І будуть люди

І будуть люди Анатолiй Андрiйович Дiмаров Великий роман (Фолио) Пророчi слова великого Тараса, що «на оновленiй землi врага не буде, супостата, а буде син, i буде мати, i будуть люди на землi» стали непохитним перконанням i Анатолiя Дiмарова: останнiй рядок цього твердження вiн узяв за назву одного з кращих своiх творiнь. Хоч у ньому йдеться про найтрагiчнiшi сторiнки життя украiнського селянства перiоду колективiзацii-Голодомору, хоч до нашоi Незалежностi ще залишалися довгi десятилiття. Рiч у тiм, що беручись за написання роману, а це початок 1960-х, письменник уже позбувся облуди радянщини. Зате вона цупко трималася за своi наративи – третину твору цензура скоротила. Нинi ця правдива iсторiя започаткувала нову сторiнку у своему життеписi: видавництво «Фолiо» перевидае ii без купюр, а недавня 12-серiйна екранiзацiя роману здобула визнання як перша в краiнi iсторична родинна сага. Анатолiй Дiмаров І будуть люди © Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1964, 2006 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020 * * * Частина перша Хто б мiг подумати, що Тетяна Свiтлична отак вийде замiж? Десь позаду лишилося епархiальне училище – на казенних харчах, з суворими класними дамами, монастирською тишею, щоденними обов’язковими прогулянками до церкви, довгими молитвами i короткими снiданками з пiсними, як обличчя начальницi, супами. І з незмiнним глузливим прiзвиськом: «шльонки». Воно прилипало разом iз формою. З першого ж дня, коли до батькiв виходила уже не iхня дитина, а незнайома дiвчинка, – в строгому платтячку, темному фартушковi, з переляканими оченятами, – аж до тiеi довгожданоi митi, коли доросла дiвчина зривала iз себе тiсну остогидлу форму, – вона була «шльонкою». Ще жодне слово не виповнювалося для Тетяни таким гiрким всеоб’емним змiстом. Досить було вимовити: «шльонка» – i вже нiчого не треба казати. Ним було сказано все. І що твiй татусь – не багатий священник, а бiдненький попик, своерiдний люмпен серед духiвництва Росii; що вiн не мав змоги вiддати тебе до гiмназii; що платтячко оце, яке ти так обачливо носиш, – казенне; i суп, який ти iси, теж казенний, i лiжко, на якому ти спиш, – казенне; i навiть, здаеться, й повiтря, яким ти отут дихаеш, теж придбане на казеннi кошти, данi православною церквою для дiтей своiх обдiлених слуг. Тож не дивно, що вона так i не прижилася в училищi. Величезнi класнi кiмнати, холоднi лункi коридори, спальнi зi строгими шеренгами вузьких лiжок, закутий важкими кам’яними стiнами двiр i убогий клаптик неба над ним – усе це весь час гнiтило ii, сковувало рухи, гасило смiх. Як вона виглядала щороку лiтнi канiкули! Скiльки невiдкладних справ чекало на неi! Спершу треба було оббiгати широкий, не вiдгороджений жодними стiнами двiр. До всього приглянутися, з усiм привiтатись. Погладити соняшника, притулитися до грушi, зiрвати зелене яблуко, вирвати молоденьку моркву i, хрумкаючи, надкусити ii, вимазуючи землею червоного, радiсно усмiхненого рота. Повоювати з квочкою, привiтатися iз сусiдським Котьком, показавши йому язика через тин, а якщо пощастить, то й ускочити в шкоду, – на радiсть i татовi, й мамi. І то нiчого, що швидка на розправу матуся почастуе «дорогу гостю» вiником. Деркач так мило й знайомо пахне, так незлобливо б’е, що нiскiльки не боляче, а якщо Таня й кричить, то тiльки «для годиться». Бо навiщо ж тодi й бити дитину, як вона не кричатиме? Тож, витерши легенькi сльози, бiжить Таня у новi своi мандри. І так з дня на день, на цiлiсiнькi три мiсяцi, якi спершу здаються неосяжними, а пiд кiнець – такими короткими та куцими, що аж жалко на них дивитися. А все ж лiто, незважаючи на його скороминучiсть, не втрачало нiколи своеi принади для Танi. Бо, крiм усього iншого, воно давало iй тата, маму, сестер, брата й дiда. Тата треба було поважати i слухатись, маму можна було трохи не слухатись i дуже любити, з сестрами й братом – битись-миритись, а до дiда – бiгати в гостi. Дiда по матерi звали Никифором. Був вiн чорний, як циган, мав восьмий десяток, стертий цiпок i поношену бороду. Вiн, здаеться, весь вiк тiльки те й робив, що мандрував. Тато його дуже не любив, називав босяком та волоцюгою i, що найстрашнiше, казав, що вiн не мае в серцi Бога. Мама ж покiрно зiтхала, нищечком вiд тата витирала фартушиною очi, а дiти нетерпляче виглядали старого. Приносив iм дiд, повернувшись iз мандрiв, гостинцi, вiд нього завжди пахло чимось незвичайним: далекими дорогами, сонячними просторами, чужими краями. Повернувшись iз мандрiв до Хоролiвки, вiн завжди зупинявся в сусiда i потай посилав по iхню матiр. Мама приходила вiд дiда з червоними очима, часто сякалася в фартух i щось примовляла до себе, а пiсля обiду, коли тато лягав «на хвилинку заморити сон», пiдкликала дiтей, давала iм горнятко з борщем, мисочку з кашею та пухкi, на салi засмаженi, перепiчки i тихенько наказувала: – Понесiть, дiтки, своему дiдусевi. Та коли вертатиметесь, то стережiться, щоб тато не побачив. Дiд сидiв на лавi – умитий, розчесаний, у свiжiй татовiй сорочцi, урочистий, як Бог. Приймав вiд дiтей обiд i надiляв iх гостинцями. – Оце, дiтки, землянi горiхи, вони за окияном ростуть. А пiд кiнець – по копiйцi. Копiйки – новi, наче дiд оце щойно iх накарбував. Дiти, завмерши, чекали, поки дiд пообiдае. Потiм пiдсiдали до нього, нашорошували вуха. – Оце, дiтки, був я на Капказi, – починав свою розповiдь дiд – Там го-ори – на чому тiльки вони й держаться!.. Аж хмари проштрикують… А мерик, вiн, сучий син, пiд землею сидить!.. Пiзнiше зрозумiла Тетяна, що «мериками» дiд називав американцiв. Тодi ж думала, що мова йде про чортiв, якi живуть на «Капказi»: нарили вони там собi нори та й чатують на чесних людей. Найбiльш захоплено слухае старого брат Федько. Чорнi циганкуватi очi його так i свiтяться, губенята нетерпляче посiпуються. – От виросту, я теж по свiту пiду, – нахваляеться вiн. – Тiльки я, дiду, пiшки не ходитиму. Я на конi буду iздити! – Де ж ти, Федьку, коня собi вiзьмеш? – цiкавиться дiд. – Украду! – Оце молодець! Зразу видно, що добрий козарлюга росте, – гладить дiд непокiрне смоляне волосся на головi онука, i не розбереш – жартуе вiн чи говорить серйозно. У Федька – «дiдова кров», про це знають усi. Сестри – бiлявi, з м’якими рисами обличчя, з лагiдними очима, схожi на батька, Федько ж – як чортеня: смаглявий, гарячий, нестримний у рухах, розсердиться – так iскри очима i креше. І якщо тато нiколи й пальцем не доторкнувся до дочок, то син не раз доводив його до грiха. Вперше тато дуже побив його, коли Федьковi йшов восьмий рiк. Прибiг сусiд, постукав у дверi: – Панотче, йдiть та рятуйте свого малого! Тато, як лежав на канапi в пiдштаниках, так i вискочив надвiр: – Що з ним? – Та прибiгли вiд Хоролу моi, кажуть, що Федько iз циганами злигався, мандрувати з ними збираеться! Тато вдягнувся уже на вулицi – на бiгу. Ряса так i лопотiла на ньому, вiн бiг, забувши про сан, i богомiльнi перехожi сахалися, переляканi незвичним виглядом батюшки. Циганський табiр висiявся барвистими шатрами на утоптаному мочарi понад рiчкою. Гвалт, регiт, веселий натовп городян, шо зiйшлися на безплатну виставу, оточив обiдраних, схожих на бiсенят циганчукiв, якi витанцьовують перед ними, простягаючи складенi в ложечки долонi: «Красивий, багатий, позолоти ручку!» Курява пливе з-пiд iхнiх нiг, просiваеться на сонцi, як на золотому решетi, осiдае на кучерявi голiвки, замурзанi личка. Забачивши попа, вони пiдбiгли до нього, але не на них – на синка свого, вмлiваючи вiд сорому й гнiву, дивився панотець. На свого Федора, що витанцьовуе так, наче й народився в оцьому пекельному таборi. Замiсть акуратного костюмчика на ньому якесь дике лахмiття, картуза уже зовсiм немае; молотить щодуху пилюку босими ногами, наставляе долоню: «Красивий, багатий, позолоти ручку!» Розгнiваний панотець до вечора «наводив позолоту» своему синковi. Федько спершу дряпався та кусався, а потiм, побачивши, що татове зверху, не витримав – заревiв вiд образи та болю. Вдруге тато побив дуже Федька, коли той почав курити i вчив синка сусiда-крамаря пускати дим iз очей. Оточив iз своею ватагою крамаренка, спитав: – Хочеш, я покажу тобi, як дим iз очей пускати? Запалив цигарку, зняв картуза, дав один кiнець крамаренковi в зуби, а другий затиснув зубами сам, перед цим наказавши: – Держи ж мiцно! І дивись менi в очi! Той вчепився зубами в картуз, витрiщився на Федька – моргнути боiться. – О, йде вже дим, iде! – регочуть аж падають хлопцi. Та й де ж тут не падати, коли клятий Федько дiстав свого цвiркуна та й кропить довiрливого крамаренка зверху донизу! Кiнець кiнцем, розшолопавши, якого «диму» пустив на нього Федько, мокрий крамаренко iз плачем бiжить додому. А тато бере Федька за руку, здiймае пасок i веде до комори: пускати «дим iз очей» лобуряцi. Отодi й дiзналися наляканi сестри з татових слiв, що в жилах iхнього брата тече дiдова кров. Дiд жив у сусiда тиждень-два, а то й мiсяць. Щодня носили йому дiти iжу, подовгу засиджувалися в дiда в гостях. Дiд спершу вiдсиджувався в хатi, потiм усе частiше виходив надвiр, задирав до неба бороду, в яку, здавалось, навiки в’iлась пилюка усiх сторiн, де вiн побував, i було щось у ньому журавлино-тривожне: ось-ось змахне вiн руками, тужно курликне та й полине в далекi краi. Врештi наставав день, коли дiд просив: – Скажiть, дiти, Варцi, хай передасть менi хлiбину i троньки сала. Варкою вiн називав iхню матiр. Коли вони передавали дiдове прохання матерi, в неi вiдразу ж починали тремтiти безкровнi, змарнiлi щоденними безугавними клопотами вуста, а брови заламувались ображено й болiсно. Однак вона мовчки брала хлiбину, чвертку сала, дiставала в печi гарячi ще пампушки – йшла до сусiда. І дiти вже знали, що вони не побачать дiда аж до наступного лiта. Пiзнiше, уже в шостому класi, Тетяну почали вiдвiдувати мрii. Приходили переважно довгими зимовими вечорами, коли темiнь таемниче заглядала у вiкна, мерехтiла свiтлими крижинками, розсипаними в холодному небi. Мрii морочили голову, стискали солодко серце, зiгрiвали незатишнi стiни училищного гуртожитку, покривали теплими тонами строгiсть високих, монастирського зразка вiкон з вузькими гратчастими рамами, дихали затишком. Предметом тих мрiй був новий учитель iсторii. Коли вiн виходив на кафедру – шовковиста борiдка пiд червоним промовистим ротом, гордо розкриленi брови над вогняними очима, пишне волосся буйно спадае на плечi, а з-пiд рукавiв вузького, вшитого в талii сюртука сяють слiпучо-бiлi манжети з золотими запонками – серця сорока семи «шльонок» завмирали вiд солодкого та невиразного, як весiннiй туманець, почуття. Два мiсяцi потай вишивала Тетяна своему божковi серветку. Спершу хотiла подарувати йому коробку цукерок, але згодом передумала: цукерки вiн поiсть та й забуде, серветкою ж щодня витиратиме губи. Дiстала батисту, кольоровоi заполочi. Обкидала бiле поле блакитними незабудками, а посерединi посадила цнотливу ромашку. Довго вагалася, доки наважилась вишити в куточку червоним, наче кров’ю власного серця: «Вiд Вашоi Т.». Перед екзаменом, обмираючи, прокралася в коридорчик, що вiв до кiмнати, де збиралися викладачi. Вiдразу ж знайшла його пальто, швидко всунула в кишеню маленький пакуночок, вискочила i ще довго по тому студила долонями палаючi щоки. На загальний сором та вiдчай усього класу, «шльонки» найгiрше здавали iсторiю, Тетяна ж ледве витягла на «трiйку». З очима, повними слiз, пройшла вона мимо свого «божка», що нервово посмикував шовковисту борiдку, нiяк не розумiючи, чому всi оцi баришнi, якi протягом року очей не зводили з нього, ловлячи, здаеться, кожне слово його, тепер немов почманiли. Танин дарунок розкрив йому очi. Розгнiваний, ускочив до класу, шматуючи люто серветку, закричав на принишклих учениць: – Замiсть того, щоб оцими дурницями голови забивати, ви б iсторiю вчили!.. Історiю!.. Да-с!.. Кинув серветку на пiдлогу, наступив на неi ногою, крутнувся, вiйнув фалдами сюртука – вибiг iз класу. Всю нiч проплакала тихенько Тетяна. Вiдчай стискав серце, iй уже здавалося, що не варто й жити на свiтi. Клялася собi вiднинi не смiятися, не радiти – ходити монашкою, опустивши «долу» очi, скорботно стуливши вуста. Хай усi бачать, яке у неi розбите серце. Хай усi знають, шо iй уже нема чого сподiватися вiд життя. Однак поволi втiшилася. Були тому причиною черговi лiтнi канiкули, яснi гожi днi, чарiвнi прогулянки за мiсто до рiчки i Олег Мирославський. Ах, той Олег! Може, вiн сподобався iй саме тим, що зовнi був повною протилежнiстю отому… тiй ii першiй симпатii. М’яке русяве волосся, округле, покрите нiжним пушком пiдборiддя, веселий, трохи завеликий рот i добрi свiтлi очi, в яких так i свiтиться щирий захват, коли вiн дивиться на неi. Вони познайомилися в один iз лiтнiх днiв, на березi рiчки. Грали в квача. Панночки та паничi, юнi й веселi, неначе метелики, пурхали понад зеленою травою, то втiкаючи, то наздоганяючи, i кому доводилось утiкати, то вiн чи вона бiгли не так уже й швидко, щоб iх не можна було наздогнати. І ось квачем став Олег. Чому вiн своею здобиччю намiтив Таню? Чи мiг вiн знати, що погоня оця розтягнеться на довгi роки, до сивих скронь, гiрко прив’ялих очей?.. Вiн весело гнався за нею, а Таня, захоплена грою, втiкала по-справжньому, i вiн наздогнав ii аж за вигином рiчки, за густим верболозом. Ухопив ii за косу в останню мить, коли Таня крутнулася, уникаючи його простягнених рук. – Таню!.. Такий переляк пролунав у його голосi, що вона вiдразу зупинилася, оглянулась, важко переводячи подих. Олег уже не гнався за нею. Стояв на мiсцi i ошелешено простягав iй надiрвану косу. Пiдсвiдомо вона ухопилась за голову, кров так i бухнула iй у щоки, налила iх так туго, що вони аж заболiли. А вiн все ще простягав iй отi пiвкоси, що жалiсно звисало з долонi, похитуючи блакитним бантом. Першою отямилась Таня: – Дайте сюди! Вирвала у нього косу, зiбгала, скрутила, не знаючи, куди подiтися з нею, крiзь яку землю провалитись вiд сорому, вiд неминучоi ганьби, що мала звалитись на неi. Вiд того юнак оцей став такий ненависний, що вона хтозна-що вiддала б, аби тiльки позбутись його. – Чого ж стоiте?.. Бiжiть… розказуйте… смiйтесь!.. – Але ж… Таню… Тепер вiн не менш вражений оцим вибухом гнiву, оцими сльозами, що так i бризнули з ii очей. – Пробачте менi, Таню. І стiльки ласкавоi покори було в отiм «пробачте», стiльки товариськоi щиростi, що вона зрозумiла: вiн не розкаже нiкому. Однак не могла й пустити його зараз до «отих». Тому сказала: – Проведiть мене додому. – Додому? – Авжеж, додому! Не можу ж я отак появитися на очi товариству! – Звичайно, – погодився вiн i раптом, дивлячись прямо на неi, засмiявся весело й щиро: – Коли б ви знали, як я злякався! – Ви? Вона трохи здивована, трохи ображена оцим його смiхом. – Бiжу за вами… i раптом… коса в руцi… А ви побiгли далi… А я так i обмер, – давлячись смiхом, пояснюе вiн. Тодi засмiялася й вона. Ішли поруч i реготали, поглядаючи одне на одного. – Це коса моеi старшоi сестри, – пояснювала, заспокоiвшись, Таня. – Я в неi тихесенько узяла та й приплела до своеi. – Але ж у вас i ця гарна! – А я хотiла, щоб була довша. Така, як у моеi мами… Ви знаете, яка коса в моеi мами? – спитала вона, i обличчя ii засяяло гордiстю – Коли вона стане перед люстром та розпустить косу, то вся так i покриеться волоссям… Моя мама хороша, – з ласкавою задумою додала Таня. – Дуже хороша, – І зненацька, пригадавши щось несподiвано, дуже, мабуть, веселе та миле, вона чмихнула, поморщила носика, стримуючи смiх. – От ми вже в неi дорослi, а вона й досi, як що, так i береться за вiника. Зовсiм не боляче, тiльки дуже смiшно: моя старша сестра уже замужем, а мама б’е ii вiником. Вона глянула на нього – здивовано, весело, щиро, й усмiх уже бубнявив iй губи, вони пухли, як червонi пелюстки, аж поки не витримали – розпустилися, блиснули бiлими разками зубiв. – А ще в нас е собака – Полкан. Увесь чорний, а на грудях пiд шиею бiле… Наче краватка. Так брат навчив його узнавати слова… Не вiрите? От скажеш йому: «Полкан, ти дурень», – вiн так i загарчить. А скажеш: «Полкан, ти хороший», – вiн махае хвостом i посмiхаеться… Смiшно, правда? Таня поглядае на Олега, що чомусь мовчить, iй вiд того дуже незручно, вона аж здвигае плечима i знову починае розповiдати, щоб позбутися отого бентежного мовчання: – Ви знаете, у нас е класна дама Кiра Георгiiвна, ми ii називаемо Кiсею… Так вона злюща-презлюща… Так ми знаете що iй зробили? Взяли i пiдсипали у табакерку чорного перцю… Вона як понюхала, то весь день чхала. Аж нiс почорнiв… Смiшно, правда? Олег провiв ii до ворiт, чемно попрощався, ще раз попросив пробачення за зiпсовану косу. Таня ж, притуливши косу до губiв, довго дивилася йому вслiд, поки вiн зник у провулку. Потiм вони зустрiлися ще раз, i Олег знову провiв ii аж додому, i знову всю дорогу мовчав, а вона говорила та говорила, розповiдаючи про сотнi сумних i веселих подiй, з яких складалося простеньке, як пiсенька жайворонка, життя епархiальноi «шльонки». Олег помалу входив у ii життя: щирими розмовами, бажаними зустрiчами, довгими прогулянками, тихими вечорами, першим поцiлунком. Власне, то ще й не був поцiлунок – лише його тремтливий натяк, коли вуста ледь дiткнуться до вуст та й вiдсахнуться, наляканi, та й замруть, враженi, коли за хвилину уже й не знаеш, було це чи не було, лише треба будь-що заговорити – розбити гнiтючу мовчанку. Та хоч який вiн був несмiливий i миттевий, оцей поцiлунок, вiн усе ж не мiг проминути безслiдно: маленькою зерниною падае на впоений соками грунт i проростае, виганяе до сонця зухвале стебельце, щоб через роки розквiтнути, прикрасити, клично й визивно, вуста вже дорослоi жiнки. Але все це буде колись, а може, й зовсiм не буде… Поки що ж Таня проводить бездумнi вечори з Олегом, а вдень бере якусь книжку i йде на город, аж в отой найдальший закуток, що зарiс бузиною та терном, всiяним тугими зеленими ягодами. Тут таемниче i тихо. Помiж зеленим листям ледь просочуеться промiння гарячого сонця, збираеться в золотi краплини, безшумно капае в густу низеньку траву. Тут можна роздягтися, лягти на спину, на бiк, на тугенький живiт. Тут можна читати, лiниво гортаючи сторiнку за сторiнкою, а то й просто лежати – дивитися широко розплющеними очима прямо перед собою, на зеленi списики трави, на вiчно заклопотаних мурашок, на гарненькi сонечка, що погойдуються дрiмотливо на стеблах, заховавши слюдянi своi крильця пiд червонi жупанчики, або повзають аж при землi, спиваючи дрiбненьку росичку. Дослухатись до шелесту листя, до пташиних голосiв, що, розiмлiлi вiд спеки, озиваються зрiдка з листя, – уявляти себе десь на безлюдному острiвцевi, десь у первiсних хащах, сповнених таемничого невiдомого життя. Тут можна мрiяти. Поверталася звiдти кожного разу задумана, тиха, переповнена спокоем, що одвiчно пануе в природi, i ступала так обережно, наче боялася розхлюпати бодай хоч найменшу краплину. Це лiто спливало б у пам’ятi найсвiтлiшими спогадами, коли б не брат. З кожним роком вiн ставав усе розбишакуватiшим та непокiрнiшим. Гордо носив синцi та гулi, як вiйськовi вiдзнаки, а часто приходив i з розсiченим лобом. Мати, плачучи, тамувала кров, вiн же на всi допити, де дiстав чергову бiду, уперто бурмосив: – Не знаю… Верховодив над усiма хлопчаками, збирав iх у ватаги замурзаних, обдертих, войовничих розбишак, якi йшли за своiм отаманом у вогонь i у воду, i не раз приходили сусiди скаржитись панотцевi на його циганкуватого вилупка. Там обнесли не дозрiлi ще яблука; там обтрусили грушу, та так похазяйнували бiсовi дiти, що ви, панотче, тепер i одноi не знайдете; там нарили картоплi, а потiм розвели вогнище та й ну готувати обiд. І ви не подумайте, батюшко, що картоплi тiеi жалко, Бог з нею, хай iдять, хоч подавляться, але ви подивилися б, де вони ii пекли! Пiд самiсiнькою клунею роздмухали вогнище, як у пеклi. Добре, що нагодився вчасно та залив водою, а то пустили б за вiтром усю Хоролiвку. Ви, батюшко, поговорiть уже з ним, бо я свого чорта вже бив i ще лупцювати пiду. І тато брав Федора за вухо та й вiв на розмову в комору. Виходили звiдти обое, як з парнi: червонi, розпаренi. Спершу тато, тремтячими руками застiбаючи поясок, а за ним уже Федько – блiде обличчя затяте, весь насуплений i очi горять, як жарини. Тетянi жалко було тата, жалко й Федька. Крадькома йшла за братом, знаходила його в отому закутковi, мiж бузиною i терном, обличчям – у травi. Опускалася бiля нього, клала долоню на голову: – Болить? Вiн рiзко мотав головою, скидаючи сестрину руку: – Одчепись!.. Чого тобi треба?.. – Нiчого, – вiдповiдала тоненько сестра, i знову ласкава долонька лягала на його худеньку потилицю – Тебе дуже тато побили? – Нi, тiльки погладили! – глумливо озиваеться брат i ще раз скида ii руку – Сказано – одчепись!.. Не треба менi твоiх жалощiв! Але сестра наче й не чуе його. Свiтлi очi ii вже пiдозрiло блищать, iй бозна-як жалко брата, i легенька ласкава долоня знову лягае на вперту голову, пестить наiжачене волосся. – І як ото ти можеш мовчати? Я у голос скричала б… – Бо ти ж – баба, в тебе очi на мокрому, – вже миролюбивiше пояснюе Федько, потiшений ii нелукавою похвалою. – А з мене хай шкуру здирають – крику не дiждуться! Тетяна русалкуе над братом, аж поки вiн зовсiм заспокоюеться. Сидять потiм поруч, плече до плеча, виповненi взаемного довiр’я, розмовляють пошепки, так, наче бояться, що iх хто пiдслухае. – От дай менi тiльки пiдрости – тiльки вони мене й бачили! – нахваляеться брат. – Куди ж ти пiдеш? – питае Таня: iй i боязко за брата, а водночас i розбирае цiкавiсть. – В Америку. – Як же ти туди доберешся? – А я на корабель поступлю. Менi б тiльки до Одеси добратися. Обличчя у брата зараз таке рiшуче, що сестра й на крихту не сумнiваеться в ньому. – Мама ж по тобi будуть плакати, – тоненьким голоском каже вона, i вже iй щипае у носi, i сльози навертаються на очi – Тобi ii не жалко, еге? Та Федько стоiть на своему: – Тебе б отак бити! – А ти слухайся тата, вони i не битимуть, – радить сестра. – Ет, що ти розумiеш на цьому! – вiдповiдае сердито брат та й вiдвертаеться, насупившись, вiд Танi. На деякий час заходить мовчанка. Потiм Таня обережно торкаеться братового плеча: – Федь… – Ну, що? – Ти ж хоч писатимеш? Федько довго думае, намагаючись захопити пальцем босоi ноги зелену травицю. Врештi по-дорослому вiдповiдае: – Та писатиму, куди ж вас подiнеш! – i одразу ж уточняе: – Тобi й мамi, – бо все ще болить спина, яку настьобав тато. – Ти менi щось погризти принеси, – просить Федько сестру, коли вона йде на обiд. – А ти? – Я не пiду! У брата знову ображено посмикуються губи, очi ховаються пiд похмуро зведеними бровами. За обiдом тихо, наче хто вмер. Тато сидить насуплений, мама подае на стiл заплакана, сестри принишкли бiля своiх тарiлок, боячись i дихнути. Сьогоднi й борщ – не борщ, i лемiшка – не лемiшка, i хлiб не лiзе до горла. Врештi тато не витримуе: – Клич того бузувiра обiдати, – звертаеться вiн до найменшоi дочки, добре знаючи, звiдки прийшла Таня, – та не бiжи так, не бiйся, не охляв пiсля тiеi картоплi! Федько вовчиськом заходить до хати. – Хоч лоба перехрести! – гримае тато, коли Федiр прямо з порога суне до столу. Але голос його вже не пощерблений гнiвом, тато уже перегорiв, вiдтанув серцем, вiн тiльки не хоче показати, що йому вже й жалко свого отакого невдалого сина. Федько пiдростав, наливався силою, як дикий бичок, i тато все частiше у вiдчаi хапався за голову. В сина вже появився ламкий басок, гаряча верхня губа обкидалась темненькими вусиками, а Бог розуму все не давав: як рiс баламутою, так ним i лишився. В чотирнадцять рокiв мало не провалив голову сусiдовi: поцiлив з рогатки у лоб. У сусiда – гуля, як слива, у Федька – спина, як писанка. – За вiщо ти його? – допитувалася Таня. – А що вiн над Миколою знущаеться!.. Ти бачила, як вiн його товче? Я йому ще не так лоба наб’ю!.. Таня мовчить, бо серцем зараз на боцi брата. Сама не раз чула болiсний крик Миколки, якого нещадно шмагав розлючений дядько-сусiд. – І за вiщо вiн його б’е?.. – Бо нерiдний, – пояснюе Федько. – Ото вiн на ньому й зганяе злiсть… Та хай ще раз спробуе!.. Хай тiльки вдарить!.. В п’ятнадцять Федько здумав парубкувати: пiдморгував сусiдськiй солдатцi Наталцi, щоб пустила пiд ковдру погрiтися. Солдатка – молода червонолиця бублейниця – реготала до слiз, послала раннього пiвника до мами: попити ще монi та набратися сил. Зганьблений Федько грубо ii вилаяв, за що й дiстав дзвiнкого ляща вiд швидкоi на руку бублейницi. Та бiсова Наталка цим не задовольнилася. Перестрiла тата, насунула смирненько на лоба хустку, пригасила лукавi очi: – Батюшечко, чи ваш синок удома не висипаеться, що до мене пiд бiк став проситися? Того дня «розмова» з Федьком тривала понад годину. – У монастир волоцюгу! – все гнiвався тато. – На хлiб та на воду! Федько ж вiдлежувався в бузинi до пiзнього вечора. – Боляче! – допитувалась спiвчутливо Таня, i брат, на диво, цього разу не турив ii геть. Звiвся, поворушив широкими плечами, погрозливо кинув: – Ну, тату, оце ви востанне по менi поiздили! Бiльше не дамся вам, дзуськи! – Що ти кажеш, дурний! – жахнулася Таня. – Ет, що ви, баби, розумiете? – презирливо сплюнув Федько i раптом засичав, скривився болiсно, торкаючись долонею спини. – А пужалном лупцювати щосили – можна? Тато таки бiльше не бив брата. Не тому, що не захотiв, а тому, що не змiг. Сталося це на початку лiта, щойно Таня приiхала додому. Тато ходив, як хмара: Федька виключили з духовноi семiнарii. Гинула надiя на те, що син колись висвятиться, посяде його парафiю, стане годувальником, пiдтримкою великоi сiм’i. Виключили за те, шо Федько побив ректора семiнарii. Перестрiв на схiдцях та й вiдшмагав оселедцем – пiсною, просоленою рибиною, що нею вже бiльше мiсяця давилася семiнарська братiя. Ректор два днi не появлявся на очi студентам, а Свiтличного витурили iз семiнарii з вовчим бiлетом. Федько приiхав додому ввечерi, коли вся сiм’я сидiла за столом. Тато як побачив непокiрного сина, так i затрусився увесь, так i накинувся на нього, але Федько чекав, мабуть, на таку зустрiч: ухопив тата за руки, поблискуючи шалапутними очима, молодим бугайчиськом уперся в пiдлогу, i тато стояв безпорадний, наче дитина. Тiльки тепер помiтили сестри, як вирiс брат: стрункий та широкоплечий, вiн був на голову вищий вiд тата. Тато смикнувся раз, смикнувся вдруге, тихо сказав: – Пусти. І коли Федько пустив йому руки, тато вже не наважувався бити сина. Повернувся, важко пiшов у другу кiмнату: згорблений, враз постарiлий на багато рокiв. Отут i налетiла на Федька мама. Гладенька, низенька, вона i по плече не сягала синовi, але таким гнiвом пашiло ii завжди добре лице, таким осудом палахкотiли ii очi, що Федько аж поточився вiд неi до дверей. – Ти що ж це, нечестивцю, собi надумавсь? – вигукувала мама, штовхаючи сина в груди. – На батька, на рiдного тата руки пiдняти?.. Та чи в тебе Бога в серцi немае?.. Іди зараз, падай перед ним на колiна, хай простить, нехрещений твiй лобе! Вона все била його пухкими кулачками в груди, невмолима, гнiвна, рiшуча, заганяла його аж у куток. – Та пiду, чого ви так… – похмуро вiдiзвався син i неохоче пiшов до тiеi кiмнати, де зачинився тато. А мама, проводжаючи, штовхала його в спину. Хоч як прислухалася Таня, а так i не взнала, про що вони там розмовляли. Лунали тiльки нерозбiрливi голоси. Спершу Федькiв: глухий, басовитий, так, наче вiн засунув голову в бочку: бу-бу- бу… бу-бу-бу… Потiм щось вiдповiдав йому тато, тонко й ображено. І чим довше розмовляли вони, тим тихiшими ставали голоси. Аж ось мама, що стояла бiля самiсiньких дверей, пiдняла просвiтлiле обличчя до пишноi, в золотих ризах iкони, полегшено перехрестилася: – Слава тобi, матiнко Божа, – помирились! Вони вийшли з кiмнати вдвох: тато, витираючи заплаканi очi, Федько – з похмурим та винуватим видом. – Що ж, не вдалося зробити iз тебе, Федю, священника, значить, на те воля Божа, – казав за вечерею тато. – Є в мене знайомий у банку, пiдеш служити туди, гляди, ще й директором колись станеш. Га, матушко, як тобi це подобаеться: син – директор? Та хоч тато й здавався дуже веселим, i голосно розмовляв, i намагався навiть жартувати, все ж усi бачили, шо нелегко зараз татовi на серцi. Потiм, коли дiти полягали спати, тато й мама довго молилися. Мирно свiтилася лампада, злизуючи гостреньким язичком густу, як ртуть, оливу, боги то виринали в хисткому непевному свiтлi, то знову ховалися в темряву, а тато й мама стояли на колiнах рядком, били поклони, гаряче шепотiли молитви. Тато, високий, худий, бiлiв сорочкою та пiдштаниками, хилитався, як маятник, мама ж, гладенька й низенька, в нiчнiй сорочцi до п’ят, складала долонi човником, простягала вгору за Божою милiстю, дивилася з такою надiею, що в Танi, яка нищечком пiдглядала з-пiд ковдри, стискалося серце. Помолившись, батьки лягли спати. Але ще довго доносився до Танi iх занепокоений шепiт, лунало братове iм’я… Єпархiальне училище Таня закiнчила достроково: на рiк ранiше. Їхне розмiрене, розлiноване життя вперше сколихнула лютнева революцiя. Про це дiзналися вони, училищнi затворницi, вiд начальницi, дiзналися далеко пiзнiше, коли навiть сюди, за високi монастирськi мури, почали прориватися тривожнi чутки i вже не можна було iх промовчати. Старшокласниць зiбрали в завжди холодному залi з високою стелею, з великим портретом царя, зображеним на повний зрiст, в мундирi полковника росiйськоi армii. Обличчя Миколи II було якесь невдоволене, вiн з докором дивився на принишклих «шльонок», що прийшли в актовий зал, – тим бiльше вразило дiвчат незвичайно розгублене, обм’якле лице iхньоi начальницi, що стояла в глухому строгому платтi iз золотим хрестиком на чорнiй муаровiй стрiчцi. Поруч iз нею тупцяв не менш розгублений iерей Олексiй, iхнiй духiвник, золотого серця людина. Старенький, iз сивою борiдкою та тоненькою кiскою, що стирчала, як мишачий хвостик, вiн безпорадно блимав свiтлими, як у дитини, очима, поглядаючи на своiх духовних дiтей. Ось начальниця вузькою рукою смикнула за хрестик, нервово ворухнула губами, i сотня очей впилася в неi. – Дiди… – начальниця конвульсивно посмикала головою, немов визволяючись з невидимоi петлi, спробувала поправити себе, але нiяк не могла вимовити лiтери «т». – Дiди… злi й темнi сили примусили помазаника Божого зректися престолу… В найтяжчi днi для Росii, коли наше славне… христове воiнство виборюе на фронтах перемогу… в найтяжчi цi днi прислужники диявола пiднесли руку на iмператора… Помолимося за многолетiе дому Романових, дiди… «Шльонки» дружно впали на колiна. Були не так приголомшенi звiсткою, як тим, що iх начальниця вже плакала, навiть не криючи слiз. Потiм Таня думала, iй було страшно. Змалку звикла бачити царя поруч iз Богом. «З Богом – на небi, з царем – на землi», – казав часто тато. Уявляла царя: на золотому тронi, з державою та скiпетром у руках, що, прислухаючись до Божого гласу, вершить людськi долi, а разом i ii, Танину, маленьку дольку. Все, що на землi було добре, – те все йшло вiд царя. Все зле – вiд його ворогiв. Вiд отих «унутрiшнiх» ворогiв, що так i дивляться, як би тiльки посiяти «смуту», порушити спокiй i лад. Інакше не могло й бути. Адже цар – це земне втiлення Бога, а Бог теж бореться з силами зла, заганяючи царя тьми в самiсiньке пекло. І ось цар зрiкся престолу. Випустив iз рук державу й скiпетр, злiз iз високого трону – покинув своiх дiтей напризволяще. Як же вони тепер житимуть без нього? Хто за ними дбатиме? Хто порятуе iх од загибелi й «смути»? Та найбiльше непокоiла Таню доля царевича Олексiя. Колись приходив у ii мрii королевичем iз казок: на баскому конi iз золотою вуздечкою, з мечем у руцi та луком за спиною, добрим красенем, надiею всiх скривджених долею попелюшок. Тепер його теж, мабуть, зсадили з коня, вiдiбрали золотi шати – не мчатиме бiльше царевич дрiмучими лiсами, глибокими ярами прямо в Танине серце. Їх вiдразу ж вiдпустили на зимовi канiкули. Вдома теж немов когось поховали: щось нове, незрозумiле, тривожне носилося в повiтрi. Тато не знаходив собi мiсця, ходив нервово по кiмнатах, бубонiв одне й те ж: – Пропала Росiя!.. Загинула Росiя!.. – І ще бiльше горбився. Мама ще з бiльшим заповзяттям поралася по господарству, ткацьким човником снувала вiд комори до хати, вiд столу до печi, що гоготiла, ненажерно роззявляючи червону пащеку. Федько день i нiч пропадав десь у мiстi. Вiн схуд, почорнiв, став ще затятiшим i часто сперечався з татом. Сестри замикалися кожна з своiм. А Тетяна носилася з Олегом. Думала про нього i вдень i вночi, ревниво ховала вiд рiдних його похапливi листiвки i майже щодня писала йому у Полтаву, в медичне училище, довжелезнi листи. В них було все: i дрiбнi щоденнi новини, що приходили в попiвську родину, й розповiдi про цiкавi книжки та ковзання на Хоролi, про сильнющi морози й високi замети – в них була Таня. Вся ii душа, ще наiвна й щира, з широко розплющеними очима, що сподiваються вiд життя самих тiльки радiсних подiй, самих тiльки сонячних днiв. Пiд час зимових канiкул iх провiдав дiвер – чоловiк найстаршоi сестри. Приiхав усього на один день, бiльше лишатись не мiг: молода матушка боялася вiдпускати його надовго з дому самого. Дiвер унiс часточку спокою в настрахану родину священника. Хай тато не дуже побиваеться за онiмеченим царком. Хiба iм не було вiдомо, що витворялося при царському дворi в останнi роки? Чи не був над ними фактичним царем Распутiн – п’яний мужик, безбожник, живе втiлення диявола? А хiба тато не знають, що робилося на фронтах, до чого йшлося? Чи вам хотiлося б, щоб замiсть православних соборiв на росiйськiй землi стирчали богопротивнi кiрхи, щоб лютеранськi та католицькi попи вiдвертали паству вiд лона православноi церкви! Тато, переляканий, хреститься. Свят, свят, свят, що ви таке кажете, Вiталiю (з поваги до академiчноi освiти тато нiколи не звертався до зятя на «ти»). Та хто б же цього хотiв!.. А саме до цього i йшлося, – вiв свое зять. Хiба тато не чули, що цар пiд впливом царицi збирався замиритись iз кайзером, вiддавши йому половину Малоросii та балтiйськi всi землi? То нехай же тато не проклинають, а молять Бога за тих рiшучих синiв нашоi многострадноi Росii, що захистили ii вiд жахливоi долi! – Але як же без царя? – не пiддаеться ще тато – Як будемо жити без пастиря? – А як в iнших краiнах живуть? – спитав i собi зять з ледь помiтною усмiшкою з отакоi татовоi наiвностi. – Ну, то ж безбожники! – вiдмахнувся тато. – Жабоiди… – Цар буде, – втiшав тата Вiталiй. – Дiм Романових вiджив себе, але це не значить, що Росiя лишиться без царя. Росiйський народ вихований в дусi царизму, вiн не може жити без пастиря. Хiба пiсля того, як зник рiд Іоанна Грозного, лишився порожнiм росiйський престол? Нова свiжа кров ввiллеться в Росiю з новою династiею, сильна воля i тверда рука вiзьме владу над нами. Нового Петра чекае змучена наша Росiя. – Ну, дай Боже, дай Боже! – свiтлiшае обличчям тато. – Спасибi вам, Вiталiю, втiшили старого. А то як подивишся та послухаеш – волосся на головi ворушиться. Всi тiльки й кричать: «Свобода! Свобода!» А з чим ii iсти – нiхто толком не знае. – То все перебродить. Все стане на мiсце. Дорогий гiсть поiхав надвечiр, тато трохи заспокоiвся. Вiн дуже шанував свого високоосвiченого зятя, схилявся перед його авторитетом. Зять мав ясний розум i твердi погляди на життя. Закiнчив духовну академiю одним iз перших, а от, бач, не схотiв постригтися в монахи, вiдразу ступити на блискучу дорiжку, що веде до високого церковного сану. Висловив тверде бажання повернутися на Полтавщину, в село: освiченi пастори там потрiбнiшi, нiж у пишних петербурзьких храмах. Посiв парафiю у великому селi пiд Хоролiвкою – згодом на його запальнi, сповненi глибокоi вiри казання почали з’iжджатися парафiяни з навколишнiх сiл. Невелика церква трiщала вiд народу, пiтнiли обличчя й спини, заднi гаряче дихали в потилицi переднiм, напирали, щоб протиснутися ближче до амвона, де ставний, гарний, з буйним чорним волоссям i кучерявою борiдкою батюшка промовляв слова iз Святого письма. Мiсцева аристократiя: управителi маеткiв, старости i писарi лиснiли намащеним волоссям, дами млiли пiд вогнистими поглядами молодого священника, який – «Ах»! – такий байдужий до всього тiлесного, а прагне тiльки небесних красот, баришнi впивалися кожним його словом, статечнi хазяi-хуторяни, залишаючи церкву, гомонiли помiж собою схвально, що новий батюшка хоч куди, жаль тiльки, що такий молодий. І вiдразу ж втiшалися думкою, що i його не мине чаша сiя: пройдуть роки – постарiе. І навiть бiднота наверталася серцем до батюшки: уважний та ласкавий, вiн не мине жодноi нагоди, щоб провiдати обiйдених долею своiх парафiян. Допомогти в бiдi. Утiшити в горi. «Ей, Петре, не грiшiть проти Бога! Бог у вас узяв, Бог вам i дасть. Не все те, що здаеться нам добром, е насправдi добро, i не все зле е насправдi злом. Вам здаеться, що ви бiднiшаете, а ви багатiете духовним багатством. Ви бiдкаетесь, шо вас iдять злиднi, а що таке злиднi в нашому скороминущому життi проти вiчного блаженства в раю?» – «А так, батюшко, так!» – розчулено притакуе Петро, не тому, звичайно, що батюшка, прощаючись, кине: «Пошлiть уже свою жiнку до матушки, хай насипле пiвмiшка борошна». Тож тато не може нахвалитись своiм зятем, мама не знае, де його й посадити, коли вiн приiжджае в гостi, молода матушка не зводить iз нього очей, а сама Таня вже бiльш-менш байдужа до нього. Боялася навiть сама перед собою зiзнатись, що колись була закохана в нього. Це – ii таемниця, ii солодкий грiх, що понесе iз собою в могилу. Навiть самому Боговi не посмiла б зiзнатися в цьому. Була певна, що нiхто нiколи не довiдаеться про те, бо кому б тодi могло спасти на думку, що оця «шльонка» з великим недозрiлим ротом, з довгими руками й незграбною постаттю пiдлiтка зважиться на зовсiм-зовсiм доросле почуття? Тепер же вона майже доросла. Мае сiмнадцятий рiк, легеньке ластовиннячко на трохи кирпатому носi й Олега. Ластовиння iй завдае прикрощiв, але мама каже, що, гляди, воно ще, мабуть, i вирихтуеться з лiтами в люди. Отже, Таня може бути задоволеною i смiливо чекати того часу, коли вона стане дорослою. Зовсiм-зовсiм дорослою. Вона тодi одягне чорну довгу сукню, укладе важку косу – точнiсiнько так, як укладае ii старша сестра, щоб голiвка здавалась маленькою, а коса – важкою та пишною, натягне бiлi нитянi рукавички i пройдеться головною вулицею Хоролiвки. «А чия то пiшла?» «Та то ж молодша дочка священника Свiтличного! Ви хiба не впiзнали?» «Та де ж таку красуню впiзнати!» «Е, не кажiть! Що красива, а що й розумна: закiнчила епархiальне училище в Полтавi i оце приiхала до нас учителювати». «Учителювати! Те-те-те… Отака молода i вже вчителька!..» Таня аж млiе, слухаючи отi уявнi голоси. Променiе очима, малюе картини – одна принаднiша вiд iншоi, аж доки мама застае ii за отим заняттям. – Та чи ти, дочко, сказилася, чи тебе хто наврочив? Дивись менi, що воно робить: сiло й сидить, як той статуй! А мак хто за тебе потре? На шулики ж перша миску пiдставиш! Вiдiгнавши спокусливi мрii, Таня притьмом береться за мак: де ще та сукня, i рукавички, i парасолька, а мама – поруч i вже он зирить за вiником. Тож, вхопивши качалку та затиснувши величезну макiтру, вона починае запопадливо терти мак. Так запопадливо, що макiтра не витримуе та й розсiдаеться в неi помiж колiнами. Плакали шулики, плакала й Таня. І зовсiм не вiд легкого маминого вiника, а вiд чогось iншого, що накотило на неi, здавило за горло. А може, ще й вiд того, що мама нiяк не хоче зрозумiти ii i вже утiшае, притискаючи доччину голову до м’яких теплих грудей: – Та годi тобi, доню, так побиватися! Пiдемо ось на базар та купимо ще бiльшу макiтру. Що вiдповiсти на отакi маминi слова? Хiба що всмiхнутися крiзь сльози та нищечком пожалiти маму, що давно вже, зiстарiвшись, забула про дiвочi безпричиннi плачi. Повертаючись iз зимових канiкул, повезла Тетяна в училище нарум’яненi морозами щоки, невгамовний апетит i тугу по рiдному дому. Та ще надiю на зустрiч з Олегом. Надiя ця – крихка i тоненька, як крижинка на маленькому придорожньому озерцi пiд час перших осiннiх заморозкiв. Високi ботинки класноi дами вiдразу ж трощать ii, жорстоко й безжалiсно: революцiя нiчого не змiнила в училищi, «шльонки» лишилися «шльонками», отже, якщо й виходитимуть вони до мiста, то тiльки в колонi, тiльки парами, тiльки пiд недремним поглядом своiх виховательок. – А поки що пройдемось до церкви та помолимось, дiти, за здравiе Тимчасового уряду i нашого славного воiнства, що куе перемогу над ворогом. Іще хочу звернути увагу ученицi Свiтличноi на те, що вона в останнiй час стала дуже неуважна на уроках. Про щось собi думае, не слухаючи вчителiв, а коли ii спитають – вiдповiдае не до ладу або ще гiрше – не вiдповiдае зовсiм. Чи ученицi Свiтличнiй, може, набридло вчитися? – запитуе в’iдливо класна дама. – Може, вона вважае себе за дорослу для того, щоб сидiти за партою? Може, iй бiльше до вподоби читати такi ось писульки? Тут класна дама розгортае книжку, що тримала досi в руках, i двома пальцями бере розпечатаний конверт. Бере так обережно, з такою бридливою гримасою на висохлому анемiчному лицi, наче то не конверт, а якась огидна тварина. – Вам знайомий оцей почерк, ученице Свiтлична? Кров бухае Тетянi в голову, туманить iй очi: на конвертi Олеговою рукою виведене ii iм’я. – Чого ж ви мовчите? Тетяна безпорадно оглядаеться. Десятки пар молодих, сповнених неприхованоi цiкавостi очей так i впиваються в неi. – Ви сюди дивiться, сюди! – наказуе сердито класна дама i тикае конвертом iй прямо в обличчя. – Впiзнаете цей почерк? – Не впiзнаю, – ледь ворушить Таня вустами. – Що?.. Вiдповiдайте голоснiше, учениця Свiтлична! – Не впiзнаю. – Голоснiше! – Не впiзнаю! – кричить Таня, переповнена розпачем, i класна дама бiльше не сiкаеться до неi. Вона тiльки вкладае конверт назад до книги, сухо наказуе: – Сьогоднi в мене немае часу далi з вами розмовляти. Поговоримо завтра. А ви тим часом подумайте, може, пригадаете, хто написав вам оце. Вночi тихенько плакала Тетяна, ввiткнувшись обличчям в под0ушку. Не могла простити собi отих двох слiв, що прокричала на вимогу класноi дами. Вона зреклася ними Олега точнiсiнько так, як зрiкся колись Петро Ісуса Христа: «Істинно кажу тобi, що ще не встигне проспiвати пiвень, як ти тричi зречешся мене…» Вона теж тричi зреклася Олега. І Бог iй цього не простить. Знала напевно, що вiн вiдверне Олегове серце за отаку чорну зраду, кине камiнь мiж ними, розiб’е iх вогнем, розiлле водою. А ще плакала Таня вiд того, що класна дама не дала iй прочитати, що написав Олег. Тримала конверт у двох пальцях, знову допитувалась, чи знайомий iй почерк, вичитувала суворо, жахаючись розбещеностi ученицi, що насмiлилася познайомитися з якимось мужчиною, а не здогадалася хоча б на мить дiстати захованого в ньому листа, щоб Таня хоч краечком ока заглянула, що там написано. Може, вiн захворiв i потребуе ii присутностi? Їi теплоi руки, ласкавого слова, нiжного погляду? А може, з ним сталася якась iще гiрша бiда i вiн кличе ii на допомогу, кличе, надiючись на неi, в той час як вона зреклася його. І Тетяна, доведена до вiдчаю, сказала ненависнiй виховательцi: так! Вона впiзнае оцей почерк, вона знае, вiд кого цей лист, вона познайомилася з Олегом ще у Хоролiвцi, ще рiк тому, вона любить його… Любить!.. Любить!.. Любить!.. Ти чуеш, гидка, висушена вобло, просолена таране, стара лягушенцiе, Тетяна любить його i здатна зараз заприсягтися в цьому на всiх Бiблiях свiту, цiлувати всi пiдряд хрести, клястися найстрашнiшими клятвами. Вобла, тараня, лягушенцiя пiднесла догори довгi руки, закутi в чорну матерiю: боже, що вона чуе!.. Щоб дочка священника, побожна, слухняна дитина, окраса училища, взiрець поведiнки та говорила отакi богохульнi, безсоромнi слова!.. Який жах!.. Вона так i випливла з кiмнати – з пiднесеними вгору руками, немов iшла на розп’яття, а не до начальницi – скаржитись на юну бунтiвницю, що насмiлилася зiзнатися в найсвiтлiшому з людських почуттiв. Коли б це було ранiше. Тетяни й хвилини не тримали б в училищi. Смикав би себе за волосся батько, плакала б мама, сестри б осудливо поглядали на неi, лише брат пожалiв би ii, як вона жалiла його в тяжкi для нього години. Але тепер були iншi часи, i Тетяну лишили в училищi, iй тiльки заборонили виходити в мiсто. Та ще з наказу начальницi отець Олексiй наклав на неi епiтимiю: мiсяць щодня вiдстоювати в церквi по двi години, вимолювати в царя небесного прощення за плотську грiховну любов. І вона молилася, гаряче й щиро. Стояла на колiнах перед образом Ісуса Христа, била поклони, але мирське не залишало ii навiть у церквi: молодий Бог дивився на неi сумними очима Олега: «Чому ти менi не вiдповiдаеш, чого мовчиш?» Завмираючи серцем, вона все бiльше мрiяла пiд час отих молитов про русявого хлопця, який назавжди, здавалося, увiйшов у ii життя. Нарештi минув як нiколи довгий навчальний рiк – iх розпустили на лiтнi канiкули. І всi вони, до останньоi вiльноi хвилини, належали Олеговi. Запам’яталася тiльки поiздка з татом до Яреськи, до священника Миколая, татового старого товариша. Вона сидiла за довжелезним столом у низькiй вiтальнi, i iй було дуже нудно та душно. Хоч вiкна вiдчиненi, прогрiтий сонцем день дихав розжареною пiччю. Тетяна нищечком витирала пiд столом спiтнiлi долонi й, нiяковiючи, вiдповiдала однозначно: «так» – «нi» на спробу сусiда лiворуч розважати ii розмовою. Вiн мав обвiтрене, пропечене сонцем обличчя, густi вуси пшеничного кольору, свiтлi очi, вигорiлий чуб, звислi широкi плечi, повнi дозрiлоi чоловiчоi сили, i м’який тихий голос. Був единий серед гостей не в рясi чи пiдряснику, а в мирському: бiла сорочка, погаптована чорною й червоною заполоччю, облипала його могутнi груди, юхтовi чоботи зшитi так мiцно й надiйно, що здавалися залiзними. Іще мав обламанi нiгтi з траурними смужками землi пiд ними, якi жодним милом не вимити. Вiн майже нiчого не пив i дуже мало iв. З побожною пошаною слухав захмелiлих батюшок та час вiд часу схилявся до Танi й, дивлячись прямо на неi сiрими приязними очима, цiкавився, де панна вчиться, чи часто ходить до церкви. А на другому кiнцi столу, де сидiв Танин дiвер, назрiвав уже скандал. Спершу тихо-мирно розмовляли про Родзянка i Керенського, про заколоти в Петроградi i нечесну гру союзникiв, якi хочуть вибороти перемогу над ворогом кров’ю росiйського воiнства, аж поки один з батюшок, добре випивши, присiкався до свого сусiда. – Нi, ви скажiть: на яку трясцю нам тут здалася Росiя? – червонiючи тугим, як баклажан, обличчям, допитувався вiн, вчепившись у широкий сусiдiв рукав. – Попанували у нас – i годi! Теперечки ми самi будемо тут панувати. Не менш червоний сусiд його сердито вирвав рукав, незадоволено мовив: – Та вiдчепiться ви вiд мене: хто вам не дае панувати! – Нi, ви скажiть… – з п’яною настирливiстю лiз до нього самостiйник. – Ви таки скажiть: коли ми здихаемося лапотникiв! – Не забувайте, що я теж росiянин! – спалахнув сусiда. – Овва, яка цяця, вже й слова сказати не можна! – образився й собi самостiйник. Сусiда щось йому вiдповiв, видно, дошкульне i зле, бо той аж посизiв вiд лютi. Закачав широкий рукав ряси, лизнув довжелезним язиком великого волохатого пальця, зсукав величезну дулю та й пiднiс своему опонентовi пiд самого носа. – А дзуськи вам знущатися з нашоi неньки! Зчинився шарварок. Однi батюшки вiдтягали ображеного русофiла, iншi щосили тримали оскаженiлого самостiйника, що все ще вимахував дулею, намагаючись уцiлити нею свого супротивника в око. І хтозна, чим би скiнчилася оця катавасiя, коли б не отець Вiталiй. – Опам’ятайтеся, як вам не сором! – вигукнув вiн молодим та дзвiнким голосом, звiвшись за столом. Очi його пашiли болем, рукава довгоi шовковоi ряси зметнулися крилами гнiвного птаха. – Подумайте, який приклад подаете ви зараз своею поведiнкою нашiй паствi!.. Отець Феодосiй, як вам не грiх iз перста, призначеного для хреста святого, робити лапу диявола? Батюшка-самостiйник глянув на свою дулю так, начеб оце щойно вздрiв ii. П’яний запал згас на його обличчi, вiн винувато полiз за стiл. – Дожилися, що вже й батюшки не миряться, – скрушно похитав головою Танин сусiда. – А Бог же все те бачить, все те чуе! Ох, грiхи нашi, грiхи! – i потiм уже iншим тоном: – То ви кажете, що збираетесь учителювати?.. Повертались додому аж на другий день – раннього ранку. Вчора загулялись допiзна; уже й першi пiвнi пропiяли, а батюшки все ще сидiли за столом, сперечалися, спiвали духовних, а потiм i свiтських пiсень, пригадували один одному давнi й свiжi кривди i тут же обiймалися та цiлувалися. Тютюновий дим слався сизими пасмами, кидав синi тiнi на опилi обличчя, i вiд того всi скидалися на мерцiв, що повилазили з своiх домовин та й зiйшлися на потойбiчний бенкет. Таня, яка ще звечора пiшла спати, довго не могла склепити очей: сп’янiлi голоси доносились всюди, ламали дрiмоту. Врештi вона обняла обома руками подушку, притулилася до неi гарячою щокою, загадала: «Хай менi насниться Олег», – почмокала щасливо губами i вiдразу ж заснула. Прокинулася з ясною головою i легким серцем. Трохи полежала, нiжачись у ласкавих лапках дрiмоти. Потiм враз розплющила очi, зiскочила з лiжка i, натягнувши поверх сорочини спiдничку, босонiж вибiгла надвiр. Щойно почало свiтати. Все було в сизiй росi – на гожу днину. Трава так i бризкала нею, обмиваючи Танинi ноги, унизуючи тугенькi литочки тьмяними перлинами. Бiля колодязя, над довжелезним коритом, що з нього напували худобу, стояла iхня кобила Васька. Опустивши над коритом важку голову, кобила дрiмала, а вода дзвiнко спадала з ii морди великими краплинами: кап! кап! кап!.. Прокинувшись, Васька потягнулася до Танi, гаряче й приязно дихнула iй прямо в обличчя. Таня ж набрала повнi пригорщi кришталевоi води, хлюпнула на сонну тварину. Кобила схропнула, вiдступила, замотала головою, струшуючи воду, – тоненькi струмочки постелилися темними дорiжками по ii густiй шерстi. Таня засмiялася, знову занурила гарячi долонi у воду, хлюпнула на розпашiле зi сну обличчя, тихенько ойкнула i теж замотала головою. Умившись, витягла iз глибокого та чорного, аж страшно було туди дивитись, колодязя повне вiдро води, спрагло припала до нього. Пила маленькими ковточками, смакуючи воду, прислухаючись до того, як дзюркотить в ii горлi прохолодний струмочок, спадае веселим водограем – розносить по всьому тiлу лоскiтливу бадьорiсть. У хатi вже почали вставати. Батюшки хапалися за голови, так, наче хотiли пересвiдчитись, чи вона ще в них на мiсцi, тато човгав з кiмнати в кiмнату, заклопотано допитувався: – Не бачили моеi ряси?.. А штанiв?.. Врештi вияснилося, що татiв одяг прихопив iз собою самостiйник. Прокинувся перед свiтанком, пригадав, як його тут образили, – не захотiв бiльше лишатися й хвилини. А що спав бiля тата, то й ухопив його рясу замiсть своеi. Вже на возi наймит помiтив, що непротверезiлий ще панотець сидить без штанiв – свiтить до мiсяця голими литками. Наймит забiг до хати, згрiб татовi штани – та й будь здоров! – Як же я тепер додому поiду! – бiдкався тато, примiряючи одяг капосного самостiйника. – Це вiн нас уже експропрiювати почав… Хо-хо-хо!.. – реготалися батюшки. Смiятися й справдi було з чого. Тато – худий та високий, самостiйник же – опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають татовi колiна, в поясi ж такi широкi, що вмiстили б iще отаких трьох татiв; ряса телiпаеться, як на городньому опудалi, показуючи вистромленi з рукавiв татовi руки. – А била б тебе сила Божа! – закляв свого колегу тато. Плюнув, схопив батiг, сiв на возi, нi з ким не попрощавшись, смикнув за вiжки – поiхали. Разом з татом Тетяна й дiвер. Дiвер усе ще згадував учорашню сутичку, осудливо казав: – Скаржимось, що народ перестае вiрити в Бога, слухати своiх отцiв духовних, впадае в ересь. Шукаемо тому десь причин i не хочемо самi до себе приглянутись. Погрязли в чревоугодництвi, пиячимо, лаемося останнiми словами, заздримо один одному, дбаемо не про те, щоб постами та молитвами очищати душу свою, а щоб iздерти з нещасного меншого брата останнiй пук шерстi, – який приклад подаемо ми паствi своiй? Худорляве аскетичне обличчя дiвера дише осудом, гарнi чорнi очi, що полонили навiки Танину сестру, та й iй насиналися колись не одну нiч, повнилися болем. Тато, похитуючись у такт Васьчинiй ходi, винувато мовчав, Таня ж не зводила очей iз свого дiвера. – Вчора перепилися, пересварилися – гидко було дивитись. І це – святi отцi, служителi церкви, духовнi наставники!.. Загине наша церква, загине… Своiми руками руйнуемо ii. висмикуемо цеглину за цеглиною, а кричимо, що то – рука дияволових слуг, тавруемо анафемою кожного, хто шукае своiх шляхiв до Божого престолу… Всi оцi слова навiвають на Таню страх. Щось незрозумiле й тривожне, якась чорна безвихiдь мариться iй, i вона лячно кутаеться у велику мамину хустку, вбирае голову в плечi. Але ранок такий, що отак довго сидiти не можна. Величним спокоем та умиротворенням дише все довкола: небо й земля, трава й дерева, поля i гаi. Свiже, омите росою сонце ще не встигло розжаритись, весело свiтить прямо Танi в обличчя. Вона примружуе очi, i тодi на повiках спалахують маленькi веселки, мерехтять-переливаються усiма кольорами. І на душi iй стае так же чисто й урочисто, як i довкола, i вже засмучений голос дiверiв починае лунати все глухiше й глухiше, немов вона iде вперед, а вiн лишаеться на мiсцi. Та ось голос його знову наздоганяе Таню: – Як тобi сподобався сусiд, що сидiв бiля тебе? – Як сподобався? – дивуеться Таня. А чому вiн iй мав подобатись взагалi?.. Не лишив по собi нiякого виразного враження, не могла зараз навiть сказати, гарний вiн був на виду чи нi, бо дивилася на нього з висоти своiх сiмнадцяти рокiв: вiн був просто старий. – Адже йому вже, напевно, рокiв тридцять! – каже вона. – Тридцять? – повторюе дiвер, неспроможний стримати посмiшки на отаку дитячу наiвнiсть зовицi. – Йому вже за сорок. – То вiн такий, як мiй татусь!.. – Ну, не такий вiн уже i старий, – заперечуе дiвер. – І не роки визначають вiк людини, бо часто бувае так, що тридцятилiтнiй чоловiк виглядае старiшим за сорокалiтнього… А твiй сусiд, Таню, дуже хороша, побожна людина… – Вiн менi теж сподобався, – вирiшуе раптом Таня, пригадавши нарештi уважнi очi, тихе, ласкаве обличчя. – Вiн не може не сподобатись, – каже переконано дiвер. – Коли б таких людей було в нас побiльше, свята наша церква могла б бути спокiйною… Ти тiльки послухай, Таню, що вiн менi сказав позавчора, пiсля Божоi служби… «Знаете, я такий радий, такий радий: у мене вкрали чотири мiшки пшеницi!» – «Чого ж тут радiти?» – питаю. А вiн – ти тiльки вслухайся, Таню, – вiн менi й вiдповiдае: «Як заходив до церкви, то не мав чим милостиню божим людям дати: грошi вдома забув. І так мене мучила совiсть пiд час Божоi служби, так мучила, що я й мiсця собi не знаходив!.. А тепер – нехай ота пшеничка буде моею милостинькою…» Таня мовчить, подавлена святiстю отiеi людини. – Щаслива, мабуть, його жiнка, – врештi каже вона. – У нього немае дружини. – Немае? – Вiн удiвець. Дружину Бог забрав три роки тому. – І в нього е дiти? Голос Танi тоненький, мов ниточка: ось-ось обiрветься – так iй жалко невiдомих сирiток-дiтей! – Так, два сини. Один уже парубок, а другий – рокiв тринадцяти. Таня трохи розчарована, iй чомусь хотiлося, щоб тi дiти були зовсiм маленькi, отакi невиннi янголята в пелюшках. Щоб iх треба було носити на руках, годувати iз блакитноi чашечки, заколисувати, спiваючи пiсеньку про гулi, про кашку та борщ. Дiвер щось iще говорить, але Таня вже не слухае його. Обхопила руками колiна, обперлась на них гостреньким пiдборiддям – задумалась про щось свое. Васька трюхик та трюхик, вiзок рип та рип, татова голова хить та хить, i Таня i незчуваеться, як дрiмота затуляе iй очi своiми прозорими пальцями. До Хоролiвки од Яресьок добрих тридцять верстов та ще й iз гаком… Рахубна штука отой гак! Видумав його, мабуть, якийсь великий жартiвник, чи не запорiзький характерник, та й учепив у кiнцi кожного шляху, що постелились по неосяжних полях Украiни. – Чи далеко ще, дядьку, до Яресьок? – Та ще добрих верстов десять iз гаком. Їдете годину, iдете другу. Стелеться пiд колеса дорога, спроквола розгортаеться перед затуманеним поглядом, як безконечний сувiй полотна. Вже, здаеться, проiхали i десять верстов, десь мае скiнчитися й гак, а Яреськи як крiзь землю провалилися! – Добродiю, до Яресьок далеко? Добродiй довго чухае потилицю, поглядае на вашого воза так, наче прикидае сам собi, чи вистачить його доiхати до Яресьок. – Та як вам, щоб не збрехати… Ото бачите попереду хрест?.. Аж он-он!.. Дак люди кажуть, що вiд нього ще верстов так iз п’ятнадцять… А щоб не обдурити вас, то iще, мабуть, треба добрячий гак накинути… Отут i зiскочите ви з свого воза, як ошпарений, i, вдаривши у вiдчаi об лукаву дорогу отим, що у вас на головi, – брилем так брилем, шапкою так шапкою, – недобрим словом спом’янете жартiвника, що поначiпляв на дорогах облудливi гаки… Тож мудрий Танин тато не питав, чи далеко iще до Хоролiвки, а як тiльки зсадив зятя бiля його села та спустився в першу балку, зупинив кобилу i почав злазити з воза. – Тату, ви за чим? – За тим, дочко, що й пана з воза стягне. Пiдтримуючи обома руками широкi штани самостiйника, тато пiдтюпцем подався у лози, Таня ж сидiла, надуваючи почервонiлi щоки, – ковтала смiх. Тато повернувся, блаженно покректуючи. Поглянув на сонце, що розплавленою краплею звисало з неба, позiхнув, перехрестив широко роззявленого рота: Щось мене на сон хилить. Та й Васьцi пора перепочити. Розпрiг Ваську, пустив на пашу, дiстав iз воза кобеняк та й подався у холодок – пiд крислату вербу. Тато вiдразу ж заснув. Згорнувся калачиком, легенький вiтер пробуе йому розчесати борiдку, ворушить волосся на головi, – i таким здаеться тато зараз маленьким, таким беззахисним, що Танi стае жалко його. Вона довго мучиться, що б зробити приемного татовi, врештi надумала: взяла та й накрила його босi ноги теплою маминою хусткою. Тато спав понад годину. Таня спершу чатувала бiля нього, вiдганяючи зелену набридливу муху, а потiм звелася на занiмiлi ноги, тихенько вiдiйшла, оглянулась. Глибока балка прорiзала степ, десь починаючись i десь кiнчаючись, вкрилася густою м’якою травою, пустила посерединi рiчечку – веселий дзюркотливий струмок, затiнений вербами. Таня лягла на траву, заглянула у воду. Немов крiзь надзвичайно чисте скельце бачила вона дно, все з бiлого пiску, що прослався вузенькими хвильками, вiд чого здавалося, що й дно теж тече, тiльки назустрiч водi. Дрiбненькi мальки риби весело гралися при самому днi, кружляли в химерному танковi. Ось вони напливали на тiнь вiд Таниноi голови, ткнулися в неi тупими мордочками, застигали, здивовано ворушачи тонкими, як пiр’ячко, плавцями, i Таня чмихнула – такими вони здалися iй кумедними. А над усiм цим провисае тиша. Така предковiчна й глибока, що все тоне в нiй, розчиняеться безслiдно, i навiть Васька застигла, омита нею, лише вряди-годи кивне головою, пустить райдужним спалахом слину. Тато прокинувся сам, коли тiнь пересунулась на рiчку i йому припекло добре в обличчя. Устав, потягнувся, потер спину: – Щось я, дочко, промерз. Видно, сирiстю мене протягнуло. Ану потри менi отут помежи плечима. На другий день тато захворiв. Жалiвся на важку голову, дихав хрипло i тяжко, а потiм i зовсiм знепритомнiв – почав марити. Лiкар сказав незрозумiле страшне слово: «пневмонiя», наказав прикладати гiрчичники, тримати в теплi. Мама докоряла дочцi: – Як же ти, дочко, не вберегла тата? Хiба ж можна було на сирiй землi спати! Таня ходила з червоними очима. Одужував тато довго. Ще бiльше схуд, в яснi днi виповзав надвiр, жадiбно тягнувся до сонця, немовби якась слабка, зламана стеблина, сухо покашлював. Кашель той так i залишився, вiн спершу непокоiв сiм’ю, викликав тривожне побоювання за татове здоров’я, потiм до нього звикли, i коли через багато рокiв Тетяна згадувала тата, то завжди iй лунав його сухенький несмiливий кашель. Неохоче, ох, як неохоче вiд’iжджала цього року Таня в училище! Вона немов передчувала, що незабаром стануться подii, якi перевернуть усе догори дном. Цього разу начальниця не закликала молитися за новий уряд, що виник у далекому Петроградi. Видно, мала iз ним своi порахунки, бо вiд сухоi чорноi постатi ii так i вiяло холодною зневагою до представника того таемничого уряду. Але весь ворожий запал начальницi вiдскакував вiд молодого чубатого представника новоi влади з червоним обличчям i свiжим синцем пiд блискучим лiвим оком. Вiн весело поглядав на строгi шеренги дiвчат, схожих на юних монашок. – Та й муштрують же вас! – раптом випалив вiн, обводячи спiвчутливим водночас насмiшкуватим поглядом застиглих вихованок. По шеренгах прошелестiв вражений шепiт, обличчя ж начальницi аж пересмикнулося. Навiть не удостоiвши свого сусiда поглядом, вона звернулася до випускниць: – Дiти моi… – Та якi ж вони дiти! – знову вигукнув життерадiсний представник i збив набакир свою кепку. – Їм уже замiж пора!.. Чи не так, дiвчата? Щось схоже на смiх прокотилося по зовсiм уже зламаних шеренгах. У випускниць весело заблищали очi: iм явно починав подобатись оцей безцеремонно-життерадiсний представник. Скандалiзована начальниця побiлiла як смерть. Посмикала тремтячою рукою хреста, конвульсивно ковтнула повiтря i спробувала ще раз вiдновити порушений лад: – Дiти… – Дозвольте, громадяночко, вже менi сказати iм слово. Похитнувшись, начальниця вiдiйшла, притулилась спиною до стiни – якраз пiд тим мiсцем, де колись висiв портрет царя, а тепер чорнiв прямокутник невилинялих шпалер. А представник енергiйно зiрвав з голови кепочку, махнув нею в повiтрi: – Гражданки будущii учительки! Первим долгом вiд iменi молодоi Радянськоi влади передаю вам гарячий пролетарський привiт! – вiн на хвилину замовк, щиро здивований тим, що випускницi не кричать «Ура!», потiм знову махнув зiм’ятою кепкою, наче розрубував нею повiтря. – Пролетарiат всiеi Росii скинув кровопивцiв буржуiв i помiщикiв, взяв власть у своi руки, щоб, значить, задушить свiтову гiдру – буржуазiю!.. Охриплий на мiтингах, веселий голос його трощив одвiчну монастирську тишу актового залу, все бiльше приголомшував випускниць. Розмахуючи кепочкою, представник ревгубкому повiдомив, що й на Полтавщинi влада перейшла до рук Рад, якi будуть будувати соцiалiзм. А для цього, гражданки будущii учительки, треба вдарити не тiльки по недобитiй свiтовiй буржуазii, але й по тому, що лишилося у нас пiсля неi, в тому числi по суцiльнiй неграмотностi трудового народу. І хоч ви, гражданки, не пролетарських кровей, а, так би мовити, iз духовенства, яке теж е темною плямою, що лишилася нам вiд розпроклятоi буржуазii, одначе ми вас просимо чесно трудитись i не пiддаватися саботажу. Ви повиннi учити наших детiшек писати й читати, щоб вони росли грамотними, а не так, як iхнi батьки, тiльки щоб, канешно, без рiзного там опiюма… За що й буде вам вiд пролетарiату велика благодарность… Замовк, вiдступив, свiтячи весняним обличчям, повернувся до начальницi, яка вже ледь трималася на ногах: – А тепер, гражданочка, видавайте документи. Так, з благословення новоi влади, повернулася Таня додому взимку 1917 року народною вчителькою. На другий же день зiбралася йти влаштовуватись на роботу, однак тато не пустив: – Посидь, дитино моя, вдома, перечекай, доки пройде ця смута. Годi з мене того, що мiй син пiшов служити антихристовi. Дома коiлося щось неймовiрне. Тато згорбився та постарiв, часто бухикав, хапаючись рукою за груди, носив чорнi тiнi пiд блискучими сухими очима. Мама вже не поралася весело бiля печi, а зiтхала та здебiльшого плакала, затуляючи обличчя фартухом, i тодi краще було до неi не пiдступатись. У перший же день нагримала на Таню, а потiм обняла ii, припала мокрою вiд слiз щокою, гаряче просила: – Доню, поговори!.. Поговори з Федьком!.. Якщо нас не жалiе, то хай хоч над собою iзглянеться. Повернуться ж справжнi властi – не минути йому шибеницi! Федько приходив додому пiзно ввечерi – ночувати. Тато iз ним не розмовляв – вiдразу ж замикався у себе в кiмнатi, глухо бухикав, але братовi, здаеться, те мало болiло. Вривався до хати веселий, збуджений, червоний з морозу, ставив у куток гвинтiвку, жбурляв прямо на лавку кожуха з червоною широкою перев’яззю на рукавi, голосно командував: – Мамо, давайте щось iсти! Мама перелякано сичала на нього, трусила обвислими щоками: – Тс-с-с, бузувiре!.. Тато он доходить, а ти кричиш, як циган на ярмарку! – Все ще кашляють? – питав Федiр. – Треба б iм лiкуватись. – Та вже ж долiкував рiдний синок – хоч зараз у могилу, – казала докiрливо мама, подаючи на стiл. Федько на те нiчого не вiдповiдав. Жадiбно, по-вовчому ворушачи щелепами, iв борщ, обгризав маслаки, аж трiщало в хатi. – Зуби поламаеш, дурний! – жахалася мама. Вона й сердита на сина, а разом i жалко його, ой, як жалко! Воно ж молоде ще, нерозумне, того й дивись, десь у петлю свою голову встромить. Хiба ж тепер далеко до бiди! Все пiшло шкереберть, все переплуталося на бiлому свiтi, уже й не розбереш, де спiд, а де верх. – Нiчого, мамо, нашi зуби не так легко зламати! – весело втiшае ii син. Зводиться, високий та ставний, граючи м’язами, поблискуючи циганськими очима, пригортае матiр до широких грудей: – Ми з вами, мамо, ще трусонемо свiтовою буржуазiею! – Пусти, шалапутний! – вириваеться сердито мама, замахуеться на сина ганчiркою. – І за якi такi грiхи послав нам Господь оцього баламута? – скаржиться вона, а Таня не зводить iз брата наляканих очей. Бо вiн здаеться iй чужим та незрозумiлим. Його наче пiдмiнили вiдтодi, як вони востанне бачилися. Щось нове, доросле i мужне, з’явилося в ньому, i Таня зараз не вiдважилася б отак як колись покласти йому на голову долоню, притулитись до нього щокою. Вiд нього так i вiяло отими зборищами, демонстрацiями, мiтингами, що в них закрутилась знавiснiла вiд волi Росiя. Інодi брат приходив не сам – приводив з собою ще й друзiв. Переважно це були такi ж молодi, як i вiн, хлопцi, здебiльшого ремiсники – вся ота мiстечкова бiднота, що зроду-вiку гнулася вiд зорi до зорi по своiх халупах над виснажливою одноманiтною роботою, а по недiлях та святах пропивала з себе останню сорочку – забувалася в п’янiм чаду. Ще рiк чи два тому вони наважилися б зайти до них хiба що тiльки з чорного входу, та й то на кухню, тепер же увалювалися до свiтлицi, разом iз Федором, господарями сiдали до столу, сперечалися й кричали, не зважаючи на татiв роздратований кашель, що рвав йому груди. Бо тепер вони не боялися нi Бога, нi чорта. Раз вирвавшись iз отих задушливих, напоених смородом та голодним вiдчаем нiр, упившись чистим повiтрям та ясним сонцем, сп’янiвши вiд простору, святкового маяння прапорiв, мiтингових промов та революцiйних пiсень, вони повнилися тiею весняною несамовитою силою, що не знае собi перешкод, яка мчить пробоем, незважаючи на поразки i жертви, руйнуе всi греблi й загати, хоч би якими високими та мiцними вони були. Вихiдцi з одвiчних сутiнок, вони не задовольнилися б тепер i сотнями сонць, жителi вузеньких вуличок та тупих коротких завулкiв, вони мислили нинi лише всесвiтнiми масштабами, i якийсь Іван чи Микола, з сухарем в однiй кишенi й обоймою патронiв у другiй, у вiтрами пiдбитiй шинельцi, в черевиках, що трималися на чесному словi, пер проти всього свiту, затиснувши в руках гвинтiвку, i до нього не пiдступайся iз меншим, анiж свiтова революцiя. Все для них було вирiшене, все пiзнане, раз i назавжди, з такою наiвною i генiальною водночас простотою, що культурнiй, високоцивiлiзованiй, омiщаненiй Європi лишалося тiльки дивуватися, жахатись, захоплюватись i молити своiх захирiлих божкiв, щоб отим божевiльним i справдi не вдалося роздмухати «пожар мiровой». Отакi були Федьковi знайомi, що приходили разом iз ним «заморити черв’яка», наводячи на маму й сестер тиху панiку. Але, окрiм цих небажаних та незваних гостей, появлялися в iхнiй хатi й iншi гостi, яким були радi i тато, i мама, i Таня. Майже щотижня навiдувався Вiталiй. Приiздив у маленьких санчатах, власноручно тримаючи вiжки: наймит його, збаламучений революцiею, подався до «краснопузих», мало що не до Федькових товаришiв. Дiвер заiжджав прямо на подвiр’я, зiскакував на снiг – високий, ставний, вродливий, бiльше схожий на офiцера, анiж на священника, сам розпрягав коня, заводив до стайнi. – Ми б уже, Вiталiю, самi, – бiдкалася мама, метушачись коло шанованого гостя. – Ви б уже йшли прямо до хати. – Нiчого, мамо, ви не турбуйтеся, – вiдповiдав весело зять. – Ось кiнь трохи охолоне, а потiм Таня напоiть його, а тодi вже й пiдемо до хати… Ну, як тато? – Ой, погано йому, сердезi, погано… – починала свою тужливу пiсеньку мама, Таня ж хапала вiдро i вiтром мчала до колодязя: вона завжди рада була прислужитися дiверовi. Обледенiлий зруб горiв проти сонця, наче велетенський дiамант. Весело скрипiв журавель, опускаючи довжелезного дзьоба в темне провалля, дзвенiла, стiкаючи з повного вiдра, вода, так наче вона на льоту замерзала i падала на чорне блискуче дно вже крижаними кульками. Таня швидко перебирала руками по гладкiй, вiдполiрованiй тисячами долонь деревинi, перехилившись, хапала за мокру дужку вiдро, бiгла до стайнi. – Вже… принесла… – видихае вона, сяючи на гостя радiсними очима. – Чого ж ти отак бiгла, шалапутна! – докоряе iй мама. – Влетiла, як той вiтер, у мене аж серце з переляку зайшлося! – А вам, Таню, кланялися. – Хто? – Оксен. Наморщивши лоба, Таня намагаеться пригадати, де вона чула це iм’я. – А пам’ятаете, як ви влiтку iздили в Яреськи?.. Сусiда свого – пам’ятаете? Аж тепер пригадуе Таня ласкаво-уважнi очi, тихий голос, пшеничнi вуса. – Чомусь вiн став часто вас iзгадувати, – каже далi лукаво дiвер. – Як зустрiнемось, так i питае про оту гарну панночку, що сидiла з ним поруч. Тут уже зацiкавлюеться й мама. Починае допитуватися, хто вiн такий, той Оксен, чи молодий, чи одружений, i Таня рада цьому маминому втручанню, бо паленiе вже так, що хоч багаття об неi розпалюй… Оцю свою здатнiсть червонiти до слiз Таня дуже ненавидiла i не менш мучилась нею. Ще в дитинствi Федько не раз доводив ii до плачу. Коли йому було нудно, вiн завжди приставав до сестри: «Таню, почервонiй!» І Таня вiдразу ж починала червонiти. Займалися щоки, червона фарба розтiкалася по обличчю, хлюпала аж на шию, iй здавалося, що в неi вже червонiють i спина, i руки, а клятий Федько все чiпляеться до неi: «Дужче, Таню! Дужче!» Тодi Таня, не витримавши, з ревом кидалась на брата, а вiн iз сатанинським реготом утiкав вiд сестри… Вiдвернувшись од дiвера, Таня вийшла надвiр. Настрiй ii був геть зiпсований. І чого вiн пристае до неi? Що йому треба? Мала таку злiсть на отого… отого дiверового знайомого, що, коли б вiн оце був тут, вона пiдiйшла б до нього i суворо спитала б: «Слухайте, ви!.. Чого ви вiд мене хочете? Я ж вас не чiпаю!» Хай би спробував щось iй сказати пiсля цього! Щоб показати дiверовi, як вiн ii образив отим недоречним привiтанням, довго не заходила до хати. Взяла дерев’яну лопату й давай розчищати стежку – вiд колодязя на город. Кидала снiг направо й налiво, i вiн здiймався бiленьким пилком, тихо плив у застиглому на морозi повiтрi, вигравав маленькими райдугами проти яскравого, зледенiлого сонця. І думала про Олега. Була на нього теж трохи ображена, хоч добре розумiла, що вiн нiскiльки не винен… Що вiн у тому не винен… Що не приходить до неi щодня, не зустрiчае на вулицi, не бере ласкаво за руку й не каже: «Яка ви, Таню, сьогоднi гарна!» Що iй самiй нудно, сумно до слiз, що вона iнодi аж задихаеться вiд бездумного оцього життя i вже навiть найцiкавiша книжка не може розраяти та потiшити ii. Бо тут потрiбен лише вiн. Щоб отак пiдiйшов, отак узяв ii руку, отак сказав… «Капосний, капосний! – думае Таня. – Не може покинути оте свое училище та приiхати до мене. А тут мене обра-жа-ають!..» Таня не плаче. Звiсно ж, не плаче! Тiльки чомусь отi легенькi веселки пiдпливають до самiсiньких очей та й зависають на вiях. Тремтять, переливаються усiма кольорами, не хочуть опускатися на снiг. – Та чи ти сказилася сьогоднi, дочко, чи тебе хто наврочив! – сплескуе руками мама, вгледiвши дочку вже аж бiля грушi. – Ну, куди оце ти взялася дорогу прочищати? Таня оглядаеться на той мамин голос, дивиться на дорiжку, що прослалася вiд колодязя в якийсь бiлий свiт, i не знае, що вiдповiсти мамi. – Сила дурна – нiкуди дiти, – бурчить мама. – Ану постав оту лопату, поки вона по тобi не походила, та внеси менi дров. Тупаючи ногами, щоб струсити снiг, Таня заходить до хати. Тримае такий оберемище дров, шо мама знову накидаеться на неi: – Ти що, пiдiрватись захотiла? Ось наживи менi грижу, наживи, хто тебе тодi, дурну, й замiж вiзьме! – Не потрiбний менi ваш замiж! – вiдповiдае Таня, i в голосi ii уже бринять сльози – І Оксен отой ваш противний менi не потрiбен! – Таке! – не витримуе – смiеться мама – Нагадай козi смерть… Хто тебе ще сватати збираеться, а ти вже замiж лаштуешся! – Нiхто менi не потрiбний! – вигукуе Таня i так жбурляе дрова додолу, що аж жалiбно брязкають вiкна, а мама перелякано хапаеться за голову: нi, таки хтось наврочив дитину! Потiм Таня втихомирюеться. Сидить у свiтлицi на старiй шкiрянiй канапi, кутаеться у ласкаву мамину хустку, слухае розмову тата й дiвера. Дiвер примостився за столом, мiшав у склянцi чай тоненькою срiбною ложкою. Гарна борiдка вiдтiняла чiтко окресленi почервонiлi вiд гарячого чаю вуста, брови неспокiйно ворушилися пiд високим, кольору слоновоi костi чолом. Тато ж нервово ходив по кiмнатi – ганяв по стiнах неприкаяну тiнь. Вони розмовляли про полiтику, i Танi, признатись, трохи нудно. А якщо ще щирiше признатися, то й зовсiм нудно. Однак вона щосили притискуе долоню до рота, що почав був розтулятися: боiться, що ii поженуть спати. Отже, тато i дiвер розмовляють про те, що нинi дiеться в нещаснiй Росii i що воно буде, про святу церкву, яку слуги диявола вiддiлили вiд держави («Гонiння на вiру, гонiння!» – розмахуе руками тато). – Ви, Вiталiю, кажете про спасiння Росii? – питае болiсно тато – А хто ж ii порятуе? Вiталiй посмiхаеться кутиками вуст, обережно вiдставляе склянку. – Є такi, тату… Збираеться боже воiнство. Бiле, як снiг, чисте в любовi й гнiвi своему, воно пройде Росiю з краю в край, очистить усю землю вiд бiльшовицькоi скверни. – Ну, дай боже! Дай боже! – хреститься тато, а Таня вiдразу ж уявляе оте бiле воiнство: бiлi конi, бiлi плащi, бiлi шоломи й панцири i навiть бiлi мечi та списи. Пiзнiше, вже аж на другу зиму, побачила Таня бiле воiнство i те, як воно очищало землю вiд скверни. Вона каталася з Олегом на ковзанах по Хоролу. Була в коротенькiй шубцi, бiленькiй шапочцi й тримала в руках таку ж бiлу муфту. Здавалася сама собi снiгуронькою, що випорснула раптом на дзвiнку прозору кригу, яка аж тьохкае пiд ковзанами, вабить безконечною синюватою стрiчкою все далi й далi. Вони на рiчцi вдвох, i iм не треба бiльше нiкого, бо свiт здаеться iм таким виповненим, що ще чиiсь щасливi очi чи радiсний усмiх просто не помiстилися б у ньому. Тут були тiльки iхнi очi, тут лунав лише iхнiй смiх – було iхне царство, яке вони ревниво оберiгали для себе. Правда, отам, пiд берегом, при самiй вуличцi, що, як уперте дiтисько, здиралася в мiсто, сповзала назад i знову починала дертися вгору, були ще жiнки. Поприносили до паруючих ополонок такi гори бiлизни, немов назбирали по всьому мiсту, вимахували праниками, аж крига стогнала довкола, лящали невтомними язиками, свiтили до сонця червоними руками i збитими стегнами, бо закочували запаски та спiдницi повище, щоб не замочити в холоднiй водi. Коли Таня й Олег проiжджали мимо, молодицi, як по командi, випростовувалися, але й не думали, соромiтницi, ховати своi гарячi стегна! Таня паленiла вiд гнiву на них, Олег же ховав очi й заточувався на рiвному. – Паничу, ходiте до нас! – весело гукали пральницi. – Навчiть i нас ковзатись, паничу! А ми вас за те погрiемо! – реготали вони. Трохи вiд’iхавши, Таня шипiла сердитою гусочкою: – Не дивiться на них!.. Чуете, не смiйте дивитись!.. – Я ж i так не дивлюся! – зовсiм уже знiяковiлий, боронився Олег. – А чого тодi вони вас кличуть?.. Чого тiльки вас?.. Тут уже навiть Олег не знае, що вiдповiсти. Справдi, чому завжди вони гукають тiльки його? Але навiть отi меткi молодицi не можуть порушити чари iхнього свiту, iх розбило iнше. Десь перед обiдом, коли вони вже збиралися додому, хтось сипонув, як iз пригорщi, рясними пострiлами. Прогуркотiв захлинаючись кулемет. Ах!.. Ах!.. Ах!.. – сердитою качкою вiдгукнулася гармата. Понад мiстечком прокотилася хвиля багатоголосого реву, виплеснулася на рiчку, вiдбилась вiд криги, зашурхотiла в очеретах. На вуличку вибiг чоловiк, голова розпатлана, шинеля розстебнута, через обличчя навскiс наче хтось мазонув червоно-синьою фарбою: набрякав, наливаючись кров’ю, слiд вiд удару. Важко, iз стогоном дихаючи, хапаючи по-риб’ячому роззявленим ротом морозне повiтря, вiн скочив на кригу, зiрвав iз себе шинелю, що плуталася довгими полами помiж ногами, по-заячому петляючи, побiг у очерет. І вiдразу ж на тому кiнцi вулички вирiс темний клубок людей i коней, покотився шалено донизу, розмотуючись, як сувiй полотна, з криком, гвалтом, свистом, пострiлами. Зупинилися, затанцювали захрапленими кiньми довкола молодиць, замахали, матюкаючись, нагаями. – Говорiте, сволочi, куда он удрал? – Пльоткой iх!.. Пльоткой, так iх растак!.. Жiнки плачуть, кричать, затуляючись вiд нагаiв, а перелякана Таня нiяк не може зняти ботинок iз ковзаном: смикнула зопалу шнурок, затягла у тугий вузлик – хоч зубами гризи! Олег опустився бiля неi на колiно, пробуе розв’язати, швидко каже: – Таню, не бiйтесь… Таню, не бiйтесь… – хоч у самого побiлiли губи i тремтять неслухняно пальцi. – Бейте вон тех, што на коньках!.. Анi скажут!.. Рвучи копитами кригу, до них пiдлетiли два вершники. Один iз них замахнувся нагаем – блиснув золотим погоном в Танинi переляканi очi. – Где беглец? «Зараз ударить», – подумала Таня, але навiть не спробувала прикрити голову руками. Як заворожена, дивилася на чорну гадюку, що звивалася прямо над нею, ворушила роздвоеним кiнчиком. І такою юною безбороннiстю вiяло вiд ii невеликоi постатi, шо вершник раптом засмiявся, махнув рукою, опустив нагай на круп коня – помчав до своiх товаришiв, якi все iще вибивали з молодиць пилюку, не шкодуючи сил. Чи то котрась iз молодиць не витримала – сказала, чи вони самi здогадалися, побачивши шинель, що лежала на кризi, розпластавши поли, тiльки згодом уже виволокли отого чоловiка з очерету, кинули прямо на лiд, оточили хекаючою розлюченою стiною, замиготiли чорними нагаями. – Вб’ють!.. Вони його вб’ють!.. Таня дивиться безпорадно на розгубленого Олега, очi ii повнi слiз, вона вся тремтить, притискае щосили до грудей бiлу муфту. Та ось солдати розступилися, вiдкривши прикуте до криги, нагаями пошматоване тiло. – Готов? – Не, ещо дишiт. – Живуч большевiк! – Прiстрелiть? – Пускай так подихает. Зiскочили на коней, махнули нагаями, гикнули – помчали до мiста, висiкаючи з криги блакитнi холоднi iскри. Молодицi курiпками збiглися до непорушного тiла, мимоволi пiдiйшла й Таня: якась сила штовхала ii в спину, i вона не могла опиратися iй. Всi молодицi вороже подивилися на неi, так наче вона, Таня, видала оцього чоловiка, а одна iз них суворо сказала: – Вам чого тут, панночко, треба? – Могла б я… чимось допомогти? – пробелькотiла Таня, вiдчуваючи, що вона от-от розплачеться. – Досить, допомогли! Ідiть та катайтеся собi з паничем, а тут вам робити нiчого! Опустивши голову, Таня побитою тiнню вiдiйшла вiд молодиць. Свiт раптом померкнув, куди б вона не дивилася, скрiзь бачила страшну покривавлену спину отого чоловiка, що непорушно лежав на льоду. Іще вiдчувала гостру самотнiсть. І недоречнiсть оцього ковзання. Не уявляла себе вже снiгуронькою, боялася зустрiтись очима з Олегом, прочитати в них осуд. Прийшовши додому, тихенько забралася в буфет, святу святих ii мами, дiстала найбiльшу банку варення, потайки винесла в сiни. Хай тiльки трохи стемнiе, вона вiднесе це варення отому чоловiковi, що його впiзнала вiдразу, як тiльки вiн вибiг на рiчку. Варення малинове, мама завжди причащала ним Таню, коли та хворiла. Бiле воiнство протрималося в Хоролiвцi недовго. Весь цей час Таня не виходила в мiсто: там посеред майдану повiсили комiтетникiв, iх замерзлi тiла погойдувалися на страшнiй колисцi i вдень i вночi, порошилися снiгом розхристанi груди. Мама бiдкалася за Федьком, Таня ж таемниче помовчувала: ще в першу нiч, коли прийшли бiлi, вона допомогла братовi врятуватись вiд смертi. Було це так. До них стали постоем два офiцери – молодi, веселi, голосистi, як пiвнi. Заiхали на баских конях, тато показав iм на стайню, а коли офiцери завели туди коней, запросив гостинно до хати: – Заходьте до господи, гостями дорогими будете!.. А ти, Таню, вiзьми вiдро i напоiш потiм iхнiх коней. Один з офiцерiв галантно запротестував: як вони можуть дозволити, щоб така гарненька панночка трудила своi бiлi ручки!.. Однак Таня мовчки пройшла мимо, ображено стуливши губи: перед очима ii все ще звивалися отi страшнi нагаi. Витягла вiдро води, занесла до стайнi. І хоч офiцерськi конi потяглися до неi мордами, вона обiйшла iх, пiдставила вiдро Васьцi. – Таню! Гарячий шепiт упав на неi прямiсiнько з неба. Таня ойкнула, впустила вiдро, облила собi й Васьцi ноги. – Таню, не бiйся, це я. Федько виглядав до неi з горища, як домовик. Весь у сiнi, трусить пилюкою – заривався, видно, на самiсiньке дно. – Таню, де вони? – В хату пiшли, – ледь ворушачи губами, вiдповiла Таня. – Тато iх запросили. – Запросили? Дорожчi, значить, вiд рiдного сина! Ображений усмiх кривить Федьковi вуста, недобрими вогниками спалахують очi. Вiн хапаеться за бантину, дригаючи довгими ногами, повисае на нiй, потiм спритно стрибае на землю. – Що ти робиш, божевiльний! – жахаеться Таня, – Адже можуть зайти! – Не зайдуть… iхнi конi? – А то чиi! – Гарнi конi. Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутiй шиi, перебирае пальцями гриву, i якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах. – Ти що думаеш робити? – Нiчого, – загадково посмiхаеться Федько. – Полiзу ще на горище – погрiюся. А ти наготуй менi щось на дорогу поiсти. Та гляди, – дома нi слова! Таня лише кивае головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братовi i тепер думае тiльки про те, як би непомiтнiше винести з хати iжу. Прийшла до стайнi вже в сутiнках. Конi спокiйно хрумали сiно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала: – Федю!.. Федю!.. Брат котом зiскочив додолу. – Ти чого так довго возилася? – спитав невдоволено, беручи хлiбину, добрий шмат сала, пирiжки з капустою й м’ясом. – Не могла. Отi двое все сидiли за столом: то обiдали, то домовлялися з татом про молебень… – Молебень?.. Ось ми iм устроiмо молебень, дай тiльки час! У темрявi Таня не побачила – здогадалася, як усмiхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопiв, жуючи пирiжок, спитав: – А зараз що вони роблять? – Полягали спати. – То й нехай собi сплять. А ти от що, Таню… – Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув iй у обличчя: – Буду я звiдси тiкати. Як тiльки стемнiе, ти виведеш менi за ворота коня… Виведеш? – Виведу, – покiрно погоджуеться Таня. – Ваську? – Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйствi пригодиться. Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впiймати на ньому!.. Тiльки чуеш: веди обережно, щоб нiхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти. Чуеш? – Чую, – вiдповiдае Таня i вже мало не плаче. – Ти чого? – помiчае отi невидимi сльози брат. – Боiшся? – Боюся, – чесно признаеться сестра. – І… i Ваську жалко: заберуть у нас Ваську. – Не заберуть. – Заберуть. – То кого тобi жалкiше – Ваську чи брата? – спалахуе Федько, i Таня, присоромлена, бере брата за руку: – Я виведу коня тобi, Федю! – Та не зараз, а як зовсiм стемнiе, – охолоджуе ii брат. – Я за ворiтьми тебе чекатиму. А як я поiду, то ти й цих випусти на подвiр’я… І ворота не зачиняй… Нехай думають, що вони самi вийшли… Чуеш? – Чую, Федю. Ледве дiждавшись, поки зовсiм стемнiло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зiйшла з ганку, оглянулась, прислухалась: нiде нi душi. Надворi – морозно й тихо. Сонне мiстечко заривалося в глибокi снiги, щiльно прикривалося вiконницями, щоб не втратити жодного промiнчика, жодноi крихти тепла. У високому, остудженому чорними вiтрами небi виблискували зорi, тремтiли й перебiгали з мiсця на мiсце, шукаючи затишку. Інодi якась iз них зiрветься, на якусь мить повисне на свiтлiй ниточцi, а тодi полетить прямовисно донизу, впаде на дзеркальну поверхню Хоролу – розсиплеться тисячами дрiбненьких скалок. Тодi довго пiдскакують, гаснуть вони на льоду, замерзаючи, i вчуваеться, як плачуть-видзвонюють тоненькими голосочками, аж серце заходиться – слухати iх. Отерплими, неслухняними пальцями взяла Таня вуздечку, потягла за собою коня. Жеребець гаряче дихав iй у потилицю, мотав головою, грайливо схропував, косив вогняним оком на Таню. Фiолетовi тiнi ворушилися довкола, випаровувалися пiд скупим промiнням зiрок, плавали в застиглому повiтрi, загадковi й моторошнi. В Танi вже не тiльки пальцi – душа терпла, а все тiло ii так болiсно напружилося, що гукни хто до неi, вона тут i помре. Вона йшла як сновида, йшла прямо в жахнi отi тiнi, а кiнь витанцьовував позад неi, ламав дзвiнкими копитами тишу. За ворiтьми зустрiв ii Федько. Вiдiбрав вуздечку, ухопився за гриву, хижим птахом злетiв на коня – врiс у сiдло мiцною, збитою постаттю. Рипнув сiдлом, дзенькнув стременами, блиснув до Танi зубами: – Ну, сестронько, прощай! Цього я тобi повiк не забуду! Таня стояла непорушна, задерши до нього обличчя, безвiльно опустивши руки, така самотня й беззахисна, що Федьковi запекло раптом у горлi, гаряче вдарило в груди. Вiн швидко нахилився, схопив нахололе обличчя сестри в долонi, поцiлував у губи, рiзко випростався, гикнув – пустив галопом коня, немов утiкав вiд отого душевного прояву. Проклекотiв, вiддаляючись, тупiт, десь завищав, зайшовся злим гавкотiнням собака, хтось перелякано бахнув з рушницi – за Федьком тiльки слiд прохолов. Завмираючи серцем, прислухалася Таня, чи не мчить за братом погоня, чи не свистять над ним нагаi. Але довкола було тихо, нiч наче зiмкнулася, пропустивши Федька, замела за ним усi слiди… Минуло кiлька тижнiв, i знову стрiляли з гвинтiвок та кулеметiв, довбали промерзлу землю з гармат, лiтали вулицями на змилених конях – i гостро блискали шаблi, розбризкуючи кров по стоптаному, витолоченому снiгу. Бiлих гнали червонi, червоних воювали зеленi, а десь поза мiстом, розмаявши чорнi прапори, носилися махновцi, i Танi важко було зрозумiти, за вiщо вони отак люто ненавидять одне одного, оцi люди, що народилися на однiй i тiй же землi, грiлися пiд одним i тим же сонцем, розмовляли однiею й тiею ж мовою, а часто бувало, що одна й та ж колиска вигойдувала iхне дитинство. В якiйсь божевiльнiй свiтовiй завiрюсi закрутилися, завихрилися люди, щось незрозумiле й страшне дiялося довкола, i Таня не раз вiдчувала себе беззахисним равликом, що намагаеться сповзти з дороги – не попасти пiд безжальнi колеса подiй. Весною Олег i Таня вирiшили одружитись, як тiльки трохи втихомириться довкола. Таня не казала про це поки що нi татовi, анi мамi – носила свое щастячко в собi. Вона якось притихла, рухи ii втратили поривчастiсть пiдлiтка, стали спокiйнiшi, м’якшi, плавкiшi, очi немовби поглибшали, виповнились потаемним теплом. І дiд, що повернувся цiеi весни з далеких мандрiв, уже не називав ii Танькою i не дарував iй копiйку, тим бiльше що всi копiйки давно вже знецiнились в оцiй колотнечi. – Оце, Танюхо, нiс я тобi один камiнь. Зумруд. Або ще – камiнь жизнi. Хто його носить – повiк хвороби не знатиме. За цi два роки дiд дуже подався, потрухлявiв, як старий пеньок. Чорне донедавна волосся чи то посивiло, чи взялося якоюсь сiрою цвiллю, i не життям – могильним холодом вiяло з беззубого дiдового рота. – І такий, Танюхо, той зумруд прозорий та чистий, що як заглянути добре в нього, то й утопитися можна. Зелений, як весняна трава… – Де ж вiн, дiдусю? – питае нетерпляче Таня. – Ви його принесли? – Нiс, дочко, та не донiс, – вiдповiдае скрушно дiд. Зводить на онуку погляд i у вицвiлих очах його – безсила тiнь гнiву – Перестрiли якiсь харцизяки, обтрусили, як грушу. Я, було, кинув зумруд до рота, хотiв проковтнути, дак один iз них як гримнув кулачищем по спинi, то замало й душа разом з отим камiнцем не вискочила на дорогу… Щоб же тебе, паразите, отак до смертоньки лютоi стукало! – закляв свого напасника дiд. Танi i смiшно, i жалко дiда, а разом i отого камiнця. Сама б не носила, нащо iй, вона й так здорова, а вiддала б татовi, бо тато ж он ледве переставляе ноги. Дiд же скрушно хита головою: – І що воно на свiтi Божому коiться? Люди немов показилися: так i норовить кожен тебе за горлянку гризонути! – Революцiя, дiду, – пояснюе Федiр, що разом iз сестрою зайшов провiдати старого. Вiн звихнув ногу, i його на два тижнi вiдпустили додому. – Леворюцiя? – перепитав дiд i раптом розсердився: – Яка ж це в бiса леворюцiя, коли вже добрiй людинi й на вулицю вийти не можна! Властi на них, паразитiв, немае… от вони й той… i роблять собi леворюцiю… Цього разу дiд зупинився не в сусiда, а в дочки. Татовi, здаеться, все стало байдуже, i мама разом з Тетяною прибрали в комiрчинi, наносили пахучоi трави, поставили дачку, повiсили в кутку iкону – i дiд лишився задоволений новим своiм житлом. – Спасибi тобi, дочко, тут i померти не грiх. А за тиждень покликав Таню: – Танько, гукай матiр! Коли прибiгла стривожена мама, дiд уже лежав на спинi, склавши на грудях руки хрестом – хоч зараз клади в домовину. Зупинив на дочцi погаслi очi, ворухнув висушеними губами: – Оце, дочко, буду вже помирати. – Що з вами, тату? – В нутрi в мене все перегоряе, нiчого не лишаеться… Клич, дочко, попа… Хоч як утiшали дiда, хоч як умовляли його, – вiн затявся на своему: буде помирати – i квит! І таки до ранку помер – пiшов у останню, найдовшу, дорогу, з якоi нiхто ще не повертався додому. Ховали дiда непомiтно i тихо. Федько запрiг Ваську, тато прочитав над покiйником молитву – i ось уже вирiс невеликий горбик землi – ледь помiтний свiдок того, що жила на бiлому свiтi людина, чогось прагнула, на щось сподiвалася, кудись собi йшла i з кожним кроком все ближче пiдходила до могили. Для чого ж тодi живуть люди на свiтi? Невже тiльки для того, щоб кiнець кiнцем лягти на кладовищi, де смерть, наче крiт, наривае невтомно все новi й новi горбики сироi землi? І сумно, й тривожно на душi в Танi, i довго ще бовванiе перед ii очима бiлий, свiжовитесаний хрест – символ страждання людей, якi часто-густо самi себе розпинають на ньому, як малi, нерозумнi дiти, обламують та калiчать i без того крихке та куценьке життя. Отже, дiд лежав у могилi, а над ним, над кладовищем, над мiстом, над усiм бiлим свiтом з його лiсами й луками, рiчками й долинами, битими шляхами й вузькими стежинами, ланами, хуторами i селами розгоралося лiто. Опадало ранковими росами. Сiялося лагiдними дощами. Проливалося зливами. Палахкотiло веселими зiрницями. Кипiло зорепадами. Божеволiючи вiд життевоi жаги, брало землю в палкi обiйми, i вона, упокорена, лежала потiм у млоснiй знемозi, покривалася росою, втомлено мерехтiла до неба глибокими зiницями озер. Це лiто принесло Танi чимало радостi i ще бiльше печалi. Радостi – напочатку, печалi – наприкiнцi. Майже щодня зустрiчалася з Олегом. Не могла, здаеться, й дихнути без нього. Вiн оволодiв усiма ii думками, так владно виповнив ii маленьке життя, що там уже нi для чого бiльше не лишалося мiсця. Думала лише про Олега, марила ним i вдень i вночi, не могла навiть читати книжки, бо з кожноi сторiнки дивився на неi Олег, чаклував ласкавими очима, сповнював радiсним трепетом. Коли б мала подругу, дiлилася б з нею своiм простеньким, як пташина пiсенька, щастячком. Коли б не побоювалася брата, розповiла б йому все, не потаiла б нiчого, бо й так уся iстота ii аж кричала про Олега. Або ще, якби вона мала фарбу й палiтру. Туго нап’яте дзвiнке полотно, щедро освiтлене сонцем. Найбiльший пензель з густою великою щiточкою, щоб ним можна було черпати, щедро та необачливо. І тiльки яскравi, тiльки чистих тонiв фарби. Жовтогарячi, срiбнi, малиновi, золотi, синi, блакитнi… Це була б незвичайна картина, якоi ще нiхто не бачив. Нi дерева, нi рiчка, нi земля чи небо, навiть не квiти, птахи чи люди, а лише фарби. Торжество фарб. Переможне горiння святкових кольорiв, весiльний танець найрадiснiших вiдтiнкiв. Небаченоi краси вiзерунок, якому не було початку й не буде кiнця. І кожна з тих барв була б омузичена. Тендiтними дзвониками озивалася б золота й срiбна, скрипковими струнами спiвали б синя й блакитна, соковитим всепоглинаючим дзвоном котилася б з кiнця в кiнець малинова барва. Отакою була б ця незвичайна картина, що ii написала б Таня, якби мала палiтру, пензель i нап’яте на величезний мольберт полотно. Та картина простояла б недоторканою майже до осенi. А потiм на неi почали б лягати все похмурiшi тiнi. Татовi ставало все гiрше й гiрше. Вiн уже майже не виходив з кiмнати. Лежав на широкому дубовому лiжковi, на цiлiй горi подушок i перин, що наче пухли, смокчучи татове тiло, а тато з кожним днем пiрнав у них все глибше й глибше – танув на очах. Важко дихав, важко поводив очима. Все просив, щоб вiдчиняли вiкна, сердився, коли ставали навпроти свiтла: – Не затуляй повiтря! О, Господи, i померти спокiйно не дадуть! В такi хвилини голос у тата ставав тоненький та жалiсний, як у хвороi дитини. Танi хвороба татова здавалася жовтою кiшкою, худющою, злою, з палаючими нещадно очима. Вона душить тата, як мишку, запускае йому пiд шкiру гострi пазурi – граеться перед тим, як iз’iсти. Інодi випустить, вiдскочить, приляже, припавши до пiдлоги напруженим тiлом, постукуючи нетерпляче хвостом. І тодi тато почина бадьоритися. Не помiчае нi отих пазурiв, що впинаються нетерпляче в пiдлогу, нi хижих зiниць. Го-го, вiн ще поживе на бiлiм свiтi! Уже хвороба проходить, уже йдеться на поправку! Хiба вiн не кашляе сьогоднi набагато менше, нiж, скажiмо, вчора? І зовсiм цю нiч не потiв. А подивiться, скiльки вiн сьогоднi з’iв бульйону! І то з яким апетитом! І мама, й дiти – всi притакують на жалiсну його похвальбу. Вони й самi охоче вiрять отiй казочцi, що зриваеться з татових уст. Може, й справдi лиха хвороба вiдступилася вiд нього? Може, сталося чудо, й за кiлька днiв тато зовсiм одужае, пiде правити службу Божу, де без нього, як розказував церковний староста, все валиться з рук. – Поправляйтесь, батюшко, та приходьте скорiше до церкви. Бо той новий батюшка скоро гопака танцюватиме замiсть служби Божоi, прости мене, Господи, грiшного! Отож усi починають вiрити в те, що татовi йде на видужання, i в дiм наче вливаеться сонце. Тато спинаеться на тонкi, наче сiрничинки, ноги, обпираючись об Танине або мамине плече, виходить на двiр. Вiдразу ж сiдае на стiлець, пiдставляе пiд сонце прозоре, наче з воску вилiплене, обличчя, жадiбно обводить вирослими за час хвороби очима двiр, будови на ньому, сусiдськi хати, що позирають цiкавими вiкнами з-за високих плотiв. В такi хвилини Танi здаеться, що тато хоче глянути кудись далi, анiж може сягнути людський зiр. Тато немов поривався в отi безмежнi лани, що вгадувалися за хатами, навiть сади доносили ледь чутний шерхiт достиглих хлiбiв, прохолоду ярiв та байракiв, запах густих конопель, вiддалений виспiв сталi пiд мантачками перших косарикiв. Може, тато бачить уже себе на легеньких бiгунцях, а мимо пропливають лани, ряснiють чоловiки та жiнки, що вийшли збирати насущний свiй хлiб та й вимахують серпами i косами? А може, мандруе понад Хоролом, обiймаючи зором i рiчку, i луки, i густий верболiз, i далекi дубовi гаi, що вписалися в обрiй зеленими плямами, i бiлi хмаринки на небесному тлi, – усю божу красу, створену на радiсть людинi, яку вона в слiпому егоiзмi своему так часто не помiчае, не шануе, не оберiгае, а нищить, плюндруе, псуе? Може, саме над цим задумався зараз тато, бо печальний усмiх лягае йому на вуста, позбавленi кровi, аж сiрi на колiр?.. Таня цього не знае, iй тiльки жаль тата. Так жалко, шо хочеться плакати, однак вона щосили стримуе сльози i вдае iз себе веселу, повну надii, нi, навiть упевненостi, що тато скоро стане на ноги. В отакий iз днiв, коли хвороба трохи вiдступилася вiд тата, iх навiдав Вiталiй. Мав до тата якусь пильну справу, тому не став чекати обiду, щоб потiм уже переговорити, а прийшов до нього вiдразу, не обтрусивши, як кажуть, з нiг пилюки. Привiтався, похвалив татiв вигляд, поплескав пухкою рукою Таню по щоцi: – Хорошiемо, Таню? Вiд наречених, мабуть, вже й одбою немае?.. Ну, ну, я пожартував. Лукаво посмiювався в молоду кучеряву борiдку, потiшений тим, що зовиця уже «пече рака». Таня, розсердившись, вибiгла з кiмнати, зашилася в свiтлицю, в затишне «татове» крiсло, розгорнула зачитану книжку. Дiвер про щось довго розмовляв з татом. Потiм прочинив дверi, весело попросив: – Танюшко, поклич-но маму! Все ще сердита на Вiталiя, Таня навiть не глянула на нього. Звелася, пiшла шукати маму. Потiм знову забралася в крiсло. Скiльки часу вони там розмовляли, Таня не могла б сказати. Вона була дуже зайнята, щоб слiдкувати за тим. Саме знайшла спосiб, як читати книжку так, щоб книжка не заважала мрiяти про Олега i – навпаки. Пiдставляла себе замiсть героiнi, героем робила Олега, i все йшло, як по писаному. Вони щойно повiнчалися в церквi й сiли до карети, щоб провести медовий мiсяць у Парижi, коли з татовоi кiмнати виглянула заплакана мама: – Доню, йди-но сюди! – З татом погано? – стрiпнулася Таня, вiдчуваючи, як холоне – падае серце. – З татом усе добре. Таня переводить полегшено дух. Але ж чому тодi плаче мама? Може, з сестрою щось сталось? Вiдклавши книжку, Таня поспiшае в таткову кiмнату. Тут щось сталося. І те, що сталося, стосуеться ii. Інакше вони не дивилися б на неi отакими очима. Наче оце вперше побачили ii i хотiли довiдатись, що вона за людина. Таня ступае крок… другий… зупиняеться, пройнята збентеженням. – Ви мене кликали? Вона запитливо дивиться на тата, що сидить зараз на лiжковi, спираючись спиною на високi подушки. Нiчна сорочка в тата розстебнута, звiдти виглядають сухенькi ключицi, ворушаться за кожним вiддихом так, наче намагаються щоразу здушити тонку татову шию. А великi татовi очi закутi в холоднi тiнi, як у крижини. Вони теж наче дихають – палахкотять неспокiйним, тривожним вогнем догораючих зiрок, i тiнi то змикаються довкола них, то знову розмикаються. – Пiдiйди, дочко, сюди, – тихо каже тато, не спускаючи з Танi очей. – Ближче… Ще ближче… Сядь бiля мене… Отак… Татова рука, шо лежить у Танi на колiнах, легесенька, як соломинка. Кожна жилка, кожна кiсточка просвiчуе крiзь тонку пергаментну шкiру, навiть видно, як пульсуе тими жилками густа чорна кров. Рука здаеться такою сухою, шо Таня боiться поворухнутися, щоб не обламати ii. – Слухай, доню, сюди… – Слухаю, татусю, – покiрно вiдзиваеться Таня. Здаеться зараз сама собi маленькою i дуже слухняною. Хоч би що попросив ii тато, вона з радiстю зробить не вагаючись. – Ти в мене, доню, вже доросла, i все повинна розумiти… – Татовi, мабуть, дуже важко говорити, бо отi твердi ключицi дедалi частiше душать за горло. – Ти бачиш, Таню, який я хворий… Важко хворий… Учора в мене був лiкар, я його закляв сказати менi правду… всю правду… Це мiй парафiянин, i вiн не мiг обдурити мене… Так от, доню… менi вже не довго лишилося жити… Тут тато знову замовкае, а Танi здаеться, наче отi сухенькi ключицi перескочили iй на горло i душать щосили, заважаючи дихати. Однак вона пропихае повiтря в груди i звертаеться благально до тата. Що татусь таке каже! Хiба татусевi не легше? Хiба татусь не виходив учора надвiр, хiба не казав, що йому вже легше?.. Сумовита посмiшка в’яне на татових вустах. Нi, доню, то все самообман. Йому нiскiльки не легше, а навпаки – з кожним днем усе гiрше й гiрше. Та й нiчого Бога гнiвити: Бог життя йому дав, Бог його й вiдбирае – кличе до себе. Вiн, слава Богу, пожив на бiлому свiтi, зазнав i радостi й горя i смiе надiятись, що Бог простить йому всi вiльнi й невiльнi грiхи. – Але я, Таню, хочу вмерти спокiйно. Хочу знати, що i мама, i ти в мене влаштованi… Що вам не доведеться поневiрятися в цi тяжкi й тривожнi часи, коли людина лягае спати i не знае, чи доживе вона до наступного дня… – Я не залишу мами, тату! – Так, я знав, що ти в мене добра дитина… Але й тобi, i мамi треба буде щось iсти… у щось одягатися… в чомусь ходити… мати свiй теплий куток. А я вам майже нiчого по собi не лишаю… Татовi все важче говорити. Рiденькi росинки поту виступають йому на чолi, iх збираеться все бiльше й бiльше, ось-ось зiллються вони у струмочки, потечуть по обличчю. Треба б iх витерти, але Таня боiться поворухнутися, бо на колiнах у неi лежить крихка татова рука. – Слухай, дитино, сюди… До тебе посватався один чоловiк… «Олег!» – Це дуже хороша людина… «Але ж чому вiн менi нiчого про це не сказав?» – Вiн, правда, набагато старший вiд тебе… «Де ж набагато, всього на два роки!» – …але богомiльний i тихий… Справжнiй християнин, вiрний син нашоi матерi церкви… До того ж вiн заможний, багатий хазяiн. Мае хутiр i млин… за ним ти не знатимеш злиднiв i зможеш допомогти своiй мамi та сестрам… Аж тут доходить до Танi, що мова йшла не про Олега. Вона така вражена, що спершу не може навiть осягнути всiеi бiди, яка звалилась на неi. Робить рiзкий рух – i татова рука падае iй iз колiн. Хiба тато не знае, що вона вже заручена? – Заручена?.. З ким?.. Тато пiдняв руку так, наче хотiв навiдмаш ударити дочку. Але Таня не пробуе навiть затулитись руками. Вона тiльки заплющуе очi й щосили зiщулюеться. Хай краще тато ii вдарить… хай б’е скiльки забажае, тiльки не оте… оте жахливе сватання. Але татова рука не опускаеться чомусь на Танину голову. Тато робить рукою такий жест, наче раптовий вогонь пахнув йому прямо в обличчя i вiн хоче захиститися вiд пекучого жару. Хто?! З ким вона заручилася?! – Та з Олегом же! – З яким Олегом? – З Олегом Мирославським, – каже Таня, трохи здивована тим, шо татовi треба ще й пояснювати, хто такий Олег. Тато рiзко зривае iз себе ковдру, оголюючи худi довгi ноги, кричить прямо в обличчя дочцi: – Отой безбожник?! Син отого безбожника!.. Та як вiн насмiлився навiть наблизитись до моеi дитини?! Та ти знаеш, хто його батько?! – Його тато лiкар, – каже приголомшена отим вибухом Таня. – Лiкар… – фиркае тато. – А який лiкар?.. Який, я питаю тебе, лiкар? Та чи вiдомо тобi, що це – найзатятiший ворог нашоi церкви? Губитель нашоi вiри?.. І щоб я вiддав свою дочку… свою кров у прокляту сiм’ю безбожника!.. Щоб я… щоб я… Голос татовi уриваеться. Вiн заходиться таким судомним кашлем, що здаеться: за цим ось вибухом висмикнеться все його нутро, вивернеться, як рукавичка. Тато прикладае до вуст хустину, i вона вiдразу ж розцвiтае зловiсною червоною квiткою. Першою отямлюеться мама. Випихае перелякану Таню з кiмнати, випроваджуе зятя i залишаеться iз татом наодинцi. Пiсля цiеi сцени тато три днi не розмовляе з Танею. Мама весь час заплакана, iй жалко тата, що тане, як свiчка, жалко й дочки, все в iхньому домi притихло, завмерло, i Танi iнодi починае здаватися, що навiть час тут ходить навшпиньки. Вона нiяк не може освоiтися зi страшною новиною, що ii привiз того нещасливого дня дiвер. Не може примиритися з думкою, що якась зовсiм чужа iй людина, з якою вона зустрiчалася всього один раз, посягае на неi, хоче стати ii чоловiком. Адже вона бiльше не зустрiчалася з ним. Не каталася на ковзанах. Не стерегла мрiйливими лiтнiми вечорами зоряного неба. Не прощалася по пiвгодини бiля ворiт. Не мрiяла про нього неспокiйними дiвочими ночами, припадаючи гарячим лицем до подушки – мовчазноi подруги усiх ii таемниць. Не давала йому слова, не обiцяла нiчого, – то як же вiн посмiв отаке вчинити? Хто дав йому право? Задихалась од гнiву, iй здавалося, що вiн дiе пiдступно, нещиро. Бач, не приiхав сам, а прислав дiвера, щоб той обснував павутинням. Сам же десь сидить i терпляче чекае, доки вона затрiпоче в тенетах. Коли б вiн трапився зараз iй на очi, вона сказала б про те, як ненавидить його i як любить Олега. Та заходила мама, несла посiчене горем обличчя, пропеченi розпукою очi, казала, шо татовi погано… дуже погано, – i Танина рiшучiсть починала хилитатись, як вогник на вiтрi. – Татусь хворий?.. Татусь дуже-дуже хворий?.. Вiн усе ще гнiваеться на мене, не хоче мене й бачити?.. Що ж я маю робити? – допитуеться Таня в мами, i вже очi ii повнi слiз. Мама не каже – «так», але й не каже – «нi». Мама сама не знае, що сказати дочцi, i тому лише плаче, витираючи фартухом очi, а в Танi аж серце розриваеться вiд жалю до хворого тата. Адже це вона винна в тому, що тато ii помирае! Дозволила татовi лежати в отому байрацi, аж поки тато застудився, сама ж, як дурна, заглядала в струмок, збирала на вiнок собi квiти, рада, що тато лежить у холодочку. «Не вберегла!.. Не вберегла!.. Не вберегла!..» – довбе ii дятел каяття, дзьобае прямiсiнько в серце. І Таня навiть не пробуе захиститися вiд нього. А тут iще дiвер. Ходить за Танею шовковою тiнню, намагаеться заглянути в розгубленi очi зовицi. – Нащо ви сказали про це татусевi? – прямо запитуе Таня, й дитяча образа тремтить на ii вустах. Дiвер не спiшить вiдповiсти. Вiн м’який та обачливий, розум свiтиться в його чорних сумовитих очах, лагiдним спiвчуттям вiе вiд видовженого обличчя з тонкими благородними рисами. Дiвер чимось схожий на Ісуса Христа, особливо зараз, коли вiн стоiть навпроти зовицi. – Яка ви ще дитина, Таню, – врештi каже вiн, i чи то докiр, чи то спiвчуття лунае в його тихiм голосi. – Навiщо ви мене сватаете за нього? – вперто допитуеться Таня. – Я не люблю його, чуете! – А що таке, Таню, любов? – м’яко питае дiвер i торкаеться Таниного плеча довгими пальцями. – Дитино, дитино, ви твердите про любов так, наче пiзнали всi ii гiркi й солодкi плоди. І забули, мабуть, що нам заповiдав наш Господь Бог… – Що заповiдав?.. – Справжня любов може бути тiльки до Бога, – терпляче нагадуе дiвер. – Вiдречися i вiд батька, й вiд матерi, зречися мужа, братiв i сестер своiх, якщо вони стануть на дорозi цiеi святоi любовi, i йди в обiйми до Бога. Неси йому душу свою, свое серце, своi надii й молитви. Бо там, – Вiталiй звiв догори очi, шукаючи, мабуть, неба, – лише там е справжня любов, очищена вiд грiховних помислiв, земноi скверни. Таня не вперше чуе цi слова. Повторяли iх i тато, i Вiталiй, i священник з епархiального училища. Таня тодi сприймала iх як таке, що само собою розумiлося. Тепер же оцi слова дiють на неi по-iншому. Чомусь уявляе Бога ревнивим сухим дiдом, який вимагае, щоб любили тiльки його i бiльше нiкого. Вона щосили стуляе повiки, трясе головою, щоб вiдiгнати цей грiховний образ, навiяний, безперечно, нечистим, але нiщо не допомагае: старий Бог дивиться прямо на Таню повними жовтоi пiдозри очима, твердить рипучим голосом: «Люби тiльки мене… Тiльки мене…» А дiвер далi вмовляе зовицю. Ласкавий оксамитовий голос м’якенькою стрiчкою обвивае Танин мозок, заколисуе, огортае обезволюючим дурманом: – Ви кажете, Таню, що не любите Оксена? – Не люблю! – щосили трясе головою Таня, все ще не розплющуючи очей: не хоче дивитись на дiвера, боiться його гiпнотизуючого погляду. – І не зможете його полюбити? – Не зможу!.. Нiколи!.. – Дитино, дитино, що ви на цьому розумiетесь! А хiба не страшнiше погубити свою душу, вiддавшись безбожниковi?.. Хiба не страшнiше стати причиною прискорення татовоi смертi, весь вiк катуватись усвiдомленням того, що тато зiйшов у могилу, проклинаючи вас?.. З Таниних заплющених очей просочуеться сльозинка. Зависае на вигнутих крильцях повiк, тремтлива й беззахисна, жалiсна у своему безнадiйному намаганнi затриматись, не впасти додолу. Врештi зриваеться, спалахуе, пронизавши сонячну дорiжку, що пересiкае кiмнату, гасне летючою зiрочкою. Таня ще мiцнiше заплющуе очi, але не може втримати слiз: вони викочуються все швидше й швидше, спалахують – гаснуть, спалахують – гаснуть, i Вiталiевi починае здаватись, що то капля за каплею витiкають Танинi очi, що, коли зовиця пiсля цього плачу розтулить повiки, там буде лише чорна слiпа порожнеча. Вiн обiймае зовицю за плечi, веде ii, безвiльну, до канапи, обережно садовить, та й сам сiдае поруч. Великий жаль до цiеi молодоi наiвноi дiвчинки враз обiймае його, пробуджуе сумнiв: «А може, не вона, а я помиляюся? Може, вона й справдi не знайде щастя з Оксеном, буде мучитись увесь вiк, проклинаючи власне життя?» Та вiдразу ж проганяе цю думку, як спокусу диявола. Хiба мае вiн право вiдпускати овечку до козлищ? Хiба не вищi iнтереси святоi церкви вiд наших мирських iнтересiв? І що таке горе, страждання людське поруч з вiчним блаженством у раю! До того ж вiн переконаний, що кращого чоловiка Танi не знайти. Вона зараз плаче, гнiваеться на нього, а мине час – буде дякувати. Бо як дорослi покликанi вказувати дiтям, що добре, а що зле, i часто-густо зводити нерозумних дiтей з лихоi дорiжки, незважаючи на iх плач i крик, так i вони, душпастирi, повиннi спрямовувати мирян на праведний шлях, хоч, може, цей шлях веде через страждання та сльози. – Ви повиннi пожалiти свого тата, якщо вам не жаль себе, Таню. Таня мовчить. Якась дивна байдужiсть проймае ii, тупо давить на голову. Думае про Олега, з яким не бачилась ось уже чотири днi, питае сама себе, що скаже вiн, коли про все це довiдаеться. І ii починае морозити. Вона пiдсвiдомо робить такий жест, наче кутаеться в теплу мамину хустку, i вперше зводить на дiвера порожнi, випитi розпукою очi. – Я пiду до тата. Зачувши кроки дочки, тато важко повернув голову на прим’ятiй подушцi, вичiкувально подивився на Таню. Вiн ii найдужче любив помiж iнших дiтей. Була найбiльш схожою на нього. Мала його очi, його нiжний тонкий нiс, його обриси вуст. Так же смiялася i легко пiддавалася мрiям. Вiн пильно дивився на дочку, схожий зараз на змученого Бога, – тi ж загостренi риси обличчя, тi ж скорботнi тiнi на запалих щоках, – i думав, що як iнодi важко, коли дiти не розумiють батькiв. – Іди сюди, – прошепотiв вiн, не спускаючи з дочки почорнiлих за час хвороби очей. Якимось чужим, моторошним вогнем горiли вони, немов хтось безжалiсно спалював там рештки життя, i Таня, наблизившись, схилила голову, щоб не дивитися в них. – Отак, – промовив вiн задоволено, бо йому хотiлося, щоб саме це зробила дочка: притулилася обличчям до його наболiлих грудей. Поклав висохлу руку на худеньку потилицю, де кучерявилося м’якеньке волоссячко, пестливо ворушив пальцями, обпiкаючи шкiру – Отак, – повторив вiн, дивлячись на покiрно схилену голову, на всю зломлену постать дочки. Поступившись перед татовою волею, Таня не могла, однак, не зустрiтись востанне з Олегом, хоч розум i пiдказував iй, що краще було б цього не робити. Бо не була до кiнця щира у своему намiровi скоритися татовi. Плекала надiю, що ось побачиться з Олегом i вiн усе вирiшить. Як вiн це зробить, вона не знала, але на те ж вiн i Олег, щоб знайти порятунок. Усе частiше спадало на думку, що вiн просто вiзьме ii за руку i скаже, суворо та владно: «Не пущу!» І вона вже нiкуди не пiде. Плакатиме, докорятиме, i це буде щиро, бо iй же так жалко тата, але не менш щирим буде бажання скоритися Олеговi, пiти за ним на край свiту, якщо вiн покличе. Вiн зустрiв ii холодно, вiдчужено. Нi для кого не було таемницею, що попiвська дочка кохаеться з сином лiкаря, як не могло бути втаемниченим i оце лиховiсне сватання. Тим бiльше що Вiталiй заздалегiдь подбав про спокiй зовицi: написав Олеговi, що вона вже засватана, i просив його бiльше не приходити – не шукати зустрiчi з Танею. Тож вiн набрав якомога гордовитiшого виду, звiв брови в холодний шнурочок, стулив губи, щоб ображений трепет не видав його з головою, зустрiв ii наперед заготовленою фразою: – Що вам iще треба вiд мене? Таня, що, побачивши його ще здалеку, не витримала – побiгла, враз зупинилася, наче наткнулась на холодну стiну. А вiн, дивлячись кудись поверх ii голови напружено застиглими очима, видушив на трепетнi вуста саркастичну блiденьку посмiшку: – Вiтаю вас iз законним шлюбом. Рiзко повернувся – пiшов. А Таня стояла й дивилася йому вслiд. Коли б вона була досвiдченiша, то зрозумiла б, що й жорстокi фрази отi, й перебiльшена холоднiсть, i оця втеча його – все це несправжне, що досить iй наздогнати його, торкнутися його плеча, заглянути йому в очi, як з нього вiдразу ж осиплеться ота показна гордiсть i перед нею стане знайомий, ласкавий, уважний, закоханий в неi Олег. Усе це зробила б Таня, якби була трохи досвiдченiшою. А так стояла й дивилася йому вслiд i знову куталася в неiснуючу мамину хустку, холонучи душею i серцем. Через день вiдбулися заручини. Приiхав Оксен – навiз подарункiв. З повного воза зносили сало, ковбаси, яйця й курей, кiлька лантухiв крупчатки ще торiшнього помолу перекочували в комору. Вiн сам носив тi багатопудовi мiшки, хизуючись силою, краечком ока поглядаючи, чи не виглядае з вiкна його майбутня дружина. Але Таня не тулилася до вiкна. Зачинилась у свою кiмнату, на всi запросини вiдповiдала одне й те ж: хай ii зараз не чiпають, хай дозволять востанне попрощатися зi своiм дитинством, з дотеперiшнiм безжурним життям. – Таж нiхто ще тебе не забирае! – казали iй. – Сьогоднi ж тiльки заручини. Таня лишилася непохитною. Знала, що завтра вiдчуватиме себе по-iншому. Іншими очима дивитиметься на свiт, iншi думки снуватимуться iй в головi. Завтра вона буде вже вiдданою, сьогоднi ж iще належить сама собi. Сидiла i все ще надiялась, що Олег передумае, ось-ось постукае у вiкно – викличе ii надвiр. А вiкно все темнiшало й темнiшало, воно наче слiпло, i разом згасала Танина вiра в те, шо звiдтiля прийде до неi порятунок. Їi покликали ввечерi, коли невиразнi тiнi заворушилися по закутках, поповзли по стiнах, пiдiймаючись усе вище i вище. На строгi лики святих спливало тихе лампадне свiтло, тато лежав упокоений та урочистий, як воскреслий Бог, навiть груди його не пiднiмалися так напружено й часто, а бiля лiжка стояв Оксен i дивився прямо на неi. Кров вiдлила Танi вiд обличчя, похололи руки й ноги, i вже не вона – хтось чужий наче ввi снi пiдiйшов повiльно до тата, покiрно схиляючи голову, дозволив укласти неживу свою руку в чужу, шорстку i широку, долоню. Таня непорушно стояла й дивилася на тата, який все намагався узяти й нiяк не мiг утримати в ослаблих руках таку важку для нього iкону. Хутiр Іваськи, що в нього збирався Оксен Івасюта привести Тетяну Свiтличну, губився серед широких степiв Полтавщини, оточений високими яворами та гостроверхими тополями – зеленим, шелестким живоплотом. Тут було все, щоб зробити людину багатою: широкi лани i вузенькi дороги, щоб, не дай боже, не топталася даремно земля, заливнi луки вздовж невеликоi рiчки, порослi щедро травою, городи i сад з новими дадановськими вуликами попiд деревами. Пильне хазяйське око, яке нiщо не пропустить, тверда хазяйська рука, що всьому дасть лад; конi й корови, свинi та вiвцi, кури й гуси – все те росло, дихало, жило, iло, плодилося, обростало салом i вовною, несло яйця, доiлося, вкривалося потом, впряжене в плуги чи вози, щоб перетворитися потiм у цупкi папiрцi, у срiбнi кружальця – лягти на темне дно гамана з мiцними сталевими дужками, з гострим, хижо загнутим кiгтем замка, що кожного разу мiцно стискав отi дужки: не хотiв поступатися здобиччю. Гаман той, великий, iз потемнiлоi телячоi шкiри, придбав iще дiд: був одного разу на ярмарку в Сорочинцях та й замовив знайомому чоботаревi: – Зший менi, чоловiче, тiльки добрячий. А я вже за цiною не постою. Чоботар постарався: зшив гаманець з блискучого хрому, з усякими панськими витребеньками – ланцюжками, брелоками, ще й розцяцькував бронзовими пластинками. Дiд покрутив, покрутив його в руках, кiлька разiв пiдкинув на широкiй, як грабарка, долонi, немов пробуючи, скiльки заважить оцей витребеньок, як його наповнити, та й повернув майстровi: – Не пiдходить. – Як не пiдходить! – аж схопився iз стiльця вражений майстер. – Що ви таке кажете: не пiдходить! Та сам губернатор не вiдмовився б вiд такого гаманця! Але дiд стояв на своему: не пiдходить – i квит! – Ти менi, чоловiче, поший такий, щоб я захотiв – усе свое добро в нього убгав. І без оцих-о витребеньок. Хай iх пани носять, панам легко живеться, а менi подай такий, щоб було що в руки взяти. – Ну, гаразд, пошию вже вам гамана, – пiддався, нарештi, чоботар. – Не хочете цього, то я вже вам iнший пошию… І вiн таки пошив. Дiстав мiцнющоi шкiри, з якоi можна було б викроiти на пару добрих чобiт, замовив двi сталевi дуги, як на вовчий капкан, з яструбиним кiгтем-защiпкою посерединi, i наступного ранку зустрiв дiда, ховаючи в бороду лукаву посмiшку: – О! Уже я вам постарався! Сюди не тiльки свое – i чуже можете пхати! Дiд аж крекнув, побачивши новий гаманище. Видер у майстра з рук, довго м’яв, нюхав, клацав сталевою дужкою, заглядав усередину. З усього було видно: задоволений. – То яка буде твоя цiна? Прискаливши око, майстер подивився в прокопчену стелю, поскрiб себе пiд бородою: – Та-а… якщо вам правду казати, то з iншого я i бiльше узяв би… Ви ж подивiться, скiльки пiшло на нього шкiри!.. Ви знаете, яке то було теля, що з нього здерли ту шкiру?.. Воно так мекало, що в мене аж серце заходилося… – Кажи, скiльки! – нетерпляче перебив його дiд. Майстер скривився так, наче проковтнув щось кислюще на смак, потягнув через нiс повiтря, утаемничив лице, поманив пальцем дiда: – Тiльки нiкому… Бо мене тут i засмiють, як узнають, як я з вас дешево взяв… Два рублi – ну! – i вчепився рукою в борiдку. Дiд замiсть того, щоб торгуватися, мовчки полiз за пазуху. Дiстав вузлика, одвернувся, вiдрахував два карбованцi, ткнув приголомшеному майстровi: – Бери! Дiд пiшов, притискаючи до живота гаманище, а майстер ще довго стукав себе по головi колодкою та питав, чи е ще на свiтi отакий дурень, як вiн. Гаман мiцно прижився в родинi Івасют – переходив вiд батька до сина. З роками потемнiшала сталь, вичовгалася колись пофарбована шкiра, та все ж вiн невтомно роззявляв свою хижу пащеку, поглинаючи грошi в ненаситне нутро, i часом здавалося, що, скiльки не годуй його папiрцями, срiбляками та мiдяками, йому все було мало, – вiн усе роззявлятиме рота, клацатиме дзьобом-защiпкою. Дiд Івасюта застав ще панщину – в молодi своi роки дослужився в пана до ланового. Дбав про панське – не забував i свого: коли вийшла воля, купив у пана п’ятнадцять десятин землi – цiлий клин понад тихою рiчечкою, на який давно вже прицiлювався оком. В те ж лiто, незважаючи на жiнчинi плачi, переселився з села, зламав невелику хатину, поставив ii на белебнi i вiдразу ж став копати колодязь. Води довго не було. Шурхотiла суха земля, важко падала глина, пересипався пiсок, а воду наче хто випив, вона все не хотiла появлятися, хоч чорна дiра колодязя заглибилась аж на десять сажнiв. Врештi на п’ятнадцятiм сажнi, коли дiд уже вирiшив кинути лопату, швидко потемнiшав пiсок, поповз пливуном – веселим водограем ударила кришталева холодна вода. Старий Івасюта вiдставив лопату, перехрестивсь, нахилився, полощучи чорнi долонi, набираючи повнi пригорщi, – пив, аж хрустiв на зубах пiсок, i все не мiг напитися. Вода стiкала по мiцному пiдборiддi, холодна як лiд, струмувала за пазуху, на розпаренi груди, а вiн тiльки покректував, блаженно вiдпирхувався, як зморений кiнь на водопоi. – Тату, вилазьте, бо залле! – гукав до нього згори син, але дiд вилiз тiльки тодi, коли вода дiйшла йому аж до пояса. Видряпався з колодязя перемазаний, мокрий, широко розставив, ноги – врiс у землю, переможним поглядом обвiв майбутнiй свiй двiр, промовив урочисто: – Ну, тепер, сину, починаемо жити! Слава Богу, самi собi панами стали: нi до нас, нi вiд нас. Син дивився на простоволосого батька – мiцного, вузлуватого, схожого на потемнiлого дуба, що довго збираеться стояти на землi – глушити молодi деревця, потайки думав, що не скоро тато випустять з рук оце господарство, передадуть йому, единому синовi. Поволi вимальовувалися контури широчезного дворища. Виросли клуня, стайня, кошара, сад i курник, а недалеко вiд хати, спершись на масивнi кам’янi ноги, звелася комора. Не пожалiв дiд на неi найкращого дерева, i комора стояла мiцна, як фортеця, навiсивши на товстi дубовi дверi пудовий замок, насторожено та пiдозрiло позираючи оченятами-вiконцями, крiзь якi ледь просочувалося свiтло. У ii високих засiках, схожих на стiльники у вулику, важким золотом переливалося зерно-пшениця й жито, шурхотiло пiд рукою маслянисте просо, темнiла гречка, а обiч стояли пузатi бочки та дiжi, натовченi сиром, салом, засипанi рiзними сортами борошна. Ключа вiд комори дiд не довiряв нiкому – навiть жiнцi. Праворуч i лiворуч двору тендiтними деревцями висiявся сад: яблунi, грушi, сливи й вишнi, а довкола величезного квадрата, як надiйна майбутня сторожа, звелися молоденькi тополенята i явiрки. Однак довго ще палило сонцем, провiювало безборонно вiтрами, замiтало снiгами i прало дощами беззахисну хату, i не раз лютоi зимовоi ночi вискакував дiд iз сином Свиридом, вхопивши до рук сокиру: вовки гострими iклами та пазурами дерли стiни кошари – добирались до овець. Одного разу вовкам таки вдалося вдертися досередини, кiлькох овець вони витягнули через пророблений отвiр, а решту – порiзали, розкидали по долiвцi пошматованi непорушнi тiла, i тодi дiд, розлютившись, купив величезну рушницю з кремневим курком, з довжелезним гранчастим дулом, з важкою горiховою ложею. Рушниця заряджалася з дула; засипав у неi дiд добру пригорщу пороху замiсть шроту, рубав старi iржавi цвяхи i клав на нiч коло себе. Жiнка довго не могла заснути – зi страхом поглядала на чортову iграшку, що того й гляди торохне – рознесе всю хату, а дiд, зачувши переляканий гавкiт, хапав гакiвницю, стрибав у валянцi й вискакував у самiй бiлизнi на лютий мороз. Рушниця не стрiляла – ревiла сталевим ротом своiм, аж трусилися стiни й дзвенiли шибки. У вогнi й диму вилiтав посiчений шрiт, пробивав синi тiнi, що металися перелякано помiж снiговими застругами, i здавалося, що то втiкае сама нiч, волочачи пострiлянi ноги. Настраханий Рябко залiзав аж пiд комору i сидiв там до самого ранку; збаламучено мекали вiвцi, збившись у тiсний гурт – головами досередини, схропували i били копитами конi; кудкудакали кури, а дiд усе ще стояв, роззявивши оглушено рота, все ще похитувався на широко розставлених ногах: у рушницi була така вiддача, шо не встояв би й вiл. Тому й не сходив синець з дiдового правого плеча, а сам вiн, зустрiвши сусiдiв, вихваляв свою гакiвницю: – Оце ружжо, дак ружжо! Як ушкварить, то аж у гузнi затенькае! З роками широкий двiр порiс споришем, вздовж витоптаних стежок вислалися зеленi язички подорожника, з-попiд комори, ловлячи сонячнi промiнчики, простягали кругленькi долонi-калачики, а по закутках густо поросла кропива. Зашумiли явори й тополi, струмуючи зверху донизу листяним срiблом, заряснiли плодами яблунi й вишнi, грушi та сливи – все на цiй землi приймалося, щедро росло i ще бiльш щедро родило, i вже дiд почав примiрятися, де б поставити другу комору, як тут ударила росiйсько-турецька вiйна i сина забрали до вiйська. Пiшов Свирид на вiйну жонатим чоловiком, вiд молодоi, ще й не долюбленоi як слiд жiнки, висватаноi на далеких хуторах заради багатого посагу. Привела жiнка на iхнiй двiр пару волiв, корову, овець, привезла повен вiз усiлякого начиння для домашнього вжитку, нову мальовану скриню на мiдних колiщатах – небачене досi нововведення мiсцевого коваля. Свирид скоса позирав на подзьобане вiспою обличчя дружини, але дiд тiльки поворушив сердито бровами, i син вiдразу ж скорився, загнав аж на дно серця вимрiяний образ красунi з чорними як нiч очима, з чистим як вода лицем, обiйняв немилу жiнку за перелякано зсутуленi плечi та й повiв у комiрчину, де вже була приготовлена постiль молодим, – пiд холоднi, вимушенi ласки. І не п’янило, не дурманило розпаленi голови лугове запашне сiно з любистком та м’ятою, щедро настелене свахами, щоб родилися дужi сини та красунi дочки, не шукали одне одного гарячi жадiбнi руки: чужими лягли у постiль, чужими i встали, тiльки ще мiцнiше зiмкнулися твердi Свиридовi губи, а на душi смоляним накипом застигла образа на батька. Повернувся Свирид iз тiеi вiйни з двома медалями – за «прiмерную храбрость». Сатанiв у бою, пер ведмедем на нехристiв, перехопивши рушницю за дуло, молотив нею, як цiпом, – тiльки бритi лоби трiщали пiд ударами несамовитого гуяра! Але не тiльки ратними подвигами горiло Свиридове серце: з кожним днем важчав його ранець. Хазяiновита Свиридова рука не лишала нiчого, що змогло б придатися на хазяйствi удома. Скрадаючись, обходив поле бою, перевертав трупи невiрних, та й своiми не гребував, витрушуючи кишенi. На постоi в одному мiстечку стояв Свирид на вартi – пильно вдивлявся у нiч. Раптом у кiнцi вулички мелькнула згорблена тiнь, тулячись до високоi глинобитноi стiни, почала скрадатися до мiських ворiт. Свирид закричав: «Стiй!», – тiнь пiдстрибнула – помчала вздовж вулички. Ударив пострiл, тiнь зламалась, пiшла боком-боком та й упала на кам’яну нерiвну брукiвку. Поки прибiг сполоханий пострiлом караул, Свирид встиг обнишпорити забитого турка. Пiд халатом на широкому поясi намацав шовковий кисет, набитий чимось важким, рвонув – весело дзвякнув метал. Тремтячими пальцями розстебнув гудзики кiтеля, забгав знахiдку аж на дно велетенськоi пазухи. Ледве дочекався змiни варти. Таемничий кисет пiк йому шкiру, давив вагомо на живiт: весь час нагадував про себе. Змiнившись, Свирид вибрав слушну хвилину, дiстав кисет, розв’язав, заглянув усередину: перелякано збившись докупи, маслянистим золотим блиском переливалися круглi монети чужого карбування… Вiдтодi i так мовчазний Свирид ще бiльше замкнувся, золотий вiдблиск лiг йому на очi, примушував часто просинатися вночi – обмацувати напхом набитий ранець, що лежав у головах. Вiн уже не так рвався до бою – берiг себе для хазяйства. За час вiйни сталася зi Свиридом iще одна, тепер уже прикра пригода. В якiйсь пограбованiй крамничцi вiдшукав чудернацький глечичок з вузькою довгою шийкою, запечатаний червоним сургучем. Глечичок був важкенький, там щось тихо забулькало, коли Свирид його похитав над вухом. Свирид збив печатку, висмикнув затичку – в нiс йому вдарило густими трояндовими пахощами. Якась рiдина, схожа на оливу, виплеснулася на широку Свиридову долоню, здригнулася живим срiблом, густа, золотиста на колiр. «Гм, вино?.. Чи якась бусурманська горiлка?..» Свирид обережно лизнув – наче нiчого. Тодi перехрестив горло глечика, затримав подих, щоб не задихнутися, та й вихилив усе аж до дна: не пропадати ж добру. Коли Свирид залишив крамничку, вiд нього несло так, наче вiн убгав усi троянди свiту. Другого дня командир довго принюхувався, походжаючи перед строем. Врештi викликав трохи блiдого Свирида (його всю нiч канудило), спитав: – Ти чево, мерзавец, нахлестался? Свирид чесно вiдрапортував про чудернацький напiй – командир ухопився за голову: – Да ти знаеш, свiнья ти етакая, што ти випiл?! – закричав вiн на Свирида. – Розовое масло!.. – І, вже звертаючись до iнших офiцерiв: – Гаспада, пасмотрiте на етого монстра: налакался, мерзавец, ароматнейшего розового масла i не задохнулся!.. А ви знаете ево стоiмость, гаспада?.. Дороже золота!.. Офiцери – хто смiявся, хто обурювався, Свирид же, дiзнавшись, що вiн вижлуктив, довго не знаходив собi мiсця: аж схуд вiд гризоти та злостi на себе. Вiдтодi вiн не мiг i чути про троянди. Як тiльки де повiе отими нiжними пахощами, його вiдразу ж починае канудити i гризти за серце. Вдома його зустрiло вже трое: батько, жiнка й синок-однолiток (мати Свиридова вiддала Боговi душу ще перед вiйною). Батько невпiзнанне змiнився: постарiшав, потрухлявiв, iзгорбився. Коли ставив у вiдсутнiсть синову млин та заходились викочувати по товстих дубових обаполах стопудове жорно, – не витримала, перегорiла вiрьовка, попадали люди. Жорно захиталося, нависло, як брила, – ось-ось зiрветься вниз. Отодi й кинувся до нього дiд – вперся плечем, врiс ногами в обаполи. Наливаючись кров’ю пiд важким тягарем, прохрипiв до розгублених людей: – Важелi!.. Жорна таки вдалося затримати, iнакше не бачити б дiдовi бiлого свiту: звалило б його з триметровоi висоти, вплескало б у землю стопудовою масою. Але те нелюдське зусилля даром йому не минулося: почав скаржитись дiд на поперек, все бiльше горбився в спинi. Повернувся додому Свирид огрубiлий, змужнiлий, пропахчений пороховим димом, курявою далеких дорiг. До вечора ходив у полi, в саду, на городi, заглядав у клуню, кошару, комору, а коли смеркло, сiв на покутi за столом – у гаптованiй сорочцi з тонкого полотна, в синiх заморських шароварах, принесених iз турецьких земель, в дивовижних капцях на босу ногу, якийсь аж трохи чужий – чекав на вечерю. На столi вiдсвiчувала пляшка мiцноi «казьонки», лиснiв жовтавим гусячим жиром холодець, шкварчало на величезнiй сковородi сало з яйцями, янтарно застиг мед у глибокiй полив’янiй мисцi, смачно духмянiли пироги iз картоплею, капустою й м’ясом, щойно знятi iз поду, з капустяних листкiв, а жiнка подала дiду бiлу хлiбину, гострого, як бритва, ножа: – Рiжте вже, тату, бо Свиридко проголодався, мабуть. Дiд узяв хлiбину, потримав ii в руках, урочисто передав синовi: – Рiж уже, сину, ти! Радiсна кров бухнула Свиридовi в обличчя, пружними струмками погнала по жилах: батько цим передавав у його руки хазяйство. Обережно взяв хлiбину, поцiлував – почав краяти рiвнi шматки, пильнуючи, щоб жодна крихта святого не впала додолу. По вечерi ще довго сидiли за столом. Свирид тримав на колiнах сина, розповiдав про далекi краi, тяжкi переходи та злi сiчi з турками, батько пильно слухав, не спускаючи з вояки очей, а жiнка все ще ходила вiд столу до мисника – прибирала посуд. За цей час, поки чоловiк був на вiйнi, вона поповнiшала, округлилася в станi, налилася в плечах, пружнi груди напинали сорочку – Свирид злодiйкувато пряв за нею зголоднiлими очима, вiдчував, як сохне йому в ротi вiд темного бажання. Дружина перейняла його погляд, почервонiла, вiдвернулася, – Свирид насупився, вiдкашлявся, з перебiльшеною увагою став слухати батька, що скаржився на нелад у хазяйствi. – Слабий я вже став, негодящий. Пiдiрвало кляте жорно – Бог покарав за грiхи… – Нiчого, тату, тепер усе буде гаразд, – утiшив його син i подумав про золото, заховане в ранцi: навiть батьковi не признався про нього. Згодом дiд пiшов спати на другу половину – через широкi сiни, вклали на печi й сина, залишились удвох. Свирид повiльно зняв сорочку, поклав на лаву, сiв на широку постiль, покликав жiнку, що все ще топталася бiля мисника – вдавала, нiби пораеться бiля давно перемитих тарiлок: – Іди сюди. Сидiв непорушний, важкий, розставивши ноги, – дивився, як повiльно пiдходить дружина, i несамовите бажання схопити, зламати – зробити iй боляче все бiльше оволодiвало ним. Кiлька разiв стулив-розтулив широкi долонi, поворушив пальцями, спитав: – Ну… як чоловiкову честь берегла? – Свиридку, хоч лампу погаси, боги ж он дивляться! – простогнала вона, задихаючись-млiючи в його ведмежих обiймах. – Хай дивляться: зi своею, не з чужою, – буркнув крiзь зуби. Потiм вона цiлувала його в широкi волохатi груди, щось шепотiла, гаряче i вдячне, а вiн лежав, натомлено розкидавши руки, задоволений i водночас розчарований: десь глибоко в серцi все ще гнiздився образ красунi з чорними як нiч очима i чистим наче гiрська вода обличчям. Так i не змiг навернути свого серця до жiнки. За сiмнадцять рокiв життя не обмовився до неi жодним ласкавим словом, не подарував ii усмiшкою. Сам упрiгся в роботу, впрiг i ii, зубами вгризався в хазяйство, що росло-ширилося з кожним роком, вищало, бекало, мукало, – розкривало голоднi пащеки, не давало спокою нi вдень нi вночi. Дружина все бiльше горбилася, чорнiла обличчям i вже байдуже дивилась на те, як ii чоловiк притискав пiд стодолою наймичку чи вмовляв сусiдську молодицю вдiлити i йому часточку молодого кохання. Померла вона в тридцять шiсть рокiв, пiдiрвавшись важким гнiтом. Затiяв у той час Свирид збувати в мiсто сир, збирав у великi бочки, а щоб краще зберiгався, тримав пiд гнiтом. Припер звiдкiлясь двопудову кам’яну брилу, буркнув коротко жiнцi: «Оце тобi гнiт», – i вона доти висаджувала його на високий край дiжi, доки одного разу злягла та вже бiльше й не встала. Свирид недовго ходив удiвцем: знову ожив йому в серцi збляклий образ красунi, почав насипатись ночами, ввижатись серед бiлого дня. Цього разу вiн уже не гнався за багатим посагом, – багатства, слава Богу, вистачало й свого, – привiз iз сусiднього села синьооку красуню, справив пишне весiлля. І немов марно втрачена молодiсть повернулася до обтяженого роками Свирида: розгладилися понурi зморшки, посвiтлiшали очi, виглянувши з-пiд насуплених досi брiв, а одного разу його син вiд першоi жiнки – сiмнадцятилiтнiй парубок Оксен застав батька бiля верстата пiд сараем i рота розтулив вiд подиву: тато спiвав! Обкидався стружкою мало не по колiна, шваркав рубанком по вощанiй дошцi, що аж дзвенiла, тихенько виспiвував радiсну пiсеньку. Побачив сина, випрямився, спитав: – Як там мати? – так, наче хата була бозна-де, а жiнки вiн не бачив уже кiлька днiв. – Пораються, – вiдповiв, нiяковiючи, син. – Пораеться, – повторив утiшено батько, i мрiйна, якась аж збентежена усмiшка торкнула його огрубiлi вуста. – Ти, сину, помагай iй, не давай пiднiмати важкого. Воно ж молоде ще, – ухопить поперек себе – недовго й до бiди. – Я помагаю, – вiдповiв син, вперто оминаючи поглядом батька. Свирид задоволено кивнув головою, знову узявся за рубанок. А Оксен постояв-постояв та й пiшов до клунi – принести молодiй мачусi оберемок соломи. Розстелив здоровенну ряднину, набехкав соломи стiльки, що вистачило б на доброго воза, пiдняв, граючи молодими дужими м’язами: по силi своiй Оксен пiшов у дiда. Ледве пролiз до хати, висипав солому перед пiччю, заваливши ii аж по самий черiнь, тихо спитав у мачухи, дивлячись собi пiд ноги: – Що вам iще помогти? Уникав називати ii «мамою» – дуже вже вона молода була для цього, майже одних iз ним лiт. Молода, тиха й несмiлива. Зверталася до батька тiльки на «ви», ставала якась аж менша, коли Свирид заходив у хату, i якось боком обходила його, наче чекала, що вiн от-от ударить ii – зiб’е важким кулачищем на землю. Одного разу Оксен ненароком пiдслухав розмову. Зайшов за чимось знадвору в сiни, а дверi до хати були прочиненi. – Подивись менi у вiчi! Оксен так i завмер: батькiв голос. Якiсь дратiвливi, невдоволенi нотки лунали в ньому. – Чого ти не хочеш дивитися у вiчi? Боiшся? Оксен затамував подих, намагаючись почути, що скаже мачуха, але вона вiдповiла так тихо, що вiн нiчого не розiбрав. – Та що я, вовкулака який, що ти отак тремтиш передi мною! – так болiсно вигукнув батько, що в Оксена аж стиснулося серце. З хати донiсся якийсь рух: здавлений чи то стогiн, чи то крик мачухи. Кров бухнула Оксеновi в голову. Не усвiдомлюючи добре, що вiн робить, хлопець шарпонув дверi, ухопився до хати та так i застиг на порозi: здушивши, убгавши у ведмежi обiйми тендiтне тiло мачухи, батько цiлував ii, широчезною долонею притискаючи маленьку голiвку до свого обличчя. Пiсля того батько довго ховав вiд сина очi, а потiм сказав: – Ти от що… Ходиш – ходи, а до хати пiвнем не вскакуй… От оженю – сам узнаеш, як iз жiнкою жити! Оксен нiчого не вiдповiв. Не мiг зiзнатися батьковi в грiховних, темних думках, що бухали в голову, чортячими солодощами поiли серце: не раз i не два свiтили йому серед ночi великi мачушинi очi – струмували синiм теплом прямо в хлоп’ячу обпалену душу. В такi хвилини тiльки диявол нашiптував йому одну й ту ж фразу: «От коли б тато померли…», – i Оксен, задихаючись вiд безсилого гнiву на себе, вiд розпуки та каяття, зривався з гарячоi постелi, падав на колiна – молився, молився, молився, вiдганяючи грiховнi, спокусливi образи. На ранок уставав з важкою головою, весь свiт здавався непривiтним та похмурим. Шпарко брався до роботи, щоб хоч трохи загладити свою невiльну провину перед татом, вергав снопи, рубав дрова, аж свистiв важкенний колун, орав, косив, так що й шкiра трiщала, та сил не вбавлялося, вони повнили, наливали молоде тiло свiжими, як весняна березова кров, соками, бродили в ньому – пiдбивали на вiдчайдушнi витiвки. Одного разу, пiдстерiгши сонного дiда, Оксен пiдлiз пiд пiл, пiдважив плечима широчезну дубову дошку та й почав ii пiдiймати разом iз предком. Дiд мало не вмер. Прокинувся на онуковiй спинi, дошка хитаеться, як гойдалка, пiднiмаеться тихенько пiд стелю: не iнакше, Бог живцем забирае на небо! Дiда вiдливали водою, Оксена частували черезсiдельником. Вдруге затiяв боротися з бугаем. Ухопив молодого бугаiська за роги, прикипiв до них мiцними долонями, врився ногами в землю. Доти смикав та крутив тварину за роги, доки та осатанiла зовсiм: на тупiй, наче вiдсiченiй мордi зимовою памороззю виступила пiна, роздулися люто нiздрi, скаженою кров’ю налилися очi, а по дугою вигнутiй спинi гадюкою б’еться хвiст. В Оксена теж почервонiли очi, напружилося, аж бринить, усе тiло, i, коли б йому зараз добрi роги, вiн теж, мабуть, нахилив би свою крутолобу головешку, торохнувся б iз своiм супротивником, щоб аж iскри посипалися! Першою те бойовисько побачила мачуха. Глянула в низеньке вiконце – обмерла: – Ой, Боже, бугай Оксена товче! Свирид, що саме пiдобiдував, схопився, перекидаючи стiл, прихапцем метнувся до вiкна. Потiм ухопив кочергу, вискочив надвiр, аж застугонiли вслiд йому дверi. Бугая заганяли до стайнi вдвох. Вiн глухо ревiв, пускав люту слину, неохоче задкував пiд рясними ударами. В той же день батько запросив сусiдiв, повалив бугая, вдiв у нiздрю залiзне кiльце. Коли очманiла вiд болю тварина зiрвалась на ноги, замотала головою, розбрискуючи кров, батько сказав сердито синовi: – Тобi б, лобуряко, отаке кiльце в губу! Найшов iз ким мiрятись дурною силою! Оксен заклiпав очима, винувато промовчав. З бугаем бiльше не сходився, зате все частiше приносив iз вечорниць свiжi синцi: знайшов там собi гiдного супротивника. Василь Ганжа походив iз стародавнього козацького роду. До цього часу ходили по хутору перекази про його далекого пращура – неймовiрноi сили козарлюгу, шо прийшов сюди пiсля того, як цариця Катерина зруйнувала Запорiзьку Сiч, та й поставив сяку-таку хатину якраз на тому мiсцi, де тепер живуть Ганжi, – за пiвверсти вiд Івасют. До самiсiнькоi смертi не зрiкся той пращур запорозьких звичаiв. Носив у лiвому вусi велику сережку, зняту з якогось бусурманина-турка: срiбний пiвмiсяць з чорними арабськими письменами, через день голив мiцну, як мiдний казан, голову, об яку пощербилася не одна ворожа шаблюка, брив свою головешку, залишаючи довгого оселедця, а коли пив мед-горiлку, то закладав вуса аж за вуха, щоб не полоскати iх у пiввiдровому келиховi. Кiлька рокiв жив байбаком: полював по непролазних байраках звiра, ставив по озерах ятери, закидав на рiчцi, яка була тодi ще повноводою, сiтi i не хотiв знати нiякого в свiтi начальства, крiм Бога на небi, та й з тим, здаеться, не дуже панькався. Якось зустрiвся йому на вузенькiй дорозi панок: пан – верхи, пращур – пiшки. Став посеред дороги, як дуб, шкварчить поцяцькованою люлькою. – Ти що, хлопе, не бачиш, хто перед тобою?! – закипiв вiдразу панок, наiжджаючи конем на козака. – Та щось таки бачу, – вийнявши iз рота люльку, вiдповiв мирно козак. – Тiльки дуже дрiбне. Нiяк, пробачайте, не розберу: гiвно чи людина. Оскаженiлий панисько махнув нагаем та й збив смушеву шапку iз голови пращура. – А це вже, пане, так не годиться, – не втрачаючи спокою, мовив козак. – Ну, якщо вже хочете похристосатись, то в нас, на Сiчi, отак, пане, чоломкались! – За цими словами пращур засунув люльку в кишеню, згрiб панка з коня, спеленав його у залiзних обiймах так, що в того й очi рогом полiзли. – Христос воскрес, пане! – та й хряснув паном об землю. Спробувавши отого козацького поцiлунку, гоноровитий пан вiдразу ж втихомирився: лежав, закотивши очi пiд лоба. А пращур навiть не глянув на нього: пiдняв шапку, обтрусив ii вiд пороху, дiстав знову люльку, встромив до рота та й пiшов своею дорогою. Згодом пращур одружився: привiз собi жiнку – полячку десь аж iз Надднiстрянщини, з широко розставленими блакитними очима, з маленьким, як у ляльки, ротиком, таку тендiтну та делiкатну, що сусiди не раз казали, нiби пращур носить ii в себе за пазухою. Полячка ж, однак, незважаючи на свою тендiтнiсть, швидко залигала старого козака, бо мала таку ж вогнисту душу, таку ж бунтiвничу та неспокiйну натуру: разом з ним гасала по степах, ганяючи звiра, вмiло орудувала веслом на хисткiй душогубцi, влучно стрiляла з невеликого мушкета, збиваючи птицю на льоту, i здивованi люди, похитуючи головами, подейкували, що чорт таки знайде собi чорта до пари, хай навiть для цього йому доведеться стоптати сiм пар чобiт. Весняними вечорами брав пращур свою дружиноньку на могутнi руки, нiс ii в степ – на високу половецьку могилу. Довго сидiли, притулившись одне до одного, наслуховували, як шелестить висока тирса, докочуючись до нiг в шовковистiм уклонi, як перегукуеться дрiбна i велика звiрота, шаленiючи в любощах; дивилися на миготливi зiрки, що пришпилювали чорну небесну твердь золотими голiвками, на Чумацький Шлях, такий же широкий та довгий, як i шлях чумакiв, що мандрують аж на солонi кримськi озера по тараню та сiль, i iм часто здавалося, що й там порипують золотi колеса мажар, переступають непоквапно воли, несучи на своiх величезних гострих рогах невгасимi лiхтарики – зорi. В такi хвилини пращур часто марив минулими боями i походами, кликав у думках буйноголове свое товариство, що – гай-гай! – полягло, розлетiлося по всiх землях, наче цвiт той у бурю, а коли-то вiн зiйде, коли проросте, яким цвiтом розквiтне i чи заряснiе плодами, чи так i зiв’яне пустоцвiтом безплiдним, – не йому про те знати. Дружина ж його, пригорнувшись до мужа, теж про щось мрiяла i вимрiяла-таки аж чотирьох дiтей: сина й трьох дочок. І пiшла схлескуватись гаряча украiнська кров з не менш гарячою польською, виводити в свiт блакитнооких, у праматiр, красунь i чорнооких, у пращура, красунiв з його непокiрною дикою силою. З роду в рiд передавався Ганжам отой бунтарський дух, вигрiтий на Запорозькiй Сiчi. Жоден iз них не ламав шапки перед паном, на начальство дивився тiльки спiдлоба, як що, так i хапався за вила: краще помру, нiж дозволю дiткнутись до себе нагаевi або рiзцi панського посiпаки! Василь Ганжа теж не вiдкотився далеко вiд свого роду: батько його не раз зустрiчався на вуличному кривавому побоiську iз Свиридом Івасютою, синок же, як тiльки навчився стуляти кулаки, так i став дзьобати ними Івасютиного Оксена, наскакуючи на куркуленка молоденьким, ще неопiреним пiвником. У вiсiмнадцять рокiв Василь Ганжа найнявся на роботу до Івасют. Але й тут не хотiв поступатись перед хазяйським синком: робота роботою, а ти менi на дорозi не стiй, а то швидко поверну голову так, що наперед спиною ходитимеш! Якось поставив iх Свирид у клунi до вiялки: Оксеновi насипати в бункер зерно, Василевi – крутити ручку, а сам пiшов по хазяйству. Трохи згодом прислухався: що за мана, у клунi як вимерло! Пiдiйшов, прочинив височезнi дверi, заглянув досередини. Вiялка стояла непорушна, бiля неi валявся великий совок, а по витолоченiй долiвцi, зчепившись молодими вовчиськами, качалися Василь i Оксен. Ледве вдалося старому розборонити забiяк: стуляючи подранi сорочки, люто сьорбаючи розквашеними носами, поривалися один до одного, як розпаленi пiвнi. Пiсля цього Василь у думцi прощався з роботою, але Свирид розсудив по-iншому: битися бийтесь, тiльки робiть це так, щоб iшло на користь хазяйству. На косовицi поставив iх один за одним: попереду пустив Василя, а позаду – Оксена. Зняв бриля, перехрестився, пригасив у очах хитрi вогники: – З Богом, косарики! До обiду Василь ухоркався так, що його хоч у перевесло крути. Гнав покiс перед собою, не зупиняючись, та й де ж тут зупинишся, як позаду – вжик!.. вжик!.. – обпiкае п’яти гостра Оксенова коса. Трохи пристанеш або зазiваешся – i сiконе Оксен по литках косою – пiдсiче свого лютого недруга, назавжди одучить ходити на вулицю, верховодити на вечорницях. Пiсля обiду лежали в тiнi пiд возом, як запаренi бички, – нiяк не могли остудити запаленi тiла. Вiдпочивши, знову зайняли ручки. Тепер уже Оксен вiв перед, а Василева коса пекла йому п’ятки. На другий рiк, на початку сiчня, мачуха народила дочку. Батько дiстав з горища почорнiлу вiд часу колиску, почепив ii посеред хати на залiзному гаковi, надiйно вбитому в сволок, торкнув збентежено пальцем – колиска гойднулася, попливла у повiтрi поцяцькованим човником. Нiхто не знав, скiльки iй лiт, цiй колисцi: ii перевiз сюди зi старого дворища ще дiд, який сам колись гойдався в нiй – пускав беззубим ротом бульки, простягав рученята до маминоi цицi. Люди народжувалися, виростали, старiлися, помирали, лягали в iншi, печальнi колиски, що iх гойдала тiльки смерть, а колиска оця невтомно погойдувалася, обспiвана, облюляна терпеливо-ласкавими жiночими голосами. І не один Івасюта вивалювався з неi, як голопузе пташеня з гнiзда, лунко й вагомо стукався великою головою об тверду негостинну долiвку, а потiм цвякав, безпорадно й жалiсно, аж доки стривожена мати забiгала до хати – клала назад у колиску. Вона не злопам’ятна, оця старенька бабуся. Виняньчить чергового нащадка Івасют, дiждеться, поки мале зiпнеться на ноги, та й мандруе собi на горище, в забуття й пилюку, лежить, мудра й терпляча, як саме життя: «Знаю, що зараз вам не потрiбна, що ви не згадуете про мене нi взимку, нi влiтку, але не дуже краюся цим. Такi вже ви всi, люди, – легко забуваете добро i довго пам’ятаете зло. Тож я полежу собi, почекаю, поки знову настане пора i ви згадаете мене, здiймете з горища, вимиете, обiтрете, вистелите пелюшками, почепите посеред хати – довiрите менi продовження вашого роду». Цього разу колиска висiла довго: минув рiк, а маленька Олеся все ще не могла стати на ноги. Десь аж напровеснi почала вона повзати по хатi, та й тодi не хотiла нiде засинати, окрiм колиски. – Балуеш ти ii, з рук не спускаеш, вона в тебе й до старостi не навчиться ходити, – докоряв лагiдно батько. Мачуха мовчки притискала до плеча свiтлу голiвку, немов боялася, шо хтось у неi буде вiдбирати дитину. Ще бiльшою красою налило ii материнство, м’яким нiжним свiтлом виповнило очi, i чортячi каламутнi сни не вiдступали вiд Оксена. То йому марилось, що вiн – батько i Олеся – його дочка, а мачуха – його жiнка. Ось вона пiдходить до нього, обiймае за шию, тулиться обличчям до його лиця, i обличчя ii пашить, i губи горять, шукаючи його рота… То вони скачуть удвох серед ночi на чорнiм конi, вiн – попереду, вона – позаду, обхопивши його руками, притулившись до його спини, i тихенько смiеться, лоскоче йому в потилицю. Оксен щосили поганяе коня, щоб вона ще мiцнiше притискалася до нього, i кiнь вiдриваеться вiд землi, мчить по небу, i зiрки сиплються з-пiд його твердих копит, наче iскри, падають, гаснуть у холоднiй травi, а мачуха шепоче йому на вухо: «Ото нашi дiти». – «Дiти? – дивуеться Оксен. – Якi ж це дiти, коли це – зiрки!» – «Нi, дiти, – твердить мачуха. – Хiба ти не знаеш, що я – Божа мати i прийшла у вашу сiм’ю, щоб спасти вас од грiха?» – «А я ж тодi хто?» – питае розгублено Оксен, але мачуха вже нiчого не каже йому, тiльки тихенько смiеться на вухо i все мiцнiше обiймае його, аж йому стае важко дихати… А часом насниться таке, що Оксен не знав, куди й подiтися, коли другого дня згадував отой сон. Та не тiльки Оксена вiдвiдували отi сни. В останнiй час став вiн помiчати, що й Василь щось ховае очi, паленiе i губиться, зустрiчаючись з мачухою. Не минуло це, мабуть, i батькового ока. Вiн усе частiше супився, зустрiчаючи Василя, проводжав його важким вовчим поглядом. Став ревнувати дружину. Якось прийшов пiзньоi ночi (затримався на сходцi), постукав у дверi. Оксен i Василь, що ночували на другiй половинi, не почули того стукоту: весь день вони орали i як полягали, так i поснули – хоч за ноги витягуй. Дiд спав мертвим сном на печi – тонко висюркував носом. Мачуха теж розiспалася, зморена пiзнiм вештанням бiля печi. Тодi Свирид, враз пропалений пiдозрою, плечем висадив дверi, заскочив до хати, став коло одвiрка, щоб нiхто не прошмигнув мимо, кресонув-сипнув колючими, злими iскрами на трут. При кожному вдарi кресала об кремiнь вилiтав снопик вогню, вихоплював з темряви невпiзнанно хиже обличчя Свирида з загостреним, видовженим, як у нечистоi сили, носом. І мачуха, що прокинулася вiд грюкоту, забилася, перелякана на смерть, аж у куток, зiбрала на грудях розстебнуту сорочку. – Ой, хто то?! – Дай вогню! Тiльки зараз – по голосу – пiзнала вона чоловiка. Тремтячи всiм тiлом, зсунулася iз постелi, намацала сiрники, засвiтила лампу. – Боже, що сталося? – Чого не вiдчиняла? – Я не чула. – Не чула? Свирид пiдозрiло обмацав очима всi закутки, навiть заглянув пiд пiл, важко пройшов через сiни в другу кiмнату. Посвiтив на скутих сном хлопцiв, постояв, прислухаючись, як вони дихають, заспокоений, повернувся до жiнки. – Ти куди? – спитала вона, помiтивши, шо вiн збираеться з хати. – Дверi навiшу, – буркнув знiяковiло Свирид. – Такi негожi завiси – тiльки торкнув, так i зiскочили. Потiм уже, роздягаючись, сказав дружинi, що ображено схлипувала в темрявi: – Ти от що… плач не плач, а застану iз ким – уб’ю обох: тебе, i його! Так i знай! Та мачуху, видно, не злякала сувора погроза, а може, й забула про неi: на другу весну, якраз у ту пору, коли почали розквiтати сади, вона втекла з Василем, захопивши iз собою Олесю. Серед ночi проснувся Оксен вiд того, що хтось товк його в боки. Схопився, очманiло поводячи очима, – бiлою маною над ним стояв батько. – Де Василь? Не дiждавшись синовоi вiдповiдi, Свирид швиргонув на долiвку Василеву ковдру, шваркнув ii щосили ногою, вибiг iз хати. Оксен притьмом ускочив у штани, майнув услiд за батьком: похололим серцем вiдчув – сталася бiда! Свирид уже метався пiд стайнею: зривав iз дверей замок, аж стогнало залiзо. Замок застряв дужкою в скобi, нiяк не хотiв пiддаватися – Свирид ухопив його обома руками, люто шарпонув – разом iз м’ясом видер скобу з товстоi сосновоi дошки. Крикнув до сина, немов на пожежу: – Викочуй воза! Поки Оксен, ухопившись за голоблi, викочував з возiвнi воза, Свирид вивiв жеребця, викинув услiд збрую. Вiдчувши волю, буланий задер догори голову, заiржав, виграючи лискучими м’язами. Свирид люто шарпонув його за вуздечку, вдарив у морду кулаком – буланий так i присiв на заднi ноги, схропнув перелякано, – став заводити помiж голоблi. – Тату, куди? – Сiдай! Оксен слухняно вискочив на воза, оглянувся на хату: вона чорнiла вiдчиненими дверима, тiльки одне вiкно, те, що на татовiй половинi, запливало червоною кров’ю. «Щось сталося з мачухою», – подумав Оксен, i лише тепер у ньому заворушився каламутний здогад про якийсь зв’язок мiж тим, що нема Василя, i лютою поведiнкою батька. Кiнь з мiсця рвонув учвал – вони вилетiли в степову мiсячну нiч. Розставивши широко ноги, батько шмагав жеребця, i стрiчний вiтер рвав на татовi сорочку, вiддирав вiд спини, надимаючи тугим мiхуром, тiпав розкуйовджене волосся, свистiв у вухах. Сполоханi грюкотом, розбiгалися перед ними побiленi мiсячним сяйвом лани, пригиналися молоденькими хлiбами, а густа тiнь чорним псом гналася за возом, хапала зубами колеса, миготливi шпицi, падала в куряву i знову мчала за ними, безшумно й люто. Тримаючись руками за дошки, щоб не випасти, Оксен глянув угору: мiсяць теж мчав наввипередки з ними, пiдминаючи пiд себе хмарини, а зорi розпорскувалися в усi боки, як переляканi птахи. І був той мiсяць такий же мовчазний та страшний, як i батько. Наздогнали втiкачiв аж на десятiй верстi по дорозi на Хоролiвку. Обминувши iх на повному галопi, Свирид круто розвернув воза, аж колеса вiдiрвалися вiд землi, збив назад засапаного коня – загородив iм дорогу. Впiзнавши iх, Василь вiддав мачусi сонну дiвчинку, яку нiс на руках, ступив уперед, затуляючи молодицю. Свирид пожбурив на дно воза вiжки й батiг, важко злiз на дорогу, не спускаючи з наймита вовчого погляду. Оксен почав був i собi злазити з воза, але батько люто гримнув: – Сиди!.. Я сам!.. – ведмедем посунув на свого кривдника. – Отак ти менi, гнидо, за мiй хлiб-сiль заплатив?.. Так за добро мое вiддячив?.. – спитав грiзно батько, впритул пiдходячи до наймита. – За ваше добро я мозолями платив! – дзвiнко й безстрашно вiдповiв йому Василь. – А що ваша жiнка пiшла зо мною, так на те ii добра воля. Батько захрипiв так, наче його вдарили в самiсiньке серце, замахнувся на Василя кулаком. Билися люто й мовчки. Хекали, немов кололи сосновi колоди, молотили один одного кам’яними кулаками, аж iскри летiли з очей, цiлили один одному в обличчя, в душу, в серце. Нелегко було Василевi устояти проти ведмежоi сили Свирида, не раз i не два гнувся вiн аж до землi вiд пудового вдару, але вiдразу ж випрямлявся, як уперта лозина, i все ще стояв – не хотiв поступитися жодною п’яддю. Притиснувши до себе дочку, мовчала мачуха: непорушне сидiв i Оксен, хоч у нього аж руки свербiли – кинутись на допомогу батьковi. Хряскали безжально кулаки, схлескувалися люто двi тiнi, здiймалася густа курява iз столоченоi дороги, огортала хазяiна й наймита iдким туманом, а вони все билися й билися, i вже починало здаватись, що кiнця-краю не буде цiй бiйцi: доки стоятиме земля, доки свiтитиме сонце й ходитиме мiсяць у небi, вони сходитимуться щоночi на смертний свiй герць, лютi й нiмi в нещадному гнiвi. Та ось Василь став поступатися. Все частiше бив вiн наослiп, зi стогоном втягуючи повiтря в потовченi груди, а хазяiн гупав та гупав, вимолочував iз нього силу, як зернини з снопа, – i повалився Василь обличчям у порох, хоче встати – не може, i вже товче його, б’е його в ребра важкий чавунний чоботище! – Гах!.. Гах!.. Гах!.. – вихекуе iз себе Свирид нерозтрачену лють, – Гах!.. Гах!.. Гах!.. Але наймит уже непорушний. Вiд кожного удару драглисто здригаеться розпластане тiло, метляеться в потемнiлiй вiд кровi пилюцi омертвiла голова. Тодi Свирид покидае наймита i важкою тiнню суне до невiрноi жiнки: – Дай сюди дитину! – Не дам, – шепоче мачуха, щосили притискаючи до себе дочку. – Не дам! Не дам! – заклинае вона невiдомо кого, а потiм кричить: – Людоньки, рятуйте! – бо Свирид уже видер у неi дитину, що голосно заплакала, ухопив жiнку за косу, збив ii з нiг. Розпачливий мачушин крик наче розбудив Оксена з того дивовижного остовпiння, що найшло на нього, вiдколи батько став битися з Василем. Лише на якусь мить вiйнули на нього синi очi iз спокусливих снiв, а вже Оксен злiтае iз воза, повисае на батьковiй руцi, видирае з мiцно затисненого кулака намотану косу. – Тату, не треба! – Геть! – реве батько, штовхаючи сина в груди. – Уб’ю! – Очi його палахкотять божевiльним вогнем, вiн, мабуть, не впiзнае зараз i сина, але Оксен швидше помре, анiж дасть батьковi бити мачуху. – Тату, пустiть! Вони довго борються, аж поки Оксеновi вдаеться вивiльнити косу. І батько вiдразу ж отямлюеться. Стоiть, важко дихаючи, мiхами роздимаючи груди, а потiм кидае синовi: – Скажи отiй сучцi, хай сiдае на вiз! Мачуха, похитуючись, iде до воза. – Та байстрюка свого нехай забере! – гукае iй услiд батько, бо Олеся, що сидить у пилюцi, вже аж охрипла вiд голосного плачу. Додому поверталися мовчки. Не квапили загнаного жеребця, тоненько порипували-пхинькали колеса, на днi лежав зв’язаний Василь, а бiля нього, тримаючи на колiнах дочку, закам’янiла мачуха. Батько сидiв на передку, правлячи конем. За весь час вiн нi разу не оглянувся, не вимовив жодного слова. Похоронною процесiею в’iхали в навстiж розчиненi ворота. Свирид мовчки пiдiйшов до комори, вiдiмкнув пудовий замок, розчинив темну пащеку дверей: – Іди сюди! – І мачуха покiрно злiзла з воза, все ще притискаючи дитину до себе, так наче в дочцi був останнiй ii порятунок, зникла в коморi. Оксен уже не пробував боронити ii. Вiн боявся, що батько знову осатанiе вiд гнiву, накинеться на мачуху, а так навiть краще, навiть надiйнiше: переночуе в коморi до ранку, а там, гляди, тато трохи отямиться. Замкнувши комору, Свирид пiшов до хати, винiс колун i залiзний клин. – Тату, що ви хочете робити? – спитав тривожно Оксен, бо йому здалося, що батько хоче вiдрубати Василевi голову – Тату, не треба вбивати його! – Не бiйся, не вб’ю. І без цього здохне! – вiдповiв синовi Свирид. Узяв коня за вуздечку, повiв за собою – покотив воза мимо хати униз, аж до рiчки. Спершу Оксен подумав, що батько хоче втопити Василя. «Як кинуть у воду, зразу ж витягну», – думав вiн, iдучи назирцi за возом. Вирiшив так не тому, що його серце болiло за Василем, – йому анiскiльки не жалко цього волоцюгу, що насмiлився iх обезчестити, – вiн просто боявся, що iх будуть судити за вбивство. Але Свирид i гадки не мав топити свого ворога. За iхньою садибою, над рiчкою донедавна росла велика верба. Кiлька рокiв тому ii обпалило блискавкою – верба усохла, журно рипiла сухим оголеним стовбуром, аж поки ii спиляли на дрова, лишивши високий пеньок. Свирид примiрявся i до пенька, та все якось не доходили руки, аж сьогоднi згадав вiн про нього. Зупинив коня, взяв колуна, довго топтався бiля пенька, примiряючись, де краще рубонути. Був зараз спокiйний, наче й не кипiв отiею шаленою люттю, тiльки моторошно мерехтiли насупленi очi. Прицiлився, занiс над головою колуна, опустив на пеньок: – Гах!.. Сталь вп’ялася в мiцне вузлувате дерево, темна трiщина побiгла донизу, роздираючи в’язке сухожилля. – Подай клинок! «Що вони думають робити?» – питав себе Оксен, стежачи, як батько забивае клинок. Клинок залазив усе глибше й глибше, все ширше розходилися гострi краi трiщини: здавалося, що якийсь допотопний, вгрузлий у землю по шию звiрюка неохоче розтуляе зубату, як у щуки, пащеку. Аж ось батько зупинився, кинув на землю колуна. Нахилився над пеньком, заклав, примiряючи, в щiлину пальцi – лише тепер зрозумiв Оксен, що хоче зробити тато, i в нього аж заболiли пучки, як пiсля зашпорiв. – Тату, не треба! Батько нiчого не вiдповiв. Пiдiйшов до воза, виважив непорушне Василеве тiло: – Ану, поможи! Оксен узяв Василя за обм’яклi ноги, i, коли вони удвох несли до пенька наймита, в того хилиталася заломлена назад голова, а руки черкали по травi, ковзали ще здоровими пальцями, наче хотiли востанне вiдчути м’який дотик луговоi землi. Опустили наймита бiля пенька – обличчям до неба. Зорi сiяли на нього тьмяне борошенце, сердитий мiсяць червоною дiжею котився за небокрай, – не хотiв навiть дивитися, шо робитимуть оцi люди, а Василь лежав непорушний, мiцно стуливши повiки на перемазаному землею i кров’ю обличчi. «Може, вiн мертвий?» – з острахом подумав Оксен. Вiдступив був назад, пройнятий моторошним почуттям, та батько наказав: – Принеси води, – бо не хотiв, щоб непритомний наймит нiчого не бачив, не чув. Оксен слухняно спустився вниз, занурив картуз, топлячи у темнiй водi дрiбненькi зiрки, що тремтливими свiтлячками всiяли поверхню рiчки, повернувся назад. – Лий! Оксен хлюпнув на Василеве обличчя. В того вiдразу ж затремтiли повiки, замерехтiли вузенькi щiлинки очей. – Живий! – не знати чому зрадiв Оксен. – Принеси ще! – наказав суворо батько. Поки Оксен ще раз бiгав по воду, Василь уже зовсiм очуняв. Лежав на спинi, широко розпластавши руки, ворушив оголеними грудьми, хапаючи повiтря. – Лий i на груди. Оксен вилив на груди. – А тепер вiдiйди – не мiшай. Свирид став бiля наймита на колiна, наче збирався молитись, запитав: – Василю, ти чуеш мене? Василь ворухнувся, застогнав, повiв на Свирида запухлими очима. – Слухай сюди, – казав далi Свирид, i голос його з кожним словом мiцнiшав, наливався свинцевою ненавистю. – Ти вкрав у мене жiнку – збезчестив мене перед усiм свiтом, так i я ж змушу тебе каратися до самоi смертi!.. Дай сюди руки!.. Взяв його за плечi, посадив обличчям до пенька, став стромляти його долонi до жадiбно розтуленоi пащеки. Василь мовчки виривався, звиваючись тiлом, а Свирид, навалившись на нього, тримаючи наймитовi руки так, щоб пальцi були в щiлинi, закричав до сина: – Вибивай клин! Не пам’ятаючи себе, Оксен ухопив важкий колун, вдарив по клиновi раз i вдруге. Чорною стрiлою вилетiло залiзо iз страшноi пащеки, дико закричав Василь… Непритомного Василя вранцi визволили люди, вiдвезли до лiкарнi в Хоролiвку. Там йому вiдчикрижили розчавленi пальцi, залишивши короткi кикотi з зацiлiлим великим i вказiвним пальцем на правiй руцi: встиг Василь в останню секунду трохи висмикнути долоню. А через тиждень Свирид ховав жiнку, Оксен – мачуху, а Олеся – рiдну матiр. Олена як зайшла до комори, так уже й не виходила з неi. Щоранку потемнiлий Свирид приносив iсти: кусень хлiба i кухоль води, допитувався, палячи жiнку важким поглядом: – Чия дитина – моя чи Василева? Мачуха не вiдповiдала. Вперто замикала вуста i вже не боялася дивитися Свиридовi у вiчi: в ту нещасну нiч вона позбулася страху перед немилим чоловiком, що досi сковував ii, примушував покiрно схиляти голову. – Хто?.. Хто ii батько?.. – хрипiв з розпачливою люттю Свирид, пiдступаючи до невiрноi жони з кулаками. – Признавайся, бо отут i задушу! Простягав до неi довгi ручища, розчепiривши гачкуватi пальцi, але Олена навiть не ховала шиi, не затуляла долонями, тiльки пiд нiжною бiлою шкiрою починав стрибати беззахисний живчик та розширювались – темнiшали – зiницi ii затятих очей. За всi роки нещасливого замiжжя, нiчного страху i рабськоi залежностi вона вперше вiдчула владу над чоловiком i тепер мстила йому оцим упертим мовчанням, мстила на шкоду собi, на шкоду дочцi, на зло всьому свiтовi, який так жорстоко поламав iй життя, поглумився над нею. Вона не знала, живий Василь чи помер, та це не так уже й болiло iй тепер: в неi було передчуття, що вона й сама не вийде живою з цiеi комори. Хiба мiг Свирид простити iй зраду? Тепер же вона бачила, як мучився вiн, i не мала до нього й краплини жалю. Щосили стискала вуста, на всi його погрози й благання мовчала, мовчала, мовчала. Тiльки одного разу не витримала – кинула йому прямо в обличчя: – Осоружний ти менi!.. Осоружний!.. Свирид вiдсахнувся так, наче його вдарили в обличчя. Постояв, хитаючись, стискаючи важкi кулаки, а Олену наче прорвало: пiдступила до нього, безстрашна в гнiвi, кривилася схудлим дитячим обличчям, палила просякнутими ненавистю очима: – Я зроду-вiку тебе не любила!.. Ти менi завжди був бридкий, остогидлий!.. – Замовчи! – здавлено видушив iз себе Свирид. – Що – битимеш?.. – звузила палаючi очi Олена – Бий – хоч убий, а я тебе, осоружного, терпiти не можу!.. Не тебе я любила, а його люблю i любитиму, поки й свiт у моiх очах!.. – Замовчи! – закричав Свирид, але Олена й не думала йому покоритися. Вона аж сп’янiла вiд власноi смiливостi i тепер поспiшала сказати йому все, що носила досi на серцi, ховала вiд нього в душi. – Дивись сюди… От перед Богом святим клянуся, – перехрестилась урочисто Олена, – перед святою Матiр’ю Божою – не ти менi чоловiк, а Василь!.. З диким ревом метнувся до жiнки Свирид, здушив ii за шию, щосили вдарив у скроню – жiнка впала, як пiдкошена. Коли Оксен заскочив до комори, все було вже скiнчено: на пiдлозi лежала мачуха, а над нею схилився Свирид, i конвульсивний дрож пробiгав по його великому тiлу. Батька судили в Хоролiвцi – дали вiсiм рокiв каторги. А невдовзi, вслiд за Свиридом, понiс важкi кайдани i Василь: повернувшись з лiкарнi, вiн недовго носив невгамовану помсту. Вибрав нiч потемнiшу та й пустив червоного пiвня пiд Івасютину стрiху. Згорiла хата, комора й сарай, решту вдалося врятувати: добре, що нiч була тиха. Оксен, не вагаючись, вказав на Василя, пiд час трусу в нього знайшли сiрники, купленi в сiльськiй крамничцi якраз перед пожежею, сусiдка бачила, як прокрадався тiеi ночi молодий Ганжа до Івасют, – i пiшов колишнiй наймит мiряти безкiнечну дорогу в Сибiр, тим бiльше що дорога ота не така вже була незнайома його бунтiвничому родовi: багато лiт тому топтав ii дiд разом з турбаiвськими повстанцями… Повернувся додому Свирид уже зовсiм старим чоловiком: вiдпустив бороду, лютi сибiрськi морози вибiлили голову, тiльки густi кошлатi брови нависали чорними острiшками – ховали вiд людей глибоко посадженi очi. Інодi зведе Свирид отi брови, блисне понуро очима – якось недобре стае тому, хто зустрiнеться поглядом. Оксен виiхав зустрiчати батька аж на станцiю. Запрiг у нову бричку пару ситих огирiв, наказав дружинi покласти на пружинне сидiння витканий килим – iхав, як до весiльного батька, хотiв показати татовi, шо не марнував вiн отут оцi вiсiм рокiв: хоч як тяжко було йому спершу самому, а вiн не розгубився, не опустив руки i тепер не якимось там попихачем – хазяiном iде на зустрiч! Зустрiлися, наче чужi, – Оксенова збентежена радiсть вiдразу ж розбилась об холоднi вуста, похмурий вид батька. Свирид, здавалося, бiльше пильнував за тим, щоб не вкрали в натовпi важку, ковану залiзом скриньку, анiж розглядав свого сина, i, коли Оксен простягнув був за поклажею руку, батько якось пiдозрiло бликнув на нього, коротко буркнув: – Я сам. Побачивши бричку й коней, Свирид спитав: – Нашi? – Нашi, – вiдповiв гордо Оксен. – А чого так кинув? Хочеш, щоб украли? – Я ж вас зустрiв. – Не велика цяця, i сам би знайшов, – вiдповiв невдоволено батько. Пiдiйшов до коней, поляскав по лискучiй, туго нап’ятiй шкiрi, пробубонiв: – Гарнi, ядрьонi, – несхвально оглянув фаетон. – Сiдайте, тату, сюди, тут м’яко, на пружинах! – заметушився Оксен. Старий недовiрливо покосився на сидiння, ткнув кiлька разiв кулаком в картатий килимок: – Дурнi грошi завелися? Оксеновi наче хто сипонув жару в обличчя, аж пересмикнулися молодi вусики пшеничного кольору. Ображено дивлячись убiк, вiдповiв: – Це ж я, тату, для вас… – А в мене… не панська – мужицька: перини не просить! – вiдрiзав батько. Висадив скриньку на фаетон, зняв сидiння, поклав у ногах, сiв на голi дошки: – Отак буде лучче. Довгий час iхали мовчки. Оксен гамував у собi образу на батька, а Свирид мав байдужий, якийсь аж сонний вираз на огрубiлому, геть поораному глибокими зморшками обличчi. І потiм, коли вiн спитав, як там удома, чи все гаразд, i Оксен став розповiдати, отой байдужий вираз не покидав батькового обличчя, сковував Оксена, в’язав йому слова, i вiн мимоволi почав вiдповiдати на татовi скупi запитання короткими прив’ялими фразами. Як його жiнка? Слава Богу, здорова. Як дiти? Теж нiвроку. Як дiд? І дiд не змiнився, такий, як i був. Що нового чувати? А що там чувати: як було, так i е. Батько питав, здавалося, тiльки тому, що так годилося. Тiльки вже тодi, як пiд’iхали до хутора, батько неспокiйно засовався на дошках, спитав, показуючи на жовтiючий лан озимини: – Наше? – Наше. – Зупини. Оксен тпрукнув на коней, натягнув ремiннi вiжки. Батько важко зсунувся з фаетона, боком пiдiйшов до лану, нахилився, проводячи долонею по дозрiваючих колосочках з колючими чубчиками. В нього затремтiли плечi, схилилася сива голова, i Оксен, враз пройнятий жалем до старого, теж злiз з фаетона, пiдiйшов до батька. Свирид оглянувся на сина – гостро блиснули сльози на його очах, – знову вiдвернувся i все гладив, гладив – не мiг вiдiрвати руки вiд чубатих голiвок. – Там нас i не пiдпускали до ланiв, – тихо сказав вiн, i в горлi йому заклекотiло. Вже як пiд’iжджали до хутора i виткнулися iм назустрiч високi тополi та явори, зеленим прямокутником вишикуванi довкола просторого двору, тихо спитав: – Мачуху… де поховали? – Бiля матерi. – Їдь, сину, прямо на цвинтар. Цвинтар розкинувся на високому пагорбi: утикав його хрестами, всiяв могилами. Однi хрести давно похилилися, iншi стояли прямо, однi могили загубилися у високiй травi, iншi зеленiли довгастими скриньками, акуратно обкопанi, обкладенi дерном, усiянi квiтами. Але всi вони: i старi, i новi, i прадавнi, i свiжi – всi до одноi здавались такими маленькими, наче тут ховали тiльки дiтей. А може, i справдi всi оцi люди, померши, поверталися до землi, яка iх породила, викохала, годувала та вдягала, водила широкими свiтами, – знову повертались до неi малими дiтьми, i вона, любляча, всепрощаюча, приймала iх, добрих i лихих, щирих i лукавих, приймала в своi вiчнi обiйми та й клала iх поряд: ворога з ворогом, друга з другом – втихомирювала раз i назавжди своiх неспокiйних дiтей. Оксен хотiв провести батька: показати, де могили, та Свирид заперечив: – Я сам. – То я вас хоть пожду. – Не треба… iдь, сину, додому, а я скоро прийду. Син провiв очима батькову зсутулену постать, повернув коней додому. Батька довго не було. Година йшла за годиною, вже й сонце почало звертати на захiд, а тато немов сам лiг на тому кладовищi. На столi холонула страва, Оксенова жiнка – Варвара – нервово м’яла фартух, дiти чекали-чекали на дiда, що мав привезти гостинцi, а потiм ухопили по кусневi хлiба та й майнули надвiр, лише Олеся не вiдходила вiд вiкна: тулилася до шибки, чекаючи й тривожачись, бо не пам’ятала свого тата, не уявляла, який вiн iз виду. Вiд далеких тих днiв, коли ще була жива мама, туманною плямою хилитався спомин про величезного, завжди суворого та неусмiхненого чоловiка, якого вона тодi дуже боялася, – з плачами йшла до нього на руки. Час вiд часу Олеся вiдривалася вiд вiкна, повертала до Оксена худеньке, загострене донизу обличчя з пролiсковими материними очима, питала тоненьким голоском: – Братику, тато скоро прийдуть? Дiд же щораз бiльше сердився на сина: йому хотiлося iсти. – Що це за порядки к лихiй матерi! – бурчав вiн, сердито поблискуючи голодними очима – Нас покинув – з мертвими чоломкатись пiшов. Що, мертвi пождати не можуть?.. Нарештi батько прийшов, ще бiльш зсутулений та похмурий, нiж пiд час зустрiчi з сином. Не помiтив, здаеться, нi новоi хати на чотири кiмнати, нi iнших обнов на подвiр’i, – якась думка гнiтила його, не давала спокою. Таким же сидiв i за столом: iв, що дають, пив горiлку – анiтрохи не п’янiв, неохоче вiдповiдав на дiдовi питання, що, наiвшись та пiдпивши, пересердився на сина i все хотiв знати, як там у Сибiру люди живуть. – Та живуть же, – вiдповiдав з погано прихованою досадою Свирид. – І хлiб сiють? – Та вже ж не кукiль! – То як же вiн на тому морозi росте? – дивувався щиро дiд, бо, за його переконанням, у Сибiру не було нi весни, анi лiта, тiльки лютувала зима. – Це, знаття, там таку пшеницю сiють, що взимку родить?.. А ти привiз тiеi пшеницi? – Нащо вона вам? – Як то нащо! – аж руками вдарив об поли дiд на отаку синову безголовiсть, – Та засiяли б – збирали б аж два врожаi: один взимку, а другий улiтку! Олеся, зашившись у куток, боязко позирала на бородатого сивоголового дядька, що був ii татом. Почувала себе так, наче ii обдурили. Нi, не таким уявляла вона собi його, вимрiювала довгими зимовими ночами, коли, повна дитячоi образи на дорослих, кликала до себе тата – несла йому свое чисте серце. Той, виплеканий у мрiях, тато був чуйний i добрий, мав люблячi й ласкавi руки, цей же навiть не обiйняв, не усмiхнувся до неi: вiдшукав ii важким поглядом, якось аж сердито покликав: – Іди сюди! І коли Олеся пiдiйшла до нього, несмiлива (забилося серце й затерпли ноги), коли глянула прямо на тата пролiсковими своiми очима, вiн якось аж вiдсахнувся, прикрив ii очi широкою долонею, легенько штовхнув ii в лоба: – Ну, добре… добре… йди собi, грайся, – так, наче дитина обпекла його своiми очима. Бiльше нi слова не сказав iй. Не обiйняв, не приласкав, так наче зустрiв чужу дитину, а не рiдну дочку. «Рiдну?» – перепитуе себе Свирид, i знову випливае перед ним непокiрне обличчя Олени, неприхованою ненавистю палахкотять ii очi, обпiкають слова: «Не ти менi чоловiк, а Василь…» «Так чия ж ти дочка: моя чи Василева?» – питае в думцi Свирид принишклу дитину, що сидить у кутку, як Божа кара, як вiчне прокляття. Що б вiн вiддав, аби тiльки взнати правду! Сьогоднi над могилою невiрноi жони стогнав-просив: «Скажи!» Але могила затято мовчала. Пiдiймав до неба руки, молив Бога: «Врозуми!» Але й Бог не озвався до нього. І вiн не знав, у кого ще питати, до кого молитися, кого просити, – увесь свiт, здавалось йому, повстав проти нього. Тому й не слухав вiн, що каже йому син, тому й дратували його причепливi розпитування старого, який давно вже наiвся дитячого розуму, i Оксен кiнець кiнцем вирiшив, що тато просто натомився з дороги i йому треба вiдпочити. То була неспокiйна, безрадiсна нiч. Дiд ворушився на печi, бо все нiяк не мiг заспокоiтись, що Свирид не привiз додому сибiрськоi пшеницi, все гнiвався на синову некмiтливiсть. Невiстка думала, шо в свекра – важка вдача i iй нелегко буде йому догоджати. Все мовчить та сопе, iнодi бовкне слово-друге, блимне вовчим оком – так i сипоне морозом поза шкiрою! Справжнiсiнький каторжник, тiльки й того, що немае на лобi тавра. Олеся тихенько плакала, тепер уже зовучи в думках свою матiр, а не батька, який так обiкрав ii сподiвання. До Свирида приходили спомини, ставали у головах, товпилися, заглядали у вiчi – похмурi, нерадiснi, а часто й страшнi. То вiн бачить труп Олени, i як у неi пiдвернулась рука, коли вона впала без духу. І як вiн не витримав – визволив оту руку, хоч знав, шо Оленi вже байдуже, iй уже не болить. Але болiло йому, i зараз починае болiти, так, наче отой бiль дрiмав у ньому всi вiсiм рокiв, а тепер знову прокинувся, заворушився, поповз по ньому, хитаючи отрутною голiвкою, показуючи роздвоеного язичка – вибирав, куди дошкульнiше вжалити. То до нього приходить Василь, тикае прямо межи очi вкороченi руки, глузливо смiеться: «Ти менi поодщипував пальцi, а я тобi душу надщипнув, бо ти помреш – не взнаеш, чия дочка Олеся!» – «Скажи чия, не муч мене, не катуй!» – просить Свирид, ладний землю гризти, аби тiльки докопатися правди. «Не скажу, – вiдповiдае Василь, – i не проси – не скажу, бо Оленка взяла з мене страшну клятву мовчати аж до могили». І скрегоче зубами сонний Свирид, стогне i дихае важко, а Оксен прислухаеться до того стогону, що його чути аж через дверi, i йому стае моторошно й жалко старого, бо вiн догадуеться, чим катуеться батько. Оксен i сам ще не так давно тiльки й того, що терпiв Олесю: не мiг простити iй пролiскових очей, якi подарувала матiр. Як зустрiнеться поглядом, так i гризоне за серце давня невигойна образа: в нього було таке вiдчуття, наче мачуха зрадила i його. Аж одного разу поiхав Оксен пiд Новий рiк до лiсу: хотiв прислужитися батюшцi – привезти йому ялинку. Вiн довго ходив помiж деревами, грузнучи в глибокiм снiгу, поки вибрався на широку галявину, оточену гостроверхими соснами. Посеред галявини на тонесенькiй нiжцi стояла замерзла ялинка – простягала на зелених долоньках бiлi коржики снiгу: «Дядю, купiть!.. Дядю, купiть!..» – як дiтлахи мiстечковоi бiдноти пiд час ярмарку в Хоролiвцi. Оксен пiдiйшов, оглянув ялинку: «Буде хороша», – ударив обухом по тоненькому стовбурi, – зойкнуло чи то дерево, чи то залiзо, ялинка затремтiла, гублячи коржики, i раптом здалося Оксеновi, що деревце пориваеться втекти вiд нього до отих он дорослих сосен, утекти, обхопити руками одну з них за стовбур, заритися гостреньким обличчям в кору спiдницi. Пориваеться i не може: дуже вже мiцно вмерзла в землю единою нiжкою. І опустились безвiльно Оксеновi руки, вже занесенi для удару, тюкнулась сокира гострим, хижо розплесканим дзьобом своiм у м’який податливий снiг, а не в тонку деревину. Оксен i сам не знав, що сталося з ним, тiльки його наче наврочило чи, може, дiд-лiсовик, пiдкравшись iззаду, дихнув йому в душу докiрливим жаром: «Дивись, чоловiче, яку красу ти хочеш убити!» І здалося раптом Оксеновi, що помiж зелених густих колючок просвiчують жалiснi оченята, молять у нього милосердя. Дико оглянувся Оксен, провiв долонею по очах, вiдганяючи бiлу ману, i бiльше не насмiлився пiдняти сокири. Дивовижне розчулення оволодiло ним, так начеб вiн пожалiв чиюсь дитину, врятував iй життя. Сам добре не розумiючи, що вiн робить, посмiхаючись нiяково i здвигаючи плечима, почав брати Оксен снiг – накладати на зеленi долоньки. А потiм iшов з галявини, намагаючись ступати по своему ж слiду, бо йому жаль було топтати оцю незаймано-чисту снiгову наметiль, що цнотливо бiлiла довкола ялинки. Сiв на сани, насунув шапку на очi, нокнув, i ще довго задумливий м’який усмiх бентежив йому вуста, i вiн похитував головою, дивуючись власнiй дитячiй розчуленостi, що завiтала до нього з далеких тих рокiв, коли вiн мiг бачити в деревах, у квiтах, у всiх рослинах живих iстот, яким болiло так само, як болiло йому. Вже аж за лiсом схаменувся Оксен, що вiн так i не вирубав ялинки, але повертатись не став: вiдчував, що не зможе зараз зрубати якесь деревце. У себе ж дома, тiльки-но заiхав у двiр, побачив Олесю. Сестра стояла бiля обледенiлого корита, збивала кригу – сипала додолу холодним вогнем. Була в старiй хустинi, в Оксеновому виношеному сiряковi, вiд холоду в неi побiлiло обличчя, покорчило пальцi. Побачивши брата, Олеся опустила руку з важким молотком – дивилася прямо на нього великими очима, печально й серйозно. І була вона зараз страшенно подiбна до отiеi ялинки посеред галявини – така ж зворушливо беззахисна, така ж слабенька й тендiтна. Та ще й, як навмисне, пiдняла замерзлу ногу, заховала ii пiд сiряк. І Оксен, може, вперше подумав про те, яке в неi одиноке, безрадiсне дитинство, позбавлене материнського тепла, i незвiдана нiжнiсть тоненькою голочкою вколола його в серце – воно защемiло, забилося, вологим теплом ударило в очi. «Це ж моя сестра, моя кров, а я не хочу знати ii, одвертаюсь вiд неi! А чим вона завинила передi мною?» Оксен залишив сани, пiдiйшов до сестри, ласкаво покликав: – Олесю! Чи то подив, чи страх мелькнув у Олесиних очах. Вона хитнулася, опустила з-пiд сiряка другу ногу, ворухнула губами. – Йди сюди, Олесю! І коли сестра пiдiйшла, несмiливо звела на нього очi, вiн не витримав: ухопив ii на руки, притис до грудей. Вона спершу зiщулилася, завмерла, налякана, а потiм рвучко охопила його шию тоненькими рученятами, припала тремтячим тiльцем, зашепотiла йому гаряче у вухо: – Братику!.. Братику!.. – i такою жагою любовi вiйнуло на нього, таким нерозтраченим бажанням вiддати комусь свое дитяче незаймане серце, що Оксен не витримав i заплакав. Вiн плакав, i не соромився оцих своiх слiз, i думав про те, що вiднинi стане маленькiй сестрi своiй батьком, якщо тато зреклися ii. З того дня Олесю наче хто пiдмiнив. До цього вiдлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволi вiдтавала, вперше за все свое коротеньке життя обласкана братом. Доки Оксен був у хатi чи порався по хазяйству в дворi, Олеся ниточкою тяглася за ним, намагалася бути поближче до нього. Стоiть i свiтить на нього пролiсковими очима своiми, а то пiдiйде, торкнеться його рукава, i Оксен розумiв, що сестрi бiльше й не потрiбно вiд нього, крiм оцього легенького дотику. А все ж спитае: – Ти чого, Олесю? – Так, – вiдповiсть, засоромившись, сестра. – Ти б побiгла на вулицю. Дивись, як там весело бавляться дiти. – Менi й тут добре, – заперечувала вона. – Я краще вам помагатиму, – i вже намагаеться пiдняти важку дошку, коли Оксен щось майструе, чи береться за вила, якщо вiн викидае гнiй з-пiд худоби, ладна й переламатися, аби тiльки догодити братовi. Якось вона серйозно сказала: – Знаете, братику, я нiколи не вийду замiж! Оксен надув щоки, стримуючи смiх, вiдвернувся, вдаючи, що старанно розглядае новi граблi, якi щойно змайстрував. Потiм спитав: – А то чому, Олесю? – Бо тодi мене кудись заберуть, а я хочу бути з вами, – пояснила сестра. І, подумавши, додала: – Так що хай нiхто i не засилае сватiв! – Добре ж, що ти, сестро, наперед сказала, – вiдповiв Оксен. – Тепер знатиму, скiльки садити отих гарбузiв, а то, не доведи Боже, не вистачить – наречених спроваджувати! Але смiшки смiшками, а навiть жiнка помiтила, як присохла серцем Олеся до свого дорослого брата. – Немов якогось зiлля обпилася – без тебе й дихнути не може, – i з раптовими ревнивими нотками в голосi: – Так скоро за своею сестрицею i рiдних дiтей забудеш! – Грiх таке казати, Варваро, – дорiкнув дружинi Оксен. – Вона менi рiдна сестра, батька-матерi в неi нема, то кому ж ii й пожалiти! – Чи така вже й рiдна… – стулила пiсно губи жiнка, але тут Оксен так глянув на неi, що Варвара вiдразу ж прикусила язика, вiдiйшла мовчки до печi… «Недобре тато роблять з Олесею», – думав тепер Оксен, лежачи поруч iз жiнкою. Пригадував, як сестра чекала на батька, як розпитувала про нього, якi в неi були очi, коли Оксен якось розповiв, як тато воював туркiв, i жалко йому стало сестру, й образливо на батька. «Хiба ж вона винна в тому, що вчинила колись ii мати? І хiба не грiх перед Богом всю свою образу на жiнку переносити на безвинну дитину?..» Якийсь тато повернувся чужий, ще бiльш суворий та непривiтний, нiж був вiсiм рокiв тому. Ще тодi прозивали батька по-вуличному «бусурманином», «турком», хоч тато завжди ходив до церкви. І не раз, i не два люто кидався в бiйку малий Оксен, зачувши отi ганебнi прозвиська… Пам’ятае, як одного разу, повернувшись додому пiсля черговоi отакоi сутички, спитав: – Тату, а чого нас не люблять? Батька, здавалося, анiскiльки не здивувало це синове запитання. Загнав у колоду сокиру, випрямився, серйозно вiдповiв: – Бо нам, сину, заздрять. – А чого заздрять? – нiяк не мiг уторопати Оксен. – Бо ми – хазяiни, а вони – голодранцi. Так уже на свiтi нашому ведеться, сину: хто розумнiший, багатший, тому й заздрять, того i не люблять. – І б’ють? – А ти теж не дивися в зуби, – повчав батько малого. – Тебе б’ють, так ти теж здачi давай. Тебе раз, а ти його – двiчi. Тепер, сину, таке життя, що як не будеш триматися на ногах – враз додолу зiб’ють, у землю затопчуть… – Мене не зiб’ють – я сам iх усiх позбиваю! – похвалився Оксен. Схвальний усмiх скупо торкнув твердi батьковi губи. Вiн оглянув мiцну постать сина, помiтив войовничi вогники в сiрих очах, ласкаво вiдповiв: – Отак, сину, й живи: не жди, поки тебе першого вдарять. У нашому дiлi хто повалив, того й верх, за тим i цар, i закон… Багато, дуже багато рокiв минуло пiсля тiеi розмови. Вирiс, одружився Оксен, уже сам навчае дiтей, як жити на бiлому свiтi, а й досi пам’ятае отi батьковi слова, що стали для нього другою Євангелiею. І нехай уже i його ненавидять, як колись батька, хай на нього перейшло-прилiпилося оте бусурманське прiзвисько, вiн i на крихту не поступиться своiм, не вiддасть, не випустить з рук. Повернувшись iз каторги. Свирид якось вiдiйшов од хазяйства: став розводити пасiку. Спершу саджав бджолинi роi в колодки, згодом дiстав у Яреськах кiлька вуликiв, а потiм i сам став майструвати – ставити пiд крислатими яблунями акуратнi бджолинi будиночки. Звiв добрячий курiнь i, як тiльки теплiшало, перебирався туди. Не приходив навiть iсти до хати: iжу носили йому онуки, а часом i Олеся. Простували вузенькою стежкою в сад, спершу минали густий вишняк, аж тодi попадали на пасiку, помiж строгi шеренги вуликiв, з льотками, оберненими до сонця. Тут було дуже чисто, як у хатi на Рiздво чи Великдень. Нiде нi смiтинки, густа прикошена трава слалася рiвним килимком, алебастром вiдсвiчували побiленi вапном стовбури яблунь, сонячнi вiдблиски не металися наполоханими зайчиками, а спокiйно лягали золотою фольгою, i дiтям здавалося, що то дiд попришпилював iх до трави, дерев та вуликiв. Тут навiть вiтер боязливо згортав розбишакуватi крила своi – тихенько погойдувався на вiттi дерев, поглядаючи боязко на кремезного похмурого чоловiка, що поволi походжав у бджолиному царствi, оглядаючи вулики. І тiльки бджоли почували себе тут легко й вiльно: золотими кульками пролiтали над головами, снували тоненькi невидимi струни, що виповнювали повiтря стриманим гулом, обсiювали льотки, облiпляли щiльники – дiловитi, працьовитi, невтомнi, i з раннього ранку аж до пiзнього вечора несли та й несли мед у своi вощанi засiки. Свирид усе бiльше захоплювався пасiкою, i Оксен, хоч i закидав iнодi татовi, що той зовсiм збайдужiв до хазяйства, в душi був задоволений: пасiка теж починала давати неабиякий зиск, а тато ще й нахваляеться, що наступного лiта, як, дасть Бог, усе буде гаразд та не проморгають роi, – стоятиме в них у садку добра сотня вуликiв. При словi «сотня» Оксен аж здригаеться. Скрiзь, куди б вiн не йшов, про що б не думав, до нього в’язла оця цифра. Вагома, спокуслива, вона все бiльше оволодiвала ним, зробила його майже забобонним. Вiн навiть грошi став лiчити на сотнi i, коли в нього в кишенi бряжчало сiмдесят, вiсiмдесят, п’ятдесят чи сорок копiйок, не мiг заспокоiтись, поки не округляв iх до сотнi. Коли збиралися на ярмарок i дружина зносила на воза важкого кошика з яйцями, питав: – Скiльки крашанок положила? – Двадцять з половиною десяткiв. А що? – Не могла триста? – Та де ж iх набрати, коли кури не нанесли! – Тодi п’ятдесят лиши вдома. Іншим разом продамо. І таки добивався свого: вiз на базар рiвно двi сотнi крашанок. Оця цифра забрала над ним владу вiдтодi, як Оксен задумав округлити вiсiмдесят сiм своiх десятин до ста. Десять купив якраз перед вiйною в пана: набридав його управителевi, возив йому подарунки, поки той намовив панка продати отой клапоть поля, що прилягав до Івасютиного, «бо на ньому, скажу я вам, Миколо Трохимовичу, наче чорти толочилися: що не посiеш – нiщо не родить!..» Пан, спасибi управителевi, взяв невелику цiну. Правда, довелося дещо сипонути управителевi, але все ж обiйшлося дешевше, нiж коли б вiн посунувся просто до пана. Тепер лишилося купити три десятини. І iх не треба було далеко шукати, вони були поряд. Вклинилися в Івасютине поле, неначе заноза, не давали спокою нi вдень нi вночi. Коли б вони належали пановi, то давно б уже перейшли до Оксена: не постояв би вiн за цiною, аби тiльки стати власником отих десятин. Та на бiду те поле належало найупертiшiй на всю Полтавщину людинi – Протасiевi Некованому. Скiльки знали Протасiя, вiн усе робив не так, як люди, а навпаки. Ще малим здирав iз нього шкуру батько за оту вiслячу упертiсть. Збираеться, було, Протасiй гуляти, надворi мороз, аж земля трiщить, батько й каже: – Одягай, сину, кожуха i валянки та не забудь i рукавицi, бо прийдеш i без нiг, i без рук: бач, яке холодище надворi! Протасiй, що вже примiрявся до валянок, вiдразу ж роздумае: – І зовсiм не холодно. То вам, тату, так тiльки здаеться. – А, вража дитино, так ти батька не слухатись! – закричить тодi батько, ухопить добрячу хлудину та й почне перiщити нею впертющого вилупка. Перереве, переплаче Протасiй, а таки простягне руки за благенькими чобiтьми, бо надворi ж – «анiскiлечки не холодно»! Повертаеться iз забавок весь посинiлий, пальцi судомлять зашпори, а нiг уже зовсiм не чути: стукотять, як дерев’янi. – А чи не казав же я тобi, вражий сину, що змерзнеш! – стрiча його докiрливо батько. – І зовсiм не змерз, – видзвонюючи зубами, вiдповiсть упертюх та й полiзе на пiч, у гаряче просо, – виганяти лихi зашпори. Одружився Протасiй тiльки тому, що батько раяв йому ще кiлька рокiв почекати, не поспiшати з цим дiлом. – Ти ж iще, сину, молодий, ще й не напарубкувався як слiд. – А нащо менi парубкувати! Батько глянув був на чаплiю, що з роками замiнила пужално, а потiм махнув безнадiйно рукою: – Про мене… Захотiв у петлю – стромляй туди свою дурну голову! Засилай старостiв хоч i сьогоднi, якщо тобi так приспiчило! Протасiй не був би Протасiем, коли б не заперечив i тут: – І не сьогоднi, а завтра. Батько так i вилетiв з хати. Ухопив новi граблi та й потрощив iх на друзки об дубову колоду. Женився Протасiй, завiв густi вуса, що, однак, не звисали донизу, як у всiх порядних людей, а вперто дерлися вгору, намагаючись повиштрикувати очi хазяiновi, та розуму йому не прибавили нi жiнка, анi роки. Дiтей не мав, може, тому, що iншi iх мали, у дворi не було нi пенька, анi деревини: люди саджали вишнi та яблунi, грушi й сливи, Протасiй же поiхав свiт за очi, навiз сосонок та дубкiв, понавтикав довкола халупи: – Виростуть – лiсом торгуватиму! Лiс так i не вирiс, молоденькi деревця не прижилися, всохли на коренi, але Протасiй ще довго iх не висмикував: – Приживуться. Люди копали колодязь посеред двору або рили неглибоку криницю побiля рiчки, Протасiя ж вперло на високий пагорб, на добрi гони вiд хати, та й то тiльки тому, шо не було вже вищого мiсця. – Там вода буде смачнiша, – вiдповiдав вiн на плачi та закликання нещасноi жiнки своеi. До води довго не мiг докопатися, хоч вибехкав шахту сажнiв на двадцять, та лопату не кидав, i одного разу його таки добре привалило землею. На жiнчин крик збiглися люди, спустилися в колодязь, вiдкопали Протасiя, вiдкачали на свiжому повiтрi. Протасiй звiвся, похитуючись, пiдiйшов до темнiючого провалля, з жалем сказав: – Бач, завалилося. До води ще раз копнути лишилось, а воно взяло й завалилося. І знову полiз у колодязь. Вода й справдi появилася в той же день, вiд чого Протасiй ще бiльше увiрував у свою несхибнiсть. Була вона, правда, якась гiркувата на смак, навiть худоба неохоче пила ii, але Протасiй твердив, шо смачнiшоi не знайти навiть у Яреськах, не те що на iхнiх хуторах. Не ладилося в Протасiя у дворi, не родило й на нивi. Хлiба теж наче перейняли упертющу вдачу свого хазяiна, i якщо в Івасюти буйно колосилася пшениця, то в Протасiя ледве пiднiмала над рiллею наiжаченi голiвки: «От на зло не родитиму!» Якщо на сусiдньому полi вiд кавунiв аж вгиналася земля, то на Протасiевому – рiдке огудиння тикало твердими зеленими дульками прямо хазяiновi пiд нiс: «А що, вийшло на твое!» Накладав Івасюта важкеннi снопи, аж трiщали колеса в гарбах, Протасiй же швиргав миршавi снопики на убогий вiзок та ще й похвалявся перед зажуреною жiнкою: – Все одно в нас зерно буде краще! І мука вищого сорту… З отакою людиною довелося мати справу Оксеновi. Якось, зустрiвши Протасiя у селi, запросив його в шинок. Сам непитущий, Оксен замовив у шинкаря добру кварту горiлки, за одним духом вихилив цiлiсiньку чарку: – Мiцнюща царська водичка! – Де в бiса мiцнюща, коли Янкель ii пополам з водою мiшае – Протасiй роззявив величезного рота, виплеснув туди горiлку з чарки, клацнув великими вовчими зубами так, що Оксена аж пересмикнуло. – А хiба це м’ясо! – вiв далi Протасiй, беручи, однак, добрий шмат баранини. – Ай справдi, – притакнув догiдливо Оксен, – щось на баранину й не схоже. Хитруе, мабуть, Янкель… – Хто, Янкель? – перепитав Оксена Протасiй. – Та де йому, дурному, хитрувати, коли в нього кебети для цього не вистачае! Хiба це шинкар? Жебрак, а не шинкар! Сам нi шелега за душею не мае, i дiти його в лахмiттi ходять. – Правду кажете, Протасiю, бiдно, дуже бiдно живе наш шинкар, – пробував пiдпрягтися Оксен до Некованого. – Та де, чоловiче, бiдно, коли в нього золота повнi торби! – вигукнув Протасiй. – О-го-го. якби менi його заробiтки, я б i горе покотив! Зовсiм збитий в пантелику Оксен тiльки розкрив рога: не знав уже, що й казати, щоб попасти сусiдовi в тон. Ухопив недопиту кварту, потягнувся до Протасiевоi чарки: – Вип’емо ще по однiй. – Заждiть, куди поспiшати, – спинив його Протасiй, та тiльки-но Оксен поставив кварту на мiсце, як той уже роздумав: – А втiм, воно можна й випити, грiха великого не буде. За другою квартою, вивчивши добре Протасiеву натуру, Оксен почав дипломатично: – Проходив я оце мимо вашоi ниви – гарна земелька у вас, Протасiю. Чорнозем, де не ткни… – Який там у дiдька чорнозем – самi супiски! – Але ж родить там непогано! – Родило б вам так – давно зуби на полицю позакидали б! – Ну, не знаю, як ви, а я вiд такоi ниви нiзащо не вiдмовився б, – гнув свою лiнiю Оксен. – От давали б менi хоч i триста рублiв – не продав би! – А я i не подумав – продав би! – вигукнув запально Протасiй. В Оксена забилося серце, затремтiли руки. Вiн помовчав, щоб угамувати хвилювання, з якомога байдужiшим виглядом спитав: – А скiльки б ви, Протасiю, для примiру, за свое поле взяли б? – Хто, я? – Та ви ж, Протасiю, ви. Яку б ви назначили, примiром, цiну? – А нащо менi ii назначати? – Та ви ж не вiд того, щоб свое поле продати? – почав гарячкувати Оксен. – Та на якого дiдька я його продавав би! – Та ви ж самi щойно казали, що продали б! – розгнiвався нарештi Оксен. – Я?.. Я казав?.. Та що я, дурний, щоб отаке вам казати! Оксеновi не лишилося нiчого iншого, як розплатитися iз шинкарем за змарноване «вгощенiе», насунути шапку на лоба та й посунути розгнiвано з шинку. Придбати оту земельку допомогла Оксеновi вiйна. Протасiя мобiлiзували на другий тиждень пiсля того, як батюшка зачитав принишклим, похмурим селянам царський «манiхвест», i вiн як пiшов на фронт, так наче у воду впав: нi слуху нi духу. Бiгала нещасна жiнка його до iнших солдаток, просила написати – спитати в своiх чоловiкiв, де ii «золотко», тi згодом вiдповiли, що Протасiй поки що живий-здоровий, а писати додому i не збираеться: «Навiщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отодi й без мене напишуть». Отак i листувалася жiнка з Протасiем – через чужих жiнок та чоловiкiв. Навеснi позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’iлася росяноi трави, а вранцi лежала непорушно посеред стайнi. Коли земляки довiдалися про це з листiв своiх жiнок та передали Протасiевi, той вiдповiв: – Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми слiз не настачишся. Дасть Бог, вернуся живим – iншу заведемо. Але на те надiй було мало, хоч Протасiй твердо вiрив, що його «нi поранить, нi вб’йоть». Ходив траншеями, наче вулицями в своему селi, – не пригинався, хоч кулi так i цьвохкали довкола його сiроi солдатськоi шапки. – Тебе, падлец, што, жiзнi не жалко! – кричав на Протасiя розлючений взводний – Не вiдiш разве, как он стреляет? – Дак вона ж, ваше благородiе, усе мимо летить, – вiдповiдав спокiйно Протасiй i пер собi далi, дратуючи високою шапкою ворожi кулi, що розлюченими шершнями вилися довкола. І одна таки вцiлила – кресонула по впертющiй головi, аж iскри посипалися, i покотилася пробита шапка додолу, i сам Протасiй, заливаючись кров’ю, м’яко осiв на розквашене дно непривiтноi, наче довжелезна могила, траншеi. – Це, видать, не нiмецька, – встиг iще прошепотiти вiн, непритомнiючи. Як тяжкопораненого завезли його в далекий тиловий шпиталь, а жiнцi вiдписали, шо Протасiй, слава Богу, живий, що куля його пожалiла – тiльки поколупала черепок, а «мозгiв не затронула». Була в тому листi прихована заздрiсть до земляка, якому пощастило: вилежуватиметься тепер, як той пан, на бiлих постелях, гляди, доживе ще до кiнця оцiеi проклятоi вiйни. Але Протасiева жiнка не воювала на фронтi, не гнила в окопах, не зависала на колючих дротах, прошита ворожими кулями, тому до неi ота заздрiсть не дiйшла: обхопила жiнка свою голову, заголосила, немов по покiйнику. Та плач не плач, а жити якось треба. Вiдходила весна, хто змiг, давно уже обсiявся, Протасiiха ж скопала лопатою город, посадила картоплю, гарбузи, квасолю, цибулю, висiяла укропу, петрушки та моркви, щоб було чим заправляти супи i борщi, на ниву ж махнула рукою; поправиться хазяiн та повернеться, то нехай уже сам дае iй лад. Так i лишалося б оте поле, незоране та незасiяне. Наповзав би на нього пирiй, заростало б воно височезними, на зрiст людини, бур’янами – вовчими притулками, дичавiло б не один рiк i не два, бо що можуть зробити безсилi жiночi руки? Так i лежало б воно, занедбане, похмурою латкою на святковому золотистому килимi Івасютиних хлiбiв, коли б не Оксен: не мiг вiн дивитися на отаке запустiння омрiяного лану i одного разу пiшов до Про- тасiевоi жiнки. Другого дня Оксен уже орав разом з старшим сином Протасiеву ниву. Трiщав – чiплявся глибоким корiнням за землю пирiй, мiцними ковтюхами сплiталися бур’яни, але воли вигинали дужi спини, Оксен мiцно тримав чепiги – i рiзав гострий лемiш всю оту зелену нечисть, вивертав до сонця маснi скиби чорнозему – поле знову ставало полем, а не пристановищем для бур’янiв. Восенище раз переорав ту ниву Оксен, густою бороною повисмикував усi бур’яни, засiяв озиминою – добiрним зерном. Протасiiха ж не знала, як йому й дякувати: пообiцяв Оксен половину з майбутнього врожаю. Але так i не вдалося жiнцi скуштувати того очiкуваного хлiба. Чи то куля щось перевернула в головi ii чоловiка, чи, може, Бог, гортаючи старi книги iз записами молитов, наткнувся на Оксенову просьбу наслати на впертюха просвiтлiння – продати йому поле, а може, й сам батюшка кинув при нагодi докiр Всевишньому, що не прислухався до найвiрнiшого раба свого, тiльки вперше за всю вiйну одержала жiнка вiд Протасiя листа. Протасiй передавав, що вiн, слава Богу, живий та здоровий i потроху поправляеться, що харчi тут поганi, все «булон та булон», посьорбаеш – тiльки кишки прополощеш, а щоб дати «раненому воiну» шмат сала чи миску борщу, «дак про це тут i не заiкайся». Отож вiн ще дуже кволий вiд тих «булонiв» i наказуе iй продати поле, бо казав йому один розумний чоловiк, що як скiнчиться вiйна, то вийде указ усiм солдатам надiляти безплатно землю: по десять десятин на брата. Половину тих грошей вона перешле йому на «усiленее» харчу, а половину хай залишить собi, бо ж вiн знае, що i iй там живеться не з медом. «А поле наше купить Оксен, тiльки ти з ним, дурна бабо, крепко торгуйся, вiн тобi скаже одну цiну, а ти йому – другу, бо в нього взимку й снiгу не випросиш, з чим i до звиданiя. Протась» Поплакала, посмiялася, слухаючи отого листа, та й пiшла до Оксена. Хоч в Оксена i тьохнуло серце, однак вiн удав, що не дуже зацiкавлений у тому, щоб придбати Протасiеве поле. – Тепер же, Мокрино, вiйна, кожен думае тiльки про те, як би самому оцю лиху годину пересидiти, а не те, щоб там щось купувати. – А так, так, – похитувала головою Мокрина, згоджуючись iз багатiем. Повела очима по великiй кiмнатi з пофарбованою у червоний колiр пiдлогою, з мiським шкiряним диваном, з мiцним дубовим столом, засланим такою скатертиною, що аж очi вбирае, сама собi подумала: «Живуть же люди!» – Тiльки ж ви колись хотiли в нього купити… – Е, коли то було! – недбало махнув рукою Оксен. – То були, Мокрино, iншi часи, тодi про iнше й думали. А тепер – сьогоднi живеш, а завтра, може, й Боговi душу вiддаси. – Що правда, то правда, – похитала головою Мокрина. – Тiльки Протасiй передав, щоб я до вас прийшла, то я оце до вас прийшла… – Що ж нам робити, Мокрино? – вдав iз себе розгубленого Оксен. – І вас менi жалко, але й себе не хочеться обидити. Мокрина цього разу промовчала. Сидiла, висока, худа, потемнiла, як свята Варвара на отiй-он iконi, що в самiм низу, журно тьмянiла великими, змарнованими злигоднями та щоденними нерадiсними турботами очима. Якоюсь байдужiстю, покiрною тупiстю вiяло вiд усiеi висушеноi постатi ii, так начеб вона казала: «Менi однаково, купите ви оту землю чи не купите, але якщо Протасiй надумався, то я мусила-таки до вас прийти». – Самi ж бо знаете, якi тепер можуть бути достатки, – правив свое Оксен. – Все з’iдае вiйна, все iй у пельку пхаемо. На одного Бога тiльки й лишилась надiя, як Бог не змилостивиться над нами – всi до одного загинемо! Не вiд голоду – так вiд хвороб, пошестей усяких… «Ну, ви ще не так скоро загинете!» – наче сказала – повела на Оксена очима Мокрина. Однак звично зiтхнула, похитала сумно головою. – Так, так, святу правду кажете. Тiльки ж Протасiй пише та пише: iди, Мокрино, та спитай, чи не хочуть купити, дак я оце i прийшла. – Бач, вiн тепер розумний, ваш Протасiй! – не втримався вiд докору Оксен. – А тодi, було, й не пiдступися до нього. – А так, так… Тож вiн i передае iди до Оксена. А коли що не так, то вже звиняйте. Мокрина зненацька звелася, витерла тильною стороною долонi сухi губи, померехтiла темними очима на Оксена: – То бувайте здоровi! – Постiйте, чого ж ви?.. – злякався Оксен. Пiдхопився, взяв Мокрину за руку, знову посадив на лаву. – Я ж не сказав, що зовсiм не хочу купити. Мокрина знову сiла, покiрно, байдуже. Що ж, вона може й посидiти, iй спiшити нiкуди: малi дiти не пищать на печi, а корови, дякувати Богу, зроду-вiку не було – доiти нiчого. Якби Протасiй не наказав, вона сюди i не прийшла б. Оксен нервово постукуе пальцями по столу, позирае скоса на жiнку. Врештi ковта слину, що набiгла до рота, так наче вiн три днi нiчого не iв, обережно запитуе: – А скiльки ви, примiром, за оту земельку запросили б? Мокрина немов прокинулася з глибокого сну. Провела тильною стороною долонi по безкровних губах, подивилася на Оксена так, наче не почула його або не зрозумiла. – От коли б я справдi захотiв у вас купити – скiльки б ви запросили з мене? – повторив Оксен i вiдразу ж, злякавшись, що вiн видав себе, сказав: – Тiльки вважайте, Мокрино, зараз iз грошенятами сутужно. Ой, як сутужно!.. Мокринина суха рука знову пройшла по губах, як смичок, наче вона збиралася на них заграти. Скiльки вона хотiла б? А звiдки iй, дурнiй бабi, знати про тее? Хiба вона торгувала коли отiею землею, продавала та купувала, щоб тепер знати, чого варта ii нива? Могла б напевне сказати, скiльки пролила на нiй поту, скiльки ночей недоспала, скiльки здоров’я потратила, орючи, засiваючи, жнучи, бо то все було, цьому свiдком ось оцi ii шкарубкi, як пiдошва, долонi, оцi плескатi груди, ця похилена постать i завчасно поблякле обличчя з сухими, як двi трiски, вустами. А яка цiна отiй нивi, того вона не знае. Чого не знае, того не знае. Не сказав про це i Протасiй. Сказав тiльки: «крепко торгуйся». А як вона торгуватиметься «крепко», як не може навiть цiну скласти! Врештi Мокрину наче щось просвiтило: – То вже ви скажiть, Оксене, скiльки хочете дати. – Отакоi! – аж руками розводить Оксен. – Де ж це видано було, щоб покупець та назначав цiну! Ви бачили щось таке на ярмарку, Мокрино? Але Мокрину вже важко збити з того пеньочка, на який вона здерлася. З чисто жiночою логiкою, що вiдмiтае всi доводи здорового глузду, вона твердить одне: – Кажiть уже ви, Оксене. І Оксен змушений пiддатись. Що ти поробиш з дурною бабою, як iй так забажалося! А може, воно й краще? Видать, не знае вона справжньоi цiни, тому й не хоче ii називати! Повеселiлий Оксен починае здалеку: – Ви самi знаете, Мокрино, що земля на вашiй нивi не дуже той… А якщо прямо сказати – поганенька землиця. Там зроду-вiку нiщо як слiд не родило. Не родило ж? – А не родило, – згоджуеться Мокрина i пробуе видобути з губiв тужливу мелодiю: проводить рукою. – Ну, от… То яка земля, така iй i цiна… Бо коли ви купуете гарну корову, то платите однi грошi, а коли купуете погану, то платите iншi… Адже так? Мокринi нiколи не доводилося купувати корову, – тим бiльш охоче згоджуеться вона з багатiем. – То як ви думаете, Мокрино, можу я дати багато грошей за отаку вашу ниву? – тягне Оксен, бо, по правдi кажучи, його трохи мучить совiсть. Адже вiн добре знае, земля на тiй нивi анiскiльки не гiрша, нiж на його полях, – чорнозем, хоч на хлiб намазуй. І вже здаеться Оксеновi, що навiть Бог, хоч який вiн прихильний до нього, а й то докiрливо позирае з iкони. «Господи, якщо куплю по сходнiй цiнi, поставлю тобi сто свiчок, – обiцяе Оксен. – Ти ж сам, Господи, бачиш: лежить та земелька, необроблена, немае вiд неi нiякоi користi людям. А ти ж сотворив землю для того, щоб ii орали, щоб ii засiвали… Тож не можу я дивитись, як пустiе земля». В Бога немов м’якшае суворе обличчя. Оксен устае, поправляе гнiт у лампадi, побожно хреститься. Хреститься за ним i Мокрина. – Менi не так уже й потрiбна ота ваша землиця – зi своею ледве вправляюся, – лукавить сам iз собою Оксен. Щиро вiрить зараз у те, що саме тiльки спiвчуття до бiдноi жiнки рухае ним, спонукае виручити ii з бiди. А все ж краще було б, щоб вона назвала хоч якусь цiну. Хай навiть трохи бiльшу, нiж вiн збираеться iй запропонувати. Не пожалiв би зайвоi копiйки, аби тiльки лишитися чистим перед Богом. Але Мокрина не злазить з пеньочка: – То вже ви кажiть, скiльки. Коли б оце був Протасiй, то вiн би сказав, а так кажiть уже ви. «Поставлю сто свiчок i пожертвую десять карбованцiв на храм», – востанне звертаеться до Бога Оксен i називае цiну. Цiна смiхотворно низька. Таку цiну Оксен не насмiлився запропонувати навiть пановi пiсля того, як позолотив ручку його управителевi. Але ж зроду-вiку так повелося, що один набивае цiну, а другий збивае ii. То чому ж мае вiдступати вiд цього звичаю Оксен? Ось Мокрина подумае, подумае, та й скаже свою, вдвiчi, утричi вишу цiну, отодi вже вони почнуть торгуватися… Але чому вона так довго мовчить? Чи, може, вона недочула? Та Мокрина почула, тiльки не знае, багато це чи мало. Бо ж вона нiколи не торгувала землею. Коли б це були крашанки, чи курка, чи гуска, о, тут би вона за себе постояла! Сказала б цiну i стояла б на нiй, як укопана. А землю не продавала. Чого не продавала, того не продавала. Та Протасiй передав: «крепко торгуйся», i вона таки мусить торгуватися. Зводить на дуку вицвiлi очi, несмiливо запитуе: – А ви б не могли ще накинути? – По скiльки ж, Мокрино? – рве свое серце Оксен. – Та-а… хоч по десять рублiв. Сказала i сама злякалася. Ану ж Оксен розсердиться, не захоче з нею й балакати! – По десять? – перепитуе Оксен – Гм, по десять… Ну, що ж, Мокрино, хай буде уже на ваше, бо не люблю я, признатись, торгуватися… А тепер, як водиться, i запити це дiло не грiх. Повеселiлий Оксен дiстае пiвлiтру, двi чарки, миску з тоненько нарiзаним салом, цибулею та огiрками. – За здоров’я вашого чоловiка, Мокрино! Хай йому щастить та щоб живий повернувся додому! Не пила Мокрина нiколи горiлки, але за Протасiя не можна не випити. Еге ж, не можна. Бо як згадае про якiсь там «булони», що ними морять ii чоловiка, так сльози i здушать за горло. Мiцна горiлка вiдразу б’е iй у голову. Мокрина тихо смiеться, пробуючи вхопити кружальце огiрка, що вислизае з-помiж пальцiв. – Та ви сало берiть, Мокрино, не церемоньтеся! – гостинно припрошуе ii Оксен. Очi його святково зволожилися, вiн приязно дивиться на жiнку. І, щоб зробити iй приемне, починае вихваляти ii чоловiка: – Гарний чоловiк ваш, Мокрино. Побожний, сумирний, нiколи нiкому зла не заподiяв. Такi i в Бога у серцi, i в людей у пошанi. – А такий, такий! – витирае розчуленi сльози Мокрина. – Вiн, Протасiй, такий… – От пiшов на вiйну i там добрим воiном став, – каже далi Оксен. – Начальство ним довольне, дивись, ще «грегорiя» додому принесе… Що ж, цар нас, дiтей своiх, не забувае… Ви думаете, Мокрино, я теж воювати не хотiв? Так начальство ж не пустило, сказало: ти в батька один, в тебе молотарка, то обмолочуй людям хлiб та засiвай свою землю, бо солдатам теж iсти щось треба. От i мусив залишитись, якщо начальство повелiло. Бо на те воно над нами й поставлене, щоб ми його слухалися… – А так, так, – звично притакуе Мокрина, мало розумiючи, про що каже Оксен, бо в затуманену голову ii влетiв раптом джмелик: гуде та й гуде, заважаючи слухати! – Тож вип’емо ще по однiй – за дорогих наших воiнiв! Мокрина вже пiднесла була до рота чарку, та раптом вiдставила, зiмкнула вуста, ii охопила пiдозра. А чи не хоче Оксен впоiти ii, щоб не вiддати всi грошi? Скаже потiм, що була п’яна, десь по дорозi загубила – хто ii буде слухати, хто iй, бiднiй жiнцi, повiрить? Мокрина вiдсувае чарку подалi вiд себе, обережно кладе ненадкушену скибочку сала на край полив’яноi миски. – Дякую вам за вгощенiе, а я таки бiльше пити не буду… – І, трохи повагавшись, питае: – То грошi ви зараз вiддасте чи, може, завтра прийти? – Грошi? – дивуеться щиро Оксен. – Так ми ж, Мокрино, ще й купчоi не склали! От поiдемо з вами у мiсто, пiдпишемо купчу, а тодi вже й вiддам вашi грошi. На Мокрининому обличчi таке неприховане розчарування, що Оксен знову лякаеться, як би жiнка не передумала. – Або добре, де вже мое не пропадало: дам я вам сьогоднi завдаток… Це тiльки, вважайте, для вас, Мокрино. Іншому i копiйки наперед не дав би. Бо тепер, знаете, якi люди пiшли, вiзьме – та й поминай як звали! Оксен зводиться, йде до великоi пузатоi скринi, що стоiть пiд вiкном. Обережно здiймае килим, вiдмикае внутрiшнiй, iз дзвоном, замок, пiдiймае важке вiко, обклеене кольоровими картинками лубочних видань. І хоч став так, щоб затулити широкою спиною скриню, Мокрина все ж добирае способу просунути туди свое око. «Боже, скiльки того добра в чоловiка! – тихенько ахкае вона – Коли б менi хоч десяту частку того, я б i горя не знала!» Оксен дiстае з прискринка важкий дiдiв гаман i, вже зовсiм вiдвернувшись од жiнки, клацае сталевим кiгтем – розкривае мiцно стуленi дужки. Вiн довго шелестить папiрцями – вiдбирае, якi найбiльш потертi. Бо нащо бiдному новi грошi? Однаково вони не втримаються в нього, не ляжуть на дно повноi скринi, а покрутяться-покрутяться межи пальцями, та й будь здоров! – Оце вам, Мокрино, аж п’ятдесят рубликiв завдатку! – кладе Оксен перед жiнкою пом’ятi кредитки. – А решту вiддам, як пiдпишемо купчу. Тремтячими пальцями перераховуе Мокрина грошi. Розкладае на п’ять рiвних купок по десять карбованцiв, бо вмiе лiчити тiльки до десяти. Потiм побожно зв’язуе в краечок хустини, затискае в темний кулак: легше тепер вiдiрвати iй руку, анiж видерти грошi. – То я вже пiду, – каже вона, побоюючись, шо Оксен роздумае та вiдбере отой завдаток. – Ідiть з Богом! – бажае iй щастя Оксен i, проводжаючи жiнку, ще раз нагадуе: – Глядiть же, поiдемо завтра до мiста! А перед вечором, коли втомлене сонце, вiддавши тепло Івасютиним нивам, спiшило вiдпочити за обрiй, Оксен стояв посеред щойно придбаного поля. Довкола лиснiла чорна рiлля, ласкаво хлюпала невисокими довгими хвилями, а вiн стояв, оббризканий вечiрнiм сонцем у бронзу та мiдь, важкий, непорушний, врослий у землю, i не було, здавалося, такоi сили на свiтi, що зрушила б його з мiсця, примусила б його поступитись, вiддати хоч шматочок землi. Десь у своiй хатi ще раз перераховувала грошi Мокрина, розкладаючи iх на маленькi купки. Десь сьорбав остогидлi «булони» Протасiй i чекав од своеi жiнки пiдмоги: «на усiленiе харчу». Десь повзали в залитих смердючою тванню шанцях його земляки – «расейськi солдатики», бiгали в атаку, падали, захлинаючись власною кров’ю i невикричаним криком своiм, зависали на колючих дротах, догнивали у братських могилах, стогнали в шпиталях i здихали вiд голоду в бараках для вiйськовополонених. Десь згинався бiля вагранки, що пахкотiла пекельним жаром, Василь Ганжа, який не захотiв пiсля каторги повертатись додому, подався шукати кращоi долi на Донбас. А вiн, Оксен Івасюта, стоiть на своему полi, посеред своiх вимрiяних ста десятин, i нiколи ще йому не дихалося так вiльно та легко, i вже новi спокусливi думки в’ються йому в головi, затуманюють ii приемним прозорим серпанком. – Господи, не введи во iскушенiе… – звично шепочуть Оксеновi вуста, бо подвоюються, потроюються в уявi отари овець, конi й воли, корови й свинi, що й так виповнюють його велике подвiр’я. То були найщасливiшi хвилини в Оксеновому життi, i вони закарбувалися в його серцi живим, нев’янучим спогадом. А потiм усе почало валитись, перемiщуватись, наповзати одне на одне, як пiд час весняного скресання криги, коли мiцна та надiйна, здавалося б, поверхня рiки враз поповзе, затрiщить, захитаеться у тебе пiд ногами, все швидше й швидше посуне вниз, за течiею – i горе тобi, необачна людино, коли ти не встигнеш добiгти до берега, вiдшукати хоч клаптик надiйноi твердi! Вмить зiмне тебе, зломить, затре помiж кригою, захлесне чорною, як пекельна смола, водою, ошпарить холодним окропом, i тiльки твiй розпачливий пташиний крик проячить над страшним шумовиськом – оглянуться люди, а там уже й слiду вiд тебе немае, лише наповзають, лiзуть люто крижини та кипить розлючена вода. Свирид Івасюта був перший, кого зачепив той страшний льодохiд. Ще в шiстнадцятому по глибоких яругах та глухих хуторах почали гуртуватись «зеленi» – першi ластiвки неблагополучного становища на фронтах. Бiльшiсть iз дезертирiв просто собi переховувалася – вiдсиджувалася до кращих часiв, а частина, озлоблена, розкладена фронтом, гуртувалася в банди, виходила на дороги iз «бонбами», обрiзами та «гвинтiвками», а часом i кулеметом, зустрiчала i пiшого, й кiнного, а згодом починала шастати й по хуторах – витрушувати душу з багатих дядькiв. І не раз, i не два в темну нiч виривалося з розбитого вiкна розпачливе: «Ря-га-туйте!» – котилося степом та й конало, безсиле, так i не знайшовши вiдгуку, десь на холоднiй непривiтнiй рiллi. Зачувши про появу однiеi з таких банд, Оксен навiсив на вiкна товстi дубовi вiконницi, прикрiпив до них залiзнi прогоничi – до ранку не перегризеш, а до дверей приладнав пудовi засуви. На нiч спускали з цепу двох привезених аж iз-за Яресьок вовкодавiв: налетить такий – прощайся, чоловiче, з душею! Лягаючи спати, Оксен клав бiля себе гостру сокиру, а Свирид дiстав iз комори дiдову гакiвницю, обтер з неi пил, вставив новий кремiнь, насiк пiвторби шроту iз товстих гвiздкiв, запас лiтрову банку пороху та й заховав увесь той арсенал на печi, «щоб завжди було напохватi». Бiдна Оксенова жiнка боялася пiсля того туди й потикатися: вовчим оком свiтило на неi оте страховисько: гримне – не позбираеш кiсток! А дiд, згадавши минуле, все розказував, як вiн стрiляв колись iз тiеi гакiвницi вовкiв, аж тi хвости губили вiд страху, втiкаючи. – Бо хiба теперечки ружжа! Ото колись були ружжа – як пердне, то й душа з тебе геть! Бандити налетiли не вночi, коли iх можна було сподiватися, а серед бiлого дня. Оксена не було вдома: ще звечора поiхав разом з Олесею та старшим сином Іваном на маслобойню – за десять верстов – i мав повернутися десь по обiдi. Батько, дiд i молодий Оксенiв син Олексiй якраз снiдали, а Варвара поралася бiля великоi дiжi, вимiшуючи тiсто, коли у дворi завалували собаки, пролунав тупiт копит, матiрна лайка, раз по раз ударили пострiли, рознiсся передсмертний собачий вискiт, за вiкном швидкими тiнями промайнули якiсь люди, садонули в сiнешнi дверi чимось важким, мабуть, прикладом, вдерлися до хати – всi у вiйськовому, обвiшанi зброею, зарослi, страшнi, виповнили кiмнату запахом прiлих онуч, кiнськоi збруi, мiцного горiлчаного перегару. – Хто хазяiн?! Варвара як стояла, так i заклякла бiля дiжi, тiльки великi росинки поту враз усiяли чоло, затремтiли, звисаючи на зламаних страхом бровах. Дiд впустив ложку, ложка лунко стукнулась об дубову кришку столу, бризнула молочною кашею, а в самого дiда мертво одвисла щелепа, зачорнiв беззубий рот. Олексiй принишк, як пташеня, тiльки поблискував переляканими тернинами очей. Один Свирид зберiг такий-сякий спокiй на своему завжди похмурому обличчi. – Ви хоч би шапки знiмали, до хати заходячи! – осудливо мовив вiн. Звiвся за столом, майже дiстаючи головою стелi, повiв рукою на образи: – Людей не сором – Бога побiйтеся! – А от ми тобi язика вкоротимо! – пообiцяв Свиридовi найвищий з-помiж бандитiв. Ростом вiн мiг би помiрятись iз Свиридом, тiльки був вужчий у плечах, тонший у талii i мав на диво маленьке, рухливе та неспокiйне обличчя. Був, мабуть, у них за отамана, бо наказав: – Ану замкнiть усiх до комори, окрiм хазяiна! Дiда вивели пiд руки, Олексiй, тихо схлипуючи (плакати вголос вiн не наважувався), смикав матiр за спiдницю: – Мамо, пiшли… мамо, пiшли… – а Варвара нiяк не могла висмикнути з дiжi руки: тiсто наче закам’янiло. – А ти що тут пораеш? – пiдiйшов до неi отаман. Варвара затрiпотiла, ворухнула безкровними вустами. – Та не бiйся! – засмiявся бандит, явно потiшений страхом жiнки. – Я таких, як ти, не кусаю… Хлiб зiбралася пекти? – Пироги, – врештi здобулася на слово Варвара. – Пироги?.. З капустою?.. Високий жадiбно втягував у нiздрi повiтря, заглянув до дiжi, потикав у бiле пухке тiсто брудним прокуреним пальцем. – А що, хлопцi, попробуемо i ми пирогiв? – звернувся вiн до своiх братчикiв. – Не одним же багатiям розкошувати! – І пiд схвальнi вигуки та смiх наказав бандитовi, що вже брав Варвару за плечi: – Жiнку облиш, хай напече нам пирогiв, поки ми з хазяiном словом перекинемося. Тремтячими неслухняними пальцями вигортала Варвара на стiл тiсто, молилася про себе: «Господи, порятуй!.. Господи, заступись!..» Зцiплювала зуби, рада була затулили i вуха, i очi, оглухнути й ослiпнути, бо злодiюки вже заходилися бiля Свирида. – Де захованi грошi? – Куди подiв золото? Розбили скриню, вивалили все на пiдлогу, випотрошили гаман, але того iм було мало. І знову пiдступались до Свирида. – Признавайся, зануда, куди подiв золото! Свирид стояв на своему: золота у них не було i немае. – Не було, кажеш? – перепитав високий i посмiхнувся недобре – У тебе, хазяiне, закоротка пам’ять, прийдеться поворушити ii… Ану зв’яжiть, хлопцi, йому руки, щоб не брикався! Свиридовi заломили руки за спину, мiцно стягнули вiжками. – Тягнiть до печi! Пiдтягнули до печi, посадили на ослiн, вчепилися в плечi. – Так нема, кажеш, золота? – Немае, – вiдповiв Свирид, дивлячись прямо у пiч, де палахкотiло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугiлля. – Немае? – От клянусь Богом – немае! – А ти не спiши клястись, не грiши перед Богом, – лиховiсно умовляв Свирида високий. – Ану, хлопцi, допоможiть хазяiновi пригадати, куди вiн приховав свое золото! Бандити ухопили залiзну заслiнку, нагорнули на неi розжарене вугiлля, поклали бiля Свиридових нiг. – Ставте, хлопцi, його ноги – нехай погрiеться! Свирид шарпонувся щосили, побiлiв, наче смерть, застогнав. – Годi, хлопцi, годi, – наказав отаман, що не спускав iз Свирида очей – Бачу, що хазяiн уже щось пригадав. Свирид дихав важко, iз храпом. Водив скаламутнiлими вiд болю очима, видно, нiчого не бачив. Та ось зустрiвся поглядом iз чiпкими оченятами отамана, i очi його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж вiдсахнувся: – Ого. Так де ж, хазяiне, твое золото? Свирид повiв очима по хатi, затримався поглядом на печi. Якась думка майнула в його очах, затрiпотiла гаряче i мстиво. – Розв’яжiть. – А скажеш, де золото? – Скажу. – Оце iнший макар! – зрадiв високий. – Люблю, коли людям вертаеться пам’ять! Свирида розв’язали, вiн, спираючись руками на ослiн, спробував стати на попеченi ноги, але не змiг. – Пiдсадiть мене на пiч… там золото… Свирид порався на величезнiй печi, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки i витягуючи довгу шию, намагався заглянути на пiч, квапив, роздуваючи золотi вогники в очах: – Хазяiн, скоро там? – Зараз, – глухо, як iз могили, озивався Свирид. – Дiстаеш там, хазяiн? – Зараз дiстану! Свирид натрусив на полицi гакiвницi пороху, звiв сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча: – Забирай, отамане, свое золото! Отаман похапливо вискочив на пiл, потягнувся до печi, наставивши руки. Стоголосою гарматою ревонула гакiвниця, оглушила всiх, хто був у хатi. Отамановоi голови як не було: впало додолу обезглавлене тiло з коротко вiдрубаною, як у курки, шиею. Варвара зламалась у станi, чiпляючись руками за стiл, осiла на пiдлогу, провалилась у темряву. Свекор, коли його стягали з печi, встиг iще двом розвалити голови важким прикладом рушницi, а третьому залiзними пальцями скрутити в’язи, але бандитiв було багато – всiх не передушиш, – гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до рiчки i довго вiдводили душу – катували пiд вербами. Про незваних гостей повiдомив Оксена сусiдський хлопчак – примчав аж до маслобойнi на конi. Оксен вихопився на воза, гнав коней, не жалiючи батога, а Іван, що встиг ускочити слiдом за батьком, щосили тримався за драбки. З гори до хутора конi не мчали – летiли, розпластавшись у божевiльному галоповi. Вiтер обривав iз них шмаття пiни, бризкав просто в обличчя Оксеновi гарячим дощем. Прогуркотiли пiд колесами розбитi ворота. Видовженими тiнями промчали мимо клуня, кошара, сарай, оббiгли довкола них, застигли, i не встиг ще Іван поворухнутися, як Оксен, схопивши сокиру, звалився з воза. Простоволосий, задиханий, ускочив до хати, у чорне провалля дверей, так i застиг на порозi: на заюшенiй кров’ю пiдлозi валялися трупи бандитiв, а бiля столу, на пiдлозi, сидiла Варвара i з тiста, перемазаного кров’ю, виробляла пироги… Оксен знайшов батька пiд вербами. Весь порiзаний, з обдертою шкiрою, що кривавим шматтям звисала з грудей, з чорними проваллями повиколюваних очей, Свирид iще дихав – не хотiв так легко пiддаватися смертi. Його обережно перенесли до хати, поклали на лаву, прямо на голе скривавлене тiло накинули мокру скатертину – весь час поливали водою, i Свирид за якийсь час опритомнiв. Батько помер на другий день. Все просив пiдвести йому голову та повернути до вiкна: надiявся, мабуть, побачити на прощання хоч крихiтку свiтла. А перед цим уночi, коли розiйшлися сусiди i Оксен залишився вiч-на-вiч iз татом, Свирид покликав його до себе кволим голосом: – Оксене… Оксе-ене… – Що, тату? – схилився над ним Оксен, щосили кусаючи губи, щоб не розплакатись. – Батюшку… покликали?.. – Скоро будуть… Лежiть спокiйно, тату, батюшка от-от приiдуть… Я послав за ними Івана, – казав Оксен, бо вiн боявся жахноi тишi, яку по вiнця виповнювало – колихалося кривавим туманом передсмертне татове хрипiння. – Поховайте… в Олени… в ногах… – Гаразд, тату… Ви тiльки не мучте себе, лежiть… спокiйно… Але спокiй якраз i не приходив до Свирида. Батько возив опухлою головою по подушцi, наче подушка ота була набита не пухом, а гострим камiнням, ламав болiсно брови над залiпленими запеченою кров’ю повiками, i чорнi тiнi неспокiйних думок не переставали метатися по його обличчi. – Оксене… – Що, тату? – Олеся… вдома?.. – Я ii вiдiслав до сусiдiв. Може, покликати? Тiнi затрiпотiли на батьковому обличчi, потiм збiглися докупи, виповнили провалля попiд бровами. – Не треба… Ти… от що… Винен я перед нею… Бог… менi цього… не простить… – Що ви таке кажете, тату! – заперечив Оксен, заперечив тим бiльш палко, що й сам, коли батько був здоровий, думав те ж саме. – Не простить… То ти… от що… Оксене… Виходитиме Олеся… замiж… вiддай iй… двадцять десятин землi… Отi з вiйни… що я купив… «Отi, що над байраком!» – зойкнув у Оксеновi розпачливий голос, але Бог, що висiв прямо над татовою головою, подивився на Оксена такими очима, шо вiн не посмiв заперечити батьковi. Свирид вiдчув синове вагання. Зiбрав останнi сили, i голос його пролунав майже так, як тодi, коли Свирид був здоровий: – Ослухаешся – i того свiту проклену!.. З могили устану!.. – Добре, тату, – покiрно згодився Оксен. Так на цвинтарi виросла свiжа могила, а згодом темненько видовженою скринею появилася ще одна: поховав Оксен i свою дружину, яка, збожеволiвши, недовго жила на свiтi: лiпила пироги до останньоi своеi хвилини. Вiдтодi як помер батько, Оксенове серце, де Олеся завжди мала тепленький куточок, наповнилось холодком: не мiг вiн простити сестрi отого батькового заповiту. Знав, шо це – грiх, що сестра нi в чому не винна, – i нiчого не мiг вдiяти з собою. Як згадае про отi двадцять десятин, як подумае про те, що то ж найкраща земля, що бiльше нiде так не родить пшениця, – так i хлюпне на нього гаряча ненависть до сестри, яка, наче на зло йому, з кожним днем хорошiе – манить пролiсковою синявою очей, заворожуе смiхом. І таки наворожила: ранньоi осенi, дратуючи цiпком лютущого пса, завiтали до хати добре пiдпилi свати – один у чумарцi, а другий у кожусi, обидва у високих шапках, хоч надворi ще було жарко. Той, що в чумарцi, проiхався неслухняними ногами аж до столу, поки натрапив на лавку, i аж тодi здогадався зняти шапку та перехреститися до образiв. Сват у кожусi поводив себе трохи пристойнiше, однак теж поспiшив прилiпитися до рятiвноi лави. – А чи знаете, господарю, чого ми прийшли? – Звiдки ж менi знати? – вiдповiв iм непривiтно Оксен. – Скажете – будемо знати. – Ми прийшли сватати, от! – хитнувся в бiк Оксена дядько в кожусi, а потiм штовхнув свого сусiда лiктем пiд бiк: – Та кажiть уже далi ви, Іване, бо я не такий, як ви, мастак… Ви, господарю, тiльки послухайте, що вiн вам скаже… Та ну ж бо, кажiть уже, Іване, бо ми вже вас слухаемо!.. Іван побуцав, побуцав головою, наче збирався з кимось битись, та й почав верзти про мисливця, про куницю – красну дiвицю та про слiд, що оце привiв iх аж на Івасютине подвiр’я. «Щоб же вам повилазило!» – закляв iх Оксен, але дядько в кожусi був iншоi думки: вiн вертiвся, прицмокував, пiдморгував у неприхованому захватi вiд красномовностi свого товариша, раз по раз вигукував, наставляючи навпроти Оксена товстого порепаного пальця: – О!.. Ви чуете, що Іван сказав?.. Ну вже й сказав, як припечатав, сто колючок йому в боки! – i в щирому захватi товк Івана пiд боки. – Так що ж ви, хазяiне, нам скажете: вiддасте нам куницю, чи, мо’, оце ми не в той двiр попали? – Треба про це, як водиться, в самоi куницi спитати, – криво посмiхнувся Оксен. – Олесю, а йди-но сюди! Свати враз розтулили роти, наче наперед готувалися випити з чарки, що от-от мае винести iм на тарiлцi пiд рушником бажана куниця. Але Олеся не озивалася. Тодi Оксен, уникаючи поглядом сватiв, вийшов до сусiдньоi кiмнати – по сестру. Олеся стояла бiля вiкна – дивилася на двiр. Сонце обiткало ii золотим промiнням, накинуло поверх одягу свое вбрання – легке, ледь помiтне оку. Вiд того сестра здавалася ще тоншою, анiж була насправдi, i в Оксена раптом ворухнувся до неi жаль. Та вiдразу ж подумав про сватiв, що прийшли вiдбирати в нього землю, i недобре почуття спливло над тим, першим, похмурим вогнем запалило очi. – Там до тебе – свати… Може, рушники будеш дiставати?.. Сестра повернулась до нього, обриваючи сонячне промiння, що обплутало ii золотим павутинням, i Оксен остовпiв: Олеся плакала. Великi сльози набiгали на очi, тремтiли губи, завжди лагiдний погляд ii виповнився гiрким подивом, болiсним непорозумiнням: – Братику, я вам так набридла, ге?.. Цi слова рiзонули Оксена по серцю. Жаль до сестри виповнив йому груди, зiм’яв усi отi недобрi думки, що досi ворушилися в ньому, а Олеся пiдступила до нього, несмiливо дiткнулася пальцями братовоi руки: – Я нiкуди вiд вас не пiду, братику! Сестра наче зняла отим ласкавим дотиком важкий тягар, що його навалили на Оксеновi плечi свати. Вiн нiжно подивився на Олесю, поклав на ii худеньке плече важку руку: – Дурненька, звiдки ти взяла, що я хочу випхнути тебе замiж? Сестра схлипнула, сльози ще ряснiше заструменiли по обидва боки рiвненького носика, i вона, чи то соромлячись отих слiз, чи несила iй була бiльше стримати своеi любовi до брата, припала до його грудей обличчям. – Тiльки знай одне, сестро: спiткаеш коли хорошу людину – я тобi на дорозi не стану! – голос Оксенiв затремтiв, вiн пестив гладенько зачесану Олесину голiвку, ладен зараз пообiцяти сестрi все, що вона тiльки забажае: нiколи ще в своiх думках не був такий щирий Оксен i нiколи ще не вiрив так свято оцiй своiй щиростi. Гнав вiд себе думку, що цьому причина отi двадцять десятин, якi лишаються при хазяйствi, не хотiв навiть згадувати про них, кличучи в свiдка Бога: «Господи, ти ж бачиш – вона сама не хоче замiж!» Свати так i пiшли, не скуштувавши горiлки. Утiшена Олеся, впавши в пустотливий настрiй, хотiла була винести iм гарбуза, але брат вiдраяв: йому зараз було жалко навiть сватiв. Повеселiлий, Оксен чемно провiв iх аж за ворота, навiть пропонував запрягти в бричку коней – пiдвезти додому. Але на смерть ображенi свати вiдмовились: – Спасибi, дiйдемо уже й на своiх! Та й поповзли, понасувавши шапки аж на очi, щоб не набиратися зайвого сорому вiд стрiчних людей: полювали, бач, красного звiра, а несуть гарбузового облизня. Ще не було, здавалося, такоi мирноi, такоi втiшноi вечерi в хатi Івасют, як того дня. Забарвленi м’якою синню сутiнки повiльно вистилали кiмнату: спершу пiдлогу, потiм лави й постелi, стiл i мисник, зависали на стiнах, шовковисто погойдуючись од найменшого руху, найлегшого подиху, лягали на обличчя людей лагiдними тiнями. Натомленi денною нелегкою роботою. Івасюти сидiли за столом. перекидалися тихими голосами, бiльше, однак, прислухаючись до власних повiльних думок. Потiм, коли вже зовсiм потемнiшало й перша зiрка золотим своiм дзьобом клюнула в шибку, як цiкаве курча: «А чи е тут чим поживитись?» – Оксен засвiтив лампу, повiсив угорi пiд сволоком, i рiвне свiтло розлилося по кiмнатi, теплим м’яким язиком лизнуло очi людей, лишило на них по маленькому вогнику. Вогники тi то згасали, то знову спалахували, то пригиналися, то пiдiймали чубатi голiвки, залежно вiд того, поверталися Івасюти до лампи обличчям чи одвертались од неi, та вже всiм здавалося, що крихiтнi свiтленькi язички отi тепер будуть завжди у хатi, що вони обережно й нiжно злизуватимуть тривогу й печаль, розпуку й неспокiй, злiсть i пiдозру – робитимуть очi такими ж чистими та прозорими, як джерельна вода, вiдстояна в глибоких криницях. Олеся, не знати з якоi радостi вдягнувши празникову спiдницю та вплiвши в коси стрiчки, тихо снувала по хатi – подавала вечерю на стiл. Оксен поглядав на неi, на притихлих синiв i розчулено думав, шо вiн нiколи бiльше не жениться: от поставить на ноги синiв, знайде iм хороших роботящих жiнок, а собi – шанобливих невiсток, i заживуть великою дружною сiм’ею, розбудовуючи, якщо мала стане, хату, розширюючи, якщо тiснi стануть, своi володiння, а сестра, може, й справдi не знайде собi пари, то й слава Богу, бо хiба iй тут погано живеться, хiба хто може закинути йому, Оксеновi, що вiн коли хоч словом покривдив Олесю? Та iдилiя тривала недовго: свати наче показилися – не знаходили iншоi дороги, окрiм тiеi, що вела до Івасютиного двору, i ще не раз i не два питав гiрко Оксен, чи подавати рушники, а потiм тулив до грудей, пестив сестрину голову, й iнодi, змучений тривогою за отi двадцять десятин, думав похмуро, що, може, було б уже краще, коли б Олеся вийшла замiж. Раз вiдкраяти вiд свого серця той лан, переболiти, перемучитись, анiж майже щодня катувати себе думкою, що рано чи пiзно, а доведеться-таки вiддавати оцю землю в чужi руки, бо не може ж Олеся довiку ходити в дiвках. І хто його знае, може, отi невпиннi сватання й довели б Оксена до того, що вiн зненавидiв би рiдну сестру, може, й розiйшлися б вони ворогами, коли б не революцiя i коли б не Василь Ганжа, який повернувся в двадцятому роцi додому – таким же безсiмейним бурлакою, як i його далекий пращур, тiльки iз зовсiм iншими намiрами в неспокiйнiй, посiченiй ранньою сивизною головi. Дивовижно й примхливо склалася Василева доля, i вiн сам не раз думав про те, що б iз ним могло статися, коли б вона склалась по-iншому. Може, повернувся б iз каторги справжнiм розбiйником, озлобленим на весь свiт, що так несправедливо вчинив iз ним, погубив його молодiсть. Злигався б з такими, як сам, вiдступниками, лицирями великоi дороги, темноi ночi й глухоi пустощi. Рiзав би винного й невинного, грабуючи здобич, та й покiнчив би безславно життя на шибеницi, до останньоi хвилини своеi палаючи невигойною образою, чорною злобою до всiх «братiв во Хрестi», якi цькували його, як скаженого вовка. А може, прийшов би з каторги з погаслими очима, з брезклим обличчям, i вчувався б йому щоночi похоронний брязкiт кайданiв, що не тiльки ноги та руки – душу сковували важкенними ланцями! Дожив би свого вiку, байдужий до всього на свiтi, нездатний уже нi радiти, анi печалитись, i, коли б вiн помер, мало хто й помiтив би, що не стало Ганжi, – повзала якась тiнь по землi та й зникла без слiду. Все це могло б статися з Василем, та, на щастя чи нещастя свое, потрапив Ганжа до «полiтiческiх», до отих самих, про яких тiльки пошепки, лише з оглядкою, щоб не почув часом урядник, розповiдали один одному пiдпилi дядьки страшнi iсторii. Бо то все убивцi царя, якi сплять i бачать, як пожбурити «бонбу» в «усерасейського батюшку». Колись, слухаючи отi дядькiвськi розмови, уявляв малий Ганжа всiх «полiтикiв» приблизно такими: волохатi, страшнi, iз злодiйськими мордами, з розкосими очима, вони носять повнi пазухи «бонб», що вiддуваються, немов краденi яблука. І не раз кричав дико Василько серед темноi ночi, коли йому насинався «полiтик». Тепер же вiн дякував долi, що вона звела його з ними. Не корив ii навiть каторгою, бо саме там знайшов вiн серед отих революцiонерiв, «полiтiческiх заключонних» своiх учителiв, якi не тiльки не дали йому здичавiти душею, не тiльки навчили його писати-читати, але й поступово зняли йому, затурканому селюковi, полуду з очей. Дiзнався, що свiт створений несправедливо не тому, що над ним жорстоко поглумилися Івасюти (це – дрiбненький прояв несправедливостi; цього, примiром, могло б i не статися з вами, Василю, однак ви все одно не знайшли б собi щастя в життi), а тому, що так побудоване все наше суспiльство. Столiттями, Василю, багатий визискуе бiдного, а бiдний гне шию на багатого. Ваш дiд гнув спину на багатих, а ви, хоч i вважалися за вiльного, теж, по сутi, були крiпаком. Хiба не ходили в найми до куркуля Івасюти? Хiба не примушував вiн вас працювати з ранку до ночi, хiба не збиткувався над вами, як тiльки хотiв? Ви, Василю, разом iз своiми злидарями-земляками, гнули й гнете хребти своi на помiщикiв та багатiiв, а по мiстах тисячi, мiльйони таких же, як ви, Василiв, збагачують своею працею заводчикiв та фабрикантiв. Розтуливши рота, слухав Василь оту простеньку, прикладну до його життя i тому таку зрозумiлу йому полiтграмоту. І хоч як дивно, а думка, що не тiльки вiн мучиться на бiлому свiтi, приносила йому певне полегшення: вiн уже не дер уночi на грудях, задихаючись вiд слiпоi лютi, сорочку, коли пригадував отой вербовий пеньок. Іншi думки обсiдали тепер розпалену голову Ганжi: а як би зробити так, щоб усiм Василям та добре жилося на свiтi? І чим довше ламав собi голову, тим упертiше навертався до однiеi й тiеi ж думки. Була вона вкрай проста, i Василь дивувався сам собi, як оцi розумнi люди та не додумалися до такого ранiше. Якось, не витримавши, подiлився своiм планом з товаришами по каторзi: – Я уб’ю нашого стражника. – То й що з того вийде? – спитали в нього. Василь, збиваючись пiд хвилювання, став пояснювати: – Я вб’ю цього… А iнший – другого… Так ми всiх iх i переб’емо: адже нас бiльше вiд них! – А що ж далi, Василю? – Що далi? А далi нехай кожен, хто гноблений, уб’е свого гнобителя, хай переб’ють усiх куркулiв, всiх помiщикiв, усiх панiв, фабрикантiв, генералiв та офiцерiв – отодi й не буде кому над нами збиткуватись. – А як ви думаете це все зробити, Василю? – Що зробити? – не зрозумiв питання Василь. – Пiдмовити усiх каторжникiв, усiх ув’язнених, усiх робiтникiв, селян та солдатiв разом, в один день, в один i той же час убити по пановi, по фабрикантовi, стражниковi? Бо якщо ви уб’ете сьогоднi одного стражника, то завтра на його мiсце поставлять iншого, а вас стратять. Якщо робiтник заб’е якогось фабриканта, то на мiсце забитого сяде хтось iз його спадкоемцiв, а робiтника того теж спровадять на той свiт. Значить, це треба робити одночасно, Василю. А як ви цього доб’етесь? У Василя гаснуть очi. Вiн аж горбиться, пригнiчений непосильною задачею, що йому задали полiтичнi. Отже, iм нема порятунку, все буде так, як i було, скiльки й свiт стоятиме. А тi, помовчавши, щоб Ганжа цiлком осмислив усю абсурднiсть своеi iдеi, знову почали терпляче пояснювати йому, як треба жити на бiлому свiтi: – Невже ви думаете, Василю, що нiхто не шукае шляхiв, якi привели б до визволення? Минали столiття, роки й роки, а люди тiльки тяжко працювали, помирали з голоду й холоду i нiколи не задумувались над тим, чи таке уже й справедливе наше життя, як про це твердять попи?.. До речi, а чи вiдомо вам, Василю, що в Росii були i е люди, якi дотримуються приблизно тих же поглядiв на методи боротьби, що й ви? – Ага! – знову оживае Василь. – Отже, не я один дiйшов до такого простого плану. Виходить, е люди, якi думають так само, як i я. – Не поспiшайте, Василю, не поспiшайте. Цi люди, на противагу вам, вирiшили починати не з стражника, не з офiцерiв чи генералiв навiть, а з самого царя. Вони мислять собi так: нами тепер править лихий цар, вiн не хоче прислухатися до голосу поневоленого народу, отже, вб’емо його, щоб трон зайняв цар добрий, i тодi всiм нам одразу полегшае… Це були смiливi, самовiдданi люди, Василю, вони свiдомо йшли на смерть, але трагедiя iхня в тому, що йшли i йдуть вони хибною дорогою. Бо цар, хоч би якою доброю людиною вiн не був, поганий уже тому, що вiн – цар, помiщик лихий уже тому, що вiн помiщик, фабрикант уже через свое становище ссе кров iз робiтникiв, хоч вiн, може, нiколи не iсть м’ясного. Як комар не може жити на свiтi, не п’ючи кровi, як хижак помре голодною смертю, коли не буде вбивати слабших вiд себе, так i експлуататор не може iснувати без визиску, без експлуатацii. Отже, справа не в доброму чи лихому царевi, хорошому чи поганому помiщиковi, а в усiй несправедливiй системi, яка дозволяе багатому визискувати бiдного, сильному гнобити слабкого. Тож треба думати, Василю, не про те, як убити стражника, помiщика, генерала чи навiть царя, а як повалити весь лад, зруйнувати всю оцю несправедливу систему, позбутися всiх стражникiв, усiх панiв одним могутнiм ударом. Для цього ж треба, щоб i робiтники, i бiднi селяни – всi пригнiчуванi та визискуванi Василi виступили, як один, единою органiзованою силою – i тодi нiщо не зможе вам протистояти! А це неможливо, Василю, без органiзаторiв. Саме для цього й iснують у всьому свiтi революцiйнi партii, i ми належимо до такоi, Василю! Отак учили Василя його новi учителi, вчили довго й терпляче, i слова iхнi не впали на кам’яний неродючий грунт: всмоктав iх Василь спраглим серцем своiм, виплекав, виростив – зробив власними непохитними переконаннями. За них, повернувшись iз каторги, вiв палку агiтацiю на катеринославських заводах, за них воював на фронтах громадянськоi – у червоноармiйських пiдроздiлах, з ними повернувся у рiдне село – будувати Радянську владу, ламати вiковi заклятi традицii, що не раз бувають дужчi за ворожi полки: ворогiв можна знищити, розсiяти навальною атакою, стрiляючи впритул, рубаючи з плеча, а тут – кого будеш рубати? Солдатку Параску, що гризе хлiб з остюками, а теж кричить проти совдепii, бо совдепiя, бач, хоче позакривати всi церкви i йде проти самого Господа Бога? Кого стрiляти? Кума Петра, який репаними п’ятами затулить усе злиденне поле свое та ще й прихопить сусiдське, а горлае проти комуни так, наче вiн – найбагатший помiщик на всю Полтавщину? – Чи ви хоч нюхали ii, що отак надриваете голос? – Не нюхав i нюхати не хочу! – То звiдки ж ви знаете, що комуна погана? – Добрi люди казали! Ох, тi «добрi люди»! Не раз у вiдчаi обхопить свою голову Василь, не знаючи, що далi робити, з якими словами йти до людей, щоб йому повiрили. І буде йому ще всього: безсонних ночей i безнадiйних думок, гарячих суперечок – таких гарячих, що iнодi аж сорочки на грудях летiтимуть шматтям, i пiдступних плiток, яким чомусь тим охочiше вiрять, чим вони безглуздiшi, i зрада, здавалося б, найвiрнiших людей. Все це жде на Василя в рiдному селi, яке вiн i ненавидить, i любить, яке готовий iнодi спалити i без якого не може жити на свiтi. Та це ще попереду, а поки що Василь, який заходився насамперед перевозити до села свою хату, зустрiвся з Оксеном. Не iнакше, як нечиста сила виперла на дорогу Оксена саме тодi, коли Василь проiжджав мимо на позичених конях – пустив iх з гори вiльним пiдтюпцем, а Івасюта теж дав волю своему застояному жеребцевi, на повнiй рисi виiхав з двору – та й зчепилися на смерть голоблями, заплутались упряжжю. – Гей, ти! – закричав люто Василь, не впiзнавши в першу хвилину Оксена. – Тобi що, повилазило?! Оксен же вiдразу впiзнав Ганжу. Та й як не впiзнати отi короткi, з обрубаними пальцями долонi, якi вiн колись помагав батьковi пхати до чорноi пащеки пенька! Василь зiскочив iз воза, повiльно пiдiйшов до Оксена, що похапцем розплутував упряж, бив свого жеребця у вискалену, високо задерту морду. – Зачекай, не гарячкуй, – вже миролюбнiше промовив Ганжа. Оксен оглянувся, iхнi погляди зустрiлись. Тонкi, наче вималюванi Василевi брови, шо не злиняли на каторзi, не вигорiли на заводi, ворухнулися, стяглися докупи в суворий шнурочок: – Оксен? Оксен посмiхнувся винувато й розгублено. Простягнув руку, тернувши нею перед цим об чумарку, запобiгливо мовив: – З приiздом вас, Василю! – Нi, руки я тобi не дам, – тихо, немов говорив вiн оте сам собi, озвався Василь. – Не подам я тобi руки, Оксене, – повторив вiн уже голоснiше, i нерозтрачена ненависть виповнила його суворi очi. – На нiй же немае пальцiв, як же я без пальцiв потисну твою?.. Оксен бiльше не мiг витримувати Василiв погляд: вiн пропiкае його, здаеться, наскрiзь. Тому дивиться собi пiд ноги, на свiжоначищенi чоботи, що, однак, уже встигли взятися пилком. Кличе в свiдки Бога, що вiн не хотiв тодi лиха Василевi, заступався за нього перед розлюченим татом. – Так заступався, що аж руки моi стромляв до пенька? – Хто з нас не без грiха! – смиренно зiтхае Оксен. – Молодий був, дурний… Скiльки часу минуло вiдтодi, Василю! – І все бур’яном поросло? – питае глузливо Ганжа, та вiдразу ж вiдповiдае, рiшуче й сердито: – Не поросло!.. На отiй дорiжцi, Оксене, жодна бур’янина не виросла. Я ii своiми покалiченими руками з дня у день проривав. Ходив нею, протоптував, щоб не забути… Голос Василевi урвався, так наче його зненацька здушили за горло. – Жаль – пса старого вже на свiтi немае, – трохи спокiйнiше далi казав вiн. – Ходив я оце, як приiхав, провiдував… Лежить у ногах Оленки, як собака цепний, навiть мертву ii стереже… – Грiх таке на покiйника казати, Василю, – все ще не зводячи очей, з м’яким докором вiдiзвався Оксен. – Грiх! – скипiв вiдразу Василь та й пiднiс покалiченi руки своi пiд самого Оксенового носа. – А оце-о не грiх?.. А Оленку живою в могилу покласти – не грiх?.. – Мачуху я теж боронив… – За руки тримав? – перебив його Василь. – Щоб легше вбивати? Оксен аж здригнувся вiд незаслуженоi образи, кров так i хлюпнула йому до голови, потьмянiло в очах. Хто вiн такий, оцей наймит, який колись насмiлився зганьбити iхню сiм’ю, довести його батька до каторги? По якому праву вiн судить Оксена, вiн, що викрадав чужу жiнку? Все оце виплеснув би Оксен у обличчя Ганжi, коли були б iншi часи. А зараз мовчав. Зцiпив зуби й мовчав. Молив тiльки Бога, щоб той укрiпив його дух, дав сили витримати, не завестися з оцим гольтiпакою. Може, Василь навмисне затiяв оцю розмову, щоб роздратувати його, Оксена, розлютити, а потiм розправитися з ним? Адже тепер – його влада, його суд та закон, за ним, значить, i сила. І Оксен, стримуючи себе, знову говорить примирливо: – Нащо старе поминати, Василю?.. То були однi часи, тодi люди по-iншому жили, по-iншому й думали… – Тодi, значить, i Оленку вбити можна було? – гiрко запитуе Ганжа i, не чекаючи, поки Оксен вiдповiсть, каже iншим, страшенно втомленим голосом: – А ми ж, може, любили одне одного… Я, може, того не женився й досi. Це як забути, Оксене?.. І як собi хочете, а Оленку я переховаю, – похмуро додав вiн. – Я вже й мiсце для неi знайшов – подалi вiд вашого кодла. От кликну дядькiв на пiдмогу i перенесу туди Оленку… – Воля ваша, Василю, коли вам уже й мертвi на завадi стають… – почав був Оксен, але Василь гнiвно перебив Івасюту, i голос його тепер задзвенiв, як добре нагортована сталь: не побережешся – обрiжешся: – А ти, Оксене, краще не плутайся в нас пiд ногами! Чуеш – не плутайся!.. Бо попадешся – затопчемо, i мокрого слiду вiд тебе не лишиться! Ти нам пальцi колись рубав, тепер своi побережи!.. Но!.. Шарпонув за вiжки, конi смикнулися – покотили важкого воза. Не попрощався, не оглянувся, а Оксен стояв i дивився йому вслiд. І здавалося вже йому, що то йшов не Василь – чужа, незнайома людина. Засмальцьована кепка на великiй головi. Старенька потерта шкуратянка так i влипла в могутню, трохи сутулу спину, а внизу, бiля пояса, вiддуваеться i звiдти виглядае краечок жовтоi кобури – наган! Галiфе кавалерiйського крою i стоптанi на каблуках чоботи з натертими дужками на задниках – слiд вiд острог. «Комiсар!» – думае Івасюта, з ненавистю дивлячись на облиту шкуратянкою спину, всю постать, що невблаганно вiддаляеться, а захоче – так само невблаганно пiде на нього, i ненависть ця аж обпiкае йому очi, i пропечений зiр його стае такий чiткий та ясний, що вiн бачить кожну рисочку, кожен рух отiеi людини. І знае, що де б вiн не був, що б не робив, а вже не вiдв’язатися йому вiд Ганжi, не спекатись його: обом iм не вистачить мiсця на оцiй такiй просторiй землi. Оксен похмуро завернув жеребця, покотив у двiр: пiсля сутички вiн не мiг кудись iхати, з кимось iще зустрiчатися та розмовляти. І ранок, що перед цим радував його своiми чистими та веселими барвами, i широчезний двiр, який i досi грав-переливався перламутровим росяним килимом, вiдбиваючи весняне не заспане сонце, i велика хата, що курилася мирним димком, i розквiтлий сад, наче облiплений бiлими та рожевими метеликами з запашними тоненькими крильцями, – все, що перед цим тiшило, сповнювало бадьорiстю й спокоем, раптом зiв’яло, спохмурнiло, заткалося гiркуватою тiнню, так наче тут пройшовся своiми невблаганними чобiтьми Василь, потоптав усю траву, збив росу, пообривав бiлий цвiт, обламав сонячне промiння та й пожбурив на землю. І Оксен, вiдчуваючи, як у ньому наростае роздратованiсть, не знаючи, на кому зiгнати злiсть, щосили вдарив порожне вiдро, що попалося йому на дорозi: аж зойкнуло оцинковане залiзо, вискочила дужка з гнiзда. Вiдро махнуло тiею дужкою, як зламаною ручкою, пiдскочило, впало на бiк, покотилося аж до колодязя та й зашилося перелякано пiд корито. Оксен одразу ж пiдняв його, почав випрямляти глибоку вм’ятину, але так уже й не змiг до кiнця вирiвняти ii; вставив дужку в гнiздо, але й дужка вже не так мiцно трималася пiсля того – повискувала зламаним зубиком. Далi подii розвивалися так: Василь поставив хату й перенiс Оленку на нове мiсце, а в Оксена вiдiбрали землю, залишивши йому десять десятин землi. Хата Ганжi стояла на краю села, на витоптанiй худобою толоцi, але вiн тим не дуже журився: «Ось прийде осiнь – посаджу деревця». Через неогороджений двiр ходили i люди, й худоба, скорочуючи собi дорогу, але й на те позирав байдуже Василь: «Ходять, хай ходять собi на здоров’я, а тин городити не буду, не до того йдемо», i до пiзньоi ночi яснiло маленьке вiконце, i той вогник вабив до себе людей, як метеликiв, шо налiтають iз темряви на свiтло: одним вiн обпалить крила, а iнших зiгрiе, однi загинуть на ньому, а iншi наберуться новоi снаги, бо життя е життя i кожен простуе своею стежиною, не знаючи, куди вона його приведе i де iй кiнець. Чи могла подумати Оленка в останню хвилину свою, що Василь iще повернеться i прийде до неi, щоб хоч пiсля смертi вирвати ii з чiпких Івасютиних рук? Ось вiн стоiть над новою труною, куди переклали прах його любки, труна вся оббита червоним перкалем, що його дiстав аж у Хоролiвцi, змайстрована з мiцних дубових дощок – вiк лежатимуть у землi – не зогниють! – ось вiн, повторюю, стоiть, зiбгавши в покалiченiй долонi благенький пролетарський картузик, i вiтер перебирае посiчену сивизною чуприну, i обличчя його суворiше, нiж завжди, бо сльози душать Василя, та вiн не хоче, щоб хтось це побачив, а дядьки застигли довкола з лопатами i теж мовчать, поважаючи чуже горе. Врештi Василь махнув рукою так, наче давав невидимому оркестровi команду грати похоронну мелодiю, тiльки з того нiчого не вийшло, бо довкола лише перешiптувалася висока трава, хитали бiленькими голiвками ромашки та десь угорi видзвонював нелукаву пiсеньку жайворон. Тодi Василь коротко кинув: «Починайте», – i пiшов, зламуючись у колiнах, вiд могили, бо не хотiв бачити, як закидатимуть землею його перше й останне кохання, не хотiв чути, як глухо стукотiтиме груддя, на цей раз востанне закриваючи вiд бiлого свiту, вiд ясного сонця, вiд запашних трав ту, що спалила йому серце ненасиченим коханням. Так вiн iшов, не бачачи перед собою дороги, i трава ласкавими зеленими вусиками обмiтала вiд пилюки його порудiлi чоботи, i квiти спiвчутливо схиляли перед ним запашнi голiвки своi, i дерева накидали на нього прохолоднi тiнi-свитки, немов хотiли остудити його роз’ятрене серце. Так вiн i йшов, простоволосий, зiбгавши стареньку кепочку в покалiченiй руцi, i хтозна, коли б i де зупинився, якби не набрiв на могилу Свирида. Важкий дубовий хрест уже встиг почорнiти, вгрузнути в землю, та все ж вiн був найвищий з-помiж iнших хрестiв. Широко розставляв темнi руки своi: «Ось поки – мое. i нiкого сюди не пущу», понуро оберiгав спокiй свого хазяiна. Василь постояв над могилою, копнув кiлька разiв приплесканий роками горбик землi, що на ньому тiсно кущувалася трава, немов позбiгалася з усього кладовища. «Ось ти лежиш, мертвий, а я стою над тобою, живий, хоч ти й хотiв мене вбити. Ти заховав вiд мене в могилу найдорожчу для мене людину, без якоi я вже не знатиму щастя, та й сам зарився бiля ii нiг, щоб i пiсля смертi не пустити вiд себе. А я ось прийшов, забрав ii в тебе, бо вона кохала не тебе, а мене, – стережи ж тепер порожню могилу!.. Ти не щадив нiкого в своему життi, рубав навiть пальцi, простягненi до тебе за милостинею, – не буде ж пощади i всьому родовi твоему! І син твiй ляже сюди, i внуки твоi – все гадюче насiння твое прийме в себе оця неродюча могильна земля, щоб воно зогнило, перетлiло, розсипалося в прах, а я все буду живий. Я буду орати твою землю, засiвати ii, збиратиму врожай – спробуй тепер завадити менi в цьому, Свириде!.. Жаль, що ти не дожив до цих днiв: хотiв би я побачити, як ти сам обгризав би пальцi своi, коли ми дiлитимемо твою земельку! Так-то…» Насунув кепочку аж на очi, пiшов iз цвинтаря – прямо черед Івасютине поле. Оксен же, втративши землю, впав у похмурий вiдчай. Кiлька днiв сидiв удома – не виходив навiть iз хати, вiд сестри i синiв, що поралися по хазяйству, роздратовано вiдмахувався: робiть як знаете, хоч за вiтром пустiть, тiльки дайте менi спокiй! А потiм запрiг кобилу, сiв у бричку та й покотив iз двору, не сказавши, куди вiн iде i коли повернеться. Коли б це було до революцii, Оксен понiс би свою кривду у волость, а не допомогло б – подався i вище: дiйшов би аж до губернатора, а свого добився б. А зараз – куди вiн пiде, шукаючи правди? До Василя Ганжi? Чи до таких же, як Ганжа, верховодiв, шо стоять тепер при владi?.. Один Бог лишився вiд старих добрих часiв, який усе бачить i все чуе, i без волi якого навiть волосина не впаде з голови людини. Вiн незмiнно був прихильний до Івасют, своiх вiрних дiтей, завжди дбав про iх iнтереси, як статечний господар. Посилав вчасно дощi на iхнi ниви; оберiгав вiд хвороби худобу; стежив за тим, щоб кури добре неслися, а вiвцi вчасно котились; набивав на ярмарку цiну на тi продукти, що iх Івасюти продавали, i збивав цiни на крам, що його вони мали купувати; охороняв iхне добро вiд лихого, заздрiсного ока, вiд чорного злодiя, вiд вогню та води i пильнував за тим, щоб наймити працювали не за страх, а за совiсть. Вiн робив усе, щоб росло, мiцнiло iхне хазяйство з року в рiк, i кожен Івасюта мiг твердо покластися на оцього надiйного, прихильного Бога. – Так за що ж ти караеш нас зараз, Господи всемилосердний та всемогутнiй, чим я, раб твiй, провинився перед тобою, що ти наслав на мене оцю совдепiвську сарану, яка буде вiднинi жерти мiй хлiб, випасати на моiх луках свою сухоребру худобу? Чим я не догодив тобi, Господи, що ти дав волю отому безпалому сатанi знущатися з мене? Скажи менi, Боже, скажи вустами свого слуги, якщо я недостойний чути твiй глас!.. – А чи не забагато ви хочете знати, Оксене, в гординi своiй? – голос отця Вiталiя, завжди такий м’який та ввiчливий, нинi лунае суворо й осудливо. Строге, iконописноi краси обличчя повернене просто до Оксена, i великi очi мерехтять докором. – А я думав, Оксене, що ви твердiшi у вiрi своiй… Оксен стоiть розгублений посеред великоi свiтлицi. Признатися, не на таку вiдповiдь сподiвався вiн, несучи, свою скривджену душу до батюшки. Молився ж перед цим гаряче й щиро, так, як, може, молився тiльки в дитинствi. Майже всю Божу службу простояв на колiнах, клав запопадливi хрести, бив земнi поклони: Господи, просвiти! укрiпи! допоможи! А потiм зачекав отця Вiталiя бiля церкви та й пройшовся iз ним до господи. У свiтлицi – спокiйно i тихо. Книжковi шафи тьмянiють золотими корiнцями, м’якi фотелi й стiльцi, м’який килим на пiдлозi i м’яке, розсiяне темно-зеленими завiсками денне свiтло, що не змагаеться, не забивае, а гармонiйно доповнюе тихе свiтло лампади перед образами, непоспiшливе, приглушене цокання великого, в темному горiховому футлярi годинника – все це схиляе до неквапних рухiв, спокiйних продуманих слiв. – Сiдайте, Оксене, – запрошуе отець Вiталiй, бо Оксен все ще стоiть, вражений несподiваним докором панотця. Коли Оксен сiв – притулився на м’якому стiльцi, отець Вiталiй пройшовся по кiмнатi раз, пройшовся вдруге. Смикав замислено молоду шовковисту борiдку (ах, як ii любила цiлувати матушка!), ворушив бровами, поглядаючи на свого принишклого гостя. – Не знаю, що вам, сину мiй, вiдразу й сказати, – почав отець Вiталiй, сiдаючи навпроти Оксена та дотикаючись до його колiна випещеною рукою з довгими аристократичними пальцями – Всi ми тепер як слiпi, скривдженi дiти, що збилися з дороги: нiяк не можемо вийти на втрачений шлях. З нас насмiхаються, а ми мусимо мовчати. Нас закидають камiнням, а ми не смiемо й руки пiднести, щоб оборонитися. Нам завдають ран, ми ж – тiльки прикриваемо iх своiми слабкими долонями… Оксен аж завмер, боявся й дихнути: так гарно, так проникливо говорив зараз батюшка. «Еге ж, ми як дiти, скривдженi дiти…» І щось уже душить Оксеновi груди, гарячить, затуманюе очi i – дивно! – легше на змученому безсонними ночами, безпросвiтними думками серцi. Озлобленiсть поступаеться мiсцем розчуленню, вiдчай – мерехтливiй надii. – Важкi, неймовiрно важкi випробування послав Господь Бог в безмежнiй милостинi до грiшних дiтей своiх… Знаю, Оксене, все знаю, – застережно пiдняв долоню отець Вiталiй, бо Оксен так i потягнувся до нього – розповiсти про свою нову кривду. – І як замучили вашого батька, святу цю людину, як поглумилися з його пам’ятi, i як вас пограбували, вiдiбравши землю й худобу… Але хiба ви один постраждали, Оксене? Хiба ви перший сидите в оцiй кiмнатi, згадавши у важку для вас хвилину про Господа Бога? Огляньтесь, Оксене: скiльки скривджених цiею од лукавого владою синiв святоi нашоi матерi церкви йдуть сьогоднi до неi, шукаючи захисту, питаючи втiхи!.. Так, тяжко нам, дуже тяжко. Але хiба першим християнам було легше? Хiба не полювали на них, як на диких звiрiв, не пiддавали найлютiшим тортурам, найпекельнiшим мукам, що iх тiльки диявол може пiдказати людинi, аби тiльки вони зреклися Христа – Господа нашого? Їх була всього жменька, проти них стояла цiла Римська держава з ii непереможними, здавалося б, легiонами, з усiм незлiченним багатством, держава, яка володiла пiвсвiтом. Досить, здавалося б, iй ворухнути пальцем, щоб роздушити оту жменьку перших християн – бiдних, знедолених, безборонних, але твердих, чуете, Оксене, – твердих у вiрi своiй!.. І що ж сталося, Оксене? Римська iмперiя загинула, вiд неi лишилася тiльки сумна згадка, а вчення Христове розлилося по всьому свiтi, як весняна повiнь, що очищае людськi душi вiд скверни. Бог, всеединий i всемогутнiй, який держить наше майбутне у святiй десницi своiй, творець усього живого й неживого, що оточуе нас, не допустив, щоб загинула праведна вiра, i не допустить цього нiколи, Оксене. Як першi християни, в цю страшну для нас усiх годину ми повиннi свято вiрити в нього, в його волю i мудрiсть, яку нам, рабам його, нiколи не дано зрозумiти… Бог посилае нам випробування, щоб перевiрити, наскiльки мiцна та непохитна наша вiра в нього. Бог кидае нас аж на дно неймовiрних страждань, щоб потiм, очищених муками, вознести ще вище, зробити ще щасливiшими. Все в руках Божих, Оксене, треба тiльки вiрити у всемогутнього i не допускати в душу свою грiховних сумнiвiв… Упокоений, просвiтлiлий душею, поiхав додому Оксен. Майбутне вже не здавалося йому таким безпросвiтним, як досi. Повнився надiею, що Бог не допустить того, щоб утвердилася оця диявольська влада, не дасть на поталу покривджених дiтей своiх i рано чи пiзно, а вiдiбрана земля знову повернеться до нього. Дiстав iз скринi Бiблiю, Житiя святих, Псалтир, поклав на полицю пiд образами. Щовечора збирав усiх до столу – читав при засвiченiй лампi. Строго слiдкував за тим, щоб усi молилися, дотримувались постiв, щонедiлi вiдвiдували церкву. І, упокорившись, виiхав на те поле, що лишив йому Ганжа разом зi своiми поплiчниками, – збирати врожай. На жнива, як i заведено, виiжджали всiею сiм’ею: Оксен, обидва сини, сестра. Нещодавно йшли ще й наймити, а то й сусiди, – роботи, слава Богу, вистачало всiм, цього ж лiта Оксен вирiшив, що упораються й самi. Ще вчора поклепали коси, вставили в граблi новi зубцi, викотили гарбу, перевiрили упряж, а Олеся нарiзала сала, наклала повен чавун вареноi в лушпиннi картоплi, нацiдила жбан рiзкого та холодного сирiвцю: на обiд вирiшили не повертатися додому, щоб не марнувати час. Устали вдосвiта – з першими пiвнями. Небо миготiло ясними зiрками, неохолола за нiч земля дихала парою – легкий туманець виповнював луки, шо опускалися до самоi рiчки, пробував здертися i на городи, та йому бракувало сил, i вiн сповзав донизу, залишаючи на травi росяну сизь. На сходi, коло самоi землi, невидиме сонце розгортало бiленьку намiтку, затуляючи нею зiрки, а мiсяць наставляв гострi роги, як роздратований бичисько: «Не пiдходь, а то заколю!» «Буде гожа днина», – подумав Оксен, i звичний, урочистий, радiсний настрiй, як завжди, коли вiн виiжджав на жнива, пройняв його. Та вiдразу ж i пригас, бо вiн подумав про отi дев’яносто гектарiв вiдiбраноi землi, i Оксен уже сердито гукнув до хати, щоб швидше ворушилися, бо так можна дозбиратись i до вечора. На той покрик першими вийшли хлопцi, протираючи заспанi очi та позiхаючи. – Ви хоч би вид свiй обмили! – нагримав на них Оксен, i сини слухняними бичками подались до колодязя, почали зливати один одному в стуленi човником долонi просто з вiдра. Слiдом за ними появилася й Олеся в старенькiй кофтинi та спiдницi, в бiлiй хустцi, пов’язанiй понад бровами, щоб не запектися на сонцi, з двома вузликами, де була наготовлена iжа. Посвiтила на схiд веселими очима, спитала в Оксена: – Братику, молока теж узяти? – І коли Оксен вiдповiв, що не треба, обiйдуться i сирiвцем, сестра поснувала двi темнi дорiжки до гарби, обсипаючи ноги росою. Коли вже впрягли кобилу Мушку (жеребця i ще одного коня забрали отi голодранцi), з хати вийшов скоцюрблений дiд. Притримував обома руками штани, бо обiрвався очкур. Штани звалювалися iз висохлих на корiнь сiдниць, та дiд поспiхом дрiботiв до гарби, трусив пожмаканою бородою. – Заждiть, i я з вами! Хлопцi пирснули в кулаки, Оксен досадливе сказав: – Та куди вже ото вам iхати, дiду! Сидiть уже вдома та грiйте костi… Але дiд упертою дитиною пхався на гарбу: штани, чiпляючись за дошки, сповзали йому аж на почорнiлi литки. Хлопцi вже вiдверто смiялися, Олеся, гасячи смiх, одвертала почервонiле обличчя, Оксен же iще пробував умовити старого: – Хто ж за хазяйством догляне, як ви з нами поiдете? – Хай он Альошка лишаеться! Дiд уже видряпався на гарбу, врiс у дошки сучкуватим задком, вчепився посинiлими руками в полудрабок – умреш – не вiдiрвеш! Оксен тiльки плюнув, послав Олексiя за сiном – пiдмостити пiд старого йолопа, щоб не розтрусилися костi, i зрадiлий син припер такий оберемище, що його вистачило б на повну гарбу. – Ти що, зовсiм з глузду з’iхав? – закричав на нього Оксен. – Та ви ж казали, – виправдовувався той. – А худобу – чим годувати будемо? – вже зовсiм розсердився Оксен. – Чи твою дурну голову замiсть сiна до ясел впихнемо?.. Неси назад та не труси по дорозi, бо вам тiльки тюкни. Оксен надiбрав трохи сiна, помостив на дошки. – Сiдайте, дiду, сюди, бо вас там розтрусить. Поки виiхали з двору, вже зовсiм розвиднiлося. В небi ще не вiдстоялася нiчна каламуть, воно було якесь безбарвне та зблякле, як вода пiд час повенi. Де-не-де блимали зiрки, але й вони швидко гасли, опускалися в iмлисту глибизну, як прив’ялi листочки. Тiльки мiсяць наставляв ще на сонце надломленi роги, пробував його налякати, а сам уже задкував-задкував за своiми зоряними чередами, що побрели на iншi пасовиська. Червоне, веселе, ясне – сходило сонце. Клало чiткi свiжi тiнi, вигравало в росяних травах такими веселковими спалахами, що аж болiло в очах. В тому ранковому свiтлi хлiба стояли урочистi й замисленi, як воiни перед останньою битвою: шикувалися один до одного гiнкими стебельцями, схиляли важкi своi голови, повнi золотого зерна, торкалися один одного колючими вусиками, наче казали останне «прощай». І мимовiльний сум охопить у першу хвилину хлiбороба, коли вiн стане з гостро вiдклепаною косою чи зубатим серпом проти оцього безборонного вiйська: жалко нищити отаку божу красу! – Запiзнилися! – буркнув невдоволено Оксен, бо не було ще за його пам’ятi випадку, щоб вони не виiжджали на жнива першими. Тепер же поле всiялося людьми, кiньми та возами, що позадирали догори голоблi, обвiшанi клунками та зайвим одягом, i першi нетерплячi вже пробували коси, прокладаючи перший покiс, виблискували золотими мантачками – сталь перекликалася зi сталлю, дзвенiла з краю в край. Дiд наче проспав усi оцi роки, а оце щойно прокинувся. Звiвся на гарбi, розгублено оглянув величезний лан, всiяний косарями. – Оксене, навiщо ти стiльки женцiв найняв? – Хто iх у дiдька наймав! – вiдповiв похмуро Оксен. – Оксене, та чи тобi повилазило: вони ж нашi хлiба жнуть! – аж затiпався дiд. – То вже не нашi… – Як то не нашi!.. Наше це поле: я сам його в пана купував… – І поле не наше. Хiба ви не знаете: забрали в нас поле. – Так чого ж ти стоiш? Бiжи до урядника, хай прожене iх к бiсовiй матерi, а зачинщикiв посадить у холодну! – Та чи ви, дiду, з того свiту звалилися, чи й справдi вже весь свiй розум прожили! – не витримав нарештi Оксен. – Плетете таке, що й купи не держиться: де ж тепер урядники? Дiд неабияк розгнiвався. Бризкав на бороду слиною, розлючено тряс головою: – Пропаде! Все пропаде iк бiсовiй матерi при отакому хазяiновi! Та чи ти, лобуряко, хоч про синiв своiх подумав, – з чого вони житимуть, коли все нажите добро в чужi руки вiддаеш? Оксен уже нiчого не вiдповiдав: мовчки ладнав косу, тiльки тремтiли дрiбно руки та гiрко стискалися вуста. Накричавшись, дiд плюнув у бiк онука, зсунувся з воза та й пошкрябав геть по дорозi, сердито замiтаючи матнею влежану за нiч пилюку. – Щоб тебе й моi очi не бачили!.. Тепер я бiля тебе i срати поруч не сяду! Іван кинувся був запрягати кобилу – пiдвезти прадiда додому, але Оксен спинив: – Облиш… Хай пройдеться, може, хоч трохи дур iз голови вивiтриться. Дiд щасливо добрався додому, а ввечерi, як тiльки косарики заiхали в двiр, зустрiв Оксена новим витребеньком: – Вiддай, харцизяко, гаман! – Навiщо вiн вам, дiду? – миролюбно поцiкавився Оксен, що, зморений цiлоденною працею, не мав уже охоти анi сперечатися, анi сваритися зi старим. – Не твого дурного розуму дiло! – затрусився знову дiд. – Мiй гаман, я його в чоботаря купив, коли тебе, сопливця, ще й на свiтi не було! Що захочу, те з ним i зроблю! – Та добре, вiддам! – втомлено вiдповiв Оксен, радий уже вiдчепитись вiд дiда. – От розпряжу кобилу й вiддам. Тодi дiд пiдняв догори важкий костур, пiдступив до онука: – Вiддай, нечестивцю, зараз, бо так по головi торохну! Що лишалося робити Оксеновi? Не заводиться ж битись iз старим – на потiху дiтям та сестрi. Пiшов до хати, вiдчинив скриню, дiстав гаман, спорожнив його, подав дiдовi: – Забирайте, тiльки дайте менi спокiй! І дiд уже не розставався з тим гаманом. Тягав його iз собою з ранку до вечора, уночi клав у голови: часто просинався, мацав пiд подушкою рукою, чи нiхто не вкрав. Якось гаман висунувся – впав на пiдлогу, i дiд, прокинувшись, пiдняв такий лемент, що хоч святих iз хати винось. – Ря-а-а-туйте, вкрали! – кричав розхристаний дiд, божевiльно викочуючи очi. Побачивши онука, що вскочив до хати, присiкався до нього: – Вiддай, падлючий сину, гаман, бо й з того свiту проклинатиму! – Та ось вiн лежить! – помiтив пропажу Іван. Нахилився, пiдняв гаман, подав дiдовi. Дiд прожогом ухопив його, притис до грудей. І досадно, i смiшно було Оксеновi з отакого дiдового божевiлля. А гаман потроху виповнювався, роздував свое потерте черево, i правнуки не раз ламали собi голови над тим, що прадiд туди ховае. Якось в Олексiя зник новий, щойно куплений пасок – блискучий, поцяцькований мiдними пластинками, не пасок, а мрiя. Хлопець увесь день проходив з почервонiлими очима, перерив усе, перевернув догори дном, по сто разiв допитувався: «Ви не бачили паска?» – але пропажi так i не знайшов. В Оксена пропав брусок, що на ньому гострив бритву, Іван не дорахувався святкового картуза, темно-зеленого, з чорним лаковим козирком, а Олеся нiяк не могла пригадати, куди вона задiла червоне намисто. На другий рiк дiд помер. Сiли обiдати – немае дiда. Кинулись гукати – не озиваеться. Знайшли його аж у саду, пiд крислатою яблунею. Зiбгавшись у калачик, дiд лежав, як сонна дитина, притискаючи до грудей розбухлий гаман. І чого ж тiльки не було в тому гамановi! І царськi асигнацii, i керенки, й банкноти Директорii, i навiть нiмецькi марки – кожна влада лишала в руках Івасют грошовi знаки своi, i тiльки по тих грошах оцiнювали Івасюти кожну владу: чим бiльше грошей «у руку», тим краща i влада. Тепер же цi грошi стали нiкому не потрiбними папiрцями, не придатними навiть на цигарки, i тiльки дiдова хвороблива уява вбачала в них якусь цiннiсть. Оксен потримав, потримав, зважуючи iх у руках, хотiв був уже викинути, а потiм передумав: ану ж колись пригодяться! Знайшли там i пропажi: Олексiй – пасок, Оксен – брусок, Іван – картуз, а Олеся – намисто. Було ще там якесь ганчiр’я, зовсiм уже нiкчемнi папiрцi, гвiздки, гудзики, гайки – все пхав до гамана дiд в бажаннi отягнутися на нове багатство. Поховали дiда як доброго християнина: з батюшкою, дяком, пiвчими. Отець Вiталiй виголосив зворушливу казань про бреннiсть цього свiту та вiчнiсть того, жiнки розчулено сякалися, дядьки хнюпили простоволосi голови, покаянно ворушили вусами. Потiм справляли поминки: сiдали за столи, встановленi просто надворi, пiд двома величезними грушами, якi посадив ще дiд. Було тихо та добропристойно, шануючи покiйника, нiхто не звалився пiд стiл, тiльки дячок пiд кiнець почав витирати тарiлку посизiлим носом, але Оксен пiдкликав синiв, i тi вiдвели попiдруки духовну особу в комiрчину та й поклали на ряднинi, щоб вiдiспався. Отець Вiталiй i Оксен майже не пили. Сидiли поруч, Оксен поштиво пригощав шановного гостя, але батюшка iв дуже мало: надкусить трохи – i годi. Пiсля поминального обiду пiшли в садок: батюшка захотiв трохи прогулятися – оглянути Оксенове хазяйство. – Гарно у вас тут, як у раю, – хвалив вiн, оглядаючись довкола. – Тихо, спокiйно – Божа благодать. Жаль, що матушки з нами немае! – А ви i матушку привезли б до нас, – запросив одразу Оксен. – Пожили б отут, скiльки iх душенька забажала б… – Дякую, Оксене, може, якось i зберемося, – пообiцяв отець Вiталiй. Потiм, уже вiд’iжджаючи, запросив Оксена до себе: – Завiтайте в цю недiлю до мене, – i так, нiби мiж iншим, додав: – Можливо, що в мене будуть гостi, – обiцяла приiхати Таня. Палкий рум’янець пропiк засмаглi Оксеновi щоки, вiн збентежено вiдкашлявся, вiдвiв очi: вiдтодi, як познайомився з отiею свiтловолосою панною, вона частенько-таки провiдувала його у думках. Знав, що застарий для неi, не смiв навiть надiятись, що вона зможе покохати його, та все ж нiчого не мiг вдiяти з собою: юне обличчя ii не раз випливало в оманливому свiтлi нiчного гостя, що чаклував-зазирав совиним оком своiм у вiкно. Обличчя гойдалося перед Оксеном, пiдпливало до нього впритул, мерехтливе i звабливе, лукаво свiтило очима: «Я так подобаюся тобi?» – «Дуже!» – «Так чого ж ти не цiлуеш мене?..» І не раз схоплювався з постелi Оксен, гамуючи серце, що гупало, як несамовите, йшов до вiдра, мочив студеною водою голову, щоб охолола, а потiм виходив надвiр. Стояв навпроти мiсяця, шо шкiдливим дiтиськом вiдскакував од вiкна, як тiльки грюкали дверi, видирався по гiнких яворах на якийсь там небесний припiчок та й виставляв звiдти невинне обличчя: я нiчого не знаю, нiчого не чув. Довго стояв Оксен, роздимаючи груди, а нiч чаклувала над ним, терлася об його розхристанi груди муркiтливою кицькою, торкалася серця м’якенькою лапкою: «Я добра, я хороша, звiрся менi, i я дам тобi те, чого ти найбiльше бажаеш». І вже виводила з таемничо застиглого саду легкi дiвочi тiнi, витканi зi срiбного сяйва, i вигинались у дратiвливому танку, манили й кликали його за собою прозорi дiвчата. «Свят! Свят! Свят!» – вiдступав до порога Оксен, але в хату не тiкав, бо нiч, припавши до самого вуха, русалкувала – нашiптувала в самiсiньке серце: «Чого ж ти стоiш? Бери, яка для тебе найкраща, бо вони всi кохають тебе!» І вже якась диявольська сила штовхае його в спину, i йде Оксен, завмираючи серцем, прямо на садок, та тiльки пiдходить, як дiвчата зi смiхом розсипаються на дрiбненькi срiблястi скалки. «Свят! Свят! Свят!» – отямлюеться врештi Оксен, кладучи на себе хрест, а потiм починае хрестити садок, хату – всi чотири сторони свiту, щоб згинула нечиста сила, якiй недовго й погубити доброго чоловiка. – Господи Ісусе Христе, помилуй мя, грiшного, царице небесна, спаси нас, великомучениця Варвара, моли Бога о нас, – шепоче Оксен простеньку молитву, що ii навчила його матуся в далекому дитинствi на всi випадки життя. Та нi хрест святий, нi молитва не можуть до кiнця знищити всi чари, бо вони вже – в самому Оксеновi: злилися з ясними очима отiеi русокосоi панночки, що сидiла поруч iз ним за столом. «Не такий я вже й старий для неi, – думае врештi Оксен, – а менi ж рано чи пiзно, а треба привести хазяйку до хати. Олеся вже давно на порi, не сьогоднi-завтра пiде собi геть, як тiльки попадеться добрий чоловiк, а що ж ми втрьох вдома робитимемо? Сам бачиш, Господи, яка в мене безвихiдь, тож прости вiрному рабовi своему за його невiльнi грiшнi помисли…» Наступноi недiлi запрягае Оксен Мушку та й iде до священика Вiталiя в гостi – не так пострiчатися з батюшкою, як побачити його молоденьку зовицю, що, не вiдаючи навiть, сама того не бажаючи, запала в серце сорокап’ятилiтнього чоловiка, приворожила його на свое безталання. Колись, мрiючи про майбутне замiжжя, уявляла Тетяна Свiтлична собi його так: висока бiла церква з веселими дзвонами, мармурова паперть з рожевими схiдцями, i вона опускаеться ними, легенько ступаючи в золотих черевичках. Вимрiяна церква в плинi дiвочих рокiв зазнавала певних метаморфоз – не мiнялися тiльки дзвони: з дзвiнкоi стоголосоi мiдi, з нiжного срiбла та щирого золота, бо тiльки такi були гiднi ii прийдешнього шлюбу. Колись, мрiючи про власне замiжжя, бачила себе Тетяна обiруч з високим ставним юнаком, елегантно вбраним у чорний костюм. Чорнi лакованi черевики вiдбивають золотий блиск ii черевичкiв, дужа рука ласкаво i мужньо пiдтримуе ii на отих сходах, закохане обличчя вiддзеркалюе кожен порух Таниного лиця, бо ж вiн не бачить нiкого й нiчого, крiм чарiвноi своеi дружиноньки. Спершу юнак той не мав певних рис. Просто був носiем «iдеi», що опановувала Танину легковажну голiвку, певним фоном, без якого вся ота весiльна картина була б неможливою. З роками «вiн» став набирати конкретнiших рис. То був дуже подiбний до вчителя iсторii, якому вона колись пробувала подарувати серветку. То молоденьким офiцериком з такими симпатичними вусиками, що Таня ладна була розцiловувати iх з ранку до вечора. То, пiсля замiжжя сестри, – Вiталiем з його неземноi краси обличчям. І, нарештi, Олегом. Тут шлюбний юнак набув найконкретнiшого втiлення. Вiн просто-напросто не мiг уже бути кимось iншим. Нiколи. Нiким. Тiльки Олегом. І ось весiльнi дзвони лунають над нею – чому ж вони наче вiдлитi з найтемнiшоi мiдi? Де подiлося срiбло i золото, що своiми ясними, веселими, сонячними вiдтiнками мали скрасити оце похоронне вибемкування? Чи, може, невiдомий майстер у хвилину розпуки домiшав у цi дзвони металу, з якого кують ланцюги та кайдани? Ось поруч iз нею iде ii чоловiк – чому ж вiн чужiший чужого? Який злий чаклун пiдмiнив iй Олега, вiддав ii в руки людини, що годиться iй хiба що в батьки? І Таня вже рада, що немае отiеi вимрiяноi мармуровоi папертi з рожевими сходами, нi високоi бiлоi церкви, бо ii серце наче пов’язали чорненькою хусткою монастирськоi сестри- черницi. Вiдразу ж iз церкви пiшли провiдати тата. Благословивши дочку на гiркий цей вiнець, тато невдовзi помер: вiн наче боявся, що не витримае – пожалiе ii, i тому поспiшив заховатися вiд Танi в могилу. Поховали його не бiля церкви, де лежали всi священики, а посеред парафiян, – така була остання татова воля. «Ви ж покладiть мене серед людей, менi там буде веселiше лежати». І ось вiн лежить серед них – Василiв, Микол, Оникiiв, – кого утiшав у злигоднях та горi, кому обiцяв царство небесне по смертi, – що ж вiн скаже Тетянi, яка, як слухняна, покiрна дитина, не осмiлилась порушити дане татовi слово? Могила мовчить, непорушна й нiма, мовчить бiлий хрест – символ страждання i горя. Танi вже здаеться, що тато i звiдси кудись перебрався – заховався вiд неi. Затуляе почорнiлими долонями очi – не хоче бачити доччиного сумного обличчя. Забивае затужавiлою глиною вуха – не хоче чути Таниного зламаного голосу. Обiцяе iй щастя лише у царствi небесному, а не тут, на землi. Так i не поговоривши з татом, Таня слухняно дае вiдвести себе додому, а потiм збирати в дорогу – в iншу, чужу й невiдому iй хату, яка вiднинi, i прiсно, i на вiки вiчнi мае бути ii домiвкою. Там вона житиме, родитиме оцьому чужому чоловiковi дiтей, там i постарiе, а потiм – помре, там ii i покладуть на вiчний спокiй – там, а не тут, бiля тата й мами, бо тепер вона – вiдрiзана скибка, яку хоч як уже не тули – нiзащо не стулиш. Забирав Оксен молоду свою жiнку пiзньоi осенi, вже пiсля того, як обжалися та обмолотилися. Оголенi поля сумовито жовтiли стернями, тiльки де-не-де стирчали копи й полукiпки, спиналися навшпиньки, виглядаючи своiх заледачiлих господарiв. Вилинялi пiд щедрим лiтнiм сонцем барви поволi блякли, зоранi ниви молили дощiв, а дощiв уже не було, i вже й небесна блакитна рiлля покривалася блiдим пересохлим пилком. Довкола стояла осiння впоена тиша, коли все якщо й заговорить, то тiльки впiвголоса, якщо й крикне, то лише на пiвсили, – i тодi приглушений вiдгомiн не котиться дзвiнко степом, не злiтае до самого неба, а вiдразу згортае натомленi крила та й падае десь у рiллю. Навiть вiтер, зледачiлий на щедрих осiннiх харчах, не гасав собi полем, а теж шукав затишку – прилягти, придрiмнути, солодко стуливши повiки. Або зашитись у пожухлий гайок, сiсти бiля лапатого клена i в задумi зривати листок за листком, опускаючи iх iз прозорих долонь, та й дивитись, як, тихо погойдуючись, пливуть тi листочки донизу, мов обпаленi душi, лягають помiж своiх притихлих навiки братiв. Всю дорогу iхали мовчки: Таня вже вся закуталася в оту чорну хустину, що обгорнула iй серце, щойно батюшка вклав ii руку в Оксенову; Оксен же почував себе якось нiяково перед цiею мiською панночкою, що ii вiн бажав з усе бiльшою жадобою протягом останнiх рокiв, що насиналася йому чи не кожну нiч – приходила на холодну постiль удiвця. І хоч те, у що вiн iнодi боявся навiть вiрити, збулося, Оксен уже знав, що не зможе зараз нi обiйняти ii, хоч це було тепер його правом, нi тим бiльше поцiлувати, хоч поцiлунок отой був би найприроднiшим вчинком. Може, саме ота ii юна беззахиснiсть так впливала на нього, а може, спогад про той единий поки що в iх життi поцiлунок у церквi сковував Оксена, – i те, як повернулась вона до нього зблiдлим обличчям, як злякано вiдсахнулася, вiдчувши дотик його вусiв, а потiм мiцно заплющила очi, так наче мала вiдбути якесь неминуче покарання, i як губи ii навiть не поворухнулися пiд його жорсткими гарячими вустами, – тiльки вiн зараз навiть боявся зустрiтися поглядом зi своею молодою дружиною. Лише одного разу зважився на слово Оксен: коли йому здалося, що кобила Мушка загубила пiдкову. Оксен натягнув вiжки, бричка зупинилася, позолочена сонцем пилюка посунулась двома вузенькими хмарками вздовж колii, обганяючи застиглi колеса. Приладнавши до передка вiжки, Оксен спритно зiскочив, пилячи новi хромовi чоботи, пошитi заради весiлля, пiдiйшов до кобили. Нахилився, стукнув долонею пiд бабку, коротко кинув: – Ногу! – i коняка покiрно пiдняла копито. Так i е: пiдкови не було, тiльки стирчали збитi головки вухналiв. «Ох ти, Господи!» Оксен досадливо поморщився, постояв вагаючись. Пiдкова була новiсiнька, вiн учора, перед тим як iхати в Хоролiвку, побував у коваля, i от тобi маеш: загубилась пiдкова! «Ох ти ж, Господи!» Оксен крадькома глянув на Таню. Вона сидiла байдужа, дивилася кудись у степ. Тодi вiн пройшовся трохи назад, надiючись, що пiдкова загубилась недавно. Пiдкови не було. І хоч як Оксеновi незручно перед молодою дружиною, та жаль за пiдковою все ж перемiг, i вiн, пiдiйшовши до брички, сказав: – Повернусь та пошукаю, – а що Таня байдуже мовчала, додав, – пiдкова ж новiсiнька, я ii щойно поставив… Таня мовчала. Оксен пройшов, мабуть, iз верству – пiдкови не було. Трапився перехожий, Оксен не пропустив нагоди – спитав, чи не знаходив пiдкови. – Пiдкови? – перепитав його дядько, радий нагодi перекинутись словом iз добрим чоловiком. – Еге ж… – А яка вона була: нова чи стара? – Та нова, щойно вiд коваля! – з надiею, що зараз дядько дiстане пропажу, пояснював Оксен. – Те-те-те! – спiвчутливо похитав головою дядько – І скiльки ж ви, чоловiче добрий, заплатили за неi? – Та пiвкоробки борошна! – все ще не втрачав надii Оксен. – Пiвкоробки! – бив себе в поли дядько – Та ще, мабуть, i крупчатки? – Крупчатки! – втратив терпець Оксен. – Та кажiть уже толком – знаходили ви пiдкову чи нi? – Пiдкову? – таким здивованим тоном перепитав дядько, наче Оксен досi нiчого йому й не казав, – Та де б я ii знайшов, коли ви iхали шляхом iз Хоролiвки, а я оце щойно на нього зiйшов! Хiба ви не знаете, що я з того хутора? – та й ткнув пальцем кудись поза спиною. Оксен, тихо лаючись, повернув назад. Приiхали додому, як почало вже смеркатися. Короткий день складав натомленi руки, а нiч уже дихала передвечiрньою сиззю – i тужавiли, гускли поля, готуючись до важкого осiннього сну. – Он уже й наша хата, – показав Оксен пужалном на гостроверхi тополi, що виростали попереду неначе з землi, та й пустив Мушку риссю. Таня гойднулася, замало не впавши, вхопилася рукою за холодний залiзний поручень, i той дотик так пронизав ii всю, наче залiзо було остуджене до краю i вона не долонею – серцем прикипiла до нього! З огляду на те, що Оксен був удiвцем, вiн не затiвав буйного весiлля, не напрошував повну хату гостей – не годилося. За весiльний стiл сiли тiльки отець Вiталiй з Таниною сестрою – Зiнаiдою, Оксеновi сини, сестра i далекий родич Михайло Гайдук iз дружиною Марфою. Гайдук ходив у таких же куркулях, як i Оксен. Тiльки якщо в Оксена вiдрiзали землю та забрали коней, то Гайдука ще й виселили в халупу, що осiбно стояла на краю села, пiдставляючи своi поколупанi стiни пiд чотири вiтри. До вiйни в тiй халупi жила одинока жiнка: дiвка – не дiвка, вдова – не вдова. Приймала проiжджих на нiч, не цуралася й чоловiкiв iз свого ж таки села – i не раз вилiтали шибки в отiй хатi, i не одна жiнка тiпала за пишнi коси лиху розлучницю, яка посмiла позичити в неi чоловiка те, що самим Господом Богом було вiддане тiльки iй, законнiй жонi, тiпала й кричала на всеньке село, проклинаючи надмiрно хлiбосольну молодицю. Проклинала ii вся жiноча половина села, а чоловiча тiльки помовчувала, бо не один потай забiгав пробувати отiеi солодкоi медi, без якоi й життя – не життя. За громадянськоi вiйни Марина – так звали оту молодицю – кинула осточортiлу хату, осiдлала коня, прип’яла до свого крутого стегна шаблюку та й почала гасати широкими украiнськими степами разом з отаманом Вовком – одним iз численних «батькiв», що плодилися, як гриби, на закривавленiй украiнськiй землi. Завiтала якось на чолi буйноi ватаги i в рiдне село. Вiтром промчала вулицею, зупинилася посеред широкого вигону: сине галiфе з червоними генеральськими лампасами, кожушок (як не лусне на грудях), при боцi шаблюка й наган, ще й висока, хвацько заломлена шапка з решетилiвських смушок. Скомандувала зiбрати молодиць, що колись провiдували ii з рогачами та качалками, – i пiшла потiха на всеньке село! – Вiкна, дорогенька сеструньцю, била? – Та до вас же, Маринко, чоловiк мiй ходив, – холонучи всiм тiлом, вiдповiдала «сеструньця». – А чого вiн до мене ходив? – Та то вже вам краще знати. – Бо ти пiсна, як черствий корж, то куди ж чоловiковi дiватися! То замiсть того, щоб прийти до мене та любенько повчитися, як чоловiка бiля себе тримати, ти коси менi видирала?.. Ану, хлопцi, вiзьмiть оцю дурепу та всипте iй жару, щоб не дрiмала пiд чоловiком!.. І брали нещасну Хвеську – Мокрину – Федору, i клали мало не пiд копита Марининого коня, й оголяли те тiло, що його грiшно й на свiт Божий показувати, хiба що сварячись iз сусiдкою, та й сипали жару, аж свистiли нагаi. Отак вiдплатила за побитi вiкна Марина та й помчала геть, залишивши посеред вигону похриплих вiд крику жiнок. І ще не встигли зарубцюватися слiди вiд нагаiв, як у село прикотилася звiстка: десь бiля Псла найшла свiй безславний кiнець весела Марина. Наздогнали бандитiв червонi курсанти, загнали на високий берег, i тiльки Марина здибила коня, щоб стрибнути з високоi кручi в рiчку, як чмокнула куля в бiле чоло – i не стало молодицi, i зогнило в наспiх виритiй ямi пишне тiло, що у всеоб’емнiй щедротi своiй солодкою отрутою поiло не одного чоловiка. А хата ще довго стояла, як вiдлучена, на краю села – порожнiла вибитими шибками, чорнiла запрiлою стрiхою, i вночi ii боязко обходили люди: хтось наче бачив, як мертва Марина приiжджала туди на конi та й заходила досередини, не iнакше як любитися з нечистою силою. Тож в оту хату й переселив Гайдука комнезам. І хоч хазяйновита Гайдучня за одне лiто довела ii до пуття: вставила рами i шиби, обновила дверi й стрiхи, звела нову клуню i хлiв, виплела з гнучкоi лози такий високий тинище, що як проходить мимо дядько – тiльки краечок гостроверхоi шапки видно з двору, пустила на туго нап’ятому дротi такого кудлатого чорта, що горло рвав собi ланцюгом, коли хто чужий заходив iз вулицi, – хоч усе до ладу й привели Гайдуки, однак не мiг простити старий революцii анi забраноi хати, нi вiдкраяного поля, нi зведених коней та волiв, що тепер гнуть своi горби на голоту. Тому й не встиг випити чарку-другу за здоров’я молодих, а вже заворушилася-запекла невигойна рана, i Гайдук, тулячи до сухих грудей жилавi кулаки, допитувався в отця Вiталiя: – Батюшко, за що?.. За вiщо вони мене отак скривдили?.. Чи я в Бога теля з’iв, що вiн послав на мене отаку кару? Отець Вiталiй вiдклав виделку, витер снiжно-бiлою хустиною м’якого рота. – Даремно ви ремствуете на Бога. Михайле Опанасовичу, – почав лагiдно умовляти старого. – Не нам, слiпим дiтям його, знати, що добре, а що зле, де його свята милiсть, а де – його кара… Бог нiколи не забувае нас, тiльки й нам нiколи не треба забувати про нього, уповати на його милосердя. Сказано-бо: без його волi жодна волосина не впаде з голови… Знайте: Бог невичерпний у милосердi своему. – Та де ж, батюшко, те милосердя, коли мене совдепiя обдерла до нитки – заперечив Гайдук. – Хай би вже воли й конi, хай уже й землю, а то ж i з хати вигнали, наче собаку! То це такий лад? Така справедливiсть?.. Нi, нема ладу на землi, нема, видно, й на небi! – Що ви таке кажете! – аж смикнувся Оксен на отакi богохульнi слова – Схаменiться: хiба можна отак проти Бога?! – Добре тобi, Оксене, богомiльним бути, як тебе з хати не витурили! А я? За вiщо мене так покарано? Що я – гiрший вiд тебе? Та в тебе ж сто десятин землi було, а в мене тiльки сорок п’ять! – Я ваших десятин не лiчив… – почав був Оксен, але тут у розмову втрутилася Гайдучиха. Сухенька та низькоросла, як i ii чоловiк, пов’язана темною хусткою, вона скидалась на стареньку монашку: сидiла при столi, пiсно стуливши губи, дзьобала з тарiлки «вгощенiе», а тепер, занепокоена тим, що мiж чоловiками назрiвае сварка, вирiшила перевести розмову «на божественне». – А що я, батюшечко, чула! – а що Гайдук i собi поривався сказати слово, то вона смикнула його за рукав: – Та ну ж бо, Михайле, ти послухай лишень, що я чувала!.. Отець Вiталiй схвально подивився на жiнку, що так вчасно прийшла на допомогу. Мимоволi зацiкавленi, повернулися до Гайдучихи й iншi. Тiльки Таня як сiла за стiл, так i не поворухнулася. Руки лежать на колiнах, очi втупленi в тарiлку, губенята мiцно стуленi, i все в нiй напружене, кожна жилка натягнена: тремтить – ось-ось обiрветься! Тодi Таня або заридае, впавши обличчям на стiл, або вибiжить iз хати – майне в темну нiч… Оксен раз по раз повертаеться до неi: то пiдкладе на тарiлку, що й так повна iжi, то подасть iй виделку, то пiдсуне воду; сестра, яка сидить з iншого боку, теж щось нашiптуе, раз навiть обiйняла – пригорнула до себе – Таня тiльки плечi зсутулила. Навiть коли закричали: «Гiрко!» – i iй довелося встати, повернутись лицем до Оксена, – навiть тодi вона думала тiльки про те, щоб стримати оте нервове тремтiння, яке все наростало в нiй. Тому й здавалася на диво спокiйною, якоюсь аж сонною, i Олеся, поглядаючи крадькома на невiстку, нишком жалiла ii: «Нещасна, як вона, мабуть, втомилася!» – хоч у самоi аж гуло в руках i ногах: поралася з раннього ранку, не присiдаючи. Тож коли Гайдучиха почала говорити, всi, крiм Тетяни, повернулися до неi. – Розказували менi, батюшко… не знаю, правда чи нi, за що купила, за те й продаю… Дак розказували менi, шо ув одному селi дяк здурiв… – Як то здурiв? – жахнулися всi. – А отак: взяв i здурiв… – Гайдучиха розв’язала хустку, щоб вiльнiше, мабуть, було говорити. – Був у тому селi дяк – годiв, мабуть, iз двадцять дякував. Кажуть, що розумнiшого чоловiка й зроду-вiку не було. А теперечки взяв та й здурiв! – То вiн i досi дяком? – Та де там! До леворюцii був дяком, а теперечки в якомусь приютi завiдуе. Ще як колись брали його в солдати, то люди всiею парахвiею за нього стояли, а вiн тепер ось якоi! Ще нiчого, якби там такий, як оце мiй Михайло… чи ви, пробачте на словi, Оксене… а то ж найрозумнiший чоловiк був, а теперечки взяв та й сказився: каже – Бога нема… нiчого нема!.. – Так вiн нi в що не вiруе? – Та нi в що на свiтi! Каже: i все це природа создала! – А як же його фамилiя? – Оцього вже, звиняйте, не знаю. Казали тiльки, що найрозумнiший чоловiк був, а повернувся з вiйни – сказився, пропав чоловiк!.. – А я що вам казав: немае ладу на землi, немае й отам! – знову ткнув пальцем у стелю Гайдук. – Коли вже слуги Божi святоi вiри зрiкаються, то куди ж уже далi! Отак досидимось, поки нас пранцi усiх поiдять! Вiн гримнув кулаком по столу, аж пiдскочили тарiлки, перекинулась чарка – по скатертинi розповзлася темна пляма. Олеся вiдразу пiдбiгла – тиць-тиць рушником у мокре мiсце, поставила чарку, а Оксен, якому i так напекли всi оцi розмови про землю та нову владу, про комнезам та продрозверстки, швиденько налив ii знову. – Давайте, дорогi гостi, хоч сьогоднi забудемо оцi кривди, хай вони проти наших ворогiв обернуться. Вип’емо, дядьку Михайле, та вдаримо лихом об землю, та заспiваемо якоiсь веселоi, бо наша молода он зовсiм засмутилася. Таня тiльки ворухнула бровою, Гайдук же з упертiстю п’яного заперечив: – Добре тобi забувати обиди, коли ти в своiй хатi живеш! – Ай справдi, давайте заспiваемо, – втрутилася Зiна, якiй теж почали набридати оцi чоловiчi розмови. На попiвських харчах вона погладшала: бiлою здобою налилося молоде тiло, тихий рiвний рум’янець лiг на щоки, спокiйним щастям свiтилися великi чорнi очi, i Таня здавалася поруч iз нею зовсiм ще дiвчинкою: худеньке блiде обличчя, старанно зачесане – прилизане волосся, пiд свiтлим платтям наiвно i беззахисно стирчать тугi груденята. «Боже, чим же вона дiтей своiх годуватиме! – несхвально оглядае мiську оту знайду стара Гайдучиха. – Там же тiеi цицi – на пiвразу куснути! А рученята – як палички! Зав’язне в тiстi – чоловiковi доведеться визволяти. Ой, нагорюеться з нею Оксен, буде йому на хазяйствi не помiч, а немiч!» Але нiчого цього не сказала вголос, тiльки пiдтримала матушку: – Ай справдi, що це ми, як на поминках! Давайте-но заспiваемо. – І – штовх чоловiка в бiк: – Починай-но, Михайле, в тебе ж колись таки голос був. – Був, та загув, – вiдразу пригадав ще одну кривду Гайдук. – Позбавили мене, стара, голосу, теперечки ми безголосi, як та риба у неводi. – Та ну ж бо, Михайле, годi тобi вже про те! – не вгавала Гайдучиха, рада прислужитися матушцi. – То якоi ми заспiваемо? Гайдук вiдсунув тарiлки, наче розчищаючи мiсце для пiснi, пригладив обома долонями сиве волосся, прокашлявся. Обличчя в нього вiдразу стало урочисте, як у слiпих лiрникiв, що виспiвують по ярмарках та попiд церквами людське «подаянiе», вiн навiть очi закотив угору – подивився в стелю, виглядаючи пiсню: – Хiба що оцю… Гой, колись ми панували, А тепер не бу-гу-дем, — завiв Гайдук, жалiсливо ламаючи брови. І не встиг вiдлунати його приношений, але дужий iще баритон, ще трiпотiв вiн по хатi сумовитими октавами, а його вже пiдхопили високi тужнi жiночi голоси: Того щастя, тоi долi Повiк не за-га-будем… Гарно спiвае Зiна, а ще краще – стара Гайдучиха, – як тiльки i вберегла вона отой напрочуд чистий альт, що тепер видзвонюе, напинаючи кожне слово, як наболiлу струну. І вже смутнiе обличчя отця Вiталiя, хоч йому й не годилося б захоплюватись «мирськими» пiснями, супиться сумно Оксен, хоч йому аж нiяк не личить сумувати бiля молодоi жони, пiдперла по-старечому щоку долонею Олеся. Навiть Альошка, i той завмер, розтуливши рота: видно було, що i його дитяче серце повинула туга, що так i бринiла по хатi. А про Таню – що вже про Таню й казати! Вся вона ще бiльше завмерла – подалась наперед i не зводить – не зводить очей iз старого Гайдука, немов тiльки вiн мiг iй пораяти, що ж далi робити, як жити в оцiй чужiй хатi, куди ii вкинула лиха розлучниця доля. І не встигли ще доспiвати цю пiсню – вилити всю ii тугу й печаль, як не витримало надiрване серце Гайдукове: упав грудьми на стiл, возив змокрiлими сивими вусами по скатертинi, гiрко ридав: – Сорок десятин як вiд серця вiдтяли!.. Я ж ii по крихiтцi збирав, вершок до вершка тулив, а вони взяли та вiдняли… Та бодай же вони й подавилися нею, щоб же вона iм родила кукiль та отруту за мою страшну кривду!.. Його гуртом умовляли, давали холодноi води, а вiн усе не вгавав: бив себе кулаками у груди, аж стугонiло по хатi, полоскав у п’яних сльозах прооране глибокими зморшками обличчя, скалив жовтi прокуренi зуби: – Не можу, людоньки добрi, не можу!.. Сорок же десятин найкращоi землi!.. Та такоi ж, як сонце!.. І конi, й воли… Го-го-го!.. І хто його зна, коли б удалося вгамувати старого, якби не завiтали непрошенi гостi. Першим сповiстив про них Полкан: здiйняв такий гавкiт, немов повнiсiнько злодiiв напхалося до двору. Жiнки так i обмерли. Оксен метнувся до дверей, а за ним – старший син Іван. Вже на бiгу нахилився – висмикнув з-пiд лави сокиру, i Олеся так i ойкнула, затуливши налякано долонею рота: чистiсiнько ii таточко, коли повернулися з каторги. Такому не попадайся на дорозi: рубоне не задумуючись! А Полкан все аж заходився гавкотом, аж харчав вiд собачоi лютi. Згодом Оксен крикнув, тупнув на нього, ще й добре уперiщив, мабуть, палюгою, бо пес завищав, ще раз-два ображено гавкнув та й потягнув, мабуть, неборака, важкий ланцюг пiд комору: догавкався! В хатi полегшено зiтхнули – своi! В сiнях затупотiло, загомонiло, донiсся Оксенiв догiдливий голос: – Та заходьте до хати – гостями дорогими будете! Там ще кiлька разiв важко гупнуло, наче хтось оббивав снiг iз чобiт, i на порозi появилася чорна приношена шкурятинка з обiрваними гудзиками, порудiлi стоптанi чоботи на мiцних ногах – до хати ступив Василь Ганжа. І по тому, як Гайдук напнувся, мов лук, не спускаючи з запiзнiлого гостя лиховiсних очей, як зiбрав вiн скатертину в жилавому кулацi, здогадалася Таня, що зайшов до хати кревний ворог старого, може, саме той, хто забирав у нього землю, й хату, i воли та конi. Ганжу ж, здаеться, нiскiльки не бентежило нi напружене мовчання присутнiх, нi пекучий погляд Гайдука. Вiн стояв, широко розставивши ноги, в старенькiй приплюснутiй кепочцi на головi, i велике, дикувате обличчя його з хижим обрисом носа, з смоляним, пересипаним ранньою памороззю чубом i з такими ж смолянистими очима дихало врiвноваженим спокоем, ба навiть цiкавiстю. Наче зайшов оце Василь Ганжа не до чужоi – до власноi хати, побачив у нiй непрошених гостей, що понаiжджали без нього та й попхались до столу. «Ану, подивимося на вас, хто ви такi, чи варто менi з вами iсти саламаху з одного казана та пити мед-горiлку, а чи гнати вас утришия – до бiсовоi мами!» Ганжа прийшов не сам: поруч iз ним стояв парубiйко в благенькому пiджачковi, в полотняних навипуск штанях та в якiйсь узувачцi: черевиках не черевиках, постолах не постолах, а так, чорти його батька зна, що нап’яла на своi ноги людина! Русяву чуприну його покривала шапка – з голови фронтовика-солдата, що принiс ii з «iмперiалiстичеськоi» та й передав, мабуть, синовi. Зайшов до хати, хлопець iзняв був ii, а потiм, побачивши, що Ганжа i не думае пiдносити руку до кепки, i собi натягнув знову шапку, насунув ii аж на вуха: тепер знiмеш ii хiба що разом з головою! Стояв непорушно бiля дверей, голодно й зло свiтив насупленими очима на куркульськi наiдки-напитки, що виповнювали стiл. – Та сiдайте ж, дорогi гостi, до столу! – упадав бiля них Оксен, i Танi аж соромно було зараз за нього. – Василю, ви ж тут як свiй: не один рiк тут прожили! Василь поворушив широчезними плечима, немов вiдкидаючи оту липучу Оксенову гостиннiсть, глузливо спитав: – А з якоi нагоди це ви тут розгулялися? – Хазяйку в хату привiз, Василю, – охоче пояснив Оксен. – Собi – законну жону, дiтям – матiр. Чорнi очi Василевi пробiгли-пробiгли – зупинилися на пишнiй красунi Зiнаiдi, i чи то справжнiй, чи удаваний захват вiдбився в тих очах: – Везе ж вам, Івасютам: навiть жiнки з крупчатки! А нам – з остюкiв та ячного хлiба. Отець Вiталiй, зрозумiвши, кого прийняв Ганжа за нову Оксенову жiнку, насупився, неспокiйно засовався на стiльцi. В Зiнаiди ж аж до плечей розлився гарячий рум’янець, невеликi вуха взялися вогнем. Таня вперше трохи ожила: зиркнула на сестру, закусила губи, опустила голову. Тiльки Оксен, здаеться, нiчого не розумiв. – Таню, чого ж ти сидиш: запрошуй дорогих гостей до столу. Танi, хоч-не-хоч, довелося звестися, тихо промовити: – Просимо до столу. Василь вражено подивився на Таню – спершу якесь сум’яття, потiм неприхований жаль заятрив йому очi, i Танi вперше пiсля вiнця захотiлося плакати. Вона все ще стояла, опустивши безпорадно руки, i дуже схожа була зараз на оту «шльонку» з епархiального, яка чимось завинила перед начальницею. «Городське», – помiтив Василь i блiде, незасмагле обличчя, i тендiтнi руки, що не знали важкоi роботи. І йому раптом пригадалися iншi – пошерхлi й натрудженi, i як вiн iх цiлував, ховаючись у вишняку за оцiею хатою вiд пильного Свиридового ока, як обiцяв палко берегти – не губити важкою роботою, i вже не спiвчуття, а злiсть до оцiеi тендiтноi панянки заворушилася в ньому. «Цiй, мабуть, не дадуть переробитись, ця, мабуть, тiльки й буде, що для любощiв та забав!» І цей, тепер уже ворожий, аж глузливий погляд Ганжi помiтила Таня i, не розумiючи, що спричинило його, що таке зле заподiяла вона цьому чоловiковi з важкою огрубiлою вродою, вже не припрошувала – сiла, насупившись, одвернулась ображено. Ганжа тiльки посмiхнувся на оту демонстрацiю: «Іч, панська кiсточка, не сподобалося!» І, вже не зважаючи на гостей, повернувся до Оксена: – Не будемо сiдати ми в тебе, Оксене. Куди вже нам, голодранцям, та до багацького столу! Ти краще от що – хотiв я зробити це зараз, але щоб не псувати тобi весiльного настрою, то ти вже завтра вiзьми рушницю i принеси до сiльради. – Яку рушницю? – здивувався Оксен. – Сам знаеш яку. Оту, що дiд твiй до хати принiс. – Та боже мiй, куди ж вона годиться! Хiба що горобцiв нею лякати? – А то вже не твого розуму дiло! – суворо перебив його Ганжа. – Раз ти – класовий ворог, знацця, ми повиннi вiдiбрати в тебе всю зброю. – Який же я ворог? – почав був Оксен, але тут у розмову втрутився Гайдук. До цього вiн ще стримувався, хоч його аж тiпало, а зараз не витримав: зiскочив з стiльця, з кривою посмiшкою, що не обiцяла нiчого доброго, пiшов до Ганжi: – Що ж це дорогi властi нами гидують? Чи хороми нашi iм не пiдходять, чи нашi репанi морди iм не до вподоби? Ганжа повiв на Гайдука чорним оком, а Оксен, боячись, що старий заведе сварку, швидко заговорив до Василя: – Та принесу вже, Василю, коли вона вам так потрiбна, – тай загородив-заступив Гайдука вiд свого колишнього наймита. Але той чортиком вискочив з-за Оксеновоi спини: – Отак, Оксене, й роби: власть тiльки пальцем кивне, а ти з себе шкуру здирай та ще й сам i вiднось, щоб вона, не доведи Господи, не натрудилася… – З вас iздереш! – сiпнув бровою Василь i, втупившись в старого суворим поглядом, наказав: – Ти от що, старий, – випив лишнього, так сиди й мовчи, поки ми тобi язика не вкоротили! На Гайдука наче сипонули жаром. Вiдштовхнувши Оксена, що все ставав йому на дорозi, старий пiдскочив до Василя, скажено викотив очi: – Ти… Ти… Голодранцю проклятий!.. – Михайле! – кинулась до нього Гайдучиха. Ухопила за руку, хотiла була вiдтягти, але Гайдук, рвучись до Василя осатанiлими очима, так турнув свою жiнку, що вона аж векнула – ухопилась руками за боки, поточилася на лавку. – Михайле Опанасовичу, Бога побiйтесь! – звiвся i собi отець Вiталiй, аж тут втрутився уже сам Ганжа: пiдвiв застережно руку, зупиняючи святого отця: – Зачекайте, батюшко, дайте людинi висказатись. Менi теж цiкаво почути, що тут про нас думають… – Що думають?.. Що думають?.. – вигукував Гайдук, бризкаючи лютою слиною. – Що вас усiх перевiшати треба, от що тут про вас думають! – Ого! – мовив здивовано Василь. – На якiй же вiрьовцi ви збираетесь нас усiх вiшати? – Та що ви таке верзете, дядьку Михайле! – вигукнув пополотнiлий Оксен. – Не слухайте його, Василю, хiба ви не бачите, що вiн уже п’яний!.. Не знае, що й каже. – Чого ж не знае – знае! – заперечив Василь. – А що самогонкою очi залив… – Залив, та своею!.. – горлав далi Гайдук. – Ну, дiду, годi! – обiрвав його Василь. Голос його затужавiв, налився металевим дзвоном. – Погавкав – i в будку! І щоб з побрехеньками оцими на люди не рипався! – Що – горло заткнеш? Та плював я на тебе з найвищоi точки! – На мене можеш плювати, а на Радянську владу… – І на совдепiю вашу вошиву плював! Ось вашiй владi, нате, з’iжте вiд мене! – i величезною дулею – тиць межи очi Ганжi. Такоi наруги не мiг уже стерпiти Василь. Знав, що вiн – представник влади, що комунiст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всi баби на селi, але не мiг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рiдною владою: розвернувшись iз правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотiв аж пiд стiл – тiльки розпластанi руки майнули в повiтрi та ноги злетiти мало що не до стелi, – не дивлячись уже нi на кого, вийшов iз хати, грюкнув дверима, аж задвиготiли стiни, а слiдом за ним загримотiв саморобними узувачками й отой парубiйко. Оксенiв старший кинувся вслiд – батько перехопив його вже аж на порозi, спинив, обхопивши щосили руками: – Не заводься! Яке тобi дiло! Мовчки поборолись – Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сiни, потiм враз обм’як, понурив голову, тихо попросив: – Пустiть. Оксен вiдразу ж пустив його – Іван пiдiйшов до вiдра, зачерпнув повен кухоль, – пив, проливаючи воду на празникову сорочку, i так тихо було в хатi, що всi чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вiнчик. Гайдук усе ще лежав пiд столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях. «Убили!» – похололо в Оксеновi, а разом i пiдленька радiсть блимнула крижаними очицями: «Не минути тепер Василевi тюрми, от побий мене Бог – не минути!» Та Гайдук немов тiльки й ждав на те, щоб Оксен пiддався спокусi, – поворушив однiею ногою, потiм – другою, так наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-пiд столу, впираючись лiктями в пiдлогу. Хмiль, видно, вже вилетiв йому з голови, бо мав яснi осмисленi очi. З розбитоi губи стiкала на пiдборiддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але вiн не пробував навiть витерти ii. Стояв похитуючись, з таким зосереджено-замисленим видом, немов щось дуже важливе пригадував i все нiяк не мiг пригадати. Оксен метнувся до дверей, зачерпнув повен кухоль води, понiс до старого – Гайдук досадливе вiдвiв його руку: зачекай! – i знову полiз пiд стiл. Довго там нишпорив, врештi порачкував назад, крекчучи, розiгнувся, прошамотiв опухлим, закривавленим ротом: – Мало не забув. І поклав вибитого зуба. Тiльки тепер озвалася Гайдучиха. До цього сидiла на лавi, зiгнувшись, – вiдходила пiсля чоловiкового «вгощенiя», тепер же кинулася до нього, заголосила, як над покiйником: – Ой, убили ж, уби-или!.. Ой, людоньки добрi, та що ж воно таке робиться, коли чоловiковi уже за одним махом усi зу-у-би вибивають! – Цить! – цитьнув на неi Гайдук, i стара слухняно змовкла, тiльки сьорбала носом, пiдбираючи сльози. Гайдук же старанно обтер зуба, подивився на нього i так, i сяк, наче примiряючи, куди його тепер вставити, а потiм заховав до гаманця: не пропадать же добру, i аж тодi вже пiшов за Оксеном до мисника. Довго пирхав-хлюпав водою на закривавлений рот, попросив навiть: – Хлюпни й на голову, – повернувся до столу, як пiсля святоi купелi: мокре волосся пригладжене, в очах – загадково-задоволений поблиск. – Так отак, знаття, батюшко, пригощають? Бачили тепер, чим оця власть нас годуе? Гайдучиха знову спробувала вдарити вголос, Гайдук тiльки зиркнув – жiнка злякано затулила долонею рота. – Що на це скажете, панотче?.. Другу шоку пiдставляти?.. Одного зуба вивалив – нехай i другого вибивае?.. – А що батюшка збентежено мовчав, не знайшовшись вiдразу на вiдповiдь, то Гайдук сам вiдповiв за нього: – Нi, батюшко, тепер одними заповiдями Христовими на ногах не втримаешся! Тепер такi вовчi закони, що другу щоку пiдставиш, то й голову разом з тiею щокою вiдiрвуть. Зуб за зуб, око за око – оце тепер наша заповiдь!.. А отой волоцюга нехай начуваеться! – погрозив Гайдук кулаком у бiк села. – Це йому не двадцятий рiк – наганом iз дядька душу витрушувати! В губернiю, в Харкiв пiду, все хазяйство по вiтру пущу, а кари на нього доб’юся! На цьому й закiнчилося невеселе весiлля. І хоч Оксен, якого трохи мучила совiсть (не заступився ж!), не пускав: – Та куди ж ви поспiшаете, ще рано! – запрошував до столу, пригощав: – Випийте ж хоч iще по однiй – погладьте собi дорогу! – Гайдук як одрубав: – Пора! – Бажання помсти осiдлало його, i, здавалося, помри вiн тепер – у домовину не ляже, з могили вигребеться, щоб розквитатись з Ганжею. Бо такий уже рiд Гайдучий, з дiда-прадiда затятий, сутяжний та непоступний: зачепи – за весь вiк не вiдплачешся. Цим завжди й брали. На цьому й жили. І лихоманили всеньке село з роду в рiд, вiд старого аж до малого. «Що ж, удасться дядьковi Михайловi поквитатися iз Василем, – дай йому боже здоров’я, – роздумував Оксен, проводжаючи Гайдукiв аж за ворота. – Пора б уже уговкати того гайдамаку: розперезався – впину на нього немае!» Оксен постояв, проводжаючи поглядом двi постатi, що сухенькими тiнями посунули в нiч, розчинилися в темрявi. Потiм, за звичкою, подивився вгору: яка буде назавтра погода. «Буде гарна днина, бач: нi хмаринки в небi. Треба буде завтра перекласти отой стiжок сiна, що почав затiкати. І казав же Івановi: припильнуй: так поки сам не доглянеш – ладу не доб’ешся!..» Тут звичний плин думок перебив далекий собачий гавкiт – Оксен подивився в той бiк, куди пiшли Гайдуки: десь при темному обрii тлiли рiденькi жарини, переморгувалися – село! Там хата тiснилась до хати, переплiталось тинами, вiдмежовувалося ровами, прорiзалося вулицями неспокiйне сiльське життя. Там не затулишся вiд всевидющого сусiдського ока, не сховаешся вiд недремних вушей: визирять, винюхають, пiдслухають, хоч закопайся в землю! Тiльки тут, на хуторi, почував себе добре Оксен i зараз стояв, впиваючи незаселений простiр, що оточував його звiдусiль, простягнувся невидимими в темрявi нивами, – i легко, i вiльно дихалось йому. І так було зараз хороше Оксеновi, що вiн стояв би, мабуть, аж до самого ранку, коли б не думка про дружину, яка сидiла в хатi – чекала на нього, налякана, тривожна, завмерла, як i належиться молодiй; швидко пiшов до хати, що простягала до нього двi свiтлi руки вiд щедро освiтлених вiкон. Таня ж гаряче шепотiла на вухо сестрi – благала ii: – Зiнонько, лягай бiля мене! Зiна мало не зареготала, уявивши собi, яке обличчя було б у Оксена, коли б вона оце послухалася сестри та лягла поруч неi. А коли глянула в застиглi зiницi сестри – смiх ii згас, так i не розгорiвшись, вона обiйняла Таню за худенькi плечi, пригорнула до себе: – Дурненька, чого ти боiшся? То спершу страшно, а потiм пройде. – Лягай зi мною. Хоч на цю нiч, – молила Таня, наче не розумiючи всю безглуздiсть своеi молитви. – Ти думаеш, однiй тобi страшно? Всi ми проходимо через це, i нiхто, однак, ще не вмирав вiд цього… – Ти любила Вiталiя! – скрикнула Таня так голосно, що всi вражено повернулися до них— Ти любила його!.. Любила!.. Любила! – твердила вона, ображено тремтячи губами. Зiна не знае, що вiдповiсти. Пригортае Тетяну, наче обiйми цi могли заспокоiти сестру! До хати весело зайшов Оксен. Потер, наче з морозу, долонi, сказав: – Гарну погоду посилае Господь. Отець Вiталiй наче тiльки й чекав оцих слiв: звiвся, подякував господаревi за вечерю, повернувся лицем до образiв, махнув широким рукавом шовковоi ряси, кладучи на себе хрест, i всi захрестились побожно, дякуючи Боговi, що напоiв, нагодував, не обiйшов своею милiстю. Всi, крiм Танi, яка, здавалося, не розумiла нiчого. Поруч з Оксеном стояли обидва його сини, трохи збоку – Олеся. Щиро хрестилися, клали гарячi поклони. «Не лишай же i далi нас, рабiв твоiх, своеi прихильностi, порятуй нас вiд голоду, холоду й мору, дай кожному з нас щасливоi долi. Землицi нашiй – родити, худобi – плодитися, багатству – множитись. Захисти нас вiд заздрiсного ока, вiд лихого наговору, вiд злоi людини. Ось ми, Івасюти, раби твоi вiрнi з дiда-прадiда, стоiмо перед тобою всiею сiм’ею – несемо тобi таку дружну молитву, що ти не можеш не почути ii. Ми порiднилися зi слугою твоiм, прийнявши в лоно свое сестру його жiнки, – тепер ти ще прихильнiше стався до нашого роду. Ми покiрно пiдходимо пiд благословення слуги твого, Боже, покiрно й смиренно, – дивися ж, дивися на нас, Господи, i не лишай нас благодатi своеi!» Першим до руки отця Вiталiя пiдiйшов Оксен. Схилився побожно, попрохав смиренно: – Благословiть, батюшко! – Господь благословить, – широким щедрим хрестом вiйнула в повiтрi рука отця Вiталiя. А як тiльки Оксен вiдiйшов, отець Вiталiй повернувся до зовицi: рука пiднесена вгору, три бiлi пальцi стуленi мiцно докупи: Бог-отець, Бог-син, Бог – дух святий, – пiдходь, Таню, прийми благословення на страшну для тебе нiч, на сумiсне спання з немилою для тебе людиною! Клони, Таню, голову, складай покiрно долонi, цiлуй, Таню, руку, що привела тебе в оцю хату, вiдiрвала тебе вiд Олега. Бо – чуеш: тато благословляе тебе з того свiту, бачиш: грозить тобi з могили, закликаючи до покори! І Таня, затуливши повiками очi, щоб не помiтив дiвер ненавистi, яка враз спалахнула в нiй, прикладаеться до бiлоi пахучоi руки Вiталiя, прикладаеться, до болю зцiпивши зуби: щосили бореться з бажанням вчепитись у ту руку зубами. Гостей поклали в бiльшiй кiмнатi, молодi пiшли в меншу. Тут не було свiтла, тiльки горiла лампада: гостренький вогняний язичок ковзався по оливi. Лiворуч, пiд стiною, безсоромно бiлiла приготовлена постiль, i навiть Боги на iконах цнотливо вiдводили очi, сварилися довгими пальцями, а по праву руку, прямо пiд образам, стояли двi скринi – велика й маленька. Велика – Івасют, маленька – Танина. Івасют – пузата, кована мiддю й залiзом, горою пiдiймалася над Таниною худенькою скринькою, навалювалася на неi чорною тiнню. І Таня раптом подумала, що за нiч вiд ii беззахисноi скриньки i слiду не лишиться: з’iсть, проковтне ii оте пузате скринище! Пронизана страхом, Таня смикнулася була втiкати, але ноги вже не слухались ii; хотiла крикнути – покликати сестру, але й голос вiдмовив iй. І вже Оксен бере ii за руку i веде, мовчазну, зневолену, до постелi… Добившись свого, Оксен вiдразу ж заснув, а Таня вiдсунулася на краечок широкого лiжка, застигла, завмерла, не зважуючись поворухнутися: найбiльше боялася зараз, що вiн проснеться, потягнеться знову до неi. Лише дозволила собi тихенько визволити з-пiд ковдри руки, випростати, покласти долонями вгору: соромилася дотикатися ними до власного тiла, бо воно стало немовби чуже. Лежала, тихесенько дихала – гнала вiд себе думку про Олега, якоi було ще бiльше соромно, анiж власного тiла, а вона, вiдiгнана, пiдповзала, скрадалася вже з iншого боку: «Ти зрадила!.. Зрадила!.. Зрадила!.. Ти бiльше нiколи не побачиш його!..» Танi хочеться плакати, а сльози не йдуть. Хочеться стогнати, але може проснутись Оксен. Тодi вона вся витягаеться – напружуеться кожною жилкою: все тiло ii тремтить, як струна. Щосили стискае кулачки, наказуе сама собi завмерти, нi про що не думати, нiчим не краятись. «Боже, я все зробила, що вимагалося вiд мене, – пошли ж менi спокiй, дай менi сон!» Але Бог iще, мабуть, невдоволений Танею, бо вона нiяк не може заснути, i дрiмота тiкае вiд неi, ховаеться десь по закутках грайливою кицькою. Тодi Таня починае наслухати: може, десь тупне, може, хтось заговорить – вiдверне ii увагу вiд усього оцього, що сталося з нею, І дивовижний, незрозумiлий, а в той же час – дуже знайомий звук доноситься до неi. Вiн лунае звiдкiлясь вiд дверей, а може, й з-пiд печi, лунае тихенько й невтомно. Таня аж голову звела, аж подих затримала, силкуючись розiбрати, що то таке. І враз зрозумiла – цвiркун! Нiчний той скрипалик, невтомний музика, що як почне награвати звечора, так i не пiдкладае смичка до самого ранку. Але де iще… де ще чула вона таку мелодiю?.. Такого музику?.. Нi, не такого, а iншого… iншого, що дуже нагадуе iй оцього… І нарештi пригадуе. Скiльки тодi iй було рокiв – два чи п’ять – Таня не може зараз напевне сказати. Просто була тодi дуже маленька – татiв високий чобiт торкався iй пiдбiрiддя. Вона була на якомусь весiллi, в якомусь селi. Пам’ятае тiльки гамiр i дим та червонi захеканi пари, якi товчуть своiми каблуками в долiвку, наче заповзялися продовбати ii наскрiзь. Але не на оцих невтомних танцюристiв дивиться маленька дитина, навiть не на свого трохи сп’янiлого тата, – вся увага ii прикута до Янкеля. Пам’ятае його довгасте обличчя iз звислими пейсами, худий рот, що кривився в посмiшцi, i велике засмучене око. Друге Янкелеве око було пов’язане якоюсь брудною хустиною. Вiн тримав у однiй руцi скрипку, а друга лiтала то туди, то сюди, повна якогось хворобливого неспокою й руху, i, може, тому навiть вiд найвеселiшоi Янкелевоi музики вiяло сумом. – Янкель, ушквар гопака! – Янкелю, заграй веселiшоi! – Янкелю, ушквар, щоб аж жижки трусилися! І Янкель вже не тiльки скрипкою – грав усiм тiлом своiм: звивався, прицмокував, хитав головою, пiдморгував единим оком, показуючи, як йому весело – ой, як йому весело! – а сум не зникав. Сум так i пронизував кожен звук його скрипки. Такоi ж убогоi та обшарпаноi, як i ii хазяiн. Таня стояла завмерла, зачарована, заворожена отим дивовижним сплетiнням веселощiв i суму, не в змозi вiдiрвати вiд скрипки очей. І коли трохи пiзнiше гостi, натанцювавшись, знову посiдали до столу, а Янкель вийшов надвiр – дихнути свiжим повiтрям, Таню наче хтось узяв та й повiв слiдом за ним. Мабуть, свiтив повен мiсяць, бо весь ганок наче залитий був молоком. Янкель стояв, задерши догори худе обличчя, опустивши довгi руки iз скрипкою та смичком. Таня пiдiйшла до нього, зупинилася навпроти скрипки, потягнулася пальчиком до струни. – Ну, що скажеш? – помiтив ii Янкель. Присiв, провiв по Танинiй бiлявiй голiвцi долонею, чомусь зiтхнув. – Отака хороша дитина!.. Хто твоi тато i мама?.. – А що Таня мовчала, Янкель сказав: – А хочеш, я заграю для тебе? От так… Притулив до пiдборiддя скрипку i, дивлячись на дитину сумним своiм оком, почав награвати тихеньку мелодiю – прямо в Танине завмерле серце. Догравши, звiвся, дмухнув на струни – здув рештки отiеi простенькоi пiсеньки, зiграноi спецiально для Танi. Не питав у дитини, сподобалося iй чи нi, а дiстав iз кишенi круглого пряника-медовика, подав дiвчинцi i знову почовгав до хати – веселити людей… Пряник той Таня так i не покуштувала – десь посiяла, мелодiя ж, награна тiльки для неi, ще довго бринiла iй у душi. І ось вона знову чуе ii – наче Янкель, щоб утiшити Таню, перекинувся в цвiркунчика та й пристрибав до неi з минулих рокiв. І Таня слухала, слухала, теплiшаючи серцем, та й незчулася, як сон скрався до неi. Вона спала й не чула, як десь понад хатою, а може, аж попiд зiрками загуло-закрутилося велетенське колесо прядки й одвiчна невтомна пряля, послинивши пальцi, почала сукати iз мички людських доль тоненькi ниточки – однi обривала, iншi сплiтала, заплутувала в химернi клубки – подiй, вчинкiв, наслiдкiв, де все обумовлено i все випадково, як хоч би й ота сутичка Гайдука iз Ганжею. І треба ж було Василевi припертися саме в оту годину, а тодi хоч-не-хоч, а повинен був дати одкоша Гайдуковi. Повинен був! Мусив! І не вбачав у цьому жодноi з свого боку провини! Так i сказав у повiткомi, i стояв на цьому в землю вгрузлою брилою: хоч руки обiрвiть – з мiсця не зрушите! – Але ж зрозумiйте, товаришу, – найбiльше гарячкувала товариш Ольга, жiнорг, у червонiй косинцi поверх коротко пiдстриженого русявого волосся. Вся невелика постать ii аж тремтiла вiд справедливого обурення. – Зрозумiйте: це ганьба для комунiста – вдаватися до жандармських методiв впливу! Ганьба! – Ти не тiльки собi – всiй свiтовiй революцii завдав шкоди отим бiлогвардiйським ударом, – пiдтримав товаришку Ольгу i начальник ДПУ Ляндер. – Ти, товаришу, бiлогвардiйщини менi не тули! – спалахнув Ганжа i важко ступив до начальника ГПУ, шо сидiв як картинка в крiслi: по-вiйськовому пiдiбраний, весь обперезаний ременями. – Бiлогвардiець кого – пролетаря до кровi бив… А я – пельку ворожу заткнув! – Добре заткнув, – посмiхнувся скептично Ляндер. – Повний рот зубiв накришив. – Б’ю, як умiю, – похмуро вiдрiзав Ганжа. – В панських пансiонах не вчився. – На кого це ти натякаеш? – почервонiв начальник ДПУ. – Товаришi, давайте спокiйнiше! – втрутився секретар повiткому Григорiй Гiнзбург. Приемне враження вiд iнтелiгентного обличчя з широким розвиненим чолом псувало нервове посмикування правоi щоки: колись стояв Гриша бiля подовбаноi кулями стiни пiд денiкiнськими карабiнами. В останню мить врятувала його вiд ворожоi кулi шалена атака червоних кiннотникiв – на згадку лишився тiльки шрам на плечi та невпинне посмикування щоки: наче вiн весь час намагався пiдморгнути. Голова його була покрита такими густими та непокiрними кучерями, що жоден гребiнець не витримував – щербився при першiй же спробi навести хоч який-небудь лад в отих непролазних хащах. Тому, мабуть, не носив нiколи Гiнзбург шапки або картуза: так i ходив простоволосий, наводячи тиху панiку на мiстечкових ребе, тiльки в найлютiшi морози прикривав благеньким шарфиком весело вiдстовбурченi вуха. Вони й зараз стирчали в нього, як лiхтарi, – заважали солiдному тоновi. – Давайте, товаришi, ближче до справи… – Гiнзбург постукав олiвцем, перевернув, постукав iще й другим кiнцем, i всiм було ясно, чому зволiкае секретар повiткому, нерiшуче мнеться за столом: усi симпатii його – на боцi Ганжi, вiн i сам, може, затопив би в зуби, якби при ньому хто насмiлився плюнути на адрес Радянськоi влади; але порядок е порядок i кiнець кiнцем комунiсти вони, чорт вас усiх забери, чи не комунiсти! Тож секретар повiткому збираеться з рiшучiстю i, офiцiйно суплячись, запитуе в комунiста Ганжi: – Товаришу Ганжа, ти нам можеш дати урочисту обiцянку, що бiльше нiколи, нi при яких обставинах не пiддасися на провокацiю i не вдасися до рукоприкладства? Василь вiдповiдае не зразу. Вiн стоiть, як уперта гора, увесь на виднотi: вiд приношених чобiт iз скривленими каблуками до благенькоi робiтничоi кепочки в правiй безпалiй руцi. Похмуре обличчя його ще бiльше супиться, погляд – важкий, непоборний. – Не можу. – От бачите! – сердито й дзвiнко вигукуе товаришка Ольга: очi ii аж палахкотять праведним гнiвом. – Це здекласований елемент, а ми з ним панькаемося! «Сама ти – елемент! – коситься на неi Василь. – Послати б тебе помiж наших дядькiв, не те б заспiвала!» Хтось iз членiв бюро сердито смiеться, хтось тихо лаеться. – Товаришi, дотримуйтесь порядку! – стукае олiвцем по столу Гiнзбург. – Не забувайте, що ви не на ярмарку, а на засiданнi повiткому партii… Якi в кого будуть пропозицii, товаришi? Першою озиваеться товаришка Ольга. Обличчя – рiшуче, пiд обсмиканою гiмнастеркою стирчать груди: не поступишся – пришпилить до стiнки! З ненавистю дивлячись на понурого Василя, запропонувала-вiдрубала: – Виключити з партii!.. Судити показовим революцiйним судом!.. – Ого! – Ну, це вже ти, Ольго, занадто! – поморщився Гiнзбург. – Я своеi пропозицii не знiмаю! – i сiла, демонстративно вiдвернувшись од Василя. Ляндер похитав-похитав носком хромового блискучого чобота, пiдняв догори пальця: – Дозвольте менi! – Валяй! – хитнув головою Гiнзбург. – Я думаю, що пропозицiя товаришки… е-е… товаришки… – Ковальчук, – пiдказав хтось збоку. – Товаришки Ковальчук, – хитнув, подякувавши, головою Ляндер, – занадто сувора. Товариш Ганжа вчинив, звичайно, тяжку провину перед революцiею, але ми не повиннi забувати, в яких умовах вiн працюе… А також врахувавши, що цей товариш вперше, так би мовити, зiрвався, що вiн чистого пролетарського походження… з селян-батракiв… я думаю, що досить буде, коли ми винесемо йому догану… – Щоб вiн знову зуби трощив? – Я вас, товаришко… е-е… Ковальчук, не перебивав, – Ляндер сiв, порипiв ременями, вмощуючись у крiслi, знову захитав хромовим чобiтком. – Ну, що ж, товаришi, iнших пропозицiй не буде? – спитав у присутнiх Гiнзбург. – Тодi переходимо до голосування. За першу пропозицiю проголосувала тiльки товаришка Ольга. Вона ж була едина, хто пiдняв руку проти пропозицii Ляндера. Василь, не прощаючись, натягнув кепку, важко пiшов до дверей. – Ти почекай, ми скоро закiнчимо! – гукнув йому вслiд Гiнзбург. – Ти менi ще потрiбний. Василь постояв у коридорi, похмуро й замкнено скурив немалу самокрутку з мiцнющого, як сто чортiв, тютюну, а потiм вийшов на ганок: люди його зараз дратували. Там його i знайшов секретар повiткому. – А я думав, що ти вже втiк, – весело заговорив вiн, намагаючись попасти в рукав коротенькоi шкуратянки: одягався Гiнзбург завжди на ходу. – Голодний? – Нi. – Все одно ходiм iсти, бо я голодний, як вовк. Василь покiрно дав завести себе до соцвихiвськоi iдальнi, де харчувався майже весь радпартактив повiтового мiста. Зал свiтився чистою бiднiстю: столи хоч i не мали скатертин, зате були добре вишкрябанi, дерев’янi ложки – наче щойно купленi, полив’янi миски не скидались на неоковирну людину, на губах у якоi завжди лишаються слiди позавчорашнього обiду. І весела молоденька дiвчина, що вiдразу ж пiдбiгла до них, теж свiтилася отiею ошатною бiднiстю: ношене-переношене платтячко, сiренький фартушок, ще материнi, мабуть, черевички, але зате все чисте, попрасоване, а очi так i сяють свiтло-сiрою доброзичливiстю. Ганжi аж незручно стало за своi порудiлi запиленi чоботища, якi вже давно голосили по ваксi (а де ж ii у бiсовоi мами вiзьмеш!), огрубiлi, погано вимитi руки з чорними обламаними нiгтями на единих двох пальцях. Вiн провiв долонею по пiдборiддю – i борода не голена, не встиг поголитися, тепер страшний, мабуть, як чорт. – Чим ви нас, Сашо, вгощатимете? – весело спитав Гiнзбург i, глянувши на Ганжу, що все ще супився, додав: – Бо товариш голодний, бачите, яким вовком дивиться! Переказуючи, чим вона сьогоднi iх годуватиме, Саша довго ще стояла бiля них, зате мало подавала: на перше суп, синiй, як мрець, – крихiтнi кружальця жиру спритно втiкали вiд ложки, а картоплину можна було виловити хiба що густим волоком; на другу страву – перлова каша, змащена для годиться прогiрклою олiею, i на трете – по склянцi узвару. – Ого, якi ми сьогоднi щедрi! – вигукнув Гiнзбург i заходився сьорбати суп, аж заворушилися вуха. «Здорово ж ви живете!» – жалiсливо подивився на худеньку постать секретаря Василь. І недавня образа, коли його «пiсочили» на повiткомi, стала в’янути, вiн уже спокiйнiше, без внутрiшньоi настороженостi та упередження, мiг розмовляти iз Гiнзбургом. Той же добирав способу iсти й розпитувати Ганжу про сiльськi справи: чи охоче дядько здае продрозкладку, чи багато облогових земель, як пройшла чистка комнезаму, що чувати зi школою. – Охоче, аж пробi кричить! – вiдповiв сердито Василь на перше питання – Ще рiк так iз дядька шкуру подеремо – вiн нам насiе! Бур’яни будем косити, а вовкiв випасати! Гiнзбурга, здаеться, анi здивувала, анi вразила отака контрреволюцiйна вiдповiдь Ганжi. Вiн тiльки оглянувся, жартiвливо зацитькав: – Ша, годi… – І, враз посерйознiшавши, вiдставив порожню склянку, з якоi довго й уперто намагався витрусити ще хоч краплину узвару, витер долонею губи. – З продрозкладкою будем кiнчати – переходити на продподаток. – Коли? – аж смикнувся зрадiло Василь. – З нового року. Сам Ленiн сказав: годi! Вiйна скiнчилася, чiплятися далi за военний комунiзм – угробити все господарство. – Правильно! – рубонув долонею по столу Василь. – Обережнiше, стiл поб’еш! – засмiявся Гiнзбург. І, знову набравши серйозного виду: – Це – поки що неофiцiально, не для зайвих чуток… А тепер скажи менi от що: що там у тебе з комнезамом? – Ляндер уже донiс? – Не донiс, а доповiв. – Ну, то я отак чистити комнезам однаково не дам! – вiдрубав сердито Василь. – Ти знаеш, товаришу, скiльки невiруючих у нашому селi? – Цiкаво, цiкаво… – Я та Максим… От i всi, хоч оближися. То хто ж тодi в комнезамi буде, як усiх вiруючих вичистити? – Так… – От тобi й так! А Ляндер в одну дудку: чисть – i нiкакiх гвоздей! А того не розумiе, шо комнезам – не бичок. – Так, Ляндер справдi тут перегнув, – погодився Гiнзбург i раптом, сердито почервонiвши, напосiвся на Василя: – А ти чого досi мовчав? Чому в повiткомi нiчого про це не казав?.. Що, може, Ляндера злякався? – Боявся би – послухався б… Просто – не до цього було. Ви ж мене на повiткомi як мокрим рядном накрили… А ота найбiльше… товаришка!.. – А, Ольга! – весело засмiявся Гiнзбург. – Та нiкому спуску не дае. Тiй на зуби не попадайся… Ось зачекай, приiде вона колись до тебе та вiзьметься за ваших жiнок… – Я всi мiстки по дорозi порозбираю, – пообiцяв похмуро Василь. Вже прощаючись. Гiнзбург пригадав: – А як у вас справи зi школою? – Та як… – зам’явся Василь. Полiз був рукою до потилицi, а потiм махнув досадливо: – Не куеться й не мелеться!.. Школа, товаришу, то е, хороша е школа… Так що ж толку в тiй школi, коли дiтей вчити нiкому. – Як нiкому? – здивувався Гiнзбург. – Пам’ятаю: вам ще торiк учителя послали. – Та прислали, – невесело погодився Василь. – Тiльки краще б ви його собi залишили. Бiда то наша, а не вчитель… Куди йому з чужими дiтьми возитися, коли вiн скоро своiм не зможе ради дати. – Вiн що – багатодiтний? – Еге ж, багатодiтний: уже третя дiвка з отаким-о животом вiд нього ходить… А вiн, гад прищавий, ще з однiею собачу любов закрутив! – Ну, це вже ваш недогляд, – заперечив Гiнзбург. – Це вже ви повиннi перевиховувати… – Його й без мене дядьки обiцяють перевиховати. Хай тiльки пiймають iще бiля якоi – вони йому котячi горiшки вилущать. Викинуть i понюхати не дадуть… А я його, такого, й на порiг до школи не пущу! Совiсть моя партiйна того не дозволить… – Доведеться пiдшукати вам нового учителя, – погодився Гiнзбург. – А ти сам не жди, поки тобi на тарiлцi пiднесуть, – зайди в наросвiту, може, на твое щастя, хто й знайдеться. – Та я-то зайду, зайти не штука… – Зайди, зайди! – подав на прощання руку секретар. – Ну, то бувай здоров, коли що – не забувай! І розiйшлися: Гiнзбург у повiтком, Ганжа – спершу в наросвiту, потiм на пошту – за свiжими газетами i аж тодi вже – в рiдне село. Там його ждали й не ждали. Коли втомлений Ганжа пiзньоi ночi пiдходив до своеi хати, вiд стiни вiдклеiлась темна постать, ворухнулася йому назустрiч. – Хто там? – спитав суворо Ганжа, намацуючи рукою ребристу ручку нагана. – Дядьку Василю! – Максиме?.. Ти чого тут стирчиш? – То вас пустили, дядьку Василю? Голос парубка аж тремтить вiд радостi, вiн тупцяеться бiля Ганжi в своему пошарпаному кожушковi молоденьким ведмедиком, торохтить узувачкою по дзвiнкiй, уже трохи пiдмерзлiй землi. – Пустили? – дивуеться Василь. – Та хто б це мав мене забирати?.. Постiй, постiй, а це що в тебе? – Та-а… Це так… – нiяково бубонить Максим та й намагаеться приховати за спиною Івасютину гакiвницю. Тiльки де ж ii в бiса затулиш, оцю багацьку пукавку, коли вона своiм гранчастим дулом мало не дiстае хлопцевi до вуха! – То ти мене тут стерiг! – догадався нарештi Василь i, обiйнявши парубка за плечi, на мить притиснув його голову до своеi шкурятинки. – Ну, спасибi, брате, спасибi!.. А тепер iди собi додому, бо мати, мабуть, уже й очi прогледiла… – То ви, дядьку, таки повернулися, – вже не запитально, а задоволено-ствердно мовив Максим та й пiшов слухняно додому, потупотiв кудлатою тiнню. А Ганжа довго ще стояв бiля дверей, тримаючи руку на клямцi: заходити до хати чомусь не хотiлося. «Гарний хлопець оцей Максим, бач, пiвночi простояв, мене виглядаючи», – розчулено думав вiн i, може, вперше спала думка, що вже заради оцього варто жити, й боротись, i ночувати в одинокiй, необжитiй хатi, позбавленiй затишного й теплого жiночого духу. «Так, невдало якось воно в мене виходить, невдало, – роздумуе гiрко Василь, все ще старцюючи бiля дверей: надворi йому зараз затишнiше, анiж у хатi. – Удiвець не вдiвець, парубок не парубок, а так, чорти його батька зна й що, як той пес на припонi… Чи, може, й справдi завести якусь удовицю, хай би обiгрiла хату?.. Тiльки нiчого не вийде в мене», – вiдразу ж сам собi заперечив Василь, i перед ним, як накликане, випливло обличчя Олени, обпекло його серце синiми, як небо, очима. «Прокляття мое, муко моя!.. Отруiла ти душу мою та й пiшла – так i не дала менi спити твого кохання!.. Що ж тобi ще треба вiд мене?.. Подивись: я вже сивий, уже однолiтки моi повидавали дочок, поженили синiв та ходять дiдами, а ти все примушуеш мене чекати – невiдомо чого, надiятись – невiдомо навiщо… От вiзьму та й оженюся на першiй, яка тiльки пiд руку трапиться, оженюся, аби тiльки ти вiдчепилась вiд мене. Так хiба ж ти вiдчепишся?.. Хiба ти покинеш?.. Станеш мiж нею i мною, ослiпиш своiми очима, скуеш мою душу… Бо менi часом здаеться, що вони i в домовинi не згасли, отi очi твоi, Олено, i з-пiд сироi землi сяють синiми зорями та й будуть сяяти, доки i я ляжу отам бiля тебе… Чи хоч тодi ти заспокоiшся, Олено?» Василь торгае клямку, i клямка жалiсливо видзвонюе, а темна хата тихенько постогнуе: десь у димарi кублиться невгомонний вiтрисько, що забрався туди переночувати та все нiяк не вмоститься, все не зiгрiеться: тремтить, бiдолаха, посвистуе в порожнiй кулак, уже й не радий, що потрапив у таку необжиту халупу. «Що ж, брате, посвищемо разом та й будемо спати, – невесело жартуе Василь, роздягаючись. – Пробач, дорогий госте, що в печi не топлено, що iсти не зварено: сам бачиш, як живемо…» Вiтер ще трохи поскiмлив-поскiмлив та й затих: десь, мабуть, таки пригрiвся, сердега, Василь же ще довго холонув необiгрiтою душею, – лежав голiчерева, пiдклавши руки пiд голову, свiтив у низеньку стелю тоскними очима, i широкi необласканi груди його аж болiли по жiночiй голiвцi – по теплiй шоцi, гарячих устах, шовковистiй косi. Хай би спала оце зараз у нього на грудях – не поворухнувся б, не дихнув би до самiсiнького ранку. І чи то ота прикрiсть у повiткомi, чи оцi нiчнi важкi роздуми, тiльки Василь щось iз тиждень ходив сам не свiй: так, нiби заспаний, нiби хворий, i все супився та ховав очi, розмовляючи з людьми. «Таки добре влетiло йому за Гайдука!» – догадувались у селi, й одних чутка ця повнила радiстю, а iнших злостила: «Гайдук же перший до нього полiз, то це, виходить, тобi на голову накладуть, а ти й обтертись не смiй! Видать, нова влада не дуже розбираеться, що й до чого». Сам же Гайдук не приховував свого невдоволення. Отак! Ворон вороновi ока не вийма! Пiшов у повiт та й повернувся собi, непокараний. Нiби його, Гайдукiв, зуб нiчого й не вартий. От вам, людоньки добрi, яка нова власть, осьдечки ii правда! Мало того, шо останню зернину з двору метуть, щоб нагодувати отой пролетарiят ненажерливий, та iще й морду безкарно товчуть! Одна тепер тiльки й лишилася надiя, що на Господа Бога. Як Бог за нас не заступиться та не покарае отого волоцюгу, тодi вже хiба що до страшного суду нам ждати! Іще щось додав старий до отiеi гнiвноi своеi мови, а може, й не сказав – тiльки подумав, так хiба ж вiд чортячих людей з чимось сховаешся! І одного пiзнього вечора, повернувшись додому з сiльради, застав Ганжа бiля своеi хати Приходька Івана. Комнезамож Іван мав сiмейку, як у того Омелька: жiнку i дванадцять дiтей. Обсiявся ними, як дрiбним маком: ще не встигне одне сп’ятися на ноги, а вже друге виглядае з колиски, галченям роззявляе голодного рота. – Бог дав, – пояснював кожного разу Іван, збентежено чухмарячи потилицю. – Бог то Бог, але й ти, Іване, добре, видать, пiдпрягався до Бога! – смiялися дядьки. – Е, що ви таке кажете – до чого тут Іван! – заперечували iншi. – Ми, слава Богу, теж не з лопуцька, та, бачите, далеко позаду. То в нього Хведора така… – А до чого тут, сусiде, Хведора! – А до того, сусiде, що в неi натура особенна… Дядьки собi смiялися, а Іван не дуже зважав на тi людськi насмiли: хай смiються собi на здоров’я, з посмiху люди бувають; а от пiдростуть сини, та виведе вiн аж дванадцять ораликiв у поле, тодi подивимося, дорогi сусiдоньки, кого завидки гризтимуть! – Та де ж ти, Іване, тiеi землицi настачишся? Дванадцять синiв – то ж дванадцять господарiв! – І земля буде, – не пiддавався Іван. – То колись, за царя, – росли б моi жебраками, – а тепер – го-го!.. Тепер – наша властя: вона моiх синiв у обиду не дасть. Приходьки росли дружнi та заповзятi – горою стояли один за одного: як наваляться на когось гуртом, – ти iх одним кулаком, а вони тебе – двадцятьма. Навiть передостанне (найменший ще в колисцi), виставивши з-пiд коротенькоi сорочки брудненьке пузце, теж пнеться до гурту – ткнути i своiм кулачком. Щонедiлi вела iх Хведора до церкви. Найменшого несла на руках. Виступала попереду, огрядна, червонощока, як пава («Тiй Хведорi народити, що яйце знести!» – казали заздрiсно жiнки), а за нею, взявшись за руки, ланцюжком одинадцять синiв: старший – попереду, передостаннiй – позаду: йде перевальцем, поспiшае, щоб не вiдстати вiд iнших. Ще не так давно Іван не вилазив з боргiв – не так легко нагодувати з двох десятин отих пуцьверiнкiв. – І куди воно у вас дiваеться, Іване? Ви ж недавно змололи! – Та змолоти змолов, тiльки й моi косарики, спасибi iм, не дрiмають. Ще не вспiе, пробачте на словi, й вилупитись, а вже найбiльшу ложку хапае. – Вони й вас отак з’iдять, Іване! – Дасть Бог – не з’iдять, бо я жилавий. Та ще як позичите менi мiшечок пшенички, то вже якось уцiлiю: кину iм по шматку – вони про рiдного тата й забудуть. Отак пожартуе-пожартуе та, гляди, i йде з мiшком за плечима додому. Тепер Івановi легше: прирiзала нова влада великий шмат поля, видiлила коня й плуга, i Приходько серцем прирiс до комнезаму та його ватажка – Ганжi Василя. От i зараз – стоiть бiля його хати, удае, наче просто так, випадково опинився на оцьому подвiр’i. – Ти кого стережеш? – А, це ти, Василю! А я й не впiзнав. Бачу, суне якась мана: бугай – не бугай, а щось на нього схоже… – Кажи, чого прийшов, – обривае нетерпляче Ганжа: натомився сьогоднi, хоч у перевесло лягай, йшов – мрiяв якомога швидше пiрнути в постiль. – Хто, я? – Та ти ж! – А я так: iшов та й зайшов. Став та й стою. – А ось я тобi по потилицi надаю – ти в мене постоiш! – погрозився Ганжа – Тобi що: iншого мiсця не знайшлося – витрiшки пасти? – І чого ти, Василю, такий скаженющий? – опасливо вiдступаючи вiд Ганжi, спитав Іван. – Як повернувся з того повiту, так наче тобi хто кiльце в губу вставив: все – бу та бу! А нема, щоб по-людському! – З тобою, чортом, спробуй по-людському… Кажи краще, чого тут стоiш, бо, Їй-Богу, прожену! Іван ще далi вiдступив од Ганжi: – А сердитись будеш? – Чого б то я мав сердитись? – Ну, гаразд, iскажу. Стережемо, щоб твою хату не спалили. – Хату? – здивувався Ганжа, – А хто ii мае палити? – Та звiдки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як ми й рiшили: ночувати в тебе по черзi… – Це, значить, щоб удвох веселiше горiти було? – От-от, – засмiявся Іван, – То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немае. – Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику! В хатi Ганжа засвiтив лампу, запросив гостя сiдати. Не поспiшаючи, дiстав кисет, став лаштувати цигарку. Іван заворушився й собi: понишпорив в однiй кишенi, лапнув по другiй, досадливо мовив: – От же бiсова жiнка! – Що там таке? – І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насiння насипала… А щоб же тобi чортяка жару за пазуху всипав!.. – На мого. – І чого менi так не поталанило в життi, Василю? – далi ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили вiд одного сiрника – В людей жiнки як жiнки, а в мене – чортяка з рогами! Я iй – стрижене, вона менi – кошене. Отак i любимося весь вiк, аж хата двигтить… Бач, насiння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своему хворому зубовi на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала! – А може, й не знала, – в’яло заперечив Ганжа, – може, й не нарошне. – Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролiвцi до дохтура iз своiм зубом заходив! – Ну й що, помогло? – Як мертвому кадило, – махнув рукою Іван. – Хiба тепер дохтура! Пiв-Хоролiвки оббiгав, поки знайшов, а знайшов, показую зуба: «Порятуйте, – кажу, – бо вже й жити через нього, розпроклятого, не хочеться», – так вiн i дивитись не захотiв!.. – Не схотiв? Ти йому, мабуть, не принiс нiчого? – Де ж у ката не принiс! – аж розсердився Іван. – Шматок сала на стiл поклав. Та вiн все одно не схотiв. «Я, – каже, – голубчику, по ротах, та не таких, як у тебе. Гiгiколог я». Та й випхав мене iз моiм зубом надвiр… Спасибi, хоч сало вiддав… Василю, а гiгiколог – це не по кобилячiй частi? – Може, й по кобилячiй, – байдуже озвався Василь. – Ех, дурна ж голова – не спитав! – забiдкався Іван. – Що в тебе – кобила захворiла? – Та, слава Богу, здорова. Ану ж що трапиться, от i не треба було б уже шукати! Покурили, помовчали. Іван все ще, мабуть, був пiд свiжим враженням своеi мандрiвки до Хоролiвки, бо згодом поцiкавився: – Василю, ти не знаеш, чого городськi жiнки почали такi короткi спiдницi шити? Матерii нема, чи розпорядження таке вийшло? – Мабуть, що розпорядження, – вперше посмiхнувся Василь. – А що – дуже короткi? – Та, щоб тобi не збрехати, аж за колiна. І хоч би було що показувати, а то такi ж загодованi, як ото поросята в поганого господаря: скiльки ти йому не пхай, а воно все ребрами свiтить. Гузення того, ну, Їй-Богу, в жменьку ввiбрати, вискоче на каблучках, та й – стриб, стриб перед очима, хоч батогом вiдганяй… Отож, видно, посьорбае порожнього супику та й стрибае з тiеi великоi радостi, – зробив раптовий висновок Іван, спльовуючи презирливо на долiвку. – А скажи менi, Василю, коли вже крам у нас буде? – Скоро буде, Іване, – пообiцяв Ганжа. – Сам знаеш, що нам буржуi в спадщину залишили: голод та руiни. То спершу, щоб щось виробляти, – вiдбудувати спершу треба… – Та хоч би карасину завозили, та мила, та солi, – ремствував далi Іван. – Був я оце в Хоролiвцi, думав нову косу купити, так де там – i не пiдступишся! Таку цiну гилять, що аж волосся дибом стае. «Бiйтеся Бога, – кажу, – хiба можна таку цiну з живого чоловiка лупити! Хто ж вас, чортiв, годуватиме, як ви дядьковi в руки коси не дасте? Будете ж самi злиднi косити, а витрiшки iсти!..» А вони ще й регочуть: «Нiчаво, ми найдемо, що iсти, а ти у властi своеi спроси, коли вона ножицi своi зiмкне, отодi вже й коси подешевшають». – «Щоб же вони зiмкнулися, – кажу iм, – та на ваших шиях!» Плюнув та й пiшов без коси вiд тих стрикулянтiв… – Будуть i коси… Все буде, Іване, дай тiльки час. – Дай-то боже i нашому телятi вовка з’iсти, – обiзвався Іван. – Воно б уже й так можна було жити потроху… Вiйни, слава Богу, немае, банди теж наче вивелись… Так продрозкладка ж дихати не дае!.. Ти в повiтi буваеш, чого ж ти iм нiчого не кажеш?.. Що вони там собi думають?.. – Думають, Іване, думають, – пригадав Ганжа розмову iз Гiнзбургом. – І не тiльки думають – готують новий закон… – якусь мить повагався: казати чи нi. А потiм вирiшив: казати! Вiд кого ховатися. – З нового врожаю обiцяють твердий податок. Зiбрав, змолотив, скiльки положено здав, а що лишилося – роби що хочеш: чи на базар, чи сам поiж… – Твоiми вустами, Василю, та мед пити… – Ну, давай уже, Іване, лягати, – перебив Приходька Ганжа – Не знаю, як ти, а я сьогоднi наче цiпом намахався. – А як пiдпалять?. – Та й бiс iз ним! – озвався байдуже Ганжа. – Коли ще хтось збереться палити, а я всю нiч не спатиму? – То, мо’, ще я постережу надворi? – А нащо його стерегти? Як надумаеться, то й без тебе пiдпалить. – Воно так, – погодився Іван та й почав роззуватися – лаштуватися до сну… Минула нiч, i друга, i третя. Комнезаможi приходили ночувати до Ганжi, i хата стояла, як заворожена: зухвало збивала на потилицю солом’яну шапку, смiливо блискала вiкнами. І Василь, щоразу покидаючи ii раннiм ранком, боровся iз спокусою поплескати долонею по стiнi: так-то, брате, видать, нас i вогонь не бере! А загорiтись таки мусило. Якщо люди почали казати, то вже хоч-не-хоч, а треба було горiти – рано чи пiзно. Тому не дуже був вражений Ганжа, коли на четверту нiч, якраз пiсля перших пiвнiв, довелося йому зiскакувати з обiгрiтоi постелi та й вибiгати з чобiтьми й шкуратянкою в однiй руцi, з наганом у другiй на освiтлений кривавим вогнищем двiр. Василь стояв серед двору простоволосий (кепочку забув на лавi, а тепер уже пiзно за нею повертатися), стояв, весь обмитий рухливими червоними вiдблисками, шо металися по його важкiй, наче з бронзи вилитiй постатi, i дивився, як у злому вогнi корчилася його хата. Хоч перший осiннiй морозенко вже побiгав по землi, похукав на трави, покриваючи бiлою памороззю, Ганжа не вiдчував холоду: довкола нього, на всьому широкому неогородженому подвiр’i розтiкався чорний паруючий круг, прогрiвав остуджену землю, сушив змокрiлий спориш. Ганжа стояв, не спускаючи очей з хати, i вже здавалося йому, що то не вогонь – величезний червоний шулiка хижо впав на хату просто з неба i терзае, i рве ii на шматки – змахуе полум’яними крилами, намагаючись вiдiрвати свою здобич од землi та й занести кудись за три свiти, у вогняне велетенське гнiздо. На сусiдських хатах потривоженими чорногузами метушилися дядьки, лили на стрiхи воду, напинали мокрi рядна, гукали один до одного, i вже поруч ударила в голос якась молодиця, iй вiдгукнулася iнша – затужили, як над покiйником, – Василь не чув i не бачив нiчого. Аж тодi, коли на двiр увiрвалися захеканi комнезаможi – хто охляп на конi, хто пiшки, та й метнулися з вiдрами, вилами, крюками до хати, Василь зупинив iх i похмуро сказав: – Рятуйте сусiдськi хати. Моя вже i так догорить. Коли ж хата догорiла, Василь сiв просто на землю, взувся, натягнув свою шкуратянку, засунув наган до кишенi – пiшов iз двору. І до самiсiнького ранку ходив селом, як неприкаяний. Бачили люди, як пiдходив до подвiр’я Гайдукiв, довго стукав у ворота – на той стукiт i собачий розлючений гавкiт вийшов один з молодих Гайдученкiв – здоровенний парубiйко з розкудланою чуприною. Цитьнув на пса, сердито спитав у сiрiючу темряву: – Кого там лиха година носить? – Де батько? Гайдученко, мабуть, одразу впiзнав голос голови сiльради, бо не став уже допитуватись, хто оце добиваеться до них, а гукнув: – Іх нема вдома! – Де ж вiн? – Поiхали на маслобойку! – Давно поiхав? – Ще звечора. Ганжа бiльше нiчого не розпитував. Вiдiйшов од ворiт, трохи постояв та й рушив далi – вздовж темноi вулицi, що наче вимерла – затуляла i вуха, i очi чорними долонями ночi: я нiчого не чула й не бачила, i ви краще й не питайте мене, бо однаково не скажу. Всiею спиною вiдчував Ганжа сторожкi отi очi, що пильнували за ним, ладнi, однак, вiдразу ж щезнути, щоб тiльки вiн iх не помiтив. «І отак зроду-вiку: позалiзають у шпарки та й витикаються звiдти слимаками – i я не я, i хата не моя! Ти, сусiде, хоч сам згори, аби тiльки моя хата не горiла… І в цьому – вся наша бiда, наше прокляття. Бач, з кожного вiкна виглядають, – знаю, що виглядають, зирять за кожним кроком моiм… отак бачили й отого палiя… А спробуй-но спитати – умре, а не скаже… От i роби людям добро!» – з гiркою образою закiнчив Ганжа, та вiдразу ж обпiк спогад про те, як влетiли комнезаможi на його двiр – немов не на пожежу, на смертний бiй прилетiли! – i як Максим не спав – чатував на нього пiд хатою з Івасютиною гакiвницею в задубiлих руках, i як ночували три ночi в нього, аж поки вiн сказав: годi. І образа на односельчан потiснилася – дала мiсце iншому почуттю, що вмощувалося, вмощувалося та й вiдбилося на суворому обличчi Ганжi: розгладило теплими пальчиками зморшки, дихнуло в затужавiлi очi, пом’якшило твердо стуленi губи. І Ганжу вперше пiсля пожежi потягло на куриво. Дiставши кисет, вiн довго лаштував цигарку, а ще довше палив сiрники. Сiрчанi голiвки, торкнувшись вогнисто об коробку, з тихим шипiнням зривалися, спалахували миттевими зiрочками та й гасли, ледь не долетiвши до землi, а Ганжа вперто чиркав, наче затявся засвiтити посеред завмерлоi сiльськоi вулицi отаку ж зiрку, яка зорiла просто над його головою. І вiн ii таки засвiтив, i понiс перед собою в губах, роздуваючи упертий вогник, що зухвалою iскрою пронизував темряву. Тiльки вранцi повернувся Василь до свого двору. Все, що мало згорiти, згорiло, лише сумно чорнiв обпалений комин та осiннiй вiтрисько бабрався в попелi, вишукуючи поодинокi жарини. І там, де вiн пробiгав, сiренькими гадючками звихрювався легкий попiлець, плив i осiдав на пропалену землю. Гостро пахло горiлим, чад ще тримався в повiтрi, стояла цвинтарна тиша. Василь застиг на згарищi, широко розставивши ноги, мiцно стуливши губи, а чорнi насупленi очi його ятрила ледь помiтна сльоза. Нiколи не тужив за втраченим добром Ганжа. Може, тому, що й добра завжди було в нього на одну, як то кажуть, понюшку, а може, тому, що люто ненавидiв усю власнiсть, яка обплутуе людину, як липке павутиння, слiпить iй очi, в’ялить iй душу, черствить ii серце i кiнець кiнцем вiдбирае в неi всi отi радощi, заради яких тiльки й треба жити на бiлому свiтi, – може, й тому, тiльки нiколи не жалкував Ганжа, коли щось втрачав: пропало, то й кат його забери, туди йому й дорога! – а от зараз такий жаль стис йому серце, що хоч вовком вий на оцьому попелищi! І сказати б, щоб хата була як хата, а то так собi, мазанка, що ii поставив ще його прадiд на чесне слово, аби затулитись од вiтру, зiгрiтися вiд морозу: зроду-вiку не гналися Ганжi за хоромами. Пiдслiпуватi вiконця, низенькi дверцята – хоч-не-хоч, а вклонишся, заходячи до хати, стеля сiдае мало не на голову, бо однаково не вбгаеш сюди того степового простору – тих безмежних полiв, широкого лугу й глибоких байракiв, де колись гарцював на баскому конi далекий iхнiй пращур, обiймав просто неба гарячу й горду полячку, так обiймав, що й досi не заспокоiлася – кипить його кров у далекому правнуковi. Тож, здавалося б, не було жодноi причини тужити за оцiею згорiлою халупою, – а от непрошена сльоза пече йому в оцi, пробиваеться на свiт, хоч як вiн супиться та хилить голову. Бо не згорiле майно – майно – бiс iз ним! – iнше ятрить йому душу. Тут жив його дiд. В оцi згорiлi дверi провiв молодий його батько молоду його матiр, на отiм он згорiлому полу вiн народився, пiд сволоком, що щез у вогнi, гойдався в колисцi, вчився ходити, розмовляти, радiти – i материн теплий голос, i батькова скупа усмiшка не зникли з цiеi хати з iхньою смертю. Невидимими, добрими тiнями жили вони в оцих стiнах i часто приходили до нього чи то в миттевих спогадах – якесь слово, усмiшка, жест спалахували крiзь роки, – чи в тихих розмовах iз добрими людьми: «А пам’ятаете, Василю, як ви ще були маленькi… ще отаким-о… коли, звиняйте, ще й штанiв не носили… а я з вашим татом, царство йому небесне, хомути отутечки лагодили. То iм, бувало, як набридне… гарячi ж були… то вдарять, було, хомутом тим об долiвку, аж загуде: «А, трясця його матерi, кий чорт цю роботу й вигадав!» Вдарять отак та скажуть: «Ану, куме, заспiваймо краще»… Та як заведуть-заведуть – де тiльки в них той голос i брався!..» Приходили, зiгрiваючи душу, нагадували про себе: «Ми з тобою, Василю, всiм родом iз тобою», – де ж подiлися вони пiсля оцiеi пожежi? Згорiли у вогнi i лежать тепер, спопелiлi, вбитi назавжди, ось тут, пiд ногами? Пройдуть дощi, змиють попiл, не лишиться i слiду… Чи розбiглися в нiч i ще нипають тепер, безпритульнi, пiд холодними осiннiми вiтрами, i не буде вже iм де подiтися в зимовi тоскнi вечори. Ось за цим тужить Ганжа на згарищi, бо здаеться йому, що згорiли у вогнi i материна добра усмiшка, i батькiв лагiдний голос. За це i буде вiн мстити невiдомому поки що вороговi, хоч вiн уже зараз догадуеться, дуже добре догадуеться, чия рука не пожалiла вогню пiд його стрiху! Поки що ж вiн оселився в сiльрадi – невеликiй кiмнатi при клубi. Мав добру постiль iз порудiлих газет – клав iх у боки i в голови, а вкриватися зовсiм не треба було: кожного вечора сторож сiльради напалював пiч так, що дихала вона пекельним жаром до самiсiнького ранку, нещадно вганяючи в пiт i Ганжу, i самого дiда, котрий, як тiльки голова сiльради оселився отут, i сам перебрався ночувати бiля начальства: «Нiззя, людоньки добрi, кидати його самого в отаку важку для нього годину!» – Ви, дiду, хоч би дров пожалiли! – потираючи обважнiлу вiд задуху голову, зауважив пiсля першоi ночi Ганжа. – А що iх жалiти – дрова общественнi, – з фiлософським спокоем розсудив дiд. – Ти, Василю, роби свое дiло, а за мною не пропадьош! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65332022&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.