На полі смиренному

На полi смиренному Валерiй Шевчук ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1 «На полi смиренному» Валерiя Шевчука – роман-притча, який е своерiдною травестiею вiдомоi лiтературноi пам’ятки часiв Киiвськоi Русi «Печерського патерика»***. Лейтмотивом твору е осуд замкненостi чернечого життя, яке, на думку автора, веде до поневолення людини через обмеження ii фiзичних i духовних потреб. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози. Валерiй Шевчук На полi смиреному Питання: Хто тi двое, що найсильнiше борються в свiтi? Вiдповiдь: Життя та смерть. Питання: Хто перший пророк божоi таемницi? Вiдповiдь: Адам… Рукопис І. Яремецького-Бiлахевича, XVIII ст., с. 174 Роздiл І, про те, чому я почав писати цю книгу Я, недостойний Семен, прочитавши Полiкарповий патерик, писаний задля наставлення майбутнiх поколiнь, задумався був невимiрно. Часу для думання в мене досить, я мало здатний до монастирських робiт, та й маю досить власного кошту, щоб найняти служку; отож можу дозволити собi бездiлля i вiддаватися спокiйному спогляданню неба, завжди дивного i чудовного, через що я, може, й наклав на плечi чернечу одежу: тут, здавалося, нiхто моему бездiллю не перешкоджатиме. Люблю вийти зi своеi келii, сiсти на ослонi й дивитися або ж, щоб не вражати очей братiв моiх по обителi, стаю навколiшки; думки моi легкi й прозорi, i я сам прозорiшаю i легшаю – цей стан люблю найбiльше, адже тодi, можливо, i до бога ближче приступаю. Пiд час однiеi iз таких «постойок» я задумався про Полiкарпове писання, щойно був його прочитав за iгуменовим велiнням. По-своему й заздрив Полiкарповi, що саме йому випала честь описати подвиги братii нашоi; зрештою, вiн одяг всi цi iсторii в одежу найлiпшого красномовства, звiвши i зберiгши для нащадкiв справжнi i несправжнi оповiдi, якi люблять переповiдати ветхi деньми дiди-ченцi. При нерiвному i кволому свiтлi лампад оповiдання цi напрочуд вражають; я теж любив вiдвiдувати старих ченцiв, смиренно обходжуючи iх як милосердний брат, хоч це й не завжди складало менi приемнiсть: дiди бувають вередливi, а часом пакостять. Я вбирав у себе тi оповiдi, як чинив це, зрештою, i Полiкарп, тiльки той робив це з благословення митрополита та iгумена, щоб скласти книжку, яка б стала нетлiнною у вiках, я ж ходив на тi теревенi з простоi цiкавостi, яка може поставиться менi на страшному судi i за грiшне дiло, хоч, як на мене, грiшним дiлом треба називати таке, яке несе в собi зло i стае у свiтi чи для свiту нещастям. Мiй же порожнiй iнтерес нiкому лиха не справляе, бо хоч робив я те не з благословення старших, але нiчим те мое наслуховування не вiдрiзнялося вiд Полiкарпового. Отож стояв я, вклякнувши, одного погожого вечора i дивився на ясне, безхмарне небо, що сочило на землю трохи незвичайне рожевувато-сине свiтло, поступово наливався ним i благiшав; здавалося, солодка хвиля зносить мене в святу височину; i, коли вiдчув отаке пiднесення, навiдала мене несподiвана думка, що i я мiг би пiти Полiкарповою стежкою, тим бiльше, що в його описi багато мене не задовольняло. Як i Полiкарп, задумав я в те ясне рожево-сине надвечiр'я викласти все почуття мною ранiше на пергамен – коштiв, щоб купити його, в мене набереться, – вiдтак зайти в затвор, щоб не мозолити братii своiм дивним заняттям очi. Ось я й мережу цi рядки, i вiд самого процесу творення ясний i добрий настрiй поклався менi в груди; до мене мимохiть повертаеться отой стан, що його вiдчув, вирiшивши писати: легким та прозорим себе маю. Вiдтак сильне й несподiване бажання охопило мене: скласти свiй синаксар, чи ж бо патерик, не задля прославлення чи осудження святих отцiв, а з'явити всi почутi мною iсторii найдокладнiше й найправдивiше, адже Полiкарп усi отi розповiдi поодмiнював – ставив-бо перед собою мету таки прославляти чи огуджувати. Я ж, не прагнучи (на вiдмiну вiд Полiкарпа) слави людськоi, не видам своеi працi переписувальникам, та й не благословить мене на те братiя – одне розповiдати щось на дозвiллi, а iнше писати пером; перше-бо – послiддя марноти, друге мае для слави людськоi, чи, як вважають, божоi, служити. Я ж ношу таку думку, i хай не осудиться цей мiй грiх, що для слави господньоi може служити й найостаннiша людська марнота, а в пам'ять людську мае переходити не благочестива лож, а iстина, хоч я й розумiю, що iстина – це наче пушинка з кульбаби. Навряд чи зможу також не осуджувати й не прославляти, але скрiзь означу, що це моi думки такi, iсторiй же одмiняти не буду i недомовок не вживатиму. А що не думаю про славу людську, то вiддам свое писання не в людськi, а в божi руки: покладу пергамен до горщика, якого роздобув заздалегiдь, затягну його чистим листком пергамену й обсмолю. По тому загорну все в шкiру, щоб мала iсти що матiнка-земля, а мое писання вiдтак зберегла. Все потрiбне в мене в затворi е, едине, чого тут бракуе,– неба. Я любив його, живучи в келii i в мирському свiтi, бо тiльки невмолиме бажання написати цю книгу спустило мене в тьму, розбиту несильним вогнем каганчика чи й скiпки; зрештою, хотiв я глибше зрозумiти й тих, про кого писатиму; не один, увiйшовши в затвор, починав не до бога наближатися, а до диявола. Щоб цього не сталося зi мною, вирiшив бути в затворi по мiсяцю, тодi знову виходити нагору, а вiдтак на котрий час повертатися: це потрiбно ще й для того, щоб не переставати спiлкуватись iз небом. Менi необхiдно вряди-годи зводити очi й бачити блакитнi колодязi мiж бiлих хмар, бо з тих колодязiв ллеться в душу чиста й голуба радiсть, тодi i до одкровення я здатний. Тут же, в затворi, можу, коли треба, заплющитися i, тримаючи у визорi той осяйний клаптик, знайти у собi вивищений настрiй i ту ж таки радiсть, що заливае мене всього. – Господи, – шепчу тодi я, – дай менi силу для дiла, на яке мене поставив. Не диявол керуе моiми помислами, а ти, господи! Не може диявол ставити перед очi таку блакить, не може диявол такоi радостi чистоi та iскристоi давати, натхнення святого та вогню. Тут, у темрявi, господи, шукаю твого свiтла, а свiтло твое – це добро справжне; не може диявол добра творити. Все дрiбне й нiкчемне, темне, заздрiсне й облудне хай зiйде з мого зору; хай стоiть перед ним завжди той клаптик блакитного неба, i хай вiн мене просвiща. Я повторював ту молитву, i сльози вибивалися менi на очi. В час же найвищого одкровення келiю мою заливало блiде, напрочуд чисте свiтло. Роздiл ІІ, в якому розповiдаеться про бiснуватого Чернець Лаврентiй, той, що став пiзнiше й затворником, мав серед нас славу цiлителя бiснуватих. Те, про що хочу я оповiсти, сталось у вереснi, який був того року особливий. Небо свiтилося, як весняне, i бiгли по ньому великi лапатi хмари, темнi на сподi i яскраво-лискучi у верхах. Часом вони збивались у темну й важку хмару, яка виплюскувала з себе короткий i сильний дощ. Це тривало недовго, бо вiтер розганяв сiре мiсиво, i знову зацвiтало чисте небо, знову повзли по ньому отi темнi на сподi i яснi вгорi купини. Можливо, саме ця погода збудила в душi того, кого ми прийняли за бiснуватого, щось темне й хворе, – вiн спинився серед двору i на жах сусiдам завив до неба й хмар. Бiснуватий був велетенського зросту i силу мав волячу, так що кiлька мужiв, котрi хотiли його зв'язати, змушенi були спiшно покинути двiр: одному велетень зламав ключицю, а двое iнших вiдбулися синцями. Тодi й було покликано Лаврентiя, i з ним пiшов з iнтересу i я. Довкола двору бiснуватого зiбралися люди, нiхто з них i сумнiву не мав, що цiлий гурт бiсiв товчеться зараз у нутрi велетня, тож, коли ми надiйшли, всi почали кричати, перебиваючи одне одного, i навзаем оповiдали, що ж тут приключилося. Велетень здригнувся, коли побачив нас, i почав кричати сам, хрипким голосом проганяючи нас та кленучи. Лаврентiй був спокiйний. Безбоязно пiдiйшов до перелазу i, голосно й чiтко вимовляючи слова, спитав у бiснуватого, чи не хоче вiн iз ним побалакати. На те слово бiснуватий позеленiв, впав раптом на землю i почав корчитися, обличчя його з зеленого стало бiле, а з вуст потекла пiна. – Вiн ще не готовий до розмови зi мною, – сказав Лаврентiй, повертаючись до юрби. – Коли хочете, можете його зв'язати. П'ятеро мужiв вийшли з юрби, але бiснуватий перестав корчитися й скочив на рiвнi, а я, подивувався з того сприту, з яким вiдскочив вiд перелазу Лаврентiй. – Це хрест його вдарив! – сказав Лаврентiй людям i перехрестився. Дув сильний вiтер, i трiпав вiн одежею й листям, розвiював буйне волосся у бiснуватого. Той стояв серед двору i якось дивно крутив головою, певне, й досi його корчило. – Не чiпайте мене, люди! – хрипко гукнув вiн. – Не бiс мене мучить, а хвороба. На те слово юрба засвистiла й зареготала, бiснуватий схопив велетенську ломаку i стояв готовий вiдбити напад мужiв, що знамiрилися супроти нього. – Я розiб'ю голову першому, хто ступить у мiй двiр! – крикнув вiн вiдчайно. Шумiв i посвистував навколо вiтер, згинав крони дерев, i стовбури аж порипували; налiтав поривами на людей, наче хотiв позбивати iм шапки. Вiд того й небо дивно мiнилося: сонце виринало з-за хмар чи знову в них западало, тодi сонце й тiнь мiнилися; коли тiнь напливала, всi сiрi ставали, а коли свiтло, всi немов запалювалися й собi, – Слухай-но, Прокопе, – гукнув Лаврентiй. – Я наказую тобi пiти до монастиря. Там тебе вилiкують. – До кого посилаеш мене? – спитав Прокiп злiсно. – До тих, що самi себе не годнi вилiкувати? – До святих отцiв тебе посилаю, – вимовив Лаврентiй. Тодi знову засмикав i закрутив головою бiснуватий, i обличчя його спотворила гримаса. – Надто мало у вас святих, щоб вилiкувати мене, – зморено сказав вiн i сiв на колоду – iх купу було звалено серед двору. – Чому так недобре кажеш про святих отцiв, Прокопе? – мовив голосно Лаврентiй. – Це бiс говорить твоiм язиком. – Святих у вас тiльки п'ять, – сказав Прокiп. – Назви iх! – наказав Лаврентiй. На те звiв голову бiснуватий i розсмiявся. Отак, перериваючи себе смiхом, що нападав на нього, як вiтер, що гуляв довкола, почав вiн говорити. І не назвав вiн серед святих нi iгумена, нi Лаврентiя, нi Святошу. Не назвав вiн нi Єремii Прозорливого, нi навiть мене, грiшного, а тiльки юродивого Ісакiя i кiлька слуг та пiднiжкiв наших, що найчорнiшу роботу в нас роблять. Лаврентiй аж почорнiв, так розсердився. – Бiс таки сидить у тобi, Прокопе! – крикнув вiн. – Пусти мене до себе, побалакати з тобою хочу. Пусти, щоб не сталося тобi лиха. Пiд час цiеi розмови п'ятеро мужiв почали скрадатися за огорожею, щоб зайти у двiр з-за хати i напасти на бiснуватого. Але iм не вдалося заскочити Прокопа зненацька – змушенi були кинутися на хворого передчасно. Тодi заревiв, як поранений тур, бiснуватий, кинувся на мужiв з ломакою i, певне, не одному проломив би голову, коли б знову не схопило його. Спинився й затрусився, i ломака випала йому з рук, а потому гримнувся на втоптане подвiр'я i почали ломити його корчi, а мужi кинулися на нього зусiбiч, крутячи хворому руки й ноги, в'яжучи поворозками i стусаючи його. Прокiп вив, метався i бився об землю, стогнав i ревiв; мужi скочувалися з нього, але знову кидалися, i всi вони сплелися в гаркiтливiй та стогiнливий клубок; зрештою, iм на помiч кинулося ще кiлька смiливцiв, i Прокопа зв'язали вже так мiцно, що вiн мiг тiльки плюватися й харчати. Лаврентiй теж був у дворi i отiняв безнастанно хворого хрестом. Однак напасникам довелося ще раз покинути двiр, бо Прокiп перестав кидатися, а натужився з неймовiрною силою i розiрвав на собi поворози, наче були то гнилi нитки. Тодi зiрвався на рiвнi i знову схопив ломаку. Вигляд у нього був страшний. Височенний, у порванiй одежi, з подряпаним, закривавленим i замазаним землею лицем, вiн змахнув над головою ломакою i цим рухом вигнав з двору всiх, навiть безстрашного Лаврентiя; здалося менi, що це вiтер подув так сильно i вимiв нагло напасникiв. – Не вiзьмете мене! – захрипiв бiснуватий. – Чуете? Не вiзьмете. Покиньте нападати, бо не вiзьмете мене. – Кинь спершу ломаку! – закричав Лаврентiй. – Кинь ломаку i пусти мене до себе. Не для бiйки, а для бесiди пусти. Бiснуватий зиркнув на Лаврентiя, наче вперше його примiтив. Поставив ломаку, як палицю, i сперся об неi. – Я боюся ваших отцiв, – сказав вiн. Тодi Лаврентiй пiшов просто до нього. Смiливо перескочив через тин i став навпроти бiснуватого. Юрба вражено замовкла, i всi аж роти повiдкривали. І здивувався з того, що вiдбуваеться, навiть вiтер, перестав налiтати на дерева й на людей, а хмара сповзла з сонця, i двiр залився мiражним, тремким свiтлом. У тому свiтлi закоцюбли двое: один величезний, а, другий малий, i, може, щось сказав там Лаврентiй, але не почув того нiхто; одне тiльки всi побачили: вiдкинув ломаку Прокiп i вискалив зуби. Тодi знову щось сказав йому Лаврентiй i знову так тихо, що нi слова не мiг я почути; по тому перехрестив його Лаврентiй раз i двiчi. Хмара знову покрила сонце, i все надовкiл посутенiло, а вiтер затих зовсiм, i вiд цiеi дивноi тишi в людей мурашки по тiлi забiгали. А може, було так тiльки зi мною; я нагострив, скiльки мiг, вуха, щоб хоч слово почути з тоi бесiди у дворi. Коло мене хтось засопiв, i я побачив Полiкарпа, в якого очi аж палали, такий був зацiкавлений. – Глянь-но, брате Семене, – шепнув менi. – Лаврентiй не боiться того, кого злякалися п'ятеро. Бiснуватий i справдi заспокоiвся. Вiн повернувся й пiшов у дальнiй кут двору, де лежала ще одна купа колод. Там вони повсiдалися з Лаврентiем i почали про щось тихо балакати. Люди довкола стояли тихо, наче завороженi, але не могли почути тоi балачки. Я подивився за хати i за лiс, на далекий краевид, що розстелявся звiдси. Зараз був вiн осяяний сонцем, небо майже очистилося вiд хмар. І було воно на небокраi пласке, а менi здалося, що саме там, де клалися гряда за грядою хмари i де стояли вони мiж дивовижноi голубизни, зустрiчаеться в цей момент весна iз осiнню, а може, це так химерно прощаеться з небом та землею лiто? І хоч було багато свiтла, обличчя в людей, що стояли навколо, зробилися збляклi й невиразнi – всi вони не красу свiту вiдчували, а напружено стежили, чим закiнчаться переговори Лаврентiя з бiснуватим. В цей час мужi знову спробували наблизитися до бiснуватого. – Спинiться! – наказав iм Лаврентiй. – Моя молитва починае доходити йому до серця. Люди коло мене зойкнули вражено й почали поспiшно хреститися, особливо гаряче робили це двi молодицi з розпаленими вiд цiкавостi й зворушення очима. Я знав: в iхнiх головах зав'язуеться по клубку, який, обрiсши словами, вже зараз стае легендою. Здаеться, такий самий клубок сплiтаеться в головi й у Полiкарпа; не мiг вiн не обмiрковувати того, що побачив, – мав накладену на себе мiсiю оповiдальника. – Моя молитва заспокоiла його, – сказав Лаврентiй i взяв бiснуватого за руку. Вiн звiвся, а разом iз ним розбито встав i Прокiп. – Ходiмо, сину, до коваля, хай закуе тебе в ланцюги, а тодi пiдемо, куди хочеш. – Лаврентiй вимовляв це речення голосно, чiтко карбуючи слова: хотiв, щоб його чули. І в мене, i в Полiкарпа, i в людей, що стояли тут, розширилися вiд здивування очi, бо непокiрний велетень, котрий недавно розмахував страшною ломакою, покiрно пiшов, ведений слабосилим ченцем. – Чудо! – вигукнув менi пiд вухо Полiкарп. – Люди, чудо ви бачите! Вiн упав навколiшки, а за ним i всi. Мусив уклякнути i я, хоч, як завше, сумнiвався. Тим часом Лаврентiй вiв бiснуватого за руку, вiльною рукою Прокiп витирав рукавом подертоi сорочки чоло. Вони рушили до кузнi, за ними й тi, хто мав нагоду все спостерiгати. Широкоплечий i низькорослий коваль виступив iз чорного нутра кузнi, став на порозi i надчiкував. – Закуеш його в пута: ноги й руки, поклади залiзо на шию! – наказав трохи урочисто Лаврентiй. Прокiп покiрно поставив перед собою руки, i коваль почав накладати на нього вериги. Полiкарпа з нами вже не було, вiн побiг до монастиря ще вiд двору бiснуватого: Лаврентiй щось шепнув перед цим йому до вуха. – Чим зумiв привернути його, брате Лаврентiю? – спитав я в ченця, поки бiснуватого заковували. – Надто швидко заспокоiвся… – У щасливий час молитву сотворив, – покiрливо сказав Лаврентiй. – Якому ж святому молився? – спитав я його в тон. – Усiм, – вiдповiв Лаврентiй. – Я сподiваюсь, брате, що цей чоловiк хутко одужае. Я засумнiвався. Знав-бо печальну долю бiснуватих, яких приховували у темнiй печерi; вони там металися на чепi, кричали й просилися, вили й проклинали себе та свiт: упокорювали iх, окрiм молитов, ще й батогами. Менi завжди болiло серце, коли чув я, як свистять батоги i як кричать, наче пораненi звiрi, бiснуватi. Не раз бачив я iхнi болющi, страдницькi очi, i дивнi думки приходили менi до голови: чи не такими очима дивився на цей свiт i Христос? В печерах вони й умирали, а тiла iхнi закопували в землю, як стерво. «Навiщо бiсовi, – думав завжди я, – вселятись у хворий та убогий розум, замалий вiн тут матиме пожиток: бiс – це думки, помисли й похотiння нашi, зверненi на зло, це лихi вчинки й зачини. Через це бiс оселяеться охочiше в головах розумних та здорових, хоч не минае благих та дурних. Бiс – це невидиме неосягнення, чого й не торкнеш. Небо й пекло, – гадалося менi, – мають осiлля у душах наших, в яких iде вiчна й невситима вiйна». Тi ж болющi й страдницькi очi, що iх бачив я в бiснуватих, можуть бути тiльки в людей, що стоять осторонь такоi вiйни: не про добро та зло вони мислять, а про звiльнення. Про зло и добро думаемо ми: здоровi й неупослiдженi, i через те такi ранимi перед нечистим нашi душi. Я думав про це довгими самотнiми вечорами, коли простоював на молитвi перед образами; такi думки вклинювались мiж моi молитви, i я не гнав iх – були вони благi. Витiкала вiдтак iз мене мислена течiя, скеровував я ii до неба, де стоять такi сонячно-блакитнi колодязi! «Це тiльки тут, на першому небi, – думав я, – колотяться хмари, громи й блискавицi – вiдбиття пристрастей наших; вище – тiльки ясне безмов'я. Пристрастi ж людськi – похiдне нашого призначення i усього життя земного. Адже той, хто ходить по земнiй твердi, не тiльки рiже плугом землю, але й блискае мечем, не тiльки кидае в землю пiт свiй i вирощуе зело, котре втримуе це життя, але те зело грабуе й топче». Коли навiдували мене такi думки, тонкою й прозiрчастою ставала моя душа й наливався я блакитним вогнем, джерелом якого було небо. Яснiсть у мозку уподiбнювалася до тонкого й невгамовного болю; можливо, моя душа в такий спосiб плакала, адже нелегко iй, одягненiй у важку й неповоротку одежу тiла!.. Бiснуватого вже закували у вериги: руки й ноги, а на шию наклали широкого ремiнного паса, вiд якого тягся ланцюг. Лаврентiй узяв того ланця в руку. – Чи був ти колись у монастирi Печерському? – голосно й урочисто спитав Лаврентiй. – Чи знаеш братiю, що там мешкае? – У монастир я заходив, але братii не знаю, – сказав бiснуватий розсудливо, i юрба з iнтересом слухала. – Хто ж тi, що iх боiшся? – так само голосно спитав Лаврентiй, начебто забувши, що бiснуватий тiльки п'ятьох святих називав. Тепер же вiн назвав першими iгумена, Лаврентiя i Полiкарпа. Вiн назвав Святошу, Єремiю, Матвiя, Афанасiя, Микиту, Агапiта, Григорiя, Марка, Теофiла, Федора i його посередника Василя, Алiмпiя i Спиридона, навiть мене не забув. Вiн називав iмена iще й iще, i було всiх тридцять три. Лаврентiй при цьому свiтив радiсною усмiшкою, а бiснуватий аж голову понурив. – Оцi тридцять три, – сказав вiн глухо, – можуть одним словом вилiкувати чи прогнати мене. – Зачинимо тебе в печерi, i так звiльнишся! – прирiк Лаврентiй. Бiснуватий звiв голову, очi його блиснули. – Яка менi користь, коли лiкуватимуть мене мертвi? – сказав вiн твердо. – Коли хочете бачити мою живу боротьбу, ведiть мене до живих ченцiв. Лаврентiй смикнув за ланцюга i повiв. Велетень iшов розважно, бiля нього ступав Лаврентiй, а ззаду, на вiдстанi, – гудлива, як рiй, юрба. Я ж iшов позаду, здавалося менi, що химерне дiйство граеться передi мною. Раптом бiснуватий зупинився, здригнувся, озирнувся довкiл i почав щось белькотати. – Вiн говорить грецькою, латинською та еврейською мовами поперемiнно, – звiстив спокiйно Лаврентiй, i я зчудувався ще бiльше: жодноi з названих мов Лаврентiй не знав. Вiд того злякалася юрба, i вiдстань мiж нею й бiснуватим побiльшала. Вже видно стало монастирськi ворота i Святошу, який вийшов назустрiч, – стояв, смиренно похилившись. – Люди! – сказав раптом бiснуватий i повернувся до юрби. – Вони вже мене покидають! Вони вже покидають мене, люди! Тихе зiтхання пройшло по юрбi. Лаврентiй поклав на груди хреста i почав обходити Прокопа, отiняючи його зусiбiч хресним знаменням. – Його покидають бiси, бо вiн наближаеться до святого мiсця! – урочисто проголосив Лаврентiй. – Чудо твориться на ваших очах, люди, справжне чудо! Процесiя входила в розчиненi монастирськi ворота. Святоша хрестився. – Куди менi йти? – спитав бiснуватий. – У церкву. Чи, може, ти боiшся церкви? – Вже не боюся, – мовив бiснуватий. – Вже бачу там тридцятьох i трьох мужiв, що хочуть мене зцiлити. У церквi й справдi чекав на нас iгумен з братiею. Я долучився до них. – Чи знаеш ти когось iз цих людей? – крикнув пронизливо Лаврентiй. – Я не знаю тут нiкого, – вiдповiв бiснуватий. – Але ж перед тобою люди, iмена яких ти називав. – Я не знаю iх в обличчя, – сказав бiснуватий. Тодi ступнув до нього iгумен. – Хто зцiлив тебе? – спитав. Прокiп захитався i раптом упав на колiна перед iконою богородицi. – Вона! – закричав вiн. – Це з нею зустрiли мене святi отцi. Було iх числом тридцять три, i я зцiлився! Тодi попадали навколiшки всi, i я разом з усiма – не годилося менi вiд усiх рiзнитися. А ще я подумав: нехай iде до неба всяке хвалiння боже навiть вiд лукавих, щоб не було в цьому свiтi тiльки темного i тiльки лукавого. Помiтив я ще одне: окрiм святих, умовлених Лаврентiем, тут, у церквi, назвав бiснуватий i тих п'ятьох, яких називав уперше, – вони теж були зараз у храмi. І хоч було святих названо вже тридцять вiсiм, нiхто того, здаеться, не помiтив, а я вiдчув дивну полегшу на серцi. «Коли е на землi хоч п'ятеро чистих серцем, – подумав я, – вона вже не побита тьмою. Бiс i справдi блукае по наших думках та серцях, не бувае вiн лише там, де не вiдають про його iснування, тобто де очi болящих та скорбних свiтяться». З Прокопа зняли вериги, i вдалося це Лаврентiю без труда. Велетень ще раз ударив поклона, й iгумен вiдпустив його. Вiн кинувся почесному старцю до нiг i зi слiзьми прийняв благословення. Тiльки пiсля того почав пробиратися до виходу. Люди розступалися i дивилися на нього повними захоплення очима. Я стояв на виходi i змiг пiти за ним слiдом. У захiдному окраi неба стояла сиза, понура хмара – десь хлющив дощ. Знову з'явився вiтер i налетiв на дерево, яке росло серед двору. Над головою в мене розсiлося кiлька iскристих, яскраво-срiбних хмар, якi аж тремтiли серед осяйного блакиту. Вiтер вдарив бiснуватому в обличчя i звiяв його густе, довге волосся. Бiснуватий зiгнувся i хутко пiшов до ворiт. Менi здалося, що вiн ледве стримуеться, щоб не побiгти. Зрештою, вiн мав ще хоч раз обернутися. Вiн мав попрощатися з тими, вiд кого тiкав, i я поспiшив за ним: хотiв побачити в цю хвилю його лице. Так воно й вийшло. Знову вдарив шаленим накотом вiтер, i Прокiп обернувся в той бiк, де лишалися його мучителi: очi його стали надмiрно розширенi й потемнiлi. Яскраве свiтло – сонце саме вигулькнуло з-за хмари – впало на Прокопове обличчя, i воно обезтiнилось. Я здригнувся й завмер, рiзко зупинившись у ходi: дивилося на мене лице, наче з образа зняте. Іржавий клубок пiдкотився менi пiд горло. «Ось воно, – подумав я, – чудо справдешне, ось вiн, болящий i скорбний!» Роздiл III, в якому розповiдаеться про Єремiю Прозорливого Коли закалатали в било, я вiдчув, що менi важко вставати. Було в келii майже темно, келiйник уже будив мене, несмiливо торсаючи за плече. Я йшов у вогкiй сутiнi, передi мною ступав повiльно Григорiй, а позаду важко дихав Нестор, той, котрий лiтописа написав. Ми всi були в той ранок наче приглушенi, i, хоч звичайно перемовлялися, всупереч припису, по дорозi до церкви, в той ранок вуста нашi були наче залiплено. Пiп Тит i диякон Євагрiй, про ворожнечу мiж якими ми переповiдали помiж себе не одну кумедну iсторiю, були надутi й правили заутреню мляво й неохоче. Такий настрiй не минув й iгумена, той стояв на своему мiсцi й похитувався, – у блiдому свiтлi свiчок його спина здавалася горбатою, а кукiль гостро стримiв над головою. Я примостився збоку, i менi видно було братiю; позаду ж стояв, як завжди, заплющений, бiлий i зморшкуватий, невисокий, але широкий у плечах дiдок – Єремiя. Такий був вiн того ранку нерушний, що, здавалося, помер i тiльки завдяки палицi-пiдпiрцi не падае. Його велике, важке лице було виставлено вперед, а бiла борода в цьому примарному свiтлi здавалася брудним вiхтем. У мене зiмлiвали ноги, та, певне, не тiльки в мене, ось брат Матвiй похитнувся i ледве не впав. Вiдтак розплющилися Єремiiнi очi, напрочуд яснi й чистi – зелена вода мiж заснiжених берегiв; брат Матвiй замотав головою, проганяючи мороку. Але в цей час похитнувся i ледве не впав брат Федiр, i знову позад нього засвiтилися яснi зеленi очi, оточенi густим сивим кущинням. Федiр перестав спiвати i, похитуючись, поколивався туди, де стояв незвичайно згорблений iгумен. Голосний шепiт провис у церквi, покрив, здаеться, весь наш спiв – брат Федiр посилався на нездоров'я. Ігумен хитнув куколем, брат Федiр спершу позадкував повз нього, тодi повернувся i поплив беззвучно, як тiнь, до виходу. Я' мимовiльно запам'ятав дивний вираз його обличчя: було воно наче попелом присипане, а крiзь попiл проступала блiдiсть. Єремiя також дивився на Федора: зеленi очi горiли й спалахували, i на мить здалося менi, що то великiй сивий кiт стоiть на вийстi i палить очi на сiру й нiкчемну мишу, що котиться йому назустрiч, Федiр обiгнув Єремiю, як вода камiнь, i я побачив, як ледь-ледь помiтно здригнули його вуста, а очi на мить пригасли. Ми всi завовтузились, бо уявили брата Федора в теплiй постелi: тут же, на холодних плитах, було зимно й незатишно, здавалося, блукав церковний продув, обвiював нас, залазячи пiд одежу, й обмацував тiла, наче ходило ' по церквi десятки невидимих рук i кожного обшуковували. І все-таки я напружував усю силу, щоб не задрiмати, повiки менi клеiло з непереборною силою, немов сидiв у мене на плечах важкий i теплий сон i залiплював очi рученятами. Брат Матвiй знову похитнувся, аж мусив опертися об стовп: на те знову засвiтилися зеленi Єремiiнi очi, що були як зелений лiд мiж покритоi iнеем староi трави; Матвiй уже також iшов до iгумена, ледве перебираючи нерухомими в колiнах ногами i виставляючи сухий, гострий, зад. Знову в церквi поплив шелест, начебто шумiло над нами якесь дерево iз бронзовим листям, хитнув кукiльнi Матвiй, як недавно Федiр, поплив до виходу просто на ясний зелений вогонь Єремiiного погляду. Я сперся плечем об стовп, притому став так, щоб стовп заслонював мене вiд Єремii, бо вже не в силi був стримати позiху, котрий ламав щелепи. Через це змушений був перервати спiв, i менi тi щелепи так розвернуло, що я забоявся – iх заклинить. Зрештою ця незвично затяжлива утреня закiнчилася, i ми з поспiшнiстю посунули з церкви. Тiльки Єремiя нерушно стовбичив на своему мiсцi, очi його розплющились i були наче зiв'яла трава, на яку падае перший сильний мороз, а вуста глумливо стулилися. Кожен вiдчувався нiяково, проходячи повз той вiдвертий, насмiшкуватий погляд, кожен з нас потуплювався, бо в кожного в нутрi сидiв теплий кошлатий хлопець, що розтоплював нас i залiплював повiки, – ми тiльки й думали про келii i постелi, якi хоч вихололи за цей час, але скоро нагрiються знов. Але менi не судилося в той ранок вiдпочити. Щось несподiване примусило залишитися у церквi. Я став у простiнку: дуже веселе й радiсне обличчя було в Єремii. Ігумен iшов, пiдтримуваний Полiкарпом: лице його було сонне i зморене, Єремiя палив свiй зелений вогонь уже до iгумена. – Щось хотiв менi сказати, Єремiе? – спитав почесний старець. – Велике диво сьогоднi побачив! – сказав Єремiя. – Завжди бачиш дива. – Ігумен поставив супроти Єремii маленькi чорнi очка. – Самi дива, отче, бачиш, чи не забагато iх? – Це диво особливе, – звiв кошлату бороду Єремiя. – Бiс був сьогоднi помiж нас. – Бiс? – перелякано згукнув iгумен. – Бачив його в образi купця, – сказав Єремiя, i очi його погасли: прикрив вiн iх повiками… Був вiн справдi старий i ветхий деньми i побачив сьогоднi метеликiв, якi раптом покрили храм. Трiпотiли срiблястими крильцями – бiлий сон ламав старця, адже нiхто не знав, скiльки вiн прожив. Казали, що йому триста лiт i що прийшов вiн у монастир отакий старий i бiлий, а пострижене волосся зiбрав i навiщось береже. Бiле отож було в нього все: борода i вуса, брови i шкiра обличчя. Особливо вражало те, як стiна, обличчя: бiля чорноi мантii, свити й куколю воно палахкотiло. Через це i видива з'являлися йому так часто: сьогоднi побачив рiй бiлих i зелених метеликiв, якi довго кружляли довкола нього. Але потiм вони попропадали, пiсля чого вiн, може, i в сон запав, але прокидався щоразу, як тiльки виходив iз церкви хтось з братii. – Купець той був у бiлому плащi, – сказав Єремiя, – i нiс пiд полою букет квiтiв. Вiн iшов крадьки, ледве торкаючись носками черевикiв пiдлоги. Вiдривав квiтку вiд букета i кидав на спини братii, особливо тих, хто не спiвав заутреню, а тiльки для показу розкривав рота. Тi квiти i звуться так, як треба: лiпки. Вiдривав квiтку вiд букета i кидав. І кому прилипала квiтка до одежi, похитувався такий i ледве не падав. Позiхав, тодi вигадував причину, йшов до вашоi милостi i тiкав iз церкви. Старець аж повiтря вихукнув – так багато довелося йому сказати, але очi при цьому засвiтилися i заграли, як весняна вода. – Жоден iз них не повернувся назад, у церкву, – сказав урочисто старець, – всi вони спати пiшли… …Ходив купець у бiлому плащi, виймав квiти i кидав на спини, спiвцiв, i прилипали тi квiти й п'янили, а купець тихенько смiявся, прикладаючи до рота долоню; бачив це лишень Прозорливий Єремiя, такий старий, що йому нiхто й лiт не мiг перелiчити, а тi, котрi зараз спали в келii, снили грiховнi сни, бо росли iм iз заплющених очей i з рота тi ж таки лiпки, можливо, вони дарували тi квiти пишнокосим красуням, хоч були самi ченцями… Ігумен стояв супроти Прозорливого, його очi вряди-годи туманiли: сон накопичувавсь у них на денцях. Полiкарп тримав на вустах тонку, як нитка, усмiшку: вiн, як Єремiя, спати не хотiв. – Те, що розповiдае отець Єремiя, достойне великоi уваги, – сказав Полiкарпу iгумен. – Треба буде нам зiбрати братiю, i хай повiсть вiн iй про свое видiння. На тих, хто пiддався диявольськiй силi, ми покладемо покару, а ти впишеш цю iсторiю до Патерика. Полiкарп схиливсь у поклонi, а iгумен рушив iз церкви. Вiн ледве пересував хворi ноги, i Полiкарповi була немала праця його пiдтримувати. Єремiя простояв якийсь час, вдивляючись перед себе, наче знову бачив тi бiлi й зеленi метелики, що вилiтали з його очей, чи купця в бiлому плащi i з квiтами пiд полою, а я подумав, що вiн усе-таки знае, якi можуть снитися грiховнi сни i що в тих снах можуть привиджуватися пишнокосi красунi. Я подумав, що кожна людина, хоч i вiдкриваеться перед свiтом, мае в собi немало сокровенного. А ще я подумав, що Єремii залишалася в життi едина втiха – втiха стеження. Я сам часом зазнаю такоi втiхи, та й тодi ii зазнав, коли пiдслуховуе ту розмову, бо саме це змило з мене остаточно сонливий настрiй. Зараз я можу зрозумiти Єремiю, як i його стеження, чужа менi тiльки радiсть, яку виказував вiн, коли братiю за його виказом карали. З такими думками стояв я у закутку, i мене раптом схитнула сумна хвиля. Я аж заплющився, перечiкуючи, поки заспокоiться душа. – Чом стоiш тут, сину? – почув я рiвний, рипливий Єремiiн голос. Проти мене свiтилися його великi зеленi очi, що були як передчасно опале на снiг листя. – Та от подумалося менi, – не моргнувши, збрехав я, – чи не допомогти вам до келii дiстатися. – А поможи! – сказав старець. – Ноги моi як неживi, i важко менi ступати. – Скiльки вам лiт, отче? – спитав я смиренно, ведучи його пiд руку. – Не лiчу я своiх лiт, – сказав трохи невдоволено Єремiя. – Грiхи своi треба лiчити, не лiта. Чув, що розповiдав отцю iгумену? – Дивовижна то рiч, – сказав я. – Розкажи це братii, – мовив старець. – І подiли з кимось, хто буде покараний, його покуту. Боголюбне це дiло – дiлити з кимось покуту. – Ви, отче, справдi все знаете? – спитав я. – Хотiлося б менi запитати у вас дещо. – Запитуй, – сказав байдуже старець. – Чи не утяжуе вас у старостi велике знання ваше? – Бiсiвське знання утяжуе, а богодане нi, – вiдповiв вiн. – Давай спинимося, брате, захутко ти йдеш. – А як розрiзнити його: бiсiвське й богодане? – спитав я. – Сумнiву не треба мати, – озвався, вiддихавшись, старець. Ми пiшли далi. Єремiя простував у напрямку била. Там лежала колода, на якiй вiн любив висиджувати. Весь вiльний час бовванiв на тiй колодi i чи думав, чи подрiмував. Я допомiг старцевi опуститися на колоду. – А чому про таке запитуеш? – спитав вiн, осяваючи мене зеленим свiтлом своiх неймовiрних очей. – До мене колись теж прийде старiсть, – сказав я. – Хочу зустрiти ii з богоданим знанням. – Молитися тобi треба бiльше, – сказав Прозорливий. – Дивлюся на тебе й бачу; дуже тобi молитися треба. – Чому ж саме менi, отче? – Грiх ховаеш сокровенний. За цей грiх не карають, але стерегтися його треба, немалий-бо вiн. – Що ж це за грiх? Старий мовчав, тiльки дивився на мене й жував губами. Я ж терпляче чекав, витримуючи той його пронизливий погляд. – На iнших ти не подiбний, – сказав нарештi Єремiя. – Щоб не з'iла люта гординя, до iнших уподiбнюватися треба. – Але ж, отче, – сказав я зовсiм тихо, – ви самi нi до кого не уподiбнюетеся!.. – Значить, грiх цей i на менi лежить. Вiн заплющився i поринув у звичне зацiпенiння. Я ж дивився на нього з нiмим подивом: обличчя його було бiле як снiг. Бiлi вii лежали на бiлих щоках, i бiла борода виростала iз зовсiм бiлоi шкiри. Довкола свiтало. Тремке свiтло розливалося над землею, начебто хто махнув бiлим плащем, i вiд того плаща залилася земля свiтлом. Можливо, був це той-таки купець, що про нього стiльки сьогоднi говорено, а може, десь поруч виклюнулося з землi безлiч бiлих квiтiв. З них спурхнули мiльйони снiжно-бiлих метеликiв i раптом полинули в небо, в якому почали розчинятися й розтавати, перетворюючись у ефiрне, трепетне свiтло, що ним густо наповнилися хмари. Десь угорi творилося чарiвне дiйство: плавилася темiнь i з'являлася непорочна голубiнь. – Дозволите менi, отче, йти? – спитав я тихо. Старець хитнув. Я повернувся й пiшов. Тодi до мене раптом гукнув той-таки голос, тiльки не був, вiн цього разу рипучий i тремкий: – Гей, брате Семене! Я повернувся. Якийсь мимовiльний острах раптом омив менi серце. Очi в старця були розплющенi i нагадували першу зелень, що пробиваеться з-пiд снiгу. – Там до тебе ззаду квiтка причепилася, – сказав вiн, i на вуста його лягла та ж таки, якою вiн i в церквi всмiхався, усмiшка. – Це вона, та ж таки – лiпка! Роздiл IV, в якому розповiдаеться про Святошу, колишнього князя чернiгiвського 1 Зводив над головою сокиру – блискуче лезо спалахувало над ним. Вдаряло щосили об колодку, i та з лускотом розпадалася. Летiли на снiг трiски, довкола все було засипано ними, жовтими й пахучими; Святоша знову зводив сокиру, i знову хрупко розламувалася колодка. Пахло живицею, i цей тонкий, нiжний пах нагадав раптом Святошi лови, гавкiт собак i блиск розпалених очей у ловчих. Вiн скрипнув зубами i змахнув сокирою: обличчя його стало понуре, а на лобi збiглися глибокi i скорботнi зморшки. Топтався по снiгу личаками, вiд того лишалися хрестатi слiди, i весь снiг було ними покрито. Жовте дерево сяяло пiд iскристим холодним сонцем, пара клубком звивалася над куколем, наче колишнiй князь чернiгiвський димiв. Рубав вiн монотонно й неспинно, i чорнявий чоловiк, одягнений як князiвський отрок, спинився неподалець, з сумом дивлячись на Святошу i його роботу. – Слава Йсу! – сказав неголосно. – Вовiки слава! – озвався чернець i спинив сокиру. Прийшлий схиливсь у поклонi. – Я вже тобi казав, – Святоша говорив хрипко, слова ледве виривалися разом з парою крiзь стисненi вуста, – не вiддавай менi почестей. – Не пiд силу це менi, – сказав пришелець. – Я надто зобов'язаний тобi, князю! Святоша сiв на колодку, кивнув сiдати й пришельцевi. – Я бачу, Петре, що ти вiрний приятель, – сказав так само хрипко. – Чи, може, тебе до мене послано? Петро похитав головою. – Я покинув уже все те: жiнку й дiтей, дiм i владу, братiв i друзiв, рабiв i села. Вже нiчого не в'яже мене з тим свiтом, бо все оманливе в ньому. Все земне тече й минае, i тiльки майбутнi блага неперехiднi. Царство небесне, яке бог приготував тим, що люблять його, безконечне. Петро сумно похитував головою. – Але бог заповiдав i любов, – сказав вiн, дивлячись собi пiд ноги. – Там, у свiтi, залишилося багато таких, що любили тебе, князю, i потребували любовi твоеi. Вiдштовхуючи ту любов, чи наближаешся ти до бога? – Вiдштовхую любов марнотну заради любовi вiчноi, – так само хрипко говорив Святоша, i з рота його клубилася сiра пара. – Зрештою, – вiн хрумкнув зубами, – у свiтi не тiльки любов марнотну я залишив, залишив я там ще бiльше ненавистi: не можна тримати владу без насилля. Не годен я вже того… Вiн звiв голову, обличчя його було залите яскравим бiлим свiтлом i вiд того здавалося маскою. – Менi виповiла свiй бiль жiнка твоя, – сказав Петро. – Вона приiздила сюди i хотiла з тобою побачитися, але ти сховався тодi, князю! – Бо не було чого ятрити давнi рани. Жiнки швидко забувають свiй бiль, i не печися з-за того. Бiльше вона не шукатиме зустрiчi зi мною. – Менi виповiли свiй бiль дiти твоi. Вони плачуть i тужать за тобою. – У дiтей коротка пам'ять. Скажи, що батько iхнiй помер. – Ти залишив плач неутiшний братам своiм… Святоша iржаво засмiявся: – Брати таемно радiють на вiдступництво мое. iм залишилася моя волость. – Так само й бояри твоi, котрi служили тобi i гадали, що через тебе стануть великi i славнi, зараз, позбавленi твоеi любовi, нарiкають на тебе. – Бояри знайдуть утiху в службi iншому князевi. – Тодi не знайду ii я, – сказав Петро i змахнув собi з ока сльозину. – Той, що виростав разом iз тобою i кого ти врятував вiд смертi. Той, з ким завжди ти роздiляв думки своi i хто умiв тебе слухати. – Тепер менi нема про що говорити, – звiвся з колодки Святоша. – Єдина розмова моя – молитва, а окрiм того, не маю я нi до чого слiв. Ще я хочу смиренно служити братii своiй хоч би й рубанням дров. Вiн знову змахнув сокирою, блиснуло в лезi сонце – колодка вiд того удару хекнула, але не розкололася. – Не звик ти, княже, до такоi роботи, – сказав, також вставаючи з колодки, Петро. – Варто поберегти тобi здоров'я i не губити плоть безмiрною працею й повстримнiстю. Бог хоче не посту чи працi непосильноi, а чутливого й чистого серця. – Не можна мати в цьому свiтi чистого й чутливого серця, не вiдрiкшись, – сказав, повернувши залите ясним зимовим сонцем лице, Святоша. – Я добре пiзнав його i побачив: несила змiнити його одному чоловiковi, та й багатьом чи можливо! Змiнити можна тiльки одежу, а свiт як був повен зненавистi чи злоби, таким i залишаеться. Спокiй для себе можна знайти тiльки через рiвновагу духу, вiдтак i боротьби позбуваешся, якою палиться свiт. – Свiт палиться, бо вiн живе, – сказав Петро. – Ти правий, князю: велика боротьба в ньому точиться: добро зi злом змагаеться, темрява iз свiтлом. Що ж було би iз тим свiтлом, коли б усi яснодухi, всi, хто добре чинить, вiдреклися б вiд нього? Тьма велика заповнила б цей свiт, i не було б iй нi кiнця нi краю. Святоша знову звiв сокиру, i цього разу колодка розкололася. – Бог знае, кому якого жеребка удiляти, – сказав Святоша. – Бог знае, чи посилати на цей свiт темряву, чи свiтло. Ницих же вiн вiдводить сюди… Вiн знову звiв сокиру, i це був такий удар, що сокира, перебивши колодку, врiзалася у мерзлу землю… Цю розмову пiдслухав я, раб божий Семен, автор цих записок, прийшовши пiд той час до свого приятеля, кухаря Спиридона. Сидiв я там бiля1 вiкна, коло якого рубав дрова Святоша, дивився на залитий неймовiрно яскравим сонцем засипаний садок, дерев'яну стiну, стежку, що йшла попiд цiею стiною, i на блiдо-голубе небо, в яке та стiна впиралася. Я iв задимлену рибу, якою пригостив мене Спиридон, i мимовiльно вислухав викладене тут. Пiсля того Святоша ще довго рубав дрова, а його приятель, потоптавшись бiля нього, запропонував свою помiч. Святоша вiдмовився, i Петро пiшов геть, раз по раз зупиняючись i озираючись. Я все ще дивився на те, як рубае Святоша, а найбiльше дивився на небо. Було воно в той день таке блiде й випите, що майже пропав з нього блакить – лишилася тiльки розводчена синька. На нiч ударив мороз, i вiд нього трiщали, аж пострiлювали, дрова у повiтках i дерев'янi стiни. 2 Весною пригнали пiд монастир плоти, колоди поскладали на високому березi, а потiм носили iх пiдбору. Чвакала пiд ногами розтовчена глина, iнколи колода сприскувала з плiч i котилася додолу. Тодi носii кричали i свистiли застережно, i хто був унизу – розприскувалися на всi боки. Пахло водою, мокрим зiллям та рибою; недалеко вiд берега рибалки закидали сiтi. Небо цвiло молоде i ясно-сине, а коли рибалки витягували сiтку, та блищала затягнутими водою лунками, наче срiбна. Святоша спинився на мент i задивився на Днiпро. Здавалося йому, що це пiд'iжджае вiн на човнах з дружиною до Киева i дае назустрiч дерев'яним стiнам та вежам сурмовий клич; сонце сiдае i запалюе воду золотом, а човни його згоряють помiж нього. Святоша скреготнув зубами i кинув на плече колоду. – Не надривайся так, брате Миколо, – сказав низенький чернець iз стрiшкуватими бровами, брат Никодим. – Берiмося разом! Але Святоша тiльки метнув поглядом у бiк Никодима – пiзнiше той Никодим став епископом Суздальським – i потяг пiд гору. Свита його була замащена болотом так само, як i мантiя, а грубi чоботи стали вiд глини рудi. Вiн iшов повiльно, балансуючи з колодою на слизькiй стежцi. Інколи хапався за обсадженi зеленими бруньками гiлки кущiв i втримував рiвновагу. – Давай, брате Миколо, допоможу, – сказав, спускаючись униз, юродивий Ісакiй, той, до якого приходив диявол у подобi Ісуса Христа, – а то плечi своi князiвськi зiтреш… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valer-y-shevchuk-8681375/na-pol-smirennomu/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.