Галицька сага. Майбутня сила

Галицька сага. Майбутня сила Петро Михайлович Лущик Галицька сага #4 «Майбутня сила» – четверта книга «Галицькоi саги» – охоплюе подii, що вiдбувалися у 1929–1934 роках. Пiсля того як, вдавшись до вiйськового перевороту, у 1926 роцi Начальник Польщi Юзеф Пiлсудський повернувся до влади, вiн запровадив полiтику санацii – оздоровлення. Вона передбачала згортання демократичних iнститутiв, обмеження прав парламенту i змiцнення виконавчоi влади. Одним з проявiв цiеi полiтики стала так звана «пацифiкацiя» – умиротворення украiнського населення. На всi цi заходи новостворена Органiзацiя Украiнських Нацiоналiстiв вiдповiла терором. Не обiйшло це i жителiв та вихiдцiв iз села Перетин. Однi подii вони вiдчули буквально на собi (пацифiкацiя), про iншi – голод на Великiй Украiнi чи прихiд до влади Гiтлера – тiльки чули. І лише незначна частина людей здогадувалась, чим це все може закiнчитись. Але вже з’явилась сила, здатна продовжувати боротьбу… Петро Лущик Галицька сага Майбутня сила Серiя «Сага» заснована у 2019 роцi Художник-оформлювач М. С. Мендор © П. М. Лущик, 2021 © М. С. Мендор, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019 * * * Жителi села Перетин у березнi 1929 року Вихiдцi iз села, що жили в iнших мiсцях 1929 рiк Пролог «Тiльки повне усунення всiх окупантiв з украiнських земель вiдкрие можливостi для широкого розвитку украiнськоi нацii в межах власноi держави».     Із вiдозви Першого Конгресу ОУН. 02.02.1929 р. Двое чоловiкiв стояли бiля крайки ставка i зачаровано дивилися на плесо води. По ньому величаво плавали з пiвдюжини чорних лебедiв. Вони майже не зважали на нечисленних глядачiв – переважно дiтей, якi залюбки кидали iм куплений тут же хлiб. – Нiяк не можу звикнути до вiденськоi зими! – говорив Євген Коновалець. – Знаете, Рiхарде, я вже починаю забувати справжню галицьку зиму! Пам’ятаю, вдома, бувало, за нiч насипе стiльки снiгу, що ми з братами у ньому бавилися в хованки. – В Альпах також е снiг! – почав Рiко Ярий, але Коновалець махнув рукою. – Не те! – сказав вiн. – Тут все якесь штучне! Здаеться, навiть снiг штучний! Рiк тому я був у Швейцарii, а тодi, як ви знаете, там проходили Олiмпiйськi змаги[1 - Йдеться про Другi Зимовi Олiмпiйськi iгри.]. Дивився… – І за кого переживали? – хитро поцiкавився Ярий. Євген Коновалець усмiхнувся. – Та не за Польщу, певно! – заспокоiв вiн. – За свою Литву, бо я е литовський громадянин. Зрештою, там i вибирати не було з чого! Литовець був один, голендрував на шляйфах[2 - Голендрувати на шляйфах – кататися на ковзанах. Тут – ковзанярський спорт.]. Нiц, певно, не виграв, а потiм i взагалi вiдмiнили останнiй старт – лiд розтопився! Так литовець i вернув додому без медалi! – Поляки тоже! – Так iм i треба! Коновалець деякий час спостерiгав за лебедями. – Навiть боюся загадувати, коли знову зможу отак вiдпочити, – задумливо сказав вiн. Рiко Ярий на це нiчого не вiдповiв. Вiн, як нiхто iнший, знав про ту титанiчну роботу, що ii провiв Командант Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, щоб сьогоднi отак зiбратися тут, у Вiднi. Цьому дню передували двi конференцii – спочатку в Берлiнi, а минулого року у Празi. Саме там, а не сьогоднi, i були виробленi засадничi основи майбутньоi органiзацii, саме там були зламанi списи розбiжностей та рiзних поглядiв на майбутне, щоб тут, у столицi Австрii, просто констатувати факт створення новоi органiзацii. Навiть щодо ii назви не було суперечок. Розумiючи, що слово «вiйськова» може вiдштовхнути вiд неi не тiльки захiднi уряди, але, що важливiше, простих людей у галицький селах та мiстах, було вирiшено обмежитися нейтральною, але, тим не менше, навiть бiльш вдалою назвою: Органiзацiя Украiнських Нацiоналiстiв. А сьогоднi на чверть на одинадцяту розпочалося засiдання. Пiсля того як обрали президiю, затвердили порядок роботи, були заслуханi доповiдi. Євген Коновалець виступив iз доповiддю «Сучасне становище на украiнських землях». Крiм нього, своiм баченням майбутнього Органiзацii подiлилися Дмитро Андрiевський, з котрим Рiко Ярий зустрiчався у Берлiнi на першiй Конференцii Украiнських Нацiоналiстiв, та журналiст декiлькох украiнських газет Зенон Пеленський. Перший день видався дуже насиченим та стомливим, тому Рiко здивувався, коли пiсля засiдання Євген Коновалець запропонував йому пройтися Вiднем. Знав Рiко й iнше, не таке явне. Євген Коновалець довгий час не згоджувався на пропозицiю об’еднати розрiзненi й розкиданi Європою украiнськi органiзацii, хоч внутрiшньо вiдчував, що УВО вже вiджила свое. Вже давно потрiбно переходити на вищий щабель, але Командант, розумiючи, що це неминуче призведе до лiквiдацii його творiння, не спiшив з остаточним рiшенням. Лише переговоривши з лiдерами усiх нацiоналiстичних спiлок, якi виявили бажання об’еднатися для подальшоi боротьби, Коновалець прийняв остаточне рiшення. Ба бiльше того, саме вiн запропонував лiдеру Легii украiнських нацiоналiстiв – чи не найбiльшоi пiсля УВО органiзацii – Миколi Сцiборському стати його заступником. Питання про Голову навiть не обговорювалося. Ним неодмiнно мав бути Євген Коновалець. Нi в кого не було сумнiвiв, де проходитиме конгрес. Готель на Кантгассе, 3 вибрано не випадково: саме там жила бiльшiсть делегатiв конгресу. До того ж власник готелю приязно ставився до своiх постiйних пожильцiв, адже деякi проживали тут уже декiлька рокiв. Мiсце проведення першого установчого конгресу було вибране не випадково. Звичайно, нiхто не дозволив би iм зiбратися на територii Польськоi держави. Це було виключено iз самого початку. Не хотiлося пiдводити i чехословацького президента Масарика, адже вiн i без того мав неприемностi iз Варшавою. Берлiн вiдкинув сам Євген Коновалець. Це було дивно, адже саме в столицi Нiмеччини вiн проживав. На запитання Ярого, чому не пiдходить Берлiн, Командант УВО вiдповiв, що i так вже його звинувачують у пiдтримцi лише однiею державою, а той факт, що нова украiнська органiзацiя постане саме в Нiмеччинi, аж нiяк не пiде iй на користь, особливо тепер, коли краiну буквально колотить iзсередини. Неначе прочитавши його думки, Євген Коновалець поцiкавився: – Ви читали книгу такого собi Гiтлера? – «Майн Кампф»? – перепитав Рiко Ярий. – Певно, читав. Ще тодi, коли вона називалася «Чотири з половиною роки боротьби проти брехнi, дуростi i пiдступностi». А чому ви запитали? – І як вона вам? Рiко невизначено знизав плечима. – Не думаю, що йому щось вдасться втiлити в життя! Надто все переходить розумнi межi сприйняття. – А що ви розумiете пiд розумними межами? Приеднання до Нiмеччини Австрii? – Та хоча б! – Рiхарде, та це несерйозно! – скривився Коновалець. – Не мине й десяти рокiв, як австрiйцi самi попросять, щоб iх приеднали до Нiмеччини! Але мене iнше хвилюе: слова Гiтлера про слов’янську расу. Для нього ми – представники нижчоi раси, унденменшен. «Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європi, ми, звiсно, можемо мати на увазi в першу чергу тiльки Росiю та пiдвладнi iй прикордоннi держави». Здаеться, я правильно процитував слова пана Гiтлера. Ось тому ми й маемо поволi залишити Нiмеччину. – Ви так говорите, неначе переконанi, що Гiтлер прийде до влади! – засумнiвався Рiко Ярий. – Та вiн навiть не нiмець! – Ви забули, що австрiйцi самi попросяться до Нiмеччини! Нi Рiко Ярий, нi сам Євген Коновалець не знали наскiльки пророчими будуть цi слова! До поки що неймовiрного аншлюсу Австрii залишилося якихось дев’ять рокiв! За дивним збiгом Євгеновi Коновальцю судилося прожити стiльки ж! 1 Початок року для Олекси Мороза – господаря галицького села Перетин – став знаковим i щасливим. Пiсля чотирирiчноi перерви обiйстя Морозiв у лютому знову поповнилося новою людиною – це знову була дiвчинка, котру назвали на честь баби Настунею. До того ж вiн зумiв докупити до своiх земель iще досить великий кавалок поля. Тепер Олекса мiг не гризтися, що залишить своiм вже п’ятьом дiтям, коли тi виростуть. Але поки це станеться, мине чимало часу. Олекса нiколи не цурався роботи. Можливо, саме тому на нього батько покладав великi сподiвання, видiляючи з-помiж iнших братiв. Власне, старому Грицевi й вибирати не довелося: середульший Федiр не лежав душею до сiльськоi роботи, а наймолодшому Василевi тодi було замало рокiв, щоб розгледiти у ньому майбутнього господаря. Як виявилося, батько мав рацiю: саме найстарший Олекса продовжив справу Морозiв. Зараз те саме вiн помiчае, дивлячись на старшого сина Гриця, хоч малому ще немае i дев’яти рокiв. Вiн залюбки допомагав батьковi у роботi, певно, бiльше заважав, анiж навпаки, але Олекса нiколи не вiдмовляв синовi – нехай спочатку побачить селянську працю, оцiнить, а вже потiм вирiшить, чи це його. Цього разу Олекса вирiшив засiяти пшеницею прибране поле. Ще вчора вiн зорав його, пройшовся бороною так, що не знайдеш i грудочки. А сьогоднi поклав на фiру мiшок iз зерном, посадив Грицька i поiхав до свого поля. – Тату, а нашо нам так багато пшеницi? – допитувався син. – Ми вже посiяли ще до зими. – Тоди то була озимина, – говорив батько. – А нинi то буде яра пшениця. Вона е найлiпша, щоб мама спекла хлiба. Во посiем ii ми з тобою, вона виросте, в серпнi зберем i повезем до вуйка Якова на лiсничiвку. – А озима? – А озиму знов посiемо на другий рiк. І так кожного разу! Придбане поле Морозiв примикало до осади Павловських i знаходилося досить далеко вiд села. Дорога до нього проходила повз хутiр Кандиб, де вже порався Семен. Привiтавшись iз швагром i пообiцявши заглянути дорогою назад, Олекса нагнав коней. Вiд «польськоi» землi його поле вiддiляв невеликий рiв. Саме у той час, коли Олекса пiд’iжджав до своiх моргiв, на протилежному березi рову Адам також сiяв пшеницю, але, на вiдмiну вiд перетинцiв, робив це трактором. – Тату, а чого ви сiете пшеницю руками, а поляки трактором? – похмуро запитав син. Олекса нахмурився не менше. Вiн хотiв було заспокоiти Гриця, що й у них колись також буде трактор, але вирiшив даремно не обнадiювати. – Бо вони поляки, сину, а ми украiнцi, – сказав вiн. – А держава наша як називаесьи? – Польща. – Так, Рiч Посполита Польська. От коли знов буде ЗУНР, тоди i в нас буде трактор! Не вiдомо, повiрив цим словам син чи нi, але лише серйозно кивнув головою, мовляв, поживемо – побачимо. А Олекса зупинив коней перед зораним полем, злiз з фiри, перев’язав через лiву руку попону, насипав у неi пшеницi iз мiшка. Пiдiйшов до краю поля, яке пахнуло свiжою землею, зняв шапку i тричi перехрестився. Надягнувши шапку на голову, Мороз набрав жменю зерна, пiвколом розсипав по землi i пiшов далi, розсiюючи пшеницю. Гриць дивився, як сiе тато, навiть мимоволi повторював його рухи, неначе дiйсно сам сiяв. Хлопець так захопився спогляданням батьковоi працi, що не одразу зрозумiв: вiн тут не один. Гриць аж здригнувся, коли поруч почув: – Mam traktor! A ty nie! Хлопець озирнувся. На тому березi рову стояв семирiчний син Павловських Кшиштоф i задоволено дивився на нього. Гриць з-пiд лоба дивився на нахабу, а той повторював, неначе заучений текст: – Mam traktor! A ty nie! Найбiльше Грицевi хотiлося наказати малого нахабу, але як це зробити, вiн не знав. Рiв, що роздiляв iх, хоч i був невеликий, але все ж з водою, до того ж холодною. Нiякого бажання замочитися у хлопця не було, тому вiн пiдняв iз землi якусь грудку i кинув у Кшиштофа. Попасти не попав, але той завбачливо вiдiйшов подалi вiд бiди i вже з безпечноi вiдстанi говорив: – A my jestesmy gospodarze! A mоj tata ci nie pomoze![3 - А ми господарi! А мiй тато тобi не допоможе! (Пол.)] Гриць знов пiдняв грудку i вже збирався кинути знову, на цей раз вже влучно, але тут озвався батько. Олекса саме пiдiйшов до возу, щоб набрати пшеницi. – Лиши його, Грицю! – сказав батько. – Воно мале-дурне, що з него вiзьмеш! Що чуе вдома, то й говорить! Будь мудрiшим за него! Батько насипав у попону зерна i знову приступив до сiвби, а Гриць залишився бiля возу i намагався «бути мудрiшим». Це, власне, принесло своi результати: малий Кшиштоф, побачивши, що Гриць його iгноруе, враз втратив до нього цiкавiсть i побiг до батька, який саме закiнчив посiв. А Олекса висiяв усе зерно, випряг коней, зачепив борони. Тепер належало знову пройтися полем, щоб прикрити посiяну пшеницю. Побачивши, що не залишилося жодного незакритого клаптика землi, Олекса передав вiжки синовi, i той гордо закiнчив роботу, пройшовшись туди i назад. Подивившись на свою роботу i залишившись задоволений нею, Олекса Мороз запряг коней i поiхав додому. Малий Гриць деякий час мовчав, але врештi не витримав. – Тату, а Кшиштоф говорив, що його тато господар, а ми не, – сказав вiн. Олекса вiдповiв не одразу. Пильно подивився на сина. – А хiба мати трактора то бути господарем? – запитав вiн. – Во послухай мене. Коли я був такий, як ти тепер, твiй дiд, а мiй тато Гриць розказав менi таку iсторiю. Жив колись один чоловiк i мав одного сина. Файний господар був! Але прийшов час помирати. Тоди син i питае його, як я маю робити, щоб бути таким, як ви. А батько й каже: «Даю тобi три науки. Як виконаеш iх, то станеш файним господарем». – «А що то за науки?» – питае син. Батько вiдказуе: «Нiколи не кажи людям «Дай, Боже, щастя!»; обкидай межi лисами i на кожну вiдправу в церквi приходи в нових чоботах». Почувши таке, малий Гриць задумався. – А як то? – запитав вiн. – Не знаеш? – Не. – Ото i той син не зрозумiв батька. Вiн перестав сьи вiтати з сусiдами, налапав в лiсi лисиць, здер з них шкiрку i поклав на межi поля. Люди сьи смiяли з него, позабирали шкiрки, а коли вже грошей в него не хватило на новi чоботи, вiн сьи задумав. Так його i застав сусiд та й питае, що з ним. Той i каже. Так i так, батько заповiв менi таке робити. «А чи правильно ти зрозумiв батька?» – питае сусiд. Не казати «Дай, Боже, щастя!», то значит першим виходити на поле i останнiм йти додому, тоди люди будуть тобi говорити. Обкидати поле лисами, то значит обгорувати скибами, а кожну недiлю до церкви ходити в нових чоботах, то просто чистити iх. Отака наука! – І той син став господарем? – запитав Гриць. – А певно, що став! – І я буду таким! – впевнено пообiцяв син. Олекса нiжно погладив його по головi. Саме такi слова вiн i хотiв почути. А Гриць не вгавав. – А моi вуйки на полi не роблють, а вони е господарi? – Таки не мають поля, але й вони тоже сьи нароблять. Так вони iхали польовою дорогою, розмовляючи зовсiм не по-дитячому, чому були радi обидва: син радiв, що його вже не вважають малим, як молодших братiв, а Олекса ще раз переконався, що Гриць його не пiдведе. Бiля обiйстя Кандиб Морози зупинили коней. По-перше, Олекса обiцяв зайти до Семена, а по-друге, зауважив перед хатою двох братiв Кандиб – Івана та Гриця. Видно, старший син вчора приiхав до батькiв. Почувши, що поруч зупинилися конi, зi стайнi вийшов Семен. Здавалося, швагер Олекси не пiддавався часу, був таким же струнким та пiдтягнутим, яким його пам’ятали, лише у волоссi уважний погляд мiг помiтити несмiливу сивину. – Засiяв? – поцiкавився Семен, привiтавшись з Олексою. – Щось скоро сьи впорав! – Та я не один був! – серйозно мовив Олекса, кивнувши на сина. – Ну, тоди справи у вас пiдуть скорше! Спочатку Гриць, потiм Йосип з Йваном… Не пропадете! – Та певно, що не пропадем! А я вижу, тобi тоже прийшла помiч! І вiн кивнув на старшого сина. – Приiхав вчера, – пояснив Семен. – Грицю, йди до нас! Гриць Кандиба приставив вила до стiни i, на ходу витираючи руки, пiдiйшов ближче. – Слава Ісусу Христу, вуйку! – привiтався вiн. Хоч вiн i був у звичнiй сiльськiй одежi, око Олекси вiдзначило у поведiнцi й словах племiнника щось чуже, мiське. – Слава навiки, Грицю! – вiдказав Олекса. – Приiхав помогти батькам? – Та поки iхав, то тато з Іваном все встигли зробити, – засмiявся юнак. – Значить, добре приiхав! – зробив висновок Олекса. А Гриць пiдiйшов до малого i подав йому руку. – Ну, тезку, здоров! – привiтався. Чесно кажучи, малий Мороз не знав, що значить слово «тезко», але також iз серйозним виразом обличчя привiтався. А Семен з Олексою пiдiйшли до лавки, що стояла перед хвiрткою, мовчки закурили. – Як тобi поле? – поцiкавився Семен. – Файне поле! Завжди таке хотiв мати, – признався Олекса. – Не дивно, що Павловський так сьи тримае за него! Таки торфовиско то не наш пiсок! Як Ганя? Семен питав за сестру, яка мало з’являлася на людях, та й до церкви не ходила, – пiсля народження дочки ще не минуло сорок днiв. – Скоро зовидиш всiх. А чого не приходиш до нас? – Та роботи багато! – вiдмахнувся Семен. – До того ж нiяк не можу вiдремонтувати косарку. Як сьи поламала в серпню, то вже не знаю, що робити. Всьо з Іваном перепробували! – Так, технiка требуе, щоб за нею ходили. – Та в нас руки тоже ростуть з того мiсця, що треба! Семен затягнувся. – Чув, що Василь письмо написав, – сказав вiн. Згадка про наймолодшого брата заставила Олексу задуматися. Лист, про який говорив Семен, прийшов три днi тому. Зазвичай такi листи завжди читалися родиною спiльно, але вiд того часу, як сестра Марта переiхала до Кам’янки разом з Андрiем Вальком, де вiн отримав поважну i грошовиту роботу в «Маслосоюзi», спочатку Василевi листи читали у Перетинi, потiм оказiею передавали у повiтове мiсто, а вже наприкiнцi з ним знайомився Федiр. Так у родинi знали, що у Василя народилися двi дочки, яких назвали Олусь та Марта, вiн став заробляти бiльше i переiхав з сiм’ею у нове помешкання. – Що пише? Бо мiй брат Іван не мастак щось писати. «Всьо добре, не переживайте, живий-здоровий». А Василь? – Та прийдеш – почитаеш! Але й Василь не далеко втiк вiд твого брата! Але щось пише завжди. Писав, що всерединi лютого заледве не вбили його. Почувши таке, Семен заледве не перехрестився. – Як то? – Вони з жiнкою i дiтьми вiддихали у тамтому парку. Сам розумiеш, що в мiстi лiсу нема, то й лишають парки, щоб люди могли гуляти. Так во. Вiддихають вони, шпацерують iз дiтьми, а тут почули, що стрiляють! – В мiстi? – здивувався Семен. – Писав, що то сварилися мiж собою бандити. Таки багато вбили. А Василь хутко взьив на руки дочок i разом з Ганею, жiнкою, втiк. – Так, видно, не зовсiм добре життя було у тiй Гамерицi, куди так сьи рвуть поiхати галичани. (Василь Мороз писав про знамениту бiйню у день святого Валентина, влаштовану iталiйським мафiозi Аль Капоне своiм iрландським конкурентам, у якiй було застрелено сiм чоловiк. Саме пiсля неi його вплив на кримiнальне життя Чикаго пiшов на спад i врештi закiнчився його арештом та ув’язненням. Здавалося, усi неприемностi, пов’язанi з кримiнальними розборками на фонi «сухого закону», залишилися у минулому, але ще нiхто не знав, що чекатиме США та й увесь свiт у жовтнi.) – А як у вас? – бажаючи змiнити тему, поцiкавився Олекса. – Що каже твiй Гриць? Женитисьи не надумав? Семен з-пiд лоба подивився на сина. Той встиг привести свого тезку до брата Івана, вже утрьох вирiшували своi справи. – Мае любку, – тихо сказав вiн. – Дочка господара, в якого живе. – Ну i добре! Але скажи йому, щоб того разу не вiдпускав ii, а то знов загубить! Про те, що Кость Смоляр «вкрав» у нього наречену, в селi знали всi, але Гриць Кандиба поставився до цього досить спокiйно i не мав претензiй до друга. Щоправда, вiдтодi вiн так i не бачився з Оксаною. – Та дiло молоде! – махнув рукою Семен. – Йому ще два роки вчитисьи! – То правда! Не всiм в землi сидiти! Василь Вовк розказуе, що його Левко вже якимсь вченим став, забув, як то називаесьи, то й най твiй син тоже буде таким! – Та Гриць буде просто вчителем! – Тоже треба! Так вони посидiли ще трохи, аж з хати вийшла жiнка Семена Єва i, побачивши Олексу, запросила всiх до снiданку. Але Мороз вiдмовився. – Треба iхати додому, – сказав вiн. – Там нас тоже чекае iда. Грицю, поiхали! Попрощавшись, Морози нагнали коней, щоб встигнути на теплий снiданок… Як виявилося, того дня гостi були не лише у Кандиб – до Бiлецьких також приiхала дочка Марiя. Щоправда, розмови у батькiвськiй хатi були не надто веселими. У той момент, коли Олекса Мороз заiжджав до себе на обiйстя, Марiя жалiлася своiм батькам на чоловiка. – Змiнився вiн! Став не таким, як був перед тим! – говорила вона. – Коли Павло робив у своему «Сельробi», то й грошi приносив додому, i знайомства тоже були. А тепер вже того нема. – А що твiй Павло робить? – допитувався батько Тома. – Та я не знаю! Вiн казав менi, що вже не е в «Сельробi», зрозумiв, що помилявся. – То де вiн тепер? – Не знаю. Вiн менi не говорить. Зараз поiхав iз якимось молодиком чи то до Данцига, чи до Варшави… Я не зрозумiла. Але боюся, що Павло зв’язався з поганими людьми. Ви б поговорили з ним, тату! Вiн вас завжди слухав! Тома зiтхнув. Слова дочки боляче зачепили його i без того слабке серце. Останнiй рiк вiн вже не бував у Львовi, вiдмовлявся вiд пропозицiй Талергофського комiтету брати участь у його роботi – видно, роки у таборi бiля Граца не минули даремно. Те, що вiн почув вiд Марii, занепокоiло його. Вiн вже давно не бачив Павла Макуху, як, зрештою, i дочку Марiю, i зараз йому була незрозумiла така метаморфоза, що трапилася iз зятем. На жаль, i тут Тома Бiлецький нiчим допомогти не мiг: iхати до Львова було несила, а Павло явно не спiшив вiдвiдати тестя. Нi Тома, нi тим бiльше Марiя, не знали, що Павло Макуха виконував iнструкцii, переданi через лист iхнього Степана. Павловi належало за будь-яку цiну впровадитися в ряди Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii i в подальшому чекати наступних iнструкцii. Не залишаючи роботи у «Сельробi», Павло шукав можливiсть вийти на когось iз активних учасникiв УВО. Так його увагу привернув колишнiй боiвкар «Летючоi бригади» Роман Барановський. Вiдсидiвши три роки пiсля розгрому бригади, Роман знову з’явився у Львовi, але ставлення до нього у теперiшнього керiвництва УВО вже змiнилося. Оскiльки тодiшнiй Крайовий Комендант Роман Сушко у час встановлення новоi Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв сидiв у слiдчiй тюрмi, саме на Романа Барановського, як керiвника бойовоi, отже найважливiшоi в УВО, референтури припало важливе завдання: злиття УВО з ОУН. Незважаючи на такий високий пост Барановського, проти нього виникли якiсь невиразнi пiдозри у спiвпрацi з польською полiцiею. Коли ж до Львова прибув Омелян Сеник та перебрав пост Крайового Коменданта УВО, вiн усунув Романа Барановського вiд керiвництва бойовою референтурою Крайовоi Команди УВО. Ображений Барановський забажав зустрiтися зi своiм колишнiм командиром Юлiаном Головiнським, але той на даний час перебував у Данцигу. Туди i вiдправився вже колишнiй керiвник референтури. Разом з ним поiхав його новий товариш Павло Макуха. Той уже встиг зробити так, щоб у «Сельробi» постало питання про його професiйну невiдповiднiсть: декiлька разiв редактор завертав його статтi, адже там Макуха чомусь посмiв досить-таки толерантно висказатися про Украiнську Вiйськову Органiзацiю. Оскiльки про все, що вiдбувалося у протилежному таборi, в УВО були прекрасно поiнформованi, це не могло не залишитися непомiченим. Порвавши з «Сельробом», Павло Макуха вирiшив, що кращоi кандидатури, нiж Барановський, щоб виконати завдання, немае. Тим бiльше, вiн знав про «Рибака» – а таким було псевдо Барановського – таке, що в подальшому дозволяло використати його для виконання будь-якого завдання. 2 Хоч лiтургiя вже закiнчилася i черницi розiйшлися виконувати кожна свою роботу, сестра Досифея затрималася перед улюбленим образом Миколая-угодника. Чомусь з-помiж усiх святих саме цей образ вона полюбила найбiльше ще з дитинства. Сестра Досифеся – тодi ще просто Ксеня – завжди молилася до Миколая, щоб вiн принiс iй подарунок. Звичайно, ii молитви були особливо ревними напередоднi дев’ятнадцятого грудня. Тодi вона завжди лягала рано, щоб обов’язково заснути до того часу, коли святий проходитиме мимо iхньоi хати. Ксеня була переконана, якщо у той момент вона не спатиме, Миколай промине ii хату i вона залишиться без подарунка. Правда, траплялося, що не завжди мама з татом могли хоч щось покласти своiм дiтям пiд подушку, тодi вона i молодший братик Данило довго плакали, не розумiючи, чим вони не догодили святому Миколаю. Тепер же, коли вона майже половину свого життя провела у монастирi, стала дорослою, подiбнi дитячi страхи й переживання здавалися наiвними, i сестра Досифея як нiколи розумiла страждання своiх батькiв, якi через банальну убогiсть не могли хоча б раз на рiк принести дiтям подарунок. Нинi травень i до Миколая ще довгих пiвроку, але сестра Досифея не вiдходить вiд образа. Сьогоднi iй виповнюеться тридцять рокiв. Можливо, в iншому, мирському життi вона якось би вiдзначила цей день, але Ксенiя Солтис вже давно зникла, а з’явилася сестра Досифея, яка пам’ятала, що для справжнього християнина важливiшим е не день, коли вiн прийшов на цей свiт, але день, коли вiн покидае його. Недаремно у Мiнеi[4 - Мiнея – книга, що використовуеться Схiдною Церквою, яка мiстить пiдказки для фiксованих дат календарного року, не залежних вiд дати Пасхи.] майже не згадуеться про народження святих, зате е днi iхньоi смертi – мученицькоi чи спокiйноi. Сестра Досифея почула позаду себе чиiсь кроки. Озирнулася. Це була послушниця Катерина, молода дiвчина, котра також вирiшила залишитися у монастирi. – Сестро, вас кличе до себе матiнка, – повiдомила послушниця. Досифея востанне перехрестилася i, злегка кульгаючи, рушила до виходу з церкви. Настоятелька монастиря Згромадження сестер Пресвятоi Дiви iгуменя Емiлiя вже мiсяць не покидала своеi келii. Пiсля Великодня вона якось раптово вiдчула слабiсть, злягла i майже не вставала з лiжка. Лiкарi мiсцевоi лiкарнi чогось конкретного сказати не могли, лише невизначено натякали на поважний вiк iгуменi та жорстке утримання у iжi, якого вона неухильно дотримувалася упродовж всього часу перебування у монастирi – спочатку звичайною монашкою, а потiм й iгуменею. Досифея знала, що настоятельку вже соборували, а сповiдалася вона чи не кожен день. Для цього до монастиря приходив парох сусiдньоi церкви. Словом, черницi з тривогою чекали на той день, коли iм повiдомлять страшну, але таку очiкувану звiстку. Сестра Досифея пiдiйшла до дверей келii iгуменi i обережно постукала. З-за дверей почувся жiночий голос. Досифея зайшла у келiю. Крiм iгуменi вона побачила сестру Домiнiку, старшу черницю, котра прийшла в монастир ще задовго до приходу самоi Досифеi. Зараз вона читала щось iз Мiнеi. Настоятелька лежала на лiжку пiд невеликим вiкном, звiдки долинав якийсь дитячий смiх. – Ви кликали мене, матiнко? – запитала Досифея. – Так, – кволим голосом мовила iгуменя i звернулася до Домiнiки: – Сестро, залиште нас! Домiнiка загорнула книгу, поклала ii на столик бiля столу й покинула келiю. Досифея продовжувала стояти. – Сiдай, сестро! – Ігуменя показала на табурет. Вона почекала, коли Досифея сяде поруч. – Хочу поговорити з тобою, сестро, – сказала настоятелька. – Видно, Господь вiдмiряв менi саме стiльки лiт, а не бiльше. На все Його воля! Я переживаю через те, що буде потiм, коли мене не стане. Досифея сидiла мовчки й навiть не намагалася заперечити слова iгуменi. – Ти мовчиш i не говориш менi, що я одужаю, – мовила та. – Але ви… – Мовчи! Всi ми ходимо пiд Богом i лише йому одному вiдомо, коли буде наш кiнець! Я не знаю, скiльки менi ще вiдведено часу, тому не хочу вiдкладати нашу розмову. Я знаю тебе, сестро, вiд того самого дня, коли ти постукала у браму нашоi обителi. Мушу признатися, що тодi ти здалася менi недостойною до покликання. Ти тодi була ображена на життя, вирiшила спокутувати свiй грiх за монастирськими стiнами. Повiр, я надивилася на таких багато i бiльшiй частинi вiдмовила. З життя знаю, що побудуть вони трохи серед сестер, передумають, вирiшать, що iхнiй грiх не такий i великий, щоб замикати себе у монастирi, та й вернуть додому. Про тебе я тоже так думала. Дякувати Богу, я помилилась. Твою ревнiсть служiння можна ставити у приклад iншим сестрам. Ще перед тим як заслабнути, я була у Митрополита. Тоди вiн запитав мене, кого я вижу на своему мiсцi, коли прийде мiй час. Я сказала, що окрiм тебе нiкого. Почувши таке, Досифея аж випрямила спину, неначе iй не вистачило повiтря. – Матiнко!.. – почала вона, але iгуменя перебила ii. – Я знаю: з Божою помiччю ти справишся! – впевнено сказала Емiлiя. – Але чому я? Є сестри старшi за мене, та ж сестра Домiнiка. – Ми з сестрою Домiнiкою говорили про тебе, i вона благословила мiй вибiр. Вона поможе тобi попервах. – Але ж я… – Досифея затнулася. – Я шкутильгаю. Ігуменя спробувала усмiхнутися. – Пророк наш Мойсей тоже не був бездоганний. Вiн криво говорив, так, що Господь дав йому на помiч брата Аарона. Так i тобi я даю сестру Домiнiку. А Митрополит Андрей вже не встае з крiсла… Не за тiло треба думати, але за душу, а вона у тебе мае мiцну вiру. – Але… Чи справлюся я? – З Божою допомогою ти справишся! – впевнено сказала iгуменя. Вона замовкла, втупившись очима в стелю. Досифея стривожено подивилася на iгуменю. – Поклич сестру Домiнiку, – попросила Емiлiя. Це була iхня остання розмова. Через три днi iгуменя Емiлiя померла. На похорон знаноi у Кам’янцi настоятельки монастиря прийшло чи не все мiсто, принаймнi його християнська частина. Ігуменю Емiлiю поховали на мiсцевому цвинтарi на спецiально видiленiй для черниць та ченцiв дiлянцi. Хоч жителi Кам’янки завжди доглядали за похованнями рiдних, намагалися пiдтримувати на них порядок, саме на могилах черниць панував iдеальний порядок: кожне поховання було доглянуте з особливою стараннiстю. Черницi повернулися до своiх щоденних справ. Нiщо не змiнилося у iхньому життi, адже останнiй мiсяць вони також жили практично без iгуменi, котра не покидала келii. Всi вже навiть подумали, що про них забули, аж всерединi червня сестру Досифею викликали до митрополичих палат. Нiхто з черниць не пiдозрював, з чим пов’язаний цей виклик. Знала правду лише сестра Домiнiка, але й вона вирiшила не спiшити з висновками. А сама Досифея з помiтним хвилюванням сiдала у купе потяга, який вiдправлявся до Львова. Вона лише один раз бачила Митрополита Андрея. Це сталося майже одразу по тому, як вiн повернувся на Галичину опiсля декiлька рокiв вiдсутностi, й пiсля тримiсячного ув’язнення у Познанi – восени двадцять третього року. А пiсля повернення Митрополит вирушив у поiздку Галичиною, щоб на власнi очi побачити стан, у якому перебувала паства. Заiхав вiн i до Кам’янки. Звичайно, сестра Досифея була лише однiею з багатьох, хто зустрiчав Митрополита. Тепер же iй належало зустрiтися з предстоятелем Украiнськоi греко-католицькоi церкви особисто. Досифея деякий час сидiла сама, мiсця бiля неi залишалися незайнятими, й вона вже думала, що доведеться подорожувати самiй. Зрештою, цим вона не переймалася. Досифея взяла в руки молитовник i розгорнула на потрiбнiй сторiнцi. Вона так заглибилася у читання, що пропустила момент, коли потяг рушив. Майже одночасно з цим бiля неi виникла нова людина. Досифея пiдвела очi й побачила Андрiя Валька. Вiн також упiзнав колишню перетинську сусiдку. Привiтавшись, Андрiй сiв навпроти. – От не сподiвався, що буду iхати до Львова зi знайомою людиною, – промовив вiн. – Тим бiльше з тобою… Досифее! Вiдколи Ксеня Солтис залишила село й перебралася до монастиря, Андрiй майже не бачився з нею, лише у Кам’янцi, де вiн живе ось уже два роки, вряди-годи зустрiчав тепер уже сестру Досифею на якихось велелюдних церковних заходах. – Чому саме зi мною? – здивувалася черниця. – Ну, я тебе взагалi нечасто вижу в мiстi, а щоб виiхати до Львова, то для мене взагалi дивно. – Я й не iхала б, якби мене не покликав Кир Андрей, – призналася Досифея. – Ти iдеш на зустрiч iз митрополитом? – здивувався Андрiй. – То, може, вернеш назад вже iгуменею? Досифея здивувалася здогадливостi колишнього сусiда, але лише вiдказала: – На все воля Божа! А ти чого iдеш до Львова? Андрiй посмiхнувся. – Не лише у тебе е начальство! – сказав вiн. – Також викликають. Тiсно стае нам у Краi. – Як то? – Наш «Маслосоюз» вже перерiс Галичину i закрiпився у Європi. То треба з тим щось робити. Через те i iду до нашоi контори. – Тоди маемо час поговорити, – зрадiла Досифея i закрила молитовник. – Ти давно був вдома? – У Перетинi? На Великдень. – І як там моi? Я не можу, коли хочу, поiхати до них. – Та все добре, Кс… Досифее! Данило став справжнiм господарем. А вже як догоджае своiй Галинi, то всi дивуються, звiдки то в него! У вуйка Луки вже, певно, не тi сили, але вiн хоч за внуками сьи подивить. Все добре в них! – Ну i слава Богу! Досифея на хвильку замовкла. – Андрiю, можна тебе спитати? – пiсля деякоi паузи мовила вона. – Так, питай! – Ти не знаеш, як зараз… Левко? – Мiй кум? – перепитав Валько. – Та вiн приiжджав до Перетина два роки тому! – Я знаю! Данило говорив менi. А вiд того часу як вiн? Валько знизав плечима. – Та його батько Василь каже, що Левко став вченим. Жие в Австрii. – Ну i слава Богу! – перехрестилася Досифея. Андрiй лише подивився на черницю. Для нього, звiсно, не було таемницею зацiкавленiсть Досифеi Левком Вовком. Усi в Перетинi знали про причину, чому Ксеня Солтис пiшла у монастир. Зрештою, цьому аж надто посприяла ii мати Юстина, коли ще була жива. Здаеться, вона так i не змогла змиритися з думкою, що ii дочка пiшла вiд неi. Напевне, саме ця обставина – рiшення Ксенi спокутувати свiй грiх щодо Василя Вовка – й перетворило Юстину на його ворога. Виходило навiть, що у цiй ворожнечi Орина Ребрик взагалi не була головною. Зараз же, коли Юстина вже померла, буря в Перетинi вляглася, вiд чого життя стало навiть нецiкавим. За розмовою дорога до Львова проминула непомiтно. Колишнi сусiди змогли наговоритися, напевне, за весь втрачений час, тим бiльше, що нiхто до них так i не пiдсiв. У Львовi обое сiли на той самий трамвай. Сестра Досифея зiйшла першою i рушила до собору Святого Юра, де на неi вже чекали, а Валько поiхав далi. Вiн вже звично, без пiетету, як це було колись, вiдчинив дверi будинку на розi вулиць Секстуськоi та Костюшка. Тут його вже знали, тому секретар, привiтавшись, лише показав на дверi. – Вас чекають, – тiльки й сказав. У кабiнетi директора «Маслосоюзу», окрiм самого Андрiя Палiя, Валько побачив ще одну людину. Це був приблизно його вiку довгов’язий чоловiк, якого Андрiй бачив уперше, але, судячи з його поведiнки, той не був новачком у цьому кабiнетi. – Доброго дня, Андрiю! – пiдвiвся з крiсла Палiй. – Радий, що ви приiхали. Вiн потиснув Вальковi руку. – Дозвольте представити вам нашого колегу. Михайло Хроновят. Вiн вiдповiдае за частину нашого експорту. А це той самий Андрiй Валько, про якого ми, Михайле, говорили. Хроновят пiдiйшов до Андрiя i також привiтався. – І дуже переживали, чи ви зможете приiхати, – мовив вiн. – Чому? – здивувався Андрiй. Кожного разу, коли його викликали сюди, життя робило певний вiраж i вже не було таким, як до того. – Прошу сiдати, – запросив Палiй. Вiн пiдняв слухавку телефона. – Двi кави та одну гербату! – сказав директор. Валько усмiхнувся. Андрiй Палiй, виявляеться, пам’ятав його смаки. Андрiй дещо заспокоiвся: якби мали сварити, то навряд чи би пригощали. Директор, видно, зрозумiвши стан гостя, усмiхнувся. – Критикувати буду потiм, – сказав вiн. – Тим бiльше, що, власне, й нема за що. Я знаю вас, Андрiю, вже давно, тому пропущу вступ. Вам вiдомий стан справ у кооперативi? – Бiльше у моему повiтi, – вiдказав Валько. – Це природно! І що ви можете сказати про то? Давайте тiльки без цифр! Вони менi вже миготять перед очима. – Якщо без цифр, то селяни повiрили нам, i я ризикну попросити автомобiль: возити масло кiньми вже не той рiвень! – Це добре, пане Андрiю, що саме ви порушили це питання, – озвався Михайло Хроновят. Вiн хотiв iще щось сказати, але саме у той момент секретар принiс тацю з напоями i печивом. – Пригощайтеся! – запросив Палiй. Хроновят подивився, як Валько узяв свою фiлiжанку з гербатою. – Я чув, ви служили в османiв, – сказав вiн. – Там i навчилися пити гербату? – Радше в арабiв, – вiдказав Валько. – У Месопотамii саме гербата рятувала вiд спеки. Кава для цього не пiдходила. – Ви нагородженi Залiзним хрестом. Маете заслуги перед нiмцями? – продовжував допитуватись Михайло Хроновят. – Я не назвав би це заслугами. Щоб пiднести бойовий дух солдатiв, нiмцi та османи роздавали нагороди всiм, кого зобачили перед собою. Це не нагороди за заслуги, – закiнчив Андрiй. Тут Палiй вирiшив вiдкрити карти. – Добре, не будемо далi тримати вас у невiданнi, – мовив вiн. – Михайле, пояснiть причину, чому Андрiй тут. – Але перед тим останне запитання! – винувато сказав Хроновят. – Як у вас з нiмецькою мовою? – Досить терпимо, – вiдказав Валько. – Навчився. – Файно! Тепер про дiло! Не тiльки у вашому повiтi справи йдуть добре! По всiй Галичинi, та й не лише тут, селяни повiрили у нас. У Краю нам нема рiвних. Ми продаемо масло у Європу i получаемо за то немалi грошi. – То добре! – А от далi вже недобре! – остудив Валька Хроновят. – Полякам, певно, не до душi, що вони дозволили пiд боком працювати «Маслосоюзу». Вони роблять все, щоб нашкодити нам. Правда, заборонити продавати за кордон вони не можуть – наше масло чекають в Європi i купують його. Зате вони пiшли iншою дорогою. Масло вивозiть, продавайте, але грошi переводити до Польщi Варшава не дозволяе! Почувши таке, Андрiй навiть поставив свою фiлiжанку з недопитою гербатою назад на тацю. – Що ж робити? – здивовано запитав вiн Палiя. – Тому ви й тут! – вiдказав той. – А що я можу зробити? – Варшава заборонила нам переводити грошi, але нiчого не каже про товари, – продовжував Хроновят. – Ми можемо купувати тi самi сепаратори чи автомобiлi й привозити у Край. – А я? – не вгавав Валько. – Вам вiдоме iм’я Альфред Коль? – поцiкавився Палiй. – Коль? – перепитав Андрiй. – Колись у Месопотамii моiм безпосереднiм командиром був обер-фендрик Альфред Коль. – Це вiн! – пiдтвердив Хроновят. – Зараз вiн мае фiрму, яка продае вантажнi автомобiлi. «Маслосоюз» хоче купити iх у нього. – А до чого тут я? – Гадаю, якщо серед покупцiв буде знана йому людина, то покупка пройде легше. – Сподiваюся, у вас з вашим командиром не було конфлiктiв? – поцiкавився Андрiй Палiй. – Не гризлися, – невизначено вiдказав Валько. Вiн думав про свое. – От i файно! – зрадiв Михайло Хроновят. – Гадаю, ви не вiдмовитися проiхатися до Нiмеччини. Обiцяю: один автомобiль – ваш!.. У той саме момент зовсiм недалеко вiд контори «Маслосоюзу», на Святоюрськiй горi, вирiшувалася й доля Досифеi. Їi провели до митрополичих палат, де на неi вже чекав Андрей Шептицький. Будинок, де жив Митрополит, стояв навпроти самого собору Святого Юра. Вiн був двоповерховий з колонадою, яка пiдтримувала досить великий балкон. У супроводi монаха Досифея пройшла повз внутрiшню капличку, стiни якоi пам’ятали пензлi художникiв Градолевського та Угницького. У такий час тут нiкого не було, тому Досифея пiднялася сходами на другий поверх, вони пройшли через велику трапезну, де стояв довгий стiл з багатьма крiслами. Черниця знала, що саме тут зазвичай збиралися собори й вирiшувалися нагальнi справи церкви. Трапезна також була безлюдна. Супроводжуючий монах вiдчинив перед Досифеею дверi й сказав лише: – Вас чекають, сестро! Досифея боязко ступила на балкон i зупинилася, вражена побаченим. Балкон височiв над схилом гори. Посерединi виднiлися правильнi чотирикутники квiтiв, що зацвiли найрiзноманiтнiшими кольорами. Схили гори були засадженi фруктовими деревами, але до врожаю було ще далеко. Весь простiр садiв прорiзали численнi стежини, здебiльшого кривi, й вони дещо псували загальну картину. Досифея подивилася вдалину. Там, унизу, вона вгадала високу вежу мiськоi ратушi. До неi долинули звуки дзвона. Вiн вiдбив першу годину. – Ви напрочуд пунктуальна, сестро! – почула вона збоку. З несподiванки Досифея вiдсахнулася i тут побачила Митрополита Андрея. Вiн сидiв у плетеному крiслi i з цiкавiстю дивився на гостю. Найперше кидалася у вiчi велика, вже сива борода. На предстоятелi церкви не було жодних ознак, що говорили б про його стан, лише проста сутана. Ноги Шептицького були накритi картатим пледом. В руках вiн тримав якусь велику книгу, котру читав перед тим. Про це свiдчили окуляри. Досифея нарештi оговталася, пiдiйшла до Митрополита й поцiлувала йому руку. Вже з перших крокiв вiн зауважив ii кульгавiсть й одразу перейнявся жалiстю до майбутньоi iгуменi. – Ви стомилися з дороги, сестро! Сядьте бiля мене! Митрополит Андрей показав на крiсло, що стояло з iншого боку столика. Коли ж Досифея сiла навпроти нього й не могла приборкати хвилювання, Шептицький усмiхнувся. – Не треба так хвилюватися! – заспокоiв вiн. – Впевнений – ви, сестро, справитесь! Виявляеться, рiшення про призначення сестри Досифеi iгуменею монастиря вiн прийняв уже давно, про що, власне, не забарився повiдомити. – Я запросив вас для того, щоб познайомитися поближче, – продовжив Митрополит. Досифея хотiла сказати, що тремтить не вiд того, про що говорить предстоятель, але вiд самого факту iхньоi зустрiчi. Однак вона тiльки кивнула головою. А Шептицький продовжував: – Люблю отак сидiти й милуватися садами. Їх колись запланував Клеменс Ксаверiй Фесiнгер. Вiн любив тодiшнiй стиль бароко й навiть тут не вiдступив вiд нього. Коли був у Святому мiстi, то йому захотiлося i тут зробити щось подiбне на ватиканський Бельведер. Але сто рокiв тому сади переробили. Хочу вiдновити те, що було найперше. Митрополит поклав книгу на столик, зверху окуляри. – Менi про вас говорили двое людей, – продовжував вiн. – Блаженноi пам’ятi iгуменя Емiлiя i ваш парох отець Петро. Досифея пiдвела здивованi очi. Побачивши цей порух, Шептицький кивнув головою. – Так, ми з отцем Петром колись говорили про вас, i я похвалив його за те, що саме з його парафii вийшла така могутня вiра у нашого Спасителя. Досифея просто не знала, що вiдповiсти. Виявилося, що все вже вирiшено без неi. – Скажiть менi, сестро! Але якщо ви знайдете мое запитання недоречним чи образливим, можете не вiдповiдати менi, – говорив Шептицький. – Ваша кульгавiсть з дитинства? – Нi, Ваша Емiненцiе! – нарештi подала голос Досифея. – Це вiд вiйни. Коли у нашому монастирi матiнка Емiлiя дозволила вiдкрити шпиталь для воiнiв, ми ходили бiля поранених. Як поляки пiдступили до Кам’янки, то стрiляли по мiсту. Пару бомб впало на монастир. Тоди вбили трьох наших сестер. Менi iще пощастило. Андрей Шептицький по-новому подивився на Досифею. Йому сподобалося, що вона не жалiеться на свою недугу, зате шкодуе за iншими, котрим пощастило менше. «Справиться!» – впевнено подумав Митрополит i простягнув руку для поцiлунку. 3 Василь Мороз стояв перед невисоким кам’яним нагромадженням i дивився на свинцевi води озера Мiчиган. В обличчя дув вогкий грудневий вiтер, пронизував наскрiзь теплий одяг, але чоловiк не вiдчував холоду. Василь дивився на чайок, котрi боролися з поривами вiтру, що намагався закинути iх на близьке мiсто, але птахи вперто трималися на одному мiсцi. Його думки були далеко й не стосувалися нi холодного мiчиганського вiтру, нi впертих чайок, нi свинцевого неба, котре «обiцяло» десь ближче до вечора ощасливити землю таким же холодним дощем. Сьогоднi вiн став безробiтним. Дивно, але така очiкувана звiстка, котра витала над ним чи не вiд того проклятого четверга, названого у пресi чорним[5 - Обвальне падiння цiн акцiй, яке розпочалось у четвер 24 жовтня 1929 року. Початок Великоi депресii.], здавалася йому – й не лише йому одному – чимось неймовiрним, таким, що точно не зачепить його. Завод Форда, де Василь працював, був допомiжним у Чикаго (основне виробництво сконцентрувалося у Детройтi) й нiколи не мав проблем зi збутом продукцii. Щоправда, протягом минулого року постiйно знижувався продаж автомобiлiв, але це пояснювалося тим, що дiловитi американцi бiльше грошей витрачали на купiвлю акцiй, адже саме це могло забезпечити iхне безбiдне життя пiсля того, як не стане роботи. Василь Мороз також почав подумувати над тим, чи не ризикнути своiми заощадженнями i не придбати якусь частину акцiй своеi фiрми. У них з дружиною навiть виникла суперечка щодо цього: Анна була категорично проти того, щоб замiсть звичних iй доларiв тримати вдома якiсь акцii, цiннiсть яких залежатиме не вiд них самих. Тодi вони навiть посварилися, але Василь усе ж наполiг на своему. Зробити «купiвлю столiття» вiн планував на двадцять восьме жовтня. Що ж, життя розсудило по-своему. Цей понедiлок виявився не менш чорним, нiж попереднiй четвер, хоч i не такий, як наступний вiвторок. Причиною того, що сталося потiм, стало те, що акцii не могли забезпечити виплати дивiдендiв, на що, власне сподiвалися iх власники. І двадцять четвертого жовтня вони рiзко впали в цiнi. Тут же з’явилися так званi «ведмедi» – гравцi на пониженнi акцiй. Акцii почали продаватися з такою швидкiстю i у такiй кiлькостi, що вони остаточно знецiнились i стали не вартi того, щоб iх пiдняти з пiдлоги. Президент Гувер (а депресiя припала на перший рiк його президентства), на перших порах взагалi не знав, що робити. Зрештою, вiн – та й усi також – сподiвалися, що це лише один з нещасливих днiв i все пройде само, але в понедiлок двадцять восьмого жовтня виявилося, що попереднi подii були лише прелюдiею до чорного понедiлка та не менш чорного вiвторка. Саме пiсля цих днiв Василь Мороз наяву бачив, як зводили рахунки з життям тi, хто сподiвався все свое життя жити з процентiв акцiй. До Чикаго вiдгомiн подiй на Волл-стрит докотився через декiлька днiв, але й тут вони були не менш драматичнi, анiж у Нью-Йорку. Одного ранку, йдучи на роботу, вiн бачив, як пожежнi буквально змивали з тротуару кров, яка лишилася вiд падiння якогось невдахи. Змивали разом з папiрцями колись дорогих акцiй. Вони валялися всюди. Чи належали це акцii самогубцю, чи якiсь випадковi, не знав нiхто, як нiхто не бажав з’ясовувати. Кожен переживав за себе. Василь залишився зi своiми грошима i був вдячний дружинi, що через неi так довго тягнув з купiвлею акцiй. Звичайно, у Василя все було не так погано: як-не-як одна-двi акцii, якi вiн сподiвався роздобути, не вiдiгравали великого значення, але навiть тi долари, що вдалося зекономити, нiколи не стануть зайвими. Це вiдчуття посилилося, коли до заводу, де вiн працював, стали доходити чутки про банкрутство фiрм й закриття заводiв. Кожен сподiвався, що ця гiрка чаша iх омине, але сьогоднi зранку, прийшовши на роботу, вони дiзналися, що завод закриваеться й у фiрми немае грошей, щоб виплатити iм платню. Коли ситуацiя дещо покращиться, говорив представник фiрми, грошi будуть виплаченi у повному обсязi, але зараз всi повиннi зрозумiти, що фiрма зробити це не в змозi. Молодик дивився на темнi води озера Мiчиган, як вони плюскочуть об розкидане камiння, i йому пригадалася його перша подорож Атлантикою. Зрештою, тодi все для нього було незвичним й уперше: подорож потягом через всю Нiмеччину до Гамбургу, звiдки вiдправлявся пароплав до таемничоi Америки; величний порт з таким неймовiрним нагромадженням товарiв, складiв, машин, суден i людей, що галичани (а разом з Морозом було з пiвсотнi землякiв) просто розгубилися у цьому мурашнику. На iхне щастя, представник фiрми, якiй вони довiрилися, виявився порядною i аж нiяк не зарозумiлою людиною, бiльше пiдказував, анiж сварив, хоч останнього також не бракувало. Пароплав, яким Василь Мороз мав дiстатися до Америки, був американським i називався «Левiафан». Як у будь-якому лайнерi, на ньому були каюти першого й другого класу i, звичайно, трюм. Саме туди й поселили емiгрантiв. Мiсце було не найкраще на кораблi, але це вже не йшло нi в яке порiвняння з тим, що довелося бачити галичанам до того. Для багатьох з них вузеньке лiжко, на якому iм належало провести подорож, здавалося розкiшним люксом якогось фешенебельного готелю. До того ж на щось краще нiхто i не претендував: на тi грошi, заплаченi фiрмi, що брала на себе турботу з переправленням через Атлантику, на бiльше не сподiвалися. Попервах, як звичайно, багато хто з пасажирiв узагалi не пiднiмався з лiжок: море було неспокiйне, й галичани уперше «познайомилися» з морською хворобою. Щоправда, Василь Мороз перенiс це спокiйно, без наслiдкiв для свого здоров’я i пiдлоги трюму. Як виявилося, пiсля того як пароплав покинув останне у Європi мiсто Саутгемптон i вийшов у вiдкритий океан, попередня хитавиця була лише прелюдiею. Увесь час, поки «Левiафан» перетинав Атлантичний океан, його води жодного разу не заспокоiлися. Нiхто з пасажирiв – нi «першокласники», нi тi, що у трюмi, – не ризикнули з’явитися на палубi. І тiльки в останнiй день плавання океан, як за помахом чарiвноi палички, заспокоiвся, iз-за хмар виглянуло сонце, й пасажири залишили своi каюти. Здаеться, тiльки тепер Василь Мороз побачив, наскiльки рiзнi люди пливуть на кораблi: гордi нiмцi (а у першому класi пливли саме вони) повагом походжали палубою, палили дорогi сигари, про що свiдчив приемний дим, що не йшов нi в яке порiвняння з дешевим тютюном, яким буквально просякнув трюм; впевненi у собi американцi, котрi поверталися додому пiсля вояжу Європою; зарозумiлi лише перед украiнцями поляки-емiгранти i пiвсотнi галичан, для яких подiбна подорож була чимось небаченим досi. Василь дивився з висоти на темну води, на буруни, що вiдходили вiд борту корабля, i мрiяв про щасливе життя, котре обов’язково у нього буде. Тодi у цьому життi ще було мiсце для Марiйки Бiлецькоi. Зараз Василь гадав собi, що сталося б, якби у них все вийшло. Як би там не було, але у його планах – з Марiйкою чи без неi – аж нiяк не було мiсця сьогоднiшнiм подiям! Напевне, не один лише Василь Мороз не спiшив повертатися додому з такою звiсткою. А вiн справдi не знав, що казатиме дружинi. Як вони житимуть далi? Чи не стане вiн одним з тих, хто стоятиме у довжелезних чергах за мискою безплатноi зупи? Такi картини Василь бачив чи не кожного дня, коли спiшив на роботу. Важко було усвiдомлювати, що така участь могла чекати i на нього, та практично неможливо змиритися з тим, що це, зрештою, сталося. Нi, тут дiйсно стае холодно! Василь мерзлякувато повiв плечима, щоб вiдiгнати неприемне вiдчуття, аж тут почув позаду себе: – Ти хоч не туда зiбрався? Василь Мороз здивовано озирнувся й побачив Івана Кандибу. Вони бачилися сьогоднi зранку i були поруч, коли представник заводу повiдомив про неприемну новину. Пiсля таких слiв кожному хотiлося побути на самотi. Тепер же старший товариш знову знайшов його. – Не туда! – впевнено вiдказав Василь. – Не нинi, вуйку Іване! – То й не треба нiколи! Василь Мороз завдячував Кандибi тим, що опинився тут, у мiстi Чикаго. Свого часу, приiхавши у рiдну оселю на побивку, Іван Кандиба зумiв захопити молодого Василя розповiдями про тутешне життя. І хоч навiть прикрашене з уст Івана воно аж нiяк не виглядало iдеальним, Василь захопився цим i забажав побачити його наяву. Саме Кандиба позичив йому грошi на подорож, саме вiн зробив так, що невiдомого галицького юнака запросив на роботу завод, на якому працював сам Іван, саме на квартирi Кандиб попервах жив Василь. Іван Кандиба став причиною i того, що Василь зустрiв свою Анну. Зрештою, Мороз також вмiв бути вдячним, i старший товариш це знав: коли Василь вiдвiдував рiдних у Галичинi, саме через нього той передав братовi Семену чималу для нього суму грошей. Зараз вони знову опинилися у скрутi. – Просто не знаю, як жити далi! – признався Василь. – Кинь, Василю! Що, власне, сталося? Лишився без роботи? – Та хоча б! – Зато руки на мiсцi! – А куда iх припасувати? І коли? А до того безплатну зупу iсти? – Та хоча б! Голод, як ти знаеш, не тiтка! Іван Кандиба деякий час дивився на холодну воду озера. – Не треба вiшати носа! – знову сказав вiн. – В недiлю пiсля вiдправи в церквi ми зберемося разом i поговоримо про те, що робити далi. А зараз пiдемо додому. Одне добре: хоч нашi жiнки не будуть переживати, що з нами щось станеться на роботi! Що ж, це справдi так! Хоч на заводi, де вони ще вчора працювали, намагалися дотримуватися всiх правил, але час вiд часу все ж траплялися нещаснi випадки, котрi закiнчувалися навiть смертю. Такi випадки аж нiяк не сприяли бажанню хоч якось працювати, але саме життя змушувало кожного ранку знову переступати ворота заводу. Сьогоднi ж навiть такi трагiчнi випадки залишилися в минулому, й невiдомо, коли вони знову зможуть зайняти своi мiсця за конвеером i чи станеться це взагалi. Іван Кандиба взяв Василя пiд руку i повiв у напрямку до району Чикаго, де проживали бiльшiсть украiнських емiгрантiв. Будинок, у якому на третьому поверсi наймав одну кiмнату Василь з сiм’ею, стояв на вулицi, яка аж нiяк не належала до фешенебельних. Зрештою, тут жила бiльша частина тепер вже колишнiх робiтникiв заводу «Форда». Будинок i належав заводу. Крiм Василя украiнцями тут були лише Кандиби. Решта галицьких iммiгрантiв компактно проживала при сталеварнях у пiвденнiй частинi Чикаго. Зазвичай вихiдцi iз Галичини збиралися разом бiля своiх церков. Звичайно вони були греко-католиками, але Василь Мороз належав до православноi парафii церкви святоi Трiйцi. Цьому було декiлька причин: по-перше, сюди ще здавна ходив Іван Кандиба, що був авторитетом для молодого iммiгранта; по-друге, православною була його дружина Анна; по-трете, саме ця церква виявилася найближчою до того мiсця, де проживали Морози. Була ще одна причина. У церквi святоi Трiйцi служив архiепископ Іоанн Теодорович. Василевi Морозу було приемно слухати його проводi, до того ж Теодорович жодного разу нiчого не говорив проти греко-католикiв, а, навпаки, називав iх братами по вiрi. Крiм того, з’ясувалося, що тодi ще капелан армii Украiнськоi Народноi Республiки лежав з тифом у той самий час i в тому самому шпиталi, що й брат Василя Федiр. Це стало останньою краплею, що греко-католик Василь Мороз перейшов у православ’я. Василь не мiг вирiшити, як вiн скаже Аннi про те, що бiльше не приноситиме додому грошей, але виявилося, що дружина все знае вiд сусiдiв. Вона лише погладила чоловiка по руцi й тихо сказала: – Все буде добре! Не ми однi! Василь сумно подивився на лiжко, де мирно посопували маленькi донечки. Старшу трирiчну Олусь назвали на честь господинi, де Анна працювала прислугою. Господарi досить-таки приязно ставилися до галичанки, тому про них в Анни залишилися тiльки приемнi спогади. Молодша на рiк Марта – точна копiя своеi тiтки. Зараз Василевi треба було думати, як iх прогодувати. – Я завтра пiду до Ведемайерiв i попрошуся на роботу, – говорила Анна. До народження дочок вона працювала у нiмецьких iммiгрантiв. Василь скрушно похитав головою. – Не думаю, що вони знову тебе приймуть, – сказав вiн. – Фрiдрiх Ведемайер сильно погорiв на бiржi. Боюся, що вони просто не матимуть, чим тобi платити. – Та хоч якусь iду приноситиму! Усе ж лiпше, нiж безплатна зупа! Згадавши недавню розмову з Іваном Кандибою, Василь похмурнiв. Але поки що у них були грошi, щоб хоча б дiти не вiдчували нехватку у iжi. Тут Морозам допомогла привезена ще з Галичини звичка тримати грошi вдома, а не довiряти iх банкам. Пiсля того як краiною прокотилася хвиля банкрутств, здавалося, «бетонних» банкiв, люди кинулися забирати своi вклади. Не завжди вони встигали це зробити до того, як на дверях установи з’являлася табличка, яка сповiщала, що банк не в змозi виплатити грошi. Тим не менше наступного дня Анна залишила Василевi дочок i вiдправилася до району, де жили Ведемайери. Щоправда, повернулася досить швидко i вже з порогу Василь зрозумiв, що трапилося так, як вiн i передбачав. Анна розказала, що мала розмову з фрау Ведемайер, i та з жалем змушена була вiдмовити iй, адже ii чоловiк не просто «сильно погорiв» на бiржi – вiн геть розорився, i родина вже почала пiдшуковувати собi iнше помешкання – не таке велике i у менш багатому районi. Найближчоi недiлi Морози пiшли до церкви (зрештою, вони це робили постiйно). Як i передбачав Іван Кандиба, пiсля вiдправи священник попросив залишитися тих, хто втратив роботу. Таких виявилося досить багато, але, зрештою, залишилися всi: нiхто не був упевнений у тому, що наступноi недiлi не приеднаеться до невдах. Священник представив адвоката, який спецiально приiхав з канадського Торонто. Ним виявився доволi молодий чоловiк, але, на здивування прихожан, що лишилися, був украiнцем i звали його Григорiй Середа. До того всi адвокати, до яких вряди-годи змушенi були звертатися украiнськi iммiгранти, були евреi або ж нiмцi. Украiнцiв серед такоi категорii ранiше не було. Тому всi з цiкавiстю приготувалися слухати, що скаже адвокат. – Дорогi парафiяни! – говорив вiн. – Певно, ви чекаете вiд мене якихось слiв, що заспокоять вас. Мушу вас розчарувати: у мене нема таких слiв! Уся Америка зараз у такому станi, в якому е ваше Чикаго. По всiй краiнi закриваються заводи, людей виганяють на вулицю. Безробiтних стае щодня бiльше. Прихожани церкви похмуро слухали приiжджого адвоката. Якщо вiн i хотiв дати iм хоч якусь надiю, то зовсiм не вмiв цього робити. – Тодi чим ви нам можете помогти? – пролунав грубий хриплий голос праворуч вiд Василя Мороза. Вiн належав Степановi Хмiлю зi Збаража. Степан побував на рiзних пагорбах i став чи не першим серед прихожан, що втратив роботу вже пiсля жовтня. Вiдтодi всi його намагання влаштуватися хоч десь закiнчувалися невдачею, а пiсля того як безробiття у мiстi стало масовим, узагалi покинув цi спроби. – Ви самi можете собi допомогти, – вiдказав Григорiй Середа. – По всiх мiстах, де живуть нашi люди, вони збираються разом i чим можуть помагають один одному. Нiхто не був готовий до такого, але тепер треба це робити. Я представляю Канадську Сiчову Органiзацiю. Хоч головнi органи е в Канадi, але i в Америцi нас тоже багато. Ми стоiмо на iдеi украiнськоi гетьманськоi держави з Павлом Скоропадським. Гетьман дуже переймаеться становищем украiнцiв, якi опинилися у такому тяжкому станi, i скiльки може помагае нам. Певно, що всiм помогти вiн аж нiяк не може, але i ми самi можемо щось зробити. – А що саме? – пролунало запитання. – Насамперед ми маемо знати, хто на нинiшнiй день найбiльше потребуе помочi. Певно, що то е тi, хто вже давно втратив роботу i хто мае малих дiтей. Кажу ж, наша каса не е великою, але найбiднiших ми можемо хоч якось пiдтримати. Але нам варто знати про всiх – i тих, хто ще нинi мае роботу: то для того, щоб ми знали, коли хтось стане безробiтним. Тих, хто бажае пристати на моi слова, ми зараз запишемо i вже будемо мати на увазi. Дай, Боже, щоб вам не знадобилася наша помiч, але треба бути готовим до всього! Як з’ясувалося, тими, хто захотiв, щоб про нього знав «сам Гетьман», виявилися чи не всi прихожани церкви Святоi Трiйцi. Щоправда, записували лише чоловiкiв i лише по одному з сiм’i. Іван Кандиба похмуро спостерiгав за чималенькою чергою до столика, за яким сидiв напарник адвоката Середи, i на його обличчi Василь Мороз помiтив сумнiви. – Щось не так, вуйку Іване? – запитав вiн. – Я завжди тiкав вiд всякоi полiтики, Василю. Особливо тут, в Америцi. Я приiхав до Чикаго, щоб заробити й прогодувати свою родину. Як би ти знав, що тут було, коли у нас вдома вибухнула вiйна! Скiльки тут зразу стало товариств: «Сiч», «Украiна», «Самостiйна Украiна»… Сварилися так, що й вiйни не треба! – говорив Кандиба i признався: – Не люблю полiтики! А тут полiтика! – Та гетьман поможе нам! – заперечив Василь. Вiн крадькома подивився на чергу, неначе боявся, що йому не вистачить мiсця у списках. Цей погляд запримiтив Кандиба. – Станемо! – сказав вiн i повiв молодшого товариша до iнших. Черга просувалася досить швидко. – Зараз найголовнiше – щоб нам помогли! – говорив Кандиба. – Я навiть готовий стерпiти те, що маю стати гетьманцем. Але Василевi Морозу було однаково, ким вiн стане. Зараз вiн хапався за будь-яку соломинку, щоб хоч якось забезпечити свою родину. Тому, коли до нього дiйшла черга, вiн був готовий на все. – Як вас звати? – запитав незнайомий «писар». – Мороз Василь! – вiдповiв вiн. – Звiдки ви приiхали? – було наступне запитання. – З Польщi. Львiвське воеводство, Кам’янський повiт, гмiна Вишiв. Писар акуратно записав це у зошит. – Скiльки вам рокiв? – Двадцять сiм. – Сiм’я е? – Так, жiнка Анна i двое дочок. – Працюете? – Нi. Записавши це, писар сказав «Добре!» i жестом попросив Василя вiдiйти вбiк. До столика приступив Іван Кандиба. Мороз не став чекати, коли звiльниться односелець, а одразу пiдiйшов до своiх. Анна з дiтьми стояла разом з жiнкою Івана Кандиби. Двi ii дочки – значно старшi, нiж Олусь i Марта, – з нетерпiнням споглядали за татом, коли вiн також пiдiйде. Василь узяв на руки старшу Олусь, аж тут пiдiйшов i Кандиба. Його дружина, подивившись на невдоволене обличчя чоловiка, запитала: – Не записали? Іван махнув рукою. – Записали! Але казали, щоб на помiч одразу не чекав – нас iз Василем тiльки на тижнi звiльнили. Спочатку поможуть тому-таки Степановi, бо вiн уже бiльше мiсяця сидить вдома. А там i до нас дiйде черга! – То чого ти переживаеш? – Та не подобаеться менi, що спочатку той адвокат говорив про свою партiю, а вже потiм про помiч нам! Але нiчого не поробиш – iсти хочуть всi! – А може, якусь роботу здибемо? – обережно сказала Анна. Але знайти роботу було не так просто. Кiнець року вiдзначився ще бiльшим ростом безробiття, i надiя на хоч якийсь заробiток зникла остаточно. Не було роботи навiть у невеликих магазинчиках, де безробiтнi ранiше заробляли декiлька доларiв перенесенням ящикiв з товарами. Щоб не платити на сторону, власники самi зайнялися розвантажуванням товару. Щоправда, навiть такоi роботи ставало все менше. А наприкiнцi року Василь Мороз уперше став у довжелезну чергу за безплатним обiдом. 1930 рiк 4 Пiсля складання iспитiв Григорiй Кандиба додому не поiхав, як це бувало кожного лiта. На вiдмiну вiд попереднiх рокiв, його шлях лежав не до залiзничноi станцii Кам’янки i вже потiм якоюсь випадковою фiрою до Перетина, а до непримiтного села Осмолода у Станiславiвському воеводствi. Поiхати до пластовоi оселi на горi Сокiл запропонував Григорiю провiдник юнацькоi ланки ОУН Мирон Ганiткевич, з котрим Кандиба спiлкувався найбiльше. Разом з перетинцем вирiшив провести ферii[6 - Ферii – канiкули.] i його однокурсник Василь Ваврук. Вони були однолiтками, разом вчилися у вчительськiй семiнарii Сокаля. На вiдмiну вiд Григорiя, Василь був мiсцевий, iз села неподалiк Сокаля i декiлька разiв запрошував Кандибу до себе додому. Разом вони належали до ОУН, причому Василя привiв Ганiткевич. Центр пластового таборування розташувався на схилах гори Сокiл. Це мiсце було вибране невипадково. Свого часу голова «Пласту» Іван Чмола запропонував органiзувати «Табiр працi та iнструкторства». Вiн же був iнiцiатором того, щоб звернутися за допомогою до Митрополита Андрея Шептицького. Вислухавши делегацiю, предстоятель Церкви подарував органiзацii, котрою, власне, й опiкувався, поляну пiд горою Сокiл. Мiсце таборування виявилося зручним з декiлькох причин: було далеко вiд основних мiсць перебування польськоi полiцii i, навпаки, близько вiд лiтньоi резиденцii Митрополита в урочищi Пiдлютне. Оскiльки пластуни прибували до своеi оселi зазвичай влiтку, коли там звичайно вiдпочивав Шептицький, то це було ще однiею пересторогою безпеки: поляки не ризикували щось робити проти Митрополита. «Пласт» вони поки що терпiли, але на Волинi вiн ось уже другий рiк пiд забороною. Позаяк Григорiй Кандиба нiколи не був у «Пластi», його, звичайно, попервах дивувало, що вiн там робитиме помiж «новакiв» i «юнакiв»[7 - Вiковий подiл членства у «Пластi» передбачав чотири вiковi категорii: новаки (6–12 рокiв), юнаки (12–18 рокiв), старшi пластуни (18–35 рокiв) та пластуни-сеньйори (вiд 35 рокiв).], але Мирон Ганiткевич заспокоiв його. – Якщо точно, то ми потрапимо на таборування старших пластунiв, – говорив вiн. – І головне – на нас там чекае важлива зустрiч. – Із ким зустрiч? – поцiкавився Василь Ваврук. Вiн, виявляеться, також перебував у невiданнi щодо справжньоi причини iхньоi поiздки. – І чого так далеко пертися? Це у чорта на болотi! – Та тому i iдемо туди, що у чорта на болотi! Менше непотрiбних очей – бiльше безпеки! До залiзничноi зупинки, пiсля якоi довелося йти пiшки, вони бiльше не говорили про справжню мету подорожi. До самоi гори Сокiл iхали на декiлькох фiрах i навiть на автомобiлi, який невiдь-яким чином опинився у цiй мiсцевостi. А вже останнiй вiдрiзок дороги, особливо сам пiдйом на гору, довелося долати на своiх двох. На гору Сокiл до табору пiднiмалися вузькою кам’янистою стежкою, продовбленою у скелях декiлька рокiв тому, але перед тим як ступити на стежку, довелося замельдуватися старшому пластуновi, котрий тимчасово мешкав у будцi бiля пiднiжжя. Той повiдомив по телефону кудись вгору про гостей, отримав звiдтам «добро» i жестом показав на стежку, мовляв, вас чекають. Пiдйом був важкий, а особливо це вiдчувалося з важкими плечаками[8 - Рюкзак.] за спиною. Попередженi Мироном Ганiткевичем, Григорiй з Василем запакували простирадла i коци. Все iнше вони знайдуть на мiсцi. На полянi, куди пiднялися галичани, на кам’яних фундаментах стояли куренi, велика свiтлиця, допомiжнi примiщення. Дещо збоку розташувався спортивний майданчик. Стiни споруд були з лiсу-кругляку; шпари мiж кругляком щiльно закритi мохом. Дах будинкiв був з дерев’яного гонту. На кiнцi стежки iх зустрiв старший чоловiк з акуратними вусами i борiдкою. На вигляд йому було рокiв сорок. – Я Іван Чмола – комендант табору, – представився вiн. – Мирон Ганiткевич! Це Василь Ваврук i Григорiй Кандиба. Ми зi Львова, – вiдказав Ганiткевич. – Менi вiдомо про вас! Ми вам пiдготували куренi. Вiн показав на будинки, де Григорiй зауважив декiлькох старших чоловiкiв. За вiком i по одягу вони аж нiяк не могли належати до перших двох категорiй пластунiв. Здивований побаченим, Мирон поцiкавився, де ж решта пластунiв, на що комендант вiдповiв: – Перша змiна прибуде через тиждень. Вас до того часу тут вже не буде. Мирон розумiюче кивнув головою, а його супутникам залишилося здогадуватися, чого iм чекати. У кожному куренi були подвiйнi причi[9 - Нари.] – горiшнi i долiшнi. Всезнаючий Мирон – а вiн единий з них трьох був пластуном – розповiв, що таборовики називали верхнi причi бантами. Вже розташувавшись (для цього довелося заповнити свiй порожнiй сiнник соломою), бiльш емоцiйний Ваврук не витерпiв. – Мироне, скiльки ти ще будеш тримати нас з Грицем у невiданнi? – говорив вiн. – Для чого ми тут? Я так розумiю, що то дуже важне, бо навiть молодих пластунiв сюди не пустили. – Ви маете рацiю, – вiдказав Ганiткевич. – Тепер уже настав час сказати. Тим бiльше що найближчi днi нас не випустять звiдси. Ну, може, в недiлю спустимось у село на Службу. Вiн поклав свiй сiнник на долiшню причу i побив по ньому кулаком. – Пластова оселя вибрана для збору членiв ОУН, – повiдомив Мирон. – А для чого? – поцiкавився Кандиба. – Та питань е багато! Дехто навiть не знае, де вiн зараз перебувае: в УВО чи в ОУН! Певно, що про Збiр мова не йде – просто приятельська розмова провiдникiв з нами. – А чому ми? – не вгавав Ваврук. – Ми з Грицем простi члени Органiзацii! – Поки що! – мовив Мирон i цим заiнтригував молодших товаришiв. – А крiм того – подивiться, яка тут краса! Ну, от ви колись були в горах? Григорiй i Василь заперечливо похитали головами. Дiйсно, чим мiг похвалитися двадцятирiчний Кандиба? Хiба що ледь помiтними горбами у лiсi, котрi – через вiдсутнiсть чогось вищого – перетинцi називали горами. Тут же, куди не кинь оком, всюди порослi смерекою пагорби i залежно вiд вiдстанi до них були всiх вiдтiнкiв вiд зеленого до синього на самому горизонтi. – А повiтря яке! – продовжував Мирон. – Словом – не забудете довго! Поки не почалося основне дiйство, Мирон Ганiткевич повiв своiх супутникiв на екскурсiю найближчими горами. До них приедналися двое прибулих з Тарнополя. Видно, Мирон був завсiдником пластунськоi оселi, бо знав тут всi стежки. Незвиклi до подiбних переходiв Григорiй та Василь (а судячи з виразiв облич, i тарнополяни) вже на початку «походу» вiдчули втому в ногах, але все ж зумiли пiднятися на вибрану провiдником гору. Перед ними вiдкрилася незабутня, не бачена до того картина украiнських Карпат. Незвично було бачити тому-таки Кандибi пiд ногами бiлi хмари. На них не треба було задирати голову, але можна порухати ногою. Найближча полонина якраз освiтлювалася сонцем, вiд чого трава мала аж салатовий колiр, на вiдмiну вiд зеленоi неосвiтленоi. Чим далi, тим бiльше синiли гори й менше вгадувалися окремi деталi. П’ятiрка туристiв настiльки захопилася спогляданням цiеi краси, що прогавила момент появи поруч двох чоловiкiв. – Милуетесь нашими Карпатами, молодi люди? – запитав один. З несподiванки «молодi люди» здригнулися. На незнайомцях був звичний для даного ландшафту одяг, що завершувався модними капелюхами з прикрiпленими до них гiлочками хвоi. У кожного на плечi висiла рушниця. Вони були однолiтками, але значно старшими за наших друзiв. Тим не менше Мирон Ганiткевич одного упiзнав. – Доброго дня, пане Андрiю! – привiтався вiн. – Ось привiв молодших друзiв, щоб подивилися на цю красу. – Ви мене знаете? – здивувався той. – Звичайно! Ви приiжджали до нас в Сокаль у березнi двадцять четвертого року. Перед тим як вас… Вiн хотiв закiнчити «заарештували», але вчасно зупинився, не бажаючи говорити зайве. Це вiдзначив i Андрiй Мельник. Натомiсть вiн сказав: – Я так розумiю, що ви з табору внизу. І кивнув головою в напрямку пластовоi оселi. – Так, ми звiдтам! – пiдтвердив Мирон i подивився на супутника Мельника. Цей погляд помiтив i Мельник. Несподiвано для всiх вiн перейшов на нiмецьку мову. На щастя, галичани нею володiли вiльно. – Ось, Ваша Високосте, не ми лише в захопленнi вiд тутешнiх краевидiв! – сказав Мельник. – Але й цi молодi люди! «Їхня Високiсть» розумiюче кивнув головою. А Мельник знову заговорив украiнською: – Маю честь представити вам Його Високiсть Фелiкса Бурбон-Парму, принца Люксембурзького. Його Високiсть перебувае тут як особистий гiсть Його Емiненцii. Мельник на мить замовк. – Я так розумiю, що представляти вас не варто, – знову сказав вiн. – Не через те, що ви не князiвськоi кровi, але через конспiрацiю. Андрiй Мельник пiдняв капелюха. – Приемно було познайомитись! – сказав вiн i, обернувшись до князя, вже нiмецькою продовжив: – Нам вже час, Ваша Високосте! Митрополит чекае на нас! Князь Фелiкс ледь помiтно кивнув головою (видно, князiвська етика не передбачала чогось бiльшого), i несподiванi знайомi попрямували до спуску з гори. А п’ятеро галичан продовжували стояти там, де iх заскочила розмова. – Хто це був? – запитав Павло Купель з Тарнополя. – А це був, друзi, Андрiй Мельник, – вiдповiв Мирон. – Той самий? – перепитав Василь Ваврук. – Так. Третiй Крайовий Комендант Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii. – А чому вiн тут? – Вiн приiжджав до нас у Сокаль перед тим, як його арештувала полiцiя. Пiсля того вiн вiдсидiв чотири роки й пiсля виходу став iнспектором лiсiв греко-католицькоi митрополii. Його особисто взяв до себе Митрополит Андрей. Його Емiненцiя зараз у себе у Пiдлютому в лiтнiй резиденцii. Самi чули, князь Люксембургу в гостях у Митрополита, то й приiхав разом з ним. Видно, попросив Мельника скласти йому компанiю. Тим часом Мельник з князем зникли за деревами. – Вперше видiв справжнього князя! – озвався Григорiй Кандиба. – А ти гадаеш, що князi валяються пiд кожною смерекою? – iдко мовив Василь Ваврук. – Їх е дуже мало, можливо, ще менше, нiж полякiв, якi хочуть нам добра! – Ну, не кажи! – заперечив Григорiй. – Мiй сусiд у вiйну служив ординарцем у герцога Вiльгельма! Тон, з яким Григорiй це сказав, переконав iнших, що вiн не обманюе, а iнший тарнополянин Іван запитав: – Полковник Вишиваний? – Ти його знаеш? – здивувався Кандиба. – Звiдки? Але мiй тато служив у Херсонi в той час, як там вiн командував усусусами. То ми з тобою майже рiднi! – усмiхнувся Іван. Мирон Ганiткевич подивився на годинник. – От що, «дорога родино»! Досить теревенити, – сказав вiн. – Нам пора вертати до табору. Востанне подивившись на гори, група рушила до стежини, яка вела до табору. Як i гадав Мирон, за час iхньоi вiдсутностi в пластунськiй оселi все було готове до першоi розмови. На галявинi перед куренями хтось уже розставив довгi лавки, на яких сидiли прибулi. Їх було не так i багато: разом з ними самими Григорiй Кандиба нарахував не бiльше тридцяти. Його увагу привернув юнак, який стояв осторонь i про щось розмовляв з комендантом пластунськоi оселi Іваном Чмолою. Вiн був низенького зросту, худорлявий, з дитячим обличчям. Григорiй дав би йому не бiльше шiстнадцяти рокiв, але коротка стрижка i рiзке жестикулювання, що супроводжувало розмову, не дотягували i до того вiку. «П’ятнадцять, не бiльше!» – вирiшив про себе Кандиба, а натомiсть тихо запитав Ганiткевича: – Що тут робить цей «юнак»? Вiн мав на увазi другу пластунську категорiю. Мирон усмiхнувся. – «Юнак»! Бери вище, друже! Йому, як тобi, двадцять один рiк, а те, що вiн виглядае як абсольвент гiмназii, то така вже його врода. – Хто то? – запитав Василь Ваврук. – Степан Бандера. Вiдповiдае за кольпортаж[10 - Кольпортаж – розповсюдження.] пiдпiльних видань по всьому Краi. Григорiй недовiрливо подивився на того, хто вiдповiдав за розповсюдження всього, що вiн читав на гуртках чи просто в себе в кiмнатi, i не йняв вiри. Йому аж нiяк не вiрилося, що за цим всiм стоiть цей непоказний юнак. Але з того, як цей досi невiдомий Кандибi Бандера тримае себе пiд час розмови з Іваном Чмолою, Григорiй зробив висновок, що слова Мирона недалекi вiд iстини. Тим часом Бандера закiнчив розмовляти з комендантом, кивнув головою i вийшов наперед. Видно, вiн ще не навчився мистецтва проголошувати промови, позаяк одразу, без вступу, приступив до головного. – Ви, певно, дотепер здивованi, навiщо ви тут, – почав Бандера. – Що ж, ми змушенi були вдатися до цього, адже ситуацiя в Краю напружена i доводиться берегтися всюди, навiть там, де i немае такоi потреби. Але, як кажуть, береженого i Бог береже! Менi доручено оповiстити вас, що нас всiх чекатиме цього лiта. Та навiть не так! Все те, що ви почуете, вже робиться. Як вам, певне, вiдомо, ще в зимi поляки пробували просунути у своему сеймi чотири закони в справi посилення своеi полонiзацii на «кресах всходнiх». Я кажу «пробували», бо навiть вже самим полякам стало не до своiх осадникiв. В цiлому свiтi наступила криза, а Польщу вона вдарила найбiльше. Тим не менше, осадники стараються нагадати про себе i виторгувати бiльше злотих. Вони створили скрiзь своi нiби спортовi органiзацii «Стшелец», мають право носити зброю, щоб збройними нападами на активнiших украiнцiв та на рiзнi украiнськi iмпрези тримати украiнське населення пiд постiйним терором. Ми, певно, тоже не можемо стояти збоку. Органiзацiя Украiнських Нацiоналiстiв постановила протиставитись саботажною акцiею. Вже тепер, у сiю мiнуту, коли ми про то говоримо, члени ОУН здiйснюють пiдпали збiжжя, сiна, будинкiв польських осадникiв. Серед слухачiв прокотився шум. А Степан Бандера перечекав його i продовжив: – Наша головна мета – показати осадникам, що вони живуть на украiнськiй землi. Нi про якi мордерства не йде мова! Тiльки знищення реманенту i таке iнше! Певно, якщо полiцейськi будуть противитися зi зброею, то нам тоже не лишиться нiчого iншого, як стрiляти. Але то на крайнiй випадок! Тут Бандера побачив пiдняту руку. – Так! Я вас слухаю! Можете не називатись! – Та чого там! – винувато вiдказав власник пiднятоi руки. – Я Петро Василiв. Хочу спитати таке. Якщо нашi побратими вже зараз роблять то, про що ви нам сказали, то в мене таке питання: чого ми тут, якщо маемо бути на мiсцях? Його слова пiдтримали декiлька присутнiх. Степан Бандера усмiхнувся, вiд чого його обличчя стало ще дитячiшим. – Я вас розумiю, як, може, нiхто iнший, – сказав вiн. – Перед тим, як приiхати сюди, я також мав розмову з Крайовим Провiдником, – вiн говорив про Юлiана Головiнського. – Я також рвався до «справжньоi» справи, як менi думалося. Я вiдповiм вам так, як вiдповiли менi: кожен мае робити свою справу. – І яка наша справа? – не вгавав Василiв. – А ваша справа – успiшно здати матуру й вчити молоде украiнське поколiння! Може, ви не знаете, але тут сидять лише учительськi семiнаристи. Присутнi перезирнулися. Здаеться, вони лише тепер зауважили, що вони приблизно одного вiку i навiть одягнутi так, що з певною долею правди можна всiх вiднести до однiеi категорii. – Скажу бiльше: я сам студент агрономiчного вiддiлу Високоi Полiтехнiчноi Школи[11 - У 1930-тi роки Львiвський аграрний унiверситет був пiдроздiлом «Львiвськоi Полiтехнiки».], – продовжував Степан Бандера. – Тобто ми з вами однаково вiдповiдальнi за майбутне молодих людей, навiть тих, якi замiнять нас на цих лавах менш нiж за тиждень. А нас чекае широка розбудова членських кадрiв й органiзацiйноi мережi по цiлому теренi Краю пiд Польщею. Особливу увагу треба придiлити охопленню пiвнiчно-захiдних земель i тих теренiв, якi були засмiченi комунiстичною роботою. Треба розгорнути акцiю серед украiнцiв, якi жили на польських землях, особливо по бiльших мiстах. Оскiльки до нас кадрова праця йшла головно по лiнii колишнiх вiйськовикiв i студентськоi молодi, тепер ii належить провести серед усiх суспiльних шарiв, з окремою увагою на село й робiтництво. Крiм цього ми маемо розгорнути нову форму працi – масовi акцii, в яких приймали б активну участь широкi кола суспiльства. У такому планi особливу увагу привернути бойкоту продуктiв державного тютюну й алкоголю з розрахунком на морально-полiтичний ефект, шкiльну акцiю проти польськоi денацiоналiзацiйноi полiтики. Крiм нас це нiхто не зробить, але щоб ви то могли зробити, ви маете бути поза пiдозрами полiцii. Тому ви тут у той час, як поляки шукають тих, хто пiдривае телефоннi стовпи i палить скирти. – А чи не вдадуться вони до контракцii? – запитав хтось спереду. – Певно, що вдадуться! – згодився Бандера. – Але i ми тоже не будемо сидiти i чекати. Нехай поляки зрозумiють, що спокiйно жити на нашiй землi iм вже не доведеться. Вiн замовк, зiбрався з думками i продовжив: – Ми ще пробудемо тут три днi. Завтра недiля, тому нас всiх запросив до себе Митрополит Андрей. Хто не знае, це недалеко. Три години спокiйноi ходьби. У святу недiлю взагалi грiх працювати, а тим бiльше обговорювати справи, що стосуються можливого мародерства, тому всi серйознi розмови вiдкладемо на понедiлок. А зараз у нас вiльний час; можна позайматися спортом. Цi слова слухачi сприйняли як дозвiл пiдвестися. Майже одночасно з одного з куренiв вийшов Іван Чмола. Вiн тримав пiд пахвою двi коробки з шахами. Одну вiддав Степановi Бандерi, вiд чого у того одразу покращився настрiй, iншу поклав на столик. Мирон Ганiткевич повiдомив друзям: – Бандера, кажуть, любитель шахiв! Може грати разом на шiстьох дошках. Хто хоче з ним позмагатись? Грицю? – О не! – вiдказав Кандиба. – Я до шахiв не мастак! От якби тут хтось згодився на преферанс, то, може, я пограв би трохи! – «Пограв би трохи!» – озвався Василь Ваврук. – Не вiр цьому хитрому лицю! Знаете той анекдот, коли сiли трое грати у преферанс. Один взяв в руку колоду карт, зважив ii i каже: «Одноi карти не хватае!». Другий тоже зважив у руцi. «Так! Дами хрест!». То про нашого Гриця! Якщо не хочеш встати з-за столу зовсiм голим – нiколи не сiдай грати в преферанс iз Грицем Кандибою! Мирон по-новому подивився на свого супутника, здивовано пiдвiв брови i кивнув головою, мовляв, прийму до уваги на майбутне. А бiля столу вже зiбралися глядачi, щоб подивитися на партiю шахiв. Один з присутнiх все ж ризикнув сiсти на шахову дошку зi Степаном Бандерою. 5 «Пацифiкацiя Украiни силою карних експедицiй е, без сумнiву, найбiльш руiнницьким нападом, що був коли-небудь зроблений на яку-небудь нацiональну меншiсть, та найгiршим порушенням зобов’язання щодо меншостей. Бо ж справдi, протягом трьох тижнiв знищено цiлу культуру, i то високу культуру: кооперативи, школи, бiблiотеки й iнституцii, що iх побудували украiнцi впродовж довгих рокiв працi, жертв та ентузiазму».     «Манчестер Гардiен» 14 жовтня 1930 року Той вересневий вiвторок розпочався звично. Перетинцi, як завжди, прокинулися рано i вже встигли попоратися по господарству. Подiбний розпорядок усталився вже давно, тому сприймався селянами як належне. Це пiзнiше всi розiйдуться по своiх роботах, i у кожного вона буде своя, хоч i схожа, а зараз у кожнiй стайнi жiнки доiли корiв, щоб встигнути вигнати iх на пасовисько, а саме молоко вiднести до молочарнi Олексi Морозу. Вже два тижнi стояла суха погожа погода, тому багато хто сподiвався, що до недiлi встигне зiбрати з полiв основний урожай, щоб потiм, вже у коморi, спокiйно пiдготувати його до зими чи для здачi до кооперативноi спiлки. Пiсля того як Андрiй Валько перебрався до Кам’янки, вся робота спiлки «Ощадливiсть» – саме так вирiшили ii назвати – лягла на плечi його швагра Олекси Мороза, чому той спочатку не надто зрадiв, але з часом змирився, звик i навiть отримував вiд роботи задоволення, не кажучи вже про платню, яка виявилася не надто високою, але й зовсiм не зайвою у господарствi. Олекса вже звично прийшов до хати-читальнi «Просвiти», в однiй з кiмнат якоi розмiстилася молочарня, пiдготував бочку для сметани, перевiрив кружлiвку, дiстав iз шухляди столу зошит. Вiдкривши його, Олекса побачив, що вiльних сторiнок залишилося мало, тому доведеться заводити iнший. Це була робота, котру Мороз найбiльше не любив, але без якоi не могла iснувати iхня спiлка, тому, попри все свое несприйняття паперовоi роботи, iй Олекса придiляв чи не найбiльше уваги. Зазвичай молочарня ставала мiсцем для найперших сiльських розмов, i саме звiдси поширювалися усi новини, чутки, а то й звичайнi побрехеньки, а оскiльки збиралися тут старшi люди, то й розмови були поважнi, на вiдмiну вiд сусiдньоi кiмнати, де гуртувалася в основному молодь. Там уже верховодив Данило Солтис, причому його слухалися всi – i перетинська молодь, i з сусiднiх сiл. Першим принiс молоко Василь Вовк. Здавалося, роки не були пiдвладнi над ним. Коваль залишився таким же мiцним i дужим хлопом, як ранiше, легко махав важкеньким молотом, що не завжди вдавалося молодим, лише зовсiм сивим стало волосся. Вовк лише недавно приеднався до спiлки; як коваль, вiн забезпечував сiм’ю добре, але жiнка Орина все ж умовила його, щоб теляток, якi народжувала iхня корова, не продавати, а залишати собi. Зараз у них було вже три корови, менше, нiж в iнших, але достатньо для того, щоб кожного ранку приносити на молочарню по два вiдра молока. – Справляешсьи? – поцiкавився Василь, спостерiгаючи, як Олекса переливае принесене ним молоко у величезний баняк. – Та що тут тежкого? – вiдповiв той. – Во папери – то вже гiрше! Скiльки пишу – всьо не привчивсьи. Не мое то! – А що каже ваш Андрiй? Як в него робота? – Та слава Богу, добре! І робота, i вся справа! Недавно казав менi, що поляки скрегочуть зубами, бо наше масло лiпше, нiж iхне, в Європi не призвичаенi iсти що попало! Давай iм масло першого сорту! А наше масло й лiпше, i дешевше. То поляки й казяться! Олекса зафiксував у зошитi здачу Вовком молока й повiдомив, що до недiлi мають бути грошi. – Андрiй казав, що того разу мае бути бiльше, – говорив Мороз. – Файно, а то Мошко тiлько питае мене, коли до него в склеп хтось прийде, бо в довг чогось давати не хоче. Олекса усмiхнувся. – Та то всьо справа Андрiя! – говорив вiн. – Попередив нашого жида, щоб не робив людей довжниками. Бо нема гiршоi людини за ту, котрiй щось позичив. Василь Вовк не став сперечатися iз цими словами. А Олекса продовжував: – Мало того, його Шмунь хотiв щось продати нашому Микитi (Мороз мав на увазi старого Нагiрного), а в того не було грошей; тiлько вийняв зошит, як тут вродивсьи Мошко, насварив на сина, зошит порвав, а Микиту вигнав. Почувши таке, Василь Вовк почухав потилицю. – Так, умiе твiй швагер переконувати! – вiдзначив вiн. Коли Василь пiшов, один за одним принесли молоко iншi перетинцi. Кожен з них принiс якусь новину, яку удостоiли декiлькома словами залежно вiд ii значущостi. Найдовше поговорили з Яковом Смоляром. Вiн найбiльше був поiнформований про полiтику, тому вважався майже iстиною в останнiй iнстанцii. – Вибори будуть, – повiдомив вiн. Олекса скривився. – Не до добра то! – вiдзначив Мороз i поцiкавився: – А куда? – До Сейму. – Високо! Звичайно, подii у Варшавi мало цiкавили перетинцiв; вони бiльше переймалися тим, що вiдбувалося поруч, ба навiть рiшення мiсцевоi гмiни сприймали лише тодi, коли це стосувалося iх безпосередньо. Тим не менше навiть такi нечастi з’яви у селi представникiв Украiнського нацiонально-демократичного об’еднання – найбiльшоi легальноi украiнськоi органiзацii, дозволеноi в Польщi, все ж дозволяли селянам бути принаймнi обiзнаними у цьому. Щоправда, вiзити представникiв УНДО зазвичай частiшали перед виборами, то й вони не переобтяжували увагу людей своею присутнiстю. – Та що вони там вирiшать? Поляки свого не попустять! Скiльки там наших? – Двадцять штири. – А всiх? – Майже пiвтисячi! – повiдомив Якiв. – То що ти хочеш! Коли молочарню залишив останнiй перетинець, Олекса Мороз взявся за роботу. Йому належало вiддiлити сметану, але перед тим молоко мае хоча б пiвдня постояти. Зазвичай Олекса це робив увечерi, щоб вже назавтра сметана була у бочках. От i зараз вiн викотив бочку iз вже готовою ще вiдучора сметаною, щоб вiддати фiрману. А ось i вiн! Олекса почув, як бiля будинку зупинилися конi, i вiн почув голос Данила Грабiва. Мороз подивився на годинник у кутку. Сьогоднi фiрман чогось затримався. Тут дверi вiдчинилися, i в кiмнату зайшов Грабiв. – Слава Ісусу Христу! – привiтався вiн. – Навiки слава! – вiдповiв Олекса. – Чогось нинi ти припiзнивсьи. – Та не ясно, що сьи творит, Олексо! – розгублено мовив Данило. – Що сьи стрисло? – Виiжджаю я з Вишова, спокiйно iду до Перетина, аж чую за спиною якийсь шум. Знаеш, як дощ шумить! Обертаюсь. Мати Божа! А то вiйсько на конях! – Багато? – засумнiвався Олекса. – Хватае! І до Перетина! Я нагнав коней i таки вiдiрвавсьи вiд них, але вони зараз будуть тут. Неначе на пiдтвердження його слiв за стiною почувся тупiт численних коней. Олекса визирнув у вiкно. Сiльською дорогою неслися улани. З-помiж них миготiли полiцейськi мундири. Мороз бачив, як рiвний до цього часу чотирикутник уланiв розсипався урiзнобiч, i окремi вершники заiжджали на обiйстя перетинцiв. Не розумiючи, що вiдбуваеться, Олекса хотiв було вийти надвiр подивитися, але тут у дверi вдарили чимось важким, i вони повисли на однiй петлi. Всередину ввалилися трое жандармiв. Їхнi обличчя не обiцяли нiчого доброго, тим не менше Олекса обурливо запитав: – Що це мае значити? Один з полiцейських, видно, старший серед них, але не настiльки, щоб Мороз змiг розпiзнати його звання, пiдскочив до нього i, зашипiвши «Czemu, skurwi synu, nie mоwisz po polsku?», боляче штовхнув його прикладом в груди. Отримавши такий «подарунок», Олекса вiдлетiв до стiни. Побачивши таку картину, Данило опустився бiля Мороза. А тим часом полiцейськi приступили до погрому. Вони розбили прикладами кружлiвку i порозкидали поламанi деталi по кiмнатi. Один з полякiв – той, що «пригостив» Олексу, взяв у руки важку металеву трубу, що стояли приперта до стiни i, розмахнувшись, вдарив нею по бочцi зi сметаною. Нiчого не сталося, бо бочка була дубова i не кожен удар мiг ii розбити. Вдаривши ще кiлька разiв i не добившись свого, полiцейськi вибили кришку i просто вилили сметану на пiдлогу. На очах Данила Грабiва виступили сльози. Олекса поки що не розумiв, що вiдбуваеться, але також ледве не плакав, дивлячись на це. На довершення всього полiцейськi вилили принесене перетинцями молоко, й воно розлилося по пiдлозi. Вона була нерiвна, тому молоко зiбралося там, де сидiли Олекса з Данилом. – Вiднинi будете здавати молоко польськiй млечарнi! – ехидно повiдомив полiцейський. Все ще не розумiючи, що ж сталося, Олекса почув, що за дверима, де власне була читальня, вiдбуваеться те саме, але розгром iде з бiльшою злiстю. Порозбивавши все, що можна було розбити, полiцейськi пiдняли з мокроi пiдлоги Олексу з Данилом i, допомагаючи прикладами, вивели на двiр. Проходячи через читальню «Просвiти», Олекса не повiрив своiм очам. Усе, що можна було розiрвати, було розiрване й порозкидане по пiдлозi. Книжки, бережно зiбранi й купленi молоддю, валялися всюди, два портрети – Шевченка та Франка – покремсанi лежали на пiдлозi, розiрванi вишитi рушники висiли на розбитих шибках вiкон. На майданi перед фiгурою вже було повно людей, причому перетинцi – усi, навiть найменшi дiти! – лежали на землi обличчям вниз, оточенi польськими полiцейськими та уланами. Олекса встиг помiтити серед полякiв Адама Павловського, перед тим як його штовхнули у спину i вiн повалився на землю. Поруч гепнувся Грабiв. То тут, то там чувся дитячий плач. Наперед вийшов якийсь полiцейський у чинi постерункового, якого перетинцi бачили вперше. – Слухайте мене, свинi! – голосно почав вiн. – Усе, що ми робимо, ви заслужили самi. Можете подякувати своiй ОУН! Польська держава не попустить з вашого боку жодного саботажу й непокори! Тому вiднинi ви будете носити молоко до польськоi млечарнi; ваша читальня заборонена, а якщо хтось спробуе ii вiдкрити знов, то ми спалимо хату; вiд завтрашнього дня школа стае тою, якою вона мае бути, – польською. Ми ще подумаем, чи лишати вам ваш руський язик! А тепер я требую, щоб ви самi здали бронь, яку заховали вiд влади. Якщо ви не здасте добровiльно, то клянуся, ми знайдемо ii самi, але тоди вже вам не буде де жити! Ну, я чекаю! Але нiхто не спiшив виконувати вимогу постерункового. Бiльшiсть про жодну зброю i не чула, а хто ii мав, то розумiв, що це негайний шлях до тюрми. Розумiв… i сподiвався, що ii не знайдуть. Але полiцейськi, видно, отримали строгi настанови конче знайти зброю. Вони порозходилися по обiйстях перетинцiв i приступили до роботи. Чи не у кожнiй хатi була зiрвана пiдлога, у декого з даху навiть поскидана солома; у коморах з таким потом зiбране зерно висипали на землю. Що можна було викинути надвiр, летiло через вiкна, причому нiкому навiть не прийшла думка вiдчинити iх. На розчарування постерункового зброю так i не знайшли. Тодi вiн наказав порозкидати копицi сiна, як на останню локацiю, де можна щось заховати. Востанне таке румовище залишив за собою ураган, що пронiсся селом вiсiм рокiв тому, але тодi недоторканими лишилися хати всерединi. Тепер же така доля знову спiткала Перетин, але причина цього була не у природi. Тодi ураган також накоiв багато лиха, але вiн i не думав повертатися назад, щоб доруйнувати те, що не вдалося за першим заходом. Нинi знервованi тим, що нiчого не знайшли, полiцейськi знову взялися за людей. – Я однаково знайду бронь, навiть якщо треба буде розiбрати вашi халупи! – кричав старший полiцейський. – Жовнiри, кожному хлопу дати по двадцять палок! Почувши таке, жiнки заверещали, а улани пiдбiгли до Олекси Мороза (вiн лежав скраю), спритно один лiг йому на шию, iнший на ноги, вправно задерли сорочку, а третiй почав бити по голiй спинi. Уся екзекуцiя проходила пiд завивання жiнки Ганни, так що старший крикнув до неi замовкнути, бо сама ляже коло нього. Пiсля останнього удару постерунковий пiдiйшов до знесиленого Олекси й запитав: – Покажеш, де бронь? – Нема бронi, – слабо вiдповiв Олекса. – Ще двадцять палок! – наказав полiцейський. Подiбне вiдбулося з усiма чоловiками, старшими п’ятнадцяти рокiв, тому до цього списку потрапили навiть брати Панаси Дмитро та Михайло. Верхньоi межi для чоловiкiв не було. Коли ж черга дiйшла до Данила Солтиса, обличчя Адама Павловського розпливлося у задоволенiй усмiшцi. – Гадав, що я про тебе забув, скурвий сину? – запитав вiн. – Я нiчого не забув, хоч i пройшло дев’ять рокiв. Я довго чекав, коли настане час вiддячити тобi! Ну, хто тодi був з тобою? Данило мовчав, стиснувши зуби. – Пане офiцере, поможiть йому нагадати! Старший кивнув головою, Данила повалили на землю i чесно вiдрахували двадцять ударiв палкою. – Де бронь? – вкотре запитав постерунковий. Данило мовчав. Полiцейський махнув рукою, i той отримав ще двадцять ударiв. Коли, здавалося, все закiнчилося, Адам знову запитав: – Хто був другий? Не отримавши вiдповiдi, Павловський, уже не питаючи у старшого, наказав: – Дайте йому ще двадцять ударiв! Може, згадае! Тут заголосила жiнка Галина, яка до того лише голосно плакала. Якийсь полiцейський пiдiйшов до неi i сильно вдарив по обличчю. Жiнка, як пiдкошена, звалилася на землю. Отримавши ще одну порцiя палок, Данило Солтис уже навiть перестав стогнати, а Павловський знов запитав: – Хто був третiй? Мовчиш? Ще двадцять ударiв! Тут уже заголосили всi жiнки. Пiд iхнiй незмовкаючий плач полiцейський вiдрахував призначенi удари. – Досить! – подав голос старший. – Пiднiмiть його! Двое полiцейських пiдхопили скривавленого Солтиса пiд руки й поставили на ноги. Неймовiрним зусиллям Данило встояв на ногах. – Ну? – став перед ним постерунковий. – Зрозумiв, що то значить твоя Украiна? З нею буде те саме, що з тобою! А зараз наказую тобi спiвати наш гiмн! Ну? Данило стиснув губи. – Ну? – нетерпляче повторив полiцейський. – Якщо забув слова, то нагадаю. «Єще польска не згiнела». Зрозумiвши, що вiн не доб’еться свого, старший наказав: – П’ятдесят ударiв! І не шкодувати! Данила Солтиса знову повалили на землю. Останнi двадцять ударiв чоловiк уже не вiдчував – вiн знепритомнiв. Побачивши це, постерунковий усе ж не зупинив екзекуцiю. Пiсля побаченого у селян навiть не було сили обурюватися тому, що робили вiльнi вiд «роботи» полiцейськi. Вони винесли з хати-читальнi всi книги, якi там були, поскидали на купу, принесли вiд Вовкiв сiна, що було всюди на обiйстi, й пiдпалили. А постерунковий говорив: – То вам за вашу Украiну! А якщо ви проголосуете за свою хлопську партiю, то ми ще раз вернемось i вкажемо вам, свинi, що в Польщi е одна партiя, за яку треба голосувати, – партiя Юзефа Клеменса Пiлсудського! Пiсля цих слiв улани скочили на коней, полiцейськi сiли на брички й, здiйнявши пилюку, залишили село. Лише тодi перетинцi пiднялися на ноги. Дехто одразу кинувся до нерухомого Данила. Той не подавав ознак життя. – Треба перенести його додому! – розпорядився Василь Вовк. Але просто так нести скривавленого Данила не випадало. Роман Панас збiгав додому й невдовзi повернувся, несучи дверi. Ще недавно вони стояли у дровiтнi, а зараз валялися посеред гумна. Данила обережно поклали на дверi спиною доверху, четверо чоловiкiв, що самi отримали своi «законнi» сорок ударiв, швидко понесли непритомного Данила сiльською вулицею. Згорьовану Галину тримали пiд руки Орина та Варвара Нагiрна. – Треба послати за Оленою Смоляр, – мовив Василь Вовк. Жiнка Якова славилася тим, що лiкувала вiдварами та травами. – Може, iх таке минуло! І тут усi лише тепер зауважили, що серед них не було нi Смолярiв, нi Кандиб, нi Гутманiв. (Як з’ясувалося пiзнiше, у полiцii були готовi списки тих, хто пiдлягав екзекуцii. Якiв Смоляр до них не потрапив лише тому, що був на державнiй службi гайовим, а оскiльки сама акцiя була направлена проти украiнцiв, то родина Гутманiв опинилася поза подiями. А Кандиби також отримали свое!) – То б до ксьондза дати знати! – обережно мовила Феодора Вовк, i всi похмурнiли – про такий фiнал нiхто навiть не подумав. Уже ближче до вечора картина дещо прояснилася, й вона була нерадiсною. У староствi, до якого належав i Перетин, не було жодного села, де не похазяйнували полiцейськi та улани. Не минула ця чаша i священника мiсцевого храму. Про це розповiв перетинцям Якiв Смоляр. Вiн привiз жiнку Олену до Данила Солтиса й одразу поiхав за отцем Петром Лiсовичем. Йому було соромно перед сусiдами хоча б тому, що його оминула iхня доля. Якiв навiть не був проти отримати «своi» сорок ударiв, щоб не видiлятися вiд iнших. Правда, його нiхто нi в чому й не звинувачував, а пiсля вiд’iзду полiцейських саме вiн став найбiльш потрiбний селянам. Пiд’iжджаючи до плебанi, Якiв зауважив, що хрест, поставлений на спiльнi пожертви людей, сплюндрований i з нього збито напис украiнською мовою. Смоляр ще не встиг обуритися такому вандалiзму, як побачив, на що перетворилася ошатна оселя отця Петра. Все подвiр’я було бiлим вiд пiр’я. Подертi подушки та перини лежали пiд парканом. Вражений побаченим, Якiв Смоляр застиг посеред обiйстя. Тут iз хати вийшов розгублений отець Петро, також весь у пiр’i, але було видно, що бiльшу частину його вiн вже обтрусив. За священником визирнули його дiти – Павлик та Софiйка, переляканi пережитим. Привiтавшись, Якiв зiйшов з брички. – Невже вас також, отче? – запитав вiн. – Як бачите, Якове, цю чашу я випив також! – вiдповiв отець Петро. – Що у вас? Якiв зам’явся. – Та вже не знаю, як вам сказати, – мовив Смоляр i коротко повiв про причину свого приiзду. – Все так погано? – похмуро запитав Лiсович. – Моя Олена тiлько скрушно похитала головою, коли зобачила Данила. Я би не тривожив вас, але всьо може бути! Петро Лiсович подивився на дiтей. – Возьмеш нас всiх? – запитав вiн. – Я не хочу лишати дiтей самих. Вони таке пережили, що не приведи Боже! Так, учотирьох, вони поiхали до Перетина. Дорогою Якiв запитав священника, що, власне, сталося. – То все Пiлсудський зi своею пацифiкацiею, – говорив Лiсович. Вони саме проiжджали повз сплюндровану фiгуру. Отець Петро перехрестився i важко зiтхнув: – Вам, певне, вiдомо, що лiтом по всiй Галичинi проходив саботаж. Украiнцi виступали проти листопадових виборiв, були пiдпали маеткiв, стодол, скирт. І в основному пiд то попали осадники. Ну i поляки того терпiти не схотiли. – То ви думаете, що в тому виннi ми? – пiдозрiло запитав Якiв. – Боронь, Боже, таке думати! Навiть якщо саботаж був причиною, то простi люди у тому не виннi! А постраждали найперше саме вони! На щастя, приiхавши до розореного господарства Солтисiв (як, зрештою, всього Перетина), виявилося, що останньоi сповiдi ще не час, тому отець Петро здiйснив звичний у таких випадках обряд елеопомазання хворого. Пiсля нього Лiсович заспiшив додому, адже i йому належало прибратися. Щоправда, перед тим, як Якiв вiдвiз священника додому, Василь Вовк, що також не залишав хати зятя, запитав: – Що нам далi робити, отче? Петро Лiсович подивився на нього, перевiв погляд на iнших. – Зараз головне починити все! – сказав вiн. – І спасти збiжжя, бо кажуть, уже позавтра пiдуть дощi. А потiм вже можна i подумати, як нам жити дальше. З тим отець Петро i поiхав. А пiд вечiр у Данила пiднялася температура, i вiн знову впав у безпам’ятство. Побачивши таке, Василь Вовк забрав онукiв до себе додому, а Орина з Галиною залишилися бiля хворого. Хотiли було, щоб i батько Данила Гнат пiшов з Василем, але той навiдрiз вiдмовився. Так у тривозi минула перша нiч пацифiкацii. Постраждалi самi, перетинцi, тим не менше у першу чергу переживали за Данила Солтиса, який отримав найбiльше з-помiж них усiх. Бiльшостi селян було невтямки, чому Адам Павловський саме на ньому зiгнав свiй гнiв. Лише четверо перетинцiв – Семен Кандиба, Олекса Мороз, Кость Смолiй та Шмунь Гутман – знали справжню причину лютi поляка. Вже коли криз минув i Даниловi принаймнi не ставало гiрше, саме Кость прийшов до нього. Вiн сiв бiля лiжка товариша, довго дивився на лiву сторону обличчя (Данило досi не мiг лежати на спинi). Той спробував усмiхнутися, але навiть це вийшло у нього не найкращим чином. – Не треба нiчого говорити! – мовив Кость. – Дякую тобi, що не видав нас iз Василем. Не переживай! Виздоровлюй, а з Павловським я розберусьи сам! Данило хотiв було щось заперечити, але поки вiн збирався на силi, Кость уже пiдвiвся й залишив кiмнату. Вiн iз здивуванням побачив, як повз браму Солтисiв поважно проiхала бричка, якою керувала Зофiя Павловська. Тепер вона вже не боялася iхати через ненависний iй Перетин. 6 Бойовики! Згинув найкращий з-помiж нас: згинув найближчий друг i Ваш Комендант.     Із вiдозви Крайовоi Команди УВО Дверi камери грюкнули, почувся звук ключа, що закривав замок. Лише тепер Юлiан Головiнський дозволив собi розслабитися. Вiн i далi продовжував стояти посеред камери, тримаючи руки в кишенях, хоч останнi днi i були важкими. Безперервнi допити переривалися лише тодi, коли полiцейськi стомлювалися самi i вiдправлялися або додому, або у сусiдню кiмнату вiдпочити. Тодi i йому давали можливiсть хоча б вiдiйти вiд одноманiтноi рутини допиту. Сьогоднiшнiй день (Боже, а який сьогоднi день? Заарештували його двадцятого, але вiдтодi вiн остаточно втратив лiк дням, проведених у тюрмi.) вiдрiзнявся вiд попереднiх хоча б тим, що Головiнського нiхто не чiпав, вiн мав можливiсть вiдпочити i розiбратися у причинi, чому так з ним сталося. Нi, тут треба говорити не про причину, а декiлька причин. Досi йому вдавалося залишатися поза пiдозрою полiцii. Звичайно, львiвськi кримiналiсти пiдозрювали, що за всiма саботажними акцiями у воеводствi стоiть хтось обiзнаний у справах, з вiйськовим досвiдом, зi знанням конспiрацii, але жодного разу пiсля гучних акцiй Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, а вiд недавнього часу Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв, нiде не випливало iм’я iх органiзатора. Тобто Головiнський був, його навiть пiдозрювали, але тим не менше вiн залишався невидимим. Навiть пiсля вбивства шкiльного куратора Станiслава Собiнського у 1927 роцi його заарештували з-помiж великоi кiлькостi iнших украiнських активiстiв, але чогось конкретного польська полiцiя проти нього не мала. На судi вiн захищав себе сам, i поляки змушенi були його вiдпустити. Неприемностi почалися лише пiсля того, як Юлiан Головiнський став Крайовим Провiдником ОУН на захiдних землях. До того вiн залишив пост Крайового коменданта УВО, не бажаючи наражати на небезпеку всю органiзацiю, адже пiсля вбивства Станiслава Собiнського за ним було встановлене спостереження. Про це йому повiдомив Федiр Мороз, який до того часу вже встиг стати асистентом у львiвськiй полiцii. Тодi ж нагально (аж надто нагально!) постала проблема грошей. Докладну iнформацiю про пересилку поштових грошей вiн одержав вiд людини, яка працювала у Головнiй Дирекцii Пошт i Телеграфiв i, не беручи жодноi активноi участi в революцiйнiй боротьбi украiнського пiдпiлля, бажала таким способом прислужитися тiй боротьбi. Вибiр впав на поштове вiддiлення у Бiбрцi. Здiйснити екс було доручено чотирьом боiвкарам: Зиновiю Книшу, Юрiю Дачишину, Миколi Максимюку i Грицевi Пiсецькому, котрих сам Головiнський знав ще з часiв УВО. Знали i вони його, але хто вiн такий, навiть не здогадувалися. Тодi, тридцятого липня, все пiшло не так, як планувалося. Боiвкарi засiли в лiсi в очiкуваннi, коли пiд’iде поштовий амбулянс[12 - Амбулянс – спецiальний вiзок: санiтарний, поштовий.] iз грiшми. Про його появу повiдомив Максимюк. Повiдомив i – вiдправився до Львова, нiкого не попередивши. Трое iнших вбили полiцейського, який супроводжував амбулянс, а фiрман зумiв втекти. Саме вiн i викликав пiдмогу. У довершення всього грошi – двадцять шiсть тисяч злотих – були у монетах, iх напхали у наплечники скiльки змогли, а решту заховали у дупло дуба в лiсi. Тут боiвкарi виявили, що серед них немае Максимюка. Побоюючись, що вiн, може, поранений у сутичцi, почали шукати. А тим часом фiрман заалярмував полiцiю i коли три боiвкарi вийшли з лiсу, iх перестрiв вiддiл кiнноi полiцii. Двом iз них пощастило втекти вiд полiцiйноi погонi, але третього, Гриця Пiсецького, досягли кулi й вiн, важко поранений, пострiлом iз револьвера добив себе. Намагаючись викрити виконавцiв нападу на поштовий амбулянс, польська полiцiя масово арештовувала украiнську молодь, застосовуючи проти ув’язнених методи побоiв i тортур. Жертвою цих методiв став Юрiй Дачишин, бо Микола Максимюк не витерпiв мук i пiд час допитiв вказав на нього, як одного з спiвучасникiв нападу. Тодi знову сплило його, Юлiана Головiнського, iм’я. Вiд арешту його врятувала та обставина, що на той час вiн вже був у Вiднi. Столиця Австрii i надалi залишалася найбезпечнiшим мiсцем, де можна зустрiтися без усяких неприемних для себе наслiдкiв. Польська полiцiя мала розгалужену мережу нурцiв[13 - Нурець – агент полiцii, фiлер, сексот.], але аж нiяк не у Вiднi. Тому Голова ОУН забажав зустрiтися з ним саме там. Євген Коновалець проживав у готелi на Кантгассе. Головiнський так i не зрозумiв, чи постiйно там мешкае Голова ОУН, чи лише наймае тимчасове помешкання, але з того, як до нього ставилася прислуга, Юлiан зробив висновок, що Коновалець там частий гiсть. Цей готель не був для Юлiана Головiнського чимось невiдомим. Саме тут у далекому двадцять другому роцi вiн мав розмову з Євгеном Петрушевичем перед тим, як вiдправитися до Львова на зустрiч iз тим-таки Коновальцем, щоб навернути того на iстинний шлях. Зустрiч закiнчилася для колишнього Диктатора ЗУНР зовсiм не так, як тому хотiлося: замiсть того, щоб заставити голову УВО пристати на умови, що iх висунув уряд в екзилi, а якщо цього не вдасться, то й злiквiдувати непокiрного полковника, Головiнський перейшов на його бiк. Тепер же, коли у Вiднi про Петрушевича згадують лише вряди-годи, причому майже завжди у негативному аспектi, серед украiнськоi емiграцii головним став Євген Коновалець. Особливо його становище змiцнилося пiсля утворення Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв. Щоправда, нiкуди не подiлася й УВО. Зрештою, саме це i стало причиною того, що сьомого вересня Юлiан Головiнський постукав у дверi номера на третьому поверсi. Назустрiч з-за столу пiднявся зовсiм iнший Євген Коновалець. Важко було повiрити, що це той полковник, з яким Головiнський зустрiчався вiсiм рокiв тому. Тодi це був жвавий чоловiк, безстрашний, у деяких випадках навiть легковажний, а тепер перед ним стояла стомлена людина, усвiдомлена важливостi того, що робить. – Як доiхали, сотнику? – поцiкавився Коновалець, запросивши гостя до столу. – Дякую, добре! Довелося затриматися декiлька днiв у Будапештi: тамтешнiм властям видалися пiдозрiлими моi документи, – вiдказав Головiнський. – Розiбралися? – Так. Тамтешнiй чиновник не надто добре розбирався у польських диграфах[14 - Диграф – буквосполучення з двох лiтер.]. Коновалець засмiявся. – Ну, хто б говорив! Угорська мова в Європi взагалi е ходячим анекдотом! – сказав вiн. – Може, хочете кави? – Дякую, але я вiддаю перевагу гербатi! – мовив Головiнський. – Тiльки цього не варто говорити у столицi кави! Принаймнi не зрозумiють! Коновалець пiдняв слухавку телефона i замовив каву та чай. – Поки принесуть – поговоримо! – сказав Коновалець. – Вам вiдомо, чому ви тут? – Це пов’язано iз ситуацiею на Галичинi. З тону Головiнського, важко було визначити, чи стверджуе вiн чи запитуе. Але й Голова не спiшив задовольняти цiкавiсть гостя. – Не тiльки! Але перед тим як ви дiзнаетесь про причину вашоi поiздки сюди, до Вiдня, хочу почути вiд вас про ситуацiю на рiднiй Галичинi. Хто-хто, а ви знаете його досконало! – Так, останнi роки я майже не залишав Львова, – пiдтвердив Головiнський. І вiн досить детально, нiчого не приховуючи i нiщо не прикрашаючи, повiв про подii останнiх мiсяцiв. Не обминув i екс-акцiю бiля Бiбрки. – Навiть не скажу, вдала вона чи провал, – говорив Юлiан. – Грошi, певно, ми отримали, хоч i довелося обережно обмiнювати iх на паперовi, але одного боiвкара ми втратили, а iнших схопила полiцiя. Поляки як з ланцюга зiрвалися. Лапають всiх, хто причетний до «Пласту». – Чому до «Пласту»? – запитав Коновалець. Головiнський не встиг вiдповiсти, бо саме у цю мить у дверi номера постукали й, дочекавшись дозволу з’явився офiцiант, несучи тацю iз замовленим. Коли за ним зачинилися дверi, Коновалець запитав знову: – То чому саме «Пласт», а не iншi нашi органiзацii? – Гриць Пiсецький був одягнений у пластову сорочку. Вiн ii вдягнув спецiально, щоб заспокоiти батькiв, що iде на вишкiл до «Пласту». Полiцiя, певно, схопилася за цю нитку. – Арештували багатьох? – Багатьох. Не розумiю, адже до того полiцiя все ж старалась хоч якось шукати справжнiх винних. Що тепер сталося – нiхто не знае! – Я знаю! Головiнський недовiрливо подивився на Коновальця. А той, наче не сказав нiчого дивного, продовжував: – У мене досить велика iнституцiя[15 - Інституцiя (instytucja) – розвiдка (пол.).]. Нам стало вiдомо, що iще двадцять четвертого сiчня Пiлсудським ухвалено рiшення провести в Галичинi та Волинi пацифiкацiю. – Умиротворення! – переклав Головiнський. – Кого? – А ви як гадаете? Певно, що нас! Полiцii дозволено все, до вбивства включно! До Львова направили начальника схiдного вiддiлу Мiнiстерства внутрiшнiх справ Бронiслава Перацького. – Того самого? – перепитав Юлiан Головiнський i нахмурив брови. Приiзд Перацького напередоднi «умиротворення» мiг означати для украiнцiв будь-що, але тiльки не добре. А Коновалець вiв далi: – Звичайно, поляки спробують виправдати своi дii нашою саботажною акцiею, але вiд цього нам буде не легше. Ось про це й будемо говорити на нарадi вже завтра, але я хотiв зустрiтися з вами ранiше, щоб при всiх не виглядати принаймнi непосвяченим. – Та я i справдi непосвячений! – сказав Головiнський. – У мене до вас декiлька питань. Перше. Я розумiю, а ви, безперечно, стикнулися з тою ситуацiею, що на мiсцях люди не розбираються, куди вони входять – УВО чи ОУН. Побачивши реакцiю Головiнського, Коновалець кивнув головою. – Значить, я не помилився, тому це питання постало вже давно i його треба вирiшувати. Оскiльки вашi люди знають вас, Юлiане, як крайового коменданта Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, то й бути вам крайовим провiдником ОУН. Я хочу об’еднати цi посади, але поки що довiрити iх вам. Упевнений, що це вам пiд силу. Оскiльки слова Коновальця лише констатували наявний стан, то Головiнський сприйняв iх спокiйно. – Друга причина, чому ви тут, – продовжував Євген Коновалець. – Йдуть вибори до сейму. Що з цим робити? – Мене запитують, як нам ставитися до цього, – подав голос Юлiан. – Чи не повторити нам акцiю з Твердохлiбом? Вiн мав на увазi вбивство Сидора Твердохлiба, здiйсненого боiвкарями УВО вiсiм рокiв тому. Тодi також проходили вибори й голова Украiнськоi хлiборобськоi партii мав непоганi шанси пройти до польського сейму. Але вiдповiдь Коновальця здивувала. – А ось тепер вам треба бути не крайовим комендантом, але провiдником, – говорив той. – Ми маемо використовувати всi шляхи, щоб досягти своеi мети. У тому числi й своiх людей у польському сеймi. – Своiх? – На жаль, ми не зможемо висунути своiх делегатiв до сейму. Як-не-як, але ми поза законом. Але можна використати iнших. Коновалець замовк, а Юлiан Головiнський також не спiшив порушити мовчанку. Нарештi не витримав. – УНДО? – тiльки й запитав. Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання було найбiльшою украiнською полiтичною партiею, дозволеною у Польщi. З нею в УВО, а тепер й ОУН були значнi розходження у метi та методах ii досягнення, але останнiм часом цi суперечностi дещо згладились. – У нас немае вибору, – розвiв руками Коновалець. – Крiм того, саме Дмитро Левицький, голова УНДО, звернувся до мене з проханням, щоб ОУН пiдтримала iхнi намагання здобути пiд час виборiв посольськi мандати. Свое прохання вiн мотивував тим, що здобуття украiнцями бiльшоi кiлькостi посольських i сенаторських мiсць у польському парламентi корисне для украiнськоi справи. – І… ми зробимо це? Головiнський вiдмовлявся вiрити у те, що почув. За подiбнi слова той-таки Твердохлiб поплатився життям. Неначе вгадавши його думки, Коновалець мовив: – Часи змiнилися, i те, що було неминучим колись, не завжди спрацьовуе нинi. Цiлком можливо, що завтра ми дамо на це згоду, але не виключено, що члени Проводу висунуть своi обмеження. Як би там не було, вам належить, повернувшись до Львова, зв’язатися з керiвництвом УНДО i передати наше рiшення. Коновалець допив каву, якоi залишилося трохи на днi фiлiжанки. – Ще одне, тепер особисте, – говорив вiн. – Ви пiдтримуете контакт з Осипом Букшованим? – Ми слiдкуемо за ним, – уточнив Головiнський. – Згiдно ваших настанов з Букшованим мае справу Федiр Мороз. Коновалець оживився. – І як вам вiн? – Йому важко. Увесь час проситься кинути свою роботу в полiцii, але я не даю дозволу. Надто багато ми знаемо завдяки йому! – При нагодi передайте йому мою подяку i наказ продовжувати роботу! Тепер про Букшованого. Заборонiть йому повертатися у Совдепiю! Це рiвнозначно смертi. Вiн зараз потрiбен нам у «Сельробi». Нам важливо знати, що там планують проти нас! – Добре, передам! – Але будьте обережнi! Бронiслав Перацький приiхав до Львова недаремно! Тодi вiн не надав цим словам належноi уваги. Згадав про них уже тут, коли двадцятого вересня входив до будинку номер три на вулицi Костюшка. Саме тут мала вiдбутися зустрiч з керiвництвом УНДО, саме iм Юлiан Головiнський мав передати умови спiвпрацi з ОУН: всi украiнськi партii мають об’еднатися для виборiв в один украiнський виборчий блок i вони у своiй виборчiй кампанii будуть уникати всяких угодовських заяв. Яким же було його здивування, коли замiсть Дмитра Левицького Головiнського зустрiв секретар УНДО Любомир Макарушка. З ним крайовий провiдник свого часу зустрiчався пiд час вiйни з Польщею, але пiзнiше iхнi шляхи розiйшлися – надто вже рiзнилися мiж собою методи роботи: Головiнський вважав дiяльнiсть УНДО Макарушки угодовською, а Любомир не признавав надто радикальних дiянь УВО. Тепер же iм знову належало працювати разом. – А де решта? – здивовано поцiкавився Головiнський, подаючи секретаревi руку. – Мушу вибачитись перед вами, пане Головiнський, але ми не встигли вас попередити, що зараз пан голова не може сюди прибути, – винуватим голосом вiдказав Макарушка. – Якщо можете, пiдiйдiть сюди ближче до вечора. Тодi всi будуть на мiсцi. Головiнський хотiв було сказати, що так справи не робляться, особливо тепер, коли не можна ступити на вулицю, не натрапивши на полiцейського, але цiеi митi задзеленчав телефон. Любомир Макарушка пiдняв слухавку. Вiн вислухав невiдомого спiврозмовника, потiм запитав: – А хто його питае? Видно, на тому кiнцi дроту повiсили слухавку. Здивований секретар звернувся до Головiннського. – Дивно, але хтось питав, чи немае у примiщеннi вас, пане сотнику! Питали, до речi, чистою украiнською мовою. Юлiан Головiнський зрозумiв, що йому загрожуе небезпека. Не кажучи жодного слова, вiн повернувся до дверей, щоб залишити це небезпечне мiсце, але не встиг навiть торкнутися дверноi ручки, як вони розчахнулися i в кiмнату ввалилися трое полiцейських… Пiсля того були безперервнi допити, якi аж нiяк не можна було вiднести до категорii «коректного дотримання всiх норм закону». Насамперед польська полiцiя вiдвезла його до своiх казематiв, приховавши перед усiма мiсце його ув’язнення та не допускаючи до нього адвокатiв. А судячи з того, що про нього нiхто не питав, то Головiнський зробив висновок, що Любомир Макарушка роздiлив його долю. Принаймнi так йому хотiлося думати. Юлiан Головiнський вже чув про методи пацифiкацii, якими полiцiя намагалася видобути з нього iнформацiю про дiяльнiсть крайового Проводу. Тому вiн уже нiчому не дивувався. Інше хвилювало крайового провiдника. Не було сумнiву, що його хтось видав польськiй полiцii. Але хто? Лише тепер Головiнський мiг над цим спокiйно подумати. Усi попереднi днi вiн навiть не мав можливостi сконцентруватися на чомусь одному: запитання слiдчих про його роботу в УВО та ОУН чергувалися з побоями, i йому найменше хотiлося не те що словом – поглядом навести полякiв на якийсь слiд. Про те, що вiн буде у конкретному мiсцi у конкретний час, знало обмежене коло людей. Наприклад, той-таки Любомир Макарушка. Або Дмитро Левицький, адже не мiг не знати, якiй небезпецi наражаеться вiн, заходячи двiчi на день до будинку, який безперечно перебувае пiд наглядом полiцii. Тим не менше, навряд чи керiвництво об’еднання, яке покладало такi великi сподiвання на цю зустрiч, ризикнуло б зiрвати ii таким жорстоким чином. Нi, це аж нiяк не УНДО! Наступним, кому було вiдомо про цей день, був Федiр Мороз, але Головiнському навiть у найстрашнiшому снi не могло наснитися, що людина, котра вiддала iхнiй спiльнiй справi десять рокiв, яка була на найнебезпечнiшiй дiлянцi боротьби – серед ворогiв, раптом вирiшила здати крайового провiдника. Але ж бiльше нiхто не знав про час та мiсце! Невже вiн помиляеться i це справдi хтось iз цих двох? Макарушка чи Мороз? Мороз чи Макарушка? Головiнському дуже хотiлося, щоб вiн помилявся i це були не вони. Стiй! А якщо це взагалi не вони? Юлiан зiрвався з дерев’яного лiжка. Коли вiн домовлявся про ту зустрiч, у кiмнатi були ще двое. Одного з них Головiнський знав iще з часiв «Летючоi бригади». Тодi особливу смiливiсть, що почасти межувала з нерозсудливiстю, виявили брати Барановськi – Ярослав та Роман. Вони обидва були засудженi судом до трьох рокiв важкоi тюрми, але пiсля закiнчення цього термiну iхнi шляхи розiйшлися. Молодший Ярослав виiхав до Чехословаччини, вступив до унiверситету. Вже за кордоном спiзнався з Коновальцем i навiть був одним з тих, хто створював ОУН. Щодо старшого брата Романа, то проти нього виникли якiсь невиразнi пiдозри. Щось конкретне проти Романа Барановського висунути не могли, але про всяк випадок його усунули вiд керiвництва бойовою референтурою Крайовоi Команди УВО. Але навiть й пiсля свого усунення з лав УВО Роман Барановський мав змогу зустрiчатися з ним, крайовим комендантом. А у той злопам’ятний день Роман приiхав до нього не сам, а з новою людиною, котру хотiв залучити до органiзацii. Стiй-стiй! Як його звали? Юлiан Головiнський напружив лоба. Якесь до болю знайоме прiзвище! І десь вiн його чув, але де? Щось пов’язано з вичавками, але як насправдi звали цього другого? Згадав! Макуха. Павло Макуха! Людина, котрiй Осип Букшований передавав листа iз Совдепii. «Погано! Дуже погано! – подумав Юлiан Головiнський. – І нашi нi про що не дiзнаються! І Букшованому я не встиг передати наказ Коновальця не повертатися за Збруч!» Те, що завтра на нього чекае смерть, Головiнський передбачав. Вiн це зрозумiв одразу, щойно слiдчий повiдомив, що завтра його вiдвезуть для конфронтацii[16 - Тут – очна ставка.] зi свiдками, якi мали б ствердити, чи був вiн учасником нападу. Розумiючи, що нiчого конкретного проти нього полiцiя не мае, найкращим виходом iз цiеi ситуацii була б його смерть. Що ж, вiн не дасть iм приводу для цього!.. Закутого в кайдани Юлiана Головiнського прив’язали до дерева на тому мiсцi, де два мiсяцi тому боiвкарi здiйснили напад на поштовий амбулянс, i вбили трьома пострiлами з револьвера: два з них поцiлили йому в груди, а один – контрольний – у чоло. Полiцейськi не знали, що за якихось двадцять метрiв вiд мiсця страти у дуплi розлогого дуба ще чекали своеi черги конфiскованi пiд час тiеi акцii монети – просто iх ще не всi встигли переправити у безпечне мiсце. 7 Бричка легко котилася гостинцем, кiнь уже призвичаiвся iхати саме цiею дорогою, тому Зося Павловська могла розслабитися. Так добре вона не почувалася чи не вперше вiд того часу, як оселилася тут. Усi роки жiнка остерiгалася, що тi бандити, якi перестрiли ii з чоловiком у лiску й пригрозили насильством, колись таки згадають про своi погрози, тому Зося намагалася уникати з’являтися у Перетинi, а якщо вже мусила це робити, то проiжджала ненависне село швидко, не зупиняючись. Кожного разу жiнка майже наяву вiдчувала, що з хат на неi дивляться лютi очi хлопiв. У них з Адамом нiколи не було розмов про той прикрий випадок дев’ятирiчноi давнини, але Зося так i не змогла забути той неприемний момент, коли невiдомий обмацував ii своiми руками. Саме руки, а не великий нiж, вона хотiла забути назавжди. Що ж, недавня акцiя, проведена полiцiею, остаточно згасила спротив украiнцiв. Звичайно, те, що сталося, аж нiяк не змусило iх полюбити Павловських, але Зося вже не боялася проiжджати Перетином. Селяни були зайнятi своею розореною господаркою, а не тим, щоб хоч якось помститися полякам. Нi, що не кажи, а iхнi з Адамом справи йдуть добре. А на довершення всього школа, до якоi недавно пiшов iхнiй Кшиштоф, остаточно стала польською – навiть не утраквiстичною. Тепер у школi непольськими були руський язик та релiгiя, але iхнiй Кшиштоф iх вчити точно не буде. Краще стало у Павловських i у грошових справах. Пiсля того як по всiх селах полiцiя порозбивала майно молочарень, единим, хто мiг приймати у хлопiв молоко, був Ілько Дацишин, або, як на нього говорив Адам, Елiаш. У селах певно знали, що Елiаш мае гешефт з осадою Павловських, але грошi на господарствi потрiбнi, а iх можна було отримати, лише здаючи молоко до польськоi млечарнi. Тобто життя налагоджувалося, i це було заслуженою нагородою за всi попереднi приниження. Зося Павловська кожного разу наганяла коней, проiжджаючи повз злопам’ятного лiска. Їй завжди здавалося, що звiдтам знову з’являться тi бандити. Одного Адам наказав так, що той iще довго не зможе ходити, але хто були двое iнших, нiхто не знав. Жiнцi аж нiяк не хотiлося знову зустрiтися з ними. Тут Зося Павловська вiдчула, що земля втiкае iй з-пiд нiг. Саме на тому самому мiсцi, як i дев’ять рокiв тому, на дорозi стояли двое чоловiкiв. Як i минулого разу, «ковбойськi» хустки закривали майже все обличчя, а в руках обидва тримали револьвери, що iх безуспiшно шукали полiцейськi. Вiд несподiваного переляку Зося закам’янiла i вже була не здатна на будь-який опiр. Кость Смоляр (а це був саме вiн!) вилiз на козли й забрав у безвольноi жiнки вiжки, а Шмунь Гутман схопив коня за вуздечку. Так вони з’iхали з гостинця в лiсок. Залишивши бричку, Кость зiгнав Зосю Павловську й приставив до дерева. – Пам’ятаеш то мiсце? – запитав вiн. Дивно, але жiнка стояла бiля того самого дерева, що минулого разу. – Czego chcesz? – схлипуючи, запитала Зося. – Що я хочу? Щоб ти пригадала всьо, що було тут тоди! Пам’ятаеш, що тоди говорили? Забула? То я тобi нагадаю! Твому чоловiковi казали, щоб не чiпав наших хлопiв, бо буде погано! Вiн не послухав, то я вернув, щоб зробити з тобою те, що не встиг того разу. Зося вся напружилася й почала схлипувати. Здаеться, тiльки тепер вона зрозумiла, що все, що вiдбуваеться з нею, вiдбуваеться насправдi. – Так твiй чоловiк пiшов далi! Ти видiла, що вiн зробив з Данилом? Видiла? – Кость майже перейшов на крик. – Не знати, коли вiн встане на ноги i коли зможе щось робити! А всьо через то, що твiй чоловiк зовсiм не береже свою жiнку! Панi знае, що ми з нею зробимо? Жiнка продовжувала схлипувати. А Кость розстебнув гудзики модноi блузи й ривком зiрвав ii з Зосi. Затим так само, не церемонячись, вiдiрвав гудзик на спiдницi. Вона спала на траву. Жiнка залишилася у спiдньому. А Зося схлипувала дедалi сильнiше i вже скоро схлипування перетворилися на iстерику, яку жiнка вже не могла контролювати. – Стiй! – озвався Шмунь, який до того мовчав. – Подивись на неi! Вона нiц не вiдчувае! Кость лише тепер по-справжньому глянув на Зосю. Та справдi перестала контролювати себе, лише важко дихала, час вiд часу видаючи жалiсливi звуки. Смоляр плюнув. – Холера! – вилаявся вiн. – Найбiльше у свiтi не люблю бабськоi iстерики! – Що будемо робити? – запитав Шмунь. – Та з нею зараз роби не роби – всьо равно! – То вiдпустимо? – Нiчого. Другим разом зробимо, що хотiли. Най iде! Але спочатку… Кость Смоляр схопив Зосю за сорочку й рiзко розiрвав ii, оголивши груди. – Щоб не забула! І пам’ятала: то були ще квiточки! Вiн посадив жiнку на бричку, всунув вiжки iй в руки, вивiв коня на гостинець i легко вдарив по спинi. Навчена тварина продовжила так несподiвано перервану подорож, несучи неначе закам’янiлу жiночу постать. – Як за Шевченком, – задумливо мовив Кость, проводжаючи очима бричку, що вiддалялася. – Ти про що? – не зрозумiв Шмунь. – «Або панянку бiлолицю Розiпнеш голу на конi Та й пустиш в степ..». – Не треба! – скривився Шмунь. – У вашого Шевченка й проти юдеiв багато написано! – Проiхали! – махнув рукою Кость. – Але вижу, ми ii добре настрахали! – Гадаеш, вона впiзнала нас? Кость нарештi скинув з обличчя хустку. – Та вона навiть не пам’ятае, в який трафунок попала! Адам, певно, схоче вияснити, що сьи тут стало, але про себе не переживай – кого-кого, а на жида вiн точно не подумае! – А на тебе? – А мене нема! Я ще зрана маю бути в Камiнцi, куди зараз i поiду! Кость говорив про запряжену бричку, яка чекала на нього з того боку лiска. – Тодi давай i я з тобою поiду! – вирiшив Шмунь. – Заодно щось куплю своiй Хавi. Вони пiдiйшли до коней, Кость поправив на них збрую. Вирiшили не «свiтитися» на гостинцi, а вибрали звичайну польову дорогу. Вона була хоч не така рiвна й довша, але на нiй було мало випадкових свiдкiв. А цього Костю та Шмуню хотiлося найменше. Зося Павловська не пам’ятала, як проiхала через Перетин. Вона нiчого не бачила перед собою, не управляла конем, лише не переставала схлипувати. Селяни, що були у такий час на своiх обiйстях, iз здивуванням спостерiгали за дивним фiрманом, не розумiли, чому на ньому розiрвана спiдня сорочка. Звичайно, дехто пiдозрював, що хтось таки помстився Адамовi Павловському за те горе, яке пережили перетинцi (й не лише вони). А навчений кiнь переiхав невеличку рiчку i звично повернув лiворуч, де була осада. Адам ще здалеку зауважив, що з Зосею щось не так. Вiн кинув роботу, яку вiдкладав уже давно й збирався саме сьогоднi закiнчити, й побiг назустрiч дружинi. Побачивши ii у такому станi, Адам злякався. – Зосю, що сталось? – крикнув вiн. Але жiнка не вiдповiла. Вона продовжувала сидiти нерухомо й зовсiм не звертала уваги на свою наготу. – Хто це зробив?! – не вгавав Адам, але одразу зрозумiв, що зараз вiд Зосi нiчого не доб’еться. Адам обережно допомiг жiнцi зiйти з брички, але, лише ступивши на землю, Зося вже стояти не могла. Адам пiдхопив ii на руки й понiс у дiм. – Свинi! – шипiв вiн. – Ну, почекайте! Ви ще менi заплатите за все! Павловському знадобилося досить часу, щоб заспокоiти Зосю, але дiзнатися, що з нею сталося дорогою, вiн так i не змiг: знесилена пережитим дружина заснула. Зрештою, Адамовi не треба було й пiдказувати, хто це мiг зробити. Переконавшись, що Зося заснула, Адам наказав восьмирiчному Кшиштофу слiдкувати за сестрою, а сам зняв з гачка карабiн, перевiрив, чи на мiсцi набоi, i попрямував до брички. Вiн не встиг розпрягти коня, тому похапцем залiз на бричку, потягнув вiжки й сильно вдарив батогом нi в чому не винну тварину. Його метою була крайня хата Перетина. Адам небезпiдставно вважав Данила Солтиса головним винуватцем своеi ганьби дев’ятирiчноi давнини, тому й вiдплатив йому, коли випала така нагода. Шкода, що впертий Солтис не захотiв виказати своiх спiльникiв, прийнявши всi удари на себе. Адама це не зупиняло: вiн пiдозрював, що двома iншими були Смоляр та Василь Вовк, але щось довести не мiг. Що ж, сьогоднi русини переступили межу, i для нього вже не потрiбнi жоднi докази, щоб наказати iх. Адам Павловський зупинив коня бiля брами Солтисiв i, навiть не прив’язавши його, з карабiном у руцi забiг на обiйстя. Там нiкого не було, тому осадник ударом ноги вiдчинив дверi хати i зайшов всередину. В перших покоях вiн застав усiх. Данило все ще лежав на бамбетлi i хоч iще не вставав, але почувався не так погано, як ранiше; Галина стояла бiля вiдновленого свекром п’еца i готувала вечерю; сам Лука сидiв бiля вiкна i чинив чобiт. На лiжку пiд образами бавилися п’ятирiчний Юрко iз молодшою сестричкою Оленкою. Раптова поява незваного гостя заскочила всiх зненацька. Усi так i застигли на мiсцi. А Павловський, хижо глянувши на Галину, став перед бамбетлем, на якому лежав Данило. – Що, русине, догрався? На жiнку пiдняв руку? То така твоя Украiна? – кричав Адам. – Думаеш, що вiдбувся палками? Ану, скурвий сину, говори, хто був з тобою? Данило, нiчого не розумiючи, спробував пiдвестися, але тут Галина зiрвала з себе запаску, кинула на пiдлогу i смiливо затулила собою чоловiка. – Вам мало було того, що ви покарали мого чоловiка? – говорила вона, не зводячи з Павловського очей. – Ви хочете стрiляти в него? То стрiляйте i в мене! Стрiляйте! Я сьи не бою! Адам остовпiв. Вiн аж нiяк не сподiвався на таку реакцiю жiнки. Поки вiн роздумував, як поступити, з лiжка зiрвався малий Юрко i пiдбiг до матерi. Павловський опинився у безвиходi. Вiн розумiв, що вистрiлити у жiнку з дитиною не може, хотiв лише настрахати Данила, але й залишати просто так помешкання не випадало. – Нiчого! – майже примирливо вирiшив вiн. – Дiдько з вами! Не думайте, що я не знаю, хто були двое iнших! Одного нема, але другий на мiсцi! Павловський розвернувся й вийшов надвiр. Невдовзi почувся стукiт копит. Лише тепер Галина притиснула до себе свого захисника – малого Юрка. Лише тепер вона вiдчула, що трималася з останнiх сил, i важко сiла поруч iз чоловiком. А Данило насилу звiвся з бамбетля. – Що з ним сьи стало? – запитав вiн. Галина не знала, але озвався старий Лука, що увесь час мовчав. – Я видiв, як перед тим через село проiхала його Зося, – сказав вiн. – Уся в подертому. Видно, хтось ii знасильничав. То вiн i шукае, хто то зробив! Обличчя Данила спохмурнiло. Вiн здогадався, хто це мiг бути. А Павловський, пiдганяючи коня, проскакав сiльською вулицею, минув обiйстя Гутманiв i помчав дорогою, що вела до лiсничiвки. Адам не сумнiвався, що вiн на правильному шляху i невдовзi поквитаеться зi своiми ворогами. Ще здалеку Адам запримiтив на обiйстi вчительку Оксану. Вона саме розвiшувала випраний одяг. Побачивши, що до неi пiд’iжджае бричка Павловського, а сам вiн мае такий вигляд, що можна злякатися, Оксана вiдсахнулася. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65397556&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Йдеться про Другi Зимовi Олiмпiйськi iгри. 2 Голендрувати на шляйфах – кататися на ковзанах. Тут – ковзанярський спорт. 3 А ми господарi! А мiй тато тобi не допоможе! (Пол.) 4 Мiнея – книга, що використовуеться Схiдною Церквою, яка мiстить пiдказки для фiксованих дат календарного року, не залежних вiд дати Пасхи. 5 Обвальне падiння цiн акцiй, яке розпочалось у четвер 24 жовтня 1929 року. Початок Великоi депресii. 6 Ферii – канiкули. 7 Вiковий подiл членства у «Пластi» передбачав чотири вiковi категорii: новаки (6–12 рокiв), юнаки (12–18 рокiв), старшi пластуни (18–35 рокiв) та пластуни-сеньйори (вiд 35 рокiв). 8 Рюкзак. 9 Нари. 10 Кольпортаж – розповсюдження. 11 У 1930-тi роки Львiвський аграрний унiверситет був пiдроздiлом «Львiвськоi Полiтехнiки». 12 Амбулянс – спецiальний вiзок: санiтарний, поштовий. 13 Нурець – агент полiцii, фiлер, сексот. 14 Диграф – буквосполучення з двох лiтер. 15 Інституцiя (instytucja) – розвiдка (пол.). 16 Тут – очна ставка.