Вігілії

Вiгiлii Емма Андiевська «Вiгiлii» Емми Андiевськоi – поетична збiрка, яка тематично розпочинаеться як цикл збiрки «Спокуси святого Антонiя»***. Одним з центральних мотивiв у вiршах цiеi книги е мотив руйнацii свiту. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму. Емма Андiевська ВІГІЛІЇ ВІГІЛІЇ ВІГІЛІЇ XXXVI (Вечiр над морем) В надтрухлiм свiтлi – селезiнки речень Над антрацитовим, що з моря, пасмом. Та на водi ще прямокутник пiснi, Терпкий вiд видовжень, як вiд наврочень. Вогнi, мов баклажани. Карк незручний Ховае берег в шмаття затрапезне, — Із волоцюгами валявся, бозна В яких ровах незнаного сторiччя. Скiнчилася щоденна пантомiма. Пляж, що з води – гранiтними томами. Потоншав i пружинить, як фанера, Сховавши пiд камiння шкiру й норов. Все вiддаляеться. Лиш вiдсвiт на косi Гадюкою, що власний хвiст куса. ВІГІЛІЇ XXXVIІ Вхiд? Брама смерти? Свiтловий пiлон? — Не обрiй, а суцiльний – в гнiздах – хрускiт. Й ледь – рiчище i тiнь вiд тамариска. — Свiт – перекотиполе i полин. Лiхтарня. Пристань. Водяна пила Пiвмiсяця, що – помисли – на ряску (Тлiн – чи неiснування гумореска?), І тиша в пiтьмi, як ацетилен Як тяжко душу й розум – вiд оскоми. Як тiсно мiж проходами вузькими. Мiж мурами, де пам’ять, як осуга, Вже, – не шкодуючи – назавжди – вiд усього. Що досi – забуття i летаргiю. — Вбиваючи, смерть – воскрешае й гоiть. ВІГІЛІЇ XXXVІІI Крило метелика – айва, з якоi – плед. Що тягнеться з народжень до народжень. У срiбло вхiд: шляхiв стрiмка мережа, Де боржники, якi – в обхiд – вiд сплат. Крило метелика, гiркий i пiзнiй плiд. Що, не торкаючи, промiнням рiже. Кути, якi – на лябiринт вiражу. Що зберiгае Пасiфаi блуд. У лялечцi сипке панiкадило. Що оболонки тлiну поскидало Й обвугленi перегортае сльози. Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер. Розкрив метелик крила, як рояль. — Душа ще зрiе, й порожньо в раю. ВІГІЛІЇ XXХІХ Нiч не рухнеться й, наче в прiрву, iде. Без колiщат – у вимiри обтiчнi. Вже безпредметним стало нелетюче, Зник фюзеляж, висять шасi iз вати. Що барвами – подекуда – як одуд. Звiльнився свiт вiд клiток i уточнень. Сплатив борги – i всю на вiтер – здачу. Лиш де-не-де ще тлiють мараведи. Змiнилася вага i перспектива. Все погустiшало – на двi, на три октави, І кожен кадр, як у нiмому фiльмi. Вiдпало все настирливе й несхвальне, І решту – кiпоть – вимила гроза. — Твердь, скинувши старий комбiнезон. Ключами наближаеться з низин. ВІГІЛІЇ XL Нi свiтла, анi крокiв на майданi. Нiч – наглухо – у володiння власнi. Лише душа, як верховiття в лiсi, — Все глибше й – далi – вiд тандит щоденних. Не мiсяць – елiпс. Крапле белладонна. Ще мить, – i шкiрка зовнiшнього лусне. Позаду – проминальне i облесне. Єдиний дзвiн, що бамка щогодини. Все видовжилося й позатихало. І тiльки серед обрисiв похилих. На лiнii, що дiлить свiтле й темне. Громаддя слуху – сторожке й невтомне. — У снах маячать, хоч нiхто не спить. Як голос, вiддалi. І нескiнченна путь. ВІГІЛІЇ XLI Вiд ночi – пiвобгризений маслак. Скрiзь – iснування ще дрiбнi реклямки Та водограю ледь надтрухлi клунки, Де вже прийдешнього спалахують посли. Згортаеться в сувiй – шляхетне й зле. Суцiльний розпад там, де щойно клiнкер. Найдовшi пащеки (ковта весь свiт) – маленьке. Де ще майбутне – слизом, як масляк, І проминальнiсть – у руцi – мензурку, Що наближаеться, – мандрiвна зiрка, — І час вiд часу – збоку – зблисне кловня. Що вiд розлинного лишилася конклаву, — Луска огрудь, що iх – зелений град. — Гравцiв на видно. Видно тiльки гру. Вiгiлii XLII На кригу – рух. Дня зупинивсь вiтряк, Й одна за одною, як пара, перепони. Крiзь плiвку дiйсности – з пiдводних скель – скорпени. Скидати форму добiгае строк. Для змагунiв – дедалi вужчий трек. Вогнi i цiль, – iх поглина серпанок. В гранат завинена чекае Прозерпiна, Заки гравцi – передостаннiй трюк. Кiнцiв не видно. На всi боки – трусько. Замiсть свiтила ледь кiптюжить трiска. Нутро, неначе пiсля золотухи. Свiт вiдшвартовуеться так поволi й тихо. Розпавсь на тлiн, хоч i стоiть квартал (Черв’як i в срiблi дiрку провертiв). Стерничий – i нiкого на борту. ВІГІЛІЇ XLІII (Анабазис) Ще коло, ще пустеля, й караван У присмерку – з барханiв – ген – мiжрiччя, Де гнiзда залишилися сорочi І предки промовляють з домовин. Найдальшi вiддалi – тi уздовж власних вен. Найнезбагненнiшi – якнайпростiшi речi, — Мости через провалля – без поруччя. Камiння, луни, потiчок-ревун. Що Арарат? – Драконами – дрiбницi. Пiщина, що на всю потужнiсть пнеться, Аби до свiтла боком притулитись І зупинити смерти вентилятор. Що вже – от-от – останнiй електрод. І трудиться, хоча – намарне – труд. ВІГІЛІЇ XLIV Лиш рибнi голови, де вирував базар. Ножi змiнили, вимiри й касети. Будинки й вулицi прорiджено крiзь сито. Всi вчинки пiтьмою виходять з амбразур. На площi тишi довшае пузир. Де ще дiдок дошукуеться сутi. Найменший обрис – рясно, – як пульсатор. І не брукiвка, а бруски озер. Де з виводком – уздовж – блакитна квочка. Заходять iншi вiрування й звички. Й нiчна сторожа, що – олiю – в лямпу. По спиляному походжа Олiмпу, Де тiльки тiнi на водi вiд паль Та човен, що – на той бiк – за обол. ВІГІЛІЇ XLV Долини духа спочивають в генах. Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу. Речей поверхня тане, як засмага, — Так диня тишi стигне в сновиганнi. Ще не набрали почуття розгону, Свiт видимий ще розмовля на мигах. Є гiршi вiд поразок перемоги, І свiтла найчорнiшi перегини. Над дiйснiстю – димок вiд кантилени. Одягнений, неначе в панцер, в луни. Весь на межi, на всю тональнiсть кондор Вiдлiчуе у присмерку секунди (Годинник, що без гир i колiщат). Буття? Чи кинений на полi бою щит? ВІГІЛІЇ XLVI Обличчя. Лiнiя. І за водою – слiд. Найнепохитнiше – таке ламке й минуще. На днi краплини – iснування днище. Що, як полiп, в поцейбiк наросло. Із неладу – рука, що – зерна й лад — Крiзь заграви – на перехрестях – мощi. І прапорець на пагорбi, що – нащось. Усе велике, що таке – мале. Плач. Голоси, хоч поруч – нi оселi. Лиш смерть, що свiт, немов кiзяк, мусолить. Сам тiльки звук – щербатий i гугнявий — Вже без надсади, без прокльонiв, гнiву. — Все – в лiйку, – поодинцi i гуртом. — Й рiка, що рiнь у душу нагорта. ВІГІЛІЇ XLVII На днi вiкiв чекае Пенелопа, — Пiщина пам’ятi, що – водянi бескиди. І женихи, що чинять збитки й шкоду, Й Аiда брама, котра замiсть шлюбу. На астролябiю поклавши лапи. Два грифи – шлях, який веде в нiкуди. Пiшина пам’ятi i обрiй-естакада. Що – свiт, iз мила й сажi злiпок. В предмети згущуеться роздрiбне мигтiння. Де щойно тiльки гiлочки фотоннi, І вiд ества – нi обрисiв, нi статi. В таких глибинах навсебiч летiти. — Ще Сцiлли i Харiбди омина Свiдомiсть. Й нiч у мисцi, як миньок. ВІГІЛІЇ XLVIII Не обрiй, а вуста, – то там, то тут — З-пiд намулу. І тиша, наче дьоготь. Все причаiлось. Тiльки мiсяць диха На вухо. Та – ковтками – блекота. У проминального все дужче апетит — На вiчне, хоч i гине вiд ядухи. Двi зiрки, що – як рушники – з-пiд даху, — За розподiльник лiнiй i частот. В повiтрi гаснуть острови з опунцiй. Прийдешне ще чекае на зупинцi, — Їсть яблуко, – при боцi – оцелот, Що вiд – промiжних втiлень уцiлiв. Й по купках спалахiв, мов з’яв очiс, Йде розтяжний – з самих суглобiв – час. ВІГІЛІЇ LI Мить блимнула – й ломовиком – в обоз. Життя? Рiка? Чи просто знак – алея Згортаеться у зiрку i малiе. Не поле – алюмiнiй i азбест. Амеба мiсяця зiйшла на рихлий бас. Килою – отвори. Хорти – от-от – толая: Рiвнина чи вже духа алкалоiд, Що в просвiтках – матерii позбувсь? — Самi кульбаби вiд гучних орацiй. Свiт – проваливсь на першому уроцi Й – надсадно – форми – щiткою, як посуд. Природа – з’яв напташила запаси, Аж серце гупа й кришиться броня. І пiтьма, що – оливами – бринить. ВІГІЛІЇ LII Навколо тиша, наче iз вiдра. Без опертя, в надхитану назальнiсть — Квадрат розмитий. Свiт – без камiзельки. Все кришиться – i навпiл – по ядру. За водороздiлом – осмерклий сум модрин. Що видовжила в береги зозуля. Та мозок, що – краплинами лiзолу, — Ще заки – на новий ракетодром. Сама рiвнина, що застигла в оцi, Та – ген – тополь порожнi ногавицi. Де зовнiшне вiдбiгло всiх регалiй, Лиш де-не-де – на хiднику – рагелi. Нутро не клiпне, – в пастцi сам ловець. І тиша, що всi стулки розсува. ВІГІЛІЇ LIII У прiрву – день. Короткий людський вiк. Все глибше смерть вбивае в тiло пакiл. Все, чим жилось, як на асфальтi – спека. — Мелодiя – на кришки – i спiвак. Плете ядро усесвiту павук. На ниточцi тремтять хисткi опуки. Усе живе – Тлiн – пiд свою опiку. Лиш серце блима – мiж кущiв – ставок. Весь свiт бiжить – вагон, – та спить кондуктор. Хитаються перегородки з дикту. Не дiють гальма. Рух нiхто не стрима. Не вимкнути – нi колii, нi струму, Нi пам’ятi розпилений смарагд, Де ще життя, – що – димом, – димарi. ВІГІЛІЇ LIII Буття? – Чи серед хаосу – боскет. Де – ножицями – неосудний ледар? Порожнiй пляж. Надтрухлi двi колоди. В пiску гние – пiвмiсяця – i скат. Повiтря – з плинних лусок – самоскид. Який – над ямою – добiг до влади. Надкришуються – всесвiти i люди. Ковпак вiдлунь. І невiдчитний код Черви, що пробуе свiдомiсть гризти. Крiзь видиме – дедалi глибший розтин, І переходи, i мости з вiскози, — Кров, звiльнена вiд пристрастi i сказу, І простiр, що на промiнь захолов. — Неначе хто кватирку прохилив В безпростiрнiсть, що плаче немовлям. ВІГІЛІЇ LV Рожевi парасолi краплють з ринви. Всiм з’явам- простiр – за едину пашу. Та де-не-де – ще свiтловi папушi. — Все зовнiшне пiшло на вiдмирання. Ступати важко. Небо, як мурена, Ковтае душу. Ледве блима пижмо. Із каганцем – за iснуванням – пошук. Де тлiн – в ботфортах – коней на поронi. Стiна iз лялечок, обернених в мовчання. Матерii i духа величини Й трикутник зору – крiзь медузу нiби. Бо видиме, що – невимовне – в набiр. Немов пiсля потопу суховiй, Вiдкрило в серцi жилу слухову. ВІГІЛІЇ LVI Життя дало – з розгону – заднiй хiд, І не зiбрати навiть глею грудки. Лиш пам’ятi шпичастi осередки Із шибами, де навхрест – лепеха. Вже прорiдився дiйсности штахет, І серед плазми – духа самородки. Рiвнини сну з жирафами, – що – рiдко — Вглиб – жовте м’ясо з фiялкових хутр. Самi димки. На нетривке – гонiння. Назад – в ядро – розпочалось вгинання, Де ще клiтин пручаеться додаток. Останню форму – в невагоме здуто. І по трикутниках – без веслярiв – вельбот. Усесвiт, згорнений, чекае, як мольберт. ВІГІЛІЇ LVII Гонг-дзеркало. Самi стежини втрат. Лише на обрii ще серце носить миро У просвiтках мiж валунiв понурих, Де жорна тлiну порожнечу труть. В завулках пам’ятi – сiль вогникiв, – нiтрит І ланцюги. Туга легеня моря. Зi спинок свiтла, наче iз омарiв. Приплив – прапращура – в пiску – портрет, — Уламки водяноi епопеi, — Й над ними мiсяць, як шматок папаi. Згорнулась твердь. На дно пiшла ескадра. Жменя свiдомости i зiр, – лiванськi кедри. Де смерть – лозиною – отару поганя. Гонг-дзеркало, як жерла двигунiв. ВІГІЛІЇ LVIII Життя спливло. Лишилася стерня. Як мало зерен – цельофанний кошик. Майбутне ледь вивiльнюеться з кушок, — Вже iнше обертаеться стерно. Ще час вiд часу дiйсности турнюр — З-за рогу – проминальнiше й гiркiше. Хорти пiдземнi хлепчуть чорну кашу, Хоч маятники, що – за тлiн – турнiр. Ще рiки – серед мороку – молочнi. Як лунко, незахищено i лячно, Де простору алмазна шевелюра. Мов тiльки но з верстата ювелiра. Все – порохом – герой i страхопуд. У серцi – дрiт. В чуттях – найглибший спад. Й на брамi пес, що в бiлiм колi спить. ВІГІЛІЇ LIX Як дзвiн у вусi, вглиб речей розгiн, Де ще вiд дня позалишались пастки. Ледь коливаються – плiвки надутi – пустки. Розгвинчено i воду, i вогонь. Поздовжнього побiльшала вага. Скрiзь – губкою – стрiмкi й ламкi форпости. Дитину в ваннi – проминальне – пестять. Всi вiддалi, як тiсто, й тiльки ген, Де устриця до обрiю прикута. Ще жменька свiту з вiдсвiтом строкатим. — Зiйшли на рiнь – i метушня, i галас. І нi душi. Сама – рiвнина-голос. Що – дiйснiсть, наче праскою – капрон. Та Якiв, що iз Господом – на прю. ВІГІЛІЇ LX Видовжуеться присмерку сачок, Де iнший берег, танучи, хлюпоче. Ще тiльки неба пiвпригаслi печi. День руки витер, – працю всю скiнчив, Аби – на ранок – знову дитинчам — Чи й серед ночi, – як кому приспiчить. Сторч – тиша насуваеться сипуча, На скипетр обертаючи – канчук. Слаба – не пiтьма – простiр – на утори. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/emma-andr-evska/v-g-l/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.