В ніч на двадцять перше

В нiч на двадцять перше Свiтлана Румянцева Здiйснюючи чергову наукову експедицiю, Кессi випадково отримуе сигнал SOS, який зафiксували прибори ii корабля. Не вагаючись, вона вирiшуе прийти на допомогу, хоча усвiдомлюе велику небезпеку, яка iй загрожуе, та наслiдки, що можуть стати незворотними. І справдi, щось пiшло не так, i юна мандрiвниця сама потрапляе в аварiю, опинившись на самотi у вiдкритому штормовому морi. Важка боротьба зi стихiею – це лише початок випробувань, що випали на долю Кессi. Вона потрапляе у невелике селище, де ii радо приймають мiсцевi жителi. Визначивши географiчнi координати, Кессi знае «де» вона, але навiть не здогадуеться «коли». І лише зустрiч з Ендi розкривае iй очi й допомагае з’ясувати, що мiж отриманням сигналу про порятунок та романтичною розмовою на березi моря минуло нi декiлька днiв, а двадцять чотири роки. Кессi мучить туга за рiдною домiвкою, вона не знае, що робити далi. Пiдтримка Ендi, який теж колись зазнав особистоi трагедii, та почуття, що тiльки-но зароджуються мiж ними, допомагають Кессi знайти душевну рiвновагу. Свiтлана Румянцева В НІЧ НА ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЕ * * * Море вирувало. Велетенськi хвилi хаотично змiнювали одна одну, нещадно руйнуючи та змiтаючи все на своему шляху. Тим поодиноким мандрiвникам чи рибалкам, якi у цей пiзнiй час забарилися у вiдкритому морi та не встигли пристати до берега, годi було й заздрити. Що вже казати про ту, яка опинилася у полонi жорстокоi стихii не з власноi волi. Ця прикра випадковiсть могла коштувати iй життя i, чесно кажучи, вона не лише цiлком усвiдомлювала всю небезпеку становища, в якому опинилася, а й подумки приготувалася до найгiршого. Вона знала, що шансу вижити в таких умовах майже не було. Залишалася лише надiя. Хитка, невиразна, полохлива, але все ж таки – НАДІЯ! Море було пiдступним, мiнливим та непередбачуваним, немов вередлива та надто розбещена дитина. Спочатку воно поводилось вiдносно спокiйно: легкi, майже непомiтнi брижi злегка пiдштовхували самотнього гумового човника, наче хотiли його заколисати. Та згодом невiдомо звiдки налетiв холодний, пронизливий вiтер, що перетворив спокiйну водяну гладь у суцiльний безлад та круговерть. Кожна нова хвиля, що зароджувалась у темних морських глибинах, ставала бiльшою, потужнiшою та грiзнiшою. Море лютувало, безжально пiдкидаючи безпорадне суденце. Всерединi нього сидiла молода дiвчина. Захисний комбiнезон темно-синього кольору з тонкого водонепроникного матерiалу, що щiльно облягав усю ii фiгуру, та невисокi гумовi чобiтки с гнучкою пiдошвою надiйно захищали вiд води та холоду. Їi тендiтнi руки мертвою хваткою вчепилися у товстi мотузки, що оперiзували човник по всьому периметру, а очi пильно вдивлялися у нiчну темряву з надiею побачити хоча б якийсь вогник чи iнший знак, що сповiщав би про близькiсть жаданого берегу. Однак волосся, наскрiзь просякнуте солоними бризками, хаотично телiпалося на вiтру та прилипало до обличчя, заважаючи не лише роздивлятися навкруги, а й елементарно дихати. Дiвчину лихоманило i трясло. Їi тiло було виснажене кiлькагодинною боротьбою з природною стихiею. У набряклих ногах, затерплих без тривалого руху, щось неприемно поколювало, а задерев’янiлi вiд холоду руки трималися за мотузку чисто автоматично. Лише ясний мозок працював швидко i холоднокровно, що свiдчило про сильний характер, неабияку витримку та мужнiсть незнайомки, а також про наявнiсть у неi значного досвiду виживання в екстремальних ситуацiях. На щастя, вона знала точнi координати своеi незапланованоi, аварiйноi висадки, тобто того мiсця, де миттю розгорнувся викинутий нею рятiвний гумовий човен. Але що це дасть? Хаотичнi хвилi та потужний вiтер могли занести ii хтозна куди, на багато кiлометрiв углиб вiдкритого моря, значно вiддаливши ii вiд берега. Та й де той берег, у якому боцi? «Знак… Треба негайно знайти хоча б якийсь знак, орiентир, що вказав би правильний напрям… – розмiрковувала дiвчина. – Вогонь, спалах, будь-яке свiтло… Зiрки! Авжеж – зiрки!». Вона намагалась максимально напружити пам’ять, щоб видобути з ii глибин необхiднi знання: «Велика Ведмедиця, Пiвденний Хрест… Нi, не те. Пригадуй, пригадуй… Орiон… Орiон добре видно в обох пiвкулях Землi. Та нащо менi це? А ще Полярна зiрка. Вона практично нерухома, завжди розташована в полярному секторi неба i вказуе точно на пiвнiч». Дiвчина ледве ворухнулась i, боячись випадково розчепити ослабленi пальцi, якi досi стискали мотузку, повiльно задерла голову: чорнi загрозливi хмари щiльним кiльцем сповивали нiчне небо. Вона застогнала з вiдчаю. У головi роiлися думки, навпiл розриваючи свiдомiсть: «Як це могло статися? Не може бути! Як я, такий стрiляний горобець у своiй справi, могла втрапити в таку халепу? Даремно я попрямувала сюди. Виявляеться, у цьому квадратi нiкого й не було. Усi моi зусилля марнi!». Остання думка була особливо болючою. Адже ще якихось декiлька хвилин тому, пiсля того як усi прилади зафiксували чiткi сигнали, вона прийняла доволi нестандартне, проте ретельно зважене рiшення. Як науковець, вона багато подорожувала, дослiджувала, вивчала, проте ранiше нiколи не втручалася. Вона просто не мала на це права, не мала дозволу. Але зараз була саме та ситуацiя, коли звичайна людянiсть та спiвчуття переважили терези розважливостi на свiй бiк: десь там, у суцiльному мороцi, невiдомо хто просив, нi – навiть волав про допомогу! Наполегливо та несамовито: SOS SOS SOS. Вона цiлком усвiдомлювала, якими незворотними можуть бути наслiдки ii вчинку, якщо щось пiде не так. Але, спираючись на теоретичнi знання та точнi математичнi розрахунки, вона вiрила, що зможе вчасно втрутитися, прийти на допомогу i… повернутися назад, втративши порiвняно небагато часу. Небагато часу… Чому вiн такий невблаганний? Час. Чому вiн не може зупинитись та перепочити? Якщо щось пiде не так… Ще раз глянувши на панель управлiння, на якiй висвiчувались декiлька пульсуючих цифр та символiв, вона зважилась. Останне, що вона зробила, це записала на плiвку свiй голос, обгрунтувавши свое рiшення, коротко виклавши план подальших дiй i назвавши точнi координати мiсця ймовiрноi катастрофи. Тодi натиснула необхiдну кнопку i ii повiдомлення, розтинаючи безмежний простiр, помчало до адресату. Вiдповiдь прийшла за лiченi секунди i була, на перший погляд, доволi сухою та лаконiчною, але, зважаючи на обставини, це було нормальним: «Згода! Дотримуйтесь iнструкцiй! Хай щастить!». Серце шалено калатало, по спинi пробiгли пiдступнi мурашки, руки трохи тремтiли вiд хвилювання. Ще б пак! Така вiдповiдальнiсть! Але самi рухи були вправними, вiдточеними, механiчними. Нехай щастить, Кессi. І вона щосили натиснула на важiль… А потiм цей страшенний удар… скрегiт металу… поштовхи… Нiчого не видно… Зв’язок перервався… І тепер замiсть того, щоб допомогти, вона сама потребувала порятунку. Кессi вiдчувала, що потроху слабне, сили покидали ii, у головi паморочилося вiд постiйного гойдання на хвилях. І хоча зазвичай iй нiколи не бракувало терпiння та витримки, зараз ситуацiя потроху виходила з-пiд контролю. «Лише декiлька хвилин, зовсiм трошки, спочинь. Який сенс у постiйному спогляданнi? – нашiптував пiдступний внутрiшнiй голос. Проте здоровий глузд застерiгав: – Не спи! Пильнуй або втратиш усе!». Щоб вiдволiктись, Кессi силувалась згадати щось приемне, вiдсторонене, перед ii очима поставали незримi розпливчастi картини. Вона побачила iнше море – лагiдне, облите слiпучим сонячним свiтлом, привiтне. Ось вона напiвлежить на березi, обпершись на лiвий лiкоть, й спостерiгае, як на обрii то виринають, то зникають невиразнi стовпчики блакитного диму, настiльки легкi та невагомi, що миттю тануть у прозорому повiтрi. Пiсля кiлькахвилинного споглядання вона млосно потягуеться усiм своiм струнким тiлом та лягае на теплий, бархатний пiсок, що мiниться сотнями рiзних барв. Потiм повiльно пiдкладае схрещенi руки пiд голову й дивиться вгору. Їi втомленi очi, захищенi темними окулярами, безцiльно стежать за рухом небесних свiтил та поодиноких розкутих хмар, що мляво та неохоче блукають небом. Тодi вона сiдае, обiймае руками колiна та кладе на них голову, а копна чорного пишного волосся елегантно розсипаеться навсiбiч. Їi права рука поволi сповзае на пiсок i починае ворушити нерiвну кристалiчну поверхню, несвiдомо виводячи пальцем то кумеднi личка, то абстрактнi фiгури, а подекуди незрозумiлий набiр цифр та формул. Час вiд часу пальцi згрiбають до купи теплi дрiбнi пiщинки i мiцно стискають iх у кулак. Коли ж вона трохи послабляе хватку, пiсок, пiддаючись силi тяжiння, тонкою цiвкою сиплеться донизу, утворюючи мiнiатюрнi бархани. Здавалося, що все це вiдбувалося дуже давно, в iншому, тепер уже нереальному життi. Жвавому, швидкоплинному, насиченому подiями. Нiби на iншiй планетi, на iншому боцi безкрайого Всесвiту. На iншому боцi… Їi набряклi очi стулялися самi по собi, пальцi несвiдомо розжималися, вiдпускаючи на волю грубi мотузки, що боляче врiзалися у нiжнi долонi, залишаючи на них червонi борозни. Вiдчуваючи, що ось-ось може знепритомнiти чи поринути у хворобливу дрiмоту, Кессi зiбрала останнi сили, щоб ще раз пiдвестися i роззирнутися довкола. Переборюючи слабкiсть у всьому тiлi та пристосовуючись до хитання човна, вона, наскiльки це взагалi було можливо, сперлася колiнами та руками о мокре днище, а потiм, наражаючись на небезпеку втратити рiвновагу й перехилити човник, випрямила спину i почала пильно вдивлятися у морок. Нiчого. Лише темна зловiсна порожнеча. За мить вона не лише зрозумiла, що геть усi ii зусилля були марними, а й з невимовним жахом осягнула масштаби та неминучi наслiдки катастрофи, в яку потрапила. Самотня та безпорадна у цьому шаленому вирi. Ще трохи й вона остаточно впала б у вiдчай. Їi погляд ставав неуважним, безцiльним i байдуже блукав по гребнях хвиль. Але раптом Кессi здалося, що в темрявi блиснув вогник. Вона насторожилася, холодною тремтячою рукою вiдкинула з обличчя мокре волосся та примружила очi. Минали секунди, хвилини, що здалися iй вiчнiстю, але нiчого не вiдбувалося. Невiдоме сяйво зникло так само швидко, як i з’явилось. «Це лише марево… – подумала вона. – Як часто ми сприймаемо бажане за дiйсне». Аж ось десь далеко знов спалахнуло свiтло. Потiм згасло. Знов з’явилось. І ще раз. І ще. Що за маячня? Спочатку Кессi прийняла його за умовний знак, призначений саме для неi, й почала було зчитувати iнформацiю, виходячи з нескладноi та загальноприйнятоi серед мореплавцiв комбiнацii сигнальних знакiв. Втiм частота спалахiв, а скорiше iх нерегулярнiсть нiяк не спiвпадали з вiдомими iй принципами кодування, тож вона, шкодуючи, облишила спроби. Подальшi спостереження навели Кессi на думку, що загадковi вогнi радше були наслiдком якоiсь несправностi. Скидалося на те, що хтось на березi намагався вручну полагодити старого електрогенератора та робив це доволi незвичним способом – б’ючи по ньому кремезним кулаком. Вочевидь, старання невiдомоi людини, якiй не спалося у цю жахливу нiч, увiнчалися успiхом, оскiльки за деякий час хаотичне мерехтiння припинилося, i свiтло полилося рiвно. Воно надходило з берега, у цьому не було нiякого сумнiву. І хоча цей маленький, беззахисний вогник був напрочуд слабким, ледь помiтним у зловiснiй темрявi ночi, вiн став для Кессi единим дороговказом, що вiв до порятунку. Зiбравши останнi сили, вона заходилася шарудiти руками по днищу свого човника. Намацавши у пiтьмi невеликий прямокутний м’який предмет з довгим паском, Кессi дуже зрадiла: це була ii сумка, що мiстила всiлякi дослiдницькi прилади, мапи та безлiч необхiдних дрiбничок. Перекинувши пасок через голову, так щоб його середина лягла на праве плече, а сумка прилаштувалася бiля лiвого стегна, мандрiвниця почала шукати розкладнi весла, якi обов’язково мали входити до комплектацii човна, проте досi в них не було потреби. Усi цi дii вона робила навпомацки, нi на мить не вiдводячи погляду вiд блукаючого вогника. Вiрнiше, сам вогник залишався на своему мiсцi, а от легкий надувний човник перестрибував з хвилi на хвилю, постiйно мiняючи траекторiю. Добувши весла, Кессi насилу прилаштувала iх до бокових отворiв човна й почала щодуху гребти до берега. Принаймнi так вона вважала, адже iй i на думку не спадало, що джерело свiтла могло знаходитися i не на сушi; ним мiг бути i один iз плавучих застережних знакiв – бакен, що вказуе на близькiсть фарватеру i, зазвичай, обладнаний потужним лiхтарем. Нiч минала, а шторм потроху згасав. Вдалечинi ледь-ледь зажеврiли димчастi обриси берега. Чим яснiше вони вимальовувались, тим дужче Кессi налягала на весла, адже кожен iхнiй сплеск сповiщав про наближення порятунку. Коли до жаданого берега було, здавалося, рукою подати, мандрiвницю чекали новi випробування. Важкi хмари, що протягом ночi загрозливо нависали над морем та затуляли зорi, готувалися до нового дiйства. Незабаром високо в небi пролунав потужний вибух, нiби хтось невидимий одночасно палив з десятка гармат. Вiд несподiванки Кессi випустила з рук весла та затулила долонями вуха, iнстинктивно нахиливши голову до колiн та заплющивши очi. Коли ж вона нарештi насмiлилася глянути вгору, то побачила жахливу й водночас величну, заворожливу картину. Безлiч електричних розрядiв безжально розтинали небо, внаслiдок чого воно конвульсивно здригалося й палало синiм вогнем. Коли ж розряди блискавки стали частiшими, Кессi змогла краще розгледiти берег, всiяний маленькими будинками з гостроверхими дахами. Однак пiвденний вiтер та вируючi хвилi постiйно вiдносили ii в iнший бiк, до страхiтливоi скелястоi гряди, що занурювалася у море. Навколо розлягався оглушливий гуркiт, що луною вiддавався у найвiддаленiших закутках бухти. Незабаром заюшив дощ. Тисячi, мiльйони дрiбних прiсних краплин хлинули з неба на землю, ритмiчно задрiботiли по поверхнi моря, безслiдно розчиняючись у темних солоних хвилях. Дощ безжально шмагав Кессi по ii i без того мокрих щоках, злiплюючи мiж собою довгi чорнi вii, потрапляючи до рота i заважаючи дихати. Вода з неймовiрною швидкiстю заповнювала маленький човник, та Кессi не мала анi сил, анi можливостi вичерпувати воду. І часу на роздуми теж не було. Тодi вона прийняла едине правильне рiшення – покинути човен i далi добиратися до берега вплав. Але не встигла вона бодай ворухнутися, щоб здiйснити свiй намiр, як на неi обрушилась чергова хвиля, яка не лише миттю затопила суденце, а ще й перегорнула його. Кессi опинилась у холоднiй водi. Не розгубившись, вона почала борсатися, жваво рухаючи руками й ногами, щоб утриматися на поверхнi i прилаштуватися до ритму хвиль. На жаль, рятiвний вогник згас. «А може його i не було зовсiм», – знов пiдкралася нав’язлива думка. Крiзь густу завiсу зливи проглядав свiтанок, що сповiщав близьке народження нового дня, а значить i життя. Кессi хутко замолотила руками i поплила до берега. Їi захисний комбiнезон та чоботи, виготовленi з легкого матерiалу, практично нiчого не важили, в них вона почувалася зручно як на сушi, так i у водi. Єдиною рiччю, що заважала швидко рухатися, була сумка, перекинута через плече, довгий пасок якоi час вiд часу доводилося пiдтримувати однiею рукою. Але кинути цю едину вцiлiлу пiсля катастрофи рiч вона просто не мала права. Останнi зусилля, сiм-вiсiм гребкiв i Кессi нарештi вiдчула, як ii втомленi ноги ледве торкнулися твердоi поверхнi. Ще трохи i вона, захлинаючись у бiлоснiжнiй пiнi, впала на колiна. Хаотичнi прибережнi хвилi накочувались одна за iншою, накривали ii з головою, потiм вiдкочувалися i тягнули Кессi за собою, назад, у вiдкрите море. Не в змозi звестися на ноги, вона почала повзти по мiлинi, жадiбно загрiбаючи руками дрiбнi круглi камiнцi. Вщент розмитий та покручений берег не мiг слугувати надiйним притулком для виснаженоi людини, що з останнiх сил чiплялася за життя. Кессi потрiбно було ще викарабкатися на невеликий, намитий хвилями схил бiля кромки моря. Важко подолавши цю перешкоду, вона знесилено розпростерлася на березi, припавши щокою до холодного мокрого камiння, подумки дякуючи невiдомому вогнику за те, що вчасно вказав iй вiрний шлях i ii човен не натрапив на скелi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/sv-tlana-rumyanceva/v-n-ch-na-dvadcyat-pershe/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.