Привид із Валової

Привид iз Валовоi Андрiй Анатолiйович Кокотюха Ретророман Початок ХХ столiття, 1909 рiк. Успiшний киiвський адвокат Клим Кошовий вiд переслiдувань царськоi охранки тiкае до Львова, де стае лише скромним помiчником старого нотаря. Його нуднi злиденнi буднi порушуе вiзит комiсара кримiнальноi полiцii: у кишенi трупа, знайденого у будинку на вулицi Валовiй, виявили вiзитiвку Клима. Сам чоловiк загинув за досить дивних обставин, хоча офiцiйно це нещасний випадок. Але той дiм мае у Львовi недобру славу. Кажуть, у ньому вже сто рокiв блукае привид Чорноi панi. Всякого, хто зустрiнеться з нею, чекае погибель. І така смерть на Валовiй – не перша. У гонитвi за привидом Кошовий та його вiдданий друг Йозеф Шацький змушенi зануритися у львiвськi нетрi та спуститися на мiське дно. Ризикуючи життям, вони таки дiзнаються правду про привида. І вона дуже не сподобаеться загадковiй та впливовiй красунi Магдi Богданович… Андрiй Кокотюха Привид iз Валовоi Читаючи цю книжку, ви маете можливiсть уявити собi мiсто Львiв вiртуально, але щоб вiдчути його по-справжньому, треба сюди приiхати. Радо запрошую усiх до Львова.     Мiський голова Львова     Андрiй Садовий Привид iз Валовоi Львiв, жовтень 1909 року, вулиця Валова Це десь тут. Аби не спалювати даремно батарейки, обережний нiчний вiзитер не вмикав лiхтарика без крайньоi потреби. Очi встигли звикнути до темряви. Хоч не мiг похвалитися – бачить, мов кiшка, рухався досить упевнено, минаючи будiвельнi риштування та твердi виступи наполовину зруйнованих внутрiшнiх стiн. Ще б знати, на якому поверсi шукати. Й чи взагалi – на рiвнi землi. Раптом це зарите в пiдвалi, а там вогко й напевне щури. Величезнi, бридкi, жирнi, з довгими хвостами та безжальними гострими зубами. Ходили чутки, що львiвськi пацюки – хижаки, страшнiшi за диких лiсових звiрiв. Та де – навiть левiв, котрi, за переказами, водилися в тутешнiх околицях дуже давно. Бо це ж галицький князь Лев[1 - …це ж галицький князь Лев… – Князь Лев (мiж 1225 та 1229–1301) – другий син Данила та Анни, доньки галицького та смоленського князя Мстислава Удатного. Хресне iм’я – Онуфрiй. Вважаеться засновником мiста Лева – Львова. Перед постригом у монахи (приблизно 1300 р.) зумiв вiдновити еднiсть Галицько-Волинськоi держави, поширивши ii кордони на сучасне Закарпаття i Люблiнську землю i навiть на Киiв.] спершу здолав свого чотириногого гривастого тезка, а потiм звелiв вирубати довколишнi лiси, аби не завдавати собi та iншим клопоту нищити звiрiв далi, – мiсту, названому на його честь, загрожували куди небезпечнiшi вороги. Навряд чи князь, пiшовши на лева, ризикнув би кинути виклик тутешнiм щурам. Не князiвська воно справа воювати гидотних ратусiв[2 - …воювати гидотних ратусiв. – Ратус (rattus) – назва щура латиною.]. Нiби у вiдповiдь на такi думки десь у темрявi попереду пiдозрiло зашурхотiло. Чоловiк не здивувався нiчним звукам, знав, куди й для чого йшов. Та все ж мимоволi здригнувся, зупинився, завмер. Рука сягнула до правоi кишенi пальта, пальцi стисли сталь «бульдога»[3 - …пальцi стисли сталь «бульдога». – Широко поширений наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiття тип кишенькового револьвера. Назва походить вiд британськоi моделi револьверiв Веблей №??2 Bulldog, випущеного 1872 року.]. Легенький шерех повторився, але нiчний пошуковець передумав виймати револьвер. Натомiсть лiвою рукою з iншоi кишенi потягнув довгасту трубочку з цупкого картону, котрий, як обiцяла реклама, навiть не розмокне, – електричний лiхтарик Х’юберта[4 - …електричний лiхтарик Х’юберта. – Винахiд американського винахiдника Джошуа Коена являв собою лампочку, яка живилася вiд батарейки. Права на винахiд викупив у Коена 1896 року Конрад Х’юберт (Акiба Горовiц), емiгрант iз Мiнська. Вже за три роки першi електричнi лiхтарики, зробленi за таким принципом, з метою реклами були безкоштовно розданi патрульним полiцейським у Нью-Йорку. На початку ХХ столiття кишеньковi лiхтарики вже мали кiлька моделей та вiльно продавалися в Європi.], заправлений трьома новенькими соляними батареями. Тонкий, не аж надто яскравий промiнчик шаснув на звук. Свiтле кружальце показало завалений будiвельним смiттям кут. Серед старого побитого камiння лежав, пожмаканий та недбало кинутий, чималий уривок обгорткового паперу. Порожнi вийнятi шиби ганяли осiннiй вiтер, вiн вкотре торкнувся смiття, вразливий i податливий папiрець шелеснув, нiби кепкуючи з людських страхiв. Сплюнувши пiд ноги, чоловiк рiшуче ступив до джерела свого переляку. Вимкнувши й заховавши назад лiхтаря, озброiвся коробкою сiрникiв i, сам не знаючи, для чого це робить, видобув вогонь, дозволив йому лизнути вразливий край. Видно, шмат обгортки кинули тут недавно, може, навiть сьогоднi. Ночi вже холоднi, зранку взагалi крапало, восени на Львiв сходили суто лондонськi дощi й тумани – та папiр не встиг зволожитися. Легко пiддався силi вогню, почав тлiти. Потiм розгорiвся, на короткий час освiтивши примiщення, коли бути зовсiм точним – залу першого поверху, яку новий власник будинку завзято заходився перебудовувати. Дiйства вимагала нинiшня мода, а заразом – чималих видаткiв. Будiвельнi роботи найдорожчi, ще й слiд закласти витрати не на абиякого, найпопулярнiшого архiтектора. Так, зараз iхнi часи – тих, хто будуе й будуеться. Спалахи вiдбивали вiд старих мурованих стiн чудернацькi тiнi. Здавалося, своiм маленьким вогнищем вiн розбудив нечисту силу, i тепер вона влаштовуе проти ночi своi химернi ритуальнi моторошнi танцi. Труснувши головою, нiчний вiзитер спробував прогнати вiд себе подiбнi думки – нiчого ж не дае, лиш нагнiтае, накручуе, тьху… Нi, вiдчуття потрапляння в мiсце, де щоночi панують темнi сили, нi на мить не залишало. Навпаки, тiльки посилилося, i правиця знову полiзла по зброю. Вiн розумiв, чому так вiдбуваеться. По-перше, справдi щури. Жарти жартами, але небезпеку вiд пiдземних мешканцiв Львова не варто применшувати. Вивчаючи мiськi архiвнi записи, чоловiк не пропустив повз увагу те, що за багато столiть мiсто, крiм iншого, ставало для його мешканцiв ще й великим цвинтарем. Та де архiви: мiськi газети в останнi роки охоче давали сенсацiйнi публiкацii про черговi людськi рештки у виглядi бiлих черепiв й уламкiв людських кiсток. Львiв розростався вшир небаченими ранiше темпами. Забудови вже стали чи не головним прiоритетом, будiвельним роботам мiська рада найперше давала «зелену вулицю». Тож усякий раз, коли десь починали копати фундамент, неодмiнно знаходили давне поховання, котре вiдразу збурювало, штовхало вперед, виром закручувало бурхливу фантазiю майстрiв пера. Взяти хоч того ж пана Яворського[5 - …взяти хоч того ж пана Яворського. – Яворський Францiшек (1873–1914) – польський iсторик, журналiст, публiцист, письменник, архiварiус i колекцiонер. Один з найталановитiших дослiдникiв i популяризаторiв iсторii Львова i мiст Галичини.]. Дай тiльки привiд, ураз змайструе iз нiчого чергову страшну iсторiю про невинно страчених русинiв, евреiв, езуiтiв. Або – про лицаря, котрий вбив свого суперника на таемнiй дуелi, завойовуючи право претендувати на руку прекрасноi панни. Але та, дiзнавшись, що вбито ii коханого, не захотiла жити, отруiлася, i рiднi видали грiшницю нещасному переможцевi. Той же, вiддаючи дамi свого розкраяного серця останню шану, поховав ii сам iз належними почестями десь у таемному некрополi в передмiстi. Вiн та подiбнi до нього репортери могли також написати про закопаних у землю живцем вiдьом та вiдьмакiв, що своiми богохульними чарами зводили людей, вiд простого мiщанина до шляхетного пана, й були за це покаранi розгнiваними родичами своiх жертв. І ось тепер, коли iх викопали, чорнi душi випущенi на волю й не можуть заспокоiтися, мучаючи християнський та iнший народ вже пiсля своеi смертi. Папiр догоряв, вогнянi блиски ставали дедалi меншими. Зменшувалися й тiнi. – Тож про щурiв. Чоловiк знову здригнувся, тепер – вiд почутого раптом голосу. Наступноi митi все зрозумiв, не стримав короткого смiшку, навiть легенько ляснув себе по лобi. Сам же сказав це, вголос, треба ж так замислитись, дивлячись на вогонь. Мовив неголосно, луна вiд стiн не вiдбилася. Не видав себе необережним вигуком i зараз уже не боявся – бо нiкого тут не було, вже встиг переконатися остаточно. Хiба пацюки, справжнi дiти пiдземель, котрi з вiку в вiк, то не перебiльшення, харчуються мертвими людьми. Нiхто не сказав, сам додумався. Хвостатих потворних ратусiв з дивних причин не бере трупна отрута, що красномовно свiдчить: щури звикли до неi, просякли, самi е ii перенощиками. У такому разi львiвськi пацюки несуть хворобу та смерть усякому, кому не пощастить бути ними вкушеним. Кажуть, п’яного волоцюгу-жебрака з Ринку отак уночi погризли живого, коли спав просто в дворику, очманiлий вiд хмелю. Прокинувся вiн не вiд болю, так нажлуктився – хропiв до ранку. А коли очуняв, нiчого не зрозумiв, попросився в благодiйну лiкарню при притулку, аби замазали ранки йодом, та й по всьому. Аж поки за короткий час не почала нещасного бити пропасниця, зiницi не пожовтiли, нiби вiд гною, весь укрився рясним потом, став гарячий, мов жарина. Говорили й писали – не лiкували бiдаку, дали померти, зачинивши в окремому примiщеннi. Потiм помилили з ядучою хлоркою, а саме тiло вивезли потай, спалили, й по всьому. Отже, нiчний вiзитер був готовий до того, аби при першiй же появi гострозубого щура в полi свого зору вихопити «бульдога» та смальнути в нього, перш нiж пiдземний хижак перейде в наступ. У тому, що львiвськi пацюки нападають на людей, мов лiсовi хижаки, вiн не мав жодного сумнiву. Нехай забобони, нехай перебiльшення. Краще вiрити в це та готуватися, анiж грати вар’ята й потрапити в пастку. Ну, а по-друге – не лише щури. Папiр зотлiв, чоловiк старанно розтер попiл товстим носаком черевика. Вiн озброiвся, бо затiяна ним нiчна вилазка була небезпечною незалежно вiд того, вилiзуть пацюки з пивницi чи бiгатимуть там, поки новий власник не зашпаруе всi щiлини й не замуруе стiни та пiдлогу капiтально. Мiсце, будинок на Валовiй, до якого вiн так довго придивлявся, збираючись з духом i зважуючи всi «за» та «проти» задуманоi пошуковоi експедицii, мало погану репутацiю. Хтозна, раптом саме вона змусила тих, кого чоловiк збирався випередити, використати дiм для своiх темних справ. Ранiше вiн побоювався. Нинi, коли всi iншi можливостi вичерпанi, нарештi наважився на експедицiю. Зовсiм не страшно. Знову шерех десь попереду. Вже не стримуючись, вiн вихопив револьвер, виставив перед собою в зiгнутiй у лiктi руцi. Брехня. Кого дурити, для чого дурити – лячно, аж мурахи бiгають шкiрою та починае бити зрадницький морозець. То протяги. Холодить, передае зухвалi вiтання жовтневий вiтер. Вiдступивши до найближчоi стiни, аби прикрити спину, забезпечивши таким чином тил, чоловiк витягнув озброену руку перед собою. Інша вже знову стискала лiхтарик. Посвiтив, обмацав темряву промiнчиком. Трохи вiдпустило. Жодних шарудiнь уже не чулося, i чоловiк, нiби виправдовуючись сам перед собою, навмисне голосно кашлянув. Тодi – гукнув, послухавши луну. Потiм, пiдбадьорюючи, гаркнув на всю силу легенiв: – Е! Е! Хто тут! Я тебе не боюся! Вiдповiддю була тиша, i вiн вигукнув уже смiливiше: – Виходь! Покажися! Де ти! Нiкого нема. Слiд було чекати. Пустивши правицю вздовж тулуба, вiн рiшуче вийшов на середину зали. Неквапом обертаючись довкола, мiркував, iз чого б почати. Розгледiвши за риштуванням сходи нагору, вирiшив: робитиме, як треба. Заведено, iснуе негласне правило: починати згори, потiм спускатися донизу. Вiн мав величезний сумнiв, що ретельне обстеження саме другого поверху йому потрiбне. Але, провагавшись, домовився сам iз собою, точнiше – з власною совiстю: краще витратити додатковий час, пiднявшись туди й оглянувши, що й де треба, анiж потiм картатися – мав змогу, а не зробив. Поспiшати нема куди – нiч попереду. Запхнувши «бульдога» до кишенi, чоловiк переклав лiхтарик у праву руку, мiцно стис, немов це було бильце, за яке слiд триматися, аби не впасти. Промiнчик освiтлював шлях. Женучи залишки дурних думок, особливо – навiянi щурами страхи, вiн почав сходження на другий поверх будинку. Ранiше iх роздiляли балки перекриттiв. Тепер же новий власник збирався перетворити стару, бiльш як сторiчноi давнини, забудову на власний маеток. Резиденцiю неподалiк вiд самого мiського серця, котра пiдкреслювала б його високий статус. Колишнiй домовласник не мiг собi такого дозволити – одна з причин, чому тепер скрегоче зубами, махае пiсля бiйки кулаками та годуе львiв’ян дурними казочками. Нiчого йому не допоможе. Для того чоловiк ризикнув прийти сюди глупоi ночi. Де там – жодного ризику, вже переконався. Забобони самi. Тримаючи рiвновагу, нiчний вiзитер таки вибрався на верхнiй поверх. Зупинився. Прислухався. Знову здалося, чи тут теж щось шарудить… Навряд, пацюки, хоч знанi верхолази, але зараз iм тут нема чого робити. Нiкого iншого тут боятися особливо не слiд. Високо, та й стiни довкола. Не зi стiни ж… Позаду, вже не криючись, хтось подав ознаки життя. Чоловiк сахнувся, рвучко повернувся. Револьвер у правiй кишенi, лiвою не дiстати швидко. Лiхтарик висвiтив те, що насувалося. Нiчний гiсть закричав… Роздiл перший Климентiй Кошовий, нотар, завжди до ваших послуг Той ранок почався зi сварки. – Ви ховаетеся вiд мене вже третiй день! – кричав Веслав Зiнгер. Домовласник почав ломитися до Климового помешкання зранку. Кошовому довелося вiдчиняти, накинувши на себе лише халат. Нiколи не любив показуватися на людях неодягненим чи, точнiше, напiводягненим, у спiдньому. Завжди, ще з дитинства, вiдчував незахищенiсть та вразливiсть, постаючи в такому виглядi. Мабуть, подiбне переживав не вiн один, iнакше б полiцiя не приходила з ордерами на арешт та обшук зрання, коли жертви ще сплять. Щоб видерти iх iз лiжок, не дати як слiд вдягнутися й тим самим уже стати на порядок вищими вiд потенцiйних порушникiв закону. Слава Богу, бiльш нiж за рiк життя у Львовi йому не випадало печальноi нагоди, чи дiе австрiйська полiцiя так само, як росiйська. Бо царськоi скуштував: минулого червня нагрянули до нього на киiвську квартиру, ще шостоi ранку не пробило. Втiм, сидiти перед полiцейськими агентами та жандармським ротмiстром у бiлизнi та просити дозволу вдягнути штани – усе ж не найбiльше приниження, пережите Климом у той час. Аби цим усе тодi обмежилося… – Куди я можу сховатися вiд вас, пане Зiнгере! – парирував вiн, щiльнiше загортаючись у халат i тугiше затягуючи пояс. – Будинок належить вам, я тут живу з вашого люб’язного дозволу. Та це зовсiм не означае, що ви маете право отак вриватися зрання в мiй приватний простiр! Менi треба привести себе в порядок, зварити кави та бiгти на службу! Зiнгер витер спiтнiлого вiд обурення лоба. Причому таким необережним жестом, що збив iз макiвки незмiнну ярмулку, вiдкривши на загальний огляд проплiшину iдеально круглоi форми. Метушливо повернувши головний убiр назад, вiн знову витер завжди iдеально бiлою, але разом iз тим чомусь постiйно жмаканою хустиною розпашiле вiд гнiву лице, тупнув ногою, нiби так пiдтверджуючи свою цiлковиту правоту: – Та ви самi це сказали, пане Кошовий! Ви ж не будете заперечувати, що самi це сказали? У вас вистачить совiстi заперечувати це? – Ви про що говорите, пане Зiнгере? – Про вашу совiсть, пане Кошовий! У вашого попередника, пана Сойки, вона була! – Справдi? Питання прозвучало щиро, хоч i ядуче. Та Веслав Зiнгер запнувся, знiтився й ще густiше почервонiв. Адже, згадуючи про совiсть адвоката, котрий винаймав помешкання перед тим, як туди вселився Клим, домовласник дещо погарячкував. Звали пожильця Євгеном Сойкою, частiше називали паном Геником, а минулого лiта тут, у цiй квартирi, в кабiнетi застрелили. Результат офiцiйного полiцейського розслiдування, очоленого особисто комiсаром Мареком Вiхурою, тиражували в усiх львiвських газетах. Крiм хiба тих, де подавалася винятково фiнансова або сiльськогосподарська iнформацiя. Згiдно з висновками кримiнальноi полiцii, вбив адвоката росiйський агент, терорист Ігнатiй Ярцев. Самого ж убивцю наздогнала куля, коли полiцiя вирахувала його на Богданiвцi, однiй з мiських околиць, та спробувала затримати. Чинив опiр, винних не покарали. Тим бiльше що заразом удалося накрити пiдпiльну боiвку, до якоi входили пов’язанi з мiсцевими москвофiлами бомбiсти. Зв’язок вiдомого адвоката Сойки зi злочинною групою, котра ще й пiдживлювалася грiшми зi скарбницi Росiйськоi iмперii, став чи не найбiльшим минулорiчним скандалом у Львовi. Найперше пожвавилися тi, хто завдяки майстерностi пана Геника програв непростi судовi процеси. Мов iз мiшка посипалися новi позови. Судова машина вiдразу збiльшила кiлькiсть пасажирiв у рази, виправдувальнi вироки масово опротестовувалися. Тих же, хто iх здобув, вийшовши iз судовоi зали переможцями, почали прямо, а частiше – непрямо, називати ворожими посiпаками. Склалася ситуацiя, яку Клим, будучи юристом, вважав парадоксальною. Аби довести свою лояльнiсть до чинноi австрiйськоi влади та повну пiдтримку полiтики цiсаря Франца-Йосифа, громадяни готовi були наново судитися й навiть вважали за краще програти, зазнавши при цьому матерiальних, натомiсть – максимально зменшивши рiвень моральних збиткiв. Ще нiколи, принаймнi – вiд початку нового, двадцятого столiття – судовi засiдання по поновлених справах не перетворювалися на змагання з лояльностi вiдповiдачiв. Загалом же iсторiя з Сойкою та всiм похiдним вiд неi вiдтодi й надалi вважалася прикладом того, як важливо дбати не про гаманець чи полiтичну орiентацiю, а передусiм про власну репутацiю. Тож совiснiсть свого колишнього квартиранта Зiнгер згадав даремно. Але не був би собою, аби не викрутився, перевiвши подих i перейшовши в контратаку: – Я не те маю на увазi, на що ви натякаете, пане Кошовий! Увесь Львiв чудово знае, ким пан Сойка був за життя! Та де – треба було його нагло вбити, аби громадяни зрозумiли, що вiн насправдi собою являв! І все одно, пане Кошовий, все одно! – Що – «все одно»? – Попри свою не дуже високу суспiльну мораль, пан Геник завжди лишався чесним у розрахунках! Ось що я маю на увазi! Вiн платив за квартиру вчасно. Я нiколи не нагадував йому. А вiн не дозволяв собi затримати платню хоча б на день! – Домовласник знову витер лоба, цього разу вже обережнiше. – Якось, пам’ятаю, була субота i ми з панi Зiнгер вже вклалися спати. Я зовсiм забув – на той день припало число, коли треба вносити грошi. Двiрник обмовився, мовляв, пан адвокат уже третiй день не ночуе. Менi нема жодного дiла до того, хто, де та з ким ночуе! Аби то не було пов’язане iз содомiею, пане Кошовий, бо я такого в себе в будинку не потерплю. І аби вчасно сплачували оренду, бо iнакшого я так само терпiти не готовий! І що ви думаете? – Нiчого не думаю, пане Зiнгере. Хоча брешу – думаю, ви затримуете мене. Крадете мiй час, бо спiзнюватися я не звик. Домовласник, як за ним водилося, витягнув iз жилетноi кишеньки позолочену цибулину годинника, клацнув кришечкою, красномовно показуючи Климовi циферблат: – Йой! Бачите, скiльки марного часу витрачаю на вас я! Коли йшлося про пана Геника, вiн не дозволяв собi марнувати мiй час на полювання, мета якого – виловити квартиранта й витрусити з нього належне. А менi вiд пожильця нiчого не треба, окрiм мiсячноi платнi за проживання тут, у квартирi на вулицi Личакiвськiй! Не в найгiршому мiсцi Львова, скажу я вам! Тодi, в суботу, ми вже заснули, коли пан Сойка повернувся додому звiдти, звiдки мене зовсiм не обходить, гречно перепросив за турботу й дав належнi менi грошi. Бо не змiг з рiзних причин зробити цього вранцi! А ви, пане Кошовий, взагалi позбавляете мене сну! Не кажучи вже про панi Зiнгер, котра змушена була пiти до лiкаря, аби той написав рецепт на снодiйну мiкстуру. Дорогу, мiж iншим. Усе через вашу злочинну й безвiдповiдальну вiдмову сплачувати оренду хай не так вчасно, навiть нехай iз затримкою на два мiсяцi – але ж ви заборгували менi з лiта! Ви вiдмовляетеся платити? Добре, в такому разi ласкаво просимо до суду! Кошовий торкнувся вiка пучкою вказiвного пальця. Робив так машинально, коли воно сiпалося. Із цим нiчого вдiяти не мiг. Тик утворився на нервовому грунтi, пiсля допиту в «Косому капонiрi», киiвськiй полiтичнiй тюрмi. Вiн, молодий та перспективний киiвський адвокат, узявся захищати вчорашнiх студентiв Полiтехнiки. Вони органiзували нелегальну друкарню, де видавали украiнськi книги й газети суто просвiтницького характеру. Але охранка, припинивши справу за допомогою провокаторiв, приписала друкарям дiяльнiсть, спрямовану на пiдрив устоiв держави. Для певностi пiдкинули револьвер та двi саморобнi бомби. Робили грубо, не думаючи, що взагалi хтось наважиться захищати друкарiв у повну силу. Коли ж Кошовий легко довiв усе це в судовiй залi, дуже скоро сам опинився в казематах, названий нi бiльше нi менше спiльником терористiв. Тодi ж, пiд час допиту, слiдчий перестарався з методами тиску: захопившись грунтовним процесом встановлення iстини, жандарм сильно стукнув Клима головою об стiну. З тюрми видряпали, та вiдтодi тик щодня нагадував про тиждень у казематi. Не обов’язково коли вiн нервував чи хвилювався. Вiко сiпалося незалежно вiд Климового внутрiшнього налаштування, зовнiшнiх обставин та впливiв. Просто часом смикало легенько, а бувало – сильнiше, й тодi складалося враження, нiби молодий чоловiк грайливо пiдморгуе. Незнайомих це спершу дивувало. Тих же, хто встиг пiзнати Кошового ближче, або лишало байдужим та звичним, або дратувало, залежно вiд ситуацii. Скажiмо, от як зараз домовласника. – Пане Зiнгере, – мовив Клим, зiтхнувши. – Ми можемо йти до суду. Причому я сам здатен захищати себе, бо, як вам вiдомо, фаховий адвокат. Нехай моя нинiшня служба трошки далека вiд основного роду дiяльностi, але то дурниця. Тутешнi закони вже знаю, вид на проживання маю. Фактично е громадянином, рiвним iз вами у правах. Тож, програвши вам суд, навiть отримавши припис сплатити борг у зазначений термiн, я зазнаю збиткiв у короткiй перспективi. Ви ж, хочу нагадати, втратите пожильця, який платить невчасно i не ту суму, яку ви дерете з iнших квартирантiв. Зате, наголошую, рано чи пiзно сплачуе бодай щось. Хто захоче пiсля мене вселитися не просто в квартиру сумнозвiсного адвоката Сойки – туди, де його знайшли мертвим на пiдлозi? Припустiмо, ви знайдете когось. Хто гарантуе, що ви сторгуетесь бодай на таку суму, на яку домовилися зi мною? Зiнгер слухав, сопiв i мовчав. Годинника при цьому далi тримав у руцi розкритим, немов це щось для нього в даний момент означало. Витримавши твердий та водночас лукавий Климiв погляд, вiн демонстративно затрiснув кришечку «цибулини», старанно заховав ii на мiсце, заклав за краi камiзельки великi пальцi обох рук. Випнув груди й барильце, пожував губами. – Ви, пане Кошовий, не можете придумати iншого пояснення своiм негiдним дiям у той час, коли я нагадую про вашi борги. – Якщо ви знали вiдповiдь, для чого завели розмову? – Бо вважав – ви припините користуватися особливим становищем! – Особливi становища для того й iснують, аби ними користувалися, пане Зiнгере. – Чудово. Ми обмiнялися думками, назвемо розмову так. Але я прийшов нагадати: ми домовлялися про, гм, особливу цiну для вас iз урахуванням iснування несприятливих обставин. Та й близько не домовлялися, що ви взагалi не будете платити за проживання. Климове вiко знову сiпнулося. – У нас виникали подiбнi суперечки не раз, пане Зiнгере. – І не два, – нагадав домовласник. – Мiж нами, чоловiками, я цiлком розумiю злу вигоду вiд свого становища й десь приймаю вашi аргументи. Бо за схожих обставин дiяв би так само. – Не маю жодних сумнiвiв, пане Зiнгере. – Ось аби ви ще допомогли менi пояснити все це панi Зiнгер, слово честi – терпiв би заборгованiсть хоч до католицького Рiздва. Ви ж все одно заплатите, бо е порядною молодою людиною. – З панi Зiнгер домовляйтеся самi, – розвiв руками Клим. – І ви правi, я справдi заплачу. Навiть, може, сьогоднi, але завтра – вже напевне. Чекаю на клiента, складатиме довiрчий лист. Йдеться про нерухомiсть. Матиму солiднi комiсiйнi, тодi й розрахуемося. – У такому разi, пане Кошовий, дуже перепрошую, що затримую вас своiм вранiшнiм, не дуже доречним, як тепер розумiю, вiзитом. Хай вам нинi Бог помагае! Сказавши так, домовласник вiдкланявся й пiшов геть, залишивши по собi ледь чутний, хоч все одно прикрий, запах поту. А Клим нарештi почав збиратися. З дитинства вiн чув вiд батька слово чухно. Розмiнявши четвертий десяток, так i не зрозумiв, що воно означае. У Назара й Варвари Кошових була лише одна дитина. Подружжя хотiло ще. Але пiсля передчасноi смертi донечки, котра згорiла за кiлька днiв вiд лихоманки, проживши пiсля свого народження лише три мiсяцi, мама вiдчувала стiйкий страх, тато не наполягав. У родинi сумних спогадiв уникали, про давню притлумлену сiмейну трагедiю Клим почув випадково, вiд тiтки Терези Станiславiвни. Із нею, збiднiлою польською аристократкою, одружився старший брат Варвари Микитiвни Кошовоi, у дiвоцтвi – Баришевськоi. Сталося так, що тiтка Тереза рано втратила чоловiка. Вiн загинув випадково й по-дурному, що, власне, визначило батькове ставлення до протестних силових акцiй будь-якого роду: був у справах у Тiфлiсi, став свiдком зухвалого нападу мiсцевих революцiонерiв на полiцейську карету, бомби полетiли зусiбiч, й одна розiрвалася поряд iз Климовим дядьком. До Киева не довезли, помер по дорозi. Вiдтодi тiтка Тереза, на ту пору лишившись зовсiм без засобiв до iснування, стала частою гостею в домi Кошових. Нема лиха без добра: потреба у нянi вiдпала, заразом iз раннього дитинства хлопчик мав змогу чути, крiм росiйськоi та украiнськоi, третю мову, польську, з якою зрiднився. Через те пiзнiше, вже в унiверситетi, опанувати четверту, нiмецьку, вдалося досить легко – далася взнаки звичка чути iншi мови. Ну i, звiсно, та обставина, що в родинi Климентiй лишався единою дитиною, якою постiйно зайнятий адвокат Кошовий займався не так часто, як мусив би це робити батько. Над хлопцем дружно квоктали мама з тiткою, звiсно ж – доти, поки сам вiн не втомився й не почав дозволяти собi, часом – усупереч гарним манерам, огризатися на них. У такi моменти суворий батько втручався, починаючи розводити конфлiктнi сторони. Проте завжди, скiльки Клим себе пам’ятав, тато з рiзних приводiв, а то й зовсiм без них, вкручував фразу, зовсiм позбавлену для хлопця змiсту: «Не будь чухном! Чоловiковi то не личить!» Родиннi спогади, не завжди доречнi тепер, i особливо оте батькове застереження про «чухно», почали приходити частiше вiдтодi, як Клим перебрався до Львова й, висловлюючись пiратською мовою, кинув якiр у цiй бухтi. Бо, виявляеться, зовнiшнiй вигляд мав тут, на Сходi Європи, можна навiть сказати – на ii схiдному кордонi, помiтно бiльше значення для оточуючих, анiж у рiдному Киевi. Пов’язуючи перед великим дзеркалом модну краватку, навiть по-дитячому висунувши вiд старання кiнчик язика, Кошовий тим самим намагався, слiдуючи батькiвським заповiтам, не ставати чухном. Тобто дбати, аби зовнiшнiй вигляд чи вiдповiдав внутрiшньому стану, чи – i це навiть бажанiше! – завжди був кращим за нього. Якщо всерединi погано, вiд стороннiх очей таке мусить ховатися. Бо iнакше хто матиме з тобою справу, хто готовий ставитися до тебе серйозно, коли ти, даруйте на словi, – справжнiсiньке чухно… Коли Клим тiльки приiхав до Львова минулого лiта, в нього речей було – все, що на ньому й при ньому. Пiджачна пара, синя в блiдо-сiру смужку, капелюх-канотье, одна змiнна сорочка, фото батькiв у рамцi, пара бiлизни й кiлька улюблених бульварних романiв. Ага, ще трошки грошей, в той же день утрачених та за тиждень за несподiваних обставин отриманих назад, навiть у подвiйному розмiрi. Коли прикра iсторiя iз Сойкою завершилася й Кошовий лишився сам на сам iз необхiднiстю обживатися, зрозумiв – так дiло не пiде. Тож, зцiпивши зуби та набравшись терпiння, обiйшов львiвськi крамницi, придивився, прицiнився, а потiм вчинив узагалi мудро: попросив про допомогу нового i поки единого у Львовi товариша, зубного лiкаря з Кракiвського передмiстя Йозефа Шацького. Метушливого говiркого еврея, без перебiльшення, знала особисто ледь не половина мiста. Іншу половину, за його ж словами, Шацький знав сам. Хоч мав велику практику, позаяк брав не лише якiстю лiкування, а й дуже демократичними цiнами за своi послуги, все одно його час вiд часу тягнуло далi вiд кабiнету, на пригоди, котрих категорично не розумiла й тим бiльше – не збиралася приймати i терпiти його кохана дружина Естер. Якщо гостi приходили до Шацьких додому, господиня, матiр чотирьох дiтей, була ледь не зразком гостинностi, причому – цiлком щироi. Приймаючи навiть тих, кого бачила вперше, Естер Шацька поводилася так, немов знае незнайомця давно, зрiднившись iз ним. Та цьому була окреслена чiтка межа: ii Шацький повинен лишатися вдома. Щойно разом iз гостем Йозеф цiлився за порiг, Естер мiняла свое ставлення до нього, а чоловiк дiставав словесноi прочуханки. Якось Шацький пояснив: фейгале, так називав вiн дружину й матiр своiх дiточок, мае перед очима й тримае в головi негативний, сумний, чого там – печальний i трагiчний досвiд своiх родичiв, чоловiкових рiдних i просто знайомих, котрi зiйшли з праведного шляху, завершуючи життя у стiчних ринвах неподалiк вiд наймерзеннiших, найдешевших львiвських барiв. Аби ще Шацькому, за спостереженнями Кошового, часто не крутило в одному мiсцi, аби вiн не знаходив собi прикрощiв буквально на рiвному мiсцi, Естер, можливо, не була б надто категоричною. Вони навiть познайомилися в тюремнiй камерi, куди Йозеф потрапив через дурний, позбавлений грунту донос заздрiсника, конкурента, взагалi – давнього ворога на прiзвище Лапiдус. Подiбних випадкiв траплялося багато ще до зустрiчi з Климом, i зрозумiло, чому Естер категорично протестувала, коли чоловiк залишав рiднi Кракiдали[6 - …коли чоловiк залишав рiднi Кракiдали… – Кракiдали – район Львова, на той час – одна з околиць, котра починалася вiдразу за Кракiвським базаром. Був мiсцем компактного проживання евреiв. Район вважався одним iз найбiднiших у мiстi.]без особливоi родинноi потреби надовго. Але того разу, пригадав Кошовий, рихтуючи ледь зволоженою щiткою для одягу пiджак, Естер, почувши несмiливе прохання чоловiкового приятеля, сплеснула руками i – о диво! – сама випхала неспокiйного Йозефа, аби провiв молодого чоловiка туди, де можна торгуватися за пристойний одяг. Виявляеться, Шацький справдi мав для крамарiв чимало чарiвних слiв. Результат: уже до кiнця для в квартиру на Личакiвськiй доставили кiлька цiлком вихiдних костюмiв, прийнятних для виходу в люди сорочок, до кожноi з яких пiсля гучних дебатiв на мiсцi були пiдiбранi пiдходящi краватки. Згодом, теж за сприяння зубного лiкаря, Клим поповнив осiннiй та зимовий гардероби. Завершивши з пiджаком, Клим одягнувся, глянув на себе, скривився. Причепурив вуса, котрi тепер стали густiшими за тi тоненькi вусики, що бiльше нагадували наклеенi штучнi смужки пiд носом. Запустив iх, аби виглядати солiднiшим. Вкупi з темно-синiм однотонним костюмом, строгим як для молодоi людини, проте цiлком прийнятним для помiчника нотарiуса, жилеткою, котра щiльно облягала з вигляду худенький, але на повiрку – мiцний торс, пiдiбраною в тон краваткою Кошовий виглядав старшим за своi роки. Та служба, куди вiн зараз квапився, того вимагала. Принаймнi сам Клим зробив для себе цей висновок. Одягнувши пальто й знявши круглого капелюха з вiшака, вiн спершу вдягнув його, як належить. Критично оглянув себе в дзеркало знизу вгору й назад. Авжеж, принаймнi не чухно. Батько зараз був би синовим виглядом задоволений. Не стримався, хулiганськi збив головний убiр набакир, пiдморгнув власному зображенню. Потiм зсунув на лоба, зирнув з-пiд крисiв, навiть скроiв дзеркалу лиховiсну мармизу, котра направду бiльше нагадувала комiчну. Знову пiдморгнув собi, тепер уже iншим оком. Зiтхнув, повернув капелюх у прийнятний, пристойний стан. Обсмикнув пальто, пiдхопив портфель зi штучноi шкiри, куплений задешево, для солiднiшого вигляду. Сам собi сказав: – До побачення! І нарештi вийшов. Контора «Штефко та партнери» знаходилася на вулицi Шевськiй[7 - …знаходилася на вулицi Шевськiй. – Шевська – вулиця в центрi Львова, з’еднуе площу Ринок та площу Яворського. Одна з найстарiших у мiстi. Серед населення переважали украiнцi.]. Випадковi люди ii послугами не користувалися. Тi ж, хто приходив сюди вперше, навряд чи пiдозрювали: жодних партнерiв Степан Якович Штефко не мав. Вивiска лишилася з часiв, коли ii тiльки заснували. Сталося це без малого чверть столiття тому, коли Штефко з колегами створив невеличку юридичну фiрму, котра б захищала в австрiйських судах винятково украiнськi iнтереси. Саме в той час украiнцi активно почали обстоювати власнi полiтичнi iнтереси, давши зрозумiти всiм, хто бажав або ранiше не хотiв: з тими русинами[8 - …з тими русинами, котрi орiентуються на единий народ та росiйського царя... – Тут русини не самоназва захiдних украiнцiв, а мовно-лiтературна i суспiльно-полiтична течiя серед украiнського населення Галичини, Буковини i Закарпаття у 1819—1930-х рр. Обстоювала нацiонально-культурну, а пiзнiше – державно-полiтичну еднiсть з росiйським народом i Росiею.], котрi орiентуються на единий народ та росiйського царя, iм зовсiм не по дорозi. Сам пан Штефко вiдтодi став незмiнним членом абсолютно всiх полiтичних, суспiльних та навiть культурницьких спiльнот, довкола яких едналися всi, хто подiляв погляди народовцiв[9 - …едналися всi, хто подiляв погляди народовцiв. – Народовцi – суспiльно-полiтична течiя серед молодоi захiдно-украiнськоi iнелiгенцii лiберального напрямку, що виникла у 60-х роках ХІХ столiття у Галичинi.]. Й навiть були часи, коли «Штефко та партнери» квiтнули буйним квiтом. Але коли Кошовий уперше переступив порiг контори, Степан Якович давно та остаточно лишився сам. Колеги встигли пересваритися мiж собою через розбiжностi у поглядах, не важливо, дрiбнi чи глобальнi. Як устиг переконатися Клим на прикладi тих, хто часто приходив до батька в киiвську квартиру, для самовизначених украiнських громад не iснувало дрiбниць. Сперечатися могли до хрипоти з будь-якого приводу й, не знайшовши спiльноi мови, вiдтодi часто входили в контри один до одного, розпочинаючи мало кому на широкий загал зрозумiли публiчнi дискусii та звично закидаючи новоспеченим опонентам усi можливi зради. Виявляеться, тут не могло бути iнакше. Ось чому Штефко розсварився з партнерами, що не завадило йому тримати контору далi. Отримавши обiцяний незабаром пiсля iсторii з Сойкою та росiйськими бомбiстами вид на проживання, Кошовий почав шукати змоги пiдтвердити тут, у Львовi, свiй адвокатський фах. Дiзнавшись, скiльки всього треба вивчити та як дiяти, аби потiм скласти всi iспити, вiн схопився не за голову, а за книжки. Проте, маючи серйозний намiр розгризти гранiт науки, Клим зовсiм не збирався в iм’я цього голодувати. Й тим бiльше – не мав намiру ходити на обiд до гостинноi, хоч i сувороi Естер Шацькоi. Розмови про згоду працювати двiрником, смiттярем, вантажити мiшки на вокзалi чи навiть чистити коней вiзникам за суп та сухарi насправдi були бравадою, що вiн наодинцi з собою чесно визнавав. Проте коло замкнулося. Не пiдтвердивши фах та не дiставши дозволу, вiн не мав права займатися практикою, а не займаючись практикою, мусив хiба що йти на брук iз простягнутим капелюхом. Простуючи зараз униз вiд Личакiвськоi до Шевськоi знайомим, рiк як витоптаним маршрутом, Клим згадав: була така сама, не дуже тепла осiнь, коли вiн стукав у дверi нотарiальноi контори пана Степана Штефка. Тодi контора майже тиждень не працювала, Кошовий поцiлував замок, бо старий нотар застудився й хлюпав носом удома, скаржачись на протяги. Вiн постiйно скаржився на них, навiть улiтку, коли, здаеться, iх неможливо зловити. Та коли нарештi Клим прийшов, перемовини довго не тривали. Пан Штефко вже знав вiд знайомих про поневiряння емiгранта з Великоi Украiни, тож узяв його пiд крило без зайвих умовностей та вимог. Навпаки, при нагодi збирався особисто подякувати унiверситетським професорам, котрi спрямували Клима до нього. Адже помiчника звiльнив, бо побачив у нього примiрник «Галичанина»[10 - …помiчника звiльнив, бо побачив у нього примiрник «Галичанина». – «Галичанин» – газета русофiльськоi орiентацii, виходила у Львовi з 1893-го по 1913 рiк.], хоча ранiше той читав лише «Дiло»[11 - …ранiше той читав лише «Дiло». – «Дiло» – перша, найстарiша та впродовж багатьох рокiв – едина украiнська щоденна (вiд 1888 р.) газета в Галичинi. Виходила з 1880-го по 1939 рiк.]. Кошовий, не визначившись поки з полiтичними поглядами та розумiючи, наскiльки вони е важливими для Степана Яковича, волiв краще мовчати й уникати тем, в яких iще не надто розбирався. Тактика виявилася несподiвано вiрною. Нотарiус для своiх без малого сiмдесяти рокiв виявився говiрким дядечком, котрий мав лише свою та, звiсно ж, едину правильну думку про все, що вiдбувалося довкола. Клим же, не заперечуючи й час вiд часу навiть перепитуючи, став для пана Штефка ледь не iдеальним слухачем. І хоч у стосунках вони досягли певноi гармонii, з iншим склалося не так веселково. Контора «Штефко та партнери» переживала не найкращi часи. Залишити свою практику старий нотарiус не мав кому. Хотiв працювати, доки протяги не доконають остаточно, а тодi продати ii й мати святий спокiй. Син зовсiм не цiкавився юридичними справами, грав другоряднi ролi в аматорському театрi, маючи всi пiдстави вважати себе мiською богемою. Донька вийшла замiж за вчителя та перебралася з ним до Станiслава. Сам пан Штефко, благовидий, сивочолий та сивобородий, завжди вдягнений з голочки, не раз обмовлявся – досяг, чого хотiв, аби ще в полiтиках гав не ловили. Зрозумiло, чому не особливо старався. Кошовий здебiльшого був при ньому не так помiчником, як писарем. Кiлькiсть укладених оборудок дорiвнювала розмiрам i частотi виплат. Дотримуючись акуратностi в одязi й дбайливо ставлячись до букви закону, Степан Якович у всьому, що стосувалося Климовоi платнi, застосовував протилежний пiдхiд. Власне, це й була та сама причина, котра не дозволяла вчасно розраховуватися з домовласником, маючи постiйнi клопоти. Попервах Кошовий навiть не мав, де сидiти. Бiльшу частину мiсця в примiщеннi контори займали три шафи, до верхiв напханi паперами. Перше доручення новому помiчниковi вiд старого нотаря було саме розiбрати iх та впорядкувати. За iнших обставин Кошовий напевне розвернувся б та пiшов геть. Нехай шукають собi iнших, молодших та дурнiших. Проте в його ситуацii не випадало крутити носом. Тож Клим, засукавши рукави, взявся до найнуднiшоi роботи у свiтi. А коли в процесi звiльнив шафи вiд паперових стосiв, придумав розставити iх iнакше. У результатi мiж ними утворився невеличкий простiр, куди помiчник прилаштував столик та стiлець, купленi в крамницi вживаних меблiв. Так вiн отримав не лише роботу, а й свое мiсце в конторi. Щоправда, платню помiчниковi пан Штефко не збiльшив. Не було з яких статкiв. Довго так тривати не могло. Коли терпець буквально пiдступив до горла, Кошовий без згоди з нотарiусом, якоi все одно б не отримав, дав оголошення про «Штефка й партнерiв» одразу в кiлька газет, чого Степан Якович не робив, за його зiзнанням, уже рокiв п’ятнадцять. Витратив на цю акцiю власнi кошти й укотре лишив Веслава Зiнгера без вчасно внесеноi платнi. Тобто, як згодом пожартував у розмовi з Шацьким, зробив рекламу за Зiнгерiв рахунок. Бажаного, вибухового ефекту не вийшло, проте кiлькiсть вiдвiдувачiв усе ж збiльшилася. Повз увагу старого нотарiуса це не пройшло, але й витрат помiчниковi вiн не вiдшкодував. Буркнув про те, що Клим розпоряджаеться конторою, наче власною квартирою, та нарiкання мало скорiше ритуальний, десь навiть батькiвськiй характер. Однак справи пiшли жвавiше, отже, працювати Кошовому стало трошки веселiше й навiть цiкавiше. Вiдвiдувач, на якого сьогоднi iз самого ранку чекали в «Штефковi та партнерах», знайшов iхню адресу на Шевськiй саме через газету. Звали його Борисом Липницьким, вiн керував одним iз нафтових родовищ у Бориславi[12 - …керував одним iз нафтових родовищ у Бориславi… – Борислав – мiсто на Львiвщинi, вiдоме своiми нафтовими та мiнеральними родовищами. Єдине мiсто в свiтi, розмiщене на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищi з численними джерелами мiнеральних i лiкувальних вод. Наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiття видобутком нафти i озокериту в Бориславi займалися 75 великих та 779 малих пiдприемств, де працювало 10500 робiтникiв.] та несподiвано отримав у Львовi спадок – кам’яницю на самому початку Пекарськоi[13 - …кам’яницю на самому початку Пекарськоi… – Пекарська – одна з найкрасивiших та найпрестижнiших вулиць Львова, була такою в згаданий перiод. Активно розбудовувалася та перебудовувалася з кiнця ХІХ столiття.]. Не маючи фiзичноi змоги займатися цими справами, нафтовик тицьнув пальцем у перше-лiпше оголошення, обравши контору пана Штефка. Справи залагодити сподiвався рано, аби не витрачати потiм на те часу. Пан Липницький збирався довiрити такому собi пановi Моргуну займатися своiм спадком, чимшвидше продати його, за що довiрена особа матиме наперед обумовлений вiдсоток. Саме складання довiрчого паперу в нотарiуса коштувало так само пристойних грошей. Бо в часи, коли все обертаеться довкола забудов та рiзних оборудок iз мiською нерухомiстю, будь-яка угода, що мае вiдношення до процесу, оцiнюеться дорожче. Нiхто особливо не нарiкав i не торгувався. Тим бiльше – заклопотаний нафтовик Липницький, якому, аби було можна, взагалi не хотiлося особисто займатися подiбними дрiбницями. Сам казав, що готовий навiть бiльше платити, аби можна було так: видати одну довiренiсть особi, котра матиме повне право вiд його iменi зробити iншу довiренiсть, уже на iм’я такого собi Полiщука. Словом, цей бориславський нафтовик був iз тих, хто готовий купити собi за додатковi грошi вирiшення поточних проблем. Вiн саме сидiв у конторi на старому рипучому стiльцi, коли Кошовий, таки запiзнившись на десять хвилин вiд домовленого часу, вскочив у дверi. Старий нотарiус, iз незмiнними круглими окулярами на носi, котрi робили його дуже схожим на унiверситетського професора з природничих дисциплiн, зиркнув на помiчника з осудом. Але нiчого не сказав, бо Клим з ходу вибачився, розкланявся, швидко роздягнувся. Поки чiпляв на вiшак пальто й капелюха та вдягав незмiннi конторськi нарукавники, клiент, широкоплечий, гладенько поголений, з м’ясистим носом, бубонiв, напевне продовжуючи розмову, почату до Климовоi появи: – Та ви ж бачите, пане Штефку, бачите на власнi очi! Навiть, перепрошую, на всi чотири ока, тiльки не гнiвайтесь, у мене жарти такi… – Та нiчого. До речi, треба протерти два, – посмiхнувшись у вуса, нотарiус зняв окуляри й старанно витер кожне скельце по черзi носовичком. – Чудово вас розумiю та подiляю обурення. Нам, русинам, треба навчитися точностi. – Та про що ж кажу вам, шановний пане! – Липницький ляснув по столу грубою долонею. – Думаеш: жиди гуртуються, поляки гуртуються, московство – так само згуртоване довкола себе. Хочеш, iй-богу, хочеш, аби в нас теж велося так – свiй до свого по свое. Я давав кошти на друк газет, просвiтницькi книги. Їздили до нас у Борислав вашi, тобто нашi… ну, розумiете. Розумiете ж? – Та чудово вас розумiю, – покiрно пiдтвердив Штефко. – Ось. Були, виступали перед робiтниками. Свята справа, наша, я б сказав. І ви ж бачите, бачите – я намагаюся всi справи, якi можна, вести з нашими, русинами. Тому вашу контору менi Бог послав! Вiн руку направив, i жодноi митi не пошкодую. Все зробимо, як мае бути. Але ж менi порекомендували також пана Моргуна як нашу, цiлковито нашу людину. Люкс, думаю собi, не пiдведе. Нiби зустрiлися накоротко. До кави попросив коньяку, але то не важливо, я, грiшний, горiлку Бачевського полюбляю. – Своi, – нагадав нотарiус. – Так я ж про що! – Долоня нафтовика знову ляснула по поверхнi столу. – Бачте, маю принцип – свiй до свого по свое. Хай би собi пив коньяк. Тим бiльше, менi сказали – колись, не дуже довго, пан Моргун мав щось iз полiцiею. Служити там, напевне, не мiг. Але людина може мати стосунок до полiцii в iнший спосiб. Не важливо, для мене то додатковий плюс. Означае: людина вiдповiдальна. І де вiн зараз? Ми домовилися на певну годину, конкретно – на дев’яту нуль-нуль. Зараз уже п’ятнадцять по дев’ятiй. Я цiную свiй час, ви цiнуете свiй час, ваш помiчник… Усяке трапляеться, але вiн тут. Де, питаю вас, моя довiрена особа? Уже розмiстившись за тим самим столом, iз протилежного боку якого сидiв вiдвiдувач, Клим висунув шухляду, вийняв i поклав поруч паперовий стосик, перевiрив, чи повна чорнильниця. – А як його не буде, iншоi не знайдете? – поцiкавився Штефко. – Та не маю на то часу! Ви ж почули, хiба нi? – То, може, почекаемо ще хвилин десять, поки пан Кошовий зробить нам кави, вiн дуже добре навчився ii заварювати на гасовому пальнику. Дамо невiдомому менi, та зовсiм безвiдповiдальному пановi Моргуну час на чашку кави. А потiм рекомендую вам свого помiчника. Кошовий, не будучи готовим аж до такого, вiд несподiванки закашлявся. – Вiн упораеться? – запитав Липницький пiдозрiло. – Та постараеться. Тим бiльше, поруч я. Пiд наглядом буде, та й оборудка не складна. Тепер тут, у Львовi, ледь не третина робить щось iз нерухомiстю. Бум, як пишуть газети. Погоджуйтесь, пане Липницький. Пiд мою вiдповiдальнiсть. Нафтовик почухав носа. – Хiба пiд вашу, пане Штефку. Своiм довiряти таки треба. Давати, як кажуть, шанс. – У такому разi даемо шанс i тому пановi Моргуну прийти сюди. Климе, будьте такi добрi… Ще не зовсiм усвiдомивши, чим для нього починаеться сьогоднiшнiй день, Кошовий машинально кивнув, пiдвiвся, збираючись вийти з-за столу. Постукали. – Не пощастило, – мовив старий нотарiус. – Бачте, прийшов. Не чекаючи, поки запросять, дверi штовхнули. У примiщення зайшов високий, можна навiть сказати – загрозливого зросту чоловiк у цивiльному. Колiр його обличчя був нездорово червоним, вiд чого перше враження було: гiсть або вже, з самого ранку, п’яний, або переживае жахливе похмiлля. Та за будь-яких умов пiд руку йому краще не потрапляти. Клим це знав, як нiхто. Бо комiсар кримiнальноi полiцii Марек Вiхура придумае неприемностi будь-кому, лишаючись при цьому тверезим мов скло. Хворобливий колiр обличчя мав вiд природи. Й через судиннi розлади лiкарi заборонили йому не лише алкоголь та каву, а навiть мiцний чай та безлiч iнших життевих радощiв. Мало спису заборон, так ще й доводиться мати справу з рiзними покидьками. Звiсно, настрiй вiд такого в комiсара не полiпшиться. – Доброго ранку, пане комiсаре, – привiтався Кошовий. – Кого не думав побачити в нашiй скромнiй конторi в цей час, так це вас. – А я й не прийшов би, – сказав Вiхура й тiльки по тому пiднiс у загальному вiтаннi капелюха. – Маю честь, шановне панство. – Полiцейський комiсар? – здивовано перепитав Липницький. – Сюди? Так рано? Яким вiтром? – Не знаю. Мабуть, недобрим, – признався Вiхура, не зводячи при цьому очей з Клима. – За iнших обставин, подiбних, але iнших, прислав би детектива чи двох. Та коли побачив ваше прiзвище, пане Кошовий, вирiшив сам навiдатися. По старiй пам’ятi. Тим бiльше, давно ми не бачилися, вiрно? Тепер на Клима вже дивилися пан Штефко з нафтовиком. Обое не розумiли, що тут вiдбуваеться. Та й сам Кошовий не надто далеко вiд них пiшов у здогадах. – Перепрошую, – проговорив обережно. – Про якi обставини йдеться? Здаеться, я не давав жодного приводу полiцii отак, просто зранку, згадувати мою скромну персону. – Заспокойтеся. – Вiхура полiз у внутрiшню кишеню пальта, розстебнувши перед цим два гудзики згори. – Треба з’ясувати одну обставину. Ось. Витягнувши портмоне, комiсар розстебнув його, видобув зсередини цупкий паперовий прямокутник. Затиснувши мiж вказiвним та середнiм пальцями, помахав ним у повiтрi. – Впiзнаете? – Що? Кошовий уже знав. Не розумiв лише, чому комiсар кримiнальноi полiцii все ж прийшов iз цим до нього. – Ваше? Вiхура не вiддав прямокутник Кошовому в руки. Ступив до столу Штефка, поклав перед ним. Вiзитна картка. Зовсiм нова. Замовлена недавно, для солiдностi. Без додаткових вивертiв, вензелiв та вiньеток, просто напис польською та украiнською мовами: КЛИМЕНТІЙ КОШОВИЙ НОТАР, ЗАВЖДИ ДО ВАШИХ ПОСЛУГ Нижче – адреса контори на Шевськiй. Кошовий закусив губу, все одно нiчого ще до пуття не розумiючи. Зате обурився Степан Якович. – Климе, хiба ми так домовлялися? – вигукнув старий, так само помахавши в повiтрi вiзитiвкою. – Ви ж не маете формального права писатися нотарiусом! Це порушення закону – i все через мою толерантнiсть! Бачите, пане Липницький, ось якi трафунки, коли свiй до свого по свое! Це ж порушення! Ви тому прийшли, пане комiсаре? – Та заспокойтеся, – зупинив його жестом Вiхура. – Писатися можна ким завгодно. Пан Кошовий усе ж не шахрай, хоч свого часу в мене був до нього цiлий вiнок питань. Насправдi нам треба побесiдувати з приводу Антона Моргуна, знаете такого? – Я знаю! – озвався нафтовик. – Ми всi тут на нього чекаемо. Вiн щось накоiв? Вiхура знизав плечима. – Може, накоiв. При ньому револьвер знайшли. Може, збирався накоiти. Просто так зброю з собою вночi не носять. Вiн уже нiчого не скаже. Вранцi його знайшли в будинку на Валовiй[14 - Валова – вулиця поблизу колишнього середмiстя. Виникла на початку ХІХ столiття пiсля того, як було розiбрано пiвденний мiський мур (1777 р.). Назви не змiнювала протягом усього часу свого iснування.]. Мертвим. Упав з риштування, з другого поверху. Голову розбив. А в кишенi пальта, крiм «бульдога», лiхтарик, гаманець i ваша вiзитiвка, пане Кошовий. Значить, ви з ним бачились. Давайте спочатку: де, коли, за яких обставин… Роздiл другий Про Чорну панi пiд чорну каву Телеграму Клим вiдбив, щойно вийшов iз комiсарiату. Вiхура, як i передбачалося, тримав його недовго. Бо предмета для тривалоi розмови насправдi не було. Про загиблого Кошовий знав дуже мало. Прийшов до iхньоi контори два днi тому, назвався Антоном Моргуном, вiдразу звернувся украiнською. Причому Клим ще тодi вiдзначив: говорив вiдвiдувач так, як по той бiк Збруча. Самому Кошовому не раз вказували на акцент, хоч насправдi вiн вважав iнакше – з акцентом говорять тутешнi русини. Гадаючи, що мова в даному випадку може вважатися такою-сякою особливою прикметою й здатна наштовхнути полiцiю на якiсь роздуми, Клим помилявся. Виявляеться, про небiжчика комiсар Вiхура знав набагато бiльше, тож його не мiсцеве походження вiдкриттям для полiцейського не стало. А час, витрачений на розмову з Кошовим, вiн сам чесно назвав марним. Справдi, прийшов чоловiк, назвався, на нього чекали в конторi, бо були попередженi. Пан Штефко того дня саме трохи занедужав, вирiшив полежати вдома i запросто лишив поточнi справи на помiчника – адже нiчого надто серйозного не очiкувалося. Звiсно, зустрiч iз нафтовиком Липницьким планував вiдбути особисто. Того ж дня майбутню довiрену особу прийняв та вислухав Клим, на прощання простягнувши вiзитiвку. Чого в присутностi старого нотарiуса робити не наважувався. Все. Принаймнi так вважав полiцейський. У Кошового ж виникли своi мiркування, подiлитися якими дуже кортiло. Єдиною людиною у Львовi, здатною зараз вислухати його та вiдповiсти на кiлька питань, був Йозеф Шацький. З контори Клима вiдпустили на цiлий день, i можна було прогулятися до Кракiдалiв. Уже навiть почавши рухатися в потрiбному напрямку, Кошовий передумав, вирiшивши обговорити все на нейтральнiй територii. Тому завернув до поштамту, дав Шацькому телеграму, запросивши на каву в «Сан-Сусi», пiсля чого вирушив на вулицю Валову. Неквапна пiша прогулянка туди, а за деякий час – звiдти в бiк Сикстуськоi – забрала трохи бiльше двох годин. Проте, наблизившись до кав’ярнi, Кошовий не стримав здивованого вигуку. Йозеф Шацький уже маячив бiля входу, нервово походжаючи й роздивляючись навсiбiч, не знаючи, звiдки треба чекати появи товариша. Насправдi дивуватися не було чому. Клим знав: при нагальнiй потребi цей чоловiк обжене трамвай, хай при цьому захекаеться й вивалить язика на плече, мов загнаний пес. Навiть хапатиметься за серце. Хоч варто запропонувати кухоль пива, як вiд змученостi його не лишалося й слiду. І все одно Кошовий не мiг звикнути за весь час iхнього знайомства до темпiв, iз якими пересуваеться у просторi Львова ця вже не першоi молодостi людина. Щоправда, Шацькому з однаковим успiхом давали i сорок, i п’ятдесят рокiв. Не гладкий, але й не худий, вiн здебiльшого ходив у старому, але добротному пiджаку iз довгими полами, котрий висiв на хазяiновi вiльно. Зараз на Йозефовi було ще сiре довгополе пальто iз розстебнутими гудзиками, котре мало, крiм прямого призначення – носiння у вiдповiдний сезон, – ще одну, не менш важливу функцiю. Як i пiджак, верхнiй одяг був трохи завеликим. І Шацький вдягався так навмисне, аби здаватися солiднiшим. Маючи зрiст нижчий за середнiй, намагався виправити природний гандж бодай у такий нехитрий спосiб. І все одно, коли вони стояли поруч, рiзниця бiльш нiж на пiвголови була помiтною. Кучма засiяного початковою сивиною волосся лише збоку виглядала неохайною. Насправдi ж за волоссям Шацький доглядав, воно завжди було дбайливо пострижене, ось лиш уперто не хотiло здаватися на милiсть гребiнця, не прогинаючись навiть пiд капелюхом iз широкими крисами. З бородою удавалося впоратися значно краще, тому й виглядала вона охайнiшою. Видовжене лице прикрашали м’ясистi, трошки сторчкуватi вуха та прямий, широкуватий, iз невеличкою орлиною горбинкою нiс. – Ви зарезервували столик, пане Кошовий? – вигукнув Йозеф замiсть привiтання. При розмовi вiн ковтав звук «р». Не гаркавив грубо, мов залiзом по шершавому, не грасирував м’яко, немов дзвiночок дзвенить. Просто не вимовляв, почулося таке собi «за’езе’вували». На його крик озирнулися перехожi та швидко втратили iнтерес – нiчого вартого уваги не вiдбувалося. – Хiба ми не знайдемо мiсця? – Наблизившись i потиснувши Шацькому руку, Клим вирiшив так само обiйти зайвi вiтальнi церемонii. – О цiй порi – нi! – Йозеф був категоричним. – Хiба забули? Нинi – п’ятниця, такий самий святий день для християн, як для жидiв – субота. Й то не для всiх, пане Кошовий. Бо зуби болять у людей незалежно вiд днiв тижня, церковних свят i взагалi, скажу я вам, не зважають на календар. Якось мав проблему: в самий Пейсах[15 - …в самий Пейсах… – Пейсах — одне з головних еврейських свят, починаеться на чотирнадцятий день весняного мiсяця нiсана (приблизно березень-квiтень за григорiанським календарем). За значимiстю вiдповiдае Великодню.] одна герутене[16 - Герутене – неуважна, неохайна жiнка або дiвчина (iдиш).] так захопилася, що вiд власноi жадiбностi до iжi зламала собi вiдразу два зуби. Потiм я мусив iти до рабина, аби… – Пiзнiше про це, Шацький, – перервав Клим i, вiдчувши, що сказав аж надто рiзко, тут же пом’якшив прохання: – Якщо можна, потiм. На десерт. До чого тут п’ятниця? Йозеф усе одно надувся, бо не любив, коли не давали доказати iсторiю до кiнця. Тому, закотивши очi, що здебiльшого означало «чого ви всi вiд мене хочете», пояснив: – Зараз уже по четвертiй. Завершився черговий тяжкий тиждень. Люди поспiшають попрощатися з ним. Тому займають усi вiльнi мiсця в пристойних кав’ярнях. Глядiть, пане Кошовий, аби не довелося нам iз вами йти в якусь дiру. Так Шацький iменував доступнi невибагливим мiстянам дешевi заклади, звiдки нiколи, здаеться, не вивiтряться жовтi димнi клуби. Вкриваючи, немов першим снiгом, лампи, пiд скляними ковпачками яких тремтiли вогники, вони додавали таким кав’ярням певноi загадковостi. Втiм, таке враження було першим i хибним. Усяка романтика вiдходила, коли разом iз сизим тютюновим димом вiдвiдувач-новачок занурювався в гамiрне море, котре складалося з безпричинного смiху, лайливих тирад, нудних та позбавлених змiсту монотонних сповiдей, вiдрижок i випущених то тут, то там вiтрiв. Бруднуватi простонароднi питнi «дiри» мали все ж одну чесноту, здатну переважити вiнок заданих ганджiв. На вiдвiдувачiв там не звертали жодноi уваги, якщо, звiсно, тi не видiлялися одягом, манерами чи в якийсь iнакший спосiб. Злитися iз тутешнiм гармидером було завиграшки, й проводити небажанi для стороннiх очей та вух зустрiчi й перемовини все ж було лiпше там. Єдине, на що зважав у таких випадках Кошовий, – усi цi заклади могли бути, а часто – дiйсно були густо нашпигованi полiцейськими агентами. Нема гарантiй, що п’яндига у м’ятому котелковi за сусiднiм вiд тебе столиком, котрий мочить вуса в пивнiй гальбi, не працюе на кримiнальну полiцiю за грошi або просто з iдейних, авантюрних чи iнших мiркувань. Натомiсть новi, бiльше наближенi до свiтського життя кав’ярнi, чий глянцевий блиск перегукувався з вiденським i навiть мусив вiдповiдати тамтешньому стилю, уже впевнено вiдвойовували позицii. Найчастiше вони вiдкривалися в нових, сецесiйних[17 - …вони вiдкривалися в нових, сецесiйних будинках… – Сецесiя – тут стиль у мистецтвi. Виник в Австрii, коли група художникiв на знак протесту проти офiцiйного академiчного мистецтва вийшла зi складу мюнхенськоi виставковоi органiзацii «Glaspalast». Вважаеться початком модерну.] будинках – саме на них тривав бум в останнi роки. Дорогу й стильну кам’яницю поблизу Сикстуськоi вулицi мода не оминула: популярна у Львовi кав’ярня «Сан-Сусi» вiдкрилася тут лише два роки тому, й фiрма-забудовник внесла ii в проект вiд самого початку. Кошовий любив тут бувати, хоча все ж частiше заходив до кав’ярнi Добровольського. Там завжди було людно, та вiдвiдувачi, не домовляючись наперед, нiби так i потрiбно, дотримувалися тишi. Адже туди сходилися панове з усього мiського центру читати свiжi газети, чим заклад мимоволi нагадував закритий британський клуб джентльменiв, подiбний до описаних у своiх оповiданнях сером Конан Дойлем. Думалося там справдi краще. А ось поговорити лiпше деiнде. «Сан-Сусi» пiдходила якнайкраще. Переступивши порiг, Клим зрозумiв, що Шацький мав рацiю. Й заразом спiймав себе на думцi – давно не заходив сюди, тим бiльше пiд кiнець дня й пiд кiнець тижня. Вiльних мiсць не було, принаймнi Кошовий iх не помiтив. Зате вiд нього не сховалися вогники торжества, що блимнули в очах зубного лiкаря. Випнувши вперед худi груди, вiн змiряв Клима таким поглядом, нiби раптом вирiс на цiлу голову i глядiв на товариша згори вниз. Кошовий вiдразу здогадався, що зараз вiдбудеться, але дозволив Йозефу скупатися у променях слави. – Проведiть нас! – гордо попросив наспiлого кельнера. Той, лавiруючи мiж столиками, перетнув разом iз ними залу, тримаючи курс лiворуч, завiв обох за широку масивну колону, жестом показав призначений для двох столик. – Прошу дуже. Панове вiдразу зволять замовити? – Двi чорнi кави, будь ласка, – сказав Клим. – Одну без молока. – Двi без молока, – тут же виправив Шацький. – І прошу принести також ваших фiрмових круасанiв. Мода на французькi рогалики завелася у Львовi не так давно. Кошовий уже знав, що, кажучи «фiрмовi», замовник мав на увазi оригiнальну начинку, яку додавав кожен кухар. Зазвичай вони були сезонними, i нинi в «Сан-Сусi» пропонувалися круасани з корицею та абрикосовим джемом. – Що б ви робили без мене, – мовив Шацький, коли кельнер вiдiйшов, а вони вмостилися за столик один навпроти одного, прилаштувавши перед тим капелюхи й пальта на стоячий лакований вiшак. – Якби я не прискочив сюди так скоро, як менi дозволила моя Естер, не вдалося б зарезервувати навiть стiльця бiля шинквасу. Довелося б нам з вами блукати, мов двом моркв’яним поцам, вiд закладу до закладу, всюди ловити облизня й опинитися нарештi у кращому випадку – «Пiд вошею», що на Личаковi, а в гiршому – в однiй iз брудних довколишнiх дiр. – Я цiную вашу спритнiсть, Шацький, – потiшив його самолюбство Клим. – Дякую, пане Кошовий. Минулого лiта, невдовзi пiсля знайомства, Йозеф офiцiйно попросив Кошового не звертатися до себе «пане», бо вважав – так простiше, i це визначае певний ступiнь довiри мiж обома. Сам же натомiсть уперто «панькався», нiчим це не пояснюючи, й Клим вирiшив не сушити голову, а додати це до великого перелiку дивацтв свого доброго львiвського приятеля. – Про що поговоримо? – дiловито спитав Йозеф. – Давно не було нiчого цiкавого? Знову якась страшна таемниця? – Поки що нi, – заспокоiв його Клим. – І, маю надiю, нiчого страшного не станеться. Скажу бiльше – готовий припустити, що перегинаю палицю й даю надмiрну волю фантазii. Заскучав, почав мохом заростати у конторi пана Штефка. – Можна без передмов, пане Кошовий? Вiдразу, отак, просто в лоба. Що вас тривожить цього разу? Клим умостився зручнiше. – Чули про нещасний випадок на Валовiй? У будинку, котрий зараз перебудовуеться? – Нiчого не… – Раптом Шацький стрепенувся, нiби його торкнуло струмом, примружився: – Чекайте, на Валовiй? Ви сказали – на Валовiй? – Саме так. А що… Клима зупинила виставлена вперед рука. – Часом не будинок за номером двадцять вiсiм? – Отже, ви чули. – Пане Кошовий, – нахилившись ближче й витягнувши шию, Шацький стишив голос. – Я нiчого не чув про те, що сталося на Валовiй… коли, кажете? – Сьогоднi вночi. – Ага, ясно. Та якщо на Валовiй трапляеться нещасний випадок, це може статися лише в кам’яницi пiд двадцять восьмим номером. Б’юся об заклад, цього не надрукують у газетах. Чорну панi згадувати заборонено. – Чорну панi? – Атож, Чорну панi. Бачте, а ми з вами поспiшили. – Тобто? – Коли мали надiю, що нiчого страшного не станеться. – За звичкою склавши губи трубочкою й поцмокавши, Шацький при цьому похитав головою. – Комусь дуже треба було ii потурбувати. Бiда нiкого не вчить. – Яка бiда? Шацький, перестаньте говорити загадками! – Я нi до чого, пане Кошовий. Найбiльша тут загадка – саме будинок номер двадцять вiсiм по Валовiй. Бачте, я вiдразу визначив номер, – знову почулися нотки гордостi. – Але давайте так. Спершу розкажiть, чому вас схвилювала смерть на Валовiй. І вже потiм я поясню вам, чому варто обходити той будинок десятою дорогою. Вiко сiпнулося. – Хай буде так. Розумiете, Шацький… Словом, там не нещасний випадок. Людину там убили. Принесли каву, розмова на короткий час перервалася. Зробивши акуратний ковток, Шацький додав ще цукру на свiй смак, черпаючи його з цукорницi мiнiатюрною срiбною ложечкою. Кошовий не любив дуже солодку. Щоправда, в першi мiсяцi свого львiвського життя не мiг стриматися, солодив щедро. Десь читав або, швидше за все, чув – солодке допомагае впоратися зi стресом, заспокоюе нерви, додае впевненостi в собi. Може, це дурня, та напевне було в тому щось, бо справдi цукор i тiстечка дивним чином додавали енергii. Але одного разу, десь на третiй мiсяць своеi служби в конторi пана Штефка, вiн вiдчув, як погладшав. Вiдразу згадав про намiр поновити спортивнi заняття й навiть навчитися краще боксувати, декларований у присутностi Шацького та чоловiка, котрий убив адвоката Сойку. І почав вiдвiдувати гiмнастичний зал, переконавшись заодно: тут, у Галичинi, мода на спорт поширенiша, нiж у його рiдному Киевi, не кажучи вже про всю неосяжну Росiйську iмперiю. Вiдтодi ж Клим почав або класти менше цукру в каву, чай чи какао, або взагалi пив без цукру, отримуючи незнану ранiше насолоду вiд кавовоi гiркоти, що приемно щипала кiнчик язика. З’явилися й круасани, м’якi, щойно спеченi. Щедро додана кориця лоскотала нiздрi, змiшуючись iз ароматом паруючоi кави. Все разом категорично суперечило Климовим намiрам говорити далi про смерть. Кортiло замовити до цього ще й порцiю коньяку, а ще краще – наливки, вона не така мiцна, зате додасть пiкантностi вже iснуючiй композицii запахiв. Поза сумнiвом, Йозеф радо пiдтримав би його намiр. Замiсть того Кошовий, дмухнувши на свою каву, теж ковтнув, поставив чашечку поруч iз блюдцем. – Ви мене трохи… та де трохи – сильно збили з толку, Шацький. – Я? – Той тицьнув себе пальцем у груди. – Вас? – Палець нацiлився на Клима. – Чим? – Не думав, що маете в запасi спецiальну страшну iсторiю про мiсце скоення злочину. Збирався подiлитися власними мiркуваннями й порадитися, що б це могло означати. Ви ж знаете все i всiх у Львовi. – Половину, – уточнив Шацький, роблячи ще ковток. – Інша половина знае Шацького. Та, сподiваюсь, не про Шацького й не все. Бо деякi речi, пане Кошовий, я змушений приховувати вiд очей та вух своеi коханоi Естер. Ви чудово знаете, про що я. – Знаю. – Климовi завжди коштувало чималих зусиль стримати потiк слiв, що ними сипав балакучий товариш, по можливостi спрямовуючи iх у потрiбне русло. – Давайте так зараз домовимося. Спершу я дiлюся з вами своiми сумнiвами та висновками. Потiм ви пояснюете, як iх пов’язати з поганою репутацiею того будинку на Валовiй. Годиться? – Приймаеться. Пiдхопивши з тарiлки круасан, Шацький умочив краечок рiжка в каву, добряче вiдкусив, почав жувати. Кошовий примружився, вибудовуючи в головi правильну послiдовнiсть викладення думок. – Труп знайшли вранцi. Будiвельнi робiтники вийшли до працi, побачили тiло iз загуслою калюжею кровi довкола голови. Поруч повалене риштування. Дерся вночi на другий поверх, ступив не туди чи щось таке. Кажуть, бувае, навiть удень. Хто вiн такий i для чого приперся туди серед ночi, жоден iз будiвельникiв поняття не мав. Його впiзнав один iз полiцейських. Такий собi Антон Моргун, колись сам служив у полiцii. – Дуже вiдомий, раз отак упiзнали? – Вiхура сьогоднi чомусь розговорився. Зрозумiв, що я не вiв iз Моргуном жодних справ, тому ми просто побазiкали. Вiн, мабуть, остаточно переконався, що труп не кримiнальний, та втiшився. Все ж йому та його сищикам мороки менше. Не докладно, двома словами пояснив, чим Моргун був такий прикметний. Значить, було йому тридцять шiсть. Анi дружини, анi дiтей. Перебрався до Львова з Кам’янця-Подiльського, там служив у судi чи щось таке. Чому вирiшив емiгрувати, Вiхура не сказав, але насправдi то не мае зараз жодного значення. Факт iнший: Моргун спробував влаштуватися на полiцейську службу, але його брали хiба патрулювати вулицi. Щось не подiлив iз одним колегою, побилися серед бiлого дня. Про те навiть газети писали – двое стражiв порядку порушили порядок у подвiйних розмiрах. Читали? – Не читав. Але вже щось таке пригадую, ходили колись Кракiвським базаром розмови. – Звiсно, пiсля такого Моргуна виперли. Та все ж, зi слiв Вiхури, ту iсторiю вдалося навiть використати. Вигнаний iз полiцii русин напевне мав на неi зуб. Тому – поза всякими пiдозрами. Й кiлька наступних рокiв вiн працював таемним агентом, з тих, що винюхують по рiзних кублах потрiбну iнформацiю. Мав якусь легальну службу, не суть. Важливо iнше: останнiм часом вiд послуг Моргуна кримiнальна полiцiя вiдмовилася. Є… гм… була пiдозра, що, мовляв, знюхався зi злочинцями, веде якусь одному йому зрозумiлу подвiйну гру. Словом, в будинку на Валовiй сьогоднi зранку знайдено труп таемного полiцейського iнформатора, остаточно списаного на пси з усiх рахункiв. Ось так воно все виглядае на перший погляд. І розбиратися, що привело Моргуна вночi в той будинок та погнало на риштування, кримiнальна полiцiя в особi комiсара Вiхури не хоче. Схоже, дирекцiя його в цьому обома руками пiдтримуе. Поки Кошовий говорив, Шацький ум’яв свiй круасан. Запивши кавою й переконавшись, що у чашцi ще лишилося, запитав: – Чому вас уся ця буденнiсть насторожуе? Був собi невдаха, тепер нема. Про сам той дiм… – Потiм про будинок! – неввiчливо перервав його Клим. – Не поспiшайте з висновками. Ви уявляете собi, що значить – кiлька рокiв поспiль ризикувати здоров’ям та навiть життям, вдаючи iз себе свого на кримiнальному днi? Ми з вами мали змогу трошки доторкнутися до нього, згадайте ту славну нiчну прогулянку Личаковом. Нам нiчого не загрожувало, i то! – Вiн багатозначно пiднiс пальця, вiдсунувши заразом ближче до краю столу каву, що поволi вистигала. – Судячи навiть iз почутого вiд Вiхури мiзеру, Моргуновi кортiло гострих вiдчуттiв. Йому ж пропонували ганяти батярiв на Гетьманських Валах чи жебракiв iз Ринку. Тому й подався в таемнi агенти, проковтнув образу. Чоловiк бачив себе таким, шукав, де краще проявити, як то кажуть, власну сутнiсть. Словом, я б не називав убитого таким уже невдахою. – Ви знову сказали – «вбитого», – нагадав Шацький, машинально пiдсовуючи до себе тарiлку з Климовим круасаном, котрого той не торкнувся. – І маю на те пiдстави, – кивнув Кошовий. – Зрозумiло, чому Вiхурi вигiднiше прийняти як нещасний випадок. Останнiм часом Моргун пропонував своi послуги як приватна особа. Залагоджував рiзнi суперечки, яких волiють не нести в полiцiю. З’ясовував рiзнi неприемнi обставини, користуючись зв’язками в мiсцевому кримiнальному свiтi. Серед iншого – займався досить легальними справами. Наприклад, йому довiряли проводити рiзноманiтнi оборудки. Мав репутацiю чоловiка, обiзнаного в шахрайських справах. Тож запросто мiг контролювати, аби довiрителя не натягнули. Особливо це стосуеться угод iз нерухомiстю. Самi ж знаете, у Львовi нинi вiдзначають своерiдний будiвельний бум. Є багато бажаючих нагрiти на цьому руки. – Правда, – пiдтвердив Шацький, беручи Климiв круасан. – Знаю кiлька абсолютно негiдних випадкiв, коли… Кошовий укотре зупинив словесний потiчок, цього разу – жестом. – Нiчний похiд Моргуна на вулицю Валову жодним боком не стосувався справи, до якоi його за чиеюсь рекомендацiею збирався залучити наш клiент Борис Липницький. На той час Антон уже виконував якесь доручення. Це воно привело його в той будинок глупоi ночi. І було те доручення дуже небезпечним. – Звiдки такi висновки? – Револьвер у кишенi, – спокiйно вiдповiв Клим. – З того, що при загиблому був «бульдог», анi Вiхура, анi хто iнший у кримiнальнiй полiцii не зробили жодних висновкiв. Вважаеться, мати при собi зброю постiйно такому, як Моргун, iз вiдповiдною репутацiею – нормально. Роздобути револьвер нинi не е проблемою. Тим бiльше – для Антона, з його зв’язками. Звiдки, й тим бiльше – для чого вона, комiсар не замислився. – А ви, значить, задумалися? Шацький говорив, жуючи. – Ще раз, – зiтхнув Кошовий. – Уночi нiхто просто так, з доброго дива, не пiде в будинок, де ведуться серйознi будiвельнi роботи, прихопивши револьвер та лiхтарик. Тим бiльше – Моргун. Тих крихт, що вiдомо, досить, аби чiтко зрозумiти для себе: просто так, заради цiкавостi вiн не пiшов би о пiзнiй порi в дiм, де нiхто не живе й найближчим часом не житиме. Тим бiльше – озброений. Моргун прихопив лiхтарик. Збирався уважно роздивитися там усе, аби нiхто не заважав, лишаючись непомiченим. Щось шукав? Напевне. «Бульдога» прихопив, бо розумiв – пошуки пов’язанi з небезпекою. Тож готувався до неi. Нарештi, я сьогоднi вже прогулявся до того будинку, на Валову. Будiвельникiв розпустили до завтра, пiсля ранковоi знахiдки нiхто працювати вже не налаштований. Глянув на мiсцi. І остаточно переконався у своiй правотi. Моргуна вбили, Шацький. Зробив це той, чию таемницю колишнiй полiцейський хотiв розгадати i для того пробрався в дiм глупоi ночi. Якщо ви готовi – прогуляемося, поки сонце не сiло й видно без додаткового освiтлення. Треба показувати наочно, я лишив там усе, як е. Слухаючи, Йозеф дожовував круасан. Упоравшись, одним ковтком спорожнив свою фiлiжанку, промокнув губи серветкою. – Я можу пояснити, кого боявся той нещасний i на кого готував револьвер. А також – що могло привести його туди вночi. Пане Кошовий, – зараз Шацький перейшов на голосний шепiт, – вiн напевне готувався зустрiти Чорну панi. Вiд раптового рiзкого звуку Клим здригнувся. Випростався на стiльцi, глянув з-за колони в бiк його витоку. Нiчого серйозного не сталося, якомусь пановi раптом закортiло заспiвати польською. Задля цього вiн пiдвiвся, й по обидва боки солiста-аматора сидiли й захоплено глядiли на нього двi зовсiм молоденькi панночки. Крiм Кошового й Шацького, ця сцена не привернула нiчию увагу. Або пановi давали можливiсть проявляти себе перед панянками так, як вiн вважав за доцiльне, або вiн тут частий гiсть i практикуе подiбнi соло. – Значить, Чорна панi. Клим двома пальцями стис за краi недопиту фiлiжанку зовсiм уже захололоi кави. Замислено повернув ii довкола власноi осi, не вiдпускаючи вiд поверхнi столу. – Хто ii побачить – бiльше не житиме, – кивнув Йозеф. – Я взагалi здивувався, коли пiшли чутки, що хтось наважився купити той проклятий будинок. – Я так розумiю, тут мае мiсце якась страшна казка чи легенда. – Пане Кошовий, коли будь-яка мiсцевiсть обростае мiфами, то не е аж так погано, – мовив Шацький упевнено. – Інодi менi, грiшному, здаеться, що Мойсей так само мiф. Знаете, коли разом збираеться багато жидiв, не знайдеться в свiтi жодноi особи навiть серед нас, котра могла б морочити голови цiлих сорок рокiв, водячи пустелею кагал. Землю обiтовану мiй народ справдi шукав довго, сумнiвiв нема. Але сорок рокiв – то, даруйте, занадто. – Ви знову говорите не про те, що треба, Шацький. – Лише приклад! – вiн картинно розвiв руками. – Існують справжнi прикрi випадки. Але завжди знайдеться той, хто згустить фарби, перетворивши чужу приватну трагедiю на таке собi прокляття, здатне торкнутися всiх та вся. Проте, пане Кошовий, Чорна панi – той випадок, коли не варто говорити про чиюсь надмiрно хвору уяву. Тiльки не подумайте, що я – мiшугец, випущений iз Кульпаркова навiдати родину. – Задля наочностi Йозеф покрутив пальцем бiля скронi. – Тут маемо не той випадок, коли нiмий сказав, що слiпий бачив, як кульгавий кудись стрiмко бiг. – Тобто Чорна панi – не легенда? – Як подивитися. З одного боку – нiби так. Із iншого – ваш Антон Моргун не перший, кого знаходять мертвим у проклятому будинку на Валовiй. Слухайте, перший, кого вона перестрiла у своему домi, загинув, коли я ще не народився! Пан солiст уже доспiвав i пiд дружнi оплески супутниць замовив ще французького шампанського, зробивши це голосно, аби почули всi присутнi, й сiв. Кошовий кинув гратися фiлiжанкою, повернув ii на блюдце. – Почнiть iз початку, Шацький. Той зiтхнув, нiби його примушували до тяжкоi невдячноi працi. – Я знаю не бiльше й не менше за iнших. – Йозеф вмостився зручнiше. – Колись, близько ста рокiв тому, жив собi на там заможний бровар Мiхал Гаецький. То, кажуть, було трете поколiння пивоварiв, i пиво виходило знамените. Саме в тi часи на Валовiй, де ранiше стояли мiськi мури, розчистили мiсця для забудов. Так почали виростати новi будинки, один iз них зводив власним коштом пан Гаецький. Був, говорять, чоловiком при лiтах, хоч не таким уже старим. Але вiк для мужчини – не бiда. Весь рiд Гаецьких як по чоловiчiй, так i по жiночiй лiнii не вдався на лиця. – Тобто? – Клим навiть труснув головою. – Не зовсiм розумiю… – Ох, пане Кошовий. Негарнi були тi Гаецькi. Щоб не сказати – потворнi. Я сам не красень, але… Гм, так ось. Надiлив iх Господь наш усiма талантами, та й вирiшив собi – досить. Будуть багатi, познаходять собi пари. Так i було. Дiвчат Гаецьких брали через пишнi посаги, хлопцiв – бо мали важкi калитки й нiколи не скупилися. Правда, до слова сказати, нащадки теж не змiнювали породи. Хоч хлопи брали вродливих панянок, хоч дiвчата iхнi тiшилися зi ставних мужiв, усе одно вишкварки, перепрошую, вдавалися видами в Гаецьких. Але коли говорити про пана Мiхала, той вдачу мав нiби непогану, ще й кохався на мистецтвi. Був меценатом, фундував кошти для артистiв, художникiв, музикантiв. Через це, власне, поклала на Гаецького оком одна молода, вродлива й досить примхлива панна. Називалася Єва, едина донька в сiм’i знаного на той час графа Новицького. Душi в нiй граф не чув. Берiг мов зiницю ока. Та зовсiм не заперечував, коли Єва захотiла побратися з Мiхалом Гаецьким, котрому на той час перевалило вже за сорок. Для молодоi дружини, власне, вiн той дiм будував. – Для Єви? – перепитав Клим. – Хто буде, – знизав плечима Шацький. – Тобто бровар хотiв мати родину, жiнку й дiтей, ось i готував собi родинне гнiздечко. І бачте, пане Кошовий, яка склалася картина. Незвична для всього славного роду Гаецьких, я б навiть так сказав. Бо чи не вперше не мала молода вродлива панна жодного розрахунку щодо нареченого! Чули про Красуню й Чудовисько? Десь так, хiба чудовиськом пана Мiхала, кажуть, можна було назвати досить умовно. Людиною був жорсткою, та хiба може бути iншим той, хто веде серйознi справи? Панi Єву на руках носив, iй то подобалося. А ще бiльше лягало на душу захоплення чоловiка рiзними мистецтвами, бо сама вона тим жила, скiльки себе знала. Отак одного разу й умовила пустити на горище пожильця. – Хто такий? – Забрiв до Львова бiдний станiславiвський скульптор Зенек. Молодий, але, казали, страшенно талановитий. Як про нього дiзналася панi Єва, iсторiя замовчуе. Але достеменно вiдомо: вона привела художника до чоловiка буквально за руку. Й вмовила, точнiше, поставила перед фактом – талантовi не гiдно бути голодним та холодним, без даху над головою. Отак i оселився скульптор пiд дахом своiх благодiйникiв. Краем ока Клим побачив, як кельнер нiс пановi солiсту шампанське у вiдерцi з льодом. – Слухаете мене, пане Кошовий? – Звiсно. Поки нiчого надзвичайного не вiдбуваеться. Я так розумiю, юний талант закохався в панi Єву i почуття стало взаемним. А ображений у кращих почуттях чоловiк зробив щось iз коханцями, так чи нi? – Не зовсiм. – В очах Шацького майнула лукавинка. – Хоча щойно цими словами, ходом власних думок, ви довели: сто рокiв тому люди мислили так само просто, як i тепер. У всякому разi, висновки були зробленi подiбнi до ваших. – Вiн шморгнув, легенько посмикав себе пальцями за нiс. – Перепрошую, десь трохи застудився. Осiнь, восени я завжди пiдхоплюю нежить першим. Потiм вiн передаеться Естер, далi… – Що з Євою та Зенеком? – Нiчого. – Йозеф знову розвiв руками. – Зовсiм нiчого, пане Кошовий. Анi тодi, анi тим бiльше тепер нiхто не дiзнався, чи було щось мiж ними. Але якось на горище, в майстерню до нашого скульптора, завiтав один настiльки поважний, наскiльки ж безсовiсний добродiй. Вiн, бачте, наслухався про Зенековi таланти й вирiшив замовити власне погруддя. Бюст, розумiете? – Для наочностi Шацький показав руками, i збоку це виглядало так, нiби вiн розповiдав про розмiр грудей своеi Естер. – Не судилося. Тобто погруддя замовив, та вилiпити скульптор не встиг. Бо, вийшовши з майстернi, добродiй усiм кумасям Лемберга повiдав, скiльки там побачив утiлень красунi Єви. – Вона позувала йому? Може, навiть голою? – Коли викликали полiцiю, аби вiдтягнути Гаецького вiд Зенека та врятувати юнаковi життя, хлопець, казали, божився – все робив з пам’ятi. Єва жодного разу не позувала, тим бiльше – оголеною. Бiльше того, панi навiть не знала про Зенековi вироби. Клявся, що закарбував Євин образ у пам’ятi й отак, даючи волю уявi, лiпив. Дозволив собi дати фантазii бiльшу волю, нiж того дозволяе пристойнiсть, – так за те вибачався, готовий був валятися в ногах у панi, аби лиш дозволила не розбивати милi серцю скульптури. Та Гаецький осатанiв. Розбив важким молотком усе, що бачив. Уявiть, пане Кошовий, – заслiплений гнiвом, гидкий чолов’яга iз перекошеним лицем кiлькома сильними ударами розбивае лик своеi дружини. В ii присутностi, ii живоi, розвалюе глинянi голови копiй. Коли ж Єва, отямившись, стала благати мужа не робити цього, тим розiзлила його ще бiльше! Мовляв, знала все ж таки, курво! Оголялася безсоромно перед тим, кому вiн через власну душевну теплоту дозволив жити в себе пiд дахом на всьому готовому. Панi злякалася за власне життя й далi не зронила нi слова. Раптом десь поряд бахнуло. Кошовий знову здригнувся. Майнуло – де стрiляють, хто, для чого. Але наступноi митi почулися знайомi гучнi оплески: це дiвчата плескали в долонi, вiтаючи пана солiста, котрий справно впорався з корком. Торкнувшись краю правого ока, Клим запитав: – Бровар вигнав дружину? – Нi. Все вийшло набагато гiрше. Полiцiя тодi вирiшила не тримати Зенека в кримiналi. Збереглися неперевiренi чутки, що його викупила сама Єва та просила нiкому не говорити. Але бiльше зробити нiчого для скульптора не могла. Бiдака не мав, де жити, що iсти, була холодна зима. Пiсля Рiздва його мертве замерзле тiло знайшли на Гицлiвськiй горi. Пiсля того панi Єва ходила, постiйно вбрана в чорне. Перебралася жити на горище, де не дозволяла нiчого прибирати. Й так проводила днi й ночi серед глиняних залишкiв власноi вроди. Гаецький намагався привести до неi трьох найкращих лiкарiв, одного навiть виписав аж iз Вiдня. Панi Єва нiкого до себе не пiдпускала, майже нiчого не iла, а коли залишала горище – ii мовчазну постать, закутану в чорне, бачили на бiчних мiських вулицях. – Йозеф знову шморгнув. – Правда то чи нi, але ходило в той час по базарах i дiйшло дотепер: комусь сказала панi Єва, що тiльки Зенек здатен визнавати й цiнити ii вроду. Для всiх iнших вона померла. Так тяглося до Великодня, а тодi справдi вона зробила Гаецького вдiвцем. Обставини досить дивнi. Просто в нiч перед Великоднем у будинку на Валовiй сталася пожежа. Коли загасили, з горища винесли тiло бездиханноi Єви, як завжди, в чорному. Що сталося, хто запалив, вiд чого вона загинула чи загинула сама – iсторiя, як кажуть у подiбних випадках, вiдмовчуеться. Але, – Шацький трохи подався вперед через стiл, стишив голос, – поховавши дружину, бровар спокою в тому домi не знав. Дуже скоро розорився. Мiг врятувати справу, та не хотiв цього робити. Все розпродав за безцiнь, останнiм був будинок, де Гаецький так i не почув дитячого смiху, де нiколи вже не затупцяють сходами маленькi нiжки. Не буде, кому лишити спадок. Рiднi з ним не зналися, вважали – приносить нещастя. Ще за рiк по тому Мiхал Гаецький помер у божевiльнi. Закопаний на тамтешньому цвинтарi, могила заростае травою. Дзенькнуло – це пан солiст, говорячи й розмахуючи при цьому руками, захопився та впустив кришталевий келих на пiдлогу. Чомусь i це його панночки прийняли захопленими оплесками. – Сумна iсторiя, – Кошовий говорив щиро. – Я так розумiю, Чорна панi – це про нещасну Єву Гаецьку. А докладнiше? – Вона почала являтися ночами, – Шацький промовив це буденно. – Так принаймнi говорили. – Просто являлася? Привидом? – Кажуть, спершу бачили сяйво. А в ньому – Чорна панi. Для неi нема перешкод. Пройде крiзь зачиненi дверi, крiзь стiну, може з’явитися у вiкнi. Коли просто стоiть, а бувае – питаеться: «Хто ти?» Не злякаешся – житимеш, бiльше та мара не приходитиме. Бо не злякатися може лиш чоловiк, котрий до самоi смертi ii кохав та помер з ii iменем на вустах, з ii образом у серцi. – Зенек? – Вiн. Тiльки ж, пане Кошовий, привида серед ночi хто завгодно злякаеться. Добре, коли Чорна панi просто зникне. Дивися, почне сунути просто на бiдаку. Глядиш, чимось важким наверне. Чужих у своему домi не визнае, до смертi довести готова. Отак, – знову шморгнув. – Та що ж це таке! Треба тертоi цибулi… – Найцiкавiше ж, Шацький! – Клим уже ледь стримувався. – Скiльки народу довела Чорна панi до могили? – Хiба я це сказав? – Йозеф не здивувався – майстерно зiграв, не надто приховуючи. – Всякий наступний власник за деякий час продавав той будинок чим далi, тим дешевше. Та рокiв вiсiмдесят тому дiм на Валовiй висвятили. Дiм тодi навiть перебудували. І знаете, Чорна панi з того часу не являлася. За неi забули навiть. Згадали ось тепер, зовсiм недавно. – Коли? – У нас на Кракiдалах заговорили про Чорну панi наприкiнцi лiта. Двое померло, побачивши привида. Виглядае, Антон Моргун – третiй. З якоi причини панночки плескали своему кумировi цього разу, Кошового вже не цiкавило. Роздiл третiй Повiя, злодiй та приватний детектив Жовтневi сутiнки – раннi. Звiсно, не такi, як у листопадi, коли у звичну для Львова обiдню пору, тобто ближче до п’ятоi вечора, волога темрява вже ковтала мiсто, моргаючи гасовими лiхтарями. І то – не всюди. Передмiстя занурювалися в нiч, вiддавалися ii владi, й цнотливi панночки отримували вiд батькiв найсуворiший наказ не засиджуватися, не загулюватися, вертатися чимранiше. Якщо тi заспокоювали, що мають кавалера, суворий тато неодмiнно вимагав рекомендацiй про того. Аби бути певним – делiкатний чоловiк, не батяр. Хоч, поклавши руку на серце, вечiрня прогулянка у батярському товариствi бiгме виглядала безпечнiшою, нiж пiд ручку з майстровим чи того гiрше – з паном студентом. Але хай поки сутенiе ще не надто рано. Все одно ближче до шостоi починало сiрiти. Лiхтарика Кошовий при собi не мав, бо ще зранку, коли чепурився перед виходом, не знав, iз чого почнеться день. І куди поведе вечiр. Тож мусив розрахувати так, аби втрапити до будинку на Валовiй, поки видно. Саме тому стримав бажання дiзнатися вiд всевiдаючого Шацького подробицi негайно. Розрахувався, кивнув товаришевi, й обое залишили кав’ярню. – Прогуляемося разом, не проти? – поцiкавився Клим, щойно вийшли на вулицю. – Пане Кошовий, ви ж знаете, маете певний досвiд. Шацький нiколи не був вiд того, аби вплутатися кудись разом iз вами. Тiльки щось менi пiдказуе, вас зацiкавив означений будинок iз привидом. Хiба нi? Перехопивши портфель у лiву руку, правою Клим заспокiйливо поплескав Йозефа по плечу. – Ви мене своею страшною казкою справдi збили з пантелику… – Дуже перепрошую шановного пана, ви мене ображаете! – стрепенувся Шацький, у голосi чулося щире обурення. – Я не казкар, не ота шикса Шехерезада! Все, що ви почули, е чистiсiнькою правдою! – Примарна Чорна панi теж? Шацький досить сильно ляснув себе по лобi, потiм звично почмокав губами: – Ви менi не повiрили! Пане Кошовий, я розпинався, а ви не ймете вiри! Вечiр видався теплим. Сiрiло повiльно, проте – невблаганно. Клим вiдчув, як починае нервувати. – Слухайте, Шацький, давайте рухатись. Поговоримо по дорозi, на ходу. Тiльки заради Бога, не кричiть i не махайте руками. Або, якщо важко стримуватися, то бодай не вигукуйте. На нас звертатимуть увагу, а менi зараз це потрiбно найменше. Згода? Йозеф уперто гойднув головою. – Нi. Тобто, – тут же виправився, – я готовий провести вас до мiсця, на Валову. Але щось менi пiдказуе, вам кортить зайти всередину будинку. Якщо припекло перевiрити, чи справдi являеться привид Чорноi панi, прийдiть краще вночi. Той чоловiк так i зробив. Не вiн один, як вже знаете. Скiнчилося все це дуже сумно… Климова рука стисла плече Шацького мiцнiше. – Послухайте мене двi хвилини. Не перебивайте. Я не прошу вас забути цю згубну звичку. Ви старша людина, i я вас надто поважаю, аби змiнювати натуру, – це не мае жодного сенсу. Та все ж послухайте спокiйно й спробуйте зрозумiти. Говорячи, Кошовий дивився йому просто в вiчi. Шацький майже нiколи не витримував прямого погляду. Вiдвiвши очi, вiн глянув на Климову руку на своему плечi, акуратно зсунув ii своею, так нiби брався за крихку порцеляну. Прикусив нижню губу, хитнув головою. – Кажiть. Менi справдi важливо знати, пощо я мушу йти туди з вами. Кошовий зiтхнув. – Отже, – почав, намагаючись говорити переконливо, – коли я просив вас про зустрiч, справдi хотiв лише подiлитися певними сумнiвами й порадитися. Ваша казка… добре, нехай буде – ваша правдива iсторiя сильно вибила мене з колii. Признаюся, перемiшала думки, розрахунки та висновки. Змiнила увесь хiд та цiлковито перекреслила логiку. Проте йти на Валову разом iз вами я збирався, бо iнакше не маю, як пояснити, чому нещасного Моргуна пiдступно вбито. Сьогоднi вже був там, оглянув мiсце незалежним вiд полiцii поглядом. Зайвий раз переконавшись: iхнi нишпорки всюди дивляться, але нiчого не бачать. Ви менi були потрiбнi там лише як свiдок, Шацький. – Свiдок – чого, дозвольте запитати? – Й не дочекавшись вiдповiдi, Йозеф тут же мовив: – Я дуже перепрошую, тiльки моi свiдчення нiкому нiколи й нiде не знадобляться. Ви ж самi кажете: пан комiсар Вiхура зробив iнший висновок, котрий вважае едино правильним. Сонце вперто сiдало. Ще трохи зволiкань, i iм справдi не буде сьогоднi жодного сенсу йти до фатальноi кам’яницi. Хiба справдi серед ночi, озброiвшись лiхтариками чи взагалi парафiновими свiчками. – Ходiмо вже. – Клим сiпнув Шацького за рукав пальта. – Якщо не переконаю вас нi в чому по дорозi, просто постоiте поруч, iззовнi. Годиться такий варiант? – Приймаеться. Хоч моя Естер ставиться до вас шанобливо, пане Кошовий, але все ж мае рацiю, кажучи: вiд вас жидовi може бути часом забагато цорес. – Чого забагато? – Не дуже приемних трафункiв. – Йозеф розвiв руками. – Хто я такий, щоб не погоджуватися зi своею фейгале? Але коли чую це й киваю головою, завжди маю на то вiдповiдь – часом втрапити в цорес iз вами цiкавiше, анiж зазирати в роти рiзним шлимазлам. Ходiмо! І Шацький, котрий хвилину тому вагався, чи треба погоджуватись на небезпечну, з його погляду, пропозицiю, перший посунув уперед. Ще й узяв такий темп, що Кошовому навiть довелося його наздоганяти. Рухалися швидко, немов справдi намагаючись випередити неспиннi сутiнки. Лишаючись вiрним собi, зубний лiкар час вiд часу з кимось вiтався, перед кимось навiть привiтно знiмаючи крислатого капелюха. Проте пiдганяти його, як пiд час бiльшостi прогулянок, не довелося. Крокували злагоджено, тож Кошовий мав усi шанси встигнути по видному. – Насправдi ваша iсторiя, Шацький, нiчого серйозно не змiнюе в моiх висновках, – говорив Клим на ходу. – Хiба дещо коригуе iх, та не заперечуе й не перекреслюе. Все поясню на мiсцi, наочно, трошки потерпiть. Поки пояснiть коротко про тих двох, котрi загинули у фатальному будинку. Шацький знизав плечима. – Насправдi про товаришiв по нещастю вашого знайомого, пана Моргуна, вiдомо небагато. Газети придiляли цьому мало уваги. Бо всi випадки, як оцей, третiй, трактувалися як нещаснi. Першою, наскiльки я пригадую, ще в серпнi була така собi панянка Марiя Д., так прописали в публiкацii. – Докладнiше нiчого не було? – Було, – охоче кивнув Шацький. – Панянка – то сильно сказано. Є, звiсно, шляхетнi курвасi. Я навiть знаю декiлькох, тiльки Боже збав бовкнути про це при моiй Естер, – вiн захихотiв. – То була звичайна собi не дуже популярна повiя. Молода, кажуть, негарна з виду. Нiби русинка, перебралася з села, шукала файноi долi. Ми дорослi чоловiки, пане Кошовий, встигли дещо побачити й запiзнати. Хiба зайде кубiта, котра торгуе собою та при цьому себе поважае, серед ночi у хтивих справах до напiвзведеноi кам’яницi? – Ви там були, Шацький, що знаете про ii справи? Йозеф вiдмахнувся. – Слухайте, це також публiкували газети. Полiцiя дуже швидко вiдшукала ii любчика, загулялого муляра з Верхнього Личакова. Тому ще жiнка дала такого чосу, пiр’я летiло на всю вулицю! Пiдпив добряче в отому жахливому шинку «Пiд гарматою», бо саме була п’ятниця й дiстав вiд хазяiна тижневу платню. Дiвка тут же пiдкрутилася, вона, казали, часто вешталася саме бiля «Гармати» чи поруч iз подiбними гнидниками. Змовилися швидко, усамiтнитися хтивцям не було де. Хiба забудова, всерединi ж нема нiкого. Той майстровий, ходили чутки, говорив, нiби кубiта нагнулася, виставила вперед дупу, стала, впершись руками в пiдмурок… – Шацький, у вас Естер i четверо дiтей. Вас аж такi подробицi не мали б цiкавити. – Саме тому, пане Кошовий, вони переймають мене найбiльше! – запалився Шацький. – Ну, менше з тим. Коли кавалер пiшов, панна Марiя лишилася там. На ранок знайшли мертвою. – Вiд чого померла? – Про кримiнал не писали. Скажу лиш, що то була перша смерть у будинку за номером двадцять вiсiм на вулицi Валовiй вiдтодi, як будинок помiняв власника i його почали змiнювати за сецесiею. Про Чорну панi згадували в розмовах, i то озираючись. Бо, самi розумiете, подiбне не надто вiтаеться. Та якби все було не так, власник не вiдмовився б вiд подальшоi забудови й не перепродав будинок. А по тому, пiд кiнець вересня – нова халепа! Говорячи, вони тим часом завернули в дворики, аби скоротити шлях, i зараз вийшли в центр вулицi Боiмiв. До кiнцевоi мети подорожi лишалося зовсiм небагато, й Клим зберiгав надiю побачити в непорушному виглядi те, що виявив там удень. – Хто цього разу? – Подейкували – дрiбний крадiй. Стирив щось, за ним гналися. Знали в обличчя, тож вирiшив пересидiти десь, перечекати лови. І тут, казали в нас на Кракiвському базарi потiм кiлька днiв, усе набагато зрозумiлiше. – З’ясували, вiд чого помер? – Бог мене милував, пане Кошовий, роздивлятися й того трупа. Але! – Шацький багатозначно пiднiс пальця вгору й помахав ним, нiби погрожуючи комусь. – У нас на Кракiвському ходили чутки, що той злодюжка помер вiд страху. Перелякався, вгледiвши щось. Серце, пiдiрване безпутним життям, не втримало. Кого або, краще так – чого мiг перелякатися дрiбний крадiй, звичний до постiйних небезпек? Скажете – наздогнали, знайшли, затисли в глухий кут. Та, знову ж посилаюся на достовiрнi чутки з Кракiдалiв, бо у нас лише правдивi чутки, – все потягнуте ним при ньому лишилося. – Що це значить, на вашу думку? Шацький раптово спинився, змусивши Клима вчинити так само. З багатозначним виглядом пiднiс указiвного пальця вгору, потрусив, звично поцмокав губами. – Чорна дама являлася обом нещасним у рiзний час. Хочемо ми того чи нi. – Моргуну теж? – Чим гiрший ваш нещасний Моргун вiд решти? Кошовий зiтхнув. – Я особисто зустрiчався з ним, Шацький. Недовго спiлкувався. Та менi цього виявилося досить, аби скласти про людину думку. Той чоловiк не служив у полiцii з уже вiдомих вам причин. Зате числився в агентах, отже, був смiливим та готовим до небезпечних зустрiчей. Отак, вiд переляку, померти не мiг. – Навiть уздрiвши Чорну панi? – Ходiмо, нарештi, далi. Тут поруч уже. Все покажу й розкажу на мiсцi. Вони пiдiйшли до потрiбноi споруди, поки променi жовтневого сонце ще остаточно не встигли заховатися. Перед ними постав будинок, котрий, на дотримання вимог сецесii, в колишньому станi зберiг хiба пiдвальну частину й фундамент. Будiвельники взялися за нього ще наприкiнцi минулого року. Кошовий добре пам’ятав це, бо процес вiдбувався фактично в нього на очах. Йдучи у справах або просто гуляючи, вiн кiлька разiв на тиждень неодмiнно проходив по Валовiй, не звертаючи спецiальноi уваги анi на цю, анi на iншi забудови, котрих у Львовi зростало останнiм часом дуже багато. Це вiдзначалося самими мiстянами та мало рiзну оцiнку. Хтось вiтав руйнацiю й перебудову старих кам’яниць на бiльш сучаснi, вважаючи – сецесiя значно освiжить обличчя Львова. Чув Кошовий i протилежну думку: частинi громадян не подобалися всi цi новомоднi впливи, котрi, до того ж, народжуються не в межах мiста, а завозяться з Вiдня, Парижа, Рима чи Берлiна. Були й тi, чие бурчання стосувалося насамперед питань економiчних: хто й скiльки заробить на будiвельному бумi, накручуючи цiни на все поспiль – вiд найдрiбнiших витратних матерiалiв до власне будiвельних робiт. Не кажучи вже про подальшi оборудки з нерухомiстю. Адже значна частина сецесiйних будинкiв вiд самого початку планувалася для продажу, перепродажу, здачi в комерцiйну оренду, словом – для отримання прибутку. Мiсцевi украiнськi соцiалiсти, до яких тяжiв пан Штефко, взагалi виступали на сторiнках своiх газет iз розлогими статтями про шкiдливiсть тотальноi урбанiзацii, яка вигiдна лише скоробагатькам i вiддаляе народ вiд сталих традицiй, позбавляючи такий затишний колись Львiв звичного комфорту й витискаючи звичайних людей подалi вiд агресивноi цивiлiзацii кудись далеко на суспiльнi маргiнеси. Сам старий нотар ставився до будiвельноi лихоманки iз симпатiею, котру змушений був старанно приховувати вiд товариства. Кiлькiсть звернень щодо оборудок iз нерухомiстю зросла, тому пан Штефко мiг лише радiти збiльшенню заробiткiв. Не менше тiшився й сам Клим, адже всяка наступна нотарiальна угода давала невеличкий зиск i йому. Проте вголос нотар про таке намагався у присутностi близького собi товариства не говорити, лиш киваючи, коли заходила мова про згубний захiдний вплив на тутешнi традицiйнi цiнностi, якому русинам варто опиратися, консервуючи та максимально зберiгаючи власнi культурнi звичаi й погляди. Вiд початку забудови тут уже звели зовнiшнi стiни, вигнавши два поверхи вгору та накривши дах. Саме ця обставина, як зрозумiв Кошовий iз розповiдi Шацького, виявилася найважливiшою. Згори не капало, тому всерединi заховатися вiд дощу чи снiгу мiг усякий, хто мав бажання. Звiсно, серед бiлого дня тут працювали будiвельники, та вночi жодноi спецiальноi охорони не виставлялося. Клим уже встиг нiби мiж iншим запитати у Вiхури, чи е тут сторож. І цiлком вдовольнився поясненням, котре зараз переказав Йозефовi: – Попервах тут ночами сидiв спецiально найнятий охоронець. Стерiг матерiали, аби не розтягнули. Але вже кiлька мiсяцiв жодноi варти тут нема. Тепер розумiю, чому. Хоча ваша Чорна панi могла бути лише однiею з причин. Коли тут знайшли тiло повii, про що я ще зранку нiчого не знав, будинок не пантрували. – Це ще нiчого не означае! – вперто правив свое Шацький. – Люди знали, яку погану репутацiю мае будинок. Тож дурних нема сидiти тут ночами. – Нехай так, – легко погодився Клим. – Тiльки iх нема лише кiлька мiсяцiв як! До того часу вони були! Бо вiд самого початку, як я вже говорив, власник забудови наймав нiчного сторожа. І дядько сидiв тут iз рушницею, не маючи проблем та не наткнувшись на вашу Чорну панi жодного разу! Вважаете, не сказав би, коли привид одного разу явився б йому? Та весь би Львiв знав! І ви – один iз перших, хiба нi? Той нiчого не вiдповiв, лише пурхнувши губами. Якийсь час обое стояли, роздивляючись будинок, потiм Клим гойднув портфелем уперед, запрошуючи: – Проходьте, Шацький, ми тут зовсiм самi. – Для чого ви привели мене сюди? – Йозефова пiдозрiлiсть була дещо запiзнiлою. – Доведу, чому Антон Моргун не мiг упасти з риштування й вiд цього загинути. Вперед, не бiйтеся. Навiть якщо ваша Чорна панi справдi iснуе, вона являеться лише ночами. Перед тим як пройти всередину крiзь пройму дверей, Кошовий швидко роззирнувся навсiбiч, переконавшись – до них та iхнiх дiй перехожим нема жодного iнтересу. Швидко пiрнувши пiд риштування, намагаючись при цьому не замастити пальта, Клим почекав, поки Шацький зробить те саме. Так обое опинилися в майбутньому передпокоi. Затим Кошовий ступив далi, пройшовши туди, де, за архiтектурним задумом, мала бути головна зала. Звiдси на горiшнiй поверх вели сходи, зведення яких лише почалося, тож нагору будiвельники дiставалися по риштаках. – Стiйте поки тут, – попросив Клим, передаючи Шацькому портфель. – Тримайте. – Чому саме тут? – поцiкавився Йозеф. – Задля наочностi. Хочу провести невеличкий експеримент. До речi, ви знаходитеся приблизно на тому ж мiсцi, де вранцi будiвельники знайшли труп. Йозеф не стримав короткого зойку й по-цапиному вiдстрибнув убiк, нiби побачив пiд ногами отруйну змiю. – Ну, можете бути там, – сказав Кошовий. – Сутi це не змiнить. Ще ось це потримайте, будь ласка. Вiн розстебнув i рвучко зняв пальто, кинув Шацькому, той пiдхопив i тепер тупцяв на мiсцi з руками, повними речей. Сам же Клим, бiльше нiчого не пояснюючи, спритно подерся риштаками вгору й досить скоро опинився поверхом вище. Йозеф стежив за ним, задерши голову, й поки нiчого не розумiв. – Отак Моргун залiз сюди вночi! – крикнув згори Кошовий. – Падав з цiеi висоти. Тiльки не звiдси, iнакше завалив би тулубом риштування. Але ось тут, – вiн тупнув ногою раз, потiм – ще раз, для певностi, – чи не едине мiсце, де в темрявi справдi можна ступити необережно, загубити опору й втратити рiвновагу. Пройшовши далi, навiть у темрявi досить легко орiентуватися. Тим бiльше, Моргун мав при собi лiхтарика. Чуете мене? – Та чую! – Шацький зручнiше перехопив пальто, трохи подумав – i поставив портфель на землю, притуливши до правоi ноги. – Тiльки поки все одно нiчого не розумiю! – Штовхнули його. Ось що я хочу сказати, – голосно пояснив Клим. Йозеф шморгнув носом. – Чорна панi могла явитися йому де завгодно. Хоч там, хоч отам. – От же ж упертий ви! Скажiть, хiба привиди тiлеснi? Вони можуть когось сильно вдарити? Знаете, я сам багато читав i чув страшних казок. Та нiде не сказано, що привид може заподiяти людинi фiзичноi шкоди. А в Моргуна голова розбита, чуете? – Побачив мару. Злякався. Ступив назад. Втратив рiвновагу й полетiв униз. – Саме так вважае полiцiя, Шацький! Ви нiби змовилися. Раптом ви справдi змовилися з комiсаром, га? На таке зубний лiкар вирiшив не вiдповiдати. Надто поважав себе, аби спростовувати те, у що не вiрить i сам Кошовий, дражнячись згори. А тим часом Клим не чекав вiд Шацького жодних виправдань чи пояснень. Зник iз його очей на коротку мить, пройшовши в глиб горiшньоi забудови. Швидко повернувся, тримаючи щось у руцi. Хотiв спускатися так, передумав – жбурнув свою здобич униз, намагаючись не вцiлити в товариша. І поки злазив, той обережно, нiби згори впало щось справдi небезпечне для життя, наблизився й глянув. Нiчого особливого. Шмат цегли, досить замашний. – Бачите? – почулося за спиною. Обтрiпуючи на ходу штани, котрi все ж забруднилися, Клим узяв у Шацького пальто, накинув, почав неквапом застiбати гудзики. Капелюх увесь цей час лишався на головi. – Що я повинен бачити, крiм каменюки? – поцiкавився Йозеф. – Таку саму забрала полiцiя. Пiдiбрала ось тут, на землi. На нiй – слiди кровi загиблого, речовий доказ. Бо на розбитiй головi, вiдповiдно, порох вiд цеглини. Пояснюю як адвокат, котрий також мае, – Кошовий гмикнув, виправився, – тобто мав кримiнальну спецiалiзацiю. Для слiдства й суду все це разом е беззаперечним доказом: той уламок цегли став причиною смертi Антона Моргуна. Впав iз висоти, вдарився головою об гострий край. Нещасний випадок. Могло ж пощастити, аби цегла не лежала просто тут, на мiсцi невдалого падiння. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andrey-kokotuha/privid-iz-valovoyi/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 …це ж галицький князь Лев… – Князь Лев (мiж 1225 та 1229–1301) – другий син Данила та Анни, доньки галицького та смоленського князя Мстислава Удатного. Хресне iм’я – Онуфрiй. Вважаеться засновником мiста Лева – Львова. Перед постригом у монахи (приблизно 1300 р.) зумiв вiдновити еднiсть Галицько-Волинськоi держави, поширивши ii кордони на сучасне Закарпаття i Люблiнську землю i навiть на Киiв. 2 …воювати гидотних ратусiв. – Ратус (rattus) – назва щура латиною. 3 …пальцi стисли сталь «бульдога». – Широко поширений наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiття тип кишенькового револьвера. Назва походить вiд британськоi моделi револьверiв Веблей №??2 Bulldog, випущеного 1872 року. 4 …електричний лiхтарик Х’юберта. – Винахiд американського винахiдника Джошуа Коена являв собою лампочку, яка живилася вiд батарейки. Права на винахiд викупив у Коена 1896 року Конрад Х’юберт (Акiба Горовiц), емiгрант iз Мiнська. Вже за три роки першi електричнi лiхтарики, зробленi за таким принципом, з метою реклами були безкоштовно розданi патрульним полiцейським у Нью-Йорку. На початку ХХ столiття кишеньковi лiхтарики вже мали кiлька моделей та вiльно продавалися в Європi. 5 …взяти хоч того ж пана Яворського. – Яворський Францiшек (1873–1914) – польський iсторик, журналiст, публiцист, письменник, архiварiус i колекцiонер. Один з найталановитiших дослiдникiв i популяризаторiв iсторii Львова i мiст Галичини. 6 …коли чоловiк залишав рiднi Кракiдали… – Кракiдали – район Львова, на той час – одна з околиць, котра починалася вiдразу за Кракiвським базаром. Був мiсцем компактного проживання евреiв. Район вважався одним iз найбiднiших у мiстi. 7 …знаходилася на вулицi Шевськiй. – Шевська – вулиця в центрi Львова, з’еднуе площу Ринок та площу Яворського. Одна з найстарiших у мiстi. Серед населення переважали украiнцi. 8 …з тими русинами, котрi орiентуються на единий народ та росiйського царя... – Тут русини не самоназва захiдних украiнцiв, а мовно-лiтературна i суспiльно-полiтична течiя серед украiнського населення Галичини, Буковини i Закарпаття у 1819—1930-х рр. Обстоювала нацiонально-культурну, а пiзнiше – державно-полiтичну еднiсть з росiйським народом i Росiею. 9 …едналися всi, хто подiляв погляди народовцiв. – Народовцi – суспiльно-полiтична течiя серед молодоi захiдно-украiнськоi iнелiгенцii лiберального напрямку, що виникла у 60-х роках ХІХ столiття у Галичинi. 10 …помiчника звiльнив, бо побачив у нього примiрник «Галичанина». – «Галичанин» – газета русофiльськоi орiентацii, виходила у Львовi з 1893-го по 1913 рiк. 11 …ранiше той читав лише «Дiло». – «Дiло» – перша, найстарiша та впродовж багатьох рокiв – едина украiнська щоденна (вiд 1888 р.) газета в Галичинi. Виходила з 1880-го по 1939 рiк. 12 …керував одним iз нафтових родовищ у Бориславi… – Борислав – мiсто на Львiвщинi, вiдоме своiми нафтовими та мiнеральними родовищами. Єдине мiсто в свiтi, розмiщене на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищi з численними джерелами мiнеральних i лiкувальних вод. Наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiття видобутком нафти i озокериту в Бориславi займалися 75 великих та 779 малих пiдприемств, де працювало 10500 робiтникiв. 13 …кам’яницю на самому початку Пекарськоi… – Пекарська – одна з найкрасивiших та найпрестижнiших вулиць Львова, була такою в згаданий перiод. Активно розбудовувалася та перебудовувалася з кiнця ХІХ столiття. 14 Валова – вулиця поблизу колишнього середмiстя. Виникла на початку ХІХ столiття пiсля того, як було розiбрано пiвденний мiський мур (1777 р.). Назви не змiнювала протягом усього часу свого iснування. 15 …в самий Пейсах… – Пейсах — одне з головних еврейських свят, починаеться на чотирнадцятий день весняного мiсяця нiсана (приблизно березень-квiтень за григорiанським календарем). За значимiстю вiдповiдае Великодню. 16 Герутене – неуважна, неохайна жiнка або дiвчина (iдиш). 17 …вони вiдкривалися в нових, сецесiйних будинках… – Сецесiя – тут стиль у мистецтвi. Виник в Австрii, коли група художникiв на знак протесту проти офiцiйного академiчного мистецтва вийшла зi складу мюнхенськоi виставковоi органiзацii «Glaspalast». Вважаеться початком модерну.