Сьогодні я бачила…

Сьогоднi я бачила… Делия Стейнберг Гусман «Сьогоднi я бачила…» – книжка особлива. Написана прозою, вона не поступаеться будь-якому вiдомому поетичному творовi, оскiльки ii слова напрочуд невимушено заторкують найпотаемнiше в кожнiй людинi. Ця книга, написана у жанрi роздумiв про наболiлi питання сьогодення, виходить за межi часу i простору, в яких ми живемо, бо жоден ii фрагмент не можна назвати вiдголосом скороминущих уподобань, що так само легко зникають, як i виникають. Отже, перед нами одна з тих незвичайних книг, обкладинка якоi мало, а то й нiчого нам не говорить, але пiд нею пульсуе цiлий свiт, геть вiдмiнний вiд нашого – охмареного песимiзмом та безликiстю; цiлий свiт, що, дiючи як живодайний бальзам, стае одою життю у кожнiй з його незлiченних форм. Делiя Стейнберг Гусман Сьогоднi я бачила… Передне слово Сьогоднi я бачив незвичайну жiнку… Щоправда, нинi не всi розумiють автентичний змiст таких простих слiв. Коли реальне значення якогось слова втрачаеться, кожному вiльно тлумачити його на свiй лад. Коли велич на пiдозрi, а вищiсть видаеться «несправедливою», не варто зважати на кривотлумачення людей, якi звикли до притаманноi нашiй добi пересiчностi i не помiчають блискавичного осiяння. Втiм, коли мова заходить про професора Делiю Стейнберг Гусман, ми не можемо не сказати про iстинну велич, справжню автентичнiсть та витончену шляхетнiсть. Треба мати надзвичайну яснiсть розмислу професора Гусман, щоб прозирнути простi видимостi так, як це зробила вона соковитою i напрочуд простою мовою у численних роздiлах цiеi книги. Але ця простота жодною мiрою не позначаеться на глибокодумностi викладеного. «Слова чогось вартують не своiм змiстом, а тим, що вони вивiльнюють», – сказав якось професор Хорхе А. Лiврага. Саме це i довела його вiрна учениця Делiя Стейнберг Гусман. Вчитуючись у цю книгу, щораз бiльше проймаешся неймовiрною свободою духу, завдяки якiй людина стае людиною, iнакше iй загрожуе безталання, що ми, власне, сьогоднi й бачимо. Перед нами справдi незвичайна книга, певне тому, що такою е i сама ii авторка… Але хай би як ми розсипалися словами (а кожен, хто знае Делiю, добре це розумiе), слiв буде замало… Сьогоднi я бачив незвичайну книгу… Кому не випадало дивуватися з того, що iнодi кiнцевий результат довiльного складання доданкiв обертаеться чимось бiльшим? Кому не випадало дивуватися з того, що певний витвiр несподiвано немов вивершуеться над самим собою, долаючи обумовленостi, в яких вiн народився, i перетворюеться дивовижним чином на щось вагомiше, нiж того можна було сподiватись? Якщо справдi, – як про те мовиться в багатьох легендах i тисячолiтнiх народних переказах, – кожна людина мае в дитинствi ангела-охоронника, який опiкуеться ii цiлiснiстю, i якщо так само деякi твори теж мають «щось», що, вивищуючись над ними в тонких планах, опiкуеться iх вивершенням, то яке ж бо велике натхнення потрiбне було для написання цiеi книги! Давне арабське прислiв’я стверджуе, що «незрячому розуму очi нi до чого». Отож, найбiльше в цiй книзi вражае те, як легко i невимушено вона вiдкривае перед нами дивовижний i прекрасний Всесвiт, якого самi ми чомусь недобачаемо. Ця книга, започаткована 1975 року як окремi дописи до постiйноi рубрики журналу «Nueva Acropolis», вартувала семи рокiв ревноi працi. Проте, читаючи ii, навряд чи це хтось помiтить. Семирiчний доробок аж нiяк не видаеться довiльним зiбранням розрiзнених чи штучно поеднаних фрагментiв задля вдоволення цiкавостi незлiченних щирих шанувальникiв професора Гусман, яких що не день бiльшае. Це, радше, цiлiсний твiр, який, не бувши попервах задуманим у такому виглядi, засвiдчуе, що дисциплiнований розум може цiлеспрямовано й неухильно зберiгати вiрнiсть власному розмислу. «Сьогоднi я бачила…» – книжка особлива. Написана прозою, вона не поступаеться будь-якому вiдомому поетичному творовi, оскiльки ii слова напрочуд невимушено заторкують найпотаемнiше в кожнiй людинi. Ця книга, написана у жанрi роздумiв про наболiлi питання сьогодення, виходить за межi часу i простору, в яких ми живемо, бо жоден ii фрагмент не можна назвати вiдголосом скороминущих уподобань, що так само легко зникають, як i виникають. Отже, перед нами одна з тих незвичайних книг, обкладинка якоi мало, а то й нiчого нам не говорить, але пiд нею пульсуе цiлий свiт, геть вiдмiнний вiд нашого – охмареного песимiзмом та безликiстю; цiлий свiт, що, дiючи як живодайний бальзам, стае одою життю у кожнiй з його незлiченних форм. Що ж це за книга? Маяк у безпросвiтньому мороку ночi? Осягнення давно омрiяноi мети? Чи неочiкуване диво в той час, коли свiтом шириться виснага, скептицизм та невiрство? Власне, усе разом, i значно бiльше. Хоча треба прочитати ii, щоб зрозумiти, що ми хочемо сказати. З нами можна не погодитись; можна дослухатись або засумнiватися. Вiдтiнки сприйняття такi ж розмаiтi, як розмаiта сама людська природа. Але ми анiтрохи не сумнiваемося в тому, що, дочитавши ii до кiнця, нiхто не залишиться байдужим. А час скаже свое останне слово… Мануель Кренес Сьогоднi я бачила… Назва цiеi книги, любий читаче, неповна… Роблю це зумисне, аби щоразу виповнювати цю назву новими образами повсякденностi. Ми так багато всього бачимо, але не менше й недобачаемо, бо не звертаемо уваги… Йдеться про неiстотне, яке, втiм, стае значущим, коли його взяти до серця. Саме про це я збираюсь повести тут мову. Про те, про що говорять мало i стиха, позаяк ми живемо в часи зовнiшнього звуку i внутрiшньоi тишi… …Людей, що граються в картковi будиночки Сьогоднi я бачила людей, що граються в картковi будиночки. І трохи бiльше зрозумiла, що таке хисткiсть… Поза тим, усi ми прагнемо сталого, тривкого, доброго – того, що, iстотно нас не змiнюючи, допомагае, тим не менш, рухатися вперед i розвиватися. Коли дитина зводить картковий будиночок, то затримуе вiддих, побоюючись, що ця хистка будiвля завалиться. Граючись, дитина намагаеться на якийсь час утримати незрушною свою мрiю – картонний макет ii майбутнiх реальностей. Але жоднiй дитинi i на гадку не спаде увiйти в цей замок чи оселитися в ньому… Вона збираеться зробити це тодi, коли «стане великою», а гральнi карти змiняться на надiйнi блоки реальностi. Втiм, дивно бачити «великих дiтей», якi уявляють собi несхитнi картковi будиночки, тож вони й далi граються в життя в iлюзорному паперовому свiтi. Життя, iсторiя – це не тiльки розповiдь про невдалi спроби домогтися рiвноваги. Перш нiж прагнути рiвноваги, треба все зважити. Можливо, карти й барвистiшi за каменi й метали, але слiд розумiти, що все мае свое призначення: каменi i метали слугують для побудови надiйних структур, а карти – якоiсь iлюзii, що може справдитися тiльки здогадно. Скажiмо, коли нам треба вибрати оселю, авто, якийсь прилад чи лiки, ми просимо поради у людей, якi краще на тому розумiються. Подiбним чином, i iсторичний досвiд пiдкаже нам, якi структури бiльш опiрнi часовi i дають людям змогу твердо стояти на ногах. У давнiй схiднiй притчi говориться, що цивiлiзацiя е своерiдною колодою, яка спираеться на два однаковi заввишки дерева, щоб уникнути дисбалансу. Це дерево Духу i дерево матерii. Наш цивiлiзацiйний будиночок руйнуеться, позаяк давно вже поливають тiльки матерiальне дерево, листя котрого е картами з нашоi оповiдки. Сьогоднi я бачила, що на часi мало хто (сподiваюсь, iх стане бiльше) поливае друге дерево – дерево Духу, яке i дае лад та рiвновагу, що постають з вiри i знання. …Слiпця Сьогоднi я бачила слiпця. Втiм, слiпця не у властивому розумiннi цього слова. Усе було значно гiрше: йому бракувало всiх чуттiв, та задля бiльшоi переконливостi найлiпше мовити про слiпоту. Своею безталаннiстю незрячiсть немов охоплюе i слух, i дотик, i чуття запаху та смаку. Але не подумайте, що цей чоловiк хворiе на очi чи з його органами чуття сталося щось непоправне. Нiчого подiбного. Вiн мав очi, мав вуха, нiс i здорову шкiру, проте не вмiв ними послуговуватися. Я бачила найбезталаннiшого iз слiпцiв: вiн не хоче i не може бачити. Адже у слiпця, який послуговуеться цiпком або потребуе супроводу, розвиваеться своерiдна чутливiсть, що дозволяе йому знати, яке небо над головою, вiдчувати поблизу себе iншу людину i навiть вгадувати, хто побiля нього усмiхаеться чи гнiваеться. Тим часом слiпець, котрий не послуговуеться цiпком i може вiльно ходити вулицями, нiчого не бачить i блукае в темрявi. Втiм, цей слiпець не може вилiкуватись, доки не усвiдомить свою слiпоту, бо вiн не просто позбавлений чуттiв, а й не здогадуеться про це… Вiн мае iсторiю, але волiв ii забути. Вiн мiг би стати досвiдним, та волiв зiгнорувати досвiд, не вважаючи його своiм. Вiн мае родину i друзiв, проте цураеться iх через егоiзм, який вiн личкуе пiд розумнiсть та вищiсть. Вiн мае змогу щодня пiзнавати щось нове, але вважае, що все вже знае. Його могло б втiшити i вивищити мистецтво, але йому до вподоби прикрi поеднання шумiв, форм та кольорiв. Мавши взiрець природного ладу для наслiдування, вiн тяжiе до особистого розладу, який вважае креативнiстю i свободою. Мае всюдисущого Бога, але заперечуе Його, бо почуваеться сильним i самодостатнiм саме тому, що слiпий… То чому вiн ослiп? А тому, що забув, що всi без винятку чуття – це лише вiдображення вищих та глибших форм зору, слуху, смаку i взагалi чуттiв. А людина скористалася тiльки зовнiшнiм механiзмом, знехтувавши того, хто кермуе цим механiзмом, злегковаживши надiленого розумом розпорядника, що пробувае поза чуттями. Сьогоднi слiпець граеться з тiнями i химерами, снить свiтом, якого не iснуе, i помалумалу руйнуе самого себе. Парадоксально, але тобi, незрячий, досить лише побачити себе, щоб прозрiти… Адже слiпцi не вiдчують i не заживуть Нового Свiту. …Мрiйника Сьогоднi я бачила мрiйника. Я знаю, що так називають людину, яка живе iлюзiями. Але менi здалося, що цей мрiйник iлюзiй не мав. Менi здалося, що вiн живе у вигаданому свiтi, бо йому бракуе мужностi протистояти реальностi. Його iлюзii – це не мости задля подальшого створення надiйних реальностей, а запони, що оберiгають вiд правди. Власне, саме слово «iлюзiя» походить з латинського «ilus» – глина, тобто тiльки подобизна реальностi. Тому iлюзii не тривкiшi за глинянi статуi пiд дощем, а людей, якi iх плекають, називають мрiйниками, шанувальниками цих облудних видимостей. Втiм, е люди-мрiйники, i люди, якi мають мрii. Рiзниця начебто й незначна, але можна постерегти, що першi нiколи не полишають свого фантастичного свiту, а другi прагнуть втiлити своi мрii. Мрiйник, якого я бачила, уособлюе всiх тих чоловiкiв i жiнок, людей молодих i людей старих, котрi накладають собi на очi непрозiрну пов’язку i сприймають тiнi, що за нею витворюються, як реальностi. Варто лиш пiддатися тiням, i нечисленнi ознаки реальностi спотворюються та викривлюються, доки не починають пiдпирати розпливчастi образи iлюзii. Тож не варто дивуватися поширеним твердженням та мiркуванням, що позбавленi будь-якого глузду. Раб сам себе називае вiльним; вiльний тужить за кайданами; юнак нарiкае на важке життя, а старий тiшиться розвагами, властивими пiдлiткам; неправеднi заживають слави та вшанування, а праведник ховаеться вiд сорому, бо його вважають причинним; невiглас похваляеться своiми знаннями, а мудрець мовчить зi скромностi; недужий хвалиться здоров’ям, а здоровий страждае на iпохондрiю. Усе це велика iлюзiя, величезний темний лабiринт, виходу з котрого нiхто не знае, та й не хоче його шукати. Шукати вихiд – зайвий клопiт, а мрiйниковi це не до вподоби. Вiн не хоче анi бачити, анi чути, анi дiяти. Інодi вiн просторiкуе, але нiчого не робить. Я вiддаю перевагу людинi з мрiями (бо сама така), адже це прототип творця – i себе самого, i свiту, в якому йому випало жити. Така людина мае мрii, образи, надii й таке iнше, що е першим кроком до свiту дiяльностi й реалiзацiй. Подiбно до того, як для будiвлi потрiбен попереднiй ii план, а для мистецького твору – головна iдея, людина теж мае уявляти свое подальше життя. Тож мрii – це iдеальний образ або задум всього бажаного, того, що прагнеш здiйснити. Людина з мрiями – це не якийсь дивакуватий мрiйник чи затятий фантазер, що задовольняеться самою мрiею. Це практична й сумлiнна людина, яка бачить рiзницю мiж ментальною побудовою та фiзичним втiленням. Коли вона розробляе своi iдеi, коли плекае своi мрii, то робить це з оглядом на засоби i можливостi, необхiднi для iх здiйснення. А коли якiсь мрii втiлити важче, вона iх не облишае; вона вичiкуе слушного часу. Людина з мрiями не тiкае вiд труднощiв. Свiдома своiх iлюзiй, вона знае, що мусить подолати на своему шляху труднощi i випроби. Людина з мрiями не потрапить у павутину бентежних, безглуздих образiв. Навпаки, така людина е паном своiх iдей, обмiрковуе iх, створюе i вiдтворюе, бо мае мету i знае, куди рухатися. Людина, що хоче бачити, не живе пiд нашарованням глини уявних реальностей. Вдавшись до магii алхiмii, вона перейшла вiд глини до гартованоi сталi, яка згодом стала бронзою i срiблом, щоб засяяти золотом правди. Це добуте золото вже не плавиться i перестае бути iлюзiею. Це душа, що оживлюе сьогочаснi мрii – реальностi завтрашнього. …Честолюбця Сьогоднi я бачила честолюбця. Принаймнi так менi сказали, а ще пояснили, що таке честолюбство. Це невтримна жадоба влади i одержимiсть, що вирiзняе певну людину помiж iнших людей, якi просто примирилися з тим, якими вони е, i з тим, що мають. Власне кажучи, можна було б удовольнитися цими визначеннями, надто коли йдеться про Нову i Кращу Людину, яка мае день у день розширювати свое видноколо. Але глибший аналiз викликае у нас неминучi запитання, вiдповiдi на котрi не завжди прийнятнi. Що шукае цей честолюбець? Про що мрiе честолюбець? Як, чому i навiщо вiн працюе? Чого, зрештою, домагаеться честолюбець? Людина, яку я бачила, шукае визнання – визнання як ii набуткiв i доброго iменi, так i вчинкiв. Але хто мае ii визнати? Якийсь людинознавець, обдарований спецiальними знаннями i мудрiстю? Аж нiяк. Визнання приходить вiд рiвних собi людей, якi мають такi самi цiлi i виборюють iх, нехтуючи принципи i будь – якi моральнi засади. Що ж до набуткiв, про якi ми згадували, то пiд ними розумiються суто матерiальнi, такi, що iх можна вимiряти, зважити i оцiнити в грошах. Добре iм’я – то лиш слава, а слави заживають гiдними похвали вчинками, якi знову-таки вимiрюються грошима. Цей честолюбець мрiе побачити свое iм’я на перших сторiнках iсторii, та його амбiтнiсть належно поцiнують хiба що на сторiнках газет i модних журналiв. Рiч у тiм, що iсторiя для нього – це така собi незмiнна пряма, а головнi ролi в нiй завжди належать соцiально-економiчним чинникам. Проте, iсторiя нiколи такою не була i не буде… Цей честолюбець, слiд вiддати йому належне, ревно працюе, але його праця потiшить хiба що власне самолюбство, дiставши схвалення iнших людей. Вiн навiть не мае часу, щоб порадiти зi своiх статкiв, бо iхне згромадження зробило його рабом. Його праця мае визначену мету, яка, втiм, полягае не в самiй працi чи в ii подальшому вдосконаленнi. Мета iнша – плоди працi. І байдуже, чим вони вимiрюються: золотом чи хвалебними й брехливими словами. Але ви, певне, гадаете, що цей честолюбець не вартий доброго слова? Гадаете, що вiн такий, бо добре прорахував свое життя та його наслiдки? Навпаки. Якби це було так, то вiн одразу б усвiдомив, що марнуе свое життя на такi зрадливi й нетривкi речi, як матерiальнi статки, схвалення людей, слава та високе становище в суспiльствi. В честолюбцi дрiмають зернята найвищих людських прагнень, i вiн, не в змозi стати на iстинний шлях, обирае легшi, уторованi шляхи, принаймнi на часi. Кожна людина плекае мрii, в яких ii власна цiннiсть i власнi чесноти зростають що не день, i мае на те право. Але щоб здiйснити цi мрii, справжне поступування, треба докласти багато сил, а здобутки, можливо, будуть не такими гучними, як звичайнi земнi успiхи. В кожнiй людинi живе iнстинкт слави, честi; кожна людина потребуе якогось дороговказу, який би схвалював чи картав, вказуючи на успiхи i помилки, але за браком дороговказу людина робить вибiр на користь думки широкого загалу. Кожна людина може трудитись i давати щось iншим, що, у найвищому сенсi, робить ii маленьким чудотворцем, маленьким будiвничим життiв, який дiе не заради платнi та посади. Попри поневолювальну машину повсякденностi, в кожнiй людинi живе творче начало. Але, неспроможна його реалiзувати, вона волiе вважати це безглуздям. Зрештою, кожна людина жадае безсмертя. Нiхто не хоче i не визнае смерть як цiлковите зникнення, адже духове ество не пiдвладне часовi i простору. Але, оскiльки новочасна мiфологiя переконала ii в протилежному, людина прагне безсмертя через матерiю, вiрячи в те, що вона е единою формою вираження… Високими спорудами, потужними автами, розумними машинами, величезними архiвами вона волае до безконечностi, жадаючи вiчного життя, прагнучи закарбувати себе в спогадах i перенестися в майбутне. Тож не варто позбавляти людину ii амбiтностi. Амбiтнiсть, як i всяка суб’ективна властивiсть, не е анi доброю, анi поганою. Усе залежить вiд того, як нею скористатися. Вкажiмо людинi, до чого вона мае докласти свою амбiцiю, в чому полягають тривкi вартостi i глибинний фiлософський шлях, на якому жодне прагнення не матиме перепон, якщо душа вимагае свого права на безсмертя. Для тих, хто хоче знати, для тих, хто полюбляе вiдкривати таемницi природи, для тих, хто прагне пiзнати самого себе, для тих, хто шукае гармонiйного вираження в мистецтвi, для тих, хто прагне осягнути Таiну, Новий Акрополь пропонуе школу для цiлеспрямованих. …Людину, одурманену наркотиками Сьогоднi я бачила людину, одурманену наркотиками. Людину край дороги невизначеного вiку i навiть статi – скоцюрблену i оспалу… Вона не приймала допомоги вiд iнших i не збиралася виходити з цього стану: вона хотiла бути такою, i тiльки такою. Звiсно, мене обсiли думки. На гадку спадае усе колись сказане з цього приводу, аргументи для витлумачення таких украй прикрих ситуацiй. Що пороблено цiй людинi, цьому юнаковi, якого я сьогоднi бачила? Можливо, рiч в алкоголi або в iншому наркотичному засобi, яких сьогоднi не бракуе у вiльному обiгу i щодо яких не личить виказувати якусь погорду, iнакше можна набути репутацii «ретрограда». Утiм байдуже, що саме затьмарило свiдомiсть цього молодика – алкоголь чи добiрний наркотик. Ясна рiч, вiн стратив тяму i дуже ризикуе до часу занапастити свое життя, якщо й далi простуватиме шляхом, який, власне, сам i обрав. Так, я знаю, що молодь вживае наркотики, щоб «утекти», уникнути суспiльства, яке ii зневажае, не розумiе i не дае iй розправити крила… Аргумент, безперечно, не новий, але не позбавлений сенсу. Звiсно, наркотики допомагають втекти вiд того, що викликае вiдразу. Певне, старшi i батьки, що мусили б зорiентувати цю молодь, не мають часу на уважливiсть та чуйнiсть, позаяк самi намагаються в усьому наслiдувати молодь, яку, власне, не розумiють. Тим часом як старшi не журяться домашнiм вогнищем, зодягаються i танцюють у молодiжному стилi, шукають пригод, аби бути «сучасними», забуваючи про батькiвський обов’язок, iхнi дiти кидаються в обiйми наркотикiв i здаються на ласку лихих порадникiв, яких i шукати не треба. Та чи варто все суспiльство винуватити в такому станi речей? Можливо, певна частка вiдповiдальностi i лежить на суспiльствi, яке сьогоднi волiе не виказувати свого занепокоення, але не вся. Неймовiрно, щоб усе суспiльство свiдомо погодилося втратити свою молодь, свое майбутне… Є iншi винуватцi, i саме iх треба шукати. Виннi тi, що зробили все можливе й неможливе для розвiнчання усього вартного для людськоi душi, тi, що «вбили Бога», тi, що спаплюжили пам’ять героiв, тi, що забруднили власною ницiстю великi подвиги iсторii, тi, що, прибравши личину «навчителiв молодi», вивищили ганджi над чеснотами… Виннi тi, що, мов тi «печерники Платона», ховаються вiд свiту, тим часом як iхнi прислужники розповсюджують наркотики, привчаючи до них молодь. Це збагачуе жменьку людей, а бiльшiсть – занапащае. Виннi тi, що, спаплюживши все – кохання, дружбу, родину, честь, почуття обов’язку, спромоглися заповнити цю порожнечу хiба що втечею в iлюзорнi свiти, якi iснують доти, доки е грошi в кишенi наркомана. Виннi тi, що, почуваючись нiкчемами i невдахами, зi шкури пнуться, щоб звести iнших до свого стану, щоб не було вiдмiнностей, щоб панувала рiвнiсть, щоб нiхто не вивищився своiми чеснотами. Наскiльки легше руйнувати, нiж будувати! І, нарештi, виннi самi молодi люди, що пiдпадають пiд вплив наркотикiв. Хай вони й менш виннi, але вина з них не знiмаеться. Їхня вина у вiдсутностi мужностi. Для того, щоб уживати наркотики i бунтувати проти суспiльства, мужнiсть не потрiбна. Натомiсть, вона потрiбна для того, щоб вiдмовитися вiд наркотикiв i трудитися в суспiльствi, яке варто удосконалювати. Нiкого не можна змусити робити чи думати те, чого вiн не хоче. Кожен мае вроджену силу волi. Можна пiддатися на пiдмову ошуканцям, а можна дослухатись до голосу власного сумлiння, яке, через свою природну схильнiсть до справедливостi, вкаже рiзницю мiж добрим i недобрим. Дарма що батьки не виправдовують сподiвань, дарма що немае щирих друзiв, дарма що життя не таке, як мрiялося! Ми не однi! З глибин iсторii тисячi мислителiв, фiлософiв, доброзвичайних людей промовляють до нас i напучують на добру путь. Не втiкати треба, а трудитися задля загального добра! Історiя, попри всi спроби ii знищити, плине своiм плином. З неi ми бачимо, що набутки тих, хто обрав шлях зусилля та волi, значно тривкiшi, нiж мильнi бульбашки тих, хто руйнуе, а не будуе. Обирати тобi, обирати i стуманiлому юнаковi, якого я бачила край дороги… Нас чекае новий i кращiй свiт. …Наркомана Сьогоднi я бачила наркомана… Історiя життя цього бiдолахи була немов на долонi. Я побачила в теперiшньому нещасливцi вчорашнього допитливого юнака без певних поглядiв, але з неймовiрною жагою «жити». Я побачила його в товариствi приятелiв, котрi намагалися «зробити з нього людину», прилучаючи до нових досвiдчень. Я бачила, як його звабила можливiсть позбутися щоденних проблем, не журитися бiльше такими дурницями, як навчання i праця, а натомiсть шукати «мерехтливоi вiзii неймовiрних барв i звукiв…» Я бачила, як вiн боявся, перш нiж ризикнути i пiддатися на пiдмову своiх приятелiв, але бачила i те, як вiн таки поступився, аби нiхто не мiг сказати, що вiн боягуз. Отак усе й почалося. Коли вiн призвичаiвся тiкати вiд себе самого за допомогою наркотикiв, то дивився на свiт вже iншими очима. З’явилася зневага до всiх людей довкола (вони, звiсно, не вживали наркотикiв) i, зрештою, до суспiльства, в якому вiн живе. Хiба можна шанувати суспiльнi системи та репресивну мораль буржуазних родин? Що вони тямлять у «дивi вiльного духу»? Настало збайдужiння до книжок, нових знань, до працi та обов’язкiв. А вiдтак вiн почав нарiкати, що все в цiм свiтi тiльки «буржуазнi пастки» задля визиску, i брати на глузи будь-яку вiру та людську чуйнiсть. І, врештi-решт, вiн опинився у великому рабствi… Бiдолашний хлопчина, що мрiяв про абсолютну свободу, про дух, що уникае пут матерii, про пiзнання нових незнаних свiтiв у царинi уяви, набув залежностi вiд конкретноi i доконечноi для осягнення всiх тих свобод хiмiчноi речовини. Йому лишився якийсь крок до фiзичноi, психологiчноi та моральноi проституцii, адже вiн хотiв бути вiльним за всяку цiну. Тим часом вiн живе у власноруч побудованiй в’язницi, залежний вiд добровiльно набутоi потреби, вiд нижчого й темного свiту, де сходяться всi ницi пристрастi. Юнак нагадував менi ганчiр’яну ляльку… Вiн переходив вулицю, не звертаючи уваги на автомобiлi та розпачливi сигнали водiiв. Руки йому телiпалися, а очi нiчого не бачили. На устах блукав сумний чи то дурнуватий осмiх. Певне, мiркував, – якщо вiн ще здатен мiркувати, – як то ще трохи уярмитися для того, щоб «визволитися». Я дивилась на цього пiдстаркуватого юнака, i менi стало сумно. Власне, засмутилася я не тiльки з приводу так званих «заказаних плодiв» чи складних молодiжних проблем. Менi стало сумно через усе безталання, уособлене в цьому бiдоласi, через усi спаленi мрii, через змарновану енергiю. Прикро, що молодим людям так важко знайти свiй шлях у життi. Мене засмутила ця людина, яка не вiрила анi в Бога, анi в кого, а втiм, безмовно благала про допомогу, як та дитина, що заблукала в темрявi. Менi завжди треба побачити, щоб зрозумiти. Але тепер я звернулася з молитвою до Бога, щоб вiн вiдвернув моi очi вiд такого прикрого видовища… Лише на мить пiддалась я егоiстичному почуттю, i нараз усвiдомила, що для того, щоб бiльше не бачити страждання, слiд вiднайти його причини. Для того я маю обмаль скромних засобiв: свое слово, свое перо, але офiрую iх зi щирiстю молодостi, знаючи шляхи визволення, якi не ставлять пастки тiловi, а навпаки, дають душi крила. …Гiпi Сьогоднi я бачила гiпi… Менi здалося, що я бачу тiнь з далекого минулого. Проте, якщо подумати, ще недавно рух гiпi був на злетi. Я знала, що час своiми циклiчними iграми спричинюе виникнення i зникнення свiтiв, але гiпi, якого я бачила сьогоднi, змусив мене застановитися ще й над тим, як швидко, немов у вирi, спливають нинi цi цикли, пришвидшуючи рух стрiлок цивiлiзацiйного годинника. Цей гiпi з довгим скуйовдженим волоссям, у благенькому, зумисне витертому вбраннi, уособлював живий протест… Але не той протест, що постае з iдеi гiпiзму. Десь глибше прозирав протест нездiйснених змiн. Це був протест поразки, малоконструктивноi iдеi, яка не змогла змiнити свiт i тепер згасае як звичайнiсiнька мода. Коли з’явились першi гiпi, i iх було нетрохи, коли по всiх усюдах тисячi молодих людей обрали такий спосiб самовираження, iснувало багато речей, проти яких варто було протестувати. Молодь, яка прагнула чистоти й автентичностi, мала радикально змiнити зужитi iдеi та звичаi. Нещирiй, поверхневiй моральностi вона протипоставила новi, шляхетнi вартостi. Забруднення довкiлля у мiстах вимагало повернення до лона природи; анонiмнiсть механiзованоi працi – прiоритету особистого зусилля: хай то буде якась саморобка чи оригiнальна абищиця; на змiну мистецтву, яке втратило свое високе призначення або стало малозрозумiлим, приходило ремiсництво; саме вбрання цього вiджилого свiту було вiдкинуто, натомiсть утвердився новий «однострiй» – однострiй «бiдака»… Так, гiпi справдi хотiли змiнити триб життя, але, певне, не завважили, що змiна – це не тiльки руйнування старого, вiджилого ладу, а й запровадження нового, вартного i тривкого. Ще раз хибне тлумачення свободи стало на завадi цiлком здiйсненнiй мрii… На вiвтар «свободи» було покладено системи, органiзацiю, зобов’язання, i кожен робив, що йому заманеться… Але гiпi, котрого я бачила, не може претендувати на уособлення всiх гiпi. Вони були рiзнi i сповiдували рiзнi погляди – настiльки складнi й суперечливi, що вiд них лишився тiльки загальний заклик до протесту. Протесту проти вся i всiх. Щось змiнити так i не вдалося… Врештi-решт, довколишнiй свiт – великий i могутнiй – увiбрав в себе «дорослих гiпi», а деяких, навпаки, рiшуче вiдторгнув через iхню не тiльки психологiчну непристосованiсть, а й тяжкi фiзiологiчнi вади, спричиненi, як правило, наркотиками. Отож гiпi, котрого я бачила, не можна назвати щасливим i життерадiсним. Це мандрiвне уособлення вiчного протесту задля самого протесту. Його зернята добрих iдей, прагнення автентичностi, мрiя про життя серед братiв, що дiляться останнiм, любов до природи сьогоднi викликае тiльки поблажливу усмiшку. Історiя взяла свое, i гiпi не мали успiху. Ось тобi й увесь протест. Суспiльство лишилося зi своiми старими виразками. А в душах молодих досi живе властивий цьому вiковi невпокiй, бажання повстати проти несправедливостi та прагнення витворити новий i кращий свiт. Та нiщо не минае намарне. Тепер протестувальники коротко стриженi, жiнки знову вбралися в спiдницi, усi мають ошатний вигляд. Сьогоднi вони навчаються i працюють. Вони знають, що не варто скочуватись на узбiччя у пошуках якоiсь романтики, бо у самому серцi урагану завжди б’еться щире серце юнака, готового упокорити себе самого i безкорисливо допомогти всiм iншим. …Чужопланетянина Сьогоднi я бачила чужопланетянина… Усупереч загальноприйнятiй думцi, вiн не вийшов з лiтаючоi тарiлки. Та й нiчим не вiдрiзнявся вiд нас. Очi як очi, i жодних телепатичних здiбностей. Вiн навiть не обмовився про свою загадкову планету чи про неймовiрнi можливостi еволюцii, певна рiч, значно вищi за земнi. Вiн не претендував на роль утаемниченого вчителя i не пророкував надзвичайного майбутнього нашiй планетi. Не намагався приписати великi здобутки прадавнiх цивiлiзацiй чужопланетянам, котрi нiбито приходили в рiзнi часи на допомогу людям, керуючись великим «науковим спiвчуттям». Не тлумачив менi загадку египетських пiрамiд, Брами Сонця в Тiагуанако, «посадкових смуг» для космiчних кораблiв у пустелi Наска або космiчного мандрiвника, зображеного на саркофазi майя в Паленке. Вiн не хвалився своею причетнiстю до поступування людства i не намагався переконати мене, що без чужопланетян це людство досi перебувало б на найнижчому, магiчному етапi розвитку. Не подивував вiн мене i прихованим матерiалiзмом, не проголошував всiх богiв, яким поклонялася людина, символами позапланетноi фiзичноi науки, що вивищилась над релiгiею. Вiн не пишався заслугами позапланетноi науки перед Землею i не вимагав вiд мене нечуваноi вiдданостi чи особливих фiзичних та iнтелектуальних або, що значно серйознiше, моральних i духових зобов’язань перед якимись незнаними мудрецями. Не пророкував прийдешнього, коли свiтом правитимуть Можновладцi Космосу, i не запрошував мене вiдвiдати його дивовижну планету. Вiн не був анi резонером, анi критиканом. Не просив тримати в таемницi його неймовiрнi одкровення i не запевнював мене, що тiльки такi обранi, як я, можуть спiзнати цю нову форму космiчно-планетарноi iстини. Нiчого такого не було, оскiльки чужопланетянин, якого я бачила, – це звичайна людина… То чому вiн видався менi чужопланетянином? А тому, що, попри новомоднi вигадки, найпершим i достеменним чужопланетянином, з котрим можна запiзнатися, е сама людина, якщо не забувати, що земного в нiй тiльки матерiальне тiло, а вiтчизна ii вушi – це безмежний шир духу. З цiеi вiтчизни постало все живе, що, ймовiрно, iснуе i на багатьох iнших планетах. Тож не варто шукати iстину бозна-де i вважати, що все добре мае прийти ззовнi. Навпаки, слiд пильнiше придивитися до нашоi довколишньоi реальностi, i саме в нiй шукати найвищi вартостi. Самозамилованi люди прагнуть зацiкавити зовнiшнiй свiт своiми нiкчемними викликами та експериментами. Звiсно, Великi Душi вельми спочутливо ставляться до людей, iхнiх страждань та здобуткiв, але вже тому, що вони Великi, iм не треба прибирати людськоi подоби, щоб явити себе. Окрiм самозамилування, iснуе й iнша крайнiсть: погорда до людини та планети, бо на землi, мовляв, навiть за допомогою ззовнi, нiчого доброго не досягти. Таким чином, ми або чогось вартi i здатнi на великi звершення без допомоги з космосу, або нiкчемнi й безпораднi i не заслуговуемо на космiчний дар. Однак людина, яку я бачила, – справжнiй чужопланетянин, – е водночас великою i малою. Їi мализна полягае в матерiальних рамках, в доконечнiй необхiдностi досвiдчення для еволюцiонування, а також у прив’язаннi до часу i простору. Але вона несе в собi великий позаземний елемент: свою душу, свое безмежне ество, iскру вiчностi, що пульсуе на сподi i спонукуе до незнаних свiтiв – не тiльки матерiальних, а й свiтiв вiри та мудростi. Цей чужопланетянин i всi ми перебуваемо тут у тих самих умовах побудови космiчного ковчегу з дерева жертовностi, з потужним рушiем знання та автентичноi релiгiйностi. Наш ковчег скориться спонуканню внутрiшньоi людини – неземноi iстоти – i дiстанеться забутих планет чеснотливостi, гiдностi, неегоiзму, мiцi i любовi. А в часi цих подорожей вiн принесе в наш свiт таке сподiване знезараження, очистивши земну атмосферу вiд хмар матерiалiзму та зiпсутостi. Так, кожен з нас може побачити неземних iстот. Для цього варто лиш розбудити оспалу i знечулену вiд психологiчного та духового забруднення душу. А вiдтак, з безсмертною снагою нашоi позачасовоi сутностi ми знову вдихнемо життя в тi цивiлiзацiйнi дива очевидного космiчного змiсту i не менш очевидноi земноi фактури. Нове диво, яке слiд долучити до перелiку вже традицiйних, – це диво бути людьми, що ногами стоять на Землi, а головою сягають зоряного неба. …Творiння велетiв Сьогоднi я бачила творiння велетiв… По всiх усюдах цi гiганти залишили свiй слiд, i величну познаку на iхнiх творiннях неможливо не помiтити. Я називаю iх велетами, хоча нiхто не знае, якими вони були, адже, бувши такими великими, вони залишили свiй слiд, а вiдтак щезли, загубившись у таiнi часу. По цих мiфiчних велетах лишилися самi руiни. Але з цих величних руiн можна виснувати, в якому свiтi вони жили. Якщо нас вражають навiть рештки споруд, то що б ми вiдчули, споглядаючи iх у цiлiсному виглядi? По п’ятьох континентах розкиданi безмовнi свiдки, що зберiгають таемницю людейвелетiв минулого. Та й як тут не подумати про велетiв, споглядаючи гiгантськi брили, колони та блоки, якими вони орудували? Сьогочасна наука досi не може дати задовiльну вiдповiдь, в який спосiб прадавнi люди рухали такi махiни. Вважаеться, що вони не мали якихось особливих наукових технологiй, тим паче, що це означало б принизити нашi теперiшнi здобутки. То як вони дiяли? Як iм вдавалось упоратися з такою вагою, розмiрами, силою iнерцii? Як вони робили вимiри i визначали перспективу без вiдповiдних iнструментiв? Може, тi люди були не такi, як ми? Гадаю, саме так. Вони були велетами, хоча велетами, яких я побачила в душi моiх дивовижних руiн, вони були не тiльки своiми розмiрами. У безлiчi образiв античностi, чи так званоi античностi, ми бачимо дуже подiбних до нас фiзичними рисами людей. Але не пiд оглядом розмiрiв. В рiзних краях землi – Європi, Азii, Америцi, Африцi – менi доводилося бачити величнi пам’ятники, зведенi не на честь людини i не на догоду людинi. Навпаки, вони вшановували Бога, Таiну, цикл життя i смертi, зрештою трансцендентне. Саме тут повнiстю увиразнюються моi люди-велети. Всi iхнi творiння позначенi глибоко укорiненою в iхнiй душi мiццю i величчю. Кожен блок, що зберiгся дотепер, – це не тiльки загадка технiчного здiйснення, це i уроча хвала життю i Творцю життя. Цi люди були впевненi в своiх почуттях, тож були впевненi i в тому, що робили. Я побачила, що цi люди розумiли, що помруть значно ранiше за своi власнi витвори. А ще я побачила, що вони загорнули зерня вiчностi в цi каменi, щоб через багато рокiв iншi люди з раси велетiв могли зрозумiти iхне послання мовою символiв. Сьогоднi я бачила це послання… Необхiдно добре його зрозумiти, оскiльки сьогоднi ми маленькi, i на часi не можемо осягнути великi iдеi, як i великi творiння. Сьогочаснi люди кохаються в матерii, в iнертному каменi творiння i, – дивна рiч, – оскiльки вони не можуть бачити нiчого поза цим, творiння i камiнь щораз малiють. Люди працюють задля того, щоб жити чи, радше, вижити сьогоднi. Завтра – це мрiя без опертя. А вчора – чи не однаково? Отак, без минулого i без майбутнього, руйнуються оселi i храми. Малiють споруди, мрii та почуття. Вiдтак маемо людину-недоростка – пересiчну й сiру, незичливу, без творчоi уяви. Але людина-недоросток багато мандруе, часто натрапляе на слiди людини-велета, власне, руiни. І iй стае моторошно, бо це вже занадто. Навiщо стiльки i такого великого? Але, не зважаючи на вроджений острах перед величчю, ii зачаровують творiння велетiв, i виникае потаемне бажання мати велику душу, щоб i собi витворити щось велике. Таемниця велетiв криеться в зернятi велета. Це зерня проростае в людинi, а вiдтак буйно розростаеться зелом, у тiнi якого виростають найвидатнiшi творiння, якi знало i знатиме людство. Сьогоднi я побачила, що ми можемо зростати, починаючи з себе. Боятися величного – все одно, що боятися самого себе. То чи готовi ми прийняти цей виклик? …Мою сучасницю Сьогоднi я бачила мою сучасницю. Цього року я придивлялася до неi пильнiше, нiж зазвичай. І все-таки я ii не бачу… На кожнiм кроцi я зустрiчаю жiнок, якi означують себе через «протести». Вони нарiкають на свое поневолення чоловiком або славлять цей стан рабства; вимагають бiльшоi свободи дii або волають про захист, якого давно позбавленi. Я бачу жiнок, якi намагаються якомога бiльше оголитися, щоб випнути свое жiноче ество, – чи не едине, що iх вирiзняе. Бачу й iнших, що приховують, – не з сором’язливостi, а через поганий смак, – усе те, чим iх обдарувала природа. Бачу жiнок, так причесаних i розчепурених, що вони нагадують ляльок-марiонеток, а поруч iз ними – iнших, що тiльки чули про «чистоту» i «ошатнiсть». Є такi, що навчилися роблено всмiхатись i завчено манiритися, вочевидь демонструючи свою нещирiсть. Але е й завжди невдоволенi й свавiльнi, горластi й сварливi, якi вважають, що цiлий свiт мае залежати вiд iхнього поганого гумору. Але за всiм тим видно розгубленiсть, бо вони самi не знають, чого хочуть. Головне для них – будь-що привернути до себе увагу. Втiм, увагу слiд завойовувати i здобувати не вихилясами та викрутасами, а твердiстю i певнiстю, на що жiнка, як одна з двох полярностей природи, мае цiлковите право. Не варто виокремлювати проблему сьогочасноi жiнки, хай то року цього чи якого iншого, адже вона пов’язана з усiм циклом зневажання звичаiв i традицiй, невиправданого розриву з минулим та його досвiдченнями, що, принаймнi, може дати тверде опертя для нових набуткiв. Жiнка мала б лiпше за iнших знати, що таке iсторiя, адже жiнка – це сама iсторiя, а вiдтак пробувае в часi, в його плинi, залишаючи на цьому шляху глибокi слiди. Час жiнцi не ворог. Навпаки. Час не старить жiнку, а увiчнюе ii, дае iй снагу до життя i проектуе ii у вiчножiноче, що завжди надихало всiх митцiв. Час та iсторiя теж показують нам жiнок – вже не року цього чи якого iншого. Йдеться про пошуки позачасового символу. Час та iсторiя говорять нам про давнiх жриць, якi, бувши чистими душею, були посередницями мiж богами i людьми. Вони говорять нам про королев i войовниць, якi мали великий дар владарювання, дар стратегii та мудростi передбачення майбутнього. Вони говорять нам i про сильних матрон – гордих та пишних, якi творили iсторiю, виховуючи своiх дiтей. До нас долинають далекi вiдголоси тих жiнок, що не боялися смертi та страждань. Користуючись прихильнiстю лицарiв, вони самi виявляли розумiння i ласку до тих, хто обрав важке життя в бойових обладунках. Досi вiдлунюе смiх тих, хто витворив культ краси i закохання, перетворивши витончену чемнiсть на потужну зброю. Але не варто жити самими спогадами. Спогади мають наснажувати нас, можуть орiентувати, можуть збагатити досвiдченнями. А головна боротьба розгортаеться в сьогоденнi, загроженому очевидним цивiлiзацiйним занепадом – щораз густiшим присмерком. Для того, щоб жiнка знову стала дамою i самою собою, щоб у неi не було потреби в протестах, необхiдно, поза всякими сумнiвами, повернути до попереднього стану всi iншi чинники. Тобто чоловiк мае знову стати лицарем, життя мае вiднайти трансцендентну мету, а виховання мае формувати людей, а не просто iнформувати. Але в основi всякоi працi, всякоi змiни мае бути певний принцип. Жiнка завжди була насамперед матiр’ю. Сьогоднi йдеться про те, щоб вона стала в якомусь сенсi матiр’ю нового свiту, в якому все увиразнюеться у свiтлi сонця i немае потреби вбиратися в «унiсекс», щоб уникнути вiдповiдальностi. Жiнка тiльки тодi жiнка, коли бере на себе роль живоi природи, випромiнюючи любов, красу, розумiння; коли вона виховуе на чеснотах не тiльки своiх дiтей, а й усiх, до кого прихиляеться серцем; коли вона кличе до справедливоi вiйни i, водночас, втiшае войовникiв; коли дае прохолодну тiнь дерева, в якiй можна сховатися. Зрештою, коли вона певна своеi космiчноi прадавньоi сили, то не потребуе марних протестiв чи тривалого часу, щоб ушляхетнитись, бо одвiку й довiку кожна жiнка порiднена з першою яскравою зорею, що запалилася у сталевiй безоднявi неба. Бути жiнкою – не сором, але й не е якась особлива достойнiсть. Бути жiнкою – це розумiти пишнобарвну гру райдуги, мати власну барву i мрiяти про бiлу, що об’еднуе всi. До речi, пише це також жiнка. …Дитину (І) Сьогоднi я бачила дитину… Певна рiч, малюка нечасто можна зустрiти без батькiв чи родичiв, тому в хлопчиковi я побачила i дитину, i якусь подобу старших, що були з ним. Цей хлопчик виглядав на дитину, тобто мав усi властивi своему вiковi ознаки. Втiм, мою увагу насамперед привернуло те, що його убрання являло собою зменшену i кумедну копiю убрання дорослих. Я подумала, що то лише випадковiсть i пильнiше придивилася до того хлопчика. Але не тiльки це мене подивувало. Мене налякали очi хлопчика. В них не було нiчого дитячого, в них, радше, прозирало щось «доросле», щось неприродно «старече», навiть щось «злостиве», що аж нiяк не личило дитинi. То були старечi очi в тiлi, яке нещодавно з’явилося на свiт. До того ж, я помiтила, що батьки ставляться до своеi дитини як до продукту розвиненого суспiльства. Поставою i загальною поведiнкою хлопчик виказував таку невимушенiсть, що це бiльше скидалося на зухвалiсть. Ходило вже не про безбоязкiсть, а радше про зневагу до всього i всiх, навiть до власних батькiв, до всього довкола, за винятком самого себе. Але для батькiв це теж свiдчило про неабиякий розум, про видатну й непересiчну особистiсть. Те, що говорив цей хлопчик, не мало нiчого спiльного зi свiтом мрiй, iграшок та потребою ласки. Як i в убраннi, я побачила в його словах убогий змiст розмов «великих», повторення почутого в безглуздих телевiзiйних програмах та обiзнанiсть у неприпустимих для дитини такого вiку речах. Я мусила тримати при собi своi думки, бо батьки спiвали своеi: «та й тямущi нинi дiти…» Як на мене, зерня моралi в цiй дитинi проростало майбутнiм насильством, а потреба ласки – домаганням постiйноi уваги. То була очевидна невихованiсть. Старшi з ним панькалися, i навiть гадки не мали бодай щось змiнити i допомогти йому бути тим, ким вiн мае бути: дитиною. Тут ми пожинаемо плоди нашого матерiалiстичного свiту: дорослi завжди прагнуть бути молодими тiлом, втративши спершу доконечну молодiсть душi; а дiти – смiх та й годi – посiдають мiсце старших, поводячись геть неадекватно як на своi лiта та природну невиннiсть. То що ж таке робиться? Чи слiд погодитися з примiтивними поясненнями, що ми приходимо в цей свiт випадково, внаслiдок механiчноi експансii клiтин, без душi i без Бога та без потреби як внутрiшнього, так i зовнiшнього розвитку? Тобто, ми маемо «використати життя» для того, щоб вивищитися, утискаючи iнших? І тiшитися теперiшнiм, знехтувавши свiй обов’язок перед майбутнiм? Дивлячись на цю дитину, яка змусила мене замислитись, я згадала, чого научали Тi, що залишили у спадок людству знання i обов’язок, до яких нинi всiм байдуже. Вони вважали людину вельми давньою iстотою, яка живе, жила i знову й знову житиме на Землi, подiбно до того, як тепер вона iснуе помiж моментiв сну та неспання/активностi. Але, якщо моменти сну (що е моментами «неба» у великих циклах життя i смертi) е короткими, бо на змiну iм приходять непогамовнi бажання матерiального досвiдчення, то моменти пильнування е неефективними через брак перепочинку та постiйну одержимiсть чуттевими насолодами. Отож, щораз менше сну i менше неба. Вiдтак, маемо похмурих i брутальних, через брак перепочинку, дорослих та «недремних», через брак небесного спочинку, дiтей. Дiти приходять на Землю з пам’яттю i невтоленими бажаннями дорослих, з таким самим потягом до насильства i такими самими вимогами недосконалого тiла. Вночi iх вже не навiдують ангели, i увi снi вони вже солодко не усмiхаються… Вони плачуть i страждають, просять i наказують, зневажають i брутально поводяться, а в глибинi iхнiх душ стираеться прадавнiй образ Незвичайного Дитятка, яке, народившись у соломi, прийшло колись, щоб дати свiтовi свiтло i втiлити архетип невинноi душi. Якщо диво циклiв знову повернеться до людей, якщо ми згадаемо, що мудрiсть – та ii сестра вихованiсть – може обернути колесо iсторii, то знову народиться Дитятко, i знову будуть дiти на Землi, але не такi, як я сьогоднi бачила, а з отим ангельським личком. …Дитину (ІІ) Сьогоднi я бачила дитину… Кажуть, що теперiшнi дiти не такi. Навiть захоплюються, що вони на диво схожi на дорослих. Кажуть, що нинi дiти значно «тямовитiшi» i швидше все схоплюють. Дорослi аж нетямляться вiд iхнiх неочiкуваних запитань, i дарма, мовляв, що вони не такi наiвнi – це навiть добре. Тому сьогоднi я звернула увагу на одну дитину… Достеменну дитину – простодушну, з допитливими оченятами, жваву i кмiтливу, що було цiлком природно. Хлопчик iшов, роззираючись довкола, немов дошукуючись прихованоi сутностi всього, що бачив. Разу-раз вiн сипав запитаннями у невситимiй жадобi знань. Його запитання були простi i водночас глибокi саме своею простотою. Вiн хотiв знати про небо, про зорi i про край неба. Придивлявся до комах i цiкавився, чому у людей немае крил. Вiн хотiв знати, чому хтось плаче, чому йому iнодi хочеться смiятися i галасувати… Але дитина мае спiлкуватися з iншими дiтьми… А це невинне дитя вiдчувало, що вони не розумiють його i зовсiм не схожi на нього. Їм не подобалися його iграшки, iх не обходило те, що цiкавило його. Вони мали себе за «дорослих», тимчасом як вiн хотiв бути дитиною. «Нормальнi» дiти вели мову тiльки про телебачення, про своi маленькi радощi, про проблеми своiх родин i про те, якi нестерпнi iхнi батьки, брати та сестри. Дитина, яку я сьогоднi бачила, почувалася серед своiх однолiткiв беззахисною… Вiдтак, у пошуках розумiння вона повернулася до старших. Але з неi тiльки смiялись i кепкували. «Що з нього вийде? Вiн зовсiм на нас не схожий… Менi навiть соромно за його запитання, бо вiн якийсь нетямущий… Чому ти не такий, як усi iншi? Чому не граешся зi своiми друзями? Синку, ти хочеш, щоб я розповiв тобi про мiсяць, але все, що знаю, я тобi вже сказав». Зачарований i щасливий погляд моеi дитини згас, i вона засмутилася. Гадаю, тiеi митi хлопчик втратив свiй свiжий погляд на життя i, сам того не бажаючи i не здаючи собi з того справи, став до часу дорослим. То була сувора життева наука: мовчати, коли тебе не розумiють, не виповiдати своi найпотаемнiшi мрii, не говорити про прекрасне, а лише про те, що хочуть чути iншi. Тепер я бачила не хлопчика, а дорослого чоловiка, приреченого на страждання в цьому свiтi. Чому ми прирiкаемо на смерть усе прекрасне i невинне? Де та дитина, яка була в нас i якою мала б рухати непогамовна допитливiсть i потреба ласки? Чи, може, ми вже не годнi зрозумiти нiчого доброго i чистого? Чи, може, подорослiшання конче означае втрату дитинного подиву? Печальний був той день, коли я побачила цю дитину. Вiдтепер я не випускатиму ii з очей, шукаючи якоiсь ознаки простодушностi перших iдеалiв – iдеалiв, якi досi не забрудненi i не заплямованi зiпсутiстю нашого теперiшнього життя. Я шукатиму молодi очi – неспокiйнi й лагiднi, приреченi на самотнiсть, очi, спраглi неба, очi, якi ставлять вiчнi запитання, вiдповiдi на котрi захованi на сподi душi – душi, що нинi спить в очiкуваннi кращих часiв. Щодня в цей свiт приходять дiти… Хочеш допомогти менi в пошуках того, хто досi мае в своему поглядi клаптик неба? Зроби так, щоб вiн не втратив цього скарбу, i всi ми – ти i я – вийдемо переможцями у цьому пориваннi до краси та чистоти. …Дитину (ІІІ) Сьогоднi я бачила Дитину… Незвичайну Дитину, яка недавно прийшла в свiт i яка аж промениться чарами та благодаттю. Як i про всiх дiтей, про неi пiклуеться ii Мати – найчистiша невиннiсть i молодiсть, ласка i жертовнiсть, що прозирають в ii рухах i в очах, простота, що над усе шануе божественний порядок. Мати, яка стала Богинею, прочувши свою долю i обернувши свою вiру до майбутнього людства. Як i на всiх дiтей, з нiжнiстю i втiхою дивиться на Дитину ii Батько. Тесля, великий майстер своеi справи, який прийняв Сина, що перевершив усi його сподiвання, як дивовижний дар Неба, даний йому в опiку. Немовлятi потрiбнi тепло та iжа. І вся Природа зачинае iй догоджати. Ясла ii скромнi, встеленi соломою, але в тiй соломi спочивае душа Вогню, теплоти, м’якостi лiнiй i форм… Усяка животина ласкаво горнеться до неi i оздоровлюе своiм теплим подихом повiтря. Вiл i мул не здатнi мислити, але вмiють любити. Рознеслася новина довкола… Сходяться вiвчарi зi своiми отарами; вони хочуть бачити таке гарненьке, таке свiтле Дитя, яке спить у яслах з одвiчним усмiхом на устах. І вiвчарi беруться рознести по всiх усюдах новину про маленьке диво. І новина розходиться. На всi чотири сторони свiту. Волхви теж прознають про гарне Дитя, яке гiдне посiсти трон i стати над людьми. Вони вирушають у путь у пошуках дива i таiни, без яких Волхви не Волхви. Трое iх iде дорогою до ясел. Належать вони до рiзних рас, мають рiзний колiр шкiри, рiзнi мови i несхожi убрання. Але всi трое iдуть за тiею самою Зорею. Бо й до Неба дiйшла новина… Бог-Отець розпросторюе Благодать. Зi Слави його народилося на Землi Дитя, яке мае знову прославити всiх людей. І Благодать Бога-Отця – це яскрава комета, що сяе в темрявi ночi, щоб нiхто iз смертних не заблукав, щоб усi могли прийти до ясел. Дитя широкославне, Дитя Боже… Це воно сколихнуло цiлий свiт. …Волхвiв Сьогоднi я бачила волхвiв. Вiрнi тисячолiтнiй традицii, в означений день вони з’явилися на видноколi iлюзii дiтей та дорослих, бо вони – владарi для всiх. Певна рiч, невиннi дiти сприймають дива як належне. Ось чому дiти вмiють i можуть тiшитися кожною дрiбничкою: жовтим листочком, якоюсь шворкою, дерев’янкою чи кристалом, що мiниться барвами пiд сонячним промiнням. Чарами цих волхвiв дитина прозирае захованi скарби, що належать простодушностi. Та якось прийшли обтяженi прожитими роками дорослi i байдужiсiнько скинули iх на дитячу душу, зiстаривши ii i збiднивши на надii. Дорослi розтлумачили, що волхви – це звичайнiсiнька вигадка, щось нереальне i неможливе, оскiльки жоден з наявних приладiв не зареестрував iхнього iснування чи появи серед людей. Того дня дорослi вигубили багато дiтей, навiть те добре дитя, яке жило в глибинi власних сердець. Та не всiх дiтей вигублено; тi що лишилися, сiяли новi зернята iлюзii в очiкуваннi iграшок, радощiв, тихоi ходи волхвiв, якi приходять з Таiни зiрок i, сповнивши свою мiсiю, знову повертаються в Таiну. Та й не всi дорослi постарiли. Дехто потай вiд усiх з дитинства зберiгае внутрiшнiй редут – первовiчне i добре, здатнiсть снити волхвами навiть у подобi дорослих. Цi дорослi досi вiрять у волхвiв, якi все вiдають, усе можуть i всьому зараджують самим лише небесним поглядом. Вони й дотепер нишком просять у них улюблених дорослими iграшок i трохи любовi, трохи слави, шляхетну iдею, задля якоi варто жити, трохи супокою в серцi, трохи просвiтлення для затьмареноi загадками голови. Саме завдяки цьому багато дорослих з крихтою дитини в душi навчилися жити у захмарних замках, побудованих з цеглин iлюзii руками дiтей, якi нiчого не вiдають про цеглу з глини. Кожен рiк приходять до цих химерних замкiв волхви з рiзними дарами, з iдеалами для маленьких i великих, а над усе – з чудодiйною панацеею надii, яка допомагае перечасувати сiрi днi в очiкуваннi нових вiдвiдин волхвiв, чиi чари нiколи не щезають. …Натовп Сьогоднi я бачила натовп… У нашiй мовi iснуе чимало слiв на позначення великих скупчень людей у фiзичному чи в метафiзичному розумiннi. Це групи, народи, суспiльства, людський рiд, людство… Але я веду мову саме про натовп – зiбрання людей, коли окремоi людини, як такоi, вже немае. Ми багато чули про доконечнiсть жити в спiльнотi, тобто не уникати людей, а шукати з ними контакту, щоб жити спiльними потребами, здобутками, сподiваннями i, взагалi, жити так, як усi живуть. Певна рiч, гуртування е важливою ознакою суспiльства, i всi ми визнаемо величезнi блага, що з цього випливають. Щоб удовольнити своi потреби в матерiальних гараздах i потамувати своi метафiзичнi гризоти, людинi потрiбне товариство iнших людей, що е також неоцiненною пiдтримкою в пошуках сенсу життя. Та, на превеликий жаль, у цьому пошукуваннi збиваються на манiвцi, а вiдтак забувають i мету… Тому я веду мову про натовп, що я його сьогоднi бачила… Безлiч людей без впорядкування, коли практично неможливо розрiзнити дiтлахiв i дорослих, чоловiкiв i жiнок… Маемо тiльки скупчення тiл i цей безперервний рух, що засвiдчуе постiйний неспокiй маси i виказуе ознаки життя. Дивного життя… Це бiльше подiбне на величезну неосвiдомлену тварину, нiж розумну сукупнiсть багатьох людей. В натовпi розчиняються основнi характеристики людини. Йти, куди хочеться, не вiльно; мусиш iти туди, куди порушаеться вся тварина. Дивитися вгору не вiльно; треба дивитись пiд ноги, щоб не збочити. Руки слугують не для жестикуляцii, а для виживання, щоб протовпитися i не задихнутися. Голоси не мовлять нiчого значущого. Чутно тiльки мурмотiння, нарiкання, незв’язнi звуки i мало не рикання цiеi великоi тварини, про яку ми згадували. У штовханинi не до думок; це не життя, а животiння; жодних очiкувань, тiльки нетерплячiсть… Інодi гарикання чи шарпання свiдчать, що натовп починае збурюватись. Тодi харапудлива тварина обертаеться на звiра. Вiдтак кожен учасник групи стае частиною звiра i вiдповiдно дiе… Такий натовп я сьогоднi бачила… Вiн виникае де завгодно: i в мiстах, i в мiстечках. То що це? Інстинкт самозахисту? Страх? Агресивнiсть? Брак iндивiдуалiзацii? Хтозна… Можливо, все зокрема i все разом… Натовп явив менi двi головнi вади, якi спричинюють такi ситуацiйнi гуртування. Це нерозумiння самого себе, а вiдтак – iнших. Певна громада е вартною не своею единою природою, не подiбнiстю своiх складникiв, а iндивiдуальною вартнiстю кожного. Що в окремiй клiтинi, що в планетарнiй системi кожна частинка е життево необхiдною для спiльноти, важливою i доконечною для виконання ii функцiй. А клiтина, як i сонячна система, не е «юрмищем»… Сьогоднi я бачила натовп… Завтра, можливо, я побачу людину… Вiрогiдно, що з часом усi ми побачимо i людство. …Старого Сьогоднi я бачила старого. Старого не тому, що його здолали лiта; нi, це чоловiк середнього, навiть невизначеного, вiку, але старосвiтських поглядiв на життя. Вiн вважае, що для того, щоб бути сучасним, слiд носити вбрання, властиве скотарям з Дикого Заходу, хоча анi його постава, анi статус не вiдповiдають такому вбранню. А ще вiн вважае, що для того, щоб лишатися молодим, слiд зодягтися як пiдлiток. Чоловiк не помiчае, що це кумедно. Вiн переконаний, що довга борода надае йому романтичного чи iнтелектуального вигляду, а то й подоби вiльнодумця з минулого, але й гадки не мае, що викликае в iнших острах або антипатiю. Чоловiк говорить невимушено. Нехтуючи милозвучну лiтературну мову, вдаеться до лихослiв’я, що мае агресивний характер. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/deliya-steynberg-gusman/sogodn-ya-bachila/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.