Автомобіль із Пекарської

Автомобiль iз Пекарськоi Андрiй Анатолiйович Кокотюха Ретророман Львiв, 1911 рiк. У центрi мiста, на вулицi Пекарськiй, у власному розкiшному автомобiлi знайдено мертвою доньку нафтового магната. У вбивствi пiдозрюють ii таемного коханця. Це – Густав Сiлезький, один iз королiв львiвського злочинного свiту. Вiн може довести свою невиннiсть. Та докази готовий довiрити лише однiй людинi – Климовi Кошовому, який повинен знайти справжнього вбивцю, аби витягнути давнього знайомого з тюрми. У пошуках йому допомагае вiрний друг Йозеф Шацький, i разом вони розкривають бруднi таемницi з життя мiськоi аристократii. Люди в масках, кримiнальнi ватажки, мiльйонери, провокатори – пiдозрюються всi. І все ж найбiльший ризик для Клима Кошового – це те, що його приватне розслiдування категорично не подобаеться впливовiй красунi Магдi Богданович… Андрiй Анатолiйович Кокотюха Автомобiль iз пекарськоi Окрема подяка Мiськiй адмiнiстрацii Львова та особисто Андрiевi Садовому - за всебiчну пiдтримку та гостиннiсть. Головний лiтературний консультант Юрiй Винничук Головний iсторичний консультант Ігор Лильо Консультанти: Василь Расевич, iсторик, публiцист, старший науковий спiвробiтник вiддiлу новоi iсторii Украiни Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни; Мар’ян Мудрий, iсторик, викладач Львiвського нацiонального унiверситету iм. Івана Франка; Ілько Лемко, львовознавець Читаючи цю книжку, ви маете можливiсть уявити собi мiсто Львiв вiртуально, але щоб вiдчути його по-справжньому, треба сюди приiхати. Радо запрошую усiх до Львова.     Мiський голова Львова     Андрiй Садовий Львiв, вересень 1911 року, вулиця Пекарська Вона не визнавала жодних обмежень. Саме тому любила iздити ночами. Звiсно, вдень так само – там, де iнший може перейтися, ще й отримае задоволення вiд пiшоi прогулянки, Агнеля сiдала в авто, навiть якщо треба було лиш проiхати з одного кiнця вулицi на другий. Щоправда, останнiм часом практикувала це без такого запалу, як спершу, коли тiльки-но сама сiла за кермо новенького «даймлера» [1 - Перша назва: Daimler Chrysler AG, нiмецький автомобiльний концерн, заснований Готлiбом Даймлером (1834–1900) та Карлом Бенцем (1844–1929) у 1886 роцi.]. Причина проста: не неi вже не так витрiщалися перехожi, вiзники та чоловiки-автомобiлiсти. Львiв до неi потроху звик, i Агнелю це чим далi, тим бiльше дратувало. Коли на неi не звертали уваги, дiвчинi взагалi ставало нудно, вiдтак гостро кортiло наробити якихось зухвалих, неймовiрних з погляду звичайноi людини дурниць. Хоч межу пристойного на людях нiколи не переходила, iнколи здавалося – це вiкове. Автомобiль отримала вiд тата на повнолiття, ранiше, на двадцять рокiв – власну невеличку вiллу в глибинi Пекарськоi [2 - Пекарська – вулиця в центральнiй частинi Львова, стиль забудови в описаний перiод – вiденський класицизм, модерн, пiзнiше – конструктивiзм, сталiнський ампiр.]. Агнеля читала все, що про неi пишуть львiвськi газети в роздiлах свiтських хронiк, радо збирала про себе чутки й пльотки. Чим бiльше дивацтв та навiть смертних грiхiв приписували iй людськi, особливо – погано керованi жiночi язики, тим бiльше виростала вона у власних очах. Але дедалi частiше, прокидаючись зранку, вона розглядала себе, ставши перед прямокутним, на повний зрiст дзеркалом, часом у самiй бiлизнi, а iнодi – зовсiм голою. Й з сумом визнавала – там, де в багатьох життя починаеться й входить у самий сiк, для неi воно наближаеться до кiнця. Так бувае, коли тобi лише двадцять другий рiк, а ти вже досягла тiеi межi людських бажань i втiлення таких мрiй, до яких переважна бiльшiсть йде роками, як не десятилiттями. У такi хвилини Агнеля старалася уявити себе в тридцять рокiв – i не могла. Намагалася перенестися подумки ще далi й побачити себе сорокарiчною, мимоволi заплющувала очi. Чим сильнiше, тим краще. Бо вперто не хотiла бачити, але таки бачила там, далеко, стару панi, навiть не панi – бабу, бабисько, едина розрада якоi – звелiти служницi напекти струдлiв, а самiй щодня писати на картках запрошення на чай чи каву для лiпших подруг. Коли ж вони, такi самi сорокарiчнi й немолодi, пожухлi, зiйдуться, вони по кiлька годин питимуть, iстимуть, дозволятимуть собi трошки солоденького лiкеру чи домашньоi, неодмiнно домашньоi, наливки й перемиватимуть кiсточки на двадцять рокiв молодшим за себе. Й потiм розiйдуться, аби назавтра чи через день зiйтися знову. Говорячи про те саме, заходячи в коло, смакуючи лiкерами та скаржачись – мовляв, не можна вже дозволити собi так, як ранiше. Бо й там болить, i тут коле, в шлунку щось булькае, паморочиться голова. Ось яке майбутне з жахом уявляла для себе Агнеля. Бо так жила ii мама, не маючи iнших розваг вiдтодi, як батько забагатiв на нафтi й перестав рахувати грошi. Проте жодних мiльйонiв, навiть, здаеться, всього золота свiту не вистачило, аби вилiкувати пiстряк [3 - Тут: рак.]. Хвороба взялася не знати звiдки й менш нiж за рiк зжерла маму зсередини. Вона помирала в Агнешки на очах, дiвчинi тодi минало чотирнадцятий, i моторошне видовище пригнiтило. Передусiм – тим, що Агнешка поховала матiр iз стiйкою думкою: сорок рокiв – нудьга, тяжка хвороба та стрiмкий кiнець. Звiсно, це було далеко не так. Їi бабця дожила до вiсiмдесяти й запам’яталася бадьорою та напрочуд невгамовною – чого вартi лише ii салони, заради яких у Чернiвцi, де мешкала панi Ядвiга, iхали зi Львова, Станiслава, навiть наiжджали з Варшави та самого Вiдня. Та все ж Агнешка чомусь не сподiвалася дотягнути до тих рокiв. Не тому, що то була батькова мати, а сама дiвчина, на ii переконання, мала маминi гени. Ще заставши бабцю й поговоривши з неi, зрозумiла не дуже прийнятну для себе iстину: та жила неквапом. Умiла й любила все розраховувати й планувати, включно з одруженням, i батько Агнелi був ii сином вiд третього, останнього, шлюбу. Вiд життя бабуся брала лише те, що лежало на поверхнi, не потребувало бiльших, нiж треба, зусиль та, головне, не дратувало всiх довкола. Навпаки, примирювало ii зi свiтом, а свiт – iз нею. Сама Агнешка вважала: настають новi часи, кращi, цiкавiшi та бурхливiшi, нiж минуле столiття, яке зовсiм недавно лишилося позаду i в якому, здаеться, бабця почувалася доволi органiчно. Панi Ядвiга пережила свою невiстку на рiк, та навiть в останнi своi мiсяцi залишалася при ясному розумi. Вимагала, аби iй читали газети, переповiдали останнi новини, й Агнешка, навiдавши бабусю в той час, не раз чула, як та прирiкае свiтовi згорiти у власному пекельному вогнi – так на неi дiяли повiдомлення з Росii, де саме почалася революцiя. Дiвчинi вже виповнилося п’ятнадцять, вона вiдчувала себе досить дорослою, аби на рiвних обговорювати з бабусею подiбнi речi, й спробувала заперечити: свiт згорить, якщо стоятиме на мiсцi. Зараз часи, коли треба рухатися швидше, ще й вкрутила в розмову модне словечко прогрес, хоч тодi не знала до пуття, що воно означае. Бабця ж прокаркала у вiдповiдь: дуже спiшаться всi довкола, можна розiгнати коней, аж понесуть, i зупинити все це доведеться лише великою вiйною. При цьому був батько. І коли Агнеля, не стримавшись, почала гарикатися зi старшою людиною, легенько, зовсiм не боляче, хоч трохи принизливо ляснув ii по губах. Нагадавши про правила поведiнки, а вже потiм, бабусi – про те, що зараз вiйна в Європi не потрiбна нiкому. Й не буде такоi потреби щонайменше тридцять рокiв. Онука хай i справдi мала ще, та тонко вловила настрiй часу: прогрес i велика вiйна несумiснi. Бо прогрес – це е розвиток, натомiсть вiйна – то е руйнацiя. Вони, звiсно, спiльноi мови не знайшли, кожен лишився при своему. Проте з тiеi розмови дiвчина винесла новий, несподiваний для себе висновок – треба поспiшати жити. Бабця могла собi дозволити нiкуди не квапитися. Зате ii син, Агнелiн тато, робить усе, аби прискорити перебiг життя. Наприклад, не спливло й двох рокiв пiсля тихоi смертi панi Ядвiги, як батько заговорив навпаки: до вiйни треба готуватися, бо без того прогресу не бачити. Нафта – передусiм пальне, а найбiльше пального потребувала вiйськова технiка. Хоч Галичина не мала великих промислових пiдприемств, вiйськовi замовлення на Захiд вiд Львова зростали впевненими темпами. Заразом, як наголошував батько, розвиваеться iнженерна думка, i тут потенцiал доволi великий. Фах iнженера за престижнiстю зрiвнявся з вiйськовим фахом, принаймнi для ii тата. На третьому мiсцi в нього мiцно стояли лiкарi. Тож батько, чим старшою ставала Агнеля, тим частiше заговорював iз нею про одруження. Наполегливо знайомлячи або з бравими офiцерами, переважно рокiв на десять старшими, чи з молодими й перспективними керiвниками, котрi займалися обладнанням бориславських нафтових родовищ. Або – з докторами медицини, деякi з них потребували грошей для своiх дослiджень, i батько не приховував бажання одного разу прокинутися знаменитим. А саме – людиною, котра вклала грошi у винахiд препарату, здатного вилiкувати, наприклад, рак. Чи бодай сповiльнити перебiг хвороби. Чи – Бог його знае, раптом вдасться! – коштом вiдомого в Бориславi нафтового магната [4 - Борислав – мiсто на Львiвщинi, вiдоме своiми нафтовими та мiнеральними родовищами. Єдине мiсто у свiтi, розмiщене на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищi з численними джерелами мiнеральних i лiкувальних вод. Наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiття видобутком нафти й озокериту в Бориславi займалися 75 великих та 779 малих пiдприемств, де працювало 10 500 робiтникiв.] будуть створенi лiки, здатнi продовжити життя. Дурниця. Якщо жити за прикладом нещасноi матерi або щасливоi бабцi – краще справдi померти молодою. Звичайно, швидкоi смертi для себе Агнеля не бажала. Так само, як скороi старостi. Тож не збиралася вдовольнятися тим, що вже мала у своему на позiр короткому, але, iй здавалося, досить тривалому життi. Найперше, вирiшила вона, про себе слiд нагадувати якомога частiше. Що довше про тебе згадують, то бiльше рокiв додаеться. Є стимул жити далi й готувати нудним людцям сюрприз за сюрпризом. Налаштувавши себе так, Агнеля тiшилася всякий раз, коли, побачивши молоду жiнку за кермом власного автомобiля, чоловiки, проводжаючи ii поглядами, скручували собi голови. Особливо це стосувалося панiв механiкiв – водii вiдволiкалися вiд дороги й лиш дивом уникали серйозних аварiй. Хоч якось пан на «бенцi» [5 - «Бенц» – триколiсний автомобiль «Мерседес-Бенц», запатентований Карлом Бенцом 1886 року. Перший у свiтi самохiд, поставлений на серiйне виробництво.] заiхав на вулицi Театинськiй у лiхтарний стовп, а другим разом iнший пан, перетинаючи Бернардинську площу на «серполе» [6 - Бернардинська – площа в iсторичному центрi Льовова, тепер – Соборна; «серполе» – паровий автомобiль, запатентований французьким конструктором Леоном Серполе (1858–1907).], мало не наiхав на селянина й, з останнiх сил рятуючись, вивернув кермо та залетiв на хiдник. Про той випадок газети згадують досi. Особливо смакуючи той факт, що свiдком пригоди став один вiдомий львiвський адвокат, пан Бронiслав Воля, котрий негайно взяв наляканого русинського дядька в лещата, намовив того писати позов i таки вiдсудив у власника «серполе» грубi грошi. З них на частку русина перепала хiба восьма частина вiд них, i селянин, здаеться, й те б охоче вiддав, аби лиш вiд нього вiдчепилися. Та часи, коли на Агнелю за кермом власного «бенца» озиралися, поволi вiдходили. Призвичаiвся Львiв i до iнших проявiв ii ажитацii. Дiйшло до того, що не спрацювала ii iзда в сукнi й капелюшку замiсть звичних для таких випадкiв шкiряних штанiв, куртки та краг. Змушена була визнати – самiй незручно кермувати в спiдницi. Хiба треба спробувати переговорити з колежанкою, котра мае власний модний салон, аби та спробувала розробити модель сукнi для жiнок, що водитимуть авто. Таких поки зовсiм небагато у Львовi. Вiдень, Берлiн чи Париж можуть похвалитися бiльше. Не кажучи вже про Америку: на наступний рiк Агнеля мала грандiозний план поiхати автомобiлем зi Львова до Марселя, звiдти, загнавши «бенц» на палубу, кораблем до Нью-Йорку, а там узяти участь у великих автомобiльних перегонах. Якщо на той час перегонiв по Америцi не буде заплановано, Агнеля зухвало вирiшила зорганiзувати iх сама. Розiшле вiдповiднi телеграми, для цього роздобуде потрiбнi адреси в мiсцевому автомобiльному клубi, хай лиш спробують не дати. Вже знайшла собi вчителя англiйськоi, за наступних пiвроку плануе опанувати чужу мову, без якоi, виявляеться, не дуже виiдеш у свiт. Хоч вона знала, крiм рiдноi польськоi, двi, нiмецьку та французьку, але цього, бач, замало… І попри це вдень Агнеля не могла собi дозволити розiгнатися по вулицях так, як ночами. Мiська влада, особистим пiдписом президента мiста, заборонила iздити Львовом зi швидкiстю бiльшою, нiж п’ятнадцять кiлометрiв за годину. Легко, без коливань зазiхаючи на основи суспiльностi, дiвчина не збиралася публiчно й нахабно порушувати писанi закони. Коли тебе мiськi кумасi позаочi обзивають курвочкою – то одне. Й зовсiм iнше, коли викликають приписом до суду чи, боронь Боже, звинуватять у вiльному чи невiльному вбивствi людини. Тож Агнеля гасала ночами, не поспiшаючи пiсля своiх зустрiчей додому та не збавляючи швидкостi, як того вимагали правила руху в умовах обмеженоi видноти i на поворотах. Живучi на Пекарськiй, добре вивчила центральну частину Львова, знала, де напевне не зустрiнеш о пiзнiй порi людей, навiть випадково, тож розганялася майже на повну, до двадцяти. Американський двигун вкупi з шинами на товстiй гумi робили рух ii «Бенца» майже безшумним, а свiтло спецiально замовлених фар було яскравiшим, нiж у бiльшостi подiбних автiвок. Тому, розтинаючи львiвську нiч, рухалася, мов привид, маючи змогу бачити далеко вперед. Щоправда, цього разу нiчнi перегони з самою собою настрою не додали. Не дуже добре попрощалася з Францем, бо того, виявляеться, налякав-таки ii друг та покровитель. Думала дорогою, як би пояснити рiзницю мiж ii лiжком та ii приватним життям, й гадала, чи зрозумiе. Нi – доведеться прощатися, хоч напевне буде скандал. З цих клопiтких думок перескакувала на зовсiм уже невеселi – погрози, про якi доведеться розказати батьковi, i той неодмiнно захоче обмежити доньчину свободу. Забагато, ох, забагато всього того раптом стало в ii життi… Завернувши, нарештi, на Пекарську, Агнеля трохи скинула швидкiсть. У двiр навiть серед бiлого дня слiд було вважати, аби заiхати вправно. А сьогоднi ще й нiч на диво темна: анi тобi мiсяця, анi зiрочок. Дiставшись майже самоi середини своеi вулицi, вона скрутила праворуч, ще зменшила швидкiсть, обережно проiхала мiж двома кам’яницями, одну з яких ось недавно почали перебудовувати й робота кипiла, вона опинилася в глибинi дворика, перед брамою. За нею вгадувалися обриси ii особнячка, до якого пiсля повернення з Америки планувала прибудувати другий поверх. Заiхавши туди та опинившись нарештi в себе у дворi, дiвчина натиснула на гальма й скинула шкiряний водiйськiй шолом – окулярiв не вдягала, без того темно. Попереду у свiтлi фар майнула темна постать. Несподiванка змусила здригнутися. Згадалися всi страхи, котрi крутилися в головi, поки iхала сюди. Враз зникло бажання раптово померти ось так, на двадцять другому роцi, й хай би життя з вiком ставало дедалi нуднiшим – у смертi не знайде кращого. Та коли розгледiла, нарештi, кого видерли з вересневоi ночi бiлi променi, зiтхнула полегшено, вилаявши себе: – От дурепа! – Хто? – почула у вiдповiдь i вже не стримала реготу, зрозумiвши: сказала то вголос. – Я про себе, – мовила Агнеля, недбало кидаючи шолом на передне крiсло, навздогiн полетiли шкiрянi водiйськi рукавицi. Труснула головою, намагаючись дати лад скуйовдженому пiд шоломом волоссю, поправила його рукою, пояснила: – Ти наче з-пiд землi. – Злякалася? – Трохи. Не чекала тебе тут зустрiти, ще й серед ночi. Мабуть, щось трапилося. – Треба поговорити. – Проти ночi? – повторила Агнеля. – Почекати це не могло? – Якщо я тут, значить, не чекае. – Гаразд. Зажди, заiду автiвкою далi. Врештi-решт, це вже якась пригода – гостi вночi. Роздiл перший Ранкова газета для Климентiя Кошового Була недiля, i можна не спiшити на службу. У такi днi Клим дозволяв собi повалятися в лiжку зайву годину, а то й трохи бiльше, переглядаючи пошту, яку не встигав розiбрати за останнiй час. Вiн вiв активне листування з юристами, отримуючи поради та консультацii з приводу того, що треба знати та освоiти, аби нарештi отримати лiцензiю та вiдкрити у Львовi приватну адвокатську практику. По-хорошому, слiд було кинути все та поринути з головою в науку, студiюючи законодавство й право Австро-Угорськоi iмперii, аби потiм пройти потрiбнi комiсii та нарештi почати працювати за фахом. Інший правник за iнших обставин так i вчинив би. Наприклад, у схожий спосiб змiг досить швидко, як для емiгранта, отримати всi необхiднi документи його старший товариш Євген Сойка, обiцяючи при потребi посприяти в цьому й Климовi. Через те три роки тому Климентiй Кошовий, тодi – киiвський адвокат, якому щойно зрiвнялося тридцять, вирiшив iхати з рiдного Киева саме на Захiд, до Львова. Вiрнiше – тiкати: захищаючи заарештованих царською охранкою украiнських друкарiв-пiдпiльникiв, Клим сам опинився за гратами. Тиждень провiв у казематi Косого капонiра, де його, крiм усього iншого, побили, i лише зусиллями батька, вiдомого киiвського правника, ще й члена колегii адвокатiв Назара Кошового, йому вдалося видряпатися. Пiсля того Климовi дали двадцять чотири години, аби залишити Киiв. І вiн, маючи при собi лише саквояж iз запасною сорочкою, парою бiлизни, кiлькома улюбленими пригодницькими романами та бритвою з помазком, позичив сто рублiв й купив квиток до Львова – ще ранiше листувався з Сойкою й кiлька разiв отримував запевнення в тому, що може приiхати в будь-який момент. Ось так Клим став емiгрантом. Ще й без копiйки за душею: позичену «катеринку» потягнули в перший же день просто на львiвськiй вулицi, а Сойка не допомiг. По-перше, за збiгом обставин його вбили напередоднi приiзду Кошового у квартирi, котру вiн винаймав у будинку на початку вулицi Личакiвськоi. А по-друге, Клим незабаром дiзнався – Сойку не вiльно було згадувати в пристойних компанiях. Вiн виявився кимось на кшталт таемного агента, котрий вiдстоював не лише у Львовi, а й за його межами iнтереси москвофiлiв. Тi, своею чергою, прихищали бiля себе рiзнi терористичнi групи, бо мали в мiстi та суспiльствi досить значний вплив. Тож не дивно, що саме дружнi Сойцi проросiйськi сили забезпечили йому всi необхiднi для легалiзацii адвокатськоi практики дозволи й патенти. Подiбним шляхом Клим йти не збирався. Тому пiшов iншим, кружним, непростим, зате – певнiшим. Звiсно, в разi, якщо вдасться пройти той шлях до переможного кiнця. Отримавши вид на проживання, Кошовий влаштувався помiчником нотаря в контору «Штефко i партнери» на вулицi Шевськiй. Їi заснував трохи бiльше чвертi столiття тому такий собi Степан Якович Штефко i на даний момент партнерiв, про що зазначала вивiска, не мав. Колись вони справдi були: пан Штефко з колегами створив невеличку юридичну фiрму, котра захищала в австрiйських судах iнтереси передусiм украiнцiв, чи, як iх тут називали, русинiв. Сам старий нотар вiдтодi був незмiнним членом абсолютно всiх полiтичних, суспiльних та культурницьких спiльнот, довкола яких едналися тi, хто подiляв погляди народовцiв. І навiть були часи, коли «Штефко i партнери» квiтнули буйним квiтом. Нинi пан Штефко давно розсварився на полiтичному грунтi з усiма партнерами. Контора ж не те щоб занепала, але трималася на старих клiентах, не залучаючи активно нових. Залишити свою практику старий нотар не мав кому. Хотiв працювати, доки протяги не доконають остаточно. А тодi продасть ii i матиме святий спокiй. Дiти, син та донька, не виявляли до юридичних практик жодного iнтересу. І хоч сам пан Штефко, благовидий, сивочолий та сивобородий, завжди вдягнений з голочки, не раз обмовлявся – досяг, чого хотiв, i може помирати спокiйно, все ж плекав надiю передати комусь свою справу. Нового помiчника на той час, коли Клим постукав у дверi й попросився на службу, старий нотар спадкоемцем не бачив, зваливши на нього всю можливу й неможливу чорну роботу. Проте цим самим, як не дивно, надав Кошовому дуже велику послугу: розбираючись у численних паперах, Клим освоював тутешне право на практицi. Оскiльки до навчання завжди був гарячий, вже за рiк почувався впевнено й вже мiг заступати свого начальника, причiм – досить успiшно. Бо пан Штефко хворiв чим далi, тим частiше, i якби не помiчник, контора б здебiльшого стояла замкненою. Два роки тому Кошовий прославився на весь Львiв, допомiгши кримiнальнiй полiцii розкрити злочин, моторошнi подробицi якого не могли перебiльшити навiть схильнi до цього газетярi. Пiсля того «Штефко i партнери» стала досить популярною. Тож старий нотар змилостивився й дав помiчниковi карт-бланш: Клим почав замiщати свого начальника майже завжди. Пановi Штефку для того не конче було хворiти – вiн просто волiв сидiти вдома, хiба вибираючись щодня по обiдi на прогулянку. І то, коли не сипав дощик, не гуляв вiтер чи, Боже збав, не кусав мороз. Фактично Кошовий став управителем, йому пiдняли платню, й нарештi вiн зiтхнув з полегкiстю – повернення адвокатськоi практики стало реальнiстю. Жив Клим там же, в будинку пiд номером дев’ять на вулицi Личакiвськiй. Зайнявши помешкання на другому поверсi, в якому до нього жив Євген Сойка i в якому ж знайшов свою смерть, Кошовий отримав двi досить просторi кiмнати – спальню та залу, котра водночас слугувала кабiнетом. Тут були кухня, ванна кiмната, ватерклозет. Вид iз вiкон був не найкращим: виходили в двiр, бачити можна було лише стiну та будинки навпроти. Та в цьому була своя перевага – не чути гуркотiння й дзенькоту трамвая, чия колiя пролягала точно по серединi вулицi й досi дратувала мешканцiв, вiкна яких виходили назовнi. І це, як виявилося, була не едина вигода його житла. Зараз, чекаючи на недiльну пошту, Клим стояв у халатi перед дзеркалом. Звiдти на нього дивився хай не дуже виспаний, але жвавий чоловiк тридцяти трьох рокiв. Русяве волосся утримувала спецiальна сiточка, щоб не трiпалося: Кошовий старанно стежив за зовнiшнiстю й вважав себе чепуруном. Хоч не дуже любив збирати вiзитки, досить було просто охайного, чистого й по можливостi – модного одягу. Халат, туго перев’язаний по талii, все ж не облягав увесь тулуб, прикриваючи худорлявий, але на повiрку – мiцний торс. Атлетом Кошовий не був, горою м’язiв похвалитися не мiг, та регулярно пiдтримував форму, навiдуючись у гiмнастичний клуб й час вiд часу поновлюючи уроки боксування. Такоi фiзичноi пiдготовки йому цiлком вистачало. З тоненькими вусиками було покiнчено раз i назавжди. Тепер Клим носив густi вуса, котрi акуратно пiдрiзав манiкюрними ножицями вздовж верхньоi губи та по боках. Пiсля роздумiв Кошовий вiдмовився вiд борiдки, хоча попервах мав намiр завести ii. Так, на його думку, зможе стати подiбним зовнi до Атоса, яким вiн уявляв собi одного з героiв Дюма, чиiми романами захоплювався далi, – i хай там говорять, що серйозним чоловiкам не личить того читати. Клим вважав: читати вигiдно всiм, незалежно вiд того, що саме обирае для читання людина. Вiн та подiбнi до нього – авантюрнi романи европейських й американських авторiв, коло спiлкування пана Штефка – публiкацii пана Франка, середовище москвофiлiв [7 - Середовище москвофiлiв – мовно-лiтературна i суспiльно-полiтична течiя серед украiнського населення Галичини, Буковини й Закарпаття у 1819 – 1930-х рр. Обстоювала нацiонально-культурну, а пiзнiше – державно-полiтичну еднiсть з росiйським народом i Росiею.] добувало собi росiйськi романи, а жiнки напевне насолоджувалися творами Джейн Остен, Шарлотти Бронте чи новiшими iсторiями [8 - Джейн Остен (1775–1817) – англiйська письменниця, авторка реалiстичних «звичаевих» романiв; Шарлотта Бронте (1816–1855) – англiйська поетеса, романiстка. Твори обох широко перекладалися в Європi.], авторки яких живi та процвiтають, створюючи iх одна за одною для забави чи повчання панянок. Кiнець кiнцем, думав вiн, не читаете книжку – прошу дуже, е «Новi моди». Не однi, пропонуеться маса iнших перiодичних газет чи журналiв. Лише для жiнок у Львовi iх друкувалося кiлька десяткiв, i ледь не в кожному публiкували оповiдання на рiзнi актуальнi теми. А були ж iще товстi, навiть деякi – в кольорах, часописи для власникiв собачок, котикiв, автомобiлiв, ще – для квiтникарiв, городникiв, кондитерiв. Кошовий вперто вiрив у силу друкованого слова. Саме ця вiра три роки тому змусила його взятися за справу киiвських друкарiв, котра дуже скоро змiнила його життя, як вiн уже вважав, назавжди. Якби книжки, газети чи журнали не мали жодного впливу чи iхне значення для неосвiчених, як вважалося, мас було б мiнiмальним, iз ними б не боролися, iх би не забороняли i, навпаки, не бралися за поширення. На цьому грунтi Клим сперечався iз Басею найчастiше. Стоячи перед дзеркалом i пiдправляючи принагiдно кiнчики вусiв, вiн водночас бачив позад себе, як та, зiбравши з лiжка всi подушки й примостивши iх собi пiд спину, примiряе новi вiскознi панчiшки, прозорi, але не тiлесного кольору – темнуватий вiдтiнок робив шкiру смаглявою. Бася саме натягнула панчоху на праву нiжку i тепер, напiвлежачи, ще й впершись лiктями в подушки, випростала ii догори та погойдувала, милуючись i водночас дражнячи Клима. Адже точно знала, що мужчина дивиться на ii вiдображення в дзеркалi. Видовище, мусив визнати Кошовий, того вартувало – дiвчина, крiм панчохи, мала на собi шовкову сорочечку з мереживом, одна бретелька якоi сповзла з повнявого округлого плечика, а край, без того не надто довгий, збився майже до верхньоi частини стегон. Ще трохи, крапельку – й вiдкриеться зовсiм все. Смикнулося праве вiко. Саме так майже рiк тому вони познайомилися з Басею Райською. Сталося це в ратушi, на прийняттi з нагоди, якоi Кошовий уже й не мiг пригадати. Дiвчинi здалося, що незнайомий пан багато собi дозволяе, отак, при людях, пiдморгуючи iй, наче вона якась хвойда з Городоцькоi. Довелося дуже перепрошувати й пояснювати: то нервовий тик, наслiдок спiлкування з жандармським слiдчим у киiвськiй полiтичнiй в’язницi. Пiд час одного з перших допитiв його вдарили головою об муровану стiну. Вiдтодi око сiпае, не дае спокою, i як позбутися клопоту, Клим не уявляв. Єдина розрада – тик мiг бути сильнiшим, слабшим, а бували такi днi, коли правий очний кутик узагалi не нагадував про себе. Панночка милостиво пробачила його, ще й пожалiла. Назвалася Барбарою, вiдразу попередивши: наполягатиме, аби пан Кошовий звертався до неi Бася. Не лише тому, що iм’я, надiлене батьками при хрещеннi, видавалося дiвчинi надто важким. «Скажiть, от признайтеся чесно – хiба я схожа на Барбару!» – кокетувала вона, при тому промовляючи «Барбара» навмисне грубувато, навiть тягнула «р-р-р», нагадуючи грайливого бешкетника-песика. Як Клим пересвiдчився згодом, Бася дiйсно грала або – намагалася грати за першоi-лiпшоi нагоди, бо вважала: акторка мае бути такою всякий раз, коли на неi дивляться. Лише у вузькому колi близьких людей лицедiй може дозволяти собi трохи побути собою. А ще краще – наодинцi, коли нiхто не бачить. Юна Бася Райська була рiвно на десять рокiв молодшою за Клима i служила в театрi «Колiзей». До Львова переiхала зi Станiславова й чесно призналася: затримуватися тут надовго не мае намiру. Амбiцii дiвчини сягали Варшави, Вiдня, Берлiна й Парижа. Щойно Кошовий пересвiдчився, що стосунки з Басею стають серйозними i заразом серйознiшають намiри, не на жарт злякався – якщо енергiйнiй рудiй красунi раптом стане замало Львова, вона потягне його за собою далi, закрутивши у власному вирi. Клим iз його скромними статками й не менш скромними можливостями навряд чи зможе задовольняти всi потреби подруги й вiдповiдати всiм ii вимогам. А отже, рано чи пiзно Бася Райська залишить його, промiнявши на черговий вдалий ангажемент. Не те щоб Клим дуже сумував. Бо життя – воно таке: люди сходяться й розходяться. Трапляються випадки, коли краще вчасно пiти рiзними шляхами, анiж далi триматися разом, старанно роблячи вигляд, що все добре, дратуючи одне одного та заважаючи. Тут могла скластися iнша ситуацiя, якоi вiн нiколи за свое не таке вже довге, але разом iз тим – не надто вже й коротке життя намагався уникати. Натура Кошового опиралася тому, аби його використовували проти його волi та у власних iнтересах. А використавши, лишали на узбiччi. Це поширювалося й на стосунки з жiнками. Тож до зустрiчi з Басею й початку роману, котрий тривае досi, лиш минув стадiю залицяння та делiкатних поцiлункiв, Клим не бачив нiчого непристойного у своiх нерегулярних вiзитах до повiй. Там, принаймнi, все чесно. Кожен знав, чого вiд нього хоче iнший. Пестощi жiнка мiняла на корони, й обое лишалися задоволеними. Бася Райська уже незабаром пiсля першого знайомства призналася у двох речах. Перша – короткий час була коханкою добродiя, котрий тут, у Львовi, влаштував iх ангажемент. Стосунки для жодного з них нiчого особливого не значили, тож болiсного розриву не сталося: просто одного разу благодiйник попередив, що прийде з iншою дiвчиною, а Басю це зовсiм не здивувало й не образило. На той час вона хоч не мала головних ролей у театрi, проте завжди могла бути задiяна в масових сценах чи грала служниць головних героiв або дурнуватих подружок героiнь. Поки це ii задовольняло, та Кошовий не мав сумнiву: досить скоро Бася здивуе всiх, хто ii знае, зубами видерши собi хай не вiдразу головну, але вже точно – не другорядну роль у черговiй п’есi. Друге зiзнання дещо потiшило його самолюбство. Виявляеться, та зустрiч у ратушi була не випадковою. Час вiд часу про Климентiя Кошового згадували як не газети, так у рiзних поважних товариствах. Його роль у викриттi росiйськоi терористичноi групи три роки тому в мiстi досi не забули. А iсторiя з привидом Чорноi панi, де помiчник нотаря теж виявився не останньою особою, так само згадувалася й додавала певноi пiкантностi. Через те Бася зробила несподiваний для Клима висновок: вiн – та сама важлива та впливова особа, поруч iз якоi – i за яку! – дiвчинi варто триматися. Кошовий зацiкавив собою юну руду особу. Й дотепер удовольняв дiвочу цiкавiсть. Спершу Клим ще намагався якось приземлити Басю, доводячи – вiн зовсiм не той герой, котрого вона створила у власнiй уявi. Та згодом вирiшив, що краще не опиратися. Мае дiвчина певнi фантазii – Бог у помiч. Аби лиш не розчарували, й невиправданi сподiвання не вихлюпнулися на нього та весь свiт негативом. До того ж вiднедавна страхи минулися. Бася раптом знайшла спосiб пiдкорити всю Європу, лишаючись при цьому у Львовi. Дiвчину швидко, серйозно й, здаеться, надовго, як не назавжди, захопило кiно. Якщо ранiше Клим вiдвiдував сеанси вряди-годи, то з Басею не пропускав жодноi фiльми в «Рембрантi», «Сiнефонi» та iнших електричних театрах [9 - «Рембрант» – одна з перших назв кiнотеатру.], котрi справдi останнiм часом множилися у Львовi, мов гриби, й, здаеться, потроху складали серйозну конкуренцiю театральним майданчикам. Крiм кiно, Бася частенько тягнула Кошового на Пiскову гору, де вже не перший сезон працював справжнiй американський луна-парк, i в ресторанi, розмiщеному поруч, складно було зарезервувати вiльний столик. Бася переконливо доводила: нове столiття буде триматися саме на розвагах, вживаючи десь почуте й пiдхоплене слово «iндустрiя». Кошовий не був певен, що дiвчина вповнi розумiе його значення, та все ж не заважав вкручувати словечко в розмову, коли треба й коли не треба. Дiвчина могла годинами, без перерви говорити про те, як кiно швидше за театр чи цирк долае кордони й робить актора вiдомим. Бо iхати на гастролi театральною трупою – дорого, гамiрно, та й не всiх вiзьмуть. Знаменитими стають лише прими, i то – один раз. Вони ж не можуть зiграти однаково добре в кожнiй виставi, i Дездемона сьогоднi не буде в iхньому виконаннi такою ж самою, як та ж сама Дездемона – за рiк чи навiть за мiсяць. Кiно ж знiмаеться на плiвку, й мить стае вiчнiстю. Якщо ти зiграеш добре один раз, глядачi бачитимуть це знову й знову. А копii фiльми легше показувати по всьому свiтi, анiж морочитися всякий раз iз громiздкими театральними постановками. Поки що Бася лише будувала плани щодо кiно, водночас жваво цiкавлячись усiм, що його стосувалося. Так Кошовий дiзнався зовсiм недавно: тут, у Львовi, наступного року планують закласти власну кiнофабрику, аби знiмати своi фiльми та крутити iх по всiй Європi. Інакше не можна, бо треба ж заробляти грошi, вкладаючи iх у новi стрiчки. Кiно без акторiв не бувае, i Бася серйозно нацiлилася стати однiею з зiрок. Їi побачать на екранах Варшави, Вiдня, Берлiна й Парижа. Напевне зачаруються, запрошення пiдуть наввипередки. Ось який склався в неi план пiдкорення свiту, й проти цього Клим не заперечував. Хiба наполягав: блискуча акторська гра не даеться без знань та досвiду. Все це разом дають книжки, котрi зовсiм не заважають акторцi робити кар’еру й, за великим рахунком, е такою самою розвагою, як перегляд черговоi фiльми. До того ж на екранi говорити нiчого не треба, кiно недарма називають Великим Нiмим. Але ж доля акторки – не лише стояти перед камерою та зображати радiсть, горе, жах чи пристрасть. Треба виходити в свiт, i тут простим вiдкриванням рота не обмежишся: люди захочуть почути, як i що ти говориш. Не маючи досвiду читання, будь-чого, хоч товстих романiв, хоч легеньких журналiв, скласти про себе враження як про гарного освiченого спiврозмовника буде ох як не просто. Бася прохолодно ставилася до романiв. Зате журнали та газети, особливо там, де публiкували новини про моду, свiтське життя й кримiнальну хронiку, дiвчину цiкавили. Дивний для молодоi особи iнтерес вона пояснювала тим, що хотiла б грати в кiно фатальних красунь. А iсторii таких героiнь можна знайти передусiм у кримiнальних новинах, бо саме через них, на Басине переконання, навiть найсильнiшi чоловiки втрачають голови та стають здатними на шаленi й безглуздi вчинки. Саме тут вона вбачала причину всiх, або майже всiх, злочинiв, про якi пишуть, а особливо – не пишуть газети. Кошовий навiть не намагався переконати ii у зворотному. Хоче так думати – хай собi. Жодного горя тим не заподiювала анi собi, анi iншим. Мiг би довести, що це на завжди так. Але не вважав, що обговорення новин кримiнальноi хронiки – предмет для щоденних розмов iз жiнками, котрi у своему повсякденному життi далекi вiд злочинного свiту й нiколи, здаеться, з його реалiями та звичаями не познайомляться близько. От i слава Богу! Бася саме взяла другу панчоху й пiдтягнула до себе лiву ногу, як у дверi спершу подзвонили, а потiм, нiби для певностi, ще й делiкатно постукали. – Хто це так рано, Климе? – здивовано запитала Бася, про всяк випадок витягнувши обидвi ноги, пiдсмикнувши край сорочечки й прикривши себе краем ковдри. – Поняття не маю, – знизав плечима Кошовий, торкнувши себе пучкою пальця за вiко, яке знову легенько сiпнулося. – Недiля, я нiкого не чекаю. Хiба за тобою хтось тут спецiально шукав. – За мною не треба шукати. Всi знають, що з липня я часом лишаюся ночувати в тебе, – цвiрiнькнула Бася й додала: – Хто б там не був, не барися. Ми збиралися поснiдати в новiй вiденськiй цукорнi бiля готелю Жоржа [10 - Готель Жоржа – готель у Львовi, яскравий приклад архiтектури фешенебельних готелiв XІX – початку XX ст. Один iз найстарiших готелiв мiста. Протягом iснування неодноразово реконструювався.]. Ранковим вiзитером виявився Веслав Зiнгер, i назвати його гостем було б надто смiливо з Климового боку. Цей череватий еврей, котрий, хвилюючись, пiтнiв, тож у таких випадках витирав лице завжди чистою, але при тому – постiйно жмаканою картатою хусткою. Часом, захопившись, мiг незграбним жестом скинути з голови незмiнну ярмулку, вiдкривши на загальний огляд проплiшину iдеально круглоi форми, яку, мов клумбу, обсiдали рiдкi кущики волосся на видовженому черепi. Пан Зiнгер був домовласником, жив iз дружиною на другому поверсi й давно дбав лише про себе: дiти роз’iхалися, облаштувавши власне життя. Про iхнi успiхи чи, навпаки, втрати домовласник нiколи не говорив iз пожильцями. Принаймнi з Климом – так точно. У iхнiх непростих стосунках Веслава Зiнгера цiкавило зовсiм iнше. – Доброго ранку, пане Кошовий, – привiтався домовласник. Клим мимоволi затягнув пояс халата тугiше. Зiнгерiв тон не вiщував нiчого доброго, а привiтання прозвучало, немов прихована погроза. Кошовий чувся незатишно, стоячи перед людьми отак, у халатi, не кажучи вже про спiдню бiлизну. Мав таку рису ще до того, як опинився за гратами. А пiсля того як постояв перед тюремниками спершу в кальсонах, потiм – узагалi без них, став вiдчувати тиху панiку всякий раз, коли виникала необхiднiсть роздягатися при стороннiх, навiть на оглядi в лiкаря. Мiг би спробувати натягнути пiд халат хоча б штани. Та надто вже наполегливо добивалися до нього в помешкання ззовнi, тож довелося вiдчиняти в чому був. – Доброго ранку, пане Зiнгере, – вiдповiв вiн, посмiхаючись якомога приязнiше. – Чим можу вам служити цього недiльного ранку? – Та Бог iз вами, пане Кошовий! – ввiчливiсть домовласника ставала дедалi бiльш пiдкресленою. – Навпаки, я принiс вам ранкову газету! Їi залишив поштар, тож я вирiшив зробити вам таку приемнiсть i доставити особисто. Зiнгер простягнув Климовi свiже число «Кур’ера Львовського» [11 - «Кур’ер Львовський» – щоденна польська газета, котра видавалася у Львовi з 1883-го по 1935 рiк. Тривалий час у редакцii газети працював украiнський письменник, класик украiнськоi лiтератури Іван Франко (1856–1916).], ще й зробив при цьому легкий уклiн. Прийнявши гру, Кошовий так само вклонився, взявши газету. – Хто там прийшов? – долинуло зсередини, i Клим, приклавши правицю злiва, де серце, промовив: – Дуже перепрошую, пане Зiнгере, я за мить повернуся. Зайшовши в спальню, вiддав газету Басi, котра ще сидiла на лiжку, прикрившись ковдрою щiльнiше, сказав: – Займи себе якийсь час, мила, я скоро, – пiсля чого таки пiдхопив зi спинки крiсла штани, залiз у них, застебнув i отепер став почуватися краще та впевненiше. Повернувшись назад до передпокою та прикривши за собою на ходу дверi, Кошовий широко посмiхнувся до Зiнгера, котрий терпляче стовпiв у двернiй проймi: – Даруйте. Це дуже мило з вашого боку – взяти на себе роль поштаря. – То ви з мене знущаетеся, пане Кошовий. Це було не питання – домовласник сказав, нiби оголосив вирок. – Та ну вас, пане Зiнгере! З чого ви це взяли! – вигукнув Клим, уже розумiючи, про що зараз пiде мова й до чого слiд готуватися. Навiть подумки виробив лiнiю захисту, бо подiбнi розмови за три роки, що вiн мешкав тут, траплялися регулярно. Для чогось зиркнувши через плече, так, наче за ним хтось стежить, Веслав Зiнгер ступив крок уперед, вiдштовхнувши черевцем пожильця в глиб передпокою, каблуком штовхнув дверi, зачиняючи iх за спиною, витер вкрите росинками поту чоло. – Пане Кошовий, – почав вiн. – Я е дуже терпляча людина. За три роки, що ви тут мешкаете, ви напевне встигли в тому переконатися. – Вiддаю вам належне, пане Зiнгере. – Зловживати – то таким е ваше належне? Клим, зiтхнувши, визнав: – Я заборгував плату за два мiсяцi. – За три! – тут же поправив Зiнгер. – Ви не платили менi вiд лiта, пане Кошовий! Сказати чесно, ви нiколи не вирiзнялися акуратнiстю, на вiдмiну вiд iнших моiх пожильцiв. Згадати хоча б пана Сойку… – Я б радив його не згадувати, – зазначив Кошовий, i Зiнгер енергiйно закивав, погоджуючись: – Так-так, покiйний пан Геник залишив по собi не найкращу пам’ять у товариствi. Про нього вже забули навiть москвофiльськi газети. – Ви цiкавитесь iхнiми публiкацiями? – Мiй… наш шимон [12 - Шимон – двiрник.] останнiм часом став iх читати. Тож я мав би знати коло його iнтересiв. Бо вiн дiстае вiд мене платню, а отже, я маю розумiти, кого тримаю на службi. Тож ви, здаеться, казали менi, пане Кошовий, ми е тим, що ми читаемо. Так чи нi? Якось Клим дiйсно пробував говорити з домовласником на цю тему. Щоправда, не пригадував, iз якого приводу: повертався з бару, де непогано провiв час iз Йозефом Шацьким, був трохи напiдпитку, тож чому понесло – не мав зеленого поняття. Хоча з огляду на це все одно не мiг зрозумiти, ким же е непривiтний двiрник Гнат Бульбаш, чие прiзвище цiлком вiдповiдало зовнiшностi. Передусiм – бульбастому, постiйно червоному носовi. Алкоголем двiрник не зловживав, нiс червонили капiляри, i часом Кошовому здавалося – Бульбаш соромиться своеi зовнiшностi, через те такий сердитий. Втiм, скоса поглядав двiрник, як виявилося згодом, лише на Клима, i за три роки, що вiн вiдчиняв перед пожильцем браму, ставлення не змiнилося. При тому, що Гнат Бульбаш виявився украiнцем, свого у Кошовому вперто не визнавав. Ну а Клим так i не розкусив полiтичних поглядiв двiрника iхнього будинку. Бо донедавна бачив у Бульбаша лише примiрники «Галичанина» [13 - «Галичанин» – щоденна газета москвофiльськоi орiентацii у Львовi, виходила в 1893–1913 рр.], а вже трохи бiльше року помiтив також неабиякий iнтерес бульбастого до чисел «Прикарпатськоi Русi» [14 - «Прикарпатська Русь» – газета проросiйськоi орiентацii, нелояльна до австрiйського уряду, остаточно закрита з початком Першоi свiтовоi вiйни.]. Рiч у тому, що, як уже давно встиг розiбратися Кошовий, автори «Галичанина» повсякчас декларували лояльнiсть русинiв до австрiйськоi влади, тодi як на сторiнках «Прикарпатськоi Русi» русинiв закликали духовно еднатися з Росiйською iмперiею, адже iхне корiння – саме там. Що було близьким iхньому двiрниковi, Клим дотепер не розумiв, але чудово уявляв собi, яка каша заварилася зараз у його уквiтчанiй бульбастим носом головi й до чого все те рано чи пiзно може призвести. Навряд чи до чогось доброго. Заспокоювало Кошового хiба те, що двiрники в Австро-Угорщинi, зокрема – у Львовi, не мали жодного соцiального та суспiльного впливу, як, наприклад, у Росiйськiй iмперii, включно з його рiдним Киевом. І ще – мiськi пролетарi однаково погано ставилися до нього як у Киевi, так i у Львовi, мабуть, тонко вiдчуваючи чужого. Тож тривожних дзвiночкiв не чув, регулярно надiляючи двiрника шперою [15 - Шпера – дрiбна монета.] всякий раз, як повертався додому пiзнiше десятоi вечора. Проте навряд чи зараз Зiнгер мав намiр заходити з пожильцем у дискусiю, з’ясовуючи, ким же насправдi е двiрник iхнього будинку. Бо вiдповiдi не чекав, перейшовши в атаку: – На совiстi вашого попередника, пана Сойки, е багато чого лихого. Але аж нiяк не борги за проживання. Вiн не дозволяв собi затримувати платню навiть на день, не кажучи вже про мiсяць. І ви, пане Кошовий, то дуже добре знаете! – Але ж i я завжди розраховуюся, пане Зiнгере! – вибухнув Клим. – Ви говорите так, наче я винен вам за всi три роки, що мешкаю тут! Тепер домовласник примружив очi й повiв далi скрадливо: – Пане Кошовий, ми обое знаемо: на той час, коли ми домовлялися з вами, ви не без допомоги вашого колеги пана Шацького скористалися ситуацiею на свою користь. Так, на той момент я не мiг би знайти собi нового пожильця замiсть пана Сойки, бо хто захоче мешкати там, де зовсiм недавно вбили людину. Через те ви дiстали вiд мене суттеву знижку. Вiдтодi я не збiльшую вам плату за проживання, бо маю добре серце, цiную домовленостi й, мiж нами кажучи, менi навiть приемно, що в будинку живе знаменитiсть. Проте, – вiн багатозначно пiднiс вказiвного пальця до стелi, – ви зловживаете моiм добрим до вас ставленням. – У мене трапляються рiзнi ситуацii з грiшми. – І я то знаю та розумiю, – погодився Зiнгер. – Ще терпiв затримки з грiшми ранiше. Тепер же, коли у вас фактично оселилася ця молода особа, панi Бася, ви не просто перестали платити. Ви не сплачуете за двох, пане Кошовий! – домовласник знову пiднiс голос. – Одного разу ви зволили приiхати з панi Басею на таксi! Ви знаете, скiльки коштуе одна така поiздка? Та знаете, самi ж платили! Ви маете такi грошi, витрачаете iх, натомiсть виннi менi за три мiсяцi й робите невинне, навiть ображене обличчя! Не кажучи вже про те, що утримувати молоду панi, виконувати всi ii забаганки так само влiтае в кругленьку суму! Й ви менi говорите – не маете за душею анi ламаноi корони? Настала черга Кошового мружити очi та стишувати голос, зиркнувши при тому через плече на причиненi дверi. – Пане Зiнгере, тут ви правi. Панянки, подiбнi до панi Басi, справдi потребують грошей. Не вимагають, наголошую – саме потребують. Звернiть увагу, рiзниця е. Бо ви ось щойно самi обмовилися: приемно, коли поруч живе знаменитiсть. Хай вжили це слово на мою адресу. Чого моя скромна персона напевне не заслуговуе. – Йой, то ви так любите, аби вас нахвалювали! – Зiнгер скривив кутик рота в iронiчнiй посмiшцi. – Пане Зiнгере, а чи знаете ви, що особа, вiдома вам як Барбара Райська, уже за рiк засяе зiркою кiно? І мiсце, де вона мешкае, стане чи не найпопулярнiшим у Львовi? Уявляете, яким престижним стане сусiдство з акторкою? Як буде охоронятися це мiсце й наскiльки ви зможете пiдняти плату за проживання для iнших? Кожну фразу Клим вбивав у голову Зiнгера, неначе цвяхи, бачачи, як домовласник спершу неабияк губиться, а потiм – прозрiвае просто на очах. Причому сам Кошовий не вiрив жодному своему слову, передусiм виграючи час та судомно думаючи, де б роздобути найближчими днями потрiбну суму, аби перекрити бодай мiсячний борг. – Ви це серйозно, пане Кошовий? – запитав домовласник з придихом. – Авжеж, пане Зiнгере. У Львовi незабаром запрацюе власна кiнофабрика. А панi Бася – iдеальна для виконання ролей фатальних красунь у фiльмах про розбiйникiв. Зiнгер знову витер спiтнiлого лоба, замислено почухав потилицю. – Ну, якщо ви так кажете… Знаете, то напевне е вкладення… Треба ж мати трохи клепки, дивитися наперед… Вiн мiркував уголос, ще не вирiшивши, що саме хоче сказати, й Кошовий подумки святкував перемогу. Хай невеличку, локальну, проте можливiсть для маневру все ж дiстав. Але перш, нiж домовласник прийняв остаточне рiшення й зiбрався проголосити його, з-за дверей, з глибини помешкання долинув переляканий, вiдчайдушний, сповнений, здавалося, всiх страхiв та всього лиха свiту крик Басi: – А-а-а-а-а! Боже! Боже! Нi! Нi! – й вiдразу пронизливе, немов клекiт пiдстреленого лебедя: – Кли-и-и-и-ме! Розвернувшись, смикнувши на себе дверi, Кошовий кiлькома стрибками опинився у спальнi. За ним, сопучи, сунув Зiнгер. Попри побоювання, крiзь прочинене й запнуте тонкою завiсою вiкно другого поверху не забрався лиходiй. Жодного iншого потойбiчного чудовиська тут також не було. Бася сидiла на лiжку, як ii залишив Клим. Перед нею лежала ранкова газета, розгорнута на сторiнцi кримiнальноi хронiки. Побачивши Кошового, дiвчина пiдхопила газетний аркуш, розвернула його писаним так, нiби Клим мiг прочитати зi свого мiсця, потрусила газетою в повiтрi, повторила: – Боже! То жах! То кошмар, Климе! – Ти налякала, – випалив вiн, тут же спитавши: – Що сталося? – Радомська… Агнешка Радомська… Агнеля… Мертва… У власному авто… – Докаталася! – вигукнув Зiнгер. Аж тепер вгледiвши чужого чоловiка, Бася рвучко натягнула ковдру, прикрившись до самих плечей, i, тримаючи ii так, за краi, вигукнула: – Їi знайшли мертвою рано-вранцi! Сьогоднi! На Пекарськiй, у своему дворi, у власному автомобiлi! Пишуть – вбили! Задушили! Кошовий озирнувся на Зiнгера. Домовласник, зрозумiвши, що, попри iхнi чоловiчi суперечки, зараз порушуе правила пристойностi, позадкував i вийшов, зачинивши за собою дверi. Тiльки тодi Клим ступив до лiжка й взяв ранкову газету, ще остаточно не розумiючи, чим нагла смерть вiдомоi своею ексцентрикою доньки бориславського нафтовика так налякала його подругу. Роздiл другий На похоронi було людно Мертва панна оселилася з ними. Принаймнi, таке враження склалося в Клима протягом наступних днiв, поки Бася разом iз усiм, як запевняла вона, цвiтом Львова сумувала та готувалася провести трагiчно загиблу в останню путь. За цей час подруга говорила лише про Агнешку Радомську, тож не дивно, що Кошовий вiдчував: вона, хай померла, знаходиться в його помешканнi третьою. Дiйшло до абсурду – виходячи ранком iз спальнi до ванноi, Клим мимоволi рухався обережно й скрадливо, немов боявся наштовхнутися на мертве тiло й, чого доброго, потурбувати його. За життя Клим не знав убитоi особисто. Донька рано овдовiлого бориславського нафтовика мала зовсiм iнше коло повсякденного спiлкування, нiж помiчник украiнського нотаря, до того ж – емiгрант. Навiть при великому бажаннi не змiг би згадати, як виглядала небiжчиця за життя. Звiсно, кiлька останнiх рокiв вiн чув про неi, бо панi Агнеля, як ii називали частiше, не сходила зi шпальт популярних львiвських видань. Та ii ескапади не привертали увагу Кошового. Як не цiкавила його персона багатоi ледь не вiд народження молодоi особи. Хiба що, на глибоке переконання Клима, всi цi гучнi приводи для обговорення вона давала суспiльностi не через погане виховання, а лише щоб розвiяти нудьгу. Досягнувши вершин завдяки батьковим статкам, подiбнi до Агнешки Радомськоi дiти не знають, чого треба прагнути в життi й до чого себе пристосувати. Парадокс ситуацii був у тому, що й Бася Райська не могла похвалитися особистим знайомством iз небiжчицею. Тим не менше, молода акторка намагалася бувати там, де можна побачити свого кумира чи бодай щось почути про нього. До знайомства з Кошовим могла вiдмовити собi в ситнiй перекусцi, аби лиш вiдкласти потрiбну суму й зайти з тими грiшми до модного салону, який тримала панi Агнеля. Там можна було не лише замовити собi нову сукню, таку, в яких уже два тижнi ходить весь Париж, а й придбати фiрмовий дамський журнал – його редакцiю теж утримувала Радомська, поза сумнiвом – татовим коштом, батько не шкодував iх для доньчиних забав. Кошовому довелося двiчi чи тричi супроводжувати приятельку до салону з претензiйною назвою «Модна Агнеля», i, на його щастя, Бася всякий раз губилася перед вибором, у результатi прощаючись iз твердим намiром подумати. Щоправда, пiсля останнього вiзиту вона таки зробила замовлення, яке Клим, стиснувши зуби, оплатив, в останнiй момент вирiшивши не нагадувати коханцi, що мае доволi невеликий банкiвський рахунок. Вiдкрив його не з метою покласти зайвi кошти пiд вiдсотки – там не було особливо на чому тим вiдсоткам наростати. Зробив це швидше задля самоповаги. Назвав це терапiею: мовляв, i вiн банкiвський клiент. Омрiяну сукню доставили до нього на Личакiвську зовсiм недавно, Бася навiть вирiшила вiддячити за подарунок, пiсля чого Кошовий, лежачи на спинi й вiддихавшись, подумки визначився: зрештою, що таке грошi… Ну, варте воно того, варте, варте! Їi Бася й вбрала на похорон, перед тим закликавши кравчиню, щоб та оздобила вбрання траурним крепом. Задум Басi полягав у тому, аби сукня виглядала дорого й при цьому – не парадно. Кравчиня завiтала ще звечора, й повз Климову увагу не пройшло, як Бася час вiд часу бiгае до дзеркала: хотiла переконатися, досить скорботний мае вигляд чи нi, дбаючи заразом, аби результат не робив ii вульгарною. Звiсно ж, Бася потягнула на похорон i Кошового, бо вважала непристойним, пiдтримуючи певнi стосунки з чоловiком, не з’являтися з ним у свiтi. У тому, що бiльшiсть присутнiх на церемонii прощання сприйняли ii не iнакше як свiтський захiд, Клим переконався на власнi очi, побачивши у великому натовпi море знайомих облич. Ховали Агнешку Радомську на Личакiвському цвинтарi, й вiн мимоволi пригадав похорон адвоката Сойки три роки тому. Не бiльше двох десяткiв осiб, переважно чоловiки, намагалися триматися один вiд одного на вiдстанi й робити вигляд, що один одного не впiзнають. Зараз же зiйшлася сотня чоловiкiв та жiнок, i всi квапилися вiтатися з усiма, навiть якщо бачилися за iнших обставин не часто. Тим часом надходили ще сумуючi, всi вдягненi багато, нiби справдi влаштували на цвинтарi показ нового одягу. Жiнки оздобили сукнi й легкi пальта чорним мереживом, майже всi чоловiки перев’язали руки траурними хустками, хтось накинув легкий чорний шалик, хтось мав у петлицi скорботну оздобу. Бiльшостi з них Клим не був представлений особисто, але поза тим упiзнавав посадовцiв iз ратушi, депутатiв сейму вiд рiзних партiй, котрi, здавалося, забули на короткий час про розбрат, вiдомих редакторiв, журналiстiв, акторiв, лiтераторiв, правникiв. Навiть кивнув комiсаровi кримiнальноi полiцii Мареку Вiхурi, ковзнув поглядом трохи праворуч – i побачив ii. Чесно кажучи, Клима це не здивувало. Навпаки, вiн здивувався б значно бiльше, якби не зустрiв тут Магди. Вдова начальника кримiнальноi полiцii Густава Богдановича була однiею з тих, хто пiдтримував iз покiйною близькi стосунки, про що Кошовий здогадувався i без розповiдей Басi. Рiзниця мiж жiнками була в десять рокiв, але це не заважало iм за життя триматися на рiвних. Навпаки, Магда, якiй покiйний чоловiк не залишив нiчого, крiм скромного банкiвського рахунку та казенного житла, напевне була потрiбнiша багатiй панi Агнешцi. Подробиць стосункiв Клим, ясна рiч, не знав. Зате вважав – досить добре вивчив натуру Магди Богданович, аби не виникало сумнiвiв: вона могла домiнувати в iхнiй парi. Бо справа була лише в досвiдi. А його у вдови полiцейського було значно бiльше, нiж у доньки нафтовика. Жiнку, котра не мала власного помешкання й досi займала апартаменти на першому поверсi готелю «Жорж», та дiвчину, в якоi е власний особняк на Пекарський та власний автомобiль, рiвняла впливовiсть. Адже Магда тримала в своiх руках секрети всiх без винятку сильних Львова цього, вiд президента мiста, депутатiв, банкiрiв i промисловцiв до прокурорiв та суддiв. Через що з удовою Богданович мусили рахуватися, й для неi нiде не було зачинених дверей. Таким був спадок покiйного полiцейського – таемна картотека. Вiн збирав ii багато рокiв, пiдключивши за додаткову платню агентiв. Вони й розляпали, пiдтвердивши iснування всього цього компромату. Перетворити картотеку на грошi Магда чомусь не поспiшала, хоч у Клима час вiд часу виникала пiдозра – iй напевне пропонували суми, здатнi забезпечити ii до кiнця життя. Десь мають бути бажаючi перебрати картотеку з чiпких рученят до хижих лап. Та, знову ж таки, за припущенням Кошового, розумна жiнка усвiдомлювала: варто вiддати, позбутися цього важеля впливу й певноi влади, i кiнець життя настане швидше, нiж вона могла собi уявити. Адже в такому разi стане для того нового власника картотеки небажаним й небезпечним свiдком. Утративши ii, втратить i захист, котрий надають iй мiська полiцiя та мiська влада. Клим познайомився з Магдою Богданович випадково, в перший же день свого приiзду до Львова. Це знайомство могло перерости в дружбу, тим бiльше, покровительство панi Магди було б для Кошового в його становищi корисним. До того ж, дiзнавшись вiд свого чи не единого львiвського друга Йозефа Шацького про ii таемну зброю, Клим перейнявся певною повагою. Це ж треба вмiти: молода вдова, без гроша за душею, не поквапилася знайти покровителя та впасти йому в обiйми, щоб забезпечити собi безбiдне майбутне. Навпаки – зумiла поставити себе так, аби зберегти не iлюзорну, а справжню незалежнiсть вiд забаганок та примх сильних свiту цього. Бiльше того – тримаеться з ними на рiвних та змушуе з собою рахуватися. Але при тому не забуваючи шукати чи нового щасливого кохання, чи – людину, котрiй дозволить зробити собi подарунок у виглядi, наприклад, власного помешкання, i найкращий варiант – знайти все в однiй особi. Кошовий мав усi пiдстави вважати Магду сильною жiнкою, котра здатна дозволити чи розiрвати тi чи iншi стосунки з собою лише з власноi доброi волi. Тим прикрiшим виявилося його розчарування причиною iхньоi сварки позаминулоi осенi. Клим тодi нiчого не зрозумiв. Тим бiльше що Магда сама попросила його про допомогу. Треба було в приватний спосiб вирiшити делiкатну справу, пов’язану з будiвництвом на Валовiй. Хто ж знав, що пiсля того як назовнi вилiзли, без перебiльшення, огиднi таемницi того лиховiсного будинку, добрий друг Магди, пiдприемець Кароль Бiлецький, вiдмовиться далi провадити там роботи. І це прямо вдарило по iнтересах вдови Богданович. Парадокс був у тому, що, щиро прагнучи чимшвидше розв’язати проблему свого товариша пана Бiлецького, вона в результатi мимоволi вiдкрила скриньку Пандори, змусивши пiдприемця поставити хрест на забудовi. Розумiння того спричинило ii розгубленiсть, котра швидко перейшла в погано контрольований гнiв. Звiсно, злитися на себе Магда не могла, тому знайшла цапа-вiдбувайла – Климентiя Кошового. Який насправдi ж мiг зупинитися, розкривши таемницю привида й поклавши край витiвкам Чорноi панi. Але надмiрно цiкавий емiгрант цим не вдовольнився, результат – не на користь Магди. Ось чому вона замiсть слiв подяки вихлюпнула на Клима весь жовч, попередивши спересердя: «Боже збав вас хоча б ще раз десь перейти менi шлях!» Хоча Кошовий i не перешкоджав вдовi Богданович нiколи. Хiба переконав ii потенцiйного нареченого, пана Адама Вишневського, поiхати геть зi Львова й нiколи не повертатися. Чим фактично зруйнував матримонiальнi плани обох, та вибачало його, що зробив це не з особистих шкурних мiркувань. Просто так було правильно – адже Вишневський став загрозою його, Клима, життю. Й вiн тодi лише рятувався. Магдi нiчого не пояснив, бо дав слово Вишневському, але молода жiнка все ж пiдозрювала щось. Тому прикрий фiнал iсторii з будинком на Валовiй лише посилив Магдине переконання: Кошовий навмисне створюе iй проблему за проблемою. Вiдтодi Клим намагався для свого ж блага уникати зустрiчей з нею, i йому це вдавалося. Магда ж так само, схоже, викреслила пана Кошового зi списку друзiв та навiть знайомих, i його така обставина цiлком влаштовувала. Проте час вiд часу нагадував собi – вона може цiкавитися ним i далi, не показуючи вигляду, бо хтозна – раптом захоче якось звести з тим, кого вважае джерелом усiх своiх бiд, остаточнi, однiй iм вiдомi рахунки. Пiдставою для таких побоювань було зiзнання Магди в тому, що вона приватно збирае про нього рiзнi вiдомостi. Поки Клим не робив нiчого такого, що могло б поставити його поза законом. Та, трошки знаючи Магду, не вiдкидав – за бажання вона знайде будь-який, хай невинний, з точки зору закону, привiд, аби зробити його життя нестерпним. Сьогоднi вдова була вся в чорному, вiд капелюшка до п’ят. Скорботна церемонiя напевне змусила Магду вiдмовитися вiд новомодних сукенок, котрi, здаеться, вперше за всю iсторiю людства дозволяли жiнкам ходити по вулицях iз вiдкритими кiсточками. А найсмiливiшi вказували кравцям пiднiмати нижнi краi суконь ще вище, мало не до середини литок. Зараз на Магдi були строга консервативна сукня, яка запаковувала ii вiд пiдборiддя до пiдборiв, легке розстебнуте сезонне манто та капелюшок iз густою вуалеткою. Климовi раптом закортiло звернути ii увагу на себе й подивитися на реакцiю. Та в останню мить вирiшив не пiдсилювати без того гнiтюче враження – вiн узагалi погано ставився до жалобних церемонiй. Тож повернувся й ступив ближче до гурту, щоб у такий спосiб вiдрiзати себе вiд погляду, хай навiть випадкового. Тепер зi свого мiсця добре бачив того, до кого тягнувся живий ланцюг бажаючих висловити, поза сумнiвом, щирi спiвчуття. Пана Леона Радомського було дуже добре видно саме зараз, коли поруч стояв комiсар кримiнальноi полiцii Марек Вiхура. Чоловiки виявилися одного зросту й майже одного вiку – обом було рокiв за сорок. Двi людини-гори справдi кидалися в очi, хiба коротко, по-казенному стрижене волосся полiцейського пожалiла сивина, тодi як пишне волосся нафтового магната втратило первiсний колiр, ставши геть бiлим. Обое мали широкi плечi, тулуби, немов вирубанi з однiеi гранiтноi брили недоладним каменотесом, але якщо Радомський привертав увагу кольором волосся, то Вiхура вирiзнявся серед присутнiх густо-червоним кольором обличчя. Це робило комiсара схожим на всiх без винятку чоловiкiв, котрi або постiйно п’янi, або живуть у станi жахливого похмiлля. Проте Марек Вiхура до алкоголю був цiлковито байдужий. Мiг собi дозволити часом хiба кухоль свiтлого пива, смакуючи зi смаженими нiмецькими ковбасками. Червоне лице чоловiк мав вiд природи: щось сталося з судинами, кров постiйно приливала до лиця. Коли iншi блiднули, Вiхура просто ставав рожевим, у такi моменти виглядаючи значно здоровiшим. І колiр писка – не единий приклад того, що зовнiшнiсть часом оманлива й не треба приписувати людинi чесноти чи вади лиш на пiдставi наочних ознак. Адже високий, можна сказати – загрозливий зрiст та кремезна статура зовсiм не свiдчили про мiцне здоров’я. Навпаки, сiмейний лiкар повсякчас виявляв у Вiхури рiзнi хвороби, додаючи клопотiв панi Вiхуровiй – вона не лише розорялася на лiках, а й витрачала чимало часу, вишукуючи трав’янi збори й вигадуючи чоловiковi новi й новi дiети. З того, що Кошовий вже знав про комiсара, виглядало: чоловiк змирився, зовсiм не втручаючись у перманентний лiкувальний процес, дозволяючи медикам та дружинi робити з собою що заманеться, натомiсть спрямовував енергiю на службу – комiсара не лише боялися злочинцi, а й побоювалися колеги. Вважалося: щойно за справу вiзьметься Вiхура, вона неодмiнно буде доведена до кiнця. Краще ранiше, але кара за скоений злочин не може бути запiзнiлою. Злочинець, на переконання комiсара, мусив би не докладати зусиль, аби втекти вiд правосуддя сьогоднi, а розумiти невiдворотнiсть розплати й покарання. Тож не було нiчого дивного анi в тому, що вбивством доньки Леона Радомського займався особисто Марек Вiхура, анi в його присутностi на похоронi по праву руку вiд невтiшного батька. Тим часом Бася встигла зустрiти з десяток знайомих, пiвголосом обговорити велике горе, яке спiткало всiх, тяжку втрату, наглу смерть Агнелi. Заразом вона нiби мiж iншим рекомендувала Клима як свого гарного друга, й вiн свiтськи кивав, дедалi частiше забуваючи – тут насправдi вiдбуваеться похорон, а не прийняття. До останнього Кошовий побоювався, що Басi раптом припече висловлювати мiльйонеровi спiвчуття особисто, прилаштувавшись у хвiст довжелезноi черги бажаючих. Та його панi тут виявилася розумнiшою й виказала варту поваги стриманiсть. Обмежилася тим, що кинула на вiко пишноi дубовоi труни грудку землi, пустила сльозу й потiм, витираючи кутики очей краем хустинки, сама тихцем попросила Клима: – Ходiмо. Того дня Бася не пiшла в театр, пояснивши – все залагоджено, там теж сумують, бо завжди чекали панi Агнешку на прем’ерах. Тож решту дня пролежала на лiжку, загорнувшись у плед та без жодноi зацiкавленостi гортаючи журнали. Хiба пiд вечiр погодилася повечеряти в мiстi, а повернувшись – швидко вляглася спати, примостившись до Кошового спиною. А дев’ять днiв по тому, коли Кошовий вирiшив – усе забулося й мiсто остаточно поховало свого чергового покiйника, до нього в контору на вулицю Сербську завiтав Йозеф Шацький. – Ви вже знаете, пане Кошовий? – Що саме? – Йой, та не дурiть менi голову! – Шацький за непереборною звичкою поцмокав губами, витягнувши iх трубочкою. – Я бачу по ваших очах, що знаете про трафунок пана Сiлезького. – А, ви про це. Так, я читаю газети. Не розумiю, однак, чому ви прибiгли з цiеi вiдомою всьому Львову новиною спецiально до мене. Йозеф Шацький не часто ходив, як переважна бiльшiсть людей. Прогулянкою для зубного лiкаря з Кракiдалiв [16 - Кракiдали – район Львова, на той час – одна з околиць, котра починалася вiдразу за Кракiвським базаром. Був мiсцем компактного проживання евреiв. Район вважався одним iз найбiднiших у мiстi.] було швидке пересування мiстом. Вiн мiг коли в русi, а коли – й спинившись на хвильку, привiтатися зi своiм черговим знайомим, котрих у Йозефа була безлiч. І любив хвалькувато повторювати, що знае особисто половину Львова, а iнша половина неодмiнно про Шацького чула. Коли ж вiн нiс, мов сорока в дзьобi, якусь чергову львiвську пльотку, зi швидкоi ходи переходив на бiг. При цьому частенько засапуючись, але зовсiм не бажаючи вiд того мiняти спосiб перемiщення себе з мiсця на мiсце. Шацькому з однаковим успiхом давали i сорок, i п’ятдесят рокiв. Не повний, але й не худий. Вже три роки Клим бачив Шацького здебiльшого у старому, проте добротному пiджаку iз довгими полами. Як i весь одяг, включно з сiрим довгополим пальтом, пiджак був трохи завеликий. Шацький вдягався так навмисне, аби здаватися солiднiшим. Маючи невисокий зрiст, вiн у такий нехитрий спосiб намагався виправити природний недолiк. Утiм, анi Кошовий, анi хто iнший не вважав зрiст Шацького вадою, хай вiн зазвичай був нижчий за будь-якого спiвбесiдника бiльш нiж на пiвголови, й цього не приховати. Його кучма сiруватого вiд початковоi сивини волосся лиш збоку виглядала неохайною. Насправдi ж за волоссям Шацький доглядав, воно завжди було дбайливо постриженим. Хоча вперто не лягало пiд гребiнець, не збивалося й пiд капелюхом iз широкими крисами. Борода виглядала охайнiшою. Видовжене лице Шацького прикрашали м’ясистi, трошки сторчкуватi вуха та прямий, широкуватий, iз невеличкою орлиною горбинкою нiс, який вiн уперто намагався встромити не в своi справи. Часом це допомагало, Клим переконався особисто. Та загалом надмiрний iнтерес до всього, що вiдбуваеться довкола, й неперевершене вмiння збирати чутки та плiтки Кошовий давно вже пояснив незрозумiлою до кiнця Йозефовою самотнiстю. Трошки знаючи про нестриманiсть свого друга замолоду, Клим пояснив собi: Шацький, маючи дружину Естер, чотирьох дiтей i лiкарську практику, чим далi, тим бiльше боявся розчинитися в цiй рутинi. Дiева натура протестувала проти одноманiтностi та розмiреностi сiмейного життя, i в той же час вiн розумiв: хто, як не глава сiмейства, подбае про добробут родини. Роздвоення мiж бажанням бути в гущинi подiй, якось впливати на них, i необхiднiстю виконувати роль сiм’янина часом грало з Шацьким недобрi жарти. В подiбних випадках краще, що могло трапитися з Йозефом, – ув’язнення в камерi на нiч, аби з ним не трапилося чогось гiршого. Пiсля такого Естер Шацька, яку чоловiк називав не iнакше як своею фейгале, могла скрутити Йозефа бубликом, i на деякий час вiн не ступав далi свого обладнаного в помешканнi кабiнету. Мiг, звiсно, вийти на Кракiвський базар, та далi Опери вже не ступав. Якщо хотiв зустрiтися – вiдбивав телеграми Климовi або на Личакiвську, або – на Шевську, на адресу контори. Зараз вiн прийшов без попередження. І ще до того, як заговорив, Кошовий знав, що саме привело, точнiше – пригнало Шацького до нього на службу. Лиш не знав ще, для чого Йозефу обговорювати з ним арешт Густава Сiлезького за пiдозрою в убивствi Агнешки Радомськоi. Знаючи про нього дуже мало, Клим не хотiв би знати бiльше. В цьому випадку знання могло коштувати життя. Густав Сiлезький свого часу допомiг Кошовому в скрутному становищi, хоча без вигоди для себе не вдарив би пальцем об палець. Займаючи високу сходинку в кримiнальнiй iерархii Львова, вiн та його поплiчники перекреслювали все, що Клим читав про розбiйникiв у авантюрних романах. Оспiваним лiтераторами благородством тут не пахло. Хто такий Робiн Гуд i чим знаменитий, Сiлезький та його люди навряд чи знали, а якщо й знали – смiялися. Чи, швидше за все, крутили пальцями бiля скронь, саме так ставлячись до iсторiй про те, як грабiжники забирають добро в багатих та роздають його бiдним. Стороннiм мати справу з особами, подiбними до Сiлезького, не рекомендувалося, й Кошовий завжди неохоче звертався по допомогу до своiх небезпечних знайомих. Клим не мав сумнiву – руки в Сiлезького напевне в кровi. Хай тепер, пiднiсшись на вершини та здобувши авторитет у кримiнальному свiтi, може дозволити собi доручати брудну роботу iншим. Але ранiше, замолоду, неодмiнно пройшов криваве хрещення. Тож не дуже здивувався, дiзнавшись iз газет про його арешт за вбивство доньки нафтовика Леона Радомського. Але не мiг уявити мотивiв. Як, де i коли молода ескапiстка [17 - Ескапiзм – спосiб утекти вiд реальностi, створити довкола себе iншу реальнiсть, бiльш комфортну, але не завжди прийнятну для оточення.] могла перейти чи, точнiше, переiхати на своему автомобiлi дорогу кримiнальному королевi? Що могло iх еднати? Газети обмежились лише сухими повiдомленнями, не пишучи подробиць. Аби це було вiдомо ранiше, до того ж – не з преси, а з плiток, Бася напевне переповiла iх Климовi ранiше за газетярiв. Але вiн особисто знав Сiлезького й не розумiв, що саме могло на смерть посварити вiдомого кримiнальника та доньку нафтовика. Бiльше того: в головi не вкладався сам факт iхнього близького знайомства. Тим часом Йозеф Шацький сторожко роззирнувся, так нiби в тiсному примiщеннi контори мiг непомiтно сховатися хтось небажаний, пiсля чого знову поцмокав губами. – Пане Кошовий, ви багато чого не знаете. Інакше не поставилися б до важливоi новини так байдуже. – От Господи, Шацький! Не напускайте туману! Чого ж я, по-вашому, не знаю такого, що можете знати ви? І тим бiльше не розумiю, чому я взагалi мав би цим зацiкавитись. Полiцiя зловила вбивцю, значить, мала пiдстави й докази. Ще пiд час першого знайомства чоловiки домовилися: Клим може називати старшого товариша на прiзвище, це не виглядатиме фамiльярно. Натомiсть Йозеф пiдкреслено й демонстративно «панькався» з Кошовим, не даючи труду пояснювати цю забаганку. – Та я можу все пояснити! – Не треба менi нiчого пояснювати. Климовi чим далi, тим бiльше кортiло вiдгородитися вiд цiеi iсторii, котра, попри його бажання, чомусь уперто не дае спокою. – Тепер обiдня пора. Чи можу я запросити вас до «Монополю», пане Кошовий? – Нi! Тiльки не до «Монополю»! Протест вирвався природно, бо Клим намагався уникати цiеi кав’ярнi на Марiйськiй площi. У прокуреному, просто обставленому примiщеннi без окремих кабiнетiв полюбляли бувати переважно тутешнi украiнцi, яких об’еднували спiльнi полiтичнi погляди, тяга до мистецтва або – все разом. Зазвичай «Монополь» вiдвiдували чоловiки одного вiку з паном Штефком. Їх приваблював спокiй закладу, хоча Кошовому здавалося – там навiки зупинилося життя. Навiть богемнi збiговиська молодих проходили без звичних для таких зiбрань скандалiв. Тут мало сперечалися, бiльше дискутували та знаходили спiльну мову, не розiйшовшись у поглядах радикально. Часом у «Монополi» за окремим столиком можна було застати доктора Франка за газетою чи писанням, i то чи не едине в кав’ярнi мiсце, яке постiйно було зарезервоване для нього. Іншi вiдвiдувачi не турбувалися про резерв, бо завжди могли знайти собi там столика. Климовi не дуже подобалося, коли до нього зверталися запанiбрата. Так, нiби вiн, приiхавши з Великоi Украiни, мав негайно вступити в усi русинськi полiтичнi партii, громадськi спiльноти, примкнути до чисельних нацiональних рухiв, заснувати свiй, i взагалi – тут стиралися дистанцii мiж людьми лише на пiдставi походження, що Кошового спершу забавляло, проте з часом починало дратувати. – Коли вже не можемо поговорити тут, то лiпше вже пiти в цукерню на Академiчнiй, – зауважив вiн. – Та де, пане Кошовий! – вiдмахнувся Шацький. – Всюди в таких закладах треба резервувати столик. І саме в обiдню пору це зробити неможливо. Тут говорити невигiдно, бо ходитимуть клiенти й заважатимуть. Простiше закрити контору на якусь годину. До того ж у «Монополi» ще не дуже багато народу, можемо зайняти зручне мiсце й побалакати, не привертаючи увагу. – Ви iнтригуете, Шацький. Говорите так, нiби ми маемо вiд когось ховатися. – Хтозна, – Йозеф зробив загадковi очi. – Ходiть, ходiть, пане Кошовий. Розкажу щось цiкаве, не пошкодуете. Вже ввольте старого колегу. – Ви ж нiколи не говорите годину. Для вас це мало. – Цього разу бiльше часу, нiж пообiцяв, не заберу. Слово Шацького. Витягнувши з жилетноi кишенi годинника на ланцюжку, Клим клацнув кришкою, глянув на циферблат, зiтхнувши. – Слово Шацького – тверда криця. Нема аргументiв проти. Ведiть, коли вже тут. – І, пiдводячись, додав: – Усе одно ж не вiдчепитеся. Роздiл третiй Про що не напишуть у газетах Не помилився Шацький – о цiй порi постiйнi вiдвiдувачi «Монополю» ще не стеклися. Тютюновий дим Кошового не дратував, бо сам бавився цим зiллям. Щоправда, вiддаючи перевагу кубинським сигарам, якi мiг останнiм часом собi дозволити. Проте визнав: коли в «Монополi» не так димно, тут навiть затишно та якось по-домашньому. Кивком привiтавшись iз кiлькома знайомими з числа постiйних клiентiв «Штефка й партнерiв», Клим рушив через зал до кутнього столика. Шацький сунув у його фарватерi, почуваючись тут так само вiльно, як усюди у Львовi, окрiм вiдвертих «дiр» – так називали мiстяни кнайпи, де зазвичай збиралися тi, кого життя викинуло на дно. Сiвши один навпроти одного, вони дочекалися кельнера, замовили каву з булочками, i поки несли, Кошовий почав: – Вiдразу до справ давайте, Шацький. Вам же щось вiд мене потрiбно у зв’язку з тим убивством в автомобiлi. Йозеф так енергiйно замотав головою, що, здавалося, ще трохи – i вона вiдiрветься вiд шиi. – Та нiц менi вiд вас не треба, пане Кошовий! Особисто менi – нiчого! Хотiв би трошки розказати вам про стосунки мiж вiдомим нам обом паном Сiлезьким та панною Агнешкою. Вiко мимоволi смикнулося. Торкнувшись його пучкою вказiвного пальця, Клим подався вперед, налiгши грудьми на край столу: – Як? Густав Сiлезький i… – …донька нафтовика, – завершив фразу Шацький, при цьому з поважним виглядом вiдкинувшись на спинку стiльця й переплiвши руки на грудях, явно задоволений ефектом. – Вони мали таемний зв’язок. Інтимний. – Ви говорите про це так упевнено, Шацький, нiби були в них довiреною особою. Або взагалi, як кажуть, тримали свiчку. Проте Клим у глибинi душi майже не сумнiвався в тому, що його друг каже правду. Джерела, з яких дантист дiстав пльотки, могли бути й були дуже рiзноманiтними. Для когось навiть екзотичними, бо не всякий бував там, куди часом заносило Шацького. А де вiн не мiг опинитися, там ступала нога його численних пацiентiв. Дантист Йозеф Шацький славився тим, що гарно робив свою роботу за цiлком помiрну оплату. Порiвняно невисока вартiсть його послуг прогнозовано збiльшувала практику. І в його крiслi опинялися не лише небагатi мiстяни, а й вiдвiдувачi з доволi пристойними статками. Вони вмiли рахувати грошi й волiли полiкувати зуби добре, не переплативши при цьому тим, хто збiльшуе платню, маючи кабiнет у центрi Львова чи завдяки багатiй та знаменитiй клiентурi. Досить часто пересiчний стоматолог дозволяв собi накручувати вартiсть лiкування, бо серед його вiдвiдувачiв – депутат сейму, вiдомий актор, редактор чи багатий домовласник. Шацький же на тому не спекулював i цим завойовував довiру. Зазвичай сидячи в крiслi з розкритим ротом, до ладу не поговориш. Але довiрливi розмови з рiзноманiтними пацiентами, бiльшiсть яких нагадувала навiть сповiдi, стали неодмiнним ритуалом: перш нiж попросити пацiента вiдкрити рота, Шацький говорив iз ним, а точнiше – вислуховував. Через те зубний лiкар iз Кракiдалiв часто був у курсi не лише подiй, вiдомих на загал, але, що цiнував вище, й подiй, про якi не напишуть ранковi чи вечiрнi газети. – Вiдомостi достовiрнi, – кивнув Йозеф. – Скандальних подробиць я вам не повiдаю, пане Кошовий. Але знаю напевне: вони мали iнтимнi побачення вiд нинiшньоi весни. – Зв’язок тривав десь пiвроку? – Так. А розiрвався незадовго до трагiчноi подii в дворику на Пекарськiй. – Звiдки така точнiсть? Шацький не вiдповiв – кельнер саме принiс замовлення, i вiн узявся до iжi. Лише впоравшись iз половиною свiжоi булочки з конфiтюром, вiдсунув надпиту каву вбiк, виклав руки перед собою на стiл, переплiв пальцi й повiв далi: – Пане Кошовий, я справдi не був, як ви кажете, довiреною особою жодноi зi сторiн. І не можу гарантувати вам, що знаю всi деталi тiеi справи. Зокрема, не можу пiдтвердити, що розрив мiж ними трапився буквально за шiсть, сiм чи десять днiв до вбивства панни Радомськоi. Це, як каже на подiбне моя кохана Естер, не мае жодного значення. Важливiший сам факт розриву. А факт iхнього зв’язку для всiх, хто дiзнався про те так само раптово, як ми з вами, значить ще бiльше. Тепер Клим уже остаточно заплутався, тож ковтнув кави й наморщив лоба, аби зiбратися з думками. Жестом зупинивши ймовiрний потiк слiв, мовив: – Отже, Шацький, ви кажете – мiж кримiнальним королем та донькою нафтового магната, котра, як я зрозумiв за цей час, усе мала й нi в чому собi не вiдмовляла, був таемний любовний зв’язок? – Любов – не зовсiм те, про що варто тут згадувати, – виправив Йозеф. – Там навряд чи була навiть пристрасть. Дiвка, хай менi Бог простить ось такi вислови про небiжчицю, грала з вогнем. Їй то подобалося. А пан Сiлезький не заперечував. Усi, хто так чи iнакше знав панну Агнешку за життя, не дивуються. Подiбна поведiнка була цiлком у ii стилi. – Слухайте, Шацький, менi за останнi тижнi покiйноi, царство небесне, доньки Радомського так забагато, як не було за ii життя. Тому геть загадки й натяки. Для мене нiчого не може стати разючим чи скандальним одкровенням про панну Агнелю, бо я не знав про неi взагалi нiчого! Навiть, перепрошую, як вона виглядала. Бачив портрет на похоронi, жалобну фотографiю на газетних шпальтах та у вiтринах деяких крамниць i салонiв. Не придивлявся. І то – все. Шацький клацнув пальцями, нiби в цей момент здобув маленьку перемогу чи довiв те, що тривалий час безуспiшно намагався. – Отут увесь цимес! – вигукнув вiн. – Бо зовнiшнiсть нещасноi дiвчини е ключем для всього, що вона робила за життя. Вiн хотiв правити далi, та враз замовк, зиркнувши лiворуч. Перехопивши його полохливий погляд, Кошовий нiчого небезпечного й тривожного не побачив. До них через увесь зал рiшуче прямував пан у розстебнутому пiджаку, який на ходу поправляв послаблений вузол краватки. Наблизившись до iхнього столика, застебнув гудзики, кивнув Шацькому та втратив до нього iнтерес, повернувшись до Клима: – Пане Кошовий, доброго дня. Смачного. – Дякую, – Клим пiдвився, обсмикнув свiй пiджак, потиснув простягнуту руку. – Ми знайомi? – Будемо знайомi. Василь Громнишин, вчитель. Давно пора запiзнатися ближче, бо нам потрiбнi люди з нашими поглядами, наших переконань. – Про що йдеться? – Клим уже зрозумiв, та все ж намагався до останнього триматися нейтрально. – Я один iз фундаторiв товариства «Братнi». – Даруйте, нiчого не чув. – Не дивно. Ми лише три днi, як заснувалися. Маемо намiр захищати украiнськi iнтереси не лише тут, в украiнському Львовi, а й на всьому теренi Галичини. – Успiхiв, – мовив Клим, простягаючи Громнишину руку. Той зробив вигляд, що не помiчае ii. – Пане Кошовий, успiх не е можливим, заки до працi не буде залучена вся украiнська громада. Ви згоднi? – Згоден, – Клим кивнув, ледь стримавши зiтхання. – Проте я не граюся в полiтику. – Полiтика – не гра, – суворо вiдповiв учитель. – Нею займаються. – У такому разi, я не займаюся полiтикою. Вибачте, в мене тут важлива розмова. – Перепрошую, але украiнська справа е не менш важливою, – зауважив Громнишин. – Мали б то розумiти. Саме справа, пане Кошовий. Дiло, не слова. – Гаразд, – тепер Клим зiтхнув. – Чим можу бути корисний? Попереджаю вiдразу – членом вашого товариства я не готовий стати. – Нашого товариства, – вчитель багатозначно пiднiс пальця. – Нашого, пане Кошовий. Бо ж ви, маю надiю, не збираетесь бути хрунем [18 - Хрунь – у Галичинi – пiдла, продажна особа, часто вживаеться стосовно виборних, котрi не виконують обiцянок виборцiв.]. – Не збираюся, – щиро запевнив Клим, не стримався, додав: – І перекiнчиком [19 - Перекiнчик – той, хто перейшов на бiк ворога, зрадник. Те саме, що хрунь.] так само себе не мислю. Проте, аби не вважатися зрадником, навряд чи треба сторчголов записуватися в члени рiзних товариств. – Та поки про членство не йдеться, – заспокоiв Громнишин. – Ось, прошу пiдписати цю вiдозву. Засунувши руку за борт пiджака, Василь Громнишин видобув звiдти складений навпiл по довжинi аркуш паперу. – Що це? – Вiдозва, – повторив учитель. – Ми протестуемо проти примусу до вивчення росiйськоi мови в народних школах, ремiсничих училищах та бурсах. Пане Кошовий, москвофiльськi органiзацii вiдкривають такi навчальнi заклади, щоб сiльськi дiти могли здобути безкоштовну освiту. – Чекайте, хiба це погано? Ви вчитель, що недоброго в освiтi? Громнишин похитав головою: – Пане Кошовий, зараз багато селян знiмаеться з мiсць та перебираеться в мiста, бо там е робота. Хай чорна, здебiльшого неквалiфiкована. За неi платять не так багато. Проте нiчого iншого мiсто селянину не запропонуе. Хто у нас володiе нафтовими родовищами, шахтами, всiм, що дае великий капiтал? Поляки, нiмцi або жиди, – тут Громнишин знову скосував на Шацького, нiби той представляв той самий ненависний прошарок експлуататорiв. – Але хай, iдеться навiть не про те, бо чорнороб може та мае право лишатися украiнцем. Його дiти – тим бiльше. Бо його дiти, пане Кошовий, то нашi з вами дiти. Проте, – вчитель знову багатозначно пiднiс пальця й похитав ним, – дiти селян, не маючи коштiв, отримують безкоштовну освiту в закладах, котрими опiкуються москвофiльськi громади. Навчання проводять росiйськi державнi пiдданi, молодi росiянки, тож украiнське шкiльне навчання занехаяне. Тому нацiональне виховання украiнськоi молодi не вiдбуваеться. Не кажучи вже про викладання нашоi, руськоi, чи, як вам, людинi з Киева, буде зрозумiлiше – украiнськоi мови. Їi москвофiли, як вiдомо, вважають вульгарною. Словом, маемо проблему. Тому прошу пiдписати вiдозву до сейму. Ми протестуемо. Клим подивився на списаний калiграфiчним почерком аркуш, зазначивши – змiст викладено польською, обережно завважив: – Пане Громнишин, а чому не можна вiдкривати руськi, тобто – украiнськi, народнi школи та iншi навчальнi заклади? Запрошувати украiнських вчителiв, у тому числi – жiнок, як це роблять вашi… нашi опоненти? – Вони – не опоненти! Вони – противники! – Не суть, як назвати. Важливiше те, що вони роблять усе правильно. – Як? – здаеться, Громнишину враз забракло повiтря. – Ви сказали – правильно? Перекривати доступ до украiнськоi науки, украiнського свiту – правильно? Кошовий знову зiтхнув: – Ви мене хибно зрозумiли, шановний пане. Живу тут, у Львовi, три роки, й чую – поляки полонiзують украiнцiв. Коли жив у рiдному Киевi, мав проблеми через те, що визнавав публiчно: росiяни русифiкують украiнцiв. Тут ви кажете менi те саме. І пропонуете пiдписати вiдозву, хоча, як на мене, значно бiльше смислу буде в конкретних дiях, спрямованих на украiнiзацiю украiнцiв. Росiйська iмперiя заборонила це драконiвськими законами. Австро-Угорська, здаеться, нi. – Проте влада хоч як нiчого не робить, аби сприяти украiнцям на своiй землi зберiгати себе! – вибухнув Громнишин. – Пане Кошовий, Петербург офiруе на розбудови москвофiльських спiльнот чималi кошти! Про мiсцеву скарбницю взагалi мовчу. Натомiсть нашi, руськi, украiнськi громади не мають навiть малоi частини тих фiнансiв! Шацький нервово засовався на стiльцi. Дружно глянувши на нього, Клим та Громнишин знову втупилися один у одного. – Я все зрозумiв, – сказав Кошовий. – Несiть менi перо й чорнило, я пiдпишу. Якщо мiй пiдпис на цiй та подiбних вiдозвах допоможе змiнити ситуацiю, зокрема, вiднайти кошти на розбудову та утримання украiнських шкiл з вiдповiдним вихованням, – пiдпишу охоче й всякий раз. Можете звертатися просто до «Штефка й партнерiв». Поки вчитель ходив за приладдям, Клим iз Шацьким не зронили пари з вуст. Написавши свое прiзвище й залишивши автограф, Кошовий завважив: вiн лише третiй, тож активнiсть новоствореного товариства залишала бажати кращого. Нiяк це не коментуючи, Клим запитав: – Чим ще можу бути корисним? Тiльки не просiть грошей, у мене нема. – Ви зробили важливу справу, – Громнишин iз серйозним виразом на обличчi склав аркуш та запхав назад, до бiчноi кишенi. – А взагалi, все на своi мiсця розставить вiйна. – Вiйна? – стрепенувся Клим. – Чого всi так бояться цього слова? Вiйна, пане Кошовий, змiнить усе за нас. Бо воюватимуть не украiнцi з украiнцями, а великi iмперii, котрi нас гнiтять. Вiйськовi дii ослаблять iх обопiльно. А ми постанемо на руiнах. Пiсля такого одкровення Климовi лишилося хiба мовчки потиснути на прощання руку новому знайомому. І щойно той поважно вiддалився, сiв, буркнувши собi пiд носа: – Божевiлля якесь. Вiйна… – Та хiба ви не чули? – брови Шацького стрибнули вгору. – Тепер усi довкола говорять про вiйну! Але поки патякають – нiхто не воюватиме. Люди просто спускають пару. Нинi все надто добре, аби воювати один iз одним. – Як бачите, не все добре. Й не для всiх. – Завжди е особи, котрi чимось незадоволенi. Для прикладу, знаете, чим не задоволена моя люба Естер? Замiсть вiдповiсти Клим витягнув цибулину годинника, перевiрив час. – Ми про що тут говоримо? Здаеться, сьогоднi день такий – усi намагаються задурити менi голову, збити з пантелику. Ви почали щось про зовнiшнiсть нещасноi дiвчини. Нiби в цьому причина ii зв’язку з Густавом Сiлезьким. Покiйна панна Агнешка була такою красунею, що вiн не встояв? Шацький неабияк зрадiв. Йому помiтно кортiло повернутися до розмови, заради якоi витягнув Клима з контори. Але в цьому бажаннi, як i загалом у поведiнцi Йозефа, було щось пiдозрiле. До кiнця не розумiючи, що саме непокоiть, Кошовий вирiшив бiльше не заважати тому говорити. Шацький же почав, нахилившись ближче й зовсiм забувши про недопиту каву та недоiдену булочку. – Ви таки справдi не звертали увагу, пане Кошовий. Навпаки, небiжчиця була зовсiм негарною. Не мав честi знати ii покiйну матусю, але риси ii батька досить грубi. Тож Агнешка цiлком могла вдатися в тата як лицем, так i характером. А ще краще – зовнiшнiсть визначила характер. – Я не фiзiономiст, Шацький. З теорiею пана Ломброзо про те, що неприемна зовнiшнiсть видае злочинця швидше за його дii, знайомий побiжно. – Та я не кажу, що панна практикувала злочини! – заперечив Йозеф. – Просто е така особливiсть: на жiнок, особливо – молодих, звертають увагу насамперед через iхнi личка чи пишнi форми. Якщо одне доповнюе iнше, все дуже добре. Тепер уявiть собi таке, прости Господи, гидке каченя, яким народилася й росла панна Агнеля. Час iде, дiвчина пiдростае, частiше дивиться на себе в дзеркало, потiм – на подружок, однолiткiв, старших жiнок. І не може не бачити разючоi вiдмiнностi! Далi панна, надiлена гострим розумом, розумiе – вiн не компенсуе зовнiшнiх ганджiв. Та е обставина, котра здатна все виправити: батьковi статки. – Тобто? – Агнешка Радомська – спадкоемиця мiльйонiв. Єдина донька свого тата, котрий пiсля смертi дружини, про що писали газети, розчинився в дитинi. Вiн, я начуваний, е достоту жорсткою людиною. Але щойно донька мае якiсь черговi потреби, Леон Радомський встояти не годен. Звiдси – модний салон, який вiн iй купив. Часопис, котрий видавала панночка за татовi грошi. Особняк на Пекарськiй, у найдорожчому мiсцi Львова. Нарештi, автомобiль, той самий «бенц», у якому юна особа знайшла свою смерть. – І все ж не розумiю, до чого тут не надто приваблива, як ви кажете, зовнiшнiсть загиблоi. Шацький потер пальцями носа й звiв брови дашком, збираючись iз думками. – Спробую пояснити, пане Кошовий. Тобто розтлумачити все так, як менi говорила моя Естер. Бо то все вiд неi, а вiд кого дiзналася вона – Бог святий знае. Отже, – видихнув вiн, нiби починаючи нелегку справу, – у Агнелi в нiжному вiцi е все те, чого не можуть собi дозволити гарнiшi за неi ровесницi, не кажучи вже про старших панн. Через те на неi мимоволi звертають пильну увагу, навiть якщо не хочуть цього робити. Довкола Агнешки Радомськоi крутиться весь свiт. Принаймнi, так вона сама вважае. Значить, може пiдвищувати ставки. – Що ви маете на увазi? – Раз по раз дозволяти собi ще бiльше, нiж уже пройдено. Грати в дедалi ризикованiшi iгри. Чим для панни й був зв’язок iз правдивим розбiйником Густавом Сiлезьким. Уникати публiчностi, занурювати себе в таемничу атмосферу для неi було рiвнозначно до публiчних ескапад. Включно з володiнням тим самим злощасним автомобiлем. Ви ж знаете, що в того ж пана Сiлезького нема власного авта? Переварюючи почуте, Кошовий ковтнув вистиглоi кави. – Менi знайомi подiбнi способи привернути до себе увагу, – промовив нарештi. – Можна було б посперечатися, чи мае тут значення зовнiшнiсть. Та все ж готовий вам повiрити, Шацький. Лишаеться зрозумiти те, що ви менi вперто не пояснюете. – А саме? – На початку нашоi розмови ви спершу сказали – вам вiд мене нiц не треба. Й вiдразу додали, наголосили навiть: особисто вам – нiчого. Але й мене так само не переймають невiдомi широкому загалу подробицi особистого життя покiйноi Агнешки Радомськоi. Тим не менше, ви менi все це принесли, а я вас слухаю, бо поважаю й не можу з усiм цим прогнати геть. Висновок напрошуеться однозначний, хiба нi? Шацький мовчки поворушив губами, чомусь нагадавши цим Климовi старого кроля. – Мовчите? Добре, спитаю прямо. Для чого ви покликали мене на цю розмову, Шацький? Чиi слова переказуете? Звiдки знаете про те, чого не пишуть в газетах? – Та вiн же! – вигукнув Йозеф, але занадто голосно – тут же втягнув голову в плечi, повторив уже тихiше: – Вiн. – Хто – вiн? – Пан Густав. – Чекайте. Отепер зовсiм не розумiю. Густава Сiлезького заарештовано вчора пiзно ввечерi, й зараз вiн сидить у Бригiдках [20 - Бригiдки – найстарiша дiюча в’язниця у Львовi. Розташована на вулицi Городоцькiй, 24, в будiвлi, перебудованiй зi старовинного римсько-католицького монастиря жiночого ордена Святоi Бригiди.]. Ви бачилися з ним? – Не з ним. Мене кiлька годин тому розшукали на прохання пана Тими. Тепер усе ставало на мiсця. Єжи Тима був правою рукою Сiлезького. Всi рази, коли Кошовий мав iз власноi волi чи проти неi справу з паном Густавом, це завжди вiдбувалося за посередництва його шепелявого помiчника. Якось Тима навiть роздобув Климовi револьвер, дбайливо захований серед речей, подалi вiд стороннiх очей, зокрема – вiд Басиних. Отже, тут i тепер Йозеф Шацький виконував роль посильного вiд кримiнальникiв, чий ватажок сидiв у в’язницi за пiдозрою у вбивствi таемноi коханки. Дуже цiкаво. І дуже все це Климовi не подобалося. – Отже, ви вiд Тими. Сам вiн не мiг вийти на мене, аби не привертати зайвоi уваги. Загалом це iхнi звичаi, нiчого нового. Для чого я знадобився пановi Сiлезькому? – Пан Тима просив переказати – сам усе пояснить. При особистiй зустрiчi. Сьогоднi, о дев’ятiй вечора, «Пiд вошею». Сказавши так, Шацький зiтхнув iз видимим полегшенням, скинувши з себе тягар неприемноi мiсii, яку вже виконував одного разу. – Ф-фу-у-у-ух! Все, пане Кошовий. Доручення виконано. Гора з плечей. Я ж iз вами туди не пiду. – Зрозумiло. – То дуже прошу – не томiть, пане Кошовий. Потiм розкажете, що i як. Я ж, бачте, так само опинився поруч iз цiею iсторiею. Вам не чужий, можу знадобитися. То вже будьте такий добрий, ввольте мою цiкавiсть. Вiдмовляти Шацькому у Клима не вистачило б сил та смiливостi. Роздiл четвертий Час повертати борги – Радий вiтати вас, пане Кошовий, навiть за таких сумних обставин. – А тут сьогоднi людно. Кошовий обвiв рукою примiщення ресторанчику на Верхньому Личаковi, котрий розчинився серед осiннiх дерев, але не потонув. Заклад «Пiд вошею» вважався тут чимось на зразок штаб-квартири личакiвських батярiв [21 - Батяри – представники львiвськоi мiськоi субкультури, котра iснувала з середини ХІХ до середини ХХ столiття. Назва «батяр», iмовiрно, виникла вiд угорського «betyar», що означае особу, яка мае дивнi погляди i робить непередбачуванi вчинки, авантюриста, гульвiсу.]. Звiсно, батярське товариство облюбувало собi не одну кнайпу, але цi стiни також частенько здригалися вiд iхнiх вигукiв та спiвiв. Всерединi, як завжди, стояла густа сумiш запахiв пива, шкварок, ще чогось пересмаженого, кислоi капусти й диму вiд дешевого тютюну. Не аж такий великий, але й не зовсiм маленький, ресторан вмiщав рiзношерсту публiку. Тут зазвичай можна було побачити статечних рiзночинних панiв, котрi займали мiсця бiля шинквасу, виглядаючи пташками на дротах. Ще – повiй, котрi чатували на вдачу, кидаючи оком на цих вiдвiдувачiв та час вiд часу переходячи у м’який наступ, знайомлячись та просячи пригостити цигаркою або чаркою «бачерувки» [22 - «Бачерувка» – розмовна назва алкогольноi продукцii фiрми Бачевських, заснованоi у 1782 роцi бiля Львова. Вважаеться найдавнiшою лiкеро-горiлчаною фабрикою Польщi.]. Також – злодiйчукiв, котрi вирiшували по кутках своi справи чи планували новi оборудки. Ну i, звiсно, батярськi компанii, котрi галасом привертали до себе загальну увагу – й у той самий час вiдволiкали ii вiд тих, хто волiв лишитися непомiченим у цьому гармидерi. Збираючись сюди, Клим написав записку Басi, аби не чекала його скоро. Та вже кiлька вечорiв поспiль затримувалася в театрi, приходила втомленою й через те не пiдпускала коханця до себе. Проте Кошовий за недовгий час спiльного мешкання мав сумний досвiд, коли Бася, повернувшись та не заставши його вдома, потiм влаштовувала iстерики: мовляв, не вiльно лишати ii саму, вона не для того спробувала перебратися до Клима зi своеi невеличкоi, але затишноi комiрчини на вулицi Королiвськiй, де жила поруч iз невгамовними студентами, пiсля чого Личакiвську вважала не лише ознакою зростання власного статусу, а й, без перебiльшення, раем у межах окремо взятого Львова. Тож краще було повiдомити про запiзнення, не вдаючись у подробицi. Потiм Кошовий перевдягнувся, вiрнiше – вдягнувся вiдповiдним чином. Дiловий костюм зайняв свое мiсце в шафi на вiшаку. Замiсть нього Клим одягнув мiшкуватi синi штани в ледь помiтну смужку, картату сорочку, пiджак з пiдплiчниками, недбало пов’язав шию хустинкою, а туфлi, котрi нагадували дзьоб екзотичного птаха, замiнив на важкуватi з вигляду, проте доволi зграбнi черевики. Прилаштувавши на голову картуза з заломленим козирком, Кошовий не без утiхи переконався: на батяра не подiбний, та за ремiсника, дрiбного службовця чи iншого постiйного вiдвiдувача закладiв на кшталт «Пiд вошею» цiлком зiйде. Хоча до кiнця так i не зрозумiв, вiд чиiх очей ховався. Тутешнiй череватий кельнер Цезар упiзнав його й кивнув, вiтаючись. Решта ж вiдвiдувачiв, завсiдники вони чи завiтали випадково, не звертали на Клима спецiальноi уваги. Навпаки, пани бiля шинквасу здригалися вiд дружного батярського ревiння, в якому, лише добре дослухавшись, можна було почути слова пiсеньки: Колись у Львовi в гарнiм мiсцi Кляштор Бригiдок стояв, Було черниць панянок з двiстi, Вiн молитви до неба слав. Цезар, як завжди не говорячи зайвого, кивнув Кошовому на дальнiй столик у кутку. Якщо дивитися в той бiк вiд вхiдних дверей, мiсце було геть заслане сизим густим цигарковим димом. Та пройшовши ближче, Клим угледiв Єжи Тиму й сiв навпроти. – Ви вчесно. – Не люблю запiзнюватись. Навiть на такi зустрiчi. – Гм… – Тима потер пiдборiддя, прошепелявив: – Ми ще не почели розмову, а вам наша здибанка вже не до вподоби. Бiля столика виринув Цезар, поставив миску тушкованоi капусти, ще одну – зi смаженими жирними ковбасками, карафку темного скла, наповнену горiлкою. Щойно вiдiйшов, Тима спершу закурив, запропонувавши Кошовому. Коли ж той вiдмовився, витягнувши з кишенi свою, завчасно прихоплену з дому сигарку й вiдкусивши кiнчик, закурив та заходився наливати. Батяри ж у протилежному кутку тягнули свого: Затихли спiви, згасли молитви, Цей дiм тюрмою для злодiiв став. – Чули? – кивнув Тима у iхнiй бiк. – То дуже доречна зараз для нас пiсня. – Пана Сiлезького заарештовано, – сказав Клим, беручи свою чарку. – Ми ж не за це питимемо, так? – Ми будемо пили за його швидке звiльнення, – серйозно мовив Тима, i Кошовий лиш тепер помiтив – шепелявий злодiй вже трохи почастувався. Не чаркуючись, Тима випив, заковтнувши горiлку й не скривившись при цьому, що пiдтвердило Климовi припущення: звичка, сьогоднi перехиляе не вперше. Сам пригубив, потiм пiд пильним наглядом спiвбесiдника таки доцiдив майже все, поставив чарку, пригостився ковбаскою. Тима ж навiть не думав про iжу – закурив випите й майже вiдразу налив знову. – Куди поспiшаете? – Маемо клопiт, пане Кошовий. Нашого пана Густава заквасили [23 - Заквасити – заарештувати (жарг.).] серйозно. Як не видряпаемо з Бригiдок – склепають не одну справу. І свiтить йому айт туд [24 - Айт туд – пожиттеве ув’язнення (жарг.).], не iнакше. – Ми ж давно знайомi, пане Тимо. Не кажiть, що ваш пан Сiлезький сидить задурно. – Ви ж вчена людина, пане Кошовий. Вчилися на юриста. Тож напевне знаете: судити треба лише за те, що людинi довели. У кримiнальноi полiцii е сила-силенна питань до Густава Сiлезького. Але поставити iх йому полiцiянти не можуть уже досить давно. Бо знають – доказiв нема. – Або не зiбрали. – Отож, або не набрали, – ствердно кивнув Тима. – Тут так само доказiв нема. Проте його заквасили, не дуже-то й розбираючись, що до чого. Через козулю [25 - Козуля – тюремний наглядач (жарг.).] змiг передати на волю ось це бялко [26 - Бялко – папiр, записка (жарг.).]. Тима виклав на стiл перед Климом клаптик сiрого паперу. Розгорнувши, Кошовий пiднiс ближче до очей, побачив – писалося швидко, той, хто писав, мав обмаль часу. Тож розiбрати було важкувато, та все ж Клим прочитав: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andrey-kokotuha/avtomobil-iz-pekarskoyi/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Перша назва: Daimler Chrysler AG, нiмецький автомобiльний концерн, заснований Готлiбом Даймлером (1834–1900) та Карлом Бенцем (1844–1929) у 1886 роцi. 2 Пекарська – вулиця в центральнiй частинi Львова, стиль забудови в описаний перiод – вiденський класицизм, модерн, пiзнiше – конструктивiзм, сталiнський ампiр. 3 Тут: рак. 4 Борислав – мiсто на Львiвщинi, вiдоме своiми нафтовими та мiнеральними родовищами. Єдине мiсто у свiтi, розмiщене на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищi з численними джерелами мiнеральних i лiкувальних вод. Наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiття видобутком нафти й озокериту в Бориславi займалися 75 великих та 779 малих пiдприемств, де працювало 10 500 робiтникiв. 5 «Бенц» – триколiсний автомобiль «Мерседес-Бенц», запатентований Карлом Бенцом 1886 року. Перший у свiтi самохiд, поставлений на серiйне виробництво. 6 Бернардинська – площа в iсторичному центрi Льовова, тепер – Соборна; «серполе» – паровий автомобiль, запатентований французьким конструктором Леоном Серполе (1858–1907). 7 Середовище москвофiлiв – мовно-лiтературна i суспiльно-полiтична течiя серед украiнського населення Галичини, Буковини й Закарпаття у 1819 – 1930-х рр. Обстоювала нацiонально-культурну, а пiзнiше – державно-полiтичну еднiсть з росiйським народом i Росiею. 8 Джейн Остен (1775–1817) – англiйська письменниця, авторка реалiстичних «звичаевих» романiв; Шарлотта Бронте (1816–1855) – англiйська поетеса, романiстка. Твори обох широко перекладалися в Європi. 9 «Рембрант» – одна з перших назв кiнотеатру. 10 Готель Жоржа – готель у Львовi, яскравий приклад архiтектури фешенебельних готелiв XІX – початку XX ст. Один iз найстарiших готелiв мiста. Протягом iснування неодноразово реконструювався. 11 «Кур’ер Львовський» – щоденна польська газета, котра видавалася у Львовi з 1883-го по 1935 рiк. Тривалий час у редакцii газети працював украiнський письменник, класик украiнськоi лiтератури Іван Франко (1856–1916). 12 Шимон – двiрник. 13 «Галичанин» – щоденна газета москвофiльськоi орiентацii у Львовi, виходила в 1893–1913 рр. 14 «Прикарпатська Русь» – газета проросiйськоi орiентацii, нелояльна до австрiйського уряду, остаточно закрита з початком Першоi свiтовоi вiйни. 15 Шпера – дрiбна монета. 16 Кракiдали – район Львова, на той час – одна з околиць, котра починалася вiдразу за Кракiвським базаром. Був мiсцем компактного проживання евреiв. Район вважався одним iз найбiднiших у мiстi. 17 Ескапiзм – спосiб утекти вiд реальностi, створити довкола себе iншу реальнiсть, бiльш комфортну, але не завжди прийнятну для оточення. 18 Хрунь – у Галичинi – пiдла, продажна особа, часто вживаеться стосовно виборних, котрi не виконують обiцянок виборцiв. 19 Перекiнчик – той, хто перейшов на бiк ворога, зрадник. Те саме, що хрунь. 20 Бригiдки – найстарiша дiюча в’язниця у Львовi. Розташована на вулицi Городоцькiй, 24, в будiвлi, перебудованiй зi старовинного римсько-католицького монастиря жiночого ордена Святоi Бригiди. 21 Батяри – представники львiвськоi мiськоi субкультури, котра iснувала з середини ХІХ до середини ХХ столiття. Назва «батяр», iмовiрно, виникла вiд угорського «betyar», що означае особу, яка мае дивнi погляди i робить непередбачуванi вчинки, авантюриста, гульвiсу. 22 «Бачерувка» – розмовна назва алкогольноi продукцii фiрми Бачевських, заснованоi у 1782 роцi бiля Львова. Вважаеться найдавнiшою лiкеро-горiлчаною фабрикою Польщi. 23 Заквасити – заарештувати (жарг.). 24 Айт туд – пожиттеве ув’язнення (жарг.). 25 Козуля – тюремний наглядач (жарг.). 26 Бялко – папiр, записка (жарг.).