Вступ до психоаналізу

Вступ до психоаналiзу Зигмунд Фройд Найвiдомiший твiр засновника психоаналiзу! Запропонований твiр – це популярний, та аж нiяк не спрощений виклад психоаналiтичноi теорii вустами ii автора. Ця книжка справила величезний вплив на сучасникiв i нащадкiв i вважаеться однiею з найважливiших праць автора. Зигмунд Фройд Вступ до психоаналiзу Слово вiд перекладача З огляду на те, що дане видання призначене широкому колу читачiв, у ньому подано тiльки основний курс лекцiй. З тiеi самоi причини не подано й кiлькох покажчикiв, укладених редакцiйним колективом нiмецького академiчного Studienausgabe. Крiм того, з тексту прибрано пiдготованi нiмецькою редакцiею посилання на конкретнi працi вчених, прiзвища яких Зигмунд Фройд згадуе в лекцiях (див. бiблiографiю). Посторiнковi примiтки в квадратних дужках, а також поодинокi вставленi в текст слова в квадратних дужках належать редакторам нiмецького видання.     Петро Таращук Передмова «Вступ до психоаналiзу», що його я пропоную увазi громадськостi, не слiд сприймати за суперника вже опублiкованих загальнооглядових праць, присвячених цiй царинi знань (Hitschmann, «Freuds Neurosenlehre», 2. Aufl., 1913; Pfister, «Die psychanalytische Methode», 1913; Leo Kaplan, «Grundz?ge der Psychoanalyse», 1914; Rеgis et Hesnard, «La psychoanalyse des nеvroses et des psychoses», Paris, 1914; Adolf F. Meijer, «De Behandeling van Zenuwzieken door Psycho-Analyse», Amsterdam, 1915). Ця книжка – лише дослiвне вiдтворення лекцiй, що iх я прочитав протягом двох зимових семестрiв 1915/16 та 1916/17 рр. перед мiшаною аудиторiею з лiкарiв та нефахiвцiв, що складалася з представникiв обох статей. Тож усi особливостi викладу, що iх помiтить читач цiеi книжки, можна пояснити обставинами ii виникнення. Я не мiг дотримуватися холодного стилю науковоi розвiдки, навпаки, як лектор я мусив дбати, щоб протягом майже двогодинного викладу увага моiх слухачiв нi на мить не ослабла. Потреба зважати на безпосередне сприйняття неминуче призводила до того, що окремi теми доводилось розглядати не раз, скажiмо, вперше у зв’язку з тлумаченням сновидь, а згодом удруге при поясненнi проблеми неврозiв. Інколи сам характер матерiалу не дозволяв менi вичерпно пояснити ту або ту важливу тему, примiром тему неусвiдомленого, в одному мiсцi, тож я мусив не раз пiдступати до неi i знову полишати, аж поки згодом траплялася нагода доповнити вже подане знання. Хто обiзнаний з психоаналiтичною лiтературою, той знайде в цьому «Вступi» дуже мало iнформацii, про яку не можна було б довiдатись з iнших, набагато докладнiших публiкацiй. Проте потреба поглибити виклад i скомпонувати його частини часом змушувала автора додавати в певних мiсцях (при поясненнi етiологii страху, iстеричних фантазiй) досi ще нiде не опублiкований матерiал.     Вiдень,     весна 1917 р.     Фройд Частина перша Хибнi дii Лекцiя 1 Вступ Вельмишановнi добродiйки i добродii! Менi невiдомо, що i скiльки з книжок чи з почутого знае про психоаналiз дехто з вас. Але вже сама назва мого курсу – «Початковий вступ до психоаналiзу» – зобов’язуе мене ставитись до вас так, нiби ви не знаете нiчого й потребуете докладних пояснень. Передусiм я повинен вам сповiстити, що психоаналiз – це певний метод лiкування нервовохворих, i зразу ж подати приклад, наскiльки в його царинi майже все вiдбуваеться цiлком по-iншому, а часто i просто навпаки, нiж узагалi в медицинi. Адже в iнших галузях медицини, застосовуючи на хворому новi для нього лiкувальнi методи, ми здебiльшого приховуемо вiд пацiента труднощi, з якими вони пов’язанi, i, сповнюючи надiею, запевняемо в успiху лiкування. Гадаю, ми маемо на те право, бо таким своiм поводженням пiдвищуемо ймовiрнiсть одужання. Та беручись лiкувати невротика психоаналiтичним методом, ми поводимось iнакше. Ми вказуемо хворому на труднощi лiкування, на його затяжний характер, на зусилля i жертви, яких воно потребуе; а про наслiдки лiкування кажемо, що не можна пообiцяти чогось певного, успiх залежить вiд поведiнки пацiента, вiд його розумiння, податливостi й витримки. В нас, звичайно, е слушнi пiдстави для такого нiбито цiлком вiдмiнного поводження, i, можливо, згодом ви iх зрозумiете. А тепер не гнiвайтесь, якщо попервах я вас трактуватиму так само, як невротичних хворих. Власне, я вам не раджу приходити i слухати мене вдруге. Через те я вказуватиму вам на всi недоладностi, з якими доконечно пов’язаний виклад психоаналiзу, й усi труднощi, що iх слiд подолати, аби виробити власну думку. Я покажу вам, що весь напрям вашоi освiти i все ваше узвичаене мислення неминуче обертають вас у ворогiв психоаналiзу, i з’ясую, скiльки потрiбно внутрiшнiх зусиль, щоб подолати той iнстинктивний опiр. Я, звичайно, не можу сказати наперед, якою мiрою ви зрозумiете психоаналiз, прослухавши моi лекцii, i водночас не можу пообiцяти, що, прослухавши iх, ви навчитеся провадити психоаналiтичнi дослiдження й лiкувати психоаналiтичним методом. Якщо серед вас усе ж виявляться тi, хто не задовольниться побiжним знайомством з психоаналiзом, а захоче докладно вивчити його, то я не тiльки вiдраджуватиму iх вiд такого намiру, а й прямо застерiгатиму. Ситуацiя поки що така, що той, хто надумае стати психоаналiтиком, закрие собi будь-який шлях до унiверситетськоi кар’ери, а обравши життя звичайного лiкаря-практика, опиниться в товариствi, що не розумiтиме його зусиль, ставитиметься до нього з недовiрою та ворожiстю i спрямуе проти нього все зло, яке зачаiлось у недобрiй людськiй душi. Можливо, саме з тих супровiдних з’явиськ, на якi така багата вiйна, що лютуе нинi в Європi, ви складете приблизну оцiнку, скiльки легiонiв може постати проти вас. А проте нiколи не бракуе людей, для яких, попри породжуваний клопiт i неспокiй, зберiгае свою привабу все, що може додати нових знань. Якщо е такi серед вас i вони, знехтувавши моi застороги, прийдуть сюди й наступного разу, я вiтатиму iхню появу. Але всiм вам належить право дiзнатися, в чому ж полягають тi згаданi труднощi психоаналiзу. Передусiм вони пов’язанi з поясненнями, з методом викладу психоаналiзу. Навчаючись медицини, ви вже звикли сприймати очима. Ви розглядали анатомiчнi препарати, вивчали осад при хiмiчних реакцiях, спостерiгали скорочення м’язiв, спричинене подразненням iхнiх нервiв. Згодом вашу увагу звертали на стан хворого, на симптоми його хвороби, на наслiдки патогенних процесiв, а в багатьох випадках навiть показували вже видiлених з органiзму збудникiв хвороб. У хiрургii ви спершу були очевидцями операцiй, що полегшують страждання хворого, а згодом могли й самi приступати до iхнього виконання. Навiть у психiатрii вам демонстрували хворих, i iхня змiнена мiмiка, порушене мовлення й поведiнка збагатили вас масою спостережень, якi полишили глибоке враження. Тож викладач медицини виступае здебiльшого в ролi екскурсовода й тлумача, що водить вас по музею, а ви тим часом безпосередньо знайомитесь з експонатами i, сприймаючи все власними чуттями, переконуетесь в iснуваннi нових фактiв. На жаль, у психоаналiзi все iнакше. При аналiтичному лiкуваннi вiдбуваеться не що iнше, як словесний обмiн мiж аналiзованим i лiкарем. Пацiент розмовляе, розказуе про минулi подii i теперiшнi враження, скаржиться, виявляе бажання й почуття. Лiкар вислуховуе пацiента, намагаеться спрямувати хiд його думок, дораджуе, звертае його увагу на окремi речi, дае йому пояснення i спостерiгае за реакцiями розумiння i спротиву, що вiн iх викликае в пацiента. Неосвiченi родичi нашого хворого – iм до вподоби тiльки видиме й вiдчутне, а найлiпше для них – лiкування, яке можна побачити в кiно, – також не проминають нагоди засумнiватись у тому, «як можна самими словами протиставити щось хворобi». Але цi мiркування такi ж нерозумнi, як i непослiдовнi. Адже це тi самi люди, що достеменно знають, нiби своi симптоми хворий «просто вигадуе». Слова спершу були чарами, i вони ще й досi зберiгають чимало своеi давньоi чарiвноi сили. Словом можна ощасливити людину або довести ii до розпачу, через слово вчитель передае своi знання учневi, палким словом промовець надихае слухачiв i впливае на iхнi судження й постанови. Слова призводять до афектiв i е поширеним засобом впливу, який чинять люди одне на одного. Тож не слiд недооцiнювати й застосування слова в психотерапii, i будьмо задоволенi, коли нам пощастить почути слова, що ними обмiнюються аналiтик та його пацiент. Але й це для нас недосяжне. Розмова, в якiй i полягае психоаналiтичне лiкування, не терпить нiяких слухачiв, зробити ii прилюдною не можна. На лекцiях з психiатрii студентам, звичайно, демонструють неврастенiка чи iстерика. Вiн тодi лише переказуе своi скарги й симптоми, а про iнше замовчуе. А оту iнформацiю, якоi потребуе аналiз, вiн може сповiстити тiльки тодi, коли серцем прихилиться до лiкаря; вiн ураз замовкне, тiльки-но помiтить хоч одного байдужого до себе слухача. Бо цi признання йдуть з найпотаемнiших глибин його душевного життя, розкривають те, що` вiн як соцiально незалежна iстота мусить приховувати вiд iнших, мiстять, зрештою, все, в чому вiн як цiлiсна особистiсть не хоче признаватись навiть собi самому. Не можна стати й свiдком психоаналiтичного лiкування. Можна лише слухати про нього i дiзнаватися про психоаналiз тiльки, в найвужчому розумiннi цього слова, з самих чуток. Через цей виклад, що йде нiбито з других рук, ви потрапляете в дуже незвичайну ситуацiю, в якiй вам i доводиться складати власну думку. По щиростi, здебiльшого все залежить вiд ступеня вашоi вiри викладачевi. Уявiть собi, нiби ви слухаете лекцiю не з психiатрii, а iсторii, i викладач розповiдае вам про життя i военнi звитяги Александра Македонського. Якi ж вашi пiдстави вiрити в правдивiсть його повiдомлень? Спершу становище видаеться ще непевнiшим, нiж у випадку з психоаналiзом, бо професор iсторii, так само як i ви, не брав участi у военних походах Александра; психоаналiтик принаймнi повiдомляе про подii, в яких певну роль вiдiгравав i вiн сам. Але далi йде низка доказiв, що змушують вас повiрити iсториковi. Вiн може вказати на свiдчення античних письменникiв, що або були сучасники Александрових виправ, або стояли набагато ближче до тих подiй, нiж ми, – отже, на твори Дiодора, Плутарха, Аррiана та iн.; вiн може показати вам зображення монет i статуй iмператора, що збереглися до наших днiв, i пустити мiж вашi лави фотографiю помпейськоi мозаiки, що зображуе битву при Іссi. Власне, всi цi документи засвiдчують тiльки те, що попереднi поколiння вже вiрили в iснування Александра i в реальнiсть його дiй та звитяг, i тому у вас знову прокинеться критичнiсть. Згодом ви з’ясуете, що не кожне з повiдомлень про Александра вiрогiдне або точне в усiх своiх подробицях, але я все ж не припускаю, нiби ви покинете аудиторiю, сумнiваючись у реальностi Александра Македонського. Вашi висновки спиратимуться головно на два мiркування: по-перше, викладач не мае якихось очевидних мотивiв видавати за правду те, правдивiсть чого вiн сам не визнае; по-друге, всi досяжнi iсторичнi дослiдження змальовують тi подii бiльш-менш однаково. Взявшись пiсля цього перевiряти античнi джерела, ви знову зiпретеся на тi самi пiдстави: на брак мотивiв, якi спонукали б авторiв казати неправду, i на взаемоузгодженiсть iхнiх свiдчень. Наслiдок перевiрки у випадку з Александром видасться бiльш-менш переконливим, проте все буде iнакше, коли йтиметься про такi постатi, як Мойсей або Нiмрод. Згодом ви не раз матимете нагоду усвiдомити, якi сумнiви можуть зародитись у вас з приводу вiри в те, що вам розповiдають хворi, котрих лiкують психоаналiтичним методом. А тепер у вас е право запитати: «Якщо немае жодних об’ективних пiдстав вiрити в психоаналiз i немае змоги продемонструвати його, то як узагалi можна вивчати психоаналiз i переконуватись у правдивостi його тверджень?» Таке вивчення й справдi не дуже легке, i, крiм того, людей, що як слiд опанували психоаналiз, дуже мало, хоча е, звичайно, й цiлком приступний спосiб опанувати його. Людина вчиться розумiти психоаналiз передусiм на собi самiй, через дослiдження власноi особистостi. Це не зовсiм те, що звичайно називають самоспостереженням, але, оскiльки кращого слова нема, можна скористатися й цим. Існуе цiла низка дуже поширених i загальновiдомих психiчних феноменiв, якi, трохи ознайомившись iз технiкою, можна вивчати як об’екти аналiзу на самому собi. При цьому ви й досягнете сподiваноi мети: переконаетесь у реальностi процесiв, що iх описуе психоаналiз, i в правильностi своiх уявлень. Щоправда, поступ на цьому шляху мае певнi межi. Але можна пiти набагато далi, доручивши проаналiзувати себе вправному аналiтиковi, вивчаючи при цьому дiю аналiзу на власне Я i водночас користаючись нагодою перейняти в досвiдченого колеги тонкi методи аналiзу. Проте згаданий шлях пiд силу тiльки окремим особам, на нього не може вийти вся аудиторiя. У другiй трудностi, пов’язанiй з опануванням психоаналiзу, я вже не можу звинуватити сам аналiз; у цьому випадку, шановнi слухачi, я мушу перекласти вiдповiдальнiсть на вас, принаймнi через те, що досi ви студiювали медицину. Засвоена освiта надала вашому мисленню цiлком певний напрямок, що далеко вiдбiгае вiд психоаналiзу. Вас навчали анатомiчно обгрунтовувати дiяльнiсть органiзму та порушення його функцiй, пояснювати все хiмiчними та фiзичними процесами i розумiти iх бiологiчно, але навiть дрiбку вашоi цiкавостi не звернули на психiчне життя, що е вершиною дiяльностi навдивовижу складного людського органiзму. Тому психологiчне мислення зосталося для вас цiлком чужим i ви звикли ставитись до нього з недовiрою, не визнавати його наукового характеру й полишили його всiляким аматорам, поетам, натурфiлософам i мiстикам. Така обмеженiсть, звiсно, зашкодить вашiй лiкарськiй практицi, бо хворий, як здебiльшого в усiх людських взаеминах, спершу виявить перед вами своi душевнi властивостi, i, боюся, ви будете змушенi вiдступити якимсь лiкарчукам, знахарям i мiстикам, що ви iх так зневажаете, певну частку того терапевтичного впливу, якого ви щосили прагнете. Я добре знаю, чим можна виправдати таку вашу прогалину в освiтi. Бракуе певноi допомiжноi фiлософii, якою ви б могли послугуватися, лiкуючи хворих. Нi умоглядна фiлософiя, нi дескриптивна психологiя, нi так звана експериментальна психологiя, тiсно пов’язана з фiзiологiею чуттiв, – саме ii ви вивчаете в унiверситетах, – неспроможнi збагатити вас корисним знанням про взаемозв’язки душi й тiла i дати вам у руки ключ розумiння, що пояснив би можливi порушення психiчних функцiй. Щоправда, й у самiй медицинi е така галузь, як психiатрiя, що описуе спостережуванi психiчнi розлади i на основi iхнiх симптомiв складае клiнiчнi картини хвороби, проте у хвилини розважностi навiть психiатри сумнiваються, чи можна називати наукою iхнi суто описовi твердження. Симптоми, що становлять ту чи ту картину хвороби, не вивченi нi за своiм походженням, нi за механiзмом утворення, нi за взаемною пов’язанiстю; iм не вiдповiдають жоднi помiтнi змiни анатомiчноi будови органа психiки, а якщо й вiдповiдають, то такi, що, зiпершись на них, не можна нiчого пояснити. На такi психiчнi розлади тiльки тодi можна справити бодай якийсь терапевтичний вплив, коли виявиться, що вони – побiчний наслiдок певних органiчних уражень. Саме тут та прогалина, яку намагаеться виповнити психоаналiз. Адже психоаналiз прагне поставити психiатрiю на психологiчнi пiдвалини, яких iй бракуе, сподiваеться знайти спiльну основу, ставши на яку, можна зрозумiти взаемозв’язок фiзичних та психiчних уражень. Тому психоаналiз змушений цуратися будь-яких не властивих йому гiпотез анатомiчного, хiмiчного чи фiзiологiчного характеру i спираеться тiльки на суто психологiчнi уявлення, – боюся, саме через це вiн видасться вам попервах чужим i неприйнятним. У наступнiй трудностi я вже не звинувачуватиму нi вас, нi вашу освiту, нi ваш спосiб мислення. Двома своiми твердженнями психоаналiз тяжко ображае ввесь свiт i породжуе неприхильнiсть до себе; одне з цих тверджень зiткнулося з iнтелектуальним упередженням, друге – з естетично-моральним. Цi упередження аж нiяк не можна легковажити: це двi великi потуги, побiчнi наслiдки корисного, ба навiть необхiдного розвитку людства. Головну iхню силу становлять емоцii, i тому боротьба проти них – найважча. Перший iз цих нелюбих постулатiв психоаналiзу проголошуе: психiчнi процеси самi по собi неусвiдомлюванi, усвiдомлюються тiльки поодинокi акти i фрагменти цiлiсного психiчного життя. Пригадайте, що ми звикли якраз до протилежного – ототожнювати психiку i свiдомiсть. Саме усвiдомлюванiсть видаеться нам найпритаманнiшою ознакою психiчного життя, а психологiя – вченням про змiст свiдомостi. Ба навiть бiльше, це ототожнення здаеться нам таким зрозумiлим, що будь-яке заперечення його ми вважаемо за очевидну дурницю, а проте психоаналiз не може не висувати такого заперечення, не може визнавати тотожностi царин свiдомого i психiчного. Згiдно з вашим визначенням психiчне життя – це процеси, подiбнi до почуттiв, думок, бажань, а психоаналiз обстоюе, що е неусвiдомленi думки й неусвiдомленi бажання. Сформулювавши цю тезу, психоаналiз наперед утрачае всякi симпатii всiх прихильникiв розважливих наукових дослiджень i породжуе пiдозру, нiби вiн – якесь таемне химерне вчення, що постае в пiтьмi й будуе своi теорii з усiлякоi каламутi. Але ви, шановнi слухачi, звичайно, ще не можете зрозумiти, з яким цiлковитим правом таке абстрактне твердження, як «Психiчне – це усвiдомлене», слiд уважати за упередження, ви ще не здогадуетесь, якi пiдстави спонукають вас заперечувати неусвiдомлене, якщо воно справдi iснуе, i якою може бути користь вiд такого заперечення. Здаеться, це лише пуста словесна баталiя – чи слiд психiчне обмежувати тiльки усвiдомленим, а чи слiд поширити його й за межi царини свiдомостi, – i все-таки я запевняю вас, що, визнавши iснування неусвiдомлюваних психiчних процесiв, ми вiдкриваемо цiлком новий напрямок у життi суспiльства й розвитку науки. Сподiваюся, ви вже здогадуетесь, який глибокий внутрiшнiй зв’язок iснуе мiж цим першим смiливим твердженням психоаналiзу i вже згаданим другим. Це друге твердження, що ним психоаналiз пишаеться як одним зi своiх здобуткiв, проголошуе: iнстинкти, що iх звикли вважати за суто сексуальнi й у вузькому, i в широкому значеннi цього слова, вiдiграють незвичайно велику й понинi ще не досить оцiнену роль у виникненнi нервових i психiчних хвороб. Ба бiльше, цi самi сексуальнi iнстинкти, крiм того, великою мiрою сприяють найвищим культурним, мистецьким i соцiальним досягненням людського духу. Як показуе мiй досвiд, саме незгода з таким результатом психоаналiтичних дослiджень – найпотужнiше джерело опору, з яким доводиться боротись психоаналiзовi. А хочете знати, як це пояснюемо ми? Ми вважаемо, що культура створюеться пiд тиском боротьби за iснування коштом вiдмови вiд задоволення iнстинктiв i здебiльшого вона завжди створюеться заново, бо кожна окрема людина, стаючи членом людського суспiльства, жертвуе задоволенням iнстинктiв задля громадського добра. Серед природних iнстинктiв, якi доводиться тамувати, сексуальнi iнстинкти посiдають найчiльнiше мiсце; iхня енергiя при цьому сублiмуеться, тобто вiдвертаеться вiд сексуальних цiлей i спрямовуеться на соцiально вищу, вже не сексуальну мету. Але такий стан нестабiльний, сексуальнi iнстинкти приборкувати важко, перед кожним, хто прагне прилучитися до культурноi роботи, постае небезпека, що йому не вдасться по-iншому спрямувати своi сексуальнi iнстинкти. Суспiльство знае, що нема бiльшоi загрози для культури, нiж звiльнення сексуальних iнстинктiв i спрямування iхньоi енергii на первiснi властивi iм об’екти. Суспiльству не до вподоби, коли йому нагадують про його такi непевнi пiдвалини, воно нiтрохи не зацiкавлене в тому, щоб визнавати силу статевих iнстинктiв i з’ясовувати кожному окремому членовi суспiльства всю вагу сексуального життя; задля виховноi мети суспiльство прагне радше приховати геть усе, що здатне привернути увагу до цiеi царини. Через те й не погоджуеться з отакими результатами психоаналiтичних дослiджень i волiе затаврувати iх як естетично огиднi, морально ницi або ж просто небезпечнi. Але ж негоже висувати такi закиди проти нiбито об’ективних наукових дослiджень. Щоб висунути заперечення прямо, iх слiд перевести в царину iнтелекту. Бо така вже людська природа: людина схильна проголошувати хибним усе, що видаеться iй небажаним, i тодi вкрай легко знайти аргументи, якi пiдтвердять цей присуд. Те, що суспiльству не до вподоби, воно проголошуе хибним, а отже, й заперечуе слушнiсть психоаналiзу з допомогою логiчних та фактичних аргументiв, котрi спираються, проте, на почуття, i цi заперечення набувають сили упереджень, спростувати якi – марна рiч. Натомiсть ми, шановнi добродiйки i добродii, можемо вiдверто заявити, що, обстоюючи своi твердження, якi породжують такий спротив, ми дотримуемося цiлковитоi безсторонностi. Ми прагнемо лише висвiтлити факти, здобутi пiд час ретельноi дослiдницькоi роботи. Для себе ми навiть вимагаемо права безумовно вiдкидати втручання будь-яких практичних мiркувань у наукову роботу, навiть не беручись з’ясовувати, чи слушнi побоювання, на якi спираються тi мiркування. Це лише декiлька з тих труднощiв, якi постануть перед вами, коли ви пiдступите до психоаналiзу. Для початку iх, мабуть, бiльше нiж досить. Якщо ви подолаете iх, ми зможемо просуватися далi. Лекцiя 2 Хибнi дii Вельмишановнi добродiйки i добродii! Почнiмо не з постулатiв, а з дослiдження. Оберiмо за його об’ект певнi дуже поширенi, добре всiм знанi й украй мало оцiненi феномени, якi нiтрохи не пов’язанi з хворобами, бо iх можна спостерiгати в кожноi здоровоi людини. Це так званi хибнi дii, властивi людинi: вона хоче щось сказати, а натомiсть каже зовсiм iнше – це похибка мовна; або те саме трапляеться з нею на письмi, i вона часом помiчае свою помилку, а часом нi; або, читаючи друкований чи писаний текст, бачить не те, що там написано, – це похибка читальна; так само людинi може почутися не те, що iй сказано, – це похибка слухова; звичайно, тут i мови нема про якiсь органiчнi ураження слухових органiв у цiеi людини. В основi ще однiеi низки таких явищ лежить забування, але не тривале, а коротке, примiром, коли хто не може згадати чийогось iменi, а те iм’я вiн усе-таки знае i, тiльки-но йому нагадають, одразу впiзнае його; або коли хто забувае про свiй намiр, а згодом згадуе про нього, тобто забувае тiльки на якийсь певний час. У третiй низцi явищ уже немае елемента тимчасовостi, – скажiмо, запихання, коли хто покладе кудись певну рiч i потiм не може знайти ii, або цiлком подiбне до нього гублення якоiсь речi. Тут перед нами забування, до якого ставляться iнакше, нiж до iнших видiв забування, людина дивуеться або сердиться, не здатна збагнути, як таке могло статися. З цим поеднуються рiзнi омани, що iм знову притаманна тимчасовiсть; якийсь час людина вiрить у те, що доти видавалося iй неправдивим, таким самим видасться i згодом; далi йде ще цiла група аналогiчних явищ iз рiзними назвами. Це все випадки, про внутрiшню спорiдненiсть яких свiдчить уживання в iхнiх нiмецьких назвах однакового префiкса «ver-», майже всi цi явища дрiб’язковi, часом просто миттевi i не мають великоi ваги в людському життi. Тiльки зрiдка котресь iз них набувае практичного значення, коли, наприклад, хтось загубив якусь рiч. Через те ви й не звертаете на них великоi уваги, – виникають лише слабенькi емоцiйнi реакцii. А тепер я проситиму вас придивитися до цих феноменiв якнайпильнiше. Ви, певне, невдоволено забурчите: «І в широкому свiтi, i в закутках психiчного життя е стiльки величних таемниць, а в царинi душевних хвороб – стiльки загадок, якi вимагають i заслуговують пояснення, що видаеться справдi непристойним марнувати зусилля i завзяття на такi дурницi. От якби ви пояснили, як людина зi здоровим зором i слухом серед бiлого дня бачить i чуе те, чого нема; чому iншiй людинi раптом починае здаватися, нiби ii переслiдуе той, кого досi вона найдужче любила; або чому людина, висуваючи найвигадливiшi аргументи, обстоюе химери, що iх визнае за безглуздя кожна дитина, – тодi б ми серйозно сприйняли психоаналiз; та якщо ця наука може тiльки привертати нашу увагу до того, чому промовець сказав одне слово замiсть iншого або чому господиня кудись запхала своi ключi, i до всiлякого iншого дрiб’язку, тодi ми напевне знайдемо, як краще застосувати свiй час i завзяття». А я б вам вiдповiв: «Потерпiть, шановнi добродiйки i добродii!» Ваша критика безпiдставна. Але правда й те, що психоаналiз не може похвалитись, нiби вiн не переймаеться дрiбницями. Навпаки, матерiалом його спостережень найчастiше е тi звичайнiсiнькi непомiтнi подii, що iх як щось незначуще зневажливо вiдкидае решта наук, той матерiал – немов покидьки свiту явищ i феноменiв. Та чи не плутаете ви у своiй критицi велич проблеми з яскравiстю ii виявiв? Хiба немае вкрай важливих речей, здогадатись про якi за певних обставин i певного часу можна тiльки за майже непомiтними ознаками? Менi зовсiм неважко назвати вам кiлька таких ситуацiй. З яких незначних прикмет висновуете ви, чоловiки, що здобули прихильнiсть тiеi або тiеi дами? Невже ви чекаете на недвозначнi слова кохання, на палкi обiйми, чи, може, вам вистачае погляду, що його навряд чи помiтив хто iнший, летючого руху, на секунду довшого потиску рук? А коли ви як слiдчий беретеся розслiдувати вбивство, то невже ви справдi сподiваетесь, що вбивця лишить на мiсцi злочину свою фотографiю, додавши до неi ще й адресу? Чи, може, ви змушенi задовольнятися незначними i непримiтними слiдами, що iх полишив злочинець? Тож i нам не слiд недооцiнювати дрiбних прикмет та ознак; можливо, саме вони допоможуть нам вийти на слiд великих. До речi, я, як i ви, теж гадаю, що увагу слiд звертати передусiм на найважливiшi проблеми життя й науки. Але здебiльшого дуже мало користi з того, коли хтось гучно проголошуе, що береться дослiджувати ту або ту велику проблему. Пiсля цього зчаста навiть не знають, куди ж спрямувати наступний крок. У науковiй роботi перспективнiше братися за те, що лежить безпосередньо перед вами, i тодi самi собою з’являться i шляхи дослiджень. І коли пройти iх, нiчого не проминаючи, без упереджень та наперед сформульованих сподiваних результатiв, i при цьому ще й трапиться щастя, то навiть ця скромна робота, розкривши взаемозв’язки, якi все мiж собою поеднують, i незначне, i велике, дасть вам змогу пiдступити до вивчення складних проблем. З такоi самоi позицii звертатимусь я й до вас, щоб привернути вашу увагу до вивчення нiбито незначущих хибних дiй, властивих здоровим людям. Тепер я запропонував би спитати кого-небудь, не знайомого з психоаналiзом, як вiн пояснюе такi явища. Насамперед вiн, звiсно, вiдповiсть: «Ох, та iх зовсiм не варто пояснювати, це дрiбнi випадковостi». Що ж розумiють, кажучи таке? Може, те, нiбито це такi незначнi подii, що вони випадають з ланцюга причинно-наслiдкових зв’язкiв i з не меншим успiхом можуть як трапитись, так i не трапитись? Але хто бодай раз вiдступив вiд природного детермiнiзму, той просто вiдкидае геть увесь науковий свiтогляд. І тодi такiй людинi вже можна довести, наскiльки послiдовнiший релiгiйний свiтогляд: адже, згiдно з ним, – i це всякчас наголошують, – без осiбноi волi Божоi з голови й волосина не впаде. Гадаю, наш приятель не захоче доводити свою вiдповiдь до ii логiчного кiнця, а вiдступить i скаже, що коли вiн вивчить цi явища, то, певне, й пояснить iх. Бо ж iдеться про невеликi функцiональнi вiдхилення, порушення психiчноi дiяльностi, i причини iх можна з’ясувати. Людина, що за iнших обставин говорить цiлком правильно, може бовкнути щось не те, коли вона: 1) втомлена або почуваеться негаразд; 2) збуджена; 3) дуже заклопотана чимсь iншим. Такi пояснення неважко й пiдтвердити. Мовнi похибки й справдi найчастiше трапляються тодi, коли людина втомлена, коли в неi болить голова або от-от почнеться напад мiгренi. Так само й пiд час збудження людина часто плутае слова й навiть окремi предмети, не за те хапаеться; а коли людина розвiяна, тобто, власне, зосереджена на чомусь iншому, впадае у вiчi, що вона забувае про своi намiри, виконуе без певноi мети найрiзноманiтнiшi дii. Вiдомий приклад такоi розвiяностi – професор iз «Fliegenden Bl?tter», що забувае свою парасольку й надягае чужого капелюха, бо зосереджений на проблемi, яку розглядатиме в своiй наступнiй книжцi. Кожному з нас iз власного досвiду вiдомо, як людина забувае про своi первiснi намiри i вже данi обiцянки, коли з нею щось трапиться i вся ii увага зосереджена на iншому. Усе це видаеться цiлком зрозумiлим i неспростовним. Воно, певне, не дуже й цiкаве, принаймнi не таке цiкаве, як ми сподiвалися. Пригляньмося ж пильнiше до пояснення хибних дiй. Умови, що призводять до виникнення таких феноменiв, не однаковi мiж собою. Кволiсть i порушення кровообiгу створюють фiзiологiчну основу для розладу нормального функцiонування; збудження, втома, вiдволiкання уваги – це чинники вже iншого роду, iх можна назвати психофiзiологiчними i досить легко завести в рамки якоiсь теорii. Адже й при втомi, й при вiдхиленнi уваги, i, напевне, при загальному збудженнi вiдбуваеться розпорошення уваги, з чого можна виснувати, що людина недостатньо зосереджуеться на тiй або тiй дii. Через те ту дiю часто виконують не так як слiд, неточно. До аналогiчних наслiдкiв може призвести й легенька кволiсть, змiни в кровопостачаннi органiв центральноi нервовоi системи, бо цi змiни так само впливають на вирiшальний чинник – розпорошення уваги. Тож в усiх цих випадках iдеться про наслiдки порушення уваги, що мае органiчнi або психiчнi причини. Як бачимо, такi явища нiбито й зовсiм нецiкавi для наших психоаналiтичних дослiджень. У нас навiть може виникнути бажання взагалi полишити тему. Проте, ближче приглянувшись до фактiв, ми з’ясуемо, що не все узгоджуеться з теорiею хибних дiй, пояснюваних порушенням уваги, або принаймнi не все можна природним чином виснувати з неi. Ми дiзнаемося, що такi хибнi дii i забування властивi й тим людям, якi не втомленi, не розвiянi i не збудженi, тобто тим, якi з усiх поглядiв перебувають у своему нормальному станi; лише потiм, унаслiдок самоi хибноi дii, iх охоплюе збудження, – ми помiчаемо його, а вони заперечують. Не все так просто i з твердженням, що посилення уваги, спрямованоi на певну дiю, гарантуе успiшне виконання ii, а зменшення уваги становить певну загрозу для успiху. Є цiла низка робiт, якi людина виконуе суто автоматично, з дуже невеликою увагою, причому цiлком упевнено й точно. Пiшоходець, навряд чи знаючи, де вiн iде, все ж не збиваеться з дороги й потрапляе туди, куди йшов, нiкуди не схибивши. Принаймнi здебiльшого так i е. Вправний пiанiст натискае, навiть не думаючи про те, потрiбнi клавiшi. Вiн, звiсно, може коли-небудь помилитись, але якщо автоматична гра збiльшуе небезпеку помилок, то саме вiртуози, чия гра, внаслiдок тривалого вправляння стала цiлком автоматична, мали б найдужче страждати вiд такого лиха. Ми ж бачимо протилежне, чимало дiй виконують абсолютно впевнено тодi, коли на об’ект не звернено пильноi уваги, а невдача, похибка стаються саме тодi, коли на дii надмiру пильно зосереджуються, i можна напевне стверджувати, що немае нiякого вiдвертання потрiбноi для ii виконання уваги. В таких ситуацiях iнодi кажуть, що це наслiдок «збудження», але незрозумiло, чому збудження не сприяе ще бiльшому зосередженню уваги на такiй потрiбнiй для виконавця дii. Коли хто виступае з важливою промовою чи усною заявою i внаслiдок мовноi похибки каже протилежне тому, що збирався, це навряд чи можна пояснити з допомогою психофiзiологiчноi теорii, або ж теорii розпорошення уваги. Хибнi дii часто поеднанi з такою великою кiлькiстю дрiбних супровiдних явищ, що iх не можна нi зрозумiти, нi пояснити з допомогою згаданих вище тлумачень. Коли, примiром, хто тимчасово не пригадуе якоiсь назви, то сердиться через це, неодмiнно хоче згадати i не може полишити своiх спроб. Чому ж такiй роздратованiй людинi дуже рiдко щастить, хоч як вона цього прагне, зосередити увагу на словi, яке, за ii власним висловом, «крутиться в неi на язицi» i яке вона зразу впiзнае, коли хтось вимовить його? Або трапляються ще випадки, коли хибнi дii нагромаджуються, взаемно переплiтаються, заступають одна одну. Першого разу людина забула про побачення, наступного разу, коли вже е тверда постанова неодмiнно прийти, виявляеться, що вона переплутала годину. Ще один приклад: хтось кружними шляхами намагаеться пригадати забуте слово, i при цьому в нього випадае з пам’ятi друга назва, яка допомогла б у пошуках першоi. Та, силкуючись вiдновити другу назву, вiн утрачае третю i т. д. Як вiдомо, це твердження слушне й щодо друкарських помилок, i кожен знае, що то похибки складача. Така вперта друкарська помилка пролiзла колись в одну соцiал-демократичну газету. В повiдомленнi про якусь урочистiсть можна було прочитати: «Серед присутнiх був i його високiсть хронпринц» (замiсть «кронпринц», спадкоемець трону). Наступного дня внесли корективи. Газета вибачилась i написала: «Кромпринц». У таких випадках охоче розводяться про чортика в складальних касах, злого духа друкарства й т. iн. Усi цi висновки вочевидь виходять за межi психофiзiологiчноi теорii друкарських помилок. Я не знаю, чи вiдомо вам, що мовнi похибки можна спровокувати, викликати, так би мовити, через навiювання. Як приклад я розповiм вам анекдот. Одного разу новачковi на театральнiй сценi доручили важливу роль: в «Орлеанськiй дiвi» вiн мав повiдомити королю, що конетабль вiдiслав назад свого меча.[1 - [Тут, здаеться, помилка. Адже про зраду конетабля оголосив сам король (І дiя, 2-га сцена)].] Один з головних героiв надумав позбиткуватися, тож на репетицii замiсть тексту кiлька разiв повторив переляканому початкiвцевi такi слова: «Комфортабль вiдiслав назад свого коня»,[2 - Слово Komfortabel у вiденському жаргонi означае однокiнну бричку. Нiмецькою мовою «меч» – Schwert, «кiнь» – Pferd. – Перекл.] i своеi мети таки досяг. На виставi бiдолаха i справдi дебютував iз цим перекрученим рапортом, хоча його ще й як застерiгали, – хiба, може, це сталося саме через тi застороги. Усi цi дрiбнi особливостi хибних дiй теорiя вiдвернення уваги не спроможна вичерпно пояснити. Це аж нiяк не означае, що сама вона хибна. Їй, певне, чогось бракуе, якогось доповнення, з ним вона б стала цiлком задовiльною. Але до багатьох хибних дiй, розглядаючи iх самi по собi, можна пiдступити ще й з iншого боку. Оберiмо ж найпридатнiший для нашоi мети рiзновид хибних дiй – мовнi похибки. З не меншим успiхом можна брати й похибки письмовi та читальнi. І тепер нам слiд нагадати собi, що досi ми запитували тiльки про те, чому й за яких умов людина перекручуе слова, i саме на це запитання дiстали вiдповiдь. Але ж можна спрямувати свою цiкавiсть по-iншому i спробувати дiзнатися, чому людина перекручуе слова саме так, а не iнакше, причому слiд зважати й на те, до чого призводить мовна похибка. Ви побачите, що поки не буде вiдповiдi на це запитання, поки не буде з’ясований результат мовноi похибки, поти з погляду психологii цей феномен становитиме чисту випадковiсть, дарма що ми навiть дамо йому якесь фiзiологiчне пояснення. Якщо вже так сталося, що в мене схибив язик, я ж вочевидь можу помилятися на безлiч рiзних ладiв, кажучи замiсть потрiбного слова тисячi iнших або ж усiляко його перекручуючи. А чи нема тут чогось такого, що в кожному окремому випадку змушуе мiй язик схибити саме так, вiдкинувши всю решту можливих варiантiв, чи це просто чистiсiнька випадковiсть, цiлком довiльна подiя, i на це запитання взагалi не можна дати розумноi вiдповiдi? Двое авторiв, Мерiнгер i Маер (один – фiлолог, другий – психiатр), i справдi 1895 р. спробували пiдiйти до проблеми мовних похибок iз цього боку. Вони назбирали прикладiв i передусiм схарактеризували iх з допомогою суто дескриптивних методiв. Це, звичайно, не дае нiяких пояснень, проте може вказати шлях до них. Згаданi автори класифiкували перекручення, що iх зазнае потрiбна мовцевi фраза внаслiдок словесноi похибки, як переставляння, випередження, вiдлуння, змiшування (контамiнацiя) i замiна. Я подам вам i наведенi авторами приклади цих головних типiв похибок. Переставляння вiдбуваеться тодi, коли хто каже «Мiлоса Венерська» замiсть «Венера Мiлоська» (змiна послiдовностi слiв). Ось випередження: «На душi тяжнi…» замiсть «На душi менi тяжко». За приклад вiдлуння править вiдомий нещасливий тост: «Нашому вельмишановному шефовi – многi, многi, мно-гiмно лiта!» Цi три рiзновиди мовних похибок трапляються не так уже й часто. Натомiсть куди численнiшi приклади, коли мовна похибка полягае у стягуваннi або змiшуваннi, примiром, коли добродiй звертаеться на вулицi до жiнки: «Якщо дозволите, панно, я б iз вами радо погуляював». У цьому словесному покручi вочевидь поеднанi дiеслова «погуляв» i «погультяював». (До речi, цей молодик мав у тiеi дами небагато успiху.) Як приклад замiни Мерiнгер i Маер наводять випадок, коли хтось сказав: «Я покладу цi препарати в тюрмостат» замiсть «термостат» i т. iн. Спроби тлумачення, що iх грунтують цi автори на всiй сукупностi описаних прикладiв, зовсiм незадовiльнi. Вони вважають, нiби звуки та склади одного слова мають неоднакову вартiсть, тож iннервацiя бiльш вартiсних елементiв може порушити iннервацiю менш вартiсних. Причому автори цiлковито спираються на самi по собi не такi вже й частi випередження та вiдлуння; при iнших рiзновидах мовних похибок вони навiть не згадують звукових прiоритетiв, якщо тi взагалi iснують. А все ж найчастiше людина хибить словом тодi, коли замiсть одного слова вимовляе iнше, дуже до нього подiбне, i вже самоi цiеi подiбностi, на думку загалу, досить, аби пояснити похибку. Наприклад, професор пiд час вступноi лекцii каже: «Я не згоден (не годен) навiть оцiнити заслуги мого вельмишановного попередника». Або iнший професор: «У жiночих статевих органах, попри численнi спокуси… Перепрошую: спостереження…»[3 - Versuchungen замiсть Versuche. – Перекл.] Найпоширенiший i найочевиднiший рiзновид словесноi похибки такий: людина каже цiлком протилежне тому, що намiрялася висловити. Це явище, звiсно, не пов’язане анi з вiдносною вагою окремих звукiв, анi з впливом певних звукосполучень, i, надолужуючи брак пояснень, посилаються на глибинний внутрiшнiй логiчний зв’язок протилежностей, тiсно поеднаних мiж собою психологiчними асоцiацiями. Є для цього й iсторичнi приклади: один з голiв нашоi палати депутатiв якось вiдкрив засiдання отакими словами: «Шановнi панове, я бачу, що кворум уже е, i тому оголошую засiдання закритим». Не менш пiдступними, нiж зв’язок протилежностей, можуть виявитись якiсь iншi поширенi асоцiацii, що за певних обставин iнодi вискакують несподiвано й недоречно. Примiром, розповiдають, що на весiльному бенкетi з приводу шлюбу сина Г. Гельмгольца з донькою вiдомого винахiдника й промислового магната В. Сiменса уславленому фiзiологовi Дюбуа-Реймоновi доручили виголосити вiтальну промову. Свiй безперечно блискучий тост вiн закiнчив отакими словами: «Тож нехай живе нова фiрма: “Сiменс i… Гальске”!» Зрозумiло, що то була назва староi фiрми. Розмiщення поряд цих двох iмен було для берлiнця не менш звичним, нiж для вiденця поеднання прiзвищ Рiдель i Бойтель. Отже, до iерархii звукiв i схожостi слiв слiд додати ще i вплив словесних асоцiацiй. Але й на цьому ще не кiнець. У певнiй низцi випадкiв пояснити спостережуванi мовнi похибки можна, здаеться, лише тодi, коли взяти до уваги попередню фразу – вимовлену чи тiльки помислену. Тобто перед нами знову постае вiдлуння, як його описав Мерiнгер, тiльки тут воно дiе на бiльшiй вiдстанi. Проте мушу признатись, що загалом у мене таке враження, нiби ми тепер якнайдалi вiдiйшли вiд розумiння мовних похибок! І все-таки менi здаеться, нiби я не помилюсь, коли скажу, що, прослухавши цей матерiал про дослiдження похибок, усi ми ще й по-iншому сприйняли поданi приклади, i на цьому iншому сприйняттi варто зупинитися докладнiше. Ми вивчали умови, за яких узагалi стаються мовнi похибки, потiм чинники, що впливають на рiзний характер перекручень у самiй похибцi, але до ефекту, який справляе похибка сама по собi, не беручи до уваги причин ii виникнення, навiть не пiдступали. Взявшись i за це, ми, врештi, будемо змушенi наважитись i визнати, що в окремих випадках мовна похибка мае певний сенс. Що це означае – «певний сенс»? Гаразд, це означае, що ефект мовноi похибки такий, що вона, можливо, мае право на те, щоб ii вважали за повновартiсний психiчний акт, який прагне задовольнити власнi цiлi; розумiли як дiю, що мае певний змiст i значення. Досi ми вели мову про похибки, але тепер видаеться, нiби сама та похибка – iнодi цiлком правильна дiя, що заступае iншу дiю, – ту, яку сподiвались або намiрялись виконати. Цей сенс, притаманний самiй похибцi, в окремих випадках видаеться цiлком зрозумiлим i ясним. Коли голова, провадячи засiдання палати депутатiв, уже першими своiми словами закривае його замiсть вiдкрити, ми, знаючи всi обставини, за яких скоено мовну похибку, схильнi вважати, що ця помилка сповнена сенсу. Голова не сподiвався добра вiд засiдання i був би радий одразу ж i закрити його. Знайти тут сенс, тобто розкрити значення мовноi похибки, для нас зовсiм не важко. Або коли одна дама, нiби захоплюючись, каже товаришцi: «Ох, який у вас чарiвний новий капелюшок, – ви самi його так гарно одоробили?» замiсть «оздобили», то нiяка наука в свiтi не завадить нам витлумачити цю похибку як вислiв: «Не капелюшок, а справжне одоробло». Або коли iнша дама, вiдома як натура енергiйна, розповiдае: «Мiй чоловiк запитав у лiкаря, якоi дiети йому дотримуватись, але лiкар вiдповiв, що йому дiета непотрiбна, вiн може iсти i пити все, що я хочу», то ця мовна похибка незаперечно свiдчить про наявнiсть у жiнки досить послiдовноi програми. Шановнi добродiйки i добродii, якщо виявиться, що словеснi та й будь-якi iншi похибки мають сенс не тiльки в окремих нечисленних випадках, а в своiй переважнiй бiльшостi, то цей сенс, про який ми ще досi не говорили, неминуче стане для нас найцiкавiшим об’ектом, з цiлковитим правом затьмаривши всi iншi позицii, що з них ми оцiнювали хибнi дii. Ми б змогли тодi полишити всi фiзiологiчнi або психофiзiологiчнi обгрунтування i взялися б до суто психологiчних дослiджень сенсу, тобто значення i намiру хибних дiй. Звичайно, нам не обiйтися без залучення ширшого матерiалу спостережень, якi б допомогли пiдтвердити нашi сподiвання. Перше нiж здiйснювати цей намiр, я хочу вас запросити пiти зi мною ще й по iншому слiду. Часто трапляеться так, що письменник використовуе словеснi похибки або iншi рiзновиди хибних дiй як засоби поетичного вислову. Сам по собi цей факт уже мае показувати нам, що похибку, примiром мовну, письменник аж нiяк не вважае за безглузду, бо зумисне ii вiдтворюе. Таж не можна стверджувати, нiби письменник випадково помилився на письмi, а потiм лишив ту письмову похибку на вустах свого героя як словесну похибку. З допомогою мовноi похибки письменник прагне на щось натякнути, i ми можемо дослiдити, на що саме, може, вiн просто натякае, що особа, про яку йдеться, розвiяна чи втомлена або ж у неi от-от станеться напад мiгренi. Звiсно, не слiд переоцiнювати думку, нiби письменник свiдомо використовуе мовнi похибки. Адже вони й справдi можуть бути безглуздими, простою психiчною випадковiстю, або ж матимуть сенс тiльки в рiдкiсних випадках, i письменник зберiгае право, доопрацьовуючи твiр, виповнити iх змiстом, щоб ужити для своеi художньоi мети. Тож не треба дивуватися, що про мовнi похибки ми бiльше дiзнаемося вiд письменникiв, нiж вiд фiлологiв i психiатрiв. Такий приклад мовноi похибки е i в Шиллеровiм «Валенштайнi» («Пiколомiнi», І дiя, 5-а картина). В попереднiй сценi Макс Пiколомiнi якнайпалкiше боронить партiю герцога i натхненно розводиться про благословення миру, якi йому вiдкрилися пiд час подорожi, коли вiн супроводив до табору Валенштайнову доньку. Максiв батько й двiрський посланець Квестенберг просто приголомшенi його словами. Пiсля цього п’ята сцена розгортаеться далi: Квестенберг О лихо нам! Невже i справдi так? Скажи ж, мiй друже, чи й надалi Ми його лишимо у цьому божевiллi І не гукнемо вмить його назад, Щоб враз полуду на очах розбити? Октавiо (виходячи з тяжкоi задуми) Тепер уже й менi вiдкрились очi, Й невтiшного чимало прозираю. Квестенберг Що саме, друже? Октавiо Прокляття подорожi цiй! Квестенберг Чого? Що сталося? Октавiо Ідiть, я мушу Негайно рушить по сумному слiду, На власнi очi бачити, iдiть. (Хоче вiдпровадити його.) Квестенберг Куди? Навiщо? Октавiо (квапливо) До неi! Квестенберг До… Октавiо (поправляеться) До герцога! Ходiмо… Октавiо хотiв сказати «До нього», до герцога, але помилився i виказав своiми словами «До неi» принаймнi те, що дуже добре знае, вiд кого походить той вплив, який змусив молодого героя вихваляти мир. Ще виразнiший приклад спостерiг О. Ранк у Шекспiра. Вiн знайшов його у «Венецiанському купцевi», в славетнiй сценi, де щасливий коханець мае вибрати одну з трьох скриньок, i я, мабуть, учиню найкраще, коли зачитаю вам короткий витяг iз Ранка. «Поетично надзвичайно добре мотивовану i технiчно блискуче застосовану мовну похибку, що, як i словесна похибка, котру знайшов Фройд у «Валенштайнi», свiдчить, що письменник добре знае механiзм та сенс цiеi похибки i приписуе таке розумiння й слухачам, ми бачимо в Шекспiровому «Венецiанському купцевi» (III дiя, 2-а сцена). Скутiй у виборi чоловiка волею батька, що хотiв визначити його жеребкуванням, Порцii досi щастило уникати всiх нелюбих ii серцю женихiв. І коли нарештi в Бассанiо Порцiя побачила чоловiка, якого i справдi покохала, то вже боiться, що й вiн обере не ту скриньку. Найраднiше вона б йому сказала, що навiть i тодi його кохатиме, але ii стримуе присяга. Героiнi з цим внутрiшнiм роздвоенням поет вкладае у вуста такi слова, з якими вона звертаеться до свого бажаного жениха: День-два заждiть, прошу вас, не хапайтесь… Невдало зробите ви вибiр – я Не зможу бачитися з вами бiльше. Тож почекайте! Каже щось менi (Хоч не любов, звичайно), що нiзащо Вас втратити я б зараз не хотiла… …Зробити вибiр я б навчила вас, Але тодi порушила б я клятву. Не можу! Хоч i гiрко пожалкую, — Чому я, грiшна, слова не зламала, Якщо ви вiзьмете не ту, що слiд… О, як мене чарують вашi очi!.. Вони мене надвое подiлили… Одна моя частина вам належить, А друга… також вам, чи то – менi, Сказати я хотiла. А проте — Все, що мое, – те ваше, зовсiм ваше…[4 - Переклад Ірини Стешенко. – Перекл.] Якраз те, на що Порцiя хотiла тiльки легенько натякнути, про що вона, власне, взагалi мала мовчати перед ним, а саме: що вона й без вибору зовсiм йому належить i кохае його, поет iз дивовижною психологiчною витонченiстю вiдверто висловлюе в мовнiй похибцi i з допомогою цього довершеного мистецького засобу вгамовуе нестерпучу непевнiсть закоханого щодо наслiдкiв вибору i знiмае напругу з глядачiв». Звернiмо увагу ще й на те, як вправно Порцiя кiнець кiнцем примирюе обидва вислови, поеднанi в мовнiй похибцi, як вона усувае суперечнiсть мiж ними i зрештою визнае цiлковиту слушнiсть мовноi похибки: А проте — Все, що мое, – те ваше, зовсiм ваше… Розкрити сенс похибок принагiдно пощастило i одному вельми далекому вiд медицини чоловiковi, i його заувага прояснюе нашу дослiдницьку роботу. Всi ви знаете натхненного сатирика Лiхтенберга (1742–1799), про якого Гете сказав: «Де вiн жартуе, захована проблема». Отак випадково через жарт з’являеться i вирiшення проблеми. У своiх дотепних та уiдливих «Нотатках» Лiхтенберг записав таку фразу: «Вiн так начитався Гомера, що замiсть angenommen («як уважають», «припускають») завжди бачив Agamemnon». У цьому й справдi полягае вся теорiя читальних похибок. Наступного разу ми пересвiдчимось, чи можна в такому розумiннi похибок погодитись iз поетами. Лекцiя 3 Хибнi дii (дальший виклад) Вельмишановнi добродiйки i добродii! Минулого разу ми постановили розглядати хибнi дii не в iхньому зв’язку з тими дiями, якi людина свiдомо намiрялась учинити i якi зазнали перекручення, а самi по собi, i в нас виникло враження, що в окремих випадках хибнi дii нiбито мають свiй власний сенс, тож ми казали, що, якби на бiльшiй кiлькостi прикладiв пощастило пiдтвердити, що хибнi дii справдi мають сенс, той сенс став би для нас цiкавiшим, нiж дослiдження обставин, за яких виникають хибнi дii. Узгодьмо ще раз, що нам слiд розумiти пiд «сенсом» психiчного процесу. Це не що iнше, як намiр, якому вiн служить, i його мiсце – в ряду iнших психiчних процесiв. У бiльшостi наших дослiджень слово «сенс» можна ще замiняти словом «намiр», «тенденцiя». Але що це – оманлива видимiсть чи поетичне звеличення похибки, – коли ми починаемо вiрити, нiби iй притаманний певний намiр? Лишаймось i далi у сферi мовних похибок i перегляньмо ще бiльшу кiлькiсть спостережених випадкiв. Тут ми виявимо цiлу категорiю випадкiв, у яких намiр, тобто сенс мовноi похибки, цiлком очевидний. Насамперед це випадки, коли на мiсцi задуманого з’являеться його протилежнiсть. Голова сповiщае у вступнiй промовi: «Я оголошую засiдання закритим». Цi слова однозначнi. Сенс i намiр його словесноi похибки в тому, що вiн прагне закрити засiдання. «Вiн сам так сказав»,[5 - [Не раз повторюванi слова з III дii опери Моцарта «Весiлля Фiгаро»]] – можна було б процитувати, ми тiльки зловили його на словi. Лишень не уривайте мене запереченням, нiби це неможлива рiч, бо ми, мовляв, добре знаемо, що вiн хотiв не закрити, а вiдкрити засiдання, i що сам вiн – тут ми повиннi визнати його за найвищий авторитет – може пiдтвердити, що справдi хотiв вiдкрити. Бо, вчинивши так, ви б забули, що ми з вами погодились розглядати похибки насамперед самi по собi; про iхнiй зв’язок iз намiром, якому вони перешкодили, мова буде згодом. Ви б тодi завинили в логiчнiй помилцi i завдяки iй просто спекалися б проблеми, яку слiд з’ясувати, англiйською мовою про це кажуть «begging the question». В iнших випадках, коли, схибивши словом, людина висловила не прямо протилежне задуманому, в мовнiй похибцi однаково виявляеться протилежний сенс. «Я не згоден навiть оцiнювати заслуги мого попередника». «Не згоден» не е протилежнiстю «не годен», але це вiдверте признання, яке гостро суперечить тому, що слiд було б казати професоровi в такiй ситуацii. У наступнiй групi випадкiв мовна похибка просто додае ще один сенс до задуманого. Фраза тодi звучить як стягнена, скорочена, згущена конструкцiя, утворена з кiлькох речень. Як-от у випадку з енергiйною дамою: «Вiн може iсти i пити все, що я хочу». Це те саме, якби вона сказала: «Вiн може iсти i пити все, що хоче. Але чого йому ще хотiти? Замiсть нього хочу я». Мовна похибка часто створюе враження такого скорочення; примiром, один професор анатомii пiсля своеi лекцii про носову порожнину запитав, чи все зрозумiли його слухачi, i, дiставши загальну ствердну вiдповiдь, повiв далi: «Менi важко повiрити, бо людей, що розумiють будову носовоi порожнини, навiть у мiльйонному мiстi можна на одному пальцi… перепрошую, на пальцях однiеi руки порахувати». Та вкорочена фраза мала свiй власний сенс: е тiльки одна людина, що знае будову носовоi порожнини. На вiдмiну вiд випадкiв, у яких мовнi похибки самi виявляють свiй сенс, е випадки, коли похибка начебто позбавлена всякого змiсту, тобто вочевидь суперечить нашим сподiванням. Коли хто, помилившись словом, перекручуе чиесь власне iм’я або вимовляе невживанi звукосполучення, то, здаеться, вже цього одного дуже поширеного явища досить, щоб на питання, чи всi мовнi похибки мають певний сенс, вiдповiсти негативно. Та коли пильнiше придивитись до таких випадкiв, виявиться, що досить легко можна зрозумiти й цi звуковi перекручення, i навiть рiзниця мiж цими неясними випадками та попереднiми зрозумiлими не така вже й велика. Одного добродiя запитали, як почуваеться його родич, i вiн вiдповiв: «Ох, це, мабуть, трунатиме… триватиме ще один мiсяць». Коли ж добродiя запитали, що, власне, означають цi слова, вiн пояснив, що подумав про смерть, труну, i поеднання слiв «триватиме» i «труна» дало слово «трунатиме» (Мерiнгер i Маер). Інший добродiй розповiдав про певнi вчинки, якi засуджував, i мовив: «І тодi стали гидомi деякi факти…» Коли його розпитали, вiн пiдтвердив, що справдi хотiв назвати тi вчинки «гидотою». «Вiдомi» i «гидота» утворили разом чудернацьке слово «гидомi» (Мерiнгер i Маер). Пригадайте випадок iз молодиком, що хотiв «погуляювати» з незнайомою дамою. Ми дозволили собi розкласти це словоутворення на «погуляв» та «погультяював» i були цiлком певнi такого тлумачення, навiть не вимагаючи пiдтверджень. Із наведених прикладiв ви побачили, що й цi, такi незрозумiлi випадки мовних похибок можна прояснити з допомогою зiткнення, iнтерференцii двох рiзних намiрiв, якi збиралися висловити. Рiзниця полягае тiльки в тому, що в одному випадку один намiр цiлком заступае другий, як-от коли мовна похибка свiдчить про протилежне помисленому, а в другому випадку внаслiдок похибки тiльки перекручуеться або змiнюеться первiсний сенс, виникае словесний покруч бiльш-менш затемненого змiсту. Тепер нам здаеться, нiби ми вже збагнули таемницю великоi кiлькостi мовних похибок. Твердо дотримуючись цього погляду, ми зможемо пояснити й iншi, досi ще загадковi рiзновиди похибок. Наприклад, при перекрученнi прiзвищ не можна припускати, нiби завжди йдеться про суперництво двох схожих i все-таки рiзних прiзвищ. Але однаково, той другий намiр вiдгадати не важко. Перекручення прiзвищ досить часто трапляеться й без мовних похибок; до нього вдаються, щоб прiзвище стало немилозвучним або нагадувало про щось непристойне; це поширений спосiб глузування, якого дуже швидко навчаються уникати освiченi люди, хоча вiдмовляються вiд нього нерадо. Таке перекручення часто прибирае форми «дотепу», проте вкрай невисокого гатунку. Щоб дати вам грубий i вiдразливий приклад такого перекручення прiзвищ, я нагадаю, що прiзвище президента Французькоi республiки, Пуанкаре, змiнили в нашi часи на «Кабанкаре». А звiдси вже недалеко до припущення, що й при мовнiй похибцi, як i при перекрученнi прiзвищ, зберiгаеться цей глузливий намiр. Якщо й далi дотримуватись нашого тлумачення, такi ж пояснення годяться i для окремого рiзновиду мовних похибок iз комiчним або безглуздим ефектом. «Нашому вельмишановному шефовi – многi, многi, мно-гiмно лiта!» Святковий настрiй у цьому випадку порушуеться найнесподiванiшим утручанням слова, яке пробуджуе неестетичнi картини, i, маючи перед собою зразок вiдомих глузливих i лайливих слiв, можна припустити тiльки те, що тут прагне виявитись певна тенденцiя, яка гостро суперечить випнутiй на переднiй план шанобливостi i немов стверджуе: «Не вiрте моiм словам, я кажу це все жартома, чхати менi на того чолов’ягу й т. iн.». Те саме слушне й щодо похибок, унаслiдок яких безневиннi слова обертаються в непристойнi й соромiцькi, як-от Apopos замiсть Apropos або «пiдблягузнюватись» замiсть «пiдлабузнюватись»[6 - В оригiналi неперевершена гра слiв: Eischei?weibchen замiсть Eiwei?scheibchen, яку тiльки дуже приблизно можна вiдтворити як «жiноче засральце» замiсть «яечне кружальце». – Перекл.](Мерiнгер i Маер). Ми знаемо, що така тенденцiя притаманна багатьом людям, зумисне перекручення безневинних слiв у непристойнi становить для них своерiдну втiху, i вони вважають це за дотепнiсть; тобто чуючи такi речi вiд людей, передусiм слiд з’ясувати, чи вони зумисне кажуть таке задля жарту, а чи це лише ненавмиснi мовнi похибки. Що ж, коштом бiльш-менш невеликих зусиль нам пощастило розкрити таемницю похибок! Це не випадковостi, а поважнi психiчнi акти, що мають власний сенс i виникають унаслiдок взаемодii – чи, може, краще, протидii – двох рiзних намiрiв. Але тепер я вже добре бачу, що ви хочете накинутись на мене зi зливою запитань, на якi слiд вiдповiсти, i сумнiвiв, якi треба розвiяти, перше нiж можна буде радiти цим початковим результатам нашоi роботи. Я, звичайно, аж нiяк не жену вас до поквапних висновкiв. Розгляньмо ж усе це по порядку, одне за одним, тверезо зваживши. Про що, власне, ви запитали б мене? Чи, на мою думку, цi пояснення годяться для всiх рiзновидiв мовних похибок, чи тiльки для окремих груп? Чи можна таке тлумачення поширити й на решту хибних дiй, тобто й на похибки читальнi та письмовi, на забування, випадки, коли людина або не за те хапаеться, або не туди кладе, i т. iн.? Чи впливають якось утома, збудження, розвiянiсть, порушення уваги на психiчну природу хибних дiй? Крiм того, всiм очевидно, що з двох супротивних тенденцiй хибноi дii одна завжди ясна i зрозумiла, а друга не завжди. Що слiд робити, аби розгадати цю другу тенденцiю, а коли здаеться, нiби вже е розгадка, як довести, що вона не просто ймовiрна, а едино правильна? Є у вас iще запитання? Як нема, то я сам запитаю. Я нагадаю вам, власне, що самi хибнi дii нас не дуже й цiкавлять, вивчаючи iх, ми тiльки прагнемо пiдступити до психоаналiзу, дiзнатися щось про нього. Через те я й запитую: що то за намiри чи тенденцii, котрi можуть таким чином перешкодити iншим намiрам та тенденцiям, i якi взаемовiдносини iснують мiж порушувальними тенденцiями i порушеними тенденцiями? Тiльки пiсля вiдповiдi на це запитання можна знову братися до нашоi роботи. Так-от, чи охоплюе це пояснення всi випадки мовних похибок? Я дуже схильний у це вiрити, i саме тому, що кожного разу, дослiджуючи ту чи ту мовну похибку, можна дiйти до такого тлумачення Але це аж нiяк не свiдчить, нiби без такого механiзму мовноi похибки не станеться. Адже вiдповiдь може бути така: «З погляду теорii нам це байдуже, бо висновки, якими ми хочемо скористатись для вступу до психоаналiзу, будуть слушнi навiть тодi, коли нашим уявленням вiдповiдатиме лише невелика кiлькiсть мовних похибок, хоч у даному разi тим уявленням вiдповiдае переважна бiльшiсть iх». На наступне запитання, чи можна уявлення, сформованi при вивченнi мовних похибок, поширити на iншi види хибних дiй, я наперед даю ствердну вiдповiдь. У цьому ви й самi пересвiдчитесь, коли ми вiзьмемося дослiджувати приклади письмових похибок, помилковоi дiяльностi й т. iн. Але суто з методичних причин я пропоную вам зачекати з цiею роботою, поки ми докладнiше ознайомимось iз мовними похибками. Запитання, що можуть означати для нас такi чинники (що iх дехто з авторiв висувае на перший план), як-от порушення кровообiгу, втома, збудження, розвiянiсть, нездатнiсть зосередитись, якщо погодитись iз запропонованим психiчним механiзмом мовних похибок, заслуговуе на грунтовну вiдповiдь. Звернiть увагу, що цi чинники ми не заперечуемо. Взагалi нечасто трапляеться, щоб психоаналiз заперечував якiсь твердження, що iх висувае iнша сторона; здебiльшого вiн тiльки додае щось нове, i часом таки справдi виявляеться, що досi не помiчене й лише нещодавно сформульоване – найiстотнiше. Слiд незаперечно визнати вплив таких фiзiологiчних станiв, як кепське самопочуття, порушення кровообiгу, втома та виснаження, на виникнення мовних похибок; у цьому вас переконае ваш повсякденний особистий досвiд. Але ж як мало цим можна пояснити! Передусiм цi чинники аж нiяк не доконечнi умови виникнення хибних дiй. Мовнi похибки трапляються й тодi, коли людина цiлком здорова i почуваеться добре. Отже, цi суто соматичнi чинники тiльки полегшують роботу властивого психiчного механiзму мовних похибок i сприяють iхньому виникненню. Для пояснення вiдносин мiж цими чинниками i самими похибками я колись удався до порiвняння i тепер повторю його, бо чогось лiпшого годi й придумати. Припустiмо, я глупоi ночi гуляв у безлюдному мiсцi й мене перестрiв волоцюга, що вiдiбрав мiй годинник та гаманець, i я, не спромiгшись розгледiти до ладу обличчя напасника, в найближчiй полiцiйнiй дiльницi викладу свою скаргу такими словами: «Безлюднiсть i темрява щойно пограбували мене». Комiсар полiцii скаже менi на те: «Здаеться, ви не маете рацii, дотримуючись украй механiстичних уявлень. Подаймо краще ситуацiю отак: пiд покровом пiтьми, скориставшись безлюднiстю, невiдомий злочинець вiдiбрав у вас цiннi речi. На мiй погляд, найголовнiше у вашому випадку – щоб ми доклали всiх зусиль i знайшли злодiя. Може, тодi нам удасться вернути пограбоване». Такi психофiзiологiчнi чинники, як збудження, розвiянiсть, нездатнiсть зосередитись, вочевидь дуже мало сприяють нам у пошуках пояснення. Це лише фрази, ширми, за якi нам нiхто не боронить зазирати. Слiд радше запитати, що саме спричинило те збудження, що саме вiдвернуло увагу. Так само треба визнати й певний вплив взаемодii звукiв, схожостi слiв i поширених асоцiативних зв’язкiв мiж словами. Цi чинники сприяють мовнiй похибцi, вказують шлях, на який вона може ступити. Та, коли передi мною якийсь шлях, хiба це неодмiнно означае, що я стану на нього? Потрiбний iще мотив, що схилив би мене до такоi постанови, крiм того, сила, яка поведе мене вперед. Отже, звуковi та словеснi спiввiдношення – однаково, що певнi стани органiзму, якi сприяють виникненню мовних похибок, i через те iх не можна вважати за безпосередню причину похибок. Подумайте лишень, у якiй незлiченнiй кiлькостi випадкiв моiй мовi нiщо не перешкоджало: анi звукова подiбнiсть ужитих слiв до iнших слiв, анi iхнiй внутрiшнiй зв’язок зi словами протилежного значення, анi поширенi словеснi асоцiацii. Тодi зостаеться припустити, разом iз фiлософом Вундтом, що мовнi похибки з’являються, коли внаслiдок фiзичного виснаження асоцiативнi схильностi беруть гору над первiсним намiром мовця. Все це звучало б дуже добре, якби не суперечило досвiдовi, згiдно з яким в однiй групi випадкiв немае фiзичних чинникiв, а в другiй – асоцiативних чинникiв, якi сприяли б виникненню мовних похибок. Але вкрай цiкаве для мене ваше наступне запитання: яким способом можна з’ясувати обидвi тенденцii, що зiткнулися мiж собою? Ви, певне, й не здогадуетесь, яке це важливе запитання. І, мабуть, погодитесь, що одну з двох тенденцiй – порушену – можна з’ясувати без нiякого сумнiву: особа, яка скоiла ту або ту хибну дiю, знае про порушену тенденцiю i визнае ii. Привiд для сумнiвiв i вагань може становити тiльки друга, порушувальна тенденцiя. Що ж, ми вже чули, i ви, сподiваюся, ще не забули, що в певнiй низцi випадкiв ця друга тенденцiя також зрозумiла. Вона виявляеться в ефектi, створенiм мовною похибкою, якщо тiльки ми зважимось i дозволимо тому ефектовi промовляти вiд власного iменi. Голова схибив словом i висловив протилежне, – таж ясно, що вiн хотiв вiдкрити засiдання, але не менш ясно, що вiн прагнув закрити його. Це так ясно, що бiльш нiчого пояснювати не треба. Але як можна в iнших випадках, коли порушувальна тенденцiя тiльки перекручуе первiсну, не виявляючись цiлком, розпiзнати ii за тим перекрученням? У першому ряду випадкiв дуже простим i надiйним способом, а саме тим, що з його допомогою ми з’ясовуемо й порушену тенденцiю. Про неi безпосередньо сповiщае сам промовець: схибивши словом, вiн зразу ж вiдновлюе первiсне слово, яке задумав. «Це, мабуть, трунатиме… триватиме ще один мiсяць». Тут-таки можна дiзнатися вiд нього й про порушувальну тенденцiю. Ми запитуемо: «Гаразд, а чого ви спершу сказали “трунатиме”?» Вiн вiдповiсть: «Я мав на увазi, що вже треба готувати труну». А в другому випадку, коли промовець схибив словом i сказав «гидомi», вiн теж сповiстить вам, що спершу намiрявся сказати: «Це гидота», але потiм стримався i пом’якшив вислiв. З’ясувати порушувальну тенденцiю тут не менш легко, нiж порушену. Я зумисне подавав приклади, що iх не описували й не пояснювали анi я, анi жоден з моiх прихильникiв. І все ж в обох випадках знадобилося певне втручання, щоб уможливити тлумачення. Слiд було розпитувати мовця, чому вiн помилився словом саме так, як вiн пояснюе свою похибку. Інакше вiн, певне, проминув би похибку, не намагаючись прояснити ii. Та, коли запитати його, вiн пояснюе похибку першим, що спало йому на думку. І тепер ми бачимо, що оце невелике втручання та його успiх – це вже психоаналiз, а водночас модель кожного психоаналiтичного дослiдження, яке ми проведемо в майбутньому. Чи не занадто я помисливий, припускаючи, мовляв, тiльки-но перед вами постае психоаналiз, у вас одразу народжуеться опiр проти нього? Чи не кортить вам закинути менi, що, розпитуючи людину, яка схибила словом, ii пояснення не можна вважати за безперечнi? Звичайно, вiн намагатиметься, гадаете ви, виконати вимогу i пояснити мовну похибку, але бовкне при цьому перше-лiпше, що спаде йому на думку й видасться годящим для такого пояснення. Адже доказiв, що мовна похибка справдi вiдбулася саме так, при цьому не отримують. Звiсно, воно, може, й так, а може, зовсiм iнакше. Йому могло спасти на думку i щось iнше, не менш пiдхоже, а то й краще. Дивно, як низько ви, по сутi, цiнуете факти психiчноi дiяльностi. Уявiть собi, хтось виконуе хiмiчний аналiз речовини i з’ясував, що один iз складникiв цiеi речовини мае певну вагу, стiльки i стiльки мiлiграмiв. Знаючи ту вагу, вже можна зробити вiрогiднi висновки. Чи повiрите ви, нiби якомусь хiмiковi спаде на думку засумнiватись у тих висновках на пiдставi, що видiлений компонент може мати й iншу вагу? Нi, кожен визнае факт, що видiлений складник важить саме стiльки, не бiльше й не менше, i без вагань використае це знання для побудови дальших висновкiв. Та, коли йдеться про психiчний факт, коли опитуваний дае цiлком визначену вiдповiдь, назвавши певну асоцiацiю, ви берете i нехтуете ii, кажучи, нiби йому могло спасти на думку й щось iнше! Ви тiшитесь iлюзiею своеi психiчноi свободи i не хочете вiдмовлятися вiд неi. На превеликий жаль, моi погляди на це питання гостро суперечать вашим. Тут ви, певне, вiдступите, але тiльки на те, щоб чинити опiр уже в iншому мiсцi. Ми зрозумiли, поведете ви далi, що специфiчна технiка психоаналiзу полягае в тому, щоб спонукати аналiзованого самому розповiсти про вирiшення власних проблем. Вiзьмiмо тепер iнший приклад, той, у якому промовець на бенкетi зичить своему шефовi «мно-гiмно лiта». Ви сказали, що порушувальна тенденцiя в цьому випадку – глузування i вона суперечить виявам пошани. Але це лише ваше власне тлумачення, зiперте на спостереження, не пов’язанi з мовними похибками. Бо, коли й у цьому випадку запитати винуватця похибки, вiн аж нiяк не пiдтвердить, нiби намiрявся глузувати, а радше енергiйно заперечить. Чому ж ви не вiдступаетесь вiд свого недоведеного пояснення, почувши такi недвозначнi заперечення? Так, цього разу вам пощастило висунути сильний аргумент. Я уявляю собi цього незнайомого промовця: вiн, либонь, асистент того шефа, на честь якого справляють учту, може, вже навiть приват-доцент, молодик iз найкращими перспективами. Я натисну на нього й запитаю, чи не вiдчувае вiн чогось такого, що могло б суперечити його закликовi вшанувати шефа. І в якiй я ситуацii опинюсь? Вiн розсердиться, а потiм як нагримае на мене: «Кладiть край своiм допитам, бо iнакше менi терпець урветься! Своiми пiдозрами ви менi всю кар’еру зiпсуете. Я просто сказав “гiмно лiта” замiсть “многi лiта”, бо в цiй самiй фразi я вже двiчi вимовляв склад “мно” пiсля “гi”. Це те, що Мерiнгер називае вiдлунням, i нема чого тут шукати ще якихось тлумачень. Ви зрозумiли мене? Годi вже». Гм, досить несподiвана реакцiя, справдi завзяте спростування. Бачу, що з молодика вже нiчого не витягнеш, а потай собi думаю, що сам вiн аж надмiру зацiкавлений у тому, щоб його мовнiй похибцi не приписали жодного сенсу. Вам, певне, видаеться, що молодик не мае слушностi, так грубо реагуючи на суто теоретичне дослiдження, але зрештою, подумаете ви, кому ж, як не йому, знати, що вiн хотiв сказати, а що нi. Невже й справдi вiн повинен знати? На це запитання ще треба вiдповiсти. Тепер вам здаеться, нiби ви вже зловили мене за руку. «Так ось яка ваша технiка», – чую я вашi голоси. Коли людина, що схибила словом, дае пояснення, якi вам пiдходять, ви проголошуете ii остаточним i незаперечним авторитетом: «Вiн сам так сказав!» Та коли ii слова не пасують до вашого краму, тодi ви проголошуете, нiби вони нiчого не вартi, нiби iм не слiд вiрити. Здаеться, все й справдi так. Але я можу вказати вам на ще один приклад такоi страхiтливоi поведiнки. Коли обвинувачений зiзнаеться на судi в скоених злочинах, суддя вiрить йому, а коли заперечуе своi злочини, суддя не вiрить йому. Якби все вiдбувалось iнакше, не було б нiякого судочинства, тож попри помилки, якi вряди-годи трапляються, ви змушенi визнати, що система загалом працюе добре. А що, коли ви суддя, а той, хто сподiяв мовну похибку, ваш обвинувачений? А далi з’ясуймо: йдеться про мовну похибку чи переступ? Можливо, нам не треба вiдкидати й цього порiвняння. Але погляньте, яких вiдмiнних поглядiв ми доходимо, заглиблюючись у, здавалося б, таку безневинну проблему хибних дiй, i ми досi анiтрохи не знаемо, як можна iх примирити. Я пропоную вам тимчасовий компромiс на основi порiвняння з суддею та обвинуваченим. Ви, певне, скажете менi, що сенс похибки не лишае жодного сумнiву, коли аналiзований тлумачить його сам. Я на те вiдповiм: коли аналiзований вiдмовляеться бодай щось повiдомити i так само, звичайно, коли вiн вiдсутнiй i не може нiчого розказати, прямих доказiв, що сенс саме такий i такий, здобути не можна. Отже, як i в судочинствi, ми змушенi звернутися до непрямих доказiв, спираючись на якi, дiйдемо бiльш-менш близьких до правди висновкiв. Із суто практичних мiркувань суд проголошуе когось винним у скоеному злочинi й на пiдставi лише непрямих доказiв. Для нас такоi необхiдностi нема, але нiхто й не змушуе нас вiдмовлятися вiд використання непрямих доказiв. Хибно було б вважати, нiби наука складаеться лише з незаперечно доведених тез, i вимагати цього вiд неi ми не маемо права. Таку вимогу пiдносять тi, хто прагне схилятись перед авторитетом, хто вiдчувае потребу замiнити свiй релiгiйний катехiзис якимсь iншим, нехай навiть i науковим. Але наука мае у своему катехiзисi лише кiлька аподиктичних тверджень, усе iнше – це судження, яким властивий бiльший або менший ступiнь iмовiрностi. Адже сама здатнiсть задовольнятися тими наближеннями до iстини i провадити плiдну роботу, незважаючи на брак остаточних доказiв, е ознакою наукового мислення. Але на що ми зiпремо своi тлумачення, звiдки наберемо непрямих свiдчень, щоб на них будувати докази, у випадку, коли в словах аналiзованого немае нiчого, що пояснювало б сенс похибки? З рiзних джерел. Передусiм iз подiбностi до феноменiв поза сферою хибних дiй, примiром, коли проголосимо, що перекручення прiзвищ у виглядi мовноi похибки мае той самий глузливий сенс, що й зумисне перекручення iх. Крiм того, з психiчноi ситуацii, в якiй сталася хибна дiя, з наших знань про характер особи, що припустилася хибноi дii, з почуттiв, якi опановували ii перед хибною дiею i якi, можливо, й призвели до самоi дii. Здебiльшого ми тлумачимо похибку, спираючись на загальнi принципи, але попервах це тiльки припущення, здогад, i ми потiм пiдтверджуемо його, проаналiзувавши психiчну ситуацiю. Часом ми навiть змушенi чекати дальших подiй, про якi немов провiстила похибка, i лише тодi можемо пiдтвердити нашi припущення. Переконати менi вас у цьому нелегко, якщо я обмежуватимусь тiльки мовними похибками, але i в цiй сферi можна знайти напрочуд добрi приклади. Молодик, що хотiв погуляювати з дамою, напевне, несмiливий; даму, чий чоловiк може iсти i пити все, що вона хоче, я знаю як жiнку енергiйну, що тямить, як заправляти в домi. Або вiзьмiмо наступний приклад. На загальних зборах «Конкордii» один юний член виголошуе палку опозицiйну промову, в якiй звертаеться до керiвництва як до грошовних членiв проводу; в цьому покручi вочевидь поеднанi слова «грошовитий» i «шановний». Ми припускаемо, що в молодика виявилась порушувальна тенденцiя, спрямована проти його опозицiйностi, i вона, мабуть, якимсь чином пов’язана з грошима. Вiд свого iнформатора ми й справдi довiдались, що в промовця завжди було сутужно з грошима i саме тодi вiн намагався позичити iх у когось. Тобто порушувальний намiр можна, по сутi, висловити такою думкою: «Будь помiркованiший у своiй опозицiйностi, це тi самi люди, якi мають давати тобi грошi». Перейшовши до iнших рiзновидiв хибних дiй, я зможу подати вам набагато бiльше прикладiв таких непрямих доказiв. Якщо хто забувае чиесь, перед тим добре йому вiдоме власне iм’я або, попри всi намагання, насилу пригадуе його, неважко припустити, що вiн зачаiв якiсь недобрi почуття до власника того iменi й не хоче про нього думати; додайте до цього ще й згодом з’ясовану психiчну ситуацiю, в якiй сталася така похибка: «Добродiй Y безнадiйно закохався в одну даму, яка невдовзi вийшла замiж за добродiя X. Хоча добродiй Y певний час уже був знайомий iз добродiем X i навiть мав iз ним дiловi стосунки, вiн завжди забувае його iм’я, тож не раз, коли виникала потреба написати листа, був змушений дiзнаватися те iм’я вiд чужих людей».[7 - За C. G. Jung [1907, 52]] Добродiй Y вочевидь нiчого не хоче знати про свого щасливого суперника. «Не думати – оце йому судилось». Або: одна дама розпитуе лiкаря про спiльну знайому, але називае при цьому ii дiвоче прiзвище. Прiзвище, яке та знайома взяла пiсля шлюбу, дама забула. Натомiсть сповiщае, що була дуже невдоволена тим шлюбом i терпiти не могла чоловiка своеi приятельки.[8 - За А. А. Brill [1912, 191]] Про забування iмен ми ще чимало говоритимемо у зв’язку з iншими питаннями, а тепер нас цiкавить головно психiчна ситуацiя, в якiй вiдбуваеться забування. Забування намiрiв можна загалом приписати протилежним почуванням, якi не дають виконати намiр. Такоi думки дотримуються не тiльки психоаналiтики, а й люди взагалi, визнаючи в своему повсякденному життi все те, що вiдкидають у теорii. Пiдопiчний аж нiяк не виправдае свого покровителя, коли той вибачиться, що забув виконати його прохання. Пiдопiчний одразу подумае: «Його це нiтрохи не обходить; вiн тiльки пообiцяв, але навiть не думав виконувати». Отже, в окремих випадках забування i в життi вважають гiдним осуду, рiзниця мiж популярним i психоаналiтичним розумiнням цiеi похибки, здаеться, зникае. Уявiть собi господиню, що зустрiчае гостей отакими словами: «Як, ви прийшли сьогоднi? А я геть забула, що запросила вас на цей день». Або молодика, якому треба пояснити коханiй, що вiн забув прийти на заздалегiдь призначене побачення. В цьому вiн, звичайно, не признаеться, а радше вигадае найнеймовiрнiшi перешкоди, якi не дали йому тодi прийти й не дозволили сповiстити ii опiсля. Всi ми знаемо – i визнаемо слушнiсть такого трактування, – що на вiйськовiй службi, коли хто щось забув зробити, не зарадять i не врятують вiд кари нiякi вибачення. Отже, в таких ситуацiях усi враз погодяться, що окремi хибнi дii мають сенс, i вкажуть, який саме. Чому ж люди не досить послiдовнi, щоб поширити цей погляд на iншi похибки i цiлком та вiдверто визнати його? Звичайно, е вiдповiдь i на це запитання. Якщо сенс забування намiрiв такий безперечний навiть для невтаемничених, ми ще менше здивуемося, дiзнавшись, що письменники використовують цi похибки, розумiючи iх так само. Той iз вас, хто бачив або читав «Цезаря i Клеопатру» Б. Шоу, пригадуе, що в останнiй сценi, коли Цезар вiд’iжджае, йому не дае спокою думка, нiби вiн щось iще намiрявся зробити, а тепер забув. Нарештi виявляеться, що саме: попрощатися з Клеопатрою. Цiею незначною деталлю поет хотiв приписати великому Цезаревi те почуття зверхностi, якого вiн нiколи не мав i якого нiколи не прагнув. Адже з iсторичних джерел можна довiдатися, що Цезар пiдготував усе, аби Клеопатра поiхала слiдом за ним до Рима i жила там з малим цезарятком, а коли Цезаря вбили, вона була змушена тiкати з мiста. Випадки забування намiрiв загалом такi зрозумiлi, що ними навряд чи можна скористатися для нашоi мети: висновувати непрямi докази iснування того чи того сенсу похибки з наявноi психiчноi ситуацii. Тому звернiмося до однiеi з украй неоднозначних та неясних хибних дiй – до випадкiв, коли людина щось губить або запихае так, що не може знайти. Ви, певне, не повiрите, що, й загубивши рiч i часом навiть гостро переживаючи таку прикрiсть, ми вже мали якийсь певний намiр. Проте чимало спостережень свiдчать на користь цiеi тези. Один молодик загубив олiвця, що надто вже припав йому до вподоби. За кiлька днiв до цього вiн отримав листа вiд свого швагра, що закiнчив його такими словами: «Поки що я не маю нi бажання, нi часу потурати твоему легкодумству й лiнощам».[9 - За B. Dattner.] А олiвець був подарунком саме вiд того швагра. Без такого збiгу обставин ми, звичайно, не могли б запевняти, що до цiеi втрати причетний намiр позбутися речi. А подiбнi до цього випадки трапляються дуже часто. Людина губить речi, як розсвариться з тим, хто колись дарував iх, i вже не хоче навiть згадувати його або як тi речi стануть осоружнi iй самiй i вона шукатиме притичини, щоб замiнити iх iншими i кращими. Та сама неприхильнiсть до предметiв виявляеться, звичайно, й тодi, коли якась рiч випадае з рук, ламаеться й розбиваеться. Хiба можна назвати випадковiстю, що школяр саме перед своiм днем народження губить, ламае, розбивае своi повсякденнi речi, примiром шкiльного портфеля чи кишенькового годинника? Хто не раз тяжко мучився, не мiгши знайти якусь рiч, що ii сам десь поклав, той також не повiрить, що таке запихання речi вiдбуваеться навмисне. І все ж не такi вже рiдкiснi випадки, коли супровiднi обставини ясно засвiдчують тенденцiю тимчасово, а то й надовго заховати рiч. Ось, може, найкращий такий приклад. Один не старий iще чоловiк розповiв менi: «Кiлька рокiв тому в нашiй родинi виникли непорозумiння, дружина, як на мене, була надто холодна, i хоча я охоче визнавав за нею дуже позитивнi риси, нашi взаемини втратили всяку нiжнiсть. Якось вона вийшла на прогулянку й купила для мене книжку, гадаючи, що та книжка зацiкавить мене. Я подякував за такий вияв «уваги» до мене, пообiцяв прочитати, поклав книжку десь скраю i вiдтодi не мiг знайти. Так проминуло кiлька мiсяцiв, часом я згадував про запхнуту книжку i марно намагався знайти ii. Десь через пiвроку захворiла моя люба матiнка, що жила окремо вiд нас. Моя дружина полишила дiм i пiклувалася про свекруху. Стан хвороi був дуже тяжкий, i дружина мала неабияку нагоду виявити своi найкращi риси. Одного вечора я повернувся додому, щиро захоплений вiдданiстю дружини i повнячись удячностi до неi. Я пiдiйшов до свого письмового столу, без нiякоi мети, але з певнiстю сновиди висунув одну шухляду i побачив зверху в нiй книжку, яку колись запхнув i не мiг знайти». Коли не стало мотивiв, рiч, засунута невiдомо куди, одразу знайшлася. Вельмишановнi добродiйки i добродii! Я можу до безмежностi збiльшувати кiлькiсть прикладiв, проте тут я цього не робитиму. В моiй «Психопатологii повсякденного життя» (перше видання 1901 р.) ви й так знайдете вкрай багату добiрку матерiалiв до вивчення хибних дiй.[10 - А також у працях Maeder [1906–1908] (фр.), А. А Brill [1912] (англ.), Е. Jones [1911] (англ.), J. St?rcke [1916] (голл.) та iн.] Усi тi приклади знов i знов показують вам те саме: переконують, що хибнi дii мають певний сенс, i навчають, як, спираючись на супровiднi обставини, можна з’ясувати або пiдтвердити той сенс. Сьогоднi я буду стислий: адже ми обмежились намiром вивчати цi феномени тiльки на те, щоб ближче пiдступитися до психоаналiзу. Проте мушу зупинитись iще на двох групах явищ: на згромаджених та комбiнованих хибних дiях i на пiдтвердженнi наших тлумачень дальшими подiями. Згромадженi i комбiнованi похибки – найкращi приклади з-помiж усього розмаiття хибних дiй. Якби ми прагнули тiльки довести, що похибки мають сенс, ми б iз самого початку обмежились ними, бо iхнiй сенс очевидний навiть для непрозiрливого розуму i здатний вплинути на найприскiпливiших критикiв. Повторення певних виявiв свiдчить про затятiсть, яку навряд чи можна приписати простiй випадковостi, але яка цiлком вiдповiдае намiровi. Крiм того, замiна одних рiзновидiв хибних дiй iншими показуе нам, що саме найважливiше i найiстотнiше в похибцi: не ii форма i не засоби, що ними вона послуговуеться, а намiр, якому вона служить i який вона може реалiзувати найрiзноманiтнiшими способами. Отже, я наведу вам приклад повторюваного забування: Е. Джонс розповiдае, що колись вiн з незрозумiлих причин усе не вiдсилав листа, який кiлька днiв лежав на його бюрку. Нарештi вiн зважився вiдiслати, але лист повернули з «Dead letter office», бо вiн забув написати адресу. Написавши й адресу, вiн понiс його на пошту, але цього разу забув наклеiти марку. Тут вiн уже був змушений визнати, що йому взагалi не хотiлося вiдсилати листа. В iншому випадку поедналися такi похибки, як помилкова дiяльнiсть i запихання. Одна дама поiхала до Рима разом iз своiм швагром, вiдомим художником. Нiмецька громада, що жила в мiстi, радо привiтала митця й зокрема подарувала йому золоту античну медаль. Дама стала бiдкатися, мовляв, ii швагер навiть не тямить поцiнувати таку гарну рiч. Коли ж iй на змiну приiхала сестра i вона повернулася додому, то, розпакувавши речi, виявила, що – навiть не знати як – прихопила медаль iз собою. Вона миттю сповiстила про це швагра листом i повiдомила, що наступного ж дня вишле завезену рiч назад до Риму. Та другого дня дама так вправно запхнула кудись медаль, що не могла нi знайти ii, нi вiдiслати, i тодi iй уже стало розвиднятися: ii «розвiянiсть» означае не що iнше, як бажання привласнити ту рiч.[11 - За R. Reitler.] Я вже згадував вам ранiше про приклад поеднання забування з оманою, коли молодик першого разу забув про побачення, а другого разу, маючи твердий намiр не забути, прийшов не на ту годину. Про один цiлком подiбний до цього випадок iз власного життя розповiв менi мiй приятель, що, крiм наукових, мае ще й лiтературнi зацiкавлення. Вiн розказував: «Кiлька рокiв тому я погодився з тим, що мене обрали членом ради одного лiтературного товариства, гадаючи, нiби воно колись допоможе менi поставити в театрi мою п’есу, i вiдтодi регулярно, хоча менi було не дуже цiкаво, щоп’ятницi ходив на засiдання. Кiлька мiсяцiв тому мене запевнили, що мою п’есу поставлять у театрi в Ф., i пiсля того я став раз у раз забувати про засiдання товариства. Прочитавши вашу працю на цю тему, я вiдчув сором за свою забудькуватiсть, почав картати себе, мовляв, ницо цуратися людей, що вже тобi непотрiбнi, i постановив неодмiнно прийти на засiдання найближчоi п’ятницi. Я весь час пам’ятав про цей намiр, аж поки його виконав, зупинившись перед дверима зали засiдань. На мiй превеликий подив, дверi були замкненi, засiдання вже вiдбулося. Я прийшов не в той день: була вже субота!» Було б досить спокусливо подати ще кiлька таких прикладiв, але я змушений iти далi; я хочу привернути вашу увагу до випадкiв, коли наше тлумачення пiдтверджують дальшi подii. Зрозумiло, головна обставина в таких випадках – наше незнання наявноi психiчноi ситуацii i неможливiсть дiзнатися про неi. Тож наше тлумачення мае вартiсть лише як припущення, якому ми й самi не надаемо великоi ваги. А потiм стаеться якась подiя, що доводить, яким слушним було наше тодiшне тлумачення. Колись я прийшов як гiсть до однiеi нещодавно одруженоi пари i почув, як молода дружина, смiючись, розповiдала про свою останню пригоду. Пiсля весiльноi подорожi вона зайшла до своеi ще не замiжньоi сестри, щоб, як i давнiше, походити разом з нею по крамницях, поки ii чоловiк залагоджував справи. Раптом на тому боцi вулицi вона побачила якогось добродiя i, пхнувши сестру, проказала: «Поглянь, он iде пан А.». Вона забула, що той пан уже кiлька тижнiв, як став ii чоловiком. Я здригнувся, почувши таку розповiдь, i не зважувався передбачувати наслiдки. Я згадав про ту пригоду лише через кiлька рокiв, коли цей шлюб скiнчивсь якнайтрагiчнiше. А. Медер розповiв про жiнку, що за день до свого весiлля забула примiряти весiльну сукню i, на превеликий розпач кравчинi, згадала про це лише пiзно ввечерi. Вiн пов’язуе це забування з фактом, що невдовзi та дама розлучилася зi своiм чоловiком. Я знаю тепер уже розлучену з чоловiком жiнку, що, порядкуючи своiми майновими справами, часто пiдписувала документи дiвочим прiзвищем – за кiлька рокiв до того, як справдi повернула його собi. Я чув i про iншу жiнку, що пiд час весiльноi подорожi загубила обручку, i знаю, що дальше подружне життя надало тому випадковi сенс. А тепер iще один яскравий приклад, але з кращим кiнцем. Кажуть, нiби один славетний нiмецький хiмiк не одружився тому, що забув про годину церемонii i замiсть церкви подався в лабораторiю. Йому не забракло глузду вдовольнитись однiею спробою, i вiн помер старим парубком у похилому вiцi. Може, i вам сяйнула думка, що в цих прикладах похибки немов заступали знамення й призвiстки, що iх так ушановували античнi народи. І справдi, частину тих знамень становили не що iнше, як хибнi дii, наприклад коли хто спiткнеться чи впаде. Зате друга частина мае характер об’ективних подiй, а не суб’ективних учинкiв. Але ви не повiрите, як тяжко iнодi визначити, до якоi саме групи належить той або той конкретний випадок. Адже вчинки вкрай добре маскуються, скидаючись на нейтральнi подii. Кожен з вас, озирнувшись на свiй бiльш-менш багатий життевий досвiд, мабуть, розповiсть, що вiн уник би багатьох розчарувань i прикрих несподiванок, якби мав досить смiливостi й рiшучостi тлумачити дрiбнi похибки в людських взаеминах як призвiстки, як вияви властивих людям поки що потаемних намiрiв. Здебiльшого на таке не наважуються: адже виникае враження, нiби кружним шляхом через науку людина знову стае забобонною. Крiм того, не кожна призвiстка справджуеться, i з наших теорiй ви збагнете, що кожнiй призвiстцi не конче i справджуватись. Лекцiя 4 Хибнi дii (закiнчення) Вельмишановнi добродiйки i добродii! Нашi дотеперiшнi зусилля, здаеться, таки переконали нас, що хибнi дii мають свiй сенс, i цей факт стане основою наших дальших дослiджень. Слiд iще раз наголосити: ми не заявляемо – i для нашоi мети така заява й не потрiбна, – нiби кожна окрема хибна дiя мае сенс, хоча сам я гадаю, що це справдi так. Для нас досить, коли ми доведемо, що такий сенс притаманний вiдносно великiй кiлькостi рiзних похибок. Бо ж окремi рiзновиди похибок рiзняться мiж собою принаймнi в наступному аспектi. Похибки мовнi, письмовi й т. iн. ще можна обгрунтувати суто фiзiологiчними причинами, але при похибках, пов’язаних iз забуванням (забування iмен i намiрiв, так зване запихання речей тощо), я в такi причини не повiрю; iснуе дуже велика ймовiрнiсть, що загубити рiч можна й без нiякого намiру; а до оман, якi трапляються в життi, можна загалом лише почасти застосувати нашi принципи. Про цi обмеження не слiд забувати, коли ми рушимо вперед, визнавши, що хибнi дii – це психiчнi акти, якi виникають унаслiдок зiткнення, iнтерференцii двох намiрiв. Це перший результат психоаналiзу. Досi психологiя нiчого не знала про цi зiткнення й розмаiття наслiдкiв, до яких вони можуть приводити. Ми значно поширили межi свiту психiчних явищ i вiдкрили для психологii феномени, що iх давнiше нiхто iй не приписував. Замислiмось на хвилину над твердженням, що хибнi дii – це «психiчнi акти». Чи е в ньому щось бiльше, нiж у нашому попередньому висловленнi, що хибнi дii мають сенс? Гадаю, нi, це твердження радше невизначене i незрозумiле. Адже все, що можна спостерегти в психiчному життi, людина рано чи пiзно назве психiчними феноменами. І невдовзi ми з’ясуемо, чи справдi окремi душевнi порухи безпосередньо спричиненi фiзичними, органiчними або матерiальними чинниками, а чи, може, вони прямо породженi iншими психiчними процесами, за якими де-небудь вiдчуваеться вплив органiчних чинникiв. Саме цей останнiй стан речей ми маемо на увазi, характеризуючи те або те явище як психiчний процес, i тому доцiльнiше надати нашому висловленню такоi форми: хибнi явища не безглуздi, а мають свiй певний сенс. Пiд сенсом ми розумiемо значення, намiр, тенденцiю в ряду психiчних взаемозв’язкiв. Існуе ще одна група явищ, дуже подiбних до хибних дiй, проте iм така назва вже не пасуе. Ми iх називаемо випадковими, або симптомними дiями. Їм так само притаманнi немотивованiсть, неяснiсть, незначущiсть, а до того ж тут виразно проступае ще й непотрiбнiсть. Вiд хибних дiй вони вiдрiзняються тим, що в них немае другого намiру, з яким вони конфлiктують i який через них зазнае перекручень. З другого боку, такi дii, гостро не вiдмежовуючись, переходять у царину жестiв i порухiв, якi ми вважаемо за вияви тих або тих душевних настроiв. До випадкових дiй належать усi тi нiбито безцiльнi рухи, коли ми, немов граючись, чiпаемо свiй одяг, частини свого тiла, предмети, до котрих можна дотягтися рукою, i потiм полишаемо iх, а також мелодii, якi мугикаемо. Я недвозначно стверджую: всi цi феномени мають сенс i iх можна тлумачити так само, як i хибнi дii, це незначнi симптоми iнших, важливiших психiчних явищ, повновартiснi психiчнi акти. Проте я не зупинятимусь на цих нових феноменах, що поширили царину психiчних явищ, а повернусь до хибних дiй, на матерiалi яких ми з куди бiльшою яснiстю розглянемо важливi для психоаналiзу проблеми. Найцiкавiшi запитання, якi ми поставили, вивчаючи хибнi дii, i ще не дали на них вiдповiдi, такi. Ми сказали, що хибнi дii е наслiдком зiткнення двох рiзних намiрiв, один з яких можна назвати порушеним, а другий – порушувальним. Порушенi намiри не потребують якихось дальших запитань, але про тi, другi, ми прагнемо, по-перше, дiзнатися, що це за намiри, котрi стають перешкодою для iнших, а по-друге, який зв’язок мiж порушувальними намiрами i порушеними? Дозвольте менi знову скористатися мовними похибками як представниками всього класу хибних дiй i вiдповiсти спершу на друге запитання, а потiм на перше. При мовних похибках мiж порушувальними i порушеними намiрами може iснувати зв’язок за змiстом, бо порушувальна тенденцiя заперечуе, виправляе або доповнюе порушену тенденцiю. Або ж – це темнiший i цiкавiший випадок – порушувальна тенденцiя змiстом нiяк не пов’язана з порушеною. Приклади першого з цих двох рiзновидiв зв’язку можна без труднощiв знайти, звернувшись до вже згаданих нами випадкiв та подiбних до них. Майже завжди, коли внаслiдок мовноi похибки кажуть протилежне тому, що намiрялися сказати, порушувальний намiр е протилежнiстю порушеного, а сама похибка – виявом конфлiкту двох непримиренних прагнень. «Я оголошую засiдання вiдкритим, а найраднiше я вiдразу б i закрив його», – ось сенс мовноi похибки голови. Полiтична газета, яку звинуватили в корупцii, борониться в статтi, що мала закiнчуватися такими словами: «Нашi читачi засвiдчать, що ми завжди найбезкорисливiшим чином дбали про добро всього суспiльства». Проте редактор, котрому довiрили написати статтю на захист газети, написав: «Найкорисливiшим чином». Це означае, що вiн думав: «Хоч я й мушу таке писати, але знаю, що все iнакше». Народний депутат, що вимагае, аби iмператоровi казали нещадну правду, певне, почув внутрiшнiй голос, бо, злякавшись власноi смiливостi, схибив словом, вимовивши замiсть «нещадну» слово «нещиру».[12 - У нiмецькому рейхстазi, листопад 1908 р] В уже знайомих вам прикладах, що створюють враження стягнення i скорочення, насправдi вiдбуваеться виправлення, доповнення, продовження, завдяки яким друга тенденцiя виявляеться поряд iз першою. «Стали вiдомi речi», але краще було б сказати про це прямо: «Стало ясно, що то гидота», тому й утворилось: «Стали гидомi речi”. «Людей, що знають будову носовоi порожнини, можна на пальцях однiеi руки порахувати»; та нi, е, власне, тiльки один чоловiк, що знае, отже: «На одному пальцi порахувати». Або: «Мiй чоловiк може iсти i пити все, що хоче. Але ж, знаете, я взагалi не терплю, коли вiн чогось хоче», отже: «Вiн може iсти i пити все, що я хочу». В усiх цих випадках мовна похибка сама випливае зi змiсту порушеноi тенденцii або ж пов’язана з ним. Другий рiзновид зв’язкiв мiж двома намiрами, якi зiткнулися, справляе дивне враження. Коли порушувальний намiр не пов’язаний змiстом iз порушеним, то що його породжуе, що спонукае його виявитися саме в цьому мiсцi i стати перешкодою? Зi спостережень, якi тiльки й можуть дати вiдповiдь, ми з’ясовуемо, що перешкоду спричиняе хiд думок, якими незадовго до цього переймалася дана особа i якi таким чином породжують своерiдну пiслядiю, байдуже, чи iх уже висловили, чи ще нi. Тому це, по сутi, можна назвати вiдлунням, проте не конче вiдлунням вимовлених слiв. Отже, й тут не бракуе асоцiативноi поеднаностi мiж порушувальним намiром i порушеним, але в змiстi ii нема, цю поеднанiсть можна виявити тiльки штучно, часто з допомогою утворення досить силуваних зв’язкiв. Послухайте про один такий простий випадок, що його я сам спостерiгав. Якось у наших чудових Доломiтових Альпах я зустрiвся з двома вiденськими дамами, вбраними як туристки. Я трохи провiв iх, i ми поговорили про втiхи, а також i про труднощi туристичного життя. Одна з дам призналася, що такий спосiб збавляти день пов’язаний iз багатьма невигодами. “Авжеж, – казала вона, – немае нiчого приемного в тому, щоб цiлiсiнький день ходити на сонцi, а вашi блуза й сорочка наскрiзь просякають потом». У цьому реченнi дама на хвилинку затнулася, а далi провадила: «Та коли приходиш nach Hose[13 - Hose означае «штани»; дама хотiла сказати «nach Hause», тобто «додому». – Перекл.] i можеш передягтися…» Ми не аналiзували цiеi мовноi похибки, але, гадаю, ви ii легко зрозумiете. Дама намiрялася зробити перелiк повнiшим i сказати: «Блуза, сорочка i штани», але з мотивiв пристойностi надумала не згадувати штанiв. Та вже в наступному реченнi, цiлком незалежному за змiстом, невимовлене слово проступило як перекручення подiбного до нього за звучанням слова «Hause». Тепер нам можна пiдiйти до головного запитання, яке ми так довго вiдсували: що це за намiри, котрi виявляються таким незвичайним чином, стаючи перешкодою iншим намiрам? Зрозумiло, вони розмаiтi, проте ми прагнемо знайти в них щось спiльне. Якщо з цього погляду вивчити низку прикладiв, ми зразу ж побачимо, що вони подiляються на три групи. До першоi групи належать випадки, коли порушувальна тенденцiя вiдома мовцевi, крiм того, вiн ii усвiдомлював i до мовноi похибки. Тож при похибцi «гидомi» мовець не тiльки визнав, що подумки засудив згаданi вчинки, назвавши iх «гидотою», а й сказав, що справдi мав намiр, вiд якого згодом вiдступився, висловити свiй осуд. До другоi групи належать випадки, коли порушувальну тенденцiю мовець також визнае за свою, проте не усвiдомлював, що вона активiзувалась у ньому саме перед мовною похибкою, тому вiн, хоч i згоджуеться з нашим тлумаченням своеi похибки, певною мiрою все-таки чудуеться iй. Приклади такого поводження, мабуть, легше вiдшукати серед iнших хибних дiй, нiж безпосередньо в мовних похибках. У третiй групi випадкiв мовець затято вiдкидае наше тлумачення порушувального намiру; заперечуе не тiльки наявнiсть того намiру в себе перед мовною похибкою, а й стверджуе, нiби намiр йому цiлковито чужий. Згадайте про приклад iз «мно-гiмно лiта» i просто-таки зухвалого вiдкоша, якого я дiстав вiд мовця, розкривши йому порушувальну тенденцiю. Ви знаете, що в розумiннi таких випадкiв згоди ми ще не досягли. Я й нiтрохи не зважатиму на заперечення чоловiка, що виголосив тост, i без вагань цупко триматимусь власного тлумачення, тодi як ви, гадаю, ще досi перебуваете пiд враженням його опору i вагаетесь, чи не слiд узагалi вiдмовитись вiд тлумачення таких хибних дiй i вважати iх за суто фiзiологiчнi акти в розумiннi, властивому допсихоаналiтичнiй добi. Менi здаеться, я знаю, що вiдлякуе вас. Мое тлумачення охоплюе й припущення, що в мовця можуть виявитись намiри, про якi вiн сам нiчого не знае, але якi я розкриваю, спираючись на непрямi свiдчення. Тож ви й зупиняетесь перед таким новим i таким важливим своiми наслiдками припущенням. Я розумiю вас i певною мiрою визнаю слушнiсть вашоi реакцii. Але з’ясуймо таке: якщо ви, дотримуючись уявлення про хибнi дii, пiдтвердженого стiлькома прикладами, хочете бути послiдовнi, вам слiд наважитись i визнати навiть це, чуже i незвичне для вас припущення. Якщо ви цього не зможете, то будете змушенi зректися ще й не цiлком здобутого розумiння хибних дiй. Зупинiмося ж на тому, що об’еднуе всi три групи, що е спiльного в трьох механiзмах мовних похибок. На щастя, помилитися тут – неможлива рiч. В обох перших групах мовець визнае наявнiсть порушувальноi тенденцii; в першiй навiть iще до того, як та тенденцiя безпосередньо виявилась у мовнiй похибцi. Але в обох випадках ii згнiчено. Мовець вирiшив не висловлювати думку, i тодi сталася мовна похибка, тобто згнiчена тенденцiя виявилася супроти його волi – або змiнивши вияв дозволеного намiру, або змiшавшись iз ним, або просто заступивши його. Ось який механiзм мовноi похибки. Не вiдступаючи вiд своiх поглядiв, я можу привести в цiлковиту гармонiю зi щойно описаним механiзмом i процес, який вiдбуваеться в третiй групi. Менi тiльки треба припустити, що цi три групи рiзняться рiзним ступенем згнiчення намiру. В першiй групi намiр iснуе i мовець усвiдомлюе його ще до того, як заговорив. Дивно, вкрай дивно, це аж нiяк не заважае намiровi спричинити мовну похибку! І саме завдяки цьому нам легше пояснити процес, що вiдбуваеться в третiй групi. Я наберуся вiдваги припустити, що в мовнiй похибцi може виявитись тенденцiя, яка вже довгий час, можливо, навiть дуже довгий, була згнiчена, мовець не помiчав ii i тому може прямо заперечувати ii. Але, навiть полишивши проблему третьоi групи, ви, простудiювавши iншi випадки, повиннi дiйти висновку, що притлумлення вже наявного намiру щось висловити – доконечна умова виникнення мовноi похибки. Тепер уже можна заявити, що ми досягли дальшого поступу в розумiннi хибних дiй. Ми не тiльки знаемо, що це психiчнi акти, в яких можна виявити сенс та намiр i якi постають унаслiдок зiткнення двох рiзних тенденцiй, а знаемо, крiм того, ще й те, що одна з цих тенденцiй, щоб виявитися, ставши перешкодою для другоi, повинна зазнавати певного згнiчення, яке не дае iй проступити. Щоб стати порушувальною, спершу вона сама мае бути порушена. Звичайно, це аж нiяк не вичерпне пояснення феноменiв, якi ми називаемо хибними дiями. Ми бачимо, як зразу виникають наступнi запитання, i здогадуемось: що далi ми просуваемось по шляху розумiння, то бiльше з’являеться приводiв для нових запитань. Можна, примiром, запитати, чому це все не вiдбуваеться простiше. Якщо iснуе намiр згнiтити певну тенденцiю, замiсть дати iй виявитись, згнiчення мае бути таким успiшним, щоб тенденцiя зовсiм не виявлялась, або ж вiдбуватися так невдало, щоб згнiчена тенденцiя проступала цiлком. Але хибнi дii – явища компромiсного характеру, вони свiдчать про половинний успiх i половинну невдачу кожноi з обох тенденцiй; загрожений намiр i не притлумлений цiлком, i – крiм нечисленних виняткiв – не проступае зовсiм неушкодженим. Можна припустити, що для виникнення таких iнтерференцiйних, чи то компромiсних, явищ потрiбнi особливi умови, проте ми не можемо здогадатись, якi саме. До того ж я не вiрю, нiби можна розкрити цi невiдомi нам обставини з допомогою дальшого вивчення хибних дiй. Набагато доцiльнiше дослiдити спершу ще одну темну царину душевного життя. Тiльки аналогii, якi ми там помiтимо, додадуть нам смiливостi сформулювати припущення, потрiбнi для куди докладнiшого пояснення хибних дiй. І це ще не все! Навiть робота з незначними симптомами, яку ми звичайно провадимо в цiй царинi, пов’язана з певними небезпеками. Є така психiчна хвороба, як комбiнаторна параноя, при якiй використання незначних симптомiв переходить усякi межi, i я, звiсно, не скажу, нiби висновки, зiпертi на такi пiдстави, цiлком слушнi. Уникнути небезпек можна, лише поширивши базу спостережень, збираючи схожi свiдчення з найрозмаiтiших царин психiчного життя. Тож на цьому ми полишимо аналiз хибних дiй. Але я мушу попросити вас iще про одне: запам’ятайте метод, iз допомогою якого ми вивчали цi феномени, вiн вам придасться як взiрець. Із цього прикладу можна виснувати, яка мета у нашоi психологii. Ми прагнемо не тiльки описувати i класифiкувати явища, а й зрозумiти iх як вияви боротьби психiчних сил, як ознаки цiлеспрямованих тенденцiй, що або працюють у супрязi, або перешкоджають одна однiй. Ми прагнемо виробити динамiчне уявлення про психiчнi феномени. Згiдно з цим нашим уявленням, тi пориви, якi ми ще тiльки розкриваемо, важливiшi за сприйманi феномени. Отож тепер не заглиблюймось далi у вивчення хибних дiй, а киньмо наостанок побiжний погляд на всю широчiнь цiеi царини, щоб побачити вже знайоме нам i вийти на слiд нового i непiзнаного. При цьому дотримуймось подiлу на три групи, вже зробленого на початку курсу: мовнi похибки разом iз пiдпорядкованими iм формами письмових, читальних i слухових похибок; забування iз своiми рiзновидами, якi вiдповiдають забутому об’ектовi (власних назв, чужомовних слiв, намiрiв, вражень); помилкова дiяльнiсть, запихання, гублення. Омани, тiею мiрою, якою цiкавлять нас, належать почасти до забування, почасти до помилковоi дiяльностi. Хоча мовнi похибки ми вже досить докладно розбирали, треба, однак, дещо додати. З мовними похибками пов’язанi незначнi афективнi феномени, i вони ще й як для нас цiкавi. Нiкому не до вподоби, що в нього сталася мовна похибка; людина часто не чуе своеi похибки, зате завжди чуе похибки iнших. Мовнi похибки певною мiрою заразливi: важко читати про мовнi похибки i не скоiти iх самому. Мотивацiю найнезначнiших мовних похибок збагнути неважко, хоча саме вони нiтрохи не сприяють з’ясуванню потаемних психiчних процесiв. Коли, примiром, унаслiдок байдуже як мотивованоi перешкоди хтось вимовив наголошений склад як ненаголошений, то, надолужуючи це, наголошуе найближчий ненаголошений склад, коячи ще одну мовну похибку. Те саме вiдбуваеться й тодi, коли хто нечисто або недбало вимовить дифтонг: наприклад, eu або oi як ei; вiн намагаеться компенсувати неточнiсть i тому наступне ei змiнюе на eu або oi. За цими явищами стоiть озирання на слухача, щоб той часом не подумав, нiби мовцевi байдуже, як вiн володiе рiдною мовою. Намiр другого, компенсацiйного, перекручення полягае в приверненнi уваги слухача до першого й запевненнi, що мовець i сам помiтив свою похибку. Найчастiшi, найпростiшi i найнезначнiшi випадки мовних похибок – це стягнення i випередження, якi виявляються в неiстотних за своею вагою компонентах речення. Наприклад, у дуже довгому реченнi людина хибить словом так, що останне слово, яке мало б закiнчувати речення, зринае десь попереду. Це полишае враження певного нетерпiння, бажання чимшвидше вимовити речення i свiдчить загалом про нехiть висловлювати дану фразу, а то й промову в цiлому. Таким чином ми пiдходимо до межових станiв, у яких стираеться рiзниця мiж психоаналiтичним i загальнофiзiологiчним розумiнням мовних похибок. Ми припускаемо, що в цих випадках е порушувальна тенденцiя, яка суперечить мовному намiровi; але вона може тiльки засвiдчити свою наявнiсть i не розкрити власний змiст. Спричинене нею порушення може пiти якимсь шляхом взаемовпливу звукiв або асоцiативних зв’язкiв, i тодi його можна витлумачити як вiдхилення уваги вiд мовного намiру. Але нi це порушення уваги, нi справдi виявленi асоцiативнi зв’язки не передають сутi явищ. Їхня роль полягае в тому, що вони правлять лише за вказiвку на iснування якогось iншого намiру, що порушуе мовний намiр, i природу цього порушувального намiру вже не можна з’ясувати з його виявiв, як, примiром, у найяскравiших випадках мовних похибок. Письмовi похибки, до яких я зараз переходжу, так цiлковито узгоджуються з мовними, що годi сподiватися виробити якийсь iнший погляд на них. Можливо, нам придасться тiльки один невеликий додаток. Досить поширенi дрiбнi письмовi похибки, стягнення, висування наперед пiзнiших i надто останнiх слiв знову-таки свiдчать про небажання писати взагалi й нетерпляче прагнення чимшвидше дописати до кiнця. Коли ж вияви письмовоi похибки мають добре визначений характер, можна з’ясувати природу i намiри порушувальноi тенденцii. Люди загалом знають: письмовi похибки в листi свiдчать, що не все гаразд у його автора. Та що саме – не завжди щастить з’ясувати. Тi, хто коiть письмовi похибки, часто так само не помiчають iх, як i похибки мовнi. Упадае у вiчi таке спостереження: декому властива звичка перечитувати перед вiдправкою кожного написаного листа. Іншi про це не дбають, та коли, як виняток, вiзьмуть i перечитають свого листа, то завжди знаходять досить прикметну письмову похибку й виправляють ii. Як це пояснити? Здаеться, тi люди все ж знають, що, складаючи листа, припустилися письмовоi похибки. Чи справдi нам вiрити такому? З практичним значенням мовних похибок пов’язана дуже цiкава проблема. Ви, певне, пам’ятаете про випадок з убивцею Г., що, видаючи себе за бактерiолога, спромiгся дiстати з наукових закладiв зразки культур украй небезпечних збудникiв хвороб i використовував тi культури, щоб найжорстокiше прибирати з дороги своiх ближнiх. Якось цей чоловiк поскаржився керiвництву одного з таких закладiв на неефективнiсть висланих йому культур, але при цьому схибив на письмi i замiсть слiв «пiд час моiх дослiдiв на мишах i морських свинках» можна було виразно прочитати «пiд час моiх дослiдiв на людях». Лiкарi в iнститутi звернули увагу на цю письмову похибку, проте, наскiльки менi вiдомо, не зробили з неi нiяких висновкiв. Гаразд, а що на це скажете ви? Чи не слiд було лiкарям сприйняти цю письмову похибку як зiзнання й розпочати слiдство, завдяки якому вбивцю вчасно схопили б за руку? Чи незнання нашого розумiння похибок не стало в цьому випадку причиною вкрай тяжкого недогляду? Нi, гадаю, така письмова похибка менi б i справдi видалась украй пiдозрiлою, але розумiти ii як зiзнання заважають дуже важливi обставини. Тут не так усе просто. Письмова похибка – це, безперечно, непряме свiдчення, але для початку слiдства ii самоi не досить. Щоправда, похибка свiдчить, що чоловiк переймався думкою iнфiкувати людей, але з неi годi виснувати, чи та думка вже набула ваги виразного злочинного намiру, чи це тiльки пуста фантазiя. Крiм того, цiлком може трапитись, що чоловiк, припустившись на письмi такоi похибки, заперечуватиме цю фантазiю, висуваючи найслушнiшi суб’ективнi виправдання, казатиме, мовляв, вона абсолютно чужа йому. Коли згодом ми зупинимось на рiзницi мiж психiчною i матерiальною реальнiстю, ви навчитеся краще розумiти можливi варiанти. Але це знову-таки випадок, коли похибка з часом набирае такого значення, про яке нiхто й не здогадувався. При читальнiй похибцi ми бачимо психiчну ситуацiю, що iстотно вiдрiзняеться вiд ситуацii при похибках мовних i письмових. Одну з двох конкурентних тенденцiй тут заступае збудження чуттiв, i, мабуть, через те в нього й менша опiрнiсть. На вiдмiну вiд написаного, те, що людина читае, – аж нiяк не продукт ii власного психiчного життя. Тому у великiй кiлькостi випадкiв читальна похибка полягае в цiлковитiй замiнi. Слово, яке слiд прочитати, людина заступае iншим словом, навiть коли мiж текстом i продуктом мовноi похибки немае зв’язку за змiстом; як правило, це наслiдок схожостi двох слiв. Лiхтенбергiв приклад: «Agamemnon замiсть angenommen» – найкращий у цiй групi. З’ясовуючи порушувальну тенденцiю, що призвела до читальноi похибки, слiд зовсiм вiдкласти хибно прочитаний текст i зосередити аналiтичне дослiдження на таких двох питаннях: що саме найперше спадае на думку у зв’язку з результатом читальноi похибки i в якiй ситуацii трапилася похибка? Інодi самого знання цiеi другоi обставини досить для пояснення читальноi похибки, примiром, коли хто, гостро прагнучи справити певну потребу, блукае незнайомим мiстом i раптом на великiй вивiсцi на рiвнi другого поверху читае: «Klosetthaus». Бiдолаха ще встигае подивуватись, чому вивiску прибили так високо, аж поки помiчае, що там написано, власне, «Korsetthaus». В iнших випадках саме такi, цiлком незалежнi вiд змiсту тексту читальнi похибки потребують докладного аналiзу, який неможливо здiйснити без практичного знайомства з психоаналiтичною технiкою i довiри до неi. Але здебiльшого пояснити читальну похибку не так уже й важко. Слово-замiнник, як, примiром, Agamemnon, досить виразно вказуе на той хiд думок, що спричинив перешкоду. А, наприклад, у теперiшнi военнi часи стало звичайним явищем усюди, де тiльки трапляються схожi словоутворення, прочитувати назви мiст, прiзвища генералiв i рiзнi вiйськовi вирази, що лунають з усiх бокiв. Те, що цiкавить i займае людину, стае на мiсце чужого й нецiкавого. Тiнi [давнiших] думок скаламучують нове сприйняття. При читальних похибках, проте, не бракуе й випадкiв iншого роду, коли сам прочитаний текст пробуджуе порушувальну тенденцiю, причому текст здебiльшого обертаеться в свою протилежнiсть. Комусь треба прочитати щось прикре, i аналiз переконуе нас, що велика нехiть читати той текст призводить до його змiни. У першому, бiльш частому рiзновидi читальних похибок можна видiлити два чинники, яким ми приписуемо важливу роль у механiзмi похибок: конфлiкт двох тенденцiй i згнiчення однiеi з них, що натомiсть надолужуе втрачене, спричиняючи похибку. І при читальнiй похибцi теж не вiдбуваеться нiчого, що суперечило б цьому принциповi, але набагато бiльше впадае у вiчi настирливiсть того ходу думок, що призводить до читальноi похибки, нiж згнiчення, якого, певне, зазнавали думки до цього. Саме цi два чинники найвиразнiше постають перед нами в найрiзноманiтнiших ситуацiях, коли хибна дiя пов’язана з забуванням. Забування намiрiв трактують цiлком однозначно, як ми вже чули, навiть невтаемниченi витлумачують його правильно. Тенденцiя, що перешкоджае намiровi, – це завжди супротивний намiр, небажання, про яке нам зостаеться тiльки дiзнатись, чому воно не виявляеться в iншiй i не в такiй прихованiй формi. Але наявнiсть такого небажання для нас незаперечна. Часом почасти вдаеться i з’ясувати мотиви, якi змушують приховувати це небажання, а проте через хибну дiю вони таки досягають свого, прориваються з пiтьми, бо така ухильнiсть видаеться iм безпечнiшою, нiж пряме заперечення. А коли мiж намiром i його виконанням вiдбулася важлива змiна психiчноi ситуацii, внаслiдок чого вже навiть мови нема про виконання намiру, тодi забування намiрiв виходить за межi хибних дiй. Такому не дивуються: адже зрозумiло, що пригадувати намiр було зайвим, бо вiн тимчасово, а то й надовго просто зник. Забування намiрiв тiльки тодi можна назвати хибною дiею, коли нема нiяких пiдстав вiрити в таке уривання намiру. Випадки забування намiрiв загалом такi одноманiтнi й прозорi, що саме через це вони анiтрохи не цiкавi для нашого дослiдження. Та все ж у двох аспектах iз вивчення цих похибок можна довiдатись i дещо нове. Ми сказали, що забування, тобто невиконання намiру свiдчить про iснування якогось супротивного намiру. Це безперечна правда, але, як доводять нашi дослiдження, супротивний намiр може бути двох рiзновидiв: прямий i опосередкований. Те, що слiд розумiти пiд опосередкованим намiром, найкраще пояснити на одному або на двох прикладах. Покровитель забувае замовити за свого пiдопiчного слово перед третьою особою – це стаеться, власне, тодi, коли вiн не дуже переймаеться пiдопiчним i через те не мае великого бажання говорити про нього. В усякому разi принаймнi так витлумачуе пiдопiчний забудькуватiсть свого покровителя. Але все може вiдбуватись i складнiше. Небажання виконувати намiр може виникнути в покровителя з зовсiм iнших причин i спрямовуватись в iнший бiк. Йому не конче бути пов’язаним iз пiдопiчним, воно може спрямовуватись проти третьоi особи, перед якою слiд замовити слово. Тут ви знову бачите, якi заперечення можна висунути проти практичного застосування наших тлумачень. Попри правильнiсть тлумачення похибки пiдопiчному все ж загрожуе небезпека стати надмiру недовiрливим i тяжко скривдити свого покровителя. Або ж iще один приклад: якщо хто забув про побачення, яке сам призначив i пообiцяв прийти, то за найприроднiшу причину звичайно править вiдверте небажання бачитися з тiею особою. Але аналiз може дати докази, що порушувальна тенденцiя нiтрохи не пов’язана з особою, а спрямована проти мiсця, де мало вiдбутися побачення, бо з тим мiсцем асоцiюються якiсь прикрi спогади. І знову: коли хто забувае вiдiслати листа, супротивна тенденцiя може бути спрямована й проти змiсту листа; проте аж нiяк не можна вiдкидати й того, що лист сам по собi безневинний, а супротивна тенденцiя з’явилася тiльки через те, що в ньому щось нагадуе про iнший, ранiше написаний лист, який i справдi породжував безпосереднiй спротив. Тодi можна сказати, що спротив iз давнього листа, де вiн був добре обгрунтований, перейшов на теперiшнiй лист, супроти якого, власне, вiн нiчим не мотивований. Отже, як бачите, вдаючись до наших цiлком обгрунтованих тлумачень, слiд виявляти стриманiсть i обережнiсть; рiвновартiсне з погляду психологii може мати рiзне практичне значення. Такi феномени видаються вам, певне, дуже незвичайними. Можливо, ви навiть схильнi припускати, що самого «непрямого» спротиву вже досить, щоб назвати такий процес патологiчним. Але я запевняю вас, що вiн вiдбуваеться в межах здоров’я i норми. Принаймнi зрозумiйте правильно: в мене навiть думки немае, нiби нашi психоаналiтичнi тлумачення ненадiйнi. Згадана неоднозначнiсть забування намiрiв iснуе тiльки тодi, коли ми не аналiзуемо конкретнi випадки, а лише спираемось на загальнi принципи. А коли особу, що забула намiр, проаналiзувати, то майже в кожному випадку ми з достатньою певнiстю з’ясуемо, чи спротив безпосереднiй, а чи зумовлений iншими причинами. Другий аспект такий. Коли ми на великiй кiлькостi випадкiв з’ясуемо, що забування намiрiв породжене спротивом, то наберiмося ж духу поширити цей висновок на ще одну групу випадкiв, у яких аналiзована особа не пiдтверджуе, а заперечуе визначену нами наявнiсть супротивноi волi. Вiзьмiмо тут за приклад таке дуже поширене явище, коли людина забувае повернути позиченi книжки, оплатити рахунки чи борги. Ми насмiлимось припустити, що в того, хто чинить таке, е намiр привласнити книжки й не сплачувати боргiв, i вiн, дарма що зрiкатиметься цього намiру, однаково не зможе пояснити своi вчинки по-iншому. Тодi ми наполягатимемо, що вiн мав намiр, але не знав про нього; нам, проте, досить, що цим своiм забуванням вiн його виказав. Але той суб’ект одно повторюватиме, мовляв, вiн просто забув. Тепер ви впiзнали ситуацiю, в якiй опинялися й ранiше. Коли й далi послiдовно дотримуватись нашого тлумачення хибних дiй, пiдтвердженого стiлькома прикладами, ми неминуче будемо змушенi припустити, що в людей е тенденцii, якi можуть виявлятись, хоча люди й не знають про них. Але такий наш висновок суперечить усiм поглядам, що панують у життi та психологii. Забування власних та чужомовних назв i слiв також можна пояснити через наявнiсть супротивного намiру, безпосередньо або опосередковано спрямованого проти забутоi назви. Ранiше я вже подавав вам кiлька прикладiв такоi прямоi неприхильностi. Але досить часто в таких випадках забування зумовлене непрямою причиною, i для ii з’ясування здебiльшого потрiбний ретельний аналiз. Примiром, у теперiшнi военнi часи, що вже змусили нас вiдмовитись вiд багатьох колишнiх уподобань, тяжко постраждала й наша здатнiсть пригадувати власнi назви, i причини тут найдивовижнiшi. Недавно зi мною сталась одна оказiя: я не мiг пригадати назву безневинного моравського мiстечка Bisenz, i аналiз показав, що причина полягае не в якiйсь безпосереднiй нелюбовi, а в спiвзвуччi назви мiстечка з назвою палацу Bisenzi в Орвiето, де я давнiше не раз залюбки зупинявся. Як мотив тенденцii, спрямованоi проти пригадування назви, тут уперше постае перед нами принцип, що згодом виявить усю свою величезну вагу у спричиненнi невротичних симптомiв: вiдкидання спогадiв, небажання пригадувати те, що пов’язане з прикрими почуттями i здатне, поновившись у пам’ятi, знову вiдродити страждання. Цей намiр уникнути страждань, пов’язаних зi спогадами або iншими психiчними актами, цю психiчну втечу вiд прикрощiв можна вважати за першопричину не тiльки при забуваннi назв, а й при багатьох iнших хибних дiях – помилковiй дiяльностi, оманах тощо. Проте забуванню назв нiбито сприяе чимало психофiзiологiчних чинникiв, i воно трапляеться навiть у тих випадках, коли не можна виявити втручання прикрих мотивiв. Коли хто схильний забувати власнi назви, через аналiтичне дослiдження можна з’ясувати, що iмена випадають у нього з пам’ятi не тiльки тому, що нелюбi або ж нагадують про щось прикре, а й тому, що певне iм’я належить у нього до iншого асоцiативного кола й тiснiше пов’язане з ним. Ім’я мiцно зачеплене в тому колi й не пiддаеться iншим асоцiацiям, активним цiеi митi. Згадавши про методи мнемотехнiки, ви з подивом побачите, що iмена забувають унаслiдок тих самих асоцiативних зв’язкiв, до яких зумисне вдаються в мнемотехнiцi, щоб застерегтися вiд забування. За найочевиднiшi приклади тут правлять власнi iмена людей, бо ж природно, що для рiзних осiб вони мають неоднакову психiчну валентнiсть. Вiзьмiмо, наприклад, таке iм’я, як Теодор. Для декого з вас воно нiчого не означае, для iнших – це iм’я батька, брата, приятеля або ж i власне. Аналiтичний досвiд покаже вам, що цiй першiй групi не загрожуе небезпека забути, що якийсь чужий чоловiк мае таке iм’я, тодi як другiй групi всякчас властива схильнiсть вiдмовляти чужим людям у цьому iменi, що, як iм видаеться, iснуе лише для iхнiх iнтимних взаемин. А тепер припустiть, що таке асоцiативне гальмування може збiгтися з дiею принципу страждання i, на додачу, ще й з непрямим механiзмом, – тiльки тодi можна як слiд уявити собi всю складнiсть причин, якi призводять до тимчасового забування власних назв. Але проведений аналiз до останку викрие все те складне розмаiття. Забування вражень i переживань iще виразнiше й безперечнiше, нiж забування власних назв, свiдчить про тенденцiю усувати зi спогадiв усе прикре. Звичайно, до царини хибних дiй воно належить не цiлковито, а тiльки тiею мiрою, якою ми, спираючись на свiй життевий досвiд, вважаемо його за дивне i необгрунтоване, примiром коли забувають надто свiжi чи надто важливi враження або ж такi, зникнення яких утворюе прогалину в загалом добре пригадуванiй послiдовностi подiй. Чому i як нам узагалi властива здатнiсть забувати, й зокрема тi переживання, котрi, безперечно, полишили щонайглибше враження, – як-от подii перших дитячих лiт, – це вже зовсiм iнше питання, в якому певну роль вiдiграе захист вiд прикрих почуттiв, хоча далеко не все можна пояснити ним. Те, що прикрi враження забуваються дуже швидко, – незаперечний факт. На це звертав увагу не один психолог, а великий Дарвiн так гостро це усвiдомлював, що виробив для себе «золоте правило»: найретельнiше нотувати спостереження, якi нiбито суперечать його теорii, бо був переконаний, що саме вони випадатимуть йому з пам’ятi. Той, хто уперше чуе про принцип захисту вiд прикрих спогадiв через забування, рiдко проминае нагоду заперечити, що, навпаки, на своему досвiдi вiн не раз пересвiдчився, буцiм найтяжче забуваються всякi прикрощi, всупереч людськiй волi вони знову i знову повертаються, завдають людинi мук, – скажiмо, спогади про образи та приниження. Факт i справдi вiдповiдае дiйсностi, але заперечення неслушне. Важливо з самого початку зважати на ту обставину, що психiчне життя – це арена, справжне бойовище, де вiдбуваеться боротьба взаемопротилежних тенденцiй; або, коли висловлюватись не так динамiчно, воно полягае в суперечностях i подiлене на пари протилежностей. Докази iснування однiеi тенденцii аж нiяк не вiдкидають наявнiсть супротивноi; мiсця для них обох вистачае. Тепер ми пiдходимо до питання, як взаемодiють цi протилежностi, якi вияви властивi iм обом. Гублення i запихання вкрай цiкавi для нас завдяки своiй багатозначностi, а також розмаiттю тенденцiй, яким можуть служити цi хибнi дii. Спiльне в усiх випадках те, що якусь рiч прагнуть загубити, рiзниця тiльки в тому, з якоi причини i задля якоi мети. Часом рiч гублять тому, що ii зiпсовано, що е намiр замiнити ii на кращу, що вона перестала подобатись, дiсталася вiд особи, з якою погiршилися стосунки, або що ii здобуто за обставин, про котрi вже не хочеться згадувати. Тiй самiй метi служать i випадки, коли людина випускае рiч iз рук, псуе ii, ламае. Приглянувшись до суспiльного життя, можна пересвiдчитись, що небажанi i нешлюбнi дiти куди хворобливiшi, нiж народженi за щасливiших обставин. Щоб пояснити цей факт, не потрiбно згадувати грубих методiв матiрок, котрi спроваджують на той свiт нерiдних дiтей, цiлком вистачить дрiбки недбалостi в пiклуваннi про дiтей. А з пiклуванням про речi вiдбуваеться те саме, що й з пiклуванням про дiтей. Крiм того, можна дiйти постанови загубити рiч навiть тодi, коли ii цiннiсть нiчим не надщерблена, – це стаеться, коли виникае намiр пожертвувати щось долi й захиститись таким чином вiд iнших можливих утрат, яких ми боiмося. Як свiдчить аналiз, такi заклинання долi трапляються серед нас iще досить часто, тому цi втрати – здебiльшого добровiльнi жертви. Втрати можуть виконувати також певну роль при виявах упертостi та самопокараннях; одне слово, всi найвiддаленiшi мотиви, що спонукають позбутися речi через ii втрату, не можна навiть оком охопити. Помилковi дii, як i решта оман, часто служать справдженню бажань, що iх людинi слiд зрiкатися. Намiр тут маскуеться пiд щасливий випадок. Примiром, чоловiк, до речi, мiй приятель, вочевидь не бажаючи навiдати знайомих, якi жили недалеко вiд мiста i до яких треба добиратися залiзницею, на станцii пересадки помилково зайшов у поiзд, що знову повертався до мiста. Або коли хто, подорожуючи, захоче надовго зупинитись на однiй з промiжних станцiй, але певнi зобов’язання перешкоджатимуть здiйсненню цього намiру, тодi вiн прогавлюе потяг або ж не встигае на нього сiсти i далi вже просто змушений задовольнити свое бажання й перервати подорож. Або чоловiк – це сталося з одним з моiх пацiентiв, – котрому я заборонив дзвонити по телефону до коханоi, хотiв зателефонувати менi, але «помилково», «мимохiть» назвав не той номер, i його раптом з’еднали з коханою жiнкою. А ось випадок з одним iнженером – чудовий i практично важливий приклад прямоi помилковоi дii, що спричинила матерiальнi збитки. «Якийсь час тому я з кiлькома колегами працював в унiверситетськiй лабораторii, провадячи низку складних дослiдiв iз вивчення пружностi, i ця робота, до якоi ми взялися доброхiть, згодом почала вимагати бiльше часу, нiж ми сподiвалися. Якось удвох iз колегою Ф. я йшов до лабораторii i вiн менi пожалiвся, мовляв, як прикро марнувати стiльки часу саме сьогоднi, коли вдома на нього чекае сила роботи; я мiг лишень погодитись iз ним i, маючи на увазi випадок, що стався минулого тижня, напiвжартома додав: «Сподiваймося, машина знову поламаеться i ми зможемо припинити роботу й ранiше повернутись додому!» При розподiлi роботи сталося так, що колега Ф. мав регулювати вентиль тиску, тобто, обережно вiдкриваючи вентиль, мав повiльно впускати стиснену рiдину з нагромаджувача в цилiндр гiдравлiчного преса. Керiвник дослiду стояв бiля манометра i, коли тиск досяг потрiбноi величини, гучно крикнув: «Стоп!» Почувши таку команду, Ф. ухопився за вентиль i з усiеi сили крутнув його лiворуч (а всi без винятку вентилi закриваються праворуч!). Через те весь тиск iз нагромаджувача миттю пiшов у прес, система сполучних трубок на це не була розрахована, i одне з’еднання зразу розiрвалося – шкода нiби й не велика, а все ж ми були змушенi припинити роботу й розiйтись по домiвках. Цiкаве тут те, що згодом, коли ми обговорювали цей випадок, мiй приятель Ф. зовсiм не пам’ятав моiх слiв, якi я виразно пригадував». З цього можна виснувати: коли руки прислуги стають небезпечними ворогами хатнiх речей – це аж нiяк не безневиннi випадковостi. Можна ще й запитати, чи завжди це просто випадковiсть, коли людина заподiюе собi шкоду або навiть калiчиться. Але це припущення, що iх ви, провадячи аналiз, при нагодi й самi перевiрите. Вельмишановнi слухачi! Це далеко не все, що можна було б сказати про хибнi дii. Тут е ще чимало простору для дослiджень та обговорень. Але я вдоволений, що нашi дотеперiшнi пояснення хоч трохи похитнули вашi давнiшi погляди i ви певною мiрою вже готовi перейняти новi. А я, зрештою, змушений полишити вас перед iще не вирiшеними проблемами. Нам незмога довести всi нашi принципи, спираючись на вивчення самих хибних дiй, ми жодного доказу не можемо грунтувати тiльки на цьому матерiалi. Величезне значення хибних дiй для нашоi мети полягае в тому, що це дуже поширенi явища, якi можна спостерiгати навiть на власнiй особi, i iхне виникнення нiяк не зумовлене хворобами. Перше нiж закiнчити, я хочу вам нагадати про одне запитання, на яке я ще не вiдповiв. Якщо люди, як у цьому ми не раз мали нагоду пересвiдчитись, стоять так близько до розумiння хибних дiй i часто поводяться так, немов прозирають iхнiй сенс, то як можна цi феномени трактувати загалом як випадковi, як позбавленi змiсту та значення й затято вiдкидати iхне психоаналiтичне пояснення? Ви маете слушнiсть, таке й справдi вражае i потребуе пояснення. Але я вам його не подаватиму, а радше поволi пiдведу до тих взаемозв’язкiв i залежностей, що й без моеi допомоги пояснять це питання. Частина друга Сновиддя (1916 [1915–1916] р.) Лекцiя 5 Труднощi i першi здобутки Вельмишановнi добродiйки i добродii! Не так давно зроблено вiдкриття, що симптоми хвороби в декотрих невротикiв мають сенс.[14 - Йозеф Броер, 1880–1882 рр. Пор. iз цим моi лекцii, що iх я 1909 р. читав у Америцi: «?ber Psychoanalyse» [1910 а] та «Zur Geschichte der psychoanalytischen Bewegung» [1914 d].] На це вiдкриття якраз i спираються психоаналiтичнi методи лiкування. При такому лiкуваннi трапляеться, що хворий замiсть розповiдати про своi симптоми починае переказувати сни, i в нас одразу виникае припущення, що й сновиддя також мають сенс. Проте ми не пiдемо цим iсторичним шляхом, а проб’емо собi путь у протилежному напрямi. Наша мета – довести, що сновиддя мають сенс: це й правитиме нам за пiдготовчi студii до вивчення неврозiв. Такий поворот цiлком виправданий, бо не тiльки вивчення сновидь – найкраща пiдготовка до вивчення неврозiв, а й саме сновиддя – невротичний симптом, i то такий, що мае для нас неоцiненну перевагу, бо трапляеться в усiх здорових людей. Ба навiть якби всi люди були здоровi i iм тiльки снилися сни, з iхнiх сновидь ми змогли б виснувати все те знання, яке здобули, вивчаючи неврози. Отже, й сновиддя стають об’ектом психоаналiтичних дослiджень. Це знову-таки звичайнiсiнькi, не досить оцiненi явища, якi нiбито не мають практичноi ваги, – такi ж, як i хибнi дii, i спiльне в них те, що цi обидва явища трапляються в здорових людей. Але тут умови для нашоi роботи ще несприятливiшi. Хибнi дii були тiльки знехтуванi наукою, ними майже нiхто не переймався, але, зрештою, в iхньому вивченнi не було нiчого ганебного. Можна, правда, закинути, що е речi важливiшi, але, можливо, буде якась користь i вiд цього. А зосередження уваги на сновиддях – захiд не тiльки непрактичний i непотрiбний, а й просто ганебний: вiн мае певний вiдтiнок ненауковостi, пробуджуе пiдозру в схильностi дослiдника до мiстицизму. Подумайте лишень: учений-медик присвячуе себе вивченню сновидь, коли навiть у самiй невропатологii та психiатрii е стiльки важливiших речей: пухлини завбiльшки в яблуко, що здавлюють орган психiчного життя, крововиливи, хронiчнi запалення, при яких можна навiть продемонструвати пiд мiкроскопом змiни в тканинах тiла! Нi, сновиддя надто вже маловартiсний феномен, негiдний стати об’ектом наукового дослiдження. До цього додаеться ще один чинник, який суперечить усiм вимогам точноi науки. Дослiджуючи сновиддя, нiколи немае певностi в об’ектi. Скажiмо, якесь марення завжди ясно i виразно окреслене. «Я – китайський iмператор», – гучно проголошуе хворий. А сновиддя? Здебiльшого його взагалi не можна переповiсти. Коли хто розказуе свiй сон, чи е в нього гарантiя, що вiн правильно все розповiв i, тим паче, оповiдаючи, нiчого не перекрутив i не вигадав: адже до цього його може змусити сама непевнiсть спогаду? Бiльшiсть сновидь узагалi не можна пригадати, хiба що невеликi фрагменти. І невже на тлумаченнi такого матерiалу можна грунтувати наукову психологiю або методи лiкування хворих? Деякий надмiр критицизму, певне, збудить вашi пiдозри. Аргументи проти сновидь як об’екта дослiджень вочевидь прибирають крайнiх форм. Такий закид, як незначущiсть, ми вже мали нагоду чути, розглядаючи хибнi дii, i тодi ми сказали собi, що й незначнi симптоми можуть свiдчити про поважнi речi. Що ж до непевностi сновидь, то це просто властива iм ознака: адже не людина визначае характер тих або тих явищ. А втiм, е цiлком яснi й виразнi сновиддя. Крiм того, е й iншi об’екти психiатричного дослiдження, яким притаманна така сама невизначенiсть, наприклад, у великому числi випадкiв це нав’язливi уявлення, до лiкування яких беруться шанованi, авторитетнi психiатри. Пригадую останнiй випадок, що трапився менi в моiй медичнiй практицi. Хвора так менi описала свою хворобу: «У мене таке вiдчуття, нiби я скривдила якусь живу iстоту, – може, дитину? – нi, нi, радше собаку, скривдила або хотiла скривдити, – здаеться, скинула його з мосту або ще якось». Шкодi, яку заподiюе непевне пригадування сну, можна зарадити, якщо постановити: все, що нам розповiдае сновидець, слiд приймати за сон, незважаючи на все те, що вiн, пригадуючи, мiг забути або перекрутити. І, нарештi, людина не завжди може стверджувати, нiби сновиддя – щось неiстотне. Кожен iз власного досвiду знае, що настрiй, у якому людина прокидаеться, може тривати цiлий день; лiкарi спостерiгали випадки, коли психiчнi хвороби починалися зi сновиддя i були пов’язанi з мареннями, породженими сном; про видатних iсторичних осiб розповiдають, що за спонуку до важливих дiй iм правили сни. Через те можна запитати: в чому ж, власне, причина такоi зневаги наукових кiл до сновиддя? Гадаю, це реакцiя на надмiрне звеличення сновидь у попереднi iсторичнi перiоди. Реконструювати минувшину, звiсно, нелегко, але з певнiстю можна припустити, – даруйте менi за такий жарт, – що й нашим предкам три тисячi рокiв тому i давнiше снилося майже те саме, що й нам. Наскiльки я знаю, всi давнi народи надавали сновиддям великоi ваги, визнавали iхню практичну вартiсть. У сновиддях вони шукали провiщень майбутнього, всiляких призвiсток. Для грекiв, а також для iнших схiдних народiв давнини военний похiд без тлумача сновидь був не менш неможливий, нiж неможливий тепер без повiтряноi розвiдки. Коли Александр Македонський почав своi завоювання, в його почтi опинилися найславетнiшi тлумачi сновидь. Мiсто Tip, що в тодiшнi часи стояло на островi, так запекло боронилося, що в царя навiть з’являлася думка припинити облогу. Та однiеi ночi йому приснився сатир, який переможно витанцьовував, i коли Александр розповiв про свiй сон тлумачам, тi вiдповiли, що сон звiстуе перемогу над мiстом. Александр повелiв iти в наступ, i мiсто впало. Серед етрускiв та римлян були поширенi й iншi способи провiщання майбутнього, але тлумачення сновидь поважно трактували та пiдносили протягом усiеi еллiнiстично-римськоi доби. В лiтературi, присвяченiй цiй темi, до наших днiв збереглася принаймнi головна праця – книжка Артемiдора Далдiана, що нiбито жив за часiв iмператора Адрiана. Як же сталося, що мистецтво тлумачення сновидь занепало, а самим снам перестали вiрити – тут я вам вiдповiсти не можу. Поступ освiти навряд чи вiдiграв у цьому помiтну роль, бо темне середньовiччя невiдступно дотримувалось куди бiльших безглуздь, нiж античне тлумачення сновидь. Зостаеться факт, що цiкавiсть до сновидь мало-помалу зменшилася, обернувшись у забобон, властивий тепер тiльки неосвiченим людям. Про остаточний занепад тлумачення сновидь у нашi днi свiдчить те, що зi снiв намагаються довiдатись номери, яким судилося стати виграшними в малому лото. Натомiсть сучасна наука, дарма що раз у раз повертаеться до вивчення сновидь, прагне лише проiлюструвати ними своi фiзiологiчнi теорii. Адже лiкарi, природна рiч, вважають, нiби сни – це не психiчне явище, а вияв соматичних подразнень у психiцi. Бiнц 1878 р. описав сон як «соматичний процес, завжди непотрiбний, а в багатьох випадках просто шкiдливий, над яким уявлення про свiтову душу i безсмертя здiймаються не менш високо, нiж блакитний ефiр – над забур’яненою смужкою пiску в найглибшiй западинi». Морi порiвнюе сон iз конвульсивним смиканням при Вiтовiй хворобi, на вiдмiну вiд координованих рухiв нормальноi людини; згiдно з одним давнiм порiвнянням, змiст сновиддя прирiвнюють до звукiв, «якi видобувають, бiгаючи по клавiшах, десять пальцiв необiзнаного з музикою чоловiка». Тлумачити сон означае виявляти якийсь прихований змiст; але при такiй оцiнцi самого сну про це, звичайно, не може бути мови. Подивiться, як описують сновиддя Вундт, Йодль та iншi новiтнi фiлософи: намагаючись усiляко понизити сновиддя, вони задовольняються перелiком вiдхилень сновидних сцен вiд мислення, властивого несплячiй людинi, вказують на порушення асоцiативних зв’язкiв, на зменшення критичностi, на руйнацiю всякого знання та iншi ознаки погiршеного функцiонування. Єдиний вартiсний внесок у нашi знання про сновиддя, який ми завдячуемо точнiй науцi, полягае в дослiдженнi впливу соматичних подразникiв, що дiють безпосередньо пiд час сну, на змiст сновиддя. У нас е праця нещодавно померлого норвезького вченого Й. Моурлi Волда – два грубi томи експериментальних дослiджень сновидь (1910-го та 1912 р. iх перекладено нiмецькою мовою), присвяченi головно ефектам, якi породжуе змiна розмiщення кiнцiвок. Цi спостереження правитимуть нам за взiрець точного дослiдження сновидь. Подумайте лишень, що скаже точна наука, довiдавшись, що ми намiряемося знайти сенс у сновиддях? А можливо, вона вже свое сказала. Проте ми не дамо залякати себе. Якщо хибнi дii мають сенс, чом би його не мати i сновиддям, а хибнi дii в дуже великiй кiлькостi випадкiв мають сенс, неприступний точним науковим дослiдженням. Тож визнаймо всi забобони давнiх народiв та сучасного простолюду i ступаймо в слiд античних тлумачiв сновидь. Передусiм нам слiд визначити свое завдання i коротко озирнути царину сновидь. Що таке сновиддя? Важко вiдповiсти на це запитання одним реченням. А проте ми не станемо вишукувати дефiнiцii, бо вистачить самих посилань на всiм знайомi речi. Хоча найiстотнiшi риси сновидь нам потрiбно таки окреслити. Де ж iх шукати? Адже в межах царини, в яку ми вступаемо, пануе величезне розмаiття, хоч куди поглянь, нема нiчого однакового. Тож те, що виявиться спiльним для всiх сновидь, певне, буде дуже важливим. Так, перша риса, спiльна для всiх сновидь, полягае в тому, що, бачачи iх, ми спимо. Сновиддя, безперечно, – це психiчна дiяльнiсть пiд час сну, – дiяльнiсть, близька до дiяльностi нашоi психiки в станi неспання i все-таки вкрай вiдмiнна вiд неi. Так визначив сновиддя ще Аристотель. А можливо, мiж сном i сновиддям iснують iще тiснiшi зв’язки. Можна прокинутись, коли щось присниться; часто з’являеться сон, коли людина зненацька прокидаеться або хтось несподiвано збудить ii. Отже, сновиддя видаеться промiжним станом мiж сном i неспанням. Отак ми пiдiйшли до самого сну: що таке власне сон? Це фiзiологiчна або бiологiчна проблема, яка досi мiстить у собi чимало суперечливого. Остаточноi вiдповiдi ми, певне, не дамо, але, гадаю, можна спробувати дати психологiчну характеристику сну. Сон – це стан, у якому я не хочу мати нiчого спiльного з зовнiшнiм свiтом i вiдвертаю вiд нього свою цiкавiсть. Я поринаю в сон, вiдступаючи з зовнiшнього свiту й не реагуючи на його подразники. Я засинаю, коли втомлююсь вiд зовнiшнього свiту. Тож, засинаючи, я кажу йому: «Дай менi спокiй, бо я хочу спати». Натомiсть дитина каже протилежне: «Я ще не пiду спати, я не зморилась, я ще хочу звiдати щось нове». Отже, бiологiчна функцiя сну полягае нiбито в тому, що вiн дае вiдпочинок, а психологiчну функцiю становить вiдвертання iнтересiв вiд свiту. Нашi вiдносини зi свiтом, у який ми так неохоче вступили, здаеться, можуть бути стерпними тiльки тодi, коли вiд часу до часу робити перерви; через те раз у раз ми знову повертаемось до стану, що передував нашому приходу в свiт, так би мовити, до життя в материнськiй утробi. Принаймнi ми намагаемося створити собi умови, цiлком подiбнi до умов життя в материнському органiзмi: тепло, темряву, брак подразникiв. Дехто з нас навiть згортаеться в тiсний клубочок, прибираючи пiд час сну пози плода в утробi. Складаеться враження, нiби ми, дорослi, належимо свiтовi не цiлком, а тiльки на двi третини: одна третина взагалi нiколи не народжуеться. Кожне вранiшне прокидання – мовби нове народження. Стан одразу пiсля сну ми описуемо такими словами: «Мов на свiт народився», причому нашi уявлення про почуття новонародженого вочевидь дуже далекi вiд правди. Радше слiд припустити, що немовля, ступивши у свiт, почуваеться вкрай незатишно. Про народження ми ще кажемо: «Побачити ясний день». Якщо така природа сну, то сновиддя, здаеться, взагалi не вписуються в його програму, а видаються радше небажаним додатком. Ми й справдi вважаемо, нiби сон без сновидь – найкраща, найздоровiша форма сну. Пiд час сну не повинно вiдбуватися нiякоi психiчноi дiяльностi; коли ж цей процес порушуеться, нам не вдасться досягти того стану спокою й затишку, в якому перебував плiд. Ми не можемо цiлком позбутися всiх решток психiчноi дiяльностi. Оцi рештки й виявляються в сновиддях. Через те й справдi здаеться, нiби сновиддя не мають сенсу. При похибках iнакше: адже то були дii, виконуванi тодi, коли людина не спить. Та коли я сплю i вся моя психiчна дiяльнiсть цiлковито припинена, крiм окремих ii залишкiв, якi я не спромiгся притлумити, тим залишкам аж нiяк не конче мати ще й сенс. А з огляду на те, що решта моеi психiки спить, я тим сенсом i не мiг би скористатися. Тут i справдi мова може йти тiльки про конвульсивнi реакцii, тiльки про такi психiчнi феномени, що е прямим наслiдком соматичних подразнень. Отже, сновиддя слiд було б трактувати як залишки психiчноi дiяльностi зi стану неспання, якi заважають нам спати, i в нас з’являеться думка зразу ж покинути цю тему, непридатну для психоаналiтичного дослiдження. Тим часом, хоча сновиддя цiлковито зайвi, вони все ж iснують, i можна спробувати з’ясувати, чому вони iснують. Чому не завмирае все психiчне життя? Мабуть, тому, що психiцi щось не дае спокою. На неi дiють якiсь подразники, i вона змушена на них реагувати. Отже, сновиддя – це спосiб реагування психiки на подразники, якi дiють на неi, коли вона спить. Ми помiчаемо, що тут вiдкриваеться шлях до розумiння сновидь. Дослiджуючи розмаiтi сни, можна спробувати з’ясувати, що то за подразники, якi заважають спати i реакцiя на якi прибирае форми сновидь. Отож поки що ми з’ясували першу спiльну рису всiх сновидь. А чи е ще якась спiльна риса? Так, безперечно, але ii набагато важче зрозумiти i описати. Психiчнi процеси пiд час сну мають зовсiм iнший характер, нiж тодi, коли ми не спимо. Увi снi ми переживаемо чимало рiзних подiй, та ще й усьому вiримо, тодi як насправдi зазнаемо, напевне, дii якогось одного подразника. Здебiльшого те, що ми переживаемо, прибирае форми зорових образiв, але можуть бути й почуття, думки, якi пронизують iх, образи, пов’язанi з iншими органами чуттiв, хоча переважають усе-таки картини. І труднощi, якi виникають, коли треба переповiсти сон, почасти пояснюються тим, що тi картини треба перекласти словами. «Я можу намалювати, – часто каже сновидець, – але, як це вiдобразити словом, не знаю». І причина тут не в ослабленiй психiчнiй дiяльностi, властивiй, наприклад, недоумкам, коли iх порiвнювати з генiями, тут iснуе певна якiсна рiзниця, але вкрай важко сказати, яка саме. Г. Т. Фехнер колись висловив припущення, що сцена, на якiй (у психiцi) розiгруеться сновиддя, вiдмiнна вiд тiеi, на якiй вiдбуваеться життя наших уявлень, коли ми не спимо. Це твердження ми не розумiемо, навiть не знаемо, що думати про нього, але воно справдi передае враження вiдчуженостi, яке справляе на нас бiльшiсть сновидь. Не зараджуе навiть порiвняння роботи сновиддя iз вправами немузикальноi руки: адже пiанiно всякчас вiдповiдае тими самими нотами, якщо й не мелодiями, тiльки-но випадково натиснути ту або ту клавiшу. Цю другу спiльну рису всiх сновидь, навiть, може, ще не розумiючи ii, надалi ми не спускатимемо з ока. А чи немае ще чогось спiльного? Я не бачу нiчого, всюди помiчаю тiльки вiдмiнностi, i то в кожному аспектi: у видимiй тривалостi, у виразностi, в участi почуттiв, у стiйкостi образiв тощо. Все це, власне, не те, чого можна було б сподiватися вiд вимушених, жалюгiдних конвульсивних реакцiй на подразники. Щодо тривалостi сновидь, то серед них е дуже короткi, що мiстять лиш один або кiлька образiв, кiлька думок, ба навiть одне слово; iншi, напрочуд багатi змiстом, розгортають цiлi романи i здаються довгими. Є сновиддя виразнi, як i [справжнi] переживання, такi виразнi, що прокинувшись, ми ще довго не усвiдомлюемо, що то був сон; iншi сни – несказанно блiдi, розмитi, сунуться, наче тiнi; ба навiть в одному сновиддi часто чергуються незвичайно яскравi картини з невиразними й майже невловними. Сни можуть бути цiлком логiчними чи принаймнi зв’язними, а часом навiть дотепними i фантастично прекрасними; натомiсть iншi – плутанi, дурнуватi, а то й зовсiм безглуздi чи просто божевiльнi. Є сни, що нiтрохи нас не зворушують, а в iнших виразно проступають почуття: страждання аж до слiз, страх, що змушуе навiть прокинутись, подив, зачудування i т. iн. Пiсля прокидання сни здебiльшого швидко забуваються; декотрi пам’ятаються цiлий день, причому пiд вечiр спогади про них блiднуть, у пам’ятi виникають прогалини; iншi, примiром, дитячi сновиддя, зостаються такими яскравими, що навiть через тридцять рокiв постають у пам’ятi як недавнi переживання. Сни, як i люди, можуть з’явитися тiльки раз i бiльше нiколи не приходити, а можуть раз у раз повторюватись у тiеi самоi особи – без змiн або тiльки з невеликими вiдмiнами. Одне слово, цi уривки нiчноi психiчноi дiяльностi порядкують величезним репертуаром, можуть, власне, створити все, на що здатна психiка вдень, – та це, однак, не те саме. Можна вдатися до спроби пояснити таке розмаiття сновидь, припустивши, що вони вiдповiдають рiзним промiжним станам мiж сном та неспанням, рiзним ступеням неповного сну. Гаразд, тодi коли душа пiд час таких сновидь наближаеться до стану прокидання, то мусить зростати й вартiсть, змiстовнiсть i виразнiсть сновиддя; водночас мае зростати усвiдомлення, що це сон, i не повинно траплятися такого, що безпосередньо за виразними i сповненими глузду елементами сну йдуть безглуздi та невиразнi, а далi знову постае фрагмент складноi роботи. Адже ясно, що психiка не може так швидко змiнювати глибину свого сну. Отже, таке пояснення не годиться; нашвидку тут узагалi нiчого не вдiеш. Поки що полишiмо питання про «сенс» сновидь i натомiсть спробуймо, спираючись на спiльнi риси сновидь, прокласти шлях до кращого розумiння iхньоi природи. Із зв’язку сновиддя зi сном ми виснували, що сновиддя – реакцiя на подразник, який перешкоджае сну. Як ви вже чули, це едине мiсце, де нам на допомогу може прийти точна експериментальна психологiя: вона постачае докази, що подразники, якi дiють на людину пiд час сну, з’являються в сновиддях. Таких дослiджень проведено чимало – аж до останнiх, що iх виконав уже згаданий Моурлi Волд; кожен iз нас теж спроможний пiдтвердити цi результати принагiдними спостереженнями на самому собi. Для розповiдi я вибрав кiлька давнiх дослiджень. Морi провадив такi дослiдження на власнiй особi. Пiд час сну вченому дали понюхати одеколон, i йому приснилося, нiби вiн у Каiрi в крамницi Йоганна Марii Фарiни, й до цього долучились iншi карколомнi пригоди. Або: хтось легенько вщипнув дослiдника за шию, i тому приснилось, як йому на чиряк накладають пластир, а також лiкар, що лiкував його в дитячi лiта. Або: Морi вилили на чоло кiлька крапель води, i йому зразу приснилося, нiби вiн в Італii, дуже прiе i п’е бiле вино з Орвiето. Те, що впадае у вiчi в цих експериментально спричинених сновиддях, постане перед нами, мабуть, iще виразнiше в iншiй низцi сновидь, викликаних подразниками. Це три сновиддя, якi описав тямущий дослiдник Гiльдебрандт; усi три – реакцii на звук будила. «Весняного ранку я вибрався на прогулянку i побрiв щойно зазеленiлими ланами до сусiднього села; там я побачив селян у святешному вбраннi, що з псалтирями пiд пахвою тлумом iшли до церкви. Звичайно, це ж недiля, i невдовзi почнеться утреня. Я надумав послухати вiдправу, але спершу вирiшив зайти на цвинтар коло церкви й охолонути, бо, йдучи, трохи розпарився. Читаючи там епiтафii, я почув, як дзвонар пiднявся на дзвiницю, i тiльки тепер побачив, що на нiй угорi висить невеликий сiльський дзвiн, щоб скликати бамканням на вiдправу. З хвилину дзвiн повисiв без руху, а потiм став коливатись i раптом чисто й пронизливо забамкав, – так чисто й пронизливо, що урвав мiй сон. Але то був не дзвiн, а будило». «Другий випадок. Ясний зимовий день, вулицi вкривае глибокий снiг. Я пообiцяв узяти участь у прогулянцi на санях i мусив довго чекати, аж поки менi повiдомили, що сани вже стоять пiд дверима. Тепер я став готуватися до поiздки – накинув на себе хутряне манто, вдягнув муфту для нiг – i нарештi сiв на свое мiсце. Але з вiд’iздом i далi зволiкають, конi нетерпеливляться, а знаку вирушати нiхто не подае. Аж ось попустили вiжки, i бубонцi задзвонили свою вiдому яничарську мелодiю з такою силою, що миттю розiрвали запинало сну. І знову це було не що iнше, як пронизливе деренчання будила». «Іще й третiй приклад! Я бачу, як коридором до iдальнi йде куховарка з чималеньким стосом тарiлок. Менi здаеться, що порцеляновiй пiрамiдi в ii руках загрожуе небезпека втратити рiвновагу. “Обережно, – застерiгаю я, – зараз уся та пака впаде на пiдлогу”. І я, звiсно, дiстаю звичайну вiдповiдь: вона, мовляв, уже звикла отак носити посуд i т. iн., а я й далi занепокоено дивлюся iй услiд. Так i знав: вона зачепилася за порiг, i те делiкатне начиння з брязком та гуркотом падае на пiдлогу й розбиваеться в друзки. Але невдовзi я помiчаю, що той безкiнечний шум – власне, не брязкiт, а правильне дзеленчання, i, прокинувшись, нарештi усвiдомлюю, що причиною того дзеленчання е будило». Цi три сновиддя не тiльки чудовi, а й сповненi глузду i, на вiдмiну вiд переважноi бiльшостi снiв, зв’язнi. Якраз тут iм нема чим дорiкнути. Спiльне для них одне: кожного разу ситуацiя закiнчуеться звуком, що його сновидець, прокинувшись, iдентифiкуе як звук будила. Отже, ми бачимо тут, як виникае сон, але дiзнаемося й про iнше. Увi снi ми не впiзнаемо будила, воно навiть не з’являеться в ньому, але дзеленчання будила щоразу заступае iнший звук; подразник, який порушуе сон, витлумачуеться, але витлумачуеться щоразу iнакше. Чому так вiдбуваеться? На це, певне, немае вiдповiдi, здаеться, нiби то просто примха. Проте зрозумiти сновиддя означае зумiти пояснити, чому, тлумачачи подразнення, спричинене дзеленчанням будила, воно вибрало саме цей звук, а не якийсь iнший. Такий самий закид можна спрямувати й проти експериментiв Морi: очевидно, що застосований подразник виявляеться в сновиддi, але чому саме в такiй формi, – цього ми не знаемо i з природи самого подразника, що порушуе сон, цього нiбито не випливае. Крiм того, в дослiдженнях Морi до прямих наслiдкiв подразнення приеднуеться ще й чимало iншого матерiалу сновидь, скажiмо, карколомнi пригоди у сновиддi з одеколоном, що iх сновидець не може пояснити. А тепер замислiться над тим, що сни, якi закiнчуються пробудженням, дають найкращу нагоду з’ясувати вплив зовнiшнiх подразнень, якi порушують сон. У багатьох iнших випадках це було б набагато важче. Прокидаються не вiд кожного сновиддя, а коли вранцi пригадують нiчний сон, то як виявити той порушувальний подразник, що, можливо, дiяв протягом ночi? Менi тiльки раз пощастило дiзнатися опiсля про такий звуковий подразник, i то завдяки особливим обставинам. Якось я прокинувсь у гiрському готелi в Тiролi з думкою, що менi приснилося, нiби помер римський папа. Я не мiг пояснити свого сну, але згодом дружина запитала мене, чи чув я сьогоднi вдосвiта те страшенне бамкання, коли в навколишнiх церквах i каплицях ударили в усi дзвони? Нi, я нiчого не чув, мiй сон був досить мiцний, але завдяки цьому повiдомленню я зрозумiв свое сновиддя. Як часто такi подразники можуть спричиняти сон у здоровоi людини, а потiм нiхто iй i не розкаже про них? Мабуть, дуже часто, а може, й нi. Коли нiхто не годен довести, був подразник чи нi, то як можна бути переконаним, що вiн таки дiяв? Крiм того, ми вже вiдступили вiд надмiрного схиляння перед зовнiшнiми подразниками, якi порушують сон, бо знаемо, що ними можна пояснити тiльки фрагменти сновидь, а не всю реакцiю, яка виявляеться в цiлiсному сновиддi. Та це не означае, нiби нам слiд цiлком вiдмовитись вiд такоi теорii: адже, дотримуючись ii, можна пiти iншим шляхом. Вочевидь цiлком байдуже, що саме порушуе сон i породжуе в психiцi сновиддя. Це не завжди якийсь зовнiшнiй подразник, що дiе на органи чуттiв, – спричинити подразнення можуть i внутрiшнi органи, створюючи так званi соматичнi подразнення. Таке припущення дуже близьке до правди i навiть вiдповiдае народним уявленням про походження сновидь. Адже часто можна почути, нiби сни «вiд шлунка». На жаль, i в цьому разi часто слiд спиратися на припущення, що соматичний подразник, який дiяв уночi, пiсля прокидання вже неможливо з’ясувати, тому його наявнiсть зостаеться недоведеною. Але не слiд недобачати факту, що чимало гiдних довiри дослiджень пiдтверджують думку, що соматичнi подразнення можуть спричиняти сновиддя; загалом нiхто й не заперечуе, що стан внутрiшнiх органiв мае вплив на сновиддя. Пов’язанiсть змiсту багатьох сновидь iз переповненим сечовим мiхуром або станом збудження в статевих органах така очевидна, що помилитися тут – неможлива рiч. Вiд таких ясних випадкiв ми переходимо до iнших, коли зi змiсту сновиддя можна принаймнi виснувати цiлком обгрунтованi гiпотези про дiю певних соматичних подразникiв, бо в самому змiстi виявляеться те, що можна тлумачити як розвиток, вiдображення, iнтерпретацiю подразнень. Надто дослiдник сновидь Шернер (1861 р.) обстоював думку, що сновиддя породженi рiзноманiтними подразниками, якi йдуть вiд внутрiшнiх органiв, i проiлюстрував ii кiлькома чудовими прикладами. Коли йому, примiром, приснилися «два рядки гарненьких бiлявих хлопчикiв iз нiжними обличчями, що похмуро стояли навпроти однi одних, потiм войовниче рушили вперед, зiткнулись у боротьбi, вiдступили i стали на попереднi мiсця, а потiм знову пiшли i повторили весь процес», то тлумачення цих обох хлопчачих рядкiв як зубiв видаеться цiлком годящим i нiбито остаточно пiдтверджуеться, коли сновидець «витяг собi зi щелепи довгого зуба». Так само й тлумачення «довгого вузького проходу з сильним протягом» як подразнення в кишкiвнику видаеться цiлком обгрунтованим i покрiплюе Шернерове твердження, нiби сновиддя насамперед прагне зобразити орган, де виникло подразнення, з допомогою подiбних до нього предметiв. Отже, нам слiд уже готуватися припустити, що внутрiшнi подразники можуть вiдiгравати в сновиддi таку саму роль, як i зовнiшнi. На жаль, така оцiнка цього чинника теж не захищена вiд уже згаданих закидiв. У великiй кiлькостi випадкiв твердження, нiби сни породженi соматичними подразниками, дуже непевне або й узагалi позбавлене всяких доказiв; не всi сновиддя, а тiльки певна частина iх пробуджуе пiдозру, що сни спричиненi якимись подразненнями вiд внутрiшнiх органiв, i, нарештi, внутрiшнiх соматичних подразникiв, так само як i зовнiшнiх подразникiв, що iх сприймають органи чуттiв, не досить, щоб пояснити у сновиддi щось бiльше, крiм того, що становить безпосередню реакцiю на подразники. Звiдки ж походить решта матерiалу сновиддя, нам i досi неясно. Але звернiмо тепер увагу на одну особливiсть життя сновидь, що з’ясовуеться при вивченнi дii тих подразникiв. Сновиддя не просто вiдтворюе подразнення, а обробляе його, змiнюе, пов’язуе з чим-небудь, заступае його чимсь iншим. Це та сторона роботи сновиддя, яка повинна нас зацiкавити, бо вона, можливо, найближче пiдводить до самоi сутi сновиддя. Коли дiяти, вiдповiдаючи на певну спонуку, дii не конче мають вичерпуватися самою спонукою. Скажiмо, Шекспiрiв «Макбет» – це принагiдна п’еса, написана на честь сходження на трон короля, що вперше поеднав на своему чолi корони трьох земель. Та чи охоплюе ця iсторична приключка ввесь змiст драми, чи пояснюе вона нам ii велич i таемницi? Можливо, й тi зовнiшнi та внутрiшнi подразники, що дiють на сонного, також – тiльки приводи для сновидь i не розкривають нам iхньоi справжньоi природи. Іншу спiльну рису сновидь, iхню психiчну особливiсть, з одного боку, важко збагнути, а з другого – вона не дае жодного ключа для дальшого просування вперед. Увi снi нашi переживання здебiльшого набирають вiзуальних форм. Невже й це можна пояснити подразниками? І чи справдi ми переживаемо подразнення? Чому переживання вiзуальнi, коли зоровi подразники вкрай рiдко стають збудниками сновидь? Або, коли сниться розмова, чи можна довести, що пiд час сну наших вух i справдi досягли звуки людськоi мови або подiбнi до них шуми? Я таки наважуюсь i рiшуче вiдкидаю цю можливiсть. Якщо нам незмога просунутись, розглядаючи спiльнi риси сновидь, то, може, спробуймо пiдступити до iхнiх вiдмiнностей. Адже сновиддя часто безглуздi, пустi i плутанi, зате е й змiстовнi, тверезi, розважливi. Погляньмо, чи можуть оцi останнi, наповненi глуздом сновиддя стати ключем до розумiння безглуздих. Я перекажу вам останнiй розважливий сон, який переповiли менi, сон молодика: «Я гуляв по Кертнерштрасе й зустрiв там добродiя X; трохи пройшовши разом з ним, завернув до ресторану. До мого столика пiдiйшли й сiли двi дами i один добродiй. Спершу це мене роздратувало, i я не хотiв навiть дивитися на них, але потiм глянув i побачив, що вони дуже гарненькi». При цьому сновидець зауважив, що напередоднi ввечерi вiн i справдi йшов по Кертнерштрасе, бо це його звичайний маршрут, i зустрiв там добродiя X. Друга частина сну не мала прямих ремiнiсценцiй, проте трохи нагадувала якiсь давнi подii. Або ще один розважливий сон, тепер жiнки: «Чоловiк запитав ii: “Як ти гадаеш, може, треба настроiти пiанiно?” Вона вiдповiла: “Не варто, молоточки слiд обтягти новою шкiрою”». Цей сон вiдтворюе розмову, що напередоднi вiдбулася мiж нею i ii чоловiком, слова майже не змiнилися. Що можна виснувати з цих обох тверезих сновидь? Нiчого iншого, крiм того, що вони вiдтворюють деннi подii або те, що пов’язане з ними. Ми б уже мали певнi здобутки, якби таким чином можна було охарактеризувати всi сновиддя. Але про те нема й мови, таке твердження слушне тiльки щодо невеликоi кiлькостi сновидь; у бiльшостi сновидь ми не бачимо зв’язку з подiями попереднього дня, тож це спостереження анiтрохи не допомагае нам пояснити, чому е беззмiстовнi й безглуздi сни. Ми лише знаемо, що зiткнулися з новою проблемою. Тепер нам треба дiзнатися не тiльки те, що промовляе сновиддя, а ще й те, – коли воно, як у наших прикладах, промовляе виразно, – чому i навiщо в сновиддi повторюеться вже вiдоме, пережите зовсiм недавно. Гадаю, ви, як i я, вже втомились i далi вдаватися до спроб, подiбних до наших дотеперiшнiх. Зате ми вже бачимо, що, хоч яку цiкавiсть виявляе людина до проблеми, цього не досить, коли вона не знае, на який стати шлях, щоб дiйти до вирiшення. На цей шлях ми ще й досi не ступили. Експериментальна психологiя не дала нам нiчого, крiм кiлькох дуже важливих спостережень про значення подразникiв як збудникiв сновидь. Вiд фiлософii нам нема чого сподiватися, бо вона знову зверхньо дорiкатиме за iнтелектуальну безвартiснiсть нашого об’екта, а в окультних наук ми волiемо взагалi нiчого не позичати. Історiя i народна мудрiсть кажуть нам, що сновиддя мають свiй сенс i значення, що вони провiщають майбутне; проте з цим важко погодитись, а довести, нiби це й справдi так, – звiсно, рiч неможлива. Отже, нашi першi спроби виявилися цiлком безпорадними. Але несподiвано ми помiчаемо вказiвку з того боку, в який досi ще й не дивилися. Наша мова, в якiй нема нiчого випадкового, бо мова – скарбниця давнiх знань i в нiй немае жодного зайвого чи непотрiбного слова, – отож наша мова таки щось знае i називае його, хоч як дивно, «снами наяву». Сни наяву – це фантазii (витвори фантазii); це дуже поширенi феномени, якi можна спостерiгати знову-таки i в здорових, i в хворих i дуже легко вивчати на власнiй особi, найприкметнiше в цих фантастичних мареннях те, що вони дiстали назву «снiв наяву», тодi як iм не властивi обидвi спiльнi риси сновидь. Зв’язку зi спанням суперечить уже сама iхня назва, а щодо другоi спiльноi риси – то в них немае нiяких переживань чи галюцинацiй, людина просто щось собi уявляе; вона знае, що фантазуе, нiчого не бачить, а тiльки мислить. Цi сни наяву з’являються перед статевим дозрiванням, часто вже у старшому дитячому вiцi, тривають до кiнця статевого дозрiвання, а потiм або зникають, або зберiгаються аж до смертi. Змiст цих фантазiй визначають украй прозорi мотиви. Це сцени i подii, в яких дiстають сатисфакцiю егоiстичнi честолюбнi i владолюбнi прагнення або еротичнi бажання. У юнакiв переважають честолюбнi фантазii, в жiнок, чие честолюбство спрямоване на успiхи в коханнi, еротичнi. Але дуже часто в чоловiкiв на задньому планi проступають еротичнi потреби, всi героiчнi вчинки i осягнення спрямованi тiльки на те, щоб породити жiночий захват i здобути жiночу прихильнiсть. В усьому iншому сни наяву вкрай розмаiтi й мають дуже рiзнi долi. Вони або зникають, проiснувавши якийсь час, i iх заступають новi, або тривають дуже довго, розгортаються в цiлi низки подiй i пристосовуються до змiн життевих обставин. Вони, так би мовити, простують разом iз часом, i час щоразу кладе на них iнший вiдбиток, що свiдчить про вплив нових ситуацiй. Сни наяву – це сировина поетичноi творчостi, бо зi своiх марень письменник, переробляючи, перевдягаючи i просiюючи iх, будуе ситуацii, якi вiдтворюе у своiх оповiданнях, романах i п’есах. Героем снiв наяву завжди е власна особа – або безпосередньо, або досить прозоро iдентифiкована з кимсь iншим. Можливо, сни наяву мають таку назву через те, що в них дуже схожий зв’язок iз дiйснiстю, i сама назва свiдчить, що iхнiй змiст слiд вважати за таку ж нереальнiсть, як i змiст сновидь. А можливо, ця спiльнiсть назви пояснюеться якоюсь iще невiдомою нам психiчною особливiстю сновидь, яку ми прагнемо розкрити. А може, ми взагалi помиляемось, гадаючи, нiби однаковiсть найменувань мае певне значення. Це питання, вiдповiдь на яке з’ясуеться тiльки згодом. Лекцiя 6 Г iпотези i способи тлумачення Вельмишановнi добродiйки i добродii! Отже, нам потрiбнi якiсь новi шляхи, певний метод, щоб зрушити з мiсця в дослiдженнi сновидь. А тепер я вам зроблю одну виразну пропозицiю. Приймiмо як гiпотезу, що стане основою для всiх дальших пошукiв, наступне твердження: сновиддя – не соматичний, а психiчний феномен. Що це означае, ви знаете, але що дае нам пiдстави визнавати таку гiпотезу? Нiщо, але й нiщо не заважае дотримуватися ii. Рiч ось у чому: якщо сновиддя – соматичний феномен, воно нас не обходить; воно нас може цiкавити лише за умови, що це психiчний феномен. Тому ми працюватимемо, гадаючи, нiби гiпотеза правдива, i побачимо, що з цього вийде. Самi результати нашоi роботи вирiшать, чи слiд нам i далi дотримуватися свого припущення i вбачати в ньому вже цiлком слушний висновок iз проведених дослiджень. А чого ми, власне, прагнемо досягти, навiщо працюемо? Ми прагнемо – i такою е мета взагалi всiх наукових дослiджень – зрозумiти феномени, з’ясувати iхнi взаемозв’язки i, нарештi, там, де можливо, поширити свою владу над ними. Тож далi ми працюватимемо, спираючись на гiпотезу, що сновиддя – психiчний феномен. У такому разi це вчинки i висловлення сновидця, але такi, що нiчого нам не кажуть, бо ми не розумiемо iх. Що ви робите в тому разi, коли я вам скажу щось незрозумiле? Запитуете мене, чи не так? А чом би й нам не вчинити так само: запитати сновидця, що означае його сон? Пригадайте, колись ми вже опинялися в такiй ситуацii. Це було тодi, коли ми дослiджували окремi хибнi дii, певнi випадки мовних похибок. Хтось сказав: «Стали гидомi речi», i ми його запитали, – нi, на щастя, не ми, а люди, якi взагалi не мають нiчого спiльного з психоаналiзом, – тож тi iншi запитали його, що вiн мав на увазi, вживши цi незрозумiлi слова. Той зразу вiдповiв, що мав намiр сказати: «То була гидота», проте згнiтив свiй намiр i замiнив його лагiднiшiм: «Стали вiдомi речi». Я вже тодi вам пояснював, що таке розпитування – модель усякого психоаналiтичного дослiдження, i ви розумiете тепер, що там, де йдеться про з’ясування загадок, технiка психоаналiзу полягае в тому, щоб якомога заохочувати аналiзованого самому давати на них вiдповiдi. Тож треба самого сновидця запитати, що означае його сон. Проте зрозумiло, що зi снами не все так просто. При хибних дiях цей метод працюе лише в певнiй кiлькостi випадкiв; в iнших випадках запитуваний вiдмовляеться вiдповiдати i навiть з обуренням вiдкидае вiдповiдь, яку ми йому пiдказуемо. При сновиддях випадкiв першого роду просто немае, сновидець завжди каже, що нiчого не знае. Вiдкинути наше тлумачення вiн теж не може, бо ми йому не пропонуемо нiякого. Що, невже ми знову мусимо полишити своi спроби? Якщо вiн нiчого не знае, ми нiчого не знаемо i хтось третiй, напевне, теж нiчого не знае, то нема жодноi надii, що можна знайти якусь вiдповiдь. Гаразд, якщо ваша ласка, вiдступайтеся. А коли у вас такого бажання нема, йдiть зi мною далi. Бо, запевняю вас, дуже можливо, ба навiть ще й як iмовiрно, що сновидець усе-таки знае, що саме означае його сон; вiн тiльки не знае, що вiн знае, i тому думае, нiби нiчого не знае. Ви, певне, звернете мою увагу, що я тут знову запровадив припущення, вже друге в короткому викладi цього питання; вчинивши так, я послабив претензii на безперечну довiру до мого методу. Адже я спершу висунув гiпотезу, що сновиддя – психiчний феномен, а потiм ще одну, буцiмто в психiцi людини е таке, про що вона знае, сама того не знаючи, i т. iн. Вам досить лише не забувати про цiлковиту необгрунтованiсть цих обох гiпотез, щоб утратити всякий iнтерес до висновкiв, яких можна досягти, зiпершись на них. Що ж, вельмишановнi добродiйки i добродii, я довiв вас сюди не на те, щоб дурити вас або приховувати щось вiд вас. Я, щоправда, зголосився прочитати курс «Елементарних лекцiй зi вступу до психоаналiзу», але пiд ним я аж нiяк не розумiв викладу in usum delphini,[15 - [ «Для вжитку дофiна» – йдеться про пiдчищене видання античних творiв, яке Людовiк XIV звелiв пiдготувати для свого сина].] де б я гладенько подав матерiал, старанно приховавши всi труднощi, заповнивши всi прогалини, i затер усi сумнiви, щоб ви спокiйно тiшилися думкою, нiби вивчили щось нове. Нi, саме тому, що ви початкiвцi, я хочу показати вам нашу науку такою, яка вона е, з усiма ii прогалинами i труднощами, вимогами та сумнiвами. Адже я знаю, що, як i в кожнiй науцi, а надто на початку, чогось iншого там не може бути. Знаю й те, що викладачi iнших наук попервах намагаються приховати вiд своiх учнiв цi труднощi й недосконалостi. Але в психоаналiзi цього робити не можна. Так, я й справдi висунув двi гiпотези, i то одну всерединi другоi, тож той, кому це все видаеться надто тяжким або непевним, хто звик до високого ступеня точностi й елегантних висновкiв, може вiдступити вiд мене. Я б тiльки порадив йому остаточно полишити психологiчнi проблеми, бо, боюся, тут вiн не доступиться до тих точних i певних шляхiв, на якi готувався стати. Крiм того, на мою думку, наука, яка справдi збагачуе нашi знання, не повинна водночас i дбати, щоб ii чули, i вербувати шанувальникiв. Тiльки досягненi результати повиннi визначати ставлення до науки, а вона цiлком може зачекати, поки тi результати привернуть до неi людську увагу. Тим iз вас, хто й далi прагне вивчати психоаналiз, я нагадаю, що моi обидвi гiпотези мають неоднакову вагу. Сновиддя – психiчний феномен, це перша гiпотеза, i, сподiваюсь, ii пiдтвердить успiх нашоi роботи; а другу гiпотезу вже доведено в iншiй царинi, i я лише набираюся зухвальства перенести ii звiдти й застосувати до наших проблем. Але де, в якiй царинi брати докази, нiби е знання, про яке людина нiчого не знае, як ми припускаемо у випадку зi сновидцем? Адже це був би дивовижний, приголомшливий факт, що змiнив би всi нашi уявлення про психiчне життя, i його не годилося б ховати. А водночас це був би факт, що самим своiм проголошенням заперечував би себе, а проте претендував би на iстиннiсть, – як бачимо, постае contradictio in adjecto. Нi, таке годi було б приховати. Тож факт тут не винен, коли людина нiчого не знае про нього й не виявляе до нього достатньоi цiкавостi. Вона так мало переймаеться ним, що це наша провина, коли всi психологiчнi проблеми обмiрковують люди, якi цураються всiх спостережень i дослiдiв, якi тiльки й можуть дати остаточнi висновки. Доказ, про який я веду мову, можна взяти з царини гiпнотичних явищ. 1899 року я був присутнiй на надзвичайно разючих сеансах Лебо та Бернгайма в Нансi й бачив на власнi очi такi дослiди. Коли одного чоловiка ввели в сомнамбулiчний стан, а потiм примусили зазнати найрiзноманiтнiших галюцинаторних переживань i опiсля збудили, то зразу вiн нiби нiчого не знав про те, що сталося пiд час гiпнотичного сну. Бернгайм тодi прямо звелiв йому розповiсти, що той пережив у гiпнотичному станi. Чоловiк сказав, що не може нiчого пригадати. Але Бернгайм наполягав, напирав на чоловiка, запевняв, що той знае i повинен усе пригадати, – й дивiться! – чоловiк завагався, став замислюватись, пригадав спершу дуже невиразно одне з накинутих йому переживань, потiм iще один фрагмент, спогади ставали дедалi виразнiшi й повнiшi, i нарештi вiн розповiв усе, нiчого не проминувши. Оскiльки пiд кiнець вiн знав усе, а доти йому нiхто не мiг нiчого пiдказати, можна висунути цiлком обгрунтоване припущення, що тi спогади були в нього й ранiше. Тiльки вони були йому неприступнi, вiн не знав, що iх знае, гадав, нiби не знае iх. По сутi, це той самий випадок, що, на нашу думку, характерний i для сновиддя. Сподiваюсь, ви враженi цим доведеним фактом i запитаете мене: «Чому ви не згадали цього доказу давнiше, ще тодi, як ми вивчали хибнi дii та дiйшли до випадку з чоловiком, котрий схибив словом, i приписали йому намiр висловити й те, що не мало входити до промови, намiр, про який вiн нiчого не знав i який заперечував? Коли хто гадае, нiби вiн нiчого не знае про переживання, спогади про якi вiн усе-таки носить у собi, то вже не видаеться таким неймовiрним, що вiн нiчого не знае й про iншi психiчнi процеси, якi вiдбуваються в його душi. Цей аргумент безперечно вплинув би на нас i дав би нам змогу краще зрозумiти хибнi дii». Звичайно, я мiг би послатися на цей доказ ще тодi, але я берiг його, щоб ужити в iншому мiсцi, де вiн буде потрiбнiший. Хибнi дii почасти самi себе пояснюють, почасти навiвають нам думку, що, аби з’ясувати, чим же зумовленi цi феномени, потрiбно припустити iснування таких психiчних процесiв, про якi людина i сном, i духом не знае. А розглядаючи сновиддя, ми змушенi шукати пояснення десь-iнде в iнших царинах, крiм того, гадаю, тут вам легше погодитись iз доказом, перенесеним iз царини гiпнозу. Стан, у якому ми коiмо хибнi дii, повинен видаватися вам нормальним, вiн нiтрохи не подiбний до гiпнотичного. Натомiсть мiж гiпнотичним станом i сном, що е передумовою сновидь, iснуе виразна спорiдненiсть. Адже гiпноз – це, власне, штучний сон, гiпнотизованiй особi ми наказуемо: «Спiть», а те, що ми навiваемо, цiлком можна порiвняти зi сновиддями природного сну. Психiчнi ситуацii в обох випадках i справдi аналогiчнi. У природному снi ми вiдвертаемо своi iнтереси вiд усього зовнiшнього свiту, в гiпнотичному снi – знову-таки вiд усього свiту, за винятком однiеi особи, яка нас гiпнотизуе i з якою ми перебуваемо в особливому зв’язку. Нормальним вiдповiдником гiпнотичного сну е принаймнi так званий сон годувальницi, коли та перебувае в особливому зв’язку з немовлям i прокидаеться тiльки вiд його рухiв та звукiв, – тому й перенесення того, що вiдбуваеться при гiпнозi, на природний сон, не видаватиметься вам надто смiливим заходом. Припущення, нiби сновидець знае про свое сновиддя, але те знання йому недоступне, i вiн навiть сам не вiрить, що воно в нього е, – аж нiяк не вигадка. Тим часом зауважмо, що тут нам вiдкрився третiй шлях до вивчення сновидь: ми вже розглядали подразники, якi порушують сон, сни наяву, а тепер дiйшли й до сновидь, навiюваних у гiпнотичному станi. Тепер, можливо, ми з бiльшою довiрою повернемось до нашого завдання. Отже, цiлком iмовiрно, що сновидець знае про свое сновиддя; йдеться тiльки про те, щоб дати йому можливiсть вiдшукати свое знання й повiдомити його нам. Ми не вимагаемо, щоб вiн одразу розкрив нам сенс своiх сновидь, але вiн може вказати нам на iхнi джерела, на те коло думок та iнтересiв, якi породжують iх. Пригадайте, що при хибних дiях, коли чоловiка запитали, як сталося, що вiн схибив словом i сказав «гидомi», той пояснив це все першою асоцiацiею, яка спала йому на думку. Технiка, до якоi ми тепер удамося при вивченнi сновидь, дуже проста, i цей випадок правитиме нам за взiрець. Ми запитаемо сновидця, чому йому таке приснилося, i його першi слова нiбито й цього разу нам усе пояснять. Ми, крiм того, не зважатимемо на те, вiрить чи не вiрить сновидець, нiби вiн щось знае, i трактуватимемо цi обидва можливi випадки однаково. Звiсно, ця технiка дуже проста, але, боюсь, вона викличе у вас якнайсильнiший спротив. «Іще одна гiпотеза, вже третя! – скажете ви менi. – Причому найнеймовiрнiша з усiх! Невже ви справдi гадаете, що, коли запитати сновидця, що спадае йому на думку у зв’язку з побаченим сновиддям, уже перша його вiдповiдь стане для нас жаданим поясненням? Але ж йому може нiчого не спасти на гадку або спаде бозна-що. Ми не бачимо, на що можуть спиратись отакi сподiвання. Це тiльки свiдчить про завелику вiру в провидiння там, де годилося б додати бiльше критики. Крiм того, сновиддя – це не окрема мовна похибка, воно складаеться з багатьох елементiв. Тож на котрiй тодi першiй асоцiацii слiд зупинятися?» Ви маете слушнiсть в усьому другорядному. Сновиддя й справдi вiдрiзняеться вiд мовноi похибки розмаiттям своiх елементiв, i на це мае зважати наша технiка. Тож я пропоную подiлити сновиддя на елементи i дослiджувати кожен з тих елементiв окремо; тодi знову буде вiдновлена аналогiя з мовною похибкою. Ви маете слушнiсть i в тому, що на запитання про окремi елементи сновиддя сновидець може вiдповiсти, що йому на думку нiчого не спадае. І справдi е випадки, коли ми задовольняемося такою вiдповiддю, i згодом ви почуете, якi саме. Прикметно, що це якраз тi випадки, про якi ми самi можемо скласти цiлком певну думку. А загалом тому сновидцевi, котрий стверджуватиме, нiби йому нiчого не спадае на думку, ми будемо заперечувати, будемо тиснути на нього, переконувати, що в нього повиннi бути якiсь асоцiацii, – i матимемо слушнiсть. Вiн висловить якусь думку – нам цiлковито байдуже яку. Найохочiше вiн викладе ту iнформацiю, яку можна назвати iсторичною. Сновидець скаже: «Тут е те, що сталося зi мною вчора» (як-от в обох уже нам вiдомих «розважливих» сновиддях). Або: «Це менi нагадуе одну недавню подiю», – i таким чином ми помiтимо, що сновиддя набагато частiше пов’язанi з враженнями попереднього дня, нiж ми спершу гадали. Кiнець кiнцем у зв’язку зi своiм сном сновидець пригадае й подii, якi трапилися трохи давнiше, а зрештою навiть давноминулi. Проте в головному слушностi ви не маете. Ви тяжко помиляетесь, гадаючи, нiби нерозумно припускати, що вже перша думка сновидця дасть нам вiдповiдь чи принаймнi вестиме до неi, нiби та думка може бути цiлком довiльною й не матиме зв’язку з тим, чого ми шукаемо, i нiби, коли я сподiваюся чогось iншого, це тiльки свiдчить про мою слiпу вiру в провидiння. Я раз уже дозволив собi зазначити, що вам притаманна глибоко вкорiнена вiра в психiчну свободу i сваволю, що ця вiра цiлком ненаукова i мусить поступитися вимогам детермiнiзму, який пануе й над усiею цариною психiчного життя. Я прошу вас поважати факт, що запитаному спадае на думку саме та асоцiацiя, а не якась iнша. Проте я не вiдступаюся вiд давньоi вiри задля новоi. Можна довести, що асоцiацiя, про яку згадуе запитаний, не довiльна, не незначуща й не така, що не мае зв’язку з тим, чого ми шукаемо. А недавно я й справдi довiдався – хоча не надаю цьому фактовi великоi ваги, – що навiть експериментальна психологiя вже виробила такi докази. Оскiльки матерiал дуже важливий, я закликаю вас до якнайпильнiшоi уваги. Коли я прошу сновидця сказати, що йому спадае на думку з приводу того чи того елемента сновиддя, то вимагаю, щоб вiн вiддався вiльному потоковi асоцiацiй, невiдступно дотримуючись вихiдноi думки. Це вимагае особливого роду уважностi, цiлком вiдмiнноi вiд тiеi, яка потрiбна при роздумах, i навiть несумiсноi з роздумами. Чимало людей без труднощiв спромагаються на таку уважнiсть, iншi, силкуючись досягти ii, виявляють просто-таки неймовiрну невправнiсть. Існуе ще вищий ступiнь свободи асоцiацiй, а саме: я полишаю навiть вихiднi думки i з’ясовую, може, тiльки вид i рiд потрiбних менi асоцiацiй, скажiмо, прошу кого повести асоцiацii вiд якоiсь власноi назви або числа. Такi асоцiацii мають бути ще довiльнiшi, ще непередбачуванiшi, нiж тi, якi ми використовуемо в нашiй технiцi. Проте можна довести, що кожноi митi вони суворо детермiнованi важливими внутрiшнiми настроями, якi невiдомi нам, поки вони тривають, так само невiдомi, як порушувальнi тенденцii при похибках i тенденцii, що призводять до так званих випадкових дiй. Я, а пiсля мене й чимало iнших дослiдникiв не раз проводили такi дослiдження з власними назвами i числами, причому асоцiацii вели без будь-якоi вихiдноi, опiрноi думки, декотрi з цих дослiджень опублiкованi. Метод тут такий: iм’я, що виринуло, породжуе низку асоцiацiй, i тi асоцiацii вже не зовсiм вiльнi, а пов’язанi – так само як пов’язанi асоцiацii з окремими елементами сновиддя; низка асоцiацiй тягнеться доти, доки згасне iмпульс, що витворюе iх. До того часу ви вже поясните мотивацiю i значення вiльних асоцiацiй, поведених вiд iменi. Дослiди знов i знов приводять до одного результату, зiбрана iнформацiя часто охоплюе багатющий матерiал i потребуе грунтовного опрацювання. Асоцiацii з числами, якi спонтанно виникають, мабуть, найпереконливiшi: вони змiнюють одна одну так швидко i з такою незбагненною певнiстю йдуть до якоiсь прихованоi мети, що просто приголомшують вас. Я розповiм вам тiльки про один приклад такого аналiзу iмен, бо якраз вiн, на щастя, не дуже насичений матерiалом. Одного разу, лiкуючи молодика, я заговорив на цю тему i висловив твердження, що, попри очевидну довiльнiсть вибору в таких ситуацiях, нам не може спасти на думку жодного iменi, про яке не можна було б довести, що воно суворо зумовлене безпосереднiми обставинами, рисами особистостi пiддослiдного й ситуацiею, в якiй вiн на той час перебувае. Оскiльки молодик засумнiвався, я запропонував йому негайно провести такий дослiд на собi. Я знав, що вiн пiдтримуе дуже численнi й розмаiтi стосунки з жiнками та дiвчатами, i сказав, що в нього буде вкрай багатий вибiр, коли йому спаде на гадку якесь жiноче iм’я. Вiн погодився. На мiй, або радше на його подив, на мене аж нiяк не ринула лавина жiночих iмен, а сам вiн, з хвилину помовчавши, признався, що йому спало на гадку тiльки одне iм’я – не яке iнше, як Альбiна. «Дива, та й годi, але що у вас пов’язане з цим iм’ям? Скiлькох Альбiн ви знаете?» Дивно, вiн не знав жодноi Альбiни i не мав нiяких асоцiацiй, пов’язаних iз цим iм’ям. Тож можна припустити, нiби аналiз не вдався, – але нi, вiн уже просто закiнчився, дальшi асоцiацii були непотрiбнi. Цей чоловiк сам був надзвичайно бiлявий, i, розмовляючи з ним пiд час лiкування, я не раз жартома називав його альбiносом; крiм того, саме тодi ми вийшли на слiд жiночих елементiв у його конституцii. Отже, сам молодик був тiею Альбiною, жiнкою, яка цiкавила його на той час якнайдужче. Так само можна довести, що й мелодii, якi спонтанно виникають у головi, теж зумовленi певним ходом думок i належать до нього; тi думки з якоiсь причини займають людину, а вона навiть не здогадуеться про таку активнiсть. Тодi буде легко довести, що зв’язок з мелодiею полягае або в словах, якi належать до неi, або в джерелах ii походження; проте я повинен виявляти обережнiсть i не поширювати цього твердження на справдi музикальних людей, бо трапилося так, що менi нiколи не доводилось лiкувати iх. У таких людей сама музикальна вартiсть мелодii може сприяти ii виринанню у свiдомостi. Але найчастiше можна спостерiгати випадки першого роду. Скажiмо, я знав одного молодика, якого певний час просто-таки переслiдувала мелодiя, до речi, досить чарiвна: арiя Парiса з «Прекрасноi Гелени» [Офенбаха], аж поки аналiз звернув увагу молодика, що в колi його iнтересiв на той час вiдбувалася боротьба мiж «Ідою» та «Геленою». Якщо навiть отакi, абсолютно вiльнi асоцiацii – детермiнованi й належать до точно визначеноi системи взаемозв’язкiв, ми маемо цiлковите право виснувати, що асоцiацii, тiсно пов’язанi з певною вихiдною (чи то опiрною) думкою, мають бути детермiнованi не меншою мiрою. Дослiдження й справдi показують: крiм пов’язаностi, що ii ми накинули iм у виглядi вихiдноi iдеi, вони мають ще й другу залежнiсть – зв’язок iз тими колами думок та iнтересiв, якi мають велику афективну вагу i якi можна назвати комплексами, про чий вплив на той час нiчого не вiдомо, отже, ми не усвiдомлюемо його. Асоцiацii з такою однiею пов’язанiстю стали об’ектом дуже повчальних експериментальних дослiджень, що вiдiграли видатну роль в iсторii психоаналiзу. Школа Вундта запровадила так званi асоцiативнi експерименти: пiддослiдний мав чимшвидше вiдповiсти якимсь словом-реакцiею на запропоноване йому слово-подразник. При цьому можна було вивчати часовi iнтервали мiж подразником i реакцiею, помилки, якi з’являються згодом при повторному проведеннi експерименту й т. iн. Цюрихська школа на чолi з Блейлером та Юнгом дiйшла до пояснення реакцiй, спостережуваних при асоцiативних експериментах, вимагаючи, щоб пiддослiдний iз допомогою дальших асоцiацiй витлумачував тi своi реакцii, якi видавалися незвичайними. При цьому з’ясувалося, що цi незвичайнi реакцii найсуворiше зумовленi комплексами пiддослiдних осiб. Цими дослiдженнями Блейлер та Юнг перекинули перший мiст вiд експериментальноi психологii до психоаналiзу. Почувши про таке, ви, певне, зауважите: «Тепер ми вже визнаемо, що вiльнi асоцiацii детермiнованi, а не довiльнi, як здавалося нам ранiше. Це саме ми вважаемо за слушне й у випадку асоцiацiй, пов’язаних з елементами сновидь. Але не це нас непокоiть. Ви проголосили, що й асоцiацiя, пов’язана з окремим елементом сновиддя, теж детермiнована – через незнану нам психiчну основу, яка пiдтримуе саме той елемент. Проте це твердження видаеться нам недоведеним. Ми вже сподiвалися, що нам доведуть, як асоцiацiю до певного елемента сновиддя зумовлюе якийсь комплекс сновидця, але яка нам з цього користь? Це сприяе не розумiнню сновидь, а, як i асоцiативнi експерименти, поглибленню наших знань про тi так званi комплекси. Тiльки як це все пов’язане зi сновиддям?» Ви маете слушнiсть, але недобачили одного iстотного чинника – саме того, через який я вiдмовився починати виклад цього матерiалу з асоцiативних експериментiв. У цих експериментах ми довiльно обираемо слово-подразник, яке й визначае реакцiю. В такому разi реакцiя становить своерiдний посередник мiж тим словом-подразником i комплексом, пробудженим у пiддослiдного. В сновиддях слово-подразник замiнене чимсь таким, що й саме породжене психiчним життям сновидця, походить iз якихось невiдомих йому джерел, – тобто дуже ймовiрно, що його можна вважати за «похiдне вiд комплексу». Тому й немае нiчого фантастичного в сподiваннi, що навiть дальшi асоцiацii, пов’язанi з окремим елементом сновиддя, зумовленi не чим iншим, як тим самим комплексом, що зумовив i сам той елемент, i цi асоцiацii сприятимуть розкриттю згаданого комплексу. Дозвольте менi на iншому прикладi показати, що у випадку зi сновиддям факти й справдi вiдповiдають нашим сподiванням. Забування власних назв – напрочуд удатний приклад того, що вiдбуваеться при аналiзi сновидь, тiльки в першому випадку це стосуеться однiеi особи, а при тлумаченнi сновидь – уже двох. Якщо я тимчасово забув якесь iм’я, в мене принаймнi е впевненiсть, що я те iм’я, однак, знаю; такоi впевненостi щодо сновиддя можна набути тiльки кружним шляхом через Бернгаймовi експерименти. Але забуте i все ж вiдоме iм’я менi не доступне. Невдовзi досвiд переконуе мене, що, хоч як iнтенсивно думати про забуте iм’я, це нiчому не зараджуе. Проте щоразу замiсть забутого iменi менi може спасти на гадку якесь iнше iм’я або навiть кiлька iмен. Тiльки тодi, коли це iнше iм’я виринае спонтанно, стае очевидною подiбнiсть цiеi ситуацii до ситуацii при аналiзi сновидь. Адже елемент сновиддя – не те, чого я шукаю, це тiльки замiнник чогось iншого – власне того, чого я не знаю, але хочу виявити з допомогою аналiзу сновидь. Рiзниця знову-таки полягае тiльки в тому, що при забуваннi назв я чудово знаю, що назва-замiнник – не та, яка менi потрiбна, тодi як до такого уявлення про елемент сновиддями доходимо лише пiсля тяжких зусиль. Тепер i при забуваннi назв з’являеться шлях, яким можна дiстатися вiд назви-замiнника до поки що прихованоi правди – забутоi назви. Якщо я скерую свою увагу на ту назву-замiнник i шукатиму дальших, пов’язаних iз нею асоцiацiй, то пiсля довгих чи коротких блукань натраплю на забуту назву i при цьому з’ясую, що всi тi назви-замiнники, якi спонтанно спадали менi на гадку, певним чином пов’язанi з забутою назвою, детермiнованi нею. Зараз я подам вам приклад такого аналiзу. Одного дня я помiтив, що не можу пригадати назви невеличкоi краiни на Рiв’ерi, столиця якоi – Монте-Карло. Це вкрай мене дратувало, але так воно сталось. Я почав пригадувати все, що знав про ту краiну, думав про князя Альберта з дому Лузiньянiв, про його шлюб, про його любов до пiдводних дослiджень i взагалi про будь-що, чим я мiг би скористатися, але нiщо менi не зараджувало. Тодi я полишив роздуми i замiсть утраченоi назви став сподiватися iнших, якi спадали б менi на гадку. Вони не забарилися: саме Монте-Карло, далi П’емонт, Албанiя, Монтевiдео, Колiко. Спершу мою увагу привернула Албанiя, але ii швидко заступило Монте-Негро,[16 - Чорногорiя. – Перекл.]мабуть, через протиставлення бiлого та чорного. Потiм я зауважив, що чотири з цих назв-замiнникiв мiстять той самий склад «мон», i миттю пригадав забуте слово, вигукнувши: «Монако!» Отже, назви-замiнники й справдi походять вiд забутоi: чотири першi – вiд першого складу, а остання вiдтворюе послiдовнiсть складiв i кiнцевий склад у повнiй формi. Крiм того, я легко з’ясував, що саме тимчасово вiдiбрало в мене ту назву: Монако – це iталiйська назва мiста Мюнхен, i саме думки, пов’язанi з цим мiстом, створили перешкоду, якоi не могла здолати моя пам’ять. Приклад, безперечно, чудовий, але дуже простий. В iнших випадках до першоi назви-замiнника слiд пiдбирати довгу низку асоцiацiй – тодi аналогiя з аналiзом сновидь проступала б виразнiше. Такий досвiд також у мене е. Колись один чужинець запросив мене випити з ним iталiйського вина, але в шинку виявилось, що вiн забув назву того вина, яке намiрявся замовити, дарма що мав про нього найкращi спогади. З великого розмаiття назв-замiнникiв, якi спадали йому на гадку, заступаючи назву забуту, я спромiгся виснувати, що пригадати назву вина йому перешкоджали думки про якусь Гедвiгу, i вiн не тiльки пiдтвердив, що вперше куштував це вино в товариствi тiеi Гедвiги, а й завдяки цьому вiдкриттю пригадав назву вина. На той час вiн щасливо одружився, а та Гедвiга належала до давнiших часiв, про якi вiн згадував нерадо. Можливе при забуваннi назв мае бути можливим i при тлумаченнi сновидь; вiд замiнника через низку пов’язаних з ним асоцiацiй ми повиннi доходити до справжнього об’екта наших пошукiв. Виходячи з того, що вiдбуваеться при забуваннi назв, можна припустити, що й асоцiацii, пов’язанi з елементом сновиддя, зумовленi не тiльки самим цим елементом, а й неусвiдомленими справжнiми думками. Якби нам пощастило це довести, ми б бодай трохи обгрунтували нашу технiку. Лекцiя 7 Явний змiст сновиддя i його прихованi думки Вельмишановнi добродiйки i добродii! Як бачите, ми вивчали хибнi дii не без користi. Завдяки цим зусиллям ми – спираючись на вже вiдомi вам гiпотези – досягли двох результатiв: уявлення про елементи сновиддя i знайомства з технiкою тлумачення сновидь. Уявлення про елементи сновиддя полягае ось у чому: вони не справжнi й не первiснi, це тiльки замiнники чогось iншого, невiдомого самому сновидцевi i подiбного до прихованих тенденцiй хибних дiй, замiнники чогось, про що сновидець знае, але те знання йому неприступне. Ми сподiваемось, що зможемо поширити це уявлення на сновиддя взагалi, бо воно складаеться з окремих таких елементiв. А наша технiка тлумачення полягае в тому, щоб за допомогою вiльних асоцiацiй, пов’язаних iз тими елементами, дати виринути в свiдомостi iншим замiнникам, по яких уже можна було б здогадатися про приховане. А тепер я пропоную вам змiнити нашу термiнологiю, щоб ми почувалися бiльш нескуто. Замiсть слiв «прихований», «недоступний», «справжнiй» уживаймо точнiший термiн, кажучи «недоступний свiдомостi сновидця» або «неусвiдомлений».[17 - Пiд цим ми розумiемо не що iнше, як те, що могло спричинити забування слова або становити порушувальну тенденцiю при хибних дiях, тобто досi неусвiдомлене. Звичайно, на вiдмiну вiд цього, самi елементи сновиддя i тi iдеi-замiнники, якi виринули внаслiдок асоцiацiй, слiд називати усвiдомленим. Із таким уживанням цих термiнiв поки що не пов’язанi нiякi теоретичнi конструкцii. Не можна присiкатись i до слова «неусвiдомлене», бо це досить придатний i цiлком зрозумiлий термiн.] А тепер, поширивши наше розумiння окремих елементiв сновидь на сновиддя взагалi, ми побачимо, що сновиддя в цiлому – перекручений замiнник чогось iншого, неусвiдомленого, а завдання тлумача сновидь полягае в розкриттi того неусвiдомленого. З цього одразу випливають три важливi правила, яких слiд дотримуватися при тлумаченнi сновидь: 1) не треба перейматися тим, що нiбито означае сновиддя, байдуже, зрозумiле воно чи безглузде, ясне чи плутане, бо все це – аж нiяк не те неусвiдомлене, яке ми прагнемо розкрити (згодом ми будемо змушенi визнати, що це правило пiдлягае очевидним обмеженням); 2) слiд обмежити свою роботу пошуками iдей-замiнникiв для кожного елемента сновиддя i не треба замислюватися над ними, не треба перевiряти, чи мiстять вони те, що нас задовольняе, не треба перейматися тим, як далеко вони вiдводять нас вiд елемента сновиддя; 3) слiд чекати, поки приховане неусвiдомлене, яке ми шукаемо, постане само – як-от утрачене слово «Монако» в описанiй спробi. Тепер ми вже розумiемо, наскiльки байдуже, як повно чи як мало, а передусiм як точно чи непевно ми пригадуемо сновиддя. Якщо наш спогад неточний, це лише свiдчить, що вiдбулося дальше перекручення замiнника, яке саме по собi не може бути немотивованим. Тлумачити можна i власнi сновиддя, i сновиддя iнших людей. На власних можна навiть бiльшого навчитись, тлумачення видасться переконливiшим. Але, взявшись до такоi спроби, ми помiтимо, як щось опираеться цiй роботi. Асоцiацii хоч i виникатимуть, проте ми зважатимемо не на кожну, в нас з’явиться бажання критикувати й вiдбирати iх. З приводу якоiсь асоцiацii ми кажемо собi: «Нi, вона тут недоречна, вона не звiдси», при другiй: «Вона надто безглузда», при третiй: «Вона цiлком другорядна», а далi можна спостерiгати, як отакими запереченнями ми стримуемо, а зрештою й проганяемо геть асоцiацii, перше нiж вони виясняться. Отже, з одного боку, людина занадто цупко тримаеться вихiдноi iдеi, самого елемента сновиддя, а з другого – вибираючи й перебираючи – перешкоджае вiльному потоковi асоцiацiй. Якщо ми тлумачимо свое сновиддя не самi, а залучаемо до цього ще когось, можна виразно помiтити ще один мотив, який спонукае нас до такого недозволеного перебирання. Вiд часу до часу ми кажемо собi: «Нi, ця асоцiацiя надто прикра, i я не можу або не хочу повiдомляти про неi». Цi заперечення вочевидь загрожують успiховi нашоi роботи. Вiд них слiд захищатись, i, тлумачачи власнi сни, ми твердо вирiшуемо не пiддаватися iм; витлумачуючи чужi сни, ми переконуемо людей невiдступно дотримуватись незламного правила: не можна замовчувати жодноi з асоцiацiй, якi спадають iм на гадку, навiть коли проти них постае одне з чотирьох заперечень: нiбито вони анiтрохи не важливi, надто безглуздi, аж нiяк не пiдхожi або вкрай прикрi, щоб говорити про них. Людина обiцяе дотримуватися цього правила, i згодом можна тiльки обурюватись, як погано вона виконуе обiцянку. Спершу ми будемо схильнi пояснювати це тим, що, попри нашi авторитетнi запевнення, вона не переконана в необхiдностi вiльних асоцiацiй, а потiм, певне, намислимо прихилити ii до наших поглядiв, даватимемо iй читати теоретичнi працi й посилатимемо на лекцii, тож завдяки цьому людина неминуче подiлить нашi уявлення про важливiсть вiльних асоцiацiй. Але вiд таких хибних заходiв нас може утримати спостереження, що й у нас самих, дарма що ми цiлком певнi своiх переконань, зринають тi самi критичнi заперечення проти певних асоцiацiй, i тiльки пiсля iхнього виникнення – так би мовити, вже в другiй iнстанцii – ми спромагаемось подолати iх. Замiсть обурюватись неслухнянiстю сновидцiв, можна так скористатися цим досвiдом, щоб дiзнатись iз нього щось нове, щось тим важливiше, що менше ми готовi сприйняти його. Ми усвiдомлюемо, що тлумачення сновидь вiдбуваеться всупереч опоровi, який перешкоджае цьому процесовi i виявляеться в згаданих критичних заувагах. Цей опiр не залежить вiд теоретичних переконань сновидця. Ба, можна навчитися ще бiльшого. З досвiду ми висновуемо, що тi критичнi зауваження нiколи не бувають слушними. Навпаки, виявляеться, що всi тi асоцiацii, якi людина прагне таким чином згнiтити, без жодного винятку найважливiшi i найвирiшальнiшi для розкриття неусвiдомленого. Отже, коли асоцiацiю супроводитиме одне з таких заперечень, це правитиме нам за певну вказiвку. Цей опiр – щось цiлковито нове, феномен, який ми вiдкрили, спираючись на нашi гiпотези, хоча про опiр у них i не згадано. Цей новий чинник, iз яким надалi слiд рахуватися, аж нiяк не став для нас приемною несподiванкою. Ми вже здогадувалися, що вiн нiтрохи не полегшить нам роботи, а може, навiть спонукае взагалi вiдмовитись вiд усiх наших зусиль навколо сновиддя, а тут iще такi труднощi замiсть гладенькоi технiки! Але, з другого боку, саме цi труднощi можуть причарувати нас i переконати, що вся наша робота варта заходу. Ми щоразу постаемо перед опором, коли вiд замiнника, визначеного елементом сновиддя, намагаемось дiйти до потаемних, неусвiдомлених думок цього сновиддя. Тому можна виснувати, що позаду замiнника ховаеться, певне, щось дуже важливе, бо iнакше навiщо всi тi труднощi, якi не дають розкрити потаемного? Коли дитина не розтискае кулачка й не показуе, що у неi в руцi, то, мабуть, там щось недозволене, те, чого iй не можна брати до рук. Тiльки-но ввiвши в наш предмет динамiчне уявлення про опiр, слiд зважити ще й на те, що цей чинник мае рiзнi кiлькiснi вияви. Опiр може бути великим або малим, i ми вже пiдготованi до того, що ця рiзниця може проступити й пiд час нашоi роботи. Проте, гадаю, наш досвiд стане ще багатшим – i знову-таки внаслiдок тлумачення сновидь. В одних випадках нам потрiбна лише одна або декiлька асоцiацiй, щоб дiбратися вiд елемента сновиддя до його неусвiдомлених думок, в iнших випадках потрiбно тягти довгу низку асоцiацiй i вiдкидати численнi критичнi заперечення. Можна заявити, що цi вiдмiнностi зумовленi мiнливою силою опору, i, цiлком iмовiрно, ми матимемо слушнiсть. Коли опiр малий, замiнник вiдходить вiд неусвiдомленого не дуже далеко; великий опiр призводить до чималого перекручення неусвiдомлених думок, i тому шлях вiд замiнника до неусвiдомленого довгий. А тепер, мабуть, настала пора розглянути певне сновиддя i, застосувавши до нього нашу технiку, побачити, чи пiдтвердяться нашi сподiвання, пов’язанi з нею. Гаразд, а яке ж сновиддя слiд обрати? Ви навiть не здогадуетесь, як важко менi вибрати, а я своею чергою неспроможний пояснити вам, у чому полягають цi труднощi. Адже очевидно, що мають бути сновиддя, якi зазнали загалом невеликих перекручень, тож, здавалося б, найкраще починати саме з них. Але якi сновиддя найменш перекрученi? Може, зрозумiлi й не плутанi, два приклади яких я вам уже подавав? Але, вчинивши так, ми б дуже помилилися. Дослiдження доводять, що саме цi сновиддя зазнають надзвичайно високого ступеня перекручень. А коли я, не ставлячи жодних попереднiх умов, виберу якийсь сон, ви, певне, страшенно розчаруетесь. Може статися, що ми зарееструемо чи вiдзначимо таку кiлькiсть асоцiацiй до окремих елементiв сновиддя, що нiколи не дiйдемо краю у своiй роботi. Якщо записати сновиддя, а поряд – усi пов’язанi з ним асоцiацii, цiлком може виявитись, що вони займуть мiсця в кiлькадесят разiв бiльше, нiж сам текст сновиддя. Тому видаеться доцiльним дiбрати для аналiзу кiлька коротких сновидь, кожне з яких принаймнi навiвае нам якусь думку або пiдтверджуе наш здогад. Отже, слiд виходити на цей шлях, поки досвiд згодом пiдкаже, де насправдi треба шукати найменш перекручених сновидь. Проте я знаю ще один засiб полегшити нашу роботу, i вiн, крiм того, лежить у нас на дорозi. Замiсть братися до тлумачення цiлих сновидь, обмежмося поодинокими елементами сновидь i на низцi прикладiв погляньмо, як, застосувавши нашу технiку, можна пояснити iх. а) Одна дама розповiдала, що в дитинствi iй часто снилось, як любий Боженька мав у себе на головi високого гостроверхого паперового капелюха. Як це можна було б зрозумiти без допомоги самоi сновидицi? Їi слова видаються безглуздям, але безглуздiсть зникае, коли дама далi розказуе, що в дитинствi iй на голову одягали такого капелюха, коли вона сiдала до столу, бо капелюх не дозволяв iй зазирати в тарiлки ii братiв i сестер, щоб побачити, чи не поклали котромусь iз них бiльше, нiж iй. Тобто капелюх мав правити iй за шори. Отже, ми вже маемо певну iсторичну iнформацiю i здобули ii без великих труднощiв. Тлумачення цього елемента, а заразом i всього короткого сновиддя вiдбуваеться легко з допомогою дальших асоцiацiй сновидицi. «Оскiльки менi казали, що всевидющий Господь знае все, – пояснювала вона, – сновиддя може лише означати, що я, як i Бог, теж усе знала i все бачила, навiть коли менi намагалися перешкодити в цьому». Цей приклад, мабуть, занадто простий. б) Одна скептична пацiентка бачила довгий сон, якiсь люди розповiдали iй про мою книжку «Дотепнiсть» i дуже ii вихваляли. Далi щось говорили про якийсь «канал», може, про iншу книжку, в якiй iшлося про канал, або про щось, пов’язане з каналом… вона не знае… все дуже туманне. Тепер ви, звiсно, схильнi припустити, що елемент «канал» не даватиметься тлумаченню, бо й сам по собi дуже невизначений. Щодо сподiваних труднощiв ви маете слушнiсть, але тi труднощi полягають не в тому, що е невизначенiсть; невизначенiсть спричинена чимсь iншим – тим самим, що перешкоджае й самому тлумаченню. Сновидиця не мае нiяких асоцiацiй до слова «канал», я, звiсно, теж не знаю, що тут можна сказати. Трохи згодом, а точнiше, другого дня, вона сповiстила асоцiацiю, яка спала iй на гадку i, можливо, пов’язана з тим усiм. На борту корабля, що йшов iз Дувра в Кале, вiдомий письменник розмовляв з одним англiйцем, який, розповiдаючи про щось, процитував йому такi слова: «Du sublime au ridicule il n’y a qu’un pas».[18 - Вiд величного до смiховинного один крок (pas). – Перекл.] Письменник погодився: «Oui, le Pas de Calais», прагнучи тим сказати, що, на його думку, Францiя велична, а Англiя смiховинна. Але ж Pas de Calais – це Англiйський канал, власне, протока Ла-Манш. Спитаете, чи пов’язана якось ця асоцiацiя зi сновиддям? Як на мене, так, вона й справдi пояснюе загадковий елемент сновиддя. Або, може, ви сумнiваетесь, що цей дотеп як неусвiдомлене елемента «канал» iснував уже до сновиддя, i припускаете, нiби вiн вигаданий опiсля? Асоцiацiя якраз i виявляе той скепсис, що ховався в сновидицi пiд машкарою вдаваного захвату, i опiр, безперечно, становить спiльну причину обох явищ – як i великого запiзнення асоцiацii, так i великоi невизначеностi вiдповiдного iй елемента сновиддя. Але пригляньтеся тут до вiдносин елемента сновиддя з неусвiдомленим, що стоiть за ним: вiн становить немов фрагмент цього неусвiдомленого, начебто натяк на нього, i коли цей елемент iзолювати, вiн стае цiлком незрозумiлим. в) Пацiент бачив довгий сон, i один з його епiзодiв такий: за столом своерiдноi форми сидить кiлька членiв його родини i т. iн. Щодо столу йому спадае на думку, що вiн бачив подiбний до нього, коли був у гостинах в однiй родинi. Пiсля цього вiн веде свою думку далi: в тiй родинi iснують досить специфiчнi взаемини мiж батьком i сином, – а невдовзi додае, що, власне, мiж ним i його батьком такi самi взаемини. Отже, стiл з’явивсь у сновиддi, щоб указати на той паралелiзм. Цей сновидець уже давно був знайомий iз принципами тлумачення сновидь. Хто iнший, напевне, обурився б, що об’ектом дослiдження обирають таку незначну деталь, як форму столу. Ми й справдi вважаемо, що в сновиддi немае нiчого випадкового чи незначущого i сподiваемося вiдповiдi саме вiд пояснення таких незначущих i нiбито невмотивованих подробиць. Ви, може, ще дивуетесь, що для вислову думки «В нас так само, як у них» робота сновиддя обрала таку рiч, як стiл. Але й це можна пояснити, коли ви дiзнаетеся, що прiзвище тiеi родини Тiшлер.[19 - Нiмецькою мовою Tisch – стiл, Tischler – столяр. – Перекл.] Коли сновидець бачить, як його рiднi сiдають навколо того столу, це означае, що вони також Тiшлери. Зауважте, подаючи таке тлумачення сновиддя, я змушений ставати нескромним. У цьому, як можна здогадатись, i полягае частина вже згаданих труднощiв, пов’язаних iз вибором прикладiв. Я легко мiг би замiнити цей приклад якимсь iншим, але ймовiрно, що цiеi нескромностi я б уник тiльки коштом якоiсь iншоi нескромностi, що заступила б ii. Як менi видаеться, пора запровадити два новi термiни, що iх ми давно могли б уже вживати. Називаймо ж те, про що розповiдае сновиддя, явним змiстом сновиддя, а те приховане, до якого нам потрiбно дiбратись, iдучи за асоцiацiями, латентними думками сновиддя. Потiм нам слiд поглянути на вiдносини мiж явним змiстом i латентними думками сновиддя, як вони виявились у поданих вище прикладах. Цi вiдносини можуть бути вкрай рiзноманiтнi. У прикладах а) i б) явний елемент сновиддя становить також i частину латентних думок, проте частину дуже мiзерну. Якийсь фрагмент великоi взаемопов’язаноi психiчноi структури неусвiдомлених думок сновиддя потрапляе i в явне сновиддя – як мала його часточка, як певний натяк, як заголовне слово, як своерiдне телеграфне скорочення. Тлумачення полягае в доповненнi до цiлого тiеi невеликоi скалки або натяку, i це нам дуже добре пощастило зробити у випадку б). Отже, один iз рiзновидiв перекручення, яке й становить роботу сновиддя, – це замiна чогось фрагментом або натяком. У випадку в) ми помiчаемо, крiм того, ще один вид вiдносин мiж явним змiстом i латентними думками, а в наступних прикладах вiн проступае в iще яснiшiй i виразнiшiй формi. г) Сновидець витягуе якусь (знайому йому) даму з рiчки. Значення цього елемента сновиддя вiн пояснюе вже своею першою асоцiацiею. Це означае: вiн вiдчувае до тiеi дами потяг. д) Іншому сновидцевi сниться, що його брат ставить якийсь паркан. Перша асоцiацiя замiнюе паркан межею, а друга дае пояснення: брат обмежуе себе в коштах. е) Сновидець видираеться на гору, з якоi можна оглянути надзвичайно широкi обрii. Це видаеться цiлком розумним, може, нiчого й тлумачити не треба, а тiльки дiзнатись, на якому спогадi грунтуеться сон i що оживило той спогад. Проте ви помиляетесь; з’ясовуеться, що цей сон так само потребуе тлумачення, як i будь-який iнший, плутаний. Бо сновидець нiчого не пригадуе про власне видирання на гори, а думае про котрогось свого знайомого, що опублiкував «Огляд», у якому йдеться про нашi стосунки з найдальшими закутками землi. Тому латентна думка сновиддя полягае в ототожненнi сновидця з «оглядачем». Тут ви бачите новий тип вiдносин мiж явним i латентним елементами сновидь. Явний елемент уже не так перекручення латентного, як його зображення, його пластичне конкретне втiлення, породжене звучанням певного слова. Щоправда, перед нами знову перекручення, бо ми давно вже забули, вiд якого конкретного образу походить те або те слово, тому й не впiзнаемо слiв, коли iх замiнюють образи. Коли ви помислите, що явне сновиддя складаеться переважно з зорових образiв i дуже рiдко з думок та слiв, то здогадаетеся, що такий вид вiдносин мiж явним i латентним мае особливе значення для утворення сновидь. Ви бачите також, що навiть таким способом для цiлоi низки абстрактних думок можливо створити собi у явному сновиддi образи-замiнники, мета яких – правити за прикриття. Ось так створенi нашi образи-загадки. А звiдки походить ота подоба дотепностi, якоi прибирають цi зображення, – окреме питання, яке тут немае потреби порушувати. Про четвертий вид вiдносин мiж явним i латентним елементами сновиддя я вам не казатиму, поки не настане пора згадати про нього в описi нашоi технiки. Навiть тодi я не перелiчу вам усiх можливих видiв вiдносин, але для нашоi мети вистачить i названих. Чи е тепер у вас смiливiсть узятися за тлумачення цiлого сновиддя? Подивiмося, чи достатньо ми вже готовi до такого завдання. Я, звичайно, не обиратиму котрогось iз найплутанiших сновидь, проте вiзьму таке, яке виразно вiдобразить усi особливостi сновидь. Отож однiй молодiй, але вже кiлька рокiв замiжнiй дамi сниться: вона сидить зi своiм чоловiком у театрi, i одна половина партеру зовсiм вiльна. Чоловiк розповiдае iй, що Елiза Л. зi своiм нареченим теж хотiли прийти, але iм дiсталися б уже тiльки поганi мiсця, три за один флорин i п’ятдесят крейцерiв, i, звiсно, вони iх не взяли. Дружина вiдповiла чоловiковi, що, на ii думку, тi знайомi небагато втратили. Ось перше, що повiдомила нам сновидиця. Привiд до сновиддя згадано в самому його явному змiстi. Їi чоловiк справдi розказував, що Елiза Л., iхня знайома десь такого вiку, як i вона сама, недавно заручилася. Сон – реакцiя на це повiдомлення. Ми вже знаемо, що при багатьох сновиддях можна дуже легко вказати на певну подiю напередоднi, яка стала спонукою для них, i сновидець без труднощiв часто сам простежуе цей зв’язок. Такого ж роду iнформацiю сновидиця сповiстила й з приводу iнших елементiв явного сновиддя. Звiдки, примiром, подробиця, що одна половина партеру була незайнята? Це згадка про реальну подiю, яка сталася минулого тижня. Вона надумала пiти на театральну виставу i завчасу замовила квитки, так рано, що iй довелося ще й доплачувати. А прийшовши до театру, побачила, що ii тривоги були даремнi, бо одна половина партеру майже порожня. Вона не спiзнилася б, купуючи квитки навiть у день вистави. Їi чоловiк не проминув нагоди поглузувати з неi через таку поквапнiсть. Звiдки походить один флорин п’ятдесят крейцерiв? Із зовсiм iншого контексту, що не мае нiчого спiльного з попереднiм, але знову-таки зi звiсток минулого дня. Їi зовиця дiстала в подарунок вiд свого чоловiка сто п’ятдесят флоринiв i, дурепа, притьмом побiгла до ювелiра й викинула всi грошi на якусь прикрасу. Звiдки три? Про це вона нiчого не знае, якщо тiльки не зважити на одну з ii асоцiацiй: наречена, Елiза Л., лише на три мiсяцi молодша вiд неi, тодi як вона сама вже майже десять рокiв замiжня. А безглуздiсть купiвлi трьох квиткiв, коли потрiбно два? На це вона нiчого не вiдповiла i взагалi вiдмовилась подавати дальшi асоцiацii й довiдки. Однак у тих нечисленних уже поданих асоцiацiях так багато матерiалу, що його досить, аби можна було вiдгадати латентнi думки сновиддя. Нашу увагу привертае факт, що в твердженнях сновидицi не раз з’являються посилання на час, якi й становлять те спiльне, що об’еднуе весь матерiал. Про квитки до театру вона подбала надто рано, поквапилась, тож мусила доплатити. Зовиця також поспiшила вiддати своi грошi ювелiровi за якусь прикрасу, вона немов змарнувала щось. Якщо поеднати отак наголошенi «надто рано», «поквапилась» iз спонукою до сновиддя – звiсткою, що всього на три мiсяцi молодша вiд неi подруга тепер усе-таки знайшла собi пристойного чоловiка, i з лайливою критикою на адресу зовицi, мовляв, безглуздо так квапитись, то перед нами майже мимоволi постае споруда латентних думок, украй перекрученим замiнником яких стало сновиддя: «З мого боку було справжнiм безглуздям так квапитись iз замiжжям! На прикладi Елiзи я бачу, що й пiзнiше могла знайти собi чоловiка». (Поквапнiсть зображуеться через турботу сновидицi про театральнi квитки i через куплену зовицею прикрасу. Замiнником замiжжя виступають вiдвiдини театру.) Такою, певне, була провiдна думка, хоча ми, либонь, могли б посуватися й далi, проте з меншою певнiстю, бо аналiз у цих мiсцях мали б пiдпирати твердження сновидицi: «Я б у сто разiв краще витратила тi грошi!» (Сто п’ятдесят флоринiв у сто разiв бiльше, нiж пiвтора.) Коли замiсть грошей поставити посаг, це означало б, що чоловiка купують за посаг; отже, як прикраса, так i поганi мiсця в театрi стояли б замiсть чоловiка. Ще бажанiшим було б установити зв’язок мiж елементом «три квитки» i чоловiком, але так далеко наше розумiння ще не сягае. Ми лише з’ясували, що сновиддя виражае зневажливу оцiнку ii власного чоловiка i жалi, що вона так рано вийшла замiж. Як на мене, ми, певне, радше заскоченi i збентеженi цим першим результатом тлумачення сновидь, нiж задоволенi ним. Надто багато нового впало на нас – бiльше, нiж ми поки що здатнi засвоiти. А ми вже вiдчуваемо, що науцi, яку нам може дати тлумачення цього сновиддя, ще не видно кiнця. Тож спiшiмо сформулювати те, що вже напевне можна вважати за новонабуте знання. По-перше: дивно, в латентних думках головний наголос припадае на елемент поквапностi, натомiсть у явному сновиддi саме про цей елемент немае згадки. Без аналiзу ми б не здогадалися, що цей чинник вiдiграе якусь роль. Отже, видаеться ймовiрним, що саме визначальна iдея, осереддя всiх неусвiдомлених думок, не виявляеться у явному сновиддi. З огляду на цей факт враження, яке справляе на нас усе сновиддя, мае цiлком змiнитися. По-друге, в сновиддi ми бачимо безглузде зiставлення: три квитки за пiвтора флорина; у думках сновиддя вгадуемо твердження: «Було безглуздям (так рано вiддаватися)». Чи можна довести тезу, що думка «Було безглуздям» зображуеться в явному сновиддi саме через запровадження до нього якогось безглуздого елемента? По-трете: порiвняльний пiдхiд показуе, що вiдносини мiж явним i латентним елементами аж нiяк не простi, не такi, що один явний елемент завжди заступае якийсь латентний. Це радше вiдносини двох рiзних таборiв, один явний елемент може заступати кiлька латентних, а один латентний елемент можуть репрезентувати кiлька явних. Про сенс сновиддя i про ставлення сновидицi до нього теж можна було б сказати чимало несподiваного. Дама цiлком погоджуеться з тлумаченням, але чудуеться йому. Вона не усвiдомлювала, що так низько поцiновувала свого чоловiка; вона навiть не знае, чому в неi така зневага до нього. Отже, в цьому е ще чимало незрозумiлого. Я щиро переконаний, що ми ще не зовсiм готовi до тлумачення сновидь i передусiм потребуемо дальших пояснень та готувань. Лекцiя 8 Дитячi сновиддя Вельмишановнi добродiйки i добродii! У нас склалося враження, нiби ми просунулись надто швидко, – вiдступiмо ж трохи назад. Перше нiж братися до останньоi спроби подолати труднощi перекручення сновидь iз допомогою нашоi технiки, ми казали, що найкраще було б обминути iх, обравши для тлумачення сновиддя, в яких або немае перекручення, або воно вкрай незначне, – звiсно, якщо е такi сновиддя. При цьому ми знову вiдступаемо вiд справжньоi iсторii розвитку наших знань, бо насправдi лише пiсля послiдовного застосування нашого методу iнтерпретацii i пiсля вичерпного аналiзу перекручених сновидь ми помiчаемо, що е й такi сновиддя, де перекручення немае. Сновиддя, якi ми шукаемо, трапляються в дiтей. Вони короткi, яснi, зв’язнi, зрозумiлi й недвозначнi, а проте це безперечнi сновиддя. Лишень не думайте, нiби всi дитячi сновиддя саме такi. Перекручення сновидь починаеться в дiтей досить рано, вiдомо, що деякi сновиддя п’яти-, восьмирiчних дiтей уже мають усi характернi ознаки пiзнiших сновидь. Але, коли обмежити вiк, почавши з перших виявiв психiчноi дiяльностi i закiнчивши чотири- або п’ятирiчними дiтьми, ми вiдкриемо цiлу низку сновидь, якi слiд називати iнфантильними; такi сновиддя часом трапляються i в дiтей старшого вiку; ба навiть у дорослих за певних умов можуть траплятися сновиддя, якi нiчим не вiдрiзняються вiд типово iнфантильних. Розглянувши дитячi сновиддя, ми зможемо з бiльшою легкiстю та певнiстю зробити висновки про справжню природу сновидь, i, сподiваемось, тi висновки будуть вирiшальнi i слушнi для всiх типiв сновидь. 1. Для розумiння цих сновидь не потрiбно нiякого аналiзу, нiякого застосування технiки. Навiть не треба розпитувати дитину, що переказуе свiй сон. Зате потрiбно трохи знати ii життя. Якiсь переживання попереднього дня завжди прояснюють сновиддя. Сновиддя – це реакцiя психiки в станi сну на тi деннi переживання. Розгляньмо кiлька прикладiв, на якi можна було б зiперти нашi дальшi висновки. а) Хлопчик, якому рiк i десять мiсяцiв, вiтаючи когось iз днем народження, мае подарувати кошичок iз вишнями. Вiн робить це вельми неохоче, хоча йому пообiцяли, що трохи тих вишень дiстанеться i йому. Другого дня вiн розповiдае свiй сон: «Герман поiв усi вишнi». б) Дiвчинка, якiй три роки i три мiсяцi, вперше плавала по озеру. Коли човен пристав до берега, вона не хоче з нього виходити i гiрко плаче. Для неi водна прогулянка вочевидь проминула надто швидко. Наступного ранку вона каже: «Сьогоднi вночi я плавала по озеру». Цiлком можна виснувати, що ця подорож тривала довше. в) Хлопчика, якому п’ять рокiв i три мiсяцi, взяли на екскурсiю в Ешернталь бiля Гальштата. Вiн чув, що Гальштат лежить бiля пiднiжжя Дахштайна, i виявив дуже велику цiкавiсть до тiеi гори. З будинку в Аусзе вiдкривалася чудова панорама Дахштайна, а в пiдзорну трубу можна було розгледiти Симонову хижку на його вершинi. Дитина не раз намагалася побачити ii крiзь вiчко труби, проте нiхто не знав, чи iй пощастило в цьому. Екскурсiя почалася в настроi радiсного сподiвання. Тiльки-но перед очима з’являлася нова гора, хлопчик запитував: «Це вже Дахштайн?» Оскiльки йому весь час вiдповiдали негативно, вiн дедалi похмурнiшав, а зрештою й зовсiм замовк i не захотiв пiднятися разом з усiма до невеличкого водоспаду. Гадали, нiби хлопчик дуже втомився, але наступного ранку вiн радiсно оголосив: «Сьогоднi менi приснилося, що ми були в Симоновiй хижцi». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zi-mund-froyd/vstup-do-psihoanalizu/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 [Тут, здаеться, помилка. Адже про зраду конетабля оголосив сам король (І дiя, 2-га сцена)]. 2 Слово Komfortabel у вiденському жаргонi означае однокiнну бричку. Нiмецькою мовою «меч» – Schwert, «кiнь» – Pferd. – Перекл. 3 Versuchungen замiсть Versuche. – Перекл. 4 Переклад Ірини Стешенко. – Перекл. 5 [Не раз повторюванi слова з III дii опери Моцарта «Весiлля Фiгаро»] 6 В оригiналi неперевершена гра слiв: Eischei?weibchen замiсть Eiwei?scheibchen, яку тiльки дуже приблизно можна вiдтворити як «жiноче засральце» замiсть «яечне кружальце». – Перекл. 7 За C. G. Jung [1907, 52] 8 За А. А. Brill [1912, 191] 9 За B. Dattner. 10 А також у працях Maeder [1906–1908] (фр.), А. А Brill [1912] (англ.), Е. Jones [1911] (англ.), J. St?rcke [1916] (голл.) та iн. 11 За R. Reitler. 12 У нiмецькому рейхстазi, листопад 1908 р 13 Hose означае «штани»; дама хотiла сказати «nach Hause», тобто «додому». – Перекл. 14 Йозеф Броер, 1880–1882 рр. Пор. iз цим моi лекцii, що iх я 1909 р. читав у Америцi: «?ber Psychoanalyse» [1910 а] та «Zur Geschichte der psychoanalytischen Bewegung» [1914 d]. 15 [ «Для вжитку дофiна» – йдеться про пiдчищене видання античних творiв, яке Людовiк XIV звелiв пiдготувати для свого сина]. 16 Чорногорiя. – Перекл. 17 Пiд цим ми розумiемо не що iнше, як те, що могло спричинити забування слова або становити порушувальну тенденцiю при хибних дiях, тобто досi неусвiдомлене. Звичайно, на вiдмiну вiд цього, самi елементи сновиддя i тi iдеi-замiнники, якi виринули внаслiдок асоцiацiй, слiд називати усвiдомленим. Із таким уживанням цих термiнiв поки що не пов’язанi нiякi теоретичнi конструкцii. Не можна присiкатись i до слова «неусвiдомлене», бо це досить придатний i цiлком зрозумiлий термiн. 18 Вiд величного до смiховинного один крок (pas). – Перекл. 19 Нiмецькою мовою Tisch – стiл, Tischler – столяр. – Перекл.