Війни художників

Вiйни художникiв Станiслав Миколайович Стеценко Роман оснований на реальних фактах бiографii вiдомого украiнського художника i розвiдника-нелегала Миколи Глущенка (у книжцi – Микола Гущенко) i вiдображае подii 1940 року. Серед дiйових осiб як реальнi iсторичнi персонажi – Йосип Сталiн, Адольф Гiтлер, Вiнстон Черчилль, iхне найближче оточення, художники i лiтератори, якi жили i творили в той час у передвоенному Радянському Союзi й нацистськiй Нiмеччинi, – так i вигаданi героi. Волею долi Микола Гущенко на початку 20-х рокiв знайомиться з художником-початкiвцем Адольфом Гiтлером i дае оцiнку його малюнкам. І ось кращий (на думку фюрера) пейзажист Європи лiтом 1940-го вирушае з розвiдувальним завданням iз соцiалiстичноi Москви до нацiонал-соцiалiстичного Берлiна, звiдки, за планами НКВС, вiн не повинен повернутися живим. Тим бiльше, що його дружина впала в око народному комiсару Лаврентiю Берii. Гестапо теж здогадуеться про спецiальну мiсiю агента Художника i починае на нього велике полювання… Станiслав Миколайович Стеценко Вiйни художникiв Це не мир, це перемир’я на 20 рокiв.     Маршал Фердинанд Фош (заявив пiсля пiдписання Версальського договору в 1919 роцi) Пролог Коли молоток лiцитатора опустився, я зрозумiв, що князь Александер фон Клейст – один iз найбагатших людей Захiдноi Європи, власник транснацiонального концерну «Фон Клейст i К°» i вiдомий збирач антикварiату купив фальшивий малюнок «Дама в накидцi», що начебто був виконаний рукою художника Миколи Гущенка. Не чекав, що вiдомий фахiвець з антикварiату здатен викинути купу грошей за «фальшака» (так антиквари називають пiдробки). Утiм, якби я знав, що гарненька молода жiнка на малюнку колись була коханкою самого Лаврентiя Берii й знаходилася в гущi европейських любовно-шпигунських iнтриг 1940 року, то, можливо, цiна малюнка менi не здалася б занадто високою. Але про все – за хронологiею… Того дня, коли фон Клейст купив малюнок, я прибув на один iз перших аукцiонiв росiйського мистецтва, що його проводив у Парижi аукцiонний будинок «Мезон д’арт». Мене, загалом, цiкавило украiнське мистецтво, утiм, як вiдомо, для захiдних антикварiв усе, що було створено на теренах колишнього Радянського Союзу, е росiйським. Насправдi «стовiдсоткове росiйське» мистецтво було росiйським вiдсоткiв на п’ятдесят. Автоматичнi розсувнi дверi впускали до величезного залу, застеленого розкiшними килимами, «антикварну елiту» Парижа, а також Нью-Йорка та Лондона i, звiсно, новоспечених росiйських та украiнських скоробагатькiв. Перших – розжирiлих на нафто- та газодоларах, а iнших – на оборудках з бюджетними грошима. Обидва пiдвиди можна було впiзнати по гучних розмовах, черевиках зi страусячоi або крокодиловоi шкiри i неймовiрнiй кiлькостi охоронцiв. Я писав для киiвського журналу «АРТ-Юкрейн», i мене цiкавило, хто ж купить двi картини Івана Труша й малюнок олiвцем, котрий у каталозi мав назву «Дама в накидцi» Миколи Гущенка. Малюнок я вважав «фальшаком». Як вiдомо, ринок антикварiату на початку ХХІ столiття буквально захлинувся пiдробками. Британцю Джону Маяту, який скопiював близько 300 робiт i продав iх (дещо навiть через аукцiон «Крiстiс»), ще не було й 70-ти. А скiльки таких Маятiв працювало по всьому свiту, копiюючи видатних i користуючись тим, що шалено виросли цiни на художнiй антикварiат! Дiстати старе полотно, скопiювати Модiльянi чи Матiсса й зiстарити картину в термостатi, пiднiмаючи й опускаючи температуру вiд -100 до +60, не така вже й важка справа. Ще простiше пiдробити малюнок на паперi, датований 40-м роком минулого столiття: дiстати аркуш паперу, якому рокiв iз п’ятдесят, i спробувати скопiювати руку майстра. На передаукцiонному показi я уважно придивився до малюнка Гущенка й упевнився, що це пiдробка. Хоча важко уявити, хто в Парижi (а не в Украiнi, де цiни на Гущенка справдi високi) буде пiдробляти його – навiть не полотно, а малюнок. Утiм, що менi до того? У мене була власна думка, у «Мезон д’арт» – своя. І ось сьогоднi фон Клейст (на аукцiонi я дiзнався, що його повне iм’я – князь Александер фон Клейст) купив цей малюнок. І знову ж – що менi до фiнансових утрат князя фон Клейста? По сутi – байдуже. Єдиний аргумент – я готував велику статтю про фальшування картин. І взяти iнтерв’ю в «кита антикварного свiту», який щойно пошився в дурнi i купив «фальшака», для журналiста – неабияка удача. Та чи не дасть менi фон Клейст вiдкоша? Але, як кажуть росiяни, «попытка – не пытка». Вважаю, що в Боннi, де у Клейста знаходиться головний офiс концерну, потрапити до нього я не мав жодного шансу. А от у Парижi, де розташоване лише представництво, шансiв у мене було трохи бiльше. І тому я вже наступного дня входив до оформленоi рiзьбленими панелями дорогих сортiв чорного дерева приймальнi «Фон Клейст i К°» на вулицi Рiволi. На стiнах висiли картини й малюнки в дорогих рамах. Краем ока я вiдзначив графiку Пiкассо. На чiльному мiсцi – над головою охоронця, який змiряв мене з нiг до голови оцiнювальним поглядом, – полотно Казимира Малевича. Можливо, тут уже було вготовано мiсце i фальшивому малюнку Гущенка? У приймальнi керував секретар – чоловiк рокiв п’ятдесяти, бiльше схожий на телеведучого полiтичного шоу: у бездоганному сiрому, у ледь помiтну смужку, костюмi з дбайливо пiдiбраною в тон краваткою, що пiдпирала подвiйне пiдборiддя. Рум’яне обличчя без жодноi зморшки з моею появою набуло виразу ввiчливого очiкування, i секретар поцiкавився французькою з помiтним нiмецьким акцентом: «Мсье? З якого питання?», записуючи мое прiзвище у блокнот. – Ви домовлялися про зустрiч? Коли я вiдповiв, що не домовлявся, очi у секретаря зробилися круглими i вiн утратив до мене будь-яку цiкавiсть. Поклав золочений i, очевидно, страшенно дорогий «паркер» (цiкаво, а чим же тодi пише сам фон Клейст?) на розгорнутий блокнот. Обличчя iз запопадливо-ввiчливого миттю перетворилося на холодно-байдуже. – Вибачте, мсье (жест «як вас там»), – вiн кинув погляд у блокнот, в який записав мое прiзвище. – Виняткова зайнятiсть князя фон Клейста не дозволяе йому приймати вiдвiдувачiв без попередньоi домовленостi. Викладiть вашу справу, я доповiм князю, i, можливо, наступного тижня в Боннi… – Я журналiст, iноземець i тут проiздом. Моя справа стосуеться того, що князь учора на аукцiонi купив фальшивий малюнок, – швидко випалив я, щоб охоронець, який вiдразу напружився, не встиг мене виставити геть. Обличчя секретаря з байдужого знову перетворилося на ввiчливо-зацiкавлене (ввiчливiсть i байдужiсть – мабуть, для вiдвiдувачiв у нього були лише цi двi маски). – Зачекайте, будь ласка… Вiн устав, застiбнув пiджак на всi гудзики, пiдiйшов до скляних непрозорих дверей, ввiчливо постукав i зайшов. Через кiлька хвилин вийшов. Маска номер один на обличчi, «втiлення ввiчливостi», свiдчила про те, що аудiенцii мене удостоено. Але коли? Секретар розстебнув пiджак, сiв i лише тодi урочисто оголосив: – Князь фон Клейст прийме вас негайно! У вас п’ять хвилин. Опинившись за скляними дверима, я побачив розкiшний письмовий стiл, який мiг би зробити честь будь-якiй антикварнiй крамницi. Через величезнi, на всю стiну, вiкна вiдкривався чудовий вид на площу з l’Arc de Triomphe (Трiумфальною аркою). До крiсла власника стола i за сумiсництвом господаря кабiнету вiв розкiшний килим кольору недозрiлого помаранча. Назустрiч пiдвiвся вже знайомий менi по аукцiону князь фон Клейст. Це був невисокий худорлявий чоловiк iз зачесаним назад рiдкуватим сивим волоссям, через яке просвiчувала лисина. На чоловiковi був костюм кольору какао, малинова сорочка без краватки. Із нагрудноi кишенi визирала хустинка кольору сорочки. До слова, прикид типового мiльярдера-антиквара. Очi зацiкавлено оглянули мою персону. Вiн обiйшов стiл. Я вiдрекомендувався, вiн беземоцiйно кивнув. Простягнув менi розслаблену руку, на якiй я помiтив дорогу i таку ж антикварну, як i стiл, каблучку з чималим дiамантом. Прибрав руку i запропонував сiсти на старомодний, але розкiшний i знову ж таки антикварний диван, який стояв поряд з обрамленим золотом камiном. Вiдкрив ящик стола i дiстав звiдти малюнок «Дама в накидцi», поклав його на журнальний столик поруч iз диваном. Сам сiв у крiсло. – Ви хочете сказати, що цей малюнок – «фальшак»? – посмiхаючись, запитав вiн. Рука зробила млявий жест у бiк столу. – Все свiдчить про це, – впевнено вiдповiв я. Вiн гмукнув i вiдкинувся на спинку крiсла. Закинув ногу на ногу, задумливо втупився у вiкно i запитав: – Чому ви так вирiшили? Я вiдповiв, що добре знаю руку Гущенка, бо майже два десятки рокiв вивчаю його творчiсть i пишу про нього. – Це неможливо, – м’яко заперечив фон Клейст. – На малюнку зображено людину, яку я добре знаю. Крiм того, я знаю час iз точнiстю до одного-двох днiв, коли вiн був намальований. Але готовий вислухати вашi аргументи. Чому ви вважаете, що це пiдробка? – Ви знаете, тут багато речей на рiвнi вiдчуття. Важко навiть коротко сформулювати – чому. Я давно займаюся темою пiдроблених картин i малюнкiв. Художник часто навiть сам не може однозначно вiдповiсти, його це робота чи пiдробка. Але якщо спробувати… Я добре знаю руку Гущенка. Манера його письма – типова манера письма iмпресiонiста. І це стосуеться не лише робiт олiею, що складають левову частку його доробку. Штрихи Гущенка сильнi, впевненi, довгi. Тут штрихи короткi i непевнi. Фон Клейст слухав, схиливши голову набiк. – Ось у чому рiч. Так я й думав, – посмiхнувся вiн, нарештi вiдiрвавши байдужий погляд вiд вiкна. – Рiч у тiм, що цей малюнок було зроблено в купе поiзда, що рухався. Як ви гадаете, рух поiзда, стiл, який хитаеться, могли так уплинути на руку художника? – Можливо, – довелося погодитися менi. – Ви сказали, що добре знаете людину на малюнку. – Так. А на малюнку – моя мати. Лiлiя фон Клейст – уроджена Лiлiя Гофман. Власне кажучи, саме вiд неi я знаю про цей малюнок i впевнений щодо деяких моментiв життя Гущенка, про якi не мае уявлення навiть такий «гущенкознавець», як ви. Роздiл 1 Кiнець незвично теплоi зими 1940 року принiс в Європу тривожний запах передчуття вiйни. Вiддавав вiн також i запахом зради, причому зради тотальноi. Усi зраджували всiх. Колишнi друзi миттево ставали ворогами. Угоди про дружбу i ненапад швидко укладалися, але так само швидко i розривалися. І вчорашнi друзi сходилися у смертельному герцi. Нiмеччина й СРСР, досi смертельнi вороги, якi щойно воювали в Іспанii, раптом почали «активно дружити» й для початку подiлили мiж собою повалену i вщент зруйновану нiмцями Польщу. Гiтлер перед нападом розiрвав нiмецько-польську угоду про ненапад, а Сталiн свою угоду з поляками навiть i не розривав. Навiщо? Польща двома вождями була просто викреслена з перелiку iснуючих у Європi держав. 150 англiйських i французьких дивiзiй у цей час бездiяльно спостерiгали, як союзну iм Польщу стирають з лиця землi. Загалом iдеi Сталiна i Гiтлера – соцiалiзм i нацiонал-соцiалiзм – не надто вiдрiзнялися. І рiк тому, в 39-му, вони – двi спорiднених душi, два вождi – нарештi знайшли один одного. Вождi, або фюрери, – вони реанiмували цей титул з глибини вiкiв. Колись вождями називали ватажкiв диких племен, надiлених необмеженою владою. Тепер же двi величезнi краiни зробили крок на кiлька тисячолiть назад, проголосивши своiх керманичiв вождями. Для цього потрiбно було спочатку знищити елiту, щоб нiхто бiльше не смiв зазiхати на титул фюрера. І вони зробили це. Вождi намалювали своiм племенам велике i свiтле майбутне. Але тiльки завтра. Тих, хто не вiрив чи сумнiвався, вони теж знищили. Звiсно, рано чи пiзно вони мали захотiти стати верховними вождями – Європи, а потiм i свiту. Для цього один мав знищити iншого. Але то в майбутньому. Сьогоднi ж вони мусили дружити. Проти решти свiту… * * * З осенi 1938 року я вирiшив iти разом зi Сталiним… Сталiн i я – единi, хто дивиться лише в майбутне. Так, я найближчими днями на нiмецько-радянському кордонi подам руку Сталiну i разом з ним розпочну новий розподiл свiту…     Адольф Гiтлер.     Виступ перед командним складом вермахту 22 серпня 1939 року * * * До речi, мало кому вiдомо, що якщо брати до уваги людський фактор, то рушiйною силою Другоi свiтовоi вiйни стали не Гiтлер, Чемберлен чи iмператор Хiрохiто. Мимоволi ним став iмперський мiнiстр Рiббентроп, який переконав Гiтлера, що нi Францiя (з ii найпотужнiшою на той час армiею в Європi), нi Англiя (з ii найпотужнiшим у свiтi флотом) не наважаться оголосити вiйну Нiмеччинi через напад на Польщу. Гiтлер надзвичайно довiряв Рiббентропу, оскiльки той ранiше був послом у Британii. Але Рiббентроп нiколи не був людиною великого розуму. Красень, який пiднявся нагору завдяки вдалому одруженню з донькою винних магнатiв Хенкелiв, вiн так i залишився тугодумом. Теща Рiббентропа говорила: «Дивно, що мiй зять, маючи так мало мiзкiв, змiг злетiти так високо. Тим болiснiшим може бути падiння». Так i вийшло. Коли 3 вересня обидвi держави оголосили Нiмеччинi вiйну, Гiтлер кiлька днiв перебував у шоковому станi. Люди з найближчого оточення говорили, що фюрер неначе постарiв на кiлька рокiв. При зустрiчi вiн ставив усiм одне й те ж запитання: «І що тепер?» Рiббентроп назавжди був вiдлучений вiд першого кола впливу на фюрера. Але вiдступати Нiмеччинi вже було нiкуди: за два тижнi, згiдно з радянсько-нiмецьким пактом, схiдний кордон Польщi мали перетнути радянськi вiйська. І ось 6 жовтня 1939 року Польща, зруйнована ударами Люфтваффе, пiд натиском двох могутнiх армiй – вермахту i Червоноi армii – облишила чинити опiр. Частина розбитого польського вiйська опинилася в нiмецьких, а частина – в радянських концтаборах. У нiмецько-радянському комюнiке, поширеному ТАРС, зазначалося: «Сьогоднi завдання радянських i нiмецьких вiйськ полягае в тому, щоб вiдновити у Польщi порядок i спокiй, порушенi розпадом польськоi держави…» А журналiст «Правди» так описав тi днi у столицi нового радянського союзника: «Берлiн у цi днi мав особливо жвавий вигляд. На вулицях бiля вiтрин i спецiальних щитiв, на яких вивiшенi карти Польщi, увесь день юрмляться люди. Вони жваво обговорюють успiшнi операцii Червоноi армii. Просування частин Червоноi армii позначаеться на картi червоними радянськими прапорцями». Англiя й Францiя почали готувати авiацiйний удар по радянських нафтопромислах у Баку, сподiваючись позбавити вермахт пального. Радянський Союз пiсля пiдписання пакту з Нiмеччиною вважався у свiтi ii союзником i «гнав» до Нiмеччини сотнi ешелонiв з нафтою, рудою, зерном, отримуючи натомiсть високi технологii й зразки новiтньоi вiйськовоi технiки. За кiлька мiсяцiв до описаних вище подiй, у листопадi 39-го, Радянський Союз напав на Фiнляндiю, яка, за пактом з Нiмеччиною, була вiднесена до його сфери впливу. Молотов тодi гоноровито заявив: «Вести розмови тепер настала черга солдатiв». Ворошилов запевнив Сталiна, що за тиждень радянськi танки будуть у Гельсинкi. Та не так сталося, як гадалося. СРСР виключили з Лiги Нацiй, вiн зазнав величезних втрат i пiшов на ганебне перемир’я, одержавши незначнi територiальнi поступки. За результатами вiйни европейськi вiйськовi експерти – як нiмецькi, так i англо-французькi – зробили сенсацiйне вiдкриття, що Червона армiя мае неефективне керiвництво, застарiле озброення i втратила провiднi позицii в европейськiй вiйськовiй iерархii. * * * Газета «Правда», 13 березня 1940 року Англо-французские империалистические круги подстрекали Финляндию, как ранее Польшу и другие государства, к войне с Советским Союзом, обещая «гарантии» и поддержку в этой войне, сея иллюзии, будто построенные при англо-французской помощи укрепления недоступны для Красной армии. Достаточно было трех месяцев военных действий, чтобы от этих иллюзий не осталось и следа. Они рассеялись вместе с той густой и зловонной тучей антисоветской клеветы и лжи, которой продажная англо-французская печать пыталась ввести в заблуждение общественное мнение всего мира. Воодушевленные патриотическим порывом, бойцы, командиры и политработники Красной армии и Военно-морского флота показали, что нет таких крепостей, которых не могли бы взять большевики, что Красная армия – надежная защита Советского Союза и грозный меч для всех его врагов. * * * Таким чином, на початку 1940 року в Європi не велося жодних бойових дiй, i тому вiйна швидко отримала назву «дивноi». Але всi чудово розумiли, що то затишок перед бурею. Грозовi хмари повiльно, але невiдворотно збиралися над континентом. Наприкiнцi сiчня 1940 року пролунало останне попередження, що вiйна всiх проти всiх на порозi: вiйськовий транспортний лiтак 2-го повiтряного флоту Нiмеччини вилетiв з Мюнстера в Бонн з високопоставленим офiцером вермахту на борту i детальним планом атаки Нiмеччини на захiднi держави. Через бурю пiлот заблукав i сiв на територii Бельгii, що входила до антигiтлерiвськоi коалiцii. Пiлота й офiцера вiдразу заарештували. У планi, який знайшли у планшетi офiцера, йшлося про те, що удару по захiдних державах буде завдано з дня на день. Уряди краiн, якi згадувалися у планi, сушили голови – справжнiй той план чи це провокацiя, на яку були мастаками i нiмецька вiйськова розвiдка адмiрала Канарiса, i полiтична розвiдка групенфюрера СС Райнгарда Гейдрiха. Бiльшiсть була впевнена, що лiтак i план – це провокацiя. Але вони помилялися… 19 березня 1940 року, 2 год. 10 хв Москва, Ближня дача, Кунцеве У лiсi гучно закричала сова, i Сталiн розплющив очi. Крики нiчного птаха не розбудили його. Пiсля приiзду з Кремля на Ближню дачу йому так i не вдалося заснути. Може, тому, що порушив свiй режим – у такий час вiн зазвичай лише виiздив iз Кремля. Його погляд ковзнув по годиннику на стiнi (третя ночi), по тiлу жiнки, що лежала поряд. Вiра. Вiра Олександрiвна Давидова. Прима Большого театру. Мецо-сопрано. Як ii називали в театрi, «грiм-баба». Для зустрiчi з нею вiн приiхав сюди на двi години ранiше. Жiнка спала на лiвому боцi. На широкому, горiхового дерева лiжку. Зазвичай вiн спав на диванi. Але Вiра хотiла, щоб було широке лiжко. Вiн виконав ii забаганку – нехай буде лiжко. Учора охорона привезла i встановила його. Ковдра прикривала жiнку лише частково, вiдкривши погляду вождя розкiшнi груди й округлi стегна. Сталiн пiдвiвся з лiжка. Натягнув захисного кольору бриджi, сорочку. Взяв люльку. У нього було кiлька люльок. Але ця – чорна iз бiлою цяткою на мундштуку, вироблена вiдомою англiйською фiрмою «Дангiл», була улюбленою. Не зводячи очей з розкiшного тiла спiвачки, вибив у попiльницю попiл. Дiстав з ящика прилiжковоi тумби з кiлькома телефонами коробку цигарок «Герцеговина Флор», вийняв двi. Покрутив iх мiж пальцями, витрушуючи тютюн у люльку. Поклав цигарковий папiр у попiльницю. Прим’яв великим пальцем тютюн у люльцi. Чиркнувши сiрником, пiднiс люльку до рота. Жест, знайомий мiльйонам людей у СРСР за фотографiями в журналах i фiльмами кiнохронiки. Спалахи полум’я в пiвмороцi кiмнати вiдтiнили глибокi вiспини на щоках i старечi зморшки на шиi. Глибоко, смачно затягнувся, випустив кiльце диму. Прислухався до звукiв за вiкном. Сова замовкла. Але тепер вiтер доносив ледь чутний гуркiт вагонних колiс iз Киiвськоi товарноi станцii, що знаходилася на пiвдень вiд Ближньоi дачi. Коли вiтер змiнював напрямок на протилежний, звуки залiзницi поступалися так само ледь чутному шуму автомобiлiв, що мчали по Можайському шосе. Але, звiсно, порiвняно з гамiрною Москвою тут був майже рай. Сталiн iще раз ковзнув поглядом по Давидовiй. Подумав: «Чи мiг ти, син шевця, думати, що будеш мати таку жiнку?» Пiсля брудноi дякiвськоi доньки Мотрони, що була у нього, здаеться, в 1911 роцi в Сольвичегодську. Або пiсля ще однiеi селянки – зовсiм юноi, але пристрасноi 14-рiчноi Лiдки Перепригiноi у Туруханському краi. Курейка чи Курейки – як називалося те село? Час зiтер у пам’ятi точну назву. Там навiть нужники були не в кожному дворi. Доводилося в сорокаградусний мороз ходити до вiтру в город. За один похiд можна було все «хазяйство» вiдморозити! За юну Лiдку вiн ледь не втрапив у халепу. Жандарм Лалетiн хотiв притягнути його до суду за розбещення неповнолiтньоi. Довелося вiдкупитися кiлькома рублями. Лалетiна, здаеться, потiм розстрiляв нарком НКВС Генрiх Ягода. Вiн розстрiляв усiх, хто мав якесь вiдношення до заслання вождя. Вiд суддi до жандармiв. Пiдлий еврей, Генох Гiршович усе хотiв йому догодити – думав, буде наркомом вiчно. Але нiчого вiчного не бувае. Колька Єжов знищив Ягоду-Гiршовича й увесь його рiд. Пiсля Лiдки Перепригiноi були законнi дружини – Катька Сванiдзе, Надька Аллiлуева. Першу скосив тиф. Друга, iдiотка, вбила себе сама. Але кого шкодувати? Бабiв? Сьогоднi вiн майже як цар. Чому «майже» i чому «як»? Вiн цар! Намiсник Бога на землi! Хто вiдмовить живому богу? Вiн може мати будь-яку! Коли вiн единий раз приiхав до матерi в Горi, та запитала його: «А яку ж ти посаду маеш, синку?» Вiн вiдповiв: «А пам’ятаете, мамо, царя? То я тепер майже як цар». Яка рiзниця, як звати намiсника Бога на землi: цар, вождь чи генеральний секретар? Як написав Дем’ян Бедний, мерзенний пiдлабузник: Народ наш гениален, И знает он, кому даст первый свiй мандат! Да здравствует товарищ Сталин, Наш гениальный вождь, наш первый депутат! Йому подобаються лестощi. Але Дем’ян Бедний (а в миру – Фiмка Придворов, син повii, який на революцiйнiй хвилi висунувся i зробив кар’еру пролетарського поета пiд псевдонiмом Дем’ян Бедний) iнодi перегинав палку. Хоча «вождь» – гарне слово, тепер усе бiльше говорять «вождь Сталiн». Спочатку вождем називали тiльки Ленiна. Та часи змiнюються. Правда, останнiм часом Фiмка Придворов-Бедний почав патякати зайвого. Вирiшив, що йому все дозволено. Довелося вигнати i з партii, i з кремлiвськоi квартири. Поставити пiд нагляд НКВС. Буде ще зайве базiкати, то доведеться перетерти Фiмку на табiрний пил. Шкода тiльки вiршiв: «Товарищ Сталин, наш гениальный вождь. Наш первый депутат». Якщо знищити Бедного-Придворова, доведеться знищити i всi згадки про нього в iсторii, а значить, i вiршi. А тому – поки що нехай живе. Погляд знову ковзнув по формах Давидовоi. Так от, вождю Сталiну тепер не вiдмовляе жодна. Як оця – Вiра Давидова. Як Наталя Шпiлер, як балеринка Ольга Лепешинська. Цi найкращi. Про них марять мiльйони. А вони ось тут. Нiч через три. Сталiн посмiхнувся собi у рудi вуса. Хто вiдмовить живому богу? Ця, правда, спочатку пручалася. Для вигляду, звiсно. Пручалася не замало, але й не забагато. Якраз у мiру. Якби пручалася задовго, вiн би послав ii куди подалi. І поiхала б у якийсь гiвенний Ухрюпiнськ. Працювати у мiсцевому будинку культури i годувати клопiв у робiтничому гуртожитку. А тепер мае трикiмнатну квартиру в Москвi й спiвае в Большому. Депутатка Верховноi Ради СРСР. Тому, що пручалася рiвно стiльки, скiльки треба. Не менше, але й не бiльше. Та й усi iншi такi ж. Нiхто не вiдмовить великому Сталiну! Давидова щось пробурмотiла увi снi. Вiдкрила на мить очi, посмiхнулася йому i знову провалилася в сон. А спочатку говорила, що чоловiк буде хвилюватися через ii частi нiчнi вiдлучки. Тодi йому наполегливо запропонували вiдповiдальну роботу далеко вiд столицi. Не хвилювався i не протестував. Навпаки, був дуже радий. Що поiде i що його вiдразу не розстрiляли. Чи багато радощiв вiд того, щоби бути похованим у безiменнiй могилi, як сотнi тисяч, а може, й мiльйони тих, хто ризикнув не пiдкоритися волi великого Сталiна? Сталiн узяв з прилiжковоi тумби причину його безсоння – червону шкiряну теку. Сiв у крiсло, схрестив ноги. Посунув убiк графин i два бокали. У графинi було виноградне вино з пiдвалiв Ближньоi дачi, зроблене за його особистим рецептом. А у тецi лежав лишень один аркуш. Шифровка берлiнського резидента Амаяка Кобулова. А перед цим була аналогiчна шифровка з Лондона вiд посла в Британii Майського. Сталiн не повiрив Майському. Але тепер сумнiви розсiялися. Інформацiя Майського пiдтверджена берлiнським резидентом. «Гiтлер, виступаючи перед випускниками Крампнiца, офiцерського танкового училища пiд Берлiном, заявив, що вiйськовими дiями у Фiнляндii росiяни продемонстрували тактичну неповороткiсть i таке погане командування й вишкiл, що свiт значно змiнив думку про боездатнiсть Червоноi армii. Таким чином, вермахт бiльше не мае серйозних супротивникiв у Європi. І, якщо буде потрiбно, за мiсяць нiмецькi танки можуть увiйти у Москву. Далi у промовi Гiтлер заявив, що в свiтi iснуе жахлива несправедливiсть, адже нiмцi займають територiю у двадцять разiв меншу, нiж росiяни, i через це рано чи пiзно нашi погляди будуть зверненi на схiд». І це його, Сталiна, союзник! Погляд якого от-от буде звернений на схiд! Через якийсь час… Який? Вiн не може заснути через цей клятий папiрець. І не лише через це: вчора 32 нiмецьких лiтаки нахабно порушили радянський кордон. Серед порушникiв – бомбардувальники i розвiдники. І саме ця шифровка i цi 32 нiмецькi лiтаки не дають йому сьогоднi сповна насолодитися принадами «грiм-баби» Вiри Давидовоi. Генштаб стверджуе, що нiмцi порушили кордон випадково. Але вiн iм не дуже вiрить, тому що не вiрить нiкому. А якщо лiтаки порушили кордон не випадково? Невже Гiтлер обдурив його й от-от бронетанковi дивiзii вермахту посунуть на СРСР? Шифровку йому принесли о 12-й ночi, коли вiн зiбрався iхати додому. І весь час, поки кортеж iз трьох автомобiлiв ЗІС мчав його московськими вулицями, а потiм урядовим шосе, не мiг вiдiгнати думку: «А раптом це правда? Завтра – вiроломна зрада Гiтлера. Посол Шуленбург передае Молотову ноту про оголошення вiйни. І за мiсяць танки вермахту входять у Москву». Вiд цiеi думки тремтiння пронизало все тiло. Його рука стисла люльку так, що побiлiли пальцi. Уявив танки з бiлими хрестами, гуркiт гусениць по брукiвцi Красноi площi. На танках червонi прапори, але не iз серпом i молотом, а з чорною свастикою у бiлому колi. Заплющив очi – видiння зникло. Розплющив – оголене тiло Давидовоi. Зупинився, нахилився i вкрив ii ковдрою. Не тому, що турбувався, аби вона не змерзла. Вигляд оголеного тiла вiдволiкав вiд думок. А думки крутилися навколо чогось дуже важливого. Вiн не мiг видiлити це надважливе серед незначних дрiбниць. На територii Польщi перебувала справдi величезна армiя вермахту, готова до бойових дiй. Яка Данiя, яка Францiя, яка Англiя?! Пiсля того, як ми обпаскудилися у Фiнляндii, Гiтлер може дiйсно завтра похерити пакт iз СРСР. Так само, як похерив точно такий же пакт з Польщею. Господи, у Гiтлера був такий самий пакт про ненапад з Польщею, як нинi з СРСР! Чому вiн про це не подумав ранiше? Зрозумiло, що думки Гiтлера йдуть второваним шляхом. Укласти пакт. Приспати пильнiсть. А потiм ударити. І… за мiсяць танки вермахту в Москвi! Тепер зрозумiло, що пакт з Польщею був тактичним ходом Гiтлера – i не бiльше. Гiтлер, взявши владу у голоднiй Нiмеччинi, перегравав усiх цих полiтиканiв, що запливали жиром у ситiй Європi. Вiн волiв хоча б тимчасово вивести Польщу з можливого надпотужного антинiмецького союзу. Гiтлер тодi купив польських лiдерiв надiею на мир! Сталiн пройшовся м’яким килимом до камiна й назад. Обiйшов навколо стола, заваленого паперами. Здаеться, Нiмеччина уклала пакт про ненапад з Польщею у сiчнi 1934-го. Точно, вiн пам’ятае, що дiзнався про це пiд час ХVІІ з’iзду партii. Але тодi йому було не до аналiзу вiдносин мiж Гiтлером i Пiлсудським. ХVІІ з’iзд – «з’iзд переможцiв». Пiдсумки першоi п’ятирiчки. Перший тролейбус «ЛК» – «Лазар Каганович». У подарунок з’iзду. Перший тролейбусний маршрут – вiд Бiлоруського вокзалу до Окружноi. Цiлих 7 кiлометрiв. «Радянський маляр» Герасимов намалював його пiд час виступу на з’iздi. Чудовий портрет! Веселенький був час. Уперше всi його вороги дружно каялись i хвалили Сталiна за те, що вiн iх «розгромив, блискуче застосувавши марксистсько-ленiнську теорiю». Бухарiн, Риков, Томський, П’ятаков, Зiнов’ев, Каменев. Сподiвалися, що вiн iх залишить живими. Дурнi! Бухарiн – теоретик партii… Який теоретик? Нiкчема! Мерзенний збирач метеликiв! (У Бухарiна була величезна колекцiя рiдкiсних метеликiв.) Ботанiк! Тепер вiн, Сталiн, головний теоретик партii! Тодi Польща й Нiмеччина були майже друзями. Потiм швидкий аншлюс Австрii й блискавична анексiя Судетскоi областi. Окупацiя решток Чехословаччини, а далi Гiтлеру маскування було нi до чого. Оточена з усiх бокiв, Польща була приречена на заклання. Гiтлеру було вигiдно, i вiн похерив пакт iз Польщею. А вiн, Сталiн, хiба не з такою ж легкiстю похерив пакт про ненапад iз Фiнляндiею? То що Гiтлеру заважае зараз похерити пакт iз СРСР? Нiчого! На мiсцi Гiтлера вiн сам так i зробив би. Фiнська кампанiя показала, що Червона армiя нi на що не здатна. Можливо, Гiтлер думае, що вермахт може справдi розбити ii за мiсяць? А хiба це не так? Устав з крiсла, обiйшов кiмнату по колу. Прочинив дверi. Черговий офiцер охорони Георгiй Окулов схопився зi стiльця, пiдбiг, виструнчився i козирнув. – Берiю до мене! Негайно. З матерiалами про напад Нiмеччини на Польщу. Нехай пiдготуе iнформацiю розвiдки про все, що вiдбувалося напередоднi i в перший день вiйни – 1 вересня 39-го, – Сталiн причинив дверi й пройшов до вiкна з вiдкритою кватиркою. Утупився в темряву, де сонно шелестiли невидимi дерева в саду навколо будинку. Десь у лiсi знову закричала сова. Чорнота дихнула нiчною свiжiстю. Цар Олександр Перший завоював Фiнляндiю, а вiн, Сталiн, не змiг. Лише дав нiмцям i всьому свiтовi зрозумiти, що СРСР нi на що не здатен! Поки що СРСР рятують Англiя й Францiя, якi пiсля нападу на Польщу оголосили вiйну Нiмеччинi. Хоча схоже на те, що вони не хочуть серйозно встрягати у бiйку. Може, теж сподiваються пiдштовхнути його на вiйну з Гiтлером? Але вiн тiльки вчора прочитав доповiдну посла в Лондонi Майського про те, що в Лондон от-от прибуде особистий представник Рузвельта Уоллес, який вiв переговори з Гiтлером про мир в Європi. І Гiтлер, начебто, назвав своi умови перемир’я. Якщо Лондон погодиться на мир з Берлiном, що, звiсно, дуже малоймовiрно… Але все ж, якщо погодиться… Тодi Гiтлер пiде на схiд! У Гiтлера пiд рушницею 140 дивiзiй. Їх потрiбно годувати, одягати. Така армада не може бути бездiяльною. Жодна держава не може просто утримувати таку армiю. Навiть рейх. Отже, вермахт повинен воювати. З ким? З найбiльшою свiтовою iмперiею Англiею? З претенденткою на роль найпотужнiшоi держави на континентi – Францiею? Чи з СРСР пiсля того, як вiн так осоромився у Фiнляндii… Звiсно, з СРСР! А мерзотник Ворошилов запевняв його про швидку перемогу над фiнами: «Тижня буде досить, щоб загнуздати дрiбну блоху, що нахабно стрибае i блазнюе бiля наших кордонiв». Потiм цю його фразу на весь свiт розтиражувала «Правда». – Дрiбна блоха, – пробурмотiв Сталiн i тихо нервово засмiявся. – Що нахабно стрибае i блазнюе… Давидова вiд його смiху заворушилася на лiжку, але не прокинулася. Ось тобi й блоха! І що вийшло? СРСР кинув на фiнiв дев’ятсоттисячну армiю. 200?000 назавжди залишилося у фiнських снiгах! 30 000 танкiв проти 30 фiнських. Тисяча наших танкiв на один фiнський! І армiя загрузла на 8 мiсяцiв замiсть обiцяного одного тижня! Величезнi втрати i ганебний пiдсумок… У дверi тихо постукали, i пошепки, щоб не розбудити гостю генсека, офiцер охорони доповiв, що Берiя вже виiхав з Москви i буде за пiвгодини. Добре, за пiвгодини Берiя мусить пояснити йому, що означае це повiдомлення берлiнського резидента. Роздiл 2 «Литературная газета», березень 1940 року Мы, отвагой горя, проплываем моря, Нас враги победить не сумеют. Над Советской землей свет не сменится мглой, Солнце-Сталин блистает над нею.     С. Алiмов 20 березня 1940 року, 2 год. 50 хв Москва, Ближня дача, Кунцеве Сталiн нервово мiряв кроками кiмнату вiд дверей до вiкна. Над чорним конусом сосни, що здiймалася над високим парканом, зiйшов i повис бiлий серп мiсяця. Було дуже схоже на мусульманський мiнарет. За вiкном первiсна тиша. Навiть сова замовкла. А за кiлька мiсяцiв цю тишу може зруйнувати ревiння танкiв з бiлими хрестами на бронi! І все через слабкiсть, яку вiн продемонстрував у фiнськiй кампанii. Звiсно, публiчно не визнав поразки, намагався витримати гарну мiну. Гарну мiну за поганоi гри. Сказав про перемогу радянськоi зброi, роздав усiм нагороди. Навiть зараз пам’ятав текст: «Ми перемогли не тiльки фiнiв, ми перемогли ще iхнiх европейських учителiв – англiйську оборонну технiку перемогли, французьку оборонну технiку перемогли. Не тiльки технiку передових держав Європи, ми перемогли iхню тактику, iхню стратегiю. Вся оборона Фiнляндii й вiйна велися за вказiвкою, за порадою Англii й Францii». І тiльки вiн знае, чого йому коштувала ця гарна мiна! Сталiн зупинився бiля камiна, кочергою поворушив вугiлля. Погляд знову впав на Вiру Давидову. Вона перекинулася на живiт, i ковдра знову сповзла на пiдлогу. Вiд вигляду ii розкiшного тiла приемно защемiло внизу живота. Що, якщо… Нi, спершу Берiя. Вiн поглянув на годинник. Пiсля того, як Берiя виiхав, пройшло 20 хвилин. Щонайбiльше хвилин за 10 вiн мае бути тут. Сталiн пiдiйшов до широкого лiжка, поклав люльку на тумбочку й накинув ковдру, що сповзла зi спiвачки. Вона вiдкрила очi й заклично простягнула до нього руку. Сталiн похитав головою. Почекаеш. Вона ображено вiдвернулася. Через хвилину ii дихання знову стало рiвним. Вiн сам наказав Власику привезти сюди Давидову. Артистку Давидову. Гусар-бабу. Як вiн любив говорити, «для приемного вiдпочинку». Але пiсля цiеi шифровки йому в скронях стугонiли слова пiснi еврея Лебедева-Кумача: Если завтра война, Если завтра в поход… Може, накаркав? Уже котрий мiсяць у Європi тривала «дивна вiйна». Влучна назва! Вiйна без пострiлiв. Без бойових дiй. Вiйна в газетах i нотах дипломатiв. І край. А якщо завтра справжня вiйна? Звiсно, нiмцi пiдписали пакт про ненапад, але тодi вони думали, «что от Москвы до Британских морей Красная армия всех сильней…» А пiсля фiнського паскудства вони так не думають… Вiн пiдiйшов до письмового столу i дiстав зроблений на його замовлення переклад «Майн кампф», оправлений у шкiряну палiтурку. «Майн кампф» – бiблiя Третього рейху. Вiн давно прочитав ii. Не тiльки тому, що йому була цiкава фiлософiя Гiтлера. Вiн любив читати. Йому перекладали все, що мало резонанс за кордоном, – твори Ремарка, Нiцше, Драйзера, Арагона. Вiн багато читав. Щодня йому приносили кiлька книг i журналiв. Вiн читав, щоб учитись. Тому що був самоучкою. Читаючи – вчився. І приховував це. Вiн вождь. І мав учити, а не вчитися. Їх, радянських яйцеголових – Булгакова, Еренбурга, Толстого, обурювало те, що вiн береться судити iхнi «генiальнi» твори. А вiн брався i судив. Бо, прочитуючи щотижня по книзi видатних европейцiв, поступово почав вважати себе експертом у царинi лiтератури й фiлософii. Вiн знав, що п’еса Булгакова «Батум» i п’еса Олексiя Толстого «Хлiб», написанi про нього i для нього, вiдверта халтура. Вiн любив лестощi, але не у виглядi халтури. Досi ще нiхто не написав про нього справжнiй твiр. Сталiн вiдкрив «Майн кампф» навмання. З книги випала велика розкiшно оформлена вiтальна листiвка iз золотим орлом, вручена йому три мiсяцi тому нiмецьким послом Шуленбургом: «Пану Йосипу Сталiну. До дня вашого шiстдесятилiття прошу прийняти моi найщирiшi вiтання. Із цим я пов’язую своi найкращi побажання. Бажаю доброго здоров’я Вам особисто, а також щасливого майбутнього народам дружнього нам Радянського Союзу. Адольф Гiтлер. 23 грудня 1939 року». Сталiн зi злiстю зiм’яв листiвку i кинув у кошик зi смiттям. Подумав: «Справдi, настiльна книга вождя свiтового пролетарiату». Не було повного перекладу цiеi книги жодною iноземною мовою. Гiтлер не дозволив цього робити, побоюючись, що «гнилi» захiднi демократii будуть передчасно наляканi його iдеями. Для Сталiна книгу купили в Берлiнi. Доставили в Москву диппоштою. Працювали кращi перекладачi, довго дискутуючи над кожним словосполученням, аби максимально точно передати не лише «букву», а й «дух» творiння фюрера нiмецького народу. Нарештi Сталiн знайшов те мiсце, заради якого i взявся за книгу: «Отже, нинi ми, нацiонал-соцiалiсти, повертаемося до того, що було шiсть сторiч тому. Ми припиняемо нескiнченний нiмецький рух на пiвдень i захiд Європи й звертаемо нашi погляди у бiк земель на Сходi. Коли ми говоримо сьогоднi про придбання нових земель i нового простору в Європi, то насамперед думаемо про Росiю й про пiдпорядкованi iй окраiннi держави. Здаеться, начебто сама доля вказуе нам дорогу туди. Ця колосальна iмперiя на Сходi дозрiла для ii лiквiдацii, i кiнець еврейського панування в Росii стане кiнцем Росii як держави». Думати, думати, думати… Щойно вони пiдписали мирний договiр з Фiнляндiею. Ганебний договiр. Посунули кордон вiд Ленiнграда на кiлька десяткiв кiлометрiв. А були впевненi, що вiзьмуть Гельсинкi! Можна було воювати ще. Але вiн не мiг далi ганьбитися! Йому потрiбна була Червона армiя у центрi Європи, а не у фiнських снiгах. Та ще й посол Майський сповiщав, що тi мерзотники – Англiя й Францiя – можуть виступити на боцi фiнiв, або завдати удару по нафтових промислах бiля Баку. А чого ж, пiдстави е: СРСР за напад на Фiнляндiю виключили з Лiги Нацiй. Нiмцi трiумфально крокують Європою. Супероперацii – одна за одною! Воюють не числом, а вмiнням! За Суворовим. А вони не можуть здолати крихiтну Фiнляндiю! Ганьба! Нечувана демонстрацiя слабкостi. Вiн нервово ходив кiмнатою, позираючи на настiнний годинник. Де Берiя? Утiм, ще п’ять хвилин. Гiтлер, мабуть, реготав, як скажений, коли дiзнався, як ганебно все було у Фiнляндii. Лайно! Довелося навiть вiдмовитися вiд формування народного фiнського уряду. І пiти не на капiтуляцiю фiнiв, а на мир! І тепер, коли СРСР так продемонстрував свою слабкiсть, той скажений ефрейтор збираеться рушити на схiд. Хоча, може, вiн помиляеться? У дверi знову постукали. Сталiн пiдвiвся з крiсла. Пiдiйшов до дверей, примружив очi вiд свiтла, яке з коридора вдарило в очi. Офiцер охорони доповiв: – Товаришу Сталiн, приiхав Берiя. – Нехай пройде в зал. 20 березня 1940 року, 3 год. 02 хв Москва, Ближня дача, Кунцеве Берiя домчав за пiвгодини вiд центру Москви до Ближньоi дачi, розташованоi поблизу села Давидкове. Кунцеве знаходилося значно далi. Назва дачi «Кунцiвська» була одним iз численних заходiв безпеки. Мовляв, якщо знайдеться зловмисник, який буде розпитувати про дачу Сталiна, то буде шукати ii в Кунцевому, а не в Давидковому. Охорона була попереджена про приiзд наркома внутрiшнiх справ, i його автомобiль безперешкодно впустили за перший п’ятиметровий паркан. Потрапивши на територiю дачi, авто зробило круту петлю навколо дерев, що приховували будинок. Комусь спало на думку створити ще й таку петлю безпеки, щоб дати додатковий час охоронi периметру, аби ще раз оглянути автомобiль. Швидше за все, це спало на думку самому Сталiну. Навряд чи до цього мiг додуматися Власик – керiвник особистоi охорони вождя – колишнiй унтер-офiцер з освiтою у три класи церковно-приходськоi школи. Охорона в особi двох офiцерiв, що формально пiдпорядковувалася Берii, а фактично лише Власику, зазирнула в середину автомобiля. Нарком вийшов, поблискуючи пенсне i розстiбаючи гудзики шинелi. На воротах другого триметрового паркану вiдкрилося оглядове вiчко. Охоронець упiзнав його i вiдчинив дверi. Берiя зайшов у передпокiй. Тут стояли двi великi вiшалки – одна для Сталiна, iнша, iз дзеркалом, для гостей. Зняв шинель, кинув охоронцевi на руки. Той оглянув його з голови до п’ят на предмет наявностi зброi. Нiхто, навiть найближчi соратники, не могли заходити до вождя зi зброею. Мова, звiсно, не йшла про якийсь злий намiр, а, наприклад, про те, що хтось iз вiйськових мiг просто забути вiдстебнути кобуру. – Товаришу Берiя, товариш Сталiн чекае на вас у великому залi. * * * Сталiн причинив за собою дверi до спальнi й увiйшов до залу. Зал був найбiльшою iз семи кiмнат Ближньоi дачi. Стiни були оббитi фанерою пiд морений дуб. На стiнах – бра з круглими плафонами, на пiдлозi – паркет, на вiкнах важкi зеленi штори. Це була найрозкiшнiша кiмната. Решта – набагато скромнiшi. Своерiдним шиком i стилем життя Сталiна були атрибути показноi скромностi – солдатська шинель, пара чобiт, яку вiн носив кiлька рокiв, скромна оздоба помешкань. Живий бог повинен одягатися так само скромно, як i його народ. Утiм, його значимiсть i так завжди пiдкреслюеться пишнiстю свити. Берiя увiйшов в iншi дверi. На ньому була темно-зелена форма, ремiнь, портупея. З невиспаного обличчя видно було, що його щойно витягли з лiжка. Можливо, з лiжка черговоi коханки, до яких, як уже не раз доповiдав Сталiну Власик, той був дуже охочий. У букетi жiнок, з якими спав Берiя, були дуже вiдомi й зовсiм невiдомi. Хоча за якiстю цей букет поступався букету вождя. І, звiсно, обидва букети не мали спiльних «квiтiв», адже це було смертельно небезпечно – для наркома, звичайно. Утiм, iнтимнi успiхи Берii зараз цiкавили Сталiна найменше. Вiн кивнув наркому, вказав на стiлець. Руки не подав, що вважалося серед оточення Сталiна поганим знаком. Берiя сiв. Йому здалося, що за тi кiлька годин, що вiн не бачив Сталiна, той наче постарiв. І навiть став ще меншим на зрiст. Значить, трапилося щось справдi дуже серйозне. – Ти читав це? – Сталiн сердито жбурнув теку на стiл, i та, обертаючись, полiрованою поверхнею пiд’iхала до Берii. Нарком розкрив ii i з заклопотаним виглядом схилився над аркушем. У тишi, що оточувала iх, десь далеко i ледь чутно кричала сова. Поскрипування м’яких, пошитих на кавказький манер – без пiдборiв – чобiт Сталiна свiдчило, що вiн ходить у Берii за спиною. У Сталiна був полiартрит, через бiль у ногах вiн не мiг довго сидiти. Берiя взяв аркуш у руку, i той ледь помiтно затремтiв, виказуючи хвилювання наркома. Прочитав, вирячивши очi й клiпаючи вiями. Хрипко сказав: – Кобо, я в це не вiрю. Ти ж знаеш, що нiмцi дуже зацiкавленi дружити з нами. Їм же Англiя й Францiя оголосили вiйну, – обережно вiдповiв Берiя. Обидва говорили з грузинським акцентом: «Тi чiтал ета? Коба, я в ета не верью». Тiльки вузькому колу було дозволено називати Сталiна Йосипом Вiссарiоновичем, для решти вiн був «товариш Сталiн». І лише кiльком найближчим соратникам дозволялося називати його Кобою – Молотову, Берii, та й то – в розмовах сам на сам. Малий Йосип-Сосо в юностi сам обрав собi це iм’я-прiзвисько. Запозичив з грузинського роману Олександра Казбеги «Нуну». У ньому Коба був героем повстання, вождем горцiв, що кладе життя за iдею. Сталiн пiдiйшов до наркома, взяв у руки шифровку, ще раз перечитав, згори вниз утупився важким поглядом у Берiю (видно було, як на чолi пульсуе синя жилка), сказав: – Зацiкавленi дружити? Були зацiкавленi! Коли думали, що ми сильнi. На хвилину запала мовчанка. Вони дивилися один на одного. Берiя вiдвiв погляд. – Нiмцi нiзащо не будуть воювати на два фронти, – Берiя поправив пенсне. У свiтлi настiльноi лампи, яку нервово то вмикав, то вимикав Сталiн, було видно вiдбиток пальця на скельцi. – А який перший фронт? З Англiею? – Сталiн говорив тихо, переходячи iнодi ледь не на шепiт. Цей його шепiт зазвичай лякав, а iнодi просто паралiзував людей. – Ти, Лаврентiю, слiпий! Думаеш не головою, а задом! Вони не воюють! І не збираються! Сьогоднi фронту не iснуе. Англiйцi й французи воюють з Адольфом лише на паперi – в газетах та дипломатичних нотах. Жодних серйозних бойових дiй! Навiть натяку! Сидяча вiйна. Чи навiть лежача. Дивна вiйна. Так це називають американцi. А якщо Гiтлер доб’еться миру з Чемберленом? Ти ж знаеш, що Гiтлер не раз пропонував це. І Чемберлен не хоче вiйни! Затримка лише за прийнятними умовами, якi влаштують i Лондон, i Берлiн! Сталiн кинув шифровку на стiл. Ударив по нiй долонею, як припечатав. Пройшов до дверей i назад. Продовжив: – І, як менi доповiв Молотов, на днях утрутилися американцi. Якi сплять i бачать, як помирити Гiтлера з буржуями. І натравити на нас! Ти знаеш, що особистий посланець Рузвельта Уоллес на днях вiдвiдав Адольфа i тепер поiхав до Лондона? Впевнений, Адольф знову висунув умови перемир’я через цього Уоллеса. А нiмецькi лiтаки? Тридцять два лiтаки вчора порушили наш кордон! Бомбардувальники i розвiдники! Що ти про це скажеш? – Наш генштаб говорить, що порушили випадково. Кордон новий, нiмцi погано орiентуються на мiсцевостi. До того ж один лiтак ми збили, – невпевнено вiдповiв Берiя. – Збили! Один iз тридцяти двох! Що з пiлотами? – Один загинув, другий живий. – Живого допитати. – Але Молотов буде проти. Сталiн пiдвiв на Берiю роздратований погляд, кiлька секунд мовчки дивився на наркома – майже просичав: – Скажеш Молотову, нехай доповiсть нiмцям, що загинули обидва. Зрозумiв? А пiлота допитати, як слiд! Крути його, як хочеш, а правду витруси! Я хочу знати, чи дiйсно це випадковi «зальоти», чи Адольф щось замислив. Вони будуть вимагати тiла пiлотiв. Вiддаси iм. Потiм. Пiсля допиту. І не дай бог, нiмцi дiзнаються, що другий потрапив у нашi руки ще живим! Вони повиннi бути впевненi, що обидва загинули пiд час падiння лiтака. Ти все зрозумiв? – Так точно! – І що ти думаеш про загальну ситуацiю? Нападуть чи нi? – Кобо, ми щодня женемо iм ешелони з нафтою i з хлiбом, – заперечив Берiя, дiстав хустинку i витер спiтнiлий лоб. – Хоча навряд чи Адольф вдячна людина… – Ти починаеш трохи «вкурювати». Добре, а уяви, що пiсля того, як ми зганьбилися у Фiнляндii, вiн тепер укладае з Англiею пакт про ненапад i розривае пакт з нами. Вiн же розiрвав пакт з Польщею! Саме такий, як тепер мае з нами! Сталiн довго вибивав люльку в попiльничку. Поклав ii на стiл. Пройшов кiмнатою з кiнця в кiнець. – Та ми самi уклали, а потiм розiрвали пакт iз фiнами! Цi пакти нiчого не вартi! Хiба це не зрозумiло, Лаврентiю?! Напружуй мiзки! Чому вiн досi не виступив проти Англii й Францii? Чому вони не виступили проти Гiтлера? Чому вiн вiдмовив, коли Молотов запросив його вiдвiдати СРСР? Що це за вiйна? – Але пiсля нападу на Польщу розiрвати ще й з нами угоду? Вiд нього вiдвернеться увесь свiт, – невпевнено заперечив Берiя. – Чхати йому на увесь свiт! – Сталiн стиснув кулаки, кущi темних брiв заворушилися. – Звiсно, вiн мав би придумати якесь виправдання. Влаштують серйозну провокацiю. Нагадай, як вони зробили подiбне у Польщi… Берiя опустив голову i наморщив чоло, зосереджуючись. Потiм зняв i почав протирати пенсне. Нарештi видушив iз себе: – Із того, що доповiла розвiдка: нiмцi органiзували напад своiх людей у польськiй формi на нiмецьку радiостанцiю в Гляйвiцi. Захопили ii. І вийшли в ефiр польською мовою, що, мовляв, прийшов час вiйни. Потiм усiх нападникiв нiмцi перебили. * * * «Нью-Йорк Таймс», 20 березня 1940 року Тiльки сьогоднi, через пiвроку пiсля нападу Нiмеччини на Польщу, стали вiдомi всi рушiйнi сили тiеi таемноi операцii. Як стверджуе наше джерело iз Signals Intelligence Service армii США, Гiтлер пiдписав секретну директиву, в якiй зазначалося: «Важливо, щоб вiдповiдальнiсть за початок военних дiй падала повнiстю на Польщу…» Нiмецька вiйськова розвiдка, очолювана адмiралом Канарiсом, разом з гестапо пiшли на провокацiю. У суворiй таемницi була розроблена операцiя «Гiммлер», вiдповiдно до якоi готувалася iнсценiвка нападу карних злочинцiв (кодова назва «Консерви»), спецiально вiдiбраних у нiмецьких в’язницях i перевдягнених у форму польських солдатiв, на радiостанцiю прикордонного нiмецького мiстечка Гляйвiце в Силезii. За це в’язням обiцяли свободу. Здiйснення операцii було доручено генераловi Эрiху Лахузену й штурмбанфюреру Альфредовi Науйоксу. О 20 годинi злочинцi у польськiй формi напали на радiостанцiю. Пiсля перестрiлки з нiмецькою полiцiею й захоплення радiостанцii один iз нiмцiв, який знав польську мову, прочитав перед мiкрофоном текст, складений у гестапо: «Прийшов час вiйни Польщi проти Нiмеччини». Щоб знищити слiди провокацii, учасникiв нападу розстрiляли есесiвцi. Тiла «консервiв» були залишенi на мiсцi, i тут iх незабаром виявила мiсцева полiцiя. Через кiлька годин Гебельс заявляв, що Польща напала на Нiмеччину i Нiмеччина вiдповiсть адекватно. * * * – Ось так, Лаврентiю. Перебили своiх! Не пошкодували нiмцiв, аби обдурити цiлий свiт. Що iм завадить утнути щось подiбне i з нами? Якщо наступнi ми, то який буде привiд? Убивство Шуленбурга? Ще якогось високопоставленого нiмця? Чи кiлькох? Хто з нiмецьких посадовцiв у нас iз вiзитом? Якi делегацii? – Сталiн похмуро втупився в Берiю, з його легень зi свистом виривалось дихання. – Я зараз не володiю цiею iнформацiею, Кобо! – вiн пiдняв руки й опустив iх на колiна. – Менi потрiбен час. На обличчi Сталiна з’явилася тiнь невдоволення: – Термiново дiзнатися! Завтра доповiси. І нехай наш посол в Англii Майський за будь-яку цiну дiзнаеться про результати вiзиту Уоллеса в Лондон. Термiново! І за будь-яку цiну! – Майський пiдпорядкований Молотову, а не менi. В’ячеслав образиться, якщо я через голову… – несмiливо спробував заперечити Берiя. – Як кисейна баришня, Лаврентiю! – Сталiн стиснув кулак. Його кадик нервово засмикався. – Ти, як кисейна баришня! І менi здаеться, не розумiеш серйозностi моменту. Добре, я скажу В’ячеславу. А ти задiй резидентуру. Де твоя iнформацiя? Де твiй славетний Іноземний вiддiл? Де iнформацiя резидентури? – Кобо, може, ти забув, що я недавно на цiй посадi. – Берiя розвiв руками й винувато схилив голову. Увесь його вигляд говорив: ось моя голова – рубай. Брови Сталiна зiйшлися над перенiссям, вiн долонею ляснув по столу: – Я нiчого не забуваю, Лаврентiю! – гортанно крикнув вiн. Коли Сталiн нервувався, грузинський акцент ставав особливо помiтним. – Нiчого! Запам’ятай це! А те, що ти ще не увiйшов у курс справ, мене не цiкавить. І попрошу менi бiльше про це не говорити. Нiколи! У кого я маю запитувати про паскудну роботу резидентури? Може, у покiйного Єжова? То ти так i скажи, що не по Сеньцi шапка! Чи я маю чекати ще рiк, поки Адольф зробить iз СРСР Велику Нiмеччину?! А нас iз тобою пiдвiсить за яйця на Краснiй площi! Я не чекатиму й дня, Лаврентiю. І спуску тобi не дам! І не сподiвайся. Запам’ятай: у чекiста лише двi дороги – на пiдвищення i в тюрму! Вище вiд тебе – тiльки я, так що роби висновки! Вiн узяв люльку. Помiтив, що вона погасла, зi злiстю жбурнув ii на стiл. Сказав тихо i жорстко: – Кажуть, у нас у тюрмах сутужно з мiсцями. Але пам’ятай – для тебе одне завжди знайдеться. Берiя метушливо засовався на стiльцi, нервово смикнув головою. Його зiницi злякано розширилися. Тепер вiн нагадував велику муху, якiй раптом обiрвали крильця. І рада б злетiти, та не може. – Я все зрозумiв, товаришу Сталiн! Для чекiста не повинно бути завдань, якi вiн не може виконати, – голос Берii майже зiрвався на фальцет, на лобi виступив пiт. – Не повинно бути чи немае? – холодно запитав Сталiн. – Немае, товаришу Сталiн! Якщо потрiбно, я готовий вiддати за справу Ленiна – Сталiна життя. – Берiя облизував умить пересохлi губи. – До останнього подиху боротися з ворогами зовнiшнiми i внутрiшнiми пiд вашим мудрим керiвництвом… – От i чудово. І запам’ятай: колись цi ж слова говорив менi недоносок Колька Єжов. Так що вмерти ти завжди встигнеш. А зараз подумай, як перевiрити цю iнформацiю i, якщо Адольф щось готуе, поламати його плани. Якщо треба, задiй Комiнтерн. Задiй жидiв! Сiонiсти бояться Адольфа, як вогню. Зв’язки з жидами можеш навести через цю, як ii? – Жемчужину, дружину Молотова. Ця шльондра у них в авторитетi. Пiсля смертi дружини Сталiна еврейка Полiна Жемчужина, за необхiдностi, виконувала обов’язки «першоi ледi» СРСР i водночас була спiвголовою кiлькох еврейських органiзацiй. Сталiн довго вибивав попiл з люльки. Потiм так само довго набивав ii тютюном iз цигарок «Герцеговина Флор». Сiв у крiсло, що стояло бiля стiни поряд iз невеликим столом, кивнув Берii на крiсло, що стояло навпроти. Той пiдхопився iз стiльця i сiв на краечок крiсла. Сталiн грiзно нависав над ним. У сталiнського крiсла був секрет. Його нiжки були значно вищими, нiж у крiслi навпроти. Тому Сталiн завжди видавався вищим за того, хто сидiв за протилежним кiнцем стола. І ще – крiсло навпроти завжди стояло боком. Спiвбесiдник не мiг сидiти так само, як Сталiн, комфортно вiдкинувшись на спинку. Вiн мусив сидiти на краечку крiсла, напiвобернений до вождя. Саме так сидiв зараз Берiя. Сталiн думав дуже довго, пихкаючи люлькою. Нарештi сказав: – Із цим усе. Якщо Адольф утне якусь провокацiю, вiдповiси головою. А тепер про справи культурнi. Менi доповiдали, що революцiйний поет Дем’ян Бедний почав патякати зайве. Поясни йому, що ми йому дали все: гарну квартиру, можливiсть користуватися спецрозподiльниками, жити, як вельможа. То можемо i забрати все назад. Скажи йому так, щоб зрозумiв. І попередь, що я двiчi не повторюю. – Може, вiн ворог народу, Йосипе Вiссарiоновичу? – запопадливо запитав Берiя, намагаючись угадати напрямок думки вождя. – Нi. Поки що нi. Але з дiячами культури це може швидко трапитися. Іди… Офiцер охорони зачинив за Берiею дверi. Сталiн вiдкинувсь у крiслi й замислився. Подумав: «Нiхто тобi нiчим не допоможе i за тебе нiчого не вирiшить. Треба вирiшувати самому». Поклав лiктi на стiл i стиснув руками обличчя. Довго сидiв не рухаючись. Механiчно взяв у руки погаслу люльку, механiчно вибив ii у попiльничку. Пробурмотiв, звертаючись до себе: «А ситуацiя може бути справдi жахливою. Якщо Адольфу спало на думку повернути на схiд. І все через бездарну фiнську кампанiю! Ця скотина, Ворошилов, зробив з армii суцiльний бардак». Сталiн повернувся до кiмнати. Скинув халат. Окинув оцiнюючим поглядом у дзеркалi, що висiло поряд iз лiжком, свое старе тiло. У свiтлi настiльноi лампи не було видно, що старiсть уже торкнулася його. Перевiв погляд на Вiру Давидову. Тамерлан спав iз тисячею наложниць, аби зберегти молодiсть. Вiн скромнiший за Тамерлана. Скiльки iх сьогоднi у нього? Спробував порахувати, ворушачи губами. Із цiею – п’ять. Нi, якщо рахувати вiрну служку-економку Вальку Істомiну – шiсть. Сiв на лiжко, вiдкинув ковдру. Давидова заворушилася i потягнулася до нього своiм теплим розкiшним тiлом. Вiн лiг, витягнув ноги. Вона закинула руку йому на плече, а ногу на стегно, обвивши, як теплий, нагрiтий сонцем плющ. Дотик був надзвичайно приемним. А ii стегна i ноги гладенькими, наче вкритi лаком. «Говорять, що Гiтлер колись вважав себе художником. Малював на вулицi за пару крон. Художник. Ще не все втрачено. Ще побачимо, як ти зможеш тягатися iз сином шевця», – подумав Сталiн, перекидаючи приму Большого театру Вiру Давидову на спину i розводячи колiном ii ноги. Вона посмiхнулася йому, не розплющуючи очей, обняла за плечi й притягнула до себе. 20 березня 1940 року, 7 год. 35 хв Москва, Ближня дача, Кунцеве Сталiн прокинувся раптово. Вiн завжди спав дуже довго. Нiколи не прокидався ранiше одинадцятоi. А сьогоднi щось розбудило його. Вiн розплющив очi й зрозумiв, що лежить на спинi, а поряд, прихилившись спиною до стiни, схрестивши ноги по-турецьки i зовсiм не приховуючи своiх принад, сидить вона – зiрка радянськоi опери Вiра Давидова. Сонце золотило стiни кiмнати, за вiкном щебетали птахи. Вона посмiхнулася i нахилилася над ним: – Йосипе, у нас буде дитинка. Вiн здригнувся, його погляд, який вiдразу став колючим, зустрiвся з ii усмiхненими очима. Маленький i страшний, з вiспинами, що раптом стали значно помiтнiшими, вiн свердлив ii маленькими чорними очима. – Вiро Олександрiвно, я бiльше не бажаю мати дiтей i просив би вас подiбнi речi узгоджувати з нами, – вiн говорив тихо, крiзь зуби, перейшовши на «ви», що свiдчило про граничне роздратування. Вона перестала посмiхатися. Злякано втупилася в нього: – Як це? – запитання вирвалося з горла, губи майже не ворушилися. – Не ставте iдiотських запитань! Я давав вам тi американськi пiгулки, що запобiгають вагiтностi, ви користувалися ними? – в його голосi була крига. – Так, – вона опустила очi. – Забула випити всього кiлька разiв. Але що ж тепер робити? – Ви зробите аборт… – Йосипе, коханий мiй, товаришу Сталiн! Парткоми лiкарень забороняють лiкарям робити аборти без серйозних показань. – Для вас буде зроблено виняток. – Аборти небезпечнi. – Моя колишня дружина свого часу зробила десять абортiв! І не померла! І з вами нiчого не станеться! Вона опустила ноги на пiдлогу, машинально потяглася до пляшки з вином, що стояла на прилiжковiй тумбi, налила в бокал до половини i швидко випила. Кiлька секунд беззвучно ворушила губами. Нарештi наважилася. Не пiдводячи на нього очей, ледь чутно сказала: – Йосипе, я не буду вбивати цю дитину. Можеш робити, що завгодно, – вона притисла руки до серця, потiм спробувала обiйняти його за плечi. Але вiн вiдштовхнув ii. Пiдвiвся: – Нiхто не смiе заперечувати Сталiну! – прошипiв крiзь зуби, дивлячись повз неi. – Ми говоримо, товаришко Давидова, вам це один раз. І бiльше повторювати не будемо. Вам зрозумiло? Вiн сiв на диван, вибив люльку в попiльницю. Зламав не двi, а чотири цигарки «Герцеговина Флор», бо розсипав половину тютюну на пiдлогу. Нервово чиркнув сiрником, зламав i сiрник. Чиркнув другим. Дивився на неi знизу вгору, i жовтi язики полум’я злостиво виблискували в його очах. Сiрник погас, i вiн кинув його на пiдлогу. Вона взяла пляшку, пiднесла до губ i зробила великий ковток, ще один, ще… Кiлька крапель стекло по пiдборiддю. Витерла iх тильним боком долонi. Сталiн вирвав пляшку в неi з рук, але схопив хворою рукою i не втримав. Пляшка впала на пiдлогу i забулькала. Вiн коротко розмахнувся й iншою рукою дав iй лункого ляпаса. Голова смикнулася. Обличчя вмить стало блiдим. Сталiн iще раз запитав з погрозою: – То вам тепер усе зрозумiло? – голос звучав холодно i жорстко. – Так, товаришу Сталiн, – стримуючи ридання, вiдповiла Вiра Давидова i забилася в куток дивана, обхопивши руками колiна. Їi очi намагалися знайти на його обличчi хоч тiнь спiвчуття, але дарма. Його обличчя було кам’яним. Вона, жiнка, в яку були закоханi мiльйони чоловiкiв у СРСР, для Сталiна значила не бiльше, нiж перша-лiпша посудомийка. І зараз Вiра Давидова не сумнiвалася, що знаходиться за крок вiд смертi. Або, як мiнiмум, за крок вiд табору десь на березi повноводноi Ангари, де ii за пачку цигарок «Бiломорканал» буде мати перший-лiпший урка. А що буде з ii дитиною? Сталiн задоволено кивнув. З ii зляканого обличчя було видно, що вона все зрозумiла. Ось i чудово: ця зваблива тварючка повинна знати свое мiсце! Натягнув галiфе i кiтель. Кiлька разiв чиркнув сiрником, нарештi розкурив люльку i пiшов, гримнувши дверима. Роздiл 3 «Ми всi чекаемо обiцяного вторгнення. Риби теж чекають».     Вiнстон Черчилль     (з розмови з мiнiстром закордонних справ Ентонi Іденом про можливе вторгнення Нiмеччини на Британськi острови, березень 1940 року) * * * 11 березня 1940 року, 19 год. 10 хв Лондон А тиждень тому перший лорд адмiралтейства, 64-рiчний лисий товстун Вiнстон Черчилль, девiзом якого було: «Пять-шiсть сигар на день, три-чотири склянки вiскi й нiякоi фiзкультури», у своему лондонському будинку на Давнiнг-стрiт, 10, приймав керiвника британськоi розвiдки МІ-6 Стюарта Мензiса. Мензiс – 50-рiчний худорлявий, вибритий до блиску чоловiк з блiдим обличчям, русявим волоссям i ледь помiтною лисиною – сидiв прямо, на краечку крiсла, як i треба було сидiти перед майже новоспеченим прем’ером Великоi Британii. На перший погляд, Мензiс нагадував не розвiдника, а директора банку, що прийшов з доповiддю до людини, яка цим банком володiе. На журнальному столику лежали газети, коробка iз сигарами, стояли двi чашки паруючоi духмяноi кави з молоком i два широких бокали з коньяком. Черчилль товстими доглянутими пальцями дiстав з коробки коричневу гаванську сигару «Romeo Y Julieta» (цьому сорту вiн вiддавав перевагу серед усiх iнших), розмочив ii кiнчик у коньяцi, розколупав сiрником. Засунув до рота i лише тодi почав гортати газети – радянську «Правду» i нiмецьку «Фьолькiшер Беобахтер», що iх простягнув йому Мензiс. Обидвi газети були офiцiйними партiйними друкованими органами – вiдповiдно ВКП(б) i Нацiонал-соцiалiстичноi робiтничоi партii Нiмеччини. Назва «Фьолькiшер Беобахтер» перекладалася як «Народний спостерiгач». Черчилль, як нерiдко бувало, забув запалити сигару i, розглядаючи газету, просто жував ii кiнець. Вiн знав, що Мензiс не переносив диму сигар, але не збирався обмежувати себе в правi палити де завгодно, коли завгодно i з ким завгодно. Вiдомо було, що навiть для мiжконтинентального авiаперельоту вiн нещодавно замовив спецiальну кисневу маску з отвором для сигари. Черчилль розглядав карикатури на британського прем’ера Чемберлена в «Правдi», а потiм подiбнi ж карикатури – у «Фьолькiшер Беобахтер», на якi по черзi вказував йому Мензiс. Нарештi витяг пожовану сигару з рота i сказав: – Shit! (Лайно!) Я про те, що фiни капiтулювали перед Радами. Але довго трималися. Неочiкувано довго! Сенсацiйно довго, Мензiсе! Фiни виявилися кращими солдатами, нiж росiяни. Яке, за нашими даними, було спiввiдношення людських ресурсiв? – Черчилль запитально-уважно подивився на Мензiса. Запитання не заскочило керiвника МІ-6 зненацька: – Три радянських солдати на одного фiна, my lord, – швидко вiдповiв вiн. Черчилль гмукнув, посмiхнувшись краем рота, пiдняв брови: – Отакоi! Гармати? – 40 до 1, – Мензiс добре пiдготувався i вiдповiдав, як школяр-вiдмiнник таблицю множення на уроцi вимогливого викладача математики. – Жах! Танки? – 70 до 1. Вiд останнiх цифр Черчилль навiть присвиснув й округлив очi. Уперся руками в колiна i нахилився вперед, наче вiд здивування збирався пiдвестися. Але не пiдвiвся, а лише видихнув: – Суворо. А втрати? – Приблизно 4 до 1. Четверо вбитих росiян на одного фiна. За останнiми даними, можливо, навiть 5 до 1, – Мензiс називав цифри сухо й беземоцiйно. – Слухайте, Мензiсе, це майже катастрофа для Сталiна! Як там у них: «Но от Москвы до Британских морей Красная армия…» – Вiн зробив жест затиснутою мiж пальцями сигарою, наче запрошуючи Мензiса продовжити. – Нагадайте ж… – «…всех сильней», – Мензiс непогано знав росiйську. Черчилль засмiявся, гортаючи газети i вказуючи на карикатури: – Як на мене, нацисти трохи злiше зображають Чемберлена. Зате у Рад бувають непоганi iдеi. І взагалi, як на ваш погляд, Стюарте, який лад економiчно потужнiший – соцiалiзм чи нацiонал-соцiалiзм? – My lord, Гiтлер робить шокуючi економiчнi успiхи. Безробiття подолано, будуються автобани через усю краiну, от-от буде зроблено народний автомобiль. Назва… Здаеться, «фольксваген» у перекладi – «народний автомобiль». За достовiрною iнформацiею, Гiтлер особисто брав участь у його проектуваннi… – Це означае, що проект «народного автомобiля» надважливий для Гiтлера, – швидко вставив Черчилль, кинувши допитливий погляд на Мензiса. Вiд нього не сховалися нотки захоплення у тонi керiвника розвiдки. – Так, my lord, за нашою iнформацiею, фюрер наказав збудувати автомобiльний завод, що буде найбiльшим у Європi й вироблятиме найдешевшу «народну» автiвку. – Стюарте, та ви симпатизуете скаженому ефрейтору? – у тонi Черчилля промайнули металевi нотки. Всiм було вiдомо про його особисте несприйняття, майже ненависть до фюрера нiмецького народу, який закiнчив Першу свiтову ефрейтором. – У Британii iнодi досить сказати правду, щоб тебе звинуватили у зрадi, – ледь посмiхнувся Мензiс. – Не ображайтесь, – вже миролюбно сказав Черчилль. – Якщо чесно, то я завжди симпатизував вам. Незалежно вiд того, як ви ставитесь до бiснуватого фюрера. Якщо хочете, то я вибачаюся. Що ще цiкавого? – Узагалi? – уточнив Мензiс. – Зокрема. У цiеi солодкоi парочки – Сталiна i Гiтлера. – Суцiльнi освiдчення у коханнi. «Радянський чи нiмецький народ пiдтримуе «черговi мирнi iнiцiативи» радянського чи, вiдповiдно, нiмецького уряду. Усе це кочуе з «Правди» в «Беобахтер» i навпаки. Інодi здаеться, що журналiсти обох газет переписують один в одного тексти… – Я маю на увазi поза пресою, – Черчилль витяг сигару з рота, нахилився до стола, сьорбнув кави i знову вiдкинувся в крiслi. Затиснув сигару в зубах i зчепив руки на великому животi. – Десять-п’ятнадцять ешелонiв з нафтою, хлiбом, рудою щодня проходять через радянський кордон у Нiмеччину. Спiльнi вiйськовi паради Червоноi армii i вермахту вiдбулися по всьому периметру нового кордону. Йдуть обмiни культурними делегацiями. Час од часу, правда, нiмецькi лiтаки порушують радянський кордон, та Москва на це поки що не зважае. Не направила Берлiну жодноi ноти. Черчилль пропустив повз вуха iнформацiю про порушення кордону лiтаками, але ухопився за культурний обмiн. – Обмiн культурними делегацiями? Якими саме? Хiба у них схожi погляди на культуру? – Досить схожi. В останнiй «Правдi» великий матерiал про те, що у Москвi помпезно вiдкрилася виставка нiмецьких художникiв. Ось, прошу, – Мензiс ткнув пальцем у третю шпальту «Правди» i пiдсунув ii Черчиллю. Вiн акцентував увагу Черчилля саме на цьому повiдомленнi, бо добре знав про особливу пристрасть першого лорда до образотворчого мистецтва. – Потiм буде вiзит-вiдповiдь, аналогiчна виставка у Берлiнi. Патронують нiмецьку виставку особисто Гiтлер i Рiббентроп. Вiдомо, що Гiтлер сам вважае себе гарним художником-акварелiстом. Черчилль уважно проглянув матерiал. Вiн i сам вважав себе гарним художником. Навiть пiд псевдонiмом брав участь у кiлькох виставках. Гмукнув: – Цiкаво виглядають два прапори – один зi свастикою, другий – iз серпом i молотом на фасадi виставкового залу. Хотiлося побачити б це у кольорi. Два червоних прапори. Схрещенi серп i молот, здаеться, трохи схожi на свастику. У нацистiв прапор ефектнiший. Можу закластися, що ваш улюблений ефрейтор, Мензiсе, сам вигадав його. Кажете, що виставку патронуе фюрер? Дуже цiкаво. Черчилль важко пiдвiвся з глибокого крiсла, обiйшов навколо стола, тримаючи руки за спиною i продовжуючи нервово жувати сигару. – Сталiн – хитрий старий лис. Son of а bitсh! (Сучий син!) У Польщi вусач нас переграв. Зi слабкою армiею, озброеною старими гвинтiвками, ледь не на возах, без жодного пострiлу хапнув величезний шматок цiеi краiни. Але, на щастя, хоч у Фiнляндii пiймав величезного облизня… А потiм Сталiн кинувся в обiйми Гiтлеру… Як дiвка, яка боiться згвалтування i тому намагаеться вийти замiж за потенцiйного гвалтiвника. Кинувся в обiйми ефрейтора не без допомоги, звiсно, слабака Даладье i цього вiслюка Чемберлена. Не розумiю, навiщо це потрiбно Адольфу? Я маю на увазi пакт зi Сталiним. Судячи з того, що Ради так обгидилися у Фiнляндii, Червона армiя мало на що здатна. Адольф мiг би забрати всю Польщу. Всю! Єфрейтор пошився у величезнi дурнi! Думаю, що вiн це тепер розумiе i вже шкодуе, що пустив Ради на берег Бугу. Мензiс крутив головою слiдом за Першим лордом Адмiралтейства. Вiн не сумнiвався, що Черчилль ось-ось стане прем’ером i сподiвався, як мiнiмум, зберегти за собою пост керiвника секретноi служби. А, як максимум, – зайняти нинiшне мiсце Черчилля. Вiн тримав своi контакти з Черчиллем у таемницi вiд Чемберлена, вважаючи, що навряд чи це сподобаеться останньому. Вiдтодi як Черчилль став Першим лордом Адмiралтейства, Мензiс щотижня бував у того вдома з неофiцiйною доповiддю. Черчилль телефонував i запрошував керiвника розвiдки на сигару i чашку кави. Мензiс не палив i, через пiдвищений тиск, вiддавав перевагу чаю. Але завжди приходив i приносив усi матерiали, що могли зацiкавити майбутнього керiвника уряду. Тим часом Черчилль, немов планета круг Сонця, зробив кiлька повiльних кiл навколо стола й зупинився бiля полотен з пейзажами, що висiли на стiнi. Стояв, похитуючись iз п’яток на носки. – Як вам цi полотна? – запитав вiн Мензiса, вказуючи рукою iз затиснутою мiж пальцями сигарою. – Вони чудовi, my lord! – захоплено вiдповiв Мензiс. – Я вiдразу, як тiльки увiйшов, звернув на них увагу! Особливо оця робота з вiвцями на лузi. У вас чудовий смак. А хто автор? – Чарльз Морiн, ще зовсiм молодий художник. Я нещодавно iх придбав. І дуже дешево, – сказав Черчилль. Було помiтно, що вiн потiшений оцiнкою полотен керiвником секретноi служби. – Вiн дуже талановитий! – Мензiс знав, що пiд псевдонiмом Чарльза Морiна, який досить часто виставляеться, здебiльшого на виставках для художникiв-аматорiв, ховаеться сам Вiнстон Черчилль. Мову про полотна «молодого Морiна» перший лорд, очевидно забуваючи, заводив ледь не кожноi другоi зустрiчi. З усмiшкою на круглому обличчi Черчилль знову важко вмостився в крiсло i зчепив руки на великому животi. У тишi було чутно, як гучно дихае його велике тiло. Вiн раптом згадав про незапалену сигару, простягнув руку за запальничкою у виглядi Бiг-Бену i почав повiльно розкурювати сигару, огортаючи себе i Мензiса клубами духмяного диму. Помiтив, що той мимоволi скривився, наче вiд зубного болю. – Мензiсе, ви нiколи не палили? – Черчилль вiдкинувся на спинку крiсла. Мензiс на хвилину замислився, почухав кiнчик носа, який вiд тiнi, що пробiгла худим обличчям, здавалось, загострився, i вiдповiв: – Нi, my lord. – Чому? – в голосi Черчилля вiдчувалося щире здивування. – Не знаю, my lord, – стенув плечима Мензiс. – Наче не маю в цьому потреби. Черчилль посмiхнувся: – Чому? Говорять, що сигари негативно впливають на взаемини з жiнками. Це повна нiсенiтниця! Запитайте у моеi дружини – Клементини. Упевнений, що старiсть впливае набагато гiрше. Скажу бiльше: якби я не палив, то вже був би трупом. – Ви заперечуете результати наукових дослiджень? – ввiчливо запитав Мензiс. На лобi у нього з’явилося кiлька зморшок. – Так, заперечую! – з жаром вигукнув Черчилль. – І ви зараз зi мною погодитеся! Це було пiд час Першоi свiтовоi. Я вийшов з блiндажа. Хотiв закурити, але згадав, що забув сiрники. Повернувся назад, i, щойно зачинилися дверi, в те мiсце, де я стояв, ударив снаряд. Всi, хто спочатку вийшов разом зi мною, загинули. Мензiс щиро розреготався: – Дiйсно! Мy lord, ви спростували всi науковi викладки! – Отож. Але, як говорять нашi союзники французи, «реверон а нотр мутон» – «повернiмося до наших баранiв». Ми повиннi всiляко стримувати Сталiна вiд подальшого падiння в обiйми Гiтлеру. У цьому випадку згвалтування вусача нам набагато вигiднiше, нiж його шлюб. – Пiсля того, як Ради показали слабкiсть у фiнськiй кампанii, Гiтлер став уникати сталiнських обiймiв, – зауважив Мензiс. – Жодноi зустрiчi на високому рiвнi… – Правильно. Дружать iз сильним, – погодився Черчилль. – Слабак, навпаки, сам напрошуеться у друзi до сильного. – Виступаючи у танковому вiйськовому училищi пiд Берлiном, Гiтлер знову говорив про необхiднiсть початку швидкого руху Нiмеччини на схiд. – Це точна iнформацiя? – явно зацiкавлено запитав Черчилль, випускаючи вгору кiльця диму i уважно спостерiгаючи, як вони, повiльно похитуючись, пiдiймаються вгору i розчиняються у повiтрi. – Абсолютно, – запевнив Мензiс. – Ми маемо стенограму виступу. – Язик його – ворог його! Єфрейтор зiрвався! Менi здаеться, що коли вiн виступае i починае кричати, то входить у транс, а мiзки не встигають за язиком. Похiд вермахту на схiд – це був би непоганий шанс для Британii передихнути. Треба, щоб про цей виступ обов’язково дiзнався Сталiн. – Я вважаю, що радянська розвiдка вже доповiла йому. – А якщо нi? – Черчилль уважно подивився на Мензiса. Мало хто мiг витримати його погляд. Мензiс опустив очi. – Це неважко виправити, ми передамо стенограму через радянського посла Майського, не сумнiваюся, що Сталiн клюне на цю наживку i накаже розвiдцi надати пiдтвердження. – І вони його отримають! – Черчилль стиснув кулак правоi руки i вдарив ним по долонi лiвоi. – Обов’язково отримають! Але у виступi мало потрiбноi нам конкретики. Треба, аби Сталiн вважав, що удар буде не на Захiд, а саме на Схiд i якщо не сьогоднi, то завтра. Потрiбно щодня сiяти мiж Сталiном i Гiтлером насiння недовiри. Чуете, Мензiсе? Ми не повиннi допустити цього шлюбу! Якщо вони, не дай боже, поберуться, Британii i Францii кiнець. Та що там Британii i Францii. Всьому свiту кiнець! Треба, щоб Сталiн чекав удару на схiд. Потрiбна якась конкретика, – Черчилль замислено барабанив пальцями по столу. – Скажiмо, що готуеться провокацiя – напад на якусь нiмецьку делегацiю, що зараз перебувае в СРСР. – На яку саме? – подав голос Мензiс. – Не мае значення. Деталi не так важливi. Це може бути напад хоча б на тих же нiмецьких художникiв, таких дорогих фюреру. Влаштуйте витiк iнформацii, що буде провокацiя з нападом на цю делегацiю. Скажiмо, самих нiмцiв, переодягнених у форму НКВС. Це привiд, провокацiя, як було на кордонi з Польщею. – Навiщо нам пiдiгрувати Чемберлену? – здивувався Мензiс. – Ця операцiя пiде йому в актив. – Тому, любий Стюарте, що план удару Гiтлера на захiд, який бельгiйцi дiстали з нiмецького лiтака, – це не блеф. – Ви про лiтак з офiцером нiмецького генштабу, що заблукав i сiв у Бельгii? Ми не маемо пiдтвердження справжностi документiв, що були в ньому. Не думаете, my lord, що то може бути дезiнформацiею вiд служб Канарiса чи Гейдрiха? – запитав Мензiс. – Яка дезiнформацiя, Стюарте?! – майже вигукнув Черчилль. Попiл з його сигари розсипався на килим, що вкривав пiдлогу. Вiн цього не помiтив. – Це випадок, який трапляеться раз на сто рокiв i вiдкривае карти гравцiв! Час до нападу вiдлiчуеться днями! Причому зупинити вже нiчого не можна. Це бомба iз включеним часовим механiзмом! А щодо пiдтримки… Чемберлен уже вкрай непопулярний у Британii. Пiсля того, як Гiтлер атакуе захiднi держави, уряд Чемберлена впаде. А наступним прем’ером буду я. І менi не потрiбен союз Гiтлер – Сталiн. То буде кошмаром i для Британii, i для всього свiту! – Чемберлен i Даладье наче намагаються тиснути на Сталiна, – невпевнено зауважив Мензiс, згортаючи газети, якi Черчилль вiдсунув вiд себе. Вiн незграбно зiштовхнув зi столу чайну ложечку, нахилився, дiстав ii i, не знаючи, що з нею робити – озирнувся у пошуках слуги. Але зустрiч була конфiденцiйною i прислуги не було. Хотiв продовжити думку, та Черчилль, незважаючи на нього, заговорив iз жаром: – Сталiн – азiат. У нього мiцнi нерви. Дипломатичний тиск на нього не дiе! Мене бiльше цiкавить, чи справдi Даладье з Чемберленом наважаться бомбардувати нафтовi родовища в Баку? Як ви думаете, Мензiсе? – Черчилль вiдкинувся в крiслi, закинув одну товсту ногу на iншу, вiдкривши погляду Мензiса шкарпетки кремового кольору. – Покладiть ложку на стiл, ви ж усе одно не вживаете кави. Наступного разу замовлю вам чай. – Дякую, my lord. На кiнець березня заплановано польоти з бази в Хабiнii розвiдувального «Локхiда» i фотозйомки Баку й Батумi. Але… – Нiколи! – перебив Мензiса Черчилль i на пiдтвердження своiх слiв ляснув долонею по столу. Вiд рiзкого руху попiл посипався йому на бiлу накрохмалену сорочку. Та вiн не звернув на це найменшоi уваги. – Нiколи, чуете, Стюарте? Чемберлен не буде бомбардувати Ради! Така моя думка! Тут чиста психологiя. У старого Невiла з’явився величезний комплекс пiсля того, як вiн зганьбився зi спробою органiзувати проти Росii iнтервенцiю у 20-х роках. Чемберлен взагалi нiкого не здатен бомбардувати. Вiн панiчно боiться вiйськових дiй. Може, тому, що починав з керiвництва поштою й охороною здоров’я. Чемберлен – ганчiрка й нiкчема, – Черчилль ще раз ляснув долонею по столу, неначе ставлячи печатку на свiй вердикт щодо особистiсних якостей Чемберлена. – Чемберлен тричi лiтав до Гiтлера, – ввiчливо заперечив Мензiс. – Саме тому! – майже вигукнув Черчилль. Вiн напрочуд жваво для своеi комплекцii схопився з крiсла i навис над Мензiсом, як гора. – Вiн лiтав просити миру. Принижувався перед цим знахабнiлим нiмецьким ефрейтором! І принижував Британiю! Shit! Damn! (Лайно! Чорт!) Але не розумiв, що в нього був вибiр не мiж вiйною i миром. У нього був вибiр мiж вiйною й безчестям! Вiн вибрав безчестя, а тепер одержить ще й вiйну. Його уряду залишаеться – мiсяць, вiд сили два. Далi почнеться наша партiя! І ми ii мусимо виграти. Вiд результатiв цiеi великоi гри залежить майбутне Європи! Навiть усього свiту! Так що, Мензiсе, ваше завдання на найближчий час – укласти Сталiну в вуха, що Гiтлер хоче його пошити в дурнi. Йому повиннi снитися нiмецькi танки на вулицях Москви! Роздiл 4 20 березня 1940, 4 год. 54 хв Москва Берiя був злий на увесь свiт. Тому що зiрвався такий потрiбний йому перепочинок. Рiч у тiм, що Берiя завжди знаходився у своему кабiнетi в будiвлi НКВС, або, як вiн любив говорити – у Конторi, до 2 – 3-i години ночi, поки Хазяiн не поiде додому. Нарком колись працював конторським службовцем i разом iз ним до НКВС прийшло це слово – «контора». Слово прижилося серед спiвробiтникiв (Берiя цим дуже пишався). Сидiти на своему робочому мiсцi, поки не поiде Хазяiн – то було неписане правило. Приiхати ранiше вiд вождя, поiхати пiзнiше. Не тiльки Берiя – всi чиновники величезноi краiни – «от Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей» – хронiчно недосипали. Найвищi державнi i партiйнi функцiонери поряд iз кабiнетом мали кiмнату для вiдпочинку, рангом нижчi ставили в кабiнетах дивани, тi, кому диван був не дозволений по ранжиру, звикали спати за столом, поклавши голову на стосик течок «Справа №…». Поки Хазяiн у Кремлi, всi мають бути на мiсцях! На вiдпочинок у Берii був привiлей. З його кабiнетом сусiдували кiмната з лiжком, ванна i навiть крихiтна кухня. Кiмнати для вiдпочинку були в кабiнетах навiть не в усiх членiв Полiтбюро. Утiм, бiльшiсть iз них, на вiдмiну вiд Берii, мали службовi квартири в Кремлi. Учора Берii здалося, що нарештi видався перепочинок. Сталiн поiхав на Ближню близько пiвночi. Берiя помчав до своеi новоi коханки – 25-рiчноi красунi й акторки-початкiвки Тетяни Окуловськоi. І вони разом поiхали до майстернi скульптора Кернера. Це була така нова розвага, яку вигадав Берiя. Звiсно, вони, керiвники радянськоi держави, не могли розслабитися в якомусь ресторанi, де повно простоi публiки. І тому Берiя придумав нову забаву – пити з людьми мистецтва. Йому подобався богемний спосiб життя. Особливий кайф був пити у майстернях художникiв. Серед творiв, що завтра мали прикрасити кращi музеi краiни, вiдчуваючи запах свiжоi фарби на полотнах. Спiлкуватися з людьми, яких мiльйони вважали генiями. Всi цi генii смертельно боялися його – Лаврентiя Берiю, запопадливо зазирали в очi йому та його коханцi Танi Окуловськiй: «Чого бажаете, товаришу Берiя? Дозвольте подарувати вам оцю роботу, а оцей натюрмортик вашiй дамi… Вiзьмiть iще, вiзьмiть усе, тiльки дайте спокiй». Тремтячими руками розливали у бокали привезений Лаврентiем Павловичем його улюблений коньяк «Арарат» – 10 зiрок. Знали: один порух його пальця – i вони перетворяться на табiрний пил. І не вiдразу, а пiсля безкiнечно довгих страждань, десь далеко, на Колимi. Берiя перейняв цей вираз у Сталiна – «перетворити на табiрний пил». Гарний вираз… Усеосяжний… До Кернера приiхав також Ворошилов зi своею секретаркою i, за сумiсництвом, коханкою Надiею Тузовою. Дружина Ворошилова, безплiдна еврейка Голда Горбман, яка на його вимогу змiнила iм’я (за що ii прокляли батьки) i стала Катериною Ворошиловою, дивилася на походеньки наркома крiзь пальцi. Голда Горбман була членом РСДРП(б) з 1917 року, пiсля смертi Ленiна працювала заступником директора його музею i мала дружнi стосунки з Тузовою. Таким чином Ворошилов утримував такий собi комунiстичний мiнiгарем. Коли наркоми та iх супутницi вдосталь насолодилися коньяком i мистецтвом i розпусниця Надя Тузова вже пропонувала покинути старого Кернера i iхати у замiський будинок Ворошилова, де прислуга приготувала баньку для наркомiв з дiвками, – пролунав злощасний дзвiнок! Берiя мусив повiдомляти черговому наркомату, де його можна знайти. Інакше Хазяiн може голову зняти. Ось цього разу наркома Берiю зачепили у Кернера. Пiсля зустрiчi зi Сталiним на Ближнiй жодного бажання продовжувати гулянку з дiвицями вже не було. І вiн поiхав до свого особняка – розкiшного будинку на розi Садово-Трiумфальноi i Качалова. Коба умiе завантажити мiзки! Так, що навiть у такого живчика, як Лаврентiй Берiя, голова йде обертом i зникае потяг до баб. З гiркотою подумав: та ще й поводиться з ним, як зi псом, що завинив перед господарем невiдомо чим. Сталiн був единою людиною в краiнi, поряд з якою йому, всесильниму наркому Лаврентiю Берii, було незатишно. Але що як Сталiн мае рацiю i завтра Гiтлер нападе на них? З такою слабкою армiею iм, справдi, кiнець. Черговий «блiцкриг» – i Гiтлер розiб’е iх ущент! За пiвроку. А може, й за три мiсяцi. Якраз весна. Зимою чи восени через бездорiжжя нападати немае сенсу. Значить, весна або лiто. Автомобiль зупинився у дворi. Високi ворота позаду зачинилися, i лише тодi вiн вийшов з машини. Кивнув охоронцю, що виструнчився i козирнув йому. Щоб позбутися тотального контролю Сталiна, вiн оселився подалi вiд Кремля. Подалi вiд тих крихiтних квартирок, що iх займали наркоми. Навiть придумав легенду, що йому, як керiвнику НКВС, не варто жити у Кремлi, адже на випадок заколоту чи якихось заворушень йому потрiбно буде рятувати керiвникiв партii й уряду. Правда, за останнi роки вони виселили з Кремля сiм’i бiльшостi мiнiстрiв. Залишили лише вузьке коло найближчих до Хазяiна. Але й вони могли стати заколотниками. Хiба нi? Вiрити не можна нiкому. Лише Хазяiну та йому – Лаврентiю Берii. Берiя пройшов коридором, зазирнув у кiмнату дружини Нiно. Вона спала. Пiшов до свого кабiнету. Кинув погляд на годинника: пiв на п’яту. Нiчого. Зателефонувати Кам’янiй задницi – Молотову, головному конкуренту по впливу на вождя? Нехай не тiльки у нього буде спаскуджена нiч! Кам’яна задниця – от влучне прiзвисько! Берiя задоволено посмiхнувся. Вiн знав, що Кам’яною задницею Молотова називають i в Наркоматi iноземних справ, i в Раднаркомi, i навiть сам Хазяiн, iнодi, позаочi, посмiхаючись у вуса. У Кам’яноi задницi вiн знае лише одне слабке мiсце. Як i Ворошилов, за дружину Молотов мав еврейку – Перл Карповську. Де вони знаходять цих еврейок? Є ж росiянки, украiнки, грузинки, врештi-решт. Чи, може, це евреi знаходять керiвникiв радянського уряду, аби впливати на полiтику единоi у свiтi Краiни Рад? Цiкава думка… Хазяiн на дух не переносить евреiв. Тим паче еврейок. Тим паче, якщо одна з них – Перл намагаеться присвоiти статус першоi ледi, оскiльки у Хазяiна немае офiцiйноi дружини. Нiчого, прийде слушна година, i вiн, «стальний сталiнський нарком» Лаврентiй Берiя, ще завдасть удару в слабке мiсце Кам’яноi задницi! А поки що – дзвiнок, щоб життя медом не було. Берiя набрав Молотова по урядовому телефону, так званiй «вертушцi». Вертушкою телефон називався тому, що в Москвi мiськi телефони з’еднувалися телефонiсткою на станцii, а в Кремлi встановили першу автоматичну станцiю. Вона з’еднувала партiйнi та урядовi кабiнети i будинки членiв уряду. Вiдсутнiсть при з’еднаннi сторонньоi людини забезпечувала конфiденцiйнiсть спiлкування. Почув довгi гудки. Уявивши, як жахливо задзеленчав у нiчнiй тишi квартири Молотова телефон, ехидно посмiхнувся. * * * У кремлiвськiй квартирi головраднаркома Молотова задзвонив телефон. Пiсля трьох дзвiнкiв заскрипiло лiжко, Молотов, вiдкинувши ковдру, пiдвiвся на лiктi i взяв слухавку. Пальцi нишпорили по прилiжковiй тумбi, нарештi натрапили на вимикач, спалахнула настiльна лампа. На другiй половинi лiжка злякано пiдхопилася дружина Молотова – Полiна Жемчужина. Їi розбудив не дзвiнок, а холод. Ковдру стягнув з неi чоловiк, намагаючись якомога швидше вгамувати телефон, а з вiдчиненоi кватирки дув весняний вiтерець вiд Москви-рiки. – Це Берiя, – огидно прохрипiла слухавка тенором наркома. – Що трапилося, Лаврентiю? Четверта ранку, – голос Молотова звучав вiдверто роздратовано. Вiн нарештi знайшов пенсне, що впало на килим, i начепив його на носа. Воно виглядало досить кумедно на його непропорцiйно великiй головi. Настовбурченi вуса наркома демонстрували граничне невдоволення вiд безцеремонного пробудження. – Хазяiн вимагае на ранок, щоб ти дав iнформацiю про всi офiцiйнi делегацii нiмцiв, що перебувають у нас, – голосом Берii говорила, ледь потрiскуючи, слухавка. – Тихо, Перл, – прошепотiв Молотов, прикриваючи слухавку. – Все гаразд. Вона зiтхнула i лягла. Удома вiн називав ii Перл. Так, як називали ii батьки. Полiна Жемчужина, або ж Перл Карповська, завдяки Молотову зробила карколомну кар’еру вiд звичайноi папiросницi на фабрицi до керiвника главку текстиль-галантерейпрому в Наркоматi легкоi промисловостi. Перл розумiла, що, незважаючи на надзвичайно високе становище у радянськiй iерархii (Молотов – друга людина в державi), i Молотова, i ii вiд камери в Бутирцi може вiддiляти всього один подiбний нiчний дзвiнок чи один гучний стукiт у дверi. – Лаврентiю, я не пам’ятаю усiх цих дрiбниць! – злiсно просичав Молотов. – Чи, вiрнiше сказати – деталей. Інформацiю може дати уповноважений у справах Берзiн, от йому й телефонуй! – i кинув слухавку. Берiя займав нижчу сходинку в партiйнiй iерархii i мав знати свое мiсце. На хвилину замислився, сказав, звертаючись до дружини: – Що за лайно, навiщо Кобi нiмецькi вiзитери? – Молотов устав, дiстав пачку нових модних цигарок «Бiломорканал», котрi щойно почала виготовляти цигаркова фабрика iменi Урицького, ширше прочинив кватирку. Вiн нiколи не затягувався, та й курив нечасто. Але бiльшiсть була впевнена, що вiн затятий курець через те, що на багатьох фото був iз цигаркою. Цигарки – то був його дипломатичний прийом. Рiч у тiм, що Молотов не володiв iноземними мовами, а крiм того, був тугодумом i пiд час переговорiв, щоб заповнити паузи i мати час на роздуми, завжди запалював цигарку. Вiн механiчно розглядав цигаркову коробку «Бiломору» з картою Європи, розшукуючи Нiмеччину. На картi були зображенi найбiльшi канали – Кiльський (який з’еднував Пiвнiчне i Балтiйське моря, Суецький (Червоне i Середземне). Кiльський канал якраз i знаходився на територii Нiмеччини. – Навiщо Кобi нiмцi? – ще раз запитав чи то в дружини, чи то сам у себе. – Що, любий? – здивовано перепитала Перл, гадаючи, що вiн звертаеться до неi. – Ти сказав: нiмцi? Якi нiмцi? – Нiчого, так, дрiбницi. Спи. Постукав мундштуком по коробцi, вибиваючи тютюн. Здавив мундштук двiчi – хрест-навхрест. Невдоволено поморщився – у «Герцеговини Флор», яку, наслiдуючи Сталiна, палила бiльшiсть наркомiв, тютюн нiколи не висипався. «Все нове – гiрше за старе». Недарма Маяковський сказав: «Любым папиросам даст фор “Герцеговина Флор”!» Подумав: знову перейду на «Герцеговину». Видуваючи дим у кватирку, кинув погляд на Перл, вона посмiхнулася йому. Подумав: майже всi з оточення Сталiна завели собi коханок. Та й сам Хазяiн подавав приклад. Лише вiн залишався вiрним Перл. Чому? Може, тому, що ii iнтимнi потреби значно вищi, нiж у нього, i дай бог йому вдовольнити хоча б Перл, не говорячи вже про коханку? А може, тому, що вiн – головна «кам’яна задниця ЦК» i на iнтрижки просто не мае часу? Мабуть, i перше, i друге, i трете. Ще раз кинув поглядом на Перл – здаеться, спить. Учора вiн уже виконав свiй шлюбний обов’язок. І тому був упевнений, що сьогоднi мае вихiдний вiд iнтиму. Якби не дзвiнок. Але раз Перл заснула, то, схоже, що таки можна дати собi перепочинок. * * * «Зателефонуй Берзiну вранцi». Берiя не мiг вiдкладати таке на ранок. Як завжди, щось не складеться, а Хазяiн традицiйно приiде в Кремль о першiй, максимум о другiй i вiдразу буде вимагати результат, називати iдiотом i погрожувати посадити у «турму» i пiдвiсити за яйця… Берiя, лаючись, набрав номер свого помiчника Саркiсова. Той довго не брав слухавку. Нарештi вiдповiв заспаним голосом. – Спиш, Саркiсов, твою мать! Знайди Берзiна! Я не знаю, хто це такий! Якийсь хрiн з Наркомату iноземних справ! Зателефонуй черговому – дiзнайся, хто це такий! Все я маю тобi розтлумачувати до дрiбниць! Вiзьмеш у нього всю iнформацiю про заходи, що iх проводять у нас нiмецькi делегацii. Цього вимагае Хазяiн. І дми до мене додому. Термiн – 10-та ранку. Затримаешся – пiдвiшу за яйця, а потiм посаджу в «турму». Зрозумiв? – Так точно, товаришу нарком! Роздiл 5 19 березня 1940 року, 13 год. 35 хв Москва А за день до цього, дипломат Михайло Берзiн, iнформацiя якого зараз так потрiбна була Берii, сидiв за столиком кафе «Ленiнський жовтень», що на Цвiтному бульварi разом iз художником Миколою Гущенком. Гущенко, у минулому радянський агент-нелегал, який працював у Парижi пiд агентурними псевдонiмами «Художник» та «Ярема», а пiсля втечi з Францii ось уже четвертий рiк жив у Москвi в 12-метровiй комуналцi, на вулицi Бiговiй, з дружиною, сином i перебивався разовими заробiтками. Малював полотна у стилi соцреалiзму й намагався пристосуватися до життя радянських будiвникiв комунiзму зразка кiнця 39-го – початку 40-х рокiв. Обидва спiврозмовники були шатенами, Гущенко темнiший, Берзiн свiтлiший, зросту – вище середнього, i здавалися схожими один на одного. Хоч Берзiн i був значно старшим. Можливо, схожими iх робив одяг – вочевидь нерадянськi, гарно пошитi костюми видiляли обох серед сiрого натовпу Москви. – Неймовiрно, – сказав Берзiн, смiючись, блискаючи незвичайно бiлими для СРСР зубами i тиснучи руку Гущенковi. – Це таки ти! Менi сказали, що серед органiзаторiв виставки нiмецьких художникiв у Москвi е Гущенко, але нiколи б не подумав, що це саме ти! Просто неймовiрно! А як же Париж? Ателье на вулицi Волонтерiв?! Виставки в Le Grand Salon! Як Монмартр? Як Матiсс, Модiльянi, Сутiн? – Привiт, старий! За Матiссом, усiею компанiею i доброю чаркою абсенту дуже сумую. А з Парижем довелося розпрощатися раз i назавжди. А якщо чесно – просто накивати з нього п’ятами. Адже ти знаеш, що я там не лише малюванням портретiв Роллана та Барбюса займався. Французька полiцiя сидiла на «хвостi»! Вважаю, я випередив iх на день-два. Не бiльше. А то довелося б вiдмотати у французькiй кутузцi рокiв десять за шпигунство. Живу в Москвi, правда, в комуналцi, але життя в комуналцi в СРСР, у будь-якому разi, лiпше вiд життя в тюремнiй камерi у Францii. – Я знаю, що ти займався не лише виставками. Тим бiльше дивуюся, що живеш у комуналцi. До речi, коли Єжова змiнив Берiя, саме я готував доповiдну щодо тебе – написав, що «агентом Яремою в СРСР направлено близько 200 креслень вузлiв найновiшоi французькоi та англiйськоi вiйськовоi технiки для потреб Червоноi армii». Як зараз пам’ятаю! Був упевнений, що Контора потурбувалася i ти зараз тут як сир у маслi! Із репродуктора на стiнi раптом загуркотiла, захрипiла стоголосим хором кантата Прокоф’ева «Заздоровниця», що вперше прозвучала наприкiнцi минулого року в день народження Сталiна. Пройшло вже три мiсяцi пiсля торжеств, але ii й досi крутили ледве не щодня: По-иному светит нам Солнце на Земле: Знать, у Сталина оно побывало в Кремле. – Дякую, друже! – Гущенко кинув оком на репродуктор: не варто й просити – звiсно, нiхто з персоналу кафе не наважиться притишити звук. Із вдячнiстю потис руку дипломату. – А ти куди подiвся з Парижа? – Мене в 38-му направили до Лондона. Помiчником вiйськового аташе. У мене були два керiвники – i посол, i резидент. А двом начальникам догодити дуже складно. Вiдкликали, – з гiркотою в голосi сказав Берзiн. Махнув рукою. – А мiсяць тому, повертаючись до СРСР, знову побував у Парижi. Та хай йому бiс, цим проблемам! Ставиш пляшку шампанського? За зустрiч? – запитав, посмiхнувшись i весело потираючи руки, Берзiн. – Запросто! Але не думаю, що воно тут е. Це ж тобi не Париж i навiть не Лондон. І справдi, офiцiант сказав, що шампанського тут не бувае i принiс двiстi грамiв горiлки в графинi й чарки. На закуску – оселедець i хлiб. – І як Париж? – iз посмiшкою запитав Гущенко, розливаючи горiлку. – Давай. За зустрiч, – вони випили. – Ех, Париж! На Єлiсейських Полях вже зеленiють каштани. Гiгантськi каштани, такими вони, здаеться, виростають тiльки в Парижi. На Сенi – крихiтнi пароплавчики, француженки на високих пробкових пiдборах. Останнiй крик моди. Втiм, вiдчуваеться подих вiйни. Дроль де гер. Дивна вiйна. Нiхто не стрiляе, не бомбить мiста. Ресторани забитi людом до ранку. Економити грошi бiльше немае сенсу! Завтра вони можуть коштувати не бiльше, нiж туалетний папiр. Полiцiя зупиняе бiлявок i блондинiв, чий вигляд натякае на «арiйське походження», прискiпливо перевiряе документи. Бояться нiмецьких диверсантiв. Вулицями вештаються повii з протигазами на боцi. Бояться нiмецькоi газовоi атаки, газових бомб з аеропланiв. Арештовують i гiльйотинують комунiстiв, закрили комунiстичну газету «Юманiте». Назад, до речi, я iхав iз послом Сурiцем. Його оголосили персоною нон грата. – Самого посла у Францii Сурiца? – у Гущенка округлилися очi. – Не може бути! – Саме так, посла, – Берзiн ствердно кивнув головою. – Іншого Сурiца в посольствi немае. – Це шокуюча новина! У наших газетах, звiсно, нiчого не було… – А звiсно ж. Насправдi, анекдотична новина. Я розповiм – ти помреш зi смiху. Радянська дипломатiя в Парижi обгидилася по вуха. На зборах парткому посольства Сурiц вирiшив прогнутися: ухвалили вiдбити Сталiну телеграму про засудження агресii англо-французiв проти Нiмеччини i пiдтримку нiмецько-радянськоi дружби. Пiсля того, що творили в 37-му з посольськими, половина поiхала на Колиму валити лiс. Ти розумiеш, такi прогини – це було дуже важливо. Сурiц телеграму пiдписав. – А в чому сiль анекдоту? – здивовано запитав Гущенко. – Анекдотичнiсть у тому, що досвiдчених дипломатiв майже не залишилося! Щойно присланий з Москви за партiйною путiвкою парторг, замiсть того щоб вiднести телеграму шифрувальнику, вiднiс ii на пошту. Уявляеш? Дипломатичну телеграму, в якiй облили лайном уряд краiни перебування – уряд Даладье – вiднесли у звичайне вiддiлення зв’язку?! На телеграмi адреса – Москва, Кремль, товаришу Сталiну! Думаю, коли паризький телеграфiст це побачив, то подумав, що з’iхав з глузду! – Боже, який кретин! – Гущенко регочучи звiв погляд до неба i ляснув себе долонею по лобi. – Тупий обмежений кретин! Берзiн розлив горiлку, вони цокнулися чарками i до дна випили гiрку рiдину. Закусили несмачним оселедцем. – Ага, в Союзi парторг працював, звiсно, теж парторгом, але на якомусь металургiйному комбiнатi в Юзiвцi. Там так було заведено. Ледь що – пiдтримуемо мудрого вождя й учителя, швидко на пошту i звiдти – урядова телеграма товаришу Сталiну. Про шифрувальникiв, упевнений, «металургiйний парторг» нiколи й не чув! – Берзiн то починав реготати, то через силу зупинявся, намагаючись продовжити розповiдь. До Берзiна приеднувався Гущенко. – Уявляю пику телеграфiста: «Засуджуемо агресивну полiтику Даладье»! І що ж було далi? – Гущенко вгамувався, налив ще по однiй. Вони цокнулись i випили. – Звiсно, телеграфiст вiднiс телеграму в полiцiю, наступного дня текст телеграми був в усiх французьких газетах. Навiть «Юманiте» перед закриттям надрукувала! А ще через день французький уряд оголосив Сурiца персоною нон грата. І той, обливаючись гiркими сльозами, виiхав на розправу до Кам’яноi задницi. * * * Телеграма Цiлком таемно. Позачергово. Нарком iноземних справ В. М. Молотов Повноважному представниковi СРСР у Французькiй республiцi Я. З. Сурiцу Я прийняв французького повiреного Паяра, який зробив заяву вiд iменi уряду Французькоi республiки стосовно вас: «Уповпред Сурiц передав на телеграф телеграму на iм’я Сталiна. Ця телеграма була затримана цензурою, тому що в нiй були вирази: «плани англо-французьких палiiв вiйни зазнали невдачi», «СРСР залишаеться неприступною фортецею, об яку в майбутньому розiб’ються чорнi задуми англо-французьких ворогiв соцiалiзму». Як заявив Паяр, французький уряд вважае, що використання уповпредом у вiдкритiй телеграмi таких виразiв е втручанням у французьке полiтичне життя, що «Сурiц бiльше не буде вважатися персоною грата Французьким урядом» i що Французький уряд просить Радянський уряд «покласти кiнець мiсii Сурiца при Французькому урядi». Вiдзначаю, що Ви зробили неправильно, не повiдомивши в НКІС про затримку цензурою Вашоi телеграми, не говорячи вже про те, що Вам не варто було надсилати подiбну телеграму поштою. Радянським урядом найближчим часом буде ухвалено рiшення про припинення вашоi мiсii в якостi повноважного представника.     Молотов * * * 19 березня 1940 року, 14 год. 15 хв Москва На терасi кафе «Ленiнський жовтень» раптом зазвучала пiсня: Взвейтесь кострами, синие ночи, Мы – пионеры, дети рабочих… Повз кафе йшов маршем загiн пiонерiв у червоних галстуках. – Рiвняння на прапор! – вигукнув правофланговий, i пiонери, притиснувши лiву руку до стегна, дружно вiдсалютували двом величезним червоним прапорам, що висiли бiля входу в виставковий павiльйон, – одному зi свастикою, другому – iз серпом i молотом. Пройшовши далi, вони почали хором вигукувати: – Раз-два, Ленин с нами. Раз-два, Ленин жив. Раз-два, выше знамя, пионерский коллектив! – Чув, що говорить молоде поколiння? – запитав Берзiн, кивнувши у бiк пiонерського загону, який вiддалявся пiд дрiб барабана. – «Раз-два, Ленин с нами». А ти, значить, приймаеш виставку фашистiв? – Нацiонал-соцiалiстiв, не плутай. Фашисти в Італii, – виправив Гущенко. Пояснив: – Виставку сучасного мистецтва нацiонал-соцiалiстичноi Нiмеччини й ii авторiв – нiмецьких художникiв. Розвiв руками. – Наших союзникiв… – Тебе це не дивуе? Вчора ще фашисти, вибач, нацiонал-соцiалiсти були палiями вiйни. Ми воювали з ними в Іспанii. А сьогоднi… – Берзiн озирнувся, нахилився до Гущенка. Тихо мовив: – Як на мене, коричневий i червоний дуже зблизилися. Можна сказати, що червоний – це недозрiлий коричневий. І вiн поступово дозрiвае… – Справдi, нечуванi метаморфози, – погодився Гущенко. – Виставка художникiв Третього рейху в Москвi. Вiд нiмецькоi сторони виставку курують особисто Рiббентроп i частково навiть сам Гiтлер. Потiм буде подiбна виставка у Берлiнi. Ось поглянь… – Гущенко кивнув у напрямку виставкового павiльйону навпроти кафе. На фасадi виставкового павiльйону, окрiм червоних прапорiв зi свастикою i серпом та молотом, було, справдi, дещо незвичне для Москви. Весь фасад був оповитий величезним червоним полотнищем iз чорною свастикою на бiлому полi. Берзiн гiрко посмiхнувся. Хитнув головою: – Англiйцi лютують вiд цiеi дружби. – Тут люди теж цього не розумiють. Спочатку Гiтлер був палiем вiйни, тепер – став добрим другом, – стенув плечима Гущенко. – А як же обласканий Микола Тихонов? – зауважив Берзiн i процитував: Уходит лондонец в свое бомбоубежище, Плед по асфальту мокрый волоча, В его кармане – холодок ключа От комнат, ставших мусором колючим. Мы свой урок еще на картах учим, Но снится нам экзамен по ночам… – Сьогоднi це небезпечнi рядки. За такi вiршi можна опинитися в таборi на Колимi, – з гiркотою в голосi зауважив Гущенко. – Думаеш, цей союз надовго? – Є рiзнi думки. Я прочитав в Англii книгу якогось Ернста Генрi «Гiтлер проти СРСР», де прогнозувався напад Гiтлера на нас. – Хiба це можливо? – здивувався Гущенко. – Зараз у мене таке враження, що цей союз назавжди. – Навряд чи, – хитнув головою Берзiн. – А ти яким боком до виставки? – запитав Гущенко. – Для мене самого це дивина. Викликали з Англii. Тиждень чекав. Дадуть нове призначення чи посадять, – коли Берзiн це говорив, його обличчя наче застигло, перетворилося на беземоцiйну маску. На обличчя людини, що готова до будь-якого, навiть найгiршого, варiанту розвитку подiй. – Чому так песимiстично? – Ти знаеш… Тобi як старому бойовому товаришу можу сказати вiдверто. Половина тих, кого вiдкликали передi мною, вже сидить. Про декого – нi слуху нi духу. Люди просто зникли. Друга половина розстрiляна. Думаю, менi недовго залишилось. Ось пiдiйшов офiцiант, а я подумав: так колись вiн пiдiйде, приставить пiстолет до лоба i скаже: «Я з НКВС, вас заарештовано, руки за голову». Тi хлопцi дуже винахiдливi й здатнi на подiбнi фокуси. – А може, якщо вiдразу не взяли, то пронесло? – з надiею запитав Гущенко. – Нi, просто бюрократична машина працюе iнерцiйно, – заперечив Берзiн. Махнув рукою. Жест, напевне, означав: будь що буде. – Вони знають, що я вже в СРСР, нiкуди не подiнуся, а значить, можна не поспiшати. – То чому ж ти повернувся? – не мiг зрозумiти Гущенко. – Дружина, син. Тодi взяли б iх. Хай уже краще мене. – А звинувачення? Повиннi ж бути хоч якiсь звинувачення?… – Був в Англii – значить, могли перевербувати, значить, англiйський шпигун. Нiхто не буде вдаватися в деталi й розбиратися. Таке враження, що для НКВС посадити чим бiльше – тим краще. А раптом i справдi на сотню один шпигуном виявиться. Те, що 99 були чесними радянськими громадянами, нiкого не цiкавить. А вчора мене призначили куратором твоеi виставки вiд Наркомату iноземних справ. Ось так. Так що будемо спiвпрацювати. Ти вiд Спiлки художникiв, я вiд Наркомiнсправ. – Все ж, Берзiне, думаю, що ти перебiльшуеш. Мене ж не чiпають. Берзiн запалив англiйську цигарку. Пiймав погляд Гущенка. Пояснив: – Ще залишилась пачка. Потiм перейду на «Бiломор». Тебе не чiпають? Дай бог, щоб нiчого не змiнилося, щоб випадково хтось не назвав твое iм’я на допитi. – Але ж це твое призначення, начебто, виключае швидкий арешт? – продовжив тему Гущенко. – Нi, нiщо нiчого не виключае. Пам’ятаеш, Тютчев сказав: «Росiйська iсторiя до Петра Великого – суцiльна панахида, а пiсля Петра Великого – суцiльна кримiнальна справа». Як на мене, новiтня iсторiя це – i перше, i друге разом. Вчора моiй дружинi наснився сон, що в нас роблять обшук… Ти вiриш у сни? – Нi, я начебто матерiалiст. Сни – це продовження роботи мозку. Я не вiрю у вiщi сни. – А я вiднедавна вiрю. Ти помiтив, що на нас тут скоса дивляться? – вiн нахилився до Гущенка, аби його не було чути за сусiднiм столом. Гущенко огледiвся. У кафе сидiло кiлька робiтникiв – у картузах, парусинових туфлях, сiрих сорочках, пiдперезаних шкiряними пасками, i жмаканих штанях. Вони пили пиво, палили дешевi цигарки i справдi зневажливо поглядали у iхнiй бiк. В очах читалося: що тут роблять два недобитих буржуi? – Можливо, завинив твiй лондонський костюм, – тихо вiдповiв Гущенко. Наморщив лоба. – Думають, що ти якийсь непман… СРСР – едина краiна, де бiднiсть не е недолiком, навпаки – це перевага. Поганий одяг – ознака взiрцевоi радянськоi людини. Гарний костюм – ознака мерзотника. І справдi, Берзiн був одягнений, як лондонський дендi – сiрий у темну смужку костюм, бiла сорочка i червона краватка. – У тебе теж костюм непоганий. Колись революцiонери боролися, щоб не було бiдних, тепер боремося, щоб не було багатих. Вивихнутий свiтогляд, – Берзiн похмуро посмiхнувся. Потiм тихо проспiвав: – «Эх, яблочко, сладко-кислое, буржуйские глаза – ненавистные!» Я й сам, проживши пiвтора десятка рокiв поза «залiзною завiсою», вiдчуваю себе в Москвi чужинцем. Хiба в тебе немае такого вiдчуття? – Було, – видихнув Гущенко. – Рокiв зо три пiсля приiзду. Тепер – зникло. – Але досить про сумне. Давай пити. Як на мене, i в Лондонi, i в Парижi, i в Москвi робiтники дивляться на людину в пристойному костюмi приблизно однаково. – Пролетарi всiх краiн еднаються, – резюмував Гущенко. 20 березня 1940 року, 2 год. 35 хв Москва Берзiн був дипломатом староi школи. Йому подобалася Англiя, подобалася робота, подобався будинок посольства – шестиповерховий особняк на Чешем-плейс. Йому подобалося приiжджати на роботу в омнiбусi iз сидiннями на даху, проходити вранцi чистенькою Ляйал-стрiт. Вiтатися з британським охоронцем у червоному мундирi бiля входу, проходити через затишний дворик. Подобався керiвник – посол Майський. Інтелiгент, колишнiй редактор журналу «Звезда». Родом з польських евреiв. Людина складноi долi. Хотiлося жити i працювати в Лондонi, на Чешем-плейс, якщо не завжди, то якомога довше. Але не склалося. Утiм, йому i так неймовiрно довго щастило. Його колег, разом з якими починав працювати, вже майже не залишилося. У сенсi – не залишилося на волi. Вiн починав з Христiаном Раковським. І де тепер Раковський? Виключений з партii, начебто за троцькiстський ухил. Заарештований, здаеться, у 37-му. Отримав 20 рокiв таборiв без права листування, i вiдтодi про нього нiхто не чув. І, швидше за все, вже нiколи не почуе. Разом з ним, вiйськовим аташе Берзiним, повернувся в СРСР консул Костянтин Набоков. І теж зник. Потiм за тиждень забрали i його дружину Лiдiю Набокову. Пiсля зустрiчi з Гущенком, увечерi, Берзiн поiхав на дачу, де перебрав усе – вiд поштових карток до книг i журналiв. Не дай бог якась необережна фраза в листi! Або книга сумнiвного змiсту. Все це вiн безжально кидав у пiч. Життя дорожче! Те ж саме вiн наказав зробити дружинi у iхнiй московськiй квартирi. Закiнчивши з книгами i листами, задрiмав у крiслi. Прокинувся вiд вiдчуття холоду. Вогонь у печi погас. Нiчого. Головне, що справу зроблено. Одягнув пальто. На вiшалцi залишилася кобура з пiстолетом. Узяв у руки кобуру, розстiбнув, дiстав пiстолет. Нагородний, системи «Маузер», вручений за наказом героя громадянськоi вiйни товариша Блюхера. Вигравiювано: «Чесному бiйцю Робiтничо-Селянськоi Червоноi армii Берзiну». Вiн починав iз Блюхером. Ходив у рейди проти Колчака. Потiм був разом iз ним радником Чан Кайшi. Звiдти й отримав направлення на дипломатичну роботу. Блюхера розстрiляли. Два роки тому. Говорили, що його заарештували як японського шпигуна. Японськими шпигунками виявилися i двi колишнi дружини Блюхера – обидвi Галини. Їх теж розстрiляли. Обох Берзiн добре знав. Японською шпигункою виявилася й остання, третя, дружина Блюхера – Глафiра. Їй пощастило бiльше. Вона залишилась живою, лише отримала десять рокiв таборiв. Що робити з нагородною зброею вiд японського шпигуна Блюхера? Вiн привiз пiстолет на дачу, аби десь заховати. Закопати? А якщо запитають, де вiн подiв нагородний пiстолет? Закопав? Навiщо? Боявся обшуку? Чому боявся – щось маеш за собою? Якби не мав нiчого, то не ховав би пiстолет. Говори: коли тебе завербували?! Замкнуте коло. Головне – не гарячкувати! Мае ж бути якийсь вихiд! Треба доповiсти кадровику в наркоматi. Сказати, що не вважаю за можливе зберiгати подарунок ворога народу. І здати пiд розписку. Так буде найкраще. У московськiй квартирi Берзiних тим часом ще горiло свiтло. 55-рiчна дружина Берзiна Нiна перебирала одну за одною книги. Так наказав чоловiк. Вона шукала якихось листiвок, записок, дарчих написiв вiд Блюхера або ще когось, кого вже взяли. У них була величезна бiблiотека. Михайло сказав, що роботу обов’язково треба закiнчити до ранку i що сам вiн повернеться не скоро. На стiнi пробив годинник з маятником i гирями. Вже четверта ранку, де ж вiн? Коли у дверi затарабанили так, що ледь не зiрвали iх з петель, у неi, здавалося, зупинилося дихання i закололо в серцi. – Де Берзiн? – гаркнув голос за дверима. – А хто це? – ii губи ледь ворушилися. – НКВС! Помiчник наркома Саркiсов! Вiдчиняй! Нiна Берзiна простягнула руку до защiпки. Рука тремтiла i не слухалася ii. Ось воно! Їi чоловiка не обдурило передчуття! За ним прийшли! Вона робила над собою зусилля за зусиллям, щоб пiдняти руку до защiпки. Та кожен рух супроводжувався уколом у серце. Рука робилася все важчою, переставала слухатися. Їi чоловiк пiдозрював, що за ним можуть прийти. Зараз вiн, нiчого не знаючи, повернеться, а його будуть чекати люди з НКВС. Його заберуть, i вiн зникне назавжди, як зникали iншi дипломати! Перед очима закружляли темнi кола. Вона схопилася за серце, що, стискаючись вiд болю, калатало мов навiжене, кров загупала у скронях. Нiна Берзiна впала i не бачила, як люди у синiх кашкетах зазирали у вiкна ii квартири, що була на першому поверсi й, уздрiвши стоси книг, папери, що догорали в пiчцi, i людину, яка лежала бiля дверей, почали вибивати дверi. – Це все не просто так, – сказав Саркiсов, нахилившись над жiнкою. – Викличте «швидку» i перевiрте тут усе. Найретельнiший обшук. Лаптев, поiдеш зi «швидкою». І не вiдводь вiд цiеi баби очей! Головою вiдповiдаеш! – Єсть! – козирнув Лаптев. * * * Коли Берзiн пiд’iхав до свого будинку, перше, що вiн побачив – була «швидка допомога» бiля пiд’iзду. На ношах виносили його дружину. Вiн хотiв кинутися до неi, та побачив, що у вiкнах горить свiтло i люди у формi перекидають у його квартирi все догори дригом. І угледiв два чорнi ЗІСи бiля парадного. Вiн зупинив перший порив – бiгти до «швидкоi». Нi, вiн так не допоможе дружинi! Нi. І сину, який навчаеться у Вiйськовiй академii, там, де навчаеться i син товариша Сталiна, Якiв, теж не допоможе. Через нього, Берзiна, i дружина, й син будуть членами сiм’i ворога народу. Поiдуть у табори i зникнуть там назавжди. Що йому iнкримiнують? Мабуть, шпигунство на користь Англii. Англiйський шпигун. За таким звинуваченням взяли i Набокова. Докази? Якi докази? Їм не потрiбнi докази! Що робити? Як вiн може допомогти своiй родинi? Як?! Його пiддадуть тортурам, вимагаючи визнання, що i дружина й син допомагали. Що син передавав йому вiйськовi секрети, iнформацiю про сина товариша Сталiна або й про самого товариша Сталiна. Вiн не скаже нiчого! Нi, все скаже. У них усi говорять. Скаже все, що вони захочуть. Навiщо дурити себе. Говорили всi – i Раковський, i Блюхер. Тому вiн теж скаже. І тодi вони вiзьмуться за дружину i сина. Як за сiм’ю ворога народу. Будуть мучити ii на очах у нього, i вiн пiдпише все, що вони накажуть. І лише потiм його розстрiляють. Можливо, вiн сам проситиме смертi. Вулиця тонула в нiчному туманi. Холодному туманi, який пробирався в машину крiзь вiдчинене вiкно. На протилежному боцi вулицi вiн побачив, як коливаються фiранки на вiкнах i допитливi сусiди пiдглядають за тим, що вiдбуваеться в його квартирi. Бiля пiд’iзду – люди з кам’яними обличчями. Нi, вiн не скаже нiчого. Берзiн посмiхнувся. Нi, не скаже. І тодi вони не вiзьмуть його сiм’ю! Дiстав з-пiд сидiння пiстолет, загорнений у рядно. Розгорнув. Поклав тканину пiд ноги. Витягнув зброю з кобури. Зняв iз запобiжника. Пiднiс важкий пiстолет до пiдборiддя. Помiтив, що рука тремтить. Нi. Так надiйнiше: притиснув ствол до скронi. Вiдчув холод металу. Послужиш востанне, нагородний! Оцiнив, що куля пройде приблизно через центр мозку i вийде з iншого боку. Потримав так пiстолет кiлька секунд. Дивився на тремтливi в туманному мороцi лiхтарi. На темнi прямокутники вiкон будинкiв. На брукiвку, що виблискувала у свiтлi фар. Дивився, немов хотiв закарбувати в пам’ятi цю картину. І тiльки побачивши, що людина у формi вiд одного iз ЗІСiв попрямувала до його автiвки, натиснув на спусковий гачок. Пострiлу вiн не почув. Лише, незважаючи на нiчну пiтьму, у мозку спалахнуло сонце. На звук пострiлу до машини пiдбiг Саркiсов з охороною. Вiн ривком вiдкрив дверцята. Берзiн сидiв на водiйському сидiннi, його голова лежала на кермi. У лiвiй скронi зяяв величезний кульовий отвiр, з якого повiльно стiкала цiвка кровi. Навколо рани темне коло опiку вiд порохових газiв. Губи складенi у ледь помiтну посмiшку. Посмiшку людини, яка знае щось, чого не знае решта, не знае i нiколи не дiзнаеться. Тiло раптом почало повiльно хилитися й упало Саркiсову пiд ноги. – Б…дь, вiн застрелився. Ще й зiпсував менi чоботи, сука. Я пiду доповiм товаришу Берii. Лаптев, стережи тут, нiкого не пiдпускай, – кинув пiдлеглому. * * * – Б…дь, що за нiч! – вилаявся Берiя, якого о п’ятiй розбудив телефон i голосом Саркiсова доповiв про самогубство Берзiна. – Обшук провели i нiчого не знайшли? Добре. Їдь додому. Бiльше нiкого не буди. А то ми так вiдправимо на той свiт половину Наркомiнсправу. Подумав: матиму халепу з Кам’яною задницею. А що робити з дорученням Сталiна? Коба приiде в Кремль о другiй годинi, значить до 12-i треба встигнути переговорити з Молотовим! Добре, якби Кам’яна задниця ще не встиг дiзнатися про самогубство дипломата, бо почне пороти гарячку. Побiжить до Хазяiна. А той невiдомо як зреагуе. Може сказати, що без вини не стрiляються. А може вставити йому, Берii, чергового пiстона у дусi: пiдвiшу за яйця, поiдеш у «турму», зiтру на порох… Лайно! Роздiл 6 20 березня 1940 року, 11 год. 22 хв Москва «Вечерняя Москва», 20 березня 1940 року Сегодня в Доме художника проходит Семинар руководителей районных семинаров пропагандистов политшкол, комсомольских начальных политкружков, кружков по изучению биографии В. И. Ленина и И. В. Сталина, кружков основного типа по изучению истории партии. * * * Водiй – капiтан держбезпеки Осипов – з вiтерцем промчав Берiю по Іллiнцi, нещодавно перейменованiй на вулицю Куйбишева. Валер’ян Куйбишев, перший заступник голови Раднаркому i член Полiтбюро, входив до найближчого оточення Сталiна i був претендентом на мiсце Молотова. Але не склалося. Вiн помер у 35-му, у зенiтi своеi кар’ери. І колишня вулиця московських крамарiв була названа його iм’ям. Колись тут височiли Воскресенський монастир i Церква Миколи – Великий хрест. Натомiсть нинi з’явилися безликi сiрi будинки у стилi «радянський модерн». Автомобiль Берii швидко перетнув Нiкольський та Іпатьевський провулки, Красну площу. Капiтан Осипов був гарним водiем, як то кажуть, водiем вiд бога, тому й возив самого наркома. Над перехрестями на дротах звисали новомоднi семафори-свiтлофори, схожi на чотириграннi пiрамiдки. На кожнiй iз чотирьох площин – коло. Верхня частина червона. Нижня – зелена. Посерединi – жовта смуга. По колу ходить стрiлка. Вказуе на червоне – потiк машин зупиняеться, на зелене – iде. На жовте – знову всi зупиняються! Ось до чого дiйшла технiка! Правда, водiй Берii, капiтан Вiктор Осипов, на стрiлки не дуже зважав. Бо мiлiцiонер, який знаходився неподалiк семафора, побачивши його автомобiль, вiдразу ж зупиняв увесь транспорт i давав машинi всесильного наркома Лаврентiя Берii «зелену вулицю». Цi семафори – гордiсть товариша Берii! Ранiше такий семафор-свiтлофор стояв на металевiй нозi, його вручну повертав мiлiцiонер, що вимагало неабияких зусиль. До кiнця змiни постовий ледь тримався на ногах. А тепер рух регулюе електрика. Особиста заслуга наркома-новатора товариша Берii! Тому що вiн розумний. Розумiеться на технiцi – навчався в Бакинському полiтехнiчному iнститутi. Один з небагатьох в урядi, хто навчався у вищому навчальному закладi. Нарештi автомобiль Берii повернув до Спаських ворiт. Ворота розчинилися перед ним. Вартовi виструнчилися i вiддали честь. Берiя гримнув дверцятами, махнув охоронцю бiля входу в будинок Раднаркому, миттю злетiв сходами на другий поверх, повернув направо, штовхнув останнi дверi з табличкою «Приемная Председателя Совета Народных Комиссаров СССР». Кивнув Козиреву – першому помiчниковi Молотова, який пiднявся йому назустрiч. Вiдмахнувся вiд секретаря, що спробував його зупинити. Пройшов через кiмнату охорони в зал засiдань i тiльки тодi потрапив у кабiнет. Молотов, сидячи за столом, втупився в нього важким поглядом крiзь скельця пенсне, наморщив високого лоба iз залисинами i заворушив заячою губою пiд настовбурченими темними вусами. – Лаврентiю, ти вриваешся до головраднаркому, наче в нужник! – Молотов ударив розчепiреною долонею по полiрованiй кришцi величезного, «пiд антикварiат», столу, його очi зло блиснули. – В’ячеславе, немае часу для церемонiй, – Берiя махнув рукою i впав у крiсло. Схрестив ноги, кинув капелюха на стiл – продемонстрував, що вiн, Нарком внутрiшнiх справ, абсолютно рiвний головраднаркому. – Твоi люди спровокували самогубство порядноi людини! Людини, яка пройшла громадянську вiйну! Члена партii iз 17-го року! А дружина цiеi людини лежить у Склiфi! – гуркотiв голос головраднаркому. «Значить, вже знае, – з полегкiстю подумав Берiя. – Тим краще». Розвiв руками: – Поряднi люди не стрiляються, коли бачать пiд вiкнами машину НКВС. Погодься зi мною, В’ячеславе. На кiлька секунд два погляди крiзь пенсне схрестились, нiби шпаги дуелянтiв. І Берiя, i Молотов вiдчували, що рано чи пiзно вони зустрiнуться на вузькiй дорiжцi й далi вже пiде лише один. Урештi-решт Молотов вiдвiв погляд i посунув Берii папiрець. На папiрцi було видрукувано: «Москва. Тривае “Виставка нiмецького образотворчого мистецтва”». – І все? – невдоволено запитав Берiя, взяв папiрець i сховав у кишеню. – На цьому тижнi все, – вiдрiзав Молотов. – Були кiнематографiсти, вже поiхали. Є суто технiчнi вiзити по лiнii торгпредства в Красноярський край i на Кубань. Але, вважаю, що це не те, що цiкавить Хазяiна. – Хто керуе виставкою? – Вiд СРСР ii куруе голова оргкомiтету Спiлки радянських художникiв Олександр Герасимов. Вiд Наркомату iноземних справ – Берзiн. Курував. А хто керуе безпосередньо, менi невiдомо. Дiзнайся у Герасимова, чорт забирай! Герасимов був особистим другом Ворошилова й улюбленцем Сталiна. – Добре, добре, дiзнаюся, – Берii раптом здалося, що Молотов щось вiд нього приховуе у справi, яку доручив йому Хазяiн. – Не кип’ятися! Що ще ти знаеш про цю виставку i взагалi про це все? Молотов поправив пенсне, не дивлячись на Берiю, буркнув: – Нiчого. – Ну, як нiчого, то бувай, – Берiя встав, взяв зi стола капелюха, подумки додав: «Бувай, Кам’яна заднице, ще станцюю лезгiнку на твоiй могилi», i вийшов. А в Молотова на столi вже лежала шифротелеграма вiд посла у Лондонi Майського, де з посиланням на слова шведського посла було сказано, що якщо Англiя i Францiя, або хоча б тiльки Англiя, погодяться на мир iз Нiмеччиною, то вермахт ще влiтку 1940-го завдасть удару по СРСР. Пiдставою для розриву пакту може бути напад людей у формi спiвробiтникiв НКВС на делегацiю нiмецьких художникiв у Москвi. Напад буде вiдзнято на кiноплiвку i розповсюджено серед провiдних свiтових iнформагентств. У якостi джерела iнформацii називався вiйськовий аташе шведського королiвства. Молотов мiг сказати про шифротелеграму Майського Берii, але не хотiв, аби той записав зайве очко у свiй актив. Про це вiн мае доповiсти сам. Молотову було невiдомо, що iнформацiю Майському шведський дипломат «злив» на особисте прохання британського вiйськового аташе, який працював на МІ-6. А вiйськовий аташе отримав наказ вiд керiвника згаданого вiдомства Мензiса. Молотов не знав, що МІ-6 розпочала кампанiю з дезiнформацii радянського керiвництва, а тому зняв трубку i попросив з’еднати його з Ближньою дачею. Трубку взяв черговий офiцер Іван Богданов. А потiм Молотов почув голос Сталiна: – Слухаю… * * * Берiя, сiдаючи в машину, сказав Саркiсову: – Герасимова я вiзьму на себе. А ти iдь у Контору i дiзнайся, хто по лiнii виставки контактував iз цим Берзiним. Хай як слiд промацають цих людей. Менi здаеться, що Берзiн був ворогом народу. Або англо-французьким шпигуном. Вiн був у Францii й Англii. Мiг там знюхатися з троцькiстами або бiлоемiгрантами. А ще нехай нашi люди кiлька тижнiв простежать за дружиною Молотова. Очi Саркiсова округлилися: – За дружиною голови Раднаркому? – вiн ковтнув слину. – Запам’ятай, Саркiсов: сьогоднi голова – завтра ворог народу! Для партii i товариша Сталiна немае авторитетiв. До речi, для товариша Берii також. Дружина Молотова – жидiвка. Подивися, з ким вона контактуе за кордоном. Усi мiжнароднi еврейськi органiзацii! А жидiв завжди контролювали американцi. Чиi союзники американцi сьогоднi? Англiйцiв i французiв. Зрозумiв? – Так точно, товаришу нарком, зрозумiв, вибачте за полiтичну короткозорiсть! – Що ти зрозумiв зi своiми шiстьма класами? Перл дуже охоча до любовних утiх. Кам’яна задниця якось, хильнувши зайвого, сам пожалiвся на це Кобi, а той сказав менi. Уяви, що та жидiвка за нашими спинами знюхаеться з ворогом народу або шпигуном? Та й сам Молотов нам за таку iнформацiю тiльки подякуе. Словом, знайдеш коханця Карповськоi, партiя не залишить цей вчинок без подяки. Рафаель Саркiсов справдi мав 6 класiв освiти. Трудову дiяльнiсть розпочав водiем тюрми НКВС – водив «чорного воронка». Потiм працював особистим водiем Лаврентiя Берii. Останнiй взяв його до себе ординарцем, а згодом зробив помiчником. Саркiсов був вiдданий Лаврентiю Берii до останнього гудзика на мундирi. * * * Нагляд за Перл Карповською – Полiною Жемчужиною-Молотовою – дав результат вже за тиждень. Агенти Саркiсова доповiли Берii, що Полiна Молотова вийшла зi свого дому ввечерi 20 березня, коли Кам’яна задниця саме був на засiданнi Раднаркому. Сiла за кермо свого «Mercedes-Benz 540K», подарованого пiсля пiдписання пакту з Рiббентропом концерном «Мерседес» Молотову. Заревiв мотор з фантастичною потужнiстю – пiвтори сотнi кiнських сил, й автомобiль почав швидко набирати швидкiсть. Агенти кинулися слiдом на старенькому ЗІСi. Автомобiль повернув вiд центру i помчав на пiвденний захiд столицi. Агенти намагалися не вiдстати. Перл-Полiна виявилася чудовим водiем. Користуючись перевагою в потужностi, вона один за одним обганяла автомобiлi, що йшли в попутному напрямку. І агентам НКВС вартувало величезних зусиль не вiдстати. Урештi-решт вони втратили автомобiль Перл з поля зору в районi станцii метро «Площа Свердлова». Кружляючи мiж будинками близько двох годин, вони таки знайшли «мерседес» неподалiк Москви-рiки бiля невеликого, але гарного будиночка. Агенти перелiзли через паркан i побачили в щiлину мiж завiсами, як Перл-Полiна прощаеться з… iншою жiнкою. Вони довго цiлувалися i про щось говорили в передпокоi. Та, з якою цiлувалася Перл Карповська, була в неглiже. У кiмнатi було розiбране лiжко. Агенти прослiдкували шлях «мерседеса» аж до Кремля. Перл повернулася додому, коли Молотов ще був на засiданнi Раднаркому. Швидко було встановлено особу господинi будиночка на березi Москви-рiки. Нею виявилась секретарка i коханка наркома оборони Ворошилова – Надiя Тузова. 20 березня 1940 року, 9 год. 45 хв Москва За кiлька годин пiсля самогубства Берзiна в НКВС уже знали, що з ним по лiнii органiзацii виставки нiмецьких художникiв контактував художник Микола Гущенко. Ще за годину його знайшли в майстернi – на третьому поверсi будинку, що знаходився поблизу Трубноi площi й Пташиного ринку. Того дня Гущенко, як i завжди, близько дев’ятоi ранку пiд’iхав до своеi майстернi. Привiтно кивнув лiтнiй продавчинi, яка бiля входу накладала покупцям морозиво у паперовi стаканчики. Через теплу весну ятки з морозивом з’явилися ранiше, нiж зазвичай. Пiднявся брудними сходами на третiй поверх. Його майстерня була однiею з восьми на цьому поверсi. Традицiйно коридором гуляв протяг iз розбитоi шибки, а вiд туалету в кiнцi коридору долинав запах нечистот i тютюну. Гущенко вставив ключ у шпаринку замка високих, iз облiзлими рештками фарби дверей. Але вiдчинити iх не встиг. На сходах почулися кроки. Вiн завмер, озирнувшись. Очiкував побачити когось iз художникiв – на третьому поверсi були лише майстернi. Але то були не художники. Дверi на початку довгого коридору заскрипiли, i з’явився молодик у сiрому костюмi, цього ж кольору капелюсi й свiтлiй сорочцi без краватки. Слiдом iшли ще двое – чоловiки непевного вiку: злi обличчя, темнi костюми, сiрi капелюхи й сiрi краватки, схожi на конторських службовцiв, яким вчасно не видали зарплату. – Громадянин Гущенко? – сухо запитав перший – худий чоловiк iз вилицюватим обличчям, тонкими губами i крупним кадиком, який з кожним словом «ходив» угору-вниз. Його очi холодно поблискували з-пiд крислатого капелюха. – Так, – здивовано кивнув у вiдповiдь Гущенко. Звернення «громадянин» замiсть традицiйного «товариш» не обiцяло нiчого хорошого. – Із ким маю честь? – Слiдчий, старший лейтенант НКВС Бiбiков, – молодик тицьнув в обличчя Гущенковi червону книжку-посвiдчення. – Ось ордер на обшук. Залежно вiд його результатiв, вас буде заарештовано, або з вами будуть проводитися подальшi слiдчi дii. Слiдчий Бiбiков дiловито вiдсторонив його руку вiд замка, сам вiдiмкнув дверi, витягнув ключа i поклав до кишенi. Прочинив дверi. Двое, безцеремонно штовхнувши Гущенка до майстернi, увiйшли слiдом. Незважаючи на художника, вiдразу почали вивертати все з полиць i шаф. Альбоми, книги – iх швидко гортали i кидали на пiдлогу. Перекидали ескiзи й полотна, що стояли попiд стiнами. Слiдчий Бiбiков сiв за стiл i почав перекладати та переглядати папери. Було абсолютно очевидно, що це заняття приносить йому неабияке задоволення. – Будь ласка, обережнiше! – раптом голосно сказав Гущенко, який стояв пiд стiною, спостерiгаючи увесь цей розгардiяш. – Бо потiм, можливо, доведеться тут довго прибирати. Усi водночас завмерли. «Сiрi» перезирнулися мiж собою. Бiбiков уп’явся здивованим поглядом у обличчя Гущенковi. Але той не вiдвiв очей. Слiдчий не йняв вiри. Пiд час обшукiв люди вели себе iнакше. Як правило, вони, злякано забившись у куток, мовчали, обдумуючи свое невеселе майбутне. І жiнки i чоловiки за кiлька хвилин нiби ставали старшими, спини гнулися, обличчя темнiли. А з таким нахабою слiдчий Бiбiков зiштовхнувся вперше. – Вам не доведеться прибирати, бо ви поiдете з нами, – врештi знайшов вiн вихiд. Потiм, демонструючи свою перевагу, розвалився на стiльцi i подивився на Гущенка вiдсутнiм поглядом, як на порожне мiсце. Ким для нього був цей художник? Так, ще одним арештантом. – Ви не зрозумiли. Вам доведеться прибрати, – не зводячи очей з молодика, на диво спокiйно сказав Гущенко. – А може, все-таки, не доведеться? – насмiшкувато запитав слiдчий. – Можливо, й не доведеться, – спокiйно вiдповiв Гущенко, – залежно вiд результатiв одного телефонного дзвiнка. Бiбiков стенув плечима, але погляд вiдвiв i, «виструнчившись» на стiльцi, кивнув двом «капелюхам у костюмах», а тi перестали кидати книги на пiдлогу. Тепер меблi просто вiдсовували вiд стiн, а книги й альбоми гортали i клали на стiл. – І альбоми нехай поставлять на мiсце, – знову подав голос Гущенко. Знову на хвильку запала тиша. Слiдчий рвучко схопився зi стiльця i наказовим тоном гаркнув: – Громадянине Гущенко, вашi документи! Гущенко дiстав iз кишенi паспорт i повз простягнуту руку слiдчого кинув на стiл. Той узяв паспорт, погортав i поклав до кишенi. Сказав одному iз «сiрих»: – Надiньте йому кайданки! Щоб менше патякав. І – в машину… На руках у Гущенка клацнули браслети. Слiдчий посмiхнувся, глибше натягнув капелюха i першим пiшов на вихiд. За ним iшов Гущенко? в спину його пiдштовхував iнший чоловiк у капелюсi. Останнiй на хвилину затримався, щоб зачинити й опечатати дверi. Вони вийшли через чорний хiд, у пiдворiттi стояв чорний ЗІС iз темними шторками на вiкнах. Навколо автомобiля стрибали й верещали, радiючи теплiй веснi, голоднi радянськi соцiалiстичнi горобцi. Гущенка посадили посерединi, мiж двома «сiрими». Бiбiков зайняв мiсце поряд iз водiем. Коротко кинув: – У Контору! Загуркотiв двигун. Машина виiхала з пiдворiття, в щiлину мiж шторами Гущенко помiтив, як продавчиня морозива провела чорний ЗІС зляканим поглядом. Автомобiль промчав по Сретенському бульвару, потiм – по Рiздвяному. Повз Тургеневську бiблiотеку, М’ясницькi ворота. Москвичi, якi чекали на переходах зеленого сигналу свiтлофора, вiдводили очi вiд чорного автомобiля iз запнутими шторами. Водiй вiв авто на Луб’янку. Вони зробили коло площею, проiхали через високi ворота, що наче самi вiдчинилися i позаду – зачинилися. – Виходьте, – гаркнув, повернувши голову, слiдчий. Кинув допитливим поглядом на затриманого. Зазвичай за цими воротами зникала пиха у найзатятiших – военачальникiв, дипломатiв, якi погрожували дзвiнками до Литвинова чи до самого Сталiна. Тут вони, врештi, починали розумiти, що нiяких дзвiнкiв уже не буде. Але цей художник поводився напрочуд спокiйно. Слiдчий Бiбiков показав посвiдчення охоронцевi на входi. Той кивнув. Прiзвище Гущенка охоронець старанно записав у великий журнал i лише пiсля цього дозволив пройти. Вони спустилися крутими сходами пiд землю на один поверх. Молодик вiдкрив ключем кабiнет без таблички з одним лише номером, кивнув Гущенковi на прикручений до пiдлоги табурет: сiдайте. У кабiнетi стояв обшарпаний стiл, два стiльцi, табурет i металева шафа-сейф. Вiкна не було. Пiд стелею, у простому бiлому плафонi, яскрава лампочка на сто свiчок. Через те, що кабiнет знаходився у пiдвалi, стiни, здавалося, дихали холодом. На столi – жодного папiрця. На стiнi червоний плакат: рука з мечем вiдтинае чиюсь потворну лапу. Напис: «НКВД – неустрашимый страж революции, карающий меч пролетариата!» Один iз сiрих молодикiв зник, другий сiв на стiлець позаду Гущенка. У Гущенка за час поiздки руки зовсiм занiмiли i болiли там, де iх стискало залiзо. – Може, ви, мiж iншим, скажете, чому мене затримано? – запитав Гущенко. Слiдчий задоволено кивнув. Дiстав iз ящика столу пачку цигарок «Метро», металеву попiльничку, сiрники. Дмухнув у цигарку. Запалив, звичним рухом струсив попiл у попiльничку. Видихнув дим в обличчя затриманому. Ось уже почалися правильнi розмови: – Учора покiнчив життя самогубством працiвник Наркомату iноземних справ Берзiн, – вичавив вiн iз себе, втупившись поглядом Гущенковi в очi. Гущенко ковтнув слину. Он воно що! Берзiн загинув! Ось чому його сюди притягли. Тодi все бiльш-менш зрозумiло. Значить, Берзiна не обдурили передчуття. Передчуття швидкого кiнця. – Дасте покази. Ми iх запишемо. Детально розповiсте, де i коли ви зустрiчалися з громадянином Берзiним. Про що говорили. Вiн пiдозрюеться у шпигунствi на користь Англii i Францii. Ви, вiдповiдно, теж. Пiдозрюетеся у зрадi Батькiвщини i шпигунствi на користь Францii. Гущенко замислився. – Кайданки можна зняти? Бiбiков кивнув напарнику. Той довго копирсався у кишенях. Нарештi дiстав крихiтний ключик i вiдiмкнув браслети. Гущенко розтер руки. На зап’ястках лишилися червонi смуги. – Берзiн загинув… Як це трапилося? – Громадянине Гущенко, тут запитуемо ми! Ви тiльки вiдповiдаете! Менi здаеться, що ви не розумiете усiеi серйозностi ситуацii. Бiбiков повернувся до сейфа. Заскреготiв ключем. Дiстав аркуш, чорнильницю, ручку. Загасив недопалок у попiльничцi. – Я можу зателефонувати? У молодика брови злетiли вгору. Це вже було занадто. Вiн хотiв швидко вiдправити цього художника в камеру i мчати в закриту iдальню НКВС на вулицi Дзержинського, 13. Сьогоднi туди мали завезти м’ясо i можна було взяти шматок додому, а тут… Вiн пiдвiвся, спираючись руками на кришку стола. Нахилився до Гущенка. Гаркнув: – Що?! Що ти сказав?! Пiд його спопеляючим поглядом пiдслiдний мав перетворитися на купку попелу. Гущенко не встиг вiдповiсти, бо раптом опинився на пiдлозi. Сiра людина, яка сидiла позаду, стусаном у спину збила його зi стiльця. Гущенко не сумнiвався, що зараз його швидше за все почнуть бити, i вирiшив, аби не довелося звертатися за допомогою до слаборозвиненоi вiтчизняноi медицини, зразу викласти головний козир. – Добре, – вiн пiдняв руку, зупиняючи слiдчого, який обiйшов стiл i вже зiбрався копнути його глянцевим чоботом. – Викличте телефоном начальника ІНО Фiтiна. – Що?! – гаркнув Бiбiков, отетерiло зиркнувши на «сiрого». – Про що цей покидьок патякае? «Сiрий» наморщив лоба, демонструючи iнтенсивну розумову дiяльнiсть, стенув плечима: – Нi хрiна не зрозумiв. Може, врiзати йому як слiд? – в його голосi лунало нетерпiння. – Почекай, – застережливо пiдняв руку Бiбiков. Вiн раптом усвiдомив, що пiдслiдний – уже майже не людина, назвав прiзвище, якого, за своiм статусом, не мiг знати. Навiть за знання прiзвища Фiтiна пiдслiдного можна було вiдправити рокiв на десять на Колиму валити лiс й отримати за цю справу пiдвищення по службi. – Я не прошу нiчого особливого, як ви розумiете, – швидко сказав Гущенко. Вiн розумiв, що мае кiлька секунд для того, щоб вибрати правильну лiнiю поведiнки. – Щоб не трапилося непорозумiння, що може коштувати вам не тiльки посади, а й свободи, попросiть з’еднати вас iз начальником ІНО, тобто п’ятого вiддiлу, Фiтiним. І назвiть йому мое прiзвище. І вiн вам пояснить, що зi мною робити далi. Ось i все. Нiби щоб перевiрити ефект вiд сказаного, Гущенко повiльно пiдвiвся. Нiхто йому не заважав. Слiдчий Бiбiков обiйшов навколо столу, хвильку помовчав, обдумуючи слова Гущенка. Повiльно сiв, кивнув сiрому, i той вiдступив до стiни. На чолi слiдчого з’явилися зморшки. Іноземний вiддiл, який минулорiч перейменували у 5-й вiддiл, був елiтою НКВС. Вiн був державою в державi. Жоден працiвник НКВС без спецiального пропуску не мiг потрапити на територiю 5-го вiддiлу. А прiзвище його керiвника було вiдоме лише працiвникам центрального апарату. Фiтiн був правою рукою Меркулова, й одного його слова було досить, аби слiдчий Бiбiков поiхав на рудники до Сибiру. І до смертi тягав у забоi тачку. А смерть у рудниках вiд постiйного вдихання металевого пилу приходить ох як швидко! Слiдчий пiдвiвся, знову обiйшов навколо столу. Нахилився до Гущенка. Той вiдчув запах поту i несвiжий подих. – Якщо б я навiть погодився це зробити, – поволi розпочав слiдчий. – Що я маю йому сказати? Фiтiна не з’еднають будь iз ким. – Дасте менi слухавку. Я все скажу сам. Молодик повернувся на мiсце, вмостився на стiльцi. Надовго замислився. Поплескав долонею по облiзлiй, витертiй течками кришцi столу. Дiстав iз пачки «Метро» сигарету. Припалив. Випустив струмiнь диму, цього разу вбiк. Було помiтно, що його мучать сумнiви. – Мене запитають, хто я. – Вiзьме секретар. Вам доведеться вiдрекомендуватися. А далi скажiть, що з Фiтiним хоче поговорити Микола Гущенко. І все. Далi я все скажу йому сам. А ви, можливо, врятуетесь вiд великих неприемностей. Коли Фiтiн вiдразу взяв слухавку, очi молодика в сiрому вилiзли на лоба, вiн сполотнiв, наче вкрився iнеем, скочив зi стiльця: – Слухаю, товаришу Фiтiн! І рукою, що враз почала тремтiти, простягнув слухавку Гущенковi: – Просять вас. – Павле Михайловичу, це Микола Гущенко. Що роблю у вас? Мене затримали. Хто? Як вас? Якийсь слiдчий – старший лейтенант Бiбiков. Чому не звернувся до вас? Так саме це я зараз i роблю… Чому затримали? Учора здiйснив самогубство працiвник Наркомiнсправ Берзiн. Напередоднi я з ним спiлкувався. І сьогоднi цей Бiбiков прийшов до моеi майстернi, перекинув усе догори дригом, начепив наручники i привiз мене сюди. Говорить, що пiдозрюе мою причетнiсть до шпигунськоi дiяльностi Берзiна i буде проводити слiдчi дii, – Гущенко потер забиту спину. – Навiть уже почав. Каже, що я французький шпигун. Чи не схожий вiн на iдiота? Гущенко демонстративно змiряв старшого лейтенанта Бiбiкова поглядом. Той, здавалося, за час розмови став нижчим принаймнi на голову. – Передаю слухавку… Слухавка кричала, лаялася, здавалося, ще трохи – i почне плювати у старшого лейтенанта Бiбiкова. Раптом Бiбiков схопився, кинув телефон i прожогом вибiг у коридор. Очевидно, за наказом телефонноi слухавки. Гущенко встав. Розiм’яв руки. Потягнувся до хрускоту в суглобах. З посмiшкою позирнув на колегу старлея Бiбiкова. Той кольором i формою щiк став схожим на перезрiлий томат, вiдвiв очi вбiк. Сiв за стiл, узяв сигарету з пачки «Метро», запалив. А Гущенко, вже в новому статусi, пройшовся туди-сюди кабiнетом, щось мугикаючи пiд носа. Коли хвилин за десять засапаний Бiбiков повернувся, на нього було страшно дивитися. Обличчя посiрiло, очi круглi, рiдке русяве волосся, здавалося, стало дибки. На щоках i на лобi – ряснi краплi поту. – Вибачте, – сказав вiн, не дивлячись на Гущенка, що нахабно, сидячи за його столом, палив його сигарети. – Вибачте, ради бога. Ви вiльнi. Ось пропуск, – вiн швидко дiстав iз сейфа папiрець, стоячи, облизуючи пересохлi губи, заповнив i пiдписав. – Перепрошую. Дуже прошу… Справдi, сталося жахливе непорозумiння. Я негайно направлю до вас своiх людей. – Навiщо? – здивовано запитав Гущенко. У нього був вигляд директора, що слухае виправдання учня, який провинився. – Щоб прибрали, – Бiбiков нависав над ним, догiдливо прогнувши спину. – Вважайте, що я пожартував. Лише нехай тепер тримаються вiд моеi майстернi подалi, – Гущенко загасив недопалок у попiльничцi Бiбiкова, устав, узяв пропуск i вийшов, гримнувши дверима. – Що за херня, хто вiн такий, цей художник? – запитав сiрий напарник, який увесь цей час мовчки сидiв у кутку. Старший лейтенант Бiбiков похитав головою, впав на свого стiльця. Витер долонею спiтнiле чоло. – Я запевнив Фiтiна, що ми його пальцем не торкнули. І все одно вiн кричав, тупотiв ногами i пригрозив, що коли про це дiзнаеться Меркулов, то я пiду топтати зону. – Твою мать, що за хрень, чому за нього заступилося ІНО?! Вони перезирнулися. Всi в НКВС знали, що працiвники ІНО на особливому рахунку, i що дорогу iм краще не переходити. Руки вiдiрвуть. Разом з головою. – Я про це нiчого не знаю i не хочу знати, – пробелькотiв старший лейтенант Бiбiков. Узяв останню цигарку з пачки, але так i не змiг припалити. Руки в нього тремтiли. 20 березня 1940 року, 16 год. 05 хв Москва Микола Гущенко йшов додому нiби в прострацii. На хвилину зупинився перед дверима свого будинку. У скронях пульсувала думка про те, як дивом уникнув загибелi. Бравада, що опанувала його в кабiнетi слiдчого, нiби випарувалася. Всю дорогу додому його трусило, наче в лихоманцi. Вiд цигарки Бiбiкова трохи нудило. Ранiше вiн нiколи не палив. Якби його затримання було узгоджене з Фiтiним, вiн мiг уже бiльше нiколи не повернутися додому. Його родину, як сiм’ю ворога народу, щонайменше вислали б кудись до Якутii, за гiршим варiантом розвитку подii – заарештували i вiдправили б у табори. До тiеi ж таки Якутii. Ось тобi i рiдна Краiна Рад! Ось i подяка за двi сотнi зразкiв новоi зброi! Хоча, чим ти невдоволений? Дякуй Богу, що живий. Що повернувся додому майже неушкоджений. Старший лейтенант не встиг поцiлити його «глянцевим» чоботом у печiнку або в iншi життево важливi органи. Можна сказати – пощастило. Лише не стихае бiль у спинi. Розповiсти дружинi? Нi, вона втратить голову вiд хвилювання. Їi неспокiй передасться маленькому синовi. Це все лайно не варте найменшоi зморшки на ii обличчi! Чи сльозинки сина Шурика. Шкода, що вiн привiз iх сюди. Певно, краще було б нелегально залишитися в Парижi? Хто знае, де виграеш, де програеш… Штовхнув дверi. З кiмнати сусiда слюсаря Гвоздикова долинала лайка господаря i плач його дружини. Щось важке впало, долинув брязкiт посуду. Щодня одне й те ж! Його кiмната зачинена. Дружина, мабуть, пiшла в дитсадок за сином. І дяка Боговi! Невiдомо, чи вiн змiг би вгамувати своi нерви. А вона б помiтила i почала б запитувати… Вiдчинив дверi й, не роздягаючись, упав на лiжко. Заплющив очi. Радiй, радiй! Бо мiг би зараз лежати на дерев’яних нарах. А Марiю iз Шуриком, у найкращому випадку, викинули б на вулицю. Уже завтра. Без зайвих пояснень. Що було б iз ними? Краще про це не думати! Але, здаеться, минулось… А Берзiну не минулось! Берзiн мертвий. Що передувало його страшному кiнцевi – невiдомо. Жахливо, що Берзiн вiдчував подих смертi. Знав, що кiстлява з косою чигае на нього. Роздiл 7 20 березня 1940 року, 11 год. 05 хв Москва, будiвля оргкомiтету Спiлки радянських художникiв Нарком Ворошилов познайомився з художником Герасимовим, коли маловiдомий на той час Герасимов створив у Пiдмосков’i комуну червоних живописцiв. Далекоглядний Герасимов написав про згадане утворення у ЦК бiльшовицькоi партii. Там лист випадково потрапив до Ворошилова. І той вирiшив пiдтримати «комунарiв» вiд мистецтва. Сам же Герасимов, будучи вправним портретистом, став придворним живописцем i практикував написання портретiв вождiв. Сталiна, Ворошилова, iнодi Ленiна (якого на той час уже не було серед живих). Герасимов щойно повернувся зi США. «Придворному» живописцю Сталiна й улюбленцю Ворошилова, головi оргкомiтету Спiлки радянських художникiв Олександру Герасимову, на вiдмiну вiд решти радянських художникiв, була доступна вiза у будь-яку краiну свiту. Вiн сидiв у своему великому свiтлому кабiнетi, на столi лежав альбом репродукцiй полотен досi йому не вiдомого iспанця Сальвадора Далi, який саме виставився у Нью-Йорку. Про Далi писали всi газети США. А про нього, Герасимова, здаеться, написала лише одна, на вигляд нiкудишня, усього два аркушi, газетка – друкований орган Компартii США. Герасимов поцiкавився в органiзаторiв його вiзиту – у чому справа? І почув дивину – газети у США пишуть, що самi хочуть. І навiть президент не може iх примусити писати тi чи iншi речi. А хочуть цi газети, як бачите, шановний мiстере Герасимофф, писати про мiстера Далi. Герасимов не повiрив. Щоб президент не мiг наказати? Звичайна буржуазна пропаганда! Але не втримався i пiшов на виставку цього мiстера Далi. І вiд того, що побачив, упав у шок. Вiн пiдiйшов до дами, яка головувала на виставцi, i попросив художника Фiногенова, який подорожував iз ним i трохи говорив англiйською, перекласти, «що, мовляв, видатний радянський художник Герасимов хоче поговорити з автором», на що «директриса» (так вiн назвав головну) вiдповiла йому чистою росiйською мовою, що «iспанський генiй Сальвадор Далi впевнений, що сьогоднi в СРСР немае видатних художникiв, оскiльки всi насправдi видатнi сидять у таборах». Вiн, звiсно, образився, послав «директрису» куди подалi й почав вимагати автора. На що та презирливим тоном вiдповiла, що вона, Галина Дмитрiвна Дьяконова, особистий секретар i довiрена особа генiя Далi, уповноважена ухвалювати будь-якi рiшення i ii вердикт – Сальвадор Далi не знае i не бажае знати якогось там… Вона так i сказала «як вас там, е-е-е… Гераськiна». Гераськiн! Та як вона смiе! Гераськiн… Сучка iмiгрантська! Була б ти в Москвi, то завтра точно опинилася б у таборi! І там, зголоднiлi за жiночим тiлом урки, навчили б тебе, як треба Батькiвщину любити! Добре хоч Фiногенов-Фiногешка вiдiйшов убiк, зробивши вигляд, що не чув його, Герасимова, ганьби. Але вiн був вражений побаченим. І захопив iз собою проспект цього Далi. Мiг собi це дозволити. Бiльшiсть художникiв не ризикнули б зберiгати у себе таке. За подiбне можна було отримати рокiв iз десять, можливо, навiть без права листування. Це називаеться – розповсюдження iдей буржуазного мистецтва. В означеному випадку – сюрреалiзму. Назва ж яка iдiотська. Але улюбленець Сталiна i Ворошилова мiг собi дозволити знову i знову розглядати сюрреалiстичнi творiння iспанця. Звiсно, для того, щоб вивчити ворожий стиль i достойно боротися з буржуазними течiями в радянському мистецтвi! Власне кажучи, вiн i захопив це як iлюстрацiю до якоiсь зi своiх статей про занепад мистецтва на Заходi. Раптом вiн на хвилину припустив, що сюрреалiзм – то i е справжне мистецтво. Це не йшло йому з думки, поки вiн був в Америцi. Його залишила байдужою навiть пропозицiя Фiногешки подивитися стриптиз або спробувати всi види американського буржуазного алкоголю. Не йшло йому це з голови й тодi, коли наступного дня виховував Фiногешку – той, перебравши пiдступного напою загниваючого буржуазного ладу – американського вiскi, всю нiч «лякав унiтаз». Перед очима стояли творiння Далi. Наприклад, оця робота. На задньому планi бездоганно написаний пейзаж. Рукою Майстра. Так реалiстично написати пейзаж в СРСР можуть одиницi. А на передньому – якась потвора. Вiн раптом уявив собi ноги цiеi потвори на його картинi – «Сталiн i Ворошилов у Кремлi». Як ii називають позаочi, «Два вождя после дождя». Вiн спецiально вибрав за тло Кремль пiсля дощу. Мокрi стiни, мокра земля, мокра цегла – взагалi будь-яка мокра поверхня вдавалися йому якнайкраще. Саме тому колись для себе намалював «Лазню». Гiмн оголеному жiночому тiлу. Утiм, намагався не привертати увагу загалу до цього свого полотна. Говорив: «Так, пустощi». Інша справа – «Ленiн на трибунi», «Виступ Сталiна на XVI з’iздi партii» або тi ж таки «Два вождя после дождя», себто «Сталiн i Ворошилов у Кремлi». Наближенi до нього критики вигадали, що, малюючи омитi дощем стiни Кремля, вiн думав про оновлення усього сущого пiд поглядами вождiв. Йому така iнтерпретацiя сподобалась. Думка критикiв його не особливо цiкавила. Його нiчия думка не цiкавила! Хiба що особиста думка генiя радянського живопису – самого Герасимова. Це в мистецтвi. А загалом важливими також були враження товаришiв Сталiна, Ворошилова i ще деяких вiдповiдальних товаришiв. Творiння цього жахливого Далi притягувало погляд, мов магнiт. На мить уявив: а що, якби замiсть двох вождiв… страшно подумати… Якби замiсть двох вождiв вiн намалював би таку химеру. Щоб ця iстота спиралася на кремлiвськi стiни. Нi, вiн вiдiгнав видiння. Навiть махнув долонею бiля обличчя – згинь! Нi! За таке можна потрапити не в табiр, вiдразу – пiд розстрiл! Але десь глибоко в душi вiн вiдчував, – все, що написав той жахливий Далi, залишиться навiки… А ось чи пам’ятатимуть його, художника Олександра Герасимова? Геть сумнiви! Хай той Далi залишаеться навiки там, за океаном. А вiн навiки залишиться тут. У Краiнi Рад. Як навiки залишаться товаришi Сталiн i Ворошилов. І вiн залишиться разом з ними. А як же iнакше? Нехай злi язики, за якими табiр плаче, називають його придворним живописцем. Хай говорять, що вiн «продав свого пензля i свiй талант» партii й улюбленому «вождю всiх народiв». Нехай! Ось товариш Сталiн вирiшив i радянське мистецтво структурувати за прообразом партii. Правильно вирiшив! У Спiлцi художникiв все буде точно, як у партii – секретарiат, з’iзди, вождь. Буде одна вiрна лiнiя – соцiалiстичний реалiзм. Вiн, Герасимов, буде Сталiним цiеi партii. «Правда, товаришу Сталiн?» – подумки звернувся вiн до вождя на портретi, що висiв на стiнi. «Саме так, товаришу Герасимов», – посмiхнувся вождь у вуса. Вiн, Герасимов, так наполегливо винищував в СРСР бур’яни iмпресiонiзму, фовiзму, сюрреалiзму, насiння яких було занесене до краiни буржуазним вiтром, що тепер, безумовно, мав право стати Сталiним соцiалiстичного образотворчого мистецтва. Навiщо робiтникам i колгоспникам цей iмпресiонiзм? І навiщо iм цей сюрреалiзм? Та вони побили б цього Далi за його сюрреалiстичну мазню! Вiн вишукував серед художникiв тих, хто пiдхопив вiрус iнакомислення. Тавро iмпресiонiста можна було отримати навiть за те, що пишеш мазками. Таких позбавляли можливостi продаватися i виставлятися, у них вiдбирали майстернi. Словом, затаврованi втрачали будь-яку можливiсть заробляти на життя малюванням. Сам товариш Сталiн просив художникiв правдиво вiдображати соцiалiстичну дiйснiсть. Але не будь-яку – «а ту, що за нас». Так вiн говорить – треба реалiстично зображати навколишнiй свiт! Той, що «за нас». Кожна картина повинна агiтувати за соцiалiзм! Пейзажi, натюрморти, ню не цiкавили керiвництво краiни. Малювати можна було радянську соцiалiстичну дiйснiсть, або героiчне радянське минуле. Ще раз кинув погляд на проспект iз виставки Далi. Нi. Геть крамольнi думки! Вiн та товариш Сталiн визначають, що добре, а що погано. У нього майже необмежена влада над художниками. Горе тому, хто стане на його шляху! У дверi постукала секретарка. Вiн автоматично загорнув i заховав проспект углиб шухляди стола. – Так. Гарненьке личко секретарки в окулярах з темною оправою було зляканим. Секретарку звали Лiлiею. На нiй був строгий сiрий костюм – сукня за колiна i жакет. Дiловий костюм не приховував високi груди i стрункi ноги. Каштанове волосся стягнуте у вузол на потилицi. І окуляри, й костюм робили ii схожою на типову радянську секретарку. – До вас зараз приiде товариш Берiя. Телефонував його помiчник – Саркiсов. Просив, щоб ви залишалися на мiсцi. – Хто просив? – здивовано перепитав Герасимов. – Товариш Берiя просив через свого помiчника – товариша Саркiсова. Що треба вiд нього Берii? Жартома подумав, що лише подивився проспект цього Далi. А НКВС уже тут як тут. Та раптом рiзонула думка: це через портрет. Як завжди вiд нервiв, захотiлося у туалет. Лiкарi зi спецлiкарнi для членiв ЦК, де вiн обслуговувався, говорять, що то якась новомодна недуга. Називаеться простатит. Збiгав, справив нужду. Вiддихався… Інших грiхiв за собою не вiдчував. Тiльки портрет. Портрет мертвоi дружини Сталiна. Добре, що встиг вiддати його Ворошилову. Нехай тепер вiддуваеться «червоний маршал». Де копiя супровiдного листа? Вiн квапливо, ледь не зваливши стiльця, кинувся до полиць iз теками. Тремтячими руками розв’язав, одну, другу… Ага, ось вiн. «Дорогий високошановний Клименте Єфремовичу! Вибачте за турботу – я посилаю Вам портрет Аллiлуевоi, про який Вам розповiдав. Тримати його в себе в майстернi, де його можуть побачити, нерозумно. Впевнений, Ви краще за мене знаете, що з ним зробити. Покладаюся на Вас цiлком i припускаю, що краще його не показувати Й. В. (Йосипу Вiссарiоновичу). У такому випадку прошу Вас дати вказiвку зберегти його як iсторичний документ. Прошу вибачення, якщо знайде Й. В. помилки. Працював нервово й швидко протягом ночi бiля труни.     Вiдданий Вам О. Герасимов». Чудово, чудово. Ось так треба. На кожне можливе запитання НКВС е папiрець. Вiсiм рокiв тому, 9 листопада 1932 року, служниця виявила в кремлiвськiй квартирi Сталiна труп його дружини Надii Аллiлуевоi. У руцi в неi був пiстолет – крихiтний «вальтер», подарунок брата. Тiло лежало в калюжi кровi. Пiзнiше пiшли чутки про те, що Сталiн убив дружину. Насправдi ж вiн був опосередковано причетний до цiеi смертi – публiчно образив ii на бенкетi на честь XV рiчницi Жовтневоi революцii. Говорили, що вона начебто вiдмовилася випити за остаточний розгром троцькiстiв i зiнов’iвцiв, а вiн брутально вилаяв ii i кинув в обличчя апельсинову шкiрку. Герасимов сидiв далеко вiд стола «вождiв» i сам не бачив, як усе вiдбулося. Вона вийшла i… Сталiн важко переживав, i йому, очевидно, захотiлося назавжди запам’ятати образ дружини, тому й викликав вiн художника Герасимова. І Олександр Герасимов усю нiч бiля труни писав портрет Аллiлуевоi. Але Сталiн, розбираючи папери загиблоi, виявив листи Бухарiну i Кiрову, де дружина писала про нього, називаючи тираном i диктатором. Вiн не пiшов на похорон. І не згадав про портрет. Герасимов не знав, що з ним робити i, врештi-решт, не ризикнувши знищити, передав Ворошилову. Берiя увiйшов раптово, без попередження i без стуку, розчинивши дверi навстiж. Їх слiдом прикрив якийсь вiйськовий у кашкетi iз синiм обiдком. – Ну, здрастуй, товаришу Герасимов. Як справи? Над чим працюеш? – блиснув пенсне, тицьнув долоню, фамiльярно ляснув по плечу i впав у його крiсло. Витягнув ноги, запихкав, вiдкривши рот. «Бач, поводиться як господар. До чого ж неприемний погляд. Як у жаби чи удава. А небезпечний вiн, як сто удавiв. Що йому треба? Певно-таки з приводу портрета? Точно…» – подумав Герасимов, обливаючись потом. – Лiлiе, – гукнув. – Будь ласка, двi кави. Чи може кави з коньяком, Лаврентiю Павловичу? – А чого ж, – охоче погодився той. – Що привело вас до святилища муз? – Герасимов присiв на краечок стiльця для вiдвiдувачiв. – Та ось хочу перевiрити, як ви боретеся з ворогами народу, чи багато викрили? – пожартував Берiя. – Ви даремно так жартуете, Лаврентiю Павловичу! – ображено вiдповiв Герасимов. – Через Спiлку художникiв проходить передова боротьби на iдеологiчному фронтi. Ми втiлюемо накази товариша Сталiна у життя! – А як портрет? – раптом запитав Берiя. Герасимов здригнувся. Значить, все ж таки портрет! – Так, ось ви про що, Лаврентiю Павловичу, портрет я вiддав Клименту Єфремовичу. Ще тодi, пiсля смертi дружини Йосипа Вiссарiоновича. Ось копiя листа, – глухо сказав вiн. Берiя здивовано перепитав: – Пiсля смертi? – вiн довго вдумливо читав листа. – Що за лайно? Мля… Яка дружина? Ти про що? – А ви про який портрет, товаришу Берiя? – цього разу дивуватися довелося Герасимову. – Говорили, нiбито ти працюеш над портретом «Товариш Сталiн робить звiтну доповiдь на ХVIII з’iздi ВКП(б) про роботу ЦК ВКП(б)». Герасимов встав i нервово заходив кабiнетом. Вiн уже зрозумiв, що даремно розповiв Берii про портрет Аллiлуевоi i, мабуть, пiдставив не тiльки себе, а й товариша Ворошилова. – Той портрет Йосипа Вiссарiоновича вже готовий, – спробував перевести розмову в iнше русло. – Покажеш? – Берiя по-змовницьки пiдморгнув, нахилився через стiл i поплескав його по плечу. – Так. Потiм. Вiн у майстернi, – задоволений таким панiбратством наркома, закивав головою Герасимов. – Але дивно, що я не знаю про портрет Аллiлуевоi. НКВС мало б знати про подiбнi речi. Може, ворог народу покiйний Колька Єжов приховав вiд Хазяiна цю iнформацiю? Чому ти вiддав портрет Ворошилову? – А що я мав з ним робити, Лаврентiю Павловичу? – розвiв руками Герасимов. Його обличчя раптом покрилося червоними плямами, в ротi пересохло. Вiн дiстав хусточку i почав витирати спiтнiле чоло. Берiя нахмурився i, вчепившись поглядом в обличчя Герасимова, холодно сказав: – Треба було звернутися… Ну хоча б до мене. А Климент… Ти знаеш, що хазяiн дуже незадоволений твоiм другом Климентом? Вiн просрав кампанiю у Фiнляндii, i Хазяiн його звiльнить не сьогоднi, так завтра. Так що навряд чи Климент змiг i тим портретом правильно розпорядитись. У дверi постукали, увiйшла секретарка з тацею. На тацi парували двi чашки кави, стояло блюдце з печивом фабрики «Червоний жовтень» i двi маленькi чарки коньяку. Берiя замовк. Вiн вiдразу звернув увагу на гарну жiнку з чудовою статурою. Не дивлячись нi на Герасимова, нi на Берiю, секретарка швидко поставила тацю i вийшла. Берiя не мiг вiдiрвати погляд, доки за нею не зачинилися дверi. – Дiвка, – сказав Берiя, кiлька разiв блиснувши пенсне. На губах з’явилася хтива посмiшка. Кивнув убiк дверей. – Гарна дiвка. – Ага, – з радiстю погодився Герасимов. задоволений, що розмова повернула вiд теми портрета Аллiлуевоi. – Твоя? – Очi наркома за скельцями пенсне звузилися i втупилися в Герасимова. – Нi, – швидко вiдповiв Герасимов. Начебто вибачаючись, додав: – Як ви могли таке подумати, товаришу Берiя? – То не тягни кота за хвiст – що за краля? – не вгавав нарком. – Нiчого особливого. Лiля Гофман. Моя секретарка. Працювала вчителькою нiмецькоi. Тепер секретарка Спiлки московських художникiв. – Гофман, що це за прiзвище? – Берiя пошкрiб пiдборiддя. – Із донецьких нiмцiв. Але вiддана справi партii. – Вiддана? Ти перевiряв? – реготнув Берiя. – Замiжня? Рiдня е? – Нi, з рiднi у неi тiльки старенька мама. Герасимов розвiв руками, став бiля вiкна, спиною впершись у пiдвiконня. Поли пiджака розiйшлися, продемонструвавши наркому не застiбнутi пiсля вiдвiдин туалету брюки. – Олександре, у тебе штанцi розстiбнутi! – Берiя скрюченим пальцем вказав Герасимову на його проблему. – Що, може, секретарку жарив? – У туалет ходив! Секретарку жарив… Нема чого боятися за вiдкриту стайню, якщо кiнь давно помер, – Герасимов вiдвернувся до вiкна i швиденько застiбнув гудзики на брюках. – То, може, я поупадаю за твоею Лiлею? – не вгавав нарком. – Як хочете, Лаврентiю Павловичу, як хочете, я не маю заперечень, – швидко погодився Герасимов, поквапливо закивав головою. – Добре, тодi, може, якось запрошу ii покавувати. Але до справи. Скажи менi, що там за делегацiя нiмецьких художникiв у нас? – Виставка. Дуже серйозна, пiд патронатом Рiббентропа. Вiдбирали картини за участю самого Гiтлера. На травень заплановано вiзит у вiдповiдь. Виставка радянського декоративного мистецтва, – зiтхнув Герасимов. – Хто керуе цим заходом? – Наш художник Микола Гущенко. – Що за один? – запитання Берii сипались одне за одним. – Говорю ж вам, товаришу Берiя… Художник. Останнiм часом жив у Парижi. А до того у Берлiнi. У Берii округлилися очi. – А вiн часом не шпигун? – Не знаю, Лаврентiю Павловичу. Сигнали на нього були. Але у Францii вiн малював Поля Елюара й iнших друзiв СРСР… – Якi сигнали? – зацiкавлено запитав Берiя, вiдсьорбуючи каву. – Вiн працював не в ключi соцреалiзму. Його у нас навiть називають «французом». Бiльше того, якось приходили вашi люди i цiкавилися його лояльнiстю, говорили, що мають iнформацiю про його зв’язок з украiнськими нацiоналiстами. Ми збиралися виключити його зi спiлки… – І така людина в тебе керуе виставкою? – Берiя, спираючись на долонi, пiдвiвся над столом. – Це меншовицька короткозорiсть! За таке доведеться вiдповiдати! – Лаврентiю Павловичу, як ви можете! Ми пильнуемо… Завжди… А як же iнакше! Вiдразу доповiдаемо куди слiд, в органи… Але тодi менi зателефонував ваш заступник, Меркулов, здаеться, i наказав дати Гущенковi спокiй. Бiльше того, просив допомогти з квартирою. Ми дали йому комуналку. Ви краще розберiться мiж собою! – спалахнув Герасимов. Його обличчя покрилося червоними плямами, чоло рясно спiтнiло. Додав примирливо: – Я тут нi до чого. – Меркулов? Чорт зна що. Ну добре, я розберуся з цим лайном. Бувай. Берiя встав, махнув рукою i швидко вийшов. За дверима загупали чоботи кiлькох людей. За хвилину за вiкном загуркотiв i вiд’iхав чорний урядовий ЗІС. – Товаришу Герасимов, товаришу Герасимов! Олександре Михайловичу! – голос секретарки вивiв його зi стану зацiпенiння, Лiлiя Гофман дивилася на нього крiзь товстi скельця окулярiв надприродно великими сiрими очима. – Товариш Саркiсов сказав, що завтра товариш Берiя хоче запросити мене на каву. Герасимов стенув плечима – «на каву». Розвiв руками i вiдвiв погляд убiк. За час вiзиту Берii, здавалося, вiн постарiв на сто рокiв. Йому шкода було секретарки. Але що вiн мiг удiяти? Не вона перша, не вона й остання. – Правду говорять, що товариш Берiя чiпляеться до жiнок? – вона трохи почервонiла. Йому не стало духу вiдповiсти: «Це неприемно, але це правда». Герасимов ще раз стенув плечима i вiдвiв очi. Вона, не дочекавшись вiдповiдi, опустивши голову, мовчки квапливо зiбрала порожнi чашки i майже вибiгла з кабiнету. Роздiл 8 Газета «Ленинские внучата», 20 березня 1940 року Сегодня пионеры и школьники Московской области празднуют 15-летие своей газеты «Ленинские внучата». Три тысячи ребят постоянно пишут в «Ленинские внучата». С ними газета ведет переписку, учит их писать очерки, заметки, стихи. 20 березня 1940 року, 12 год. 12 хв Москва Автомобiль, яким iхали Берiя i Саркiсов, вiв капiтан держбеспеки Осипов. ЗІС-101 мчав у бiк площi Дзержинського по вулицi Красна Пресня. Вже тринадцятий рiк вулиця офiцiйно носила цю назву, але москвичi й досi ii називали Луб’янкою. Це й не дивно. Луб’янською вона була ще з часiв Івана Третього, коли цар велiв селити там переселенцiв з Новгорода. Новгородцi й увiчнили назву цього району – Луб’яницi. ЗІС мчав майже серединою вулицi. Іншi автомобiлi брали вправо, поступаючись дорогою урядовому автомобiлю. Регулювальники, забачивши його, зупиняли рух, даючи «зелену вулицю». Товариш Берiя надто заклопотаний державними справами, аби плестися у загальному потоцi! Дорогу товаришу Берii! Салон зазвичай був вiдгороджений вiд водiя з охоронцем товстим склом, що давало можновладцевi можливiсть говорити, не остерiгаючись стороннiх вух. Але сьогоднi скло випадково залишилося опущеним. Берiя прослiдкував поглядом за двома чергами – жiночою i чоловiчою, що рухалися до краснопресненських лазень. Майже всi були з вiниками чи тазиками. Обернувся i ще раз глянув через задне скло: – Ех, зупинитися б та вибрати якусь! – Берiя смачно прицмокнув, посмiхаючись, кивнув Саркiсову на чергу, стукнув пальцями по склу. – А потiм з нею можна i в лазню. Саркiсов ввiчливо гигикнув у вiдповiдь. – Не повiриш, Саркiсов, нема часу на бабiв, – Берiя трохи картинно ляснув себе долонею по колiну. – Справи державнi вимагають економити час навiть на особистому життi! – Багато працюете, Лаврентiю Павловичу. Здоров’я зовсiм не шкодуете. Не можна так. Для держави живете. Для партii, – ввiчливо зауважив Саркiсов, ловлячи очима погляд наркома. Але той дивився у вiкно, вихоплюючи поглядом жiночi постатi, що миготiли за вiкнами. – Отож. Усiм доводиться жертвувати. Завтра приведеш цю секретутку. Хочеться помацати свiжину. Зняти стрес… – Слухаю, товаришу Берiя! – Ти знаеш, Саркiсов, – я гарний сiм’янин. Люблю своiх дiтей i поважаю дружину. Але нещодавно прочитав книгу якогось лiкаря-американця про те, що чоловiки, якi не гребують позашлюбними зв’язками, мають дуже мiцнi сiм’i. І знаеш, вiдчув у цьому глибокий сенс! Вiн вважае, що людство мiльйони рокiв жило полiгамно. Це iноземне слово, як тобi пояснити… Чоловiк мiльйони рокiв жив з багатьма жiнками. Неактивнi особи чоловiчоi статi не виживали. Жiночi ж особи виживали всi. За теорiею Дарвiна, що е невiддiльною частиною матерiалiстичного вчення Маркса – Енгельса, людина – це частина тваринного свiту. Гомо сапiенс! А в тваринному свiтi самцi мають величезну кiлькiсть самок. На стадо корiв досить одного бика. На два десятки курей – одного пiвня. Але емоцiйно ми прив’язанi лише до однiеi. Ну, максимум двох, – мрiйливо говорив Берiя. – Максимум двох, товаришу нарком? – iз ввiчливостi перепитав Саркiсов. – Так. Не можна любити цiле стадо. Зараз я побуду iз цiею секретаркою, а завтра про неi забуду. Так що все це дуже природно, Саркiсов. Я всього лишень частина свiту, за Дарвiним. Втiм, як i ти. Але, скажiмо, лейтенант Скворцов або капiтан Ковальов жити за Дарвiним собi дозволити не можуть. Вони моногамнi, бо так прописуе закон i партiя. А в цiй краiнi закон – це я. Або товариш Сталiн. Тому ми з товаришем Сталiним – виняток iз правил. Решта повинна жити за законом. Ось ти, Саркiсов, я впевнений, iз тоi черги бiля лазнi поглядом згвалтував, як мiнiмум, одну. А за день – згвалтуеш десятьох. Поглядом, звичайно. Тому що е закон. Якщо не буде закону, всiх жiнок гвалтуватимуть прямо на вулицях! Як це було мiльйони рокiв. Може таке допустити радянська держава? Нi, Саркiсов! Бо тодi зруйнуеться сiм’я, за ленiнською теорiею – часточка суспiльства. Чоловiк не буде турбуватися про дружину й дiтей! Тому що дружина – не тiльки його. А дiти – взагалi невiдомо чиi. Слiдом за цим почне руйнуватися держава. Партiя цього допустити не може… Автомобiль промчав площею Дзержинського i через боковi ворота одного з будинкiв НКВС в’iхав у двiр, зупинився бiля дверей чорного ходу. Охоронець з помiтним зусиллям вiдкрив перед Берiею важкi дверi, оздобленi мiдним литтям, iз такою ж мiдною ручкою. Козирнув: – Здравiя бажаю, товаришу нарком! Берiя кивнув у вiдповiдь i, насвистуючи популярну мелодiю: «Долго я томился и страдал, где же ты, моя Сулико?», пiднявся сходами. У коридорi було зовсiм порожньо. Існувала заборона зупинятися бiля кабiнету наркома. Повз кабiнет можна було лише йти. До того, хто зупинявся, вiдразу пiдходив охоронець, що стояв у кiнцi коридору. Берiя кивнув охоронцевi. Той виструнчився i козирнув у вiдповiдь. Берiя штовхнув дверi свого кабiнету й увiйшов у величезну приймальню, оздоблену дерев’яними панелями. Четверо охоронцiв схопилися на ноги i виструнчилися. Всi вiдданi йому тiлом i душею, всi грузини, всi охороняли його, ще коли вiн був першим секретарем ЦК КП(б) Грузii. Махнув вiтально рукою, пройшов повз дверi секретарiату i дверi зали засiдань, кивнув секретаревi, який пiдскочив, квапливо застiбаючи верхнi гудзики на мундирi. Штовхнув високi дверi й упав у крiсло за своiм робочим столом. Кинув поглядом на стiл для нарад пiд синiм сукном, шкiрянi крiсла пiд стiною, на теки, якi купами оточували його з усiх бокiв: «На пiдпис – ЦК КПРС», «На пiдпис – НКВС…», «На пiдпис…». Це потiм. Згадав про розмову з Герасимовим i про художника Гущенка, рвучко схопив телефон спецзв’язку: – Меркулова до мене! 20 березня 1940 року, 12 год. 42 хв Москва, комплекс будiвель НКВС на площi Дзержинського – Меркулов, твою мать! Я тебе розстрiляю! Або на Колимi згною! – Берiя пiдняв першу-лiпшу течку i, блиснувши пенсне, гучно ляснув нею по кришцi столу. – Що, заграли в задницi iнтелiгентськi замашки? Пригрiв ворога народу, чистоплюй?! Меркулов навитяжку, вирячивши очi, стояв бiля стола наркома. Здавалось, порив гнiву Берii заморозив його. Вiн не ворушився i не моргав, не розумiючи, звiдки вiе вiтер. Берiя нагадав своему заступнику про iнтелiгентськi замашки недарма. Меркулов, як i Берiя, мав незакiнчену вищу освiту, крiм того, дворянське походження i час од часу пописував прозовi твори пiд псевдонiмом Всеволод Рок. Інодi навiть друкував iх у лiтературних журналах. Берiя про це знав. – Не розумiеш, пiсатель сраний? – два скельця пенсне, як двi чорнi дiри, загрозливо втупилися в Меркулова. – Так точно, товаришу нарком! – Меркулов нарештi «ожив» i повiв плечима. – Не розумiю! – Художник Гущенко, – Берiя клацнув пальцями. – Знову не розумiеш? Гу-щен-ко! – Нiкак нет! – Нiкак нет! Так точно! Чорт забирай, Меркулов! Чому ти, особисто ти – менi це точно вiдомо – заборонив його розробку? – Берiя встав, обiйшов стiл i зупинився перед Меркуловим. – Як менi доповiв Фiтiн, Микола Гущенко – «крiт», один iз наших кращих розвiдникiв-нелегалiв. Вiн працював за кордоном близько 13 рокiв. Щодня ризикував життям. За його сприяння ми отримали креслення i документацiю кiлькох сотень зразкiв найновiшоi французькоi вiйськовоi технiки. Деякi ми знаходили i дiставали за особистим наказом товариша Сталiна. А людина, яка звинуватила Гущенка у зв’язку з украiнськими нацiоналiстами, була розстрiляна рiшенням украiнського НКВС, як провокатор. Тому я вирiшив не реагувати на його доповiдну. Товариш Фiтiн особисто ручаеться за Гущенка. Я вiрю Фiтiну. Берiя замислився. Фiтiн керував розвiдкою, був молодим i перспективним працiвником, а головне – улюбленцем Сталiна. – Вiрити не можна нiкому. Тiльки партii й товаришу Сталiну. Але, якщо вiн працював за дорученням товариша Сталiна… – Берiя якийсь час, заклавши руки за спину, ходив туди-сюди кабiнетом, грiзно поблискуючи пенсне. Нарештi вичавив: – За особистим дорученням! Це мiняе справу. Добре, йди. Берiя ще раз пройшов узад-уперед кабiнетом. До дрiбниць пригадав учорашню нiчну розмову з Хазяiном. Подумав, що мае повну iнформацiю для доповiдi. Але Хазяiн нiколи не з’являеться у Кремлi ранiше обiду. Ще е час. Треба переглянути осоружнi папери. Вiдкрив теку: «На пiдпис. ЦК ВКП(б)». Частина документiв була у конвертах iз написом «цiлком таемно». Нiхто, крiм наркома, навiть його секретар, не мiг знати, що у них. Якщо вiн ставив якусь резолюцiю, документ спрямовувався згiдно з нею, якщо нi, то секретар ставив штамп «Товаришу Берii доведено». Роздiл 9 20 березня 1940 року, 11 год. 22 хв Москва, Ближня дача Щойно внутрiшнi ворота зачинилися за машиною, яка повезла в Москву Вiру Давидову, Сталiн, мружачись вiд яскравого сонця, вийшов на вiдкриту терасу, накинувши на плечi шинель iз грубого сукна. Навколо будинку було три тераси. Одна закрита – зимова, i двi вiдкритi – з дахом i без даху – весняно-лiтнi. Вiн любив проводити час на терасах. Узимку подовгу сидiв або лежав на закритiй – у кожусi, шапцi-вушанцi i валянках. А влiтку наказував винести крiсла i стiл на вiдкритi. Вважав, що перебування на свiжому повiтрi – запорука мiцного здоров’я. Он грузинськi пастухи живуть по сто рокiв! А вiн хотiв жити довго. Можливо, навiть до перемоги комунiзму. Гiлки з першим зеленим листям тяглися до нього. Задоволено посмiхнувся – весна! Пихнув люлькою. Озирнувся, шукаючи поглядом когось iз охоронцiв. – Товаришу Рибiн, iдiть сюди, поставте крiсла бiля альтанки. А ще навеснi й улiтку вiн любив працювати в альтанках, розкиданих по всьому саду. То в однiй, то в iншiй. Залежно вiд настрою. Туди йому несли чай, папери, iжу. Вiн вiдчував, що вiд сьогоднi вiн уже знову може працювати в саду. На газонi перед ганком, весело цвiрiнькаючи, скакали, мабуть, радiючи раннiй веснi, горобцi. Тут горобцi, а в Кремлi лише ворони – чому так? Зняв шинель з одного плеча, йому миттю кинувся на допомогу охоронець, знiмаючи й з iншого. Одяг був частиною його образу. Груба шинель, простi м’якi чоботи на низьких пiдборах. Чоботи, якi вiн роками вiдмовлявся мiняти, дозволяючи лише ремонтувати. Весняне сонечко пригрiвало, скрiзь пробивалася зелена травичка. Це все породжувало жагу дiяльностi, жагу до життя. Вартовий у формi НКВС, у будцi бiля ворiт, витягнувся в струну i вiддав честь. «Гарна виправка, молодець», – кивнув йому Сталiн. Спочатку вiн жив у Кремлi, у квартирi, яка була на поверх нижче вiд його кабiнету, але згодом лише приймав там найближче оточення. Членiв Полiтбюро. Коли хотiв вiдпочити пiсля важкого дня. Туди завозили ящик його улюбленого вина «Кiндзмараулi». Кремлiвськi квартири, в якi спочатку в’iхали народнi комiсари, були крихiтними. Колись у них жила челядь, що обслуговувала царя, коли той приiздив у «другу столицю». Сталiн не мiг жити у квартирi прислуги. Нехай навiть царськоi. Вiн побудував чотири дачi. Утiм, користувався лише однiею, Ближньою. Така назва вказувала на те, що замiський будинок був розташований найближче до Кремля. Іншими трьома дачами, в Семенiвському, Липках i Зубаловi, вiн практично не користувався. Там зазвичай жили лiдери дружнiх краiн або Комiнтерну, коли приiжджали в Москву. Раптом обличчя Сталiна насупилося. І гарний настрiй, з яким прокинувся, безслiдно зник. Вiн згадав, як уночi та шльондра Давидова сказала, що вагiтна. І тепер iз цим потрiбно щось робити. Сказав iй, щоб зробила аборт. І врештi, нiбито переконав ii так зробити. А якщо посмiе не послухатись? Треба доручити цю справу Власику. Йому бiльше не потрiбнi дiти. Цi постiйнi проблеми пов’язанi з ними, е спроби впливати на нього через дiтей. Досить iз нього тих трьох, що вже мае. Шкода, що помер його незмiнний помiчник i спецiалiст по «темних» справах Микола Товстуха. Був туберкульозником з однiею легенею. Шкода. Тож усе-таки доведеться доручити цю делiкатну справу дуболому Власику. Іншого виходу немае. Можна було б доручити Берii. Але – нi. Занадто багато влади за короткий час узяв нарком. Противагою треба мати iншу силу. Нею буде Власик. Дванадцята дня. Вiн майже нiколи не вставав ранiше цього часу. А от сьогоднi не спалося. Нервова нiч. Шифровка вiд резидента в Берлiнi. Та ще ця шльондра – Давидова. Весна! Нарештi весна! Весна 1940 року. У цьому роцi багато чого мае вирiшитися. Якщо вiн програе… – Власику, – погукав вiн вiрного охоронця. Той миттю виринув iз-за спини, немов чекав на його заклик. – Нехай Поскрьобишев знайде в музеi – не знаю, у якому, хай дiзнаеться, в якому вiн знаходиться, – лист або хоча б текст листа Івана Грозного Девлат Гiрею, коли той захопив i спалив Москву. Дзвони зараз… «Якщо правда, що Гiтлер нацiлився на СРСР, то треба термiново мобiлiзовувати всю економiку, вiдмiнити вихiднi, не говорячи вже про вiдпустки, за вiдсутнiсть на роботi – тюрма, за брак – тюрма. Тiльки так можна розмовляти з цим народом! Тiльки з позицii сили! Як Іван Грозний. Інакше нiчого не вийде…» – Сталiн повiльно пiднявся на ганок, повiльно повернувся до спальнi. В його кiмнатi застеляла лiжко Валечка Істомiна – сестра-господарка Ближньоi дачi. А крiм того, його економка, нянька, iнодi, коли треба – таемна дружина. На Ближнiй вона прислужувала вже п’ятий рiк. Їi привiз сюди Власик у ролi прислуги Хазяiна i своеi коханки. Та не так сталося, як гадалося. Валя сподобалася самому Хазяiну, i Власик вiдступився. Жiнок на його вiк вистачить. Поступово Сталiн звик до неi. І пiсля смертi дружини Татки вона стала чимось на зразок наложницi. Коханки змiнювалися – Давидова, Барсова, iншi. А Валя залишалася. Вона нiколи не демонструвала незадоволення, коли вiн привозив коханок. А коли кликав ii – мовчки йшла до його лiжка. Про цей бiк iхнiх стосункiв мало хто знав. Черговi офiцери нерiдко намагалися залицятися до гарненькоi економки, притиснуши ii в кутку, не знаючи, що за це можна накласти головою. Валечка була неприступною i цим рятувала iм, а можливо i собi, життя. Колись, пiсля смертi Татки, вiн довго думав: чи повинен вождь мати офiцiйну дружину? І, врештi-решт, вирiшив – не обов’язково. Узяти за приклад класикiв марксизму. Енгельс був неодруженим i мав любовний зв’язок iз господинею квартири, яку винаймав. А коли спiвмешканка померла, переключився на ii сестру. Вiн не мав часу, щоб одружитися! Теорiя суспiльства соцiальноi справедливостi вимагала повноi вiддачi. Маркс спiвмешкав зi служницею. Тому, що та була пiд рукою. Вiн, як i Енгельс, не мiг витрачати час на жiнок, бо з ранку до ночi працював над «Капiталом». Виводив формули: «товар – грошi – товар» та «грошi – товар – грошi». А в нього, Сталiна, вождя радянського пролетарiату, була гарненька реготушка Валька Істомiна. Подруга. Яка потрiбна кожному здоровому чоловiковi. Валя Істомiна застелила диван покривалом, розрiвняла його. Коли вiн зайшов до спальнi й причинив дверi, вона повернула голову i посмiхнулася йому. І вiн посмiхнувся у вуса. Пiдiйшов ззаду, обiйняв. Узяв руками за груди. Вона ще раз повернула голову i ще раз посмiхнулася йому. Ось ця – справжня! Ця – не вертихвiстка, як Давидова чи Барсова. Ця не зрадить. Не буде вагiтнiти, сподiваючись назавжди прив’язати вождя до себе. Вiдступив. Мовчки кивнув: продовжуй. Вони розумiли одне одного без слiв. Валечка прибрала у кiмнатi й, не проронивши й слова, пiшла. «Ця – справжня, – знову подумав вiн. – А Давидова – шлюха, вертихвiстка!» – Власику! Варто було лише промовити iм’я, i знову керiвник охорони миттево вирiс на порозi. Подумав: «Завжди намагаеться триматися поряд. Значить, може пiдслуховувати пiд дверима i почути те, чого не повинен чути. Ідiот». – Подзвонив Поскрьобишеву? – запитав через плече, дивлячись у вiкно на горобцiв, якi стрибали по гiлках сосни, що росла у дворi. – Так точно, Йосипе Вiссарiоновичу! – гаркнув Власик. – І ще одна справа. Май на увазi: вийде за межi нашого спiлкування – поiдеш у турму, – коли хотiв говорити жорстко, якось сам собою прохоплювався грузинський акцент. Замiсть «тюрму» виходило «турму». І багато хто, наприклад Берiя, в цьому копiювали його. – Так точно, товаришу Сталiн! – Ця шльондра, яку ти вiдвiз до Москви, сказала, що вагiтна. Зроби так, щоб вона не народила. Подивився на Власика. Побачив на його обличчi нерозумiння. Так, це не Товстуха. Пояснив: – Проконсультуйся з надiйним лiкарем, як це зробити. Хай знайде якiсь вiдхилення у розвитку вагiтностi. Чи хворобу. Таку, що обов’язково треба буде робити аборт. Є багато таких хвороб. Ну що, я буду тобi пояснювати?! За мовчання лiкаря вiдповiси головою, – Сталiн вiдвернувся вiд спiврозмовника. Вiдчувалося, що йому ця розмова неприемна. – Єсть, товаришу Сталiн! – Виконуй! Сталiн сiв на диван, крекчучи, натягнув вихiдний, бездоганно випрасуваний Істомiною напiввiйськовий френч. Такi ж бриджi. Чоботи простi, але начищенi так, що у них видно все, як у дзеркалi. На низьких пiдборах, але iз секретом – внутрiшнiми кiлькасантиметровими вставками, що робили його трохи вищим. Цi вставки вигадав покiйний Паукер. Попередник Власика, колишнiй його начальник охорони, що виявився англiйським шпигуном. Шпигуном? Маячня. То навiщо вiн обмовив себе? Але ж його нiхто не тягнув за язика! Мiг виявити трохи мужностi. І тодi б вийшов на свободу. Вийшов? Нi, Паукер занадто багато знав. Але принаймнi мiг померти достойно, без клейма шпигуна. Нiкчема! Навколо однi нiкчеми! І чоловiки, й жiнки! Ось тепер кого взяти замiсть Давидовоi? Незважаючи на 60 рокiв, йому потрiбна жiнка, хоча б двiчi на тиждень. Зупинитися на Валечцi Істомiнiй? Нудно, вона i так завжди пiд рукою. Треба, щоб кров грала! Щоб поряд було молоде тiло, тодi i вiн вiдчувае себе не на шiстдесят, а на сорок! Раптом згадав: дивився минулого тижня «Лебедине озеро» з молоденькою Олечкою Лепешинською у головнiй ролi. Тодi ще подумав, що якби не Давидова, то взяв би собi цю юнку. І ось добра нагода! Сталiн посмiхнувся у вуса, настрiй вiдразу полiпшився. У дверi тихо постукали. Черговий офiцер Рибiн доповiв, що з ним хоче говорити Молотов. Коли вiн брав слухавку, то ще посмiхався, думаючи про красуню-балеринку. Але поступово усмiшка зiйшла з його обличчя: – За словами шведського посла? Якщо Англiя i Францiя погодяться на мир, то Гiтлер ударить по нас? Нi, це не звучить неймовiрно. Це не перша подiбна iнформацiя. Сталiн уважно слухав. Перепитав: – Провокацiя проти великоi делегацii дiячiв мистецтва, що перебувае в СРСР? Дякую, В’ячеславе. Я ще раз упевнився, що Берiя дарма iсть народний хлiб. Сталiн поклав слухавку i сiв на диван, пiдперши голову руками. Із задуми його вивiв голос Власика, який повiдомив, що автомобiль подано. Сталiн виiхав у Кремль близько 13-i години. Дорога зазвичай займала не бiльше 15 хвилин. Інодi навiть дванадцять-тринадцять. Автомобiлi – чотири чорних однакових «пакарди», виiхали з дачi й повернули на порожню трасу. Його автомобiль пригальмував й опинився у хвостi колони. Так було потрiбно для безпеки. Кожного дня його автомобiль мiняв свое мiсце. Перший, третiй. Другий, четвертий. Нiхто не знав, у якому з «близнюкiв» вiн цього разу. Всi авто броньованi. Шини – iз суцiльноi куленепробивноi гуми. Автомобiлi можуть розвивати шалену швидкiсть – 100 кiлометрiв на годину. На в’iздi в Москву колона роздiлиться. Два «пакарди» поiдуть одним шляхом, два – iншим. Нiхто не буде знати, в якому вiн кортежi. Сталiн любив цю марку автомобiля з пелiканом на капотi. Перший «пакард» у нього з’явився ще на Царицинському фронтi, де Сталiн був представником Реввiйськради. Вiдтодi вiн не зраджував цiй марцi просторого, потужного i дорогого американського автомобiля. Навiть коли Ленiн наказав надати йому розкiшний англiйський «Роллс-Ройс Сiльвер Гоуст», вiн за першоi ж нагоди змiнив його на «пакард». Дiзнавшись про цю пристрасть Сталiна, Рузвельт подарував йому розкiшне бiле авто цiеi марки. «Пакарди» з кортежу зовнi нiчим не вiдрiзняються вiд звичайних. Але це лише зовнi. На заводi ЗІС iх розiбрали i пiдсилили потужною бронею i куленепробивним склом. Ранiше броньований «пакард» був лише у нього, а охорона пересувалася на ЗІС-101 та «лiнкольнах». Але потiм вiн добре придумав – i охорона, i сам пересуваються на однакових автомобiлях. Так надiйнiше. На передньому сидiннi його автомобiля водiй-вiртуоз – майор НКВС Мамонтов i начальник охорони – генерал Власик. З порожнього шосе, що вело через лiс i охоронялося спецiальним постом НКВС, кортеж виiхав на Можайське шосе, перетнув трамвайнi колii на Садовому кiльцi, далi повернув на Смоленську площу, промчав Арбатом. На вулицях порожньо, рух автiвок перекрито для урядового кортежу. Скрiзь агенти НКВС у цивiльному, варто було комусь iз перехожих зупинитися, вiдразу лунало грiзне «Пройдiть!» Якщо хтось затримувався, лунав свисток i роззяву хапали попiд руки мiлiцiонери i тягли у найближче вiддiлення, для «встановлення особи». На верхнiх поверхах – снайпери, готовi вразити будь-яку пiдозрiлу цiль. Кожен закуток, аж до Кремля, був пристрiляний за допомогою променiв потужних лiхтарiв. У Власика, у спецiальних теках, – списки всiх, хто живе по трасi слiдування. Ось так охороняють вождя всiх народiв! Роздiл 10 19 березня 1940 року, 13 год. 30 хв Москва, Кремль Берiя приiхав у Кремль о пiв на другу. Зайшов у пiд’iзд будiвлi, де знаходився робочий кабiнет Сталiна. Пiднявся лiфтом. Кивнув охоронцю, що став у струну. «Здравiя бажаю, товаришу Берiя!» Охорона резиденцii Сталiна не була пiдпорядкована Берii. У Кремлi нею завiдувiв комендант Кремля Петро Косинкiн, пiдпорядкований Сталiну особисто. Коридор було заслано червоною килимовою дорiжкою. На дверях – жодноi таблички. Берiя увiйшов у першi й потрапив у величезну приймальню. За столом сидiв особистий секретар Сталiна Олександр Поскрьобишев у сiро-зеленому френчi. Вiн здавався крихiтним з огляду на величезнi розмiри кiмнати. – Доброго дня, Олександре Миколайовичу, – ввiчливо, на межi з догiдливiстю, привiтався Берiя. Той беземоцiйно кивнув на привiтання. Буркнув: – Добридень. Чекайте. Йосип Вiссарiонович скоро буде. Олександр Поскрьобишев очолював особливий сектор – особисту канцелярiю Сталiна, не пiдзвiтну нi НКВС, нi навiть ЦК. Вона контролювала всiх, хто працював у Кремлi. Їi ж не контролював нiхто. Поскрьобишев ненавидiв Берiю. Хоча б через те, що той заарештував його дружину Броню. Бронiславу. Поскрьобишев просив допомоги у Сталiна. Але той вiдмовив. Сказав: «НКВС просто так нiкого не саджае. Моiх родичiв он теж усiх пересаджали». І справдi, майже всi родичi колишньоi дружини Сталiна сидiли. Пiсля арешту Поскрьобишев залишився з двома доньками – меншiй лишень 3 рочки. І все через цього упиря в пенсне iз зовнiшнiстю бухгалтера будтресту. Нiчого, сволота, ще вiдiллються тобi сльози Бронi Поскрьобишевоi! Прийде час – пiдеш слiдом за недомiрком Колькою Єжовим! Подумав: ще й пiвроку не пройшло, як на цьому ж стiльцi, де зараз сидить Лаврентiй Павлович Берiя, сидiв Колька Єжов. А де вiн зараз? Годуе черв’якiв у безiменнiй могилi на Донському кладовищi, де ховають розстрiляних у пiдвалах НКВС ворогiв народу. Близько другоi задзвонив телефон на столi. Поскрьобишев узяв слухавку i, не повернувши голови у бiк Берii, сказав: «Приiхав». Коли на порозi з’явилася фiгура головного особистого охоронця Власика, всi, хто був у приймальнi, схопилися на ноги i виструнчилися. Власик окинув iх задоволеним поглядом, наче вiтали його особисто, i вiдступив убiк. Сталiн, у своiй традицiйнiй солдатськiй шинелi, з’явився на порозi. Привiтався, махнувши усiм рукою. Пройшов у кабiнет. Стiни кабiнету були у свiтлих дубових панелях. Сам вибирав i колiр, i дерево. Дуб – справжне росiйське дерево. Нiяких грузинських кипарисiв, нiякоi екзотики. Вiн давно вважав себе росiянином. А грузинам симпатизував, може, на якусь дещицю бiльше, нiж нелюбим евреям. Вiд дверей до великого письмового столу вела така ж, як у коридорi, червона килимова дорiжка. Над столом – портрет Ленiна. Так i мае бути. Ленiн поряд з ним. Ленiн i Сталiн – це майже одне цiле. Партiя Ленiна – Сталiна. Генiй Ленiна – Сталiна. Заповiти Ленiна – Сталiна. «Сталiн – це Ленiн сьогоднi», – сказав Барбюс. Шкода цього красномовного французика! Обiцяв зняти фiльм про великого Сталiна, а помер вiд пневмонii. Не склалося. Застудився у дорогiй йому Москвi й помер у кремлiвськiй лiкарнi. Кажуть, багато пив на вiдкриттi Сьомого конгресу Комiнтерну. Потiм заснув на лавцi просто неба, як звичайний московський п’яничка. Тож не склалося. Мабуть, року до 35-го вiн ще переймався тим, що думають про СРСР на Заходi… Трохи далi вiд портрета Ленiна – портрети Маркса й Енгельса, карти СРСР i свiту. Бiля письмового стола – менший столик-етажерка з кiлькома телефонами. Пiд стiною – шкiряний диван i двi шафи. Злiва вiд входу – великий довгий стiл для засiдань, покритий зеленим сукном, оточений важкими стiльцями. Зеленi штори, якi щiльно запинали вiкна, наповнювали кабiнет тьмяним зеленуватим свiтлом. Сталiн зняв шинель й акуратно повiсив у шафу. Кинув поглядом на стiл. На столi лежала фотокопiя сторiнки з Повного зiбрання руських лiтописiв, виданого в 1904 роцi. Те, що вiн наказав знайти Власику. Добре працюе Поскрьобишев, пунктуально. Чомусь завжди порiвнював себе з Іваном Грозним. І жорстокiсть свою виправдовував жорстокiстю Грозного. Вважав його першим справжнiм творцем держави. Себе ж вважав рiвним йому. Сiв у крiсло, пiднiс аркуш до очей: «У результатi кримсько-татарського набiгу 1571 року були розоренi росiйськi землi й спалена Москва. Іоанн за тиждень до того, як хан перейшов Оку, покинув вiйсько й утiк углиб краiни – в Ростов. Переможець надiслав до нього насмiшкувату грамоту: «Палю й пустошу все. Я прийшов на тебе, мiсто твое спалив, хотiв вiнця твого й голови; але ти не прийшов i проти нас не став, а ще похваляешся, що московський государь! Були б у тобi сором i честь, так ти б прийшов проти нас i стояв». Іван вiдповiдав: «Якщо ти гнiваешся за Астрахань, то ми Астраханню прагнемо тобi поступитися». До татарських послiв вiн вийшов у брудному одязi з мiшковини, сказавши iм: «Бачите, у чому я? Таке зi мною хан зробив! Мое царство i столицю спалив, скарбницю забрав, дати менi йому нiчого». Сталiн подумав: «Так буде i з тобою, якщо дозволиш фюреру обвести себе навколо пальця. Столицю твою зруйнують. А тебе в одязi з мiшковини провезуть у клiтцi розореними вулицями». Хвилин десять вдивлявся у цi рядки i нарештi взяв телефон. – Нехай зайде Берiя. Поскрьобишев кивнув Берii: «Лаврентiю Павловичу, товариш Сталiн чекае на вас». Берiя увiйшов у кiмнату охорони. Власик сидiв у крiслi бiля входу в кабiнет генсека. – Здравiя бажаю, Миколо Сергiйовичу. Батька Власика звали Сидором, але «Сидорович» не подобалося Власику, i вiн став Сергiйовичем. Власик був малограмотною людиною. Сталiн взяв його до себе ще солдатом пiд час оборони Царицина. Вiдтодi той був охоронцем, порученцем, служкою. Власик формально був пiдлеглим Берii, але не встав, коли той наближався. Сидiв, розвалившись, бiля входу до святая святих – кабiнету генсека, i ледь кивнув: «Бажаю здоров’я». Цю неповагу Берiя поза увагою не залишив. Нiчого, настане час – будеш уставати й козиряти. Сталiн стояв бiля карти СРСР, яка висiла на дальнiй стiнi поряд з вiкном. Зеленувате свiтло, що пробивалося крiзь штори, згладжувало глибокi вiспини на його обличчi й зморшки бiля очей. – Здравiя бажаю, Йосипе Вiссарiоновичу! Сталiн не подав руки, замiсть привiтання тiльки кивнув – поганий знак. Здоровою рукою вказав Берii на один з двох десяткiв стiльцiв навколо столу для засiдань. Сам ходив туди-сюди килимовою дорiжкою, тримаючи у лiвiй, хворiй i зiгнутiй у лiктi руцi люльку. Всi наближенi знали, що у товариша Сталiна рука хвора тому, що вiн у дитинствi потрапив пiд фаетон. Насправдi ж той фаетон проiхав йому по нозi, скалiчивши кiлька пальцiв. Це калiцтво бачили тiльки його дружини i коханки. Вiн навiть пiд час улюбленого вiдпочинку в Сочi нiколи не купався у компанii соратникiв чи навiть охоронцiв. Тiльки сам. А в лiвiй руцi у нього вiд народження були атрофованi лiктьовий i плечовий суглоби. Але вождь не може бути калiкою вiд народження! Тому, за офiцiйною версiею для найближчого оточення, обох калiцтв завдав клятий фаетон. Для широкого загалу ця iнформацiя була пiд табу. В зiгнутiй руцi у вождя завжди люлька або ж рука, закладена за обшлаг френча. Берiя нервово мовчав, чекаючи на запитання. Сталiн довго ходив мовчки, нарештi сказав: – Так якi спiльнi з нiмцями офiцiйнi заходи проводяться в Москвi, товаришу Берiя? – говорив повiльно, як завжди, нiби обдумуючи кожне слово. – Із бiльш-менш серйозних тiльки виставка нiмецьких художникiв, – браво вiдрапортував той. І вiдразу зiщулився, побачивши, як обличчя генсека посiрiло, а кошлатi брови насупилися: – Лаврентiю, ти iдiот, нiкчема, брудний черв’як! – Сталiн долонею правоi руки вдарив по столу, люлька, яку вiн впустив, вiдлетiла на середину стола. – Скiльки iх? – Кого, товаришу Сталiн? – Художникiв! – майже крикнув Сталiн. – Близько тридцяти, – Берiя був ошелешений цим незрозумiлим йому спалахом гнiву. – Тридцять! Цвiт нiмецькоi нацii! Де вони живуть?! – Хто, товаришу Сталiн? – думки Берii через крик Сталiна почали рухатися повiльнiше. – Нiмецькi художники, делегацiя, твою мать! – У готелi, – Берiя зiщулився ще сильнiше, все ще не розумiючи причину гнiву вождя. – Виставити охорону! І якщо хоч одна волосина впаде з якогось нiмецького художнього свiтила, я тебе розстрiляю. І посиль охорону нiмецького посольства. – Кобо, з посольством я згоден, але що таке якiсь художники?. Сталiн уважно подивився на Берiю. Вiн вирiшив не говорити Берii про iнформацiю, яку зранку отримав вiд Молотова, про можливий напад на делегацiю нiмецьких художникiв. НКВС мае сам добувати iнформацiю. Тодi вiн зможе порiвняти ii з iнформацiею Наркомiнсправ. – Адольф сам вважае себе художником. Тобi, товаришу Берiя, це, можливо, невiдомо? Для нього «якийсь художник» дорожчий за Шуленбурга, – у голосi Сталiна була крига. * * * Цiлком таемно. ІНО НКВС З особистоi справи посла Нiмеччини в СРСР Фрiдрiха-Вернера Эрдман Матiас Йогана Бернгарда Ерiха графа фон дер Шуленбурга (Friedrich-Werner Erdmann Matthias Johann Bernhard Erich Grafvonder Schulenburg) Представник прадавнього нiмецького дворянського роду, що веде свiй початок вiд лицаря-хрестоносця Вернера фон дер Шуленбурга, убитого в 1119 роцi. З 1934 року посол Нiмеччини в Москвi. Був одним з iнiцiаторiв нiмецько-радянського полiтичного зближення та прихильником зовнiшньополiтичного курсу Бiсмарка, який уважав, що головною помилкою Нiмеччини може бути вiйна з Росiею. Брав участь у пiдписаннi нiмецько-радянського пакту про ненапад, а також договору про дружбу та кордони. * * * – Але навiщо охорона? – Берiя уважно слiдкував за виразом обличчя Сталiна, який ходив по кабiнету. Вiд цього вiн навiть подався усiм тiлом уперед. – Ти не розумiеш? – Сталiн зупинився i вчепився поглядом у завмерлий, нахилений проти всiх законiв природи, силует наркома. Берiя похитав головою. Нервово зiрвав з носа пенсне i почав протирати його хустинкою. – Лаврентiю, у тебе замiсть голови задниця! Мiсяцi дивноi вiйни! Сидячоi, лежачоi вiйни! І вiн нiчого не розумiе! Чому не починаеться оголошена Англiею i Францiею вiйна Нiмеччинi? Чому не йдуть бойовi дii? Ти хiба не знаеш, що Гiтлер завжди хотiв союзу з Англiею? Ти не розумiеш, що вiн ненавидить нас? Ти не розумiеш, що як тiльки англiйцi погодяться на мир, вiн нападе на нас? – Але пакт… – стримано заперечив Берiя. – Пакт! Я тобi говорив сьогоднi вночi, що вiн ним пiдiтреться! – Сталiн махнув здоровою рукою i знову заходив по кабiнету. Сiв. Майже впав у крiсло. Покрутив задом, намагаючись умоститися зручнiше. Та, схоже, для Сталiна сьогоднi всi крiсла були незручними. – Пакт! У Гiтлера пiд рушницею 140 дивiзiй! Така армiя не може iснувати без вiйни! Їi не можна утримувати без вiйни! Уся промисловiсть Нiмеччини налаштована на вiйну! Якщо армiя не буде воювати, Нiмеччина розориться! І це повiдомлення Кобулова! – вiн вiдкрив ту саму червону теку, причину його безсоння. – Ситуацiя критична. Цю делегацiю охороняти вдень i вночi. Не можна давати Адольфу жодного приводу для агресii проти СРСР. – На травень плануеться вiзит у вiдповiдь, товаришу Сталiн. – Чудово. Пречудово, – Сталiн утупився в зелене сукно стола. Довго мовчав. Берii навiть здалося, що Сталiн забув про його присутнiсть. Нарештi генсек стиснув у кулак здорову руку й опустив ii на кришку столу. Раптом посмiхнувся сам собi. Було зрозумiло, що вiн надумав щось таке, вiд чого настрiй його вiдразу полiпшився. Сказав: – Перенести цi вiдвiдини. Термiново нашу делегацiю в Нiмеччину. Скажи Герасимову, нехай узгодить через Молотова. Нехай iдуть якомога швидше! І нехай делегацiя буде не менш представницька. Нi – бiльш представницька, нiж нiмецька! А нiмцiв охороняти вдень i вночi. Сталiн нервово розкурив люльку, розсипавши на стiл тютюн з кiлькох зламаних сигарет «Герцеговина Флор». Було видно, що вiн напружено думае. Важко пiдвiвся з крiсла i довго ходив кабiнетом. Говорив тихо, наче сам собi: – Треба випередити його. Треба, щоб у нього було вiдчуття провини. Нас це, звiсно, не врятуе. Та потiм, якщо почнеться вiйськовий конфлiкт, буде вигiднiше торгуватися за союз з Англiею, Францiею i США. Саме Адольфа свiтова спiльнота буде вважати цинiчним мерзотником, а не нас. То ти знав, що Адольф колись був художником? – ще раз запитав вiн у Берii. – Нi, Кобо, – винуватим тоном, похнюпившись, вичавив той iз себе ще один доказ своеi некомпетентностi. – І це керiвник радянськоi розвiдслужби. Якоi розвiдслужби – цiлого НКВС! Може, я помилився у тобi, Лаврентiю? Може, ти й далi мав протирати штани у партапаратi Грузii? Чи ти знаеш, що Гiтлер не любить жiнок? – У якому сенсi? – ошелешено запитав Берiя. – У тому самому! Вiн сторониться жiнок – не мае нi дружини, нi коханки. Це iнформацiя вiд Молотова. Але iнформацii цiеi дуже мало i вона неконкретна. НКВС – спить! – Може, вiн педераст? – припустив Берiя. – Ти у мене запитуеш? Їхнi погляди зустрiлися. Берiя першим опустив очi. Сказав: – Кобо, я про все дiзнаюсь. Клянусь! Ми поки що не збирали особистоi iнформацii про Гiтлера. Адже я лише рiк… – Я наказав не говорити менi про це! Сталiн замислився: – Якщо американцi тепер умовлять Гiтлера помиритися з Англiею i Францiею… У нього не буде iншого виходу, нiж напасти на нас. Вiн не зможе утримувати таку велику армiю у мирний час. Сталiн пiдiйшов до вiкна, вiдхилив штору i визирнув. За вiкном шумiв теплий весняний дощ, i сонячнi вiдблиски вигравали на рубiнових зорях Кремля. – Нiмцi продовжують порушувати повiтряний кордон? – Так точно! – Часто? – Один-два рази на тиждень. По три-чотири лiтаки. – Як ми протидiемо? – Один збили, пiлоти загинули. Тiла передали нiмцям. Вони не мають претензiй – погоджуються, що пiлоти самi виннi. – Твою мать! Треба, щоб генштаб термiново видав наказ по нiмецьких лiтаках вогонь не вiдкривати. Не треба iх провокувати. – Розумiю. – І ось ще що… Про всяк випадок… Пiдготуй напад буцiмто нацiонал-соцiалiстiв на делегацiю художникiв, яка поiде в Берлiн. – Напад «косметичний»? – Косметичний? Ми не кiно з тобою знiмаемо, Лаврентiю! Напад – справжнiй. Скажiмо, в готелi. Нi, краще, коли буде розгорнуто павiльйон. Скажiмо, зграя нацистських молодчикiв. Штурмовикiв. Або молодчикiв iз цього нацистського комсомолу. – Гiтлерюгенду, – блиснув своiми знаннями Берiя. – Точно. Гiтлерюгенду. Все треба зняти на кiноплiвку. Причому це мае бути досить жорстко. Бiльша частина делегацii мае загинути. А краще вся. Це потрiбно, щоб свiт вiдвернувся вiд Нiмеччини! Щоб до нього Рузвельт не слав посланцiв! Щоб вiн був iзгоем! Щоб Гiтлер офiцiйно вибачився перед нами! У нього мае бути особливе ставлення до художникiв. Якщо Адольф мае проти нас военнi плани, подiбний iнцидент може на якийсь час дати нам вiдстрочку. Його треба стримати! Вiн повинен вибачатися перед СРСР! Гiтлер був гарним художником? – Я не знаю, Кобо, – Берiя опустив погляд. – Але, якщо треба, дiзнаюся! – Це дуже важливо! Фюрер рейху – художник. Я знаю, що вiн особисто вiдбирае картини до нiмецьких музеiв. Що пiдтримуе молодих. І тут напад штурмовикiв фюрера на делегацiю кращих радянських художникiв! Те, що треба, – Сталiн задоволено посмiхнувся у вуса. – Саме те, що треба. Давай, Лаврентiю, давай! Нехай менi дiстануть репродукцii якихось робiт Адольфа! І нехай хтось зi спецiв менi доповiсть, що вiн за художник. Давай! Якщо ми допустимо промашку, то великий радянський народ нас пiдвiсить за яйця. І ще. Хто там керуватиме делегацiею? Сталiн спiймав запитальний погляд Берii. – Якщо це якийсь жид, то замiни його. Досить визначних жидiв у радянськiй iсторii. Зрозумiв? – Не зовсiм, Кобо, – затинаючись вiд хвилювання, вiдповiв Берiя. – Тупорилий ти, Лаврентiю! Повинен розумiти мене з пiвслова! У свiтi говорять, що пiсля революцii в Росii на змiну нiмцям до влади прийшли жиди. Пiсля нападу нацистiв на нашу делегацiю фото ii керiвника обiйде всi газети свiту! В СРСР його iм’ям будуть називати вулицi i пiонерськi загони! Не повинно бути у наших мiстах вулиць Рабиновича чи Рапопорта. Навiть якщо Лазар Вайсбейн прославиться, як Леонiд Утьосов, вiн все одно у памятi людей буде жидом Лазарем Вайсбейном! Не може в СРСР бути вулицi Лазаря Вайсбейна! За Радянський Союз повинен загинути дiяч культури зi слов’янським прiзвищем i слов’янською зовнiшнiстю. – Герасимов доповiв, що керiвником делегацii плануеться якийсь Гущенко. – Гущенко? – Сталiн на хвилину замислився. – Гущенко… За прiзвищем наче не еврей. Що вiн за один? – Кобо, я ще про нього мало знаю, але начебто вiн працював на нас як нелегал. Жив у Францii й Нiмеччинi. Сталiн задумався. Не помiчав, що тримае люльку боком i попiл сиплеться на килим. Нарештi сказав: – Герой невидимого фронту. Ще краще! Зробимо його Героем Радянського Союзу. Посмертно. Покажеш менi фото. Щоб жодна риса не натякала на жидiвське корiння! Сiв, довго розкурював згаслу люльку. Зламав кiлька сiрникiв. Жбурнув коробку на стiл. – Сука Ворошилов! – раптом сказав зi злобою. – Вiдповiсть менi за Фiнляндiю. А що Захар? – Захар мовчить. – Захар дае дуже мало iнформацii. І то не iнформацiя, а лайно. Якщо дiзнаюся, що покриваеш хрiнову роботу Захара через твого заступника – ту жирну свиню – Богдана Кобулова, пiдвiшу за яйця! Зрозумiв? За яйця! Говорять, Сталiн жорсткий. Нема на вас Івана Грозного! Вже половина б корчилася на дибi! А хтось i на палю б сiв! Резидент у Берлiнi Амаяк Кобулов, який працював пiд псевдо Захар, був братом Богдана Кобулова, начальника одного з управлiнь НКВС. Його вважали протеже Берii. Берiя зiбрався заперечити, але Сталiн перебив його: – Мовчи, – вождь витягнув руку з люлькою у напрямку Берii, зупиняючи його. – Хтось iще пiдтвердив iнформацiю Захара? – Нi, – Берiя вже був не радий, що пропустив до Сталiна шифровку про виступ Гiтлера. Пiсля цього вiн буде завжди намагатися блокувати всю iнформацiю про можливий напад Нiмеччини на СРСР. І пропускати тiльки те, що хоче почути Хазяiн. – Треба пiдсилити Захара. Значить так, знайди когось зi старих кадрiв. І вiдправ йому на допомогу. Все. А що там iз поляками? Поляки – то були двадцять тисяч польських вiйськових, якi здалися Червонiй армii у схiднiй частинi Польщi. Думали таким чином урятуватися вiд армii вермахту, що швидко наступала. Але жорстоко помилилися. – Усе зроблено, – Берiя зробив красномовний жест – чиркнув долонею по шиi. Сталiн замислено кивнув. «Все» означало розстрiл полякiв. Спочатку Сталiн вагався, що з ними робити. А потiм, коли поляки пiдняли ледь не бунт, вимагаючи суду або вiдправки в Англiю, вирiшив пустити iх «у розхiд». Навiщо йому було вiдпускати цiлу армiю, яка потiм воювала б iз ним за схiднi польськi землi? Як би зробив Іван Грозний? Тiльки так! Нiхто в Полiтбюро не посмiв йому заперечити. Всi проголосували «за». Ворошилов, Молотов, Калiнiн, Каганович. Все Полiтбюро – одноголосно. І тепер – немае полякiв. Немае й проблеми. * * * Цiлком таемно. Полiтбюро ЦК ВКП(б) З рiшення вiд 5 березня 1940 р. (протокол № 13, п.144) Справи польських вiйськових розглянути в особливому порядку, iз застосуванням до них вищого заходу покарання – розстрiлу. Розгляд справи провести без виклику арештованих i без пред’явлення звинувачення, постанови про закiнчення слiдства й звинувачувального вироку. Розгляд справ i винесення вироку покласти на трiйку, у складi тт. Меркулова, Кобулова й Баштакова. * * * – Де поховали? – запитав Сталiн. – У Катинi, Харковi й Калiнiнi, – квапливо вiдповiв Берiя. – Добре, Лаврентiю. Май на увазi, не повинно залишитися жодних слiдiв. Жодних! А що там iз Троцьким? – Працюемо. Троцького буде знищено протягом мiсяця-двох. – Лаврентiю, якщо буде вiйна – хоч iз нiмцями, хоч iз британцями, хоч iз чортом лисим – Троцький повинен бути знищений ще до ii початку. Якщо вiн буде живий, нам дуже важко буде розраховувати на монолiтну пiдтримку Комiнтерну i наших союзникiв. За операцiю по Троцькому вiдповiси головою. – Із Троцьким усе нормально. Меркадера вже запрошують до нього на вiллу. * * * Цiлком таемно. ІНО НКВС З особовоi справи працiвника ІНО НКВС Рамон Меркадер дель Рiо Ернандес Іспанець. Член Компартii Іспанii. Народився в Барселонi. Завербований НКВС СРСР за допомогою своеi матерi Марii Карiдад, працiвника ІНО НКВС. З сiчня 1939 року знаходиться у пiдпорядкуваннi Н. І. Ейтiнгона. Працюе в Мехiко як канадський бiзнесмен. У вереснi 1939 року Рамон Меркадер переправився в США, у мiсто Нью-Йорк й зблизився iз Сiльвiею Агелоф, що входила в оточення Троцького. У жовтнi того ж року Меркадер перебрався в Мехiко, де Троцький проживав зi своею родиною, пояснюючи це нiбито справами фiрми, i переконав Агелоф переiхати до нього. * * * – Я гарантую: протягом мiсяця все станеться, – запевнив Берiя. – Операцiею займаеться наш резидент в Іспанii – Ейтiнгон. – А-а. Цей, як його… нагадай – Ісак? – Сталiн звiв погляд на Берiю. – Наум Ісакович, товаришу Сталiн, – швидко вiдповiв той. – Скрiзь жидва, – поморщився, немов вiд зубного болю, генсек. – Скрiзь! – Можна замiнити. – Нi, – Сталiн заперечливо пiдняв руку з люлькою. – Якщо провалить справу по Троцькому, ми його просто розстрiляемо. Якщо виконае, стане Героем Радянського Союзу, незважаючи нi на що. Це надважливе завдання. Завдання завдань! Яким чином вiн наблизиться до Троцького? – Меркадер закохав у себе Сiльвiю Агелоф, що дружить iз родиною Троцьких. – Топче ii? – питально, з ехидною посмiшкою позирнув на Берiю Сталiн. – Вона вже другий тиждень живе в його квартирi в Мехiко. Щодо iнтимних справ, тут Меркадер неперевершений! Ми вже не раз використовували його в якостi повii. Агелоф закохана в нього i готова заради нього дияволу душу продати, – демонстрував грунтовне володiння ситуацiею Берiя. – Чудово, – Сталiн посмiхнувся. Його очi загорiлися. – Хай пускае iй пил в очi. Багатий бiзнесмен. Гарна машина. Ресторани, театри. Щоб ii життя було святом. Грошей цьому Меркадеру не шкодувати! Зрозумiв? – Так точно, товаришу Сталiн! – Вiн уже був у Троцького? – Був двiчi разом iз цiею, Агелоф. Троцькому вiн сподобався. Щойно вiн потрапить до Троцького без свiдкiв, вiдразу вб’е його. – Добре. Йди. У твоiх руках долi двох майбутнiх героiв – Ісака Ейтiнгона i цього, як його… Гущенка. – Наума Ейтiнгона. – Не мае значення. Провалиш операцiю – начувайся! Поки що все, вийди в приймальню i зачекай. Сталiн пiдняв трубку зв’язку з Поскрьобишевим: – Молотова до мене. Швидко! І нехай вiзьме шифротелеграму Майського. 20 березня 1940 року, 15 год. 59 хв Москва, Кремль Головний годинник повiльно почав вiддзвонювати «Інтернацiонал». «“Боже царя храни”, здаеться, звучало мелодичнiше», – подумав Сталiн. Вiн вiд природи мав гарний слух. А бiй годинникiв перелаштували на «Інтернацiонал», вiдколи вiн жив у Кремлi. Сталiн стояв бiля вiкна i дивився у бiк Архангельського собору. Штори, що зазвичай наглухо закривали вiкна, були вiдiпнутi. В Архангельському соборi лежав прах Івана Грозного. «Ти, царю Іоанн, програв свою лiвонську вiйну, – подумав вiн. – Побачиш, як син шевця свою вiйну виграе». На пiдвiконня зi зворотного боку скла раптом сiв ворон i постукав дзьобом у шибку. Уважно позирнув на Сталiна. І потiм довго дивився йому прямо в очi, не моргаючи i не вiдводячи погляду. Давно нiхто не смiв так дивитися йому в вiчi! Нiхто не мiг витримати його погляду! Сталiн здригнувся. Вiн чув, що ворони живуть триста рокiв. Всi правителi намагалися вигнати ворон iз Кремля, але нiкому це не вдалося. Стрiляв ворон заради розваги останнiй самодержець Микола Другий. Стрiляли латиськi стрiльцi, якi охороняли Ленiна. І нiчого не допомогло. Але – триста рокiв! Невже це правда? – Чого ти так дивишся? На мене не можна так дивитися. Можливо, ти бачив так само, як мене, Іоанна Грозного? – прошепотiв вiн. Порахував, ворушачи губами. Нi. Не може бути. Швидше, цей ворон мiг бачити Петра Першого. Коли задзвонив телефон, вiн знову здригнувся. Крикнув: – Киш, киш, – але ворон не зважав. Товсте скло не пропускало звукiв. Сталiн швидко запнув штору, взяв слухавку. Поскрьобишев доповiв, що прийшов Молотов. Сталiн, спiлкуючись з вороном, бачив, як пiд’iхав автомобiль Молотова. Вiдзначив, що той останнiм часом пересуваеться у супроводi, як мiнiмум, трьох охоронцiв. Берiя доповiдав, що навiть iжу примушуе охоронцiв куштувати перед тим, як iсть сам. Чогось боiться? Може, його, Кобу? Не бiйся, Скрябiн-Молотов, Коба потребуе тупих i вiдданих виконавцiв, позбавлених реальноi влади! А якщо прийде час, то твоi трое охоронцiв тебе i заарештують, i в «турму» вiдвезуть. А поки що, не бiйся. Молотов щойно побував у Склiфi – лiкарнi «швидкоi допомоги», де вiдвiдав дружину Берзiна. На цьому наполягла Перл. Вона колись працювала разом iз Берзiною. І зараз вiн думав, чи знае про цей iнцидент Сталiн i чи знае вiн про його вiзит до лiкарнi. Адже якщо проти Берзiна справдi щось було… То за його дружиною могли слiдкувати люди Берii. Коли Молотов увiйшов, Сталiн уже стояв, прихилившись спиною до пiдвiконня, i дивився на карту Європи. Потиснувши руку головi Раднаркому, сказав: – В’ячеславе, зажадай у Шуленбурга пояснень по виступу Адольфа. – Про який виступ iдеться, Йосипе Вiссарiоновичу? Молотов разом iз Берiею належав до когорти тих, кому дозволялося називати його Йосипом Вiссарiоновичем. І коли той був у гарному настроi – навiть Кобою. – Про виступ перед випускниками танковоi академii, де ця свиня – Адольф – знову завiв пiсню про життевий простiр на сходi. Якщо вiн називае себе нашим союзником, то повинен розумiти, що ми не будемо пропускати поза увагою подiбнi речi. Але сильно не тисни. Нот протесту не буде. Принаймнi поки що не буде. Давай телеграму Майського. Сталiн узяв папiрець, кiлька разiв перечитав: «За iнформацiею шведського вiйськового аташе в Лондонi Йохана Свентiсона, можливий напад нiмецьких диверсантiв у формi спiвробiтникiв НКВС на делегацiю нiмецьких художникiв у Москвi. Свентiсон вважае, що ця провокацiя може стати пiдставою для удару нiмецького угруповання, що розташоване у Польщi по позицiях Червоноi армii.     Майський». Повернув Молотову. Сказав: – Я не вiрю, що Гiтлер виступить проти нас. Думаю, що той твiй швед пошив у дурнi Майського. Що говорять про дii Нiмеччини в Європi? Високим чолом Молотова пробiгли зморшки: – Бiльшiсть говорить про Данiю i Норвегiю. Що акцiя проти них вирiшена… – В’ячеславе, – перебив Молотова Сталiн. – Уже пiвроку лише розмови. Про акцii, удари, напади. Через кордон постiйно залiтають нiмецькi лiтаки! Випадковiсть? Дуже багато таких випадковостей останнiм часом! І головне: Адольф не може тримати 140 бойових дивiзiй без вiйни, вони розорять Нiмеччину! – Йосипе Вiссарiоновичу, ви вважаете, що нiмцi пiдуть на схiд? – Нi! – гримнув Сталiн. – Я так не вважаю! Але нiчого й не виключаю. Якщо американський емiсар Ворен умовить нiмцiв помиритися з Англiею, куди вони пiдуть? Нехай посол Майський переговорить з послами Данii i Норвегii. І сьогоднi ж переговорить з кимось, хто знае про переговори Ворена. – Добре, Кобо. Я зараз накажу це зробити, – Молотов трохи помовчав i наважився-таки поскаржитися на Берiю. – Я щойно був у Склiфi… – Що таке Склiф? – Сталiн не визнавав новомодних скорочень. – Лiкарня «швидкоi допомоги». Там, де колись була богадiльня. – Знаю цю богадiльню. І що? – Люди Берii вночi намагалися вдертися до нашого дипломата. І вiн застрелився. – В’ячеславе… Мене це не цiкавить! Мене турбуе доля краiни! Ми вiдповiдаемо за долю мiльйонiв! А ти – дипломат! Вирiшуй з Лаврентiем. Люди, якi за собою нiякого грiха не мають, не стрiляються! Сталiн кинув колючий погляд на Молотова, i той квапливо опустив очi. – Все, ти вiльний. Молотов ледь помiтно зблiд вiд такоi неочiкувано холодноi вiдповiдi й, бурмочучи вибачення, боком вийшов з кабiнету генсека. Сталiн пiдняв слухавку. Сказав коротко Поскрьобишеву: – Берiю. Коли Берiя увiйшов, запитав, нервово барабанячи пальцями здоровоi руки по червонiй тецi: – Що у тебе е на посла у Лондонi Майського? Берiя замислився, але лише на мить. Маючи зуб на Молотова, вiн збирав iнформацiю i про його найближче оточення: – Справжне iм’я Ян Ляховецький. Син польського еврея. Закiнчив унiверситет у Мюнхенi. У минулому есер i меншовик. За доповiдною нашого резидента у Лондонi, мае багато сумнiвних зв’язкiв як у Нiмеччинi, так i в Англii, любить випити, волочиться за гарненькими жiнками, в тому числi дружинами членiв дипмiсii, близько спiлкуеться iз захiдними дипломатами i може плескати язиком зайвого… – Гарнi кадри у Кам’яноi задницi. Хто рекомендував у дипкорпус? – Меер-Генох Мойсейович Балах. – Це хто? – Максим Максимович Литвинов. – Єврейська банда. – Накажете вiдкликати в Москву й арештувати? – Устигнеш. Його випивки i жiнки нас не обходять. Коли будуть серйознi матерiали, даси знати. Вiльний. Сталiн кивком голови вказав Берii на дверi. Коли той вийшов, пiдняв слухавку. Сказав Поскрьобишеву: – Нас нi для кого немае. Розкрив червону теку i вкотре втупився у шифротелеграму: «…свiт значно змiнив думку про боездатнiсть Червоноi армii. Таким чином, вермахт не мае супротивникiв у Європi. І якщо буде потрiбно, за мiсяць танки вермахту можуть увiйти в Москву». Роздiл 11 Фюрер i учнi Далеко звiдси у нашого фюрера Адольфа Гiтлера е прекрасна вiлла. Вона розташована високо в горах й оточена залiзною огорожею. Часто люди, щоб побачити i привiтати фюрера, пiдходять до неi. Одного разу фюрер вийшов на прогулянку i приязно привiтав присутнiх. Вони були цьому дуже радi й стали простягати до нього руки. Ближче вiд усiх стояла маленька дiвчинка з квiтами в руках, яка вимовила своiм дзвiнким голосом: «А в мене сьогоднi день народження». Тодi фюрер узяв малу за руку i разом з нею попрямував до вiлли. Там ii пригостили тiстечками та полуницею з вершками. Дiвчинка iла, iла i наiлася. Вона вимовила ввiчливо: «Дуже дякую» i «До побачення». Потiм стала навшпиньки, охопила маленькими рученятами фюрера за шию i мiцно поцiлувала його.     Абетка для початковоi школи / за ред. Вiльгельма Брiнкмана i Пауля Рессiнга, 1940 р. 28 березня 1940 року, 14 год. 23 хв Оберзальцберг, вiлла «Бергхоф» Адольф Гiтлер – рейхсканцлер Нiмеччини, фюрер нiмецького народу i Райнгард Гейдрiх – шеф Головного управлiння iмперськоi безпеки (РСХА) стояли на терасi башти «Орлине гнiздо» вiлли Бергхоф i спостерiгали за орлом, який завис високо в небi. Стояла незвична для цiеi пори року тепла погода. У блакитному небi не було жодноi хмаринки. Удалинi височiла трикутна верхiвка гори Унтерсберг. На терасi вже стояло кiлька вифарбуваних у бiлий колiр круглих столiв. Навколо них розташувалися такi ж бiлi стiльцi з м’якими спинками i твердими пiдлокiтниками. Над столами – складенi великi парасолi, якi мали захищати фюрера i його гостей вiд сонця. Адольф Гiтлер не любив сонця. Шале знаходилося на пiвнiч вiд гiрського масиву i навiть удень воно було в тiнi гiрських вершин. Товстi стiни рятували фюрера вiд спеки. Вiн любив прохолоду. Навiть холод. Височезнi сосни сягали верхiвками тераси, в долинi i на найближчих пагорбах зеленiла трава, а на вершинах чорного гiрського хребта ще бiлiв снiг. Суперукрiплене шале Бергхоф знаходилося у високогiрному районi Оберзальцберг, неподалiк мiстечка Берхтесгаден на кордонi з Австрiею. Це був величний i водночас дивний, ретельно продуманий гiрський дiм-фортеця. Його збудували за особистим проектом фюрера. Дiм було захищено чотирма смугами фортифiкацiйних споруд, його пильнувало 3000 солдатiв охорони з полку особистоi гвардii фюрера «Лейбштандарт СС Адольф Гiтлер». Головний будинок розташувався на вершинi гори i мав сiм величезних залiв, з вiкон яких вiдкривався величний гiрський краевид. Ще тринадцять поверхiв угризалися вниз – у скелi. Найбiльшою iз семи кiмнат була вiтальня з величезним дубовим столом, масивними стiльцями, камiном i вiкном на всю стiну. Нижнi поверхи були примiщеннями для охорони, прислуги, кухнями, складами, зброярнями. Над будинком височiла башта, котру називали «Орлиним гнiздом». Тут фюрер часто насолоджувався самотнiстю i спогляданням краевидiв. – Те, що Росiя продемонструвала свою слабкiсть у вiйнi з фiнами i що, рано чи пiзно, ми повернемо на схiд, я сказав у запалi. Саме так, Райнгарде! Саме так, – Гiтлер розвiв руками i з прикрiстю ляснув долонею по поручню. – Я розумiю, що це моя помилка, якiй немае вибачення. Тепер Сталiн вустами Молотова вимагае пояснень. Але хто мiг подумати, що моi слова пiдуть гуляти за стiни вiйськового навчального закладу? Як це трапилося? Як вони потрапили на стiл Сталiну? Це вже ви, геносе Гейдрiх, маете дiзнатися, яким чином трапився витiк iнформацii. Це ваше недопрацювання! На Гiтлеровi був традицiйний захисного кольору широкобортний френч з орлом на рукавi, чорнi брюки, низько насунутий на очi кашкет теж з орлом i коричневим обiдком. Одяг для фюрера шили кращi шевцi берлiнського магазину Вiльгельма Хольтера, що знаходився на Вiльгельмштрасе, 49. Костюми повиннi були приховувати мимовiльне смикання правого плеча, яке розвинулося у фюрера пiсля падiння на брукiвку пiд час невдалого путчу 23-го року. Капелюхи мали бути крислатими, тому що фюрер швидко обгорав на сонцi. Сорочка була однотонною, бiлою, краватка чорною – цим кольорам фюрер багато рокiв вiддавав перевагу. Спостерiгаючи за орлом, Гiтлер задер догори голову. Його вузькi вуса, покликанi вiзуально укоротити задовгий, на його думку, нiс, гордо стирчали догори. І голився, i пiдстригав вуса Гiтлер виключно сам, не довiряючи прислузi свою занадто нiжну шкiру. Прикрив очi вiд сонця долонею, складеною човником, i говорячи, продовжував спостерiгати за птахами. – Donnerwetter! Прокляття! Я сказав зайве! Але ця думка мене мучила постiйно. Коли я побачив, що один фiнський вояк коштуе десяти росiйських, я зрозумiв, що ми не повиннi були зупинятися в Польщi, а рухатися далi на схiд. Сьогоднi ми були б уже в Москвi! Саме так, Гейдрiху, саме так! Гiтлер захопився i почав жестикулювати. Кожну фразу вiн пiдтверджував змахом руки. Немов рубав дрова маленькою сокирою. Ще з кiнця 20-х вiн почав вiдточувати перед дзеркалом своi пози й рухи, щоб переконливо виступати на мiтингах. Поступово вони ставали йому звичними. – Але тодi, в Польщi, ми були впевненi, що Ради надзвичайно могутнi, i спрямували рух нiмецькоi нацii на захiд. Тепер машину вiйни запущено. Вектор ii руху змiнювати, мабуть, запiзно. Хоча… – Гiтлер на мить замовк. – Я говорив з елiтою нашоi армii, командирами-танкiстами! Хiба я мiг подумати, що це дiйде до того iдiота – радянського резидента Кобулова! Чи, може, вiн не такий iдiот, як ви менi доповiли, Райнгарде? Може, вiн водить нас за нiс i просто прикидаеться iдiотом? Можливо, ми його недооцiнюемо? Гейдрiх був худим чоловiком високого зросту, з трохи завузькими плечима, трохи заширокими, жiночними стегнами i трохи задовгими руками. Також видiлялися високе чоло, гострий нiс i довгi пальцi музиканта. Був у чорному мундирi групенфюрера СС – на рукавi срiблястий шеврон «старого бiйця» у виглядi лiтери «V». Його мали право носити лише тi, хто вступив в Нацiонал-соцiалiстичну робiтничу партiю – НСДАП – ще в «часи боротьби», коли Гiтлер не був рейхсканцлером. На пальцi перстень – «Мертва голова». Такий перстень вручав особисто Гiммлер старшим офiцерам, знову ж таки, тiльки староi гвардii. Пiсля Першоi свiтовоi вiйни Гейдрiх служив на крейсерi «Берлiн», яким тодi командував нинiшнiй шеф нiмецькоi розвiдки адмiрал Канарiс. Гейдрiх дослужився до чину морського обер-лейтенанта. Але через кiлька скандальних iсторiй iз жiнками став перед офiцерським судом честi, який змусив його вийти у вiдставку. Вiн довго не мав засобiв для iснування. Перебивався випадковими заробiтками, здебiльшого вiв життя альфонса. Вiн мав магiчний вплив на жiнок, i деякi iз задоволенням його утримували. Але таке життя, як вiн вважав, життя дощового черв’яка, його зовсiм не влаштовувало. Через своiх друзiв, членiв СС iз Гамбургу, вiн зв’язався з Гiммлером, керiвником охоронних загонiв, ще маловiдомого тодi трибуна бюргерiв i дрiбних торгiвцiв – Адольфа Гiтлера. Гiммлер, у якостi випробування, посадив його на цiлий день, щоб вiн склав органiзацiйний план майбутньоi партiйноi служби безпеки. Це й було початком могутньоi служби безпеки – НСДАП. Гейдрiху, вдалося незабаром видiлитися – знайти зрадника в партiйних лавах, що працював на владу. Ним виявився «старий боець», колишнiй радник баварськоi карноi полiцii. Завдяки цьому успiху молодий Гейдрiх потрапив до безпосереднього оточення рейхсфюрера СС Гiммлера, а згодом i самого фюрера. Гейдрiх любив розповiдати, що в дитинствi мрiяв займатися хiмiею i за це колеги позаочi називали його Хiмiком. – Я впевнений, що ми правильно оцiнили радянського резидента в Берлiнi, мiй фюрере, – поквапливо зауважив Гейдрiх, намагаючись у зародку задушити думку фюрера про його можливу помилку. – Вiн не мае оперативного досвiду. Ми вивчили його бiографiю, отриману з наших джерел в СРСР. Вiн – дилетант. Інформацiя про ваш виступ – або його випадковий успiх, або наш випадковий прокол. Ми встановимо, яким чином ця iнформацiя потрапила до Кобулова, i покараемо винних. Особисто менi здаеться, що тут не обiйшлося без англiйцiв. Пiсля чисток у 37-му i 38-му роках росiяни в Нiмеччинi просто не мають бодай якоiсь серйозноi резидентури. Амбiцiйний i недалекий резидент у Берлiнi, Амаяк Захарович Кобулов (Захар), справдi не мав оперативного досвiду розвiдника i навiть не володiв нiмецькою мовою. Вiдразу пiсля приiзду в Берлiн на прийомi, органiзованому на честь радянського наркома Тевосяна, вiн улаштував п’яну бiйку. Кобулов ударив в обличчя нiмецького офiцера, який випадково вихлюпнув на нього бокал вина. А далi засвiтив ледь не всю агентуру: почав викликати нелегалiв на конспiративну квартиру, що була «пiд ковпаком» у гестапо. І приiжджав спiлкуватися з агентами в супроводi перекладача й охоронця. Викритих агентiв гестапо поки що не чiпало, загалом через дружбу мiж Нiмеччиною i СРСР. Але iнформацiя про поведiнку Кобулова таки потрапила в Москву, i лише наближенiсть до Берii його брата Богдана Кобулова врятували резидента в Берлiнi вiд виклику на Луб’янку i розстрiлу. Утiм, iнший заступник Берii, Всеволод Меркулов, спецiальною шифротелеграмою категорично заборонив резидентовi Захару особисто зустрiчатися з важливими агентами. Резидент-дилетант Кобулов вiдтак вирiшив шукати своi джерела iнформацii. І швидко знайшов. Джерелом став 27-лiтнiй латвiйський журналiст Орест Берлiнкас, власний кореспондент ризькоi газети «Бриве земе» у Берлiнi. Амаяк повiдомив у Москву, що завербував емiгранта-латиша, який «тверезо оцiнюе встановлення радянськоi влади в Прибалтицi» i готовий «дiлитися отриманою в колах нiмецького МЗС iнформацiею». Кобулов, звiсно, не знав, що його новий агент Берлiнкас, який отримав прiзвисько Лiцеiст, пiсля кожноi зустрiчi з ним iде доповiдати свему справжньому патрону – штандартенфюреру СС Лiкусу, дiяльнiсть котрого куруе особисто Гейдрiх. У гестапо Берлiнкусу дали прiзвисько Петер. Інодi його ще називали Латишем. Причому вихiд Петера-Латиша на Захара нiмцi вважали настiльки важливим, що Гейдрiх нерiдко особисто готував текст доповiдi Петера Кобулову, потiм доповiдав його фюреру. Тiльки з його високоi санкцii, а нерiдко й iз власноручними правками, матерiал надходив до штандартенфюрера Лiкуса, який i «озброював» цiею «дезою» свого агента, який негайно передавав ii Захару. – Та якби я знав, що Росiя така слабка, я б спочатку розiбрався з Росiею, а не з Англiею i Францiею! Росiя виявилася колосом на глиняних ногах. Хто це сказав? – Гiтлер запитально позирнув на Гейдрiха. – Фрiдрiх Великий? – Гейдрiх навмання назвав улюбленого полiтика фюрера. – Нi, Фрiдрiх так думав. А сказав це, здаеться, Дiдро, – поправив Гейдрiха фюрер. – Денi Дiдро – французький фiлософ. Серед поiдачiв жаб теж iнодi траплялися розумнi голови. – Але, мiй фюрере, багато хто i нинi вважае Росiю дуже могутньою, – ввiчливо вставив Гейдрiх. – Росiя була могутньою до Жовтневого перевороту, коли нiмцi керували нею. Ось чудовий приклад, як можуть дiяти нiмцi в середовищi бiльш низькоi раси! Сотнi рокiв Росiя пiднiмалася за рахунок нiмецького управлiння! За рахунок вливання нiмецькоi кровi в жили росiйськоi керiвноi елiти. Пiсля комунiстичного перевороту мiсце нiмцiв зайняли евреi. І все пiшло шкереберть! Євреi значно ослабили Росiю! На жаль, я ранiше не надав цьому серйозного значення, – очi Гiтлера перетворилися на вузькi щiлинки, губи стиснулися, i вiн надовго замовк, вдивляючись у блакитну далечiнь, де чорна цятка то наближалася, перетворюючись на орла, то вiддалялася, гублячись у пiднебессi. Тодi фюрер брав до рук потужного морського бiнокля i пiдносив до очей. – Добре, – нарештi сказав Гiтлер, повернувшись до Гейдрiха, що не наважувався перервати мовчанку. – Я наказав Рiббентропу ще i через Шуленбурга заявити Молотову, що то – провокацiя англiйцiв. Що ми нiколи не нападемо на СРСР i що я нiчого подiбного нiколи не говорив. – Мiй фюрере, ми все спростували i пiдтвердили спростування через «нашого резидента», – Гейдрiх повернувся до Гiтлера i побачив, що у того на обличчi повiльно з’являеться посмiшка i зморшки в куточках губ поповзли до скронь. – Наш резидент? – вони разом засмiялися з такого визначення Кобулова, як «наш резидент». Гейдрiх хихотiв стримано, прикриваючи долонею рота, як i личить пiдлеглому в присутностi фюрера, а Гiтлер смiявся гучно, ляскаючи себе по стегнах долонями. Фюрер раптово обiрвав смiх: – Геносе Гейдрiх, я доручаю вам, саме вам, абсолютно таемну мiсiю! Мiсiю, вiд якоi залежить майбутне нiмецькоi нацii! Нiмеччина мае розглядати захоплену польську територiю як район зосередження для майбутнiх нiмецьких операцiй на сходi. Необхiдно тримати в порядку залiзницi й шосейнi дороги, що проходять територiею Польщi – нашого майбутнього плацдарму для удару по Радах. Можливо, через рiк, а можливо, через десять рокiв. Але рано чи пiзно це вiдбудеться. Сталiн ставить румунам ультиматуми i хоче вiдiбрати Бессарабiю i Буковину, опосередковано це е небезпекою для наших поставок нафти iз цього регiону. Я наказав Геббельсу зупинити роботи в берлiнському Украiнському iнститутi. Тепер накажу термiново вiдновити! Украiна буде завойована так само, як i Польща. Це трапиться, щойно ми розберемося з Європою. Долю початку кампанii в Європi вирiшено. Термiн – квiтень. Поки англiйцi та цi мерзеннi жабоiди-французи (Гiтлер був затятим вегетарiанцем i зневажав усiх, хто поiдав будь-яку живнiсть) ще сподiваються, що ми не почнемо цього року. Контроль за операцiею «Прикриття» лежить особисто на вас, Гейдрiху, та на адмiраловi Канарiсу. Пiсля захоплення Украiни i Росii аж до Уралу почнеться золота ера для нiмцiв. Вони потерпають нинi вiд негараздiв вiйни, i я вiддячу iм сторицею. На кожного з них будуть працювати десятки й сотнi унтерменшiв! – Мiй фюрере, ви найвизначнiший iз полiтикiв, яких коли-небудь народжувала нiмецька земля! – пафосно проголосив Гейдрiх. – Я народився в Австрii. Але ви правi, Райнгарде, бо Австрiя тепер теж нiмецька земля. До речi, ви знайшли мого орла? Гiтлер любив спостерiгати за парою орлiв, яка постiйно кружляла над Бергхофом. Але вже другий тиждень було видно тiльки одного птаха. Гiтлер пiдозрював, що другого могли пiдстрелити мисливцi. – Так точно, мiй фюрере! – квапливо вiдповiв Гейдрiх. Вiн примусив займатися пошуками орла всi найближчi до Оберзальцберга районнi органiзацii гестапо. – Якiсь мерзотники його вбили? Ненавиджу цих мисливцiв. Хто це? Сподiваюсь, не люди з нашого руху? – Гiтлер сам поморщився вiд свого припущення з таким виглядом, нiби у нього раптом розболiвся зуб. – На жаль, мiй фюрере… – Гейдрiх розвiв руками. – Менi важко про це говорити. – Так i знав! Сподiвався, що це не так! Але чомусь вiдчував, що буде саме так! – Гiтлер зiрвався на крик. – Я ж заборонив членам партii брати участь у будь-якому полюваннi! Нехай навiть на курiпок! Я хочу викорiнити цю iдiотську звичку iсти трупи загиблих тварин! Де орел? – фюрер стиснув кулаки. Потiм з прикрiстю ляснув кулаком об долоню iншоi руки. Було видно, що вiн розлютився не на жарт. – Ми вилучили тiльки опудало орла, мiй фюрере, – в голосi Гейдрiха вiдчувався непiдробний жаль. – На жаль, це зробили люди з партiйноi органiзацii Оберзальцберга. – Вони повиннi бути виключенi з партii! І втратити своi пости! Нiякоi поблажливостi! Чуете, Гейдрiху? Нiякоi! – Гiтлер пройшов по величезному балкону з кiнця в кiнець. Зупинився, пильно дивлячись на Гейдрiха. – Ви сказали менi все, Гейдрiху? – Майже все. Є ще тiльки одне… – Гейдрiх замовк, вагаючись. – Що таке? Я слухаю вас, геносе Гейдрiх. – На пiдставцi опудала е напис «Улюбленому фюреру. Вiд партiйноi органiзацii Оберзальцберга». Це мав бути подарунок до вашого дня народження. – Прокляття, – Гiтлер ще раз пройшовся балконом з кiнця в кiнець. Вiдкрив дверi й увiйшов до зали. Гейдрiх послiдував за ним. Інтер’ери Бергхофу розробляв особисто господар. Вiтальня, куди вони ввiйшли з Гейдрiхом, була декорована деревом. Меблi здавалися занадто громiздкими. На комодi великий бюст Рiхарда Вагнера, вилiплений улюбленим скульптором фюрера Арно Брекером. На стiнах кiлька пейзажiв Шпiцвега, «Оголена натурниця» Тицiана i «Жiнка з оголеними грудьми» учня Тицiана – Бордоне, «Руiни Риму» Панiнi. Але кiмната не справляла враження надмiрно загромадженоi. У великому залi висiли гобелени i стояли величезнi букети квiтiв. Тут були червонi троянди, бiлi кали i рожевi лiлii. Фюрер зупинився бiля камiна, зняв кашкет i кинув його на крiсло. Пригладив волосся, що весь час стовбурчилося на макiвцi й спадало на лоба. Поплескав долонею по гiпсовому рiзьбленню. – Добре, Гейдрiху, я погарячкував, дайте цим iдiотам спокiй. – Буде виконано, мiй фюрере. Вони вже й так у розпачi! І ще одне важливе запитання. Що ми маемо робити з поляками? – Про яких полякiв мова, Гейдрiху? – Ми заарештували близько 3 тисяч найбiльш видатних полякiв – вчених, промисловцiв, громадських дiячiв. Гiтлер пройшов вiд камiна до величезного вiкна. Довго мовчав, дивлячись у синю гiрську далечiнь. Нарештi тихо сказав: – Як це не сумно, але iх доведеться знищити. Так буде краще для нiмецького народу. Вони були б постiйним джерелом опору нам. У Францii скоро буде п’ять-десять польських дивiзiй. Поляки будуть стрiляти в нiмецьких солдатiв. А тому iх треба знищити. Польську елiту i польську культуру швидко замiнить нiмецька. – Буде виконано, мiй фюрере. – Що ще, Гейдрiху? – вiн кивнув камердинеру Гансу Юнге, який зазирнув до вiтальнi. Той подав на тацi Гiтлеру традицiйну для цiеi години чашку чаю, а Гейдрiху – бокал вина. Гiтлер нiколи не вживав алкоголь, але постiйно тримав хороше вино для найближчого оточення. Камердинер був високим – метр дев’яносто. Всiх камердинерiв Гiтлер пiдбирав особисто з людей, направлених до нього з LSSAH – «Лейбштандарту СС Адольф Гiтлер». Кандидати, яких направляли до фюрера, повиннi були мати пропорцiйнi риси обличчя, блакитнi очi, свiтле волосся i високий зрiст. За такими ж вимогами набирали гвардiйцiв, якi несли вахту в Імперськiй канцелярii. – Салон Кiтi. Це колишнiй, я вибачаюсь, мiй фюрере, бордель. Ми закрили всi подiбнi заклади в Нiмеччинi згiдно з вашими директивами i директивами партii щодо пiдвищення стандартiв моральностi нiмецького суспiльства. Цей единий салон вирiшили використати для потреб гестапо – перетворити, я прошу вибачення, на фешенебельний бордель для iноземцiв. З можливiстю прослуховування i фотозйомки в номерах. Менi потрiбна ваша санкцiя, щоб залишити його в Берлiнi для нагляду за iноземними дипломатами й журналiстами i можливого використання для iхнього вербування, – Гейдрiх говорив квапливо, побоюючись, що фюрер може його перервати i не захоче слухати далi. – Яка гидота, Гейдрiху! Яка гидота! Гнiздо розпусти в центрi Берлiна! Ви вважаете, що без цього не можна? – насупився Гiтлер. Моральнiсть фюрера була частиною його образу. Гiтлер був байдужий до якiсного одягу й вишуканоi iжi, не вживав м’яса, не пив i не палив, у побутi був украй невибагливий. Що вiн любив? Квiти у своiй кiмнатi, вершковi тiстечка, цукерки, собак i розумних жiнок. – Мiй фюрере, я пiдозрював, що це викличе ваше невдоволення. Я знаю, що ви е прихильником мiцноi арiйськоi родини. Але ризикнув запропонувати це лише тому, що подiбними закладами активно користуються спецслужби всiх краiн свiту! Вiдмовляючись вiд них, ми послабимо своi розвiдувальний i контррозвiдувальний потенцiали. Гiтлер замислився, дивлячись у величезне вiкно на променi свiтла, що повiльно пiднiмалося з-за гiр. – Сподiваюсь, цi жiнки не арiйки? – нарештi запитав вiн. – Звiсно, нi! – Гейдрiху довелося збрехати. Насправдi всi жiнки, яких пiдiбрав за наказом Гейдрiха один iз його заступникiв по полiтичнiй розвiдцi Вальтер Шелленберг, були арiйками i членами NS-Frauenschaft – нацiонал-соцiалiстичного жiночого союзу. Проституцiя, а тим бiльше будинки розпусти у Нiмеччинi були забороненi вiдтодi, як до влади прийшли нацисти. Сiм’я в рейху була не менш святим iнститутом, нiж у Радянському Союзi. І там i тут були забороненi любов за грошi, порнографiя та гомосексуалiзм. І в однiй i в iншiй краiнi всi згаданi грiхи загрожували чималими тюремними строками. Ідея використати жриць кохання для служби рейху спала Гейдрiховi на думку, коли вiн вiдвiдав подiбний салон в Італii. Тодi вiн i доручив виконати цей проект своему молодому, але перспективному пiдлеглому – Вальтеру Шелленбергу. Вiн запитував у Гiтлера дозволу на цей проект, хоча насправдi все було давно готове до роботи. Дозвiл фюрера був лишень дахом вiд недоброзичливцiв, якi могли пiднести все Гiтлеру пiд непривабливим соусом. – Я бiльше не хочу чути про цей салон, Гейдрiху! Якщо так треба для справи, хай поки що вiн буде. Але пiсля закiнчення вiйни, щоб духу його у Берлiнi не було! – Так, мiй фюрере! «Хто першим назвав його “мiй фюрер”»? – подумав Гейдрiх, вiддано дивлячись в обличчя фюреровi, поки той купався у власних сентенцiях про високу моральнiсть нiмецького народу. – Можливо, Розенберг, який пiсля виникнення руху iменував себе прес-секретарем партii? Та нi, не Розенберг! Можливо, Гес? Так, мабуть, це був Гес, i, здаеться, це було тодi, коли вони разом сидiли у в’язницi. Так, пiсля того як вони вийшли з в’язницi в Ансберзi, Гес почав звертатися до нього «мiй фюрере». Здаеться, Гесу належить i авторство привiтання «Хайль Гiтлер!» У принципi, в цьому привiтаннi не було нiчого дивного. Коли так зверталися до самого фюрера. Ранiше це була форма вiтання будь до кого. «Хайль!» Але згодом це стало партiйним вiтанням, своерiдним паролем. Коли члени Нацiонал-соцiалiстичноi робiтничоi партii Нiмеччини, замiсть «Добрий день» або «Здрастуйте», говорили «Хайль Гiтлер!» Згодом це привiтання вкорiнилося i вже нiхто не мiг, як ранiше, сказати «Хайль Гес!» чи «Хайль Розенберг!», чи «Хайль Гейдрiх!» – це було б святотатством. Найцiкавiше, що Гiтлер не видавав жодних законодавчих актiв, щоб затвердити таке звернення i таке вiтання. І жодного разу не наказував звертатися до себе «мiй фюрере». Але у Гейдрiха не було сумнiву, що Гiтлеру обидва цi штампи – i звернення, i вiтання – дуже подобаються. Гiтлер закiнчив свiй виступ з приводу моральностi нiмцiв перед вдячним слухачем i нарештi повернувся до початку розмови: – І ще раз про мiй виступ перед танкiстами. Словом, Гейдрiху, треба зам’яти цей iнцидент. Ви повиннi зробити все, аби дезавiювати мою дурну заяву через «нашого резидента». А я поговорю з Рiббентропом, щоб аналогiчнi дii були проведенi по лiнii Мiнiстерства закордонних справ. У Рад не повинно бути жодних сумнiвiв про нашi найщирiшi дружнi намiри. Нам конче потрiбна iхня нафта i метал. Без них переможний поступ вермахту буде значно важчим. Я зараз думаю про те, що, можливо, навiть варто запросити Сталiна чи Молотова в Берлiн. Гейдрiх слухав i кивав головою. У його поглядi була собача вiдданiсть фюреру. Блакитноокий блондин з важким поглядом, жорсткий у справах, Гейдрiх у присутностi фюрера танув i ставав м’яким та улесливим. Вiн був вiдданий особисто фюреру до останнього гудзика на мундирi. Запорукою цiлковитоi вiдданостi фюреру цього всесильного чиновника, якого багато нiмцiв вважали дияволом у людськiй подобi, була страшна таемниця Гейдрiха. Бабуся керiвника бюро державноi безпеки була еврейкою. Роздiл 12 28 березня 1940 року, 19 год. 45 хв Берлiн За двi години пiсля вильоту з аеродрому Айрiн поблизу Оберзальцбергу лiтак Райнгарда Гейдрiха приземлився в Берлiнському аеропорту. Пiлотував його Гейдрiх особисто, правда, увесь полiт поряд був штатний пiлот. Гейдрiх кiлька разiв пiд час польськоi кампанii лiтав на бомбардування Варшави як стрiлець-радист. Подiбнi рейди вiн уважав своерiдним зразком доблестi нацiонал-соцiалiста й офiцера СС. Дiзнавшись про польоти, рейхсфюрер Гiммлер, безпосереднiй шеф Гейдрiха, заборонив йому це робити особистим наказом. Але Гейдрiх продовжував удосконалювати своi навички пiлота, сподiваючись потай вiд Гiммлера взяти участь у майбутнiй кампанii в Англii в якостi пiлота-штурмовика. Мелодiя свисту бомб, вибухiв i кулеметних черг для його вуха звучала не гiрше вiд симфонiчного оркестру, а Гейдрiх був хорошим скрипалем й обожнював симфонiчну музику. Будинки, що перетворюються на купи камiння, люди, якi у панiцi тiкають, падають i зникають у вулканах вибухiв, викликали стан, близький до екстазу. За годину пiсля приземлення його автомобiль у супроводi автомобiля охорони зупинився бiля будiвлi РСХА на Принц-Альбертштрасе. Гейдрiх злетiв сходами повз вартових, якi виструнчилися i вiддали честь пiдйомом руки, кивнув секретаревi й увiйшов до свого кабiнету. Начищенi до блиску чоботи по кiсточки потонули у густому ворсi темно-синьоi килимовоi дорiжки, що вела до величезного стола червоного дерева. Вiн любив синiй колiр. Тому i шпалери, i штори, i дорiжки були в синiх тонах. Одна стiна була повнiстю заставлена книгами – здебiльшого, то була довiдкова лiтература. Над столом – портрет фюрера. Колись Гейдрiх спробував знайти фотокартку фюрера, на якiй би той посмiхався. Таких портретiв не було в природi. Всi фото фюрера робив його особистий друг – фотограф Генрiх Гофман. Фото, якi призначалися для широкого загалу, затверджував фюрер. Вiн не затвердив жодного з посмiшкою. Злiва – столик iз товстого скла з кiлькома телефонами – прямий зв’язок з канцелярiею Гiтлера, кабiнетами Гiммлера, Бормана, Рiббентропа. У стiнах i в кришцi стола щонайменше десяток мiкрофонiв, якi вiн мiг увiмкнути натисканням кнопки пiд кришкою. Загалом кабiнет був результатом серйозноi роботи iнженерноi думки: на вiкнах практично непомiтнi волосини датчикiв, у сейфах, столi – фотоелементи, що спрацьовували, щойно хтось до них наближався на вiдстань, ближчу за метр. Вiн сiв у крiсло, пiдняв слухавку, якою зв’язувався iз секретарем, i коротко сказав: – Шелленберга! Вальтер Шелленберг уже рiк був правою рукою Гейдрiха. Вiн закiнчив юридичний факультет Боннського унiверситету. Один iз викладачiв свого часу умовив його вступити в НСДАП, пояснивши, що це вiдкрие йому кар’ерний шлях. Доповiдi Шелленберга партiйному керiвництву на тему розвитку нiмецького законодавства привернули увагу Гейдрiха, який запропонував йому роботу в своему вiдомствi. З 1939 року Гейдрiх призначив Шелленберга начальником групи IVЕ 4-го вiддiлу Головного управлiння iмперськоi безпеки (широко вiдомого як гестапо). Група вела питання контррозвiдки, боротьби зi шпигунством у Нiмеччинi й окупованих краiнах. Керував гестапо Генрiх Мюллер, але в Шелленберга зi своiм безпосереднiм шефом вiдносини не дуже складалися, i нерiдко Гейдрiх спiлкувався iз Шелленбергом напряму. Мюллер намагався вибудувати зi своiми колегами дружнi стосунки. Щочетверга керiвники вiддiлiв збиралися у нього вдома i за випивкою обговорювали, зокрема й важливi полiтичнi питання, яких не наважувалися торкатися в РСХА на тверезу голову. Шелленберг тримався осiбно й у подiбних заходах участi нiколи не брав. Можливо, злопам’ятний Мюллер уже вижив би його з управлiння, якби не заступництво Гейдрiха. За кiлька мiсяцiв вiн промiняв вечори зi шнапсом у малоосвiченого «тата Мюллера» на вечори симфонiчноi музики у Хiмiка-Гейдрiха. Шелленберг – невисокий, середньоi статури, навiть швидше худорлявий, з вузькими вилицями i вiдстовбурченими вухами, загалом досить несимпатичний чоловiк – ввiчливо постукав i зазирнув у кабiнет шефа РСХА. – Заходьте, Вальтере, – сказав Гейдрiх i кивнув на крiсло. Шелленберг сiв у крiсло i приготувався слухати. – Потрiбно термiново дати Латишу iнформацiю про те, що фюрер не згадував про можливий похiд на схiд у виступi перед випускниками Крампнiца. – Що, таки сказав? – несмiливо, самими кутиками губ посмiхнувся Шелленберг. – Так, як кажуть, мiй язик – мiй ворог. Фюрер – природжений оратор! У запалi виступу вiн не завжди контролюе себе. – А тому, геносе групенфюрер, знайдеться й нам робота, – ще ширше посмiхнувся Шелленберг. «Занадто багато розмовляе цей розумник, – невдоволено подумав Гейдрiх. – Невже вважае себе фiгурою, рiвною менi? Вискочень…» – Саме так, – продовжив вiн. – Крiм того, наше завдання – переконати росiян, що фюрер не давав негативноi оцiнки кампанii Росii у Фiнляндii. Не говорив, що вермахт не мае гiдних супротивникiв у Європi. Про несправедливiсть того, що нiмцi займають територiю у двадцять разiв меншу, нiж росiяни. Словом, нiчого цього фюрер не говорив… – Групенфюрере, я вiдчуваю, що скоро настане час, коли доведеться часто iздити з вiдрядженнями на схiд. – Я вам нiчого подiбного не говорив, – Гейдрiх холодно подивився на Шелленберга. – І взагалi, геносе Шелленберг, прошу вас, не намагайтесь аналiзувати те, що вам не пiд силу. – У жодному разi, – Шелленберг опустив погляд. – Вибачте, шефе. Але бiдний, бiдний геносе Сталiн. – Товариш Сталiн, – поправив його Гейдрiх. «Товариш» в його вустах прозвучало, як «товарiс». – Можливо, бiдний товариш Сталiн. А можливо – бiднi всi ми. У будь-якому разi, Вальтере, будемо вважати вашi домисли лише домислами. Пiдготуйте фальшиву стенограму виступу фюрера в Крамнiцу. Щоб там було щось схоже на його промову, але з iншими акцентами. Нiякого походу на Схiд! Росiяни повиннi повiрити, буцiмто до того iм злили дезу. І нехай Латиш надтермiново згодуе цю «справжню» стенограму росiйському резиденту Кобулову… Товаришу Кобулову, якщо вам так бiльше подобаеться. – Слухаюсь, геносе групенфюрер! – кивнув Шелленберг. – І ще одне. Фюрер запитав мене, а я запитую вас: чи впевненi ви, що Кобулов досi не запiдозрив, що вiн наша марiонетка? Шелленберг на хвилину замислився, потiм пiдвiв погляд на Гейдрiха. – Цiлком. Росiйський резидент у розвiдцi – абсолютний дилетант. Ми уважно вивчили його досье. У нього немае оперативного досвiду. Здаеться, росiйський фюрер Володимир Ленiн говорив, що партiйна кухарка може керувати державою. – Вiн нiчого не говорив про партiйнiсть кухарки, – заперечив Гейдрiх. – Хiба? – здивовано пiдняв брови Шелленберг. – Вальтере, ви сьогоднi наче якийсь… невпевнений. Зайшли ледь не навшпиньках. Сiли на край крiсла. Верзете нiсенiтницi про партiйних кухарок… – Просто у вашому кабiнетi, нашпигованому електронiкою, вiдчуваю себе нiяково, геносе групенфюрер, – пожартував Шелленберг. – А чим вам шкодить моя електронiка? Подумаеш – пара мiкрофонiв. Чи у вас е якiсь секрети вiд керiвництва? – В управлiннi злi язики подейкують, що у вас у столi вмонтовано кулемета. Хвилююся, що ви натиснете не на ту кнопку, i замiсть мiкрофона… – Боiтеся, що прошию вас кулями, – розреготався Гейдрiх. – Не хвилюйтеся, Вальтере. Недоброзичливцi брешуть. Назвiть iмена цих «язикiв», i ми iх вирвемо разом з головами. А поки що вам нiчого не загрожуе. Принаймнi сьогоднi. Я вас бiльше не затримую. Поки Шелленберг iшов до виходу, посмiшка щезла з уст Гейдрiха i його холодний погляд свердлив спину пiдлеглого. Недарма Мюллер не любить цього молодого вискочня. Чи не поквапився вiн, Райнгард Гейдрiх, давши йому посаду, яка бiльш пасуе людинi, значно старшiй за вiком? Роздiл 13 Телеграма Москва, 22 березня 1940. Вiдправлена о 20 год. 40 хв. Отримана 23 березня 1940 о 05 год. 15 хв. Посол Шуленбург – Рiббентропу Дуже термiново! Абсолютно секретно! За iнформацiею наших джерел, СРСР вживае термiнових заходiв з мобiлiзацii економiки. Готуеться указ «Про перехiд на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень i про заборону самовiльного вiдходу робiтникiв та службовцiв з пiдприемств»; указ «Про вiдповiдальнiсть за випуск недоброякiсноi продукцii»; указ «Про кримiнальну вiдповiдальнiсть за дрiбнi крадiжки на виробництвi». Ця серiя законiв спрямована на мобiлiзацiю економiки, що може принести конкретну користь Червонiй армii.     Посол Шуленбург * * * 22 березня 1940 року, 18 год. 30 хв Москва Не думав багатiй Сава Морозов, коли замовляв архiтекторовi Шехтелю розкiшний особняк на Спиридонiвцi для своеi дружини, що колись його друзi бiльшовики вiдберуть особняк у господаря й улаштують тут Будинок прийомiв Наркомату iноземних справ. Але саме так i сталося! Жителi навколишнiх будинкiв влучно прозвали споруду «будинком раутiв». Улюблена розвага мiсцевих хлопчакiв – роздивлятися розкiшнi автомобiлi – «рено», «мерседеси», «ролс-ройси», що очiкували на виклик: «Автомобiль пана посла Великоi Британii чи пана посла Францii». У березнi 1940 року тут давали урочистий прийом на честь великоi делегацii нiмецьких художникiв i Виставки нiмецького образотворчого мистецтва в СРСР. Зал прийомiв прикрашали величезнi червонi полотнища. Одне iз чорною свастикою на бiлому круглому полi, iнше – iз серпом i молотом. На вулицi ще свiтило сонце, а тут уже горiли величезнi люстри. Делегати, художники, чиновники Наркомату iноземних справ пiднiмалися сходами iз надзвичайно красивим кованим поруччям. Виблискували лисини i напомадженi шевелюри. Важко було вiдiрвати очi вiд розкiшних вiтражiв, рiзьблень i малюнкiв на стiнах. Дисонував з обстановкою лише великий транспарант на входi з написом: «Сталiн – це Ленiн сьогоднi. Анрi Барбюс». Барбюс в останнi роки свого життя був найактивнiшим критиком буржуазноi цивiлiзацii i схилявся перед Сталiним i СРСР. У Зеленiй вiтальнi, розташованiй праворуч вiд вестибюля, художник Микола Гущенко – у вiдмiнно зшитому на замовлення синьому бостоновому костюмi, бiлоснiжнiй сорочцi й темнiй, у косу смужку краватцi, стояв з келихом вина бiля величезного вiкна. Поряд з ним стояли референт iз культурних зв’язкiв Імперського мiнiстерства iноземних справ Нiмеччини, доктор фон Клейст i його заступник доктор Шютте, якi вiд вiдомства Рiббентропа курували вiзит делегацii нiмецьких художникiв в СРСР. Клейст – високий огрядний брюнет у свiтлосiрому, в контрастну чорну смужку костюмi, вiд якого трохи рябiло в очах, з не дуже гармонiйними, але й не потворними рисами обличчя. Нiс прямий, густе волосся зачесане на продiл. Запах хорошого одеколону. Постiйна бiлозуба посмiшка на обличчi. Доктор Шютте – маленький блондин з помiтною лисиною, що виблискувала у свiтлi розкiшних люстр, теж у сiрому, але однотонному костюмi. Поряд iз солiдним Клейстом вiн виглядав нещасним, ображеним лiлiпутом. Словом, хрестоматiйний приклад пари начальника з пiдлеглим, в яких субординацiя помiтна уже за зовнiшнiстю. Усi трое тримали в руках бокали з напоем, який лише нещодавно почали виробляти в СРСР. Напiй мав оригiнальну назву «Советское шампанское». Досi шампанським називали вино, яке вироблялося у Францii, у провiнцii Шампань. Гущенко, Клейст i Шютте час од часу пригублювали прозору жовту рiдину. «Советское шампанское» неприемно щипало язика. – Мiж нацiонал-соцiалiзмом i соцiалiзмом не так багато вiдмiнностей, – лiниво, неквапливо жестикулюючи, як i мае робити людина вагою за дев’яносто кiлограмiв, говорив доктор Клейст Гущенковi. – Загалом суть одна: соцiалiзм – лад, при якому розподiл благ контролюеться суспiльством, або, якщо хочете, – державою. Адольф Гiтлер говорить про соцiалiзм для нiмцiв. Ленiн говорив про соцiалiзм для всiх, хто працюе. А ось Сталiн, як менi доповiдали, теж схиляеться до побудови соцiалiзму в однiй краiнi. І ви, i ми проти тих, кого ви називаете «акулами капiталiзму» – Британii та Францii. – Але ж ви зберегли приватну власнiсть на засоби виробництва, а в СРСР вона вiдмiнена, – Гущенко вiдповiдав нiмецькою без найменшого акценту, тому що з дитинства мав схильнiсть до iноземних мов i свого часу бiльше п’яти рокiв прожив у Берлiнi. – Тимчасово зберегли, геносе Гущенко, тимчасово. І у бiльшостi випадкiв дрiбну приватну власнiсть. Наш фюрер бачить своiм головним завданням щастя нiмецького народу i процвiтання рейху. Впевнений, що товариш Сталiн теж хоче цього для свого народу, – продовжив вихваляти нiмецькi порядки Клейст. У нiмецьких нацiонал-соцiалiстiв, як i в СРСР, було прийнято звертатися один до одного «товаришу» – нiмецькою «геносе». – Ви вмiете бути переконливим i красномовним, геносе Клейст, – зауважив Гущенко, швидше, щоб висловити повагу, нiж погоджуючись iз спiврозмовником. Помiчник Клейста Шютте вiдсунув край штори, кивнув на охорону з гвинтiвками, що стояла бiля входу, i промовив несподiваним для такого миршавого створiння густим басом: – Із чим пов’язанi такi серйознi заходи безпеки? – Ви знаете, я сам здивований, – стенув плечима Гущенко. – Таке у нас уперше. – Може, боiтеся англiйських диверсантiв? Трiйця переглянулася i розреготалася. – У Москвi? Ви жартуете, геносе Клейст. До речi, товариш Герасимов просив мене запитати у вас, чи згодна буде Нiмеччина прийняти виставку радянських художникiв трохи ранiше? Рiч у тiм, що вийшла накладка. На червень запланована велика художня виставка у Будинку Рад у Москвi. – Поза всiлякими сумнiвами! – Клейст випромiнював щиру привiтнiсть. – Давайте перенесемо на квiтень. Все, що потрiбно з нашого боку, ми зробимо, я узгоджу все необхiдне з iмперським мiнiстром Рiббентропом. Головне, щоб ви й радянськi художники впорались iз пiдготовчими роботами. – Ми докладемо всiх зусиль, – схилив голову Гущенко. – Сподiваюсь, що i ваша творчiсть, геносе Гущенко, порадуе нас, тим паче, як вiдомо, розквiтнув ваш талант на теренах Нiмеччини! Давайте вип’емо за генiй геносе Гущенка. – Шютте пiдняв бокал. Гущенко колись брав уроки в школi-студii Ганса Балушека у Берлiнi, а потiм чотири роки навчався в Берлiнськiй вищiй школi образотворчих мистецтв. – Як вам Берлiн 20-х рокiв? – осушивши черговий бокал, запитав Клейст. – О, прекрасне мiсто! Скiльки разiв я малював Шарлоттенбурзький палац, прекраснi ранки над Шпрее. Любив поштовхатися на Курфюрстендам! Уроки професора Вольсфельда! Що може бути кращим! Але тодi Нiмеччина жила, як на вулканi. Путчi, повстання! Безробiття, шалена iнфляцiя – марка знецiнювалася щодня. У магазинах по кiлька разiв на день мiняли цiнники. Грошi були нiчого не вартi! – Тепер усе iнакше, геносе Гущенко. Нiмеччина – це стабiльнiсть, це – робота для всiх. Це – впевненiсть у завтрашньому днi, – продовжував за звичкою пропагувати нiмецькi цiнностi Клейст. – Хiба не такi самi цiнностi вiдстоюе Комунiстична партiя Радянського Союзу? – вставив i собi кiлька слiв Шютте. – Не зовсiм такi. Але, справдi, дуже схожi, – розсiяно погодився Гущенко. Було помiтно, що розмови про перевагу того чи iншого ладу його не дуже захоплюють. – Яка зараз в СРСР п’ятирiчка? – запитав Шютте. – Третя, – наморщив лоба Гущенко. – А в Нiмеччинi зараз закiнчуеться друга чотирирiчка пiд керiвництвом уповноваженого вiд НСДАП геносе Германа Герiнга. Масово будуються автобани, новi державнi пiдприемства. Скоро перетнути Нiмеччину автомобiлем можна буде майже так само швидко, як лiтаком. – Чому саме Герiнгу доручено це? – запитав Гущенко, аби пiдтримати розмову. Загалом йому було байдуже, чому саме найтовщому високопоставленому нiмцю доручили таку вiдповiдальну мiсiю. – Геносе Герiнг дуже поважна в Нiмеччинi людина, герой вiйни й довiрена особа фюрера. У Першу свiтову вiн командував елiтним авiацiйним пiдроздiлом Рiхтгофен й особисто збив 22 лiтаки противника. Французьких, англiйських i, вибачте, можливо, навiть росiйських. У 23 роцi пiд час одного з перших виступiв НСДАП вiн iшов поряд iз фюрером i був важко поранений – одержав двi кулi. Можливо, якась iз них могла поцiлити в самого геносе Гiтлера! Тодi дружинi вдалося таемно вивезти його до Австрii. Вона фактично врятувала Герiнга! Це дуже цiкава романтична iсторiя. Про неi в Нiмеччинi нинi пишуть книги i знiмають фiльми. – Гер Гущенко мае пам’ятати тi часи, адже вiн саме тодi жив у Нiмеччинi, – вставив i собi Шютте. – О, я якось випустив цей момент. Може, тому, що жив у Берлiнi. Там було, мабуть, спокiйнiше, нiж у Мюнхенi! – Так, але це був 23-й рiк. Його дуже важко забути, – сказав Клейст. Насправдi Гущенко добре пам’ятав 23-й рiк. Цей рiк був останнiм перед його вiд’iздом з Берлiна до Парижа. Тодi в Нiмеччинi панувала потужна криза. Багато нiмцiв шукали прихистку в бiльш стабiльних краiнах – Австрii, Францii, Польщi. У тому роцi Нiмеччину сколихнули драматичнi подii, в результатi яких Гiтлер потрапив до в’язницi. Тодi Гiтлер вступив у союз iз правими консерваторами, що були при владi в Баварii, готуючи виступ проти соцiал-демократичного уряду в Берлiнi. Здавалося, влада була майже в кишенi. Гiтлера надихав приклад походу Муссолiнi на Рим, i вiн сподiвався повторити iталiйську кампанiю, взявши владу в Мюнхенi й органiзувавши похiд на Берлiн. Але не так сталося, як гадалося. Лiдери Баварii злякалися i заявили Гiтлеру, що не мають намiру виступати проти Берлiна. Тодi штурмовики Гiтлера захопили будинок баварського вiйськового мiнiстерства, але iх оточили армiйськi частини. Про те, як розвивалися подii в Мюнхенi, гув увесь Берлiн. Гущенко пам’ятав, що люди вибiгали з крамниць i кафе на вулицю, аби купити свiжi газети. Мюнхен був на перших шпальтах. Поки Гущенко пригадував давнi подii, на входi почався iнтенсивний рух. Увiйшли вiйськовi в синiх кашкетах i розiйшлися залою у рiзнi боки. З’явилися Молотов, Берiя, нiмецький посол Шуленбург i ще кiлька поважних на вигляд людей. Молотов пройшов до трибуни i виголосив коротке вiтання вiд Сталiна, а Шуленбург вiд Гiтлера. Прозвучали два гiмни: «Інтернацiонал» i «Deutschland, Deutschland ?ber alles» – «Нiмеччина, Нiмеччина – понад усе». – Шановнi друзi! Товаришi! – Голова Спiлки московських художникiв Олександр Герасимов вийшов на трибуну i заговорив. Його голос зривався вiд надмiру почуттiв. – Я хочу висловити щиру подяку нашому вождю, нашому генiальному вчителю i другу Йосипу Вiссарiоновичу Сталiну i великому фюреру нiмецького народу Адольфу Гiтлеру за вiтання, надiсланi учасникам цього зiбрання! Хочеться сказати всi душевнi слова подяки, якi тiльки iснують у наших мовах. Хочу, щоб Йосип Вiссарiонович Сталiн i Адольф Гiтлер, люди, якi з генiальною далекогляднiстю ведуть Комунiстичну партiю Радянського Союзу i Нацiонал-соцiалiстичну робiтничу партiю Нiмеччини, народи наших краiн до свiтлого майбутнього, до прогресу i процвiтання, прийняли палкий привiт художникiв Нiмеччини й Радянського Союзу, сповнений любов’ю i повагою. Нашою творчiстю ми зробимо все можливе, щоб прийдешнi поколiння визнали, що ми були достойними сучасниками таких генiiв, як Йосип Вiссарiонович Cталiн та Адольф Гiтлер! Ми впевненi, що всi прогресивнi краiни свiту вийдуть на широкий iсторичний шлях i стануть пiд червонi прапори Сталiна i Гiтлера! Бо лише пiд цими прапорами, прапорами кольору кровi, пролитоi в боротьбi за свiтле майбутне наших народiв, людство переможе! Його останнi слова потонули у бурхливих оплесках i вигуках «Да здравствует товарищ Сталин!» i «Хайль Гiтлер!» – Добре говорить геносе Герасимов! – зауважив доктор Клейст, i собi прокричавши «Хайль Гiтлер!» – Як на мене, не гiрше за доктора Геббельса. Правда, геносе Шютте? Шютте iз задоволенням погодився. Офiцiант пiдiйшов до них iз тацею, на якiй стояли бокали з червоним вином. Вони помiняли спорожнiлi бокали на повнi, цокнулися з Гущенком i випили по ковтку. – Що це за вино? – зацiкавлено запитав Клейст, смакуючи терпку рiдину. – «Кiндзмараулi», – вiдповiв Гущенко, – улюблене вино товариша Сталiна. Тепер його i «Советское шампанское» подають майже на всiх прийомах. – «Кiнздма… кiндзма…», що означае ця назва? – Шютте облишив спроби вимовити слово. – Кiндзмараулi – так називаеться сорт винограду, з якого зроблене це вино. – Здаеться, це не росiйське слово? – запитав Клейст. – Нi – грузинське. Сталiн за нацiональнiстю грузин, – пояснив Гущенко. Тим часом до них пiдiйшла дружина Гущенка – Марiя – теж iз бокалом вина. Марiя була високою гарною брюнеткою у досить вiдвертiй сукнi. Вона посмiхнулася i привiталася з Клейстом i Шютте, з якими була знайома. Обидва поцiлували iй руку, вона з посмiшкою на вустах вислухала протокольнi комплiменти. – Фрау Гущенко, як ви оцiнюете виступ геносе Герасимова? – звернувся до неi доктор Шютте. – Менi здаеться, вiн виступив дуже добре, – вiдповiла Марiя Гущенко нiмецькою. Вона теж прожила кiлька рокiв у Нiмеччинi. Там i познайомилася з чоловiком. Нахилилася Гущенковi до вуха, прошепотiла: – У мене перекрутилася шлейка на бюстгальтерi й жахливо тисне. Вона розiтре менi плече до кровi. Гущенко ледь помiтно скривився. Шепнув у вiдповiдь: – Та клята модистка все ж напартачила. Це точно не Париж! Пiди у вбиральню, хоча нi, зараз я покладу тобi руку на плече i спробую поправити… Але Гущенко не встиг нiчого зробити. До них разом з Берiею пiдiйшов голова Спiлки московських художникiв Герасимов. За Берiею йшли його заступник Меркулов i помiчник Саркiсов. – Це i е геносе Клейст – керiвник нiмецькоi делегацii й представник iмперського мiнiстра Рiббентропа, а це – товариш Гущенко, головний органiзатор цього зiбрання, – запопадливо зазираючи в обличчя Берii, сказав Герасимов. – Здрастуйте, геносе Клейст, здрастуйте, товаришу Гущенко! – поблискуючи пенсне, Берiя обом потиснув руки. Гущенко вiдзначив, що рука у Берii маленька, холодна i слабка. Вiдчуття було, наче торкнувся до дохлоi риби. – Я слiдкую за вашою творчiстю, – сказав Берiя Гущенковi з дуже помiтним грузинським акцентом, змiряв зацiкавленим поглядом з голови до нiг його дружину i пiшов далi. Свита поквапилася слiдом. Марiя помiтила цей безцеремонний погляд. Знiтилася й опустила очi. – Герасимов, хто ця жiнка, що стояла поряд iз Гущенком? – запитав Берiя через плече Герасимова, який запопадливо дрiботiв слiдом, представляючи всесильному наркому учасникiв зiбрання. – Це його дружина, товаришу Берiя, – пояснив той. Очi Берii загорiлися: – Добре, ми затверджуемо його керiвником делегацii. Делегацii, яка поiде в Нiмеччину. Все, – Берiя, а за ним «синi кашкети» пiшли до виходу. – Нехай готуеться i виiжджае швидко, настiльки, наскiльки це можливо. – Навiщо така поквапливiсть, треба ж як слiд усе приготувати, Лаврентiю Павловичу, – насмiлився заперечити Герасимов. – Я сказав – швидко, – з вуст Берii це прозвучало як «не твого розуму справа». – Буде готувати грунт для приiзду основноi делегацii. Виходячи, Берiя озирнувся i ще раз окинув поглядом дружину Гущенка. – Герасимов, ти залишайся. Саркiсов зi мною, – сказав Берiя i кивком голови запросив Саркiсова сiсти разом iз собою до урядового ЗІСу. Скло, що вiдгороджувало салон вiд водiя, пiднялося. – Мене зацiкавила та дружина художника. У нього непоганий смак. Треба швидко вiдправити його в Нiмеччину, а потiм познайомитися з нею трохи ближче. Дуже близько! Ти все зрозумiв? – Так точно! – кивнув Саркiсов. – Придивись за нею. Привезеш ii, коли я скажу. На хвоста художнику – наших людей, щоб до вiд’iзду вiн був постiйно пiд наглядом. Установити його зв’язки, з ким зустрiчаеться, якi веде розмови. Чи не шкодуе за закордонним життям. На думку Меркулова, це цiлком перевiрений старий кадр. Але я не вiрю старим кадрам, – вiдрiзав Берiя. – А поки цей Гущенко ще поруч зi своею брюнеткою, треба розiбратися iз блондинкою – секретаркою Герасимова. * * * Герасимов пiдiйшов до Гущенка i взяв його за лiкоть: – Можна вас на секунду, Миколо Петровичу? Вони вiдiйшли вбiк пiд здивованими поглядами Клейста i Шютте. Герасимов, притримуючи Гущенка за руку, заговорив швидко, немов розсипаючи горох: – У вас блискуче майбутне, шановний. Я не перебiльшую. Ми хочемо призначити вас керiвником делегацii, яка поiде в Берлiн, а далi будуть й iншi вiдповiдальнi доручення. Але забудьте про французьке. Вас колеги називають Французом. Це ж не просто так! Не малюйте мазками. Ваша «Смерть героя громадянськоi вiйни Боженка», це – справжне. Справжнiй соцреалiзм! А «Переправа партизанiв»! Схиляюся. А всi оцi мазки! Я вас прошу, Миколо Петровичу. Заклинаю! Проймiться соцiалiстичним реалiзмом, мистецтвом робiтникiв i селян. Вiзьмiть моi слова до уваги як дружню пораду старшого товариша, – Герасимов мiцно потиснув Гущенковi руку i пiшов до гурту, який зiбрався навколо Молотова i Шуленбурга, туди ж, вiдкланявшись Гущенковi, пiшли Клейст i Шютте. Художник залишився ошелешений такими одкровеннями Герасимова. Можливо, однiеi фрази Лаврентiя Берii «я слiдкую за вашою творчiстю» достатньо, щоб змiнити напрямок думок керiвництва радянських художникiв? «У вас блискуче майбутне» – це теж щось нове, досi вiн вважав, що його майбутне, як художника, в СРСР досить таки непевне. Дружина Гущенка прихилилася йому до плеча. – Нiколя, а хто це був? – Ти про кого? – не зрозумiв вiн. – Ну, той у пенсне, схожий на бухгалтера, – пояснила вона. – А, думав ти маеш на увазi Герасимова. У пенсне – це Лаврентiй Берiя. Керiвник НКВС. Марi, яка ти неуважна. Ми ж уже четвертий рiк в СРСР. Скрiзь його портрети. Марiя пiднесла долоню до рота. – О господи! Сам Берiя! – злякано видихнула вона. – Берiя! Я пам’ятаю його портрети, Нiколя, але вiн зовсiм не схожий на своi портрети. – Не дивно. На портретi вiн зображений у стилi соцреалiзму. Що там iз твоею шлейкою? Давай я спробую… Вона не зреагувала на його пропозицiю. – І ще… Вiн злякав мене. – Чому? Не розумiю. Марiя трохи повагалася, говорити чи нi. Нарештi наважилась, пiдвелася навшпиньки i прошепотiла йому в саме вухо. – Менi здалося, що вiн подивився на мене якось… – Як? – Гущенко здивовано повернувся до дружини. – Як… Наче я кролик, а вiн удав. І вiн ось-ось мене проковтне… Хiба ти не помiтив? – Нi, я нiчого не помiтив, – мотнув головою Гущенко. – Тобi здалося. Вiн на всiх так дивиться. Звичайно, вiн помiтив, що нарком накинув оком на його дружину. Чув вiн i про те, що Берiя хапае на вулицi й гвалтуе жiнок, якi йому сподобалися. Але, по-перше, не дуже вiрив у цi чутки, а по-друге, тут не вулиця. Вона – дружина не останньоi людини в цiй краiнi. Нарком, звiсно, не посмiе. Та й чи мало жiнок сьогоднi потрапили на очi Берii у цьому залi. Вiн озирнувся навкруги. В залi було багато дам у розкiшному, iнодi досить вiдвертому вбраннi. Звичайно, Марiя перебiльшуе. – Нiколя! – Що? – Звiдки вiн тебе знае? Гущенко стенув плечима й обiйняв дружину за талiю. Це запитання загнало його в глухий кут. Вiн знову стенув плечима: – Це менi невiдомо. Можливо, в СРСР вiн один iз тих, хто про все i про всiх знають. Як на мене, вiн справив на тебе занадто сильне враження. Не варто надавати цiй зустрiчi якогось особливого значення. Не надаеш же ти особливоi увагу комплiментам гера Клейста. – Добре, – начебто погодилась вона. Але вiдразу запитала: – Ти колись зустрiчав його ранiше? – Нi, нiколи. Де б я мiг його зустрiчати? – вже трохи роздратовано, запитанням на запитання вiдповiв Гущенко. – То, можливо, вiн мiг тебе знати по роботi в Парижi? Микола Гущенко озирнувся, чи нiхто iх не чуе. – Не озирайся, – сказала вона, – ми самi. – Усе одно не варто говорити про це тут. Навряд чи вiн мiг мене знати по Парижу, тодi НКВС керував Ягода. – Це той з вусами, як у Адольфа? Генрiх Ягода носив вуса точнiсiнько такоi форми, яку потiм прославив на весь свiт Адольф Гiтлер. – Здаеться. Та й вiн навряд чи знав усiх радянських агентiв. Цi люди не опускаються до таких дрiбниць… Через рiк по тому, як Гущенко повернувся в СРСР, у 1937-му, Генрiх Ягода був заарештований НКВС. Пiд час обшуку в Ягоди буцiмто було знайдено фiльми, листiвки та фотографii порнографiчного характеру, гумовий статевий член (страпон) i троцькiстську лiтературу. Знайшли також двi розплющенi кулi, якими були вбитi Зiнов’ев i Каменев, з пiдписами. Ягоду звинуватили в здiйсненнi «антидержавних i карних злочинiв», «зв’язках iз Троцьким, Бухарiним i Риковим, пiдготовцi замаху на Сталiна та державного перевороту». Ягоду було розстрiляно в Луб’янськiй в’язницi НКВC. Де було поховано його тiло, так нiхто нiколи й не дiзнався. – Дрiбницi. Це чудово. Я б хотiла, аби ми трималися вiд усiх цих людей якомога далi. – Абсолютно погоджуюся з тобою, люба. Сам хочу триматися вiд них якнайдалi. Ми сьогоднi квапимося додому? – Нi, я домовилась, сусiдка посидить iз Шуриком, i ми зможемо погуляти. – Чудово. До речi, ти зовсiм забула про шлейку бюстгальтера. Вона тобi бiльше не муляе? – вiн поклав iй руку на плече, потiм опустив руку нижче i швидко знайшов проблемне мiсце. – Зроби крок до стiни, i я ii поправлю. Ось так. До речi, треба змiнити модистку. Роздiл 14 22 березня 1940 року, 21 год. 05 хв Москва Пiсля прийому в Наркомiнсправi Гущенко з дружиною вирiшили прогулятися вечiрньою Москвою. Вони пройшли повз школу. На фасадi, освiтлений лiхтарем, червонiв транспарант iз написом: «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!». Повернули у Пiонерський провулок (всi, за звичкою, називали його Патрiаршим) i вийшли до Патрiарших, а нинi Пiонерських ставкiв. Ставок, правда, був лише один. Із темряви потягло холодом i вологою. Самоi води вони не бачили. Тут, на вiдмiну вiд багатьох районiв Москви, пiдвiвши голову, можна було побачити зорi. Вони iз задоволенням вдихали вологе повiтря i, дивлячись на зорi, йшли в темрявi. – Марi, ти знаеш, як знайти Полярну зорю? – вiн стиснув ii лiкоть. – Aucun. Je ne sais pas. (Нi. Я не знаю.) – Люба, я ж просив не говорити французькою, – швидко перебив Гущенко дружину. Вiн уже який рiк намагався асимiлювати дружину в радянську дiйснiсть, де закордоннi штучки й iноземна мова викликали пiдозру. – Вибач, ma bonne amie (любий друже). Я трималася. На прийомi – говорила лише росiйською. Хiба що iз Клейстом – трохи нiмецькою. Знайти Полярну зорю… Нi, серед зiрок i сузiр’iв я вирiзняю лише Велику Ведмедицю, – вона вiдповiла не вiдразу, нiби думала про щось свое i його слова лише зараз дiйшли до ii свiдомостi. – То й чудово! – наче не помiтивши ii задуми, сказав вiн. – Через двi крайнi зорi Великоi Ведмедицi, що он над тiею тополею, проведи умовну лiнiю i вiдклади на нiй п’ять вiдстаней, як мiж тими двома зорями. Це й буде Полярна зоря. Дивись за моею рукою. Менi ця зоря дуже допомогла, коли ми з денiкiнцями вiдступали вiд армii Будьонного на Захiд. І потiм, коли я втiк з польського табору для перемiщених осiб у Берлiн. – Ти обiцяв менi якось детально розповiсти про все, – цього разу вона озвалася вiдразу. – Все i дуже детально. Гущенко обняв дружину i поцiлував у м’якi губи. – Ну добре, щоб це було детально, дещо треба пригадати. Скiльки рокiв минуло… – Чому говорять Пiонерськi, чи Патрiаршi, ставки, адже став лише один? – запитала Марiя. Вiд води потягло холодом, i вона щiльнiше притулилася до чоловiка. – Не знаю. Мiй стаж москвича, люба, такий самий, як i твiй. Знаю, що колись тут були суцiльнi болота, – зауважив Гущенко. – Чому Патрiаршi? Мабуть, якийсь патрiарх ранiше тут жив… Вони мовчки, слухаючи шум величезного мiста, пройшли по Малiй Броннiй i опинилися на Тверському бульварi. Дiйшли до тролейбусноi зупинки бiля крамницi «Гас». У свiтлi одинокого лiхтаря було видно: напис «гас» облiз i з-пiд нього проступав iнший – «Нафтова лавка». Марiя тримала чоловiка пiд руку i мовчала. Микола Гущенко вiдчував якусь напругу мiж ними. Невже це наслiдок зустрiчi з Берiею, людиною з риб’ячим поглядом i вологими руками? Можливо, й нi. То не варто iй нагадувати. – Треба купити гасу, – сказав вiн, аби порушити довгу мовчанку. – Примус ледь горить. – А в Парижi в нас була електрична плита… – в голосi Марii звучав глибокий жаль за безповоротно втраченим. – Не шкодуй, – бадьоро, може, занадто бадьоро, вiдповiв вiн. Дяка боговi, мова не про Берiю. – Нi за чим не шкодуй! Знаеш, е чотири правила: нiчого не бiйся, нiкому не вiр, нiчого не проси i нi за чим не шкодуй. Цього мене навчили в таборi для перемiщених. Вони сiли в тролейбус, який, нiби чарiвний екiпаж, пiд’iхав, палаючи величезними вiкнами. Тролейбус був досить новим, навiть екзотичним для столицi видом транспорту. Вийшли неподалiк Красноi площi. Площа була переповнена людьми. Незважаючи на те, що вже два роки, як на баштах з’явилися рубiновi зiрки, кожен вечiр тут був аншлаг. З усiх куточкiв Радянського Союзу люди iхали в Москву, аби побачити цi зорi. Багато з них нагадували дореволюцiйних ходокiв iз найвiддаленiших кiнцiв Росiйськоi iмперii. З мiшками за спиною, у кирзових чоботах, замiсть одягу – якесь дрантя. Марiя взяла чоловiка пiд руку i притислася до його щоки своею теплою щокою. Вiн глянув на неi. Подумав про те, що в багатьох iхнiх знайомих i по Берлiну, i по Парижу, i по Москвi розпалися шлюби. А його шлюб, здавалось, тiльки мiцнiв вiд ударiв долi. Коли у Францii доводилося з величезним ризиком добувати i переправляти до посольства креслення вiйськовоi технiки. Збиратися за добу i тiкати з Парижа. Адже агент-нелегал, на вiдмiну вiд агента-дипломата, не мае жодного прикриття вiд мiсцевоi полiцii. – Я й не шкодую, – нiби трохи стомлено вiдповiла вона. – Але хочеться спокiйного життя, сiмейного затишку. А ми увесь час наче на голках i… Вона затнулася. «Ось воно», – подумав Гущенко. І не помилився. Вона нахилилася до нього i прошепотiла прямо у вухо: – …менi не йде з думки той у пенсне, з поглядом удава. Менi розповiдали, що вiн хапае жiнок на вулицi… – Вiд кого ти це чула? – невдоволено запитав вiн. – Говорять люди… – Сподiваюсь, ти сама не переповiдала це комусь? – запитав вiн, уже не приховуючи роздратування. – Як ти це собi уявляеш – нарком серед бiлого дня хапае на вулицi жiнку i везе гвалтувати? Як ти можеш вiрити у цю маячню? Вона мовчала. Тихо, самими губами прошепотiла: – Не знаю. Але я боюся… Коли згадую той погляд, у мене починають тремтiти ноги… – Марi, я тобi назвав чотири правила. Головне з них – нiкого не бiйся. Я з тобою i якось упораюсь iз тим удавом. Нехай вiн буде i нарком. Але думаю, що тобi варто просто забути про нього. Можливо, наступного разу ти його побачиш рокiв через п’ять на трибунi Мавзолею. – Добре. Хай так i буде, – Марiя зрозумiла, що своiми страхами «дiстала» чоловiка. Перевела розмову на iншу тему. – Слухай, Нiколя, оцi зiрки, вони наче завеликi й замасивнi для башт. Невже архiтектор не вiдчував цих диспропорцiй – дружина художника, вона звикла мати власну думку щодо будь-якого мистецького витвору. – Ти теж помiтила? І менi здаеться, що завеликi. Але проект, без сумнiву, погоджено десь нагорi. Швидше за все, дуже високо. Так, що вище не бувае. І думка архiтектора навряд чи когось цiкавила. Одним словом – соцреалiзм! Утiм, май на увазi, про цей несмак говорити в СРСР так само небезпечно, як i про рiзнi чутки щодо наркома у пенсне. Микола Гущенко не знав, що збiльшити зiрки до такоi величини наказав особисто Сталiн, проте легко здогадався про це. Вiн обiйняв дружину за плечi. Їi обличчя у вiдблисках рубiнового свiтла мало дивний рожевий вiдтiнок. Вони ще пам’ятали старi зiрки на баштах, що iх установили в 35-му замiсть двоголових орлiв. За два роки iхне коштовне камiння i золото втратило свiй блиск, i до 20-i рiчницi Жовтневоi революцii на баштах з’явилися зiрки з рубiнового скла. Гущенко добре знав архiтекторiв, якi займалися замiною зiрок, чув про серйознi проблеми, якi тi архiтектори вирiшили. Кожне неправильне рiшення могло коштувати iм голови. Мiцнiсть конструкцii нових зiрок була розрахована на пориви ураганного вiтру. Найпотужнiшого вiтру, який було зафiксовано на земнiй кулi. Потужнiсть ламп забезпечувала гарну видимiсть зiрок у нiчний i денний час. Треба було добитися того, щоб зiрки свiтилися вночi досить яскраво, а вдень зберiгали рубiново-червоний колiр. Друге завдання було особливо складним, тому що червоне скло, освiтлене ззовнi, а не на просвiт, видасться чорним. Щоб вирiшити цю проблему, зiрки було покрито молочним склом. Воно добре розсiювало свiтло ламп i водночас вiдбивало денне свiтло, що пом’якшувало чорноту рубiнового скла. З репродуктора на стовпi линуло: Солнечным и самым светлым краем Стала вся Советская земля. Сталинским обильным урожаем Ширятся колхозные поля! – Ти розумiеш, несвобода – своерiдна плата за суспiльство рiвних можливостей, за те, що у кожного е шматок хлiба. Але я прошу тебе, Марiе, нiяких подiбних розмов зi стороннiми, навiть близькими знайомими, нiяких вiдповiдей на провокацiйнi запитання. Запам’ятай – у краiнi все чудово! Все, що «не так», помiчають тiльки тi, хто бачив iнше життя. Або жив iншим життям. Такi пiд особливою пiдозрою. Пiд ковпаком. Ми з тобою бачили iнше життя. Ми – пiд пiдозрою. Так що мовчи. – Чому ти менi говориш про це саме зараз? Через того в пенсне? – Нi. Вiн тут нi до чого. Я говорив про це тобi вже багато разiв. Просто ти не сприймала це серйозно. * * * У художника Миколи Гущенка були всi пiдстави закликати дружину до обережностi, тому що вiн мав бiографiю, з якою, взагалi-то, жити в Радянськiй Росii не рекомендувалося. Вiн прожив майже 17 рокiв за кордоном, причому останнi 12 – у буржуазнiй Францii, яка разом з Англiею в 1940 роцi була найбiльш потенцiйним супротивником СРСР. Гущенко частенько шокував товаришiв по мистецькому цеху i самого товариша Герасимова своiм буржуазним виглядом – гетрами, твiдовим пiджаком i традицiйною французькою книгою в бiчнiй кишенi. Позаочi його називали Французом i дивувалися, як йому вдалося повернутися до СРСР i навiть отримати кiмнату в московськiй комуналцi на вулицi Бiговiй. У художнiх колах його вважали ледь не представником буржуазного мистецтва – зокрема, пiдозрювали у прихильностi до iмпресiонiзму i, страшно навiть подумати – фовiзму. Фовiсти [1 - Вiд фр. fauve – дикий.] бруднили полотно стихiйними емоцiями i гiпертрофованими кольорами! Імпресiонiсти та фовiсти, непмани вiд мистецтва i вороги соцреалiзму, як вiдомо, не бажали об’ективно вiдображати реальнiсть, натомiсть прагнули вплинути на вiдчуття глядача. А в СРСР впливати на радянського громадянина могла лише одна iдеологiчна сила – Комунiстична партiя. Із такими бiографiчними даними i шлейфом заборонених «iзмiв» художник Гущенко вже давно повинен був писати огризком олiвця пейзажi табiрного життя на Колимi. І майже всi радянськi митцi були впевненi, що рано чи пiзно так i станеться. Микола Гущенко з дружиною поверталися до тролейбусноi зупинки, не зронивши й слова. Сiли на лавку. Нарештi Гущенко тихо i повiльно почав говорити: – Я говорю це через того в пенсне, через моi контакти з нiмцями, через можливу поiздку в Берлiн! Досi я був для них просто художником. А тепер знову повертаюся до того, ким я був за кордоном. Ти розумiеш?… Про це вони практично нiколи не говорили. Принаймнi вдома. Принаймнi пiсля того, як виявилося, що завдяки технiцi навiть удома iх можуть чути за багато кiлометрiв. І навiть записувати голоси на спецiальний магнiтний дрiт. Із 17 рокiв, проведених Гущенком поза межами СРСР, 12 вiн був шпигуном-нелегалом i працiвником ІНО НКВС – iноземного вiддiлу НКВС. Через Гущенка в СРСР потрапили креслення близько двох сотень вузлiв французькоi й англiйськоi вiйськовоi технiки. Утiм, останне не обов’язково мало врятувати його вiд арешту. Сотнi працiвникiв ІНО НКВС були вiдкликанi в 1937–1939 роках з-за кордону i розстрiлянi або назавжди зникли в колимських таборах. Вiн знав, що мовчати на небезпечнi теми недостатньо. Та не знав, що за останнi чотири роки на нього настрочили кiлька доносiв. Найнебезпечнiший – звинувачення у зв’язку з украiнськими нацiоналiстами. * * * Цiлком таемно. Начальниковi ГУГБ НКВС СРСР комiсаровi держбезпеки 2-го рангу т. Молчанову. У Киiв приiжджав художник Гущенко, який конспiративно пов’язаний з учасниками украiнськоi нацiоналiстичноi органiзацii художникiв. Їхнi контакти вiдбулись пiд прикриттям виставки картин, яку вiн органiзував. Удалося довiдатися про те, що нацiоналiстичне пiдпiлля через Гущенка пiдтримуе зв’язок iз закордонними украiнськими контрреволюцiйними групами у Францii i Нiмеччинi, а також iз троцькiстами. Вивчення контрреволюцiйних зв’язкiв Гущенка продовжуемо.     Капiтан держбезпеки Рахлiс. * * * Рахлiс не знав про те, що робив Гущенко у Нiмеччинi i Францii. Вiн випадково познайомився iз Гущенком на виставцi в Киевi i вирiшив, що, здавши цього «французика», зможе отримати швидке пiдвищення по службi. Але Гущенковi пощастило, у Конторi донос потрапив до шефа ІНО НКВС Фiтiна, який, на вiдмiну вiд Рахлiса, знав, чим займався Гущенко у Францii. Вiн доповiв Меркулову й особисто поручився за Гущенка. Пiсля недовгих з’ясувань Рахлiса було розстрiляно як провокатора. Але караючий меч вiдвели тимчасово, Гущенко це вiдчував. Пiсля того, як кадрами ІНО почав займатися новий шеф НКВС Лаврентiй Берiя, загроза нависла над кожним iз працiвникiв. – Миколо, я сподiваюся, хоч тут, на лавцi, в темрявi, на порожнiй вулицi ми можемо говорити вiльно? – йому раптом у голосi Марii почулися розпачливi нотки. Вiн не бачив ii обличчя, але йому здалося, що вона ковтае сльози. Цього ще не вистачало. – Так. Можна говорити вiльно, але тихо, – вiн обiйняв ii за плечi, намагаючись таким чином погасити цей розпач. Йому довелося досить довго чекати, поки Марiя знову почала говорити. – Mon cher, tu ne pourrait… – Будь ласка. Росiйською. – Любий, адже ти мiг не ризикувати життям у Парижi, не iхати в Берлiн, а малювати i жити тихим сiмейним життям iз дружиною i сином? – запитала вона вже спокiйнiше, мабуть, опанувавши себе. – Я не знаю. Сам про це постiйно думаю. Вiдтодi, як мене в 19-му мобiлiзували до денiкiнськоi армii – навряд. Все виходило якось саме собою. Я нiчого не мiг змiнити. Наче сама доля вибирала для мене шлях. «Чому вона заговорила про це? Невже на неi аж так гнiтюче вплинув погляд Берii?» – подумав Гущенко i продовжив: – Я ж багато разiв розповiдав тобi, як усе було… – Але – без подробиць. Я зараз думаю, чи добре буде жити в цiй краiнi нашому синовi. І чи могли ми запобiгти цьому. Розкажи менi про все. Не так, як розповiдаеш звичайно, загальними фразами. Початком епопеi поневiряння свiтом Миколи Гущенка можна було вважати кiнець навчання у комерцiйному училищi в Юзiвцi. Все почалося з того, що його, студента училища, мобiлiзували до денiкiнськоi армii. Мiг вiн уникнути цього? Навряд. Мобiлiзували сотнi студентiв. Вiдмова каралася розстрiлом. Тодi, навеснi 1919-го, червонi вели важкi боi на Схiдному фронтi. Денiкiн оголосив себе головнокомандувачем Пiвдня Росii i захопив Донбас. – Я чудово пам’ятаю, як тiкали червонi – безкiнечнi обози йшли через Юзiвку – везли якийсь мотлох – грамофони, комоди, стiльцi, матраци. То тут, то там виникали бiйки. Мiж iздовими. Хтось когось зачепив, хтось когось не пропустив уперед. Мiж червоноармiйцями, п’яними, брудними, в обмотках i вигорiлих будьонiвках – за мiсце на пiдводi. Били вiкна у крамницях, давали в зуби крамарю i тягнули на пiдводи, що кому подобалося, – почав вiн розповiдь. – Червонi не могли протистояти Денiкiну? – запитала вона, зазирнувши йому в очi. Очi чоловiка блищали жовтим свiтлом вуличних лiхтарiв. – Це менi невiдомо. Говорили, що у червоних повстав командарм якоiсь армii. Здаеться, атаман Григор’ев. І повернув зброю проти своiх. Фронт розпався. Казали, головним лозунгом атамана було «Ради без комунiстiв!», – Гущенко озирнувся – нi, iх нiхто не чув. Вони були на зупинцi самi. А рубiновi зорi сяяли над дахами, неначе свiдчення того, як помилився отаман Григор’ев, коли виступив проти бiльшовикiв. – Говорили, що в нього була величезна армiя. – Що з ним трапилося? – не вгавала Марiя. – Убили махновцi. Трохи згодом. Тодi вони були союзниками червоних. – Тебе забрали до Денiкiна силою? Гущенко промовчав. Вiн не мав однозначноi вiдповiдi. Стенув плечима. – Ти пам’ятаеш, як це було? – продовжувала сипати запитаннями Марiя. – Дуже добре пам’ятаю. Нас забрали прямо iз занять. Всiх пiдняли i повели до казарм. Видали форму. Мене мобiлiзували влiтку 1919 року. Як зараз пам’ятаю, ми у сiрих шинелях йдемо Юзiвкою по Першiй лiнii. Перша лiнiя – це центральна вулиця, що перетинае все мiсто. Навколо купи смiття. Битого скла. Уламки меблiв. Все, що залишилося пiсля вiдступу червоних. – Не уявляю тебе в шинелi, – зауважила Марiя. – Я й сам не уявляв. Йдемо. Командир полку кричить: «Полк, смир-р-р-на! Равнение напр-р-рава!» Тодi я вперше побачив Денiкiна. Маленький чоловiчок з розкiшними вусами i стриженою борiдкою, у величезнiй папасi, як влитий, скакав на гнiдому жеребцi. За ним мчала свита. Два десятки людей у дорогих шинелях iз золотими погонами. Зупинився. Крикнув: «Здр-р-равствуйте, молодцы!» – «Здра жла-м, Ваше Высок-ди-тство!» – горлаемо ми у вiдповiдь. – Ти стрiляв у червоних? – в ii голосi вiдчувався страх. Вона боялася ствердноi вiдповiдi. – Нi, жодного разу, – пiсля довгоi паузи вiдповiв вiн. – Я дуже мало був у вiйську. Перша кiнна Будьонного вдарила нам у фланг. І перед новим роком – як зараз пам’ятаю, 31 грудня 19-го року – наш полк почав тiкати. Ми вiдступали на захiд. Пiдiйшов напiвпорожнiй, мабуть, останнiй тролейбус. Вони увiйшли, вiддали кондуктору грошi й сiли на задньому сидiннi, де нiхто iх не мiг почути. Незважаючи на це, вона запитала французькою – прошепотiла у вухо: – Et ce qui s’est passе ensuite? (І що було потiм?) – прихилилася до його плеча i шепнула у вухо: – Dites-moi! (Розкажи!) – Нiчого цiкавого не було, rien d’intеressant, – вiн теж перейшов на французьку. – Втеча i втеча. Рештки денiкiнськоi армii пiшли на пiвдень. І тiльки невелика частина – на захiд. Ми йшли на захiд. Пам’ятаю: iдуть пiдводи. Колеса скриплять. Здаеться, цей скрип вiдлунюе вже у мозку. Годину йдеш. Потiм хтось устае з пiдводи i ти можеш трохи посидiти. Бiльшiсть пiдвiд зайнятi пораненими. Всi прислухалися: чи не чути стрiльби. Зi сходу могли щосекунди налетiти будьонiвцi й порубати всiх. У полон вони нiкого не брали. Що робити з полоненими в кiннiй армii? Тож залишали за собою лише трупи. Стрiльба ледь чутно починалася, потiм стихала. Інодi долинало «ура». Невiдомо чие. Може, будьонiвцiв, а може – денiкiнцiв. Інодi над головами пролiтала шалена куля. Такий звук… важко передати. Рiзкий, високий – «пiу». Всi пригинаються. Нiхто не хоче загинути вiд шальноi кулi. І досi, у вухах стоiть стогiн поранених! Як зараз пам’ятаю: на сусiднiй пiдводi поранений кричить, б’еться в передсмертнiй агонii. Три кулi в животi. Наш вiзник увесь час повторюе: «Та добийте ж його хто-небудь – нехай не мучиться». На що йому вiдповiдають: «То йди сюди i сам добий». Нiхто не хоче брати грiх на душу. До ранку сердешний помер. Усi полегшено зiтхають. Тiло швидко присипали снiгом на узбiччi. Намалювали хрест. І знову скрип колiс i вiдступ, бiльше схожий на втечу. – Це все жахливо! – вона похитала головою, притисла до щiк долонi. – І досi думаю, якби мене в той злополучний день не було на заняттях, мене б не мобiлiзували до Денiкiна. А коли вже так сталося, що було робити – дезертирувати? – запитував вiн нiби сам у себе. – Чому б i нi? – запитала вона. – Мiлiцiя червоних могла б заарештувати мене за «пособництво бiлим», а якби повернувся – «за втечу з бiлими». «Все бежавшие с мест, в которых восстанавливается советская власть, объявляются врагами трудящихся и подлежат суду ревтрибунала». Нiкого не цiкавило, що ти студент, що тебе забрали силою. Розумiеш? Вона кивнула. Пiсля кiлькох хвилин мовчання запитала: – І що було далi? – Ти впевнена, що хочеш знати всi цi пристрастi? У тебе i так сьогоднi аж занадто песимiстичний настрiй. Вона хвилину вагалася. Сказала: – Так. Я хочу знати все. – Йшли на захiд. Кiлька тижнiв. Пораненi на пiдводах пiд шаром снiгу, накритi якимось дрантям. До них додалися застудженi й обмороженi. Щоранку ховали тих, хто помер уночi. Удень помирало менше. Далi, коли живих залишилося зовсiм мало, мертвих уже не ховали навiть пiд снiгом. Просто скидали на узбiччя. Дехто тихо помирав уночi. Трупи на ранок примерзали до возiв. Їх можна було вирубати лише сокирою. Хочеш слухати далi? Вона похитала головою. Нi. Це вже було занадто. Знову виявилось, що вона не готова це чути. Нехай iншим разом. Гущенко замовкае. Марiя помiчае, що його обличчя помiтно зблiдло, i бiльше не дiстае його запитаннями, вiдчувае, що вiн десь далеко у спогадах. Вона зручно вмостилась. Сперлась на нього спиною i дивиться на темнi московськi провулки, що повiльно пропливають повз вiкна. Решту вiн розповiсть iй пiзнiше, iншим разом. А Гущенка поглинули спогади. Обоз iшов три тижнi. Нарештi – кордон. Польща. Табiр для перемiщених осiб. Вiн тримае в руках кайло i щосили б’е по величезному каменю. Каменоломнi. Робота з ранку до ночi. Потiм барак. Дерев’янi нари, прикритi дрантям. Суп iз картопляного лушпиння. За два мiсяцi його валить з нiг тиф. Лiкiв немае. Вiн дивом вижив. І вирiшив – це Богом даний останнiй шанс. Треба тiкати. Вночi зробив пiдкоп пiд колючим дротом. Далi поiзд, Берлiн. Вiн ночуе на лавцi у Тиргартен-парку, на березi Шпрее. Удень бродить мiстом. Інодi знаходить роботу за шматок хлiба i тарiлку супу. Вiн – людина другого сорту. Без громадянства, без документiв. Поневiряння. Кiлька рокiв. Як промiнь свiтла у темному царствi – навчання малярству. І раптом пропозицiя його нового знайомого, секретаря радянськоi дипмiсii Олександра Довженка, який теж бере уроки малярства. Громадянство в обмiн на спiвпрацю. Добре, хай так. Тодi вiн ще мiг легко вiдмовитися. Але не вiдмовився. Чому? Не варто брехати самому собi. Треба сказати вiдверто. Вiн не хотiв гинути вiд голоду або жебрати. Ради вирiшили бiльшiсть його матерiальних проблем на найближчi пiвтора десятки рокiв. Вiн отримав паспорт. І громадянство. Для себе, для Марii. До смертi не забуде, як у Берлiнi спав у картоннiй коробцi у напiврозваленому будинку, як тягав у магазинi важелезнi ящики за кiлька марок. Таке не забуваеться. Потiм у Парижi Ради купили йому ателье на вулицi Волонтерiв. Чи тодi вiн ще мiг вiдмовитися? Мабуть, мiг. Що б iз ним зробили? Тодi, швидше за все, нiчого. Але вiн мав би забути про комфорт, про Марiю i перебратися жити у Вулик. Так званий Вулик на Монпарнасi був вiдомий кожному, хто цiкавився життям паризькоi мистецькоi богеми. У цьому вбогому будинку, позбавленому елементарних санiтарних зручностей, жили, працювали, пили й кохалися напiвголоднi молодi люди. Крихiтна кiмната у Вулику обходилася всього у 5 франкiв на мiсяць. Тут жили переважно невизнанi художники i письменники, а також жiнки легкоi поведiнки. А вiн мав свою квартиру i власне ателье. Ради надали йому можливiсть жити пристойно. Але примусили робити ледь не найбруднiшу i найризикованiшу роботу. «Червоний граф» Ігнатьев домовлявся про купiвлю креслень французькоi секретноi технiки. А вiн зазвичай робив те, що вартувало 25 рокiв в’язницi для людини, яка не мае дипломатичного iмунiтету – передавав грошi й отримував креслення. Ателье художника чи не найкраще для цього мiсце. Щодня купа вiдвiдувачiв. Щодня господар спiлкуеться з десятком найрiзноманiтнiших людей – отримуе грошi, передае картини. І тодi, у 36-му роцi, пiсля десяти рокiв нелегальноi роботи, вiн уже був упевнений, що за ним прийдуть, якщо не сьогоднi, то завтра. Треба було тiкати – термiново виiхати до СРСР. Через зв’язкiвцiв вiн просив у резидента «чоботи». Що на шпигунському жаргонi означае фальшивi документи для втечi. Резидент обiцяв. Але з дня на день вiдкладав i видачу «чобiт», i вiд’iзд. Тодi вiн дуже хотiв виiхати до Москви. Так було краще i для Марii, i для Шурика. Хоча Шурика тодi ще не було. Але, мабуть, краще б йому було народитися у Францii. А може, i стати громадянином Францii. Чому краще? Францiя у станi вiйни з Нiмеччиною. Невiдомо, як усе повернеться. Усе ж краще жити в бiдному, але мирному СРСР, нiж у багатiй Францii, яка воюе. Але головне – вiн просто не мiг залишитися. Вiн був упевнений, що його ось-ось заарештують. Так усе й було. Вiн подивився на Марiю i посмiхнувся iй. Вона посмiхнулася йому. Вiн поцiлував ii у м’якi губи. Вона прихилилася до його плеча: ось воно, щастя! «Я мiг вiдмовитися, – сказав його погляд. – Але тодi, можливо, не було б нi тебе, нi Шурика». – «Ти все зробив правильно, любий, – вiдповiв ii погляд. – Хоча вийти замiж за шпигуна – було безумством». Ось i все. Вона бiльше не нервувалася. І не боялася. Нiкого. Навiть того страшного наркома в пенсне, схожого на жабу. Вiн зник з ii свiдомостi. Його витiснив ii Гущенко. Тролейбус зупинився на вулицi Бiговiй. Вони вийшли i пiд руку повiльно пiшли до будинку, до своеi крихiтноi кiмнати у комунальнiй квартирi. Роздiл 15 Берiя любив жiнок. Були часи, коли вiн купував жiнок за грошi. Тепер, коли вiн керуе Конторою, у нього було багато грошей. Скiльки завгодно. Але саме тепер вiн мiг мати будь-яку жiнку абсолютно безкоштовно. Жодна не могла опиратися всесильному наркому внутрiшнiх (та ще й яких внутрiшнiх!) справ. Звiсно, у Москвi було чимало жiнок, що й самi кидали в бiк наркома закоханi погляди, але такi цiкавили його значно менше. Йому подобалося долати опiр. Скiльки у нього було жiнок, вiн i сам не знав. Може, 300, може, 400 або 500? Якось вiн прочитав, що у Тамерлана була 1000 наложниць. Вiн i був як Тамерлан! Вiн, як Тамерлан, прийшов з Азii. Йому подобалося пiдкорювати слов’янок – з ними вiн почувався завойовником. Грузинки – зовсiм iнша справа. Грузинки його не надихали. Досить йому дружини грузинки! Для Лаврентiя Берii табу становили лише кiлька жiнок, на яких поклав око вождь усiх часiв i народiв Йосип Сталiн. Амурнi справи Берii залагоджував один iз його найближчих помiчникiв – старший майор держбезпеки Саркiсов: високий, худорлявий чоловiк з неприемним вилицюватим обличчям, в гiмнастерцi захисного кольору з трьома емалевими прямокутниками в петлицях. Старший майор Саркiсов вiрив у комунiзм i товариша Берiю. І старший майор Саркiсов мiг зробити дещо з того, що не мiг зробити сам товариш Берiя. Так, старший майор Саркiсов мiг пiдрахувати жiнок товариша Берii. Усiх iх вiн заносив у спецiальний записник. Записничок мав близько ста сторiнок. На кожнiй сторiнцi було 24 рядки. На iнформацiю про кожну жiнку вiн вiдводив один рядок. Адреса, телефон, iнодi додатковi помiтки. Раптом товариш Берiя захоче якусь iз колишнiх, вiн знае, що досить лише назвати iм’я i прiзвище. Ось такий чарiвний записник! Нинi приблизно третина записника була списана (деякi сторiнки були заповненi на чверть. Деякi на третину). Значить, вiн уже завiз до товариша Берii близько 700 жiнок! Крiм того, що старший майор держбезпеки Саркiсов возив жiнок до товариша Берii, вiн возив жiнок i чоловiкiв у «турму». Вiн уже говорив, як товариш Берiя. Не у «тюрму», а у «турму». Так звучить ефектнiше i страшнiше. Сьогоднi, коли товариш Берiя ледь помiтно кивнув йому на дружину того художника, вiн зрозумiв натяк i записав ii данi у свiй записник. Гущенко Марiя Давидiвна. Далi з’явиться адреса i, можливо, якiсь особистi примiтки, що стосуються лише ii. Але спочатку дружина художника пройде стандартну процедуру, через яку пропускаються всi дами, якi сподобалися Лаврентiю Павловичу. Про таких вiн, Саркiсов, мав дiзнатися все. Чия дружина чи коханка. Де працюе, де живе, кого мае з родичiв. Коли приходить додому, коли йде з дому. З ким спiлкуеться. Важливо не натрапити на дружину якогось дипломата чи жiнку, що мае зв’язки з iноземними диппредставництвами. А ще важливо не натрапити на жiнку Хазяiна. Але iх не так багато… Якщо Лаврентiй Павлович укаже старшому майору Саркiсову на якусь жiнку, вiн мав зiбрати всю наявну iнформацiю про об’ект iнтересу. І потiм, якщо треба, доставити жiнку в особняк Берii на розi Качалова i Садово-Триумфальноi… Або на конспiративну квартиру в фешенебельному будинку на Кутузовському проспектi. Інодi Лаврентiй Павлович вимагав жiнку, яка сподобалася, вiдразу. Без попередньоi рекогносцiровки – скажiмо, та сподобалася на вулицi. Тодi старший майор виконував усi процедурнi питання пiсля «контакту». Ризик нарватися на вулицi на жiнку, що влаштуе мiжнародний скандал, був мiнiмальний. Утiм, вiн зазвичай представлявся i вимагав назватися. І жертва, зачувши магiчне слово НКВС, вiдразу викладала про себе все. І ось ще один рядок заповнено. Дружина художника Гущенка. Не обов’язково Лаврентiй Павлович згадае про неi швидко. Але може згадати й завтра. Хоча завтра навряд чи. Нинi вiн захоплений секретаркою Олександра Герасимова. Наприкiнцi робочого дня старший майор Саркiсов сидiв у машинi бiля секретарiату Спiлки московських художникiв i чатував на секретарку товариша Герасимова Лiлю Гофман. Лiлiя Гофман пiсля закiнчення унiверситету два роки викладала у школi нiмецьку мову i лiтературу. Увесь педколектив вважав, що з неi вийде гарна викладачка. Розумна, начитана i, нарештi, гарна. Але не так сталося, як гадалося. Якось на виставцi вона пiдiйшла взяти автограф у вiдомого художника Герасимова i висловила захоплення його картиною «Виступ Й. В. Сталiна на ХVI з’iздi партii». Безпосереднiсть, обличчя, як у ляльки, високi груди, довге русяве волосся i стрункi нiжки так запали живому класику соцреалiзму в душу, що вiн запропонував Лiлii працювати у нього секретаркою. Зарплата була удвiчi вищою за вчительську, а роботи було значно менше, i вона з радiстю погодилася. Так i померла, ледь народившись, в особi Лiлii Гофман викладачка нiмецькоi мови i лiтератури. Саркiсов уже дiзнався, що Лiлiя Гофман походить iз донбаських нiмцiв з мiстечка Мiллерове, мае лише стареньку маму, не мае покровителiв. Тож вирiшив з нею особливо не церемонитися. Саркiсов чекав, коли Герасимов пiде. Герасимов пiшов близько 16-i. Рiвно о 16-й годинi 10 хвилин Саркiсов пiдiйшов до секретарки Лiлii Гофман i попросив слiдувати за ним. Навiщо? Дуже просто – ii для короткоi розмови запрошуе товариш Берiя. Вiн любив пiд час такого запрошення дивитися в очi жертвi. Ловити момент, коли в ii очах з’являеться страх. Чого боятися? Їх же везли не в «турму», тим бiльше не на розстрiл. За умови вдалого розвитку подiй вони могли навiть розраховувати на вдячнiсть наркома. На гарну посаду, квартиру, якийсь подарунок. Коли нарком запрошував жiнку на кiлька побачень, Саркiсов у своему блокнотику починав заповнювати графу «особливi примiтки»: улюбленi квiти, розмiр одягу, яка подобаеться косметика. Раптом нарком захоче зробити символiчний подарунок. Саркiсов iнодi навiть заздрив цим жiнкам. Покрутила задницею – i може отримати якщо не все, то принаймнi дуже багато. А тут доводиться з ранку до ночi крутитися, як вуж на сковородi, аби тiльки нарком був задоволений. А подяка? Та будь-яка коханка Берii (з постiйних, звичайно) може отримати бiльше за нього! Але, як кажуть, кожному свое. Зараз вiн спостерiгав, як в очах Лiлi Гофман наростае страх. Коли вона, навiть нiчого не запитавши, приречено пiшла до машини, вiн зрозумiв, що проблем iз цiею особою не буде. Їi волю було паралiзовано однiею згадкою iменi наркома Лаврентiя Берii. Його машина проiхала по Садовому кiльцю, повернула на Качалова. Зупинилася бiля височенного зеленого паркану, за яким майже ховався будинок. Вiн вийшов, стукнув у браму. Повз нього, опустивши очi, не пройшов – майже пробiг перехожий. Саркiсов провiв його важким поглядом – перехожий явно не здогадуеться, хто тут господар. А то перейшов би на iнший бiк. Крiзь вiконечко визирнув охоронець у синьому форменому кашкетi. Високi металевi ворота розчинилися, пропускаючи автомобiль у двiр. Старший майор Саркiсов провiв Лiлiю коридорами, заштовхнув у якусь кiмнату i зник. У другi дверi вiдразу ввiйшов Берiя. Був у розстебнутому френчi й захисного кольору галiфе. Сiв на диван, розкинувши руки. На губах грала посмiшка, пенсне хижо виблискувало. Сказав майже беземоцiйно: – Пiдiйди. Тремтячи всiм тiлом, вона наблизилася. Вiн простягнув руку до ii обличчя, вона спробувала вiдхилитися, але вiн уже встиг зняти з неi окуляри. – Одягаеш на себе чорт зна що! У цих окулярах ти схожа на бiблiотекарку з провiнцiйного мiстечка. Щоб я бiльше не бачив цих окулярiв! І цих сiрих костюмiв. Купи собi гарну сукню! Така розкiшна жiнка не повинна ховати себе пiд такою похмурою тканиною. Вiн притягнув ii до себе, стиснув руками сiдницi. Вона iнстинктивно вперлася йому в груди руками. Сказала тремтячим голосом: – Як ви можете так… поводитися! Ви ж народний комiсар! Вiн не вiдповiв, обiйняв ii за талiю i повалив на диван. Упився в губи поцiлунком. Вона спробувала пручатися: – Ви ж культурна людина! Облиште мене! І тодi вiн iз силою вдарив ii долонею по щоцi. – Культурна людина? Роздягайся! Вона закрила обличчя руками, але вiн ударив ii ще раз. Тепер по другiй щоцi. – Роздягайся! Вона повiльно почала роздягатися, та вiн нетерпляче сам зiрвав з неi одяг. Не роздягаючись, навалився на неi. Вона спробувала стиснути ноги, та вiн, тримаючи за волосся, ударив ii головою об дерев’яну спинку дивана, бiль заполонив ii свiдомiсть. І Лiля здалася. Не пам’ятала, коли вiн зник. Увiйшла якась жiнка i провела ii в душ. Коли вона одягнулася i вийшла, все ще перебуваючи у прострацii, до кiмнати зайшов Саркiсов. Вiн майже силомiць узяв ii за лiкоть i повiв до машини. У машинi на задньому сидiннi лежав букет iз семи розкiшних червоних троянд. Саркiсов сiв поруч iз водiем, повернувся, тицьнув iх Лiлii в руки. За пiвгодини зупинив автомобiль i висадив ii бiля будинку, де Лiлiя знiмала кiмнату, хоча вона й не сказала йому адресу. Коли Лiлiя увiйшла до себе, годинник показував сьому вечора. Пройшло менше трьох годин пiсля того, як вона вийшла з роботи. Наступного дня працiвник НКВС принiс iй ящик, схожий на той, в яких пошта доставляе посилки. У ящику було двi дорогi сукнi й набiр французькоi косметики. Роздiл 16 Газета «Комунiст», 24 березня 1940 року «Конверти з навантаженням». На надруковану пiд таким заголовком замiтку у номерi вiд 15 березня 1940 року начальник обласного вiддiлення зв’язку повiдомив, що факти примусового продажу разом iз конвертами брошур i журналiв пiдтвердилися. На винного накладено стягнення». * * * 24 березня 1940 року, 5 год. 30 хв Москва Микола Гущенко проснувся раптово. Вiд того, що за стiною, у кiмнатi його сусiда – робiтника з «Ленiнськоi кузнi» Семена Васильовича Гвоздикова загорланив гучномовець: Вставай, проклятьем заклеймённый, Весь мир голодных и рабов! Кипит наш разум возмущённый И в смертный бой вести готов. Хор виспiвував «Інтернацiонал» – гiмн СРСР. Пiв на шосту. Подумав: вставай, «проклятьем заклейменный». Клятий Гвоздиков. Йому й на думку не спадае, що його гучномовець комусь може дiяти на нерви! Згадав свiй нiчний сон. Уночi Гущенковi снилося, що вiн у горах зустрiв Сезанна. Сезанн – високий, кремезний, лисий чоловiк iз чорною бородою. У зiм’ятому костюмi-трiйцi, з палiтрою в руках. Стоячи на вузенькiй дорiжцi, яка змiiлася вниз по схилу, вiн писав пейзаж. Стрункi тополi на фонi гiрського схилу, порослого польовими квiтами. Коли вiн побачив чоловiка з палiтрою, серце його стрепенулося. Вiн нi на мить не сумнiвався, що то Сезанн i що вiн його, Гущенка, добре знае. – Привiт, Нiколя! – вигукнув Сезанн, махнувши йому рукою з пензлем, наче старому знайомому. – Привiт, Полю. Що то за гора в туманi. Де це ми? – Гущенко наче й не був здивований, що зустрiв тут Сезанна. – Це узгiр’я Лове. Ми в мiстечку Ексi, неподалiк Парижа, – пояснив художник. – Ага. І ти з’явився, бо хочеш повчити мене, як жити? – Нi, навiщо? По-перше, це ти завiтав до мене, а не я до тебе. А по-друге, я просто хочу тебе пiдтримати. Порадою. Знаю, що ти вже котрий день не береш пензля в руки. – А ти? – вiдповiв питанням на зауваження Гущенко. – За життя я працював щодня. І в вихiднi, i в свята. Із шостоi до одинадцятоi ранку. Далi обiдав i працював до вечора. А потiм вiдразу лягав спати. Зранку все знову. Працюю, обiдаю, працюю, сплю. День за днем. І так багато рокiв. Мистецтво вимагае самозречення, – вiн говорив i робив мазки. Один за одним. Швидкi, сильнi мазки яскравими фарбами, що нiби виблискували у розсiяному свiтлi. – Але ж ти ще за життя зажив популярностi i встиг добряче покористуватися плодами своеi працi, – зауважив Гущенко, стоячи поряд i зазираючи Сезанну через плече. – Нi, це не так. Мене стали помiчати, коли менi вже виповнилося шiстдесят. А до того я гiрко бiдував. Шiстдесят рокiв я працював, нi на що не сподiваючись! Мiсяцями не продаючи жодноi роботи, – Сезанн облишив малювати. Повернувся до Гущенка i подивився йому в очi. Його зiницi палали, як двi вуглини. Погляд пропiкав Гущенка наскрiзь. Вiн опустив очi. Цi зiницi-вуглини злякали його. – Я так не зможу. У мене дружина i син Шурик. Я iх дуже люблю, – ледь чутно пробурмотiв Гущенко. Однак був упевнений, що Сезанн його добре чуе. – Я не хочу, щоб вони злидарювали, i тому йду на компромiси. Я справдi займаюся якимось лайном замiсть того, щоб служити високому мистецтву. – Це слабкiсть, Миколо. – Сезанн вiдвернувся i знову почав наносити сильнi мазки. – Їхне життя – то лише мить. Невже ти не розумiеш, що життя людини – лише мить в iсторii? А ти залишишся у пам’ятi мiльйонiв i значить – будеш жити вiчно! Якщо не виявишся слабаком… Скажу тобi бiльше. Саме через твою слабкiсть iм загрожуе небезпека. Бiльш того – тобi теж загрожуе небезпека! – Вiд кого виходить ця небезпека, Полю? – серце Гущенка шалено закалатало. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stan-slav-stecenko/v-yni-hudozhnik-v/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Вiд фр. fauve – дикий.