiв, механiкiв, цивiльних, – тих, якi добре вписувалися в промисловий пейзаж мiстечка. У самого гера Шиндлера був завод з виробництва сiльськогосподарськоi технiки, i ця освiта готувала Оскара успадкувати батькiв завод. Шиндлери були католицькою сiм’ею. Те саме можна сказати й про родину Амона Гьота, який на той час теж завершував свiй курс iз науки й готувався складати iспити на атестат зрiлостi у Вiднi. Оскарова мати Луiза була жiнкою енергiйно побожною, ii одяг за тиждень просочувався пахощами ладану, що хмарами пiдiймався пiд час меси у церквi Святого Морiца. Ганс Шиндлер був iз тих чоловiкiв, якi приводять жiнку до релiгii. Вiн любив коньяк, полюбляв сидiти в кав’ярнях. Пахощi його подиху, пiдiгрiтого брендi й добрим тютюном, i мiцноi приземленостi линули вiд цього доброго монархiста – пана Ганса Шиндлера. Його сiм’я мешкала на сучаснiй вiллi, оточенiй садами, що вiдокремлювали мiсто вiд промисловоi частини. У сiм’i було двое дiтей – Оскар i його сестра Ельфрiда. Проте свiдчень, яким був побут цiеi родини, не залишилося, хiба що найзагальнiшi. Наприклад, нам вiдомо, що фрау Шиндлер засмучувалася, що ii син, як i батько, не був дуже побожним католиком. Але дуже важким iхне життя назвати не можна. У тих невеликих згадках про дитинство, якi проскакували в Оскара, годi знайти щось темне. Сонце просвiчуе мiж ялинового гiлля в садку. У закутках давнього лiта достигають сливи. Якщо вiн частину червневого ранку проводить на службi Божiй, то на вiллу все ж великого почуття грiховностi не приносить. Вiн сонячного дня виводить батькову машину з гаража i порпаеться в ii моторi. Або ж сидить на ганку i возиться з карбюратором мотоцикла, який збирае. Оскар товаришував з кiлькома еврейськими хлопцями середнього достатку, чиi батьки вiдправили iх до нiмецькоi граматичноi школи. Цi дiти не нагадували сiльських ашкеназi – химерних, ортодоксальних, – говорили вони не лише iдишем i були дiтьми еврейських дiлкiв, не дуже перейнятих старими звичаями. На Ганацькiй рiвнинi, коло Бескидiв, у подiбнiй еврейськiй сiм’i народився Зигмунд Фрейд – не так уже задовго до часу, коли в поважнiй нiмецькiй родинi у Цвiттау з’явився на свiт сам Ганс Шиндлер. Здаеться, пiзнiшiй iсторii Оскара мае передувати якась пригода з дитинства. Мабуть, колись Оскар, iдучи додому зi школи, захистив вiд хулiганiв якогось еврейського хлопчика. Цього цiлком могло й не бути, та й добре, що ми не знаемо напевне, бо iнакше це було б банально. Та й один юний еврей, якому Оскар не дав розквасити носа, все ж нiчого не доводить. Адже й сам Гiммлер потiм нарiкатиме у промовi до однiеi зi своiх айнзацгруп, що в кожного нiмця е товариш-еврей: – Єврейський народ мае бути знищений! – стверджуе кожен член Партii. Так, такою е наша програма: усунення, знищення евреiв – ми цим займемося. – А потiм вони всi починають топтатися на мiсцi, усi цi вiсiмдесят мiльйонiв достойних нiмцiв, i в кожного з них е свiй хороший еврей. Усi решта, – вони свинi, звичайно, так, а ото – Єдиний Єврей… Спробувавши все ж пошукати в тiнi Гiммлера якогось корiння пiзнiших доброчинств Оскара, знаходимо сусiда Шиндлерiв, лiберального рабина доктора Фелiкса Кантора. Раббi Кантор був учнем Авраама Гайгера, нiмецького лiбералiзатора юдаiзму, який стверджував, що зовсiм не зле i навiть добре бути не лише евреем, а й нiмцем. Раббi Кантор не був твердолобим провiнцiйним ученим. Вiн одягався за сучасною модою i розмовляв нiмецькою вдома. Мiсце, куди вiн ходив для молитви, доктор Кантор називав храмом, а не на старий лад синагогою. До його храму ходили еврейськi лiкарi, iнженери i власники текстильних фабрик у Цвiттау. Приiжджаючи до iнших мiсць, вони розповiдали там iншим пiдприемцям: «Наш ребе доктор Кантор – вiн пише статтi не лише до еврейських журналiв у Празi i Брно, а й для щоденних газет!» Два сини ребе Кантора ходили до тiеi самоi школи, що й син його сусiда Шиндлера. Обидва хлопцi були достатньо розумнi, щоб врештi-решт мати змогу стати рiдкiсними професорами-евреями в нiмецькому Празькому унiверситетi. Цi стриженi пiд iжачка нiмецькомовнi вундеркiнди бiгали наввипередки в коротких штанцях навколо лiтнiх садiв. Бiгали професорчуки, бiгали й малi Шиндлери, ганялися одне за одним. А Кантор поглядав, як вони вискакують з-за живоплоту й знову ховаються, i, мабуть, думав, що слова Гайгера, Гретца, Лазаруса i всiх отих нiмецько-еврейських лiбералiв ХІХ столiття справджуються. Ми живемо як освiченi люди, з нами вiтаються нiмецькомовнi сусiди – пан Шиндлер при нас навiть вiдпускае ехиднi зауваження про чеських урядовцiв. Ми – i свiтськi вченi, i мудрi тлумачi Талмуду. Ми належимо i ХХ столiттю, i прадавньому роду-племенi. Ми нiкого не ображаемо, i нас нiхто не ображае. Згодом, у серединi 1930-х рокiв, рабин перегляне цю оптимiстичну точку зору i вирiшить, що його сини врештi-решт не зможуть вiдкупитися вiд нацiонал-соцiалiстiв ступенем iз нiмецькоi мови – що в новiтнiй технiцi чи свiтськiй науцi не можна еврею знайти прихист, та й сам рабин як бiологiчний вид не буде прийнятним для нiмецьких законодавцiв. У 1936 роцi Кантори всiею сiм’ею переiдуть до Бельгii. Вiдтодi Шиндлери про них не чули. Раса, кров, земля мало важили для юного Оскара. Вiн був iз тих хлопцiв, для яких найпривабливiшою моделлю Всесвiту був мотоцикл. І його батько – механiк за вдачею – як видаеться, пiдтримував синове захоплення шаленими машинами. В останньому класi школи Оскар ганяв навколо Цвiттау на червоному «галлонi», двигун п’ятсот кубiчних сантиметрiв. Шкiльний приятель Оскара Ервiн Трагач iз невимовною тугою дивився, як червоний «галлонi» з дирчанням носиться вулицями мiстечка i привертае увагу тих, хто прогулюеться на площi. Як i Канторовi розумники, мотоцикл також був дивом – единий «галлонi» на весь Цвiттау, – не тiльки единий iталiйський «галлонi» на п’ятсот кубикiв у Моравii, а й, можливо, едина така машина на всю Чехословаччину. Навеснi 1928 року, в останнi мiсяцi юностi Оскара, перед тим лiтом, коли вiн закохаеться й вирiшить одружитися, вiн виiхав на площу мiстечка на «мото-гуччi» з об’емом двигуна двiстi п’ятдесят кубiчних сантиметрiв – таких «мото-гуччi» було лише чотири на всю Європу поза Італiею, i то вони належали мотогонщикам мiжнародного класу – Гiсслеру, Гансу Вiнклеру, угорцевi Йоо i Полу Колачковському. Були, мабуть, такi мiстяни, якi, похитавши головою, казали, що гер Шиндлер геть розбалував сина. Але це було наймилiше i найцнотливiше лiто Оскара. Аполiтичний хлопчина у вузькому шкiряному шоломi заводив мотор свого «мото-гуччi» у перегонах з мiсцевими фабричними командами на пагорбах Моравii, дитина iз сiм’i, у якiй верх полiтичноi витонченостi – поставити свiчку за Франца-Йосифа. Ген за соснами, за поворотом уже маячить неоднозначний шлюб, економiчне баговиння, сiмнадцять рокiв фатальноi полiтики. Але на лицi мотоциклiста немае анi тiнi знання про це, вiн просто мружиться вiд вiтру в лице гримасою гонщика, який – тому що вiн новачок, тому що вiн не професiонал, бо всi його рекорди ще не поставленi, – готовий платити за успiх бiльшу цiну, нiж старi, специ, котрi мають боротись iз часом. Його першi перегони були в травнi – пагорбами з Брно до Собеслава. То було висококласне змагання, тож принаймнi та дорога цяцька, яку подарував синовi заможний гер Ганс Шиндлер, не припадала порохом у гаражi. Вiн прийшов третiм на своему «мото-гуччi» за двома «терро», прискореними англiйськими блекбернiвськими моторами. На наступний тур вiн поiхав далi вiд дому, на автодром Альтфатер на пагорбах бiля саксонського кордону. Нiмецький чемпiон на машинi з двомастами п’ятдесятьма кубiчними сантиметрами, Вальфрiд Вiнклер брав участь у цьому змаганнi, як i ветеран Курт Генкельманн на «DKW» iз водним охолодженням. Зiбралися всi саксонськi професiонали – Горовiц, Кохер, Клiвар; тут були чорнi «терро-блекберни», трохи «ковентрi iглiв». Було й три «мото-гуччi» разом iз Шиндлеровим, а ще важка артилерiя класу триста п’ятдесят кубiчних сантиметрiв i команда «BMW» п’ятсот кубiчних сантиметрiв. Для Оскара це був, можна сказати, найкращий, найчистiший день. Хлопець iшов урiвень iз лiдерами на перших колах i дивився, що з того вийде. За годину Вiнклер, Генкельманн i Оскар залишили саксонцiв позаду, а решта «мото-гуччi» зiйшли з дистанцii через технiчнi проблеми. За два кола до фiнiшу, як видавалося Оскаровi, вiн обiгнав Вiнклера i, напевно, вiдчув, так само однозначно, як гудрон унизу i пролiтання сосон з бокiв, свою неминучу кар’еру гонщика фабричноi команди i те шалене життя, сповнене подорожей, яке вона дозволить йому вести. На останньому, як йому гадалося, колi Оскар обiгнав Генкельманна й обидва «DKW», перетнув пряму i збавив швидкiсть. Напевне, офiцiйнi особи подали якийсь оманливий знак, бо натовпу також здавалося, що перегони закiнчено. Доки Оскар зрозумiв, що це не так – що вiн припустився якоiсь аматорськоi помилки, – Вальфрiд Вiнклер i Мiта Виходiл обiгнали його, i навiть втомлений Генкельманн змiг посунути його з третього мiсця. Удома Оскара зустрiли радiсно. Якби не технiчна заминка, вiн би перемiг чемпiонiв Європи. Трагач пiдозрював, що причини, з яких Оскар залишив перегони, були економiчними. Це схоже на правду. Адже того лiта, пiсля лише шiстьох тижнiв залицяння, Оскар поспiхом побрався з селянською дочкою, внаслiдок чого втратив прихильнiсть батька, в якого й працював. Дiвчина, з якою вiн одружився, походила з ганацького села на схiд вiд Цвiттау. Вона вивчилась у монастирськiй школi й мала ту стриманiсть, яка захоплювала Оскара в матерi. Батько нареченоi, вдiвець, був не селюк, а шляхетний фермер. Пiд час Тридцятилiтньоi вiйни австрiйськi предки нареченоi Оскара пережили перiодичнi вiйськовi кампанii i голоднi часи, якi раз у раз прокочувалися цим благодатним краем. Через триста рокiв, у нову, ризиковану еру, iхня дочка необачно пiшла до шлюбу з хлопчиськом iз Цвiттау. Їi батько це не схвалював так само рiшуче, як i Оскарiв. Гансовi це не подобалося, бо вiн бачив, що Оскар один в один повторюе його власний нещасливий шлюб. Чуттевий чоловiк, юнак дикуватоi вдачi – занадто рано вiн шукае такого собi спокою бiля цiеi грацiйноi, цнотливоi, схожоi на черницю дiвчини. Оскар зустрiв Емiлiю на вечiрцi у Цвiттау. Вона прийшла в гостi до друзiв iз села Альт-Мольштайн. Оскар, звичайно, знав це мiсце – вiн там продавав трактори. Коли про майбутнiй шлюб оголосили у парафiяльних церквах Цвiттау, дехто гадав, що цi нареченi настiльки не пара, що iхне весiлля пояснюеться якимись зовсiм не любовними причинами. Можливо, навiть цього лiта завод сiльськогосподарськоi технiки Шиндлера переживав важкi часи, бо був обладнаний для виробництва парових тракторiв, якi у фермерiв уже виходили з моди. Оскар вкладав бiльшу частину своеi платнi назад у виробництво, а тепер (разом iз Емiлiею) прийшов посаг у пiвмiльйона рейхсмарок – чесний i помiчний шматочок капiталу за будь-чиiми мiрками. Щоправда, пiдозри плiткарiв нi на чому не грунтувалися, бо того лiта Оскар був нестямно закоханий. А оскiльки батько Емiлii не мав жодних пiдстав вiрити, що Оскар стане поважнiшим i з нього вийде гарний сiм’янин, у дiйсностi за Емiлiею було дано лише частину тих пiвмiльйона. Емiлiя сама була рада втекти з того сонного Альт-Мольштайну, пiшовши за красеня Оскара Шиндлера. Найближчим другом ii батька був занудний парафiяльний священик, i Емiлiя росла, розливаючи йому з батьком чай i слухаючи iхнi наiвнi балачки про полiтику й теологiю. Якщо все ж хочеться пошукати значних еврейських зв’язкiв, трохи iх було в дiвуваннi Емiлii – сiльський лiкар, який лiкував ii бабусю, i Рiта, внучка крамаря Реiфа. Пiд час одного з вiзитiв на ферму священик сказав татовi Емiлii, що в принципi недобре католицькiй дитинi дружити з юдеями. З майже фiзiологiчноi пiдлiтковоi впертостi Емiлiя опиралася священниковому присуду. Дружба з Рiтою Реiф доживе до того дня 1942 року, коли мiсцева нацистська влада стратить Рiту перед крамницею. Пiсля весiлля Оскар i Емiлiя оселилися на квартирi в Цвiттау. Оскаровi 30-тi роки здавалися просто епiлогом до його вiдомоi помилки на автодромi Альтфатер улiтку 1928 року. Вiн вiдслужив у чехословацькiй армii i, хоча вона дала йому можливiсть водити вантажiвки, зрозумiв, що терпiти не може вiйськового життя – не через пацифiзм, а через його незручнiсть. Повернувшись додому, до Цвiттау, вiн вечорами лишав Емiлiю саму, а натомiсть допiзна засиджувався в кав’ярнях, спiлкуючись iз дiвчатами i не грацiйними, i не схожими на черниць. Родинна справа збанкрутувала у 1935 роцi, i того самого року батько пiшов вiд фрау Луiзи Шиндлер i став жити у власнiй квартирi. Оскар зненавидiв його за це i ходив пити чай до своiх тiток, засуджуючи Ганса в розмовi з ними, i навiть у кафе заводив розмову про те, що його батько зрадив хорошу жiнку. Здаеться, вiн зовсiм не помiчав, що його власний непевний шлюб разюче схожий на зруйнований шлюб його батькiв. Через добрi дiловi контакти, життерадiснiсть, хист до торгiвлi i вмiння пити Оскар отримав роботу навiть посеред Депресii, ставши вiдповiдальним за продажi в «Моравськiй електротехнiцi». Головна контора цiеi компанii розташовувалась у Брно, похмурому провiнцiйному центрi, – i Оскар часто iздив туди-сюди мiж Брно i Цвiттау. Йому подобалося таке мандрiвне життя. Воно було половиною тiеi долi, яку вiн обiцяв собi, коли обганяв Вiнклера на Альтфатерi. Коли померла мати, вiн швидко помчав до Цвiттау на похорон i стояв там поряд зi своiми тiтками, сестрою Ельфрiдою, дружиною Емiлiею по один бiк могили, а зрадник Ганс стояв сам – якщо не рахувати, звичайно, парафiяльного священика – у головах покiйницi. Смерть Луiзи освятила ворожнечу мiж Оскаром i Гансом. Оскар не мiг цього бачити – таке доступне тiльки жiночому оку, – але вони, Ганс i Оскар, по сутi, були братами, яких випадково роз’еднало батькiвство. На момент того похорону Оскар уже причепив на лацкан свастику – емблему Судетськоi нiмецькоi партii Конрада Генлайна. Нi Емiлii, нi тiтонькам це не подобалося, але вони й не сприймали партiйнiсть Оскара надто серйозно – такий аксесуар цього сезону був у модi серед молодих судетських нiмцiв. Тiльки соцiал-демократи i комунiсти не носили такого значка й не записувалися до партii Генлайна, i хiба Бог знае, чого Оскар пiшов не в комунiсти й не в соцiал-демократи. Оскар був торгiвцем. За iнших рiвних умов, якщо прийти до нiмецькоi компанii з отаким значком, – замовлення отримувалося. Проте навiть жваво фiксуючи замовлення у своему записнику, Оскар також – у мiсяцi перед тим, як нiмецькi дивiзii увiйшли до Судетiв у 1938 роцi, – вiдчув своерiдний потужний iсторичний зсув i разом з тим – неймовiрну спокусу долучитися до нього. Хоч iз яких причин пристав вiн до Генлайна, але видаеться, що невдовзi по тому, як нiмецькi дивiзii увiйшли до Моравii, вiн розчарувався в нацiонал-соцiалiзмi – так само швидко й докорiнно, як i у власному шлюбi пiсля весiлля. Здаеться, вiн очiкував, що завойовники дозволять заснувати яку-небудь братню Судетську республiку. Згодом вiн скаже, що вжахнувся, побачивши, як новий режим залякуе чеське населення, захоплюе власнiсть чехiв. Першi задокументованi бунтiвнi дii Оскара припадають на самий початок свiтового конфлiкту, який тодi насувався, i немае пiдстав сумнiватися, що Протекторат Богемiя i Моравiя, проголошений Гiтлером у замку Градчани у березнi 1939-го, вразив Шиндлера першими ознаками тиранii. До того ж двое людей, чию думку вiн найбiльше поважав, – Емiлiя i зчужiлий батько – не були в захватi вiд великоi години тевтонцiв i стверджували, що Гiтлер не зможе перемогти. Їхнi думки були доволi простi, але жодна з них не пiдходила Оскаровi. Емiлiя вважала, що цей чоловiк просто буде покараний за те, що виставляе себе Богом. Гер Шиндлер-старший, як Оскаровi переказувала одна з тiток, спирався на основнi iсторичнi принципи. Якраз за Брно текла та сама рiчка, над якою Наполеон виграв битву при Аустерлiцi. І чим же закiнчив цей переможний Наполеон? Став нiким, саджав картоплю на островi посеред Атлантики. От i на цього чекае те саме. Доля, казав гер Шиндлер, – це не мотузка без кiнця. Це гумка. Що далi ти пнешся вперед, то з бiльшою силою тебе вiдкине назад. Цiеi мудростi пана Ганса Шиндлера навчили життя, невдалий шлюб i економiчна криза. Але, можливо, його син Оскар iще не був таким уже очевидним ворогом нового порядку. Одного вечора тоi осенi молодий гер Шиндлер завiтав на вечiрку до санаторiю на пагорбах за Остравою, неподалiк польського кордону. Запрошувала директорка санаторiю, клiентка й подруга, яку Оскар зустрiв у дорозi. Вона познайомила його з представницькоi зовнiшностi нiмцем на iм’я Ебергард Гебауер. Вони погомонiли про справи i про те, що далi робитимуть Францiя, Британiя i Росiя. Тодi, взявши пляшку, пiшли в окрему кiмнату, щоб, як запропонував Гебауер, поговорити там вiдкритiше. Там Гебауер назвався офiцером розвiдки – абверу адмiрала Канарiса – i запропонував Оскару за чаркою можливiсть працювати на Іноземний вiддiл абверу. Оскар мав зв’язки за кордоном у Польщi, на Галичинi й у Верхнiй Сiлезii. Чи погодиться вiн надавати абверу вiйськовi розвiдданi з цих краiв? Гебауер сказав, що знае вiд подруги, яка iх запросила, що Оскар розумний i товариський. Цими талантами вiн мiг би щось узяти не лише зi своiх власних спостережень за промисловими i вiйськовими спорудами у цьому регiонi, а й зi спостережень будь-кого з польських нiмцiв, кого йому вдасться завербувати в ресторанах, барах чи на дiлових зустрiчах. Знов-таки, тi, хто схильний виправдовувати молодого Оскара, сказали б, що вiн погодився працювати на Канарiса, бо, як агент розвiдки, не мав потрапити до армii. У тому полягала значна частина привабливостi такоi пропозицii. Але, напевне, вiн також вважав, що нiмецьке вторгнення до Польщi було виправдане. Так само як i стрункий офiцер, який випивав разом iз ним, сидячи на лiжку, вiн, мабуть, iще пiдтримував нацiональну справу, хоча ii органiзацiя йому була не до вподоби. Для Оскара Гебауер, можливо, мав певну моральну привабливiсть, бо вiн i його колеги з розвiдки вважали себе пристойною християнською елiтою. Це не втримувало iх вiд планування вiйськового вторгнення до Польщi, та давало пiдстави зневажати Гiтлера й СС, що з ними, самовпевнено гадала ця елiта, вони боролися за контроль над душею Нiмеччини. Пiзнiше зовсiм iнша органiзацiя, яка збирала розвiдданi, вважатиме рапорти Шиндлера повними й гiдними похвали. Пiд час своiх польських поiздок вiд абверу вiн продемонстрував дар чарiвнiстю добувати новини, особливо у свiтських обставинах – пiд час застiлля, за коктейлем. Ми не знаемо точно, що i наскiльки важливе знаходив вiн для Гебауера й Канарiса, але йому дуже сподобався Кракiв, який, хоч i не великий промисловий центр, виявився витонченим середньовiчним мiстом, оточеним металоплавильними та хiмiчними заводами, текстильними фабриками. А якщо говорити про немоторизоване Вiйсько Польське, то всi його секрети були як на долонi. Роздiл 2 Наприкiнцi жовтня 1939 року двое молодих нiмецьких сержантiв увiйшли до зали «Й. С. Бухгайстера i компанii» на Страдомськiй вулицi у Краковi i стали вимагати кiлька рулонiв дорогоi тканини, щоб вiдправити додому. Працiвник-еврей iз жовтою нашивкою-зiркою на грудях пояснив, що компанiя Бухгайстера не продае тканину фiзичним особам, а постачае ii на фабрики й до роздрiбних торгiвцiв. Солдати не згодилися. Коли дiйшло до сплати, вони пустотливо виклали на касу баварську банкноту 1858 року i нiмецький окупацiйний папiрець 1914 року. «Чудова валюта!» – сказав один iз них бухгалтеровi-еврею. То були молодi здоровi хлопцi, якi все лiто провели на маневрах, ранньоi осенi здобули легку перемогу, а тодi – всю можливу свободу завойовникiв у гарному мiстi. Бухгалтер погодився на таку транзакцiю – i вони залишили крамницю ще до того, як iм вибили чек на апаратi. Пiзнiше того самого дня молодий головний бухгалтер – нiмець, офiцiйна особа, призначена установою, красиво названою «Схiдне агентство опiки», завiтав до зали, щоб перейняти керiвництво еврейськими торговельними справами. То був один iз двох нiмецьких посадовцiв, приписаний до Бухгайстера. Першим був Зепп Ауе, начальник, неамбiцiйний старший чоловiк, а другим був цей молодий жвавий дiлок. Молодший переглянув записи i касу. Узяв валюту, яка не мала цiнностi. Що вони означають, оцi оперетковi грошi? Бухгалтер-еврей розповiв, як усе було; головний звинуватив його в пiдмiнi старими банкнотами злотих. Ще трохи згодом того самого дня, нагорi, на складах Бухгайстера молодий дiлок доповiв про це Зепповi Ауе i сказав, що слiд зв’язатися з полiцiею. Герр Ауе i молодий дiлок обидва знали, що така дiя призведе до ув’язнення бухгалтера в тюрмi СС на вулицi Монтелюпi. Молодий вважав, що це дасть блискучий приклад для решти евреiв, що працюють у Бухгайстера. Проте Ауе ця iдея засмутила, бо в нього була власна важка таемниця: його бабуся була еврейкою, але нiхто ще про це не дiзнався. Ауе вiдправив кур’ера з листом до справжнього головного бухгалтера компанii, польського еврея Іцхака Штерна, котрий саме лежав удома з грипом. Ауе був посадовцем, призначеним iз полiтичних причин, i практично не мав бухгалтерського досвiду. Вiн хотiв, щоб Штерн прийшов до контори й дав раду цiй безвихiднiй ситуацii з рулонами льону. І щойно вiн вiдiслав лист до Штерна на Подгуже, як у контору зайшла секретарка й оголосила, що за дверима його чекае гер Оскар Шиндлер i заявляе, що в нього призначена зустрiч. Ауе вийшов до зали i побачив: там мирно курив високий молодий чоловiк, спокiйний, як великий пес. Цi двое бачилися на вечiрцi напередоднi. Оскар був у товариствi судетськоi нiмкенi на iм’я Інгрiд, тройгендера, тобто вiдповiдальноi за дiяльнiсть еврейськоi компанii, яка займалася залiзними виробами, – на тiй самiй посадi, що й Ауе в Бухгайстера. Вони були блискучою парою, Інгрiд i Оскар, – щиро закоханi, стильнi, з купою друзiв в абверi. Гер Шиндлер мiркував про кар’еру в Краковi. – Текстиль? – запропонував Ауе. – Це ж не лише унiформи. Внутрiшнiй ринок Польщi сам по собi достатньо великий, i на ньому така iнфляцiя, що зможемо всi на ньому заробити. Хочеш, заходь поглянь на контору Бухгайстера, – запропонував вiн Оскаровi, ще не знаючи, що пожалкуе про свою п’яну товариськiсть о другiй годинi наступного дня. Шиндлер помiтив, що гер Ауе, схоже, сам уже не дуже радий, що його запросив. – Ну, якщо зараз незручно, гере тройгендере… – почав Оскар. Гер Ауе сказав, мовляв, нi, звичайно, зручно, – i повiв Шиндлера складами i через двiр до змочувального цеху, де з машин сходили великi рулони тканин. Шиндлер спитав, чи не було в пана тройгендера проблем iз поляками. Нi, вiдказав Зепп, вони добре йдуть на спiвпрацю. Мабуть, вони враженi. Урештi-решт, це ж не зовсiм вiйськова фабрика. Шиндлер справляв настiльки очевидне враження людини зi зв’язками, що Ауе не мiг втриматися, щоб це не перевiрити. Чи не знайомий часом Оскар iз ким-небудь у Комiтетi з озброення? Чи не знае вiн генерала Юлiуса Шиндлера, примiром? Може, генерал Шиндлер його родич? Та яка рiзниця, обеззброююче вiдказав гер Шиндлер. (Насправдi генерал Шиндлер йому нiким не був.) Той генерал не такий уже поганий, якщо з деким порiвняти, зауважив Оскар. Ауе погодився. Але вiн особисто нiколи б не обiдав iз генералом Шиндлером i не сидiв би з ним за чаркою, ось у чому рiзниця. Вони повернулися до контори, зустрiвши дорогою Іцхака Штерна, еврея-бухгалтера, який працював на Бухгайстера, – вiн чекав на стiльцi, призначеному для секретаря Ауе, сякаючись i сильно кашляючи. Вiн пiдвiвся, схрестив руки на грудях i своiми величезними очима споглядав, як до нього наближаються два завойовники, проходять повз, заходять у кабiнет. Там Ауе запропонував Шиндлеровi випити, а тодi, перепросивши, залишив його бiля камiна i пiшов розпитувати Штерна. Бухгалтер був худий i якось по-вченому сухорлявий. Манерами вiн скидався i на знавця Талмуду, i на европейського iнтелектуала. Ауе розповiв йому про молодого бухгалтера, солдатiв i про тi думки, якi ця iсторiя викликала в молодого головного бухгалтера-нiмця. Вiн дiстав iз сейфа грошi: баварську купюру 1858 року, окупацiйну 1914 року. – Я гадав, у вас встановлена бухгалтерська процедура на такий випадок, – сказав Ауе. – Таке нинi в Краковi часто трапляеться. Іцхак Штерн узяв грошi й роздивився. Так, я розробив таку процедуру, сказав вiн, пане тройгендере. Нi посмiхнувшись, анi зморгнувши оком, вiн пiшов до грубки на другий кiнець кiмнати i вкинув у вогонь обидва папiрцi. – Я записую такi транзакцii до дебету-кредиту як безкоштовнi зразки, – пояснив вiн. Вiд вересня було чимало таких зразкiв. Ауе припав до душi Штернiв сухий, ефектний стиль поводження з речовими доказами. Вiн розреготався; у худорлявому обличчi бухгалтера проступали непростi обриси самого Кракова, отака мiстечкова практичнiсть. Тiльки мiсцевий знае всi входи-виходи. У внутрiшньому кабiнетi був Шиндлер, який потребував мiсцевоi iнформацii. Ауе провiв Штерна до кабiнету познайомити з гером Шиндлером, котрий стояв i вiдсторонено дивився на вогонь, задумливо тримаючи в руцi незакриту кишенькову флягу. Першою думкою Іцхака Штерна була: з таким нiмцем не домовишся. Ауе носив знак свого фюрера – мiнiатюрну свастику – з такою легковажнiстю, нiби то був значок велосипедного клубу. Натомiсть велика, як монета, емблема в Шиндлера так i виблискувала проти полум’я золотом на чорнiй емалi. Вона, як i загалом багатий вигляд цього молодого чоловiка, були тим бiльше символами осiннiх неприемностей Штерна як засудженого польського еврея. Ауе вiдрекомендував iх одне одному. Вiдповiдно до указу, вже виданого губернатором Франком, Штерн сказав: – Маю повiдомити вам, пане, що я – еврей. – Ну от, – гучно вiдказав гер Шиндлер, – а я нiмець. Отакi нашi справи! «Добре, дуже добре, – майже вголос до себе пробурмотiв бухгалтер у мокрий носовичок. – То, може, ви б i указ скасували?» Адже Іцхак Штерн навiть отепер, на сьомому тижнi нового порядку в Польщi, проходив уже не пiд одним указом, а пiд кiлькома. Ганс Франк, генеральний губернатор Польщi, уже видав шiсть обмежувальних указiв, а решту мав розробляти крайовий губернатор, доктор Отто Вахтер, группенфюрер СС (аналог генерал-майора). Штерн мусив не лише декларувати свое походження, а й носити особливу реестрацiйну картку, позначену жовтою смугою. Заборона на кошерне приготування м’яса i наказ про направлення евреiв на примусовi роботи вийшли зо три тижнi до того моменту, коли Штерн, кашляючи, з’явився перед Шиндлеровi очi. І його офiцiйна пайка як унтерменша (недолюдини) була майже вдвiчi меншою, нiж пайка поляка за нацiональнiстю, який теж перебував у статусi унтерменша. Нарештi, указом вiд восьмого листопада почалася загальна реестрацiя кракiвських евреiв, яка мала скiнчитися до двадцять четвертого числа. Штерн зi своiм спокiйним i абстрактним складом мислення знав, що декрети будуть виходити ще i ще, i був готовий до того, що його життя i дихання будуть обмежувати далi й далi. Бiльшiсть кракiвських евреiв розумiли, що така декретна лихоманка розпочнеться. Почнуться якiсь недобрi змiни – евреiв iз мiстечок привозили в мiсто вантажити вугiлля, iнтелектуалiв висилали на село сапати буряки. Час вiд часу траплялися бiйнi, як, наприклад, у Турську, де артилеристи СС змушували людей цiлий день працювати на мостi, а тодi ввечерi загнали до сiльськоi синагоги й розстрiляли. Такi пригоди бували час вiд часу. Але ситуацiя колись усталиться; раса виживе за допомогою клопотань, пiдкупу влади – це старi методи, вони спрацьовували ще за Римськоi iмперii, спрацюють i зараз. Урештi-решт, цивiльнiй владi потрiбнi евреi, особливо там, де евреем е кожен одинадцятий. Штерн, проте, не дуже оптимiстично дивився вперед. Вiн не мав очiкувань, що законодавство скоро досягне стабiльного рiвня жорстокостi – коли можна домовитись. Адже цi часи були найгiршими. Тож, хоча вiн iще не знав, що насуваеться полум’я iнакше й гарячiше, нiж будь-коли, вiн уже достатньо неприязно дивився вперед, щоб подумати: добре вам, гере Шиндлере, робити маленькi демократичнi жести. Цей чоловiк, сказав Ауе, рекомендуючи Іцхака Штерна, був правою рукою Бухгайстера. Вiн мав гарнi зв’язки у дiлових колах тут, у Краковi. Не Штерновi було сперечатися про це з Ауе. А проте вiн гадав, чи не перехвалюе його тройгендер перед поважним гостем. Ауе перепросив i вийшов. Сам-на-сам зi Штерном Шиндлер пробурмотiв, що був би дуже вдячний, коли б бухгалтер йому розповiв, що йому вiдомо про мiсцевi дiловi кола. Перевiряючи Оскара, Штерн сказав, мовляв, чи не варто було б геру Шиндлеру поговорити з офiцiйними особами Агентства опiки. – Вони злодii, – добродушно вiдказав гер Шиндлер. – Ще й бюрократи. Я б хотiв трохи свободи. – Шиндлер знизав плечима. – Я за вдачею капiталiст i не люблю, коли мене контролюють. Тож Штерн i самопроголошений капiталiст почали розмову. І Штерн був не найгiршим джерелом iнформацii; здаеться, в нього були друзi чи родичi на кожнiй фабрицi в Краковi – на текстильних, швацьких, кондитерських, меблевих, металевих. На гера Шиндлера це справило враження, вiн дiстав iз нагрудноi кишенi костюма конверт. – Чи ви знаете компанiю «Рекорд»? – спитав вiн. Іцхак Штерн таку компанiю знав. Вона збанкрутувала, розповiв вiн. Ранiше робила емальований посуд. А коли збанкрутiла, то дещо зi штампувального обладнання було конфiсковано, а нинi цей завод на бiльшу частину порожнiй i виробляе – пiд керiвництвом родича колишнiх господарiв – лише частину того, на що здатний. Мiй рiдний брат, сказав Штерн, представляе швейцарську компанiю, яка була одним iз найбiльших кредиторiв «Рекорду». Штерн знав, що мае право спочатку трохи показати родинну гордiсть, а тодi вже висловитися негативно. – Там усе було погано органiзовано, – вiдзначив Штерн. Шиндлер випустив з руки конверт на колiна Штерновi: – Ось iхнiй баланс. Скажiть, як вiн вам? Іцхак сказав, що геровi Шиндлеру слiд поспитати не тiльки його, а ще кого-небудь. – Звичайно, – вiдповiв Оскар. – Але менi важить ваша думка. Штерн швидко прочитав балансовий звiт; потiм, за якiсь три хвилини, раптово вiдчув, яка дивна тиша запала в кабiнетi. Пiдвiвши погляд, вiн побачив, як уважно спостерiгае за ним гер Оскар Шиндлер. Звичайно, у таких людей, як Штерн, був предковiчний дар вiдчувати праведного гоя, який може стати буфером чи частковим пристановищем посеред дикунства iнших. То було чуття безпечноi оселi, потенцiйного прихистку. І ось вiдтепер можливiсть покровительства гера Шиндлера надавала iхнiй бесiдi особливого тону, як ледь помiтного вiдтiнку надае тонка, невловна чуттева обiцянка розмовi мiж чоловiком i жiнкою на вечiрцi. Була пропозицiя щодо того, про що Штерн знав бiльше, нiж Шиндлер, i ii не можна було озвучувати в жодному разi, щоб не зруйнувати цей нiжний зв’язок. – Це чудова справа, – сказав Штерн. – Можете переговорити з моiм братом. І, звичайно, тепер е можливiсть вiйськових контрактiв… – Точно, – пробурмотiв гер Шиндлер. Адже пiсля здачi Кракова майже блискавично – навiть до того, як закiнчилась облога Варшави, – при генерал-губернаторi Польщi була влаштована Інспекцiя з озброення, i iй доручили укласти контракти на постачання речей, потрiбних для армii, з вiдповiдними виробниками. На таких заводах, як «Рекорд», столове приладдя й посуд для польовоi кухнi могли стати в пригодi. Як було вiдомо Штерновi, Інспекцiю з озброення очолював генерал-майор вермахту Юлiус Шиндлер. Чи не родич вiн часом Оскаровi Шиндлеру, поцiкавився Штерн. – Нi, боюся, що нi, – вiдповiв йому Шиндлер, але таким тоном, у якому вiдчувалося прохання, щоб Штерн тримав цю неспорiденiсть у таемницi. – У кожному разi, – мовив Штерн, – навiть кiстяк виробництва на «Рекордi» приносить понад пiвмiльйона злотих на рiк, а нове обладнання для штампування металу i печi можна добути порiвняно легко. Тут усе залежало вiд доступу гера Шиндлера до кредитiв. Гер Шиндлер зауважив, що емальований посуд йому ближчий, нiж тканини. Адже починав вiн iз сiльськогосподарськоi технiки, тож розумiеться на парових пресах тощо. Штерн уже перестав питати себе, чому цей елегантний нiмецький пiдприемець забажав поговорити з ним про дiловi можливостi. Подiбнi зустрiчi не раз траплялися в iсторii його племенi, i нормальними дiловими розмовами цього було не пояснити. Вiн iще поговорив, роз’яснив, як Комерцiйний суд встановить плату за оренду конкурсноi маси. Оренда з можливiстю купiвлi – це ж краще, нiж бути тройгендером. У ролi тройгендера ви лише наглядач, вас повнiстю контролюе мiнiстерство економiки. Штерн, притишивши голос, наважився сказати: – І згодом виявиться, що вас обмежуватимуть у тому, кого брати на роботу… Шиндлер усмiхнувся. – А звiдки ви це знаете – про те, що буде? – Я читав у «Berliner Tageblatt». Євреям ще можна читати нiмецькi газети. Шиндлер смiявся далi, а тодi простяг руку i ляснув Штерна по плечу. – Що, невже правда? – спитав вiн. По сутi, Штерн це знав, бо Ауе отримав директиву вiд Держсекретаря Райху Ебергарда фон Ягвiца про те, що мiнiстерство економiки готуе полiтику арiiзацii пiдприемств. Ауе дав ii Штерну, щоб той оформив йому короткий виклад меморандуму. Фон Ягвiц зазначив, скорiше печально, нiж сердито, що почнеться тиск з боку iнших урядових i партiйних органiзацiй, як-от RHSA (Головного управлiння з державноi безпеки) Гайдрiха, з тим, щоб арiiзувати не лише власникiв компанiй, а й керiвництво, i робочу силу. Що швидше тройгендери виявлять квалiфiкованих працiвникiв-евреiв, то краще – завжди, звичайно, маючи на увазi пiдтримання виробництва на прийнятному рiвнi. Нарештi Шиндлер поклав документи про «Рекорд» у кишеню, встав i вивiв Іцхака Штерна у головну контору. Там вони трохи постояли серед машинiсток i клеркiв, пофiлософствували, як любив робити Оскар. Саме тут вiн перейшов до теми про юдейське походження християнства – це чомусь, можливо, через дитячу дружбу з молодшими Канторами у Цвiттау, завжди його цiкавило. Штерн говорив спокiйно, роздумливо, як освiчена людина. Вiн колись друкував статтi в часописах iз порiвняльного релiгiезнавства. Оскар, який помилково вважав себе фiлософом, зустрiв експерта з цих питань. Учений чоловiк, Штерн, якого дехто вважав педантом, оцiнив розумiння Оскара як неглибоке, а розум – як вiд природи швидкий, але не дуже вдатний до абстракцiй. Але Штерн скаржитися не збирався. Несумiсна дружба мiцно зав’язалася. Тож Штерн спiймав себе на тому, що провiв аналогiю, як колись батько Оскара, з попереднiми iмперiями i виклав свою точку зору на те, чому Адольф Гiтлер не матиме успiху. Ця думка вирвалася в нього ранiше, нiж Штерн встиг зупинитися. Іншi евреi у примiщеннi закивали i втупились у своi папери. Шиндлер жодного занепокоення не виявляв. Наприкiнцi розмови Оскар усе ж сказав дещо нове. У такi часи, мовив вiн, напевне, важко в церквах i далi розповiдати, що Отцевi Небесному не байдужа смерть хоч одного горобчика. Страшенно не хотiв би бути священиком у такi часи, зауважив гер Шиндлер, коли життя не варте й пачки цигарок. Штерн погодився, але в дусi дискусii пiсля бiблiйноi цитати Шиндлера процитував рядок iз Талмуду, в якому сказано, що той, хто рятуе життя однiеi людини, рятуе цiлий свiт. – Звичайно, звичайно, – погодився Оскар Шиндлер. Іцхак, чи то правильно, чи хибно, але вважав, що саме тiеi хвилини кинув потрiбне зерно в потрiбну борозну. Роздiл 3 Був ще iнший кракiвський еврей, який розповiв менi, як тоi осенi зустрiв Шиндлера i ледь не вбив його. Цього чоловiка звали Леопольд (Польдек) Пфефферберг. Вiн був ротним у Вiйську Польському пiд час останньоi трагiчноi кампанii. Поранений в ногу в битвi над Сяном, вiн шкандибав польською лiкарнею в Перемишлi, допомагаючи iншим пораненим. Вiн був зовсiм не лiкарем, а шкiльним учителем фiзкультури, випускником Ягеллонського унiверситету, тож трохи знав анатомiю. Вiн був життерадiсний, самовпевнений двадцятисемирiчний чолов’яга, мiцний як дуб. Разом iз кiлькастами iншими полоненими польськими офiцерами з Перемишля Пфефферберг прямував до Нiмеччини, коли потяг в’iхав у його рiдний Кракiв, i полонян погнали в зал очiкування першого класу, щоб вони там сидiли, доки пiдженуть транспорт. Дiм Леопольда був у десяти кварталах вiд того мiсця. Для практичного молодого чоловiка здавалося обурливим i нечуваним, що вiн не може вийти на вулицю Пав’ю i сiсти там на перший трамвай додому. Буколiчноi зовнiшностi охоронець iз вермахту бiля дверей скидався на провокацiю. У Пфефферберга в кишенi на грудях лежав документ, пiдписаний адмiнiстрацiею нiмецькоi лiкарнi, що вiн мае свободу пересування мiстом, де йшлося про польовий госпiталь у виразах, якi могли стосуватися поранених обох армiй. Папiр був мальовничо офiцiйний, з пiдписами й печатками. Тепер вiн вийняв документ i тицьнув пiд носа вартовому. – По-нiмецьки читаете? – поцiкавився Пфефферберг. Така штука вдавалася тiльки за правильного виконання. Треба було бути молодим, переконливим, стриманим, не розчавленим поразкою, – подiбна горда поведiнка е суто польською рисою, чимось таким, що позначае польських офiцерiв, навiть тих рiдкiсних евреiв, що е серед них; цим офiцерство заражали численнi аристократи, якi до нього належали. Нiмець моргнув. – Звичайно ж, читаю, – вiдповiв вiн. Але, взявши папiр, вiн тримав його як людина геть неписьменна – наче то був шматок хлiба. Пфефферберг пояснив нiмецькою мовою, що мае право вийти, щоб навiдати хворих. Охоронець бачив лише розмаiття офiцiйних печаток. Цiлком собi документ. Вiн кивком показав Леопольдовi на дверi. Того ранку Пфефферберг був единим пасажиром «одиницi». Ще не було й шостоi години. Кондуктор спокiйно взяв грошi, бо в мiстi досi було повно польських воякiв, з якими ще не дали ради у вермахтi. Офiцери мали рееструватися, то i все. Трамвай об’iхав Барбакан, крiзь давню браму посунув Флорiанською до Мар’яцького костьолу, тодi через Головний Ринок i за п’ять хвилин уже був на Гродськiй. У дитинствi, пiд’iжджаючи до батькiвського дому № 48, вiн стрибав iз вагона до того, як спрацьовували гальма, тож трамвай надавав сили його стрибку – i одним махом Польдек перелiтав просто пiд власнi дверi, злегка стукнувшись об одвiрок. Пiсля цiеi втечi вiн порiвняно зручно переховувався по квартирах друзiв, коли-не-коли заходячи на Гродську, 48. Єврейськi школи ненадовго вiдкрилися – а за шiсть тижнiв закрилися знову, – тож вiн навiть повернувся до вчителювання. Леопольд був переконаний, що гестапо буде потрiбно ще повозитися, шукаючи його, тож вiн оформив на себе продовольчу книжку. Вiн зайнявся торгiвлею ювелiрними виробами як агент i самостiйно – на чорному ринку, котрий дiяв на центральнiй площi Кракова, в аркадах Сукенниць i пiд двома неоднаковими вежами Мар’яцького костьолу. Торгiвля йшла бадьоро i серед самих полякiв, але здебiльшого серед польських евреiв. Їхнi продовольчi книжки, повнi закреслених талонiв, надавали iм право на лише двi третини м’яса i половину масла порiвняно з пайкою арiйських громадян, а всi талони на какао i рис були скасованi. Тож чорний ринок, який дiяв протягом усiх столiть окупацii й кiлькох десятилiть незалежностi Польщi, став джерелом харчiв i прибутку, а також найдоступнiшим засобом опору для поважних мiщан-буржуа, а особливо для таких хвацьких, як Леопольд Пфефферберг. Вiн мiркував, що скоро iхатиме лижними маршрутами в обхiд Закопаного в Татрах, через вузьку шийку Словаччини, до Угорщини чи Румунii. До такоi подорожi Леопольд був готовий: адже вiн належав до нацiональноi збiрноi Польщi з лижного спорту. На однiй iз високих полиць кахляноi грубки в мами вiн ховав елегантний пiстолетик двадцять другого калiбру – озброення для можливоi втечi або ж на випадок, якщо його у квартирi накрие гестапо. Із цiеi напiвзабавки з перламутровим рукiв’ям Пфефферберг одного холодного листопадового дня ледь не застрелив Оскара Шиндлера. Шиндлер, у своему двобортному пiджаку зi значком Партii на лацканi, надумав зайти до панi Мiни Пфефферберг, Польдековоi матерi, щоб запропонувати iй замовлення. Житлова комiсiя Райху надала йому гарну сучасну квартиру на вулицi Страшевського. Ранiше вона належала еврейськiй сiм’i на прiзвище Нуссбаум. Такi вселення не передбачали жодноi компенсацii для попереднього пожильця. У той день, коли Оскар прийшов, панi Мiна Пфефферберг саме хвилювалася, що ж станеться з ii квартирою на Гродськiй. Кiлька друзiв Шиндлера пiзнiше стверджували – хоча перевiрити це неможливо, – що вiн шукав виселених Нуссбаумiв, якi винайняли житло на Подгужi, i, знайшовши, вручив iм близько п’ятдесяти тисяч злотих компенсацii. Кажуть, нiби за цi грошi Нуссбауми органiзували собi втечу до Югославii. П’ятдесят тисяч злотих позначали серйозний переступ; але жодного подiбного акту непокори Оскар не чинив до Рiздва. Деякi з друзiв урештi-решт казали, що щедрiсть була хворобою Шиндлера, шаленством, однiею з його пристрастей. Вiн мiг дати таксистовi чайовi, що вдвiчi перевищували суму на лiчильнику. Але й те варто сказати – вiн вважав, що влада чинить iз житлом несправедливо, i подiлився думкою зi Штерном не тодi, коли в режиму почалися серйознi неприемностi, а тiеi, найщасливiшоi його осенi. У кожному разi, панi Пфефферберг i гадки не мала, що цей високий ошатний нiмець робить бiля ii дверей. Може, вiн прийшов спитати про ii сина, котрий саме сидить на кухнi? Може, вiн прийшов конфiскувати ii квартиру – i ii справу з оформлення iнтер’ерiв, i старовиннi речi, i французькi гобелени? Фактично до Хануки в груднi нiмецька полiцiя за наказами Житловоi комiсii добереться й до Пфеффербергiв, пiдiйде пiд дверi й накаже iм забиратися вниз, на холод, на брукiвку Гродськоi. Коли панi Пфефферберг попросила дозволу пiднятися додому по пальто, iй вiдмовили; коли пан Пфефферберг пiшов до письмового столу по фамiльний золотий годинник, його вдарили в щелепу. «Я бачив у минулому жахливi речi, – казав Герман Гьоринг, – дрiбнi шофери й гауляйтери отримали вiд таких дiй зиск майже у пiвмiльйона». Вплив такоi легкоi здобичi, як золотий годинник пана Пфефферберга, на моральну стiйкiсть Партii, мабуть, розчарував Гьоринга. Але того року в Польщi для гестапо не було характерно доповiдати про вмiст квартир. Коли Шиндлер уперше прийшов до квартири Пфеффербергiв на другий поверх, родина ще була зайнята буденною справою. Панi Пфефферберг i ii син говорили про зразки, рулони тканини i шпалер, коли постукав гер Шиндлер. Леопольд не збентежився. У квартирi було два входи-виходи: парадний i через кухню; вони були один навпроти одного, по рiзнi боки сходового майданчика. Леопольд пiшов назад на кухню i став у щiлину стежити за вiдвiдувачем. Вiн побачив великi розмiри цього чоловiка, модний крiй його костюма. Вiн повернувся до матерi у вiтальню. Щось вiдчуваю, сказав вiн, що це гестаповець. Якщо впустиш його з парадних дверей, я завжди можу вислизнути через кухню. Панi Мiна Пфефферберг тремтiла. Вона вiдчинила параднi дверi. Звичайно, вона прислухалася до звукiв у коридорi. Пфефферберг насправдi вже взяв пiстолета, сунув його за пояс i збирався пiдгадати свiй вихiд пiд заходження гера Шиндлера. Але видавалося дурним пiти, не дiзнавшись, чого хоче той нiмецький чиновник. Була ймовiрнiсть, що його доведеться застрелити, а тодi треба буде всiею сiм’ею тiкати до Румунii. Якби магнетизм подii змусив Пфефферберга вихопити пiстолет i вистрiлити – ця смерть, утеча i подальшi репресii були б розцiненi як нерiдкiснi й вiдповiднi до iсторичноi ситуацii того мiсяця. За гером Шиндлером би трохи пожурились i врештi-решт за нього б помстились. І то був би, звичайно, раптовий кiнець усiх можливостей Оскара. А вдома у Цвiттау люди б казали: «Вiн що, був чийсь чоловiк?» Його голос здивував Пфеффербергiв – спокiйний, тихий, пiдхожий для дiлових розмов, а то й для того, щоб просити про послугу. За останнi кiлька тижнiв вони звикли до тону наказового й експропрiаторського. А цей чоловiк говорив по-братськи. І це було страшнувато. Але й iнтригувало. Пфефферберг вислизнув iз кухнi й сховався за подвiйними дверми iдальнi. Йому було видно тоненьку смужку нiмця. – Чи ви панi Пфефферберг? – спитав той. – Менi порадив вас гер Нуссбаум. Я щойно отримав квартиру на вулицi Страшевського i хотiв би оформити ii по-новому. Мiна Пфефферберг тримала незваного гостя бiля дверей. Вона говорила так незв’язно, що син пожалiв ii i сам з’явився у дверях iз пiстолетом за пазухою пiджака. Вiн поставив питання вiзитеру й одразу щось прошепотiв матерi польською. Тепер Оскар Шиндлер назвався. До нього придивлялися: Шиндлер помiтив, що Пфефферберг немовби захищав матiр. Шиндлер продемонстрував свою повагу, розмовляючи тепер iз нею через сина як перекладача. – Моя дружина скоро приiде з Чехословаччини, – пояснив вiн. – Я б хотiв оформити квартиру в ii стилi. Нуссбауми, пояснив вiн, тримали дiм у чудовому станi, але полюбляли важкi меблi й темнi кольори. А смаки панi Шиндлер були легшими – iй би чогось трохи французького, трохи шведського. Панi Пфефферберг достатньо отямилася, щоб сказати, що не знае – адже перед Рiздвом багато замовлень. Леопольдовi було помiтно, що тут спрацював iнстинктивний опiр – не наживати нiмецькоi клiентури; але, можливо, нiмцi виявляться единою расою, яка цього сезону достатньо певна свого майбутнього, щоб замовляти оформлення iнтер’еру. І панi Пфефферберг потребувала доброго контракту – адже ii чоловiка звiльнили з роботи i вiн працював тепер за копiйки в житловiй конторi «Гемайнде», еврейського бюро побутових послуг. За двi хвилини чоловiки вже по-дружньому балакали. Пiстолет за поясом Пфефферберга тепер перебував у статусi озброення на якийсь крайнiй випадок у вiддаленому майбутньому. Не було сумнiву, що панi Пфефферберг пiде до квартири Шиндлера, що на цiну клiент не зважатиме, i, коли про все було домовлено, Шиндлер зауважив, що Леопольдовi Пфеффербергу, можливо, було б добре завiтати до нього й обговорити ще одну справу. – Може, ви менi порадите, що придбати з речей мiсцевого виробництва, – сказав гер Шиндлер. – Ось, примiром, у вас дуже елегантна блакитна сорочка… Не знаю, де б собi пошукати щось подiбне. Незнання тут було просто трюком, але Пфефферберговi було приемно. – У крамницях, розумiете, нiчого нема, – нiби з натяком пробурмотiв Оскар. Леопольд Пфефферберг був iз тих, хто вижив завдяки пiдняттю ставок: – Гере Шиндлере, такi сорочки надзвичайно дорогi, мабуть, ви розумiете. По двадцять п’ять злотих коштують. Вiн помножив цiну на п’ять. У поглядi гера Шиндлера одразу з’явилася весела хитринка – але не така, щоб зiпсувати крихку дружбу чи нагадати Пфефферберговi про те, що вiн озброений. – Може, менi вдасться вам дiстати кiлька штук, – сказав Пфефферберг, – якщо знатиму ваш розмiр. Але, боюся, моi знайомi вимагатимуть грошей наперед. Гер Шиндлер, усе ще з таким самим хитруватим поглядом, дiстав гаманець i вручив Пфефферберговi двiстi райхсмарок. Сума була така шалена, що навiть за роздутою Пфеффербергом цiною на тi грошi можна було накупити сорочок для добрячого десятка магнатiв. Проте Леопольд знав цю гру й навiть оком не зморгнув. – Потрiбнi вашi мiрки, – нагадав вiн. І за тиждень Пфефферберг принiс десяток шовкових сорочок до Шиндлеровоi квартири на Страшевського. Там йому зустрiлася гарненька нiмкеня, яку Шиндлер йому вiдрекомендував як тройгендера кракiвськоi компанii з металевих виробiв. Іншого вечора Пфефферберг побачив Оскара в товариствi бiлявоi, з великими очима польськоi красунi. Якщо фрау Шиндлер десь i була, то вона не з’явилася навiть тодi, коли панi Пфефферберг оформила квартиру по-новому. А сам Пфефферберг тим часом став одним iз постiйних Шиндлерових постачальникiв на тому ринку предметiв розкошi – шовкiв, меблiв, коштовностей, – який процвiтав у кракiвському Старому мiстi. Роздiл 4 Наступного разу Іцхак Штерн зустрiв Оскара Шиндлера ранком на початку грудня. Шиндлер уже подав заяву до Польського комерцiйного суду в Краковi, але знайшов вiльний час навiдати контору Бухгайстера i, поговоривши з Ауе, постояти коло столу Штерна в конторi, плеснути в долонi й оголосити вже п’януватим голосом: – Завтра почнеться! На вулицях Юзефа й Ізака про все дiзнаються! Обидвi цi вулицi були на Казiмежi. Вулицi з такими назвами були в кожному гетто, i сам Казiмеж у давнину був кракiвським гетто – колись вiн являв собою острiвець, що його вiдступив еврейськiй громадi король Казимир Великий, а нинi то було близьке передмiстя, розташоване у вигинi Вiсли. Гер Шиндлер схилився до Штерна, i той, вiдчуваючи коньячний вiддих, замислився: чи пановi Шиндлеру справдi вiдомо, що щось станеться на вулицях Юзефа й Ізака? Чи вiн просто так кидаеться назвами? У кожному разi, у Штерна виникло нудотне вiдчуття розчарування. Гер Шиндлер говорить про погром, абстрактно похваляючись цим знанням, немовби щоб поставити Штерна на мiсце. Було трете грудня. Коли Оскар сказав «завтра», Штерн подумав, що вiн мае на увазi четверте грудня, але ж п’янi i пророки завжди кажуть цим словом про те, що, можливо, – або й напевно, хай йому всячина, – станеться в ближчому майбутньому. Мало з тих, хто чув нетверезе попередження гера Шиндлера або принаймнi про це попередження, сприйняли його буквально. Дехто спакував речi на день i подався з сiм’ею за рiчку на Подгуже. Що ж до Оскара, то вiн вiдчув, що не без ризику змiг переказати важку новину. Принаймнi два з його нових приятелiв йому про це повiдомили. Першим був офiцер, пов’язаний з верхiвкою СС, полiцейський вахтмайстер (сержант) Герман Тоффель. Другий, Дiтер Реедер, був пiдлеглим шефа СД Чурди. Обидва цi iнформатори були з тих спiвчутливих офiцерiв, яких Оскар завжди чув за милю. Щоправда, вiн так i не змiг до ладу пояснити, навiщо заговорив тодi в груднi до Штерна. Потiм вiн скаже, що за часiв нiмецькоi окупацii Богемii й Моравii не раз бачив, як вiдбирали майно в евреiв i чехiв, виганяли iх iз тих територiй Судетiв, якi було визнано нiмецькими, i це сильно охолодило його почуття до «нового порядку». Те, як вiн переказав ту новину Штерновi, значно бiльшою мiрою, нiж непiдтверджена iсторiя з Нуссбаумами, дещо говорить про його мотиви. Мабуть, вiн також сподiвався, як i кракiвськi евреi, на те, що пiсля шаленств на початку режим усталиться, заспокоiться i в людей буде можливiсть легше дихати. Якщо ближчими мiсяцями набiги СС можна буде пом’якшити, видавши намiри заздалегiдь, то, може, здоровий глузд уже навеснi переможе. Урештi-решт, усi – i Оскар, i евреi – казали собi, що нiмцi – цивiлiзований народ. Напад СС на Казiмеж, проте, викличе в Оскара щонайглибшу огиду – не таку, щоправда, яка могла би безпосередньо вплинути на той рiвень, на якому вiн заробляв грошi, розважався з жiнками чи вечеряв iз друзями, а на тому, який, коли намiри влади ставатимуть дедалi прозорiшими, буде його вести, запануе над його думками, змусить iти на ризик i пiдноситиме його. Операцiю збиралися проводити частково як рейд по коштовностi й хутра. Мало вiдбутися виселення пожильцiв з будинкiв i квартир на заможнiшiй межi Кракова й Казiмежу. Але, крiм таких практичних результатiв, ця перша операцiя також мала стати драматичним знаком для наляканого населення старих еврейських кварталiв. Саме тому, як Реедер повiдомив Оскаровi, маленький загiн людей iз айнзацгрупи проiде зi Страдома на Казiмеж тими самими вантажiвками, що й хлопцi з мiсцевого СС i польовоi полiцii. Шiсть айнзацгруп прибули до Польщi з армiею завойовникiв. У назвi цих пiдроздiлiв були тонкi значення. Якщо буквально – «групи для особливих завдань». Але аморфне слово «айнзац» також мае цiле розмаiття нюансiв: виклик, пiднята рукавичка, рицарство. Цi загони набиралися з Гейдрiховоi Служби безпеки СД. Вони вже знали широту власних повноважень. Їхнiй начальник шiсть тижнiв тому сказав генералу Вiльгельму Кайтелю, що «в Польському генерал-губернаторствi вiдбуватиметься важка боротьба за нацiональне iснування, яка не передбачатиме жодних законодавчих обмежень». Знаючись на високiй риторицi начальства, солдати айнзацгруп розумiли, що «боротьба за нацiональне iснування» позначала расову вiйну, так само як i слово «айнзац» – рицарське спецпризначення – позначало гарячi стволи. Та айнзацгрупа, яку вiдрядили дiяти на Казiмежi того вечора, належала до елiти. Вони залишать дрiбнотi з кракiвського СС похмуру працю пошуку каблучок з дiамантами i пальт, пiдбитих хутром. А самi вiзьмуть участь у значно радикальнiшiй символiчнiй дii над знаряддями еврейськоi культури – йшлося про кракiвськi синагоги. Вони кiлька тижнiв чекали на час виконання айнзацу, так само як i мiсцевi есесiвськi зондеркоманди (або ж особливi загони), якi також мали взяти участь у цiй першiй кракiвськiй операцii, разом зi Службою безпеки, пiдпорядкованою Чурдi. Армiя домовилася з Гейдрiхом i високими чинами полiцii, щоб вони призупинили своi дii, доки Польща не перейде вiд вiйськового до цивiльного режиму. Владу було передано, i по всiй краiнi рицарi айнзацу й зондеркоманди отримали повну свободу йти з вiдповiдним почуттям расовоi iсторii i професiйною безстороннiстю в давнi еврейськi гетто. У кiнцi тiеi вулицi, на якiй мав квартиру Оскар, здiймалася потужна фортеця Вавельського замку, звiдки керував Ганс Франк. І якщо треба зрозумiти польське майбутне Оскара, немае необхiдностi шукати зв’язкiв мiж Франком i молодими агентами СС та СД, а тодi мiж Франком i кракiвськими евреями. По-перше, Ганс Франк не мав прямоi абсолютноi влади над тими спецзагонами, якi йшли на Казiмеж. Полiцаi Генрiха Гiммлера, хоч би де працювали, завжди були самi собi законом. Франк не тiльки обурювався iхнiм самоуправством, але й не погоджувався з ними на практичних засадах. Вiн був таким самим витонченим антисемiтом, як i будь-хто в Партii, i йому славне мiсто Кракiв видавалося нестерпним через численних евреiв. Останнiми тижнями вiн скаржився, коли влада намагалася використовувати польське генерал-губернаторство, а особливо Кракiв iз його залiзничною розв’язкою, щоб скидати туди евреiв з усiх мiст Вартелянду вiд Лодзi до Познанi. Але вiн не вiрив, що айнзацгрупи чи зондеркоманди теперiшнiми методами можуть дiйсно суттево вплинути на цю проблему. Франк був переконаний, так само як i Гiммлер у деякi моменти своiх розумових вивертiв, що повинен бути единий концентрацiйний табiр для евреiв, яким мало б стати в крайньому разi мiсто Люблiн i його околицi, а краще – острiв Мадагаскар. Самi поляки завжди вiрили в Мадагаскар. У 1937 роцi польський уряд надiслав комiсiю дослiдити цей гористий острiв, такий далекий вiд берегiв iхнього европейського поля зору. Французьке мiнiстерство в справах колонiй, якому був пiдпорядкований Мадагаскар, було готове до мiжурядовоi домовленостi про переселення, адже Мадагаскар, повний европейських евреiв, являв би собою великий експортний ринок. Мiнiстр оборони Пiвденноi Африки Освальд Пiроу дiяв як посередник мiж Гiтлером i Францiею щодо цього острова. Отже, Мадагаскар як розв’язання проблеми мав благородне походження. Ганс Франк був готовий давати грошi на нього, а не на айнзацгрупи. Адже iхнi спорадичнi рейди i бiйнi не могли суттево скоротити недолюдське населення Схiдноi Європи. Пiд час кампанii навколо Варшави айнзацгрупи вiшали евреiв у синагогах Сiлезii, катували iх, вривалися до iхнiх домiвок у суботи й свята, вiдрiзали iм пейси, пiдпалювали на них молитовнi покривала, ставили iх до стiнки. Це практично нiяк не вплинуло на чисельнiсть евреiв. В iсторii багато прикладiв, нагадував Франк, коли раси, перебуваючи пiд загрозою, все одно перетривали геноцид. Фалос швидший за гвинтiвку. Нiхто не знав – анi сторони обговорення, анi освiченi хлопцi з айнзацгруп у заднiй частинi вантажiвки, анi менш рафiнованi есесiвцi в другiй машинi, анi люди на вечiрнiй службi в синагозi, анi гер Оскар Шиндлер дорогою додому на Страшевського, де вiн мав збиратися на черговий вихiд, – жоден iз них, як i чимало з партiйних органiзаторiв, навряд чи гадав, що буде знайдено технiчне рiшення: дезiнфекцiйна хiмiчна сполука «Циклон Б» замiнить Мадагаскар як розв’язання проблеми. Якось стався iнцидент iз Ленi Рiфеншталь, улюбленою актрисою i режисеркою Гiтлера. Вона приiхала до Лодзi з пересувною знiмальною групою пiсля того, як мiсто здалося, i побачила шеренгу евреiв – безсумнiвних, iз пейсами тощо, – яких розстрiлювали з автоматiв. Вона пiшла просто до фюрера, який перебував на штаб-квартирi в Пiвденнiй армii, i влаштувала йому сцену. А тепер з’явилося те, що треба: тут i логiстика, i чисельнiсть, i незбурена громадська думка; тож хлопцi з айнзацгруп тепер виглядатимуть дурниками. Але й Мадагаскар теж мав геть безглуздий вигляд тепер, коли було вiдкрито такий засiб, який суттево скоротить недолюдське населення Центральноi Європи у спецiально вiдведених мiсцях за допомогою вiдповiдних засобiв, якi не трапляться на очi жодному модному режисеру. Коли Оскар попередив Штерна в конторi Бухгайстера, СС пiшло економiчною вiйною вiд дверей до дверей на вулицях Якуба, Юзефа й Ізака. Вони вламувалися до квартир, витягали речi з шаф, ламали замки письмових столiв i комодiв. Вони зривали цiннi речi з пальцiв, ший, витягали з кишень. Дiвчатi, яке не вiддавало шубку, зламали руку; хлопчика з вулицi Темноi, який не хотiв розлучатися з лижами, застрелили. Дехто з тих, у кого вiдiбрали речi, – не знаючи, що на СС дiя закону не поширюеться, – поскаржились у полiцiю наступного дня. У деяких мiсцях, говорила iм iсторiя, мiг трапитися совiсний старший офiцер, якому б стало соромно за своiх, i вiн би навiть укоськав декого з тих шалених молодикiв. Мали початися розслiдування у справi хлопчика з Темноi й чиеiсь дружини, якiй було кийком зламано нiс. Поки СС працювало по багатоквартирних будинках, айнзацгрупа рушила до Староi Божницi, синагоги ХIV столiття. Як i очiкувалося, там було виявлено за молитвою групу юдеiв – бородатих, iз пейсами, з молитовними покривалами. Також iз сусiднiх будинкiв зiгнали евреiв менш ортодоксальних: нiмцям було цiкаво побачити, як однi реагують на других. У Стару Божницю серед iнших було загнано й бандита Макса Редлiхта, який iнакше не переступив би порiг давнього храму i навряд чи був би туди запрошений. Вони стояли перед Ковчегом – двi гiлки одного племенi, – i одним у звичайний день була б неприемна компанiя других. Сержант вiдкрив Ковчег i витяг пергаментний сувiй Тори. Строкатий натовп у синагозi погнали повз сувiй – i наказали кожному плюнути на нього. Удавати було не можна: слину було видно на письменах. Ортодоксальнi юдеi рацiональнiше поставилися до цього, нiж решта – агностики, лiберали, саморобнi европейцi. Нiмцi помiтили, що отi, сучаснi, барилися, стояли перед сувоем, навiть намагалися перехопити погляди солдатiв: мовляв, та чого ви, ми ж не такi примiтивнi, щоб займатися таким безглуздям. Есесiвцям на iнструктажi казали, що европейський характер лiберальних евреiв – це всього-на-всього тонка плiвка й у Старiй Божницi небажання вiдступництва в тих, хто ходить з короткими стрижками i в сучасному одязi, це доведе. Урештi-решт плюнули всi, крiм Макса Редлiхта. В айнзацгрупi це сприйняли як випробування, варте доби, – змусити людину, на вигляд невiруючу, плювком вiдректися вiд книги, яку вона розумом сприймае як просто давню нiсенiтницю, але голос кровi все одно говорить, що ця книга – священна. Чи може еврей вийти за межi переконань своеi дурноi кровi? Чи може вiн мислити по-кантiвськи чiтко? Ось у чому полягав експеримент. Редлiхт вiд цього випробування навiдрiз вiдмовився. Вiн виголосив коротку промову: – Я зробив чимало. Але такого не зроблю. Його застрелили першим, а тодi й усiх решту – i пiдпалили будiвлю, залишивши вiд найстарiшоi польськоi синагоги тiльки стiни. Роздiл 5 Вiкторiя Кльоновська, польська секретарка, була окрасою адмiнiстрацii Оскара, i вiн одразу ж розпочав iз нею роман. Інгрiд, його нiмецька коханка, напевне, про це знала, так само, як i Емiлiя Шиндлер – про Інгрiд. Адже Оскар нiколи не був потайним коханцем. Його щирiсть в iнтимних питаннях була майже дитячою. Не те що вiн цим вихвалявся. Рiч у тому, що вiн не бачив жодноi пiдстави брехати, прокрадатися чорним ходом до готелю, тихо стукати до своеi пасii глибоко вночi. Оскiльки Оскар серйозно не намагався брехати своiм жiнкам, то iхнi можливостi впливу були обмеженi: традицiйнi аргументи закоханих iз ним не проходили. З високою бiлявою зачiскою над милим, трохи лисячим, яскраво нафарбованим личком, Вiкторiя Кльоновська була схожа на таку собi легковажну панночку, для якоi всi цi iсторичнi негаразди е тимчасовою зовнiшньою перешкодою посеред справжнього життя. Цiеi осенi, коли одяг був невигадливий, Кльоновська мала вигляд фривольноi кокетки у своему жакетi, блузцi з оборочками й вузькiй спiдницi. А проте вона була практичною, рацiональною i винахiдливою. Була вона й нацiоналiсткою, на грубуватий польський кшталт. Колись вона вестиме перемовини з нiмецькими чиновниками з тим, щоб вони випустили з тюрми СС ii судетського коханця. Але поки що в Оскара вона мала менш ризиковi доручення. Вiн якось сказав мимохiдь, що хотiв би знайти у Краковi добрий бар чи кабаре, аби сидiти з друзями. Не зi знайомими, не зi старшим начальством з Інспекцii з озброення. А саме зi справжнiми друзями. Якесь би жваве мiсце, куди старшi чинушi не ходять. Чи мае щось таке на прикметi Кльоновська? Вона знайшла чудовий джазовий пiдвальчик на однiй iз вузеньких вуличок коло Ринку. Це мiсце завжди було популярне серед студентiв i молодоi професури з унiверситету, але Вiкторiя сама там iще не бувала. Тi чоловiки середнiх лiт, якi залицялися до неi в мирний час, нiколи б не полiзли у таку студентську дiру. А коли забажаете, то можна винайняти нiшу за завiсою i влаштувати затишну вечiрку пiд прикриттям шалених ритмiв джаз-банду. За те, що вона знайшла той музичний клуб, Оскар назвав Кльоновську Колумбом. Партiйна лiнiя щодо джазу полягала в тому, що вiн не лише е занепадницьким мистецтвом, а ще й мае африканське, недолюдське корiння. «Ум-па-па» вiденських вальсiв було бiльш вiдповiдним ритмом для чиновникiв СС i Партii, тож вони гордовито обходили стороною джаз-клуби. Близько Рiздва у 1939 роцi Оскар зiбрав у тому клубi гурт своiх друзiв. Як кожен, хто пiдсвiдомо культивуе знайомства, вiн нiколи не морочив собi голову посиденьками з тими, хто йому не подобався. Але цi гостi йому якраз подобалися. На додачу, звичайно, вони були корисними: молодими, але не без впливовостi членами усiляких окупацiйних агенцiй; i бiльшiсть iз них були свого роду подвiйними засланцями – вони не тiльки опинилися далеко вiд домiвок, а й чи в себе, чи за кордоном на рiзнi лади незатишно почувалися за того режиму. Серед друзiв був, наприклад, молодий нiмецький iнспектор вiддiлу внутрiшнiх справ генерал-губернаторства. Вiн позначив межi Оскаровоi емалевоi фабрики на Заблочi. Позаду Оскарового заводу «Deutsche Email Fabrik» (DEF) було порожне мiсце, з яким межували два iншi виробництва: фабрика, де виробляли ящики, й радiаторний завод. Шиндлер дуже зрадiв, що бiльша частина тiеi пустки належала DEF. Перед його очима поставав блискучий образ економiчноi експансii. Звичайно, iнспектора було запрошено, бо вiн був пристойний чоловiк, з ним можна поговорити, вiн мiг стати в пригодi зi своiми знаннями, коли будуть потрiбнi дозволи на будiвництво. Полiцейський Герман Тоффель теж був тут, i Реедер з СС, i ще один молодий офiцер – теж з iнспекторiв, на прiзвище Штайнгаузер, з Інспекцii з озброення. Оскар познайомився й потоваришував iз цими людьми, коли добував дозволи, потрiбнi для того, щоб запустити фабрику. Вiн уже багато випив з ними. Вiн завжди вважав, що найкращим шляхом розв’язання гордiевого вузла бюрократичних питань, крiм хабара, е випивка. І, нарештi, було двое з абверу. Перший – Ебергард Гебауер, лейтенант, який завербував Оскара до абверу за рiк до того. Другий – лейтенант Мартiн Плате зi штаб-квартири Канарiса у Бреслау. Саме завдяки тому, що його завербував його приятель Гебауер, Оскар Шиндлер побачив, наскiльки Кракiв е мiстом можливостей. Вiд присутностi Гебауера i Плате мав бути додатковий результат. Оскар iще числився в абверi як агент i, перебуваючи в Краковi, цiлком задовiльно тримав зв’язок iз бреславським вiддiлом Канарiса, надсилаючи звiти про поведiнку iхнiх суперникiв iз СС. Гебауер i Плате вбачали у тому, що вiн запросив на вечiрку бiльш чи менш неприемного iм жандарма на зразок Тоффеля чи Реедера з СД, знахiдку для розвiдки – дарунок на додачу до хорошого товариства й напоiв. Хоча важко точно сказати, про що ж точилися розмови за столом того вечора, але за пiзнiшими розповiдями Оскара про тих людей можна спробувати правдоподiбно вiдтворити, що було сказано. Звичайно, саме Гебауер пiдняв келих, говорячи, що вiн не зможе подарувати шановному товариству урядiв, армiй чи королiвств: натомiсть вiн даруе iм емалеву фабрику iхнього доброго друга Оскара Шиндлера. Адже якщо фабрика процвiтатиме, то буде бiльше вечiрок, iстинно шиндлерiвських, найкращих, якi тiльки можна собi уявити. Але коли по першому тостi було випито, розмова природним чином перекинулась на той предмет, який не полишав думок цивiльноi бюрократii. Мова зайшла про евреiв. Тоффель з Реедером провели цiлий день на станцii Могильська, керуючи вивантаженням полякiв i евреiв iз поiздiв, що йшли на схiд. Цих людей зiбрали з приеднаних територiй – нещодавно завойованих мiсць, якi ранiше належали нiмцям. Тоффель не висловлювався щодо зручностi пасажирiв у вагонах для худоби, хоча зауважив, що було холодно. Але перевезення населення у вагонах для худоби було новиною для всiх, i тi вагони ще не були немилосердно переповненими. Тоффелю ж не сподобалася полiтика, яка за тим усiм стояла. – Тут постiйно ходять чутки, що ми воюемо, – сказав Тоффель. – І середина тих приеднаних територiй така прямо вся з себе чиста, хай iй грець, що аж нiяк не переживе кiлькох полякiв i пiвмiльйона евреiв. – І вся система Остбан, – вiв далi Тоффель, – тепер тiльки й робить, що шле iх нам. Абверiвцi слухали, злегка посмiхаючись. Для СС внутрiшнiм ворогом, може, були i евреi, але для Канарiса внутрiшнiм ворогом було СС. СС, зазначив Тоффель, зарезервувало всю залiзницю ще вiд п’ятнадцятого листопада. У мене на столi на Поморськiй, вiв далi вiн, лежать закресленi примiрники сердитих меморандумiв СС до представникiв Армii i скарги, що Армiя, мовляв, порушуе домовленiсть i вже на два тижнi довше користуеться залiзницею. Боже ж мiй, запитав Тоффель, хiба армiя не мае переважне право користуватися залiзницею скiльки iй треба? Як iй ще пересуватися то на схiд, то на захiд? Велосипедами, чи що? Оскару було трохи весело, що абверiвцi нiяк цю тираду не коментують. Вони пiдозрювали, що Тоффель – пiдсадна качка або ж вiн просто п’яний. Інспектор i чоловiк з Інспекцii з озброення трохи поспитали Тоффеля про тi дивнi поiзди, якi прибувають на Могильську. Невдовзi такi вантажi вже не будуть темою для розмови: перевезення людей стане штампом полiтики переселення. Але того вечора на рiздвянiй гулянцi Оскара вони ще були новиною. – Вони називають це «концентрацiя», – сказав Тоффель. – Концентрацiя. У документах так пишуть – концентрацiя. А я називаю це – чортова манiя. Господар джаз-клубу принiс оселедця й соус. Пiд вогненну рiдину риба йшла пречудово, i компанiя жадiбно накинулася на закуску, а Гебауер повiв мову про юденрати – еврейськi ради, влаштованi в кожному окрузi губернатором Франком. У таких мiстах, як Варшава i Кракiв, юденрат мав двадцятьох чотирьох обраних членiв, якi несли особисту вiдповiдальнiсть за дотримання режиму. Юденрат у Краковi з’явився менш нiж за мiсяць до того; його президентом обрали Марека Бiберштейна, шанованого представника мiськоi влади. Але, зауважив Гебауер, вiн чув, що до Вавельського замку вже дiйшов план реестру еврейськоi працi. Юденрат видаватиме наряди на риття траншей, чищення нужникiв i прибирання снiгу. Правда ж, усiм сподобаеться така чудова спiвпраця? Та нi, сказав iнженер Штайнгаузер з Інспекцii з озброення. Вони думали, що коли призначити людей на цi роботи, то це припинить випадкове примусове залучення до таких робiт. А за такого залучення когось б’ють, а хтось i кулю в голову отримуе. Мартiн Плате погодився. Вони пiдуть на спiвпрацю, щоб не сталося чогось гiршого, сказав вiн. Це iхнiй метод – вам це слiд розумiти. Вони завжди пiдкуповували цивiльну владу, спiвпрацюючи з нею, а тодi ведучи переговори. Гебауер, здаеться, намагався заплутати Тоффеля i Реедера, наполягаючи на своему, видаючись бiльш пристрасним аналiтиком, нiж був насправдi. – Я вам скажу, що вони мають на увазi пiд спiвпрацею, – сказав вiн. – Франк видав указ, у якому вимагаеться, щоб кожен еврей у генерал-губернаторствi носив зiрку. Указ вийшов лише кiлька тижнiв тому. У Варшавi вже е еврейський промисловець, який iх робить iз пластику по три злотi за штуку. Нiби вони не розумiють, який це закон. Нiби йдеться про значок велоклубу. Тодi висунули пропозицiю, що коли Шиндлер займаеться емаллю, то, може, варто виробляти емалевi значки вищого гатунку на його фабрицi й продавати через ту крамницю металевих виробiв, якою керуе його подружка Інгрiд. Хтось зауважив, що це ж iхня нацiональна емблема, емблема держави, зруйнованоi римлянами, яка нинi iснуе лише в головах сiонiстiв. То, може, для них честь носити зiрку. – Рiч у тому, – сказав Гебауер, – що в них немае жодноi органiзацii, щоб себе рятувати. У них е тiльки органiзацii, щоб пересидiти бурю. Але тепер буде не так. Цiею бурею займатиметься СС! – Гебауер знов-таки, немовби хоч i стримано, показував свiй захват професiйною стараннiстю СС. – Та чого там, – сказав Плате, – найгiрше, що може з ними статися, – це iх вишлють на Мадагаскар, де погода краща, нiж у Краковi. – Не думаю, що вони взагалi колись побачать Мадагаскар, – сказав Гебауер. Оскар наполiг на тому, щоб змiнити тему розмови. Його це вечiрка чи нi, врештi-решт? Насправдi Оскар уже бачив, як Гебауер передавав пiдробнi документи на втечу до Угорщини еврейському пiдприемцю в барi готелю «Краковiя». Може, Гебауер отримав грошi, хоча видавався занадто морально чутливим, щоб торгувати паперами, продати пiдпис чи печатку. Але Шиндлер був переконаний, що, попри гру перед Тоффелем, цей чоловiк не був антисемiтом. Та й жоден iз них не був. На Рiздво 1939 року цi люди були для Оскара вiддушиною серед помпезноi офiцiйноi лiнii партii. Згодом цi люди стануть йому ще в бiльшiй пригодi. Роздiл 6 Операцiя вночi четвертого грудня переконала Штерна, що Оскар Шиндлер справдi був тим самим рiдкiсним праведним гоем. Існуе талмудичне передання про Хасiдей Уммот Ха-олам – Праведникiв народiв, про яких сказано, що в кожен момент iсторii людства iх рiвно тридцять шiсть. Штерн не вiрив у мiстичне число буквально, але передання вважав психологiчно iстинним, вiрячи, що буде пристойно i мудро зробити Шиндлера живим пристановищем. Нiмець потребував капiталу – з фабрики «Рекорд» було конфiсковано бiльшу частину обладнання, крiм маленькоi галереi металевих пресiв, чанiв для емалi, токарних верстатiв i печей. Штерн чинитиме на Оскара духовний вплив, тодi як подружить його з капiталом Авраам Банкер, адмiнiстратор «Рекорда», якого Оскар здобув разом iз фабрикою. Оцi двое – великий, чуттевий Оскар i низенький, мiнiатюрний Банкер – пiшли навiдувати ймовiрних iнвесторiв. За наказом вiд двадцять третього листопада банкiвськi й сейфовi депозити евреiв утримувалися нiмецькою владою як фiксований траст, i господарю не дозволялося мати доступ до своiх грошей чи вiдсоткiв з них. Дехто iз заможнiших дiлових евреiв, якi дещо зналися на iсторii, тримали таемнi запаси у твердiй валютi, але розумiли, що за кiлька рокiв пiд губернатором Гансом Франком пiд ризиком буде й валюта; бажано буде перевести ii в рухомi цiнностi: дiаманти, золото, товари. По всьому Кракову були люди, що про iхне бажання вкласти грошi у справу, яка даватиме гарантовану кiлькiсть продукцii, Банкер знав. Можна було домовитися щодо iнвестицii п’ятдесяти тисяч злотих в обмiн на стiльки й стiльки кiло яких-небудь каструль на мiсяць, так щоб розпочати iх видачу в липнi 1940 року; i так видавати продукцiю iнвесторовi протягом року. Для кракiвських евреiв, поки Ганс Франк сидiв на Вавелi, посуд видавався бiльш безпечним i зручним, нiж злотi. Сторони цих контрактiв – Оскар, iнвестор i Банкер як посередник – не складали щодо цього жодного документа, навiть меморандуму. Повномасштабнi контракти в той час не годились, i в кожному разi iх не можна було б офiцiйно засвiдчити. Нiчого офiцiйно засвiдчувати не було можливостi. Тут усе залежало вiд точноi оцiнки Банкером цього судетського виробника емалевого посуду. Зустрiчi вiдбувалися, можливо, у квартирi iнвестора в центрi, старому мiстi Кракова. Польськi пейзажисти, яких обожнювала дружина iнвестора, i французькi романи, якi захоплено читали його тендiтнi дочки, кидали певне свiтло на майбутню домовленiсть. Або ж пана iнвестора було вже виселено з його квартири i вiн мешкав у бiднiших кварталах на Подгужi. Тодi вiн уже перебував у шоковому станi: квартира пропала, сам опинився в пiдлеглих на своему ж пiдприемствi – i все це навiть не за рiк, а лише за кiлька мiсяцiв! На перший погляд, героiчною окрасою цiеi iсторii було б те, що Оскара нiколи не звинувачували в тому, що вiн порушував оцi уснi домовленостi. Але наступного року вiн сильно посвариться з одним еврейським крамарем щодо кiлькостi продукцii, яка тому належала з вантажноi платформи DEF на Липовiй вулицi. Тому цей пан критично ставився до Оскара до кiнця життя. А проте, щоб Оскар не виконував домовленостей – такого нiколи про нього не казали. Адже Оскар за натурою був iз тих, хто платить, вiн узагалi примудрявся справляти враження людини, яка може платити нескiнченно з безмежних багатств. У кожному разi, Оскар та iншi жвавi нiмецькi дiлки протягом наступних чотирьох рокiв заробили стiльки, що тiльки безумець, одержимий жагою прибуткiв, не сплатив би те, що Оскарiв батько називав боргом честi. Емiлiя Шиндлер приiхала до Кракова в гостi до чоловiка уперше вже в новому роцi. Їй мiсто видалося найчарiвнiшим з усiх, у яких вона бувала, значно бiльш вишуканим, приемним i старовинним, нiж Брно у хмарах промислових димiв. Їй дуже сподобалася нова чоловiкова квартира. Вiкна в нiй виходили на Планти, елегантне бульварне кiльце, прокладене на мiсцi давнiх мiських мурiв, давно знесених. Унизу вулицi здiймався Вавель, а посеред цiеi старовини була сучасна квартира Оскара. Вона роззиралася серед настiнних прикрас i диванних покривал, дiбраних панi Пфефферберг. У них вiдчувався новий успiх. – А тобi добре ведеться в Польщi, – зауважила вона. Оскар знав, що насправдi вона казала про ситуацiю зi своiм посагом, якого батько за нею не дав десять рокiв тому, коли йому з Цвiттау принесли в Альт-Мольштайн новину, що його зять живе й кохае, як холостяк. Шлюб його дочки виявився саме таким, якого вiн боявся, i батько вирiшив: побий мене грiм, коли я дам йому грошi! І хоча вiдсутнiсть чотирьохсот тисяч райхсмарок дещо змiнила плани Оскара, благородний фермер iз Альт-Мольштайну не знав, як його дочцi прикро вiд того, що вiн не дав того посагу; вона ще бiльше стала в захисну позицiю. Не знав ii батько й того, що навiть за дванадцять рокiв, коли вона вже махнула на Оскара рукою, про цi грошi Емiлiя анiтрохи не забула. – Люба моя! – трубив Оскар щоразу. – Менi тi грошi сто рокiв не були потрiбнi. У своiх переривчастих стосунках iз Оскаром Емiлiя, здаеться, поводилася як жiнка, котра знае, що ii чоловiк невiрний i вiрним нiколи не буде, але все ж не бажае, щоб ознаки його невiрностi тицяли iй в обличчя. Слiд гадати, вона дуже обережно пересувалася Краковом, ходячи на вечiрки, де друзi Оскара, напевне, знали правду, знали iмена iнших жiнок – iмена, яких вона справдi не хотiла чути. Одного разу молодий поляк – то був Польдек Пфефферберг, який ледь не застрелив ii чоловiка, хоча вона про це знати не могла, – пiдiйшов до дверей iхньоi квартири зi згорнутим килимом на плечi. То був килим iз чорного ринку, який прибув зi Стамбула через Угорщину, i Пфеффербергу загадали знайти такий для Інгрiд, яка переiхала на час вiзиту Емiлii. – Чи фрау Шиндлер вдома? – спитав Пфефферберг. Вiн завжди називав Інгрiд «фрау Шиндлер», бо вважав, що так чемнiше. – Фрау Шиндлер – це я, – сказала Емiлiя, розумiючи, що означало те запитання. Пфефферберг доволi розумно викрутився. Насправдi вiн не мае справи до фрау Шиндлер, але вiн так багато чув про неi вiд гера Шиндлера. От, власне, його, гера Шиндлера, вiн i хоче побачити у справi. Гера Шиндлера немае вдома, сказала Емiлiя. Вона запропонувала Пфефферберговi чого-небудь випити, але вiн поспiшно вiдмовився. Емiлiя знов-таки знала, що це означае. Чоловiка просто шокувало особисте життя Оскара, i вiн вважав негарним отак просто сiсти й приймати частування вiд жертви обману. Фабрика, яку винайняв Оскар, була за рiчкою на Заблочi – № 4 по Липовiй вулицi. На вулицю виходили вiкна сучасних конторських примiщень, i Оскар вважав, що можливо i зручно тимчасово переiхати туди, винайняти квартиру на третьому поверсi, хоча навколо були промисловi квартали, не настiльки блискучi, як вулиця Страшевського. Коли Оскар узяв на себе керiвництво роботою «Рекорду», перейменувавши його на «Deutsche Emailwaren Fabrik», там працювало сорок п’ять людей, виробляючи скромну кiлькiсть кухонного приладдя. На початку нового року вiн отримав першi контракти вiд армii. Це було не дивно, адже вiн пiдтримував стосунки з рiзними впливовими iнженерами Вермахту, якi сидiли в Головному комiтетi з озброення Інспекцii з озброення генерала Шиндлера. Вiн бував на тих самих вечiрках i ходив з ними обiдати в ресторан готелю «Краковiя». Існують фото Оскара, де вiн сидить iз цими людьми за дорогим столом, усi чемно всмiхаються до апарата, усi добре нагодованi, щедро напоенi, а офiцери вбранi в елегантну форму. Хтось iз них поставив потрiбнi печатки на його клопотаннях i написав важливi листи до генерала Шиндлера, просто через дружбу i тому, що вважали, що Оскар, отримавши завод, з ними дiлитиметься. На iнших впливали подарунки – такi, якi Оскар завжди пiдносив офiцiйним особам: коньяк, килими, коштовностi, меблi i кошики делiкатесiв. Також стало вiдомо, що генерал Шиндлер знае i дуже цiнуе свого однофамiльця, що займаеться емальованим посудом. Тепер, спираючись на силу вигiдних контрактiв Інспекцii з озброення, Оскар отримав дозвiл розширювати завод. Мiсце для цього було. За вестибюлем i кабiнетами DEF були двi великi майстернi. Частину мiсця в будiвлi лiворуч, якщо йти з вестибюля на фабрику, займало поточне виробництво. Друга будiвля стояла пусткою. Вiн закупив нове обладнання, щось мiсцеве, щось на батькiвщинi. Крiм вiйськових замовлень, завод також обслуговував потреби всеiдного чорного ринку. Оскар тепер розумiв, що може бути магнатом. У серединi лiта 1940 року в нього працювало вже двiстi п’ятдесят полякiв i перед ним поставало питання про введення нiчноi змiни. На заводi сiльськогосподарськоi технiки гера Ганса Шиндлера за найкращих часiв працювало п’ятдесят людей. Приемно перевершити батька, якому ти не пробачив. Час вiд часу протягом року Іцхак Штерн просив Шиндлера влаштувати на роботу того чи того молодого еврея – як виняток: сироту з Лодзi, дочку працiвника одного з вiддiлiв юденрату. За кiлька мiсяцiв в Оскара працювало вже сто п’ятдесят працiвникiв-евреiв i в його фабрики з’явилася негучна репутацiя мiсця, де можна знайти прихисток. Це був рiк, як i всi решта до кiнця вiйни, коли евреi шукали роботи, котра б вважалася важливою для военних дiй. У квiтнi генерал-губернатор Франк оголосив евакуацiю евреiв зi своеi столицi Кракова. То було цiкаве рiшення, бо влада Райху i далi переселяла евреiв i полякiв до його генерал-губернаторства майже по десять тисяч людей на день. Але умови в Краковi, заявив Франк у своему кабiнетi, були кричущими. Вiн чув про нiмецьких командирiв дивiзiй, котрi мусили жити в багатоквартирних будинках, де мешкали i евреi. Такого самого нечуваного приниження зазнавали й деякi офiцiйнi особи. Протягом шести мiсяцiв вiн обiцяв зробити Кракiв юденфрай (вiльним вiд евреiв). Дозволено буде залишитися тiльки п’ятьом-шiстьом тисячам квалiфiкованих робiтникiв. Усiх решту слiд переселити до iнших мiст генерал-губернаторства: Варшави, Радома, Люблiна або Ченстохови. Євреi можуть емiгрувати добровiльно в те мiсто, в яке хочуть, до п’ятнадцятого серпня. Тi, хто залишиться в Краковi до того часу, будуть вивезенi з мiнiмальним багажем туди, куди вирiшить адмiнiстрацiя. З першого листопада, оголосив Ганс Франк, нiмцям Кракова можна буде дихати «добрим нiмецьким повiтрям» i гуляти вулицями й провулками, де не «кишать евреi». Франк не змiг би того року аж настiльки зменшити еврейське населення мiста, але, коли плани було оголошено, почалася метушня серед кракiвських евреiв, особливо серед молодi: усi хотiли отримати квалiфiкацiю. Такi люди, як Іцхак Штерн, офiцiйнi й неофiцiйнi агенти юденрату, уже склали список спiвчутливих осiб, нiмцiв, до яких можна звертатися. Шиндлер був у цьому списку, так само як i Юлiус Мадрiч, вiденець, котрий нещодавно змiг домогтися, щоб його звiльнили з вермахту, i обiйняв посаду тройгендера на заводi, який шив вiйськову форму. Мадрiч розумiв вигоду контрактiв Інспекцii з озброення i тепер збирався вiдкрити власну фабрику з пошиття унiформи в передмiстi Подгуже. Врештi-решт вiн заробить навiть бiльше грошей, нiж Шиндлер, але в тому annus mirabilis – 1940 роцi – вiн iще працював за платню. Про його гуманнiсть було вiдомо – то i все. До першого листопада 1940 року Франк зумiв виселити двадцять три тисячi евреiв-добровольцiв з Кракова. Дехто з них переiхав до нових гетто у Варшавi й Лодзi. Порожнi мiсця за родинним столом, слiзнi прощання на вокзалах можна собi уявити, але люди сприйняли це зi смиренням, гадаючи: «Ми це зробимо, i це буде найважче, чого вони вiд нас хочуть». Оскар знав, що вiдбуваеться, але, як i самi евреi, сподiвався, що то тимчасовi крайнощi. Мабуть, цей рiк був найбiльш повним роботи в життi Оскара – вiн розбудовував фабрику вiд збанкрутiлого виробництва до компанii, яку урядовi агенцii могли сприймати серйозно. Коли випав перший снiг, Шиндлер роздратовано помiтив, що кожного дня шiстдесят чи бiльше його еврейських працiвникiв вiдсутнi. Їх затримували загони СС дорогою на роботу i примушували розчищати снiг. Гер Шиндлер навiдав свого друга Тоффеля в штаб-квартирi СС на Поморськiй i поскаржився йому. Одного дня, розповiв вiн Тоффелю, на роботу не з’явилося сто двадцять п’ять людей. Тоффель довiрився Оскаровi i щиро вiдповiв: – Доведеться тобi зрозумiти, що декому з оцих начхати на виробництво. Зате для них справа нацiональноi ваги – змусити евреiв гребти снiг. Я й сам цього не розумiю… для них це якесь важливе ритуальне дiйство: ось, евреi снiг розгрiбають. Це не тiльки в тебе, це в усiх та сама iсторiя. Оскар спитав, чи отi всi iншi не скаржаться. Так, сказав Тоффель. Але, вiв далi вiн, тут одне велике цабе з Будiвельно-бюджетного вiддiлу СС приходило обiдати на Поморську i казало, що, мовляв, вважати, нiби квалiфiкованим працiвникам-евреям е мiсце в економiцi Райху, дорiвнюе зрадi. – Напевне, тобi доведеться змиритися з iще й не таким розгрiбанням снiгу, Оскаре. Шиндлер на хвилину прибрав вигляду обуреного патрiота чи, може, обуреного любителя грошей. – Якщо вони хочуть виграти вiйну, – сказав Оскар, – треба спочатку позбутися таких есесiвцiв. – Позбутися iх? – спитав Тоффель. – Та, Боже ж мiй, ця наволоч – то начальники! У результатi отаких розмов Оскар почав обстоювати принцип, що господар фабрики повинен мати неускладнений доступ до своiх працiвникiв, а працiвники – до його фабрики й iх нiхто не повинен затримувати й попихати ними, коли вони йдуть на роботу i з роботи. На думку Оскара, це було аксiомою i моральною, i виробничою. Врештi-решт, вiн максимально ii реалiзуе на «Deutsche Email Fabrik». Роздiл 7 Деякi люди з великих мiст вiд Варшави до Лодзi i з гетто Кракова, яких Франк заповзявся зробити вiльним вiд евреiв, подалися на село, щоб загубитися серед селян. Брати Роснери, кракiвськi музиканти, якi згодом стануть добрими знайомцями Оскара, оселилися в старому селi Тинець. Воно стояло на мальовничому закрутi Вiсли, над селом на вапняковiй скелi височiло бенедиктинське абатство. Проте воно виявилося достатньо анонiмним для Роснерiв. У селi було кiлька еврейських крамарiв i ортодоксальних кустарiв, з якими музикантам iз нiчного клубу не було про що особливо говорити. А от селяни, зайнятi монотонним збиранням врожаю, були настiльки радi, що Роснери вже сподiвалися знайти серед них музикантiв. Вони приiхали до Тинця не з Кракова, не з того великого розподiльника за ботанiчними садами на Могильськiй вулицi, де молодi есесiвцi запихали людей у вантажiвки й вигукували брехливi заспокiйливi обiцянки пiзнiше пiдвезти iм адекватно позначений багаж. Брати, фактично, приiхали з Варшави, де вони до того весело працювали у «Василiску». Вони виiхали рiвно за день до того, як нiмцi закрили варшавське гетто, – Генрi, Леопольд, Мансi, дружина Генрi, та iхнiй п’ятирiчний син Олек. Думка про пiвденне польське село на зразок Тинця неподалiк iхнього рiдного Кракова братам подобалась. У такому разi в них з’являлася можливiсть, якщо умови покращаться, поiхати автобусом до Кракова i знайти там роботу. Австрiйка Мансi Роснер узяла з собою швацьку машинку, i Роснери почали невеличку кравецьку справу в Тинцi. Вечорами вони грали в шинках i стали мiсцевою сенсацiею. У селах радо приймають i пiдтримують несподiванi таланти, хай навiть еврейського походження. Та й скрипка е найулюбленiшим iнструментом полякiв. Одного вечора фольксдойчер (нiмецькомовний поляк) проiздом iз Познанi почув гру братiв Роснерiв бiля заiзду. Той фольксдойчер був мунiципальним чиновником iз Кракова, один з тих польських нiмцiв, iменем яких Гiтлер передусiм i захопив Польщу. Цей чоловiк розповiв Генрi, що мер Кракова оберштурмбанфюрер Пафлю i його заступник, колись вiдомий лижник Зепп Рьоре, навiдають це село в пору обжинкiв, i висловив бажання органiзувати для високих гостей концерт вишуканого дуету Роснерiв. Надвечiр, коли перев’язанi снопи сонно лежали на полях, тихих i безлюдних, наче в недiлю, кортеж лiмузинiв проiхав Тинцем i став бiля вiлли вiдсутнього польського аристократа. На терасi чекали причепуренi брати Роснери, а коли панство всiлося в залi, яка колись була бальною, iх запросили до виступу. Генрi й Леопольд вiдчули водночас i радiсть, i страх, побачивши, як серйозно товариство оберштурмбанфюрера Пафлю пiдготувалося слухати iхнiй концерт. Дами були в бiлих сукнях i рукавичках, вiйськовi – у повнiй формi, чиновники – з ошатними стоячими комiрцями. Коли вже люди завдали собi стiльки клопоту, iх легко розчарувати. А для еврея за такого режиму навiть викликати культурне розчарування було серйозним злочином. Але публiка iх полюбила. То був характерний gem?tlich[2 - Привiтний, добродушний (нiм.).] натовп: вони любили Штрауса, твори Оффенбаха, Легара, Андре Мессаже i Лео Фалля. Коли настав час замовлень, публiка стала зовсiм сентиментальною. Поки Генрi й Леопольд грали, панство пило з високих келихiв привезене з собою шампанське. Коли скiнчився офiцiйний концерт, братiв провели униз iз гори, туди, де зiбралися селяни i солдати, що супроводжували публiку. Якби раптом трапився якийсь стихiйний вияв расизму, то вiн би стався саме там. Але знов-таки, коли брати залiзли у фургон i глянули в очi юрбi, Генрi зрозумiв, що iм немае чого боятися. Гордiсть селян, частково нацiональна – адже цього вечора Роснери представляли польську культуру, – захищала музикантiв. Було як у тi давнi часи, коли Генрi помiчав, що усмiхаеться Олековi й Мансi, якi сидять унизу, грае для неi, а на всiх решту не звертае уваги. У такi хвилини здавалося, що на всiй землi настав мир, хоча б на час музики. Коли все скiнчилося, якийсь пiдстаркуватий сержант з СС, можливо ротенфюрер (нижчий чин сержантського складу СС) – Генрi тодi ще не дуже знався на званнях СС, – пiдiйшов до них, коли брати стояли коло фургона, приймаючи вiтання. Есесiвець кивнув до них i ледь посмiхнувся. – Маю надiю, ви гарно вiдсвяткували врожай, – промовив вiн, уклонився й пiшов. Брати перезирнулися. Щойно сержант вiдiйшов достатньо далеко, вони пiддалися спокусi обговорити, що б це означало. Леопольд не мав сумнiвiв. – Це погроза, – сказав вiн. Це свiдчило про те, чого вони внутрiшньо страшилися, коли чиновник-фольксдойчер уперше заговорив iз ними: у цей час не можна висовуватися, не слiд мати впiзнаване обличчя. Таке було життя краiни в 1940 роцi. Кар’ерне падiння, сiльська нудьга, ремiсниче животiння, час вiд часу жахiття – i притягальна сила цього яскравого ядра, мiста Кракова. До того, розумiли Роснери, колись урештi дiйде. Емiлiя повернулася додому восени, i, коли Штерн наступного разу пришов до квартири Шиндлера, каву йому пiднесла вже Інгрiд. Оскар не робив секрету зi своiх слабкостей i, здаеться, навiть гадки не мав, що аскетичному Іцхаку Штерновi потрiбне якесь виправдання присутностi Інгрiд у його домi. Тож, коли каву було випито, Оскар пiшов до бару, дiстав звiдти свiжу пляшку брендi й поставив ii на столi мiж собою i Штерном, нiби Штерн усерйоз збирався допомогти йому ii випити. Штерн завiтав того вечора сказати Оскаровi, що одна сiм’я, яку ми тут назвемо Ц.[3 - Я не наводжу в романi прiзвище повнiстю, оскiльки в Краковi безлiч польсько-еврейських прiзвищ i використання якогось iншого могло б образити пам’ять якоi-небудь зниклоi родини чи живого Оскарового товариша. – Прим. авт.], поширюе про нього чутки: старший Давид i молодший Леон Ц. навiть на вулицях Казiмежу – не кажучи про вiтальнi – розповiдають, буцiмто Оскар – нiмецький бандит i горлорiз. Коли Штерн переказав цi слова Оскаровi, вiн дещо пом’якшив формулювання. Оскар розумiв, що Штерн не вимагае реакцii, а просто повiдомляе, що знае. Але, звичайно, вiн вiдчув, що мае якось зреагувати. – Можу i я про них поплiткувати, – сказав Оскар. – Вони мене просто грабують. Ось в Інгрiд спитайте. Інгрiд була начальницею обох Ц. Вона була зручним тройгендером i, не маючи ще й тридцяти рокiв, не була дуже досвiдчена в торгiвлi. Ходили чутки, нiби Оскар сам домовився, щоб цю дiвчину призначили, аби мати собi надiйну точку для реалiзацii свого посуду. Але Ц. все одно загалом робили у своiй компанii що хотiли. Коли iх ображала сама думка, що iхньою справою розпоряджаеться окупант, то винуватити iх не було в чому. Штерн вiдмахнувся вiд пропозицii Оскара. Хто вiн такий, щоб допитувати Інгрiд? У кожному разi, порiвнювати ii покази з тим, що кажуть вони, було нi до чого. – Вони переграють Інгрiд, – сказав Оскар. Вони прийшли на Липову по свое замовлення, пiдмiнили на мiсцi рахунок i взяли бiльше, нiж заплатили. «Вона каже, що все гаразд, – сказали вони працiвникам Шиндлера. – Вiн з Інгрiд про все домовився». Син, по сутi, збирав навколо себе натовпи i розповiдав, що його побили есесiвцi за вказiвкою Шиндлера. Щоправда, iсторiя ця мала кiлька варiантiв. То його побили на фабрицi Шиндлера, на складi, звiдки молодший Ц. вийшов з поламаними зубами i пiдбитим оком. То це сталося на Лiмановського на очах у свiдкiв. Чоловiк на прiзвище Ф., працiвник Оскара i друг Ц., казав, нiби чув, як Оскар, тупаючи ногами, бiгав по своему кабiнету на Липовiй, погрожуючи вбити старого Давида Ц. Тодi, за його словами, Оскар поiхав на Страдом i пограбував касу Ц., напхав кишенi грошима, сказав, що в Європi настав «новий порядок», а тодi побив Давида в його кабiнетi. Чи можливо, що Оскар мiг накинутися на старого Давида Ц., так що той злiг весь у синцях? Чи ймовiрно, що вiн домовився з приятелями з полiцii, щоб вони побили Леона? На одному рiвнi i Оскар, i Ц. були бандитами, вони продавали тонни посуду нелегально, не подаючи звiтнiсть до Transferstelle (Бюро перерахування), не використовуючи, як вимагалося, талони, що мали назву Bezugschein. На чорному ринку розмова була проста, а вдача гаряча. Оскар мiг визнати, що вiн колись примчав до крамницi Ц., назвав батька з сином злодюгами i взяв з каси ту суму, яку Ц. недоплатили за посуд. Оскар визнавав, що стусонув молодого Леона. Але бiльше нiчого вiн визнавати не збирався. Та й у Ц., знайомих Штерновi з дитинства, була ще та репутацiя. Не те що кримiнальна, але було вiдомо, що вони не дуже чистi на руку i, що важливо в цьому випадку, схильнi верещати, коли iх спiймають. Штерн знав, що синцi в Леона були. Леон ходив з ним по вулицi й охоче пояснював iхне походження. СС побити його де-небудь могли, але причин до цього могло бути чимало. Штерн не тiльки не вiрив у здатнiсть Шиндлера попросити СС про таку послугу, але також вiдчував, що цi iсторii нiяк не в’яжуться з власними ширшими задумами Шиндлера. Вони б могли бути ймовiрними, якби гер Шиндлер виставив брутальну лiнiю поведiнки. Для того, чого бажав Штерн, випадковi збочення з праведного шляху не важили. Якби Оскар був зовсiм без грiха, то не було б i цiеi квартири в тому виглядi, в якому вона е, i Інгрiд не чекала б на нього в спальнi. І потiм, варто ще сказати, що Оскар згодом врятуе iх усiх – пана i панi Ц., Леона Ц., пана Г., панну М. – секретарку старого Ц. – i вони самi про це казатимуть, але вiд тоi iсторii з синцями не вiдмовляться. Того вечора Іцхак Штерн також принiс новини про тюремний вирок Марековi Бiберштейну. Йому присудили два роки у в’язницi на вулицi Монтелюпi – тому самому Марековi Бiберштейну, який був головою юденрату, чи пак був ним до арешту. В iнших мiстах юденрати вже здобули ненависть усього еврейського населення, бо здебiльшого займалися складанням спискiв тих, хто мае працювати примусово чи бути вiдправлений до таборiв. Юденрати нiмецька адмiнiстрацiя розглядала як органи власноi волi, але в Краковi Марек Бiберштейн i його кабiнет усе ж вважали себе буфером мiж адмiнiстрацiею вiйськового мера Кракова – Шмiда, а пiзнiше Пафлю з одного боку i евреями мiста з iншого. У кракiвськiй нiмецькiй газетi вiд 13 березня 1940 року такий собi доктор Дiтрiх Редекер зауважив, що, вiдвiдавши юденрат, був вражений контрастом мiж його килимами та плюшевими крiслами – i бiднiстю й брудом еврейських кварталiв на Казiмежi. Але евреi, якi пережили тi часи, не пам’ятають, щоб перший юденрат вiдрiзав себе вiд народу. Жадаючи наживи, проте, вони припустилися тоi самоi помилки, що i юденрати Лодзi й Варшави до них, даючи можливiсть багатим викупитися зi списку на примусовi роботи, змушуючи рееструватися в цьому списку бiдних в обмiн на хлiб i юшку. Але навiть пiзнiше, у 1941 роцi, Бiберштейн i його рада й далi користувалися повагою евреiв Кракова. Той перший склад юденрату становив двадцять чотири члени, здебiльшого з середовища iнтелектуалiв. Щодня дорогою на Заблоче Оскар проiжджав повз iхню контору на розi на Подгужi, всерединi якоi скупчилося кiлька секретарiатiв. Кожен член ради, як вiддiл, вiдповiдав за певний аспект управлiння. Пан Шенкер вiдповiдав за податки, пан Штайнберг за будiвництво – необхiдна посада в суспiльствi, де люди весь час переселяються туди-сюди: цього тижня переховуються де-небудь на селi, а наступного вже повертаються до мiста, втомившись вiд обмеженостi селян. Леон Зальпетер, фармацевт за фахом, тепер вiдповiдав за соцiальне забезпечення. Були секретарiати, вiдповiдальнi за харчування, цвинтарi, проiзнi документи, економiчнi справи, адмiнiстративнi служби, культуру, навiть – попри заборону шкiл – за освiту. Бiберштейн i його рада були переконанi, що тi евреi, яких буде вигнано з Кракова, закiнчать у гiрших мiсцях, тому вдавалися до давньоi стратегii – хабарiв. Скромна скарбниця юденрату видiлила двiстi тисяч злотих на такi цiлi. Бiберштейн i секретар iз житлово-комунальних справ Хаiм Гольдфлюсс знайшли посередника для цього – фольксдойчера на iм’я Райхерт, людину зi зв’язками в СС i мiськiй адмiнiстрацii. Завданням Райхерта було передати грошi низцi чиновникiв, починаючи вiд оберштурмфюрера (в СС еквiвалент старшого лейтенанта) Зайберта, – офiцера, який вiдповiдав за зв’язок мiж юденратом i мiською владою. За цi грошi чиновники мали дозволити ще десятьом тисячам евреiв Кракова залишитися вдома попри наказ Франка. Чи то Райхерт образив чиновникiв, узявши забагато грошей собi й запропонувавши замалий хабар, чи панове вiдчували, що заповiтне бажання генерал-губернатора зробити мiсто юденфрай робило прийняття хабарiв ризикованим, з судового провадження зрозумiло не було. Але Бiберштейновi дали два роки на Монтелюпi, а Гольдфлюссу – шiсть мiсяцiв в Аушвiцi. Самому Райхерту дали вiсiм рокiв. Але всi розумiли, що йому буде легше, нiж двом першим. Шиндлер похитав головою: покласти двiстi тисяч злотих за таку непевну надiю. – Райхерт – шахрай, – промовив вiн. Щойно десять хвилин тому вони обговорювали, чи е шахраями Ц., i питання так i залишилося вiдкритим. А от щодо Райхерта сумнiву не було. – Я б iм сказав, що Райхерт – шахрай! – не вгавав вiн. Штерн фiлософськи зауважив, що бували часи, коли единi люди, котрi робили щось путне, були саме шахраi. Шиндлер розреготався – на весь рот, зубатим, майже грубим смiхом. – Красно дякую, друже! – сказав вiн Штерновi. Роздiл 8 Рiздво того року видалося не таким уже й поганим. Але була в ньому якась млоснiсть, i снiг бiлим знаком питання лежав на Плантах пiд вiкнами Шиндлера, немовби тут постало щось уважне i вiчне – на дахах Вавеля над вулицею, пiд давнiми фасадами вулицi Канонiчоi. Нiхто вже не вiрив, що все закiнчиться швидко, – нi солдати, нi поляки, нi евреi по обидва боки рiчки. Своiй секретарцi-польцi Кльоновськiй Шиндлер подарував на Рiздво кумедну паризьку штучку – пуделя, якого йому дiстав Пфефферберг. Інгрiд вiн придбав коштовнi прикраси i щось таке надiслав славнiй Емiлii до Цвiттау. Дiстати пуделя було непросто, повiдомив йому Пфефферберг. А от прикраси знайшлись одним махом. Адже в такi часи коштовностi активно мiгрують. Здаеться, Оскаровi вдавалося пiдтримувати паралельнi стосунки з трьома жiнками i всiляку випадкову дружбу з iншими без типових мук, якi опосiдають ловеласа. Тi, хто бував у його квартирi, нiколи не бачили Інгрiд у поганому гуморi. Вона, здаеться, була великодушною i люб’язною дiвчиною. Емiлiя, яка мала бiльше пiдстав нарiкати, вважала нижчим за власну гiднiсть улаштовувати такi сцени, на якi цiлком заслуговував Оскар. Якщо Кльоновська була чимось невдоволена, це нiяк не впливало на те, як вона трималася в адмiнiстрацii DEF, чи на ii вiрнiсть геровi директору. Нiби варто було чекати, що за такого способу життя, як в Оскара, прилюднi з’ясування стосункiв мiж його жiнками були б регулярними. Але нiхто з друзiв i робiтникiв Оскара – таких свiдкiв, якi охоче його обговорювали i при нагодi посмiювалися з його тiлесних грiхiв, – не може пригадати жодноi такоi болiсноi конфронтацii, яка так часто трапляеться навiть у скромнiших за Оскара донжуанiв. Припускати, що когось iз цих жiнок влаштовувало часткове володiння Оскаром – це принижувати iхню гiднiсть. Справа, можливо, була в тому, що, коли ви схотiли поговорити з Оскаром про вiрнiсть, у його поглядi з’являлася така щира дитяча знiченiсть, нiби ви збиралися тлумачити йому теорiю вiдносностi, котру можна зрозумiти, якщо годин iз п’ять уважно послухати. В Оскара нiколи не було на це стiльки часу, то вiн i не розумiв. Окрiм ситуацii з його матiр’ю. Того рiздвяного ранку заради покiйноi мами Оскар пiшов на службу до Мар’яцького костьолу. Над головним вiвтарем донедавна був дерев’яний триптих Вiта Ствоша, на якому, на втiху вiрянам, юрмились i бурхливо жестикулювали святi. Порожне мiсце, блiдий камiнь там, де колись був славетний вiвтар, вразило й засмутило гера Шиндлера. Триптих украдено. Його вивезли до Нюрнберга. Що коiться у свiтi! А проте справа цiеi зими йшла просто чудово. Наступного року друзi з Інспекцii з озброення почали говорити з Оскаром про можливiсть вiдкрити зброярський вiддiл, щоб виробляти протитанковi мiни. Оскара мiни не так цiкавили, як каструлi та сковорiдки. По-перше, посуд мав просту конструкцiю. Метал рiжуть, пресують, занурюють у посудини, випалюють за вiдповiдноi температури, немае необхiдностi калiбрувати iнструменти. А виробництво зброi потребуе якнайбiльшоi точностi. Виробленi мiни не можна було б продавати з-пiд прилавка, а Оскаровi подобалася така торгiвля – сам процес, азарт, сумнiвна репутацiя, швидка окупнiсть, вiдсутнiсть паперовоi мороки. Але оскiльки полiтично це був непоганий крок, вiн започаткував зброярський пiдроздiл, поставив кiлька здоровенних машин «Hilo» для точного пресування i механiчноi обробки корпусiв в однiй галереi в цеху № 2. Тож поки що пiдроздiл перебував на стадii розвитку: кiлька мiсяцiв мало пiти на планування, вимiрювання та виробничi випробування, перш нiж з’явиться перший снаряд. Зате великi «Hilo» дали заводовi Шиндлера захист перед лицем непевного майбутнього, надаючи йому вигляду закладу, де виробляють щось необхiдне. Ще до того, як «Hilo» налаштували, Оскар почав отримувати вiд знайомих iз Поморськоi iнформацiю, що плануеться влаштувати нове гетто для евреiв. Вiн подiлився цiею чуткою зi Штерном, не бажаючи зчиняти тривогу. О, казав Штерн, так, ходять такi чутки. Дехто навiть уже чекае, коли ж це станеться. Ми будемо всерединi, а ворог зовнi. Ми зможемо керувати власними справами. Нiхто нам не заздритиме, не закидатиме камiнням на вулицях. Стiни гетто будуть чiткими. То вже буде остання, зафiксована стадiя катастрофи. Указ «Gen. Gub. 44/91», виданий третього березня, надрукували у кракiвських щоденних газетах i оголосили з гучномовцiв на машинах, якi проiхали Казiмежем. Проходячи своiм зброярським вiддiлом, Оскар почув, як один iз технiкiв-нiмцiв коментував цi новини. – Може, iм там буде краще? – ставив питання вiн. – Поляки ж iх не люблять. Указ був виданий саме пiд таким приводом. Щоб зменшити расовi конфлiкти в генерал-губернаторствi, буде влаштовано закритий еврейський квартал. Переселення до гетто буде обов’язковим для всiх евреiв, але тi, хто мае вiдповiдну трудову картку, зможуть ходити з гетто на роботу, а ввечерi повертатися. Гетто влаштують у передмiстi Подгуже за рiчкою. Останнiй день переселення – двадцяте березня. Тим, хто прийде, квартири надасть юденрат, але поляки, якi нинi живуть у цьому районi, мають переiхати i, вiдповiдно, звернутися до власноi житловоi контори, щоб iм надали квартири в iнших частинах мiста. До указу додавалася мапа гетто. З пiвночi воно буде обмежене рiчкою, зi сходу – залiзничною гiлкою у львiвському напрямку, з пiвдня – пагорбами за Ренкавкою, з заходу – ринковою площею. Тут мало бути тiсно. Але була надiя, що утиски все ж матимуть конкретну форму i в людей буде можливiсть бодай якось планувати свое обмежене майбутне. Такiй людинi, як Юда Дреснер, гуртовий торгiвець тканинами зi Страдомськоi вулицi, якому пощастило бути знайомим з Оскаром, минулi пiвтора року принесли шалену послiдовнiсть указiв, незваних гостей i конфiскацiй. Вiн втратив свою справу, яку забрало «Агентство опiки», машину, квартиру. Його банкiвський рахунок було заморожено. Школу, де вчилися його дiти, закрили, або ж iх було виключено зi школи. Сiмейнi коштовностi забрали, навiть радiоприймач. Йому i його родинi було заборонено вхiд до центру Кракова, подорожi поiздами. Їздити можна було тiльки в спецiально вiдведених трамвайних вагонах. Дружину, дочку i синiв раз у раз змушували розгрiбати снiг або виконувати якiсь iншi примусовi роботи. Нiколи не вiдомо, коли тебе заштовхають у вантажiвку, чи надовго ти зникнеш i який псих може керувати тою працею, до якоi тебе змусять. За такого режиму немае вiдчуття землi пiд ногами, немовби сповзаеш до бездонноi ями. Але, може, гетто – це i е дно, той стан, у якому можливо хоч якось зiбратися з думкою. До того ж кракiвськi евреi звикли до самоi iдеi гетто – можна сказати, для них вона вроджена. І коли вже рiшення було ухвалено, навколо самого цього слова вже був затишний, предковiчний ореол. Їхнiм дiдам не було дозволено виходити за межi свого гетто на Казiмежi до 1867 року, коли Франц-Йосиф пiдписав декрет, яким дозволив iм жити в тих частинах мiста, де забажають. Цинiки казали, що австрiйцям треба було вiдкрити Казiмеж, який стоiть у вигинi рiчки бiля Кракова, щоб польським робiтникам можна було селитися ближче до мiсць своеi працi. А проте Франца-Йосифа старшi мешканцi Казiмежу шанували так само палко, як Шиндлерова родина в його дитячi роки. Хоча свобода для них настала так пiзно, серед старшого поколiння кракiвських евреiв була i певна ностальгiя за старим казiмежським гетто. Гетто означало скупченiсть, тiсноту в помешканнях, спiльнi санвузли, суперечки через мiсце для сушiння бiлизни. А проте ця ситуацiя своерiдним чином освячувала винятковiсть еврейського народу – i можна було разом спiвати, вести зрозумiлi вузькому колу вченi розмови та сiонiстськi балачки плiч-о-плiч у кав’ярнях, де iдей, на вiдмiну вiд вершкiв, нiколи не бракувало. З гетто Лодзi й Варшави повзли недобрi чутки, але гетто на Подгужi за планами видавалося просторiшим, адже, коли накласти його мапу на мапу центру мiста, гетто виявлялося тiльки вдвiчi меншим за Старе мiсто, – звичайно, це не е достатнiй простiр, але й не жахлива тиснява. Також в указi була заспокiйлива фраза, в якiй обiцялося захищати евреiв вiд iхнiх польських спiввiтчизникiв. З початку 1930-х рокiв у Польщi тривав штучно зорганiзований нацiональний конфлiкт. Коли почалася криза i впали цiни на зброю, польський уряд санкцiонував низку антисемiтських полiтичних груп – з тих, якi вважали евреiв причиною власних економiчних негараздiв. «Санацiя» – партiя морального очищення маршалка Пiлсудського – по смертi керманича об’едналася з «Табором нацiональноi едностi» – правим угрупуванням, яке тероризувало евреiв. Прем’ер-мiнiстр Складковський у стiнах варшавського сейму проголосив: «Економiчна вiйна з евреями? Гаразд!» Замiсть того щоб дати селянам земельну реформу, «Санацiя» схиляла iх дивитися на еврейськi ятки з ярмарку як на символ i загальне пояснення бiдностi польського села. Траплялися еврейськi погроми в рiзних мiстах, починаючи з Гродна у 1935 роцi. Польськi законодавцi також долучилися до боротьби, i еврейським пiдприемствам перекрили кисень новi закони про банкiвський кредит. До ремiсничих артiлей не приймали евреiв, унiверситети запровадили квоту, яку вони самi, сильнi в класичних мовах, називали numerus clausus aut nullus (обмежена кiлькiсть або нуль), на вступ еврейських студентiв. Факультети поступилися вимогам «Нацiональноi едностi», щоб для евреiв видiлили особливi лавки у дворi унiверситету i не пускали iх лише в лiву половину аудиторiй. Незрiдка в польських унiверситетах траплялося так, що яка-небудь красива й блискуча дочка еврейського народу виходила з аудиторii – i отримувала швидкий удар замашною бритвою по обличчi вiд худого серйозного юнака з «Табору нацiональноi едностi». У першi днi нiмецькоi окупацii завойовники були враженi тим, наскiльки охоче поляки показували, де живуть евреi, як мiцно тримали якого-небудь дiдка з пейсами, поки нiмець вiдрiзав його ортодоксальну бороду ножицями або пiхотним багнетом, вряди-годи деручи обличчя. Отже, в березнi 1941 року обiцянка захищати мешканцiв гетто вiд польськоi нацiональноi сваволi цiлком викликала довiру. Хоча кракiвськi евреi не дуже радiли й тiшилися, збираючи речi для переiзду на Подгуже, у цьому було i якесь химерне вiдчуття повернення додому, а ще – вiдчуття наближення до межi, за якою, коли щаститиме, тебе вже нiкуди не виганятимуть i не тиранитимуть. Аж до того, що деякi евреi з сiл навколо Кракова – Велички, Неполомиць, Липницi Мурованоi i Тинця – поспiшили до мiста, щоб не опинитися з двадцятого березня замкненими в непривiтному оточеннi. Адже гетто за своею природою, майже за визначенням, е мiсцем, де можна жити, навiть попри окремi випадки терору. Гетто являло собою статику, а не динамiку. Гетто внесе невеликi незручностi в життя Оскара Шиндлера. Для нього було звичайною рiччю вийти зi своеi розкiшноi квартири на Страшевського, проминути вапнякову брилу Вавеля, який засiв у вузькiй шийцi мiста, немов корок у пляшцi, i так проiхати через Казiмеж, мостом Костюшка, а тодi лiворуч на свою фабрику на Заблоче. Тепер цей маршрут перегороджували мури гетто. Це була дрiбна проблема, але тим доцiльнiшим ставало в такiй ситуацii тримати квартиру в конторських примiщеннях на Липовiй. То було не таке вже й погане мiсце, у стилi Вальтера Гропiуса. Багато скла, свiтла, моднi кубiчнi цеглини бiля парадного. Усюди, де вiн проiжджав мiж мiстом i Заблочем у цi березневi днi перед кiнцевим строком, вiн бачив евреiв Казiмежу, якi збирали речi, а на Страдомськiй на початку пiльгового перiоду обганяв родини, якi штовхали перед собою вiзки, навантаженi стiльцями, матрацами, годинниками, у бiк гетто. Їхнiй рiд мешкав на Казiмежi вiдтодi, як то був острiв, вiддiлений вiд центру струмком, що звався Стара Вiсла, вiд тих часiв, коли, фактично, Казимир Великий запросив евреiв до мiста, тодi як в iнших краях на них звертали вину за «чорну смерть». Оскар подумав, що iхнi предки так само примандрували до Кракова, штовхаючи перед собою вiзки з постiллю, понад п’ятсот рокiв тому. Тепер вони йдуть звiдси – немовби з тими самими вiзками. Казимирове запрошення скасоване. У цих ранкових поiздках через мiсто Оскар помiтив, що за планом мали пустити трамвай вулицею Львiвською, через самий центр гетто. Усi мури навколо трамвайних колiй зводили польськi будiвельники, а там, де колись було вiдкрите мiсце, його затулили цементними плитами. До того ж трамваi мали проiжджати все гетто iз зачиненими дверима i не зупинятися, доки не виiжджали знову до Umwelt (довкiлля), арiйського свiту, на розi вулиць Львiвськоi i Святоi Кiнги. Оскар знав, що люди все одно якось намагатимуться сiсти в той трамвай. Замкненi дверi, без зупинок, кулемети по боках – усе одно. Люди невилiковнi. Вони прагнутимуть зiйти з нього – скажiмо, чиясь вiрна служниця-полька з торбинкою ковбаски. І намагатимуться сiсти на нього – якi-небудь прудкi атлетичнi хлопцi, як той самий Леопольд Пфефферберг, з повними кишенями дiамантiв чи окупацiйних злотих, а то й iз шифровкою для партизанiв. Люди реагують на будь-який шанс, навiть найдрiбнiший, iз замкненими дверима, який швидко мчить за глухими мурами. Вiд двадцятого березня еврейськi працiвники Оскара не отримуватимуть заробiтноi платнi i матимуть, з iдеi, жити виключно за рахунок своiх продовольчих карток. Натомiсть вiн платитиме внески кракiвськiй штаб-квартирi СС. І Оскара, i Мадрiча це не радувало, бо розумiли, що вiйна скiнчиться – i рабовласникiв, як це було в Америцi, осоромлять i обберуть до нитки. Внески, якi вiн мав платити шефам полiцii, були стандартними для Головного адмiнiстративно-економiчного бюро СС – сiм з половиною райхсмарок на день за квалiфiкованого працiвника, п’ять райхсмарок – за неквалiфiкованого чи жiнку. То були дещо нижчi розцiнки, нiж на вiльному ринку працi. Але для обох – i Оскара, i Юлiуса Мадрiча – моральна незручнiсть переважала економiчну вигоду. Видача заробiтноi платнi найменше того року хвилювала Оскара. До того ж вiн нiколи не був iдеальним капiталiстом. Батько ще в юностi часто докоряв йому необережним поводженням iз грошима. Поки Оскар просто керував продажами, вiн тримав двi машини, плекаючи надiю, що Ганс колись почуе про це i буде вражений. Тепер, у Краковi, вiн мiг дозволити собi цiлу стайню: бельгiйську «мiнерву», «майбах», кабрiолет «адлер», BMW. Витрачати грошi налiво й направо, а при тому бути багатшим за свого обачнiшого батька – це була така перемога, якоi Оскар бажав собi в життi. У вдалий час вартiсть працi не особливо важила. У Мадрiча теж було так. Швацька фабрика Мадрiча стояла на захiдному краю гетто, приблизно за пiвтора кiлометра вiд емалевоi фабрики Шиндлера. Справи в нього йшли так добре, що вiн вiв переговори про вiдкриття подiбноi фабрики в Тарновi. Юлiус також ходив в улюбленцях Інспекцii з озброення i був на такому гарному рахунку, що йому позичив мiльйон злотих «Банк Емiсiйний». Хоч яку етичну вiдразу вони вiдчували, малоймовiрно, щоб котрийсь iз цих двох пiдприемцiв вважав за моральний обов’язок не брати на роботу додаткових евреiв. То був принцип, а оскiльки вони обидва були прагматиками, подiбнi принципи були не в iхньому стилi. У кожному разi, Іцхак Штерн, так само як Роман Гiнтер, дiлок i представник Бюро з матерiальноi допомоги юденрату, зверталися до Оскара з Юлiусом, просячи взяти на роботу ще евреiв, скiльки тiльки можна. Метою було надати гетто економiчноi стабiльностi. І Штерн, i Гiнтер вважали в той момент аксiомою, що еврея, котрий мае економiчну цiннiсть у скоростиглiй iмперii, яка потребуе квалiфiкованих працiвникiв, найгiрша доля омине. Оскар i Мадрiч погоджувалися. Отже, два тижнi евреi штовхали своi вiзки Казiмежем, а тодi через мiст на Подгуже. Заможнiшим родинам допомагали везти речi слуги-поляки. На днi вiзкiв ховались останнi брошки, хутрянi шубки – пiд матрацами, чайниками й пательнями. Польськi роззяви юрмилися понад Страдомською i Старовiсльною, пащекували й кидалися грудками землi. «Жидки, жидки йдуть! Бувайте, жидки!» За мостом вигадлива дерев’яна брама вiтала нових громадян гетто. Вона була бiлою iз закругленням угорi, яке надавав iй схiдного вигляду, мала двi широкi арки для трамваiв, що йшли в Кракiв i з Кракова, а збоку стояла бiла будка для охорони. Над арками напис iвритом сумлiнно повiдомляв: «Єврейське мiсто». Високi мури з колючим дротом угорi тяглися перед гетто, над рiчкою, а промiжки в них були закритi триметровими цементними плитами, заокругленими вгорi, подiбними до безiменних могильних пам’ятникiв. Бiля брами до гетто еврея з вiзком зустрiчав представник житлового вiддiлу юденрату. Якщо в чоловiка була дружина i велика сiм’я, iм давали двi кiмнати й дозвiл на користування кухнею. Навiть у такому разi пiсля спокiйного життя в 20-тi й 30-тi роки було прикро подiляти свое приватне життя з родинами iнших релiгiйних поглядiв, з якимось iхнiм неприемним духом i звичками. Матерi здiймали крик, батьки казали, що могло бути й гiрше, хитали головами й тяглися язиком до дiрявого зуба. У межах однiеi кiмнати ортодоксальнi юдеi не хотiли терпiти лiбералiв. Двадцятого березня переселення завершилось. Усi, хто не потрапив до гетто, були в небезпецi, без прав i пiд загрозою. А всерединi його поки що можна було жити. Двадцятитрьохрiчнiй Едiт Лiбгольд iз немовлям i матiр’ю дали кiмнату на першому поверсi. Пiвтора роки тому падiння Кракова довело ii чоловiка до розпачу. Вiн ходив кудись iз дому, нiбито шукав для себе якихось курсiв. Вiн думав про лiс, про пошук тихоi галявини. Так i не повернувся. З торцевого вiкна Едiт бачила Вiслу крiзь колючий дрiт, але ii шлях в iншi частини гетто, особливо до лiкарнi на Венгерськiй, пролягав через пляц Згоди – едину площу гетто. Тут на другий день перебування за муром вона буквально на двадцять секунд розминулася з вантажiвкою СС, якою людей забирали в мiсто розвантажувати вугiлля чи розгрiбати снiг. За чутками, незрiдка з таких нарядiв до гетто поверталося на одного-двое менше людей, нiж забирали. Бiльше, нiж цiеi примарноi загрози, Едiт боялася бути загнаною в машину в момент, коли йдеш до аптеки Панкевича, а дитину треба буде годувати за двадцять хвилин. Тож вона пiшла з подругами до Єврейського бюро зайнятостi. Якщо вдасться знайти роботу в нiчну змiну, про ii маля тим часом зможе подбати мама. У такi першi днi в бюро було повно народу. Юденрат запроваджував власну полiцiю, Ordnungsdienst (ОД), яку розширювали й приводили до ладу, щоб пiдтримувати порядок у гетто, i хлопець у кашкетi з пов’язкою на рукавi органiзовував черги перед бюро. Компанiя Едiт Лiбгольд щойно опинилася всерединi, i дiвчата галасливо спiлкувалися, чекаючи своеi черги. І тут до Едiт пiдiйшов невеликий чоловiчок середнiх рокiв у брунатному костюмi з краваткою. Дiвчата вiдчували, що його привабили iхнi веселощi й бадьорiсть. Спочатку вони гадали, що вiн збираеться залицятися до Едiт. – Слухайте, – сказав вiн. – Замiсть чекати зараз… На Заблочi е емалева фабрика. Вiн витримав паузу, даючи можливiсть адресi справити враження. Заблоче за межами гетто, сказав вiн. Там можна щось вимiнювати в польських робiтникiв. Потрiбно десять здорових жiнок на нiчну змiну. Дiвчата трохи поробили гримаси, немовби могли перебирати роботою i навiть вiдмовити. Робота не важка, запевнив вiн. Там усього, що треба, навчать. Чоловiчок вiдрекомендувався: Авраам Банкер, управитель. Звичайно, ще е господар-нiмець. – А який той нiмець? – спитали дiвчата. Банкер усмiхнувся так, нiби збирався зараз раптово справдити iхнi надii. Непоганий, сказав вiн. Увечерi Едiт Лiбгольд зустрiлася з iншими нiчними працiвниками емалевоi фабрики i покрокувала з ними через гетто на Заблоче пiд охороною еврейського ОД. У колонi вона стала розпитувати досвiдчених робiтникiв про порядки на «Deutsche Email Fabrik». – Там дають дуже наваристий суп, – розповiли Едiт. – Б’ють? – спитала вона. – Нi, то не таке мiсце, – вiдповiли iй. – Це не фабрика бритв Бекманна, бiльше схоже на Мадрiча. У Мадрiча добре, i в Шиндлера теж. Бiля входу на фабрику Банкер зiбрав новеньких в окрему колону i повiв нагору повз порожнi столи до дверей з табличкою «Herr Direktor». Едiт Лiбгольд почула, як густий голос погукав iх усередину. Гер директор сидiв за столом у кутку i палив цигарку. Його русяве волосся було немовби щойно вкладеним, вбраний вiн був у двобортний костюм iз шовковою краваткою. Директор мав вигляд людини, яка зiбралася в гостi, але затрималася спецiально для того, щоб iм дещо сказати. То був великий i ще молодий чоловiк. Вiд такоi гiтлерiвськоi мрii Едiт очiкувала лекцii про военну економiку i пiдвищення виробничих квот. – Хочу вас привiтати, – сказав вiн польською мовою. – Ви е частиною розширення цiеi фабрики. – Вiн вiдвiв очi, мабуть, подумавши: «Не треба iм такого казати – вони тут кревно не зацiкавленi». Тодi, не зморгнувши оком, без жодного вступу чи поруху плечима, директор сказав: – На цьому мiсцi ви будете в безпецi. Хто працюватиме тут, той переживе вiйну. Вiдтак вiн побажав усiм хорошоi ночi i вийшов разом з ними з кабiнету, дозволивши Банкеру притримати працiвникiв на сходах, тож гер директор спустився першим i сiв за кермо своеi машини. Обiцянка всiх вразила. Це було щось надзвичайне. Як людина – не Господь Бог – може таке обiцяти? Але Едiт Лiбгольд вiдчула, що повiрила цим словам моментально. Не те щоб вона цього хотiла; так, це була обiцянка-цяцянка доволi ризикованого характеру. Проте тiеi секунди, коли гер Шиндлер промовив цi слова, не залишалося нiчого iншого, як повiрити. Новi працiвницi DEF слухали свiй iнструктаж у щасливому зацiпенiннi. Немовби якась божевiльна стара циганка, що iй нема чого втрачати, наворожила кожнiй з них шлюб iз графом. Ця обiцянка назавжди змiнила те, чого Едiт чекала вiд життя. Навiть якби ii застрелили, здаеться, вона би пiдскочила на рiвнi ноги й закричала: «Нi, сам гер директор сказав, що цього не буде!» Робота особливого розуму не вимагала. Едiт носила до печi посуд, щойно вийнятий з емалi, на довгiй палицi з гачками. А носячи, мiркувала над обiцянкою гера Шиндлера. Такi абсолютнi речi може обiцяти лише безумець. А вiн навiть оком не змигнув. Проте був при здоровому глуздi. Адже вiн – дiлова людина, запрошена до когось вечеряти. Тож вiн мае знати, що каже. Але для такого потрiбне якесь iще одне бачення – може, зв’язок iз Богом, чортом чи порядком речей. І знов-таки – його рука з золотою каблучкою-печаткою не була рукою провидця. Це була рука, звична тримати келих, у нiй можна було вiдчути нiби приховану ласку. І знов Едiт подумала про те, чи вiн при здоровому глуздi, про сп’янiння, про мiстичнi пояснення, про якусь технiку, за допомогою якоi гер Шиндлер заразив ii впевненiстю. Подiбнi цикли думок не раз повторювалися цього року i в наступнi роки в усiх, кому Оскар Шиндлер дав таку запаморочливу обiцянку. Комусь у його словах почувся прихований сенс. Якщо цей чоловiк не мае рацii, якщо вiн трохи користуеться своею силою, щоб передати власну переконанiсть, – то нема на свiтi нi Бога, нi людяностi, нi хлiба, нi руки допомоги. А е хiба шанси, i то не дуже певнi. Роздiл 9 Тiеi весни Шиндлер залишив кракiвську фабрику i рушив своiм BMW на захiд, через кордон i посвiжiлими весняними гаями до Цвiттау. Вiн мав побачити Емiлiю, тiток i сестру. Вони всi об’едналися проти його батька, всi плекали вогонь материного мучеництва. Коли iснувала якась паралель мiж долею його покiйноi матерi i його дружини Емiлii, то Оскар Шиндлер у своему пальтi з хутряним комiром, тримаючи зроблене на замовлення кермо руками в лайкових рукавичках, тягнучись по наступну турецьку цигарку на рiвному перегонi розталоi дороги через Єсенiки, жодним чином ii не помiчав. Не дитяча справа – думати над таким. Його батько був богом, i з нього мало спитатися бiльше. Оскар полюбляв гостювати в тiток – йому подобалося, як вони сплескували руками, побачивши крiй його костюма. Молодша сестра вийшла замiж за службовця-залiзничника i жила в симпатичнiй квартирi, наданiй залiзницею. Їi чоловiк був поважною особою у Цвiттау, адже мiсто було залiзничною розв’язкою i мало великi вантажнi склади. Оскар пив iз сестрою та швагром чай, а тодi шнапс. У цих посиденьках вiдчувався настрiй взаемного привiтання: молодi Шиндлери непогано влаштувалися. Звичайно, саме Оскарова сестриця доглядала Емiлiю, коли та нещодавно хворiла, i вона ж потайки ходила розмовляти з батьком. Вона могла зважитися хiба що на деякi натяки щодо замирення. Вона говорила це за чаем i у вiдповiдь почула сердите бурчання. Потiм Оскар обiдав удома з Емiлiею. Вона дуже втiшилася, що чоловiк приiхав на свято. Вони можуть разом узяти участь у великоднiх обрядах, як водилося за старих добрих часiв. Обряди й церемонii iм цiлком пасували, адже вони так танцювали одне навколо одного весь вечiр, дбаючи одне про одного за столом, як люб’язнi незнайомцi. Але в думцi i в серцi обое – i Емiлiя, й Оскар – чудувалися, наскiльки химерне все в iхньому шлюбi: Оскар мiг запропонувати i дати бiльше комусь незнайомому, якимсь робiтникам у своiх цехах бiльше, нiж iй. Постало питання, чи переiде Емiлiя до нього в Кракiв. Якби вона здала свою квартиру в Цвiттау, то в неi не було б iншого вибору, крiм Кракова. Вона вважала своiм обов’язком бути при Оскарi; говорячи мовою католицькоi моралi, його вiдсутнiсть у домi могла довести до грiха. Проте життя з ним у чужiй краiнi було б стерпним, лише коли б вiн був обережним, стриманим i берiг ii почуття. А з Оскаром бiда була в тому, що вiн не мiг тримати своi грiхи при собi. Легковажний, напiдпитку, напiвусмiхнений – здавалося, вiн усерйоз думае, мовляв, коли менi до душi якась дiвчина, то й тобi вона сподобаеться, еге ж? Це нерозв’язане питання так важко повисло мiж ними, що по обiдi Оскар устав, чемно попрощався й пiшов до кав’ярнi на головну площу. Сюди вчащали гiрничi iнженери, дрiбнi пiдприемцi, якийсь продавець, котрий виявився офiцером армii. Оскар був радий побачити там i декого зi своiх друзiв-мотоциклiстiв, здебiльшого у формi вермахту. Вiн сiв з ними пити коньяк. Дехто дивувався, мовляв, як це: такий здоровенний хлопака, як Оскар, – i без форми. – Важливе виробництво! – вигукнув вiн. – Дуже важливе виробництво! Вони згадували свое спiльне мотоциклетне минуле. Жартуючи, пригадали ту машину, яку вiн у школi зiбрав сам iз запчастин. Згадували вибуховий ефект тiеi машини. Вибуховий ефект «галлонi» з двигуном на п’ятсот кубикiв. У кав’ярнi стало гамiрнiше: замовляли ще коньяку. Тут iз обiдньоi зали вийшли колишнi однокласники Оскара, i на iхнiх обличчях був такий вираз, нiби вони впiзнали призабутий смiх, – власне, саме так i було. А тодi один iз них посерйознiшав: – Слухай-но, Оскаре. Там твiй батько вечеряе. Сам-один. Оскар Шиндлер подивився у свiй келих. Його обличчя горiло, але вiн знизав плечима. – Тобi треба з ним поговорити, – сказав хтось. – Вiн, бiдака, зовсiм на тiнь перетворився. Оскар сказав, що краще вiн пiде додому. Вiн почав пiдводитись, але однокласники поклали йому руки на плечi, не пускаючи. «Вiн знае, що ти тут», – сказали вони. Двое вже пройшли до обiдньоi зали i в чомусь переконували Ганса Шиндлера над рештками його вечерi. Оскар у панiцi вже стояв i шукав у кишенi номерок вiд гардероба, коли Ганс Шиндлер iз засмученим лицем з’явився з обiдньоi зали; його лагiдно вели попiд руки двое молодикiв. Оскар остовпiв. Хоч як вiн сердився на свого батька, вiн завжди уявляв собi, що коли вже треба буде залагоджувати стосунки, то саме вiн, Оскар, муситиме це робити. Старий такий гордий. А тут вiн дае себе просто-таки тягти до сина. Коли батька i сина пiдштовхнули одне до одного, старий, немовби перепрошуючи, злегка всмiхнувся i щось нiби знизав бровами. Цей вираз обличчя своею рiднiстю захопив Оскара зненацька. «Так уже вийшло, – наче казав Ганс. – Шлюб i всяке таке, ми з твоею мамою – воно все йшло за своiми законами». Може, це був зовсiм простий жест, але Оскар бачив той самий вираз допiру цього вечора – на власному обличчi, коли знизав плечима перед дзеркалом у передпокоi квартири Емiлii. «Шлюб i всяке таке – воно все йшло за своiми законами». Вiн так подивився на себе, i ось – три коньяки по тому – так само дивиться на нього батько. – Як справи, Оскаре? – спитав Ганс Шиндлер. Слова закiнчувалися нездоровим присвистом. Вiн почувався гiрше, нiж на синовiй пам’ятi. І Оскар подумав собi, що Ганс Шиндлер – теж людина. Цю думку йому вдалося проковтнути тодi, за чаем у сестри; але тепер вiн обiйняв старого, тричi розцiлував у щоки, вiдчуваючи iхню колючiсть, i заплакав. А гурт iнженерiв, солдатiв i колишнiх мотоциклiстiв зустрiв цю зворушливу сцену оплесками. Роздiл 10 Члени юденрату Артура Розенцвейга, якi й далi вважали себе охоронцями повiтря, здоров’я та хлiбноi пайки мешканцiв гетто, намагалися вкласти в голови еврейськоi полiцii iдею, що вона служить народовi. Вони намагалися записувати в полiцаi молодих людей спiвчутливоi вдачi й не без освiти. Хоча в штаб-квартирi СС еврейська полiцiя вважалася ще однiею додатковою службою, яка просто виконуе накази, як i будь-яка полiцiя, усе ж бiльшiсть працiвникiв ОД влiтку 1941 року жили не зовсiм так. Не можна заперечувати того факту, що з часом спiвробiтники ОД у гетто ставали дедалi пiдозрiлiшими фiгурами для його мешканцiв – iмовiрними колаборантами. Дехто з ОД приносив важливу iнформацiю в пiдпiлля i кидав виклик системi, але, напевне, бiльшiсть iз них вважали, що виживання iх самих i iхнiх сiмей все бiльше залежить вiд того, наскiльки вони спiвпрацюють iз СС. Для чесних людей ОД могло видатися мiсцем, повним негарних спокус. Для хитрих – джерелом можливостей. Але в цi першi кракiвськi мiсяцi полiцiя здавалася доброю силою. Леопольд Пфефферберг мiг своiм прикладом показати всю двозначнiсть статусу такого полiцая. Коли всi освiтнi заклади для евреiв, навiть органiзованi юденратом, заборонили в груднi 1940 року, Польдековi запропонували органiзацiю черг i ведення книги дiлових зустрiчей в житловiй конторi юденрату. То була робота на неповний день, зате вона створювала Леопольдовi прикриття, щоб бiльш-менш вiльно пересуватися Краковом. У березнi 1941 року заснували власне ОД, серед цiлей якого було заявлено захист евреiв, що приходять до подгужського гетто з iнших частин мiста. Польдек запрошення прийняв i кашкет ОД вдягнув. Вiн гадав, що правильно розумiе цiлi своеi дiяльностi: не тiльки забезпечити розумну поведiнку людей у мурах гетто, а й досягти правильного градуса знеохоченоi народноi слухняностi, яка в iсторii евреiв Європи зазвичай створювала добрi умови для того, щоб гнобитель швидше вiдступився i ставав дедалi бiльш забудькуватим, тож у перiоди його забудькуватостi життя, можливо, знову стане стерпним. І, носячи свiй полiцейський кашкет, Пфефферберг нелегально торгував шкiряними виробами, коштовностями, хутрами, валютою – i в гетто, i за його мурами. Вiн був знайомий з вахтмайстром коло брами, Освальдом Боско – полiцаем, який був настiльки ворожий цьому режиму, що пропускав до гетто сировину, з якоi можна було робити рiзнi речi, такi як одяг, вино, залiзнi вироби, – а тодi випускав готовий товар назад через браму для продажу в Краковi, навiть не вимагаючи хабара. Вийшовши з гетто, вiдiйшовши подалi вiд службовцiв коло брами i шмальцовникiв (iнформаторiв), якi сновигали поблизу, Пфефферберг знiмав з рукава пов’язку з еврейською символiкою десь у тихому провулку, а тодi вирушав у справах на Казiмеж чи до центру. На стiнах мiста через голови iнших пасажирiв вiн роздивлявся свiжi плакати: рекламу бритв, останнi укази з Вавеля щодо тих, хто покривае польських бандитiв, гасло «Євреi – вошi – тиф», щит iз зображенням юноi польськоi дiви, котра простягае iжу евреевi з гачкуватим носом, тiнь якого мае обриси чорта: «Хто допомагае евреевi, той допомагае сатанi». Бiля крамниць висiли картинки: евреi перемелюють щурiв на фарш для пирогiв, доливають воду в молоко, трусять вошей у тiсто, мiсять його брудними ногами. Потреба в гетто обгрунтовувалася на вулицях Кракова плакатним мистецтвом вiд працiвникiв мiнiстерства пропаганди. І Пфефферберг зi своею арiйською зовнiшнiстю спокiйно ходив пiд цими витворами з валiзою, повною одягу, коштовностей чи валюти. Наймасштабнiша операцiя була в Пфефферберга минулого року, коли губернатор Франк вилучав з обiгу банкноти в сто i п’ятсот злотих i вимагав, щоб iх здавали на збереження до Кредитного фонду Райху. Оскiльки евреевi дозволялося обмiняти лише двi тисячi злотих, то це означало, що всi такi грошi, якi доти десь таемно зберiгалися (понад двi тисячi i проти правил) бiльше не матимуть жодноi цiнностi. Єдиним виходом було знайти якусь людину арiйськоi зовнiшностi без пов’язки на рукавi, яка за тебе стане в довгу чергу полякiв до Кредитного банку Райху. Пфефферберг i його молодий товариш-сiонiст зiбрали в мешканцiв гетто кiлька сотень тисяч злотих банкнотами вiдповiдноi вартостi, пiшли з повною валiзою купюр i повернулися з чинними окупацiйними грiшми – мiнус хабарi, сплаченi польськiй «Синiй полiцii» бiля брами. Отаким полiцаем був Пфефферберг. З точки зору голови юденрату Артура Розенцвейга – чудовим, за мiрками Поморськоi – негiдним. Оскар побував у гетто в квiтнi – i з допитливостi, i для розмови з ювелiром, якому доручив зробити два перснi. Вiн побачив там таку тисняву, якоi навiть собi не уявляв, – по двi сiм’i на кiмнату, якщо нема знайомств у юденратi. Пахло несправною каналiзацiею, але жiнки чинили профiлактику тифу, щосили прибираючи i виварюючи одяг надворi. – Життя мiняеться, – подiлився з Оскаром ювелiр. – ОД уже застосовуе кийки. Коли кракiвське гетто, як i всi подiбнi в Польщi, перейшло з пiдпорядкування генерал-губернатору Франку до вiддiлу Гестапо 4B, керувати еврейськими справами у мiстi став оберфюрер Юлiан Шернер, веселий добродiй рокiв сорока п’яти – п’ятдесяти, який лисиною i товстими окулярами скидався на пересiчного бюрократа. Оскар зустрiчав його на нiмецьких коктейльних вечiрках. Шернер багато говорив – не про вiйну, а про дiловi справи й iнвестицii. Таких функцiонерiв було чимало в середнiх чинах СС; цього чолов’ягу цiкавила випивка, жiнки й конфiскованi товари. Інколи на його обличчi можна було вловити отаку посмiшку втiхи зi своеi несподiваноi могутностi – як у дитини пляму вiд варення в кутику рота. Вiн завжди перебував у бадьорому гуморi й був надiйно безжальним. Оскар помiчав, що Шернер бiльше полюбляе працювати з евреями, нiж убивати iх, що вiн заради наживи спокiйно обходитиме закон, але й що вiн триматиметься основноi лiнii полiтики СС, хоч якою вона буде. Оскар згадав шефа полiцii минулого Рiздва, пославши йому пiвдюжини пляшок коньяку. Тепер цей чоловiк став могутнiшим, тож наступного року йому буде треба надiслати бiльше. І саме через цю змiну повноважень – СС стало не просто знаряддям полiтики, а й тiею силою, яка полiтику формуе, – пiд гарячим червневим сонцем ОД стало iнакшим. Оскар, просто проiжджаючи повз гетто, звик до новоi фiгури – колишнього скляра на iм’я Симхе Спiра, свiжоi кровi ОД. Спiра був з ортодоксальних юдеiв i як за особистою iсторiею, так i за вдачею зневажав европеiзованих еврейських лiбералiв, якi ще траплялися в юденратi. Вiн виконував накази не Артура Розенцвейга, а унтерштурмфюрера Брандта i штаб-квартири СС, що за рiчкою. Пiсля розмов iз Брандтом вiн повертався до гетто дедалi бiльш поiнформованим i владним. Брандт попросив його створити полiтичний вiддiл ОД i керувати ним, i Спiра взяв туди своiх друзiв-приятелiв. Тепер iхня форма являла собою вже не кашкет i пов’язку на рукавi, а сiру сорочку, кавалерiйськi бриджi, портупею i блискучi есесiвськi чоботи. Полiтичний вiддiл Спiри вже виходив за межi вимушеноi спiвпрацi. Там мало бути чимало людей продажних, iз комплексами, iз задавненими образами на респектабельний середнiй клас евреiв за iхню соцiальну й iнтелектуальну зневагу. Крiм Спiри там iще були Шимон Шпiц, Марсель Целлiнгер, Ігнацiй Дiамонд, продавець Давид Гуттер, Форстер, Грюнер i Ландау. Вони розпочали свою кар’еру, яка полягала у вимаганнi грошей i складаннi спискiв неблагонадiйних i пiдозрiлих мешканцiв гетто. Польдек Пфефферберг тепер хотiв пiти з такоi полiцii. Ходили чутки, що гестапо вимагатиме вiд працiвникiв ОД присяги на вiрнiсть фюреру, пiсля якоi в них не буде жодноi пiдстави для непокори. Польдек не хотiв подiляти справу з отим Спiрою в сiрiй сорочцi чи складачами чорних спискiв Шпiцом i Целлiнгером. Вiн пiшов до лiкарнi на розi Венгерськоi поговорити з добрим лiкарем на iм’я Александер Бiберштейн, офiцiйним лiкарем юденрату. Брат лiкаря Марек був тим самим першим головою ради, який нинi вiдбував термiн у похмурiй в’язницi на Монтелюпi за грошовi зловживання i спробу пiдкупу офiцiйних осiб. Пфефферберг попрохав Бiберштейна дати йому таку довiдку, з якою його вiдпустять iз ОД. Це непросто, зауважив Бiберштейн. Пфефферберг аж нiяк не скидався на хворого. Високий тиск йому приписати неможливо. Доктор Бiберштейн розповiв Леопольдовi про симптоми хвороi спини. Пфефферберг почав приходити на службу, сильно перекособочившись i спираючись на цiпок. Спiра обурювався. Коли Пфефферберг уперше попросив його про звiльнення з ОД, шеф полiцii гордо проголосив – достоту як начальник якоiсь королiвськоi варти – мовляв, ти вийдеш звiдси тiльки на щитi. У межах гетто Спiра i його iнфантильнi приятелi бавилися в таку собi елiтну гвардiю. Вони були iноземним легiоном, преторiанцями. «Ми вiдправимо тебе до лiкаря гестапо!» – кричав Спiра. Бiберштейн, який розумiв, як соромно молодому Пфеффербергу перебувати на цiй посадi, навчив його як слiд. Польдек пережив огляд гестапiвського лiкаря i був звiльнений з ОД через хворобу, яка могла перешкоджати його здатностi контролювати натовп. Спiра прощався з Пфеффербергом зневажливо i вороже. Наступного дня Нiмеччина вторглася до Росii. Оскар пiдслухав цю новину нелегально на BBC i знав, що тепер плану «Мадагаскар» не буде. Мине чимало часу, доки на це видiлять вiдповiднi судна. Оскар вiдчував, що ця подiя змiнила сутнiсть планiв СС, бо тепер усюди економiсти, iнженери, планувальники переселення людей, полiцаi всiх чинiв виробляли психiчнi звички не тiльки для довгоi вiйни, а й для цiлеспрямованого творення расово чистоi iмперii. Роздiл 11 У провулку бiля Липовоi тилом до емалевоi фабрики Шиндлера стояла нiмецька фабрика ящикiв. Невгамовний i товариський Оскар Шиндлер, бувало, ходив туди перекинутися словом з тамтешнiм тройгендером Ернстом Кунпаштом чи колишнiм господарем i неофiцiйним начальником Шимоном Єретом. Фабрика ящикiв Єрета стала нiмецькою фабрикою ящикiв два роки тому за типовою схемою – нiяких компенсацiй, нiяких документiв за пiдписом господаря. Несправедливiсть цього вже не дуже бентежила Єрета. Таке трапилося з бiльшiстю його знайомих. Бiльше його хвилювало гетто. Сварки на кухнях, безжальна вiдкритiсть життя всiм сусiдам, сморiд тiла, вошi, якi стрибають на костюм iз непраного пiджака якого-небудь брудного чоловiка, що з ним розминешся на сходах. Панi Єрет, признався вiн Оскаровi, дуже засмучена. Їй завжди подобалося все красиве, вона походить iз Клепажа на пiвночi Кракова, з гарноi родини. І якщо подумати, то з отих усiх дощок я би мiг побудувати собi дiм отам – вiн махнув рукою на пустку за фабрикою. Там робiтники грали у футбол – широко, у вiльному просторi для розбiгу. Бiльша частина гравцiв була з Оскаровоi фабрики, а решта – з фабрики польського подружжя Бельських. Але Оскар не признався бiдолашному Єретовi, що також мае плани на це порожне мiсце. Оскару було цiкавiше знати про отi дошки, якi мав на увазi Єрет. Ви можете «вiдчужити» аж стiльки дощок? Розумiете, сказав Єрет, тут треба лише попрацювати з паперами. Вони стояли разом бiля вiкна Єретового кабiнету, оглядаючи пустку. Із цехiв було чути стукiт молоткiв i вищання мотопилок. Так не хотiлося б утрачати зв’язок зi старим мiсцем, признався Єрет. Так не хотiлося б опинитися десь у таборах i все думати, що цi клятi дурнi тут роблять. Ви ж розумiете, правда, пане Шиндлере? Така людина, як Єрет, не могла передбачити жодного порятунку. Нiмецька армiя, здаеться, здобувала в Росii перемогу за перемогою, i навiть самiй BBC важко було повiрити, що вони насуваються фатальним клином. Замовлення вiд Інспекцii з озброення раз у раз з’являлися на столi Оскара з вiтаннями вiд генерала Юлiуса Шиндлера пiд супровiдними листами, доповненими телефонними дзвiнками вiд усiляких молодших офiцерiв. Оскар приймав замовлення i вiтання як належне, але суперечливо радiв палким листам вiд батька, котрий тiшився з iхнього примирення. «Це все ненадовго, – писав старший Шиндлер. – Цей чоловiк [Гiтлер] не здатний бути надовго. Америка врештi-решт його вкоськае. А росiяни? Господи, та цьому диктатору хоч хтось пояснив, скiльки там безбожних варварiв живе?» Оскар, усмiхаючись до листiв, не вiдчував жодного конфлiкту мiж двома задоволеннями – радiстю дiлка вiд контрактiв Інспекцii з озброення i бiльш душевною втiхою вiд батькових антиурядових листiв. Оскар надсилав Гансовi щомiсяця чек на тисячу райхсмарок – iз синiвськоi любовi та бунтiвноi вдачi, ну й тому, що любив бути щедрим. То був дуже швидкий, а проте майже безпроблемний рiк. Найдовшi затримки на роботi, вечiрки в «Краковii», пиятики в джаз-клубi, вiзити до квартири незрiвнянноi Кльоновськоi. Коли почало падати листя, вiн здивувався, куди ж подiвся рiк. Враження, що час десь зник, пiдсилювалося пiзнiм лiтом i ранiшими, нiж зазвичай, осiннiми дощами. Асиметричнi пори року невдовзi стануть у пригодi Радянському Союзу i вплинуть на життя всiх европейцiв. Але для гера Оскара Шиндлера на Липовiй вулицi погода була все ж просто погодою. Тодi, у самому кiнцi 1941 року, Оскар потрапив пiд арешт. Хтось – чи то з полякiв, що вiдповiдали за вiдправлення товару, чи з нiмецьких технiкiв у зброярському вiддiлi – обмовив його: пiшов на Поморську й донiс. Двое гестапiвцiв у штатському в’iхали «мерседесом» на Липову i перегородили своiм авто весь вхiд – так, наче взагалi замiрилися повнiстю припинити дiяльнiсть «Емалii». Нагорi, поставши перед Оскаром, вони показали ордери, якi давали iм право взяти з собою всю його дiлову документацiю. Але, схоже, жодноi економiчноi освiти вони не мали. – Якi вам конкретно книги? – спитав Шиндлер. – Касовi, – сказав один. – Гросбухи, – сказав другий. То був ненапружливий арешт; вони балакали з Кльоновською, поки Оскар сам ходив по свiй касовий журнал i головну бухгалтерську книгу. Оскару дали час написати в блокнотi кiлька прiзвищ – нiбито тих, iз ким вiн мусив скасувати дiловi зустрiчi. Кльоновська, однак, зрозумiла, що до цих людей треба звертатися по допомогу, щоб визволити пана директора. Першим у списку був оберфюрер Юлiан Шернер, другим – Мартiн Плате з бреславського абверу. Це мав бути мiжмiський дзвiнок. Третiм пунктом проходив начальник фабрики «Ostfaser» – п’яничка-ветеран Франц Бош, котрому Шиндлер надсилав цiлi партii посуду нелегально. Перехилившись через плече Вiкторii над ii високою бiлявою зачiскою, Оскар пiдкреслив прiзвище Боша. Той впливовий чоловiк знався на кракiвському чорному ринку й давав поради щодо нього всiм високопосадовцям. А Оскар усвiдомлював, що його арешт пов’язаний iз чорним ринком i небезпека в ньому та, що чиновники готовi охоче брати хабарi, але заздрiсть когось iз робiтникiв передбачити годi. Четвертим був записаний нiмецький голова «Ferrum AG» в Сосновцi – у його фiрми гер Шиндлер купував сталь. Цi iмена його заспокоювали, поки гестапiвський «мерседес» нiс його на Поморську, в мiсце приблизно за кiлометр вiд центру. Цi люди являли собою гарантiю того, що вiн не згине в цiй системi без слiду. Тож вiн не був таким беззахисним, як та тисяча мешканцiв гетто, яких зiбрали за списками Сiмхе Спiри i погнали пiд морозяними передрiздвяними зiрками до вагонiв для перевезення худоби на станцiю Прокоцим. Оскар мав у розпорядженнi деяку важку артилерiю. Комплекс СС у Краковi являв собою гiгантську сучасну будiвлю, невеселу, проте не таку зловiсну, як в’язниця на Монтелюпi. А проте, навiть якщо не вiрити чуткам про тортури в цьому мiсцi, будiвля починала тиснути на заарештованого, щойно вiн туди заходив – розмiрами, кафкiанськими коридорами, мовчазною погрозою в назвах вiддiлiв, написаних на дверях. Тут були головне управлiння СС, штаб-квартири правоохоронноi, кримiнальноi, безпековоi i таемноi полiцii, економiчно-адмiнiстративне управлiння СС, кадрове управлiння, управлiння з еврейських справ, з питань раси й переселень, судове управлiння СС, його оперативне управлiння, управлiння служби СС, райхскомiсарiату зi змiцнення нiмецьких позицiй, соцiальна служба для етнiчних нiмцiв. Десь у цьому мурашнику гестаповець середнiх рокiв, котрий, як видавалося, бiльше розумiвся на бухгалтерii, нiж тi офiцери, що заарештували Оскара, почав його допитувати. Розмовляв вiн дещо весело-здивовано: десь так поводиться митник, коли, розiбравшись, виявляе, що пасажир, котрого пiдозрювали в контрабандi валюти, насправдi нелегально везе кiмнатнi рослини для своеi тьотi. Вiн сказав Оскаровi, що пiдприемства, якi працюють на военнi потреби, пiдлягають дуже ретельним перевiркам. Оскар не повiрив, але промовчав. Гер Шиндлер зрозумiв, що гестаповець хоче йому сказати: тi пiдприемства, якi працюють на вiйну, морально зобов’язанi повнiстю присвятити себе цiй високiй метi й утриматися вiд пiдривання економiки генерал-губернаторства нелегальними оборудками. Оскар промурмотiв своiм густим голосом у такому тонi, який можна було водночас сприйняти i як погрозливий, i як добродушний: – Чи ви хочете сказати, гере вахтмайстре, що звiти з моеi фабрики не вiдповiдають квотам? – Ви живете красиво, – вiдказав той, але з поблажливою усмiшкою: мовляв, якби все було гаразд, то великим промисловцям цiлком можна жити красиво. – А коли хтось живе красиво… ну, то нам слiд пересвiдчитися, що його рiвень життя походить цiлковито вiд законних контрактiв. Оскар осяяв гестапiвця ясною усмiшкою. – Той, хто дав вам мое прiзвище, – сказав вiн, – дурень i гае ваш час. – Хто е управителем на DEF? – спитав гестаповець, не зваживши на цi слова. – Авраам Банкер. – Єврей? – Авжеж. Ця справа ранiше належала його родичам. – Можливо, цi записи вiдповiдають iстинi, – зауважив гестаповець. – Але якщо буде треба ще, то, напевно, гер Банкер нам iх надасть. – Ви маете на увазi, що зiбралися мене затримати? – спитав Оскар. Вiн розсмiявся. – Хочу вам сказати, – вiв далi вiн, – що, коли ми з оберфюрером Шернером смiятимемося з цiеi iсторii за чарочкою, я йому перекажу, що ви поводилися зi мною надзвичайно люб’язно. Тi офiцери, що заарештували Оскара, вiдвели його на другий поверх, де обшукали, але дозволили залишити цигарки i сто злотих на дрiбнi витрати. Його замкнули в кiмнатi – однiй iз найкращих, що вони мали, як подумав собi Оскар. Там були умивальник, унiтаз i запилюженi фiранки на загратованому вiкнi: десь у таких примiщеннях тримають усiляких високопосадовцiв, коли допитують. Якщо посадовця випустять, вiн не буде скаржитися на те, де його тримали, але й не дуже тiшитиметься. А якщо посадовець виявиться зрадником, пiдривником державного ладу чи економiчним злочинцем, тодi вже вiн немовби провалиться в ляду пiд цю кiмнату – i опиниться в кiмнатi допитiв у пiдвалi, закривавлений i принишклий, сидiтиме в одному з довгого ряду дрiбних примiщень, прозваних трамваями; там вiн чекатиме переходу на Монтелюпi, де в’язнiв вiшають просто в камерах. Оскар роздивився дверi. Хто мене сюди запроторив, пообiцяв вiн собi, – я його в Росiю вiдправлю! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/tomas-k-n-ll/spisok-shindlera/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 «Нiмецька фабрика емалевих виробiв» (нiм.). (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.) 2 Привiтний, добродушний (нiм.). 3 Я не наводжу в романi прiзвище повнiстю, оскiльки в Краковi безлiч польсько-еврейських прiзвищ i використання якогось iншого могло б образити пам’ять якоi-небудь зниклоi родини чи живого Оскарового товариша. – Прим. авт.