Останній з могікан

Останнiй з могiкан Джеймс Фенимор Купер Бiблiотека пригод Дiя роману вiдбуваеться пiд час колонiальних воен у Пiвнiчнiй Америцi. Деякi iндiанськi племена майже повнiстю знищенi. Красунi Кора й Алiса, майор Гейворд, мужнiй мисливець Соколине Око та iхнi вiдважнi друзi Чингачгук i Ункас мають подолати безлiч перепон i небезпек на шляху до мети – англiйського форту Вiльям-Генрi, де на дiвчат чекае батько. Фенiмор Джеймс Купер Останнiй з могiкан Передмова Мiстер Купер iз Куперстауна Джеймс Фенiмор Купер, батько американського пригодницького роману, свою першу книгу створив… пiд час парi. Одного вечора у маетку свого батька, багатого землевласника, який заснував селище Куперстаун у штатi Нью-Йорк, Джеймс читав своiй дружинi якийсь надзвичайно нудний роман. Утомившись позiхати, майбутнiй письменник вiдкинув книжку та заявив, що зовсiм не складно писати краще. Навiть вiн, який нiколи не написав жодного рядка, впорався б iз цим завданням. Дружина заперечила, спалахнула суперечка – i 1820 року побачив свiт перший роман Купера – «Осторога». Читачiв привабив заплутаний сюжет, проте критика зустрiла книгу вороже. Рiч у тому, що автор-початкiвець перенiс дiю роману до Англii, про яку вiн, щиро кажучи, мало що знав, бо доти жодного разу не виiжджав зi Сполучених Штатiв. Можливо, тому вiн вiдмовився поставити свое iм’я на обкладинцi. Проте вже друга книжка принесла Куперу гучний успiх не тiльки в Америцi, а й у Європi – це був вiдомий надалi «Шпигун, або Повiсть про нейтральну територiю» (1821). Лiтературний успiх тридцятирiчного письменника пояснювався тим, що вiн урештi-решт знайшов своiх героiв – людей американського прикордоння, простих i вiдважних, якi живуть не за законами тогочасного манiрного суспiльства, а власним розумом i по совiстi, вiльних та гордих, iнодi схильних пофiлософствувати, але ввесь час готових до дii. Нова знахiдка письменника – образ Неттi Бампо, зовнi простодушного юнака, який незабаром став улюбленцем европейських та американських читачiв. Скромний i невибагливий юнак виступае еднальною ланкою мiж двома цивiлiзацiями – европейською й свiтом корiнних мешканцiв Пiвнiчноi Америки, iндiанцiв. Уперше Неттi Бампо з’являеться в романi «Пiонери» (1823), потiм вiн стае головним героем «Останнього з могiкан» (1826), «Прерiй» (1827), «Слiдопита» (1840) та «Звiробоя, або Першоi стежки вiйни» (1841). Про якостi цього персонажа найкраще говорять iндiанськi iмена, якi цей герой мав у рiзний час: Соколине Око, Звiробiй, Слiдопит, Довгий Карабiн, Шкiряна Панчоха. Успiх п’яти «iндiанських» романiв був просто приголомшливим – ними зачитувалися у всьому свiтi. Купер створив пригодницьку епопею, яка охопила пiвстолiття – з 1740 по 1790 рр., iсторiю наступу переселенцiв на Американський континент та загибелi його тубiльцiв. Кожна iз цих книжок – драматичний етап у життi шляхетного й великодушного Неттi Бампо, починаючи з ранньоi юностi та закiнчуючи мудрою старiстю. І в усi часи для героя е неприйнятним хижацтво його одноплеменцiв, iхне небажання зважати на права iндiанцiв i презирство до побуту «червоношкiрих бестiй». У серединi 40-х рр. XIX ст. навiть англiйська критика була змушена визнати, що Купер – единий письменник, чий дар оповiдача може зрiвнятися з талантом Вальтера Скотта. Джеймс Фенiмор Купер народився 1789 р. у Берлiнгтонi, штат Нью-Джерсi. Незабаром його батько переселився до штату Нью-Йорк та заснував у прикордоннiй областi селище Куперстаун, яке згодом перетворилося на невеличке мiстечко. У мiсцевiй школi майбутнiй письменник здобув початкову освiту. Потiм, уже юнаком, вiн вирушае до Єльського унiверситету, але не скiнчивши курс, 1806 р. йде на морську службу, яку проходить на озерi Онтарiо, де в той час будувався вiйськовий флот Сполучених Штатiв. У 1811 р. Купер одружився з дiвчиною з родини французьких переселенцiв, оселився у Куперстаунi та зайнявся сiльським господарством. Щойно 1821 р. побачив свiт роман «Шпигун», письменник iз родиною переiжджае до Нью-Йорка, де одразу ж стае помiтною постаттю в лiтературному свiтi. 1826 р. Фенiмор Купер дiстае пропозицiю посiсти пост американського консула у Європi й залишае Америку на сiм тривалих рокiв. За цi роки остаточно склалися три головнi напрямки у творчостi романiста. Один за одним з’являються романи з «великоi п’ятiрки», присвяченi iсторii освоення Америки. Одночасно виходять «морськi» романи Купера – «Лоцман» (1823), «Облога Бостона» (1825), «Червоний корсар» (1828), «Морська чародiйка» (1830). Любов до моря й вiтрильних суден Купер пронiс крiзь усе життя та вже у зрiлому вiцi створив фундаментальну працю «Історiя американського флоту» (1839). Мандрiвки Італiею, Іспанiею та Швейцарiею подарували шанувальникам його творчостi трилогiю з часiв европейського середньовiччя – романи «Браво», «Гейденмаер» i «Кат» (1831–1833). Останнi дванадцять рокiв життя, найбiльш насиченi та плiднi, письменник провiв у Куперстаунi. За цей час вiн написав сiмнадцять значних творiв, якi були присвяченi трьом найбiльш бентежним для письменника темам: морю, освоенню континенту та критицi сучасного суспiльства. Помер Джеймс Фенiмор Купер 14 вересня 1851 р. Творчий спадок письменника – бiльш як тридцять романiв, полемiчнi й сатиричнi твори, п’ять томiв дорожнiх нотаток, а також iсторичнi дослiдження, якi вiн проводив майже до останнiх днiв. Чимало сьогоднi е забутим, але книжки про Неттi Бампо, найкраща з них – «Останнiй з могiкан», – i в наш час залишаються так само яскравими та хвилюючими, нiбито щойно вийшли з-пiд пера розумного, доброго та проникливого знавця природи й людського серця. Глава I Колонiальнi вiйни у Пiвнiчнiй Америцi характеризувалися тим, що супротивники, вступаючи в криваве зiткнення один з одним, змушенi були долати безлiч небезпек, перетинаючи пустелi, що вiдокремлювали ворогуючi провiнцii Англii та Францii. На кордонi мiж цими провiнцiями тяглися довгi лiсовi хащi. Вiдважнi колонiсти та европейцi, що воювали разом iз ними, нерiдко витрачали цiлi мiсяцi на те, щоб подолати бурхливi рiчки або дикi межигiр’я, перш анiж виказати свою вiйськову мужнiсть у бiльш запеклiй боротьбi. Змагаючись iз воiнами тубiльцiв у наполегливостi й жертовностi, вони невдовзi навчилися перемагати, так що незабаром у лiсах не лишилося жодного прихованого куточка або усамiтненоi печери, якi були б безпечними вiд уторгнення людей, що пiдкорилися егоiстичнiй полiтицi европейських держав. Можливо, на всiй величезнiй прикордоннiй територii не знайдеться iншого мiсця, яке б найкраще свiдчило про жорстокiсть цих вiйн, анiж область, що простяглася вiд витокiв Гудзону до найближчих гiр. Саме тут була головна арена кривавих битв, якi зчинялися за панування над колонiями. У цих мiсцях зводилися форти, якi по кiлька разiв переходили з рук у руки, а цiлi армii, нерiдко чисельнiшi за тi, що iх колись присилали сюди метрополii, вдиралися в лiсовi хащi, звiдки знову виходили – змученi та зневiренi пережитими невдачами. На цiй аренi боротьби, на третьому роцi вiйни мiж Англiею та Францiею, вiдбулися подii, про якi ми й хочемо розповiсти. Нездарнiсть англiйських военачальникiв, вiдряджених до Америки, i брак енергii в англiйських чиновникiв повалили Англiю з тiеi височини, на яку ii було пiднято талантом i духом попереднiх полководцiв та державних дiячiв. Вороги перестали боятися Англiю, а ii слуги втратили рятiвну впевненiсть, яку дае нам самоповага. Колонiсти, звичайно, роздiляли з метрополiею цi неприемнi наслiдки, хоча й не були виннi в тому, що сталося. Незабаром вони побачили, що армiя iхньоi дорогоi батькiвщини, яка досi вважалася непереможною, змушена була тiкати вiд купки французiв та iндiанцiв i була врятована вiд цiлковитого знищення лише завдяки витримцi й мужностi одного вiргiнського юнака, слава про якого поширилася до крайнiх рубежiв християнського свiту.[1 - Уславленого потiм як героя незалежностi – Вашингтона.] У цей час з’явилася нова небезпека, i наляканi колонiсти в кожному поривi вiтру почали вчувати завивання iндiанцiв, про нещадну жорстокiсть яких ходили легенди. Словом, небезпека, яка розглядалася крiзь збiльшувальне скло страху, позбавляла людей будь-якоi здатностi мислити й робила iх рабами принизливих пристрастей. Навiть найбiльш хоробрi та самовпевненi вважали кiнець вiйни сумнiвним; iз дня на день зростала кiлькiсть тих, хто вже бачив, як усi володiння англiйськоi корони в Америцi будуть завойованi ii християнськими ворогами або спустошенi iхнiми лютими союзниками. Тому, коли до форту, розташованого на пiвденному краю областi, яка лежить мiж Гудзоном та сусiднiми озерами, надiйшла звiстка, що Монкальм[2 - Французький ватажок.] iде з армiею вгору Чамплепом, то ii було прийнято швидше з боягузливою готовнiстю до миру, нiж зi смiливою радiстю воiна, який дiзнався, що ворог шукае зустрiчi з ним. Цю звiстку одного лiтнього дня принiс iндiанський скорохiд разом iз вимогою Мунро, коменданта двох укрiплень на берегах Святого Озера, надати йому пiдкрiплення. Вiрнопiдданi британськоi корони назвали одне iз цих лiсових укрiплень Вiльям-Генрi, а iнше Едвард – за iменами двох улюблених принцiв царського дому. Першим керував згаданий шотландський ветеран. Гарнiзон цього укрiплення складався з одного полку регулярних вiйськ i купки тубiльцiв – кiлькостi надто незначноi, щоб протистояти тiй страшнiй силi, яку вiв за собою Монкальм. Фортом Едвард, який налiчував понад п’ять тисяч чоловiк, командував генерал Вебб, якому пiдпорядковувалися королiвськi вiйська пiвнiчних провiнцiй. Якби цей офiцер зiбрав разом усi пiдпорядкованi йому вiйська, то мiг би протистояти супротивнику, котрий, до речi, мав удвiчi менше солдатiв. Однак, занепавши духом через невдачi, як начальники, так i нижчi чини волiли очiкувати супротивника в шанцях замiсть того, щоб затримати його наступ. Дуже скоро в таборi поширилася чутка про те, що пiвтори тисячi людей прямують до форту Вiльям-Генрi. Втiм, ця чутка швидко стала очевидною… Одного дня на свiтанку глибокий сон солдатiв був перерваний барабанним боем – i весь табiр англiйцiв умить заворушився. Тим часом, як добре навченi регулярнi найманцi гордо займали позицii на правому фланзi, менш досвiдченi колонiсти тiснилися ближче до лiвого. Коли все вiйсько до останнього солдата зникло в хащах, у таборi розпочалося приготування до вiд’iзду. Перед великим бараком стояли вартовi з тих вiйськ, яких в армii знали як охорону англiйського генерала. Вiдразу ж приготували упряж iз шести коней, два з яких, судячи з сiдел, призначалися для жiнок, ба бiльше – жiнок певного стану, котрих у цих мiсцях можна було зустрiти надзвичайно рiдко. На третьому конi було сiдло й чапрак штаб-офiцера; iншi тварини призначалися для багажу та слуг. На значнiй вiдстанi вiд цього маленького гурту зiбралося чимало гультяiв, якi витрiщалися на багату кiнську збрую та й на самих благородних тварин. Серед присутнiх був чоловiк, який вирiзнявся своiми манерами й поставою, вiн не здавався анi гулящим, анi нетямущим. Статура цiеi визначноi особистостi здавалася надзвичайно негарною, хоча назвати ii потворною було б несправедливо. Коли цей чоловiк стояв, вiн був вищим за тих, хто перебував поруч; коли вiн сидiв, то здавався людиною звичайного зросту. Його голова була завеликою, плечi завузькими; довгi руки, нiби батоги, висiли вздовж тiла, хоча кистi рук здавалися майже витонченими. Його худi ноги i стегна досягали рiдкiсноi довжини й укупi зi страшенно товстими колiнами пiдкреслювали неоковирнiсть статури. Строкатий костюм поганого смаку ще гострiше вiдтiняв природну незграбнiсть цiеi людини. Камзол небесно-блакитного кольору з широкими короткими фалдами та низьким комiром викликав глузливi погляди. Китайковi панталони, якi обтягували його ноги, доходили до колiн i були пiдв’язанi великими бiлими бантами. Димчастi вовнянi панчохи та черевики, на одному з яких дзенькала острога, довершували вбрання цiеi дивноi персони. З великоi кишенi його шовкового, гаптованого срiблом жилета стирчав iнструмент, що, враховуючи вiйськову обстановку, можна було помилково прийняти за якусь невiдому вiйськову зброю. Змальований нами чоловiк врiзався у натовп слуг, якi очiкували на генерала Вебба, та зовсiм не соромлячись почав висловлювати свою думку про коней, що тут стояли. – Гадаю, – впевнено вимовив вiн, – що ця тварина нетутешньоi породи, а з далеких краiв, може, навiть iз того маленького острова по той бiк моря. Голос його вражав своею м’якiстю та милозвучнiстю, так само як його статура своiми незвичайними пропорцiями. – Заявляю без вихваляння: я можу смiливо розмiрковувати про такi речi. Адже я побував у обох гаванях – у тiй, що розташована в гирлi Темзи та названа на iм’я столицi староi Англii, i в тiй, яку називають Нью-Гейвен.[3 - Нова гавань (англ.).] Але такого коня менi нiколи не доводилося бачити. Як там сказано у Святому Письмi? «Вiн скаче по долинi та радiе своiй силi; вiн кидаеться назустрiч озброеним людям. У вiдповiдь на трубний глас вiн каже: “Ха-ха”!» Вiн здалеку вчувае битву – громовi голоси полководцiв та войовничi крики. Може здатися, що цi властивостi коней Ізраiлевих збереглися до наших днiв, чи не так, друже? Не дiставши жодноi вiдповiдi на свою цитату зi Святого Письма, чолов’яга уважно подивився на людину, що мовчки стояла перед ним, i знайшов у нiй новий об’ект для своеi цiкавостi. Його погляд зупинився на спокiйному й нiби закляклому обличчi iндiанця-скорохода, який принiс у табiр невеселi звiстки. Попри цiлковитий спокiй червоношкiрого, який стоiчно спостерiгав за метушнею, що панувала навкруги, риси його обличчя виявляли якусь дику лють, яку мiг би помiтити пильнiший погляд спостерiгача, нiж той, що був звернений до нього зараз. Індiанець мав при собi нiж i томагавк свого племенi, але в жодному разi не здавався войовничим. Навпаки, у його зовнiшностi була певна недбалiсть, що пояснювалася, можливо, тiльки-но пережитою напругою. Фарби, якими було розмальоване обличчя iндiанця, надавали його рисам iще лютiший, вiдразливiший вираз. Його вогнянi зiницi виблискували посеред цiеi мiшанини барв, нiби зiрки. Лише на мить очi скорохода зустрiлися з очами ошелешеного спостерiгача, i вiн негайно вiдвернувся – почасти з лукавства, почасти зi зневаги спрямував свiй погляд у порожнiй простiр. Раптово поблизу пролунали нiжнi голоси, сповiщаючи про наближення очiкуваних мандрiвникiв, i простодушний прихильник бойового коня поспiшив до своеi сухорлявоi та куцоi кобили. Вiн зiперся на вовняну попону, яка слугувала сiдлом, та почав спокiйно спостерiгати за всiм, що вiдбувалося, тим часом як лоша, що тут-таки було, мирно смоктало молоко, влаштувавшись iз iншого боку шкапи. Молодик в офiцерському мундирi вiв двох дам, якi, судячи з iхнiх костюмiв, приготувалися до важкоi подорожi. Молодша з них (хоча обидвi вони були дуже молодими) мала прекрасне золоте волосся, слiпучо-бiле обличчя та блакитнi очi. День, що наставав, не був таким осяйним, як ii жвава посмiшка, котрою вона обдарувала молодого чоловiка, що допомагав iй сiсти у сiдло. Інша дама, якiй офiцер виказав таку саму запопадливiсть, старанно приховувала своi риси вiд поглядiв солдатiв та поводилася з надзвичайною гiднiстю. Ледве обидвi панi сiли на коней, як iхнiй супутник одним стрибком скочив у сiдло, пiсля чого всi трое востанне вклонилися генераловi Веббу, який спостерiгав за iхнiм вiд’iздом iз ганку свого барака, та потiм легким клусом, у супроводi слуг, попрямували на пiвнiч. Вони не промовили нi звука, тiльки молодша дама легенько зойкнула, коли раптом перед нею прослизнув iндiанець та рушив по дорозi – як провiдник – попереду цiеi маленькоi кавалькади. Старша з дам не прохопилася жодним звуком, коли раптово з’явився iндiанець, але злегка вiдкинутий серпанок дозволяв побачити вираз спiвчуття, подиву й жаху на ii обличчi, коли вона спостерiгала за рухами скорохода. Волосся цiеi панi мало колiр воронового крила, на смаглявому обличчi грав яскравий рум’янець; надзвичайно нiжнi, правильнi риси були напрочуд прекрасними. Коли вона посмiхнулася, сяйнув ряд слiпучо– бiлих зубiв. Дiвчина знову опустила серпанок на обличчя та продовжила шлях у повному мовчаннi. Думки мандрiвницi, як видно, були далекими вiд усього, що ii оточувало. Глава II Доки одна з двох милих осiб, iз якими ми познайомили читача, була занурена у власнi думи, друга швидко отямилася вiд легкого переляку та, смiючись iз власноi слабкодухостi, звернулася до молодого чоловiка: – Чи багато таких привидiв зустрiчаеться в лiсах, Дункане, чи цю людину запросили задля нашоi розваги? Якщо так, то ми, звичайно, мусимо бути вдячнi, але в iншому випадку ми з Корою маемо виявити всю нашу хоробрiсть iще до зустрiчi з грiзним Монкальмом. – Цей iндiанець служить у нашiй армii скороходом, – вiдповiв молодий офiцер, – i в своему племенi вважаеться за героя. Вiн охоче взявся провести нас до озера маловiдомою стежкою, тому ми, сподiваюся, дiстанемося туди ранiше, нiж тодi, якби йшли за нашим загоном. – Вiн менi не подобаеться, – промовила юна ледi чи то з удаваним, чи то зi справжнiм жахом. – Ви, сподiваюся, добре його знаете, Дункане? – Інакше, Алiсо, я б не довiрив йому вас. Звичайно, я його добре знаю, якщо вже обрав його провiдником. Кажуть, що вiн канадець, але служив у наших друзiв мохокiв, якi належать до числа шести союзних племен. Якийсь дивний випадок, у якому був замiшаний ваш батько, що обiйшовся з бiдолашним дикуном занадто суворо, привiв його до нашого табору, але я забув подробицi цiеi iсторii. Досить i того, що тепер вiн е нашим другом. – Якщо вiн був ворогом мого батька, тим гiрше для нас! – вигукнула дiвчина, насправдi збентежившись. – Поговорiть iз ним трохи, майоре Гейворд, я хочу почути його голос. Ви ж знаете, що я суджу про людину з ii голосу. – Повiрте, це нiчого не дасть. Вiн навряд чи розмовлятиме зараз, коли ситуацiя вимагае вiд нього напруженоi уваги… Однак дивiться, вiн зупинився. Вочевидь, стежка, якою ми попрямуемо, вже близько. Майор не помилився. Пiдiйшовши до того мiсця, де стояв дикун, який показував рукою на кущi бiля великоi дороги, вони помiтили вузьку, звивисту стежину, котрою ледве могла пройти одна людина. – Отже, ось куди лежить наш шлях, – упiвголоса промовив молодий чоловiк. – Як ти гадаеш, Коро, – запитала дiвчина нерiшуче, – чи не було б безпечнiше iхати у супроводi вiйськ, хоча iхня присутнiсть е вкрай неприемною? – Ви не знаете звичаiв цих дикунiв, Алiсо, а тому й не пiдозрюете, де треба шукати справжню небезпеку, – зауважив Гейворд. – Якщо i е у цiй мiсцевостi дикуни, то вони будуть, швидше за все, триматися поблизу вiйськовоi колони. Шлях вiйськ усiм вiдомий, тим часом як наш – поки що е таемницею. – Невже ми не можемо довiряти цьому чоловiковi тiльки тому, що його звичаi не схожi на нашi, а колiр його обличчя темнiший за шкiру бiлих? – запитала Кора. Алiса бiльше не вагалася й смiливо йшла за провiдником. Гейворд дивився на Кору з неприхованим захватом та старанно розсував перед нею гiлки дерев, що траплялися на шляху. Вони не взяли iз собою слуг – застережнi заходи, вжитi за порадою iхнього провiдника для того, щоб було менше слiдiв… Через незручнiсть пересування вузькою стежкою всi розмови припинились. Але невдовзi вони увiйшли пiд високе темне склепiння густого лiсу, i тепер iхнiй шлях здавався менш стомливим. Молодий офiцер розпочав був розмову з Корою, яка iхала за ним, але раптом почувся кiнський тупiт, що змусив його зупинити свого коня. Приклад iз майора взяло все товариство, волiючи дiзнатися, в чому рiч. За мить вони помiтили лоша, яке подiбно до оленя жваво мчало через пнi, а йому вслiд з’явилася незграбна фiгура чоловiка, змальованого нами у попереднiй главi. Вiн пiдганяв свою охлялу шкапу, щомитi його недолуге тiло то пiдiймалося на стременах i, через незвичайну довжину нiг, виростало до дивовижноi висоти, то цiлковито зменшувалося. Це все надавало чоловiковi надзвичайно комiчного вигляду. Зморщечки на обличчi Гейворда поступово розгладилися, вустами пробiгла усмiшка. Алiса, не стримавшись, розсмiялася, а в темних задумливих очах Кори з’явилася притаманна iй веселiсть, на час придушена через вiдомi подii. – Ви когось шукаете? – запитав Гейворд, коли незнайомець наблизився до них. – Сподiваюся, ви не принесли поганих звiсток? – Звичайно, нi, – вiдповiв той, залишаючи слухачам сумнiви щодо того, на яке запитання вiн вiдповiв. Трохи вiдсапнувши, додав: – Я чув, що ви iдете до форту Вiльям-Генрi, й оскiльки я теж прямую туди, то, гадаю, гарне товариство буде приемним обом сторонам. – Такий висновок е надто поспiшним, – зауважив Гейворд. – Нас трое, а ви порадилися лише з одним собою. – Погоджуюся, – сказав незнайомець. – Але головне – зрозумiти власне бажання, щоб потiм утiлити своi намiри. Ось чому я наздогнав вас. – Якщо ви iдете до озера, то ви помилилися, – холодно промовив Гейворд. – Великий шлях, що туди веде, пролягае не менш як на пiвмилi позаду вас. – Цiлком слушно, – вiдповiв незнайомець, аж нiяк не знiтившись через холодний прийом. – Я провiв цiлий тиждень в Едвардi й не розпитав би про цей шлях тiльки в тому разi, якби був нiмим. І тодi цей гандж поклав би край моему покликанню. Самовдоволено посмiхнувшись власному дотепу, який, вочевидь, залишився зовсiм незрозумiлим для товариства, вiн вiв далi зi зрослою серйознiстю: – Людинi мого покликання не пристало бути на короткiй нозi з тими, кого я маю навчати, – ось причина того, чому я не долучився до загону. Окрiм того, людина вашого становища чудово поiнформована про правила ведення вiйни, i, враховуючи це, я вирiшив приеднатися до вас. – Ви говорите про свое покликання й навчання, – почав Гейворд, тамуючи гнiв. – Кого ж ви навчаете i чого? Як користуватися зброею чи, можливо, циркулем або компасом? Незнайомець iз подивом глянув на майора, а потiм без усякого самовдоволення вiдповiв: – Про зброю я нiчого не хочу знати. І не розумiю ваших натякiв на циркуль та компас. Я не вважаю себе володарем будь-якого високого дару й лише претендую на славне мистецтво спiвати псалми. – Цей чоловiк – один з учнiв Аполлона! – весело крикнула Алiса. – Я беру його пiд свое заступництво. Гейворде, припинiть бурмоситися та дозвольте йому iхати з нами через спiвчуття до моiх вух, якi жадають приемних звукiв. До того ж, ми матимемо на одного друга бiльше в разi доконечноi потреби. – Невже ви думаете, Алiсо, що я повiв би цiею усамiтненою стежкою дорогих менi людей, якби припускав, що на нас чекае якась небезпека? – Нi, я так не думаю. Проте цей дивак забавляе мене, i якщо в його душi лунае музика, то не вiдмовляймося вiд його товариства. Очi молодих людей зустрiлися на мить, яку Гейворд намагався подовжити, але пiдкорившись знаку Алiси, швидко пiд’iхав до Кори. – Я дуже рада зустрiчi з вами, мiй друже, – вела далi юна дiвчина. – Упередженi родичi часто запевняли мене, що я добре спiваю в дуетах. Гадаю, ми приемно скоротаемо наш шлях. Для такоi дилетантки, як я, буде корисним почути думку досвiдченого вчителя. – Спiвання псалмiв однаковою мiрою освiжае як розум, так i серце, – вiдповiв учитель спiву. – Одначе для цiлковитоi гармонii необхiднi чотири голоси. Ви володiете, вочевидь, повним, м’яким сопрано, а я з моiм тенором можу брати верхнi ноти. Нам бракуе тiльки баса й альта. Той офiцер, який так неохоче пустив мене у ваше товариство, напевне, мае бас. – Не робiть поспiшних висновкiв. – Алiса усмiхнулася. – Якщо його голос i звучить iнодi так само низько, як бас, то зазвичай вiн ближчий до тенора. – А вiн знайомий з мистецтвом спiву псалмiв? – добродушно запитав Алiсу супутник. Дiвчина ледве не розреготалася. – Гадаю, – вiдповiла вона, – що майор Гейворд вiддае перевагу свiтському спiву. Життя солдата зле сприяе розвитку нiжних нахилiв. – Як i всi iншi здiбностi, голос дано людинi для того, щоб використовувати його з розумом, а не зловживати ним. Нiхто з тих, хто знае мене, не скаже, що я зневажав свое дарування. І хоча я з дитинства, подiбно до царя Давида, жив для музики, нiколи жоден звук свiтських вiршiв не сходив iз моiх вуст. – Отже, ви обмежуете ваше мистецтво виключно духовним спiвом? – Так. Як псалми Давида перевершують решту творiв, так само й мелодii, на якi iх покладено, перевершують усi iншi твори мистецтва. Я гордий з того, що нiколи не оспiвував нiчого, крiм помислiв i бажань царя Ізраiлю. Я постiйно ношу iз собою примiрник творiнь цього славетного спiвака, а саме книжку, видану в Бостонi 1744 року пiд заголовком «Псалми, гiмни та священнi пiснi Старого й Нового заповiтiв». Із цими словами чоловiк витяг iз кишенi книгу i, напнувши на нiс окуляри в сталевiй оправi, благоговiйно розкрив ii. – Слухайте, – промовив дивак i, приклавши до своiх губ вищезгаданий дивний iнструмент, видобув iз нього високий, рiзкий звук, пiсля якого взяв голосом ноту октавою нижче i, нарештi, заспiвав псалом. Таке несподiване порушення лiсовоi тишi мусило притягти увагу тих, що iхали попереду. Індiанець пробурмотiв Гейвордовi кiлька слiв ламаною англiйською, i той звернувся до спiвака. – Хоча безпосередня небезпека не загрожуе нам, – сказав вiн, – але проста обережнiсть змушуе нас iхати якомога тихiше. Даруйте менi, Алiсо, що я порушу ваше задоволення i попрошу цього пана вiдкласти свiй спiв до зручнiшоi нагоди. – Я навiть не встигла запитати спiвака, чому тон пiснi та слова ii так не збiгаються мiж собою, аж ви вибухнули своiм басом. – Я не знаю, що ви називаете моiм «басом», – дещо ображено промовив Гейворд, – але ваша з Корою безпека для мене е дорожчою за цiлий оркестр, який виконуе музику Генделя. Вiн замовк i, подивившись у бiк чагарника, кинув тривожний погляд на свого провiдника, який увесь час зберiгав незворушнiсть. Молодий чоловiк осмiхнувся, потiшаючись зi своiх тривог. Невже вiн ледве не прийняв якiсь блискучi ягоди за палаючi очi iндiанця, що переховуеться в хащах? Майор Гейворд помилився тiльки в тому, що вiн так хутко погодився з необгрунтованiстю свого занепокоення. Щойно група вершникiв вiддалилася вiд того мiсця, кущi розсунулися i з них показалося люте обличчя дикуна в бойовому розфарбуваннi. Вiн зиркнув услiд мандрiвникам, що вiддалялися, i на його губах промайнула переможна посмiшка. Глава III Того самого дня двое чоловiкiв сидiли на березi маленькоi бистроi рiчки. Здавалося, вони очiкували на появу третьоi особи або на початок якихось подiй. Густе гiлля дерев кидало тiнь на воду. Сонячнi променi вже не так обпiкали. А вода джерел i струмкiв трохи охолоджувала повiтря. Проте в тому усамiтненому мiсцi, де сидiли чоловiки, панувала задушлива спека, яка зазвичай бувае в липнi. Вряди-годи непорушну тишу переривали тихi голоси обох чоловiкiв, постукування дятла, несуголоснi крики сойки та шум далекого водоспаду. Один iз чоловiкiв, судячи з кольору обличчя й фантастичного вбрання, був уродженцем лiсiв, iнший, попри свiй грубий, майже тубiльний костюм, здавався набагато свiтлiшим i був безсумнiвним нащадком европейських переселенцiв. Індiанець сидiв на краю моховитоi деревини. Його майже зовсiм оголене тiло нагадувало емблему смертi: розмальоване бiлими i чорними фарбами, воно скидалося на скелет. На голенiй головi, на самiсiнькiй макiвцi, лишилося тiльки одне пасмо волосся, прикрашене орлиним пером. З-за пояса виднiвся томагавк та нiж англiйськоi роботи, а на оголених м’язистих колiнах недбало лежала рушниця з коротким стволом, одна з тих, якими англiйцi озброювали своiх диких союзникiв. Широкi груди, хороша статура та серйозне обличчя воiна показували, що вiн досяг повного розквiту. Що стосуеться бiлого чоловiка, то його обличчя свiдчило про те, що вiн зазнав чимало лиха та небезпек. Його м’язистi руки були радше худорлявими, нiж повними, але кожен нерв, кожен м’яз був, здавалося, загартованим iз дитинства. Вiн мав на собi зелену мисливську сорочку й хутряну шапку з облiзлим хутром. За поясом у нього теж стирчав нiж, але томагавка не було. За звичаем червоношкiрих його мокасини прикрашало строкате оздоблення, а штани з оленячоi шкiри, зашнурованi з бокiв, були перев’язанi оленячими жилами. Ягдташ i рiг iз порохом довершували його мисливське спорядження. Рушниця з довгим стволом була притулена до сусiднього дерева. Маленькi очi мисливця свiтилися проникливiстю й неспокоем. Вiн постiйно роззирався, немов чекаючи наближення ворога, що приховався. Однак попри пiдозрiлiсть його риси були не тiльки безхитрiснi, а й вiдрiзнялися шляхетною прямодушнiстю. – Навiть вашi перекази, Чингачгуче, пiдтверджують моi слова, – сказав вiн тiею говiркою, яка була вiдома всiм тубiльцям, котрi мешкали мiж Гудзоном та Потомаком. – Твоi праотцi прийшли з краiни сонця, що заходить, переправилися через велику рiчку, пiдкорили тубiльний народ та заволодiли землею. Моi пращури прийшли вiд червоноi вранiшньоi зорi, переправились через Солоне Озеро та вчинили так само, як твоi праотцi. Нехай же Бог розсудить нас, а друзям не треба марнувати слiв. – Моi пращури билися з голими червоношкiрими, – заперечив iндiанець. – Хiба немае рiзницi мiж стрiлою воiна з камiнним наконечником та свинцевою кулею, якою вбиваете ви, Соколине Око? – Попри червону шкiру, в iндiанцевi ховаеться розум, – вiдповiв бiлий, похитавши головою. – Я не вчений, але вважаю, що рушниця в руках моiх пращурiв була менш небезпечною за лук i добру стрiлу в руках iндiанцiв. – Ви всi кажете так, як вас навчили вашi батьки, – холодно промовив червоношкiрий, зневажливо махнувши рукою. – Що говорять вашi старi? Хiба вони розповiдають молодим воiнам, як блiдолицi вийшли назустрiч червоношкiрим у бойовому розфарбуваннi й з кам’яними сокирами в руках?! – Я не маю упереджень i не люблю вихвалятися своiм походженням, хоча мiй найлютiший ворог, макуас, пiдтвердить, що я справжнiй бiлий, – сказав мисливець, задоволено поглядаючи на свою бiлу м’язисту руку. – Але мушу зiзнатися, що моi брати мають звичаi, якi я не можу схвалити. Наприклад, вони часто пишуть про те, що бачили i що робили, замiсть того, щоб розповiсти про все в поселеннях, де балакучого хвалька звинуватили б у брехнi, а хоробрий воiн мiг би послатися на своiх товаришiв, якi б пiдтвердили його слова. Внаслiдок цього багато хто, можливо, нiколи не дiзнаеться про дiяння своiх батькiв, нiколи не намагатиметься перевершити пращурiв у подвигах. Що стосуеться мене, то я не хотiв би вiдповiдати за iнших. Одначе кожна iсторiя мае два боки, i тому я питаю тебе, Чингачгуче, що говорять перекази про першу зустрiч твоiх дiдiв iз моiми? Цiлу хвилину iндiанець зберiгав глибоке мовчання, а потiм почав говорити з дивовижною урочистiстю, яка надавала його розповiдi ще бiльшоi правдивостi. – Слухай, Соколине Око, i вуха твоi не нап’ються брехнi. Ось що розповiли моi батьки й ось що зробили могiкани. Ми прийшли звiдтiля, де сонце увечерi ховаеться за нескiнченнi рiвнини, на яких пасуться стада бiзонiв, i невтомно просувалися до великоi рiчки. Там ми билися з аллигевами, поки земля не почервонiла вiд iхньоi кровi. Вiд берегiв великоi рiчки до берегiв Солоного Озера ми нi з ким не зустрiчалися. Макуаси прямували за нами на певнiй вiдстанi. Ми сказали собi, що ця краiна мае бути нашою. Макуасiв ми прогнали в лiси повнi ведмедiв, i вони видобували сiль iз ям поблизу висохлих джерел. Цi пси не ловили риби з Великого Озера, i ми кидали iм тiльки кiстки. – Це все я вже чув, – сказав бiлий мисливець. – Подii цi вiдбулися задовго до того, як тут з’явилися англiйцi. – Тодi сосни росли на тому мiсцi, де тепер стоять каштани. Першi блiдолицi, якi прийшли до нас, не розмовляли англiйською. Вони приiхали на великому човнi, коли моi пращури разом з iншими племенами схоронили своi томагавки. І тодi, – оповiдав Чингачгук, виблискуючи очами, – тодi, Соколине Око, ми були единим народом. Солоне Озеро давало нам рибу, лiс – дичину, повiтря – птахiв. Ми брали собi дружин, якi народжували нам дiтей, ми поклонялися Великому Духу та тримали макуасiв подалi вiд себе. – А що ти знаеш про свiй власний рiд? – запитав бiлий. – Мабуть, твоi пращури були мужнiми воiнами… – Мое плем’я вважають за прабатька народiв, – сказав iндiанець, – але в моiх жилах немае анi краплини змiшаноi кровi. У моiх жилах тече кров вождiв, i вона мусить навiчно залишитися такою. Голландцi принесли моему народовi вогняну воду, яку вони пили доти, доки iм не здалося, що небо i земля злилися воедино. Тодi моi одноплеменцi у своiй тямi уявили, нiби знайшли Великого Духа, i залишили рiдну краiну. Крок за кроком iх вiдганяли вiд рiдних берегiв, i ось тепер я, вождь усiх iндiанцiв, нiколи не побачу сонця iнакше, як крiзь листя дерев, i не зможу пiдiйти до могил своiх пращурiв. – Могили пробуджують високi почуття в душi, – зауважив бiлий, глибоко зворушений мовчазними стражданнями свого спiврозмовника, – i цi почуття часто допомагають чоловiковi в його добрих намiрах. Щодо мене, я гадаю, що моi непохованi костi бiлiтимуть у лiсах. Але де твiй рiд, який багато рокiв тому прийшов до спорiднених племен у землю делаварiв? – Де квiти, якi розпустилися в тi весни? Вони зiв’яли одна по однiй, так само як загинув увесь мiй рiд: могiкани, один за одним, пiшли до краiни духiв. Я стою на вершинi гори, але скоро прийде час спрямувати своi ступнi в долину. Коли Ункас пiде за мною, то не залишиться бiльше нiкого з роду вождiв, бо мiй син е останнiм iз могiкан. – Ункас тут! – пролунав дзвiнкий молодий голос недалеко вiд них. – Хто питае про Ункаса? Бiлий мисливець швидко вихопив свiй нiж та мимоволi схопився за рушницю. Індiанець натомiсть лишився цiлком спокiйним, бо навiть не повернув голови. За мить потому до них пiдiйшов молодий воiн та сiв на березi бистроi рiчки. Його батько не виказав подиву, i впродовж кiлькох хвилин жоден iз трьох чоловiкiв не порушив тишу запитанням чи зауваженням. Здавалося, кожний з них чекав слушного моменту, щоб заговорити, не виявивши при цьому нi жiночоi цiкавостi, нi дитячоi нетерплячостi. Бiлий, вочевидь, устиг приноровитися до звичаiв iндiанцiв, отож залишався так само нiмим та нерухомим, як i вони. Нарештi Чингачгук повiльно обернувся до сина й спитав: – Хiба макуаси наважилися лишити слiди своiх мокасинiв у цих лiсах? – Я йшов за ними, – вiдповiв молодий iндiанець, – i знаю, що iх так само багато, як пальцiв на моiх обох руках, але цi боягузи ховаються у засiдках. – Крадii розраховують на здобич та скальпи, – сказав Соколине Око. Цей француз Монкальм послав своiх шпигунiв навiть до нас у табiр, щоб дiзнатися, яким шляхом просуваеться наш загiн. – Досить! – перервав його старший iндiанець. – Ми проженемо iх iз хащiв, як оленiв… Соколине Око, сьогоднi ми повечеряемо, а завтра покажемо макуасам, що ми – справжнi чоловiки. – Я однаково готовий i до того, i до iншого, – вiдповiв мисливець. – Але щоб роздобути iрокезiв, треба спочатку знайти цих боязких кротiв. А щоб повечеряти, необхiдно спершу знайти дичину… Аж ось i вона, ця дичина, про вовка й промовка. Я бачу там одного з тих великих оленiв, яких зустрiчав цього лiта. А тепер, Ункасе, – додав вiн напiвголоса, – я готовий закластися, що всаджу йому кулю промiж очi. – Не може того бути! – вигукнув молодий iндiанець iз юнацьким запалом. – Адже з кущiв видно тiльки роги тварини. – Вiн – хлопчик, – сказав бiлий, звертаючись до батька Ункаса. – Невже ти не знаеш, що мисливець, побачивши тiльки частину тварини, може здогадатися, де ховаеться все ii тiло? Бiлий закинув рушницю, щоб показати свое мистецтво, але старий воiн вiдвiв його вбiк i спитав: – Соколине Око, хiба ти хочеш битися з макуасами? – Цi iндiанцi нутром вiдчувають природу лiсiв, – промовив мисливець. – Я маю залишити оленя твоiй стрiлi, Ункасе, бо менi довелося б убити дичину для того, щоб ii з’iли iрокези. Ункас кинувся на землю i став пiдповзати до оленя якомога обачнiше. Наблизившись до куща, за яким сховалася тварина, вiн iз надзвичайною вправнiстю наклав стрiлу на тятиву. Тим часом роги тварини ворухнулися, нiби iх власник почув небезпеку. За мить почувся свист стрiли – i поранений олень упав просто до нiг свого ворога. – Ось справжня iндiанська вправнiсть, – зауважив бiлий, – хоча стрiла е зброею недосконалою та потребуе ще й ножа для завершення справи. Спритно уникаючи рогiв розлюченоi тварини, Ункас кинувся до неi та всадив ножа оленю в горло, вiдтак той упав на берег рiчки, забарвивши своею кров’ю свiтлi води. – Тсс… – промовив iндiанець, швидко повертаючись убiк, мов собака, який почув дичину. – Та тут цiле стадо! – здивувався мисливець, в очах якого з’явився блиск. – Якщо вони наблизяться на вiдстань пострiлу з рушницi, то я пiдстрелю одного з них, навiть якщо всi шiсть племен почують гуркiт зброi. Що скажеш, Чингачгуче? Невже для твоiх вух лiс зовсiм нiмий? – Тут був один олень. Але й той тепер убитий, – вiдповiв iндiанець, низько нахиляючись до землi та майже торкаючись ii своiми вухами. – Я чую кроки. – Може, це вовки, якi переслiдували оленя? – Нi, я чую тупiт кiнських копит. – Індiанець випростався та сiв на свое мiсце на деревинi. – Це твоi брати, Соколине Око. Поговори з ними. – Що ж, я зроблю це чистою англiйською мовою, вiдповiсти якою не стидався б i сам король, – заявив мисливець. – Але поки що я нiчого не бачу й не чую… А! Здаеться, це трiск сухого гiлля та шум крокiв. Так, ось вони вже iдуть. Боже, врятуй iх вiд iрокезiв! Глава IV Не встиг мисливець закiнчити фразу, як показався провiдник маленького загону, що його наближення вловило сторожке вухо iндiанця. Мандрiвники повiльно наближалися. – Хто йде? – запитав мисливець, хапаючи рушницю. – Хто йде сюди, до звiрiв i небезпек пустелi? – Вiряни та друзi закону й короля, – вiдповiв той, що iхав попереду всiеi групи. – Люди, якi вiд сходу сонця iдуть цим лiсом без iжi та дуже стомленi подорожжю. – Так ви заблукали, – перервав його мисливець, – i не знаете, куди треба рухатися – лiворуч чи праворуч… – Саме так. Чи не знаете ви, як далеко звiдси до королiвського форту Вiльям-Генрi? – Ви так само далекi вiд справжнього шляху, як собака вiд дичини за озером Горикен. Вiльям-Генрi! Якщо ви друзi короля та маете зв’язок з його армiею, то вам краще йти вниз по рiчцi, до форту Едвард. Скажiть, чого вам треба Веббовi, котрий засiв там замiсть того, щоб рухатися вперед i загнати цього зухвалого француза назад у його лiгво. Перш анiж незнайомець змiг вiдповiсти на таку несподiвану пропозицiю, з хащiв виiхав другий вершник та, зупинившись попереду свого супутника, запитав: – А як далеко ми перебуваемо вiд форту Едвард? Ми залишили його сьогоднi вранцi, щоб вирушити до озера. – Отже, ви втратили розум, а тому й заблукали. Шлях, який туди веде, е так само широким, як i будь-яка вулиця в Лондонi. – Ми не сперечатимемося про переваги цього шляху, – сказав Гейворд, усмiхаючись. – Ми довiрилися iндiанцю, який хотiв провести нас таемною стежкою, але й сам тепер загубив ii. – Індiанець заблукав у лiсi! – Мисливець похитав головою. – Хiба таке можливе? Адже i сонце, яке вже опалило верховiття, i рiчище, i листок на кожному деревi оповiдають йому, в якiй частинi неба запалае сьогоднi вночi пiвнiчна зiрка. У лiсах повно прокладених оленями стежок, якi ведуть до струмкiв i солоних джерел. Усi вони добре вiдомi кожному… Та й дикi гуси ще не полетiли до Канади. Дивно, що iндiанець заблукав мiж Горикеном та закрутом рiчки. Може, вiн мохок? – З походження нi, хоча це плем’я прийняло його. Його батькiвщина розташована трохи далi на пiвнiч, i вiн належить до iндiанцiв, яких ви називаете гуронами. – Ось як! – вигукнули обидва супутники бiлого мисливця, що досi мовчки сидiли, але тепер скочили, iз цiкавiстю прислухаючись до слiв мандрiвника. – Гурон! – повторив мисливець та знову похитав головою. – Це плем’я крадiiв, i хоч би хто iх усиновив, iз них нiчого не вийде, окрiм боягузiв та волоцюг. Якщо ви довiрилися одному з них, то я, зiзнаюся, здивований, що з вами не сталося чогось гiршого. – Стосовно цього ми не маемо страху, бо Вiльям-Генрi досить близько звiдси. Ви забуваете також, що наш провiдник тепер мохок та служить англiйцям. – А я кажу вам, що той, хто народився негiдником, ним i помре! – рiшуче заперечив Соколине Око. – Мохок! Якщо говорити про чеснiсть, так треба взяти за приклад делаварiв i могiкан. – Годi про це! – нетерпляче перебив його Гейворд. – Я не прошу вас оцiнювати людину, яку добре знаю. Краще скажiть, як далеко ми вiд форту Едвард? – Це залежить вiд того, хто ваш провiдник. Мабуть, такий добрий кiнь, як ваш, мiг би пробiгти значну вiдстань мiж сходом та заходом сонця. – Без зайвих слiв, друже! – сказав Гейворд, гамуючи свое невдоволення. – Якщо ви проведете нас до форту, ваша праця не залишиться без винагороди. – А хто заручиться, що я, вчинивши так, не проведу ворога й шпигуна Монкальма до наших укрiплень? Не кожен, хто розмовляе англiйською, е вiрнопiдданим короля. – Якщо ви служите при армii розвiдником, то, напевне, знаете про шiстдесятий королiвський полк. – Шiстдесятий! Як не знати! – Тодi, можливо, вам знайоме iм’я майора цього полку? – Так, я чув, що це мiсце посiдае якийсь багатий молодий пан iз пiвденних провiнцiй. Вiн занадто молодий для цього. Втiм, кажуть, вiн хороший офiцер та хоробрий солдат. – Хай би ким вiн був, але цiеi хвилини вiн стоiть перед вами i, звичайно, вiн – не ваш ворог. Мисливець глипнув на молодого чоловiка i, знявши шапку, промовив довiрливiшим тоном: – Так, значить, провiдник обдурив i покинув вас? – Гадаю, що нi те, нi iнше. Принаймнi вiн iде за нами. – Я хотiв би поглянути на нього хоч раз. Якщо вiн справжнiй iрокез, то я впiзнаю його за шахрайською фiзiономiею й за розфарбуванням, – сказав мисливець, розсуваючи кущi та роблячи кiлька крокiв до того мiсця, де стояли обидвi дiвчини, котрi не без тривоги очiкували на результат переговорiв. За ними, притулившись до дерева, стояв iндiанець, який цiлком спокiйно витримав допитливий погляд бiлого мисливця. Задовольнивши свою цiкавiсть, Соколине Око повернувся до Гейворда та на мить зупинився, щоб помилуватися вродою дiвчат. Вiн вiдповiв на посмiшку Алiси та iз зацiкавленням поглянув на вчителя спiву, що сидiв на чадолюбнiй кобилi, в якоi в цей час лоша ссало молоко. – Минг завжди залишиться мингом, бо Бог створив його таким, i жодне iнше плем’я не змiнить його, – промовив вiн, звертаючись до Гейворда. – Якби ви були самi та погодилися б офiрувати вовкам вашого благородного коня, я мiг би провести вас до форту Едвард не бiльш як за годину ходьби, але з жiнками це неможливо. – Але чому? Вони, звичайно, втомилися, проте цiлком можуть проiхати ще кiлька миль. – Це неможливо! – твердо повторив Соколине Око. – Я й милi не пройшов би з цим молодиком, нехай навiть менi б пообiцяли за це найкращу рушницю в колонii. У цих лiсах повно iрокезiв, а ваш мохок занадто добре знае, де iх знайти… – Невже? – тихо запитав Гейворд. – Зiзнаюся, в мене теж з’явилися сумнiви, але я намагався приховати iх, щоб не турбувати своiх супутниць. – Я з першого погляду впiзнав у ньому ошуканця, – заявив мисливець. – Із цiеi вiдстанi я цiлком можу всадити йому в ногу кулю i на цiлий мiсяць вiдбити в нього бажання волочитися лiсами. Проте якщо я пiдiйду до нього зараз, вiн запiдозрить недобре та чкурне зi швидкiстю наполоханого оленя. – Нi, тiльки не це! Вiн, можливо, нi в чому не винен. Якби я був упевнений у його зрадi… – У шахрайствi iрокеза можна не сумнiватися, – перебив Гейворда мисливець, здiймаючи рушницю. – Зупинiться! – вигукнув Гейворд. – Треба придумати iнший спосiб позбутися його. Мисливець кивнув двом своiм супутникам. Тi пiдiйшли до нього, i мiж ними зав’язалася розмова делаварською говiркою. Потiм, вiдклавши вбiк рушницi, iндiанцi розiйшлися у протилежнi боки та почали обережно заглиблюватися в хащi. – Тепер iдiть до того шахрая, – сказав мисливець. – Могiкани схоплять його, не зiпсувавши навiть його розфарбування. – Нi, – гордо вимовив Гейворд, – я сам схоплю його. – Що ви можете зробити, сидячи верхи на конi, проти iндiанця, який легко ковзае серед дерев? – Я можу зiйти з коня. – І ви гадаете, що вiн чекатиме, доки ви зiстрибнете на землю? Той, хто хоче мати справи з тубiльцями, мае дiяти за iндiанськими звичаями. Отже, йдiть та погомонiть iз цим шахраем, удайте, нiбито ви вважаете його за свого найкращого друга. Гейворд, хоча й з огидою, вирiшив дослухатися цiеi поради. Тепер вiн цiлком утямив, яка небезпека чекала на його супутниць. Сонце зайшло, i лiс заглибився у темряву. Саме в цей час дикуни вчиняли своi варварськi напади, безпощадно розправляючись iз жертвами. Щойно молодий офiцер вирушив до провiдника, мисливець розпочав розмову з учителем спiву. Проiжджаючи повз дiвчат, Гейворд сказав iм кiлька слiв, причому радiсно зауважив про себе, що вони не здогадуються про справжню причину зупинки, вважаючи ii простою випадковiстю. За мить вiн зупинив свого коня перед провiдником, який усе ще стояв, притулившись до дерева. – Ти сам бачиш, Магуа, – розпочав майор, – що нiч уже настала, а ми ще так само далеко вiд форту Вiльям-Генрi, як i зранку. Вочевидь, ти заблукав. Менi теж не вдалося знайти потрiбного шляху. На щастя, у цьому лiсi я зустрiв мисливця, який знае всi лiсовi стежки та обiцяе провести нас до мiсцевостi, де ми зможемо заночувати. Індiанець спрямував свiй погляд на Гейворда й ламаною англiйською запитав: – Вiн сам-один? – Один? – повторив Гейворд, якому було гидко брехати. – Звичайно, нi, Магуа, адже з ним ми, його супутники! – Тодi Хитра Лисиця пiде, – вiдповiв провiдник, спокiйно пiдiймаючи iз землi свою торбину, – а з блiдолицим залишаться тiльки люди його племенi. – Пiдеш? Але кого ти називаеш Лисицею? – Це прiзвисько, яке дали Магуа його канадськi брати, – з гордiстю вiдповiв iндiанець. – Для Хитроi Лисицi нiч усе одно що день. – А що скаже Лисиця комендантовi форту Вiльям-Генрi, коли той спитае його про своiх дочок? Чи вiн наважиться признатися начальнику, що молодi ледi залишилися у лiсi без провiдника? – У сивоголового старого гучний голос та довгi руки, – вiдповiв хитрий iндiанець, – проте хiба Лисиця почуе його в лiсi чи вiдчуе його удари?! – А що скажуть мохоки? Напевне вони зшиють йому спiдницю та вiдправлять у вiгвам до жiнок, бо Магуа бiльше не зможе займатися чоловiчою справою. – Хитра Лисиця знае шлях до Великих Озер, де зможе вiдшукати могили своiх батькiв. – Досить, Магуа! Хiба ми не друзi? Навiщо нам сваритися? Мунро обiцяв тобi винагороду, якщо ти справдиш свою обiцянку. Я теж вiддячу. Дай вiдпочинок своему стомленому тiлу, повечеряй. Не гайнуватимемо час на порожнi балачки. Як тiльки нашi дами вiдпочинуть, ми продовжимо шлях. – Блiдолицi перетворюють себе на покiрливих псiв бiлих жiнок. Коли жiнки хочуть iсти, воiни кидають своi томагавки, щоб виконати iхне бажання. – Що ти кажеш, Хитра Лисице? – Лисиця каже: «Добре». – Ось i чудово! – вигукнув Гейворд. – Лисиця вiдпочине й на свiтанку вiднайде шлях. – Юнак замовк, прислухаючись до тихого трiскотiння сухого гiлляччя, проте одразу схаменувся та додав: – Ми маемо вирушити в путь досвiта, щоб не зустрiтися з Монкальмом, який може вiдрiзати нас вiд форту. У цей час Магуа пiдвiв голову, його нiздрi затремтiли, вуха, здавалося, витяглися, i вiн набув вигляду статуi, що зображала напружену увагу. Гейворд, який пильно спостерiгав за ним, недбало витягнув одну ногу зi стременi та поклав руку на покрiвець iз ведмежоi шкури, де лежали його пiстолети. Перебiгливий погляд iндiанця не давав змоги вгадати, до якого предмета звернено його увагу. Поки молодий офiцер розмiрковував, що йому робити, Хитра Лисиця обережно розпрямився. Гейворд вiдчув, що настав час дiяти, та, зiскочивши з коня, вирiшив схопити вiроломного провiдника. Щоб уникнути непотрiбного галасу, вiн пiдiйшов до iндiанця та дружньо заговорив. – Хитра Лисиця нiчого не iсть. Його рiг порожнiй. Я подивлюся у своiх припасах, може, у мене знайдеться дещо… Магуа простяг руку, щоб прийняти частування, не виказуючи жодного остраху. Проте тiльки-но пальцi Гейворда обережно торкнулися його оголеного лiктя, iндiанець швидко вiдштовхнув iх вiд себе, пронизливо заволав та одним стрибком зник у хащах. Одразу потому з-за кущiв вийшов Чингачгук i кинувся наздоганяти утiкача. Ще за мить почувся гучний крик Ункаса, зблиснув вогник та всi почули пострiл з мисливськоi рушницi. Глава V Раптова втеча провiдника й дикi крики його переслiдувачiв на якусь мить приголомшили Гейворда. Але потiм вiн поспiшив навздогiн за утiкачем. Пробiгши лише близько ста крокiв, майор наштовхнувся на iндiанцiв i мисливця, якi поверталися назад. – Чому ви вiдмовилися вiд переслiдування? – закричав вiн. – Шахрай, мабуть, переховуеться десь у кущах. Ми не можемо бути впевненими у власнiй безпецi, доки вiн на волi. – Хiба хмара може наздогнати вiтер? – заперечив мисливець. – Я чув, як це чортеня, нiби змiя, прослизнуло по сухому листю, i я вистрелив йому навздогiн, проте не влучив. Утiм, погляньте на це дерево: його листя червоне. – Це кров Магуа! Вiн поранений i може звалитися. – Нi, нi, – заперечив мисливець, – я лише злегка пошкрябав його шкiру, вiд чого вiн iще хутчiше побiг. – Невже четверо чоловiкiв не можуть упiймати одного пораненого? – Вам жити набридло? – вiдповiв мисливець питанням на питання. – Ця Лисиця пiдведе нас пiд удари томагавкiв своiх побратимiв. Власне кажучи, менi не треба було стрiляти зi своеi рушницi. Але спокуса виявилась завеликою! Одначе, друзi, ми маемо знайти iнше мiсце для стоянки, щоб навести мингiв на хибний слiд, iнакше нашi скальпи майорiтимуть перед наметом Монкальма. Цi страшнi слова, вимовленi мисливцем iз холодною рiшучiстю людини, яка знае, що таке справжня небезпека, нагадали Гейвордовi про вiдповiдальнiсть за дiвчат, якi йому довiрилися. Даремно вiн намагався просякнути поглядом темряву, що огорнула лiс; здавалося, вони були вiдрiзанi вiд будь-якоi людськоi допомоги. Можливо, його беззахиснi супутницi залишаться пiд владою лютих ворогiв, якi, нiби хижi звiрi, тiльки й чекають на прихiд темряви, щоб завдати свого удару. – Що нам робити? – запитав вiн. – На Бога, не кидайте нас! Залишiться й допоможiть менi захистити дiвчат! І не соромтеся: самi визначте собi винагороду. Проте його нiхто, схоже, не слухав. Мисливець та iндiанцi розмовляли своею говiркою. За кiлька хвилин потому бiлий заговорив англiйською: – Ункас мав рацiю! Чоловiкам не личить залишати цих беззахисних створiнь без будь-якоi допомоги. Але щоб урятувати нiжнi квiти, ми не можемо гаяти часу. – Як ви можете сумнiватися у моему бажаннi врятувати iх! Хiба я не пропонував вам… – Краще молiться Богу, щоб вiн дав нам мудростi перехитрити чортiв, якi заполонили цi лiси, – сказав мисливець. – І постривайте з обiцянками про винагороду. Цi могiкани i я – ми зробимо все, щоб тiльки врятувати ваших дам вiд нещастя. Однак ви маете пообiцяти нам двi речi, iнакше ми й собi нашкодимо, i вам жодноi користi не буде. – Кажiть, про якi обiцянки йдеться! – По-перше, хоч би що сталося, – мовчiть, як сплячий лiс. По-друге, тримайте у таемницi вiд усього свiту те мiсце, до якого ми вас вiдведемо. – Я зроблю все, щоб виконати цi умови. – Тодi йдiть за нами, бо треба дорожити кожною хвилиною. Гейворд пiдiйшов до дiвчат, якi нетерпляче на нього чекали, та запропонував iм умови iхнього нового провiдника, а також повiдомив про нагальну потребу вiдкинути будь-якi побоювання. Хоча цю невтiшну звiстку вислухали не без прихованого жаху, дiвчата приготувалися мужньо витримати наступне випробування. Вони дозволили майору зсадити себе з коней та, не гайнуючи жодноi хвилини, поспiшили разом iз ним до берега, куди покликав iх мисливець. – Що нам робити iз цими безсловесними створiннями? – пробурмотiв мисливець, указуючи на тварин. – Умертвити iх – занадто жорстоко, залишити – означае видати себе мингам. – Вiдпустити iх на волю! – запропонував Гейворд. – Нi. Краще увести в оману цих чортiв: нехай думають, що гнатися за нами треба зi швидкiстю коней. Послухай, Чингачгуче, що це шелестить у кущах? – Лоша. – Воно-то в усякому разi мае померти, – сказав мисливець, схопивши тварину за гриву, але лоша вислизнуло з його рук. – Ункасе, вiзьми стрiлу! – Постривайте! – закричав господар засудженоi на смерть тварини, не звертаючи уваги на те, що всi iншi говорили пошепки. – Пощадiть лошатко Мiрiам! Цей милий нащадок бравоi матерi нiкому не заподiе шкоди. – Коли чоловiк не хоче врятувати свое життя, дароване йому Богом, – суворо промовив мисливець, – то вiн i людей вважае не вищими за тварин. Якщо ви ще раз голосно заговорите, я залишу вас на милосердя Магуа. Посилай свою стрiлу, Ункасе! Нам нiколи займатися подвiйною роботою. Щойно встигли пролунати його останнi слова, як поранене лоша впало навколiнки. Чингачгук поспiшив до нього, рiзонув своiм ножем по горлу та зiштовхнув тварину, що тремтiла в агонii, у рiчку. Цей жорстокий, але викликаний неминучою необхiднiстю вчинок здався мандрiвникам страшним провiсником небезпеки, яка загрожувала iм. Сестри здригнулися та притиснулися до Гейворда, який мимоволi схопився за пiстолети, витягнутi з покривця. Індiанцi, не гаючи часу, взяли коней за повiддя та повели iх у рiчку. Вiдiйшовши на невелику вiдстань вiд берега, вони повернули вбiк й незабаром зникли за береговим уступом. У цей час мисливець витяг iз-пiд куща пiрогу з кори дерева та мовчки кивнув дiвчатам, щоб вони увiйшли в неi. Сестри без вагань прийняли його запрошення, кидаючи тривожнi погляди у густу темряву, яка огорнула берег. Щойно Кора й Алiса сiли, як мисливець звелiв Гейворду взятися рукою за один кiнець маленького човника, а сам ухопився за iнший, i вони потягли його вгору проти течii, а засмучений хазяiн убитого лошати йшов за ними позаду. Так вони рухалися вперед, i глибоку тишу, яка панувала навкруги, порушував тiльки плескiт води. Гейворд залишив керування човником мисливцевi, який то наближався до берега, то вiддалявся вiд нього, намагаючись уникнути пiдводного камiння та глибших мiсць, якi були добре йому знайомi. Інодi вiн зупинявся посеред загального мовчання, яке вражало ще дужче через шум водоспаду, та болiсно прислухався до людських голосiв, котрi лунали з лiсу. Переконавшись, що все спокiйно, вiн повiльно продовжував свiй шлях. Нарештi погляд майора впав на щось, що чорнiло у густiй тiнi, i вiн указав на це мисливцю. – Так, – вiдповiв Соколине Око, – iндiанцi сховали тут коней. Вода не залишае слiдiв, а такоi пори навiть сова нiчого розгледiти не зможе. Невдовзi невеликий загiн знову возз’еднався, i мисливець почав радитися з iндiанцями, вiд вiрностi й винахiдливостi котрих тепер залежала доля мандрiвникiв. Рiчку стискали високi скелястi стрiмчаки, один з яких вивищувався над тим мiсцем, де стояла пiрога. Величезнi сосни, що росли на верхiвках цих стрiмчакiв, здавалося, були готовi впасти в прiрву. Глибока пiтьма огортала рiчку й лiс, попри яскраве зоряне небо. Ця мiсцина здавалася сестрам насправдi вiддаленою вiд усього свiту та сповненою дикоi романтичноi краси. Коней прив’язали до рiдких кущiв, що росли у глибоких розколинах скель, вони стояли наполовину у водi й мали залишатися тут на всю нiч. Мисливець запропонував Гейвордовi та його супутницям перейти у передню частину човна, а сам так упевнено став на кормi, нiбито пiд його ногами була палуба судна з мiцнiшого матерiалу, нiж кора. З обережностi iндiанцi пiшли назад, до мiсця, яке вони нещодавно залишили. Мисливець за допомогою жердини iз силою вiдштовхнув човен вiд берега, i той умить опинився посеред бурхливих хвиль. Бiдолашнi дiвчата, якi не наважувалися поворухнути нi рукою, нi ногою, з нiмим жахом дивилися на бурхливу течiю. Разiв iз двадцять вони думали, що коловорот ось-ось закине iх ув обiйми неминучоi смертi, проте досвiдчена рука керманича легко вiдводила небезпеку. Нарештi останне вiдчайдушне зусилля поклало край цiй напруженiй боротьбi, i човен порiвнявся з голою скелею, що ледве виступала з води. – Де ми? І що робити далi? – запитав Гейворд, збагнувши, що Соколине Око досяг своеi мети. – Це Гленн. Ми перебуваемо бiля обнiжжя гори, – вiдповiв мисливець, – i тепер конче слiд якомога скорiше вийти з човна, iнакше нас понесе вниз за течiею, i ми повернемося тим-таки шляхом, який щойно подолали. Важко йти проти течii, коли рiчка вируе. Та й цiй шкаралупцi з берести нелегко нести п’ятьох осiб. А тепер висаджуйтеся на скелю, а я привезу могiкан та деякi припаси. Краще спати без скальпа, нiж голодувати посеред достатку. Супутники вчинили, як вiн радив, а сам мисливець у своему човнику швидко зник iз-перед iхнiх очей. Бiдолашнi мандрiвники, залишенi провiдником, якийсь час безпорадно стояли на одному мiсцi, боячись поворухнутися та полетiти в одну з глибоких ущелин, в якi падала вода. Однак вони були змушенi трохи зачекати: мисливець повернувся, а разом iз ним прибули й могiкани. – Ну ось, тепер ми тут маемо i фортецю, i провiант! – весело крикнув Гейворд. – І нам не страшнi нi Монкальм, анi його союзники! Скажiть-но, мiй невтомний друже, що ви думаете про тих, кого називаете iрокезами? – Нiчого хорошого я про них не думаю, бо для мене кожен тубiлець, який говорить чужою мовою, ворог. Якщо Веббу потрiбнi чеснi й вiдданi iндiанцi, нехай вiн звернеться до делаварiв, а брехливих мохокiв та онайдiв з iхнiми шiстьма племенами вiддасть французам. – Тодi б ми були змушенi промiняти войовничих людей на некорисних друзiв. Я чув, що делавари повикидали своi томагавки та бояться вiйни, нiби полохливi жiнки. – О, сором голландцям та iрокезам, якi своiми чортячими хитрощами змусили iх укласти такий союз! Але я знаю делаварiв двадцять рокiв i назву брехуном кожного, хто насмiлиться сказати, що в iхнiх жилах тече кров боягузiв. Ви прогнали iхнi племена з узбережжя та охоче вiрите всьому, що кажуть iхнi вороги. Нi, для мене кожний iндiанець, який говорить не рiдною мовою, е iрокезом, хай навiть його плем’я мешкае у Канадi чи Йорку. – Менi нема жодного дiла до цiеi угоди! – вигукнув Гейворд. – Я знаю лише, що вашi супутники хоробрi та досвiдченi воiни. Чи не бачили вони когось iз наших ворогiв? – Індiанець – така людина, яку спочатку почуеш, перш анiж побачиш, – вiдповiв мисливець. – Якщо я шукаю слiд якогось минга, то покладаюся не на очi. – Ну то чи не говорять вам вашi вуха, що вони натрапили на наш слiд? – Було б дуже шкода, якби це було дiйсно так. Проте не приховуватиму, що конi, коли я проходив повз них, тремтiли зо страху, нiби почувши вовкiв, а вовк часто кружляе поблизу iндiанського табору, сподiваючись отримати залишки дичини, вбитоi дикунами. – Ви забули про оленя! Може, ми зобов’язанi вбитому оленевi появою вовкiв? Але чуете? Що це за шум?… – Бiдна Мiрiам! – бурмотiв учитель спiву. – Твоему лошатi призначено стати здобиччю хижих звiрiв. – Серце цього чоловiка засмучене через смерть тварини, – зауважив Соколине Око. – А оскiльки вiн покладаеться на долю, то невдовзi переконаеться, що краще пожертвувати чотириногим, анiж важити життям людини. Але правда ваша, нам треба швидко зрiзати м’ясо на печеню, а рештки кинути в рiчку, бо вовки прибiжать на берег i будуть заздрiсно дивитися на кожен наш шматок. А щодо iрокезiв, то вони невдовзi здогадаються, чим спричинено вовче виття. Мисливець зробив знак могiканам, щоб тi йшли за ним, i всi трое зникли за стрiмчастою скелею, що височiла за кiлька крокiв вiд води. Глава VІ Гейворд i його супутницi з деяким хвилюванням сприйняли загадкове зникнення своiх провiдникiв. І тiльки спiвак псалмiв не звертав уваги на те, що вiдбувалося навколо. Вiн сидiв на уступi скелi, не подаючи нiяких iнших ознак життя, крiм частих глибоких зiтхань. Незабаром почулися приглушенi голоси, наче кiлька людей кричали десь глибоко в надрах землi. Аж раптом яскраве свiтло вдарило в очi мандрiвникам – i перед ними розкрилась таемниця сховища, в якому перебували мисливець i могiкани. У дальньому кутку вузькоi печери, що розмiщувалася у скелi, сидiв мисливець, тримаючи в руцi жмуток палаючих скiпок. Осторонь вiд нього стояв Ункас. Мандрiвники з острахом позирали на струнку постать молодого могiканина. Подiбно до Соколиного Ока, вiн був одягнутий у зелену мисливську сорочку. Погляд його блискучих темних очей був спокiйним i смiливим, а гордi риси обличчя й уся статура вражали правильнiстю пропорцiй. Дункановi Гейворду i його супутницям удалося нарештi роздивитись обох могiкан, i, побачивши гордий, рiшучий та трiшечки дикий вираз обличчя молодого воiна, вони вiдчули, що вже не мають сумнiвiв щодо нього. Алiса милувалася вiдвертим обличчям Ункаса, його гордою поставою, а Гейворд, хоч i звик спостерiгати у тубiльцiв досконалу красу форм, не мiг утриматися вiд захвату перед цим узiрцем чоловiчоi вроди. – Пiд охороною такого безстрашного i шляхетного юнака я й тут могла б спокiйно спати, – пошепки сказала Алiса Гейвордовi. – Напевне тi жахливi вбивства, про якi ми стiльки чули й читали, не могли б вiдбутися в присутностi такоi людини. – Справдi, вiн е винятковим прикладом тих прекрасних природних якостей, якi нечасто тепер зустрiчаються у представникiв його народу. Дiйсно, Алiсо, такi риси, такi очi створено швидше для того, щоб наганяти жах, анiж для обману. Проте не брешiмо самим собi, намагаючись знайти в ньому iншi чесноти, крiм чеснот дикуна. Сподiваймося, що цей могiканин не зрадить наших сподiвань i стане для нас тим, ким здаеться зовнi – вiрним i хорошим другом. – Невже хто-небудь, дивлячись на це дитя природи, – додала Кора, – буде замислюватись над кольором його шкiри? Усi знiяковiли, мовчання порушив мисливець, запросивши всiх до печери. – Вогонь розгоряеться аж занадто яскраво, – зауважив вiн. – Так i стережись, викаже мингам нашу схованку. Ункасе, опусти покривало, щоб приховати полум’я. Звiсно, у нас не та вечеря, що була б гiдною шляхетних ледi, та що вдiеш? Зате солi, як бачите, у нас задосить, i печеня з дичини не забариться. А оцi свiжi гiлки будуть дамам за стiльцi. Щодо вас, друже, – звернувся вiн до вчителя спiвiв, – сiдайте ближче до нас i припинiть жалкувати за лошам. Воно було безневинним створiнням, якого рання смерть урятувала вiд неминучих труднощiв i поневiрянь. Ункас виконав наказ мисливця, i тепер шум водоспаду нагадував вiддалений грiм. – Чи ми в повнiй безпецi в цiй печерi? – запитав Гейворд. – Нас не застукають зненацька? Раптом iз-за спини мисливця, наче привид, вигулькнула якась постать i, схопивши палаючу головешку, висвiтила iнший бiк печери. Алiса злякано зойкнула, i навiть смiлива Кора схопилася, побачивши цей страшний ходячий скелет. Проте одне слово Гейворда заспокоiло обох сестер: це був не хто iнший, як iхнiй новий супутник, Чингачгук. Пiднявши друге покривало, iндiанець показав, що в печерi е ще один вихiд. Потiм вiн перестрибнув через вузьку, але глибоку розколину в скелi й увiйшов у другу, схожу на першу, печеру. – Такi старi лиси, як Чингачгук i я, – сказав, осмiхнувшись, Соколине Око, – нiколи не сховаються в норi з одним виходом. Ця скеля складаеться з чорного туфу – каменю, як вiдомо, м’якого, який може за потреби слугувати й подушкою. Колись водоспад був на кiлька аршинiв вищим за нинiшнiй i лився таким самим чудовим струменем, як на Гудзонi. Але роки забирають красу – вам, юнi ледi, ще доведеться iз цим зiткнутися. Тутешнi мiсця змiнилися. У цих скелях тепер безлiч печер й ущелин, вода в деяких мiсцях вiдривае вiд них цiлi шматки, так що водоспад утратив свою колишню чарiвнiсть. – Де ж ми е? – запитала Алiса. – Доволi близько вiд того мiсця, де колись вирував водоспад. – Схоже, ми опинилися на маленькому островi. – Так, обабiч ми оточенi водоспадом, а ще обабiч – рiчкою. Вдень ви змогли б зiйти на скелю й звiдти подивитися на злодiйства непокiрноi води. Тепер вона струменiе, як шалена: тут скаче, там пропадае, тут рине, там перекидаеться. В одному мiсцi вона бiла як снiг, в iншому зелена, мов трава, iнколи вода з шумом падае в печери, а iнодi спливае вниз укосом, нiби тихий струмочок. Пiсля такого своерiдного опису гленнських водоспадiв слухачi повiрили в цiлковиту безпеку свого сховку i, заспокоiвшись, розпочали вечеряти. Ункас прислужував панянкам iз гiднiстю й нiжною турботою, що надзвичайно тiшило Гейворда, який добре знав, що це суперечить iндiанським звичаям, за якими воiнам заборонялося виконувати будь-яку хатню роботу, особливо в присутностi жiнок. А оскiльки звичай гостинностi вони шанували понад усе, то цей маленький вiдступ вiд традицiй не викликав невдоволення. До того ж, неупереджений спостерiгач помiтив би, що молодий вождь виявляв до дiвчат неоднакову увагу. Коли вiн подавав Алiсi флягу з водою або кавалок дичини на тарiлцi, майстерно вирiзанiй з перцевого дерева, очi його свiтились iншим блиском, анiж тодi, коли вiн надавав тi самi послуги ii сестрi. В останньому випадку його погляд з нiжнiстю зупинявся на прекрасному, виразному обличчi Кори. Кiлька разiв юнак був змушений заговорити з панночками. Тодi вiн уживав англiйську мову, якою ледве мiг спiлкуватися, проте доволi зрозумiло, i його низький приемний голос звучав так мелодiйно, що обидвi дiвчини захоплено й здивовано милувалися ним. Тим часом Чингачгук залишався вкрай серйозним. Вiн сидiв близько до вогню, так що присутнi побачили нарештi справжнiй вираз його обличчя, що проступав крiзь бойову розмальовку, яка наганяла жах. Сестри помiтили велику схожiсть батька iз сином, з тiею лише рiзницею, яку накладають роки та життевi турботи. Дикий вираз обличчя старого iндiанця пом’якшав, i вiд нього вiяло спокоем та впевненiстю у своiх силах. На вiдмiну вiд Чингачгука, мисливець, схоже, не знав спокою. Вiн досхочу iв i пив iз таким апетитом, якому, здавалося, не могла б завадити навiть думка про близьку небезпеку, проте пильнiсть не залишала його нi на мить. Кiлька разiв фляга чи кавалок печенi зупинялись бiля його рота, i вiн прислухався до вiддаленого шурхоту, що видавався пiдозрiлим. А оскiльки за цими частими паузами нiколи не поставало нiякого зауваження, то невдовзi всi заспокоювалися. – Ходiть-но сюди, друже, – звернувся Соколине Око наприкiнцi вечерi до вчителя спiвiв. – Спробуйте трохи оцього вина. Воно прожене сумнi думки про лоша й надихне життям вашу душу. Я п’ю за нашу майбутню дружбу й сподiваюся, що шматок конини не стане причиною ворожнечi мiж нами. Вас як звати? – Гамут, Давид Гамут, – вiдповiв спiвак, зробивши великий ковток запропонованого йому пекучого напою. – Гарне iм’я, – зауважив мисливець. – Я люблю такi iмена, хоча у винахiдливостi щодо iмен християни значно поступаються iндiанцям. Я знав одного власника на iм’я Олександр, що означае захисник мужiв, який не був здатним захистити навiть жiнку, а його зла пiдступна дружина називалася Клеменцiя, що значить милостива. В iндiанцiв не так, у них iм’я – справа честi й означае те, ким вони е насправдi. Це, безумовно, не означае, що Чингачгук, iм’я якого перекладаеться як «Великий Змiй», i справдi був змiем, але вiн тихий i спритний, хитрий i розумний i вражае свого ворога саме тiеi хвилини, коли той найменше очiкуе. А чим ви займаетеся? – Я викладаю мистецтво псалмоспiву. – Як ви сказали? – Так, я навчаю юнацтво в Коннектикутi духовного спiву. – Ви могли б знайти i краще заняття. Молодi бовдури й без того занадто багато спiвають i смiються, блукаючи лiсами, хоча iм не завадило б сидiти, затамувавши подих, як лисиця в норi. Чи володiете ви томагавком або рушницею? – Боронь Боже! Я нiколи не користувався цими вбивчими iнструментами. – Тодi, може, ви вмiете мiряти землю абощо? – Нi. – У вас такi довгi ноги, що ви напевне iнодi ходите передавати доручення генерала? – Нiколи. Я дотримуюся свого священного покликання – викладаю духовну музику. – Гм… Рiдкiсне покликання! – пробурмотiв Соколине Око. – Хоча, друже, спiв – ваш талант i придушувати його не можна, так само, як i пристрасть до полювання або iнший, шляхетнiший нахил. Але дайте ж нам послухати вас, перш анiж ми ляжемо спати. Нехай це буде наше дружне прощання на нiч. Адже цим молодим ледi треба зiбратися на силi для завтрашнiх мандрiв, у якi ми вирушимо на свiтанку, перш анiж прокинуться макуаси. Давид начепив окуляри, розкрив свою улюблену книжку й звернувся до Алiси. – Немае нiчого бiльш слушного, утiшнiшого, – вимовив вiн, – анiж вечiрня молитва Всевишньому пiсля дня, сповненого небезпеки й ризику. Алiса й Кора охоче погодилися приеднатись до нього. Пролунала урочиста мелодiя, i глухий шум водоспаду став чудовим акомпанементом для чистих, дзвiнких дiвочих голосiв i вдумливого Давидового тенора. Індiанцi слухали спiви з такою увагою, яка, здавалось, перетворила iх на камiння. Соколине Око, приготувавшись слухати, спочатку байдуже пiдпер свою голову руками, та мало-помалу його обличчя пом’якшало, i вiн подумки перенiсся в свое дитинство, коли його вуха чули подiбнi милозвучнi духовнi пiснi. Очi його зволожились, i незабаром по щоках потекли гарячi сльози. Раптом почувся вереск, не схожий нi на людський, анi на крик будь-якого iншого земного створiння. Охопленi страхом мандрiвники стихли. – Що це? – нарештi запитала Алiса. Нi Соколине Око, нi iндiанцi не вiдповiли. Вони стали вслухатися, чекаючи повторення дивного звуку. Ункас вийшов iз печери, щоб дiзнатися, що скоiлось. Коли вiн повернувся i поговорив зi своiми товаришами, мисливець сказав: – Нiхто з нас не знае, що це, хоча найстарiший iз-помiж нас ось уже тридцять рокiв блукае цими лiсами. Донинi я думав, що серед звукiв, якi видають iндiанцi або тварини, немае такого звуку, якого б не вловило мое вухо, проте наразi я зрозумiв, що помилявся. – Може, це бойовий клич, що його застосовують воiни для залякування ворогiв? – спокiйно запитала Кора, тим часом як ii сестра помiтно розхвилювалася. – Нi! Коли б ви хоч раз почули войовничий крик, то нiколи б не переплутали його з iншим. На вiдмiну вiд iнших, цей крик занадто страшний i зловiсний. – Ану, Ункасе, – звернувся Соколине Око до молодого iндiанця делаварською говiркою, – чи видно наше свiтло крiзь покривало? Вислухавши вiдповiдь Ункаса, мисливець повiдомив, спантеличено похитавши головою: – Зовнi нiчого не видно. Наше сховище повнiстю огорнуте мороком. Ходiть-но в дальню печеру й спробуйте заснути. Через кiлька годин ви знову повиннi бути на ногах, щоб вирушити у форт Едвард. Кора прислухалась до цiеi поради з таким спокоем, що менш смiлива Алiса змушена була зробити те саме. Водночас, вона все ж таки шепнула Гейвордовi, щоб вiн супроводжував iх. Гейворд захопив iз собою палаючу скiпу, яка ледве освiтила вузьку печеру, де iм довелося стати на ночiвлю. – Не залишайте нас самих, Дункане, – попросила Алiса. – Ми не заснемо в цьому страшному мiсцi. – Переконаймося спочатку в безпецi нашоi фортецi, а потiм поговоримо про вiдпочинок, – вiдповiв Гейворд. Пройшовши в найдальший кут печери, вiн пiдняв покривало i вдихнув свiже повiтря водоспаду. – Із цього боку природа спорудила нездоланну перепону, – вiв далi Гейворд, показуючи рукою на вируючу воду, яка скочувалася крутим укосом. – А оскiльки з iншого боку е вiрнi люди, то я не бачу причини вiдмовитися вiд поради Соколиного Ока. Я впевнений, що Кора тiеi самоi думки. – Кора може визнати справедливiсть ваших слiв, але не в змозi прислухатися до поради, – вiдповiла старша сестра, сiдаючи бiля Алiси на ложе з гiлок сасафраса. – Крiм цього жахливого крику е ще багато причин, якi не дають заснути. Хiба ми можемо забути про те хвилювання, яке вiдчувае наш батько, знаючи, що ми перебуваемо у глушинi серед стiлькох небезпек? – Вiн – солдат i знае як багато в лiсi сховищ. – Вiн – батько i не може боротися iз цим природним почуттям. – Яким вiн був добрим до мене! – проговорила, ридаючи, Алiса. – Це було дуже егоiстично з нашого боку, Коро, погодитися на таку ризиковану поiздку. – Можливо, але ми хотiли довести йому нашу любов i нiжнiсть. – Коли вiн дiзнався про ваш приiзд у форт Едвард, – сказав Гейворд, – смуток у його серцi боровся з батькiвською любов’ю, хоча остання, пiдсилена тривалою розлукою, вийшла переможницею. «Дух моеi великодушноi Кори веде iх сюди, – казав вiн, – i я не хочу протидiяти йому. Дай, Боже, щоб той, у чиiх руках честь нашого королiвства, володiв хоча б половиною такоi душевноi сили!» – А про мене вiн не говорив, Гейворде? – ревниво спитала Алiса. – Невже вiн забув свою маленьку Ельсi? – Хiба це можливо? – заспокоiв ii юнак. – Вiн говорив про вас, згадуючи тисячу нiжних iмен, якi я не наважуся повторювати, хоча вони й запали менi в серце. Особливо… – Майор замовк, оскiльки знову повторився страшний пронизливий зойк. Тiеi-таки митi Соколине Око трохи пiдiйняв покривало. Вiн, здавалося, був приголомшений незбагненною таемницею, котра загрожувала iм i супроти якоi всiлякi хитрощi й досвiд здавались безсилими. Глава VII – Залишатися тут не можна, – сказав Соколине Око. – Це значило б знехтувати пересторогою, яка, можливо, даеться нам на благо. Цi нiжнi створiння можуть побути тут, але ми – могiкани i я – пiдемо на скелю сторожити. Думаю, що нас, безумовно, супроводжуватиме майор шiстдесятого полку. – Усе так серйозно? – запитала Кора. – Тiльки той, хто подае такi незвичнi звуки, знае про небезпеку, яка нам загрожуе. Я вважатиму себе негiдником, якщо стану ховатися, почувши таке знамення. – Якщо, мiй друже, ви гадаете, що цi звуки породженi надприродними причинами, то нам не варто хвилюватися, – сказала мужня дiвчина. – Чи впевненi ви в тому, що нашi вороги не придумали якого-небудь нового хитрого способу полегшити собi перемогу? – Ледi! – урочисто вимовив мисливець, – Ось уже тридцять рокiв я прислуховуюся до всiх лiсових звукiв, бо мое життя часто залежало вiд чутливостi мого вуха. Мене не обдурять анi виття пантери, нi свист пересмiшника, нi крики проклятих мингiв. Я чув, як лiс стогнав, подiбно до враженоi горем людини, я часто вслуховувався в жалiсне завивання вiтру, гуркiт грому, але в мене нiколи не виникало сумнiвiв стосовно природи цих звукiв. А почутий нами звук нi я, нi могiкани не змогли розгадати, а тому ми гадаемо, що вiн посланий для нашого добра. – Це все дуже дивно, – зауважив Гейворд, – i потребуе роз’яснення. Я йду з вами, друже. Мiсяць зiйшов, i його свiтло вiдбивалося на тремтливiй поверхнi води. Скеля, в якiй вони знайшли сховок, була оповита глибоким мороком. Окрiм шуму водоспаду й поодиноких поривiв вiтру, все навколо було спокiйним i тихим. Даремно нашi друзi спрямовували своi допитливi погляди на протилежний берег, волiючи розгледiти там бодай найменшу ознаку життя, яка могла б пояснити iм причину незрозумiлих звукiв. – Серед спокою й тишi чарiвливоi ночi я нiчого не можу побачити, – сказав нарештi Гейворд. – Як багато в нiй привабливостi! – звернувся вiн до Кори, яка разом iз сестрою пiшла за чоловiками. – Слухайте! – прошепотiла Алiса. Знову почувся той самий звук. Судячи з усього, вiн лунав iз берега рiчки. – Хто може пояснити цей крик? – мовив Соколине Око. – Щодо мене, то я вважаю, що це щось надприродне. – Ну от, тепер я здогадався! – раптом сказав Гейворд. – Менi добре знайомий цей звук, бо я часто чув його на бойовищах за найрiзноманiтнiших обставин, у яких проминае життя солдата. Це крик коня, який спричинено або сильним болем, або жахом. Мiй бойовий кiнь або став здобиччю диких звiрiв, або бачить небезпеку й не може уникнути ii. У печерi цей звук мiг увести мене в оману, але тут, надворi, я вiдразу впiзнав його. Соколине Око i його товаришi iз зацiкавленням вислухали це пояснення. – Я не можу не довiряти вашим словам, оскiльки обмаль знаю про коней, хоча й народився в тому мiсцi, де iх було дуже багато. Напевне, вовки напали на коней, i тi кличуть на помiч. Ункасе, сiдай у пiрогу й жбурни головешкою у вовкiв, а то завтра ми можемо залишитися без коней, якi нам надзвичайно потрiбнi. Не встиг молодий iндiанець спуститися до човна, як на березi почулося протяжне виття, яке вiдразу ж загубилося в лiсi, неначе вовча зграя залишила свою здобич, чогось iзлякавшись. Ункас зi швидкiстю блискавки повернувся на скелю, i трое друзiв стали жваво радитися. – Ми були схожi на мандрiвникiв, над якими небо взялося мороком i якi цiлими днями не бачили сонця, – вимовив Соколине Око. – Тепер ми знову починаемо бачити шлях, який, дякувати Богу, звiльнено вiд перепон. Сядьмо тепер у темрявi й чекатимемо, що Господь пошле нам. Розмовляйте пошепки, хоча було б краще, якби кожен iз нас залишився наодинцi з власними думками. Індiанцi заступили на варту в тому мiсцi, з якого вiдкривався краевид на обидва береги, тим часом як самi вони були невидимими для очей ворога. Гейворд винiс iз печери купу гiлок сасафраса i, затуливши ними вузьку розколину мiж обома печерами, запропонував сестрам сховатися в нiй. Юнак, розташувавшись неподалiк дiвчат, мiг стиха розмовляти з ними. Давид за прикладом iндiанцiв знайшов мiсце коло виступу скелi, так що його незграбне тiло було цiлком сховане вiд поглядiв. Минуло кiлька годин. Нiщо не порушувало спокiй наших друзiв. Мiсяць уже досяг найвищоi точки на небi та випромiнював свое чарiвне свiтло на двох сестер, якi спали, притулившись одна до одноi. Гейворд дбайливо укрив iх шаллю, а сам лiг на голiй скелi. Давид голосно хропiв увi снi, хоча в тi хвилини, коли вiн не спав, цей звук образив би його витончений слух. І тiльки Соколине Око й могiкани не спали i були насторожi. Вони нерухомо лежали, розкинувшись на скелi, й безперервно спостерiгали за обома берегами вузькоi рiчки. Тiльки-но мiсяць сховався i блiде сяйво на сходi сповiстило про початок дня, Соколине Око заворушився й пiдповз до Дункана. – Пора вирушати в дорогу, – розштовхавши юнака, прошепотiв вiн. – Розбудiть ваших супутниць i приготуйтеся спуститись на берег. – Як пройшла нiч? – спитав Гейворд. – На жаль, мене зморив сон i завадив менi чатувати. – Поки що все спокiйно й тихо. Але будьте обережнi та поспiшайте… Гейворд вiдкинув шаль, якою були вкритi сестри. Кора простягла руку, наче вiдштовхуючи когось, тим часом як Алiса промурмотiла нiжним голосом: «Нi, дорогий татусю, ми не почувалися покинутими, з нами був Дункан». – Так, миле безневинне створiння, – захоплено прошепотiв юнак. – Дункан поруч, i доки вiн живий i вам загрожуе небезпека, вiн нiколи не залишить вас. Коро! Алiсо! Прокидайтеся! Час iхати. Голосний зойк молодшоi сестри i зляканi рухи старшоi були аж такими несподiваними, що вiн замовк на пiвсловi. Неподалiк пролунало таке страшне виття, що навiть Дункановi кров захолола в жилах. Умить здалось, що всi демони вирвалися з пекла i вчинили свiй бiсiвський шабаш. Жахливе виття лунало зусiбiч. Воно заповнило кожний куточок, кожну мiсцинку водоспаду й рiчки, скелi, ба навiть повiтря. Давид, випроставшись на повний зрiст свого незграбного тiла, заткнув вуха i з жахом вигукнув: – Що за огиднi звуки?! Може, це вирвалися пекельнi сили? Необережнi рухи спiвака викликали спалах вогню i гуркiт пострiлiв майже дюжини гвинтiвок iз протилежного берега. Бiдолашний учитель спiвiв, знепритомнiвши, впав на каменi, на яких так довго спав. Могiкани смiливо вiдповiли на войовничий крик своiх ворогiв, якi, побачивши падiння Гамута, трiумфально завили. Пострiли лунали з обох бокiв, але супротивники були надто досвiдченими, щоб не пiдставляти себе вороговi. Гейворд iз сумом прислуховувався, вирiшивши, що мисливець покинув iх, аж ось спалахнув вогник, який ураз змiнився зойком болю i диким виттям, що доводило: зброя Соколиного Ока знайшла свою жертву. Нападники вiдразу вiдступили, i знову стало тихо, як i ранiше. Гейворд скористався слушною нагодою, пiдскочив до Давида й вiдтягнув його в ущелину, яка слугувала сховищем для сестер. За хвилину й усi iншi зiбралися у цьому вiдносно безпечному мiсцi. – Бiдолаха таки врятував свiй череп, – вимовив Соколине Око. – Вiн може послужити доказом того, що деякi люди народжуються iз занадто довгим язиком. Це було справжнiм безумством – постати перед оскаженiлими дикунами на весь свiй шестифутовий зрiст. – Так вiн не помер? – запитала Кора захриплим вiд страху голосом. – Чи можемо ми якось допомогти бiдоласi? – Нi, нехай полежить деякий час, поки не отямиться. Знеси його, Ункасе, й поклади на копицю хмизу: чим довше вiн лежатиме, тим краще для нього. – Ви думаете, що атака повториться? – запитав Гейворд. – А хiба голодний вовк задовольниться одним шматком м’яса? Макуаси втратили одну людину, а пiсля першоi втрати вони завжди вiдступають. Але вони знову намагатимуться здобути нашi скальпи. Ми мусимо, – вiв мисливець далi серйозним тоном, – протриматися тут, за скелями, доки вiд Мунро не надiйде допомога. Дай, Боже, щоб це сталося якомога швидше… – Ви чуете, Коро й Алiсо, – звернувся Гейворд до дiвчат, – ми покладаемо всi сподiвання на турботу й досвiд вашого батька. Тож повернiться знову до печери, де, принаймнi, ви будете в безпецi вiд убивчих пострiлiв наших ворогiв i зможете надати допомогу нашому пораненому супутниковi. Коли вони пiдiйшли до Давида, той, схоже, почав приходити до тями. – Дункане, – гукнула Кора. Майор повернувся й глянув на дiвчину, обличчя якоi смертельно зблiдло, а в очах було стiльки спiвчуття, що вiн хутко повернувся до неi. – Пам’ятайте, Дункане, що вiд вашого життя залежить наша безпека, ми покладаемося на вашу обережнiсть i дбайливiсть. І ось що: ви любi всiм, хто мае iм’я Мунро. – Їi обличчя зрадницьки зашарiлося. – Коли ж щось i могло пiдсилити мою егоiстичну любов до життя, – сказав Гейворд, поглядом мимохiть звертаючись до Алiси, – то, будьте певнi, це було ваше миле освiдчення. Як солдат, я, звичайно, не можу уникати болю, але наша задача не така вже й складна. Нам тiльки й треба, що на декiлька годин затримати цих кровожерних собак. Не чекаючи вiдповiдi, вiн поспiшно залишив сестер i приеднався до мисливця та його приятелiв. – Повторюю тобi, Ункасе, – говорив мисливець, – ти марнуеш порох, i тому вiддача рушницi заважае тобi влучно стрiляти. Треба небагато пороху, небагато свинцю i вiрна рука, щоб почути передсмертний крик минга. Принаймнi про це свiдчить мiй досвiд. Проте нам знову варто зайняти нашi потаемнi мiсця. Індiанцi мовчки зайняли своi позицii. З височини iм було видно обидва береги й водоспад. Посеред невеличкого острiвця росли миршавi сосни, створюючи маленький лiсок, у який зi швидкiстю лiсового оленя й занурився Соколине Око. За ним поспiшив Гейворд. Над ними вивищувалася гола опукла скеля, обобiч якоi вирувала вода, падаючи в прiрву. Починало свiтати, i Соколиному Оковi, i його супутниковi було видно протилежний берег. Журливо й довго тяглось очiкування. Вартiвники не помiчали нiчого, що б свiдчило про повторний напад. Урештi-решт Гейворд не витримав i висловився щодо цього. Мисливець натомiсть, вагаючись, похитав головою. – Ви не знаете цих макуасiв, якщо гадаете, що вони так легко вiдступлять, не взявши жодного скальпа. Пiд час першого нападу iх було, напевно, душ сорок. До того ж, вони впевненi у малiй чисельностi нашого загону, щоб так швидко вiдмовитися вiд своеi здобичi. Тсс… Подивiться на воду, туди, де вона розбиваеться об скелю. Схоже, цi дияволи переправились у тому мiсцi! Тсс… Тихiше, iнакше ваше волосся вмить злетить iз голови! Гейворд визирнув зi свого сховища i побачив те, що по праву можна було вважати чудом вправностi й смiливостi. Рiчка в одному мiсцi змила м’який туф, так що утворився виступ не такий стрiмчастий, як це зазвичай бувае у водоспадах. Частина охоплених помстою ворогiв наважилася кинутись у потiк, прагнучи, подолавши бурхливу течiю, досягти острiвця, звiдки не важко було б дiстатися своiх жертв. Ледве встиг Соколине Око вимовити останне слово, як iз-за купи повалених дерев з’явилися чотири голови, а наступноi митi вiн побачив iще одну, п’яту: дикун плив зеленою водою водоспаду, але не прямо до острова, а до безпечного мiсця. Вiн доклав страшенних зусиль i вже хотiв схопитися за руку, простягнуту йому одним з його приятелiв, аж коловорот потяг його iз собою, спочатку пiдкинувши високо в повiтря, а потiм кинувши в жаску безодню. Шум водоспаду поглинув його дикий крик, а потiм запала страшна тиша. Першим благородним пориванням Гейворда було простягти руку допомоги нещасному, але його утримала залiзна хватка мисливця. – Вам, напевне, кортить накликати на нас вiрну смерть, показавши мингам, де ми залягли? – суворо запитав Соколине Око. – Добре, що ми зберегли один набiй. Насипте свiжого пороху на панiвку ваших пiстолiв, бо водяний пил уже намочив попереднiй заряд. І приготуйтеся до рукопашного бою. Із цими словами Соколине Око всунув палець до рота i високо та протяжно свиснув. Могiкани вiдповiли йому тим самим. Гейворд помiтив, що з-за колод то там, то тут знову з’явилися голови, якi вiдразу ж зникли, тiльки-но вiн глянув на них. Невдовзi його увагу привернув тихий шум, i вiн побачив Ункаса, який пiдповзав до них. Соколине Око сказав молодому воiновi кiлька слiв делаварською говiркою. Для Гейворда то була хвилина гарячкового очiкування, а мисливець скористався невеликою паузою, щоб прочитати молодому супутниковi цiлу лекцiю про мистецтво володiння рушницею. – Рушниця з довгим стволом, виготовлена з хорошого металу, – розпочав вiн, – е найнебезпечнiшою зброею у вправнiй руцi. Проте, щоб орудувати такою рушницею, потрiбнi сила, пильнiсть i неабияка кмiтливiсть. Тiльки тодi можна оцiнити всi ii найкращi якостi. Зброярi обмаль розумiються на своiй справi, коли беруться виготовляти короткi рушницi… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzheyms-kuper/ostanniy-z-mogikan/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Уславленого потiм як героя незалежностi – Вашингтона. 2 Французький ватажок. 3 Нова гавань (англ.).